Місяць і мідяки. На жалі бритви

1

Не буду приховувати: коли ми вперше зустрілись, я не помітив у ньому й на краплину чогось особливого. Це вже тепер мало хто сумнівається у величі Чарлза Стрікленда. Маю на увазі велич, що залежить од самої людини, а не від посади; не таку, як у популярних політиків чи полководців, бо зі зміною умов їхня велич сходить нанівець. Коли прем’єр-міністр втратив посаду, то надто часто виявляється, що він був пишномовним пустодзвоном, та й генерал без армії — це одомашнена містечкова знаменитість. А от Стріклендова велич — безумовна. Хай вам і не подобаються його картини, все одно вони заполонюють вашу увагу й непокоять вас. Минув час, коли їх здіймали на сміх, і вже не вважають збоченцями людей, що захоплювалися ними, ані диваками тих, хто ставав на їх захист. Тепер і Стріклендові вади цінують як продовження його достойностей. І хоч місце Стрікленда в історії живопису досі не усталене, бо надто ще мінливі і вихваляння, і дорікання на його адресу, — в одному немає сумніву: він був геній.

На мій погляд, у мистецтві найцікавіше — це особистість митця. Якщо вона непересічна, то хай у нього буде тисяча вад, я готовий їх йому вибачити. Гадаю, що Веласкес був досконалішим живописцем, ніж Ель Греко, але до його картин всі звикли, і вони вже не так нас хвилюють. А от душа крітійця — чуттєвого і трагічного — таємниче палахкотить у його творах, мов жертовне багаття. Митець — художник, поет, музикант — поривається до прекрасного або піднесеного і тим оздоблює наше життя, вдовольняючи естетичний потяг, котрий, подібно до статевого інстинкту, такий же невгамовно-стихійний. Він і бере нас, і віддається нам. Зглиблення його таємниць схоже на запаморочливий детектив; більше того — загадок митця, як і тайн світобудови, ніколи до кінця не збагнуть. Вже й у незначних роботах Стрікленда виявилася його незвичайна, одержима й складна особистість. От чому навіть той, кому вони не до вподоби, не лишається байдужим; от чому Стріклендова вдача і його життя викликають гостре зацікавлення.

Минуло чотири роки по смерті Стрікленда, коли Моріс Гюре виступив у «Меркюр де Франс» із статтею, що врятувала невідомого художника від забуття і протоптала стежину, яку вимостили своєю вченістю наступні дослідники. Цьому посприяв і незаперечний авторитет французького критика, і його зухвало сміливі судження. Згодом вони утвердились як неспростовна істина і лягли в непохитний фундамент Стріклендової слави. Її зростання — це захоплююча сторінка в історії мистецтва. Втім, я тут звертатимусь до творчості Стрікленда, оскільки це зачепить його особу, хоча й не погоджуюся з художниками, котрі зверхньо запевняють, нібито ми, нефахівці, нічого не тямимо в малюванні і найкращим виявом нашого захоплення їхніми творами має бути мовчанка і чекова книжка. То безглуздість, що тільки митці здатні належно сприймати мистецтво. Адже воно виражає почуття, а мова почуттів доступна всім. Щоправда, не напише чогось путнього про картини І той, хто нічого не тямить у техніці живопису, а мої знання з цього предмета зовсім мізерні. Та, на щастя, тут не доведеться ризикувати, бо мій приятель пан Едуард Леггет, талановитий письменник та обдарований художник, вичерпно розтлумачив Стріклендову творчість у книжці, яка є зразком чарівливого стилю, котрий у нас іще не прижився, як у Франції[1].

Моріс Гюре у знаменитій статті про Стрікленда накидав його життєпис навмисне так, щоб розворушити допитливість читачів. Як глибокий і відданий цінитель мистецтва, він прагнув привернути увагу знавців до на диво своєрідного таланту, а як блискучий публіцист врахував, що «чисто людське» зацікавлення полегшить йому справу. Тоді-то всіх, хто знав колись Стрікленда — літераторів у Лондоні й паризьких художників, котрі стрічалися з ним у кав’ярнях Монмартра, — зненацька вразило відкриття: той, кого вважали таким собі мазієм-невдахою, насправді геній, і вони знали його зблизька. Французькі й американські журнали стали друкувати їхні статті, спогади та враження і пустили про Стрікленда таку славу, що все більше розпалювала цікавість публіки. Журнали їй догоджали, так що ретельний Вайтбрехт-Ротгольц зміг подати у своїй фундаментальній монографії[2] вельми показовий список джерел.

Взагалі людям притаманна міфотворчість. Досить одному виділитися із загалу, як усі жадібно накидаються на дивовижні чи загадкові випадки в його житті, творять з них легенду і непохитно Вірять у неї. Так романтика бунтує проти буденщини, а випадки з легенди правлять героєві за надійну перепустку в безсмертя. Іронічний французький філософ, усміхаючись, зауважив, що в благоговійній пам’яті нащадків сер Волтер Релей лишився не так завдяки своїм географічним відкриттям на славу Англії, як тому, що він одного разу скинув із себе плаща та розстелив його на грузькому місці до ніжок королеви-панни. Чарлз Стрікленд був відлюдкуватий. Він скоріш наживав ворогів, аніж заводив друзів. То не диво, що ті, хто писав про нього, почали доповнювати свої небагаті спомини правдоподібними домислами. Певно, вже й та дещиця, яка була їм достеменно відома, давала для цього привід: адже в житті Стрікленда було справді багато дивного й жахливого, у вдачі — чимало жорстокого, а в його долі — немало гідного жалю. Так поступово склалася легенда, до того вже докладна, що суперечити їй не випадає навіть розважливому історикові.

Але розважливий історик — аж ніяк не велебний Роберт Стрікленд. Він скомпонував біографію свого батька[3], аби «спростувати окремі помилкові погляди, що набули поширення» стосовно останнього періоду в житті художника і «завдають значних прикрощів ще живим нині особам». Ясна річ, у поширюваних життєписах Стрікленда багато що викликає стурбованість його поважної родини. Я потішався, читаючи ту біографію, і радів, що так легко обійшлося, бо то безбарвна і нудна писанина. Там вимальований зразковий батько і сім’янин, чоловік лагідної вдачі, врівноважений трудяга і смиренний скромник. Так молодому пасторові стала в пригоді богословська вченість, зокрема тлумачення Біблії: ухильності та недомовки — його стихія, а те, що він хитромудро «роз’яснює» в батьковому житті так, як годиться пам’ятати побожним синочкам, — колись-таки вознесе велебного Роберта Стрікленда на високі щаблі церковної кар’єри. У перспективі вже бачу єпископські гетри на його дебелих литках.

Те, що він зробив, річ, можливо, й відважна, але ризикована. Адже славу Стрікленда живить і узвичаєна легенда про нього; відраза до Стрікленда-людини чи жаль з приводу його загибелі у багатьох розбурхували цікавість до його картин, а похвальна синівська запопадливість війнула на них холодком. Не випадково по суперечках, що їх викликала ця біографія, на художній аукціон Крісті знову привезли «Самаритянку» — одну з найвизначніших Стріклендових робіт[4] — і продали її на 235 фунтів дешевше, ніж заплатив 9 місяців перед тим попередній власник, відомий колекціонер, який раптово помер. Але то було хвилинне сум’яття. Його подолали не тільки сила й оригінальність Стріклендового мистецтва, а й людська міфотворчість, бо версію, об яку спіткнулося поривання до незвичайного, люди нетерпляче відкинули геть. Незабаром Вайтбрехт-Ротгольц опублікував свою працю й остаточно заспокоїв шанувальників мистецтва.

Професор Вайтбрехт-Ротгольц належить до тієї школи вчених, на думку яких людина від природи не просто геть погана, а набагато гірша, ніж досі вважали; отож його праця дає читачам пікантну розвагу — не те, що роботи інших вчених, де романтизованих-історичних осіб зловтішно виставляють як зразки домашніх чеснот. Мені й самому жаль було б дізнатися, що між Антонієм і Клеопатрою не було нічого, крім економічної політики; і я радий, що ніхто так і не понавишукував, богу дякувати, доказів, наче Тіберій — це такий же доброчесний монарх, як наш король Георг V. Німецький професор вчинив над невинним писанням велебного Роберта Стрікленда таку розправу, що мимоволі стає жаль бідолашного пастора. Його пристойну стриманість він затаврував як лицемірство; велемовні ухильності — як брехні; недомовки — як відступництво. Учепившись за дрібні неточності, котрі можна б і пробачити синові, що вигороджує батька, — професор-німець обізвав усіх англосаксів фарисеями, кривляками, шахраями, брехунами, хитрюгами і крутіями. Особисто я вважаю, що коли вже Стрікленд-син заходився спростовувати поширену версію про певні «неприємності» в стосунках між своїм батьком і матір’ю, то він вчинив нерозважно, пославшись на батьків лист із Парижа, в якому написано: «Вона чудова жінка». У відповідь професор Вайтбрехт-Ротгольц опублікував фотокопію того листа, де це місце читається так: «Побий її грім, мою дружину. Вона чудова жінка. І ну її під три чорти!» Колись-то могутня церква чинила по-іншому з небажаними документами.

Німецький професор безмежно захоплений Стріклендовим генієм, отже, нема небезпеки, що він обілить художника. Його натреноване око вишукує найнепристойніші мотиви, що керують найневиннішими людськими вчинками. Він і мистецтвознавець, і водночас психіатр, котрий проникає в усі закапелки підсвідомості. Жодному містикові ще не вдавалося виявляти в простих речах стільки прихованого смислу. Тільки містик в усьому вбачає незбагненне, а психоаналітик — нецензурне. Мимохіть переймаєшся азартом цього дослідника, стежачи, з яким завзяттям він усюди нишпорить і видобуває фактики, аби ще трошки очорнити свого героя. Вченому теплішає на душі, коли вдається витягти на світло якусь жорстокість або ницість. Його охоплює екстаз, мов інквізитора під час аутодафе над єретиком, коли він призабутим батьковим гріхом громить святенництво сина. Ретельність його дивовижна. Він не обминув жодної дрібнички, і запевняю вас: коли Чарлз Стрікленд десь не розрахувався за прання білизни, вам це докладно опишуть, а якщо він комусь не повернув позиченої півкрони, перед вами викладуть усі подробиці тої справи.

2

Коли так багато понаписували про Чарлза Стрікленда, мої спогади можуть здатися зайвими. Пам’ятником художникові є його творчість. Правда, на відміну від багатьох, я знав Стрікленда дуже близько: ми були знайомі до того, як він став художником, і нерідко зустрічалися в його найтяжчі паризькі роки. Тільки навряд чи брався б я за ці нотатки, якби воєнне лихоліття не закинуло мене на Таїті. На далекому острові, що набув сумної слави, Стрікленд прожив свої останні роки. Там зустрів я людей, що знали його, і це дає мені змогу висвітлити досі темний закуток його трагічної долі. Для всіх, хто вірить у велич Стрікленда, не будуть зайвими оповіді близьких йому людей. Чого б то не дали ми за спогади про Ель Греко, якби їх лишив хтось, хто був із ним знайомий, як я із Чарлзом Стріклендом!

І все ж моє виправдання не в цьому. Не пригадую, який мудрець дав людям спасенну пораду: щодня виконуйте дві нелюбі справи. Розумний припис, і я завжди ретельно його дотримуюся, бо кожного дня встаю і кожного дня лягаю спати; а маючи нахил до аскетизму, раз у тиждень навіть суворіше умертвляю свою гріховність — бо не було випадку, щоб я не прочитав «Літературного додатка» до газети «Таймс». Коли озираєш розмаїття тільки-но випущених книг і думаєш про райдужні сподівання їхніх авторів, що діждалися публікації, та про їхню подальшу долю, — то це діє вельми витверезливо! Хіба є шанси якій-небудь із книжок вибитися з цієї тисняви? А коли є — то чи надовго? Тим часом тільки богу відомо, яку працю вклав автор, скільки гіркого досвіду й сердечного болю пішло на те лиш, аби випадковий читач розважився на кілька годин чи скоротав марудну мандрівку. А судячи з рецензій, чимало книжок написані старанно і вирізняються багатством думки; окремі з них — плід невсипущої праці всього життя. І вивів я таку мораль: винагородою письменникові має стати лиш радість роботи і звільнення від тягаря думок; і хай він, збайдужілий до суєти, не зважає на хвальбу чи докір, невдачу чи успіх.

Та ось прийшла війна, а з нею й нове ставлення до всього. Молодь поклонилася богам, яких ми не знали, і вже можна вловити напрямок руху після нас. Молоде покоління, невгамовне і галасливе, вдерлося в двері без стуку, зайняло наші місця і зчинило гармидер до хмар. Уже й дехто із старіших натужно наслідує вибрики молоді та її найзухваліші викрики. Та новочасні гасла відлунюють беззубою порожнечею в устах людей, котрі, мов старі розпусниці, хапаються за рум’яна, пудру та крикливий одяг, аби ілюзорно вернути свою весну. Мудріші — достойно верстають власний шлях, позираючи на молодь із стримано-поблажливим посміхом. Вони пам’ятають, як самі колись топтали притомлене покоління, і теж — галасливо й зневажливо; і прозирають ту пору, коли й нинішні бадьорі світлоносці поступляться перед молодшими. Нема останнього слова. Новий благовіст був старим уже й тоді, коли древня Ніневія величалася до небес. Одважні слова, що злітають з юних уст, і до нас майже так само лунали сотні разів. Коливання маятника триває. Цикл завершується, щоб Повторитися знов.

Іноді, здобувши належне місце в одній добі, людина потрапляє ще й в наступну, їй чужу, — і стає чудним видовищем у людській комедії. Хто, наприклад, пам’ятає тепер Джорджа Крабба? А свого часу він був славетним поетом, і світ визнавав його талант з такою одностайністю, що майже неможлива в плутанині сучасного життя. Він пройшов поетичну школу Александра Попа і писав повчальні твори римованими двовіршами. Потім настала французька революція, за нею наполеонівські війни, і поети заспівали нових пісень. А Джордж Крабб і далі писав повчальні оповіді римованими двовіршами. Гадаю, він мусив-таки читати й молодих поетів, що тоді прогриміли на весь світ. Їхні писання, напевно, здавались йому абиякими. Нерідко такі вони й були. Але оди Кітса і Вордсворта, одна чи дві поеми Колріджа і кілька поем Шеллі відкрили світові ще не звідані простори людського духу. Джордж Крабб став пережитком. Та він і далі писав повчальні історії римованими двовіршами. Я теж читаю іноді те, що пишуть теперішні молоді. Можливо, є між ними хтось навіть полум’яніший, ніж Кітс, одухотвореніший, ніж Шеллі, і вони створили рядки, які запам’ятає весь світ. Що можу сказати? Мене вражає їхня викінченість — тож дарма чекати від них іще чогось; захоплює їхня стилістична вправність; але всі ті словесні розсипи (здається, поети трохи не з пелюшок гортають знаменитий «Тезаурус» — словник Роже) нічого мені не говорять. Як на мене, в їхніх знаннях багато зайвого, а в почуттях — показного; не зношу, коли вони поплескують мене по плечу або пориваються мені в обійми; їхня пристрасть здається мені кволою; їхні мрії відгонять нудьгою. Вони мені не подобаються. Я — вчорашній. Писатиму і далі повчальні історії попарно римованими двовіршами. Та був би з мене тричі дурень, якби я робив це задля чогось іншого, а не собі на забаву.

3

Але все це так, до речі.

Я був іще дуже молодий, коли вийшла моя перша книжка. Волею випадку її помітили, і різні люди шукали зі мною знайомства.

Тепер мене огортає сум, коли вертаюсь у спогадах у той літературний Лондон, куди мене, бентежного й поривного, вводили вперше. Давненько я не вчащаю туди. Певно, той Лондон дуже змінився, коли його знаменитості справді такі, як їх зображають у романах. Вони й гуртуються не там, де колись. Тепер це райони Челсі та Блумсбері, а не респектабельний Гемпстед чи Гай-стріт. Тоді письменник почувався кимось, коли йому було років під сорок, а тепер він мало не посміховисько після двадцяти п’яти. Ще, пригадую, ми трохи соромилися власних почуттів і навіть приборкували нашу молодечу зарозумілість, щоб з нас, крий боже, ніхто не насміявся. Не те щоб у тодішній артистичній богемі плекали цнотливість. Але й не було там чогось подібного на теперішню неперебірливу гульню. Нам тоді не спадало на думку, що покривало пристойної мовчанки поверх наших витівок — це лицемірство. Ми, як то кажуть, ще не називали палицю — довбнею. Та й жіноцтво тоді не зовсім вступило в свої права.

Мешкав я в районі вокзалу Вікторія і, пригадую, довгенько добирався омнібусом на вечірки до гостинних літераторів та витупцьовував узад-вперед коло заповітних дверей, доки наважувався подзвонити. Відчиняли, і мене, трохи не зомлілого від хвилювання, вели у переповнену непровітрену кімнату. Підводили то до тої, то до іншої знаменитості, і я страшенно бентеживсь од їх ласкавих слів про мою книжку. Відчував — од мене ждуть дотепних подяк, а вони, як на те, не приходили або надумувалися геть після вечірки. Щоб приховати ніяковість, я помагав роздавати чай та грубо нарізані бутерброди; прагнув, стушувавшись, спостерігати знаменитості та слухати їхню мудру мову.

У моїх спогадах зринають дебелі негнучкі дами, носаті, з жадібними очима, у сукнях, мов у кольчугах; і мишастенькі старі панни, що розмовляли вкрадливо та позирали в’їдливо. Мене вражало, як вони, не знімаючи рукавичок, все їли та їли масні грінки; приводила в захват байдужість, з якою вони обтирали пальці об крісла, гадаючи, що це не помітно. Меблям не здоровилося; зате й господиня, буваючи в гостях, певно, теж належно мстилася на меблях. Траплялися там і модниці, котрі ахали, чому б ото не одягатися пристойно, раз ти написала роман; а як маєш гарненьку фігуру, то хай же одяг підкреслить її; та й елегантне взуття на гарних ніжках не перешкодить видавцеві взяти твій «доробок». Інші вважали це легковажністю й носили сукні з пістрявих «артистичних» тканин та надто рясні прикраси. Зате зовнішність чоловіків рідко привертала увагу. Ті намагалися не бути схожими на літераторів, а хотіли, щоб їх мали за світських людей. З вигляду вони легко сходили б за солідних конторських службовців, тільки здавалися трохи втомленими. Для мене, що вперше бачив письменників, вони були якісь чудні, здавалось — ніби й не зовсім справжні.

Пригадую, як вражав мене колючий дотеп їхніх розмов, коли вони за виграшки розносили в пух і прах свого брата-літератора, якщо в ту мить його не було поруч. Така вже перевага митця над смертними, що він відточує свою іронію на власних друзях — їхній зовнішності, репутації. Мене поймав відчай: що́, коли я ніколи не навчуся висловлюватися так влучно й легко? У ті дні живу бесіду плекали, як мистецтво. Витончена дотепна репліка цінувалася вище, ніж «тріск тернини під казаном»[5]; епіграма ще не належала до механічного арсеналу надокучливих тупиць — нею користувалися доречно, і вона пожвавлювала світську бесіду. Жаль, що я позабував ті словесні’ водограї! Зате пам’ятаю: ніщо не вносило в наші розмови приємнішої гармонії, як теми, що торкалися практичного боку авторства. Обговоривши, бувало, достойності нової книжки, ми, природно, цікавилися, як її розкуповують і скільки авансу одержав автор, та прикидали, скільки-то йому перепаде іще. Тоді переводили мову на видавців: ось цей — добре платить, а он той — скупий; дискутували, з котрим вигідніше вести справи — зі щедрим а чи з тим, хто платить менше, зате вміє «проштовхувати» всілякі книжки. В одних реклама поставлена краще, ніж в інших; цей — вловлює пульс сучасності, а той — старомодний. Потім повертали розмову на видавничих агентів: як вони добувають нам замовлення у книгарів; далі — на редакторів періодики: які-то матеріали їм до вподоби, скільки платять за тисячу слів, чи розраховуються негайно, чи зволікають. Для мене все це було дуже романтичне. Я почувався, мов новобранець, втаємничуваний у якесь містичне братство.

4

Тоді серед знайомих письменників найбільш приязною до мене була Роза Вотерфорд. У ній вдало поєднувались чоловічий інтелект і жіноча норовистість, а її романи були оригінальні й шокуючі. Саме у неї вдома я й познайомився з дружиною Чарлза Стрікленда. Якось Роза Вотерфорд скликала гостей на чай, і в невеликій вітальні їх зібралося більше, ніж звичайно. Навколо точилися жваві балачки, тільки я сидів похнюплено; ніяк не зважувався втручатись у розмову якої-небудь із груп, бо всім було начебто не до мене. Чуйна господиня, помітивши мою ніяковість, підійшла й запропонувала:

— Хотіла б, щоб ви побалакали з місіс Стрікленд. Вона там носиться з вашою книжкою.

— Хто вона така?

Збентежений, що й досі не знаю відомих літераторів, хотів загодя розпитати про ту Стрікленд.

Роза Вотерфорд кротко опустила очі, щоб відповідь пролунала ефектніше:

— Вона влаштовує звані сніданки. Трошки прославтеся — одразу й запросить.

Роза Вотерфорд була циніком. Вона дивилася на життя, як на угіддя для своїх романів, а на людей — як на літературну сировину. Декого вона виокремлювала і, якщо виявляли належну шану її талантові, час від часу запрошувала до себе та пристойно частувала. Хоча вона поблажливо посміювалася над слабощами людей, — сама вельми імпозантно розігрувала перед ними роль видатної письменниці.

Мене відрекомендували місіс Стрікленд, і ми порозмовляли хвилин десять. У своєї нової знайомої я нічого особливого не помітив, крім приємного голосу. Жила вона в околиці Вестмінстера, якраз напроти недобудованого собору, не так далеко від мене, і це нас нібито зближувало; та й взагалі всіх, хто населяє райони між Темзою і Сент-Джеймським парком, об’єднує великий універмаг армії і флоту. Місіс Стрікленд попросила мою адресу, і через кілька днів я одержав її запрошення на сніданок. Таке траплялось мені не часто, то й радий був піти. Я припізнився. З остраху, щоб не прийти зарано, ще покружляв навколо того собору і застав усе товариство в зборі. Була там міс Вотерфорд, і місіс Джей, і Річард Твайнінг, і Джордж Роуд — усе письменники. Того погожого дня, напровесні, ми були в гарному настрої і говорили про все на світі. Міс Вотерфорд розривалася між естетизмом своєї ранньої юності і грайливістю зрілого віку: на ній усе було строго зелене, ще й нарцис у руці — а туфельки на високих підборах, сукня паризького покрою і на довершення препишний капелюх. Це додало їй натхнення, бо ніколи ще не була вона такою злостивою в розмовах про наших знайомих. Місіс Джей, упевнена, що непристойність — це душа дотепу, відпускала стиха такі жарти, що, здавалося, й білосніжна скатерть на столі от-от спалахне рум’янцем. Річард Твайнінг патякав щось у млосній нестямі. Роуд, уже й так маючи славу блискучого дотепника, відкривав уста лиш на те, щоб покласти туди ще один смачний кусень. Сама господиня була не говірка́, зате виявляла приємний хист підтримувати загальні розмови: тільки-но примовкали — підкидала потрібну репліку, і вони точилися далі. Це була жінка років тридцяти семи, досить висока на зріст, пухкенька, але не огрядна; її блідувате лице було не гарне, а миле, певно, через лагідні карі очі. Бона старанно причесала своє темне волосся, обійшлася без косметики і, на противагу іншим дамам, випромінювала природність і простоту.

