Містична річка

3 Сльози в її волоссі

Бренден Гарріс кохав Кейті Маркус, як божевільний, кохав її, як кохають жінок у кінофільмах, кохав під музику оркестру, який грав у його крові й гримів у його вухах. Він кохав її, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цілого дня й кожної секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гарріс кохав би Кейті Маркус, навіть якби вона була бридкою. Він кохав би її з поганою шкірою, без грудей і з густою шерстю на верхній губі. Він кохав би її беззубою. Він кохав би її лисою.

Кейті. Звук її імені, яке лунало в його мозку, був достатнім для того, щоб Бренден почував себе так, ніби все його тіло наповнилося окисом азоту, завдяки якому він міг ходити по воді або підняти автобус і пожбурити його через вулицю.

Бренден Гарріс любив усіх, бо він любив Кейті, а Кейті любила його. Бренден любив вуличний рух, туман і стукіт відбійних молотків. Він любив свого нікчемного батька, який не надіслав йому жодного подарунка, жодної привітальної листівки на Різдво, відтоді як покинув Брендена та його матір, коли Бренденові було тільки шість років. Він любив понеділкові ранки, любив комедійні телесеріали, з яких і недоумок не посміється, любив стояти в чергах. Він любив навіть свою роботу, хоч більше ніколи на неї не піде.

Завтра вранці Бренден покине цей дім, покине свою матір, вийде в ці обшарпані двері й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабіч якої стоять машини й сидять на відкритих верандах люди. Він ітиме не під якусь гуркітливу ахінею, а під звуки врочистого гімну — ось що він слухатиме, йдучи по асфальту, навіть якщо машини битимуть бамперами по його ногах і гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цією вулицею, він дійде до самого центру Бакінгема, щоб зустріти там свою Кейті. Вони залишать усе позаду, сівши на літак і полетівши до Лас-Вегаса, візьмуться там за руки, Елвіс прочитає їм уривок із Біблії і запитає, чи хоче він узяти цю жінку за дружину, а Кейті скаже, що вона хоче піти за цього чоловіка — і тоді вони все забудуть, вони одружаться й ніколи не повернуться назад, ніколи й нізащо. Залишаться тільки він і Кейті, й решта їхнього життя лежатиме перед ними відкрита й чиста, відокремлена від минулого, відокремлена від світу.

Він оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожні чеки «Америкен експрес» спаковані. Взуття спаковане. Фотографії його та Кейті спаковані. Портативний програвач дисків, диски й туалетні знадоби спаковані.

Він подивився на речі, які лишав тут. Постери з Бердом і Перрішем. Постер з Фіском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькій білій сукні (яку він згорнув і засунув під ліжко того вечора, коли вперше привів до себе Кейті, але все ж таки не викинув). Половина його дисків CD. К бісу їх, нехай. Більшість із них він не слухав більш як двічі. Конферансьє Геммер і Біллі Рей Сайрес. Господи! Два потужних динаміки фірми «Соні» на додачу до його єнсенівської звукової системи, на двісті ватт загалом, які він оплатив минулого літа, коли крив дахівку для команди Боббі О’Доннела.

Саме тоді він уперше й наблизився до Кейті, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рік тому! А йому іноді здавалося, що відтоді минуло вже десять років, а коли й — що тільки хвилина. Кейті Маркус. Авжеж, він знав про неї; усі в поблизькій місцевості знали про Кейті. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав її по-справжньому. Краса іноді впливає так на людей. Вона відлякує вас, примушує триматися від неї на відстані. У житті відбувається не так, як у кіно, де камера показує, ніби краса кличе вас до себе. У реальному світі краса неначе зводить паркан навколо себе.

Але Кейті від того першого дня, коли прийшла на будівельний майданчик разом із Боббі О’Доннелом, а потім він покинув її там, бо з кількома своїми хлопцями мусив податися в протилежний кінець міста в якійсь нагальній справі й покинути Кейті, так ніби її ніколи й не було з ними, — від того першого дня вона була така проста й природна; вона крутилася біля Брендена, коли він фарбував дах, ніби була його замовницею. Вона знала, як його звуть, і сказала йому:

— Як такий пристойний хлопець, як ти, Брендене, погодився працювати на Боббі О’Доннела?

Його ім’я злетіло з її вуст так, ніби вона промовляла його щодня. Бренден, який стояв навколішки на краю даху, мало не знепритомнів і не впав униз. Атож, мало не знепритомнів. Без жартів. Ось як вона на нього вплинула.

І завтра, щойно вона зателефонує йому, вони поїдуть звідси. Поїдуть назавжди.

Бренден ліг на спину на своєму ліжку та уявив собі її місячне обличчя над собою. Він знав, що заснути не зможе. Він надто накручений. Але він нічого не має проти. Він лежав, а Кейті плавала над ним і всміхалася, і її очі сяяли над ним.

Увечері після роботи Джиммі Маркус і його шуряк Кевін Севідж зайшли до бару випити пива й тепер сиділи біля вікна й дивилися, як діти на вулиці грають у хокей. Там було шестеро хлопчаків, і вони змагалися з темрявою, яка вже поглинула їхні обличчя. Бар стояв на бічній вулиці, там де раніше були скотні двори, що робило місцевість зручною для хокею, бо машини тут майже не їздили, але незручною для нічної гри, бо протягом останніх десятьох років ліхтарі тут не світилися.

З Кевіна був добрий товариш, небалакучий, як і Джиммі, тож вони сиділи й цмулили своє пиво, слухаючи скрипіння гумових підошов та удари ключок по м’ячу, а іноді й звуки дзвінких ударів, коли тугий гумовий м’яч влучав у щось металеве.

У тридцять шість років Джиммі Маркус полюбив тишу своїх суботніх вечорів. Він не мав потреби відвідувати галасливі набиті народом бари, де лунають п’яні розмови. Минуло тринадцять років відтоді, як Джиммі вийшов із в’язниці, й тепер він мав невелику крамничку на розі вулиці, а вдома дружину й трьох дочок і вірив, що бешкетний хлопчак, яким він колись був, перетворився на чоловіка, який любить розмірений ритм життя — повільно цмулити пиво, робити ранкову прогулянку, слухати по радіо репортаж про бейсбольну гру.

Він виглянув надвір. Четверо дітлахів припинили гру й пішли додому, але двоє залишалися на вулиці, розчинившись у темряві й далі б’ючи ключками по м’ячу. Джиммі ледве міг розрізнити їхні постаті, але відчував їхню бурхливу енергію в ударах ключок і в шаленій біганині.

Він мав знайти собі якусь раду… цей юнацький азарт. Коли Джиммі був хлопчаком — та, хай йому чорт, майже до двадцяти трьох років, — ця енергія диктувала йому майже кожен його вчинок. Але потім… потім він навчився давати їй раду. Відкладати її кудись убік.

Його найстарша дочка Кейті перебувала тепер десь на середині цього процесу. Дев’ятнадцять років із лишком, красуня, усі її гормони нуртували. Але останнім часом він завважив, що в доччиній поведінці з’явилася якась грація. Він не знав, звідки вона взялася. Деякі дівчата граційно набували жіночості, інші залишалися дівчатами довіку. Проте в Кейті несподівано з’явився якийсь незвичайний спокій, навіть умиротворення.

Сьогодні в крамниці, коли вже йшла, вона поцілувала Джиммі в щоку й сказала: «Бувай, тату!» Через п’ять хвилин Джиммі завважив, що досі чує її голос у своїх грудях. Це був голос її матері, зрозумів він, трохи нижчий і довірливіший, аніж мала його дочка раніше, й Джиммі замислився, коли ж це він оселився в доччиних голосівках і чому сам досі його не помічав.

Голос її матері. Її матері, яка померла чотирнадцять років тому й повернулася до Джиммі в образі їхньої дочки. Вона тепер жінка, Джиммі. Вона виросла.

Жінка. О, Боже! Як це сталося?

Дейв Бойл не мав наміру кудись іти того вечора.

Це був звичайний суботній вечір після тривалого робочого тижня, але Дейв досяг того віку, коли субота мало чим відрізнялася від вівторка й пити в барі не здавалося йому чимось приємнішим, аніж пити вдома. Удома принаймні не треба думати про повернення.

Тож згодом, коли все вже сталося, він казав, що тут не обійшлося без втручання Долі. Доля втручалася в Дейвове життя й раніше — здебільшого в поганому розумінні, — проте він ніколи не мав відчуття, що вона його кудись спрямовує, Доля, як велося, діяла безсистемно й плутано. Так ніби вона сиділа десь у хмарах, а хтось її запитував: «Доле, тобі нудно сьогодні?»

«Та трохи, — відповідала Доля, — але чому б мені не розважитися й трохи не поскубти Дейва Бойла? Ну, що я вигадаю тепер?»

Отже, Дейв міг упізнати Долю, коли та навідувала його.

Можливо, того суботнього вечора Доля святкувала свій день народження або щось таке, вирішивши дати друзяці Дейвові Бойлу перерву, дозволити, щоб він випустив трохи пари, не відповідаючи за наслідки. Доля ніби сказала йому: «Ну ж бо, Дейве, завдай удару. Обіцяю тобі, що цього разу не буде удару у відповідь». Так буває, коли запасному футболістові, який ніколи не виходить на гру, раптом дозволяють бити пенальті. Бо ж це ніколи не планувалося. Не планувалося. Дейв потім не раз підносив увечері догори руки, так ніби звертався до журі, й лагідно промовляв до порожньої кухні: «Ви маєте зрозуміти. Це не планувалося».

Того вечора він спустився сходами вниз, поцілувавши на ніч свого сина Майкла, й попрямував до холодильника, щоб узяти там пиво, коли його дружина Селеста нагадала йому, що сьогодні Дівочий вечір.

— Знову? — запитав Дейв, відчиняючи холодильник.

— Минуло вже чотири тижні, — сказала Селеста тим своїм грайливим голосом, який іноді відбивався під ребрами Дейва Бойла.

— Фантастично.

Дейв нахилився над посудомийною машиною й відкрив своє пиво.

— Що у вас у програмі на сьогодні?

— «Мачуха», — сказала Селеста, блиснувши очима й плеснувши в долоні.

Один раз на місяць Селеста й троє її подруг, які працювали разом із нею в перукарні Озми, збиралися в помешканні подружжя Бойлів, щоб розкинути карти таро, напитися вина й зготувати собі чогось такого, чого вони раніше не їли. Вони завершували свій вечір, дивлячись якийсь зворушливий кінофільм, зазвичай про жінку, яка робить успішну кар’єру, але почуває себе дуже самотньою й несподівано знаходить справжнє кохання — літнього фермера з великими яйцями й тугим прутнем, а іноді про двох дівчат, які відкривають значення жіночості й справжню глибину своїх почуттів, але потім їх спостигає тяжке горе: одна з дівчат підхоплює тяжку хворобу й помирає, прекрасна та досконало причесана, на широкому, як море, ліжку.

На Дівочий вечір Дейв мав такий вибір: або сидіти в Майкловій кімнаті й дивитись, як його син спить, або зачинитися в їхній із Селестою спальні й шукати цікаву передачу по кабельному телебаченні, чи піти, к бісу, з дому й знайти таке місце, де йому не доведеться чути схлипування чотирьох жінок, бо фермер, бачте, вирішив не дати себе заарканити й повернувся на свої пагорби, прагнучи жити простим життям.

Дейв здебільшого обирав третій варіант.

І сьогодні не було ніякої різниці. Він допив своє пиво й поцілував Селесту. У шлунку в нього приємно залоскотало, коли вона обхопила його за дупу й відповіла йому міцним поцілунком. Далі спустився сходами повз помешкання містера Мак-Аллістера й через парадні двері вийшов у суботню ніч на Низині. Спочатку думав піти до якогось бару, постояв кілька хвилин перед будинком, подумки сперечаючись, але зрештою вирішив покататися на автомобілі. Можливо, проїхатися до Пагорбів, подивитися на колежанок і на яппі, які останнім часом ринули туди потоками, — їх тепер так багато штовхалося на Пагорбах, що вони стали прослизати й на Низину.

Вони захопили цегляні триповерхівки, й незабаром ці будинки перестали бути триповерхівками та перетворилися на особняки в стилі королеви Анни. Оточивши їх риштуваннями, випотрошили їх, удень і вночі туди стали приходити робітники, аж поки через три місяці компанія «Л. Л. Бін» виставила в ряд перед цими будівлями свої «вольво» й затягла всередину ящики з керамікою. Крізь віконниці до них заповз джаз, і тепер вони цмулять усяке лайно з «Іґл лікерс», прогулюють своїх такс по кварталу й розбивають навколо своїх будинків шикарні моріжки. Поки що ці яппі заселили триповерхівки на Ґелвін і Тумі-авеню, але якщо Пагорби й далі наступатимуть на Низину, то незабаром ми побачимо, як їхні «сааби» доповзуть до каналу й до початку Низини.

Минулого тижня містер Мак-Аллістер, Дейвів домовласник, сказав Дейвові (ліниво й побіжно):

— Ціни на житло швидко зростають. Я маю на увазі ціни на помешкання.

— То це ж вам вигідно. — Дейв подивився на будинок, у якому він уже десять років винаймав помешкання. — І, коли все так піде й далі, ви…

— Коли все так піде й далі? — Мак-Аллістер подивився на нього. — Дейве, мене задушать податками на власність. Адже, дякувати Богу, я маю фіксований прибуток. Я не маю наміру незабаром усе спродати. Через два-три роки паскудне податкове управління усе в мене забере.

— Куди ж ви подінетеся? — запитав Дейв, а подумавши, додав: — І куди подінусь я?

Мак-Аллістер стенув плечима.

— Не знаю. Можливо, переїду до Веймаута. Маю кількох друзів у Леомінстері.

Він сказав це таким тоном, наче вже зробив кілька телефонних дзвінків, навідав кілька покинутих будинків.

Приїхавши на своєму «акорді» на Пагорби, Дейв спробував пригадати, чи живе там досі хтось із чоловіків його віку або молодший від нього. Пригальмувавши на червоне світло, він побачив двох яппі у схожих червоних светрах із високим коміром і шортах кольору хакі, які сиділи на хіднику під закладом, що раніше був піцерією «Прімо». Тепер тут містилася кав’ярня «Вище товариство», і двоє яппі, безстатеві, проте м’язисті, їли морозиво чи то замерзлий йогурт, простягши засмаглі ноги на хіднику й схрестивши їх на щиколотках, а їхні блискучі гірські велосипеди стояли прихилені до вітрини в яскравому світлі білого неону.

Дейв замислився, де він, у біса, житиме, якщо хижацька ментальність переселенців накриє його. Якщо всі бари та піцерії перетворяться на кав’ярні, то вони з Селестою навряд чи стягнуться бодай на двокімнатне помешкання десь на Паркер-Гілл. Залізши на півтора року в борги, вони муситимуть переселитися туди, де сходи смердять сечею й повсюди валяються дохлі пацюки, сморід від яких змішується зі смородом вогких стін, а наркомани та бандити шастають у підворіттях, чекаючи, поки ваші білі дупи поринуть у сон.

Відтоді як місцеві бандити влаштували гонитву за його автомобілем, коли він їхав у ньому з Майклом, Дейв тримав під сидінням пістолет 22 калібру. Він ніколи з нього не стріляв, навіть у тирі, але любив зазирати в його дуло. Він уявляв собі, що б ті двоє яппі відчули, опинившись під його прицілом, і задоволено посміхався.

Та ось на світлофорі вже загорілося зелене світло, а він усе ще стояв. Тоді загули гудки автомобілів, що були позаду, і двоє яппі підвели погляди та подивилися на його обшарпаний автомобіль, намагаючись збагнути, звідки це стільки шуму.

Дейв отямився й рушив через перехрестя, задихаючись під їхніми несподіваними поглядами, від яких йому стало бридко на душі.

Того вечора Кейті Маркус із двома найкращими подругами, Даяною Сестрою та Ів Піджин, вирішила відсвяткувати свою останню ніч у Низині й, мабуть, останню ніч у Бакінгемі. Відсвяткувати так, ніби циганки щойно обсипали їх золотим піском і наворожили їм, що всі їхні мрії справдяться. Відсвяткувати так, неначе всі троє разом виграли в лотерею чи того ж таки дня одержали негативні результати в тестах на вагітність. Вони кинули на стіл свої сигарети з ментолом у «Спайрес-пабі» й добре випили, радісно скрикуючи щоразу, коли якийсь гарненький молодик обдаровував одну з них поглядом. Вони добряче попоїли годину тому в гриль-барі на Іст-Кост, а потім повернулися в Бакінгем і, перед тим як увійти до бару, викурили на паркувальному майданчику по косяку. Геть усе — і давні історії, які вони розповідали одна одній по сотні разів, серед яких розповідь Даяни про те, як востаннє її відлупцював недоумкуватий бойфренд, і пляма губної помади на щоці Ів, і двійко товстунів біля грального столу — усе неймовірно розвеселило їх.

Коли бар так залюднився, що відвідувачі стояли по троє біля стола й треба було згаяти двадцять хвилин, щоб купити випивку, вони перебралися до «Фоллі» на Пагорбах, викуривши в машині ще по косяку. Аж раптом Кейті несподівано відчула, як гостра тривога дряпнула її по черепу.

— Отой автомобіль переслідує нас.

Ів подивилася на світло від фар у дзеркалі заднього виду.

— Неправда.

— Він їде за нами, відколи ми покинули бар.

— Кейті, ти схибнулася, дівчино, ця машина з’явилась лише тридцять секунд тому.

— Та невже?

— Та невже, — передражнила її Даяна й, гикнувши, передала косяк назад Кейті.

— Усе тихо, — проказала Ів зниженим голосом.

Кейті зрозуміла, куди хилять її подруги.

— Запхайтеся.

— Усе тихо, — погодилась Даяна й зареготала.

— Сучки, — сказала Кейті, намагаючись говорити роздратовано, але тієї ж миті хвиля реготу накотилась на неї й покрила її.

Вона впала на заднє сидіння, її голова застромилася поміж підлокітником і сидінням, щоки стало поколювати, як поколювало завжди, коли вона курила наркотик. Регіт і хихички стихли, і її похилило в сон. Кейті дивилась на бліде світло й думала: ось воно те, задля чого живеш, — сміятися, як дурній, зі своїми сміхотливими подругами в ніч перед тим, як ти одружишся з чоловіком, якого кохаєш. (У Лас-Вегасі, а не будь-де! На похмілля, то й нехай. Усе одно це чудово. Це здійснення мрій.)

Чотири бари, три порції спиртного й кілька телефонних номерів, записаних згодом на серветках, довели Кейті й Даяну до такого стану, що вони стрибнули на бар у «Мак-Ґіллзі» й затанцювали під мелодію «Кароокої дівчини», дарма що музичний автомат мовчав. Ів співала «Послизаючись і гойдаючись», а Кейті й Даяна послизалися та гойдалися, натхненно крутячи стегнами й махаючи волоссям, аж поки воно накрило їхні обличчя. У «Мак-Ґіллзі» відвідувачі щиро втішалися, але через двадцять хвилин дівчат навіть не впустили до «Брауна».

Даяна й Кейті з обох боків підпирали Ів, а та досі співала (тепер «Я виживу» Ґлорії Ґейнор), і це було лиш половиною проблеми, а те, що вона розгойдувалась, як метроном, було другою половиною.

Отже, до «Брауна» їх не пропустили, а це означало, що єдиним місцем, куди ще могли завітати дівчата зі Східного Бакі, у яких почали підламуватися ноги, була «Остання крапля», брудна забігайлівка в найгіршому закутні Низини, за три квартали звідси, де найзачуханіші повійниці знаходили собі клієнтів і де кожна машина, що не мала сигналізації, могла простояти невкраденою не довше як півтори хвилини.

Саме там вони й були, коли з’явився Роман Фоллов зі своєю останньою подругою, схожою на рибу гупі. Роман любив, щоб його жінки були невеличкі, біляві, з великими очима. Романова поява була добрим знаком для барменів, адже той давав їм до п’ятдесяти відсотків чайових. Проте для Кейті це була погана новина, бо Роман був друг Боббі О’Доннела.

Роман сказав:

— Бачу, Кейті, ти трохи перебрала тут?

Кейті всміхнулася, бо Роман її налякав. Романа боялися майже всі. Коли йому хотілося, він міг бути приємним і розумним чоловіком, міг дотепно пожартувати, але він мав і велику ваду: в його очах не було нічого схожого на правдиве почуття, в них зяяла мертва порожнеча.

— Я справді перепила, — призналася Кейті.

Це насмішило Романа. Він коротко засміявся, оголивши свої досконалі зуби й ковтнувши «Танкерею».

— Перепила, кажеш? У такому разі, Кейті, дозволь мені запитати, — сказав він лагідним голосом. — Ти думаєш, Боббі буде приємно почути, що ти випендрювалась, як ідіотка, сьогодні ввечері в «Мак-Ґіллзі»? Ти думаєш, він зрадіє, коли почує це?

— Ні, я так не думаю.

— Бо мені, Кейті, не сподобалося, коли я про це почув. Ти розумієш, про що я?

— Розумію.

Роман притулив долоню до вуха.

— Що ти сказала?

— Розумію.

Роман опустив долоню й нахилився до неї.

— Мені прикро, що ти таке втнула.

— Я зараз поїду додому, — сказала Кейті.

Роман усміхнувся.

— Ти справді цього хочеш? Я не хотів би, щоб ти щось робила всупереч своїм бажанням.

— Ні, ні. З мене вже досить.

— Справді, справді. Я можу оплатити твій чек.

— Ні, Романе, не треба, ми вже заплатили готівкою.

Роман обняв свою хвойду.

— Викликати тобі таксі?

Кейті мало не зробила помилку, сказавши, що вона приїхала сюди на своїй машині, але вчасно похопилася.

— Ні, ні. У такий пізній час зловити таксі не проблема.

— Авжеж, не проблема. У такому разі, Кейті, до побачення.

Ів і Даяна вже були у дверях, вони метнулися до виходу, щойно побачили Романа.

Уже на тротуарі Даяна сказала:

— Ісусе! Ти думаєш, він зателефонує Боббі?

Кейті похитала головою, хоч цілковитої певності вона не мала.

— Ні. Роман не поширює погані вісті. Він лише намагається їм перешкодити.

Вона на мить затулила обличчя долонею й у темряві відчула, як алкоголь гусне в її крові й загострює почуття самоти. Вона завжди почувала себе самотньою, відтоді як померла її мати, а її мати померла дуже й дуже давно.

На паркувальному майданчику Ів почала блювати, забризкавши задні колеса синьої «тойоти» Кейті. Коли вона закінчила, Кейті дістала зі свого гаманця рідину полоскати рота й подала пляшечку Ів.

— Ти зможеш вести машину? — запитала Ів.

Кейті кивнула головою.

— Звідси їхати лише чотирнадцять кварталів. Я спокійно доїду.

Коли вони виїхали з паркувального майданчика, Кейті сказала:

— Добре, що ми знайшли причину покинути цю смердючу околицю.

Даяна підтримала її, писнувши щось малозрозуміле.

Вони обережно поїхали через Низину. Кейті тримала швидкість на позначці двадцять п’ять, зосередивши увагу на тому, щоб не покинути праву сторону вулиці. Дівчата проїхали дванадцять кварталів у Данбої, далі звернули на Крешент, де вулиці були темнішими та спокійнішими. У центральній частині Низини вони поїхали по Сідней-стрит, прямуючи до будинку Ів. Поки вони їхали, Даяна вирішила відлежатися на кушетці Ів замість повернутися в дім свого бойфренда Матта й дістати прочуханки за те, що з’явилася п’яною, тому вона та Ів вийшли на Сідней-стрит біля поламаного вуличного ліхтаря. Почався дощ, забризкавши вітрове скло Кейті, але ні Даяна, ні Ів, схоже, не помічали його.

Обидві нахилилися й подивилися крізь відчинене пасажирське віконце на Кейті. Нецікаве закінчення, яке дістав вечір в останню годину, стерло веселощі з їхніх облич, примусило їхні плечі похилитися. Кейті також засумувала, дивлячись на подруг і на вітрове скло, обліплене краплями дощу. Її гнітило відчуття, що дівчат чекає безрадісне майбутнє. На неї дивилися її найкращі подруги ще з дитячого садка, й, можливо, вона вже не побачить їх ніколи.

— З тобою все буде гаразд? — Даянин голос пролунав на високій булькітливій ноті.

Кейті обернула до них обличчя й усміхнулася, доклавши всіх зусиль, щоб вичавити усмішку, хоч її щелепи мало не розкололися.

— Авжеж. Ясна річ. Я зателефоную вам із Лас-Вегаса. Ви приїдете до мене в гостину.

— Квитки на літак тепер дешеві, — сказала Ів.

— Справді дешеві, — бадьоро додала Даяна, аж раптом її голос зламався, щойно вона глянула на розбитий хідник.

— Ну, гаразд, — сказала Кейті. Слова вилітали з її рота, наче бульки шампанського. — Я поїду, поки хтось із нас не заплакав.

Ів і Даяна просунули руки у віконце, й Кейті смикнула за кожну з них, після чого обидві відступили від автомобіля. Вони помахали їй. Кейті махнула їм на відповідь, а потім просигналила й поїхала геть.

Вони стояли на хіднику й дивилися їй навздогін ще довго по тому, як задні вогні машини Кейті спалахнули червоним світлом і вона зникла за крутим поворотом посеред Сідней-стрит. Їх опанувало відчуття, що вони не сказали якихось важливих слів. Вони відчували запах дощу й сморід В’язничного каналу, що мовчки котив свої темні води на протилежному боці парку.

Довіку Даяна жалкувала, що не залишилася тоді в машині. Менш як за рік вона народила сина й повсякчас торочила йому, коли той був молодий (поки не став підлим, як батько, поки не напився й не роздушив машиною жінку, яка збиралася перейти вулицю на Пагорбах), що вона мусила залишатися в тій машині й що, покинувши її під впливом раптової примхи, вона щось змінила у плині часу. Даяна несла цю переконаність у собі разом із дедалі сильнішим відчуттям, що все своє життя була пасивним спостерігачем трагічних випадків із іншими людьми й ніколи не докладала зусиль, щоб тим випадкам перешкодити. Вона говорила про ці речі своєму синові й тоді, коли приходила навідати його до в’язниці, а він лише знизував плечима, совався на своєму стільці й запитував:

— Мамо, ти принесла мені сигарети?

Ів одружилася з електриком і переїхала жити на ранчо під Брейнтрі. Подеколи, пізно вночі, вона клала долоню на широкі й добрі груди свого чоловіка й розповідала йому про Кейті та про ту ніч, а чоловік слухав її, гладив її волосся та спину, але нічого не казав, бо знав, що тут немає чого казати. Іноді Ів просто хотілося вимовити ім’я подруги, почути його, почути його вагу на своєму язиці. У них народилися діти. Ів ходила на їхні футбольні ігри, стояла на краю поля, і знову й знов її губи розтулялися й вона промовляла ім’я Кейті, мовчки, для самої себе, на вологому футбольному полі.

Але тієї ночі вони були просто двома п’яними дівчатами з Іст-Бакі, й Кейті дивилась, як вони зникають у її дзеркальці заднього виду, коли зробила поворот на Сідней-стрит і поїхала додому.

Увечері тут панувало безлюддя, більшість будинків, які межували з парком, горіли чотири роки тому, й тепер вони стояли обгорілі й чорні, забиті дошками. Кейті хотіла тільки потрапити додому, лягти в ліжко, прокинутися вранці й покинути дім, перш ніж Боббі або батькові спаде на думку заглянути до неї. Вона хотіла скинути з себе це місце, як скидають із себе намоклий від дощу одяг. Затиснути його в кулаці й викинути геть, більш ніколи на нього не дивлячись.

І їй пригадалося щось таке, про що вона не думала багато років. Вона згадала, як вони з матусею ходили в зоопарк, коли мала п’ять років. Вона пригадала це без будь-якої поважної причини, крім тієї, що збуджені поганим трунком і наркотиком клітини її мозку розчинили скриньку, в якій зберігалися дівочі спогади. Мати тримала її за руку, коли вони йшли по Колумбія-роуд до зоопарку, й Кейті відчувала кістки в материній руці, їхнє легеньке тремтіння під шкірою біля зап’ястка. Вона подивилася на худе материне обличчя, на її провалені очі, на гачкуватий ніс, що став таким після перенесених хвороб, на зморщене підборіддя. І Кейт, цікава та сумна п’ятирічна дівчинка, запитала:

— Чому ти весь час така стомлена, мамо?

Напружене обличчя матері стало крихким, немов суха губка. Вона опустилася навколішки біля Кейті, поклала долоні на її щоки й поглянула на неї почервонілими очима. Кейті думала, що мати розгнівалась, але потім мама всміхнулася, усмішка викривила її губи донизу, підборіддя їй затремтіло, і вона проказала: «Ох, моя дитиночко», та й пригорнула Кейті до себе. Потому уткнулася підборіддям у плече Кейті й повторила: «Ох, моя дитиночко», і тоді Кейті відчула, як материні сльози капають їй у волосся.

Вона відчувала їх і тепер у своєму волоссі, як краплі дощу на вітровому склі. Вона намагалася пригадати, якого кольору були материні очі, коли раптом побачила людське тіло, що лежало посеред вулиці. Воно лежало, як мішок із борошном, перед її колесами. Кейті рвучко повернула праворуч, почувши, як заднє колесо об щось ударилося, й подумавши: «О Ісусе, о Боже, скажи мені, що це не я на нього наїхала, будь ласка, Боже, скажи мені, що то була не я!»

«Тойота» провалилася в канаву з правого боку вулиці, нога Кейті зісковзнула з педалі гальма, автомобіль смикнувся вперед, двигун заревів і заглух.

Хтось гукнув до неї:

— Як ти там?

Кейті побачила, як незнайомець наближається до неї, й розслабилася, бо він здавався знайомим і безпечним, аж поки не побачила в його руці пістолет.

О третій годині ранку Бренден Гарріс нарешті заснув.

Засинаючи, він усміхався. Кейті витала над ним, казала йому, що кохає його, шепотіла його ім’я, її лагідне дихання лоскотало йому вухо, як поцілунок.

4 Не наближайся більше до мене

Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8—0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.

Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях — на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі — бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.

Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.

Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.

Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978—1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.

— Поглянь-но, які киці! — вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.

Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкіру й блискучі сірі очі, які наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дійшов висновку, що вона перебувала на вершині свого розквіту, бувши дівчиною, яка чудово качатиметься в постелі десь протягом наступних півроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з її підборіддя, — стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, і ви навіть уявити собі не зможете, що ще зовсім недавно вам хотілося затягти її в ліжко.

Проте друга з них…

Дейв знав її змалечку. Кейті Маркус, дочка Джиммі й бідолашної покійної Маріти, а тепер падчерка кузини його жінки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка її тіла була тверда, свіжа й, здавалося, не підкорялася законові земного тяжіння. Дивлячись, як вона танцює, нахиляється, вигинається та сміється, як русяве волосся, немов серпанком, затуляє її обличчя, Дейв відчув, як неясна приємна млість розгоряється в ньому, наче жаркий вогонь, і виникло це не саме по собі. Воно передалося йому від її тіла, від раптового впізнання її обличчя, коли їхні очі зустрілися і вона всміхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крізь кістки його грудей, і серце йому стислося та забриніло.

Він глянув на хлопців, які сиділи в барі, — вони з таким захватом дивилися на танець двох дівчат, ніби ті були привидами, що їх послав сюди Бог. Дейв бачив на їхніх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболівальників «Янголів» після перших подач у матчі, журливу тугу, змішану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволені й сидітимуть о третій годині ночі у ванні, мастурбуючи власний член, тоді як дружина й діти хропітимуть нагорі.

Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейті, й пригадував, якою була Мора Ківні, коли лежала голою під ним зі спітнілими бровами та очима, що розслабилися від випивки та хоті. Хоті до нього, Дейва Бойла, бейсбольної зірки, гордості Низини протягом трьох коротких років. Тоді ніхто вже не пам’ятав, що він був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять років тому. Ні, він місцевий герой. Мора втішається з ним у ліжку. Доля перебуває на його боці.

Дейв Бойл. Він тоді не знав, як коротко триває майбутнє. Як швидко воно зникає і залишає тебе з невеселим теперішнім, яке не пропонує тобі сюрпризів, не подає надій, не дає тобі нічого, крім днів, які так непомітно зливаються один з одним, коли рік уже минув, а на кухні досі висить сторінка календаря, яка вказує на один із днів у березні.

Ні, я більше не піддамся мріям, кажеш ти собі, щоб не відчувати потім болю та зневіри. Але ось твоя команда відігралася, або ти подивився цікавий кінофільм, або побачив яскраву рекламу, що запрошує тебе відвідати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцює дівчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрічався, коли навчався у вищій школі, — дівчину, яку ти кохав і яку втратив, — і ти собі кажеш, нехай йому грець, чом би мені не помріяти ще разок?

Одного разу, коли Розмарі Севідж-Самарко лежала на своєму смертному ложі (п’ятому з десятьох), вона сказала своїй дочці Селесті Бойл:

— Присягаюся Христом, єдиною втіхою, яку я мала в житті, було крутити яйця твоєму батькові. Приємно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.

Селеста неуважно посміхнулася й спробувала відвернутися, але покручені артритом материні пальці вчепилися їй у зап’ясток, а її пазурі вп’ялися Селесті в шкіру до кісток.

— Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому мені не до жартів. Тільки це ти й матимеш у своєму житті — і то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозуміла — ти маєш тільки одну річ. Ти мене чуєш? Одну річ у світі, яка дасть тобі задоволення. Моїм задоволенням було крутити яйця твоєму батькові щоразу, коли я мала таку нагоду. — Її очі засвітилися, а на губах виступила слина. — Ти мені віриш? Йому це дуже подобалося.

Селеста витерла матері лоб рушником. Вона з усмішкою нахилилася над нею і проказала «мамуню» лагідним воркітливим голосом. Далі витерла їй слину з губів і погладила її руку, весь цей час думаючи: «Мені треба звідси втікати. Втікати з цього дому, з цієї місцевості, з цієї “божевільні”, де людські мізки розкладаються від убогості, від своєї нікчемності й неспроможності виправити становище протягом такого тривалого часу».

Проте її мати вижила. Вона подолала свої коліти, діабетичні напади, ниркову недостатність, два інфаркти міокарда й злоякісні пухлини в грудях та в товстій кишці. Її підшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тоді несподівано через тиждень запрацювала, ніби з нею нічого й не було. Лікарі постійно запитували Селесту, чи буде їм дозволено дослідити материне тіло після того, як вона помре.

Кілька перших разів Селеста запитувала:

— Яку частину її тіла?

— Усі частини.

Розмарі Севідж-Самарко мала брата в Низині, якого вона ненавиділа, двох сестер у Флориді, які з нею не розмовляли, а яйця свого чоловіка вона крутила так азартно, що він дуже рано зліг у могилу, щоб утекти від неї. Селеста була її єдина дитина після вісьмох викиднів. Маленькою вона часто уявляла собі цих своїх ненароджених братів і сестер і думала: «Вам не пощастило прорватися».

Бувши підлітком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере її з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вміла посміятися. Дівчина вважала, що, як добре поміркувати, все неодмінно станеться. Клопіт був у тому, що хоч вона й зустріла кількох кандидатів, вони її мало задовольняли. Більшість були з Бакінгема, кілька з Роум-Бейсин, а один з околиці міста. З останнім вона познайомилась, коли відвідувала курси перукарів, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумів.

Медичне страхування її матері тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працює задля того, аби оплатити бодай мінімум страховинних рахунків, виписаних за лікування страховинних хвороб, які не були страховинними настільки, щоб визволити матір від її страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навіть утішалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була її козирною картою в грі, яку Дейв називав «грою Розмарі зі смертю». Коли в новинах по телевізору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хіднику, після того як згорів її будинок, а в ньому двоє дітлахів, Розмарі, кусаючи собі губи, сказала:

— Дітей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колітом та пошкодженими легенями протягом цілого року.

Дейв у таких випадках вимушено посміхався й ішов по чергову бляшанку пива.

Розмарі, чуючи, як у кухні відчиняється холодильник, казала Селесті:

— Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина — пиво «Будвайзер».

— Облиш, мамо, — казала Селеста.

— Що мені облишити? — запитувала мати.

Зрештою Селеста обрала собі за чоловіка Дейва — за які ж якості? Він мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рівноваги. Коли вони одружилися, він мав добру роботу, завідуючи поштою в Рейтеоні, і навіть коли її втратив унаслідок скорочень, швидко знайшов собі інше місце на судноремонтному заводі (десь на половину своєї попередньої платні) й ніколи не нарікав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарікав ні на що й майже ніколи не згадував про своє дитинство, коли він ще не вступив до вищої школи, й Селесті це почало здаватися дивним лише через рік по тому, як її мати померла.

Удар нарешті поклав край тривалій серії материних хвороб. Селеста прийшла додому із супермаркету й знайшла матір у ванні мертвою — її голова задерлася вгору, губи скривилися в правий бік, наче вона щойно вкусила щось надзвичайно кисле.

Після похорону Селеста втішала себе тим, що тепер принаймні їй стане легше жити без материних докорів та ущипливих слів. Але сталося не зовсім так. Дейвова зарплатня майже дорівнювала Селестиній, а це було лише на один долар за годину більше, ніж обід у «Мак-Доналдсі», й хоча медичні рахунки, які Розмарі зібрала за все своє життя, на щастя, не було перекладено на доччині плечі, витрати на похорон були надмірні. Селеста бачила, що їхнє життя ось-ось зазнає фінансового краху. Усі ці рахунки, що на них навалились, доведеться сплачувати ще багато років, а ресурси вичерпувались, на обрії вже маячило безгрошів’я. До всього того Майкл незабаром піде в школу, і його навчання виллється в нову купу рахунків, а що сподіватися на кредит не було підстав, то й виникало в неї відчуття, що поки й віку бідуватимуть вони, й бідуватимуть тяжко. Ані вона, ані Дейв не навчалися в коледжі й ніколи там не навчатимуться, а варто лише увімкнути новини, й почуєш, як без угаву торочать там про зниження відсотка безробітних і національне відчуття забезпечення працею, ніхто навіть не згадує про те, що зниження відсотка безробітних стосується переважно кваліфікованих робітників та людей, що погоджуються працювати без медичної або стоматологічного страхування та без будь-яких надій піднятися кар’єрними сходами.

Іноді Селеста ловила себе на тому, що сидить на унітазі біля ванни, в якій знайшла свою мертву матір. Вона сиділа там здебільш у темряві. Сиділа й, силкуючись не плакати, з подивом міркувала над тим, як життя її могло скотитися так низько. Отак сидячи та міркуючи вкотре, а була третя година суботнього ранку, й по вікнах барабанив дощ, вона побачила, як увійшов Дейв, увесь залитий кров’ю.

Її сидіння там шокувало його, і він відстрибнув, коли вона звелася на ноги.

— Любий, що сталося? — запитала Селеста й наблизилась до чоловіка.

Він знову відстрибнув назад, ударившись ногою об поріг.

— Мене поранили ножем.

— Що ти сказав?

— Мене поранили ножем.

— О Боже, Дейве, що сталося?!

Він підняв сорочку, й Селеста втупилася в поріз, який перетинав йому груди й кровив по всій довжині.

— Господи, любий, тобі ж у лікарню треба!

— Ні, ні, — сказав він. — Поглянь, рана зовсім не глибока. Утім, кривавиться, як сто чортів.