Їдальня у місіс Стрікленд була обставлена, як на тодішню моду, зі смаком. Усе строге: висока біла дерев’яна панель, зелені шпалери, гравюри Вістлера у тонких чорних рамках. Зелені портьєри з візерунками під павичеве перо звисали строгими складками на зелений килим, де серед густолистих дерев пострибували білясті зайчики — орнаменти не без впливу естетичних канонів Вільяма Морріса. На полиці каміна поблискував синій фаянс. Тоді в Лондоні знайшлося б добрих півтисячі їдалень, де обстава була точнісінько така ж — строга, артистична і нуднувата.

Попрощавшись, я вийшов разом з Розою Вотерфорд. Її новісінький капелюх та погожий день підохотили нас на прогулянку в парк.

— А правда, як мило погостювали? — озвався я.

— Маєте на увазі — смачно попоїли? Я її попереджала: раз запрошуєте письменників, то подбайте про добрий харч.

— Гарна порада, — мовив я, — тільки нащо здалися їй письменники?

Міс Вотерфорд стенула плечима.

— Вона вважає їх такими потішними. І, крім того, прагне бути «в курсі» — бідненьке недалеке створіння! Ми для неї — просто чудо; їй радісно припрошувати і пригощати, та й нам це не вадить. Мені вона симпатична.

Озираючись у минуле, бачу, що місіс Стрікленд була найневиннішою істотою серед натовпу, який полює за лондонськими знаменитостями та вистежує їх од гордих вершин Темпстеда до тьмяних артистичних видолинків Чейн-Вока. Виростала вона у тихій сільській околиці, а Лондон навівав їй романтику книжок, які надходили на абонемент, ніби намагнічені столицею. З неї стала презавзята читачка (з особами її складу таке буває рідко: їх здебільшого цікавлять автори, а не твори), що вимріяла собі світ, де почувалася вільніше, ніж у буденному житті. Познайомилася з живими письменниками — так, немов із сутінків глядацького залу потрапила на освітлену сцену. А це так хвилювало: самі письменники гостювали у неї і пускали її в свої кришталеві фортеці; здавалося, обрій її власного існування ширшав. Особливі правила життєвої гри, потрібні, на її погляд, письменникам, ніяк не могли стосуватися її власного життя. Вільна мораль письменників, їхня чудна манера вдягатися, навіжені теорії й парадокси лише мило забавляли її, але нітрохи не зачіпали власних переконань.

— Чи десь існує містер Стрікленд? — запитав я.

— Аякже! Він у якійсь конторі в Сіті. Здається, біржовик. Нуднющий.

— І вони живуть у злагоді?

— Нерозлийвода! Його можна побачити, коли запросять на обід. Але вона рідко кличе сторонніх, а він мовчкуватий якийсь і зовсім не цікавиться літературою чи мистецтвом.

— Чому то милі жіночки виходять заміж за нудних чоловіків?

— Бо розумні чоловіки не хочуть брати милих жіночок.

На те я не мав що сказати і запитав, чи є у місіс Стрікленд діти.

— Так. Хлопчик і дівчинка; обоє в школі.

Тема вичерпалась, і ми заговорили про інше.

5

Упродовж літа ми нерідко зустрічалися з місіс Стрікленд. Мені випадало бувати на її інтимних званих сніданках і на церемонних чаюваннях пополудні. Ми заприятелювали. Я був іще дуже молодий, тільки-но ступив на трудну царину літератури, і милій місіс Стрікленд спало на думку оберігати мої перші кроки. Мені теж приємно було йти з дрібними житейськими клопотами туди, де уважно вислухають і доречно порадять. А місіс Стрікленд мала дар співчуття. Носії того благословенного дару чистенько зловживають ним: чигають на нещастя ближніх і з моторошною завзятістю накидаються на них, щоб вихлюпнути свої співчуття. Нестримне, воно плеще, мов нафтовий фонтан, і нещасні жертви, бува, почуваються незручно. Є груди, до котрих припадало так багато людей, аби виплакатися, що мені не кортить зволожувати їх ще й власними сльозами. Місіс Стрікленд використовувала свій дар тактовно. Ви неодмінно відчували, яка вона вам вдячна за те, що ви ласкаво прийняли її співчуття. Коли в юному запалі я сказав про це Розі Вотерфорд, вона хмикнула:

— Ах, як приємно сьорбати молочко, особливо — капнувши туди бренді! А от дійна корова сама рада його позбутися, бо її розпирає набрякле вим’я.

Язик Рози Вотерфорд справді обпікав, мов кропива, зате мова її творів — причаровувала.

Ще одне схиляло мене до місіс Стрікленд. Вона вишукано вела домашнє господарство. В її помешканні усміхались охайність, чистота і квіти. Ситцеві гардини та чохли на меблях у її вітальні, хоч на них був строгий візерунок, тішили око. В невеликій артистичній їдальні дві чепурненька покоївки гарно сервірували стіл і подавали смачні, чудово приготовлені страви. Одразу було видно, що місіс Стрікленд — зразкова господиня і, напевно, прекрасна мати. Вітальню прикрашали фотографії сина і доньки. Син — його звали Роберт — хлопчина років шістнадцяти, навчався в закритому ліцеї Регбі. Ось він у спортивному костюмі й шапочці гравця в крикет, а там — у фраку й сорочці із стоячим комірцем; у нього, як у матері, відкрите чоло і щирі задумливі очі; він чистенький, здоровий, такий як треба.

— Не знаю, чи він дуже розумний, — зауважила місіс Стрікленд, помітивши одного разу, що я роздивлявся фотографії, — але він добрий і лагідної вдачі.

Доньці йшов чотирнадцятий. Її густе й темне, як у матері, волосся щедро спадало на плечі; в її обличчі теж світилася доброта, а в очах мрів безхмарний спокій.

— Обоє схожі на вас, мов дві краплини.

— Так. Вдалися більш у мене, ніж у батька.

— Я й досі його не бачив. Може, познайомите? — спитав я.

— А ви хочете познайомитися?

Вона ласкаво всміхнулася і спалахнула рум’янцем. Той спалах був незвичайний для жінки її віку. Наївність, певно, була найбільшим її чаром.

— Бачите, він зовсім не цікавиться літературою, — провадила вона. — Звичайнісінький обиватель.

Це мовилось не те що без осуду, а навіть ніжно — так, немов визнавши найгірше, вона хоч цим хотіла захистити його від своїх насмішкуватих друзів.

— Він працює на біржі. Там усі такі. Вам із ним буде страшенно нудно.

— А вам? — прохопилось у мене.

— Розумієте, — він мені чоловік, і я дуже звикла до нього. — Вона знову знічено всміхнулася, видно, побоюючись, що на таке зізнання я пущу шпильку в дусі Рози Вотерфорд. На хвильку завагалась і з теплотою в погляді додала: — Він не вдає з себе генія; небагато й заробляє, але він добрий і ніжний.

— Що ж, такі мені подобаються.

— Колись я нищечком запрошу вас на обід. Але зважте — на ваш власний ризик. Не моя вина, якщо пронудьгуєте вечір.

6

Зрештою, я побачив Чарлза Стрікленда, однак за обставин, що звели нас у надто поверховому знайомстві.

Одного ранку принесли записку від місіс Стрікленд, що того дня у неї званий обід і один із запрошених не прибуде. Чи не міг би я зайняти його місце? І приписка:

Як добрий сусід, я завітав.

Коли місіс Стрікленд підвела до мене свого чоловіка, той байдуже простяг руку, а вона, звертаючись до нього, спробувала грайливо пожартувати:

— Запросила, — хай побачить, що я заміжня, а то він був засумнівався.

Стрікленд мугикнув увічливим смішком, як ото роблять у відповідь на недотепний жарт, промовчав. Саме прибули нові гості, що вимагали уваги господаря, і він полишив мене без опіки.

Коли все товариство було у зборі та порозсідалось, чекаючи запрошення до столу, я перекидався незначними слівцями з моєю «підопічною» поруч, а нишком думав: скільки-то способів понавигадували цивілізовані люди, щоб нудно марнувати і без того коротке наше життя! Ось іще одне зборисько; дивно:, і нащо було господині запрошувати цих людей? Для чого було їм приходити? їх зібралося десять. Посходилися байдуже і розійдуться радо, аби відбути світський ритуал. Стрікленди були «винні» обід кільком нецікавим особам і запросили їх, а ті — прийшли. Чому? Бо надокучило обідати удвох; чи хай перепочинуть слуги; і ніби не випадає відмовитись; та й треба піти, раз їм «винні» обід.

В їдальні стало тісно. Був тут титулований юрист — королівський радник з дружиною; і урядовий чиновник з дружиною; і сестра місіс Стрікленд та її чоловік — полковник Мак-Ендрю; і дружина депутата парламенту, котрого затримали державні справи, так що довелось запросити мене, — одним словом, респектабельне товариство. Дами манірні, тому не надто виряджені; тепло влаштовані, то вже й не грайливі. Чоловіки випромінювали солідність, а все товариство — самовдоволений достаток.

Заговорили голосніше, ніж звичайно, підсвідомо показуючи, що гостювання проходить як годиться. В кімнаті стало гамірно, проте загальна розмова не клеїлась. Кожен чоловік розмовляв із сусідкою праворуч, коли подавали суп, рибу чи закуску, із сусідкою ліворуч, коли їли печене, солодке чи гостро приправлене. Балакали про політичне становище, гольф, власних дітей та про останню виставку; про картини в королівській академії, погоду і плани на час відпусток. Гамір невгавних розмов наростав, так що місіс Стрікленд могла радіти: званий обід удавсь. Її чоловік був на видноті, як статечний господар. Він говорив ніби й мало, але під кінець я помітив вираз утоми на обличчях дам, що сиділи пообіч нього. Видно, їм випав важкий співрозмовник.

Місіс Стрікленд кілька разів спиняла на ньому тривожний, погляд.

Нарешті вона підвелась і повела дам в іншу кімнату. Стрікленд причинив за нею двері і, перейшовши на другий кінець столу, всівся між королівським радником і урядовим чиновником, відтак поналивав усім вина і роздав сигари. Королівський радник похвалив вино, і Стрікленд сказав нам, де він його дістав. Поговорили про сорти вин і тютюну. Королівський радник розповів про судовий процес, що йому випало вести; полковник — про змагання з поло. Я не мав про що розказати — відмовчувався, нібито зацікавлений розмовами; а що на мене не зважали — придивлявся до Стрікленда. Він був дебеліший, ніж я сподівався. Сам не знаю чому, думав побачити щось непоказне і щупленьке, а він виявився чоловіком міцної важкуватої статури з великими руками й ногами. Незграбний у вечірньому костюмі, він навіював думку, що так виглядав би тут перевдягнений візник. Такий собі чолов’яга років сорока, не гарний з себе, але й не бридкий, бо з правильними, лише завеликими і від того незугарними рисами обличчя, до яких не пасували маленькі сірі чи то голубі очі; рудувате волосся обстриг коротко; не носив ні бороди, ні вусів, і його велике обличчя здавалось неприємно оголеним. Він справляв враження людини пересічної. Не диво, що він змушував місіс Стрікленд ніяковіти. Жінці, що прагнула обертатись у світі мистецтва й літератури, дістався непрестижний чоловік. Йому бракувало не те що світських манер, а й природної товариськості. Не мав він і дивацтв, щоб якось виділитися із загалу. Був просто доброю, нуднуватою, порядною людиною — з тих, що їх хвалять за чесноти і водночас уникають їхнього товариства. А більше — нічого. Хоч він, можливо, й достойний член суспільства, добрий чоловік і батько та чесний біржовик, не варто було витрачати на нього свій час.

7

Спадала спека й суєта лондонського літа, і всі мої знайомі готувалися до виїзду за місто. Місіс Стрікленд вивозила свою родину на узбережжя Норфолка — хай діти покупаються, а чоловік пограє в гольф. Ми розпрощалися до осені. Я теж залишав місто. Напередодні, виходячи з універмагу, ще раз побачив місіс Стрікленд з донькою і сином. Вона, як і я, скуповувала необхідне для від’їзду, і ми знемагали від біганини та задухи. А чому б нам не завернути в парк на морозиво?

Місіс Стрікленд охоче пристала на мою пропозицію. Гадаю, їй кортіло показати своїх дітей. І я побачив, які вони справді гарненькі — кращі, ніж на фотографіях. Мати могла пишатися. Не набагато старший од них, я їх не бентежив, і вони собі весело щебетали про різне. Це були надзвичайно симпатичні нормальні підлітки, і нам було любо у затінку дерев.

Коли через годину вони втиснулися в кеб і покотили додому, я сам потюпав до клубу. Почувався трохи одиноко і не без заздрощів згадував щойно бачену сценку родинного щастя. Така ніжна взаємна прихильність… Розуміються з півслова і, на превелику спільну втіху, жартують про щось своє, недоступне сторонньому… Можливо, Стрікленд і нудний на мірку майстрів жонглювання словами, зате він розумно вписується у своє оточення, і в цьому — запорука не тільки пристойного благополуччя, а й щастя. Яка чарівна жінка місіс Стрікленд, а вона ж його кохає. В моїй уяві вимальовувалось їхнє спільне життя. Нічим не скаламучене, чесне, порядне життя, сповнене самоочевидного смислу, що його втілюють милі підростаючі діти; достойний внесок у продовження загальноприйнятих традицій свого народу і свого оточення. Непомітно вони постаріють; побачать, як дійдуть розважного віку їхні дати і в належну пору одружаться; син — із вродливою дівчиною, майбутньою матір’ю здорових дітей; донька — з мужнім красенем, певно, військовим; нарешті, втішаючись достатком, вони з гідністю одійдуть од справ і, оточені любов’ю нащадків, проживши щасливо й корисно свій вік, у глибокій старості зійдуть у могилу.

Такою має бути повість про незчисленні подружні пари, і є людська принада в її перипетіях. Вони нагадують тиху річечку, що м’яко в’ється між зеленими лугами в затінку лагідних дерев і, зрештою, впадає в безмежне море; а те море таке незворушне, таке мовчазне і байдуже, що раптом вас огортає неясна тривога. Якийсь-то сучок у моїй природі, затверділий вже і в ті давні роки, примушував мене відчувати в такому існуванні, котре є долею переважної більшості, певну порожнечу. Хоч я й визнавав його суспільну цінність, бачив його впорядковане благополуччя, — моя природа поривалась до незвіданої свободи. Безхмарні радощі мене насторожували, а небезпеки — вабили. В душі я вже не лякався ні гострих скель, ні зрадливих мілин, тільки б переміна — переміна і захват від Несподіваного.

8

Перечитую, що написав про родину Стріклендів, і бачу: якісь вони у мене тьмяні. Не вдалося надати їм таких прикмет, щоб на сторінках книжки вони зажили власним життям. Чи не упустив я чого? Морочу собі голову, силкуючись пригадати, що́ в них було неповторного.

Докинути кілька характерних слівець, вказати на чудну звичку — тоді б мої герої увиразнились. А так — ледь проступають, невіддільні від тла, мов постаті на ви цвілому гобелені, що здаля зливається у приємно забарвлену пляму. Таке, а не інакше справляли вони враження — ото все моє виправдання. Ідеться про тьмяність, притаманну тим людям, котрі не можуть бути чимось більшим, ніж часточкою суспільного організму, котрі тільки в ньому і завдяки йому існують. Вони, мов клітини в тілі, істотні, поки здорові і мають певний сенс для цілого.

То була пересічна буржуазна родина. Приємна і гостинна жінка з невинною фантазією, що поривала її у світ дрібних літературних знаменитостей; нуднуватий чоловік, який виконував свій обов’язок у тій життєвій царині, де з ласки провидіння він опинився; двоє симпатичних здорових дітей; що може бути більш пересічне? Не знаю, чи була у них яка-небудь оригінальність, щоб зацікавити стороннього.

Згадуючи подальші події, запитую себе: та невже я був такий телепень, що не міг помітити у Чарлза Стрікленда бодай що-небудь незвичайне? За роки, що спливли відтоді, я таки поповнив свої знання про людей; але навіть якби й на час мого першого знайомства із Стріклендом у мене був теперішній досвід, то навряд чи думав би я про нього інакше, ніж тоді. Зате сьогодні, коли я знаю, що людську вдачу наперед не збагнеш, — така новина вже не приголомшила б мене, як тоді, коли ранньої осені я повернувсь у Лондон.

І дня не минуло, як я зустрів на Джермін-стріт Розу Вотерфорд.

— Ви така окрилена сьогодні, — зауважив я. — Що сталося?

Вона посміхнулась, і в її очах застрибали злі бісики. Не інакше, перехопила скандальну плітку про когось із друзів, і вже виграє в ній бриклива літераторка.

— А ви ж то були знайомі із Чарлзом Стріклендом?

Не тільки її обличчя, вся вона аж бриніла. Знайомі? Ну і що? Подумалося: чи то бідолашний збанкрутував на біржі, чи, може, його переїхав омнібус?

— Який жах! Він утік від своєї дружини.

Певно, міс Вотерфорд відчула, що такій темі не віддаси належного на тротуарі Джермін-стріт, і, як істинний митець, приголомшила мене голим фактом та докинула, що більше нічого не знає. Це здавалось не схожим на неї, бо в таких справах їй не було стриму. Але вона затялася.

— Кажу вам: більше нічого не знаю! — повторила у відповідь на мої схвильовані запитання. Відтак, весело повівши плечем, додала: — Гадаю, в одній із кав’ярень коло біржі якась офіціанточка теж зникла.

Міс Вотерфорд сяйнула до мене посмішкою і, заявивши, що поспішає до дантиста, легкою ходою пішла собі далі. Її новина не так прикро вразила, як зацікавила мене. У ту пору мій життєвий досвід був ще мізерний, тому й дивувало, що мої знайомі можуть поводитися так, як у книжках. То вже з часом я, признатися, звик до подібного в своєму оточенні. А тоді це мене навіть приголомшило. Стріклендові було добрих сорок років. Здавалося ганебним, що в такому віці дають серцю волю. Позираючи на людей статечного віку з висот своєї юначої самовпевненості, я вважав, що для чоловіка тридцять п’ять років — це крайня межа, по той бік якої не можна закохуватися, не шиючись у дурні. А тут ще виникла особиста незручність. Ще дорогою в Лондон я напросився до місіс Стрікленд на чай — послав їй листа з припискою: у такий-то день, коли вона не попередить, що не можна, завітаю до неї сам. Якраз настав той день, а від місіс Стрікленд не було звісток. Хоче вона мене бачити чи ні?

У перші хвилини потрясіння, може, забула про мій лист. Нерозумно з’являтися без її дозволу. Але коли вона бажає тримати все у таємниці, тоді нетактовно і порушувати обіцянку — виказувати, наче я знаю, що сталось. Однаково нестерпно ображати почуття милої жінки і нав’язуватися не в пору. Відчував, що вона страждає,! не хотів дивитись на горе, якому не міг зарадити; водночас соромивсь признатися собі — кортіло побачити, як воно на неї діє. Я вагався.

Зрештою, надумав: прийти, мов нічого не було, і передати покоївці, щоб запитала, чи зручно місіс Стрікленд прийняти мене. Її воля, хай відмовить. Але коли покоївка почула заготовлені слова і лишила мене чекати в темному передпокої, — невимовно збентежений, я ледве стримувався, щоб не втекти. Вернулася покоївка. До моєї розтривоженої уяви вже сама її постава промовляла про домашнє лихо.

— Прошу, пройдіть сюди, сер.

Вона провела мене у вітальню, де панував напівморок. Місіс Стрікленд сиділа спиною до приштореного вікна, а її свояк полковник Мак-Ендрю стояв коло каміна, гріючи спину від незапаленого вогню. Здавалось, я потрапив сюди страшенно не до речі: захопив їх зненацька, стовбичу, бо місіс Стрікленд забула відігнати мене заздалегідь, і моя настирливість обурює полковника Мак-Ендрю.

— А я думав — ви й не чекали мене! — хотілося, щоб це пролунало безтурботно.

— Ні, чекала! Хвилиночку. Зараз Енні принесе чаю.

Сутінки штор не могли приховати, що її обличчя геть опухло від сліз. Воно й раніш було не зовсім свіже, а зараз стало землистим.

— Ви ж пам’ятаєте чоловіка моєї сестри? Минулого літа ви знайомилися у нас на обіді.

Ми потиснули один одному руки. Від збентеження я не міг і слова мовити. Місіс Стрікленд виручила: попросила розповісти, як відпочивалось улітку. Це трохи підтримало розмову, поки принесли чай. Полковник замовив собі віскі з содовою.

— Ви, Амі, теж випили б чарку…

— Ні, краще чаю.

То був перший тривожний знак. Вдаючи незворушність, я забавляв господиню розмовою. Полковник стояв спиною до каміна і мовчав. Обмірковуючи, як би то чемно розпрощатися і піти, я дивувався, нащо вона мене сюди пустила. У кімнаті бракувало квітів та оздоб, що їх повиносили на літо і не повернули на місце. Від колишнього веселого затишку віяло безрадісною пусткою. Огортало дивне почуття, ніби за стіною лежить мрець. Я допив чай.

— Може, закурите? — запропонувала місіс Стрікленд.

Вона повела очима, шукаючи звичну шкатулку, і не знайшла.

— Жаль — нема!

І раптом розридалась і вибігла з кімнати.

Вражений, я здогадався, що не було сигарет, бо їх завжди приносив чоловік. Примарний спомин про нього і відчуття втрати звичного затишку завдали їй нестерпного болю. Вона раптово усвідомила, що її попереднє життя кануло в прірву. Годі було розігрувати товариське чаювання.

— Дозвольте, може, я піду? — встаючи, я обернувся до полковника.

— Ви, певно, чули, що той мерзотник покинув її?! — полковник і собі вибухнув.

Я зам’явся:

— Знаєте, як люди пліткують… чув, ніби щось негаразд…

— Дременув у Париж з полюбовницею! Лишив Амі без грошей.

— Мені дуже, дуже жаль, — мовив я, не знаючи, що б сказати іще.

Полковник одним ковтком вихилив чарку. То був високий худий чоловік років за п’ятдесят, сивоволосий, з обвислими вусами. У нього були голубі вицвілі очі й кволі губи. Згадався дурнуватий вираз його обличчя під час попередньої зустрічі. Тоді він хвалився, що впродовж десяти років до виходу у відставку по три дні на тиждень грав у поло.

— Певно, місіс Стрікленд не хоче, щоб її зараз тривожили, — озвався я. Будь ласка, перекажіть їй, що мені невимовно жаль і я радий допомогти чим тільки зможу.

Він не слухав.

— Просто не знаю, як їй бути. А ще ж діти! Вони що — святим духом житимуть?! Сімнадцять років!

— Як-то сімнадцять?

— А так: відколи побралися! — викрикнув полковник. — Усі ці роки я тільки й терпів його, що то свояк. Ви хіба не бачили? Він же не джентльмен! Вийшла за такого — і на тобі!

— Хіба це… розрив?

— Так! Тільки одне: хай розлучається з ним, і годі! Я саме про це говорив, коли ви увійшли. Негайно, кажу, подавайте заяву, люба Амі! Так велить обов’язок. Задля себе, задля ваших дітей. І хай-но потрапить він мені до рук — поб’ю так, що живого місця на ньому не буде.

Я подумав, що полковникові не так-то й легко здійснити погрозу — в пам’яті постала дебела постать Стрікленда. Довелось промовчати. Прикро, коли у покривджених чеснот немає могутньої караючої десниці для негайної розправи над грішником. Я знову поривався піти, коли увійшла місіс Стрікленд. Вона вже витерла очі і припудрила носа.

— Пробачте, що я не втрималася. Добре, що ви не пішли.

Вона сіла. Я не знав, що й казати, соромлячись втручатися в чуже життя. Тоді я ще не знав про непереборний потяг жінок розводитися про власні інтимні справи з кожним, хто побажає вислухати. Місіс Стрікленд начеб насилу вимовила:

— Скажіть, про це вже говорять?

Не чекав, що вона відразу почне так, мов я вже знаю про її горе.

— Я щойно повернувсь у Лондон. Бачив тільки Розу Вотерфорд.

Місіс Стрікленд сплела пальці рук.

— Перекажіть мені точно, що́ вона сказала, — мовила з притиском.

Коли я завагався, додала:

— Я це особливо хочу почути…

— Ви ж її знаєте — торохтійка, яких мало. Говорила, ніби вас покинув чоловік.

— І то все?

Не зважившись повторити прощальну згадку Рози Вотерфорд про офіціанточку, я збрехав.

— А не казала, що він поїхав з кимось?

— Ні.

— То все, що я хотіла знати.

Здивований, я подумав: тепер принаймні можна розпрощатися. Вона подала мені руку, і я запевнив, що буду завжди радий стати їй у пригоді. Вона кволо посміхнулась.

— Дуже вам дякую. Але навряд чи зарадить мені хто-небудь.

Од соромливості у мене не знайшлося слів для виразу співчуття, і я повернувся, щоб попрощатися з полковником. Але той не подав мені руки.

— Я теж іду. Якщо ви — на Вікторія-стріт, то нам по дорозі.

— Гаразд, — сказав я, — ходімо.

9

— Таке нещастя! — почав він, тільки-но ми опинились на вулиці.

Я зрозумів: він вийшов зі мною пережовувати те, про що годинами дискутував з місіс Стрікленд.

— Розумієте, нам нічого не відомо про ту жінку. Знаємо тільки, що мерзотник утік до Парижа.

— А я думав: таке злагоджене подружжя…

— Так воно й було!. Амі щойно казала мені, наче б вони ні разу не сварились, відколи побралися. Ви знаєте Амі; нема в світі лагіднішої жінки.

Така довірливість додала мені відваги:

— Кажете, вона нічого не запідозрювала?

— Анітрохи! Весь серпень вони удвох разом з дітьми відпочивали біля моря, і він був такий, як завжди. Я з дружиною ще навідався до них на кілька днів і грав з ним у гольф. У вересні він повернувся до Лондона, бо у відпустку йшов його компаньйон. Амі й діти лишилися на узмор’ї. Там вони арендували котедж на півтора місяця. Під кінець терміну вона попередила в листі про день повернення у Лондон. Відповідь прийшла з Парижа. Він написав, що більше з нею не житиме.

— І як пояснив це?

— У тому-то, чоловіче, й річ, що ніяк! Я сам бачив: записка на десять рядків.

— Та що ви кажете!

Наша розмова обірвалась, бо саме переходили рухливу вулицю. Те, що я почув, здавалося неймовірним. Подумав — у місіс Стрікленд були причини приховати щось від свояка. Бо ж ясно: коли чоловік кидає жінку після сімнадцяти років подружнього життя, то вона не могла десь бодай не відчути, що між ними не все гаразд… Полковник наздогнав мене.

— Що йому пояснювати, коли він злигався з іншою?! Певно, вирішив, що ми й без нього з’ясуємо! Теж — тип!

— Які наміри у місіс Стрікленд?

— Найперше нам треба зібрати докази. Я поїду в Париж.

— А як з його роботою на біржі?

— Отут-то він виявився найхитрішим! Крадькома готувався цілий рік.

— Чи хоч повідомив свого компаньйона, коли їхав?

— Де там!

Полковник майже не мав уявлення про біржові справи, а я й поготів не уявляв, як то Стрікленд зумів утекти від комерції; його компаньйон, певно, лютує й погрожуватиме судом. Поки влагодять, доведеться витратити з півтисячі фунтів.

— Добре, хоч хатні речі записано на ім’я Амі! Вони таки залишаться при ній.

— Ви хотіли сказати, що у неї більш нічого нема?

— Саме так! Тільки те, що в хаті, і грішми сотні дві-три.

— З чого ж їй жити?

— А бог його знає!

Справа, видно, ускладнювалася. Полковникове обурення і пусті викрики не тільки нічого мені не прояснили, а ще й забили памороки. Тому я зрадів, коли він, зиркнувши на годинник над універмагом армії й флоту, раптом розпрощався. Він поспішав до свого клубу грати в карти, а я попрошкував через Сент-Джеймський парк.

10

Через день місіс Стрікленд передала мені записку з проханням зайти до неї під вечір. Я застав її саму, вбрану в чорну аскетично строгу сукню, що виражала скорботу. Я наївно здивувався, як вона — справді прибита горем — подбала, відповідно до своїх уявлень, щоб одяг пристойно відповідав її станові.

— Ви казали, що бажаєте допомогти мені, якби попросила, — почала вона.

— Звичайно!

— Що, коли б ви з’їздили в Париж і зустрілися з Чарлі?

— Я?!

Оце вже була несподіванка. Я тільки раз його й бачив і не уявляв, чого від мене хочуть.

— Туди збирається Фред, — провадила вона (Фредом звали полковника Мак-Ендрю). — Але було б краще, якби поїхала не така людина… Фред тільки пошкодить. А кого попросити — не знаю…

Голос її затремтів. Вагаючись, я почував себе нелюдом.

— З вашим чоловіком ми ледь перемовилися словом. Він забув мене і, напевно, пошле до біса.

— Вам — байдуже, — мовила вона, посміхнувшись.

— І що мені там, власне, робити?

Місіс Стрікленд прямо не відповіла.

— Гадаю, навіть краще, що ви йому чужі. Фреда він завжди недолюблював, мав його за дурня; бачите, у Чарлі антипатія до військових. Фред спалахне, почнеться сварка, і все стане ще гірше. А вас він вислухає, коли скажете, що приїхали від мене.

— Я й з вами знайомий недавно, — одказав я. — Не збагну, як у таких випадках помогти, коли не знаєш подробиць. А розпитувати про них не випадає. Чому б вам самій не зустрітися з чоловіком?

— Забуваєте, що він не один.

Я прикусив язика. Уявилося: приїжджаю до Стрікленда, передаю візитку, і він виходить до мене, тримаючи її кінчиками пальців.

— Чому мені випала така честь?

— Я приїхав поговорити відносно вашої дружини.

— Он як! Коли ви станете трошки старший, то, безсумнівно, вам піде на користь наука не втручатися в чужі справи. А поки що, коли ваша ласка, озирніться ліворуч: двері там. Бувайте здорові!

Нелегко буде вберегти власну гідність у такій сцені, і — господи! — як я шкодував, що не повернувся до Лондона пізніше, коли місіс Стрікленд уже влагодить свої проблеми. Крадькома глянув на неї. Вона поринула в роздуми. Згодом звела на мене очі, глибоко зітхнула і всміхнулася.

— Усе це так несподівано, — мовила. — Сімнадцять років прожили разом. Я собі не уявляла, що Чарлі може кимось захопитися. Нам удвох завжди було так добре; дарма, що у мене є багато уподобань, котрих він не поділяв.

— Ви вже знаєте, хто… особа, яку він… — мені забракло належного виразу, — з якою він… поїхав?

— Не знаю. Схоже, що й ніхто не знає. Просто неймовірно. Коли чоловік закохується, то їх, звичайно, десь помічають удвох, в ресторанах абощо; до жінки йдуть знайомі і розповідають. Я ж не мала ні однісінького попередження. Та його записка — як грім з ясного неба. Думала — він такий щасливий…

Сказавши це, вона, бідненька, сплакнула, і мені стало невимовно жаль її. Але незабаром угамувалась.

— Дурощі не поможуть, — мовила, втираючи очі. — Треба вирішувати, як діяти.

Відтак повела розмову навмання — то згадуючи своє щасливе недавнє, а то перші дні їхнього знайомства — так, ніби мережала переді мною клаптик за клаптиком картину спільного життя, котра, зрештою, вписалася в мої попередні здогади. Батько місіс Стрікленд був колоніальним урядовцем в Індії. Пішовши на пенсію, він оселився в сільській глушині, але щоліта для переміни клімату приїздив разом з сім’єю на місяць в курортний Істборн. Там-то його молодша донька, тоді двадцятилітня, познайомилася з Чарлзом Стріклендом, якому йшов двадцять четвертий. Грали в теніс, прогулювались надбережжям, слухали темношкірих мандрівних музикантів. За тиждень до того, як він освідчився, вона подумки вирішила, що не відмовить йому. Оселилися в Лондоні. Спочатку на околиці Гемпстеда, а потім, коли трохи розжились, переїхали у центр. Ростили двох дітей.

— Здавалося, він же так їх любив! Нехай я йому надокучила; але дітей — як не обірвалось, серце кидати дітей — не збагну! І досі не вірю, що то правда.

Вона, нарешті, показала Стріклендового листа. Доти я не наважувався сказати, що він мене дуже цікавить.

— Хоч би слово пояснення чи жалю. Хіба це по-людському?

— Після всього такий лист — це справді дуже дивно, — погодився я.

— У мене одне пояснення: він став сам не свій. Не знаю, яка там його обплутала, але вона його перемінила. І, виявляється, це тяглося давно.

— Звідки ви знаєте?

— Фредові вдалося розкопати. Мій чоловік говорив, що ходить до клубу грати у бридж, і бував там по три-чотири вечори на тиждень. А Фред, знаючи одного, з членів клубу, похвалив йому Стрікленда як завзятого гравця у бридж. Той здивувався. Каже — не бачив там Чарлза ні разу. Тепер зрозуміло: коли я думала, що він у клубі, він був з нею.

Я промовчав. Потім згадав їхніх дітей і зауважив:

— Вам важко було пояснювати все це Робертові…

— Що ви — перед дітьми я й словом не прохопилась! Ми повернулися додому напередодні їхнього від’їзду на навчання, і в мене стало сили сказати їм, що батька раптово покликали у справах…

І все-таки як нелегко матері, коли серце згнічене тяжкою таємницею, вдавати з себе діяльну та безжурну перед дітьми і клопотатися про все необхідне, виряджаючи їх у приємну дорогу. Знову її голос затремтів:

— Що їх чекає, бідних пташенят? І як нам жити далі?

Вона насилу володіла собою; її руки то конвульсивно стискались, то розслаблювались. Боляче було це спостерігати.

— Звичайно, я поїду в Париж, коли вважаєте, що це поможе, але раніш мушу знати, що маю там робити.

— Я хочу, щоб він вернувся.

— Від полковника Мак-Ендрю я чув, що ви добиваєтеся розлучення.

— Я з ним не розлучусь ніколи! — скрикнула вона. — Так йому й перекажіть. Він ніколи не одружиться з тою жінкою. Хай знає — я не менш уперта від нього і ні в якому разі розлучення не дам. Я маю думати про дітей.

Останнє додала, либонь, для мене, щоб розумів її мотиви.

Але, гадаю, в тому була не так материнська турбота, як звичайні ревнощі.

— Ви його ще любите?

— Не знаю. Хочу, щоб він вернувся, а тоді забудемо про все це. Сімнадцять років не викинеш на вітер. Маю на такі речі ширші погляди. У нього могло бути все і тут, аби я не знала. Переконався б сам, що таке захоплення минуще. А коли повернеться тепер, усе влагодимо і ніхто не знатиме.

Мене трохи розчарувало, що для місіс Стрікленд так багато важив людський поговір. Тоді я не знав: жінку поневолює думка інших про неї так, що й на найглибші її почуття падає тінь нещирості.

Стала відома й Стріклендова адреса. Його компаньйон надіслав у банк сердито-в’їдливого листа про те, що Стрікленд утік і ховається. А той у відповідь з викликом і не без гумору назвав місце свого перебування — якийсь паризький готель.

— Ніколи не чула про такий, — зауважила місіс Стрікленд. — Але Фред його знає добре. Каже, дуже дорогий.

Вона густо почервоніла. Мабуть, уявила чоловіка вночі у розкішних ресторанах і в готельних апартаментах, удень — на іподромах, вечорами — в театрах.

— В його віці він довго так не протягне, — зітхнула. — Як-не-як йому за сорок. Молодого ще можна зрозуміти. Але після сорока, з двома майже дорослими дітьми — це страшно. Його здоров’я не витримає.

Гнів і горе боролися в її душі.

— Скажіть йому: його кличе рідна домівка. Без нього все ніби таке й не таке. Я не можу без нього — погублю себе. Поговоріть, як ми жили, скільки удвох пережито. І що сказати дітям, коли спитають про батька? В його кімнаті все не займане, жде його. Ми всі ждемо.

Потім розтлумачила, як мені вести розмову. Вчила, що відказувати на його можливі заперечення.

— Правда, ви все зробите для мене? — благала жалісно. — Розкажіть йому, в якому я стані.

Вона, видно, хотіла, аби я будь-що розчулив його. Вже й не соромилася сліз. Мене це глибоко зворушило, а Стріклендова холодна жорстокість — обурювала. Я пообіцяв зробити все для його повернення. Погодився негайно виїхати до Парижа і пробути там, скільки треба.

Ми засиділися в місіс Стрікленд допізна і розпрощались, утомлені від переживань.

11

Дорогою в Париж я обмірковував свою місію не без сумнівів. Тепер, коли мене вже не бентежив вигляд заплаканої місіс Стрікленд, можна було розважати спокійніше. Дивували суперечності в її поведінці: справді нещасна, вона будила моє співчуття, виставляючи напоказ своє нещастя; та й плакати, вочевидь, готувалася загодя, бо мала під рукою чималий запас хусточок. Викликала подив завбачливість місіс Стрікленд, але це дещо знецінювало її рясні сльози. І хто зна: чи кликала вона чоловіка додому з кохання, а чи з остраху перед злими язиками? Мені ставало незручно від підозри, що в її розбитому серці переплівся біль покривдженої любові з прищемленою дрібною суєтністю, котра була чужа моїм юним пориванням. Тоді були мені невтямки суперечності людської природи. Не знав я, скільки позерства буває в людині справді щирій, ницості — в благородній, доброти — в нікчемній.

Сама ж мандрівка уявлялась мені романтичною, і з наближенням Парижа мій настрій підіймався. Роль довіреного друга, який повертає вибачливій жоні її заблудлого мужа, — що не кажіть, — приємна. Я вирішив одкласти побачення із Стріклендом до вечора, підсвідомо відчуваючи, яка то делікатна річ — точний вибір часу. Ранкові години не придатні для гри на родинних почуттях. Я сам тоді днями тільки й мріяв про кохання. А от подружнє блаженство ніколи не набило мене раніш, як під вечір, після чаю…

Зупинившись в одному з готелів, я став розпитувати, де той «Отель де Бельж», у якому живе Стрікленд. На мій подив, адміністратор і не чув про такий, хоч я, услід за місіс Стрікленд, уявляв його як щось вельми імпозантне в районі Рю де Ріволі. Стали гортати довідник. Єдине в Парижі пристановище такої назви виявилося на Рю де Муан, серед убогих, власне, занедбаних кварталів. Не вірилось.

— Ні, це не той, — заперечив я.

Адміністратор стенув плечима. Мовляв, другого у нас нема. Тоді мені спало на думку, що Стрікленд таки приховує адресу, а з тим «де Бельж» увів компаньйона в оману. Не знаю чому, подумав, що тр було б у дусі Стріклендового гумору: познущатися з розлюченого біржовика, виманивши його в Париж, у брудний завулок, до будинку недоброї слави. Проте не вадило й перевірити. Наступного дня надвечір я найняв туди фіакра і, трохи не доїхавши, подався по Рю де Муан пішки, щоб перше розгледіти той дім здаля. Пройшов уздовж тисняви злидарських крамничок майже половину вулиці, аж наткнувся на вивіску «Отель де Бельж».

Готель, де я сам зупинився, був абиякий, але й той виглядав би тут розкішним. Бо цей — високий, обшарпаний, сто літ не ремонтований — вражав своєю занедбаністю, так що й старі будинки поряд здавалися чепурними. Ще й усі його немиті вікна були наглухо зачинені. Ні, не тут гріховно розкошував Стрікленд з незнаною спокусницею, знехтувавши честь та обов’язки!.. Мене охопила злість, що дав себе пошити в дурні. Хотів уже вертатися. Та раз пообіцяв місіс Стрікленд зробити все можливе, зайшов-таки.

До готелю вели відчинені навстіж двері з боку якоїсь крамнички. Всередині виднівся напис «Bureau au premier»[6]. По вузьких східцях я дійшов до заскленої кабіни, де стояло бюрко і два стільці, а зовні — лава, на якій, певно, коротав нудні ночі портьє. І ніде ні душі. Я натиснув кнопку електричного дзвінка коло напису «Garçon»[7], і незабаром з’явився черговий — вовкуватий зизоокий молодик без піджака, у м’яких капцях. Так, чомусь ніби ненароком, я запитав:

— Скажіть, тут, бува, не зупинявся пан Стрікленд?

— Номер тридцять два. Сьомий поверх.

Я отетерів, аж затнувся.

— Він… вийшов?

Черговий зиркнув на дошку в кабіні.

— Ні, ключ у нього. Підійміться, погляньте.

Але я вважав за потрібне спитати ще:

— Madame est là?[8]

— Monsieur est seul[9].

І черговий провів мене підозріливим оком. На сходах було темно. Тхнуло цвіллю й трухлятиною. Коли минав третій поверх, якась розчохрана жінка в халаті стала в одчинених дверях і мовчки витріщилася на мене. Піднявшись, нарешті, на сьомий, я постукав у двері під номером тридцять два. По той бік зашаруділо, і двері прочинились. Переді мною стояв Чарлз Стрікленд. Мовчав. Певно, не впізнав мене. Назвавши своє ім’я, я почав з награною невимушеністю:

— Ви, звичайно, мене забули. Минулого літа мав приємність обідати у вас.

— Заходьте! — привітно озвався Стрікленд. — Радий вас бачити. Сідайте.

Тісну кімнатку захаращували меблі в стилі, як його називають французи, Луї-Філіппа: широченне дерев’яне ліжко, де червоно бовванів стьобаний пуховик; простора шафа, круглий стіл, малесенький умивальник і два громіздкі стільці, оббиті червоним репсом. Усе потерте і заяложене. Ані сліду марнотратних розкошів, що їх вимальовував полковник Мак-Ендрю. Стрікленд присунув мені стілець, змахнувши з нього купу одягу на підлоту.

— То чим стану в пригоді? — запитав.

Одітий у стару простору куртку, давно не голений, він у цій кімнаточці виглядав ще дебелішим, ніж запам’ятався з літа. Тоді його сковувала припасована по моді одежа, а тепер, занедбаний і неохайний, він почувався легко й вільно. Хто зна, як могла подіяти на нього моя наготована фраза:

— Я прибув за дорученням вашої дружини.

— А я саме збирався перед обідом вихилити чарочку. Може, підемо разом? Ви п’єте абсент?

— Пробував.

— Тоді ходімо.

Він надів давно не чищений капелюх.

— А то й пообідаєм удвох. Ви ж мені винні обід.

— О, звичайно, а ви самі?

Це важливе питання докинулося природно, аж сам себе похвалив.

— Як палець! За три дні ні до кого й словом не озвався. По-французькому в мене не дуже клеїться.

Опускаючись сходами попереду нього, я запитував себе: а що сталося з офіціанточкою? Чи посварились? Чи то вже минуло захоплення? Втім, останнє малоймовірне, бо свою одчайдушну втечу він готував загодя — цілий рік. Ми дійшли до великої кав’ярні на Авеню де Кліші і зайняли столик на тротуарі.

12

У ту пору дня на Авеню де Кліші було людно. У моїй молодечій уяві всі перехожі вимальовувалися як герої бозна-яких непевних інтриг. Тут сновигали дрібні службовці і продавщиці, тупали старигани, що, здавалося, посходили із сторінок Бальзакових творів; никали особи обох статей, чия професія — наживатися на людських слабощах; хлюпала через край притаманна паризькій голоті енергія, що розбурхує кров і пориває душу до незвіданого.

— Ви хоч знаєте Париж? — поцікавивсь я.

— Ні. Був тут усього раз, під час весільної подорожі.

— Як же ви розкопали такий готель?

— Напитував що-небудь дешеве, і мені його нараяли.

Подали абсент. Ми докинули в чарки цукру і повагом доливали в гіркий напій воду.

— Певно, краще одразу скажу, з чим прибув, — озвався я трохи збентежено.

В його очах мигнули глузливі іскорки.

— Так і знав, що от-от хтось завітає. Амі засипала мене листами.

— Тоді вам прекрасно відомо, про що буде мова.

— Не розпечатував їх.

Я розкурював сигарету, щоб виграти час і подолати розгубленість. Мої ораторські заготовки, гнівні, патетичні чи жалісні, були не до речі на Авеню де Кліші. Мовчанку обірвав Стріклендів смішок:

— Ну й доручення вам перепало, хай йому чорт! Що — ні?

Я зам’явся.

— Як вам сказати?..

— А так: один махом — і гора з пліч. А тоді весело погуляємо до ночі.

На мить я завагавсь.

— Невже ви не уявляєте, яка зараз нещасна ваша дружина?

— То нічого. Переживе.

Не можу описати, скільки черствості було в тих словах. Хоча й оторопілий, я приховав це і заговорив тоном мого дядька, пастора Генрі, згадавши, як той вибивав з мене пожертву для клерикального фонду.

— Ви не заперечите, коли буду відвертим?

Він похитав головою й посміхнувся.

— Хіба вона заслужила, щоб з нею так повестись?

— Ні.

— Може, щось маєте проти неї?

— Нічого.

— Чи ж не ганебно після сімнадцяти років подружнього життя кинути напризволяще жінку, яка вам нічого поганого не зробила?

— Ганебно.

Я глянув на нього, приголомшений. Щиросердно підтвердивши мої закиди, він вибив мені ґрунт з-під ніг, ускладнив, а то й зробив комічним моє становите. Я готувався промовляти — переконливо, зворушливо, підбадьорююче, довірливо чи нав’язливо, а як треба, то й з різким осудом або нищівно-саркастично. А грішник узяв та й визнав свої провини! Що тоді, в біса, робити моралістові? Тут мені забракло досвіду, бо сам у ролі грішника звик усе заперечувати.

— Що далі? — запитав Стрікленд.

Я витис посмішку-гримасу.

— Коли ви це визнаєте, то ніби й нема про що розводитись…

— Я теж так вважаю.