Він мав рацію. Подивившись на поріз удруге, вона побачила, що він не глибший як десята частина дюйма. Але довгий. І кривавий. Звідки ж воно вилилося стільки крові на його сорочку й шию?

— Хто це тобі зробив?

— Якийсь психований нігер, — сказав він, скидаючи з себе сорочку й кидаючи її у зливальницю. — Люба, я попсував його трохи.

— Попсував? Як?

Він подивився на неї, його очі бігали.

— Той чолов’яга хотів пограбувати мене. Тож я стрибнув на нього. Тоді він і різнув мене ножем.

— Дейве, ти кинувся на чоловіка з ножем?

Він відкрутив кран і, сунувши під нього голову, ковтнув трохи води.

— Не знаю, чому я так зробив. Мене опанувала лють. То була справжня лють, дитино. Я добряче вліпив тому чорнопикому.

— Ти?..

— Селесто, я покалічив його. Я наче схибнувся, коли відчув, як доторкнувся до мене той ніж. Розумієш? Я збив його з ніг, стрибнув на нього, а далі, дитино, я нічого не пам’ятаю.

— То це була самооборона?

Дейв зробив невиразний жест рукою.

— Не думаю, що суд кваліфікує мої дії саме так, якщо сказати тобі правду.

— Я не можу в це повірити, любий. — Вона взяла обидва його зап’ястки в свої руки. — Розкажи мені, як усе сталося.

Коли Селеста подивилась на його обличчя, її на чверть секунди занудило. Вона помітила щось зле в тому погляді, якесь приховане торжество.

Це світло, вирішила вона: дешева флуоресцентна лампа висіла просто над його головою, тому, коли він опустив підборіддя й погладив їй руки, обличчя в нього, хоч і мало ще ознаки переляку, прибрало звичайного виразу, і Селестина нудота минула.

— Я йшов до свого автомобіля, — провадив він, стаючи перед Селестою навколішки, після чого та знову сіла на закритий кришкою унітаз, — а цей чорносракий підходить до мене й просить дати йому прикурити. Я відповідаю: «Не курю». А він: «Я також».

— Тобто він також не курить.

Дейв кивнув головою.

— І тоді моє серце лунко закалатало: поблизу не було нікого, тільки він і я. Аж ось блиснув ніж, і він сказав: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те».

— Він так і сказав?

Дейв відхилився назад і підняв голову.

— Чому ти запитуєш?

— Просто так.

Селесті ці слова здалися трохи кумедними й, можливо, надто розумними, як у кіно. А проте кожен у ті часи дивився кінофільми, особливо часто по кабельному телебаченню, тож, можливо, грабіжник запам’ятав ці рядки з кіно й стояв уночі перед дзеркалом, повторюючи їх, аж поки дійшов висновку, що вони звучать у нього, як в одного з відомих кіноакторів.

— Так от, — мовив Дейв далі, — я йому кажу щось таке: «Облиш, чоловіче. Дозволь я пройду до свого автомобіля, а ти паняй додому», що було дурницею, бо тепер він захотів мати й ключ від мого автомобіля. І я, люба, замість злякатися — розлютився. Можливо, хоробрості мені надало віскі, я не певен. Спробував відтіснити його з дороги, отоді він і різонув мене ножем.

— Здається, ти сказав, що він стрибнув на тебе.

— Селесто, ти даси мені розповісти мою паскудну історію?

Вона торкнулася його щоки.

— Пробач, мій котику.

Він поцілував її долоню.

— Тож, можна сказати, він відштовхнув мене до автомобіля й притиснув до нього, а я ухилився від удару, й тоді той тип черкнув мене ножем. Лезо пропороло шкіру, я відчув кров і, сказати б, збожеволів від люті. Я садонув його по голові кулаком, і нігер цього не чекав. Він проревів щось на зразок: «Ох, ти ж, падлюко!», а я знов виважив кулак і ну його — здається, вже по шиї. Він упав і випустив ножа, а я стрибнув на нього, і, і, і…

Дейв подививсь у ванну з досі розтуленим ротом і скривленими губами.

— І що? — запитала Селеста, намагаючись уявити собі, як бандит стрибає на Дейва, одну руку затиснувши в кулак, а другою тримаючи напоготові ніж. — Що ти зробив?

Дейв обернув голову й подивився на її коліна.

— Я, дитино, показав йому, кого він вирішив пограбувати. Либонь, порішив його, так мені здається. Я бив його головою об землю, розтовк йому обличчя, зламав носа, ти можеш це собі уявити. Я трохи не збожеволів і був надто наляканий. Міг думати лиш про тебе та Майкла й про те, чи вдасться завести автомобіль, чи доведеться померти на цьому смердючому паркувальному майданчику лиш тому, що якомусь ледачому падлюці не хочеться заробляти собі на хліб чесною працею. — Він подивився Селесті у вічі й знову сказав: — Схоже, я вбив його, моя люба.

Дейв здався їй таким молодим. Широко розплющені очі, бліде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслідок засапаного дихання й жаху. «А це що — кров? Так, це кров… СНІД! — промайнуло їй у голові. — А що, як той чоловік був хворий на СНІД? Ні! Візьмись тепер за якесь діло. Заходися коло справжнього діла».

Дейв потребував її. Так було не завжди. І цієї миті вона збагнула, чому той факт, що він ніколи ні на що не нарікав, почав турбувати її. Жаліючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбує тебе. Але Дейв ніколи не потребував її раніше, тож ніколи ні на що не нарікав, ані на те, що втратив роботу, ані на витівки Розмарі, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколішки й з розпачем розповідаючи їй про те, що він, можливо, вбив чоловіка, Дейв прохав її сказати йому, що все буде гаразд.

«Воно й справді все буде гаразд, — думала Селеста, — хіба ні? — А далі неначе зверталася до того незнайомця: — Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоєму не вийшло. Ти справедливо міг і загинути. Мені тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зіграв і тепер розплачуйся».

Вона поцілувала чоловіка в лоб.

— Чоловіче, — прошепотіла вона. — Ставай під душ. А я подбаю про твій одяг.

— Справді?

— Справді.

— Що ти збираєшся з ним робити?

Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканні. Хіба на задвірку. Утім, хутко до неї дійшло, що хтось помітить, як вона спалює одяг на задвірку о третій годині ночі (та хоч би й коли).

— Я його виперу, — промовила вона, коли їй спала ця думка. — Я ретельно виперу його, а потім ми покладемо його в торбину на сміття й закопаємо.

— Закопаємо?

— Викинемо на звалище. Хоча стривай, — її думки тепер рухалися швидше, ніж її губи, — ми заховаємо торбину до вівторка. Це той день, коли вивозять сміття, еге?

— Справді…

Він відкрутив душ, не відводячи від неї погляду. Поріз на його грудях тепер потемнів, і Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит і про багато інших хвороб, які можуть бути в чужій крові, адже вона отруйна й іноді смертельно.

— Я знаю, коли приїздять вантажівки. О сьомій п’ятнадцять вони вже тут, окрім першого тижня в червні, коли від’їжджають учні коледжу й лишають по собі чимало сміття, тоді вони їдуть пізніше, щоб…

— Селесто, кохана моя. То що ти збираєшся зробити?

— Коли я почую гуркіт вантажівки, я швиденько спущуся сходами й побіжу за нею, ніби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?

Вона всміхнулася, хоч їй було зовсім не весело. Він сунув руку під бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неї.

— Гаразд. Але ж…

— Що?

— Гадаєш, усе буде добре?

— Так.

«Гепатит А, В і С, — подумала вона. — Ебола. Тропічні хвороби».

Його очі знову розширилися.

— Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!

Їй хотілося підійти й доторкнутися до нього. Їй хотілося вибігти з кімнати. Їй хотілося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотілося втекти якнайдалі, поки вона встигне обміркувати все це.

Вона залишилася там, де й була.

— Я виперу одяг.

— Окей, — сказав він. — Випери.

Вона знайшла під зливальницею гумові рукавички, ті, в яких чистила унітаз, наділа їх і перевірила, чи немає в гумі дірок. Коли допевнилася, що дірок немає, взяла Дейвову сорочку зі зливальниці та підняла його джинси з підлоги. Джинси також були темні від крові й лишили пляму на білих кахлях.

— Як ти примудривсь так закаляти джинси?

— Ти про що?

— Чому вони всі в крові?

Він подивився на штани, що звисали з її руки. Потому скинув очима на підлогу.

— Я нахилявся над ним. — Він стенув плечима. — Не знаю. Певно, кров бризкала на них, як і на сорочку.

— Он як.

Він зустрів її погляд.

— Саме так. А як інакше?

— Розумію, — сказала вона, — то я піду виперу їх над кухонною зливальницею.

— Гаразд.

— Гаразд, — повторила вона й задки вийшла з ванної кімнати, залишивши його там стояти.

Дейв тримав одну руку під бризками води, чекаючи, поки вода нагріється.

У кухні Селеста поклала одяг у зливальницю й відкрутила кран, спостерігаючи, як вода змиває кров, частинки шкіри та, о Господи, частинки мозку — Селеста не сумнівалася, що то були саме вони. Її завжди вражало, скільки крові може витекти з людського тіла. Кажуть, воно має її в собі шість пінт, але для Селести крові в людському тілі було набагато більше. Було якось, навчаючись у четвертому класі, вона бігла з подругами через парк і спіткнулася. А коли намагалась пом’якшити своє падіння, вгородила собі в долоню гостре скло з розбитої пляшки, що стриміла з трави. Дівчина пошкодила всі артерії та вени в долоні, й тільки тому, що вона була така молода, років через десять вони зовсім загоїлися, й до всіх чотирьох пу´чок поступово повернулася чутливість. Але найбільше їй запам’яталася кров. Коли Селеста підняла долоню, її лікоть затремтів, неначе вона вдарилася його кісткою. Кров так бризнула з її покаліченої долоні, що обидві подруги з переляку заверещали. Удома кров заляпала всю зливальницю, поки її мати викликала швидку. У швидкій дівчині зробили пов’язку, товсту, як її стегно, проте менш як за дві хвилини бинт почервонів. У лікарні її поклали на білу каталку, й вона дивилася, як складки простирадла перетворювалися на річища, які заповнювала червона рідина. А коли вони заповнилися вщерть, кров почала стікати на підлогу й утворювати там калюжки. Розпачливі крики її матері не вщухали, допоки нарешті один із працівників екстреної медичної допомоги не наказав оглянути її найпершою. Уся та кров натекла з однієї руки.

А тепер стільки крові натекло з самої лиш голови. Від того, що Дейв товк іншого чоловіка обличчям об бруківку, після того як ударив його по шиї. Селеста була переконана, що він робив це істерично, зо страху. Вона опустила руки в рукавичках під воду й ще раз перевірила, чи немає в рукавичках дірок. Дірок не було. Селеста щедро облила футболку рідиною для миття посуду й потерла річ металевим шкребком, потім викрутила її й повторила цей процес кілька разів, аж поки вода, що стікала з футболки, коли жінка викручувала її, перестала бути рожевою. Те саме Селеста проробила з джинсами. Тим часом Дейв вийшов з душу, сів за кухонний стіл і, потягуючи пиво та дивлячись на дружину, закурив одну з тих довгих білих сигарет, які лишилися в шухляді після матері.

— Отака заморока, — тихо проказав він.

Селеста кивнула головою.

— Ти знаєш, про що я кажу, — прошепотів він. — Ти виходиш з дому, не думаючи ні про що погане, суботня ніч, чудова погода, коли раптом… — Він підвівся й підійшов до неї — вона схилилася перед піччю й викручувала ліву холошу чоловікових джинсів. — Чому ти не користуєшся пральною машиною, яка стоїть у коморі?

Селеста глянула на чоловіка й завважила, що поріз на його грудях зморщився та став білим після душу. Вона відчула нервову потребу захихотіти, але проковтнула цей непотрібний сміх і промовила:

— Докази, любий.

— Докази?

— Розумієш, я достеменно не знаю, але думаю, що кров… та інші речі мають більше шансів лишити свої сліди на внутрішніх стінках пральної машини, аніж на зливальниці.

Він присвиснув:

— Он воно що! Докази!

— Докази, — мовила вона, посміхнувшись тепер похмуро, бо ж почувалася учасницею змови, небезпечною частиною чогось великого та серйозного.

— Хай тобі чорт, дитино! — сказав він. — Ти геній.

Селеста закінчила викручувати джинси, закрутила воду й відповіла йому невеличким поклоном.

Четверта година ранку, а вона бадьоріша, ніж була в цей час протягом багатьох років. Вона почувала себе так, немов прокинулась дитиною вранці на Різдво. Кров у неї була така свіжа, неначе вона щойно випила кави.

Усе життя ти бажаєш чогось подібного. Собі не признає´шся, а чекаєш. Бути причетним до драми. І не до драми неоплачених рахунків та дрібних подружніх сутичок. Ні. Це було справжнє життя, але щось більше, ніж життя реальне. Воно було гіперреальне. Схоже, її чоловік убив мерзотника. І якщо поганець справді помер, поліція захоче з’ясувати, хто спровадив його на той світ. А як слід приведе їх сюди, до Дейва, то їм потрібні будуть докази.

Вона бачила, як вони сидять, пахнучи кавою та нічними тавернами, за кухонним столом із розгорнутими записниками й ставлять запитання їй та Дейвові. Вони будуть чемні, але грізні. А вони з Дейвом також будуть чемні та незворушні.

Бо все залежатиме від доказів. А вона щойно змила докази у стік зливальниці, в темні труби під нею. Уранці вона розкрутить стічні труби під зливальницею та промиє їх також, змочить їхню внутрішню частину відбілювачем, а потім приладнає на місце. Вона поклала сорочку й джинси в пластикову торбину на сміття й заховає її до вівторка, а тоді кине щонайдалі в кузов сміттєзбиральної вантажівки, і там торбина змішається з гнилими яйцями, зіпсованими курчатами та запліснявілим хлібом. Вона це зробила й почувається чудово, краще ніж будь-коли.

— Це примушує почуватися самотнім.

— Ти про що?

— Когось убити, — лагідно сказав він.

— Але ж ти мусив.

Він кивнув головою. Шкіра Дейва в напівтемряві кухні мала сіре забарвлення. Проте він здавався молодшим, навіть зовсім юним, наче щойно вибрався з материнського лона й усьому дивувався.

— Я знаю. Я розумію. А проте це змушує тебе почуватися дуже самотнім. Дуже й дуже самотнім.

Вона доторкнулася до його обличчя, потім до борлака, коли Дейв зробив ковтальний рух.

— Якимсь відщепенцем.

5 Помаранчеві штори

У неділю о шостій ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надін, Джиммі Маркусу зателефонував Піт Жилібйовскі й повідомив, що в їхній крамниці скрутна ситуація.

— Скрутна ситуація? — Джиммі сів у постелі й подивився на годинник. — Чорт би тебе забрав, Піте, ще тільки шоста година ранку! Ви з Кейті відчуваєте труднощі вже о шостій? Що ж ви робитимете о восьмій, коли до вас прийдуть парафіяни церков?

— Джиме, ти не зовсім зрозумів мою проблему. Кейті тут немає.

— Немає? Кого, ти сказав, немає?

Джиммі відкинув простирадла й підхопився з ліжка.

— Немає Кейті. Вона мала прийти о пів на шосту, еге? Приїхав хлопець із пончиками, сурмить мені в свою сурму, а я ще не маю готової кави через…

— Он як, — промурмотів Джиммі й перейшов через залу до кімнати Кейті, відчуваючи на своїх ногах холодний протяг — травневі ранки ще дихали березневими надвечір’ями.

— О п’ятій сорок приходили оті кляті наркомани, що працюють на будівництві, вони випили в нас усю французьку й колумбійську каву. А у відділі гастрономії панує неймовірний безлад. Скільки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночі, Джиме?

Джиммі знову промурмотів: «Он як!» — і, коротко постукавши, штовхнув двері Кейті. Її ліжко було порожнє і, ще гірше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.

— Або піднімай їм платню, або хай забираються під три чорти, — сказав Піт. — Мені остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамниці, ще й бути готовим спілкуватися з покупцями… Як ваші справи, місіс Кармоді? Кава вже на плиті, можете зачекати секунду?

— Я йду, — сказав Джиммі.

— Окрім того, недільні газети не розібрані, лежать купою, разом із рекламними проспектами, — не крамниця, а смітник якийсь…

— Я сказав, що вже йду.

— Справді, Джиме? Дякую тобі наперед.

— Піте, зателефонуй Селові, запитай, чи не зможе він прийти на вісім тридцять замість десятої години.

— Гаразд.

Джиммі почув, як на Пітовому кінці дроту сигналить машина біля воріт.

— І Піте, ради Бога, відчини ворота тому хлопцеві. Він не може цілий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.

Джиммі повісив слухавку й повернувся до спальні. Аннабет сиділа в ліжку, прикривши ноги простирадлом, і позіхала.

— З крамниці? — запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позіхом.

Він кивнув.

— Кейті не з’явилася.

— Сьогодні, — сказала Аннабет, — день першого причастя для Надін, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?

— Я певен, вона прийде.

— Не знаю, Джиммі. Якщо Кейті так надудлилась учора ввечері, що послала к бісовій матері крамницю, то не можна бути певним ні в чому…

Джиммі стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейті. Вона знала тільки два види поведінки в стосунках з падчеркою — або роздратування й холод, або крайній ентузіазм, коли обидві вдавали з себе найкращих подруг. Середини не існувало, й Джиммі знав, почасти відчуваючи себе винним, що більша частина непорозумінь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонті, коли Кейті було сім років і вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матір’ю. Дівчинка щиро зраділа, коли в помешканні, де вона жила з батьком, з’явилася жінка. Але Джиммі знав, що дочка засмучена смертю матері — якщо не безнадійно, то принаймні глибоко, — і ця втрата стукатиме в стінки її серця ще багато років, і щоразу, коли згадуватиме матір, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матері, ніколи не жила за тими правилами, що їх Марітин привид міг би схвалити.

— Господи, Джиммі, — промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на футболку, в якій спав, і шукати свої джинси, — невже ти збираєшся кудись піти?

— Лише на годину. — Джиммі знайшов штани, які обкрутилися навколо ніжки ліжка. — Дві години щонайбільше. Сел має замінити Кейті о десятій годині. Піт зателефонує йому й попросить прийти раніше.

— Селові вже десь із сімдесят.

— То й що? Думаю, сечовий міхур розбудив його десь о четвертій ранку, і потім він усівся на дивані й досі дивиться телевізор.

— Бодай їй всячина. — Аннабет скинула з себе всі простирадла й підвелася з ліжка. — Паскудна Кейті. Невже вона зіпсує нам і цей день?

Джиммі відчув, як його шия нагрілася.

— А який ще день вона зіпсувала нам останнім часом?

Аннабет відмахнулася від нього рукою, стоячи вже у дверях ванної кімнати.

— Ти хоча б знаєш, де вона може бути?

— У Даяни або в Ів, — відповів Джиммі. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.

Аннабет — любов його життя, тут сумніватися не випадає — навіть не уявляла собі, якою іноді вона може бути (і це було властиве всій родині Севіджів) та яке прикре враження справляли її погані думки або кепський настрій на інших людей.

— А може, в бойфренда.

— Справді? А з ким вона зустрічалась останніми днями?

Аннабет увімкнула душ і відступила до зливальниці, чекаючи, поки вода нагріється.

— Я думала, ти це знаєш краще від мене.

Вона відкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубів, і похитала головою.

— Вона перестала зустрічатися з Маленьким Цезарем у листопаді. Я була цьому рада.

Джиммі, який узував черевики, всміхнувся. Аннабет завжди називала Боббі О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнішими прізвиськами, і не тільки тому, що той був амбітним гангстером із холодним поглядом, а й тому, що він був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робінсона. То були напружені кілька місяців, коли минулого літа Кейті стала зустрічатися з ним, і брати Севіджі сказали Джиммі, що він може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммі не знав, чи то вони були морально обурені тим, що такий покидьок зустрічається з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.

Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.

Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.

Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.

— Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? — запитала вона одного разу. — Сниться і сниться.

— Що тобі сниться, моя дитино?

— Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. — Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… — Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.

Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:

— Як там Кейті?

— Чого?

— Що робить Кейті, моя люба?

— Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.

— Хто журиться? Моя мама чи Кейті?

— Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.

— Гаразд, дитино.

— Я тебе кохаю.

— І я тебе.

— Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?

— Ні, не помиляєшся.

— Дивно, — сказала вона й повісила слухавку.

Останнє слово, яке вона сказала йому, — «дивно».

Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.

Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколішки біля Кейті та взявши її рученята в свої руки, дивився на них обох у своїй уяві, немовби літав над кімнатою. І, літаючи над ними, він думав: «О Боже, мені шкода цих двох». Чужі одне одному, в брудній кухні, намагаються виміряти одне одного, силкуються не мати ненависті одне до одного, бо ж вона померла й позмусила їх приліпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в біса, робитимуть далі.

Його донечка — це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, — тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.

— Вона всміхається нам із неба, — промовив Джиммі до Кейті. — Вона пишається нами. Справді пишається.

Кейті запитала:

— Ти знов повернешся в те місце, де був?

— Ні, не повернуся. Ніколи.

— Ти поїдеш кудись іще?

Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим — як називати речі своїми іменами — клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.

— Нікуди я не поїду, — сказав він. — Я тебе не покину.

— Мені хочеться їсти.

Джиммі наче вдарило електричним струмом — о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!

— Гаразд, — відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. — Ми поїмо.

О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.

— Сел сказав тобі, коли зможе бути?

— Не раніше, як о пів на десяту, — сказав Піт. — Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.

— Трясця.

Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, — це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.

Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.

— Гадаю, вона тут, — сказав Дру.

— Справді?

Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.

— Певно, що так, — сказав Дру. — Зачекай, піду з’ясую.

— Наперед тобі дякую, Дру.

Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.

— Джиммі?

— Я тут, Дру.

— Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів. Але Кейті там немає.

Тріпотіння в грудях Джиммі зупинилося й завмерло, неначе придавлене пінцетом.

— Ти не переживай, це не проблема.

— Ів сказала, що Кейті висадила їх тут, біля стовпа на дорозі, але не сказала, куди сама їде.

— Гаразд, чоловіче. — Джиммі надав своєму голосові удаваної веселості. — Я її знайду.

— Може, в неї з кимось побачення?

— Їй дев’ятнадцять, Дру. Хіба порахуєш тих, із ким вона зустрічається?

— Свята правда, — відказав Дру, позіхаючи. — Скажімо, Ів одержує стільки телефонних дзвінків від різних хлопців, що можна скласти їхній реєстр.

Джиммі витиснув із себе сміх.

— Ще раз дякую тобі, Дру.

— Завжди радий допомогти тобі. Тримайся, Джиммі.

Джиммі повісив слухавку й потім довго дивився на диск, ніби чекав від нього якоїсь допомоги. Це не вперше Кейті не ночувала вдома. І навіть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранці на роботу, але й у першому, і в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустріла чарівного молодика, схожого на кінозірку?.. Джиммі не так далеко відійшов від своїх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це буває. І хоч він ніколи не показав би Кейті, що заплющує очі на такі вчинки, у своєму серці він міг гіпокритично не осуджувати їх.

Дзвінок, прив’язаний до цвяха, вбитого над дверима, дзеленькнув, і Джиммі, піднявши голову, побачив, як до крамниці увійшов гурт акуратно причесаних жінок, які поверталися з церкви й базікали про дощовий ранок, проповідь священика та сміття на вулицях.

Піт підняв голову від гастрономічного прилавка й витер руки рушником, яким обтирав стіл для пакування куплених продуктів. Далі виклав на прилавок повну коробку хірургічних рукавичок, а тоді сів за другий касовий апарат. Нахилившись до Джиммі, він промовив:

— Готуйся до пекла.

І другий гурт святенниць з’явився слідом за першим.

У неділю вранці Джиммі не працював близько двох років, тож забув, на який зоопарк може тоді перетворитися крамниця. Піт мав слушність. Сиві фанатички, які приходять на семигодинну месу до Святої Цецилії, коли нормальні люди сплять, переносять свій біблійний крамничний ентузіазм до крамниці Джиммі, пустошачи таці з пиріжками та пончиками, дудлячи каву, випиваючи молочні коктейлі, наполовину зменшуючи кількість газет на стендах. Вони зачіпали вітрини й наступали на пластикові торбинки з чіпсами та горіхами, які падали їм під ноги. Вони викрикували замовлення гастрономічних продуктів, вимагали лотерейні квитки, замовлення на «Пол-Молс» і «Честерфілд», анітрохи не тримаючись своєї черги. І хоч позаду тиснули нові сиві або голомозі відвідувачі, ці перші затримувалися біля прилавка нескінченно довго, рахуючи свої мідяки, розпитуючи про родини Джиммі та Піта й не поступаючись чергою тим, котрі все гучніше галасували позад них.

Подібного хаосу Джиммі не пам’ятав відтоді, як востаннє побував на ірландському весіллі з відчиненим баром, і коли нарешті, подивившись на годинник, що показував восьму годину сорок п’ять хвилин, він завважив, як останній з відвідувачів вийшов надвір, відчув, що футболка просякла потом під його светром, а светр глибоко в’ївся в шкіру. Він подивився на результат бомби, що вибухнула в його крамниці, а тоді на Піта й відчув несподіваний наплив дружніх і братерських почуттів до цього чоловіка, який уже витримав натиск полісменів, медсестер і повій о сьомій годині п’ятнадцять хвилин, так ніби вони з Пітом піднялися на новий рівень дружби, переживши навалу зажерливої старечі, що накотилася на них о восьмій ранку.

Піт подарував йому стомлену усмішку.

— Тепер відпочинемо з півгодини? Ти дозволиш мені вийти й покурити?

Джиммі засміявся, його опанувала несподівана дивна гордість за невеличкий бізнес, який він зумів налагодити в своєму кварталі.

— Не взяв тебе кат, Піте, можеш викурити цілу пачку.

Він підмів у проході, розставив на полицях молочні продукти й розкладав на тацях пиріжки та пончики, коли задзвенів дзвоник і повз прилавок пройшли Бренден Гарріс і його молодший брат Німий Рей, прямуючи до тих поперечних проходів, де продавався хліб, пральні порошки, тістечка та чай. Джиммі клопотався коло обгортання тістечок та пончиків і пожалкував, що дозволив Пітові взяти коротку перерву, адже Піт тепер дуже згодився б йому тут, поруч.

Джиммі підвів очі й спостеріг, що Бренден дивиться поверх полиць, прагнучи щось побачити біля кас, так ніби він хотів або щось поцупити в крамниці, або когось там побачити. Протягом якоїсь ірраціональної секунди Джиммі подумав, чи не слід йому звільнити Піта за незаконну торгівлю в крамниці. Одначе стримався, пригадавши, що Піт заприсягся, дивлячись йому у вічі, що ніколи не підведе Джиммі й не зведе нанівець працю його життя. Джиммі знав, що він каже правду, бо якщо ти не Великий Чаклун усіх брехунів, то ніколи не зможеш набрехати Джиммі, коли він дивиться тобі у вічі й ставить пряме запитання; він знав кожен посмик і кожен порух ока, хоч би який малопомітний, що виказав би тебе. Він навчився цього, спостерігаючи за батьком, що мав звичай давати п’яні обіцянки, яких зроду не виконував, — і тепер Джиммі розпізнавав брехню, хоч би як ретельно її ховали. Отже, Джиммі пам’ятав, як Піт дивився йому в вічі та присягався, що ніколи не підведе його, й знав, що це правда.

Але що там хоче побачити Бренден? Невже він такий дурний, що сподівається щось поцупити? Джиммі знав Бренденового батька Правильного Рея Гарріса, той також був псих, отже примітивність мислення в них у крові, але треба зовсім схибнутися, щоб спробувати пограбувати крамницю на лінії Східного Бакінгема — Низини/Пагорбів разом зі своїм тринадцятирічним німим братом. До того ж якщо хтось і мав якусь клепку в тій родині, Джиммі, хоч і неохоче, визнавав таку можливість за Бренденом — сором’язливим, але дуже вродливим хлопцем. Джиммі давно зрозумів різницю між тим, хто тримається спокійно, бо не знає значення багатьох слів, і тим, хто вбирає усе в себе, спостерігаючи й слухаючи. Бренден був наділений цією особливістю; ви відчували, що він розуміє людей надто добре, й це знання примушувало його нервуватися.

Він обернувся до Джиммі, і їхні погляди зустрілися. Хлопець подарував Джиммі нервовий дружній погляд, уклавши в нього надто багато значення, ніби намагався не виявити тих турбот, що заповнювали йому мозок.

— Брендене, допомогти тобі? — запитав Джиммі.

— Ой ні, містере Маркус, я лише хочу знайти отой ірландський чай, який так полюбляє моя мати.

— Чай «Баррі»?

— Атож, саме його.

— У наступному проході.

— Щиро дякую.

Джиммі сів до каси саме тоді, коли повернувся Піт, за яким тягся сморід поквапно скрученої, викуреної цигарки.

— Коли ж повертається на службу Сел? — запитав Джиммі.

— Будь-якої хвилини тепер. — Піт обернувся назад до полиці, заваленої клаптями чекового паперу, й зітхнув: — Джиммі, він такий неповороткий.

— Сел? — Джиммі спостерігав, як Бренден спілкується з братом мовою знаків, стоячи посеред центрального проходу, — Бренден тримав коробку з чаєм «Баррі» в себе під пахвою. — Чоловіче, йому ось-ось вісімдесят вийде.

— Я знаю, чому він неповороткий, — сказав Піт. — Я сказав просто так. Бо якби о восьмій за прилавком стояли не ти і я, а ми із Селом, то й досі не впоралися б.

— Тому я й ставлю його лише на короткий час. Проте сьогодні вранці повинні були б працювати не ми з тобою й не ти із Селом, а ви з Кейті.

Бренден і Німий Рей підійшли до прилавка, й Джиммі побачив, як щось спалахнуло на Бренденовому обличчі, коли промовив ім’я дочки.

Піт вийшов з-поза сигаретної полиці й запитав:

— Брендене, ти все знайшов?

— Я… я… я… — заникуючись, відповів Бренден і подивився на свого малого брата. — Думаю, що так. Дозвольте мені переговорити з Реєм.

Руки хлопців знов замиготіли, й обидва перемовлялися так швидко, що Джиммі навряд чи зрозумів би їх, навіть якби ті користувалися словами. Мовчазне обличчя Рея було при цьому нерухоме, мов кам’яне, тоді як руки його були наелектризовані й живі. Джиммі він завжди здавався похмурим підлітком, більше схожим на матір, аніж на батька, його бліде обличчя неначе завжди кидало виклик. Одного разу Джиммі сказав про це Аннабет, і вона звинуватила його в упередженому ставленні до інвалідів, але він не думав, що річ у цьому, — на мертвотному обличчі Рея та в його мовчазному роті жило щось таке, що Джиммі хотілося б вибити молотом.

Хлопці перестали смикатися головами, й Бренден нахилився на полицю з цукерками, узяв там іриску Колмена, примусивши Джиммі знову пригадати свого батька та як від нього смерділо, коли він працював на цукерковій фабриці.

— А можна мені ще «Ґлоб» узяти? — запитав Бренден.

— Авжеж, — промовив Піт, дописуючи цю назву в рахунок.

— А я думав, Кейті працює в неділю, — сказав Бренден і простягнув Пітові десятку.

Замкнувши касу, Піт підняв брови.

— Брендене, тобі подобається дочка мого хазяїна?

Бренден опустив очі.

— Ні, ні, ні. — Він засміявся, і сміх той завмер, щойно вилетів з його рота. — Я лише здивувався, бо звичайно бачив її тут.

— Її маленька сестра прийме сьогодні перше причастя, — сказав Джиммі.

— Надін? — Бренден зиркнув на Джиммі, надто широко розплющивши очі й так само широко всміхаючись.

— Надін, — підтвердив Джиммі, дивуючись, що Бренден відразу пригадав її ім’я. — Авжеж, вона.

— То привітайте її від мене та від Рея.

— Аякже, Брендене, привітаю.

Бренден опустив очі на прилавок і кілька разів кивнув головою, коли Піт зачинив бар, де подавали чай із цукерками.

— Я радий був, хлопці, побачити вас. До побачення, Рею.

Рей не дивився на брата, коли той говорив, але він пішов за ним, коли Бренден сказав «ходімо». Джиммі пригадав, що люди, як велося, забували про Рея: він не був глухий, лише німий, бо Джиммі був переконаний, що мало хто з людей, які жили по сусідству, зустрічався з таким явищем раніше.

— Послухай-но, Джиммі, — сказав Піт, коли брати пішли. — Можна поставити тобі одне запитання?

— Давай.

— Чому ти так ненавидиш цього хлопця?

Джиммі стенув плечима.

— Я не знаю, чоловіче, чи це справді ненависть. Я тільки… А тобі не здається німота цього малого розбишаки трохи дивною?

— А, ти про нього, — сказав Піт. — Атож, це дивний хлопець, який завжди поглядає так, наче він помітив щось у тебе на обличчі й готується видерти його. Ти звернув на це увагу? Але я говорив не про нього, а про Брендена. Бо мені цей хлопець подобається. Він скромний і пристойний, невже ти зі мною не згоден? Ти помітив, як він часто розмовляє з братом мовою жестів, хоч і не має в цьому потреби? Так ніби хоче показати братові, що він не сам-один. Це добре. Але Джиммі, чоловіче, ти дивишся на нього таким поглядом, ніби хочеш відчикрижити його носа й засунути йому в рот.

— Неправда.

— А таки правда.

— Невже ти так думаєш?

— Саме так я й думаю.

Джиммі подивився пове´рх лотерейного апарата крізь запилюжене вікно на Бакінгем-авеню, яка лежала сіра й волога під уранішнім сонцем. Він відчував, як клята сором’язлива усмішка Брендена Гарріса лоскоче йому кров.

— Джиммі, я лише пожартував з тебе. Я не хотів тебе образити…

Джиммі відвернув голову від Піта й глянув у вікно.

— А ось і Сел, — промовив він. Старий човгав по авеню, наближаючись до них. — Майже вчасно, хай йому грець.

6 Бо воно в нього розбилося

Неділя Шона Дівайна — його перший робочий день після тижневої перерви — почалася, коли він рвучко пробудився зі сну, вихоплений з нього дзеленчанням будильника, яке наповнило його відчуттям безповоротності, немов дитину, що виходить із матки й знає, що зроду туди не повернеться. Він не міг пригадати багато конкретних подробиць — пам’ятав лише кілька не пов’язаних між собою деталей і мав таке відчуття, що суцільної оповіді він не бачив уві сні. А проте вона вгородилася, наче бритва, в потилицю й не відпускала його уяву весь ранок.

Його дружина Лорен була в тому сні, й він досі чув запах її тіла. Вона мала розтріпане волосся кольору мокрого піску, темніше й довше, ніж у житті. На ній був мокрий білий купальний костюм. Тіло мало темну засмагу, до голих гомілок та пальців на ногах прилип пісок. Вона пахла морем і сонцем. Сидячи на колінах у Шона, цілувала його в ніс, лоскотала йому горло своїми довгими пальцями. Вони розташувалися на ґанку пляжного будинку, й Шон міг чути шум прибою, хоч і не бачив ніякого океану. Там, де мав бути океан, бовванів порожній телевізійний екран завбільшки з футбольне поле. Коли Шон дивився в нього, то бачив лише своє віддзеркалення, без Лорен, так ніби він обіймав порожнє повітря.

Але в руках він відчував її тепле тіло.

Потім його пам’ять зберегла, як він стояв уві сні на даху будинку, а замість тіла Лорен тримав у руках гладенький металевий флюгер. Він обіймав той флюгер, а внизу зяяла глибока яма, й на причалі стояла яхта. Далі він побачив себе голим у ліжку з жінкою, якої ніколи раніше не зустрічав. Доторкаючись до неї, Шон відчував, за якоюсь дивною логікою сновидіння, що Лорен перебуває в сусідній кімнаті й спостерігає за ними по відео. Тим часом крізь вікно проломилася чайка, уламки скла розсипалися по ліжку, й Шон, уже одягнений, нахилився над ним.

Чайка глибоко зітхнула й промовила:

— У мене болить шия, — і Шон прокинувся, перш ніж устиг сказати: «Бо вона в тебе зламана».

Він прокинувся, але сон усе ще важко перекочувався в його мозку, його пушинки застрягли під повіками й приліпилися на верхній частині язика. Він тримав очі заплющеними, а тим часом будильник не вгавав. Шон гадав, це новий сон, і він досі спить, а дзвінок лунає лише в його уяві.

Нарешті він розплющив очі. Відчуття твердого тіла незнайомої жінки й запах моря, який ішов від тіла Лорен, іще якийсь час залишалися в тканині його мозку. До нього раптом дійшло, що це не сон, не кінофільм, не сумна-пресумна пісня.

Це були ті самі простирадла, те саме ліжко, та сама порожня бляшанка з-під пива на його підвіконні, те саме сонце в його очах, той самий дзвінок будильника на столику біля ліжка. Це крапав кран, якого він забув закрутити. Це було його життя, що належало тільки йому.

Шон вимкнув будильник, але не відразу підвівся з ліжка. Він ще не хотів піднімати голову, бо не хотів з’ясовувати, чи вона не болить із похмілля. Якщо це так, то перший день на службі видасться йому вдвічі довшим, а він і без того, напевно, буде тривалим після тижневої відсутності Шона, з усією тією гидотою, яку він муситиме проковтнути, й жартами, що їх йому доведеться вислухати на свою адресу.

Він лежав і слухав вуличний гомін. Із-за сусідніх дверей, де жили наркомани, долинав звук від телевізора, який не вимикався цілісінький день. Під стелею хурчав вентилятор, а в кутку тихо гуділи мікрохвильова піч і холодильник. Гуділи увімкнені комп’ютери. Гуділи мобільні телефони, гуділи кухня та вітальня, а знадвору з боку вокзалу та житлових кварталів Фаней-Гайтс і Низини було чути безперервний гул.

Усе гуло й гуділо цими днями. Усе було плинне та швидке. Кожен мусив пристосуватися до цього світу, рухатися разом із ним, зростати.

Коли, в біса, це почалося?

Власне, більш нічого він не хотів знати. Коли пришвидшився ритм подій, що примусив Шона дивитись на людські спини?

Він заплющив очі.

Коли його покинула Лорен.

Саме тоді.

Бренден Гарріс подивився на телефон, йому хотілося, щоб він задзвонив. Кейті спізнюється на дві години. Він не дуже й дивувався, бо час і Кейті ніколи не відзначалися узгодженістю, але ж сьогоднішній день не є звичайним. Бренден мріяв вирушити в дорогу. Де ж вона, якщо її немає на службі? Вони домовилися, що вона зателефонує Бренденові з роботи, піде на перше причастя своєї зведеної сестри, а потім вони зустрінуться. Але Кейті не прийшла на службу. І не зателефонувала йому.

Сам він не міг подзвонити їй. Це дуже ускладнювало їхні стосунки від першого вечора, коли вони покохалися. Кейті зазвичай перебувала не більш як у трьох місцях — у Боббі О’Доннела в перші дні її знайомства з Бренденом, у тому помешканні, де вона виросла разом із батьком, мачухою та двома зведеними сестрами, або в помешканні вище, де жили її божевільні дядьки, двоє з яких, Нік і Вел, мали славу неприторенних психопатів і не вміли владати своїми імпульсами. До всього її батько Джиммі Маркус люто ненавидів Брендена без будь-якої логічної причини для Кейті та її хлопця. І дівчина не мала підстав думати інакше — скільки пам’ятала себе, завжди чула від батька: «Тримайсь якнайдалі від Гаррісів, бо як приведеш бодай одного з них у хату — ти мені не дочка».