Відчуваючи, що з моєю дипломатією негаразд, я підстьобнув себе:

— Не можна, до лиха, кидати власну жінку без гроша!

— А то чому?

— З чого їй жити?

— Я утримував її сімнадцять років, а тепер для переміни хай сама подбає про себе.

— Вона не вміє.

— Навчиться.

На це, звичайно, було що сказати: і про економічне становище жінки, і про висловлені та мовчазні зобов’язання, які бере на себе чоловік, коли одружується, і таке інше. Але я відчув, що тут важило тільки одне.

— Невже вона вам зовсім байдужа?

— Абсолютно.

Хоча йшлося про речі надто серйозні, в манері його відповідей було стільки легковажного виклику, що я прикусив губу, аби не розсміятися. Але нагадав ганебність його поведінки і настроївся на високоморальне обурення.

— Це чорт знає що! Хоч про дітей подумайте! Вони не зробили вам нічого поганого, та й не просились на світ. Коли від них одречетеся, їх викинуть на вулицю.

— Вони довго пожили в достатках, довше, ніж випадає для більшості дітей. Крім того, про них є кому подбати. Як на те, то й Мак-Ендрю заплатить за їхню освіту.

— Невже ви їх не любите?! Такі милі дітки — і хочете геть від них відцуратись?

— Що ж, доки були малі, вони мені подобались, а як підросли, нічого такого не почуваю.

— То не по-людському!

— Так.

— І вам не соромно?!

— Нітрохи.

Я підступив з іншого боку.

— Усі подумають про вас: от свинюка…

— Нехай!

— І відвернуться з огидою та презирством. Вас це не зачепить?

— Ні!

В його короткій відповіді було стільки зневаги, що моє питання, мов і доречне, здалось недоладним. На хвильку я замислився.

— Не уявляю, як може людина спокійно жити, коли знає, що її осуджують ближні? Вважаєте, що вас це не потурбує? Якась же совість є в кожного, і рано чи пізно вона прокидається. Хіба вас не мучитиме каяття, коли ваша дружина, скажімо, помре?

Він не відповів. Запала мовчанка. Довелось порушити її самому.

— Що ви на те скажете?

— А те, що ви йолоп.

— Вас таки примусять утримувати власних дітей і жінку! — одрізав я сердито. — На їхньому боці закон.

— Хіба закон націдить молока з каменю? У мене нічого нема. Якихось сто фунтів — то все.

Я дивувався дедалі більше. Справді: вже й вибір житла свідчив, що у Стрікленда з грішми не густо.

— А коли їх розтратите?

— Якось зароблю.

Він дивився на мене незворушно; в очах мріла бентежлива насмішкуватість. Поки я обмірковував, як провадити далі, він озвався:

— А чому Амі не вийти заміж удруге? Вона порівняно молода й непогана з себе. Можу порекомендувати її як зразкову дружину. Коли їй потрібне розлучення, я не проти і візьму на себе процедуру.

Тут настав час посміхнутися мені, бо розгадав, куди він хитро гне: утік з коханкою і замітає сліди.

Я відказав з притиском:

— Ваша дружина переказала, що ні в якому разі розлучення не дасть, хай би що ви робили. Її рішення остаточне, отже, не плекайте собі ілюзій.

Стрікленд подивився на мене з непідробно щирим здивуванням, погасив посмішку і мовив зовсім серйозно.

— А мені, голубе, наплювать — дає вона розлучення чи ні.

Я розсміявся.

— Послухайте, Стрікленд! Не треба нас мати за дурнів; уже відомо, що ви тут з коханкою.

Він сіпнувся, а потім раптом вибухнув розкотистим реготом, таким гучним, що за сусідніми столиками переглянулися, а дехто й собі засміявсь.

— Що ж тут смішного?

— Бідолашна Амі!..

Він іще шкірився, але то вже була гримаса презирства.

— Який у жінок курячий розум! Коханки! Коханки, і нічого більше! Вроїли собі, що чоловік покидає одну, бо йому неодмінно закортіло до іншої. І, по-вашому, я такий ідіот, що для якоїсь там зважився на цей крок?

— То, кажете, покинули свою дружину не задля іншої жінки?

— Звичайно, ні!

— Слово честі?

І як воно вихопилося таке наївне прохання…

— Даю вам слово честі.

— На бога, Стрікленд! Для чого тоді кидати жінку?!

— Я хочу малювати.

Приголомшений, я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Подумав, що він божевільний. Не забуваймо: був я дуже молодий і дивився на Стрікленда як на людину середнього віку. Од здивування забув про все.

— Але ж вам за сорок!

— Тому й не можна зволікати.

— Ви коли-небудь малювали?

— Коли був хлопцем, хотів учитися на художника. Але батько штовхнув мене в комерцію. На малюванні, казав, не розживешся. З рік тому я став потроху малювати. Відвідував вечірні курси.

— Це коли місіс Стрікленд думала, що ви засиджуєтесь за картами?

— Так.

— Чому не сказали їй?

— Не хотів ні з ким ділитись.

— У вас щось виходить?

— Ще ні. Тому й приїхав сюди. Лондон не дав би того, що збираюсь добути тут.

— І сподіваєтесь, буде щось путнє, коли починати так пізно? Люди віддаються малярству з вісімнадцяти років.

— Тепер я вчуся швидше, ніж у вісімнадцять.

— Звідки ви знаєте, що у вас є талант?

Він замовк, утупившись у вуличну метушню, якої, певно, не помічав. Тоді кинув навмання:

— Мені треба малювати.

— А не надто це ризиковано?

Стрікленд перевів погляд на мене, відчужений, бентежливий.

— Вам скільки? Двадцять три?

Як на мене, питання було недоречне. Я ж то міг ризикувати. А він — людина немолода, поважний біржовик, з дружиною і двома дітьми — вже ні. Що личило мені, не пасувало йому. Хотілося бути одвертим.

— Може, звичайно, статися чудо, і з вас вийде великий художник, але зважте: ваші шанси — один з мільйона. Який жах усвідомлювати на старість, що знівечив своє життя.

— Я мушу малювати, — повторив він.

— Припустімо, ви станете третьорядним малярем. Але хіба варто задля цього йти на таке зречення? Крім того, в усіх професіях кожен трудяга на своєму місці й почувається чудово; а в мистецтві усе по-іншому.

— Ви просто дурень, — мовив Стрікленд.

— Чому? Хіба говорити очевидну правду — дурість?

— Кажу вам: мені треба малювати. Нічого не можу з цим вдіяти. Коли упав з мосту, немає значення, умієш плавати, чи не вмієш: випливай, а ні — потопай.

В його голосі була справжня пристрасть, котра долала мій опір. Я відчував, що у ньому борсається якась могутня сила і володіє ним проти його волі. Щось незбагненне. Здавалося — він одержимий демоном, який от-от розшматує його. А з вигляду Стрікленд був зовсім-таки пересічний. Він і не бентежився, що я з цікавістю придивляюся до нього. Мені спало на думку: а що подумав би про нього я, побачивши його ось так уперше? Сидить собі чолов’яга в мішкуватій куртці й нечищеному капелюхові; штани пооддувались, руки немиті; на підборідді їжачиться руда щетина; з-між маленьких очиць неоковирно і грубо вистромився агресивно м’ясистий ніс; великий рот, товсті чуттєві губи… Ні, я не зміг би визначити, що́ воно за чоловік!

— Отже, ви не вернетесь до сім’ї? — озвавсь я нарешті. — Ні.

— Ваша дружина ладна про все забути, почати з вами нове життя. Вона ніколи не докорятиме вам.

— Ну її к чорту.

— Виходить, вам байдуже, коли вас усі матимуть за падлюку? Коли ваша сім’я піде жебракувати?

— Плювать мені.

Я витримав паузу, аби увиразнилася моя ретельно виважена наступна фраза:

— Тоді ви — просто мерзотник.

— Ну, відвели душу, а тепер ходім обідать.

13

Власне, мені слід було відмовитися. Взяти і на всю широчінь показати моє справді щире обурення. Гадаю, і полковник Мак-Ендрю був би кращої думки про мене, якби, звітуючи про свою місію, я наголосив, що рішуче не схотів сісти за один стіл з таким типом. Але я побоявся, що моя сором’язність, як завжди, не дасть достойно виконати високоморальну роль. Та й не зручно було вибухати емоціями, котрі одскочать од Стрікленда, як горох од стіни. То лише святі й поети ллють водицю на асфальтові тротуари у трепетній вірі, що там проклюнуться лілії — нагорода за праведний труд.

Я розрахувався за випите, і ми попрямували до дешевого ресторанчика. Там серед строкатої публіки ми пообідали з превеликим апетитом, котрий підтвердив, що я був молодий, а Стрікленд — безсовісний. Після обіду подалися ще в трактир ковтнути кави з лікером.

Те, із чим я прибув до Парижа, я вже висловив, і хоча почувався не досить старанним і трохи винним перед місіс Стрікленд, — не міг же я й розбиватися об Стріклендову байдужість. І не чоловіче то діло — повторювати одне і те ж десять разів з однаковим запалом. А втішала мене думка, що поталанить заглянути в Стріклендову душу. Це інтригувало, але виявилося нелегким, бо Стрікленд був неговіркий, та й висловлювався недорікувато — так, ніби людська мова була для нього ненадійним засобом. Його душевні порухи насилу вловлювалися крізь утерті фрази, грубуваті слова і неясні хапливі жести. І нічого істотного він не сказав; зате в його особі щось приваблювало. Певно, то була прямота і щирість. Стрікленда ніби й не цікавив Париж, який (коли не рахувати тої давньої мандрівки з дружиною) поставав перед ним уперше. Незвичайні, як на англійця, сцени паризького життя його не дивували. Щодо мене, то, побувавши тут і всоте, я щоразу гостро почуваю, як це місто по-новому заполонює мене. І хай би скільки я прогулювався його вулицями, скрізь мене тривожить відчуття незвіданого. А Стрікленд лишався незворушним. Тепер я припускаю, що його душу розбурхувало якесь видіння, перед котрим тьмяніла реальність.

Як на те, з нами сталася недоладна пригода. В трактирі я помітив кількох повій, з партнерами і самих. Одна не зводила очей з нас, і коли перехопила Стріклендів погляд, усміхнулася. Той, здається, її не помічав. Вона на хвилину вийшла, а потім, проходячи коло нас, дуже чемно попросила почастувати її чарочкою. Відтак сіла поруч, і я почав з нею теревенити. Але її помітно цікавив Стрікленд. Я пояснив, що по-французькому він знає ледве кілька слів. Тоді вона заговорила до нього сама — почасти жестами, почасти догідливо спрощеною французькою з домішками десятка відомих їй англійських фраз, а то переходила на звичайну мову; тоді просила, щоб я був їй за тлумача і жадібно вловлювала смисл Стріклендових відповідей. А той добродушно собі розважався, байдужий до її упадань.

Я розсміявся:

— Вітаю з перемогою!

— Нема з чим.

На його місці я б уже втрачав спокій: у неї були сміхотливі очі і дуже принадні губки. Молоде дівча. І чомусь-то тяглася до Стрікленда… Вона не приховувала своїх бажань і прохала розтлумачити це йому.

— Дуже хоче, щоб ви провели її додому.

— Я не тягаюся з ними, — буркнув той.

Переклавши це пом’якшено, бо відмовлятись од таких запросин ніби й нечемно, я натякнув, що у нього не вистачає грошей.

— Але ж він мені сподобавсь! Перекладіть: я піду з ним просто так, з любові.

На моє тлумачення Стрікленд нетерпляче стенув плечима. — Скажіть, хай вона забирається під три чорти!

Вичитавши з його тону і жеста смисл відповіді, дівчина раптом закинула назад голову і, мабуть, спалахнула під шаром рум’ян. Підвелася:

— Monsieur n’est pas poli[10], — кинула у відповідь і вийшла. Мене це зачепило.

— Нащо було ображати дівчину?! Вона ж хотіла догодити вам.

— Мене від цього нудить, — одказав він різко.

Я поглянув на нього з цікавістю. Справді: його обличчя скривилося від обридження, хоч то було грубувате м’ясисте обличчя чуттєвого чоловіка. Можливо, ота звіряча грубуватість і вабила дівчину.

— Таких я міг мати по зав’язку і в Лондоні. Не за цим сюди їхав.

14

Вертаючись в Англію, я багато думав про Стрікленда. Впорядковував те-, що мав сказати його дружині. Уявляв її невдоволення і сам був невдоволений. Стрікленд приголомшив мене. Я так і не зрозумів його мотивів. Питав, що вперше заронило в ньому намір стати художником, але він не зміг чи не хотів відповісти. Пробував переконати себе, що в неповороткій Стріклендовій натурі поступово наростав бунт. Але це не відповідало дійсності, бо для Стрікленда його нудне існування було рідною стихією. Було б звичайним, якби він тікав у мистецтво од нестерпної нудьги. А тут я відчував щось явно незвичайне.

Нарешті, моя романтична вдача вимудрувала пояснення. Хоч і химерне, мене воно почасти задовольнило. А саме: чи не було — питав я себе — у Стріклендовій душі вродженого творчого інстинкту? Приглушений обставинами життя, він невблаганно розростався, мов ракова пухлина в організмі; врешті заволодів усім його єством і з фатальною невідворотністю змусив діяти. Зозуля кладе яйце в чуже гніздо, відтак її пташеня виштовхує зведених братів, а потім руйнує й гостинне гніздо.

І треба ж, на диво, щоб такого зазнав нудний біржовий маклер, певно, на власну згубу і на горе людям, од нього залежним! А втім, подібні дива вже бували, коли, скажімо, дух божий сходив на людей могутніх і маєтних, невідступно їх переслідував і заганяв у монастир, де вони, зрікшися світських радощів і любовних утіх, приборкували гординю та умертвляли плоть. Переворот наступає по-різному. В одних це раптове потрясіння — так бурхливий потік розбиває камінь; на інших находить повільно — так капають краплі і точать камінь. У Стрікленда була прямолінійність фанатика і незламність апостола.

А в мені озвалася практична жилка: побачимо, як виправдає себе Стріклендова одержимість на ділі. Я запитав про враження від його спроб на курсах в Лондоні. У відповідь Стрікленд широко посміхнувся.

— Думали — я їх розігрую.

— А тут ви відвідуєте студію?

— Так. Сьогодні той зануда — знаєте, наш маестро — ходив між рядами і глянув на моє малювання. Підняв брови і більше нічого, пішов далі, хе-хе!

Видно, такі ситуації не бентежили Стрікленда. Він не залежав од поглядів свого оточення.

Саме це в ньому найбільш і виводило мене з рівноваги. Бо коли хто каже, ніби йому байдуже, що́ думають про нього інші, — я знаю, що то самоомана. Насправді він кохається у власних дивацтвах, доки про них не знають. А то зневажає громадську думку, бо йому симпатизують друзі. Навіть приємно кинути виклик усталеним поглядам, коли у твоєму колі така незвичайність є звичаєм. Це додає самоповаги: вважаєш себе сміливцем, хоч небезпеки в тім нема. Потреба людського визнання — найглибше вкорінений потяг у душі цивілізованої людини. Ніхто так похапливо не шукає притулку під добропорядним крильцем, як війнувата жіночка, котру натомили ухиляння «од пращ і стріл розлюченої пристойності»[11]… Я не вірю, що комусь і справді начхати на громадську думку. То наївна бравада. По суті, він лиш не боїться осуду за свої грішки, котрих напевно не викриють.

Та ось переді мною був чоловік і справді байдужий до громадської думки, і дійсно не підвладний умовностям, як борець, що намастив собі тіло олією. Такого не схопиш, і він вільний. Але його воля — обридлива. Пригадую, я ще сказав йому:

— Послухайте. Коли б усі діяли, як ви, то люди не могли б жити далі.

— Дурниці! Не кожен хоче діяти, як я. Величезна більшість радо діє так, як заведено.

Іншим разом я пробував глузувати:

— Отже, ви не вірите і в цей припис: «Дій так, щоб з кожного твого вчинку можна було вивести загальне правило».

— Уперше чую. Ідіотське глупство.

— Але так сказав Кант.

— Нехай. Все одно глупство.

Дарма промовляти й до совісті такої людини. Не скажеш «глянь-но на своє лице», коли нема дзеркала. На мій погляд, совість — то громадський сторож у кожному з нас. Вона стоїть на варті правил, котрі виробило суспільство для самозбереження. Вона — жандарм у серці, шпигун у цитаделі нашого «я». Ми так прагнемо людської похвали і жахаємося осуду, що самі впустили ворога в наші інтимні володіння, аби він в інтересах господаря вистежував і викорінював ледь помітні наміри відбитися од стада. Совість змушує нас ставити загальне добро вище власного і є найміцнішою ланкою, що пов’язує особистість і загал. Раз уже переконали себе, що слугуємо інтересам вищим, ніж власні, ми стаємо рабами цього повелителя і підсаджуємо його на трон. А потім, немов послужливий придворний, чийого плеча торкнувся монарший жезл, пишаємося, яка у нас чутлива совість, і ладні кидати найрізкіші звинувачення на голови нелояльних. Ми, члени суспільства, сприймаємо, як факт, своє перед ним безсилля.

Коли я збагнув, що Стріклендові зовсім байдуже громадське осудження його поведінки, я з жахом відсахнувся від нього, як від потворного нелюда.

На прощання він іще сказав:

— Перекажіть Амі, хай не бігає за мною, бо нічого з того не буде. А втім, я вибираюся з готелю, і вона мене не знайде.

— Добре, що вона вас спекалася! — одрізав я.

— Любий мій! Оце саме я й хочу, щоб ви їй втовкмачили. Але жінки такі безголові.

15

У Лондоні мене чекав нетерплячий виклик місіс Стрікленд: тільки-но прибуду, увечері завітати до неї. Я застав її у товаристві полковника Мак-Ендрю і його дружини. Сестри були схожі одна на одну, тільки місіс Мак-Ендрю, старша, вже одцвіла. Зате вона випромінювала таку діловитість, немов запхала собі до кишені всю Британську імперію. З жінками старших офіцерів таке поробляє їхнє почуття належності до вищої касти. Дама вельми моторна, вона й під завченою чемністю насилу приховувала переконання, що люди не військові — то однаково, що які-небудь офіціанти. У власному колі місіс Мак-Ендрю ненавиділа «тих пихатих гвардійців», а їхніх нетовариських жінок то й згадувать не хотіла. Вдягалася вона недоладно й коштовно.

Місіс Стрікленд помітно нервувала.

— То розказуйте, з чим приїхали.

— Бачився з вашим чоловіком. На жаль, він остаточно вирішив не вертатись додому. — Помовчав і додав: — Він хоче стати художником.

— Та що ви кажете! — скрикнула місіс Стрікленд, украй здивована.

— Хіба раніше ви такого не помічали?

— Так він же зовсім звихнувся! — вигукнув полковник Мак-Ендрю.

Місіс Стрікленд зосереджено насупила брівки, поринувши у спогади.

— Давно, ще до нашого весілля, він, бувало, щось мазюкав фарбами. А ми, пригадую, сміялися, бо в нього зовсім не було хисту.

— Це лише маневр! — одрізала полковниця.

Місіс Стрікленд поникла в глибокій задумі. Моя новина, видно, не вкладалася в її поняття. Я помітив зміни в її вітальні. Тут над згорьованою жінкою вже брала гору зразкова господиня. Де й поділася та печальна пустка, що вражала мене після катастрофи. Але важко було уявити тут Стрікленда, якого я щойно бачив у Парижі. Він ніяк сюди не вписувався — це, подумав я, вони й самі мали б збагнути давно.

— Коли вже захотів стати художником, то чому було не сказати мені? — нарешті озвалася місіс Стрікленд. — В кого в кого, а у мене знайшлося б співчуття для таких його… поривань.

Вуста полковникової дружини згорнулися в жмуточок. Видно, артистичні знайомства молодшої сестри були не до вподоби місіс Мак-Ендрю, у котрої всіляка там «кольтура» викликала зневагу.

Місіс Стрікленд провадила далі:

— Що й казати! Якби у нього був якийсь талант, то хто вже хто, а я перша підтримала б його, хай і ціною жертв. Я воліла б стати дружиною художника, а не біржового маклера. Якби не діти, на все пішла б. В убогій майстерні, за ширмою була б з ним щаслива, як у цьому домі.

— Ну, люба моя, то вже занадто! — підняла голос місіс Мак-Ендрю. — Невже ти віриш у ці байки?

— Але, по-моєму, то правда, — зауважив я м’яко.

Вона глянула на мене поблажливо.

— Сорокарічний чоловік ніколи не покидає жінку з дітьми і не полишає свого бізнесу задля малювання, якщо він не закохався в іншу жінку. Не інакше, як йому закрутила голову одна з тої вашої артистичної компанії.

Бліді щоки місіс Стрікленд спалахнули.

— Скажіть, яка вона.

Я завагався, знаючи, що це подіє, як вибух.

— З ним нема ніякої жінки.

Подружжя Мак-Ендрю одночасно вигукнуло, виражаючи недовіру. Місіс Стрікленд схопилась на ноги.

— Кажете — не бачили її?!

— Там нікого бачити — він сам-один.

— Та що ви мелете! — заволала місіс Мак-Ендрю.

— Так і знав! Треба було самому поїхати. Будьте певні, — фиркнув полковник, — я ту парочку враз вивів би на чисту воду!

— Ну і шкода, що не поїхали! — огризнувся я. — Побачили б, що ні один з ваших здогадів не підтвердивсь. Він живе в найпоганішому готелі, тулиться в брудній кімнатці і зовсім не для розваг утік з дому. Та й грошей у нього нема.

— А не здається вам, що він чогось накоїв і ховається від поліції?

В їхніх серцях блиснув промінчик надії. Я його вмить погасив:

— Коли так, не дурний же він давать у Лондон свою адресу. В усякому разі, одне не викликає сумніву, — додав я ущипливо, — ні з ким він не втікав, ніякий він не закоханий, а жінки цікавлять його менш усього на світі.

Запала мовчанка. Вони обмірковували почуте.

— Коли те, що ви кажете, правда, — озвалася, нарешті, місіс Мак-Ендрю, — то не таке вже все безнадійне, як нам здавалось.

Місіс Стрікленд зиркнула на сестру, однак промовчала й опустила свою милу голівку, бліда, загадково насуплена.

Місіс Мак-Ендрю провадила далі:

— Тоді це просто вибрик, і воно скоро мине.

— Амі! А чому вам самій не поїхати до нього? — Додумався полковник. — Пожили б з рік у Парижі, а дітей ми доглянем. По-моєму, він тут знудився, а незабаром знову закортить у Лондон, і все якось-то вляжеться.

— А я не раджу, — втрутилася місіс Мак-Ендрю. — Краще не зважати до пори до часу. Тоді сам прибіжить, підібгавши хвоста, як цуцик, і знову примоститься коло тебе, — місіс Мак-Ендрю холодно подивилася на сестру. — Ти бувала з ним нерозважна. Чоловіки — то непевний народ, їх треба тримати вміючи.

Полковниця поділяла поширену жіночу теорію, нібито кожен чоловік, який покинув люблячу жінку, — то мерзотник, але винна, що так сталося, все-таки жінка. Le cœur a ses raisons que là raison ne connaît pas[12].