Кейті розповідала про батька, як чоловіка розумного, але одного вечора зі слізьми на очах сказала Бренденові: «Він стає як дурний, коли мова заходить про тебе. Як дурний. Якось він напився й почав базікати про те, як любив мою маму, як дуже вона любила мене й таке інше, а далі як засичить: “Ці паскудні Гарріси, Кейті, нікчемні вони людці, просто сміття”».

Сміття. Від цього слова в Брендена боляче закалатало серце.

— «Тримайся від них, Кейті, якнайдалі. Лише про це я тебе прошу. Будь ласка».

— Тоді чому ти прихилилася до мене? — запитав Бренден.

Вона обкрутилася в його обіймах і сумно всміхнулась до нього.

— А ти цього не знаєш?

Правду кажучи, Бренден цього не знав. Кейті була всім. Вона була богиня. А Бренден був лише Бренденом.

— Ні, не знаю.

— Ти добрий.

— Справді?

Вона кивнула головою.

— Брендене, я бачила тебе з Реєм, матір’ю, з чужими людьми надворі, й ти завжди здавався мені дуже добрим.

— Існує багато добрих людей.

— Існує багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.

І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя він ніколи не зустрічав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усі вважали, що Гаррісові діти — хороші хлопці. Бренден ніколи не мав ворогів, ні з ким не бився після школи й не пам’ятав, коли востаннє чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справді тому, що він добрий. І можливо, справді, як казала Кейті, така риса вдачі — рідкість. А може, він був просто хлопцем, який не дратував людей.

Хіба крім батька Кейті. І то була загадка. А сумніватися в ставленні Джиммі Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидів.

Лише півгодини тому Бренден відчув цю ненависть у крамниці містера Маркуса — тиху й стриману ненависть, що йшла від нього, наче вірусна інфекція.

Він відчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, він не міг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Він почувався брудним, так ніби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт він ніяк не міг пояснити — Бренден зроду не робив нічого лихого містерові Маркусу, він майже не знав цього чоловіка. Він дивився на Джиммі Маркуса й розумів, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.

Бренден не міг зателефонувати Кейті на один з її телефонів — ану ж як вони мають там апарат, що визначає номери? Вони здивуються — чого це ненависний Бренден Гарріс телефонує їхній Кейті. Він мав намір подзвонити їй тисячу разів, але думки про те, що на протилежному кінці дроту може нарватися на містера Маркуса, чи Боббі О’Доннела, чи одного з тих психованих братів Севіджів, було досить, щоб він знову поклав слухавку на місце.

Бренден не знав, кого йому боятися більше. Містер Маркус був звичайний собі чоловік, власник крамниці на розі вулиці, до якої Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловікові щось іще — крім його очевидної ненависті до Брендена, — таке, що могло збентежити людину, спроможне заподіяти їй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутності цього чоловіка й не зустрічатися з ним поглядом. Щодо Боббі О’Доннела, то він був саме той чоловік, який жив невідомо з чого, і, щоб не зустрітися з ним, ви переходили на протилежний бік вулиці. А щодо братів Севіджів, то ті були планетною системою, віддаленою від нормальних, прийнятних стосунків на сотні світових літ. Найбожевільніші, найпридуркуватіші йолопи, яких будь-коли народжувала Низина. Щоб перелічити, яка кількість поглядів і слів могла вивести їх з рівноваги, знадобилася б книга завтовшки зі Святе Письмо. Їхній батько, теж бовдур несосвітенний, настругав зі своєю хворобливою святенницею дружиною безліч дітлахів, одного за одним через кожні одинадцять місяців. Брати росли в жахливій тісноті в одній кімнаті поруч із надземною залізницею, яка нависала над Низиною, затуляючи сонце, аж поки її не знесли, Бренден тоді ще був малюком. Підлога в їхньому помешканні була нахилена на схід, а потяги гуділи за вікном братів двадцять одну годину з двадцяти чотирьох кожної проклятої доби, струшуючи триповерховий будиночок із такою силою, що іноді брати випадали з ліжка й прокидалися вранці навалені в одну купу, зустрічаючи ранок роздратованими, як водяні пацюки, й пісяли один на одного, щоб почати новий день окремо.

Бувши дітьми, вони не мали індивідуальності в своєму зв’язку із зовнішнім світом. Вони були просто Севіджами, такою собі сумішшю кінцівок та сплутаного волосся, й рухалися у хмарі пилюки, як тасманійський диявол. Ви бачили, як котиться на вас курява, й відступали вбік, сподіваючись, що ця хмара затягне в себе когось іншого, перш ніж досягне до вас або пролетить мимо, одержима власними похмурими психозами.

Та що там казати, до того як Бренден почав таємно зустрічатися з Кейті, він навіть не знав, скільки всього було братів Севіджів, а він же виріс у Низині. Йому про це розповіла Кейті: Нік був найстарший, років із шість тому він подався відбувати свої щонайменше десять років у Волполі; Вел був наступний і, зі слів Кейті, найприємніший; потім ішли Чак, Кевін, Ел (якого зазвичай плутали з Велом), Джерард, який щойно вийшов із Волпола, й нарешті Скотт, материн улюбленець, коли він був зовсім малим і мати була жива. Потім він єдиний з-поміж братів одержав диплом про закінчення коледжу і єдиний, що не жив удома на першому й третьому поверхах, які брати привласнили після того, як повиганяли з дому колишніх власників, так їх перелякавши, що ті переселилися до іншого штату.

— Я знаю про їхню погану славу, — сказала Кейті Бренденові, — але насправді вони хороші хлопці. Хіба окрім Скотта. Він і справді навряд чи може комусь сподобатися.

Оце тобі й «нормальний» Скотт.

Бренден зиркнув на свого годинника, потім на дзиґарі над ліжком, на телефон і на своє ліжко. Учора вночі він засинав отут, дивлячись на потилицю Кейті й рахуючи там біляві волосинки. Простягши тоді руку через її стегно й поклавши долоню на її теплий живіт, він з насолодою вдихав пахощі її волосся, легких парфумів і поту.

Аж ось ізнову звів очі на телефон.

Ну, задзвони, нехай тобі чорт! Задзвони.

Двоє хлопчаків знайшли автомобіль і зателефонували на номер 911. Той, хто заговорив у слухавку, засапався від хвилювання, щойно переконався, що його чують на тому кінці.

— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…

Оператор, який чергував на телефоні 911, урвав монолог і запитав:

— Де стоїть автомобіль?

— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.

— Яка це вулиця?

— Сідней-стрит, — видихнув хлопець у телефон. — Тут кров, а дверцята відчинені.

— Як тебе звуть, синку?

— Він хоче знати її ім’я, — сказав хлопець своєму другові. — Він назвав мене «синку».

— Синку, назви мені своє ім’я, — повторив оператор. — Як тебе звати?

— Ми тут зовсім випадково, дядьку, — ухилився хлопець від прямої відповіді. — Прощавайте.

Хлопець повісив слухавку, а оператор побачив на своєму комп’ютері, що дзвінок надійшов із платного телефона, який стояв на розі Кілмер і Нозер-стрит у Низині у Східному Бакінгемі, десь за півмилі від того місця, де був вхід із Сідней-стрит до В’язничного парку. Він передав інформацію черговому, й черговий послав загін на Сідней-стрит.

Один із патрульних зателефонував до відділка й попросив надіслати підкріплення — одного або двох криміналістів і кількох фахівців з убивств. Йому здавалося, вони будуть потрібні.

— Тридцять третій, ви знайшли тіло?

— Поки що ні, черговий.

— Тридцять третій, чому ви просите надіслати фахівців з убивств, якщо тіла не знайдено?

— Дивлюсь на цей автомобіль і передчуваю — тіло ось-ось знайдемо.

Свій перший робочий день Шон розпочав після перерви, припаркувавшись на Крешент і обминувши синю загороджувальну стрічку на її перехресті із Сідней-стрит. Синя загороджувальна стрічка була позначена етикеткою Бостонського департаменту поліції, бо його представники першими прибули на місце подій, утім із розмов, підслуханих по рації, коли Шон їхав сюди, він збагнув, що справу цю доручать розслідувати відділові вбивств штату, який перебував під його безпосереднім керівництвом.

Автомобіль, як він зрозумів, знайшли на Сідней-стрит, тобто в районі юрисдикції міста, але кривавий слід тягся до В’язничного парку, що, як заповідна територія, підлягав юрисдикції штату. Шон пройшов униз по вулиці Крешент понад краєм парку, й перше, що він помітив, була вантажівка служби вбивств, припаркована в центрі кварталу.

Підійшовши ближче, він побачив свого сержанта Вайті Паверса, що стояв за кілька кроків від автомобіля з відчиненими дверцятами. Соза й Коннолі, яких включили до відділу вбивств лише минулого тижня, з філіжанками кави в руках оглядали кущі біля входу в парк. Далі на гравійній доріжці стояли машини патрульних служб і автомобіль кримінологів, які сердито визиралися на Созу й Коннолі: можливі докази було затоптано, й повсюди валялися кришечки від їхніх паперових стаканчиків.

— Привіт, поганий хлопцюго, — здивовано піднявши брови, мовив Вайті Паверс. — Тебе вже викликали на службу?

— Атож, сержанте, — відповів Шон. — Хоч у мене тепер немає партнера. Адольф у відпустці.

Вайті Паверс кивнув головою.

— Твої пальці придавило дверима, й тобі запропонували несподіваний спосіб лікуватися. — Він обняв Шона. — Ти будеш зі мною, еге? Поки закінчиться термін твого випробування.

Вони поклали, що Вайті стежитиме за Шоном, допоки начальство вирішить, відповідає він своїм високим стандартам чи ні.

— Цей вік-енд здавався таким спокійним, — сказав Вайті, підштовхуючи Шона до відчинених дверцят автомобіля. — Округа була тихою, як мертвий кіт. Когось ударили ножем у Паркер-Гілл, ще одне поранення у Бромлі-Гіт, і кілька учнів коледжу влаштували бійку за пляшку з пивом в Олстоні. Проте жодне з поранень не було фатальним, і всі ці випадки підпорядковувалися містові. За винятком випадку в Паркер-Гілл. Але той чоловік самостійно дійшов до санітарної частини з ножем, який стримів у нього з-під ключиці, ще й запитав у чергової сестри, де вони тримають автомат із кока-колою.

— І вона сказала йому? — запитав Шон.

Вайті всміхнувся. Він був одним із найталановитіших працівників у відділі вбивств, тому всміхався охоче й часто. Його, либонь, несподівано викликали на службу, бо одягнений він був у спортивні штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, різнобарвні кеди були взуті босоніж, а поліційний значок теліпався поверх джерсі.

— Мені подобається твоя сорочка, — промовив Шон, і Вайті обдарував його ще однією ледачою усмішкою, коли над ними, вилетівши з парку, шугонула птаха й зловісно каркнула над Шоновою спиною.

— Півгодини тому, чоловіче, я лежав на своїй канапі.

— Дивився мультики?

— Ні, боротьбу. — Вайті показав на зарості, за якими починався парк. — Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тільки-но розпочали пошуки, й Фріл каже, поки не знайдемо тіло, жертву треба занести до списку зниклих осіб.

Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Її гучне каркання проникло Шонові в мозок і відгукнулося тремтінням у всьому тілі.

— Проте шукати доведеться нам? — запитав Шон.

Вайті кивнув головою.

— Якщо тільки вона не втекла до міста, де її й порішили.

Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткі лапки під білими грудьми із сірою смугою посередині. Шон не впізнав її породу, бо не дуже добре тямив у тому.

— Що це за птах?

— Кільчастий водомороз, — відповів Вайті.

— Не бреши.

Вайті підняв руку вгору.

— Присягаюся Богом, чоловіче.

— Ти забагато дивився в дитинстві передач «Царства дикої природи», еге?

Птаха знову зловісно каркнула, й Шон хотів уже підстрелити її.

— Подивишся автомобіль? — запитав Вайті.

— Чому ти сказав «вона»? — промовив Шон, пірнувши під жовту стрічку, що оточувала місце злочину, й попрямував до автомобіля.

— Технічна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобіль належить Кетрін Маркус.

— Прокляття, — сказав Шон.

— Ти її знаєш?

— Схоже, це дочка чоловіка, з яким я знайомий.

— Близько знайомий?

Шон похитав головою.

— Ні, ми просто вітаємось як сусіди.

— Ти правду кажеш? — запитав Вайті, ніби вже тепер хотів почати розслідування.

— Атож, цілковиту правду.

Вони підійшли до автомобіля. Вайті показав на відчинені дверцята, а представниця технічного відділу відступила назад і розкинула руки, затуляючи машину.

— Ви тільки нічого не торкайтеся, хлопці. Хто розслідуватиме справу?

— Я, — відповів Вайті. — Парк перебуває в юрисдикції штату.

— Але автомобіль належить містові.

Вайті показав на бур’яни.

— Сліди крові ведуть на територію штату.

— Я не знаю, — зітхнула технічний експерт.

— Це вирішить комп’ютер, — сказав Вайті. — А поки що справа належить штатові.

Шон поглянув на бур’яни, які росли побіля парку, й припустив, що як вони знайдуть тіло, то знайдуть його там.

— Які маємо результати?

Технічний експерт позіхнула:

— Коли ми знайшли машину, дверці були відчинені. Ключі стриміли в запалюванні, фари світилися. Через десять секунд після нашого прибуття, мов за сигналом, акумулятор потік і закаляв днище.

Над динаміком на дверцях водія Шон помітив пляму крові. Кілька її крапель попало на сам динамік — тепер вони засохли й почорніли. Він присів, обернувся й побачив ще одну пляму на кермі. Третя пляма була довша й ширша за перші дві, вона обгортала дірку від кулі, пробиту у вініловій спинці водієвого сидіння на рівні плеча. Шон знову присів і подивився крізь двері на кущі ліворуч від автомобіля, потім обернув голову, щоб подивитися на зовнішній бік дверцят водія, й побачив там свіжу заглибину.

Він поглянув на Вайті, й Вайті кивнув головою.

— Злочинець, певно, стояв біля автомобіля. Дівчина Маркус, якщо це вона, сиділа за кермом і вдарила його дверима. Мерзотник почав стріляти й поцілив її, можливо, в плече, а можливо, в біцепс. Хай там як, а дівчина кинулася навтіки. — Вайті показав на кілька прим’ятих кущів, що вона притоптала ногами. — Вони побігли крізь кущі до парку. Її рана не могла бути тяжкою, бо видно лише кілька крапель крові на кущах.

— А ми маємо своїх працівників у парку? — запитав Шон.

— Досі їх було двоє.

Представниця технічного відділу форкнула:

— З них було більше пуття, аніж із цих двох?

Шон і Вайті простежили за її поглядом і побачили, що Коннолі випустив із рук паперового стаканчика з кавою і тепер нахилився, щоб його підняти.

— Вони в нас новенькі, дай їм звикнути.

— Доведеться просити допомоги.

Шон підступив до жінки.

— Ви знайшли якісь посвідчення особи, крім технічного паспорта?

— Так. У гамані під водієвим сидінням був дозвіл на керування автомобілем на ім’я Кетрін Маркус. Під пасажирським сидінням лежав рюкзак. Біллі зараз з’ясовує, що там у ньому.

Шон подивився через капот на чоловіка, на якого кивком голови показала експерт. Він стояв навколішках перед автомобілем, темно-синій рюкзак лежав перед ним.

— Що там документи кажуть про її вік? — запитав Вайті.

— Дев’ятнадцять років, сержанте.

— Дев’ятнадцять, — повторив Вайті, звертаючись до Шона. — І ти знайомий з її батьком? Бідолаха, йому доведеться пережити велике горе, він, либонь, і гадки не має, що сталося з його дочкою.

Шон обернув голову й побачив, як самітна криклива птаха полетіла в напрямку каналу, а промінь сонця пробився крізь хмари. Він відчував, як пташине скрекотіння проникає в його вушний канал та в мозок, і враз його пронизав спогад про вираз дикої самоти, що його він бачив на обличчі одинадцятирічного Джиммі Маркуса, коли вони майже вкрали той автомобіль. Шон відчував ту самоту тепер, стоячи біля кущів, які вели до В’язничного парку, так ніби двадцять п’ять років, що відокремлювали його від того часу, пролетіли, як комерційна реклама на телебаченні, відчував ту гнітючу, розпачливу самоту, що придавила Джиммі Маркуса, неначе трухлява деревина. Щоб струсити із себе цей спогад, він подумав про Лорен, про Лорен із довгим русявим волоссям, яка заполонила його сьогоднішній сон і пахла морем. Він подумав про ту Лорен, і йому захотілося знову заповзти в тунель того сну, поринути в нього з головою та зникнути.

7 У крові

Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.

Принаймні так здавалося Джиммі, й хоч він перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дітей, він також не сумнівався, що має слушність. Інші діти тепер базікають або горлають, коли їм так хочеться, матюкаються перед своїми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих і дивляться на людей напівзатуманеним, напівгарячковим поглядом наркоманів, які просиділи надто багато часу перед телевізором, комп’ютером або тим і тим. Вони скидалися Джиммі на ртутні кульки, здавалося, кулька застигла на місці, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи сріблясту ртуть. Вони щось просять і зазвичай дістають, а як ні, то просять гучнішим голосом. Якщо відповідь і далі відкидна, починають верещати. І їхні батьки, боягузи жалюгідні, не витримують такого натиску й дають своїм нащадкам усе, чого ті прохають.

Джиммі й Аннабет любили до нестями своїх дівчат. Вони тяжко працювали, аби мати змогу задовольняти всі їхні забаганки й щоб ті почувалися щасливими та знали, що їх люблять. Але існувала чітка межа між цим та очевидними дурницями, й Джиммі докладав усіх зусиль, аби його дівчата напевно знали, де вона пролягає.

Варто подивитись на отих двох вишкварків, що саме проминали стілець, на якому сидів Джиммі, на двох малих, які штовхалися, голосно реготали, не звертали уваги на зауваження черниць і зачіпали парафіян. І дехто з дорослих дивився на це поблажливо. Господи. У часи Джиммі батьки виступили б із натовпу, схопили б обох розбишак за волосся, ляснули б їх по дупах і пошепки пообіцяли б, що вдома вони дістануть більше, перш ніж їх відпустити.

Джиммі ненавидів свого старого батька, не схвалював і колишні методи виховання, але, кат би його взяв, мала б існувати й середня лінія поведінки, якої більшість людей не знаходила. Дитина мала знати, що батьки її люблять, але існують чіткі правила поведінки, й хоч ти й милий малюк, проте це не означає, що можеш робити все, що тобі заманеться.

Звичайно, ти можеш дотримуватися всіх цих правил, виховати добру дитину, а вона завдасть тобі великих неприємностей. Як сьогодні Кейті. Вона не тільки не з’явилася на роботу, а й, схоже, знехтувала причастя своєї зведеної сестри. Що, в біса, стукнуло їй у голову? Та, мабуть, нічого особливого, й це найнеприємніше.

Обернувшись, щоб подивитися на Надін, яка йшла між рядами, Джиммі відчув таку гордість, що його гнів на Кейті (разом із невеличкою, але невідчепною тривогою) трохи вгамувався, хоча Джиммі й знав, що він повернеться. Перше причастя було подією в житті католицької дитини — день, коли тебе вдягають у святкові шати й підлещуються до тебе, а потім ведуть до сирної кав’ярні, — й Джиммі вірив у визначні події в житті своїх дітей та хотів, щоб вони їм надовго запам’яталися. Саме тому той факт, що Кейті не прийшла на конфірмацію сестрички, його неабияк стурбував. Їй було дев’ятнадцять років, хай і так, та все одно світ своєї молодшої напівсестрички вона не могла порівняти з хлопцями, вбранням та барами. Джиммі це розумів, тому зазвичай давав Кейті велику волю, але знехтувати таку подію після всього того, що він робив для Кейті, коли вона була молодша…

Він відчув, як знов розпалюється гнівом, і постановив, що, тільки-но вони зустрінуться, він улаштує Кейті «серйозну розмову» — так називала Аннабет їхні вияснювання стосунків, що часто траплялися протягом двох останніх років.

Бодай воно все запалося.

Надін уже майже порівнялася з лавою, на якій сидів Джиммі. Аннабет узяла з неї обіцянку, що та не дивитиметься на батька, коли його проминатиме, щоб не псувати врочистості святого таїнства якоюсь дитячою витівкою, але Надін усе одно подарувала йому погляд — ледве помітний, аби лиш показати Джиммі, що заради любові до нього вона готова ризикнути накликати материн гнів. Надін не звернула уваги на свого діда Тео й шістьох дядьків, які сиділи позаду Джиммі, й батько шанував її за це: вона наблизилася до межі, але не переступила її. Дівчинка скосила своє ліве око, й Джиммі завважив його крізь серпанок. Він привітав донечку, непомітно піднявши три пальці низько над рівнем свого сидіння й нечутно прошепотівши:

— Привіт!

Усмішка Надін була чистіша, ніж її серпанок або сукня чи черевички, й Джиммі відчув, як вона вдарила йому в серце, очі та коліна. Жінки, що існували в його житті, — Аннабет, Кейті, Надін і її сестра Сара — могли своєю усмішкою або поглядом так його ослабити, що в Джиммі підгиналися коліна, а з голови йому спадав капелюх.

Надін опустила очі й нахилила своє маленьке обличчя, щоб приховати усмішку, але Аннабет її помітила. Вона штовхнула Джиммі ліктем між ребрами та лівим стегном, і той обернувсь, почервонівши, до дружини й запитав:

— Ти чого?

Аннабет зиркнула на нього так, неначе казала: ось хай тільки додому вернемося, ти в мене дістанеш. Відтак спрямувала погляд уперед і стиснула губи, які лише злегка тремтіли в куточках. Джиммі знав, що досить йому сказати «У тебе проблеми?» своїм невинним, як у малого хлопця, голосом, і Аннабет засміється всупереч атмосфері в церкві, а одним із найбільших обдаровань Джиммі було вміння смішити жінок де завгодно й з чого завгодно.

Після цього протягом певного часу він не дивився на Аннабет, лише стежив за месою, а потім за обрядом конфірмації, коли кожна дитина вперше в своєму житті приймала облатку в підставлені ковшиком долоні. Він скрутив у трубочку програму конфірмації та став ляпати нею по своєму стегну, унаслідок чого в його долоні вона стала вологою від поту. Джиммі дививсь, як Надін підняла облатку з долоні, поклала її в рот і, опустивши голову, перехрестилась. У цю мить Аннабет притиснулася до чоловіка й прошепотіла йому на вухо:

— Наша дитинка. Господи, Джиммі, це ж наша дитинка!

Джиммі обхопив її рукою й міцно пригорнув до себе, прагнучи, щоб такі хвилини в житті тривали довго, щоб ти міг залишатися в них доти, доки не будеш готовий покинути їх, хоч би скільки годин або днів вони тривали. Він обернув голову й поцілував Аннабет у щоку, а вона пригорнулася до нього тісніше, й обоє не відривали очей від своєї донечки — їхнього світлого янгола.

Хлопець із самурайським мечем стояв на краю парку спиною до В’язничного каналу. Піднявши одну ногу від землі й повільно обертаючись на другій, він тримав меч під дивним кутом позад своєї потилиці. Шон, Вайті, Соза й Коннолі повільно зближалися до нього по траві, запитуючи поглядами один в одного: «Що це за бевзь?» А той і далі поволі обертався й не звертав уваги на чотирьох чоловіків, що, оточивши його, звужували коло. Він підняв меч над головою й почав опускати його перед своїми грудьми. Поліціянти були тепер на відстані двадцятьох футів від нього, а хлопець тим часом обернувся на сто вісімдесят градусів і стояв тепер до них спиною. Шон зауважив, як Коннолі поклав собі руку на праве стегно, розстебнув кобуру й торкнувся руків’я свого «ґлока».

Аби справа не зайшла надто далеко й хтось не вистрілив чи незнайомець не зробив собі харакірі, Шон прочистив горло й промовив:

— Даруйте мені, сер. Сер, ви чуєте мене?

Хлопець із мечем злегка повернув голову, ніби почув Шона, але не припинив свого обертання, яке тепер відбувалося в їхньому напрямку.

— Сер, ми хочемо, щоб ви поклали свою зброю на траву.

Хлопець поставив ногу на землю й обернувся до них, його очі розширилися й оглянули кожного з присутніх. На нього були націлені чотири револьвери. Він простяг свого меча, чи то спрямовуючи його на них, а чи віддаючи їм — Шон так і не збагнув, що означав той рух.

— Ти оглух?! — гаркнув Коннолі. — На землю!

Шон сказав:

— Тс-с-с! — І зупинивсь за десять футів від хлопця з мечем, думаючи про плями крові, які вони знайшли на стежці за шістдесят ярдів звідси, знаючи, що ці плями означають. Йому пригадався Брюс Лі, який вимахував мечем завдовжки з невеличкий літак. Проте Брюс Лі був азіат, а цей молодик на вигляд не більш як років двадцяти п’яти, мав білу шкіру, чорне кучеряве волосся та голені щоки, одягнений був у білу футболку, заправлену в сірі спортивні штани.

Він тепер не ворушився, й Шон не мав сумніву, що лише страх примушував його тримати меч націленим на них, бо мозок його застиг і відмовлявся віддавати команди тілу.

— Сер, — проказав Шон доволі гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. — Зробіть мені послугу, гаразд? Покладіть меч на траву. Лише розтисніть ваші пальці й дозвольте йому випасти з них.

— Хто ви, в біса, такі?

— Ми поліціянти, — сказав Вайті Паверс, показуючи на свій значок. — Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довірою і дозвольте вашому мечеві впасти.

— О, звичайно, — мовив хлопець, і меч відразу вислизнув з його пальців, із глухим стуком упавши додолу.

Шон відчув, що Коннолі зсунувся праворуч і, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипівши поглядом до його очей, він запитав:

— Як тебе звуть?

— Мене звуть Кент.

— Вітаю тебе, Кенте. Я офіцер поліції на прізвище Дівайн. Мені треба, щоб ти відступив на два кроки від своєї зброї.

— Моєї зброї?

— Від меча, Кенте. Відступи на два кроки назад. А як твоє прізвище, Кенте?

— Брюер, — сказав хлопець і відступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здіймуть свої револьвери й вистрілять у нього.

Шон усміхнувся й подивився на Вайті.

— А тепер, Кенте, розкажи мені, що ти тут робив. Ніби танцював у балеті — так мені здалося. — Він стенув плечима. — З мечем у руках, але ж…

Кент дивився, як Вайті нахилився й підняв меч, обережно обмотавши хусточкою руків’я.

— Кендо.

— А що це таке, Кенте?

— Кендо — це бойове мистецтво, — пояснив Кент. — Я ходжу на уроки по вівторках і четвергах, а вранці тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.

Коннолі зітхнув.

Соза поглянув на Коннолі.

— Справді? Ти й побожитися можеш?

Вайті підніс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, ніби щойно вийшло з-під преса.

— Поглянь. — Вайті провів лезом меча по своїй розкритій долоні. — У мене ложки й то гостріші.

— Його ніколи не гострили, — сказав Кент.

Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.

— Кенте, ти давно тут?

Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдів позаду них.

— П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуєте? — Його голос тепер звучав упевненіше, з відтінком обурення. — Офіцере, хіба заборонено практикувати кендо в публічному парку?

— Ми тут працюємо, — сказав Вайті. — А ти, Кенте, звертаєшся до сержанта.

— Розкажи нам, де ти був учора ввечері й сьогодні вранці? — запитав Шон.

Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять і стримуючи подих. Він на мить заплющив очі, а тоді видихнув повітря.

— Так, так. Учора ввечері я був на вечірці з друзями. Потім зі своєю подружкою пішов додому. Ми лягли спати десь о третій годині ночі. Сьогодні вранці я випив з нею кави й прийшов сюди.

Шон ущипнув себе за ніс і кивнув головою.

— Ми конфіскуємо меча, Кенте, і добре було б, щоб ти пішов з одним із наших працівників до бараків і відповів на кілька запитань.

— До бараків?

— До поліційного відділка, — уточнив Шон. — Так ми його іноді називаємо.

— Чому?

— Кенте, ти згоден піти з одним із наших працівників?

— Авжеж.

Шон поглянув на Вайті, й Вайті скорчив гримасу. Вони знали, що Кент надто наляканий і нічого, крім правди, не розповість. Вони знали також, що меч повернеться з лабораторії чистим, без жодного відбитка, але вони мусили смикнути за кожну ниточку, щоб назавтра підготувати для начальства детальний письмовий звіт.

— Я одержу чорний пояс, — сказав Кент.

Вони обернулися й подивилися на нього.

— Ти про що?

— У суботу, — сказав Кент. Його обличчя сяяло під краплями поту. — Це забрало в мене три роки, але саме тому я опинився тут цього ранку, прагнучи переконатися, що перебуваю в добрій формі.

— Угу, — сказав Шон.

— Зрозумій, Кенте, — утрутився Вайті, й Кент йому всміхнувся, — авжеж, ти досяг великих успіхів, але думаєш, нам це цікаво?

На той час, коли Надін та інші діти почали виходити із задніх дверей церкви, Джиммі не так обурювався поведінкою Кейті, як тривожився за неї. Бо попри те, що вона пізно поверталася додому й вешталася з хлопцями, яких він не знав, Кейті не належала до тих дівчат, що нехтують своїх зведених сестер. Вони обожнювали її, а вона, на свій пай, піклувалася про них — водила їх у кіно, на ковзанку, купувала їм морозиво. Останнім часом Кейті готувала їх до недільного параду, так ніби День Бакінгема був загальнонаціональним святом нарівні з днем Святого Патріка або Різдвом. У середу ввечері вона повернулась додому рано й повела обох дівчаток нагору, щоб вони приміряли там одяг. Вона сиділа на ліжку, а дівчатка заходили до кімнати й виходили, демонструючи свої вбрання, ставлячи запитання про свої зачіски, свої очі, свою ходу. Звичайно ж, кімната, в якій мешкало двійко дівчаток, перетворилася на купу використаного вбрання, але Джиммі не мав нічого проти — Кейті допомагала сестрам відзначити ще одне свято, застосовуючи ті трюки, яких навчив її батько та які допомагали дивитися навіть на дрібні події як на щось значуще.

Отож чому вона не прийшла на перше причастя Надін? Може, дуже перепила, як це іноді з нею бувало? А може, зустріла хлопця із зовнішністю кіногероя і стратила розум? А мо’, й просто забула?

Джиммі підвівся зі свого стільця й вийшов із Аннабет і Сарою в прохід. Аннабет міцно схопила його за руку й, побачивши, як він зціпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:

— Я певна, з нею все гаразд. Може, тільки трохи перепила, та й по всьому.

Джиммі всміхнувся, кивнув головою і відповів їй міцним потиском руки. Аннабет, із її психологічним розумінням свого чоловіка, її вчасними потисками його руки, її ніжною практичністю, була основою існування Джиммі, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матір, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, і Джиммі знав то напевне, він би знову попав у «Оленячий острів» або й гірше — в одну з найпаскудніших в’язниць Норфолка чи Сідер-Джанкшен, переживаючи тяжкі часи та втрачаючи зуби.

Коли він познайомився з Аннабет, через рік після виходу на волю, мавши два роки умовного терміну, його взаємини з Кейті лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього — стомленого, тихого, але приязного, до його постійної присутності поруч, а Джиммі звик до постійного відчуття втоми. Він стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потім їдучи через усе місто, щоб забрати Кейті або завезти її до своєї матері, до школи, на заняття після уроків. Він був стомлений і наляканий; це були постійні відчуття, які тривожили його в ті дні, й незабаром він дійшов висновку, що ніколи не здоліє їх позбутися. Він завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейті незручно повернулася в своєму ліжку й упала на підлогу, він боявся, що економіка покотиться вниз і він утратить роботу, боявся, що Кейті впаде з турніка на шкільній перерві, боявся, що вона захоче чогось такого, чого він не зможе їй купити, боявся, що його життя віднині назавжди буде позначене постійним страхом, любов’ю та виснаженням.

Оце виснаження Джиммі приніс до церкви того дня, коли один з братів Аннабет Вел Севідж одружувався з Терезою Гіккі. Обоє, і наречений, і наречена, були бридкі, роздратовані й коротконогі. Джиммі уявив собі їхніх дітей, кирпатих недоносків, що не відрізнятимуться одне від одного й багато років тероризуватимуть Бакінгем-авеню. Вел належав до банди Джиммі ще за тих років, коли той верховодив бандою, і був вдячний Джиммі за те, що той відсидів два роки й дістав ще три роки умовного терміну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммі міг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий і недоумкуватий, божествив би Джиммі від самого початку, якби Джиммі не одружився з пуерториканкою, та ще й не місцевою.

Коли Маріта померла, лихослівники по сусідству шепотілися: «Бачите, як усе кінчається, коли ти порушуєш порядок речей. Хоча Кейті, либонь, буде красуня — покручі часто такими бувають».

Коли Джиммі визволився з «Оленячого острова», пропозиції йому так і посипались. Адже Джиммі був професіонал, один із найкращих грабіжників, що виросли в цьому кварталі, і його слава гриміла по всій околії. І навіть коли Джиммі казав: «Ні, дякую, я тепер вирішив жити життям порядним, задля дитини, ви ж розумієте», люди кивали головами й усміхалися, знаючи, що він повернеться до свого минулого відразу, тільки-но справи в нього почнуть складатися погано і йому доведеться обирати між чесною працею та різдвяним подарунком для Кейті.

Проте їхні сподівання не справдилися. Джиммі Маркус, геній злочинного світу й чоловік, який мав власну команду ще в тому віці, коли не мав права легально пити спиртні напої, чоловік, який стояв за справою Келдар Текнікс та багатьма іншими гучними справами, поводився так пристойно, що люди думали, він їх обманює. Розійшлася навіть чутка, що Джиммі має намір купити наріжну крамницю Аль де Марко, залишивши старого номінальним власником і виплативши йому гроші, які Джиммі нібито таємно роздобув ще на справі Келдар Текнікс. Джиммі-крамар у фартуху — ви тільки це собі уявіть, казали люди.

На вечірці, яку Вел і Тереза влаштували в ресторані Данбі, Джиммі запросив Аннабет до танцю, і люди милувалися ними двома — як вони вигиналися під музику, нахилом їхніх голів і тим, як вони дивились одне на одного, не соромлячись того, що його рука погладжувала їй зад, а вона не відхилялася. Вони знали одне одного ще дітьми, сказав хтось, хоч він на кілька років старший за неї. Можливо, ще тоді між ними виникла симпатія, але треба було, щоб забралася геть ота пуерториканка або щоб Господь забрав її.

Вони танцювали під пісню Рікі Лі Джонса, й кілька рядків із неї завжди невідомо чому так подобалися Джиммі — «О, мої хлопці/ о мої любі друзі/ о мої Сінатри із сумним поглядом…» Він шепотів їх Аннабет, коли вони розгойдувалися в танці, почуваючи себе розслабленим і легким уперше за багато років, потім він підспівував хорові разом із сумним голосом Рікі «Прощай, самотня авеню», усміхаючись у кришталево зелені очі Аннабет, і вона всміхалася на відповідь. Отак, лагідно й непомітно, вона розколола йому серце, немовби вони танцювали разом свій не перший, а сто перший танець.

Вони останніми покинули залу й сиділи разом на широкому ґанку, цмулячи легке пиво, курячи сигарети й киваючи іншим гостям, коли ті розходилися до своїх автомобілів. Коли похолоднішало, Джиммі накинув дівчині на плечі свого піджака й став розповідати про в’язницю та про Кейті й про те, як Маріта мріяла про помаранчеві штори, а Аннабет розповіла йому про те, як росла єдиною жінкою в господі Севіджів в оточенні маніакальних братів, як протягом однієї зими танцювала в Нью-Йорку, але потім зрозуміла, що не готова до такого життя, й вступила до медичного училища.

Коли власник ресторану прогнав їх із ґанку, вони подалися до помешкання Вела й Терези, щоб почути їхні зойки одружених людей. Вони взяли шість пляшок пива з Велового холодильника, пішли до парку Гарлі-Драйв і сиділи там біля каналу, слухаючи похмурий плюскіт води. Відкритий кінотеатр для автомобілістів закрили чотири роки тому, й приземкуваті жовті бульдозери та сміттєзбиральні машини, які приїздили сюди щоранку, перетворили всю територію біля каналу в нагромадження багнюки та вивернутого цементу. Ходили чутки, ніби тут хочуть відкрити парк, але на той час тут був лише завалений сміттям берег, де за купами коричневої багнюки та чорними й сірими купами вивернутого асфальту досі білів занедбаний екран.

— Вони кажуть, це в тебе в крові, — промовила Аннабет.

— Що?

— Крадіжка, злочин. — Вона стенула плечима. — Ти знаєш.

Джиммі усміхнувся їй з-поза своєї пляшки з пивом, відтак хильнув.

— Це правда? — запитала вона.

— Можливо. — Тепер була його черга стенути плечима. — У моїй крові багато чого є. Це не означає, що воно має вийти назовні.

— Я тебе не осуджую. Повір мені.

Її обличчя й навіть голос були незворушні. Джиммі замислився, що ж вона хоче почути від нього — що він досі бере участь у житті? Що залишився колишнім? Що він зробить її багатою? Що він уже ніколи не скоїть злочину?

Обличчя Аннабет на відстані було спокійним, майже незворушним, та коли ви наближалися до нього, то помічали, що на нім відбувається багато чого незрозумілого для вас, що її розум перебував у шаленій активності й ніколи не спав.

— Я хочу сказати, танці в тебе в крові, еге?

— Не знаю. Можливо.

— А якби тобі сказали тепер, що танцювати більш не вільно, ти припинила б танцювати? Тобі було б прикро, але нічого не врадиш, чи не так?

— Мабуть, так…

— Мабуть, так, — повторив він і дістав сигарету з пачки, яка лежала на лаві між ними. — Я був неабияким митцем у своїй справі. Але мене спіймали, моя дружина померла, а дочка опинилася в скрутному становищі. — Він запалив сигарету, затягнувся й зробив великий видих, щоб промовити фразу, яку вже повторив сто разів у своїй свідомості. — Я не можу підвести свою доньку вдруге. Ти розумієш, Аннабет? Вона не витримає ще два роки розлуки зі мною. Моя мати? Її здоров’я слабке. Вона помре, поки я сидітиму. Тоді держава забере мою донечку, й вони відішлють її в яке-небудь жахливе місце, гірше за «Оленячий острів». Я неспроможний це витерпіти. Отака моя ситуація. У крові це чи поза моєю кров’ю, я мушу змінити своє життя.

Джиммі витримав її погляд, поки вона вивчала його обличчя. Вона, либонь, шукала вади в його поясненні, дрібку нісенітниці, а він сподівався, що зумів переконати її. Джиммі готував цю промову давно, сподіваючись такої хвилини, як ця. І річ була в тому, що все сказане відповідало істині. Він не сказав лише того, що заприсягся собі не розповідати цього нікому, хоч би хто це був. Отож, він дививсь у вічі Аннабет і чекав, коли вона зробить свій присуд, намагаючись не зважати на о`брази, які бачив тієї ночі на Містичній річці — чоловік стоїть навколішки, слина капає з його підборіддя, і він хрипко чогось благає, — ті образи проштовхувалися в голову, немов її просвердлювали буром.

Аннабет узяла сигарету. Вона запалила її й промовила:

— Я вже давно до нестями закохана в тебе. Ти це знаєш?

Джиммі не ворухнув головою, його погляд залишився спокійним, хоч він відчув надзвичайну полегкість — його напівправда вдалася. Якщо вона вдалася з Аннабет, йому більше не доведеться її повторювати.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до нас, щоб зустрітися з Велом? Господи, мені було тоді чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Ти забув про це, Джиммі? Моя шкіра тремтіла лише від твого голосу, який лунав на кухні.

— Чорт! — Він доторкнувся до її руки. — А тепер вона не тремтить?

— Тремтить, ще й як тремтить, Джиммі.

І Джиммі відчув, як Містична річка знов відступила, зливши свої води з брудною течією каналу, й покотила їх у далечінь, куди вона й належала.

На той час, коли Шон вийшов на доріжку для спортивного бігу, жінка-експерт була вже там. Вайті Паверс переказав по радіо всім поліційним підрозділам, які перебували на сцені подій, затримувати гультіпак у парку й присів навпочіпки біля Шона та технічного експерта.

— Сліди крові ведуть сюди, — промовила технічний експерт, показавши вглиб парку. Доріжка для спортивного бігу перетинала маленький дерев’яний місточок, а потім звертала вниз у зарослу густим лісом частину парку, обертаючись навколо екрану колишнього кінотеатру в своєму далекому кінці. — Он там слідів більше. — Вона показала своєю авторучкою, й Шон та Вайті подивилися назад через свої плечі та побачили дрібні плями крові на протилежній стороні доріжки для спортивного бігу, біля невеличкого спортивного місточка — листя високого ясена захистило плями від нічного дощу. — Гадаю, вона побігла он у той рів.

Запищала рація Вайті, й він притулив її до губів:

— Слухаю.

— Сержанте, ви потрібні за територією саду.

— Уже біжу!

Вайті вихопився на стежку для спортивного бігу й подався туди, де за наступним поворотом був вихід із парку, сорочка його сина метлялася за ним.

Шон розігнув коліна, випростався й, подивившись на парк, відчув його справжні розміри — усі кущі, усі пагорби, усі водойми. Він поглянув назад на невеличкий дерев’яний місточок, перекинутий через рівчак, де вода була вдвічі темніша й брудніша, ніж у каналі. Покрита масною плівкою, вона дзижчала влітку хмарами комарів. Шон зауважив червону пляму на одному з тонких зелених дерев, які росли понад рівчаком, і побрався туди, експерт технічної служби також помітила ту пляму й рушила слідком.

— Як вас звуть? — запитав Шон.

— Карен, — сказала вона. — Карен Г’ю.

Шон потиснув їй руку, й обоє, коли перейшли через доріжку для спортивного бігу, зосередили свою увагу на червоній плямі, навіть не чуючи Вайті Паверса, аж поки він не нахилився над ними, важко відсапуючись.

— Ми знайшли черевик, — сказав Вайті.

— Де?

Вайті показав назад по доріжці для спортивного бігу, туди, де вона огинала кооперативний сад.

— У саду. Жіночий черевик. Шостий розмір.

— Не доторкайтеся до нього, — сказала Карен Г’ю.

— Ще б пак! — сказав Вайті, а Карен обдарувала його одним із тих поглядів, від яких усе холоне всередині вас. — Вибачте, я сказав: «Ще б пак!», тобто, звичайно ж, мем, ніхто до нього не доторкнеться.

Шон повернувся назад до дерев, і червона пляма була вже не плямою, а відірваним трикутником тканини, який завис на тонкій гілці, на рівні плеча. Усі троє стояли перед ним, аж поки Карен Г’ю відступила назад і зняла чотири фотографії з чотирьох різних кутів, потім засунула руку до своєї сумки й стала там щось шукати.

Це був обривок нейлону, Шон у цьому не сумнівався, мабуть, від жакетки, просякнутий кров’ю.

Карен використала пінцет, щоби зняти нейлоновий обривок із гілки, й оглядала його з хвилину, перш ніж опустити в пластикову торбинку.

Шон зігнувся й, нахиливши голову, заглянув у рівчак. Потім подивився на його протилежний берег і побачив те, що могло бути слідом черевика, вдавленого в м’який ґрунт.

Він штовхнув Вайті ліктем і показав рукою, аж поки той також не побачив слід. Потім туди поглянула Карен Г’ю і негайно зробила кілька знімків своїм службовим «Ніконом». Вона випросталася й перейшла через місточок, підійшла до берега й зробила ще кілька фотографій.

Вайті опустився навпочіпки й заглянув під місточок.

— Схоже, вона тут ховалася протягом короткого часу. Коли з’явився вбивця, вона вибігла на протилежний бік рівчака й знову кинулась навтіки.

Шон промовив:

— Чому вона тікала вглиб парку? Неважко визначити, що вона бігла спиною до води. Чом би їй не повернути й не попрямувати до виходу з парку?

— Може, вона втратила орієнтацію? У парку було поночі, а дівчина мала кулю в тілі.

Вайті стенув плечима й викликав по радіо чергового.

— Це сержант Паверс. У нас схоже на сто вісімдесят сьомий. Нам потрібні всі вільні офіцери, щоб ретельно обшукати парк. Було б добре, якби ви надіслали сюди кількох водолазів.

— Водолазів?

— Відповідь ствердна. Ми потребуємо також детектива лейтенанта Фріла й когось із армійської розвідки.

— Лейтенант-детектив виїхав. Армійську розвідку повідомлено. Це все?

— Відповідь ствердна. Кінець розмови.

Шон подивився на слід, продавлений у ґрунті, й помітив кілька дрібних заглибин ліворуч від нього. Жертва, певно, допомагала собі пальцями вилізти на берег.

— Сержанте, ви не хочете уявити, як усе тут було вчора вночі?

— Краще цього не в’являти, — відповів Вайті.

Стоячи на сходах церковного ґанку, Джиммі міг бачити вдалині В’язничний канал. Це була темно-фіолетова смужка, що тяглася по той бік естакади, а по її краю бовваніли дерева парку — єдине зелене вкраплення в тому місці. Джиммі бачив також високо вгорі сріблясто-білий екран автомобільного кінотеатру, що височів над естакадою. Він стояв довго після того, як влада штату захопила ту ділянку землі й передала її Службі парків та розваг. Служба протягом останніх десятьох років поліпшує це місце, виламуючи стовпи, які підтримували гучномовці, розрівнюючи й озеленюючи землю, прокладаючи велосипедні стежки й доріжки для бігових прогулянок понад водами, обгородивши парканом кооперативний сад, навіть збудувавши дім для човнів і пандус для каное, але екран так і залишився стояти на своєму місці, визираючи понад вершинами дерев, які привезли сюди вже добре розвиненими з Північної Каліфорнії. Улітку місцева театральна трупа ставила перед екраном Шекспірові п’єси, малюючи на ньому середньовічні декорації, вимахуючи перед ним штучними мечами й повсякчас вигукуючи всілякі дурниці на зразок: «Тремти, зраднику!» або «Смерть тобі, смерть!». Джиммі приходив туди з Аннабет і дівчатками улітку позаторік, і Аннабет, Надін та Сара засинали вже після першого акту. Але Кейті дивилася ці вистави уважно, нахиляючись до ковдри, з ліктем на колінах і підперши підборіддя долонею, отож і Джиммі доводилось не спати.

Останньою вони бачили «Приборкання непокірної». Джиммі майже нічого там не втяв — окрім того, що йшлося щось про чоловіка, який відлупцював свою наречену, після чого та стала слухняною дружиною, Джиммі не побачив у цьому ніякого мистецтва й звернув провину на перекладачів, які, на його думку, спотворили текст. Проте Кейті так не вважала. Вона часто сміялася, ще частіше її опановував мовчазний захват, потім вона казала Джиммі, що це справжня магія.

Джиммі не розумів, що вона, в біса, хоче сказати, а Кейті не могла йому пояснити. Вона лише казала, що вистава зачарувала її, і протягом наступних півроку торочила, що по закінченні школи поїде до Італії.

Споглядаючи з церковного ґанку в Низині Східного Бакінгема, Джиммі думав: а чи не подалася вона в Італію?

— Тату, тату! — Надін відокремилася від гурту подруг і підбігла до Джиммі, коли він ступив на останню сходинку, з усієї сили вдарилася об його ноги, все ще повторюючи: — Тату, тату!

Джиммі підняв її, відчув, як сильно накрохмалена її сукенка, й поцілував донечку в щоку.

— Дитинко моя!

Тим самим рухом, яким її мати відкидала волосся зі своїх очей, Надін використала зворотний бік своїх пальців, щоб відкинути серпанок зі свого обличчя:

— Ця сукня мене лоскоче.

— Вона лоскоче навіть мене, — сказав Джиммі, — хоч я її й не ношу.

— Ти мав би кумедний вигляд, тату, якби одяг сукню.

— Якби вона була мені якраз, то навряд чи.

Надін зробила великі очі й потерлася краєм свого серпанку об батькове підборіддя.

— Тобі лоскітно?

Джиммі подивився через голову Надін на Аннабет і Сару та відчув, як усі вони троє проникли йому в груди, заповнили його й наступної миті перетворили на пилюку.

У цю секунду рій куль міг влучити йому в спину, і йому було б приємно. Він відчував щастя. Він був щасливий настільки, наскільки може бути людина.

Майже настільки… Він дивився в натовп, шукаючи очима Кейті, сподіваючись, що останньої миті вона з’явиться. Натомість пронизливе виття сирени розітнуло вранішнє повітря, й Джиммі побачив патрульну машину державної поліції, що вихопилася з-за рогу вулиці Роузклер і їхала по її лівій стороні, торкаючись заднім колесом середньої лінії. Джиммі дивився на дверці водія й слухав автомобільний рев. Машина мчала вниз по Роузклер до В’язничного каналу. Слідом за нею через кілька секунд проїхала інша, чорного кольору та без розпізнавальних знаків. Її сирени мовчали, але сплутати авто з якимось іншим було неможливо — крутий дев’яностоградусний поворот на Роузклер його водій подолав на швидкості сорок миль на годину, не заглушивши гудіння.

І коли Джиммі опустив Надін на землю, він відчув у своїй крові щось несподівано трагічне, яке виникло там, де й мало виникнути. Він бачив, як два поліційні автомобілі пірнули під естакаду й круто повернули до входу у В’язничний парк. Тепер у своїй крові, разом із гудінням автомобілів і лясканням шин, Джиммі відчув Кейті, відчув, як думка про Кейті проникає в кожну його клітину, у кожен капіляр.

«Кейті, — промовив він майже вголос. — Святий Ісусе. Кейті».

8 Старий Мак-Доналд

Селеста прокинулась у неділю вранці, думаючи про труби — про мереживо труб, прокладене в будинках і ресторанах, кінотеатрах і торговельних центрах, яке обплутує всю мережу офісних будівель від сорокового поверху й нижче, поверх за поверхом, вливаючись у ще більшу систему стоків та акведуків, прокладених під містами й селищами, що пов’язують людей тісніше, аніж мова, з єдиною метою — кудись подіти те, що ми спожили й викинули з наших тіл, наших життів, вигребли з наших тарілок і горщиків.

Куди це все дівається?

Їй здавалося, вона вже ставила собі це запитання в якомусь туманному розумінні, так людина дивується, як щастить літакові триматися в повітрі, не махаючи крильми. Але тепер вона справді хотіла це знати. Вона сиділа на незастеленому ліжку, з цікавістю дослухаючись до ударів по м’ячу, якими Дейв і Майкл обмінювалися на задньому подвір’ї трьома поверхами нижче.

Куди ж усе це дівається, міркувала вона.

Воно мало кудись діватися. Усі ці потоки, ця мильна піна й шампунь, детергент і туалетний папір, блювотина, плями від кави, від крові та поту, бруд із манжет ваших штанів, а також із відвороту вашого коміра, з холодної городини, яку ви обшкрібали над сміттєвим відром, недокурки сигарет і волосся, зголене з ваших ніг, щік, заростів у вашому паху — усе це щоночі сходилось докупи із сотнями тисяч подібних або ідентичних речей у вологих тунелях, що кишіли червою, і стікало в широкі катакомби, а потім збиралося… де?

Ця нечисть уже не стікала в океани. Чи стікала? Вона нібито щось чула про септичний обробіток та очищення стічних вод, але не була певна, що бачила це не в кіно, а в кіно нерідко показують нісенітницю. Тож якщо все це потрапляє не в океан, тоді куди? А якщо в океан, то навіщо? Либонь існує кращий спосіб позбуватися сміття й нечистот, хіба ні? Але потім в її уяві знову постала вся ця система труб, наповнених нечистотами, і Селеста не знала що діяти.

Вона чула сухі уривчасті удари по м’ячу для гри в гольф. Чула, як Дейв кричить «Давай!», після чого Майкл б’є по м’ячу, а собака гавкає таким самим коротким гавкотом, як удар по м’ячу.

Вона перекинулася на спину, тільки тепер усвідомивши, що гола й що проспала до десятої години. Жодна з цих обставин не мала великого значення, бо Майкл тепер міг ходити, проте її опанувало слабке відчуття провини. Воно виникло в грудях і перекотилося в шлунок, коли вона пригадала, як цілувала плоть навколо свіжої Дейвової рани на кухні о четвертій ночі, стоячи навколішки, смакуючи страх та адреналін у чоловікових порах. Будь-яка тривога щодо СНІДу чи гепатиту подолана цією несподіваною потребою смакувати його, горнутися до нього так інтимно, як тільки можливо. Вона скинула з плечей халат, усе ще блукаючи язиком по його шкірі, й стояла там навколішки в самій футболці та чорних трусиках, відчуваючи, як ніч проникає під дверима знадвору й охолоджує їй ноги та коліна. Страх надав Дейвовій плоті напівгіркого-напівсолодкого смаку. Вона ковзала язиком від його шраму до горла, засовувала руку йому між стегна й відчувала, як він весь напружувавсь, а його дихання скорочувалося. Вона жадала відчувати смак його тіла й силу, яку несподівано відчула в собі, якнайдовше, тому підхопилася на ноги й накрила його. Далі проникла своїм язиком над його язиком, вчепилася пальцями йому у волосся та уявила собі, що висмоктує біль від його пригоди на паркувальному майданчику й переносить його в своє тіло. Вона притискала свою шкіру до його шкіри, аж поки він не зірвав з неї сорочку й не вп’явся вустами в її груди. Тоді вона припала тілом до його паху й відчула, як він застогнав. Вона хотіла, щоб Дейв зрозумів, що саме так вони існують у цьому притисканні плоті. В цьому переплетенні тіл, у цьому запаху, в цій потребі кохання… так, кохання, бо вона кохала його як ніколи тепер, коли знала, що мало не втратила його.

Зуби Дейва вгородилися в її перса, боляче смокчучи з усією сили, і вона штовхнула своє тіло глибше йому в рот і з радістю прийняла біль. Вона не протестувала б, якби він висмоктав з неї кров, бо він її потребував, його пальці глибоко вгрузли їй у спину, передаючи їй свій страх. І вона готова була прийняти його весь і виплюнути його замість нього. Вони обоє відчували себе сильнішими, ніж будь-коли. Вона була переконана в цьому.

Коли вона почала зустрічатися з Дейвом, їхнє сексуальне життя не знало ніяких меж. Вона приходила додому в помешкання, яке ділила з Розмарі, покрита синцями, слідами від укусів і подряпинами на спині, така змучена й виснажена, що скидалася на наркомана між його двома сеансами. Але після народження Майкла — власне кажучи, після того, як Розмарі переселилася до них, захворівши на свій перший рак, — Селеста й Дейв скотилися до стосунків, характерних для звичайних подружжів, тих, що дають привід для нескінченних жартів. Розтягти пестощі їм зазвичай заважала або втома, або неможливість усамітнитися, й вони обмежувалися кількома хвилинами попередньої гри, дрібкою поцілунків перед тим, як перейти до головного акту, який з плином років перестав здаватися головним актом, а більше такою собі інтерлюдією, щоб збавити час між прогнозом погоди та якоюсь передачею.

Проте вчора вночі хвилини колишньої пристрасті до них повернулися, й вона досі лежала в ліжку потовчена до самих кісток.

І лише тоді, коли почула Дейвів голос, який наказав Майклові зосередитися («Зосередься, нехай тобі грець!»), вона пригадала, що саме її так стривожило, — перед думкою про труби, перед спогадом про їхній божевільний кухонний секс, можливо, навіть перед тим, як вона залізла в ліжко сьогодні вранці: Дейв їй набрехав.

Селеста збагнула це вже тоді, коли він пішов до ванної після свого повернення, але вирішила не зважати на це. Потім, коли, лежачи на лінолеумі, вона підняла свої спину та сідницю над підлогою, щоб він міг у неї ввійти, подумала про це знову. Селеста дивилася в його очі, трохи осклілі, коли він входив у неї, а сама вона обхопила своїми стегнами його стегна. Вона зустріла його перші поштовхи з очевидною переконаністю, що Дейвова розповідь не має сенсу.

По-перше, хто міг сказати таку нісенітницю: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Одне з двох. Обирай»? Звучало вкрай безглуздо. Це була фраза з кіно, як вона зрозуміла ще тоді, коли він мився у ванні. І навіть якби той бандит заготував цю фразу заздалегідь, він би її не промовив, коли надійшов його час. Якось, Селесті тоді ще не було двадцятьох років, на неї напали. Нападник, жовтий мулат із тонкими руками й неспокійними карими очима, підступив до неї впритул на пустирищі холодного пізнього вечора, притулив бритву до її стегна, зблиснув на неї холодними очима й прошепотів: «Давай усе, що в тебе є».

Навколо них ані живої душі, лише стояли дерева, безлисті в грудні, та кудись поспішав бізнесмен по той бік залізного паркану, не ближче як за двадцять ярдів. Бандит притиснув бритву трохи сильніше до її джинсів, не став їх різати, а тільки надавив на лезо, й вона відчула якийсь сморід і запах шоколаду в його диханні. Селеста простягла йому свій гаман, намагаючись уникнути погляду неспокійних карих очей лиходія, і, проказавши: «Тобі пощастило, що я кваплюся», рушила до Паркової вулиці без поспіху та страху.

Вона чула подібні розповіді від багатьох жінок. Чоловіки в цьому місті рідко зазнавали нападу, якщо самі на нього не наривалися, проте з жінками це відбувалося повсякчас. Пограбування завжди супроводжувалося погрозою зґвалтування, яку передбачала або відчувала жертва, але в усіх історіях, які вона чула, нападники не промовляли розумної фрази. Вони не мали на це часу. Їм треба було закінчити своє діло якнайшвидше: напасти й утекти, поки жертва не заверещала.

А потім ще невідповідність із ножем у правій руці й ударом лівою. Якщо рука з ножем — твоя головна рука, рука, якою ти пишеш, то хіба ти станеш бити лівицею?

Атож, Селеста вірила, що Дейв опинився в жахливій ситуації та мусив стати вбивцею або скотитися до ментальності вбивці. Але вона не сумнівалася в тому, що він не належав до чоловіків, які шукають таких ситуацій. З усім тим його історія мала кричущі неточності та провали. Це було схоже на намагання пояснити, звідки взялася пляма від губної помади на внутрішній стороні твоєї сорочки, — ти можеш бути вірний чоловік, але твої пояснення кумедні й ніхто їм не повірить.

Вона уявила двох слідчих, які, сидячи в їхній кухні, ставитимуть їм запитання, й не сумнівалася, що Дейв у них заплутається. Його історія розпадеться на клапті під їхніми байдужими поглядами та повторюваними запитаннями. Це буде схоже на її розпитування про його дитинство. Вона, звичайно, чула розповіді про нього. Низина була таке собі мале містечко, що існувало у великому місті, й люди шепотілися. Тож одного разу вона запитала в Дейва, чи не сталося з ним чогось жахливого в дитинстві, чогось такого, про що він не здужав розповісти нікому, але міг би розповісти їй, бо на той час вона була йому дружиною й носила його дитя в череві.

Він зиркнув на неї збентеженим поглядом.

— А, ти маєш на увазі ту подію?

— Яку подію?

— Я грався тоді з Джиммі й тим хлопцем, Шоном Дівайном. Та ти його знаєш: підстригала раз чи двічі.

Селеста пригадала. Він працював десь у карних органах, але не в місті. Він був високий, з кучерявим волоссям і проникливим бурштиновим голосом. Він мав ту саму певність у собі, що й Джиммі, — певність, притаманну або дуже вродливим чоловікам, або тим, яких рідко бере сумнів.

Вона не здужала уявити Дейва з цими двома чоловіками, навіть коли вони були хлопчаками.

— Справді, я його підстригала, — сказала вона.

— Тоді до нас під’їхав автомобіль, я заліз у нього, але незабаром утік.

— Утік?

Він кивнув головою.

— Моя люба, нічого особливого тоді не було.

— Але ж, Дейве…

Він притулив пальця до її губів.

— Закінчимо цю розмову, гаразд?

Він усміхався, але Селеста бачила — що це було? — якусь лагідну істерію в його очах.

— Що я можу тобі ще сказати… Пам’ятаю, грав у футбол, буцаючи бляшанку з-під пива, — мовив Дейв, — ходив до школи, намагався не заснути на уроці. Пам’ятаю кілька днів народження та інші дурниці. А взагалі то був надто нудний період. Інша річ у вищій школі…

Вона знехтувала його балачку, як і тоді, коли він брехав, чому утратив роботу на Американській пошті (Дейв сказав, що там відбулося масове скорочення працівників, але нікого більше не звільнили, а деякі їхні сусіди, навпаки, влаштувалися там на службу), або коли він сказав, що його мати померла від серцевого нападу, тоді як кожен із сусідів чув історію про те, як, прийшовши додому зі старшого класу вищої школи, Дейв побачив, що вона сидить біля печі, кухонні двері всі зачинені, всі отвори позатикані рушниками, а кімната наповнена газом. Селеста дійшла висновку, що Дейв відчував потребу брехати, відчував потребу змінити свою історію, аби вона стала такою, з якою він міг би жити, заховавши своє минуле якнайглибше. І якщо таким чином він ставав кращим, люблячим, не зважаючи на напади відчуження, чоловіком та уважним батьком, то хіба можна його за це судити?

Але Селеста знала, одягаючи якісь випадкові джинси та одну з Дейвових сорочок, що ця брехня може занапастити її чоловіка. Занапастити їх обох, бо вона приєдналася до змови, щоб навести правосуддя на хибний слід, виправши весь його одяг. Якщо Дейв не розповість їй щиру правду, вона не зможе допомогти йому. І коли прийде поліція (а вона прийде, адже це не телебачення; найтупіший п’яний детектив розумніший за них, коли йдеться про злочин), то розіб’є Дейвову історію, як яйце об сковорідку.

Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.

Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.

Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді Дейв вирішив скористатися слабкістю супротивника й сильним ударом спрямував до нього м’яч, замаскувавши свій рух неповним помахом руки. В долоні дуже заболіло.

Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.

— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.

У Майкла досі замість усмішки була гримаса.

— Як це ти зміг зупинити м’яч?

Дейв підняв м’яч із трави.

— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.

Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.

— Справді?

— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?

— Ні.

— А я ще й мусив підстрибнути.

— Атож.

— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.

Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.

— Гаразд.

— Але ти згинав ноги в колінах.

— Я знаю, знаю.

— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.

— Але ж Номар…

— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…

Майкл стенув плечима, копнув по траві.

— А поки що, Майку?

Майкл зітхнув.

— А поки що мені треба зосередитися на основах.

Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.

— Але ти, тату, зловив його майстерно.

— Справді?

— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.

— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.

— Хто поїде «за го`род»?

Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.

— Привіт, мамо!

— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?

Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.

— Та ні, мамо.

— Дейве?

— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.

— А. М’яч.

— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.

Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».

Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.

Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.

— Що ти хотіла, люба?

— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?

— Ще ні.

Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.

— Твоя миска на столі. Молоко поруч.

— Це добре. Я помираю з голоду.

Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»

Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.

— Пропускаєш, Дейве, сніданки?

— А ти, Селесто, спиш до полудня?

— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.

Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.

— То які в тебе плани, люба?

Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.

— Що сталося з ножем?

— Яким?

— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?

Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.

— Він зник.

— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.

— Чому погано, люба?

— Куди він зник?

— Зник, та й годі.

— Ти певен?

Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.

— Еге ж.

— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його ніколи не знайдуть?

Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.

— Ти читав уранішні газети?

— Авжеж, — сказав він.

— Там щось було?

— Що саме?

— Що саме… — просичала Селеста.

— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.

— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.

— Ти працюєш у газеті?

— Дейве, мені не до жартів.

— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.

Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.

— То ми щось довідаємося, Дейве?

Дейв відступив від неї.

— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим до смерті в парку… де це було?

— В «Останній краплі».

— Ага, в «Останній краплі».

— Так, Селесто.

— Гаразд, Дейве, — сказала вона. — Зрозуміло.

І вона залишила його. Обернулась до нього спиною й стала підніматися сходами на ґанок. Дейв учував тихе човгання її босих ніг.

Отак вони всі й робили. Вони залишали тебе самого. Можливо, фізично й ненадовго. Але емоційно, ментально? Вони ніколи не були поруч, коли ти їх потребував. Так само було з матір’ю. Того ранку, коли поліція привезла його додому, мати наспівувала «Старого Мак-Доналда» та готувала йому сніданок, вряди-годи поглядаючи через плече на нього й нервово всміхаючись — так усміхаються до випадкового пожильця, чия поведінка викликає сумнів.

Вона поставила перед ним тарілку з недосмаженою яєчнею, пересмаженим беконом та недопеченим хлібом і запитала, чи не хоче він помаранчевого соку.

— Мамо, — запитав він, — хто були ті чоловіки? Навіщо їм було…

— Дейве, — перепинила вона йому, — ти хочеш помаранчевого соку? Я не почула твоєї відповіді.

— Авжеж, хочу. Але я не розумію, навіщо вони…

— Ось, візьми, — сказала вона, поставивши перед ним сік. — Снідай, а я тим часом піду… — Вона махнула рукою в бік кухні, і гадки не маючи, що там робитиме. — Я хочу… випрати твій одяг. Гаразд? А що потім, Дейве? Потім ми підемо з тобою в кіно. Ти не проти?

Дейв глянув на матір: чи не чекає вона, бува, щоб він розтулив рота й розповів їй про автомобіль, будинок у лісі та про те, який запах мав той здоровило, коли поголився. Натомість він побачив натужну веселість матері, ту саму, яку вона напускала на себе, коли, збираючись у п’ятницю в гості, намагалася знайти добрий одяг, розпачливо сподіваючись здаватися гарною.

Дейв опустив голову й почав їсти яйця. Він почув, як, вийшовши з кухні, мати почимчикувала через залу, мугикаючи «Старого Мак-Доналда».

Стоячи тепер на подвір’ї, терплячи біль у суглобах, він так само чув цю пісню. Старий Мак-Доналд мав ферму. І все було чудово на ній. Він обробляв землю, сіяв у неї зерно, й усе виходило в нього збіса чудово. Усе в нього виходило до ладу, кури неслися, корови телилися, і не було про що розмовляти, бо нічого незвичайного не відбувалося, й ніхто не мав ніяких таємниць, бо таємниці були тільки для поганих людей, людей, які не їли яйця, людей, які залазили в автомобілі, що пахли яблуками, з дивними чоловіками й зникали на чотири дні, а потім повертались додому й розуміли, що всі, кого вони бачили раніше, також позникали і їх замінили однаковісінькі люди з усміхненими обличчями, на все готові, крім вислухати вас, на що завгодно, тільки не на це.

9 Водолази в каналі

Перше, що Джиммі побачив, коли наблизився до входу у В’язничний парк із вулиці Роузклер, був поліційний автофургон, запаркований на Сідней-стрит. Його задні двері були відчинені, й двоє копів витягували звідти шестеро німецьких вівчарок на довгих шкіряних повідках. Він ішов по Роузклер від церкви, намагаючись не бігти, й приєднався до гурту роззявляк, що стовбичили на естакаді над Сідней-стрит. Вони стояли там, де Роузклер починала підійматися під естакадою, а потім перетинала В’язничний канал, втрачаючи свою назву на протилежній стороні й перетворюючись на Валенс-бульвар, коли вона відходила від Бакінгема й заглиблювалася в Шомат.

Позаду гурту, який там зібрався, височіла бетонна стіна заввишки в п’ятнадцять футів, що правила за глухий кут для Сідней-стрит і дивилася на останній закрут цієї вулиці, який прямував до Східної Низини, відгороджений від них іржавими ґратами, в які вони впиралися коліньми, а трохи далі від ґрат починався парапет із рожевого вапняку. Бувши малими, вони іноді призначали тут побачення. Сидячи в затінку, передавали по колу пляшку з пивом «Міллер» і споглядали миготіння на білому екрані кінотеатру для автомобілістів. Подеколи з ними приходив і Дейв Бойл, не тому, що комусь він дуже подобавсь, а тому, що був обізнаний з усіма фільмами й вряди-годи розповідав їм, що там діється на мовчазному розпливчастому екрані. Бувало, Дейв так захоплювався своєю розповіддю, що змінював голос, зображуючи різних акторів. Потім несподівано Дейв став дуже добре грати в бейсбол, здобув велику славу, і вже ніхто з них не наважувався кликати його до своєї компанії, щоб посміятися з нього.

Джиммі й гадки не мав, чому ці спогади зненацька найшли на нього й чому він стовбичив біля цього бар’єра, прикипівши поглядом до Сідней-стрит, можливо, його дивувала поведінка собак, що знервовано крутилися на місці, коли їх випустили з кузова вантажівки, й намагалися розрити лапами асфальт. Один із полісменів, які тримали їх на повідках, підняв свою рацію до губів, коли в небі над центром з’явився гелікоптер і полетів у напрямку до них, наче бджола, яка ставала товщою щоразу, як Джиммі кліпав очима.

Крихітна полісменова постать затуляла рожеві сходи, а трохи вище на Роузклер стояли дві поліційні машини й кілька юнаків у синій формі вартували біля дороги, що вела до парку.

Собаки не гавкали. Джиммі обернув голову назад і зрозумів, що привернуло його увагу, коли він уперше побачив їх. Хоча їхні двадцять чотири лапи ковзали по дуже твердому асфальту, їхні рухи були напружені й зосереджені, як ото в солдатів, коли ті марширують на місці. На чорних мордах і в підтягнутих боках собак Джиммі побачив грізну рішучість. Очі їхні світилися, немов чорні вуглини.

Решта Сідней-стрит, здавалося, готувалась до якогось розгардіяшу. Копи заповнювали вулицю й методично переглядали кущі, які вели до парку. З того місця, де стояв, Джиммі почасти міг оглядати сам парк; там також було видно полісменів: сині однострої та спортивні пальта сірого, земного кольору снували над травою, зазирали з берега в канал, перегукуючись між собою.

На Сідней-стрит вони збиралися навколо чогось за вантажівкою, що там стояла, й кілька детективів у цивільному одязі прихилялися до непозначених номерами автомобілів на протилежному боці вулиці, цмулячи каву, але жоден із них не базікав за звичаєм дорожніх полісменів, розважаючи один одного історіями про свої колишні пригоди. Джиммі відчував очевидну напругу — у собаках, у мовчазних копах, що стояли біля своїх автомобілів, у гелікоптері, який уже не скидався на бджолу й ревів, низько пролітаючи над Сідней-стрит і зникаючи у В’язничному парку по той бік дерев та екрану автомобільного кінотеатру.

— Агов, Джиммі.

Ед Діво, відкриваючи зубами пакетик із льодяниками, штовхнув Джиммі ліктем.

— Що тут відбувається, Еде?

Діво стенув плечима.

— Це вже другий гвинтокрил сюди залетів. Перший кружляв над моїм будинком десь із півгодини тому, і я сказав дружині: «Люба, ходімо довідаємося, що діється, бо тут ніхто нам цього не скаже». — Він висипав жменю льодяників собі в рот і знову стенув плечима. — Тож я прийшов сюди подивитися, що спричинило цю веремію.

— І що ти почув?

Діво повів долонею перед собою в повітрі.

— Нічого. Вони розкриваються не більш ніж гаманець моєї матері. Але працюють серйозно, Джиммі. Тобто я хочу сказати, що вони заблокували Сідней-стрит з усіх боків — копи та загородження стоять на Крешент, Гарборв’ю, Сьюдені, Ромсі, до самої Данбой, наскільки мені відомо. Люди, що живуть на цій вулиці, не можуть вийти зі своїх домівок, гніваються. Я чув, вони ганяють катери по каналу, й Бу Даркін, коли я з ним розмовляв, сказав, що бачив зі свого вікна водолазів.

Діво показав рукою.

— Подивись-но отуди.

Джиммі глянув туди, куди показував палець Діво, й побачив, як троє копів витягли з обгорілого триповерхового будинку на протилежному боці вулиці якогось пияка, пиякові це не сподобалося, й він чинив опір, аж поки один із копів не послав його обличчям униз по обгорілих сходинках, проте Джиммі все ще був під враженням від слова «водолази», яке промовив Ед. Копи не посилали водолазів на дно водойми, якщо хотіли знайти там щось цікаве, щось живе.

— Вони не граються, — присвиснув Діво, потім подивився на одяг Джиммі. — Чого ти нарядився?

— Сьогодні перше причастя Надін.

Джиммі побачив, як полісмен підняв пияка, прошепотів щось йому на вухо, а потім повів його до зеленавого «седана», де над головою водія, на даху стриміла сирена.

— Вітаю, — сказав Діво.

Джиммі всміхнувся у відповідь.

— То якого ж біса ти приплентав сюди?

Діво подивився на вулицю Роузклер у напрямку церкви святої Цецилії, й Джиммі несподівано відчув себе в кумедному становищі. Що, в біса, він робить тут у своїй шовковій краватці й костюмі, який коштує шістсот доларів, плутаючись черевиками в бур’янах, що пробивалися з-під огорожі?

«Кейті», — пригадав він.

Але й це здалося йому безглуздим. Кейті знехтувала перше причастя своєї сестри, заснувши після перепою, а чи слухаючи в ліжку балаканину свого останнього коханця. Прокляття. Чому вона має прийти до церкви, якщо її туди не тягнуть? До хрестин самої Кейті Джиммі не був у церкві протягом доброго десятка років. І навіть після цього він не став ходити туди регулярно, аж поки не зустрів Аннабет. Отож, чи варто дивуватися, що, коли він вийшов із церкви й побачив на Роузклер поліційні машини, його опанувало чи то лихе передчуття, чи то страх? Він прийшов сюди лише тому, що турбувався за Кейті й був обурений її поведінкою, тому й була вона в нього на думці, коли він дививсь, як кілька полісменів підходять до каналу.

А що тепер? Тепер він почуває себе йолопом. Навіщо він прийшов сюди в дурнуватому костюмі, хоча пообіцяв Аннабет, що поведе дівчаток розважитися й поїсти сиру до Чака, де вони й домовлялися зустрітись? Аннабет тоді подивилася на нього зі змішаним почуттям роздратування, збентеження й ледве стримуваного гніву.

Джиммі обернувся до Діво.

— Я прийшов сюди, бо мені стало цікаво, як і всім іншим. — Він поплескав Діво по плечу. — Бувай, Еде, — сказав він, а внизу на Сідней-стрит один із копів передав ключі від автомобіля іншому, й той інший стрибнув у фургон.

— Бувай, Джиммі. Бережи себе.

— Ти також, — повільно промовив Джиммі, ще дивлячись на вулицю, коли автофургон дав задній хід і зупинився, щоб перемкнути швидкість і виїхати праворуч. Нараз Джиммі опанувала гостра певність чогось страхітливого.

Таке відчуття виникає в тебе в душі й більше ніде. Ти іноді відчуваєш там істину — всупереч логіці, — і ти здебільшого маєш слушність, якщо це той тип істини, якого ти не хочеш визнавати й не впевнений, що мусиш. Ти намагаєшся не помічати цього, коли ходиш до психіатрів, довго сидиш у барах і отупляєш свій мозок перед телевізійним екраном — у такий спосіб ти прагнеш заховатися від страшної, бридкої істини, що її відчула твоя душа задовго до того, як збагнув мозок.

Джиммі відчував, як ця певність проникає крізь черевики в пальці ніг, хоч найбільше, чого він хотів — це втекти від неї, втекти так швидко, як тільки може, аби не стояти там і не спостерігати, як автофургон від’їздить геть. Немов цвяхами пронизало його груди, холодний залп великих цвяхів, наче вистрелених із гармати. Він хотів заплющити очі, але їх також пробили цвяхи, і вони не могли заплющитися: автофургон виїхав на середину вулиці, й Джиммі втупив погляд у той автомобіль, який він блокував, автомобіль, навколо якого зібралися всі, доторкаючись до нього, фотографуючи його, зазираючи всередину, передаючи взяті з нього речі копам, які стояли на дорозі й на хіднику.

Автомобіль Кейті.

Не просто та сама модель автомобіля. Не машина, схожа на її машину. Її машина. Авто з подряпиною на правому передньому бампері та розбитим склом на правій фарі.

— Господи, Джиммі. Подивися на мене, Джиммі. З тобою все гаразд?

Джиммі глянув на Еда Діво, не тямлячи, як опинився тут навколішках, із притиснутими до землі руками, з ірландськими обличчями навкруг, що дивилися вниз на нього.

— Джиммі. — Діво запропонував йому руку. — З тобою все гаразд?

Джиммі подивився на руку й не знав, що відповісти. «Водолази, — подумав він. — У водах каналу».

Вайті знайшов Шона в лісі, за сто ярдів від рівчака. Вони загубили кривавий слід і будь-які відбитки слідів на відкритіших ділянках парку — вчорашній нічний дощ змив усе, чого не приховала природа.

— Собаки щось винюхали біля колишнього кінотеатру автомобілістів. Ти хочеш пройтися туди зі мною?

Шон кивнув головою, але тут озвалася його рація.

— Офіцере Дівайн, тут із нами якийсь чоловік…

— А де ви?

— На Сідней-стрит, офіцере.

— Кажи далі.

— Цей чоловік стверджує, що він батько дівчини, яка зникла.

— Якого чорта він робить на місці злочину?

Шон відчув, як його обличчя наливається кров’ю, червоніє та стає гарячим.

— Він прослизнув сюди, офіцере. Що мені йому сказати?

— Виштовхай його геть. Ви вже маєте психолога на сцені подій?

— Він сюди їде.

Шон заплющив очі. Усі перебувають у дорозі, так ніби всі опинилися в падлючому дорожньому заторі.

— Заспокойте батька до приїзду того кретина фахівця. Ви знаєте, як це робиться.

— Так, офіцере, але він хоче бачити вас.

— Мене?

— Каже, він знає вас.

— Ні, ні, ні. Дайте йому зрозуміти…

— Він перебуває в компанії кількох чоловіків.

— Чоловіків?

— Цілий гурт однаковісіньких чуваків. Половина схожа на ліліпутів, але вони всі однакові.

«Брати Севіджі. Нехай їм грець».

— Я йду, — сказав Шон.