Місіс Стрікленд обвела нас повільним поглядом і мовила тихо:

— Він уже не вернеться.

— Ну, що ти, люба! Чула, які там умови? У тебе він добре доглянутий, пещений. Думаєш, довго терпітиме задрипану кімнатку в зачуханому готелі? Та ще без грошей. Він мусить вернутись.

— Ні. Поки вважала, що він утік з іншою, я ще споювалась. Бо знала: усе те нетривке. За кілька місяців вона надокучила б йому смертельно. А як її нема, то вже все. Кінець.

— Гм-м-м! І до чого ці тон-н-нкощі! — прогундосив полковник. Особливий притиск на останньому слові виражав зневагу до людських якостей, що традиційно чужі покликанню військових. — Викиньте з голови дурниці! Дорогі має рацію; повернеться, ще й як. Ну, побрикає там трохи — і все.

— Я не хочу, щоб він вертався!

— Амі!

Місіс Стрікленд пойняв гнів. Вона пополотніла від холодної люті й заговорила швидко, іноді затинаючись.

— Я простила б, якби він нестямно закохався в іншу; якби втік з нею. Це природно. Я не звинувачувала б його. Знала б — його звели. Чоловіки безхарактерні. Жінки неперебірливі. А тут — інше. Я — ненавиджу його! Ніколи йому не прощу!

Полковник Мак-Ендрю та його дружина заговорили до неї водночас. Вони були вкрай здивовані; казали, що Амі збожеволіла; не могли нічого збагнути. Місіс Стрікленд розпачливо звернулася до мене:

— Невже навіть ви не розумієте?

— Не зовсім. Виходить, ви йому пробачили б, коли б він захопився іншою жінкою, а не ідеєю. Безтілесна суперниця вам не під силу. Чи правильно я зрозумів?

Місіс Стрікленд зиркнула на мене не дуже приязно і не відповіла. Здається, до неї дійшло. Тоді заговорила приглушено, тремтячим голосом.

— Не знала, що можна когось так ненавидіти, як я ненавиджу його. Я тішила себе думкою: хоч би скільки це тяглося — врешті-решт я буду йому потрібна. Коли помиратиме, покличе, і я прийду, і догляну його, як мати; в останні хвилини скажу, що завжди любила і простила все…

Мені стає якось моторошно, коли жінки пристрасно бажають поводитися благородно при смертних постелях своїх коханих. Іноді здається, що наші супутниці виявляють нетерплячість, коли довголіття їхніх незабутніх відкладає ті зворушливі сцени.

— …А тепер — тепер і знати його не хочу. Він мені байдужий, чужий. Хай помирає з голоду, в злиднях, всіма покинутий. Хай гниє живцем од страшної хвороби. З ним покінчено.

В такому разі, подумав я, можна переказати й Стріклендові поради.

— Коли вам потрібне розлучення, він просив повідомити, що візьме все на себе.

— Аз якої речі я мала б давати йому волю?!

— Він не те щоб напрошувався. Просто вважав, що вам так зручніше.

Місіс Стрікленд нетерпляче стенула плечима. Пригадую, вона мене трохи розчарувала. Я наївно думав, що люди — більш цілісні створіння. Було прикро, що в цій чарівній істоті живе така шалена мстивість. Тоді я й не уявляв, з якої строкатої мішанини зіткані людські душі. Тепер-то я добре знаю: в одному серці живуть разом велич і дріб’язковість, злоба і милосердя, ненависть і любов.

Хотілося полегшити місіс Стрікленд муки її приниження. Думав: що б його сказати? Зрештою, наважився.

— Розумієте, у мене таке враження, ніби ваш чоловік не може відповідати за власні вчинки. Він, по-моєму, сам не свій, а мов одержимий несамовитою силою і весь в її владі, як муха в павутинні. Йому ніби щось пороблено. Згадайте оповіді про те, як у тіло одної людини вселяється душа іншої і проганяє свою попередницю. Поки душі незатишно, вона виробляє бозна-що. Колись про таке сказали б: у Чарлза Стрікленда вселився диявол.

Місіс Мак-Ендрю розгладила на колінах сукню. Золоті браслети спали їй на зап’ястки.

— А по-моєму, то пуста балаканина, — зауважила вона в’їдливо. — Треба, мабуть, визнати, що Амі не зовсім розкусила свого чоловіка. Надто її поглинали власні турботи. Щодо мене, то не уявляю, я́к Алек[13] міг би щось приховувати більше року і я про все найдокладніше не вивідала.

Полковник бездумно витріщився в порожнечу — його вигляд виражав повну невинність.

— Але фактом є й те, що Стрікленд — це безсердечна тварюка, — завершила місіс Мак-Ендрю. Тоді суворо подивилась на мене. — І от що я вам скажу про його мотиви: чистісінький егоїзм і більш нічого.

— Це, звичайно, найпростіше пояснення, — потакнув я і подумки додав: яке нічого не пояснює.

Врешті, пославшись на втому, я підвівся, щоб іти. Місіс Стрікленд мене не затримувала.

16

Подальші події виявили, що місіс Стрікленд — жінка з характером. Вона приховала свої гіркі переживання, бо тверезо збагнула, що людям надокучає вислухувати скарги і світ радо відвертається від чужого горя. Часто буваючи в товаристві (а її наперебій запрошували в гості, щоб дарувати співчуття), вона чудово володіла собою. Виявляла відвагу, хоч і не показну, і дотепність — у міру; чуйно прислухалася до чужих нарікань і співчувала їм, а про власні турботи воліла мовчати. Коли й згадувала свого чоловіка, то хіба що з жалем. Спочатку мене це дивувало. А одного разу я почув од неї таке:

— Знаєте, тепер я бачу — ви тоді помилялися, ніби Чарлз у Парижі сам-один. З певних джерел мені стало відомо, що з ним поїхала одна особа…

— Коли так, він геніально замів сліди.

Вона відвела погляд і трошечки почервоніла.

— У мене, розумієте, є до вас прохання: коли говоритимуть, що він утік з коханкою, не треба заперечувати.

— Звичайно, не треба.

Вона перевела розмову на інше — так, ніби ми торкнулися випадкової дрібнички. Незабаром серед її знайомих поширилася пікантна історія: нібито Стрікленд закохавсь у французьку балерину, коли та гастролювала в Лондоні, й потягся за нею в Париж.

Не знаю, хто пустив такий поголос. Але — дивна річ! — він завоював для місіс Стрікленд і багатьох співчуваючих і додаткову шану, і, зрештою, допоміг обрати заняття, котре забезпечило їй прожиток. Полковник Мак-Ендрю не перебільшував: у неї таки не було грошей. Довелось негайно шукати заробітків.

І тут їй спало на думку використати широкі знайомства в колах літераторів. Без зайвих зволікань місіс Стрікленд засіла за стенографію й машинопис. А що вона була жінкою інтелігентною, з неї заповідалася друкарка високого класу. Цьому посприяла й її родинна драма: знайомі письменники самі зголосилися постачати її роботою та рекомендували своїм друзям.

Полковник Мак-Ендрю з дружиною, бездітні й добре забезпечені, взяли на себе утримання її дітей, так що місіс Стрікленд заробляла тільки на себе. Вона здала своє помешкання, продала меблі, перебралась у двокімнатну квартиру в околиці Вестмінстера і почала нове життя. Не було сумніву, що з її діловитою старанністю те зачинання матиме успіх.

17

Років через п’ять після згаданих подій мені й самому закортіло пожити в Парижі. Лондон мені приївся. День у день робити те саме — втомлює. Та й знайомі мої не відступали всяк од своєї рутини. Годі було чекати від них несподіванок, а при зустрічах я наперед знав, про що говоритимуть. Навіть їхні любовні інтрижки відгонили нудною буденщиною. Ми стали схожі на трамваї: кожен котиться своїм маршрутом туди-назад, і можна наперед прикинути, де і скільки буде пасажирів. Життя стало до того впорядковане, що мене охопив жах.

Спродав я манаття, здав помешкання і вирішив освіжитись.

Перед від’їздом зайшов до місіс Стрікленд. Давненько її не бачив, і впадало в око, як вона змінилася. Не те що постаріла, схудла чи змарніла — певно, і вдача її зазнала змін. Місіс Стрікленд розширила своє діло: відкрила бюро машинопису на респектабельній Чансері-Лейн. Тепер сама друкувала мало, бо найняла чотирьох машиністок, і вела коректуру їхньої роботи. Аби надати всьому певної викінченості, обгортала бандеролі в особливий папір, шовковистий на дотик, різних приглушених кольорів, і робила надписи червоним і синім чорнилом. Ретельно й охайно виконані замовлення здобули її закладові солідну репутацію, і місіс Стрікленд стала добре заробляти.

Та все ж вона не могла збутися думки, що для неї жити з власної праці — не зовсім достойно. Тож принагідно нагадувала, що з походження вона леді; переплітала розмову посиланнями на гучні імена своїх друзів, аби співбесідник орієнтувався, в яких сферах вона й досі витає; соромилася власної діловитості й одваги, зате розцвітала на згадку, що її запрошено на обід до королівського радника в Південний Кенсінгтон; з приємністю сповістила, що син навчається в Кембриджі, і радісно посміювалася, оповідаючи, як то донька, ледь повнолітня, не має одбою від запрошень на танці.

Я нетактовно бовкнув дурницю:

— Колись перейме ваше діло…

— Що ви! Цього я ніколи не допущу! Вона ж у мене гарненька; не сумніваюся: заміж вийде добре.

— Думав — вам полегшення…

— Авжеж. Її не раз запрошували на сцену, тільки я не пускаю. Мені, правда, знайомі наші провідні драматурги, то могла б одержати для неї роль хоч узавтра, але не хочу бачити її у строкатій компанії.

На мене війнуло холодком од такого панства.

— Чи маєте які вісті від чоловіка?

— Ані слова. Про мене, може, й помер.

— Раптом побачу його в Парижі. Вам те не буде цікаво?

Вона на хвильку завагалася.

— Що ж, коли він бідує, я можу допомогти. Перешлю вам трохи грошей. Будете їх видавати йому, в міру потреби.

— А ви — добра, — похвалив я.

Проте знав: так помагають не з доброти. Неправда, ніби страждання облагороджує людей; іноді це робить щастя; від страждання люди стають дріб’язкові і мстиві.

18

А побачив я Стрікленда вже на другий тиждень мого паризького життя.

Одразу знайшовши собі невеличке помешкання на Рю де Дам, я обставив його за кількасот франків уживаними меблями, домовився з консьєржкою, аби там прибирала та подавала мені щоранку чашку кави. — і пішов відвідати одного приятеля на ім’я Дірк Струве.

Той Дірк Струве належав до людей, на згадку про яких одні ніяково знизують плечима, а інші глузливо посміхаються, залежно від уподобання, — бо сама природа створила його посміховиськом. То був дуже кепський художник, з яким я познайомивсь у Римі. Мені запам’яталася щира й натхненна банальність його картин. З трепетною любов’ю до мистецтва він виставляв своїх персонажів позувати на сходах Берніні, що прикрашають площу Іспанії в Римі, і його нітрохи не відстрашувала разюча картинність зображуваного. Студію Дірка Струве заповнювали полотна, з яких позирали то поселяни — окаті вусані в гостроверхих капелюхах, то пустотливі дітлахи в мальовничому лахмітті; то жінки в барвистих спідницях. Вони тинялися перед соборними порталами, гуляли серед кипарисів під безхмарним небом, кохалися біля кам’яних водограїв часів Ренесансу, а іноді крокували просторами Кампаньї коло візка, запряженого волами. Усе те було яскраво розмальоване в точно окреслених контурах — точніше, ніж на фотографії. Якось один художник коло палацу Медічі прозвав Дірка Струве Le Maître de la Boîte à Chocolats[14]. Судячи з його картин, можна було подумати, що ніколи не було ні Моне, ні Мане, ні всіх імпресіоністів.

— Знаю, що з мене абиякий художник, — примовляв він. — Не Мікеланджело, це точно. Але щось і в мені є, раз на ці картини є попит. Вони вносять романтику в домівки простих людей. Їх беруть не тільки в Голландію, айв Норвегію, Швецію, Данію. Їх купують комерсанти й заможні ремісники. Не уявляєш, які там люті зими — довгі, темні, холодні. Тоді приємно мріяти про Італію моїх картин. Такою вони хочуть бачити її. Колись і я уявляв її такою.

Певно, те сліпуче видиво й заслонило йому правду. Перед його духовним зором, усупереч жорстокій дійсності, завжди мріла Італія романтичних розбійників та мальовничих руїн. І він малював свій ідеал — убогий, банальний, заяложений, а все-таки ідеал. Це й надавало йому своєрідного чару.

Тим-то Дірк Струве не був для мене, як для багатьох, лише посміховиськом. А колеги-художники одверто глузували з його картин і, оскільки він непогано заробляв, безсоромно тяглися до його гаманця. Бо Дірк Струве був добряком. Посміюючись над його наївною довірою до баєчок про їхні страшенні бідування, художницька братія нахабно «позичала» у нього гроші. Сентиментальний, збудливий, по-смішному недоладний із своїми легкозаймистими почуттями, він дарував таку доброту, що її сприймали, як належне, без вдячності. Брати в нього гроші було легко, все одно, що грабувати дитину. За це його теж зневажали. Гадаю, якби й кишеньковий злодій, що пишається філігранно вправними пальцями, підібрав забуту на сидінні дамську сумочку, повну коштовностей, — він просто зневажав би її власницю.

На горе Дірка Струве, природа, створивши його посміховиськом, не захистила товстою шкірою. Він аж корчився від жартів і кпин, котрі сипалися на нього зусібіч, і в той же час, мов навмисне, знов і знов виставляв себе на посміх. Проте, хоч як страждав од постійних образ, він був незмірно добродушний і не мав зла на кривдників. Такому досвід не йде в науку. Хоч би й змія його вжалила, — очунявши, він покладе її собі за пазуху. Його життя — то була, трагедія, розіграна в стилі балаганної клоунади. Я не належав до його мучителів. За це він одплачував мені вдячністю і прогудів мої співчутливі вуха нескінченними скаргами.

Найпечальніше було те, що слухаючи їх, хотілося сміятися. І що більше горя вони виражали, то більш були смішні.

Але хоч і який сам поганий художник, Дірк Струве тонко відчував мистецтво. Для мене відвідини картинних галерей в його товаристві перетворювались на естетичний бенкет — така витончена була його критика і глибоко змістовне захоплення баченим. Тут він був усеосяжний. Бездоганний смак однаково не зраджував його чи то в поцінуванні старих майстрів, чи то в похвалах на адресу модерних. Молоді таланти він помічав одразу й радісно їх підбадьорював, даючи непохибні оцінки. Він і загальною освіченістю перевершував колег, бо, на відміну від багатьох, орієнтувався у споріднених мистецтвах. Його вироблені літературні й музичні смаки урізноманітнювали й поглиблювали сприйняття живопису. А для мене, тоді молодого літератора, його поради й настанови стали вельми в пригоді.

Після подорожі до Рима я листувався з ним і разів шість на рік отримував його довжелезні послання чудернацькою англійською мовою. Кожне доносило живий образ його збуджених бесід в круговерті бурхливої жестикуляції. Невдовзі перед моїм приїздом до Парижа він одружився з якоюсь-то англійкою й переїхав з нею у студію на Монмартр. Ми не бачилися чотири роки.

19

Я завітав до його студії без попередження. На мій дзвінок одчинив двері сам господар. У першу мить він не впізнав мене, а тоді з радісними вигуками потягнув у хату. Приємно, коли тебе так вітають. Назустріч підвелася його дружина, яка сиділа за шитвом коло грубки. Дірк Струве відрекомендував мене.

— А пам’ятаєш?! — заволав він до неї. — Я часто розказував тобі про нього! — А тоді до мене: — Чом же ти не попередив, що приїдеш?! Скільки-то ми не бачилися?! А ти надовго? І чому було не прийти трохи раніше — пообідали б разом.

Він торохтів градом запитань, поки вів мене до стільця, і всаджував, і поплескував, мов подушечку. Потім підсовував мені сигари, тістечка, вино, і тупцював навколо, і впадав у відчай, що під рукою не було віскі; і заходився готувати каву, не знаючи, чим би ще догодити; і сяяв, і посміхався, і від надмірних радощів вкрився рясним потом.

— А ви не змінилися! — мовив я весело, окинувши його поглядом.

У Дірка був той же потішний вигляд: коротконогий товстунець, ще не старий, років тридцяти, але передчасно полисілий, він сяяв пухкою шкірою округлого обличчя, на якому аж пашіли рум’яні щоки й пурпурові губи; голубі очі, теж округлі, зоріли з-за величезних окулярів у золотій оправі, і вже зовсім не було видно білястих брів. Він був схожий на життєрадісних череванів-купців з картин Рубенса.

Дізнавшись, що я в Парижі надовго і вже влаштувався, Дірк почав гірко докоряти, чому я не повідомив його заздалегідь. Він сам підшукав би мені житло. І нащо ото витрачатися на меблі? — він позичив би свої та допоміг перевезти; і як же не по-товариському я вчинив, що не скористався з його послуг! Тим часом місіс Струве тихенько сиділа собі, штопаючи панчохи, і з сумирною посмішкою прислухалася до чоловікової балаканини.

— От бачиш — я й одружився! — випалив він раптово. — Ну? Як тобі моя жіночка?

Він повернув до неї розпромінене обличчя і підштовхнув пальцем угору окуляри, котрі все сповзали із спітнілого носа.

— Ради бога, що я можу зараз сказати? — розсміявся я.

— Ну що ти, Дірк! — докинула й вона, посміхаючись.

— А правда ж — яка чудесна! Знаєш, друже, ти не гай часу, а першим ділом женися! Тепер я найщасливіша людина па світі. Ти тільки глянь на неї! Як вона сидить! Правда — картина? Ну, чим не Шарден?[15] Скільки красунь бачив на світі, а кращої за мадам Струве — нема!

— Ах, годі вже, Дірк, а то я вийду!

— Mon petit chou![16] — вигукнув він.

Пристрасть, яка бриніла в його голосі, змусила місіс Струве зашарітися. Уже й з листів я знав, що він по вуха закоханий у свою дружину, а тут і сам побачив: очей не може відірвать од неї. Не знаю, чи кохала вона його. Бідолашний блазень, навряд чи міг він стати предметом жіночого захоплення; але в її очах мріла підбадьорлива посмішка, і хто зна, чи та зовнішня стриманість не приховувала глибших почуттів. Не кажу, що з неї була яскрава красуня, здатна приголомшити когось, як зголоднілого на пестощі Дірка Струве, зате вона випромінювала рівне солідне тепло — височенька, у простій, гарно скроєній сірій сукні, що вдало підкреслювала форми її тіла. Щоправда, ті форми скоріше привабили б скульптора, ніж модельєра. Густе каштанове волосся вона уклала в невибагливу зачіску. Правильні риси її блідого обличчя не визначалися нічим особливим, як і спокійний погляд сірих очей. Вона була не те що красуня, а так собі миленька. Дірк Струве не випадково згадав Шардена. Мені теж спливла на пам’яті та миловидна домогосподарочка в очіпку й фартушку, котру обезсмертив великий художник. Так і місіс Струве: уявлялася в оточенні кухонного начиння, заглиблена в куховарське священнодійство, котре набуло високоморального смислу. Навряд чи мала вона кмітливий розум та була коли-небудь дотепною, проте така поважна зосередженість мене зацікавила, а в її мовчанні ніби наїлася тайна. Дивно: що привело її до Дірка Струве? Хоч ми з нею й англійці, я не міг помітити якихось прикмет, що вказували б на її походження, виховання та умови життя до заміжжя. Надто вже була неговірка. Коли озивалася, вловлював лиш приємні інтонації й природні манери.

Я запитав Дірка, як йому працюється.

— Працюється? Я ще ніколи так добре не малював!

Ми сиділи в його студії, і він кивнув на один з мольбертів із незакінченою картиною. Поглянувши, я сторопів: на ній проступала група італійських поселян, що прогулюються перед римським церковним порталом, виряджені в народні костюми Кампаньї.

— Ви займаєтеся цим тепер? — запитав я.

— Авжеж. Натуру можна знайти і тут, не обов’язково бути в Римі.

— Правда ж — які гарні! — озвалася місіс Струве.

— Моя нерозумна жіночка гадає, що я великий художник, — розсміявся Струве.

Він ніби прохав пробачення, а насправді розцвів од похвали і пестив поглядом власний витвір. Незбагненно: як з його критичним чуттям, оригінальний і несхибний, коли йшлося про інших, — він сам вдовольнився неймовірно банальним несмаком.

— Покажи, які у тебе є ще картини, — заохотила жінка.

— Показати?!

Скільки він натерпівся од кпин своїх знайомих — а все-таки жадоба визнання і наївне самовдоволення штовхали бідолашного знову й знову показувати свої мальовидла. Він виставив іще одне. Там двоє кучерявих італійських хлоп’яток грались у крем’яхи.

— Які миленькі! — похвалила місіс Струве.

Огляд тривав. І побачив я, що Дірк Струве і в Парижі плодить ту саму заяложену картинність, котрій роками віддавався в Римі. Усе те фальшиве, надумане, претензійне, тоді як сам він був взірцем чесної, щирої та безпосередньої людини. От і збагніть такі суперечності!

Несподівано для себе я запитав:

— Послухайте: вам, бува, не знайомий художник на ім’я Чарлз Стрікленд?

— Та невже ти його знаєш?! — аж підстрибнув Дірк.

— Тварюка, — докинула його жінка.

— Ma pauvre chérie[17], — Дірк підбіг до неї і став обціловувати їй руки. — Вона його не терпить. Але звідки знаєш його ти?

— Не зношу невихованих, — пояснила місіс Струве.

На те Дірк розсміявся і став пояснювати сам:

— Якось я запросив його сюди, щоб глянув на мої картини. Він прийшов, і я показав йому все… — Струве збентежено затнувся, вагаючись. І треба ж було йому наговорювати на себе! Почав, а закінчувати соромно. — Ну, став Стрікленд, дивиться на мої… на всі мої картини й нічого не каже. Думаю — приберігає присуд на кінець. Показую останню. «От і все». А він мені: «Я прийшов позичить у вас двадцять франків».

— І Дірк йому позичив! — у голосі місіс Струве тремтіло обурення.

— Знаєш, я був такий приголомшений… Та й незручно відмовляти. А він засунув гроші в кишеню, ледь кивнув головою, сказав «дякую» і вийшов.

Коли Дірк Струве розповідав це, на його круглому простакуватому обличчі виписувалося таке щире здивування, що важко було не пирснути від сміху.

— Ну, хай би сказав, що картини погані! А він же — ні слова, розумієш, ані словечка.

— Нащо про таке балакати! — дорікнула місіс Струве.

Та найсумніше було ось що. Усій цій історії надавав комізму якраз потерпілий голландець, а Стріклендове нахабство не дуже-то обурювало.

— Щоб і ноги його тут не було, — довершила місіс Струве.

На те її чоловік стенув плечима, посміхаючись. До нього повернулася звичайна добродушність.

— Річ у тому, що Стрікленд — великий, справді великий художник.

— Стрікленд?! — Я аж крикнув. — Це не той.

— Бородатий рудий здоровило. Чарлз Стрікленд. Англієць.