Кров Севіджів рідко перебувала в спокої. Ще секунда — й Вела Севіджа могли заарештувати. Чака, ймовірно, також. Брати горлали на полісменів, а в тих терпець вичерпувався, й здавалося, вони ось-ось візьмуться за киї.

Джиммі стояв із Кевіном Севіджем, одним із найпоміркованіших братів, за кілька ярдів від стрічки, яка відгороджувала сцену злочину, де Вел і Чак тицяли в полісменів пальцями й горлали:

— Йдеться про нашу небогу, ви, тупоголові йолопи!

Джиммі також був у стані істерії, але йому вдавалось її стримувати, і конечна потреба не зриватися на крик позбавила його дару мови, хоч він і перебував у вкрай нервовому стані. Так, це її автомобіль за десять футів від нього. І справді ніхто не бачив її від учорашнього вечора. І ті червоні плями, які він бачив на сидінні водія, були справді кров’ю. Одне слово, це було погано. Але тепер її шукав цілий батальйон копів, хоча й досі її не знайшли. Отакі-то справи.

Джиммі побачив, як полісмен старшого віку закурив сигарету, і йому захотілося висмикнути її з його рота, тицьнути запаленим кінчиком йому в ніс і сказати: «Воруши дупою і шукай мою дочку!»

Він почав рахувати назад від десятьох (цього його навчили в «Оленячому острові»), називаючи цифри повільно, дивлячись, як вони пливуть у темряві його мозку. Якби він закричав, його забрали б від сцени подій. Будь-який вияв горя або тривоги чи наелектризованого страху, що вибухнув би в його крові, мав би єдиний наслідок. І тоді Севіджі приєдналися б до нього, і всі вони провели б цей день у буцегарні, а не на вулиці, на якій востаннє бачили його дочку.

— Веле, — погукав Джиммі.

Вел Севідж відвів руку, що нависала над стрічкою, яка відгороджувала сцену злочину, а палець другої — від кам’яного обличчя копа й подивився назад на Джиммі.

Джиммі похитав головою.

— Розслабся.

Вел підбіг до нього.

— Джиме, вони тримають нас на відстані. Вони хочуть, щоб ми відійшли геть.

— Вони виконують свою роботу, — сказав Джиммі.

— Яку, в біса, роботу, Джиме? Бігають до крамниці по солодкі пончики?

— Ви хочете допомогти мені тут? — промовив Джиммі, коли Чак підійшов до свого брата, майже вдвічі вищий за нього, але й наполовину не такий небезпечний, хоча набагато небезпечніший за інших людей.

— Авжеж, хочемо, — відповів Чак. — Скажи, що ми повинні робити.

— А ти, Веле? — запитав Джиммі.

— Про що ти? — Очі Вела стрибали, лють струменіла з нього, наче сморід.

— Ти хочеш допомогти мені?

— Авжеж, я хочу допомогти тобі, Джиммі. Ти схибнувсь, якщо сумніваєшся в цьому.

— Я не сумніваюся, — сказав Джиммі, відчуваючи, як його голос гучнішає, і силкуючись його проковтнути. — Я був би бляддю, якби сумнівався. Але йдеться про мою дочку. Ти слухатимеш мене?

Кевін поклав руку на плече Джиммі, а Вел відступив назад і якусь мить дивився собі під ноги.

— Джиммі, пробач, друже. Я погарячкував трохи. Не зважай.

Джиммі спромігся стишити голос, примусив свій мозок працювати.

— Веле, ви з Кевіном підете вниз по вулиці до будинку Дру Піджина. Розповісте йому, що відбувається.

— Навіщо нам Дру Піджин?

— Я скажу вам навіщо, Веле. Ви поговорите з його дочкою Ів, і Даяною Сестрою також, якщо вона досі в них. Ви запитаєте, коли ті востаннє бачили Кейті. О котрій точно годині, Веле. З’ясуйте, чи вони пили вчора, чи мала Кейті намір із кимось побачитися, і з ким останнім часом вона зустрічалася. Веле, ти зможеш зробити це? — запитав Джиммі, глянувши на Кевіна, що, як він сподівався, зможе примусити Вела поводитися більш-менш пристойно.

Кевін кивнув головою.

— Ми про все довідаємося, Джиммі.

— Веле, а ти що скажеш?

Вел подивився через плече на кущі, які росли на вході до парку, потім перевів погляд на Джиммі, і його маленька голова смикнулася.

— Так, так.

— Ці дівчата — подруги Кейті. Ви не давіть на них дуже, але добудьте ці відповіді. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Кевін, пообіцявши Джиммі, що візьме ситуацію під контроль. Потому плеснув свого брата по плечу. — Ходімо, Веле. Зробимо те, що нас просять.

Джиммі простежив, як вони пішли вгору по Сідней-стрит, і відчув поруч Чака, готового стрибнути й когось убити.

— Тримаєшся?

— Прокляття, зі мною все гаразд, — мовив Чак. — Я турбуюсь за тебе.

— За мене не турбуйся. Я вже заспокоївсь. У мене немає іншого вибору.

Чак нічого не відповів, а Джиммі подивився через Сідней-стрит, повз доччин автомобіль, та побачив, як із парку вийшов Шон Дівайн і пішов через кущі, не відриваючи очей від Джиммі. Шон був чоловік високий і йшов швидко, проте Джиммі вже побачив той вираз на його обличчі, якого він ніколи терпіти не міг, той вираз, ніби все перебуває під його владою, стеменно тобі другий жетон, який дублює почеплений в нього на поясі й лякає людей, хоч сам носій виразу, можливо, цього не усвідомлює.

— Джиммі, — сказав Шон і потис йому руку. — Привіт, чоловіче.

— Здоров, Шоне. Я почув, що ти тут.

— З раннього ранку. — Шон подивився через плече, а тоді знову поглянув на Джиммі. — Чоловіче, я нічого тобі зараз не можу сказати.

— Вона тут? — Джиммі почув, як його голос тремтить.

— Я не знаю, Джиме. Ми її не знайшли. Де вона — я тобі сказати не можу.

— Тоді впустіть нас, — сказав Чак. — Ми можемо допомогти в пошуках. У газетах весь час пишуть, що прості люди допомагають знаходити дітей і всяку таку дурню.

Шон дивився на Джиммі, наче Чака там не було.

— Справа, Джиммі, трохи складніша. Ми не можемо допустити на місце пошуку неполіційний персонал, поки не оглянемо кожен квадратний дюйм сцени подій.

— І де вона, сцена подій? — запитав Джиммі.

— Весь клятий парк у цю хвилину. — Шон поплескав Джиммі по плечу. — Я вийшов сюди сказати вам, хлопці, що тепер ви нічого не зможете вдіяти. Мені шкода. Мені справді шкода. Але так воно є. Та тільки-но, Джиммі, ми про щось довідаємося, негайно скажемо тобі. Без обману.

Джиммі кивнув головою й доторкнувся до Шонового ліктя.

— Можна поговорити з тобою одну секунду?

— Безперечно.

Вони залишили Чака Севіджа на бровці й пройшли кілька кроків по вулиці. Шон насторожився, готуючись до якогось несподіваного запитання Джиммі. Весь зосередившись на справі, полісмен дивився на Джиммі невблаганним поглядом.

— Це автомобіль моєї дочки, — сказав Джиммі.

— Я знаю.

Джиммі підняв руку.

— Шоне! Це доччина машина. На ній кров. Вона не прийшла на роботу сьогодні вранці, не прийшла на перше причастя своєї маленької сестри. Ніхто не бачив її з учорашнього вечора. Ти розумієш? Ми говоримо про мою дочку, Шоне. Ти не маєш дітей, я не сподіваюся, що ти мене цілком зрозумієш. Але ж, чоловіче, це моя дочка.

Шонові очі залишилися очима копа. Слова Джиммі анітрохи на нього не вплинули.

— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав, Джиммі? Якщо ти хочеш мене повідомити, з ким вона була вчора вночі, я пошлю кількох офіцерів поговорити з тими людьми. Якщо вона мала ворогів, я їх допитаю. Ти хочеш…

— Шоне, вони привели сюди падлючих собак. Собак, щоб шукати мою дочку. Собак і водолазів.

— Атож, ми задіяли великі сили. Половина наших людей перебуває тут. Поліція штату й міста. А також два гелікоптери, два катери. І ми неодмінно знайдемо її. Але ти, чоловіче, нічого не зможеш удіяти. Принаймні тепер. Нічого. Ти мене зрозумів?

Джиммі оглянувся назад, на Чака, що стояв на бровці й дивився на кущі, які вели до парку, з нахиленим уперед тілом, ладний вистрибнути з власної шкури.

— Чому ви задіяли водолазів для пошуку моєї дочки, Шоне?

— Джиммі, ми розглядаємо всі можливості. Тут багато води, її треба обстежити.

— Вона у воді?

— Невідомо, Джиммі, де вона. Така ситуація.

Джиммі на мить відвернувся, його чорний і в’язкий тепер мозок працював погано. Він хотів пройти в парк. Він хотів вийти на доріжку для бігунів і зустріти Кейті, яка вийде йому назустріч. Він не міг думати. Він мусив бути в парку.

— Ти хочеш скандалу? — запитав Джиммі. — Хочеш посадити до в’язниці мене й усіх братів Севіджів за те, що ми шукаємо нашу любу дівчинку?

Тієї самої миті, коли проказав ці слова, Джиммі зрозумів, що це вияв слабкості, а не погроза, і він з ненавистю подумав, що Шон також це розуміє.

Шон кивнув головою.

— Я цього не хочу. Повір. Але, якщо мені доведеться, чоловіче, я зроблю це. — Шон розгорнув свій блокнот. — Ти лише скажи мені, з ким вона була вчора вночі, що робила, і я…

Джиммі вже пішов геть, коли раптом голосно заговорила Шонова рація. Він повернувся назад, коли Шон підніс її до своїх губів і промовив:

— Я йду.

— Ми тут дещо маємо для вас, офіцере.

— Повторіть.

Джиммі підступив до Шона, почувши ледве стримувані емоції в голосі хлопця, який говорив по рації.

— Ми тут дещо маємо. Сержант Паверс сказав, ви повинні негайно прийти сюди. Якомога швидше.

— Де ви перебуваєте?

— Біля кіноекрана, офіцере. Ви собі не уявляєте, який тут розгардіяш!

10 Докази

Селеста дивилася дванадцятигодинні новини на маленькому телевізорі, який стояв на кухонній полиці. Дивлячись передачу та прасуючи, вона уявляла себе п’ятдесятирічною хатньою господинею, що виконує дрібну домашню роботу й доглядає дітей, тоді як чоловік ходить на роботу, беручи з собою сніданок, а повернувшись додому, хоче мати чарку в руці та обід на столі. Та насправді так не було. Дейв, попри всі свої вади, допомагав дружині в хатній роботі. Він протирав пилюку, пилосмочив і мив посуд, тоді як Селеста воліла прати одяг, складати й прасувати його, вдихаючи теплий запах тканин, чистих і без складок.

Вона користувалася материною праскою, приладом початку шістдесятих років. Праска була важка, як цеглина, постійно сичала й випускала струмені пари без попередження, з усім тим була принаймні вдвічі ефективніша, аніж будь-яка з тих нових, що їх Селеста, зваблена рекламою технології космічної доби, випробовувала протягом років. Праска її матері робила складки, якими можна було різати французький хліб, і одним гладеньким натиском розгладжувала глибокі складки, які новій прасці з пластиковим корпусом довелося б вирівнювати, проводячи по них не менш як п’ять разів.

Подеколи Селеста не могла стримати обурення, думаючи про те, як усе, виготовлене в нинішній час, здається приреченим на швидке ламання — відеомагнітофони, автомобілі, комп’ютери, бездротові телефони, — тоді як інструменти, які зробили батьки, здавалося, працюватимуть вічно. Вони з Дейвом досі користувалися материними праскою та блендером і тримали її плескатий чорний ротаційний телефон біля свого ліжка. Натомість за роки спільного життя вони викинули кілька куплених речей, які вийшли з ладу надто швидко всупереч елементарній логіці — телевізори, в яких вибухнули екрани, пилосмок, із якого пішов чорний дим, кавоварку, яка нагрівала воду до температури, лише трохи вищої за температуру води в ванній. Вони воліли викинути на смітник ці та інші прилади, бо купити новий було чи не дешевше, ніж відремонтувати колишній. Таким чином ви, звичайно, витрачали гроші на модель наступного покоління, а саме на це, вона була переконана, й розраховували виробники. Іноді Селеста свідомо силкувалася не думати про те, що не тільки речі в її житті, але й саме її життя не мало будь-якої ваги чи тривалого впливу, а було насправді запрограмоване зламатися при першій нагоді, так що деякі корисні його частини можуть бути використані для когось іншого, а решта зникне.

Отак вона прасувала одяг і думала про свою нікчемність, коли на десятій хвилині новин ведучий подивився прямо в камеру й оголосив, що поліція шукає нападника, який учинив тяжкий злочин поза містом в одному з ближніх барів. Селеста підійшла до телеекрана, щоб підсилити звук, але ведучий новин сказав: «Ми розповімо цю історію й передамо прогноз погоди по закінченні реклами». Після чого Селеста побачила на телеекрані жінку, що шкребла наманікюреними пальчиками сковороду, яку, здавалося, занурили в теплу рідку карамель, а голос із телевізора при цьому нахваляв переваги нового поліпшеного детергенту. Селесті захотілося зойкнути. Уся ця рекламна пропаганда, як і сучасні вироби, використовувала людську довірливість — мовляв, довіртеся нам, і ви матимете те, що вам треба.

Подолавши спокусу вимкнути клятий телевізор взагалі, вона зменшила гучність і повернулась до прасування. Дейв забрав Майкла із собою півгодини тому — вони поїхали купити наколінники та маску кетчера, і він сказав їй, що почує новини по радіо. Селеста не завдала собі клопоту навіть поглянути на нього, щоб побачити, бреше він чи не бреше. Майкл, бувши маленьким і тендітним, обіцяв стати талановитим кетчером — таким собі «чудом», як сказав його тренер містер Івенс, назвавши його руку справжнім балістичним снарядом, і це в його роки. Селеста подумала, що на його місце ставили, як велося, здорованів, зазвичай із розплющеними носами та вибитими передніми зубами, й вона сказала Дейвові, що боїться за Майкла.

— Моя люба, ти знаєш, які тепер надійні маски виготовляють для кетчерів? Вони міцні, як клітки для акул. Їх і вантажівкою не зламаєш — зламається вантажівка, а маска залишиться цілою.

Вона обдумувала Дейвову відповідь протягом цілого дня, а потім висловила своє рішення. Вона дозволить Майклові грати кетчером чи перебувати на якій іншій позиції в бейсболі, якщо той матиме найкраще спорядження та якщо, і це був її вирішальний аргумент, він ніколи не братиме участі в професійному футболі.

Дейв, який сам ніколи не грав у футбол, погодився на її пропозицію після дискусії, що тривала якихось десять хвилин.

Тепер вони поїхали купувати спорядження, і Майкл міг стати віддзеркаленням свого батька, а Селеста дивилася телевізор, поставивши праску на кілька дюймів вище від ситцевої сорочки, коли комерційна реклама їжі для собак закінчилася, й повернулися до новин.

— Минулої ночі в Олстоні, — сказав ведучий, і серце в Селести завмерло, — студента-другокурсника тяжко побили два чоловіки неподалік від цього популярного бару. Джерела повідомляють, що Кері Вайтекера було побито пивною пляшкою і він у критичному стані…

Вона відразу зрозуміла, хоч груди їй здавило, наче туди набився мокрий пісок, що про напад на чоловіка або його вбивство поблизу від «Останньої краплі» вона сьогодні нічого не довідається. А коли передали прогноз погоди й повідомили, що після погоди буде передача про спорт, вона утвердилася в своєму припущенні остаточно.

На цей час поліція вже знайшла б убитого. Якби він помер («Моя люба, я, мабуть, убив того чоловіка»), репортери довідалися б про це з поліційних зведень або з підслуханих перемов по радіо між полісменами.

Отож, можливо, Дейв переоцінив силу своєї люті, яку він застосував проти бандита. Можливо, нападник — чи хто він там був — відповз зализувати свої рани після того, як Дейв поїхав. Можливо, ті шматочки мозку, які вона зливала тієї ночі в трубу, були чимось іншим? Як міг чоловік утратити стільки крові зі своєї голови й вижити, ще й більш від того — піти геть з розколотим черепом?

Коли вона відпрасувала останні штани й розіклала Майклів одяг у його шафу, а свій одяг і Дейвів у їхні шафи, вона повернулася до кухні й стояла посеред неї, не знаючи, що їй робити далі. Тепер по телевізору показували гольф, і м’які удари по м’ячу й сухі, стишені вигуки та оплески глядачів на якийсь час заспокоїли її внутрішні почуття, що дряпали їй груди увесь ранок. Вони не були безпосередньо пов’язані з Дейвом та прогалинами в його розповіді. А проте мали з ними щось спільне, спільне з останньою ніччю та з видінням, як він заходить до ванної, обляпаний кров’ю, з кров’ю на штанях, що капає на кахлі, піниться в його рані, а стікаючи в зливальницю, стає рожевою.

Зливальниця. Ось воно. Ось що вона забула. Учора вночі вона сказала Дейвові, що вичистить внутрішню частину стічної труби під зливальницею, усунувши решту доказів. Вона мерщій кинулась це робити. Опустилася навколішки на кухонну підлогу, висунула під зливальницею шухляду й стала шукати там у ганчір’ї для чищення гайковий ключ, аж поки не знайшла його біля стінки. Вона простягла до нього руку, долаючи страх, який відчувала перед шухлядою, що була під зливальницею, ірраціональне відчуття, яке підказувало їй, що під купою ганчір’я причаївся пацюк, нюхаючи повітря, в якому тепер відчув її запах, і підіймає мордочку від ганчір’я, ворушачи вусами…

Вона схопила гайковий ключ, витягла його назовні між ганчір’ям та банками з чистильною рідиною, аби бути певною, що він у неї в руках, розуміючи, що її страх дурний, але водночас не безпідставний, не даремно ж його називають фобією. Вона боялася просовувати свою руку в холодні темні місця. Розмарі боялася сідати в ліфт, батько ненавидів висоту, а Дейв обливався холодним потом, коли йому доводилося спускатися в льох.

Вона поставила відро під зливальну трубу, щоб вода не виливалася долі. Лягла на спину й потяглася вгору, ослабила ключем гайку, а потім відкрутила її рукою. Гайка відпала, й полилася вода, наповнюючи пластикове відро. На мить Селеста злякалася, що вода переповнить відро, але незабаром потік зменшився до тоненької цівки, й вона побачила, як темний жмут волосся й маленькі кукурудзяні зерна впали з рештками води у відро. Потім вона стала відкручувати гайку, найближчу до стіни шафки під зливальницею, і це забрало чимало часу, бо гайка не оберталася, й Селеста мало не розламала шафку, налягаючи на ключ із такою силою, що або ключ, або її рука могли зламатися. Нарешті гайка повернулася на невеличку частину дюйма, видаючи різкий металевий скрегіт. Селеста відклала гайковий ключ і знову рукою крутнула гайку, яка тепер обернулася двічі, хоча й піддавалася важко.

За кілька хвилин дренажна труба вже лежала перед нею на підлозі кухні. Її волосся й сорочка просякли потом, але вона відчувала задоволення, яке межувало з цілковитим тріумфом, неначе вона воювала з чимось упертим і відверто ворожим, застосувала всі свої м’язи й перемогла. У купі ганчір’я Селеста знайшла сорочку, з якої Майкл виріс, і скрутила її в джгут. Потому просунула той джгут у трубу кілька разів, аж поки не переконалася, що труба звільнилася від усього зайвого, крім старої іржі. Далі винесла трубу й пляшку клорокса на задній ґанок і прочистила внутрішню частину труби, дозволивши рідині витекти з протилежного кінця в суху порувату землю біля рослини у вазоні, яка померла минулого літа й усю зиму чекала на задньому ґанку, поки викинуть її геть.

Коли це було зроблено, Селеста пригвинтила трубу на місце, це було набагато легше, аніж відгвинчувати її, і приладнала на місце сифон. Вона знайшла пластикову торбинку, в яку поклала Дейвів одяг учора вночі, й укинула туди скручену Майклову сорочку. Далі процідила над унітазом рідину у відрі, насухо витерла цідилку паперовим рушником і вкинула рушник у ту ж таки торбинку з брудним одягом.

Отже, докази було знищено.

Принаймні ті докази, які вона могла усунути. Якщо Дейв набрехав їй — про ніж, про те, що він лишив відбитки пальців невідомо де, про можливих свідків його злочину чи самооборони, — в цьому допомогти вона йому не могла. Проте вона кинула виклик нещастю в своєму власному домі. Вона підібрала все, що чоловік кинув їй, відколи повернувся додому минулої ночі, й дала йому раду. Вона здобула перемогу й відчула могутнє запаморочення, якого досі ніколи не відчувала: Селеста тепер мала несподівану й радісну переконаність — вона ще молода й дужа, і її ніяк не можна рівняти до зламаного тостера чи пилосмока, який вийшов із ладу. Вона пережила смерть обох своїх батьків, роки фінансової кризи та сухоти сина, коли тому було всього шість місяців віку. Вона тоді не зламалась, лише перевтомилася, й тепер усе зміниться, коли вона пригадала, хто вона є. А вона є — і в цьому не слід сумніватися — жінка, яка не відступає перед викликами, а йде їм назустріч і каже: «Окей, давайте. Несіть свою загрозу. Я не відступлю перед найгіршим. Я випростаюся. Я не злякаюся й не помру. Тож начувайтеся».

Піднявши зелений пакет зі сміттям, вона скрутила його так, що він став схожий на зморшкувату шию старого діда, потім скрутила його ще більше й зав’язала вузлом угорі. Зробила паузу, подумавши, як дивно, що цей пакет скинувся їй на шию старого діда. Звідки прийшло таке порівняння? І тут вона помітила, що зображення на телеекрані зникло. Якусь мить тому Тайґер Вудс біг по зеленому полю для гольфа, а тепер екран чорнів.

Невдовзі його прорізала біла лінія, й Селеста вирішила, що, як і в цьому телевізорі згоріла трубка, вона спустить його по сходах. Байдуже, якими будуть наслідки, вона не стане його терпіти.

Аж ось біла лінія перетворилася на студію новин, і ведуча, схвильована й засапана, промовила:

— Ми уриваємо цю передачу, щоб розповісти вам жахливу історію. Валері Коралі зараз перебуває біля В’язничного парку в Східному Бакінгемі, де поліція організувала масовий пошук зниклої жінки. Валері?

Селеста спостерігала, як студія показувала сцену подій з висоти польоту гелікоптера над Сідней-стрит і В’язничним парком, де була задіяна ціла армія полісменів. Вона побачила десятки крихітних постатей, чорних з відстані, як мурашки, що снували парком, і поліційні човни на каналі. Вона побачила лінії схожих на мурашів людей, що посувалися в напрямку дерев, які оточували колишній екран кінотеатру автомобілістів.

Гелікоптер хитало вітром, фотокамера також похитнулась, і на мить Селеста подивилася на протилежний берег каналу, на бульвар Шомут і ряд промислових парків.

— Це та сцена в Східному Бакінгемі, куди поліція прибула сьогодні рано-вранці й розпочала широкий пошук зниклої жінки, пошук, який триває й досі, хоч день уже наскінчу. Непідтверджені джерела повідомили Четвертій Бригаді Новин, що покинутий автомобіль жінки свідчить про те, що в ньому відбулася кривава драма. Ось та картина — не знаю, Вірджиніє, чи ви можете її бачити…

Камера гелікоптера, здійснивши запаморочливий оберт на сто вісімдесят градусів, спрямувала погляд на темно-синій автомобіль із відчиненими дверцятами, що самітно стояв на Сідней-стрит, тим часом як поліція підганяла до нього буксир.

— Отже, — мовила репортер, — ви бачите перед собою той самий автомобіль, із якого зникла жінка. Поліція знайшла його сьогодні вранці й негайно розпочала пошуки. Ні, Вірджиніє, ніхто не може назвати ані прізвища зниклої жінки, ані причин, які спонукали поліцію здійснювати такий широкий — як ви, очевидно, бачите — пошук. Проте джерела, близькі до Четвертої Бригади Новин, повідомляють, що він зосереджується біля колишнього кінотеатру автомобілістів, де, як вам відомо, влітку ставить свої спектаклі місцевий театр. Це підтверджено. Вірджиніє?

Селеста спробувала осмислити те, що повідомляла їй телевізія. Вона не була певна, що довідалася про щось, крім того, що поліція взяла в облогу територію, зовсім близьку до місця її проживання.

Ведуча новин теж здавалася розгубленою, наче репортер і фотокамера говорили не дуже зрозумілою їй мовою. Вона сказала:

— Ми триматимемо вас у курсі подій… Розповімо більше, коли нам стане відомо більше. А зараз повертаймося до нашої регулярної програми.

Селеста змінила кілька каналів, але інші станції, либонь, досі не знали цієї історії, і вона повернулася до гольфу, вимкнувши звук.

На Низині хтось пропав. Автомобіль якоїсь жінки покинуто на Сідней-стрит. Але поліція не влаштовувала таких масштабних операцій — а операція була масштабною, Селеста бачила, як по місту їздили не лише автомобілі міської поліції, а й поліції штату, — якщо не мала причин шукати щось важливіше, аніж просто сліди зниклої жінки. Той автомобіль свідчив — як пак висловилася жінка-репортер? — що в ньому відбулася якась кривава драма.

Ішлося про кров, якщо вона правильно пам’ятала. Про докази. І вона подивилася на торбину, яку досі тримала в своїх руках, промовивши подумки: «Дейв».

11 Червоний дощ

Джиммі стояв на цивільному боці жовтої стрічки перед нерівною лінією копів, а Шон пішов геть крізь кущі до парку, жодного разу не озирнувшись.

— Містере Маркус, — промовив коп Джефферс, — випийте кави або чогось іншого.

Коп дивився на лоб Джиммі, а Джиммі відчував легку зневагу й жалість у неуважному погляді й у тому, як коп великим пальцем чухав свій живіт. Шон відрекомендував їх, сказавши Джиммі, що це офіцер Джефферс, хороший чоловік, а Джефферсові — що Джиммі батько жінки, яка… одне слово, покинула цей автомобіль. Даси йому все, чого він потребує, й відрекомендуй його Талбот, коли та прийде. Джиммі вирішив, що Талбот — або баба-психіатр із поліційним значком, або розкуйовджена соціальна працівниця, уся в боргах ще від студентських часів і з автомобілем, який пахне гамбургерами.

Він пустив повз вуха Джефферсову пропозицію й перейшов через вулицю, приєднавшись до Чака Севіджа.

— Що там відбувається, Джиме?

Джиммі похитав головою, цілком переконаний, що він обблював би й себе, й Чака, якби спробував викласти словами те, що почував.

— У тебе мобілка з собою?

— Так, авжеж.

Чак понишпорив по кишенях своєї вітровки. Він тицьнув телефон у розкриту руку Джиммі, й той набрав 411. Механічний голос запитав у нього, яке місто і який штат йому потрібні. Він завагався на секунду, перш ніж викинути свій голос на телефонну лінію, й побачив образ своїх слів, що пробігають милі й милі по мідному кабелю, перш ніж проникнути в душу якогось гаргантюанського комп’ютера з червоними лампочками замість очей.

— Абонент? — запитав комп’ютер.

— Чак Чиз.

На Джиммі несподівано накотилася хвиля жаху, коли він назвав це безглузде ім’я на вулиці поблизу від порожнього автомобіля дочки. Йому захотілося схопити телефон зубами та роздушити його й чути, як він тріщить.

Коли він назвав потрібний номер і зателефонував, довелося чекати, поки викличуть Аннабет. Той, хто відповів йому по телефону, не з’єднав його з дружиною, а просто поклав слухавку на стіл, і Джиммі міг почути тонкі відлуння імені своєї дружини: «Просимо Аннабет Маркус підійти до хазяйського прилавка. Аннабет Маркус!» Джиммі чув передзвін дзвіночків і крики вісімдесяти або дев’яноста дітлахів, що там бігали, як маніяки, смикаючи одне одного за волосся, перемішані з розпачливими голосами дорослих, які намагалися перекрити галас, а потім знову пролунало дружинине ім’я. Джиммі уявив, як вона підняла голову, почувши цей звук, розгублена й збентежена, ледве витримуючи натиск учасників першого причастя в церкві Святої Цецилії, що воювали навкруг неї за шматки піци.

Потім він почув її голос, стишений і зацікавлений:

— Ви назвали моє ім’я?

Протягом миті Джиммі хотів покласти слухавку. Що він їй скаже? Який сенс телефонувати їй, не маючи твердих фактів, а лише страх і збудження своєї схибленої уяви? Чи не краще залишити її та дівчаток у мирі незнання ще на якийсь час?

Але він знав, що не можна підсилювати біль цього дня, і знав, що Аннабет буде ображена, якщо він залишить її в невіданні, тоді як сам стовбичитиме цілий день на Сідней-стрит біля автомобіля Кейті. Їй здасться, що блаженство з дівчатками було незаслуженим і ще й надто — як образа, як фальшива обіцянка. І вона зненавидить Джиммі за це.

Він знову почув стишений голос:

— Оцей?

І потім шарудіння піднятої зі столу слухавки.

— Моя дитино, — встиг промовити Джиммі, перш ніж йому довелося прочистити горло.

— Джиммі? — у її голосі вчувалося легке роздратування. — Де ти є?

— Я… Розумієш… Я на Сідней-стрит.

— Що сталося?

— Аннабет, вони знайшли її автомобіль.

— Чий автомобіль?

— Автомобіль Кейті.

— Вони? Хто вони? Поліція?

— Атож. Її… немає. Вона десь у В’язничному парку.

— О Господи, о Святий Боже! Ні, Джиммі, ні!

Джиммі відчув, як це почуття заповнює тепер його — цей жах, ця страхітлива впевненість, цей кошмар, те, що досі він тримав прихованими в якомусь куточку свого мозку.

— Ми ще нічого не знаємо. Але її автомобіль стояв тут усю ніч, і копи…

— Господи, Джиммі.

— …шукають її в парку. Тут їх безліч.

— А ти де?

— Я на Сідней-стрит…

— Ти на паскудній вулиці. Чому ти не в парку?

— Вони мене туди не пускають.

— Вони? Хто вони такі, в біса?! Може, це пропала їхня дочка?

— Ні. Розумієш, я…

— Ти мусиш бути в парку. Господи, вона може бути поранена. Лежить десь там у холоді.

— Я знаю, але вони…

— Я йду до тебе.

— Гаразд.

— Пройди туди, Джиммі. Я хочу сказати, Господи, що з тобою?

Вона поклала слухавку.

Джиммі віддав мобілку Чакові, знаючи, що Аннабет має слушність. Вона мала таку цілковиту слушність, що Джиммі був у розпачі, усвідомлюючи: він оплакуватиме свою безпорадність за останні сорок п’ять хвилин протягом решти свого життя, неспроможний думати про щось інше й намагаючись відповзти від цього в своєму мозку. Коли це він став таким — чоловіком, який каже «так, сер — ні, сер — ви маєте слушність, сер» проклятущим копам, коли пропала його первісточка? Коли це сталося? Коли відбувся обмін і він віддав свою мужність за право називатися добропорядним громадянином?

Він обернувся до Чака.

— Ти досі тримаєш свої інструменти під запасною шиною в багажнику?

Чак подивився на Джиммі так, ніби той спіймав його на якійсь забороненій діяльності.

— Треба ж якось виживати, Джиммі.

— Де твій автомобіль?

— Угору по вулиці, на розі з До.

Джиммі рушив у вказаному напрямку, й Чак подріботів за ним.

— Ми проріжемо для себе вхід?

Джиммі кивнув головою й пішов швидше.

Коли Шон дійшов до тієї частини доріжки для бігунів, яка оточувала паркан кінотеатру для автомобілістів, він кивнув кільком копам, які рилися в ґрунті та оглядали квіти, шукаючи ключів. Він помітив напружене очікування на більшості облич, і це підказало йому, що вони вже щось знають. Весь парк, здавалося, був насичений тим певним повітрям, яке він відчував на кількох інших сценах злочинів протягом багатьох років, повітрям, яке мало в собі дух фаталізму, похмуре відчуття чиїсь трагічної долі.

Вони знали, ще не прийшовши до парку, що вона мертва, проте якась нескінченно мала частина кожного з них, Шон знав, сподівалася на краще. Така була їхня діяльність — ви приходили на сцену злочину, знаючи істину, а потім витрачали стільки часу, скільки могли, сподіваючись, що помилилися. Шон мав одну справу торік, коли подружжя сповістило про зникнення їхньої дитини. З’явилося безліч газетних і телевізійних повідомлень, позаяк подружжя було біле й шановане. Шон і кожен інший коп знали, що дитина мертва, хоча й втішали двох йолопів, запевняли їх, що з їхньою дитиною, певно, все гаразд. Тим часом за підказками не вельми надійних осіб перевіряли підозрілих людей, яких того ранку бачили в тій місцевості. Дитину знайшли вже пізно ввечері, запхану в торбину для пилосмока під сходами в льох. Шон бачив, як зовсім молодий полісмен тремтів і плакав, прихилившись до його автомобіля, але решта копів була роздратована, проте не здивована, так ніби бачила всю цю гидь у колективному страшному сні.

Ось що ти приносиш додому, в бари та їдальні, службові або ближні, — роздратовану переконаність у тому, що люди нікчемні, тупі й погані, часто спроможні на вбивство, й коли вони розтуляють роти, то брешуть, брешуть завжди, а коли зникають із непоясненної причини, то зазвичай їх знаходять або мертвими, або ще в жалюгіднішому стані, ніж вони були.

І найгірше, як велося, ставалося не з жертвами — зрештою вони були мертві й не могли більше відчути ніякого болю. Найгірше ставалося з тими, хто їх любив і жив довше, ніж вони. Часто такі люди відтоді ставали мертвими, невротичними й спотикалися все своє дальше життя, усередині в них не лишалося нічого, крім крові та органів, вони вже не терпіли болю, навіки запам’ятавши, що навіть речі гірші за найгірші іноді трапляються.

Таке тепер сталося й в житті Джиммі Маркуса. Шон не міг собі уявити, як він зможе дивитися цьому чоловікові у вічі й сказати: «Так, вона мертва. Твоя дочка мертва, Джиммі. Хтось навіки забрав її від тебе». І він повинен сказати це Джиммі, який уже втратив дружину. «Чорт. Розумієш, Джиммі, схоже, Бог забрав іще не все, що він хотів у тебе взяти. Тож не лякайся, якщо він прийде знову. Можна тільки сподіватися, що він не дуже поспішатиме. Ми ще зустрінемося, Джиммі».

Шон перейшов по короткому дощаному місточку, який сполучав береги рівчака, й пішов далі стежкою, заглибившись у гай напівокруглої форми, що оточував кінотеатр для автомобілістів, немов поганський театр. Усі скупчилися біля сходів, які вели до дверей збоку від кіноекрана. Шон побачив Карен Г’ю, що клацала своєю фотокамерою, Вайті Паверса, який прихилився до дверей, зазираючи в них і роблячи якісь нотатки, асистента медичної служби, який стояв навколішки біля Карен Г’ю, ціле військо полісменів в одностроях, як міської служби, так і служби штату. Позаду Карен Г’ю, Вайті Паверса та асистента медичної служби щось роздивлялися на сходах, а великі цабе Френк Крозер із міської служби та Мартін Фріл із поліції штату, безпосередній Шонів начальник, стояли трохи осторонь на сцені під екраном і розмовляли один з одним, нахилившись уперед та зблизивши голови.

Якщо асистент медичної служби скаже, що вона померла в парку, то ця територія підлягає юрисдикції штату, й за справу повинні взятися Шон і Вайті. Шонові доведеться повідомити Джиммі про смерть дочки. Його робота полягатиме в тому, щоб ознайомитися з інтимним життям жертви, а також у тому, щоб закрити справу чи принаймні створити ілюзію, що її закрито.

Проте поліція міста може зажадати справу для свого розгляду. Фрілові повноваження дозволяли йому віддати їм справу, адже парк був оточений територією міста, а перший замах на життя жертви було здійснено в межах юрисдикції міста. Шон був переконаний, що цей факт не лишиться поза увагою. Убивство в міському парку, жертву знайдено неподалік від місця, яке мало стати місцевим центром поп-культури. Не виявлено жодного очевидного мотиву. Не знайдено й убивцю, якщо його не порішила Кейті Маркус, а це малоймовірно, бо Шон знав би, що це сталося. Величезна подія для засобів масової інформації, якщо подумати, бо протягом останніх двох років місто було позбавлене подібних новин. Преса стільки набреше, що своїми вигадками заповнить канал.

Шон цього не хотів, але, якщо його попередній досвід міг стати за барометр, цих подій йому не уникнути. Він ішов у напрямку екрана кінотеатру для автомобілістів, не відриваючи погляду від Крозера й Фріла, намагаючись прочитати вердикт у найменших порухах їхніх голів. Якщо знайдено Кейті Маркус — а Шон у цьому анітрохи не сумнівався, — то Низина вибухне. І річ не тільки в Джиммі — він, певно, буде під дією глибокого шоку. Але брати Севіджі! У відділі найтяжчих злочинів вони мали товстелезні папки майже на кожного з цих чудіїв. Шон чув, як хлопці з поліції міста казали, що вечір проти суботи принаймні без одного з братів Севіджів у камері попереднього слідства був не менш рідкісний, аніж сонячне затемнення, — інші полісмени приходили юрмами подивитися на це, бо не могли повірити в таку рідкісну подію.

На сцені під екраном Крозер кивнув головою, а Фріл крутнув нею, обернувся, зустрів Шонів погляд, і Шон зрозумів, що справу передають йому та Вайті. Шон побачив трохи крові на листі дерев, які стояли поблизу від екрана кінотеатру, й ще трохи на сходах, що вели до дверей.

Коннолі й Соза попіднімали голови від крові на сходах, похмуро кивнули Шонові й знову стали роздивлятися щілини, на які наступали ті, хто підіймався. Карен Г’ю звелася на рівні, й Шон почув гудіння її фотокамери, коли та натисла великим пальцем на кнопку й плівка закінчилася. Вона засунула руку до своєї сумки по новий моток плівки й відкрила задню частину камери. Шон помітив, що її попелясто-біляве волосся потемніло на скронях та чубку. Вона глянула на нього безвиразним поглядом, укинула знятий «фільм» у сумку й зарядила фотокамеру новою плівкою.

Вайті стояв навколішках біля асистента медичної служби, й Шон почув, як він запитав гучним пошептом:

— Що?

— Те, що я сказав.

— Ви тепер певні, так?

— Не на сто відсотків, але схиляюся до такої думки.

— Прокляття!

Вайті подивився через плече на Шона, який наближався, й похитав головою, показавши великим пальцем на асистента медичної служби.

Кругозір Шона розширився, коли він піднявся над ними, їхні плечі впали донизу, й він зміг заглянути за двері й побачив скоцюрблене тіло. Відстань між стінами там була невелика, і труп сидів, упираючись спиною в ліву стіну, а ногами — у праву, тож спершу Шонові здалося, ніби він побачив на сонограмі людський зародок у материнському лоні. Її ліва нога була гола й вимазана в багнюку. Те, що лишилося від шкарпетки, висіло на її щиколотці пом’яте й подерте. На правій нозі був простий чорний черевик без підбора, обляпаний засохлою багнюкою. Навіть після того як вона загубила один черевик у саду, вона залишила другий на нозі. Убивця, либонь, увесь час дихав їй у потилицю. А проте жертва забігла до цієї кімнатки сховатись. На мить вона змогла від нього відірватися. Виходить, щось затримало його біг.

— Созо, — покликав Шон.

— Га?

— Пройдися дорогою втікачки. Подивися там на кущі, чи немає на них клаптів порваного одягу або чогось такого.

— Працівник уже вивчає відбитки ніг.

— Це добре, але нам треба більше. Ти підеш?

— Піду.

Шон знову глянув на тіло Кейті. На ній були м’які темні штани й матроська синя блузка з широким коміром, зверху червоний жакет, порваний. Шон вирішив, що це її одяг на вік-енд, надто пристойний, щоб дівчина з Низини могла носити його щодня.

І якось сталося, що вона закінчила своє життя в цьому вузькому закапелку, його вологі стіни були останньою річчю, яку вона побачила, й, мабуть, останньою річчю, яку вона понюхала.

Складалося враження, що дівчина втекла сюди від червоного дощу, який, однак, лишив свої сліди в її волоссі та на щоках, покрив її одяг вологими плямами. Її коліна були тісно притиснуті до грудей, а правий лікоть вона поставила на праве коліно, стиснутий кулак підняла до вуха, тож Шонові вона знову здалася радше дитиною, аніж жінкою, скоцюрбленою так, ніби намагалась затулитися від якогось жахливого звуку: зупиніть його, зупиніть, казало тіло, зупиніть, будь ласка.

Вайті пересунувся вбік, і Шон опустився навпочіпки біля самих відчинених дверей. Навіть із кров’ю на тілі, калюжею крові під ним і пліснявою на цементній долівці навколо нього Шон відчував запах її парфумів, дуже легкий, трохи солодкавий, злегка сексуальний, ледь чутний запах, який навіяв йому спогади про побачення у вищій школі, про гарячкове стягування одягу в темних автомобілях і електричні струми від дівочого тіла. Під краплями від червоного дощу Шон побачив кілька темних синців на її руках, зап’ястках та литках, і він зрозумів, що це ті місця, де її чимось били.

— Він її бив? — запитав Шон.

— Схоже на те. Бачиш кров на голові? Це він розітнув їй череп чимось важким, що тримав у руці.

По інший бік від тіла, заповнюючи вузький коридор, що тягся за екраном, були якісь дерев’яні речі й декорації сцени — дерев’яні шхуни, бані соборів і щось подібне до носа венеційської гондоли. Вона не могла тут рухатися. Попавши сюди, вона застрягла безвихідно. Якби той, хто її переслідував, знайшов її тут, на дівчину чигала б смерть. А він її тут знайшов.

Він відчинив двері й побачив її, а вона скоцюрбилася, намагаючись захистити своє тіло нічим істотнішим, як її власні кінцівки. Шон нахилив голову й зазирнув у її обличчя, відвівши затиснуту в кулак руку. Лице також мережилося червоними смугами, а очі були заплющені не менш міцно, аніж її пальці були затиснуті в кулаки. Спочатку вони заплющувалися від страху, а вже потім — трупною закляклістю.

— Це вона? — запитав Вайті Паверс.

— Ти про що?

— Кетрін Маркус, — сказав Вайті. — Це вона?

— Так, вона, — відповів Шон.

Вона мала невеличкий шрам, який загинався під її підборіддям, із часом він потьмянів і став майже непомітним, хоч його можна було побачити на Кейті, коли ви зустрічалися з нею, бо решта її тіла була бездоганна, обличчя віддзеркалювало смагляву й виразну вроду матері, поєднану з розкошланою красою батька, його світлими очима й русявим волоссям.

— Ви певні на сто відсотків? — запитав асистент медичної служби.

— На дев’яносто дев’ять, — відповів Шон. — Щоб упевнитися в цьому на сто відсотків, треба буде запросити батька в морг. Але це вона.

— Ти бачив її потилицю? — Вайті нахилився й підняв волосся з її плечей авторучкою.

Шон озирнувся й побачив, що невеличкий уламок її черепа відколотий, а шия залита кров’ю.

— Ви стверджуєте, що це слід від пострілу? — він подивився на асистента медичної служби.

Асистент кивнув головою.

— Ця дірка здається мені раною від кулі.

Шона відвертало від запаху парфумів, крові, покритого пліснявою бетону й мокрого дерева. На мить йому захотілося відвести стиснутий кулак Кейті Маркус від її вуха, наче, коли він зробить так, синці, які він міг бачити і які, безперечно, ще побачить під одягом, зникнуть, червоний дощ змиється з її волосся та тіла, й вона вийде з цієї гробниці, витираючи сон зі своїх очей і трохи похитуючись.

Десь праворуч він почув якийсь шум: кількоро людей кричали водночас, чулося гучне шарудіння, шалено гарчали й гавкали собаки. Коли Шон озирнувся, то побачив, як Джиммі Маркус і Чак Севідж вибігли з-поза дерев на далекому кінці гаю, де земля була вкрита зеленою травою, і плавно спускалися вниз до кіноекрана, до того місця, де літні гуляки розстеляли на траві свої ковдри й сідали на них, щоб подивитися виставу.

Щонайменше вісім полісменів в одностроях і двоє в цивільному одязі кинулися на Джиммі й Чака, і Чак відразу впав, а Джиммі виявився спритним і слизьким. Він прослизнув крізь лінію полісменів, удавшись до швидких, на перший погляд нелогічних рухів, які примусили його переслідувачів ловити повітря, і, якби він не спіткнувся на схилі, його б ніхто не зупинив, хіба що Крозер і Фріл.

Але він спіткнувся, ноги вислизнули з-під нього на мокрій траві, і, коли він упав долічерева й підборіддям вгородився в землю, його погляд перетнувся з поглядом Шона. Молодий полісмен зі струнким тілом, який щойно закінчив вищу школу, упав на Джиммі так, ніби той був саньми, й обидва ще трохи проїхали вниз по схилу. Полісмен заломив праву руку Джиммі за спину й потягнувся по наручники.

Шон вийшов на сцену й гукнув:

— Гей, хлопці! Це батько. Лише відтягніть його назад.

Молодий полісмен звів очі. Він був брудний і злий.

— Лише відтягніть їх назад, — сказав Шон. — Обох.

Він обернувся назад до екрана, і тоді Джиммі подав свій голос, хрипкий, такий, немов стогін у його голові вийшов на голосівки й задіяв їх.

— Шоне!

Шон зупинився й перестрів Фрілів погляд — той дивився на нього.

— Подивися на мене, Шоне!

Шон обернувся, побачив Джиммі, зігнутого в дугу під вагою молодого полісмена з темною плямою ґрунту на його підборідді та прилиплими до неї травинками.

— Ви її знайшли?! Це вона?! — заволав Джиммі.

Шон стояв нерухомо, не відводячи погляду від очей Джиммі, аж поки не стало очевидно, що Джиммі бачить зараз те, що побачив Шон, і він зрозумів, що всьому кінець, що найгірші страхи підтвердилися.

Джиммі заволав, і бризки слини полетіли з його рота. Ще один коп спустився схилом допомогти тому, який сидів на спині Джиммі. Шон відвернувся. Зойки Джиммі полетіли в повітря — низькі гортанні звуки, в яких не було нічого різкого й пронизливого. Так гарчить звір, коли його опановує біль. Шон за роки своєї служби чув зойки багатьох батьків, що дивилися на мертві тіла дітей. Вони завжди мали жалісний характер, благання до Бога або природи повернути час назад, переконати їх, що все це тільки сон. Але зойки Джиммі були зовсім інші, вони містили однаковою мірою любов і лють, які проганяли птахів із дерев і відбивались у В’язничному каналі.

Шон повернувся до закапелка й подивився на Кейті Маркус. Коннолі, новий член його команди, увійшов слідом за ним, і якийсь час, нічого не кажучи, вони стояли й дивилися на мертве тіло. Зойки Джиммі Маркуса тим часом ставали хрипкіші й лютіші. Він щосили випручувавсь, а коли вдихав повітря, щоразу засмоктував у горлянку траву.

Шон укотре глянув на кулачок, притиснутий до голови й забризканий червоним дощем, потім на дерев’яні речі, які не дозволили їй утекти.

Праворуч від них репетував Джиммі, його тягли назад на схил, а над гаєм, гуркочучи, низько кружляв гелікоптер. Шон вирішив, що цей вертоліт належить одній з телевізійних станцій, бо звук його двигуна був легший, ніж у поліційних гвинтокрилів.

Коннолі промовив кутиком рота:

— Ви коли-небудь бачили щось подібне?

Шон стенув плечима. Яке мало значення, бачив він чи не бачив? На його службі доходиш до того пункту, коли перестаєш порівнювати.

— Я хочу сказати, — Коннолі сплюнув, намагаючись знайти потрібні слова, — це схоже на…

Він відвернувся від тіла й став дивитися кудись між дерева, погляд його був розгублений, збентежений, здавалося, він скаже щось іще.

Потім його рот закрився, він уже не намагався знайти слова для того, що почував.

12 Ваші барви

Шон разом зі своїм начальником детективом-лейтенантом Мартіном Фрілом прихилився до сцени під екраном, і вони дивилися, як Вайті Паверс спрямовував вантажівку коронерів, що спускалася задки по схилу, до дверей, за якими було знайдено тіло Кейті Маркус. Вайті задкував із піднятими руками, раз у раз відступаючи то праворуч, то ліворуч, його голос розтинав повітря з присвистом, що вилітав крізь його нижні губи, наче скавуління щеняти. Його погляд ковзав від стрічки, яка огороджувала сцену злочину по обидва боки від нього, до шин автофургона та до водія з нервовим виразом обличчя в бічному віконці, так наче він хотів найнятися на роботу до транспортної компанії, бувши переконаним, що ці товсті шини на жоден дюйм не відхиляться від того напрямку, в якому він намагався їх спрямувати.

— Ще трохи. Тримайся прямо. Ще трохи, трохи більше. Ось так.

Коли він провів автофургон туди, де хотів його поставити, відступив убік і відчинив задні дверцята.

— Ось так буде добре.

Відчинивши задні дверцята, Вайті розвів їх так широко, щоб вони затуляли видиво простору за екраном. Шон подумав, що сам він ніколи б не зметикував зробити захисні крила навколо тих дверей, за якими померла Кейті Маркус, а тоді нагадав собі, що Вайті провів набагато більше часу на сценах злочинів, аніж він. Вайті був старий бойовий кінь, який почав тягти свою лямку ще в ті часи, коли Шон розважався на танцях у вищій школі та воював із прищами.

Обидва помічники коронера підвелися зі своїх місць, коли Вайті гукнув до них:

— Виходьте, хлопці, не там! Ви маєте вийти крізь задні двері.

Вони зачинили свої дверцята й вийшли крізь задні двері автофургона, щоб забрати труп. Шон відчув у їхньому зникненні остаточну завершеність першої частини справи, яка тепер цілком переходила до нього. Інші копи, команди техніків і репортери, що в своїх гелікоптерах кружляли над ними, над сценою злочину й поза нею, поза поліційними стрічками, що оточували парк, перекинуться на щось інше, а він і Вайті візьмуть левову частку смерті Кейті Маркус на себе. Вони заповнюватимуть рапорти й готуватимуть покази свідків, працюючи над смертю дівчини після того, як більшість людей, що нині тут перебуває, візьметься за щось інше — транспортні аварії, крадіжки, самогубства в приміщеннях із важким повітрям і переповнених попільничками.

Мартін Фріл піднявся на сцену, сів там і став метляти над землею своїми короткими ногами. Він прийшов сюди з бейсбольного тренування, пахнучи крізь синє пальто й мундир хакі сонячним кремом. Він постукував підборами по краю сцени, чим трохи дратував Шона.

— Ви працювали раніше із сержантом Паверсом, еге?

— Працював, — відповів Шон.

— Були проблеми?

— Ні. — Шон побачив, як Вайті відвів полісмена в однострої вбік і показав йому на дерева, що росли позад екрана. — Я працював із ним торік над убивством Елізабет Пайтек.

— Жінка з обмеженням у правах? — пригадав Фріл. — Її колишній чоловік щось сказав про той папір?

— Сказав. «Папір, який править її життям, не має правити моїм».

— Йому дали двадцять років, еге?

— Аякже, двадцять повних років.

Шон пожалкував, що жінці не дали сильнішого вироку. Її малий син ріс у сирітському притулку, не знаючи, що сталося і кому він тепер належить.

Полісмен в однострої відійшов від Вайті й, узявши кількох товаришів, пішов з ними до дерев.

— Я чув, він п’є, — сказав Фріл, підтягнув одну ногу на сцену й притиснув коліно до грудей.

— Сер, я ніколи не бачив його п’яним, — відповів Шон, дивуючись і думаючи, хто ж насправді перебував на випробуванні в очах Фріла — він чи Вайті.

Він побачив, як Вайті нахилився, подивився на кущик трави біля заднього колеса автофургона й поправив холошу своїх штанів, наче це були брюки від костюма, купленого в універмазі «Брати Брукс».

— Ваш працівник, пославшись на якийсь паршивий листок непрацездатності — ніби він пошкодив собі щось у хребті, — тепер підліковується, катаючись на водних лижвах у Флориді, наскільки мені відомо. — Фріл стенув плечима. — Паверс попросив прикріпити до себе вас, коли ви повернетеся. Тепер ви повернулися. Сподіваюся, ми більше не матимемо таких інцидентів, як цей?

Шон сподівався на догану, а надто від Фріла, тож відповів йому цілком покаянним тоном.

— Так, сер. То було тимчасове скаламучення розуму.

— Таке з вами було не раз, — сказав Фріл.

— Ваша правда, сер.

— У вас негаразди в особистому житті, офіцере, але це ваша проблема. Не дозволяйте їм впливати на вашу роботу.

Шон зиркнув на Фріла, вловив електричний розряд у його очах, який йому доводилося бачити раніше і який означав, що Фріл перебуває в такому настрої, коли сперечатися з ним марно.

Шон знову кивнув головою, вирішивши проковтнути й цю пігулку.

Фріл холодно всміхнувся до нього й поглянув на новий вертоліт, що кружляв над ними на нижчій висоті, ніж було дозволено. Фріл дивився на нього таким поглядом, немовби ще до заходу сонця збирався вжити крутих заходів.

— Ви знаєте цю родину, еге? — запитав Фріл, дивлячись на гелікоптер. — Ви тут виросли.

— Я виріс на Пагорбах.

— Це тут.

— Тут Низина. Це невелика різниця, сер.

Фріл відмахнувся від його уточнення.

— Ви виросли тут. Ви з’явилися одним із перших на сцені злочину, й ви знаєте цих людей. — Він розвів руками. — Я помиляюся?

— Щодо чого?

— Щодо вашої спроможності розв’язати цю справу. — Він обдарував Шона усмішкою, якою тренер обдаровує гравця в софтбол. — Ви один із моїх найкращих працівників, правильно? Відбули своє покарання й тепер готові знову взятись за серйозну справу?

— Так, сер, — погодився Шон. — Можете мені повірити. Я зроблю цю роботу, хоч би як важко було.

Вони подивилися на автофургон, почувши, як там щось важко гупнуло додолу, від чого шасі змістилося до коліс. Потім шасі спружинило й повернулося на своє місце, і Фріл сказав:

— Ви звернули увагу на те, що вони завжди їх кидають?

Вони справді завжди їх кидали. Тепер вони кинули тіло Кейті Маркус, покладене в темну пластикову торбину на трупи. У цьому вологому кузові автофургона її волосся прилипло до пластика, органи тіла розм’якли.

— Офіцере, — сказав Фріл. — Ви знаєте, що мені подобається навіть менше, ніж десятирічні чорні дітлахи, застрелені під час перестрілки озброєних банд?

Шон знав відповідь на це запитання, але не сказав нічого.

— Коли дев’ятнадцятирічних білих дівчат убивають у моїх парках. У таких випадках люди не звертають усе на негаразди економіки. Вони не відчувають трагізму подій. Вони просто хочуть, щоб ми закували злочинця в кайдани. — Фріл штовхнув Шона ліктем. — Правильно я кажу?

— Правильно.

— Саме цього вони хочуть, бо вони — це ми, й ми також цього хочемо.

Фріл схопив Шона за плече й примусив подивитися на нього.

— Так, сер, — погодився Шон, побачивши те дивне світло у Фрілових очах, так ніби той вірив у сказане, як деякі люди вірять у Бога або в інформаційні системи, чи у всесвітню мережу інтернет. Фріл був Народжений Знову, й хоч що таке «Знову», Шон сказати не міг, але знав, що Фріл знаходить щось таке в своїй роботі, чого Шон ніколи там не знаходить, втіху, може, навіть віру чи тверде опертя. Іноді, якщо бути відвертим, Шон уважав свого боса ідіотом, який говорить затерті банальності про життя й смерть і про те, як зробити так, щоб усе було добре, як вилікувати всі випадки раку й перетворитися на одне колективне серце, аби тільки кожен погодився з ним.

Щоправда, іноді Фріл скидався Шонові на його батька, який майстрував будиночки для пташок у підвалі, куди жодна пташка ніколи не залітала, й тоді Шон дивився на нього схвально.

Мартін Фріл працював детективом-лейтенантом з убивств у Шостій Бригаді понад два президентські терміни, та, наскільки Шонові було відомо, ніхто ніколи не називав його «Марті», «друзяко» чи «старий». Якби ви побачили його на вулиці, то прийняли б за бухгалтера або працівника страхової агенції, чи щось таке. Він мав чемний голос, який пасував до його чемного обличчя, а від його волосся зосталася лише брунатна підкова. Він був невеличкий на зріст, надто ж для чоловіка, який пробився в досить високі чини поліції, і ви легко могли загубити його в натовпі, бо в його ході не було нічого прикметного. Він любив свою дружину й двох дітлахів, узимку постійно забував перепустку в кишені своєї теплої куртки, активно відвідував церкву, справно платив податки й був соціально консервативний.

Проте ані лагідне обличчя, ані лагідний голос анітрохи не натякали на його розум — тверде, несхитне сполучення практичних і моралістичних поглядів. Ви скоїли капітальний злочин у межах юрисдикції Мартіна Фріла, й він — нехай вам чорт, якщо ви цього не розумієте, — сприймав його дуже й дуже персонально.

— Я вимагаю від вас гостроти й проникливості, — сказав він Шонові, коли той уперше прийшов до відділу вбивств. — Я не хочу, щоб ви надто гнівалися, бо гнів — емоція, а емоції слід приховувати. Але я хочу, щоб ви постійно почували себе роздратованим — роздратованим тому, що стільці тут надто тверді, а всі ваші друзі по коледжу їздять на «ауді». Я хочу, щоб вас дратувало, що всі злочинці надто тупі й думають, що їм вільно чинити всяке паскудство в межах нашої юрисдикції. Ви повинні дратуватися, Дівайне, до такої міри, щоб результати наших розслідувань ніколи не відхилялися судом за браком доказів чи неправильним оформленням документів. Ви повинні дратуватися настільки, щоб чисто закривати кожну справу й домагатися, щоб цих сучих дітей садовили в брудні камери, де вони муситимуть животіти, поки й огидного їхнього віку.

Поза бригадою це називалося «грою Фріла», і кожен новобранець вислуховував ці повчання свого першого дня в однаковій формі. Як і більшість сказаного Фрілом, ви не мали уявлення, чи справді він вірив у те, що казав, чи просто хотів у такий спосіб підбадьорити своїх підлеглих. Але ви це приймали. Бо інакше вас просто вимітали зі служби.

Шон служив у відділі вбивств поліції штату вже два роки, протягом яких він заслужив повагу всіх у команді Вайті Паверса, але Фріл досі дивився на нього іноді так, ніби не був у ньому цілком упевнений. Саме так він дивився на Шона й тепер, ніби щось викликало в ньому сумнів, чи зможе той розслідувати вбивство дівчини, яке сталося в підконтрольному йому парку.

Аж ось до них зі своїм рапортом підійшов Вайт і Паверс і кивнув Фрілові.

— Лейтенанте.

— Сержанте Паверс, — сказав Фріл, — де ми нині перебуваємо?

— Попередні дослідження свідчать, що дівчина померла вночі, приблизно між двома п’ятнадцятьма й двома тридцятьма. Жодних слідів сексуального насильства. Причиною смерті, найімовірніше, став постріл у потилицю, але ми не відкидаємо також травматичних наслідків від тих ударів, які вона дістала. Той, хто стріляв, найімовірніше, перебував праворуч. Ми знайшли кулю в матраці ліворуч від тіла жертви. Схоже на тридцять восьмий Смітів калібр, але достеменно це визначить лише фахівець балістики. Водолази шукають у каналі зброю. Ми сподіваємося, що злочинець викинув у воду пістолет чи принаймні той важкий предмет, яким він її вдарив, це схоже на биту якогось зразка або на палицю.

— На палицю, — сказав Фріл.

— Двоє офіцерів міської поліції, які обходили будинки на Сідней-стрит, розмовляли з жінкою, яка запевняє, що чула, як автомобіль на щось налетів і його двигун заглух о першій годині сорок п’ять хвилин ночі, тобто десь за півгодини до того, як сталося вбивство.

— Які докази фізичного насильства ми маємо? — запитав Фріл.

— Тут нам дуже зіпсував картину дощ. Ми маємо сліди, які можуть належати злочинцеві, але кілька з них, найпевніше, то сліди жертви. Ми знайшли близько двадцяти п’яти відбитків пальців на дверях за кіноекраном. І знову ж таки, вони можуть належати жертві, злочинцеві або двом десяткам людей, які не мають найменшого стосунку до нашої справи й забігли сюди вночі випити води або передихнути під час спортивного бігу. Ми знайшли кров на дверях і всередині — і знову ж частина її може належати злочинцеві, а частина — ні. Багато крові витекло з жертви. Ми маємо кілька чітких відбитків на автомобільних дверцятах жертви. Оце приблизно й усі фізичні сліди вбивства, які нам досі пощастило виявити.

Фріл кивнув головою.

— Ви маєте якийсь матеріал, про який я міг би доповісти окружному прокуророві, коли той зателефонує мені через десять-двадцять хвилин?

Паверс стенув плечима.

— Скажіть йому, що дощ зіпсував картину сцени нашого вбивства, але ми робимо все, що можемо.

Фріл позіхнув у свій кулак.

— Повідомите мене про щось іще?

Вайті подивився назад через плече на слід, який тягся вниз до дверей за кіноекраном, — останній ґрунт, до якого доторкалися ноги Кейті Маркус.

— Те, що немає відбитків взуття, збиває мене з пантелику.

— Ви ж казали, що дощ…

Вайті кивнув головою.

— Але вона лишила кілька слідів. Я готовий поставити на заклад свій дім, що вони належать їй, бо зовсім свіжі, подекуди вона наступала на підбори, а подекуди на шкарпетки. Ми знайшли три, а може, й чотири з таких слідів, і, я певен, вони належать Кейті Маркус. А сліди вбивці? Їх немає.

— Знову ж таки, — сказав Шон, — винен дощ.

— Дощ пояснює, чому ми знайшли тільки три з її слідів, я з тобою згоден. Але щоб не було жодного сліду злочинця — ти можеш мені таке пояснити? — Вайті подивився на Шона, потім на Фріла й стенув плечима. — Як це пояснити?

Фріл спустився з естради й струсив пісок зі своїх рук.

— Гаразд, хлопці. Ви маєте в своєму розпорядженні шістьох найкращих детективів. Усі дослідження у вашій справі ми поставимо на перше місце й надамо їм пріоритет. Ви матимете стільки поліціянтів, скільки вам буде потрібно для польової роботи. Отож, сержанте, розкажіть мені, як ви хочете використати всю цю масу людей, яких ми вам надамо.

— Думаю, насамперед ми поговоримо з батьком жертви й довідаємося, що він знає про її пересування минулої ночі, з ким вона була, з ким могла посваритися. Потім ми поговоримо з цими людьми, візьмемо інтерв’ю в тієї жінки, яка нібито чула вночі, як заглух двигун автомобіля на Сідней-стрит. Ми допитаємо всіх пияків, яких знайдемо в парку та на Сідней-стрит, а наші техніки, можливо, знайдуть нам відбитки пальців чи волосся, з яким можна буде працювати. Можливо, рештки його шкіри лишилися під нігтями в дівчини Маркус. Можливо, його відбитки зосталися на дверях. А може, він був її бойфренд і вони посварилися. — Вайті за звичкою ще раз стенув плечима й копнув якийсь предмет на землі. — Такими будуть наші плани.

Фріл глянув на Шона.

— Сер, ми зловимо його.

Фріл мав такий вигляд, ніби чекав чогось кращого, але він кивнув головою й поплескав Шона по ліктю, потім спустився зі сцени до амфітеатру, де лейтенант Крозер із міської поліції стояв, розмовляючи зі своїм босом капітаном Джиллісом із Шостої Бригади, обидва глянули на Шона й Вайті так, неначе промовляли: «Не зіпсуйте, хлопці, свою справу».

— Ми зловимо його? — проказав Вайт. — Після чотирьох років коледжу ти не навчився нічого кращого?

Погляд Шона знову на мить зустрівся з Фріловим, і він кивнув йому головою, сподіваючись, що цей кивок виражає компетентність і впевненість.

— Так написано в підручнику, — сказав він Вайті. — Після фрази «ми злапаємо сучого сина» і перед фразою «хвала Богові». Ти його читав?

Вайті похитав головою:

— Таку нісенітницю я не читаю.

Вони обернулися, коли помічник коронера зачинив задні дверці автофургона й обійшов навколо сторони водія.

— Ви маєте якісь версії? — запитав Шон.

— Десять років тому, — мовив Вайті, — я міг би припустити, що це був ритуал посвяти в банду. А що тепер? А нічого. Злочинність зменшується, а злочини стають усе менш передбачуваними. А що скажеш ти?

— Ревнивий бойфренд, але це лише перший здогад.

— І вдарив її битою? Цей бойфренд має очевидні проблеми з умінням стримувати гнів.

— Вони завжди їх мають.

Помічник коронера відчинив дверцята водія й подивився на Вайті та Шона.

— Хтось обіцяв показати нам, як виїхати звідси?

— Це ми, — сказав Вайті. — Але ви поїдете попереду нас, коли ми покинемо парк. І пам’ятайте, що з нами поїдуть близькі родичі, тому не залишайте її в коридорі, коли ми приїдемо в центр. Зрозуміли?

Той кивнув головою й сів в автофургон.

Вайті та Шон сіли в поліційний автомобіль, і Вайті поїхав попереду автофургона. Вони рушили вниз по схилу між жовтими стрічками, що огороджували сцену злочину. Шон дивився крізь дерева на сонце, яке почало котитися до небокраю, зробивши канал іржаво-золотим та освітивши червоним сяйвом верхів’я дерев. Він подумав, що як помре, то найбільше шкодуватиме за кольорами, за тим, як вони виникають нізвідки й дивують тебе, навіть якщо вони тебе трохи засмучують, бо ж ти нібито до них не належиш.

Першу ніч, яку провів у виправному закладі «Оленячий острів», Джиммі сидів із дев’ятої години до шостої, чекаючи, коли його співкамерник нападе на нього.

Цей чоловік був байкером із Нью-Гемпшира на ім’я Вудрел Деніелз, який переїхав у Массачусетс однієї ночі в якійсь справі, пов’язаній із метамфетаміном, зупинився в барі, де захотів пропустити кілька склянок віскі, й зрештою проткнув комусь око більярдним києм. Вудрел Деніелз був справжньою м’ясною тушею, покритою татуюваннями та шрамами від ножових ран. Він подивився на Джиммі й сказав напівпошептом-напівсміхом, що устромився в груди Джиммі, наче гострий кинджал.

— До завтра, — сказав він, коли вимкнули світло. І докинув: — Завтра зустрінемося, — своїм напівпошептом-напівсміхом.

Тож Джиммі не спав усю ніч, дослухаючись до несподіваних скрипів на ліжку над собою, знаючи, що мусить добутися до Вудрелової трахеї, якщо до цього дійде, й міркуючи, чи зможе завдати доброго удару крізь масивні руки співкамерника. «Ти мусиш ударити по горлу, — казав він собі. — Бий по горлу, бий по горлу, бий по горлу!.. О Ісусе, він уже йде…»

Але Вудрел лише перекинувся уві сні, заскрипівши пружинами, вага його тіла так продавлювала матрац, що він зрештою провис над Джиммі, як слонове черево.

Тієї ночі в’язниця здавалася Джиммі живою істотою. Машиною, яка дихала. Він чув, як пацюки воювали між собою за їжу, жували й волали в якомусь божевільному розпачі. Він чув шепіт, крики й скрегіт ліжкових пружин, що ходили вгору та вниз, угору та вниз. Крапала вода, чоловіки розмовляли уві сні, а в далекій залі скрипіли черевики наглядачів. О четвертій годині ночі він почув зойк — лише один, — який відразу стих і довше звучав відлунням у пам’яті, ніж у реальності. Джиммі тієї миті вирішив вихопити подушку з-під голови й, перелізши на горішню полицю, задушити нею Вудрела Деніелза. Але його руки були надто слизькі, і хто знав, чи Вудрел справді спав, чи тільки вдавав, що спить, і дуже ймовірно, що Джиммі забракне фізичної сили втримати подушку на місці, коли величезні дужі руки здорованя схоплять його за голову, подряпають йому обличчя, вирвуть шматки плоті з його зап’ястків і відірвуть йому вуха.

Найгіршою була остання година. Сіре світло просоталося крізь високі вікна й заповнило камеру металевим холодом. Джиммі чув, як чоловіки прокидаються й тупотять по своїх камерах. Він чув хрипкий сухий кашель. Йому здавалося, що це знову оживає машина, холодна й жадібна, машина, яка знає, що вона загине без насильства, не покуштувавши людської шкіри.

Вудрел стрибнув униз на підлогу, стрибнув так несподівано, що Джиммі не встиг зреагувати. Він примружив очі, поглибив ритм свого дихання й чекав, коли Вудрел підійде до нього доволі близько, щоб ударити його в горло.

Проте Вудрел Деніелз навіть не подивився на нього. Він узяв книжку з полиці над зливальницею, розкрив її, упав навколішки й почав молитися.

Він молився й читав уривки з листів апостола Павла, молився знову, й раз у раз у нього вихоплювався той самий напівшепіт-напівсміх, який, проте, ні разу не уривав потоку його слів, аж поки Джиммі зрозумів, що ті дивні звуки були в нього неконтрольованою еманацією, як зітхання, що вихоплювалися в матері Джиммі, коли він був маленьким. Вудрел, мабуть, і не помічав, що промовляв більше звуків, ніж було потрібно для молитви.

Зрештою Вудрел обернувся й запитав у Джиммі, чи він не розглядає Ісуса Христа як свого персонального Спасителя. Тоді Джиммі зрозумів, що найдовша в його житті ніч закінчилася. Він побачив на обличчі Вудрела світло розпачливих намагань пройти свій шлях до спасіння, і це світло було таким очевидним, що Джиммі не міг збагнути, чому він не завважив його відразу, коли побачив чоловіка.

Джиммі не міг повірити в своє несподіване щастя — він попав у левів барліг, але його лев був християнин, а Джиммі був готовий прийняти Ісуса, Боба Гоупа, Доріса Дея чи будь-кого з тих, кого Вудрел шанував у своєму розумі Святого Головоріза, доти, доки це означало, що він не сповзатиме зі свого ліжка вночі й мирно сидітиме поруч із Джиммі під час сніданків та обідів.

— Я був заблукав, — сказав Джиммі Вудрел Деніелз. — Але тепер, хвалити Бога, я знайшов свій шлях.

Джиммі мало не сказав йому вголос: «Туди тобі й дорога».

До сьогодні Джиммі вимірював своє терпіння тією першою ніччю в «Оленячому острові». Він казав собі, що спроможний витерпіти, скільки знадобиться — один день чи два, — якщо терпінням можна чогось досягти, бо ніщо не могло зрівнятися з тією тривалою першою ніччю наодинці з живою машиною в’язниці, яка тріщала й шаруділа навколо нього, повсюди сновигали пацюки, скреготіли пружини й лунали зойки.

До сьогоднішнього дня.

Стоячи біля входу до В’язничного парку з боку Роузклер-стрит, Джиммі й Аннабет чекали. Вони стояли всередині першого бар’єру, який поліція штату спорудила на вході до парку, але зовні від другого. Їх частували філіжанками кави, принесли їм складані стільці, на яких вони сиділи, й полісмени ставилися до них добре. Але доводилося чекати, й коли вони просили дати їм інформацію, обличчя копів ставали наче кам’яні й дещо засмучені, тоді вони просили пробачення, але казали, що знають не більше, аніж будь-хто з тих, котрі оточували парк.

Кевін Севідж повіз Надін і Сару додому, але Аннабет залишилася. Вона залишилася з Джиммі в святковій сукні, яку вдягла на перше причастя Надін — подію, яка, здавалося, відбулася кілька тижнів тому, — опанована розпачем і надією. Надія твердила їй, що вираз, який Джиммі побачив на обличчі Шона Дівайна, він сприйняв помилково. Надія також запевняла її, що Кейті покинула свій автомобіль, і її відсутність протягом цілого дня, і копи у В’язничному парку не мали ніякого зв’язку між собою. Що істина, яку вона знала, якимсь чином була брехнею.

— Я принесу тобі ще одну каву, — запропонував Джиммі.

Вона всміхнулася до нього неуважною, далекою усмішкою.

— Ні. Не треба. Все добре.

— Ти певна?

— Атож.

«Поки я не бачив тіла, — торочив собі Джиммі, — вона не мертва». У такий спосіб він стверджував власну надію, відтоді як його та Чака Севіджа стягли вниз по схилу. Це могла бути дівчина, схожа на неї. А може, вона перебувала в комі. А може, запхалася в простір за кіноекраном, і її не могли звідти витягти. Вона терпіла біль, можливо, жорстокий біль, але була жива. Такою була його надія — надія завтовшки з волосину немовляти, — яка миготіла за браком абсолютного підтвердження.

І хоч він знав, що це нісенітниця, якась частина Джиммі не здужала відмовитися від неї.

— Тобто ніхто тобі нічого не сказав? — запитала Аннабет його раніше, на початку їхнього вистоювання біля парку.

— Ніхто нічого мені не сказав.

Джиммі погладив її руку, знаючи: той факт, що їх допустили всередину поліційного обмеження, був достатнім підтвердженням.

А проте цей мікроб надії відмовлявся померти, поки він не побачить її тіло й не скаже:

— Так, це вона. Моя Кейті. Моя дочка.

Джиммі дивився на полісменів, які стояли під залізною аркою, що нависала над входом до парку. Арка була тим єдиним, що лишилося від в’язниці, яка стояла тут іще до парку, до кінотеатру для автомобілістів, до того, як кожен із тих, котрі тут сьогодні стояли, народився на світ. Місто виникло навколо в’язниці, а не навпаки — в’язницю було збудовано в місті. Тюремники оселилися на Пагорбах, тоді як родичі ув’язнених знаходили собі притулок у Низині. Ці селища злилися з містом тоді, коли наглядачі, постарівши, стали шукати собі іншу роботу.

Рація в полісмена, який стояв найближче до арки, заквакала, й він підніс її до губів.

Рука Аннабет стислася на руці Джиммі з такою силою, що кістки в його руці придавили одна одну.

— Це Паверс. Ми виїжджаємо.

— Ми вас чекаємо.

— Місіс і містер Маркус там?

Офіцер поліції подивився на Джиммі й опустив погляд.

— Вони тут.

— Гаразд. Рушаймо.

Аннабет промовила:

— О, Господи, Джиммі. О, Господи.

Джиммі почув шарудіння шин і побачив, що кілька автомобілів і автофургонів виїздять за межі поліційної стрічки на Роузклер-стріт. Автофургони мали супутникові тарілки на дахах, і Джиммі помітив, як групи репортерів та фотографів сипнули на вулицю, штовхаючись, підіймаючи фотоапарати й розтягуючи мікрофонні дроти.

— Женіть їх звідси геть! — гарикнув офіцер поліції, що стояв біля арки. — Женіть негайно!

Офіцери поліції, які стояли біля передньої стрічки, обернулися до репортерів, здійнявши крик.

Поліціянт, що стояв біля арки, заговорив у рацію:

— Це Дюгей. Сержанте Паверс?

— Паверс.

— Нас тут заблокували. Преса.

— Прибрати!

— Ми це й робимо, сержанте.

Біля входу десь ярдів за двадцять від арки Джиммі побачив автомобіль поліції штату, він виїхав з-за повороту й несподівано зупинився. За кермом сидів полісмен із рацією біля губів, а поруч нього Шон Дівайн. Краєчок іншого авто зупинився позаду першого, й Джиммі відчув, як у нього пересохло в роті.

— Жени їх звідси, Дюгею. Можеш прострелити їхні погані зади. Прибери ці воші з дороги!

— Слухаюсь.

Дюгей і троє інших полісменів пробігли повз Джиммі й Аннабет, Дюгей кричав, наставивши перед собою палець:

— Ви порушили межі закритої сцени злочину! Негайно повертайтеся до своїх машин! Ви не маєте права перебувати на цій території. Сідайте у свої машини!

Аннабет вигукнула: «О, прокляття!», і Джиммі відчув вітер від гелікоптера, перш ніж почув його гуркіт. Він подивився вгору, коли вертоліт пролетів у нього над головою, потім перевів погляд назад, на автомобіль, що повільно просувався по дорозі. Він бачив, як водій щось кричить по рації, а потім почув сирени, справжню какофонію сирен, і несподівано синьо-сріблясті автомобілі виїхали на вулицю Роузклер з обох її сторін, репортери знов позалізали в свої машини, а гелікоптер зробив крутий віраж і полетів назад у парк.

— Джиммі, — сказала Аннабет таким сумним голосом, якого він од неї ніколи не чув, — Джиммі, будь ласка.

— Що будь ласка, моє золотко? — запитав Джиммі. — Чого тобі?

— О, будь ласка, Джиммі. Ні, ні.

Вона мала на увазі шум сирени, шарудіння коліс і свистіння вертолітного гвинта. Цей шум створювала Кейті, мертва, вона вривалася в їхні вуха, і Аннабет утікала від неї, ховаючись в обіймах Джиммі.

Дюгей знову пробіг повз них, розсунув турнікети під аркою, і перш ніж Джиммі усвідомив, що машина зрушила з місця, вона зупинилася поруч нього, а білий фургон, обминувши їх із правого боку, виїхав на Роузклер-стрит і повернув ліворуч. Джиммі побачив на борту автофургона напис «КОРОНЕР ГРАФСТВА САФОЛК» і зненацька відчув, як усі кістки й суглоби в його тілі — щиколотки, плечі, коліна й стегна — спочатку напружились, а потім розтанули й ослабли.

— Джиммі.

Джиммі поглянув униз на Шона Дівайна. Шон дивився на нього крізь відчинене віконце пасажирських дверцят автомобіля.

— Джиммі. Будь ласка, сідай в машину.

Шон вийшов з автомобіля й відчинив задні дверцята. Тим часом вертоліт повернувся, тепер він летів вище, але доволі низько, щоб Джиммі відчув його подих у своєму волоссі.

— Місіс Маркус, — сказав Шон. — Сідайте в автомобіль.

— Вона мертва? — запитала Аннабет, і її слова обпалили Джиммі, наче бризки соляної кислоти.