— Той, кого я знаю, не заводив бороди. Втім, якщо й відростив, то, мабуть, руду, — міркував я. — Але він же почав малювати всього п’ять років тому.

— Отож-бо і є. Великий художник.

— Не може бути!

— Хіба я коли помилявся? — нагадав Дірк. — Кажу тобі: він геніальний. Не сумніваюсь: років через сто, коли нас і спом’яне хто-небудь, то тільки тому, що ми були знайомі з Чарлзом Стріклендом.

Мене це здивувало і геть розтривожило. Згадалось, як я розмовляв з ним востаннє.

— А де можна побачити його картини? — спитав я. — Чи має він успіх? І де живе?

— Успіх? Ні. Навряд чи він продав яку з картин. Коли розповідаєш про них, люди сміються. Але я-то знаю, що він великий художник. Зрештою, сміялися і з Мане. Коро теж не продав жодної картини. Де живе Стрікленд, не знаю. Але його можна побачити. Щовечора він з’являється в кав’ярні на Авеню де Кліші. Хочеш — проведу.

— Не думаю, що йому хотілося б мене бачити. Це нагадає про часи, які він волів би забути. А все-таки підемо. І чи не випаде десь нагода глянути на його картини?

— Тільки не у нього, бо він їх не показує. Проте я знаю одну комісійну крамничку, де є кілька його полотен. Краще не йди туди без мене, а то не зрозумієш. Хай я сам їх тобі покажу.

— Дірк, ти мене розстроюєш, — озвалася місіс Струве. — Тільки й мови, що про його картини, а він же так повівся з тобою. Знаєте, — звернулась вона до мене, — сюди приїздили з Голландії покупці, і Дірк умовляв їх, щоб брали не його картини, а Стріклендові; сам напросився, щоб їх носили до нас і показували.

— І яка про них ваша думка? — запитав я посміхаючись.

— Вони жахливі.

— Серденько, ти не розумієш.

— Але ж і твої голландці були сердиті, страх. Думали — ти насміхаєшся.

Дірк рвонув окуляри з носа і став їх протирати. Лице його пашіло від збудження.

— Найкоштовніше, що є на світі, — краса, думаєш, валяється, як камінець на березі?! Кому заманулось, підняв знічев’я, та й годі? Ні! Краса — це дивовижне чудо. Митець у муках душевних породжує її із світового хаосу. Створена краса доступна не всякому. Щоб осягнути її, треба пережити поривання творця. Вона, мов мелодія, що він нам дарує: озивається в серцях, коли ми набули знань, наділені чутливістю і розвинули уяву.

— Скажи, Дірк, а чому твої картини завжди гарні й зачарували мене з першого погляду?

У Струве затремтіли губи.

— Іди, моє сонечко, спати. Я трохи проведу товариша і зараз вернусь.

20

Наступного вечора Дірк Струве мав зайти до мене, щоб удвох піти до кав’ярні, куди вчащав Стрікленд. Цікаво, що вона виявилася тією самою, де ми пили абсент іще коли я їздив у Париж на побачення з ним. Стрікленд не міняв звичок, і це здалося мені характерним виявом його вайлуватості.

— А онде і він, — кивнув Струве, коли ми добралися до кав’ярні.

Хоча стояла осінь, вечір випав теплий, і за столиками просто неба було людно. Я розглянувся, але не зміг відшукати його.

— Не бачиш? Он у кутку. Грає в шахи.

Там хтось схилився над шахівницею. Видно було великий повстяний капелюх і руду бороду. Ми попетляли між столиками і стали поруч.

— Стрікленд!

Той підвів голову.

— А-а-а, товстун! Чого треба?

— Я привів до вас давнього друга.

Стрікленд зиркнув на мене і, певно, не впізнав, бо знову втупивсь у шахівницю.

— Сядьте і не галасуйте! — кинув убік.

Потім зробив хід, і гра поглинула його. Бідолашний Струве занепокоєно кліпав на мене очима. А я не переймався дрібницями: замовив щось випити і терпляче ждав кінця партії та радий був нагоді роздивитися на Стрікленда досхочу. Я таки не впізнав би його через довгі патли та неохайну кошлату бороду, що заслоняла йому обличчя. Але понад усе вражало інше — те, як він схуд. Його великий ніс наставився ще більш агресивно; різко виступили вилиці; очі аж побільшали, а на скронях темніли глибокі западини. Він був немов з хреста знятий. Та сама одежина, що й п’ять років тому, потерта, обшарпана і заляпана плямами, тепер обвисала на ньому, ніби з чужого плеча. Привертали увагу його руки — давно не миті, з довгими нігтями, кістляві й жилаві. Вони були великі, сильні і красиві, хоч про останнє я тоді забув. Зате від усієї Стріклендової постаті, зосередженої над шахівницею, передавалося незвичайне відчуття навальної сили. Дивно: фізичне виснаження навіть увиразнювало ту силу.

Ось він зробив хід, а тоді одкинувся на стільці і затопив відчужений, ніби нетутешній погляд у свого партнера — бородатого череваня-француза. А той, оцінивши позицію, раптом вибухнув каскадом добродушних лайок, нетерпляче згріб усі фігури, перевернув скриньку-шахівницю і вкинув їх досередини. Відтак, усе ще з насолодою лаючи Стрікленда, покликав офіціанта, заплатив за випите і вийшов. Тоді Струве присунувся ближче.

— О! Тепер і побалакати можна, — зрадів.

Стрікленд мовчки навів на нього очі, в яких заіскрилася зловтіха; мовчав, бо, видно, силкувався, але не міг згадати якийсь образливий дотеп.

— Привів вашого давнього друга, — повторив розпромінений голландець.

З хвилину Стрікленд задумливо дивився на мене, а тоді мовив:

— Уперше його бачу.

Не знаю, нащо йому було те казати; він же впізнав мене — це зблиснуло в його очах. Але не так-то легко я бентежився, як кілька років тому.

— Цими днями бачив вашу дружину, — почав я. — Привіз вам від неї цікаві вісті.

Стрікленд мугикнув коротким смішком. В його очах стрибнули бісики.

— А здорово ми тоді прогуляли вечір. Скільки-то вже минуло?

— П’ять років.

Стрікленд замовив ще абсенту, і Дірк Струве почав велемовно розказувати, які-то ми давні друзі та як випадково відкрили, що обоє знаємо Стрікленда. А той, певно, й не слухав: занурений у власні думки, він тільки раз чи два замислено глянув на мене. Хто зна, чи клеїлася б у нас бесіда, якби не Діркове просторікування. Врешті набалакавшись, він поглянув на годинник, заявив, що йому пора йти, і запитав, чи я не приєднаюсь. Але я волів побути ще із Стріклендом, якось розговорити його; тож коли товстунець пішов, я зауважив:

— Дірк Струве думає, що ви великий художник.

— Мені те до одного місця.

— Чи не дозволите глянути на ваші картини?

— Іще чого?

— От візьме охота якусь купити?

— От нема охоти продавати!

— Уже так розжилися? — спитав я з посмішкою.

Він хмикнув.

— По мені це видно?

— Навпаки — ви начеб голодували.

— Я й зараз голодую.

— То пообідаєм удвох абощо?

— З якої речі?

— Тільки не із жалощів. Про мене, хоч і помирайте — я й оком не кліпну.

— Тоді пішли. Наїстися не завадить.

21

Стрікленд обрав ресторан і замовив для нас обід. Я дорогою купив газету. Коли подали на стіл, прислонив її до карафки з водою й почав читати. Їли мовчки. Стрікленд зиркав у мій бік, та я не звертав уваги. Хай сам почне розмову.

— Ну, що там у газеті? — поцікавився він, коли наш мовчазний обід доходив кінця.

В його тоні вловлювалася досада.

— Нічого. Просто звик переглядати театральні новини, — буркнув я.

Відтак згорнув газету й відклав убік.

— Смачний обід, — зауважив Стрікленд.

— Я-то випив би ще кави. А ви?

— Можна.

Потім закурили сигари. Усе мовчки. Стрікленд час від часу спиняв на мені погляд, ховаючи вдоволену посмішечку. Я озброївся терпінням.

— То чим ви займалися ці роки? — мовчанку порушив Стрікленд.

Про що я міг розповісти? Було багато тяжкої праці і мало пригод. Пробував сили то в тому, то в іншому; став потроху розбиратись в книжках і людях… Я старанно уникав запитань про Стріклендове життя, ніби воно мене й не цікавило. І діждався-таки. Він заговорив про себе. Але з його убогим даром мови все звелося до невиразних обривків фраз, значення яких треба домислювати й домальовувати в уяві. То була просто мука — продиратися манівцями недомовок до вдачі чоловіка, котрий мене надзвичайно цікавив; наче розшифровувати пошматований рукопис. Так я дізнався про його життя, сповнене жорстокої боротьби з незліченними труднощами, і зрозумів: те, що для багатьох було б жахливим, анітрохи не лякало Стрікленда. На відміну від більшості англійців, він нехтував комфортом. Його влаштовувала одна і та ж занедбана кімната; йому не треба було оточувати себе гарними речами; гадаю, він і не помічав вицвілих шпалер у готельній кімнаті, де я його колись застав; йому не потрібні були зручні крісла — вистачало й табуретки. Він їв з великим апетитом що доводилось, аби погамувати голод; а не було харчів — міг голодувати; якось упродовж півроку живився день у день окрайцем хліба і пляшкою молока. Хоч і який сам чуттєвий, він не переймався чуттєвістю, так що ніякі нестатки його не обтяжували. Мене вражало, як він умів жити лише потребами власного духу.

Коли Стрікленд потратив гроші, привезені з Лондона, він не розгубився. Своїх картин не продавав і навряд чи й виставляв на продаж, тож мусив дбати про хліб насущний. Не без похмурого гумору згадав він, як доводилося бувати за гіда для невибагливих англійців, котрі жадали зазнати втіх нічного Парижа. Ця роль тішила його саркастичну вдачу. Так чи інакше, він поступово сягнув міського дна і кварталів недоброї слави. Казав, бувало, годинами никав по бульвару де ля Мадлен, вишукуючи п’яненьких англійців, котрим кортіло тайкома гульнути. Зрідка йому траплялися клієнти, на яких непогано заробляв. Тим часом його одяг геть обносився і став відстрашувати туристів. Хіба ще який одчайдух міг ризикнути з ним на походеньки. Іноді дещо перепадало за переклади реклами патентних ліків на експорт в Англію; а то, бувало, страйкували будівельники, і він влаштовувався малярем на будівництві.

Водночас він ні на день не припиняв занять живописом. Тут Стрікленд покладався тільки на себе, бо уроки в студіях скоро йому надокучили. Хоч як бідував, а на фарби й полотно йому вистачало — власне, у нього й не було інших потреб.

З почутого я збагнув, що малювання давалося йому тяжко; до того ж, з упертою неохотою переймати що-небудь в інших, він витрачав багато часу, борюкаючись із технічними труднощами, що їх попередні покоління митців давним-давно розв’язали і передали свій досвід у спадок. Стрікленд наче б усе продирався до чогось мені не знаного — такого, що й сам гаразд не відав. Цього разу мене ще більше вразила його одержимість. Здавалося, що він несповна розуму. Уже намальоване його не цікавило, тому й не показував своїх картин. Жив, немов сновида, відсторонений від дійсності. У мене було відчуття, ніби щоразу, працюючи над картиною, він вкладав у неї всю навальну силу своєї непогамовної особистості, забував про все на світі, силкуючись виразити те, що поставало перед його духовним зором. А потім, коли кінчав — власне, й не картину (здається, у нього рідко виходило що-небудь справді викінчене), а гасив у ній свою палючу пристрасть, — він втрачав до неї інтерес. Зроблене його не задовольняло, бо меркло перед видивами, котрі терзали йому душу.

— Чому не посилаєте картин на виставки? — запитав я. — Все-таки цікаво почути, що про них говоритимуть.

— Вам — цікаво?

Важко описати, яке безмежне презирство він вклав у ті два слова.

— Невже вас не вабить слава? Для митців вона щось та значить.

— Брязкальце! Яке мені діло, що там думає натовп, коли я плював і на думки окремих осіб.

— Ну, знаєте, здоровий глузд — це не для нашого брата! — розсміявся я, а Стрікленд докинув:

— Слава! Хто її розпускає? Критики, писаки, спекулянти, жіноцтво.

— І все-таки приємно усвідомлювати, що дало твоїх рук розбурхує пристрасті та породжує гострі почуття у далеких, чужих тобі людей; що маєш над ними владу. А хто з нас не любить владарювати? І хіба є чудесніше владарство над те, яке рухає людськими душами і вселяє в них трепет або співчуття?

— Мелодрама.

— Вам що: байдуже, як ви малюєте — добре а чи погано?

— Не має значення. Хочу малювати те, що бачиться.

— От я не міг би писати книг на безлюдному острові серед просторів океану, знаючи, що буду першим і останнім їх читачем.

Стрікленд надовго замовк. В його очах зайнявся чудний одсвіт, начеб од видіння, що сповнило його душу захватом.

— Я часом думаю про далекий острів, загублений в неосяжному морі, де я міг би жити на відлюдді, серед тропічних дерев і тиші. Там, певно, знайшов би все, що мені треба.

Він говорив не зовсім так, бо підміняв прикметники жестами і затинався. Я записав по-своєму те, що він, гадаю, прагнув висловити.

— От минуло п’ять років — невже варто було йти на це? — поцікавився я.

Він видивився на мене, не розуміючи. Я пояснив:

— Ви зреклися домашнього затишку і щасливого, як на середню мірку, життя. Там ви, можна сказати, процвітали. А тут скотилися ось до чого. Коли б можна було все повернути, невже знову пішли б на це?

— Аякже.

— Ви навіть не спитали про дружину та дітей. Чи то ніколи не думаєте про них?

— Ні.

— Невже, в біса, не можна сказати докладніше?! Ну, хоч коли-небудь шкодуєте, що зробили їх нещасними?

Він розтягнув уста в посмішці й похитав головою.

— А мені здавалося, що у ваших спогадах усе-таки зринає минуле. Не те, що було сім-вісім років тому, а раніше, коли ви знайомилися з вашою дружиною, кохали її, брали за жінку. Хіба вам не згадуються радощі перших обіймів?

— Не згадую, що було. Зі мною завжди те, що є.

На мить я замислився. Його відповідь була темна, але там прозирав і доступний мені смисл.

— Ви — щасливі? — запитав я.

— Так.

Помовчали. Думаючи про своє, я придивлявся до Стрікленда. Він витримав мій погляд. Відтак злостиво блимнув очима.

— Ви що — осуджуєте?

— Дурниці! — одрізав я. — Хіба можна осуджувати удава? Навпаки: є в ньому щось притягальне! Цікаво — що воно таке?

— Письменницька допитливість?

— Не більше.

— Ага! Не осуджуєте, значить, і у вас бридка вдача.

— Тому-то ми і знайшли спільну мову, — одказав я.

Стрікленд, не мовивши й слова, лукаво посміхався. Жаль: не вдається описати ту посмішку. Вона не те щоб надавала привабливості, а все ж осявала йому лице. Від неї його звична насупленість ховалась і зловтіха никла. То була некваплива посмішка. Вона спочатку зблискувала в очах, а потім, під кінець, там і гасла. Було в ній щось дуже чуттєве; тільки не жорстокість і не ніжність, а, хіба що, первісні, ще долюдські, радощі сатира. Та посмішка й навіяла мені запитання:

— Ото живете в Парижі і ще ні разу ні з ким не кохалися?

— Не маю часу на глупства. Життя коротке — я й малювати не встигаю.

— Аз вигляду не скажеш, що ви анахорет.

— Бридке мені усе те!

— Ха! Од природи не втечеш. Що — ні?

— Чого тут сміятись?

— А того, що я вам не вірю.

— Значить, ви йолоп.

Я помовчав, а тоді придивився до нього запитливо.

— Облиште, Стрікленд. Не майте мене за дурня.

— Ну, чого вам?

Я посміхнувся:

— Дозвольте, скажу. Мені це уявляється так. Минає місяць, другий, і вас ніщо таке не турбує, і ви вже ладні переконати себе, що з цим покінчено назавжди. Ви тішитеся свободою, щасливі, що ваша душа належить тільки вам. І носите голову високо, ніби у зоряному ореолі. А потім вам раптово вривається терпець. І ви опускаєте очі додолу, на ноги, котрі брьохкаються в багнюці. І вам до нестями кортить усьому вивалятися там. І ви натикаєтесь на якусь жінку — неотесану, вульгарну, нахабну — істоту, в якій бурунить вся тваринність статі. І ви, мов дикий звір, накидаєтеся на неї і захлинаєтеся нею в хижому засліпленні.

Не ворухнувшись, Стрікленд упірив у мене незмигні розширені зіниці. Я схрестив з ним погляд і повільно провадив далі.

— І от що, скажу я вам, дивне: потім ви почуваєтеся невимовно очищеним. Ніби дух безтілесний, нематеріальний. Здається, краса йде на вас сама — відчутна, опредмечена, інтимно з вами поєднана: і легенький повів вітерцю, і дерева, на яких розпускається брость, і річка, що ряхтить на сонці… І ви почуваєтеся, мов бог. Поясніть, що́ воно таке?

Поки я говорив, він не зводив з мене очей, а потім одвів погляд. Якийсь моторошний вираз застиг на його обличчі. Подумалося: таке обличчя, певно, буває в людей, що померли під тортурами. Він мовчав. Я зрозумів, що нашій бесіді прийшов кінець.

22

Осівши в Парижі, я заходився писати п’єсу. Життя моє стало впорядкованим. Вранці працював, пополудні прогулювавсь у парках Люксембургського палацу або петляв паризькими вулицями. Багато годин проводив у Луврі — не знаю, чи є де привітніша картинна галерея і сприятливіше місце для роздумів. Тинявся уздовж надбережжя Сени, гортаючи навмання книжки букіністів. Перечитував то тут, то там сторінку-дві — авторів так багато, досить і поверхового знайомства. Вечорами ходив у гості. Часто відвідував родину Струве і не раз розділяв з ними невибагливе трапезування. Дірк хвалився вмінням готувати італійські страви, і мушу визнати: його spaghetti[18] були куди кращі від його картин. Нам випадало королівське частування, коли він вносив їх у величезній мисці — такі соковиті й апетитні в томатному соусі, — і ми поглинали їх з домашнім хлібом, запиваючи пляшкою червоного вина. З Бланш Струве нас почало зближувати почуття земляцтва. Вона мене радо зустрічала, як трохи не єдиного англійця в її околі. Проста, привітна, все ще дуже неговірка, вона — подумував я — ніби щось приховувала. А може, й ні: то міг бути лиш контраст між звичайною скромною жінкою та її нестримно балакучим чоловіком. Бо у Дірка не було таємниць. Без тіні сорому він просторікував і про найінтимніші свої справи. Іноді це бентежило його дружину, хоча тільки раз при мені їй увірвався терпець. Дірк хотів будь-що розказати, як його вимучила потреба в проносних ліках, і, коли на повному серйозі дійшов до натуралістичних подробиць, мене затрясло від сміху. Це роздратувало місіс Струве.

— Ти просто любиш корчити з себе дурня, — озвалась вона.

Коли він помітив, що жінка сердиться, його округлі очі заокруглилися ще більше, а по чолу забігали брижі переляку.

— Серденько! Невже я тебе розстроїв? Тоді не прийматиму проносного! А то всередині зляглося; сидяче життя; мало рухаюсь; за три дні я ще ні разу не…

— Ти замовкнеш, нарешті?! — із сльозами досади обірвала вона чоловіка.

Він похнюпився й закопилив губи, мов дитя, яке насварили. Поглянув благально в мій бік — виручай! Але я вже втратив самовладання і сіпався від сміху.

Одного дня ми подались до комісійної крамнички, де, як пам’ятав Дірк Струве, могло бути кілька Стріклендових картин. Прийшли, а нам сказали, що їх уже забрав сам Стрікленд. Чому? Цього комісіонер не знав.

— Гадаєте — шкодую? Добре, що спекався. Я й приймав їх, аби догодити мосьє Струве. Обіцяв: як зможу, продам, а ні… — комісіонер стенув плечима. — Мене-то цікавить молодь, і (це між нами, мосьє Струве) невже ви гадаєте, що там є якийсь талант?

— Даю вам слово честі: нині нема талановитішого художника! І запам’ятайте моє слово: ви втрачаєте добрий бариш. Прийде час, і ті картини коштуватимуть більше, ніж геть усе у вашій крамниці. Згадайте Моне, котрий не міг продати своїх картин і за сто франків. А яка їм ціна тепер?

— То правда. Але ж і в час Моне жила добра сотня художників, не гірших од нього. А їхніх картин і тоді не купували, і тепер їм гріш ціна. Як тут вгадати? Хіба успіх вимірюють лише художньою вартістю? Якби ж то! То ще треба довести, що картини вашого приятеля чогось варті. Їх же ніхто не помічає, тільки мосьє Струве.

— А ваше яке Мірило? — Діркове обличчя налилося гнівом.

— Тільки одне — успіх.

— Міщанство! — заволав Дірк Струве.

— Тож згадайте великих майстрів минулого — Рафаеля, Мікеланджело, Енгра, Делакруа, — хіба всі вони не мали успіху?

— Ходімо звідси! — крикнув Дірк, — а то я його уб’ю.

23

Я нерідко бачив Стрікленда і час від часу грав з ним у шахи. Ним володіли мінливі настрої. То сидить застигло, відсторонено й не помічає нікого навкруги; а то, у доброму гуморі, пускається в теревені у притаманній для нього недорікуватій манері. Нічого розумного він не говорив, але мене приваблювала його схильність до грубого сарказму і нещадна прямота, з якою він висловлював усе, що думав. Байдуже, що це допікало людям, — йому була з того забава. Найдужче перепадало Діркові Струве: щоразу одлітав, мов ошпарений, геть і клявся, що обминатиме Стрікленда десятою дорогою. Але могутня сила невблаганно тягла товстунця назад, і він проти власної волі, вихляючи, мов опецькуватий песик, знов підставляв себе під удари, яких так боявся.

На диво, між мною і Стріклендом зав’язалися мирні, хоч і своєрідні стосунки. Одного дня він запитав, чи я не позичу йому п’ятдесят франків.

— Я — вам? Жартуєте.

— Ні.

— Не маю приємності.

— У мене безвихідь.

— А при чому тут я?

— Не дасте ж умерти з голоду.

— Чому не дам? Помирайте собі.

З хвилину він не зводив з мене погляду, перебираючи пальцями кошлату бороду. Я посміхнувся.

— Вам — смішки? — в його очах блиснула злість.

— Наївний ви чоловік. Раз не визнаєте обов’язків щодо інших, то й перед вами ніхто не зобов’язаний.

— Я заборгував за помешкання; мене викидають на вулицю; от візьму й повішуся. Вас те не займе?

— Анітрохи.

Він хмикнув.

— Хвалько. Станеться — і вас замучить сумління.

— Спробуйте, тоді побачимо, — відказав я.

В його очах заграла посмішка. Мовчки він потягся до чирки з абсентом.

— Може, зіграємо в шахи? — запропонував я.

— Давайте!

Ми розставили фігури. Стрікленд вдоволено окинув поглядом своє готове до бою військо.