— Будь ласка, місіс Маркус. Якщо ви можете, сідайте в автомобіль.

Низка поліційних машин утворила подвійний ескорт на Роузклер, і їхні сирени надривалися.

Аннабет зойкнула, перекриваючи цей шум:

— То моя дочка…

Джиммі підштовхнув її, бо вже не міг чути цього слова. Він провів її крізь шум, і вони сіли на заднє сидіння автомобіля. Шон зачинив дверцята, сів попереду, й полісмен за кермом увімкнув газ і водночас сирену. Вони виїхали з дороги, яка вела до парку, і приєдналися до ескорту автомобілів, що провели їх на вулицю Роузклер. Гуркотіли мотори, завивали сирени й доносили до автостради свої незмовкні зойки.

Вона лежала на столі.

Очі в неї були заплющені, а на нозі бракувало одного черевика.

Її шкіра мала чорно-пурпуровий колір, такого відтінку на ній Джиммі ніколи не бачив.

Він чув запах її парфумів, ледь помітний у смороді формальдегіду, що наповнював цю дуже холодну кімнату.

Шон поклав руку на спину Джиммі, й Джиммі заговорив, майже не чуючи своїх слів, переконаний, що цієї миті він був так само мертвий, як і те тіло, що лежало перед ним на металевому столі:

— Так, це вона. Це Кейті… Це моя дочка.

13 Вогні

— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?

Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.

— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?

— Так. Це великий будинок.

— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?

Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.

— Я не знаю, Джиме.

— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…

Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.

— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?

Шон витримав його погляд.

— Як це?

Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.

— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі своїх картин, Шоне? Або його мати справді зробила б аборт? Світ тепер був би зовсім іншим. Ти це розумієш? Або, скажімо, вранці ти запізнився на автобус і тоді купив собі другу філіжанку кави, а разом із кавою й лотерейний білет. Лотерейний білет виграв. І тепер ти не маєш жодної потреби в автобусі. Тепер ти їздиш на службу в «лінкольні». Але ти попадаєш в автокатастрофу й гинеш. І так сталося тому, що одного дня ти запізнився на автобус.

Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.

— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.

— Окей, Джиме.

— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?

— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?

Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:

— Я тут не зовсім тебе зрозумів.

— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.

Джиммі ходив навколо тіла своєї дочки повільними, рівними колами.

— А ось про що я кажу, Шоне. Якби ми сіли в той автомобіль і нас повезли невідомо куди й робили з нами Бог знає що двоє паскудних мерзотників протягом чотирьох діб, тоді коли нам було по одинадцять, якщо не помиляюся, років, то, гадаю, я не був би таким зухвальцем у свої шістнадцять. Я думаю, що виріс би таким собі нікчемним слабаком, накачаним наркотиками або чимось іншим. Гадаю, я зроду не наважився б підсипатись до такої кралі, як Маріта. А тому ми ніколи б не мали Кейті. І Кейті не вбили б. Але її вбито. І все, Шоне, через те, що ми не сіли в того автомобіля. Ти втямив, що я кажу?

Джиммі дивився на Шона так, ніби чекав підтвердження, але Шон не розумів, якого підтвердження він хоче. Здавалося, Джиммі прохає, щоб йому простили гріх, гріх небажання залізти в той автомобіль, коли він був малим хлопцем, гріх стати батьком дитини, яку потім уб’ють.

Іноді під час пробіжки Шон знову бачив себе на Ґеннон-стрит, на тому самому місці, посеред вулиці, де він, Джиммі та Дейв Бойл борюкалися, потім він підводив очі і бачив автомобіль, який їх чекав. Подеколи Шон навіть чув запах яблук, що долинав із того автомобіля. І якщо він обертав голову достатньо швидко, то бачив на задньому сидінні машини, яка завертала за ріг, Дейва Бойла, що озирався на них, ховаючись від їхніх поглядів.

Одного разу, десь із десяток років тому, під час пиятики з друзями, коли кров, насичена бурбонським, спонукала Шона дивитися на світ по-філософському, йому раптом здалося, ніби вони залізли в той автомобіль. Усі троє. І те життя, яким вони тепер жили, було лише сновидінням. Що всі вони троє були насправді ще одинадцятирічними хлопчиками, замкненими в якомусь підвалі, та уявляли собі, якими вони стали б, якби могли вибратися звідти й вирости.

Проблема з цим уявленням була в тому, що хоч Шон і знав, що це лише вплив на його мозок нічного пиття, воно міцно засіло йому в голові, як ото камінець у черевику.

Тож він знову й знов опинявся на Ґеннон-стрит перед своїм колишнім будинком і дивився кутиком ока на Дейва Бойла, що віддалявся від нього, пахощі яблук заповнювали йому ніздрі, й він думав: «Ні. Повертайся назад».

Він зустрів благальний погляд Джиммі. Він хотів йому щось сказати. Сказати, що й сам думав про те, що сталося б, якби вони залізли в той автомобіль. Що думка про те, яким би стало його життя, вряди-годи переслідувала його, майоріла над ним, створювала вітерець, як ото ім’я, вигукнуте з вікна. Він хотів сказати Джиммі, що іноді обливався потом у своєму давньому сні, тому сні, в якому вулиця хапала його за ноги й штовхала до тих відчинених дверцят. Він хотів сказати йому, що не знав, що йому робити зі своїм життям після того дня, що він, чоловік, який часто почуває себе надмірно легким, потерпає від непостійності свого характеру.

Однак вони були в морзі, й між ними на сталевому столі лежала дочка Джиммі, а Вайті тримав олівець над своїм розгорнутим блокнотом, тому Шон відповів на благальний погляд Джиммі лише такими словами:

— Ходімо, Джиме, вип’ємо кави.

На Шонову думку, Аннабет Маркус була баба зі збіса сильним характером. Вона сиділа в цей пізній недільний час у стерильному теплі муніципального кафетерію, просякнутого запахом целофану й пари, на сім поверхів вище від моргу, розмовляючи про свою нерідну дочку з холодними чиновниками муніципалітету, й Шон бачив, що ця розмова вбиває її, проте вона відмовлялася зламатись. Очі в неї були червоні, але за кілька хвилин розмови Шон зрозумів, що вона не заплаче. Принаймні перед ними. Нехай тупі йолопи й не сподіваються.

Під час розмови вона мусила кілька разів зупинятися, щоб поновити дихання. Її горло стискалося посеред речення так, ніби слова не могли протиснутися крізь груди, зачіпаючись за її органи. Вона притискала руку до грудей, розтуляла рот трохи ширше й чекала, коли він набере доволі кисню, щоб можна було говорити далі.

— Вона прийшла додому з роботи в крамниці о пів на п’яту в суботу.

— З якої крамниці, місіс Маркус?

Вона показала на Джиммі.

— Мій чоловік має крамницю «Ринковий котедж».

— На розі Іст-Котедж і Бакі-авеню? — запитав Вайті. — Найсмачніша клята кава в усьому місті.

Аннабет вела далі:

— Вона прийшла додому й пішла в душ. Потім вийшла, й ми пообідали… стривайте, вона нічого не їла! Вона сиділа з нами, гомоніла з дівчатками, але не їла. Вона сказала, що пообідає з Ів та Даяною.

— З дівчатами, з якими збиралася на прогулянку? — запитав Вайті, подивившись на Джиммі.

Джиммі кивнув головою.

— Отже, вона не обідала, — промовив Вайті.

— Але вона розмовляла з дівчатками, нашими дівчатками, своїми сестрами. А говорили вони про парад наступного тижня й про перше причастя Надін. Потім вона пішла до своєї кімнати, побалакала там трохи по телефону й близько восьмої вечора кудись поїхала.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла по телефону?

Аннабет похитала головою.

— Телефон у її кімнаті, — нагадав Вайті. — Приватна лінія?

— Так.

— Ви не матимете заперечень, якщо ми переглянемо записи телефонної компанії на цій лінії?

Аннабет зиркнула на Джиммі, й Джиммі сказав:

— Ні, не матимемо.

— Отже, вона покинула дім о восьмій. Наскільки вам відомо, вона поїхала зустрітися з подругами, Ів і Даяною?

— Так.

— А ви, містере Маркус, у цей час були ще в своїй крамниці?

— Атож. По суботах я там працюю, від дванадцятої до восьмої.

Вайті перегорнув сторінку в своєму блокноті й слабко всміхнувся до них обох.

— Я знаю, це нелегко, але ви тримаєтеся героєм.

Аннабет кивнула головою та обернулася до чоловіка.

— Я зателефонувала Кевінові.

— Добре. Ти говорила з дівчатами?

— Я говорила із Сарою. Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома. Я не сказала їй більше нічого.

— Вона запитала про Кейті?

Аннабет кивнула головою.

— І що ти їй сказала?

— Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома, — відповіла Аннабет, і Шон завважив, як затремтів її голос на слові «скоро».

Вона й Джиммі подивилися на Вайті, й він подарував їм ще одну слабку заспокійливу усмішку.

— Я хочу запевнити вас — і це наказ нашого найвищого начальства, — що ваша справа має в нас найвищий пріоритет. І ми не наробимо помилок. Офіцерові Дівайну доручили брати участь у розслідуванні, бо він друг родини, й наш бос уважає, що це спонукатиме його працювати ще активніше. Він буде поруч зі мною на кожному моєму кроці, й ми знайдемо негідника, який убив вашу дочку.

Аннабет здивовано поглянула на Шона:

— Друг родини? Я вас не знаю.

Вайті спохмурнів, збитий з пантелику.

Шон промовив:

— Ваш чоловік і я, місіс Маркус, були друзями.

— Дуже давно, — сказав Джиммі.

— Наші батьки працювали разом.

Аннабет, ще трохи збентежена, кивнула головою.

Вайті сказав:

— Містере Маркус, ви провели велику частину суботи разом з дочкою в крамниці, еге?

— Я з нею був і не був, — відповів Джиммі. — Я був у задній частині крамниці, а Кейті працювала за касою попереду.

— А чи пам’ятаєте ви що-небудь не зовсім звичайне? Чи поводилася вона дивно? Була напруженою? Чогось боялася? Можливо, в неї сталась якась сутичка з покупцем?

— Нічого такого, поки я там був. Я дам вам телефонний номер хлопця, який працював уранці разом із нею. Можливо, щось сталося раніше, до того як я туди прийшов, і він це пам’ятає.

— Дякую за це, сер. Але коли ви там були?

— Вона була такою, як і завжди. Вона здавалася щасливою. Можливо, трохи.

— Що?

— Та ні, нічого.

— Сер, найдрібніша подія тепер має значення.

Аннабет нахилилася вперед.

— Джиммі?

Джиммі зробив гримасу, дивлячись на них усіх.

— Ет, пусте… У якусь хвилину я підняв голову над своїм столом і побачив, що вона стоїть у дверях. Просто стоїть там, цмулячи коку крізь соломинку, й дивиться на мене.

— Дивиться на вас?

— Так. І на мить мені здалося, вона дивиться на мене так, як дивилася тоді, коли їй було п’ять років і я збирався покинути її в машині лише на кілька секунд, поки збігаю в аптеку. Того разу вона розплакалася, бо я щойно вийшов із в’язниці, а її мати померла, й мені здається, вона думала, що кожного разу, коли я покидаю її бодай на секунду, я можу не повернутися назад. Тому вона й плакала. І звідси той погляд. Вона могла плакати, могла й не плакати, але мала на обличчі такий вираз, ніби готується більш ніколи мене не побачити. — Джиммі прочистив горло й зітхнув довгим подихом, трохи вибалушивши очі. — У всякому разі я не бачив цього погляду в неї вже чимало років, можливо, сім або й вісім, але протягом кількох секунд у суботу вона дивилася на мене саме тим поглядом.

— Наче готувалася вже ніколи вас не побачити?

— Атож. — Джиммі дивився, як Вайті записує це в свій блокнот. — Але не роздувайте цей випадок. Зрештою, то був лише погляд.

— Я не збираюся роздувати його, містере Маркус, обіцяю вам. Це просто інформація. Така в мене робота — я збираю клапті інформації, аж поки кілька з них не стулиться докупи. Ви кажете, що були у в’язниці?

— Господи, — сказала Аннабет дуже тихо й похитала головою.

Джиммі відхилився назад на великому стільці.

— От ми й приїхали.

— Я лише запитав, — сказав Вайті.

— Ви так само запитали б, якби я вам сказав, що п’ятнадцять років тому перебував на престижній роботі? — захихотів Джиммі. — Я відсидів два роки за пограбування. У «Оленячому острові». Запишіть це в свій блокнот. Така інформація, сержанте, допоможе вам зловити вбивцю моєї дочки? Я лиш запитую.

Вайті скинув поглядом на Шона.

Шон сказав:

— Джиме, ніхто тут не хоче тебе образити. Забудьмо про це й перейдімо до суті.

— До суті, — повторив Джиммі.

— Окрім того погляду Кейті, — промовив Шон, — ти більш не помітив нічого незвичайного?

Джиммі перевів свій погляд арештанта на прогулянці, яким він дивився на Вайті, на філіжанку з кавою і зробив ковток.

— Ні. Нічого. А, стривай-но, цей юнак Бренден Гарріс… Але ні, він приходив сьогодні вранці.

— Що ти скажеш про нього?

— Це хлопець, який живе у сусідстві з нами. Він приходив сьогодні й запитав, чи Кейті була на роботі, схоже, він сподівався її побачити. Але вони майже не знали одне одного. Мені лише стало трохи дивно. Але це нічого не означає.

— А може, Кейті зустрічалася з ним? — запитав Шон.

— Ні.

Аннабет втрутилася:

— Звідки ти знаєш, Джиме?

— Я знаю, — мовив Джиммі. — Вона не стала б зустрічатися з цим молодиком.

— Ні? — запитав Шон.

— Ні.

— Чому ти такий упевнений?

— Ти допитуєш мене, Шоне?

— Я не допитую тебе, Джиме. Я лиш запитую, чому ти такий упевнений, що твоя дочка не зустрічалася з цим юним Бренденом Гаррісом?

Джиммі видихнув з рота повітря і спрямував його на стелю.

— Батько знає. Ви не згодні?

Шон вирішив на цьому припинити дискусію і кивком голови передав її Вайті.

— То з ким же вона зустрічалася?

— Цими днями ні з ким, — відповіла Аннабет. — Наскільки нам відомо.

— А що з її колишніми бойфрендами? Хтось може серед них бути невдоволеним? Той, кого вона покинула абощо.

Аннабет і Джиммі зглянулись, і Шон завважив відчуття, яке їх опанувало, — підозру.

— Боббі О’Доннел, — несподівано проказала Аннабет.

Вайті поклав авторучку на свій блокнот і через стіл витріщився на них.

— Ми говоримо про того самого Боббі О’Доннела?

— Не знаю, — відповів Джиммі. — Торговця кокаїном і сутенера? Йому років двадцять сім, еге?

— Цей суб’єкт нам відомий, — сказав Вайті. — Ми затримували його безліч разів у вашій місцевості за чималу кількість правопорушень.

— А проте ви не звинуватили його ні в чому.

— Містере Маркус, насамперед я працюю в поліції штату. Якби вбивство сталося не на території парку, мене б тут узагалі не було. Східний Бакінгем переважно під юрисдикцією міста, і я не відповідаю за діяльність міських полісменів.

— Я скажу це моїй подрузі Конні. Боббі з приятелями висадили в повітря її квіткову крамницю, — промовила Аннабет.

— Навіщо? — запитав Шон.

— Бо вона не захотіла йому платити, — відповіла Аннабет.

— Платити за що?

— За те, що він не висаджує в повітря її паскудну квіткову крамницю, — сказала Аннабет і зробила ще один ковток кави.

«Ця жінка — твердий горішок, — подумав Шон. — Трахнути її було б небезпечно».

— Отже, ваша дочка, — сказав Вайті, — зустрічалася з ним?

Аннабет кивнула головою.

— Не дуже довго. Кілька місяців, Джиме? Їхні взаємини завершилися в листопаді.

— І як Боббі сприйняв їхній розрив? — запитав Вайті.

Маркуси знову зглянулись, а тоді Джиммі промовив:

— Одного вечора він виявив своє невдоволення. Прийшов до нас разом зі своїм цепним собакою Романом Фоллов.

— І?

— І ми ясно показали їм, що вони мусять піти.

— Хто це, ми?

— Кілька моїх братів живуть у помешканні над нами й під нами. Вони вважали своїм обов’язком захищати Кейті, — відповіла Аннабет.

— Севіджі, — промовив Шон Вайті.

Вайті знову поклав свою авторучку на блокнот і пучками великого та вказівного пальців доторкнувся до шкіри в кутиках своїх очей.

— Брати Севіджі. Он як.

— Так, мої брати Севіджі, а що?

— Попри всю мою пошану до вас, мем, я боюся, щоб сьогоднішня пригода не закінчилася чимось іще жахливішим. — Вайті опустив голову, круто зігнувши шию. — Я не хочу образити вас, але…

— Так зазвичай кажуть людині, перед тим як її образити.

Вайті подивився на неї зі здивованою усмішкою.

— Ви не можете не знати, що ваші брати мають кепську репутацію.

Аннабет відповіла на усмішку Вайті твердим поглядом.

— Я знаю, хто вони такі, сержанте Паверс. Можете не танцювати навколо них.

— Один із моїх друзів у відділі тяжких злочинів майор Краймс сказав мені кілька місяців тому, що Боббі О’Доннел мав якусь історію, пов’язану з рекетом і героїном. Як відомо, обидва види діяльності належать Севіджам.

— Тільки не в Низинах.

— А яку це має вагу, мем?

— Тільки не в Низинах, — повторив Джиммі. Його рука лежала на руці дружини. — Тобто вони не займаються цією гидотою в безпосередньому сусідстві з собою.

— То в сусідстві з іншими, — промовив Вайті й на мить поклав цю фразу перед собою на стіл. — У всякому разі на Низинах утворився певний вакуум, який можна використати. І якщо мої відомості відповідають реальності, Боббі О’Доннел хоче ним скористатися.

— Ну, то й що? — запитав Джиммі, трохи підвівшись зі стільця.

— То й що? — вторила йому Аннабет.

— І який стосунок, сержанте, це має до моєї дочки?

— Безпосередній, — сказав Вайті, широко розвівши руки. — Безпосередній, містере Маркус, бо все, чого хотіла протилежна сторона, був невеличкий привід, щоб розпочати війну. Тепер вони його мають.

Джиммі похитав головою, гірка посмішка скривила кутики його рота.

— То ви так не думаєте, містере Маркус?

Джиммі підняв голову.

— Я думаю, моє сусідство, сержанте, невдовзі зникне. А разом із ним зникне й злочинність. І це станеться не через Севіджів, О’Доннелів чи вас, хлопці, що з ними воюєте. Так станеться тому, що прибутки тут падають, а податки зростають, і кожен хоче повернутися назад до міста. Незабаром тут усе заповнять ресторани. А люди, що тут оселяться, не потребуватимуть героїну та шість барів на один квартал чи роботу за десять доларів за годину. Їхнє життя буде заможним. Вони матимуть майбутнє, гроші та їздитимуть на першокласних німецьких автомобілях. Тож коли вони тут оселяться — а вони вже тут оселяються, — злочинність і половина нинішнього населення звідси виселяться. Отож я не маю підстав, сержанте, сподіватися, що Боббі О’Доннел і мої шваґри стануть воювати. Воювати за що?

— За сьогоднішній день, — відповів Вайті.

— Ви справді думаєте, що О’Доннел убив мою дочку? — запитав Джиммі.

— Я думаю, що Севіджі можуть запідозрити його в цьому. І думаю, хтось мусить переконати їх, що це не так, інакше нам буде нелегко робити свою роботу.

Джиммі й Аннабет сиділи на протилежному кінці столу, Шон намагався щось прочитати на їхніх обличчях, але нічого не прочитав.

— Джиммі, — докинув Шон, — повір мені, ми зможемо закрити цю справу дуже швидко.

— Справді? — запитав Джиммі. — Шоне, я повірю твоєму слову.

— Повір. І ми доведемо її до кінця, тож суд нам її не поверне як позбавлену доказів.

— Як довго?

— Що?

— Як довго вам доведеться працювати, щоб посадити її вбивцю за ґрати?

Вайті підняв руку.

— Стривайте секунду, містере Маркус, ви маєте намір торгуватися з нами?

— Торгуватися? — Обличчя Джиммі знову набуло смертного кольору злочинця.

— Атож, — сказав Вайті. — Бо я помітив…

— Що ви помітили?

— Ніби ви нам погрожуєте абощо…

— Справді? — запитав Джиммі невинним голосом, але його очі залишалися мертвими.

— Ви ніби ставите нам межу в часі, — сказав Вайті.

— Офіцер Дівайн пообіцяв мені знайти вбивцю моєї дочки. Я лише запитав його, скільки часу йому на це знадобиться.

— Офіцер Дівайн, — сказав Вайті, — не відповідає за це розслідування. Відповідаю я. І ми, містере й місіс Маркус, знайдемо того, хто це зробив. Мені тільки не треба, щоб комусь спало на думку, ніби війну між бандами Севіджів та О’Доннела можна використати як важіль тиску на нас. Ліпше я заарештую їх усіх як загрозу громадському спокоєві й триматиму під арештом до кінця розслідування цієї справи. Це принаймні дозволить заощадити чимало паперу.

Двоє швейцарів пройшли повз них, несучи таці з якоюсь стравою, що парувала. Шон відчув, як повітря стає затхлим, а за вікнами згущується ніч.

— Гаразд, — сказав Джиммі, широко всміхаючись.

— Що гаразд?

— Шукайте, хто її вбив. Я вам не перешкоджатиму. — Він обернувся до дружини, підвівся й запропонував їй руку. — Ходімо, моя люба.

— Містере Маркус, — сказав Вайті.

Джиммі подивився на нього, а тим часом дружина підвелася й узяла його руку.

— Надворі вас чекає поліціянт, який відвезе вас додому, — мовив Вайті й дістав свій гаман. — Коли вам спаде щось на думку, зателефонуйте нам.

Джиммі взяв візитівку Вайті й поклав її в задню кишеню.

Тепер, стоячи на ногах, Аннабет здавалася набагато більш хисткою, неначе її ноги наповнила рідина. Своєю побілілою рукою вона схопила за руку чоловіка.

— Дякую вам, — прошепотіла Шонові та Вайті.

Шон побачив, як умируще світло дня знайшло її обличчя й тіло та почало їх видозмінювати. Тепер Шон побачив, який вигляд вона матиме, коли стане значно старшою — вродлива жінка, змережана ознаками мудрості, до якої ніколи не прагнула.

Він і гадки не мав, звідки ті слова. Він навіть не знав, що розмовляє, аж поки звук його голосу не залетів у холодний кафетерій.

— Ми помстимося за неї, місіс Маркус. Ми домовилися, й ми це зробимо.

Обличчя Аннабет на мить скривилося, а тоді вона ковтнула повітря й кілька разів кивнула, злегка спираючись на свого чоловіка.

— Атож, містере Дівайн, ми домовилися. І це добре.

Коли вони їхали назад по місту, Вайті запитав:

— Що там у вас було з тим автомобілем?

— Чого тобі? — перепитав Шон.

— Маркус сказав, що ви майже сіли в якийсь автомобіль, коли були малими.

— Ми… — Шон потягнувся біля приладової дошки й приладнав дзеркальце заднього виду так, щоб він міг бачити потік фар, які пливли за ними, — розмитих жовтих точок, що злегка підстрибували в темряві ночі. — Там і справді з’явився той паскудний автомобіль. Я, Джиммі й малий на ім’я Дейв Бойл гралися перед моїм будинком. Нам було десь років по одинадцять. Так от, той автомобіль їхав по вулиці й забрав Дейва.

— Його викрали?

Шон кивнув головою, не відриваючи погляду від тих жовтих миготливих світляних точок.

— Ті чоловіки прикинулися копами. Вони переконали Дейва залізти в їхню машину. Ми з Джиммі не схотіли в неї залазити. Вони тримали Дейва чотири дні: йому вдалося втекти. Він живе тепер на Низині.

— А тих викрадачів спіймали?

— Один із них помер, а другого через рік схопили, й він повісився в камері.

— А знаєш, чоловіче, — сказав Вайті, — я хотів би, щоби був такий острів. Як у кінофільмі Стіва Мак-Квіна, де його вважали французом, але всі мали акцент, окрім нього. Він був лише Стівом Мак-Квіном із французьким ім’ям. Він там стрибнув у кінці фільму зі скелі, тримаючи в руках пліт із кокосових горіхів. Ти бачив цей фільм?

— Ні.

— Хороший фільм. Так от, на такий би острів і закинути всіх, хто дітей викрадає й ґвалтує, мерзоту оту паскудну. Скидати їм із повітря харч кілька разів на тиждень, а воду хай беруть із колодязів. І нікого звідти не випускати. Повівся по-свинячому, то й живи тепер на острові. Пробачте, хлопці, але вас небезпечно випускати, ви можете заразити ще когось своєю гидотною хворобою. Бо ця хвороба передається, ви знаєте? Ви на неї захворіли, її вам хтось передав. Як ото проказу. Я вважаю, якщо ми їх оселимо на безлюдному острові, то буде мало шансів, що вони зможуть комусь її передати. З кожним поколінням ми матимемо їх менше й менше. А через кілька сотень років ми перетворимо той острів на клуб медицини або щось подібне. Діти чутимуть про цих виродків так, як вони тепер чують про привидів, про якихось страховищ.

Шон здивувався:

— Чого це ти раптом розбазікався, друже?

Вайті посміхнувся, з’їжджаючи на автостраду.

— Мене на це наштовхнув твій приятель Маркус, — сказав він. — Як тільки я його побачив, зметикував, що він відсидів термін. Вони ніколи не звільняються від цієї напруги, ти знаєш? Вона проявляє себе переважно в їхніх плечах. Кілька років жити згорбленим — таке, звичайно, лишає слід на все життя.

— Він щойно втратив свою дочку, чоловіче. Можливо, саме це відбилося на його плечах.

Вайті похитав головою.

— Ні. Цей процес зараз відбувається в його шлунку. Ти бачив гримаси, які він корчить? Це тому, що частина харчів перетворюється в його шлунку на кислоту. Я це бачив мільйон разів. А зсутулені плечі — це в’язниця.

Шон відірвав погляд від заднього виду і якусь мить дивився на вогні по той бік автостради. Вони летіли їм в очі, наче кулі з пістолета, пролітали повз них, ніби неясні стрічки, зливаючись одна в одну. Він відчував, як місто оточує їх своїми хмарочосами та офісними вежами, паркінгами й гаражами, аренами та нічними клубами й церквами, і він знав, що якби якесь одне світло погасло, у цьому не було б ніякої різниці. А якби з’явилося якесь нове, ніхто б його не помітив. А проте вони пульсували й горіли, мерехтіли, виблискували й дивилися на них, як оце тепер — дивилися на його та Вайті світлові пучки фар, коли ті котилися по автостраді, — лише ще один набір червоних та жовтих вогнів у потоці вогнів того самого кольору, що блимали, блимали й блимали крізь сірі недільні сутінки.

Куди вони котилися?

До погашеного світла, дурню заплішений. До розбитого скла.

Після півночі, коли Аннабет і дівчатка пішли нарешті спати, а кузина Аннабет Селеста, яка прибігла до них відразу, як почула про нещастя, теж задрімала на своєму дивані, Джиммі спустився сходами й сів на передньому ґанку триповерхового будинку, який він ділив із братами Севіджами.

Він узяв із собою Шонову рукавичку й натягнув її на руку, хоч не міг просунути в неї великого пальця й задня частина рукавички зупинилася посеред його долоні. Він сидів і дивився на чотири провулки Бакінгем-авеню й раз у раз стискав м’яч у долоні. М’яке тертя шкіри об шкіру щось заспокоювало в ньому.

Джиммі завжди любив сидіти тут уночі. Фасади крамниць на авеню були замкнені й переважно темні. Уночі тиша огортала місцевість, де вдень відбувався комерційний бізнес, і ця тиша була не схожа на будь-яку іншу. Шум, який за нормальних обставин керував днем, не зникав, він просто наче всмоктувався в чиїсь легені й там чекав, коли вони його видихнуть. Джиммі довіряв цій тиші, бо вона обіцяла йому повернення шуму, хоч і тримала його в полоні. Він не міг уявити собі, як би йому жилося десь у сільській місцевості, де немає шуму, який був би гучнішим за цю тишу, де мовчанка така делікатна, що розпадається від найлегшого доторку.

Але він любив цю тишу, цю гуркітливу нерухомість. До цієї години вечір завжди був дуже гамірний, наповнений голосами й плачем його дружини та дочок. Шон Дівайн направив до нього додому двох детективів, Брекетта й Розентал, доручивши їм обшукати кімнату Кейті. Вони робили це з опущеними очима, пошепки вибачаючись перед Джиммі, висуваючи шухляди та зазираючи під ліжко й матрац. Джиммі хотів, аби вони забрались якомога швидше й не розмовляли з ним. Зрештою вони не знайшли нічого незвичайного, крім семисот доларів новими банкнотами в шухляді, де Кейті тримала свої шкарпетки. Вони показали знайдені гроші Джиммі разом із банківською книжкою Кейті, де було записано «Закрито», — вона забрала звідти свої останні гроші пополудні в п’ятницю.

Джиммі нічого не зміг їм пояснити. Це був для нього сюрприз. Але на тлі інших сюрпризів дня він не справив на Джиммі великого враження. Лише підсилив його приголомшений стан.

— Ми можемо його вбити. — Вел вийшов на ґанок і приніс Джиммі пива. Він сів біля нього, поставивши босі ноги на сходинку.

— О’Доннела?

Вел кивнув головою.

— Мені хочеться це зробити. Ти мене розумієш, Джиме?

— Ти гадаєш, він убив Кейті?

Вел кивнув головою.

— Або доручив зробити це комусь іншому. Ти так не думаєш? Її подруги вважають, що це він. Вони кажуть, Роман підкотився до них у барі, погрожував Кейті.

— Погрожував?

— Принаймні чіплявся до неї так, ніби вона досі була дівчиною О’Доннела. Погодься, Джиммі, твою дочку вбив Боббі.

Джиммі сказав:

— Я поки що не знаю цього напевне.

— А що ти зробиш, коли знатимеш напевне?

Джиммі поклав бейсбольну рукавичку на сходинку під собою й відкрив своє пиво. Він зробив довгий повільний ковток.

— Я також не знаю.

14 Більш ніколи я не почуватиму чогось подібного

Вони бралися до діла всю ніч і весь ранок: Шон, Вайті Паверс, Соза й Коннолі, ще два члени відділу вбивств поліції штату, Брекетт і Розентал, плюс іще легіон полісменів і технічних експертів, фотографів і експертів-медиків — усі вони атакували справу, як атакують сейф. Вони перебрали кожен листок у парку, шукаючи доказів. Вони заповнили свої блокноти діаграмами та польовими схемами. Полісмени обстежили кожен будинок із тих, які були на відстані пішої ходи від парку, наповнили цілий фургон волоцюгами, яких виловили в парку, та відстріляними гільзами із Сідней-стрит. Вони переглянули рюкзак, який знайшли в автомобілі Кейті, — там був звичайний мотлох, але серед іншого вони натрапили на рекламну брошуру Лас-Вегаса та список тамтешніх готелів на розлінованому жовтому папері.

Вайті показав брошуру Шонові й присвиснув:

— Ось це ми можемо назвати ключем. Ходімо поговоримо з її подругами.

Ів Піджин і Даяна Сестра, мабуть, останні двоє з пристойних людей, які бачили Кейті Маркус живою, якщо вірити її батькові, мали такий вигляд, ніби їх ударили однією лопатою по голові. Вайті й Шон намагалися розмовляти з ними якнайлагідніше в перервах між потоками сліз, що струменіли по їхніх обличчях. Дівчата розповіли полісменам, що робила Кейті Маркус у свій останній вечір, коли була ще жива, дали їм назви барів, які вони відвідували, й назвали приблизний час, коли вони заходили в кожен і коли з нього виходили. Та коли дійшло до приватного життя Кейті, то й Шон і Вайті відчули, що дівчата не говорять усієї правди, відбуваючись туманними фразами там, де раніше говорили про все відверто.

— Вона зустрічалася з кимось?

— Регулярно ні з ким.

— А що ви скажете про випадкові зустрічі?

— Ну, знаєте…

— Так, так?

— Про такі зустрічі вона нам не розповідала.

— Даяно, Ів, облиште. Щоб ваша найліпша подруга ще з дитячого садка та не розповідала вам, із ким вона зустрічається?

— Вона не любила розмовляти на такі теми.

— Атож, Кейті була дуже потайлива, коли йшлося про зустрічі з хлопцями.

Вайті спробував підійти з іншого боку.

— Тож не було нічого незвичайного в її останній вечір? Нічого такого, що відрізнялося б від її звичної поведінки?

— Ні, не було.

— А що ви скажете про її намір покинути місто?

— Нічого.

— Нічого? Даяно, Кейті мала рюкзак у задній частині свого автомобіля. Там були брошури з описом Лас-Вегаса. То, може, вона поклала їх туди для когось іншого?

— Можливо. Я не знаю.

Тут до розмови втрутився батько Ів.

— Моя люба, ти повинна все розповісти, це може допомогти знайти вбивцю вашої подруги. Адже йдеться про Кейті, якої вже нема на світі.

Це спричинило нові потоки сліз. Дівчата знетямилися від горя, вони ридали, тремтячи й обіймаючи одна одну, широко розтуливши роти й надавши їм форми літери «О» в своїй пантомімі розпачу. Шон не раз спостерігав таку мить, коли, як висловлювався Мартін Фріл, греблю проривало й смерть жертви ставала для свідків очевидною. У такі хвилини залишалося тільки спостерігати або йти геть.

Вони спостерігали й чекали.

Ів Піджин схожа на пташку, подумав Шон. Її личко було дуже гостре, ніс дуже тонкий. Проте ці риси були їй на користь. Вона мала грацію, яка надавала її тендітності майже аристократичного вигляду. Ів розуміла, що вона — жінка, яка здається гарнішою у формальному вбранні, ніж у випадковому. Вона випромінювала пристойність і розум, що, як здавалося Шонові, може приваблювати лише серйозних чоловіків, віднаджуючи шахраїв та Ромео.

Даяна, навпаки, випромінювала чуттєвість, яка зазнала поразки. Шон помітив збляклий синець під її правим оком. Вона здалася йому тупішою, ніж Ів, більше схильною до емоцій, а можливо, й до сміху. В її очах світилася прихована надія, потреба, що, як знав Шон, рідко приваблювала чоловіків іншого виду, ніж чоловіків-хижаків. Шон розумів, що наступними роками вона опиниться в центрі домашніх скандалів, які вимагатимуть втручання поліції, та, коли полісмени дістануться до її дверей, будь-яка надія в її очах погасне.

— Ів, — лагідно проказав Вайті, коли дівчата нарешті перестали плакати, — мені потрібна інформація про Романа Фоллов.

Ів кивнула з таким виразом, ніби чекала цього запитання, але нічого не сказала. Вона гризла свого великого пальця й дивилася на крихти на скатертині.

— Це той шпендрик, який крутиться біля Боббі О’Доннела? — запитав її батько.

Вайті підняв руку, щоб той замовк, і подивився на Шона.

— Ів, — сказав Шон, знаючи, що саме до Ів вони повинні добутися.

Її важче буде розколоти, ніж Даяну, але вона спроможна повідомити більше важливих подробиць.

Вона подивилася на Шона.

— Вас ніхто не переслідуватиме, якщо це вас турбує. Те, що ви нам розповісте про Романа Фоллов або Боббі, залишиться з нами. Вони ніколи не довідаються, що це надійшло від вас.

Даяна сказала:

— А якщо дійде до суду? Що тоді?

Вайті глянув на Шона так, наче казав: давай-но, викручуйся ти.

Шон зосередив свою увагу на Ів:

— Якщо ви не бачили, щоб Роман або Боббі витягували Кейті з машини…

— Ні.

— Тоді окружний прокурор не наполягатиме, щоб будь-хто з вас двох свідчив у відкритому суді. Ів, не бійтеся. Він може запитати чимало, але не примушуватиме вас відповідати.

— Ви їх не знаєте, — сказала Ів.

— Боббі й Романа? Звичайно, я їх знаю. Я посадив Боббі на дев’ять місяців, коли працював над справами про наркотики. — Шон нахилився й поклав свою руку на стіл десь за дюйм від її руки. — І він погрожував мені. Але це все, що він та Роман уміють — базікати.

Ів відповіла на приязний жест Шонової руки, скрививши губи в напівгіркій посмішці.

— Лайно собаче, — процідила вона.

— Ти не вживай таких слів у моєму домі, — сказав її батько.

— Містере Піджин, — перебив його Вайті.

— Ні, — заперечив Дру. — Мій дім — мої правила. Я не хочу, щоб моя дочка розмовляла так, ніби вона…

— Це був Боббі, — промовила Ів, і в Даяни вихопилося коротке зітхання. Вона подивилася на подругу так, ніби та втратила глузд.

Шон побачив, як брови Вайті вигнулися аркою.

— Ким був Боббі? — запитав Шон.

— Тим, хто зустрічався з Кейті. То був Боббі, а не Роман.

— Джиммі про це знав? — запитав Дру дочку.

Ів похмуро стенула плечима — такий жест Шон вважав типовим для підлітків її віку — повільне згинання тіла, що повідомляло, їй надто байдуже, щоб робити це зусилля.

— Ів, — повторив Дру, — він про це знав?

— Він знав і не знав, — відповіла Ів. Вона зітхнула й відхилила голову назад, поглянувши на стелю своїми чорними очима. — Її батьки думали, що ця її пригода скінчилася, бо протягом якогось часу сама Кейті гадала, що вона скінчилася. Проте Боббі зовсім так не вважав. Він усе приходив і приходив. Одного вечора він підняв її над майданчиком сходів на третьому поверсі.

— Ви це бачили? — запитав Вайті.

Вона похитала головою.

— Кейті мені сказала. Він підійшов до неї на вечірці десь із місяць чи півтора тому і вмовив її вийти з ним до зали, щоб вони могли там поговорити. Помешкання, в якому відбувалася вечірка, було на третьому поверсі. — Ів витерла обличчя тильним боком долоні, хоч, схоже, вона цілком виплакалася, й обличчя в неї було сухим. — Кейті розповіла мені, що вона намагалася йому пояснити — між ними все скінчено, але Боббі не хотів цього слухати й зрештою розлютився, схопив її за плечі та підняв над поруччям і протягом якогось часу тримав у повітрі над сходами. Одне слово, психопат. Він сказав їй, що вона лише тоді порве з ним, коли він порве з нею. Вона залишиться його дівчиною, поки він сам не припинить їхні взаємини, а якщо їй це не до вподоби, він скине її з третього поверху.

— Ісусе, — сказав Дру Піджин після хвилинної мовчанки. — Але ви ж знаєте цих людей!

— Отже, Ів, — мовив Вайті, — що сказав Роман Кейті того вечора в суботу?

Ів мовчала.

— Чому ти нам про це не кажеш? — запитав Вайті. — Даяно?

У Даяни був такий вигляд, ніби вона хоче випити.

— Ми все сказали Велові. Скільки ж можна про це говорити?

— Велові? — здивувався Вайті. — Велові Севіджу?

— Він приходив до нас сьогодні, — пояснила Даяна.

— І ти сказала йому, що казав Роман, але нам цього сказати не хочеш?

— Він належить до її родини, — пояснила Даяна й склала руки на грудях, показавши їм своє найкраще обличчя зразка «Пішли ви к бісу, копи».

— Я вам скажу, — погодилась Ів. — Ісусе. Він, мовляв, почув, що ми напилися й поводимося, як ідіотки, і йому не сподобалося це, і Боббі також, мовляв, не сподобається, й він радить нам повернутись додому.

— Тож ви поїхали додому?

— Ви коли-небудь розмовляли з Романом? Його запитання звучать як погрози.

— Зрозуміло, — сказав Вайті. — Ви не бачили, щоб він поїхав за вами з того бару абощо?

Ів похитала головою.

Вони подивилися на Даяну.

Даяна стенула плечима.

— Ми добряче напилися.

— Ви більше не були в контакті з ним того вечора? Жодна з вас?

— Кейті підвезла нас до мого дому, — сказала Ів. — Вона нас там висадила. Після того ми її більше не бачили.

Ів проковтнула останнє слово, потому знов підняла голову й набрала в груди повітря, стиснувши своє личко, наче кулак.

— З ким вона мала намір поїхати до Лас-Вегаса? З Боббі? — запитав Шон.

Якийсь час Ів дивилася в стелю, її дихання стало уривчастим.

— Не з Боббі, — зненацька проказала вона.

— А з ким тоді, Ів? Хто мав супроводжувати її до Вегаса?

— Бренден.

— Бренден Гарріс? — запитав Вайті.

— Бренден Гарріс, — підтвердила вона.

Вайті та Шон ззирнулися.

— Із сином Правильного Рея? — запитав Дру Піджин. — Який має німого брата?

Ів кивнула головою, і Дру обернувся до Шона й Вайті.

— Хороший хлопець. Нікому не вчинив зла.

Шон кивнув головою. Бренден і справді нікому не заподіяв зла.

— Ви маєте його адресу? — запитав Вайті.

За адресою Брендена Гарріса нікого не було вдома, тому Шон доручив двом полісменам стежити за будинком і повідомити їх, коли повернеться Гарріс.

Наступний візит вони склали до будинку місіс Прайор, де був чай із черствими кавними кексами й передача «Під крилом янгола» по телевізору, увімкненому так гучно, що в Шона ще протягом години після того, як вони звідти пішли, лунав у голові голос Делли Різ, скрипучий амінь і базікання про спокуту.

Місіс Прайор розповіла, що виглянула зі свого вікна десь о пів на другу попередньої ночі й побачила двох хлопчаків, які гралися надворі. Тієї пізньої пори вони кидали один в одного порожні бляшанки, фехтували хокейними ключками й матюкалися. Вона хотіла зробити їм зауваження, але маленьким старим леді треба бути обачними. Хлопчаки в наш час неначе збожеволіли: прогулюють школу, ходять у якихось брудних балахонах, лаються брудними словами. Крім того, згодом хлопці відігнали один одного нижче по вулиці, й нехай у когось іншого голова болить. Але хіба таку поведінку можна терпіти?

— Офіцер Мелейрос доповів нам, що ви чули поблизу автомобіль десь о першій годині сорок хвилин ночі, — сказав Вайті.

Місіс Прайор дивилась, як Делла пояснює Господні шляхи Ромі Дауні. Рома здавалася врочистою, очі в неї були зволожені, й вона була по вінця наповнена Ісусом. Місіс Прайор кілька разів кивнула телевізорові, а тоді обернулася й подивилась на Вайті й Шона.

— Я чула, як автомобіль на щось наштовхнувся.

— На що він наштовхнувся?

— Теперечки люди керують автомобілями жахливо, Богу дякувати, я більше не схотіла здавати на права, я боялася б їздити цими вулицями. Усі наче збожеволіли.

— Атож, мем, — сказав Шон. — Вам не почулося, що той автомобіль наштовхнувся на інший автомобіль?

— О, ні.

— Наїхав на людину? — припустив Вайті.

— Господи, який би це був звук? Я не хотіла б його почути.

— То цей звук не був дуже гучним? — запитав Вайті.

— Пробачте, шановний?

Вайті повторив свої слова, нахилившись уперед.

— Ні, — підтвердила місіс Прайор. — Це прозвучало так, ніби автомобіль ударився об камінь або об брівку хідника. Тоді він зупинився, й хтось сказав: «Привіт!»

— Хтось сказав «Привіт!»?

— Еге ж. — Місіс Прайор подивилася на Шона й кивнула головою. — А потім частина автомобіля ляснула.

Шон і Вайті перезирнулися.

— Ляснула? — повторив Вайті.

Місіс Прайор кивнула своєю маленькою синьою головою.

— Коли мій Лео був живий, у нього тріснула вісь у нашому «плімуті». Тоді пролунав такий самий звук. Лясь! — Її очі зблиснули. — Лясь! — повторила вона. — Лясь!

— А потім ви почули, як хтось сказав «Привіт!»?

Вона кивнула головою.

— «Привіт» і «лясь»!

— Далі ви визирнули зі свого вікна й що побачили?

— Ой, ні, ні, — сказала місіс Прайор. — Я не визирнула з вікна, бо була вже тоді в нічному халаті. Я не маю звички виглядати з вікна в нічному халаті. Можуть побачити люди.

— Але ж п’ятнадцять хвилин тому ви…

— Добродію, п’ятнадцять хвилин тому я не була в своєму нічному халаті. Я щойно закінчила дивитися телевізор, чудовий фільм із Ґленном Фордом. Шкода, не запам’ятала його назву.

— Отже, ви вимкнули телевізор…

— І я побачила тих безпритульників на вулиці. Потім піднялася нагору й перевдяглась у свій нічний халат, а потім, добродію, я опустила штори.

— І почули, як чийсь голос сказав «Привіт!», — нагадав їй Вайті. — То був чоловічий голос чи жіночий?

— Мабуть, жіночий, — відказала місіс Прайор. — То був високий голос. Не такий, як ваші, — весело проказала вона. — У вас чудові чоловічі голоси. Ваші матері можуть вами пишатися.

— О, так, мем, — усміхнувся Вайті, — ви не повірите, як вони нами пишаються.

Коли поліціянти покинули дім, Шон сказав:

— Лясь!

Вайті всміхнувся:

— З якою втіхою вона це сказала, ти звернув увагу? Кров зашуміла в старій дівчині.

— Як гадаєш, що там було? Тріснула вісь чи пістолетний постріл?

— Пістолетний постріл, — відповів Вайті. — Слово «привіт» мене більше вражає.

— Схоже, Кейті знала того, хто стріляв, якщо сказала йому «Привіт!».

— Схоже. Але певності все одно немає.

Потому вони відвідали бари, але ні про що там не довідались, окрім дуже не точних списків тих, хто був там у відповідний час, та п’яних спогадів декого із завсідників — мовляв, може, й бачили дівчат, а може, й ні.

На той час, коли вони прийшли до «Мак-Ґіллзу», Вайті почав втрачати терпець.

— Двоє молодих дівчат — і вони справді молоді, принаймні нижчі від дорослого віку — стрибають на цей бар і танцюють на ньому, а ви запевняєте мене, що не помітили цього?

Бармен невпевнено кивнув, почувши запитання Вайті.

— А, оті дівчата. Окей, окей. Я, звичайно, їх пам’ятаю. По-моєму, вони добряче напилися, пане детектив, бо нам довелося виставити їх за двері.

— Називайте мене сержантом, — сказав Вайті. — Спочатку ви не могли пригадати, що вони тут були, але тепер ви пригадали, що виставили їх за двері. Можливо, ви пригадаєте, о котрій годині вони пішли? Чи тут у вас знову провал у пам’яті?

— Коли пішли? — перепитав бармен, молодик із такими великими біцепсами, що ті, либонь, перепиняли потік крові до його мозку.

— Ну, забралися геть, коли їх попросили звідси…

— Я не…

— Це було якраз перед тим, коли Кросбі розбив дзиґарі, — докинув чоловік, що сидів біля бару.

Шон глянув на того чоловіка — завсідник із «Геральд», із покладеною на барі між пляшкою «Бад» і віскі сигаретою, яка тліла на попільничці.

— Ви були тут? — запитав Шон.

— Я був тут. Морон Кросбі наготувався їхати додому. Його друзі хотіли забрати в нього ключі. Той недоумок пожбурив ними в друзів, але попав у дзиґарі.

Шон подивився на дзиґарі, що висіли над дверима, які вели до кухні. Скло було розбите, а стрілки зупинилися на 12.52.

— І вони пішли перед цим? — запитав Вайті в завсідника бару. — Дівчата.

— Десь на п’ять хвилин раніше, — відповів той. — Ключі попали в дзиґарі, і я подумав: «Добре, що дівчат тут не буде. Зараз почнеться таке, що їм краще не бачити».

Коли вони повернулися до автомобіля, Вайті запитав:

— Ти вже склав приблизний розпорядок?

Шон кивнув головою, перегорнувши свої записи.

— Вони покинули «Фоллі» о пів на десяту, відвідали «Банші», «Діка Дойлз» й «Спайрес-паб» у швидкій послідовності, зрештою зупинилися в «Мак-Ґіллзі» о пів на дванадцяту, а на десяту хвилину по першій були вже в «Останній краплі».

— І вона розбила свій автомобіль десь через півгодини.

Шон кивнув головою.

— Ти бачив якісь знайомі прізвища в барменовім списку?

Шон поглянув на список нічних відвідувачів, який нашкрябав йому на клапті паперу бармен у «Мак-Ґіллзі».

— Дейв Бойл, — сказав він голосно, коли переглянув запис.

— Той самий чоловік, із яким ви дружили, коли були дітьми?

— Може, й той, — погодився Шон.

— З ним треба буде поговорити, — сказав Вайті. — Він уважає тебе своїм другом і не ставитиметься до нас, як до копів, не приховуватиме істину без видимої причини.

— Авжеж.

— Ми занесемо його до завтрашнього списку опитуваних.

Вони знайшли Романа Фоллов в кав’ярні «Вищий світ» на Пагорбах, де той пив каву з молоком. Він сидів із жінкою, схожою на модель, — з коліньми гострими, як і її вилиці, трохи вибалушеними очима, бо шкіра на її обличчі була так туго натягнута на кістки, що здавалася приклеєною до них, одягненою в гарну літню сукню на бретельках, не товщих за макарони, що робили її сексуальною та скелетоподібною водночас. Шон дивувався, як їй щастило створювати таке враження, й вирішив, що в цьому їй допомагає перловий блиск досконалої шкіри.

На Романі була шовкова футболка, заправлена у відпрасовані бавовняні штани, й він мав такий вигляд, ніби щойно вийшов із павільйону, де знімавсь у фільмі, дія якого відбувається в Гавані або в Кі-Весті. Він цмулив свою каву з молоком і гортав газету разом зі своєю дівчиною. Роман читав там бізнесову інформацію, а його модель переглядала повідомлення про новинки стилю.

Вайті підсунув до них стільця і промовив:

— Здоров був, Романе! Де це продають такий чоловічий одяг? Шикарна сорочка.

Роман, не відриваючи погляду від газети, запхав у рота круасан.

— Сержанте Паверс, як вам ведеться? З вашою «хондою» все гаразд?

Вайті захихотів. Шон сів поруч із ним.

— Дивлячись на тебе, Романе, я ладен заприсягтися, що ти ще один яппі, який встає рано-вранці й поспішає до свого «Мака».

— У мене «Пі-Сі», сержанте. — Роман згорнув свою газету й вперше подивився на Вайті й Шона. — О, — сказав він, звертаючись до Шона, — я вас десь уже бачив.

— Шон Дівайн. Поліція штату.

— Справді, справді, — мовив Роман. — Тепер пригадую. Я вас бачив у суді, де ви свідчили проти одного мого друга. Гарний костюм. Поліціянти тепер стали розумітися на пристойних речах. Либонь, навчились у своїх клієнтів.

Вайті подивився на модель.

— Тобі, люба, купити стейк чи чогось іншого?

— Чого? — перепитала дівчина.

— Може, тістечко абощо? Я частую.

— Не робіть цього, — мовив Роман. — Ви прийшли у справі, еге ж? Нехай вона залишиться між нами.

— Романе, мені цього не треба, — сказала модель.

Роман усміхнувся.

— Усе гаразд, Мікаело. Ти просто не звертай на нас уваги.

— Мікаела, — промовив Вайті. — Гарне ім’я.

Мікаела втупилася в свою газету.

— Що привело вас сюди, сержанте?

— Ячмінні коржі, — сказав Вайті. — Люблю ячмінні коржі, які подають у цьому барі. Ага, до речі, Романе, ти знайомий із жінкою, яку звуть Кетрін Маркус?

— Авжеж. — Роман ковтнув трохи своєї кави з молоком, витер губи серветкою й знову кинув її собі на коліна. — Я чув, сьогодні її знайшли мертвою.

— Це правда, — підтвердив Вайті.

— Для репутації регіону погано, коли щось таке відбувається.

Вайті схрестив руки й подивився на Романа.

Роман надкусив ще один шматок круасана й випив ще трохи кави з молоком. Потому схрестив ноги, витер рота серветкою і якусь мить витримував погляд Вайті. Шон бачив, що починається одна з тих сцен, яких він терпіти не міг, але які були неминучі в його роботі, — ідіотські змагання, коли кожен намагається виграти битву поглядів, не бажаючи опустити очі перед своїм супротивником.

— Так, сержанте, — сказав Роман. — Я знав Кетрін Маркус. Ви прийшли сюди, щоб запитати мене про це?

Вайті стенув плечима.

— Я знав її, і я бачив її в барі останнього вечора.

— І ти обмінявся з нею кількома словами, — сказав Вайті.

— Обмінявся, — підтвердив Роман.

— Якими словами? — запитав Шон.

Роман і далі дивився на Вайті, наче Шон не заслуговував більше уваги, аніж він йому вже приділив.

— Вона зустрічалася з моїм другом. Вона була п’яна. Я сказав їй, що вона виставляє себе ідіоткою, і їй та обом її подругам слід повернутися додому.

— Хто твій друг? — запитав Вайті.

Роман усміхнувся.

— Облиште, сержанте. Ви знаєте, хто він такий.

— То скажи це словами.

— Боббі О’Доннел, — промовив Роман. — Задоволені? Вона зустрічалася з Боббі.

— Постійно?

— Пробачте?

— Постійно? — повторив Вайті. — Вона постійно зустрічалася з ним? Чи зустрілася з ним один раз?

— Постійно, — сказав Роман.

Вайті щось нашкрябав у своєму записнику.

— Романе, це суперечить інформації, яку ми маємо.

— Справді?

— Так. Ми чули, вона дала йому відкоша кілька місяців тому, але він не хотів її відпускати.

— Ви знаєте жінок, сержанте.

Вайті похитав головою.

— Ні, Романе, я хочу, щоб ти мені розповів, як складалися їхні взаємини.

Роман згорнув свою частину газети.

— Вони з Боббі постійно то сварилися, то мирилися. То вона закохана в нього по вуха, то наступної хвилини проганяє його геть.

— Вона жене його геть, — сказав Вайті Шонові. — Це схоже на того Боббі О’Доннела, якого ти добре знаєш?

— Анітрохи не схоже, — відповів Шон.

— Анітрохи не схоже, — сказав Вайті Романові.

Роман стенув плечима.

— Я кажу вам те, що мені відомо. Ото й усе.

— Дуже добре. — Вайті протягом якогось часу щось заносив у свій записник. — Романе, куди ти подався минулої ночі, після того як покинув «Останню краплю»?

— Ми були на вечірці в одного з моїх друзів, у лофті в центрі міста.

— О, була, либонь, шикарна вечірка, — сказав Вайті. — Мені завжди хотілось побувати на одній з них. Дизайнери, наркотики, моделі, безліч білих молодиків, які слухають реп і розповідають, у якому цікавому середовищі вони існують. Але кого ти маєш на увазі під «ми», Романе? Себе та Аллі Мак-Біла?

— Себе й Мікаелу, — відказав Роман. — Мікаелу Дейвенпорт, якщо ви досі записуєте.

— Так, я записую, — мовив Вайті. — Це твоє справжнє прізвище, крихітко?

— Про що ви?

— Тебе справді звуть Мікаелою Дейвенпорт?

— Так. — Очі моделі вибалушилися трохи більше. — А в чому річ?

— Твоя мати надивилася безліч мильних опер, перш ніж ти народилася.

— Романе, — жалібно промовила Мікаела.

Роман підняв руку й подивився на Вайті.

— Я ж просив вас, щоб наша розмова торкалася тільки мене!

— О, ти образився, Романе? Удаєш із себе крутого хлопця й цим хочеш мене взяти? Така твоя думка? Але май на увазі, що ми можемо забрати тебе й повезти до відділка, де ти просидиш доти, доки проясниться твоє алібі. Ти маєш якісь плани на завтра?

Роман відступив на позиції, куди, як бачив Шон, відступали всі кримінальні злочинці, коли коп на них натискав, — замикалися в собі так глибоко, що майже переставали дихати, а їхні очі дивилися на вас, темні, незацікавлені й звужені.

— Я й не думав, сержанте, ображатися на вас, — проказав Роман безвиразним голосом. — Я з радістю назву вам ім’я кожного, хто бачив мене на тій вечірці. І я переконаний, що бармен «Останньої краплі» Тодд Лейн підтвердить, що я покинув бар не раніше, як о другій годині ночі.

— Тепер ти молодець, — сказав Вайті. — А що ти скажеш про свого приятеля Боббі? Де ми зможемо його знайти?

Роман дозволив собі широко всміхнутися.

— Вам сподобається моя інформація.

— А що ти мені скажеш, Романе?

— Якщо ви підозрюєте Боббі, що це він убив Кетрін Маркус, то вам не може не сподобатися те, що я зараз скажу. Ох Боббі, Боббі, — зітхнув Роман і підморгнув своїй подрузі, перш ніж обернувся до Шона й Вайті. — Боббі замели ще в п’ятницю за керування автомобілем під мухою. — Роман ковтнув іще своєї кави з молоком. — Він сидів у в’язниці протягом усього вік-енду, сержанте. — І, повівши своїм пальцем між двома поліціянтами, запитав: — А ви, хлопці, не повідомляєте один одного про такі речі?

Шон неймовірно стомився протягом цього дня, усі кістки йому боліли, коли полісмени повідомили по радіо, що Бренден Гарріс повернувся додому разом зі своєю матір’ю Естер. Слава Богу, подумав Шон, що більше таких помешкань тепер не будують. Воно більше було схоже на картину з шоу на колишньому телебаченні — «Медовий місяць» або щось подібне, — і здавалося, його по-справжньому можна оцінити лише в чорно-білому кольорі на екрані на тринадцять дюймів, що бризкав електрикою та каламутним зображенням із перешкодами. Це був дім, побудований біля залізниці. Квартира була на один бік із входом посередині, отож зі сходів ви потрапляли прямо до вітальні. За вітальнею з правого боку була невеличка їдальня, що нею Естер Гарріс користувалася як своєю спальнею, зберігаючи свої щітки, гребінці та пудру різного ґатунку в коморі, готовій от-от розвалитися. За коморою була спальня, яку Бренден ділив зі своїм меншим братом Реймондом.

Ліворуч від вітальні короткий коридорчик вів до закапелка кухні, куди світло проникало щонайдовше протягом сорока п’ятьох хвилин пізнього дня. Кухня була обклеєна зеленими засмальцьованими та злинялими шпалерами, й Шон, Вайті, Бренден та Естер сиділи за маленьким розламаним столом на металевих ніжках, у якому бракувало шурупів. Стіл застеляв жовто-зелений квітчастий папір, що позадирався на кутках і був замацаний пальцями посередині.

Естер мала вигляд жінки, цілком пристосованої до цього середовища. Вона була маленька, зморшкувата й могла мати як сорок років, так і п’ятдесят п’ять. Вона смерділа коричневим милом і сигаретним димом, і її блякле синє волосся було того самого кольору, що й вени на руках. Жінка мала на собі злинялу й просякнуту потом рожеву сорочку навипуск поверх джинсів і розтріпані чорні капці. Вона безперервно курила сигарети «Парламент», спостерігаючи, як Шон і Вайті розмовляють з її сином, та не вчуваючи в цій розмові нічого для себе цікавого — вона просто не знаходила для себе ніякого іншого місця.

— Де востаннє ти бачив Кейті Маркус? — запитав Брендена Вайті.

— Боббі вбив її, еге? — мовив Бренден.

— Боббі О’Доннел?

— Еге ж.

Бренден колупав папір на столі. Здавалося, він був у шоці. Його голос звучав монотонно, лиш раз у раз чути було короткі зітхання, і права щока смикалася, ніби його вдарили ножем в око.

— Чому ти це кажеш? — запитав Шон.

— Вона боялася його. Раніше Кейті зустрічалася з ним і завжди казала, що як він довідається про наші стосунки, то вб’є нас обох.

Шон поглянув на матір, сподіваючись побачити якусь реакцію, але та тільки курила, випускаючи струмені диму, що огортав весь стіл сірою хмарою.

— Схоже, Боббі має алібі, — промовив Вайті. — А як у тебе справи з алібі, Брендене?

— Я її не вбивав, — сказав Бренден безвиразним голосом. — Я не зміг би завдати Кейті болю. Ніколи.

— Тоді я знову тебе запитаю, — мовив Вайті. — Коли ти бачив її востаннє?

— У п’ятницю ввечері.

— О котрій годині?

— Десь о восьмій.

— Десь о восьмій, Брендене, чи о восьмій?

— Я не знаю, — обличчя Брендена було скорчене від болю, й Шон відчував, як цей біль пульсує між ними на столі. Він зціпив пальці на руках і трохи відхилився на своєму стільці. — Атож, о восьмій. Ми прослухали кілька композицій на магнітофоні. А тоді… а тоді їй треба було йти.

Вайті коротко записав: «Магн., 8 год., п’ятниця» в свій блокнот.

— А куди їй треба було йти?

— Я не знаю, — сказав Бренден.

Мати роздушила ще одну сигарету об цілу гору недокурків, які вона наскладала на попільничці, підпаливши одну з погашених сигарет. Струмінь диму піднявся від тієї купи й попав Шонові в праву ніздрю. Естер Гарріс негайно припалила інший недокурок, і Шон побачив у своїй уяві поверхню її легень — вузлувату й чорну, як ебенове дерево.

— Брендене, скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— І коли ти закінчиш школу?

— Він уже її закінчив, — випередила його Естер.

— Торік я одержав атестат, — промовив Бренден.

— Отож, Брендене, — провадив далі Вайті, — ти й гадки не маєш, куди пішла Кейті увечері в п’ятницю, після того як розлучилася з тобою та з твоїм магнітофоном?

— Ні, — відповів Бренден. Це слово застрягло в нього в горлі, а його очі почервоніли. — Вона зустрічалася з Боббі, й він умлівав за нею, а мене її батько чомусь не злюбив, тому нам доводилось приховувати свої стосунки. Іноді вона не казала мені, куди йде, бо, певно, йшла побачитися з Боббі й, гадаю, хотіла переконати його, що між ними все скінчено. Я не знаю. Того вечора вона мені сказала, що йде додому.

— Джиммі Маркус тебе не злюбив, — промовив Шон. — Чому?

Бренден стенув плечима.

— Не знаю. Але він сказав Кейті, що не хоче, щоб вона зустрічалася зі мною.

Мати втрутилася до розмови:

— Що? Цей злодій вважає себе кращим за мою родину?

— Він не злодій, — сказав Бренден.

— Він був злодієм, — уточнила його мати. — А ти цього не знаєш, хоч і одержав атестат. Він давно був покидьком і злодієм. Мабуть, і дочка його недалеко від батька пішла. Вважай, сину, що тобі пощастило.

Шон і Вайті перезирнулися. Либонь, Шон зроду не бачив такої мерзотної баби, як Естер Гарріс. Вона випромінювала зло.

Бренден Гарріс розтулив був рота, щоб щось сказати матері, але знову його стулив.

— Кейті мала рекламні брошури Лас-Вегаса в своєму рюкзаку, — мовив Вайті. — Ми чули, вона збиралась туди поїхати. З тобою, Брендене.

— Ми… — Бренден опустив голову. — Ми справді хотіли поїхати до Вегаса. Ми хотіли одружитися. Сьогодні. — Він підвів голову, й Шон побачив, як сльози навернулися йому на очі. Бренден витер їх тильним боком долоні, перш ніж вони скапнули з очей, і сказав: — Такий був наш план.

— Ти хотів покинути мене? — скрикнула Естер Гарріс. — Поїхати, не сказавши мені ні слова!

— Мамо… Я…

— Як і твій батько. Так ти хотів? Покинути мене з твоїм малим братом, який ніколи не говорить жодного слова? Ось, Брендене, що ти збирався вчинити!

— Місіс Гарріс, — зупинив її Шон, — ми повинні зосередитися на справі, яку розслідуємо. Ви матимете доволі часу, щоб потім порозумітися з Бренденом.

Вона кинула на Шона погляд, який він бачив у багатьох правопорушників на багатьох допитах, погляд, який говорив, що цієї миті Шон її не цікавить, але, якщо він діятиме в тому ж дусі, вона наставить йому чимало синців, якими він не відбудеться.

Жінка знов поглянула на сина.

— То ти хотів таке зі мною вчинити?

— Мамо, я…

— Що ти? Що я тобі зробила такого поганого? Хіба я тебе не виховувала й не годувала? Хіба не купила тобі того саксофона на Різдво, на якому ти так ніколи й не навчився грати? Він і досі, Брендене, лежить у тебе в шафі…

— Мамо…

— Ні, ти його дістань. Покажи цим чоловікам, як ти гарно граєш. Діставай його, діставай.

Вайті зиркнув на Шона таким поглядом, ніби не вірив, що чує цю нісенітницю.

— Місіс Гарріс, — сказав він, — цього не треба.

Вона прикурила ще одну сигарету, сірник від люті стрибав у її руці.

— Я тільки й думала, щоб нагодувати його, — мовила Естер. — Купити йому одяг. Виховати його.

— А як же інакше, мем, — сказав Вайті, і цієї миті передні двері відчинилися. В хату увійшло двоє хлопців зі скейтбордами під рукою, обом було років по дванадцять чи десь так, можливо, по тринадцять. Один дуже скидався на Брендена — мав таке саме вродливе обличчя й темне волосся, але в його очах було щось від матері, якась невизначеність, що вселяла страх.

— Привіт, — сказав другий хлопчак, коли вони увійшли на кухню.

Як і Бренденів брат, він здавався маленьким, як на свій вік, але його обличчя було довге й понуре, обличчя підлого старого діда на дитячому тілі, що визирало з-під розкуйовджених пасом білявого волосся.

Бренден Гарріс підняв руку.

— Привіт, Джонні. Сержанте Паверс, офіцере Дівайн, це мій брат Рей і його друг Джонні О’Ші.

— Хелоу, хлопці, — сказав Вайті.

— Привіт, — повторив Джонні О’Ші.

Рей кивнув їм головою.

— Він не балакає, — промовила мати. — Його батько не стуляв рота, але син у нього німий. Іноді життя буває паскудно несправедливим.

Рей показав щось Бренденові руками, й Бренден йому відповів:

— Так, вони прийшли поговорити про Кейті.

— Ми хотіли покататися в парку. Але вони зачинили його, — сказав Джоні О’Ші.

— Завтра його відчинять, — мовив Вайті.

— Завтра буде дощ, — проказав малий так, неначе це вони винні в тому, що ті не можуть покататися в парку об одинадцятій годині вечора перед шкільним тижнем.

«І навіщо батьки відпускають дітей із дому так пізно?» — дивувався Шон.

Вайті обернувся до Брендена.

— Вона мала якихось ворогів? Когось, окрім Боббі О’Доннела, хто міг бути невдоволений нею?

Бренден похитав головою.

— Сер, вона була дуже мила дівчина. Мила дівчина й чудова людина. Усі любили її. Не знаю, що й сказати вам.

— Ми можемо тепер іти? — запитав хлопчик О’Ші.

Вайті поглянув на нього, піднявши брови:

— А хіба вам хтось забороняв іти?

Джонні О’Ші та Рей Гарріс вийшли з кухні, й було чути, як вони кинули свої скейтборди на підлогу у вітальні й пішли до кімнати Рея та Брендена, натикаючись на геть усе, як то роблять хлопчаки, яким по дванадцять років.

Вайті запитав Брендена:

— Де ти був між пів на другу й третьою годиною сьогодні вранці?

— Спав.

Вайті подивився на матір.

— Ви можете це підтвердити?

Вона знизала плечима.

— Я не можу підтвердити, що він не виліз крізь вікно й не спустився вниз по пожежній драбині. Я можу підтвердити, що він пішов у свою кімнату о десятій годині, після чого я побачила його тільки о дев’ятій ранку.

Вайті потягнувся на своєму стільці.

— Гаразд, Брендене. Ми хочемо перевірити тебе на детекторі брехні. Ти не заперечуєш?

— Ви хочете заарештувати мене?

— Ні, лише перевіримо тебе на детекторі брехні.

Бренден стенув плечима.

— Робіть, як знаєте.

— Ось тобі моя візитівка.

Бренден подивився на візитівку. Він дивився на неї, аж раптом промовив:

— Я так її кохав. Я більше не знатиму такого почуття. Таке двічі не буває, так?

Він глянув на Вайті та Шона. Його очі були сухі, але вираз такий, що Шон не здужав витримати його погляду.

— Таке не буває жодного разу, здебільша, — сказав Вайті.

Вони відвезли Брендена додому близько першої ночі, хлопця проганяли крізь детектор брехні чотири рази, а потім Вайті підкинув Шона додому, порадив йому якнайшвидше лягти спати, бо завтра доведеться вставати рано. Шон увійшов до порожнього помешкання й відразу учув гуркіт мовчанки. Надмір кофеїну та швидко приготовленої їжі в крові відгукувалися болем у його хребті. Він відчинив холодильник, дістав пиво й сів до прилавка, щоб його випити. Шум і світло вечора розколювали йому череп, і він мимоволі подумав, чи не став надто старий для такого життя, чи не став він занадто стомлюватися від смертей, тупих мотивів убивства й тупих убивць, від звичних остогидлих переживань.

Останнім часом, проте, втома, яка навалилась на нього, стала просто нестерпною. Утома від людей. Утома від книжок і телевізійних передач, нічних новин та пісень по радіо, які лунали достоту так, як ті, що їх він чув багато років тому та які вже тоді любив не вельми. Він стомився від свого одягу, від свого волосся й стомився від одягу інших людей та від їхнього волосся. Він стомився від бажання, щоб речі відповідали здоровому глуздові. Стомився від офіційної політики й від того, хто кого трахав, як фігурально, так і реально. Він дійшов до тієї точки, де був цілком переконаний, що вже чув раніше все, що казали про той або той об’єкт, і, здавалося, марнував свої дні, слухаючи давні спогади про речі, не свіжі вже тоді, коли він уперше їх почув.

Можливо, він був просто стомлений від життя, від того абсолютного зусилля, якого воно вимагало, щоб підійматися з постелі кожного клятого ранку з легкими відмінностями в погоді та в їжі. Надто стомлений перейматися смертю вбитої дівчини, бо за нею буде інша вбита дівчина. Буде й наступна. І той факт, що він посилав убивць до в’язниці — хай навіть довічно, — вже не давав йому достатньої втіхи, бо вони просто йшли додому, до того місця, до якого прямували протягом усього свого тупого, безглуздого життя, а мертві залишалися мертвими. І пограбовані та зґвалтовані залишалися пограбованими та зґвалтованими.

Він думав про те, чи не переживає він звичайну клінічну депресію, тотальне отупіння, остаточну втрату будь-якої надії.

Кейті Маркус була мертва, так. Трагедія. Він розумів це інтелектуально, але відчути не міг. Вона була тільки ще одним тілом, ще одним погаслим світильником.

А його шлюб, хіба не був він ще одним розтрощеним склом? Ісусе Христе, він її кохав, але вони були такими протилежностями, якими тільки можуть бути двоє людей, що, проте, належать до однієї породи. Лорен жила театром, книжками та фільмами, тоді як Шон не здужав пригадати, були вони з субтитрами чи ні. Вона була балакуча, емоційна, любила об’єднувати слова в карколомні послідовності, що підіймалися й вивищувались до якоїсь мовної башти, де Шон застрявав не вище як на третьому поверсі.

Він уперше побачив її в коледжі на театральній сцені, де вона грала покинуту дівчину в якомусь молодіжному фарсі. Ніхто з глядачів ні на секунду не міг повірити в те, що можна покинути жінку, сповнену такої енергії, жінку, що палахкотіла всім — досвідом, апетитом, цікавістю. Вони вже тоді утворювали дивну пару: Шон, спокійний, практичний і завжди стриманий, якщо тільки він був не з нею, і Лорен, єдина дитина підстаркуватих хіпі ліберальних поглядів, які возили її повсюди по світу, працюючи на Корпус Миру, й наповнили їй кров потребою обмацувати й досліджувати все, що люди мають у собі найкращого.

Вона працювала в театральному світі, спочатку як студентка-акторка, потім як директор місцевих театральних труп, а іноді і як менеджер великих гастрольних проектів. Проте не її гастролі стали причиною їхнього розлучення. Шон досі не розумів, чому це сталося, хоч і підозрював, що причину треба шукати в його мовчанці, в тій зневазі, яка зрештою опановує кожного копа — у зневазі до людей, у неспроможності повірити в їхні високі ідеали та їхній альтруїзм.

Її друзі, якими він перш захоплювався, почали здаватися йому наївними дітьми, що заплуталися в надуманих мистецьких теоріях та в непрактичному філософствуванні. Шон бавив свої вечори в суворій простоті реальних драм, де люди ґвалтували й крали без інших причин, окрім як через неусвідомлене бажання так робити. А на вік-енд дружина приводила його на коктейль-вечірку, на якій дівчата з кінськими хвостами на голові протягом усієї ночі (і його дружина між ними) сперечалися про мотивацію людського гріха. Для нього мотивація гріха не становила таємниці — люди-бо дурні. Дурні, як шимпанзе. А втім, вони дурніші за шимпанзе, бо шимпанзе не вбивають одне одного за гроші чи лотерейні білети.

Вона сказала йому, що він стає занудним, нестерпним, примітивним у своїх поглядах. А він їй не заперечував — бо що тут заперечиш? Питання було не в тому, сприймає він чи не сприймає ці речі, а в тому, як він їх сприймає — позитивно чи негативно.

Утім, вони все ще кохали одне одного. Кожне по-своєму, вони силкувалися досягти порозуміння — Шон намагався вибратися зі своєї шкаралупи, а Лорен проломитися в неї. Хоч би яка була ця хімічна потреба в людей злитися докупи, вона в них була завжди. Завжди.

З усім тим, він мав би помітити, що в дружини виник роман. І, можливо, не так сам роман його стурбував, як вагітність, яка стала його наслідком.

Прокляття. Він сидів долі на кухні, не маючи поруч себе своєї дружини, приклавши долоні до лоба, й у тисячний раз за останній рік намагався зрозуміти причину своєї катастрофи. Однак бачив її уламки, розкидані по кімнатах свого мозку.

Коли задзвонив телефон, він відразу відчув — навіть іще не піднявши слухавки — це вона.

— Це я, Шоне.

На протилежному кінці лінії він чув приглушений гуркіт трактора з причепом і тихе хурчання автомобілів, що котилися по автостраді. Він відразу уявив собі картину — зупинка для відпочинку біля автостради, поруч станція для заправлення автомобілів, ряд телефонів-автоматів між крамницею та «Мак-Доналдсом». І Лорен стоїть і слухає.

— Лорен, — мовив Шон, — я знаю, що це ти.

Хтось пройшов повз платні телефони, подзенькуючи ключами.

— Лорен, ти тільки скажи що-небудь.

Трактор-трейлер перемикнувся на першу швидкість, і його гуркіт посилився, коли він поїхав через паркувальний майданчик.

— Як вона? — запитав Шон.

Він мало не сказав: «Як там моя дочка?», але зрештою він не знав, чи вона його, знав лише, що вона дочка Лорен, тому повторив:

— Як там вона?

Трейлер перемкнув свою швидкість на другу, й, поки наблизився до виходу з паркувального майданчика та автостради, що була за ним, шарудіння його шин стихло.

— Ти робиш мені дуже боляче, — сказав Шон. — Невже ти не можеш бодай озватися до мене?

Він пригадав, що Вайті сказав Бренденові Гаррісу про кохання, що воно не виникає бодай один раз у більшості людей, і він бачив, як його дружина стоїть там, дивлячись на трейлер, що виїздить на дорогу, зі слухавкою, притиснутою до вуха, але не до рота. Вона була тендітна висока молодиця, з волоссям кольору дерева вишні. Коли сміялася, вона прикривала рот пальцями. Якось під час навчання в коледжі вони перебігали кампус під дощем, і під аркою бібліотеки, де вони знайшли прихисток, Лорен уперше поцілувала його. Щось тоді розтануло в Шонових грудях. Її мокра долоня торкнулася його шиї, і його груди стиснулися — він довго не міг дихати, таке було вперше. Вона тоді сказала йому, що він має найгарніший голос із тих, які вона чула, що він діє на неї, як віскі і як дим від вогнища.

А коли вона пішла від нього, узвичаєний ритуал їхніх розмов по телефону вимагав, щоб він говорив, поки вона вирішувала покласти слухавку. Лорен ніколи не озивалася протягом тих телефонних дзвінків, які він від неї одержував після того, як вона його покинула, дзвінків із зупинок біля автостради й запилюжених телефонних будок, що стояли біля доріг, які вели до техасько-мексиканського кордону. Іноді вона телефонувала й тоді, коли поверталася однією з тих доріг назад. Та хоч зазвичай у його вухах чулось саме шарудіння телефонної лінії, він завжди знав, коли це була вона. Він відчував її крізь телефон. Подеколи вчував її запах.

Їхні розмови — якщо це можна було назвати розмовами — могли тривати хвилин п’ятнадцять, залежно від того, як довго він говорив, але сьогодні Шон був виснажений загалом і змучений тугою за нею, за жінкою, яка зникла одного ранку на сьомому місяці вагітності, мабуть, пересичена його почуттями до неї, єдиними, що в нього залишилися.

— Я не можу довго розмовляти з тобою сьогодні, — сказав він. — Я страшенно стомився, й у мене все болить, а ти навіть не хочеш подарувати мені втіху почути твій голос.

Стоячи на кухні, він дав їй безнадійні тридцять секунд на відповідь. Він міг почути дзвінок — це хтось накачував шину свого автомобіля повітрям.

— Бувай, дитино, — промовив він (слова наполовину застрягли йому в горлі) й поклав слухавку.

Він постояв мовчки кілька секунд, слухаючи відлуння дзвінка помпи для накачування шини повітрям і відлуння тиші, яка опустилася на кухню та гупала йому в серце.

Це мучитиме його, він був переконаний. Можливо, протягом усієї ночі та ранку. Можливо, протягом усього тижня. Він зламав ритуал. Він поклав слухавку під час «розмови» з нею. А що, як саме цієї хвилини вона розтулила губи, щоб назвати його ім’я?

Ісусе.

Ця картина переслідувала його, коли він ішов у душ: якби він тільки міг утекти від думки, що вона стоїть у кабіні платного телефона, розтуливши рота, а слова підіймаються з її горла.

Шоне, вона хотіла сказати: я повертаюся додому.