— А ви і справді думали, що я вам позичу грошей? — запитав я.

— Чому й ні?

— Ви мене дивуєте.

— Як-то?

— Розчаровуєте. Виявляється, в душі ви людина сентиментальна. Мені ви подобалися більше, коли не шукали ключиків до моїх ніжних почуттів.

— Коли б їх знайшов, зневажав би вас.

— Отож-то! — розсміявся я.

Незабаром нас поглинула баталія на шахівниці. Коли скінчили, я озвався:

— Послухайте. Якщо вам скрутно, дайте поглянуть на ваші картини. Може, сподобається щось, то куплю.

— Ідіть ви к чорту! — гримнув Стрікленд і встав та подався до виходу.

Я затримав його.

— Ви не заплатили за абсент, — нагадав я з посмішечкою.

Він вилаявся, брязнув на стіл гроші і вийшов.

Кілька днів по тому його не було видно. А згодом, якось увечері, коли я сидів у тій кав’ярні, читаючи газету, до мене підійшов Стрікленд і сів поруч.

— Бачу, не повісилися, — зауважив я.

— Ні. Одержав замовлення на двісті франків. Малюю портрет одного старого водопровідника[19].

— І як-то вам пощастило?

— Помогла булочниця, в котрої беру хліб. Узнала, що старий напитує художника, і порекомендувала мене. За те я мусив поступитися їй двадцятьма франками.

— І який же ваш герой?

— Прекрасний! Величезна червона пика, немов шинка, і на правій щоці гігантська бородавка, з якої стирчать довгі волосини.

Стрікленд був у доброму гуморі. Коли в кав’ярні з’явився Дірк Струве і примостився коло нас, той гумор так і обрушився на горопашного голландця. Несхибно влучаючи (такого я й не сподівався) в найболючіші місця своєї жертви, він орудував уже й не рапірою, а погромною довбнею. Безпорадний, заскочений зненацька, голландець спочатку нагадував переполохану овечку, що наосліп кидається в різні боки, а потім з образи розплакавсь. Стріклендова поведінка викликала обурення, а видовище ставало ще потворнішим, бо спостерігаючи його, важко було втриматись від реготу. Дірк Струве належав до тих бідолах, чиї навіть найсерйозніші переживання — смішні.

І все-таки, коли у пам’яті зринає та паризька зима, серед найприємніших моїх спогадів постає подружжя Струве. Особлива турботливість, з якою вони гніздились у своєму кубельці, давала вдячну поживу моїй уяві, а від Діркового наївного кохання до власної жінки навіть сторонньому тепліло на душі. Хай собі й смішний, а з тою пристрастю він був симпатичний. Та й дружина його — я це радо помічав — відповідала йому поблажливою ласкавістю. Коли у неї вистачало почуття гумору, її, певно, потішало чоловікове обожнювання. А якщо й викликало сміх, то хіба що радісний: забезпечила себе до старості палким коханцем, в очах якого вона буде нетлінною. Мине соковита молодість, прив’януть її кругленькі принади, — а для нього вона навіки лишиться найчарівнішою жінкою на світі. Невигадлива впорядкованість їхнього існування навіювала душевний спокій, хоча тулилися вони, коли не рахувати малесенької кухні, лиш в двох кімнатах, одна з яких правила за студію, а друга — за спальню. Місіс Струве давала лад господарству, і коли Дірк трудився над своїми мальовидлами, вона ходила на базари, куховарила й шила, заклопотана весь день, як мурашка. Вечорами сиділа в студії знову за шитвом, а Дірк виконував на піаніно етюди, мабуть, надто складні для її сприймання. Він грав з добрим смаком і з трохи надмірним пафосом, котрий виражав буяння його чесної сентиментальної душі.

То було ідилічне, своєрідно прекрасне подружжя. Хоча в його гармонії нав’язливо прохоплювалися дисонуючі нотки Діркового блазенства, — вони навіть пожвавлювали її — олюднювали, осучаснювали. Так, грубий жарт, вкраплений у найсерйознішу сцену, увиразнює щемкий присмак, притаманний усякій красі.

24

Ще загодя перед різдвом Дірк Струве приходив запрошувати мене на святвечір. Це свято імпонувало його сентиментальній вдачі, і він прагнув провести його за належним ритуалом у колі друзів. Стрікленда ми не бачили тижнів два чи три, бо я тоді водився з власними знайомими, що наїхали з Англії, а Дірк Струве остаточно з ним розсварився. Стрікленд був такий нестерпний, що Дірк дав клятву більш не мовити до нього й слова. Але свята торкнулися ніжних струн Діркової душі, і в ній болісно зойкнула Стріклендова самотність. Приписуючи іншим власні сентименти, Дірк не міг дозволити, щоб у дні братання десь одиноко нудьгував знедолений художник. У Дірковій студії вже красувалася ялинка, і я вгадував на її розцяцькованих гілках смішні даруночки і для мене, і для Стрікленда… Але йти до нього із запрошенням Діркові було незручно й трохи принизливо: надто легко прощалися жахливі образи, — отже, для страховки він потяг із собою мене.

Ми пройшли уздовж Авеню де Кліші і розглянулися по кав’ярні. Стрікленда там не було. Заховались од холоду досередини, де стояла задуха і сизий тютюновий дим. Присіли на шкіряній канапці, чекали й не дочекались. У натовпі майнула постать французького художника, з яким Стрікленд іноді грав у шахи. Ми вже були трохи знайомі, то Дірк запитав про Стрікленда.

— Хворіє. Хіба не чули?

— Як? Серйозно?!

— Нібито дуже.

Дірк пополотнів.

— І не написав мені, не повідомив! А я ще по-дурному з ним сварився! Треба негайно піти до нього. Може, його нікому доглянути. Де він мешкає?

— Хто його знає! — одказав француз.

Ми навіть не уявляли, в якому напрямку його шукати. Струве не знаходив собі місця.

— Ще помре, і ні живої душі поблизу. Який жах! Страшно й подумати! Його треба знайти! Біжімо! Зараз же!

Я став доводити, що біганина навмання по Парижу нічого не дасть. Раніше слід обміркувати план дій.

— Добре, але час не жде! Він, може, при смерті. Загаємось — і буде пізно.

— Та посидьте ви! Дайте подумати, — присадив я його нетерпляче.

«Отель де Бельж» був єдиною відомою мені адресою. Але Стрікленд давно вибрався звідти, і його там забули. Та й навряд чи давав він їм свою наступну адресу, бо мав чудну звичку тримать у таємниці свої пристановища. Та й п’ять років минуло… Скоріш усього він оселився десь поблизу. Адже і з готелю вчащав до тієї самої, певно, найближчої кав’ярні. Раптом я згадав: замовлення на портрет влаштувала йому сусідня булочниця. От хто скаже його адресу! Я тут же попросив довідник і дізнався, що в найближчому околі є п’ять булочних. Нам лишалося обійти їх. Струве пристав на це неохоче. У нього був інший план: оббігти Авеню де Кліші та прилеглі вулиці, запитуючи в кожному будинку, чи не живе там Стрікленд. Зрештою, моя проста схема виявилась ефективною. У другій булочній жінка за прилавком сказала, що знає Стрікленда, але не впевнена, в якому саме з трьох будинків навпроти він живе. Нам пощастило: уже в першому консьєржка повідомила, що знайдемо його на останньому поверсі.

— Він же там хворий.

— Можливо, — байдуже погодилася вона. — En effet[20], вже кілька днів я його не бачу.

Струве метнувся по сходах попереду мене. Поки я притупав нагору, він уже розмовляв з пожильцем коло дверей, де йому відчинили. То був робітник, одягнений по-домашньому. Він показував на інші двері. Там живе начебто художник. Його давно не видно, може, з тиждень. Струве простяг руку, щоб постукати, але безпорадно опустив і повернувся до мене. На його обличчі застиг переляк.

— А що, як він помер?

— Таке говорите!

Я постукав. У відповідь — ні звуку. Натис ручку — не замкнуто. Я переступив поріг, Дірк Струве услід за мною. Нас зустріла пітьма. Видніли тільки контури похилої стелі — кімната була на піддашші. Угорі ледь блимало слухове вікно; від цього пітьма ніби густішала.

— Стрікленд! — гукнув я.

Тиша. І справді ставало моторошно. Дірк Струве принишк у мене за плечима; відчувалося — тремтить усім тілом. Я завагався черкнути сірником, бо вже розгледів: у кутку бовваніло ліжко. Чи не лежить там мертвяк?

— У тебе що — сірника нема? Дурило!

Стріклендів голос так різко прорвався з пітьми, що я відсахнувсь.

— О господи! — заволав Дірк Струве. — А я боявся, що ви померли!

Я запалив сірник і розглянувся за свічкою. У кволому спалахові зринула маленька кімнатка — напівжитло, напівмайстерня. Там було тільки ліжко і полотна у підрамниках, поприхилювані лицем до стін; і ще — мольберт, стіл та стілець. Підлога не покрита; ні грубки, ні каміна. На столі, заваленому фарбами, малярським начинням та різним мотлохом, я відшукав недогарок свічки і засвітив. Стрікленд лежав у незручній позі — ліжко було йому явно замале, — укутавшись купою лахміття. Я одразу помітив, що його лихоманить. Підбіг Дірк Струве і голосом, що зривався від хвилювання, залебедів:

— Ох, мій нещасний друже! Що з вами? Хіба я міг подумати, що ви хворі? Чом же не подали звістки? Знаєте ж — я готовий для вас на все. Може, ображалися, що я вам тоді наговорив? Це я так, здуру. Ви були не винні, а я по-дурному розстроївся.

— Забирайся к чорту! — прохрипів Стрікленд.

— Ну, чого ви так? Ось дайте допоможу вам. А тут є кому вас доглянути?

Дірк озирнувся, вражений запустінням навкруги, а тоді став підтикати постіль та вкутувати хворого. Той важко дихав і сердито мовчав; ковзнув по мені лютим поглядом, хоч я лише спостерігав ту сцену збоку.

— Як маєте помогти, то принесіть молока, — нарешті озвався Стрікленд. — Два дні не встаю.

Поряд з ліжком стояла порожня пляшка з-під молока, коло неї на шматку газети видніли окришки хліба.

— Ви щось їли? — запитав я.

— Нічого.

— І довго так? — стривожено допитувався Дірк. — Кажете, нічого не їли й не пили два дні?

— Пив воду.

Стрікленд повів очима. Там стояла жерстянка, до якої він міг дотягтись рукою.

— То я побіг, — заспішив Дірк. — Скажіть, чого вам принести.

Стрікленд мовчав. Мені довелось нагадати про термометр, хліб, виноград — і Дірк, щасливий, що допомагає, прожогом потупотів сходами вниз.

— Дурне барило! — буркнув Стрікленд.

Я намацав його пульс — ледь відчутний, прискорений. Почав питати про симптоми — Стрікленд мовчав. Став наполягати — він сердито відвернув лице до стіни. Довелося ждати мовчки. Хвилин через десять влетів захеканий Дірк Струве. Крім усього іншого, він приніс ще свічок, бульйону, спиртівку і — діловитий хлопець! — зразу заходився кип’ятити молоко. Я зміряв Стріклендові температуру. Сорок і дві десяті. Він був серйозно хворий.

25

Незабаром ми полишили його самого. Дірк ішов додому обідати, а я мав знайти лікаря. Та коли із затхлої мансарди ми вийшли на свіже повітря, неугавний голландець став упрошувати, щоб я завернув до його домівки. Йому, бач, спало на думку щось важливе, і він уже силоміць тяг мене з собою. Зрештою, подумав я, лікар сьогодні не допоможе більш од нас, — і пішов за Дірком.

Бланш Струве саме накривала на стіл. Чоловік підбіг і вхопив її за руки.

— Серденько! Дуже-дуже прошу тебе про одну послугу, — почав Дірк.

В її погляді сяйнула ласкава поблажливість — один з найбільших її чарів. А Діркове рум’яне лице вже лисніло від поту. Вигляд у нього був комічно збуджений; в округлих сполоханих очах бриніла нетерплячість.

— Тяжко захворів Стрікленд. Може померти. Він сам-один у брудній мансарді. Дозволь забрати його до нас!

Бланш рвучко відсмикнула руки — я й не думав, що вона здатна на такий різкий жест. Лице її спалахнуло.

— О ні!

— Серденько! Не можна відмовляти. Доки він там, я місця собі не знайду і не засну.

— Хочеш — іди й доглядай сам.

Її голос лунав холодно й відчужено.

— Ще помре…

— Нехай.

Струве аж схлипнув. Обтер вологе лице і обернувся до мене за підтримкою. Але я промовчав.

— Він же великий художник.

— Ну і що? Я його ненавиджу.

— Люба моя, хороша! Не можна так. Благаю тебе: дозволь забрати його сюди. Ми доглянем його і, може, виходимо. Я робитиму все сам. Тебе він не буде обтяжувати. Постелимо йому в студії. Не пропадати ж йому, як собаці! Га? То ж не по-людському!

— Тоді відвези його в лікарню.

— Що лікарня! Тут потрібні ніжні руки і ласкава тактовність.

На диво, це подіяло, бо я помітив: порядкуючи на столі, її руки затремтіли.

— Ну, скільки можна, Дірк! Якби ти захворів, Стрікленд і пальцем не ворухнув би.

— При чому тут я? Для чого мені сторонній догляд, коли у мене є ти? І я не те, що Стрікленд. Я нічого не значу.

— Хоч би себе шанував! Повзаєш і лащишся, як миршавий пес, під ногами, де б’ють.

Дірк розсміявся: так от де причина її ворожнечі до Стрікленда!

— Біднесенька моя! Ти й досі не забула, як він оглядав мої картини? Йому не сподобались! Ну, і що з того? Я сам по-дурному їх показував. Вони і справді абиякі.

Він із смутком оглянув свою студію. Там, на мольберті, стояла його чергова робота: усміхнений італійський поселянин тримає гроно винограду над головою кароокої дівчини.

— Хай не сподобались. Але він міг бути порядним і не ображати тебе. Він же плюнув тобі в душу, а ти лижеш йому руки. Боже! Як я ненавиджу його!

— Він, дитинко моя, геній, а я — ні. І нічого тут не вдієш. Зате я впізнаю геніальність в інших і всім серцем шаную її. Бо вона — чудо із чудес, а для тих, хто наділений нею, вона — хрест тяжкий. Тому в стосунках з геніями потрібна поступливість і безмірне терпіння.

Ставши свідком родинної сцени, я почував себе незручно. І нащо було Діркові тягти мене сюди? Його дружина ледве стримувала сльози, а він лебедів далі:

— Прошу тебе прийняти не тільки генія, а й живу душу, людину у великій скруті.

— Щоб жив у моїй хаті? Ні! Ніколи!

Струве звернувся до мене.

— Поясніть їй: від нас залежить життя людини! Не можна лишати його в тій конурі!

— Ясно, що у вас доглянути його легше, — почав я, — але виникнуть і незручності. Скажімо, хтось мусить просиджувати біля нього і вдень і вночі.

— Люба моя! Ну трошечки незручно, але не тобі, киценько, боятися цього.

— Приведеш його — тоді я піду геть! — поривисто мовила місіс Струве.

— Тебе мов підмінили. Була така ніжна, добра…

— Ох, дай мені спокій! Душу вивертаєш!

І вона таки розплакалася. Упала в крісло і приникла лицем до рук. Її плечі здригалися від схлипів. У ту ж мить Дірк уже колінкував коло неї; став обнімати й цілувати; називав найпестливішими іменами, і в самого по щоках текли сльози. Вона випручалася з його обіймів, угамувала плач і втерла сльози.

— Ну, годі вже! — мовила поблажливо до нього, а тоді повернулась у мій бік, силувано посміхаючись. — І що ви подумали про мене!

Дірк Струве оторопіло витріщився. Розгублений, він закопилив пухкі губи, наморщив чоло і став схожий на потривожену морську свинку.

— Серденько, то кажеш — не можна?

Вона безнадійно махнула рукою, знесилена.

— Студія твоя, усе твоє. Як я можу перешкодити?

Його округле обличчя розпливлося в посмішці.

— Отже, згода?! Я так і знав, моя ти хороша!

До неї раптом повернулося самовладання. Глянула на чоловіка зболеними очима і пригасла руки до серця, ніби стримуючи його перебої.

— Ох, Дірк! Скільки живемо, я ще ніколи не просила тебе про послуги.

— Ти знаєш — для тебе я готовий на все на світі.

— Благаю всім серцем: не впускай сюди Стрікленда. Кого хочеш — тільки не його. Злодія, п’яницю, бродягу обіцяю доглядати задля тебе. Але благаю — не бери Стрікленда.

— Чому?

— Боюся його. Не можу збагнути, чого мені страшно. Але відчуваю, Знаю: він принесе велике горе. Візьмеш його, і вийде з того зло.

— Дурниці!

— Ох, ні. Я не помиляюся — нас жде щось жахливе.

— За те, що робимо добро?

Їй перехопило подих, на обличчі застиг незрозумілий жах. Відчувалося — якесь хаотичне страхіття оступило її й одібрало самовладання. Завжди така врівноважена, а тут — на тобі! — зрив. Дірк спантеличено витріщився на неї.

— Ти моя жінка. У мене нема на світі дорожчої людини. Без твоєї згоди ніхто сюди не ступить.

Бланш заплющила очі. Чого доброго, подумав я, зомліє; такого надриву від неї я не чекав. Стало тихо. Втім, не надовго, бо Дірк Струве знову затяг своєї:

— А коли у тебе було велике нещастя, хіба тобі не простигли руку? Сама знаєш, як це багато важить. Прийшла твоя черга виручати людину. Невже відмовиш?

То були досить звичайні слова, і я вже посміхався з Діркового проповідництва. Але був уражений, як воно подіяло. Бланш Струве раптом здригнулась і напружено прикипіла очима до чоловіка. Той аж зіщулився. Не знаю, що його бентежило. Її щоки на мить спалахнули, а потім обличчя ділила мертвотна блідість, так, мов з її тіла схлинула крон. Навіть руки побіліли. Нею стало трясти. У студії тужавіла густа, наче відчутна на дотик тиша. Я був приголомшений.

— …Гаразд, Дірк. Забирай Стрікленда сюди. Я доглядатиму його.

— Хороша ти моя! — заусміхався Дірк Струве і підступив до неї з обіймами.

Вона відсторонила його.

— Ну, годі вже. Не треба ніжностей при людях. Знаєш, що мені незручно.

Вона знов стала собою. Ніхто не сказав би, що хвилину тому ця жінка пережила велике потрясіння.

26

Наступного дня ми перевезли Стрікленда. Мали з ним багато мороки, поки вмовили. Але він був надто слабий проти Діркових благань і моєї невідступності. Лише час від часу кволо лаяв нас, поки вдягали його, зводили сходами вниз, до фіакра, відтак втягали у Діркову студію; а коли вклали у постіль, він був такий виснажений, що й зовсім затих.

Стрікленд прохворів півтора місяця. Часом здавалося — не протягне й півдня. І він помер би таки, якби не турботливість безмежно терпеливого голландця. Зате скільки живу, не бачив пацієнтів, важчих за Чарлза Стрікленда. Не те щоб він був вередливий чи надокучливий. Навпаки: ніколи не скаржився, ні про що не просив, а мовчав, як камінь. Наше піклування ще й злило його, бо все здіймав на глум чи збував лайками звичайні допитування про те, як він себе почуває і чи не потрібно чого. Мені він був огидний. Я йому прямо й сказав це, коли минула криза.

— Іди к чорту! — крекнув він.

Дірк Струве, занедбавши власну роботу, турботливо доглядав хворого і з превеликим тактом догоджав йому; навіть примудрявся вмовляти Стрікленда, щоб той ковтав потрібні ліки, і ніщо не було йому обтяжливим. Маючи невеликі заощадження для пристойного прожитку собі й дружині, Дірк, однак, не міг дозволити собі зайвого. А тут він став просто марнотратом: не рахуючись ні з цінами, ні з сезоном, накуповував різних делікатесів, аби потурати примхам хворого. Ніколи не забуду, як ніжно й терпляче Дірк підсовував йому їжу. Стріклендова брутальність його не доймала — він ніби й не помічав її, а коли ставала надто агресивною — вибачливо посміхався. Потроху оклигуючи, Стрікленд зрідка бував у доброму гуморі. Тоді він злостиво потішався над своїм рятівником, а той, аби розвеселити недужого, навмисне викидав дурні коники; при цьому щасливо глипав на мене: он як ми одужуємо! Одне слово, Дірк Струве був неоціненний.

Але понад усе мене дивувала його дружина Бланш. Вона довела, що не тільки здатна примусити себе, а й уміє няньчитися з хворим. Її поведінка не виказувала і слідів відрази до Стрікленда, що проривалась напередодні. Бланш бажала ділити догляд за хворим нарівні з чоловіком. Вона постелила Стріклендові так, щоб міняти простирадла, не турбуючи болящого, і сама його обмивала. Коли я похвалив її за вправність, з милою посмішкою призналася, що колись трохи працювала в лікарні. І хоч би тінь майнула від її пекельної ненависті до Стрікленда! Щоправда, Бланш до нього майже не озивалася, лише чуйно вловлювала його потреби. Спочатку, коли потрібно було просиджувати біля нього безперервно, Дірк та Бланш ділили між собою нічні чергування. Цікаво, про що думала вона у тягучій темряві біля постелі Стрікленда? Страшно було дивитися на нього: кощаве тіло, настовбурчена вогненна борода і гарячкові очі, втуплені у порожнечу. Її очі у чорних ямах орбіт блищали нетутешньо.

— Хоч озивається коли до вас ночами? — якось запитав я її.

— Ні.

— Він вам ненависний, як і раніш?

— Навіть більше.

На мені спочив погляд її сірих очей, такий незворушний, і від постави її віяло таким спокоєм, що я сам собі не повірив: та невже вона була здатна на той порив бурхливих почуттів?!

— Скажіть: він хоч раз подякував вам за піклування?

— Де там! — посміхнулася.

— Просто нелюд якийсь.

— Ні — потвора.

Струве, ясна річ, був у захваті від її витримки. Не було краю його вдячності за сердечну самопосвяту, з якою дружина впряглася з ним у добровільне ярмо. Правда, його трохи дивували стосунки між Стріклендом і Бланш.

— Знаєш, сам спостерігав: просиджують разом годинами і хоч би слово мовили — мовчать!

Днів за два до того, як Стрікленд почав підводитись, я побував у них. Ми собі балакали з Дірком, а місіс Струве сиділа за шитвом. Сорочка в її руках здалась мені знайомою — начеб Стріклендова. А той непорушно і безмовно лежав горілиць. Потім я помітив, що він косить у її бік очима, в яких грає іронія. Відчувши на собі його погляд, Бланш підвела голову, і їхні очі зустрілись. На її виду майнуло щось загадкове, ніби розгубленість і — з якої б то речі? — переполох. Через мить Стрікленд одвів очі і став знічев’я розглядати стелю, а Бланш вдивлялась у нього з незбагненним виразом.

Минув тиждень, і Стрікленд почав ходити. Він висох, мов скелет. Одежа на ньому звисала, як на городньому пугалі. З довгими патлами, кошлатою бородою, з лицем, усі частини якого й так надто великі, а по хворобі ніби побільшали, — Стрікленд виглядав до того фантастично, що вже й не здавався бридким. Ні, його потворність була просто монументальна. Важко описати враження, яке він справляв на мене. Не те, щоб крізь майже прозору тілесну оболонку в ньому просвічувала духовність, бо його лице було неоковирно, аж непристойно чуттєвим. Хай це прозвучить недоладно, скажу так: сама його груба чуттєвість дивовижно одухотворювалась. У ньому було щось первісне. Так, ніби він належав до прадавніх витворів Природи — напівзвірів, напівлюдей, що їх старогрецькі міфи втілювали в образи сатирів і фавнів. Спадав на думку сатир Марсій, який викликав на пісенне змагання самого Аполлона, а той за таке зухвальство злупив з нього шкуру. Здавалося, що й Стрікленд виношує в серці зухвалі форми й нечувані гармонії, і йому вже уготовано трагічний, сповнений мук і розпачу кінець. Мене знов огортало відчуття, що він одержимий демоном. Не злим духом, а силою, безвідносною до зла чи добра, бо давнішою від них.

Тим часом Стрікленд ще надто слабий для малювання, притихлий, просиджував у Дірковій студії, витаючи у бозна-яких думках і мріях, або віддавався читанню. Його вабило непевне чтиво. Бувало, по-дитячому ворушив губами, перебираючи слово за словом у віршах Малларме, і хто зна які почуття викликали у нього їх примхливі коливання ритму і туманні фрази; а то поринав у детективи Габоріо… Мене забавляла думка, що й у Стріклендових літературних уподобаннях виявились суперечливі сторони його фантастичної вдачі.

Незвичайно було спостерігати й аскетизм Стрікленда, особливо за умов, коли його виснаженому тілові догоджав комфорт, до котрого мав нахил Дірк Струве. У студії стояли розкішні фотелі й широкий диван. Стрікленд навіть не підходив до них. І то не з показного стоїцизму — бо раз я застав його там самого-одного на незручній табуретці, — а просто йому була чужа розкіш. Коли не табуретку — брав кухонний стілець. Іноді це мене дратувало. Ще не бачив людини, такої байдужої до побуту.

27

Минуло тижнів три. Одного ранку мені не йшла робота, тож вирішив зробити собі вихідний день і подався до Лувру. Походжаючи коло знайомих шедеврів мистецтва, я давав волю уяві та почуттям, які воно навіює. Раптом у довжелезній галереї переді мною замаячив Дірк Струве. Я посміхнувся (його опецькувата метушлива постать завжди викликала усмішку), підійшов ближче і побачив, що Дірка опала якась незвичайна печаль. Прибитий горем і водночас комічний, він скидався на того, хто у парадній одежі упав у воду, а коли його витягли — перелякано озирається і вже усвідомлює, який у нього недоладний вигляд. Дірк обернувся і видивився на мене, але, мабуть, нічого не бачив. В його округлих очах за окулярами була лише заклопотаність.

— Струве! — покликав я.

Він стрепенувсь і привітав мене сумною усмішкою.

— А ви що тут байдикуєте? — спитав я грайливо.

— Та… Давно не був у Луврі. Пора, думаю, поглянути. Може, виставили щось нове.

— А казали: на цьому тижні маєте закінчувати картину.

— У мене в студії малює Стрікленд.

— Ну і що?

— Я сам йому порадив. Він, бачиш, не зовсім одужав. Повертатися в мансарду ще рано. Думав — у мене вистачить місця для обох. Хлопці з Латинського кварталу часто орендують удвох одну студію. Так вигідніше. Крім того, розрада. За роботою втомлюєшся, є до кого слово мовити.

Усе те він говорив дуже повільно; після кожної фрази наступала ніякова пауза; і весь час не зводив з мене своїх добрих наївних очей, що наповнювалися слізьми.

— Постійте, щось не доберу.

— Але Стрікленд не може малювати, коли хтось є поруч…

— Подумаєш! Студія — ваша. Не може — не треба. Хай дбає собі, як знає.

Струве жалісно подивився на мене. Його вуста затремтіли.

— Так що було? Кажіть же! — я підвищив голос.

Дірк завагався, густо почервонів, розгублено повів очима по картині поруч.

— Він не дозволив мені малювати. Сказав вийти.

— Чого ж ви не послали його під три чорти?!

— Він прогнав мене. Не випадало боротися з ним. Викинув услід мій капелюх і замкнув двері…

Мене розбирав гнів на Стрікленда і злість на самого себе, бо від Діркової комічної жалюгідності ставало смішно.

— А що на те ваша жінка?

— Її не було. Пішла на базар.

— Він хоч її впустить?

— Не знаю.

Я витріщився на Струве, оторопілий. А він стояв переді мною похнюплено, мов школярик, якого насварили.

— То що? Піти і звільнити вас од Стрікленда? — запитав я.

Дірка пересмикнуло. Його масне обличчя почервоніло ще більше.

— Ні. Краще не займай його.

Дірк ледь кивнув головою на прощання, відвернувся і пішов, уперше не побажавши розводитися про свої нещастя. Це було не схоже на нього.

28

Усе з’ясувалося через тиждень. Після холостяцького обіду я забарився в ресторані. Згодом, десь біля десятої вечора, коли я примостивсь удома читати, раптом надривно бренькнув дзвоник. Я вийшов у коридор і відчинив двері. Переді мною стояв Дірк Струве.

— Можна до тебе?

Знайому постать у сутінках сходів, тільки голос якийсь дивний. Не знай я Дірка як людину помірковану щодо питва, — подумав би, що він добряче набрався. Я провів його у вітальню й посадив.

— Слава богу, хоч застав тебе! — видихнув він.

— А що сталося? — запитав я.

Не тільки надрив у голосі, а й зовнішність його була дивна. Дірк Струве, такий педантично уважний до одягу, тепер постав у кімнатному світлі геть розхристаний, ніби пом’ятий. Так і є: бідолаха почав заглядати в чарку, — подумав я, — і, посміхаючись, хотів пожартувати на цю тему. Та Дірк озвався перший:

— Не маю куди прихилити голову! — зойкнув. — Заходив раніш — тебе не було.

— Загаявся після обіду, — одказав я і подумав: це не похмілля. Навіть його обличчя, завжди таке округле, рум’яне, печально осунулося, і руки тремтіли.

— То в чому ж річ? — знову спитав я.

— Мене покинула жінка.

Насилу вимовивши це, Дірк схлипнув, і по його пухких щоках покотилися сльози. Тут уже я сторопів. Перше, що подумав: од Діркового плазування перед нестерпним Стріклендом їй, зрештою, увірвався терпець; то й наказала чоловікові негайно виселити нахабу. Я вже знав: попри її врівноважені манери, цій жінці не чужі і пристрасні поривання. Коли Дірк відмовився, вона, з погрозою, що не повернеться, грюкнула дверима. Бідолашний товстунець був не на жарт пригнічений і навіть не смішний.

— Не побивайтеся, друже! Повернеться. Всі вони такі. Наговорять згарячу бозна-чого, а потім…

— Нічого ти не знаєш! Вона закохалася в Стрікленда.

— Що?! — скрикнув я спантеличено і, ледь сприйнявши почуте, збагнув його безглуздий комізм. — Не меліть дурниць! Ото вже й приревнували до Стрікленда. Сміхота! Ви ж то знаєте, що вона не може його терпіти.

— Нічого ти не розумієш, — простогнав Дірк.

— А ви не будьте істеричним йолопом, — кинув я нетерпляче. Ось — віскі з содовою; ковтніть-но, так полегшає.

Мені спало на думку більш правдоподібне пояснення. Чого тільки люди не вигадують, аби мучити себе! Так і цей: вроїв собі, нібито його жінка не байдужа до Стрікленда і, як завжди, став поривисто й недоладно патякати. Вона, ясна річ, образилася і, на зло чоловікові, стала підігравати тим ревнощам.

— Знаєте що? — запропонував я. — Ходімо до вашої студії. Самі заварили кашу, то доведеться й розплескувати і наковтатися сорому. Сподіваюся, ваша жінка не пам’ятлива.

— Як мені туди іти, — промимрив він кволо, — коли вони там обоє? Я залишив їм студію.

— Он як?! Значить, не вона вас, а ви її покинули.

— Не муч мене, ради бога!

Ні, його не можна було сприймати серйозно. Просто якесь безглуздя! А страждав чоловік не на жарт.

— Раз уже прийшли з цим, розказуйте-но все спочатку.

— Сьогодні я вже не міг терпіти цього далі. Узяв і нагадав Стрікленду, що він одужав і може вертатись до себе, а моя студія потрібна мені.

— То тільки Стріклендові треба нагадувати про такі речі, — зауважив я. — І що він на те?

— Похмикав — знаєш, як він уміє: ніби йому не весело, а смішнувато з твоєї глупоти. А тоді каже: «Добре, я зараз», — і почав збирати речі. Пригадуєш, я тоді взяв йому з мансарди все найнеобхідніше. Він поскладав це, попросив у Бланш паперу і шворку, щоб зробити пакунок.

Дірк затнувся і став хапати ротом повітря. Здавалося, він непритомніє. І я почув од нього зовсім не те, чого чекав:

— Вона дуже зблідла, але знайшла і подала йому папір і шпагат. Стрікленд мовчки робив пакунок і насвистував якийсь мотив, не звертаючи на нас уваги. Тільки в очах його була глузлива посмішка. Від страху в мене похололо на серці. Відчув — зараз станеться щось жахливе. Уже шкодував: і нащо було до нього озиватися. Стрікленд роззирнувся, шукаючи свій капелюх. Тоді заговорила вона.

— Дірк, я піду зі Стріклендом, — сказала. — Не можу більше жити з тобою.

Я хотів відповісти, але мені відібрало мову. Стрікленд не озивавсь, а насвистував собі й далі, мов усе не про нього.

Тут Струве обірвав розповідь і почав утирати лице. Я мовчки ждав продовження. Хоч і вірив почутому, був приголомшений і збагнути його не міг.

Потім у нього тремтів голос і по щоках текли сльози, коли розповідав, як він поривався обняти Бланш, а та із словами «не торкайся до мене!» випручалася; благав її лишитися; казав, як він кохає її, як безмежно їй відданий; нагадав, які вони були удвох щасливі; запевняв, що не сердиться на неї, не докорятиме.

— Не треба мені нічого, Дірк, — нарешті мовила вона. — Дай мені спокій. Хіба не бачиш, що я люблю Стрікленда? Куди він, туди і я.

— Зрозумій: з ним ти ніколи не будеш щаслива. Себе пожалій. Навіть не уявляєш, що тебе жде.

— Ти сам винен. Сам привів його.

Тоді Струве звернувся до Стрікленда:

— Змилуйтеся хоч ви над нею! Не можна цього дозволити. То ж безумство.

— Її воля, — озвався Стрікленд. — Ніхто її не силує.

— Я зробила свій вибір, — глухо докинула Бланш.

Стріклендів образливий спокій геть позбавив Дірка самовладання. У сліпому шаленстві, не тямлячи себе, він накинувся на кривдника. Той од раптового нападу заточився. Але й після хвороби у нього було досить сили, бо в наступну мить Дірк Струве і сам не знав, як простягся на підлозі.

— Туптанчик! — прогудів над ним Стрікленд.

Дірк незграбно підвівся на ноги. Поглянув — його дружина й бровою не повела. В її очах він постав ще смішнішим і геть приниженим. Його окуляри кудись одскочили під час бійки, і він безпорадно водив очима, шукаючи їх. Бланш знайшла їх і мовчки подала чоловікові. Тут він збагнув усе своє нещастя і, хоча знав, як це безглуздо, — розплакався, закривши лице руками. А ті двоє спостерігали, мовчазні й непорушні.

— Ох, кохана моя, — стогнав він. — Як можна бути такою жорстокою!

— Нічого не можу вдіяти з собою, Дірк, — одказала вона.

— Ні одну жінку на світі так не обожнювали, як я тебе. Коли було щось не до душі, чому ж не сказала? Я б виправився, я робив для тебе все, що міг.

Бланш не відповіла. Її лице стало непроникним. Видно, він уже надокучив їй; одягла плащ і капелюшок та подалась до дверей. От-от піде геть. Дірк метнувся і перегородив дорогу; упавши на коліна, в крайньому самоприниженні хапав її за руки.

— Не йди! Не йди, кохана! Я не можу без тебе. Погублю себе. Коли чим-небудь образив, заклинаю тебе — прости. Дай мені виправитися. Все, все зроблю, щоб ти була щаслива.

— Устань, Дірк. Не роби глупств.

Він важко звівся на ноги, але не випускав її.

— Куди ти? — питав похапливо. — Навіть не уявляєш, де він живе. Там страшна конура. Ти не витримаєш.

— Мені однаково. І що тобі до того?

— Хвилиночку! Після всього, що було між нами, тільки одне слово.

— А навіщо? Я вже вирішила. Ти мене не відговориш.

Ковтаючи сльози, Дірк притис руки до серця, що болісно билось.

— Я не прошу, аби ти міняла своє рішення, а хочу, щоб вислухала хоча б хвилину і уволила моє останнє прохання.

Вона спинилася й поглянула на нього своїми задумливими очима, і такі вони стали до нього байдужі… Одійшла у глиб студії і сперлася руками на стіл.

— Чого тобі?

Дірк насилу вгамовував себе.

— Будь хоч трохи розважливою. З чого тобі жити? Хіба не знаєш — у Стрікленда нема й мідяка за душею.

— Знаю.

— Ідеш на страшні злидні. Він же хворів і мало не помер від голоду.

— Буду заробляти для нього.

— Як?

— Не знаю. Як-небудь.

Од дикого припущення Дірка пройняв дрож.

— Ти збожеволіла. Тобі щось пороблено.

Вона стенула плечима.

— Усе? Можна йти?

— Хвилиночку!

Дірк стомлено озирнувся по студії. То був його останній притулок, куди вона вносила радість і затишок. На мить він заплющив очі, потім довго вдивлявся у Бланш, хотів укарбувати в душі її образ. Тоді випроставсь і взяв капелюх.

— Я сам піду звідси!

— Ти?!

Приголомшена, вона не зрозуміла його наміру.

— Не можу дозволити, щоб ти жила у жахливій мансарді.

Тут і твоя домівка не менш, ніж моя. Принаймні тебе не так дойматимуть злидні. — Він підійшов до шухляди, в якій тримав гроші, і витяг жмуток банкнотів. — Поділюся з тобою пополам.

Він виклав папірці на стіл. Стрікленд і Бланш мовчали.

Врешті він згадав інше:

— Склади, будь ласка, мій одяг та однесеш до консьєржки. Я завтра заберу, — і спробував посміхнутися. — Прощай, моя кохана! Дякую за щастя, яке ти мені колись дарувала.

Тоді вийшов і причинив за собою двері. В уяві я домалював цю сцену так: Стрікленд жбурнув капелюха на стіл, сів і закурив цигарку.

29

Я помовчав, обдумуючи почуте. Мене нудило од Діркової м’якотілості, і він відчував це.

— Ми-то знаємо, в яких умовах жив Стрікленд, — проскиглив він. — Я не міг пустити її туди. Просто не міг.

— Воля ваша, — відповів я.

— А як би повівся ти?

— Вона знала, на що йде, і певні незручності не будуть для неї несподіванкою.

— Так. Але зрозумій: ти її не любиш.

— Ви її ще любите?

— Тепер навіть більше. Стрікленд не з тих чоловіків, з якими жінка може бути щасливою. Це скоро мине. Хай вона знає, що я не кину її ніколи.

— Виходить, ви готові їй пробачити?

— Безумовно. Тоді, вважай, я буду потрібний їй найбільше. То не по-людському, коли принижена, зламана й покинута, вона не матиме до кого прихилитися.

Здавалось, він і не мав до неї зла, і мене, природно, обурювала його поступливість. Він, певно, відчув мій стан, бо сказав:

— Ясно, що вона не могла кохати мене, як я її. Я — посміховисько. Таких жінки не люблять. Давно це знаю. Вона не винна, що полюбила Стрікленда.

— У вас нема й краплини чоловічої гідності, — зауважив я.

— Що робити, коли я люблю її більше, ніж себе? По-моєму, де носяться з гідністю, там люблять себе, а не інших. Крім того, стало звичайним, що сімейний чоловік заводить роман з іншою, а потім йому набридає, і він повертається до жінки, і та любо приймає його, і ніхто не осуджує. То чому таке не можливе і з жінками?

— Визнаю вашу логіку, — посміхнувся я, — але більшість чоловіків створені по-іншому. Вони не прощають.

Розмовляючи зі Струве, я все ще дивувався: як же раптово це сталось! Невже його нічого не насторожувало раніш? Згадався дивний вираз її очей, спрямований на одужуючого Стрікленда. Чи не підступало вже тоді до її серця фатальне почуття?

— І ви до сьогодні не помічали, що між ними щось є? — запитав я Струве.

Він мовчав. Машинально взяв на столі олівець і накреслив на вимочці жіночу голівку.

— Коли не хочете, можете не відповідати, — докинув я лагідно.

— Ні. Мені треба виговоритися. Не уявляєш, як мені боляче. — Він одкинув олівець. — Так. Я знав. Давно. Вона й сама ще не знала.

— Он як? Ну, і спровадили б Стрікленда одразу!

— Ніяк не міг повірити. Думав — це неможливе, неприпустиме. Вона ж смертельно його ненавиділа. Я приписував це власним ревнощам. Знаєш, я й раніше ревнував її, але ретельно приховував це. Ревнував до всіх, до тебе теж, бо знав: вона не кохає мене так, як я її. І нічого тут дивного… Зате вона дозволила любити себе, і в тому було моє щастя… Щоб покарати себе за недостойні підозри, я навмисне лишав їх самих у студії і годинами бродив по місту. Коли повертався, відчував, що я їм заважаю. Не Стріклендові — він і не помічав мене, — а Бланш. Я підходив цілувати її, а вона здригалася. Врешті, коли все стало ясно, просто не знав, як мені бути. Розумів, що коли зроблю їм сцену, вони насміються з мене. Хотів удавати, ніби нічого не помічаю, і все якось обійшлося б. Тоді поклав собі спекатися Стрікленда спокійно, без галасу. Ох, знав би ти, скільки я перестраждав!

І Дірк знову розповів, як він виряджав Стрікленда; як старанно обрав момент і мав повестися так, щоб та вимога прозвучала природно, ніби між іншим. Але зрадив голос; болісний, ревнивий дрож не пасував до привітної дружелюбності слів. Та й не сподівався, що Стрікленд одразу піде. І, мов раптовий грім, вразив його вчинок Бланш. Видно, зараз Струве гірко шкодував, чому було не потерпіти ще трохи. Він волів мучитися від ревнощів, ніж від розлуки.

— Я накинувся на нього, щоб убити, а став посміховиськом…

Струве надовго замовк. Я знав, що у нього на думці, і він заговорив:

— Почекав би — і все вляглося б. А я по-дурному поспішив… Бідненька моя! До чого я її довів!..

Я стенув плечима. Бланш не викликала у мене симпатії. Хотів дещо сказати про неї, але, щоб не завдати бідолашному нових мук, промовчав.

Він так знеміг од горя, що говорив і говорив, пережовуючи слово за словом з тої прощальної сцени. То йому здавалося, ніби чогось не доказав мені; то обмірковував, як йому було краще повестися; то гірко докоряв собі за сліпоту; то каявся в одному; то картав себе за інше, — і так безупину ген за північ, поки й мене утомив.

— То що ви збираєтеся робити? — врешті спитав я.

— А що мені робити? Ждатиму. Вона мене покличе.

— Чи не краще на якийсь час виїхати?

— Ні-ні! Мушу жити поруч, щоб стати їй у пригоді.

Він був зламаний, людина без власної волі. На мою пораду прилягти відповів, що не засне: краще вийде і блукатиме вулицями до ранку. Я не відпустив його, а вмовив заночувать у мене і поклав-таки в своє ліжко. У моїй вітальні стояв ще диван, отже, самому було де спати. Украй зморений, Дірк Струве не опирався. Я змусив його прийняти чималу дозу вероналу, щоб на кілька годин забило памороки. Більше нічим не міг допомогти.

30

А мені на незвичайному місці не спалось. Ніч минула в роздумах про те, що почув од нещасного голландця. Вчинок Бланш Струве уже не так мене й дивував. Я вбачав там лише фізичний потяг, бо її власний чоловік, певно, не викликав у неї якихось особливих почуттів. Те, що я колись приймав за любов, насправді було проявом інстинктивної вдячності, що нею більшість жінок відповідає чоловікам за прихисток і пестощі, а для самозаспокоєння вважає те любов’ю. То — пасивне почуття. Ним жінки обдаровують будь-кого, хто стає їм опорою, як ото ліани ростуть, обвиваючи будь-яке дерево. На такому почутті грає й традиційна житейська мудрість, коли дівчині наказують виходити заміж за того, хто сватається, а кохання, мовляв, прийде згодом. Жінкам приємно в затишку; вони вдоволені власністю; раді, що комусь потрібні; тішаться своїм кубельцем, — от вам і компоненти того почуття; а жіноча честолюбність радо прикраша його духовним ореолом. Та от біда: перед навалою пристрасті усе те розсипається на порох. Можна здогадатися, що вже й у бурхливій неприязні до Стрікленда, яку почувала Бланш Струве, були еротичні імпульси…

А втім, хто я такий, щоб проникати в таємничі лабіринти статі? Можливо, Діркова пристрасть не вдовольняла жіночої сутності Бланш, і тому-то вона й ненавиділа Стрікленда, що почувала в ньому силу, здатну дати те, чого їй не вистачало. По-моєму, вона щиро виступала проти чоловікових домагань прихистити Стрікленда, бо вона таки боялась його, хоч не знала чому. Я згадав її лихі передчуття.

Можливо, їй тільки здавалося, ідо вона жахається Стрікленда; насправді то був жах перед власною жіночістю, котру непереборно тривожив той чужий чоловік. Уже його вигляд був дикий і непогамовний: нетутешні очі і чуттєві вуста; велике, незграбне тіло; від нього віяло навальною силою. Хто зна? Може, не тільки мені, а їй теж вчувалась у Стріклендові моторошна стихія і навіювала думку про давню історію планети допотопних істот, у плоті яких груба земна речовина в муках витворювала власний дух. Коротше: хай би як діяв Стрікленд на Бланш, вона могла чи покохати його, чи зненавидіти. І вона його зненавиділа.

Уявляю собі, як тривожили її щоденні контакти з недужим. Щоб погодувати його, вона підіймала йому голову і вчувала її тягар на своїй долоні; годуючи — торкалася до його чуттєвих вуст і рудої бороди; обмивала його тіло, жорстке від цупкого волосся; брала за руки — великі, жилаві і, хоча він ослаб, — сильні; його пальці — довгі натреновані пальці митця — будили в ній хтозна-які тривожні думки. Спав він завжди тихо, непорушно, мов мертвий; так, наче дикий звір у пущі зваливсь і спочиває після довгої гонитви. Їй було цікаво: що йому сниться? Може, ліси древньої Еллади? Там мчить наполохана німфа, а за нею — сатир, розпалений у буйній погоні. Вона — бистра, струнконога, перелякана — відчуває все ближче його гаряче дихання на щоці і мовчки біжить далі, а він мовчки доганяє. І наздогнав, і схопив, і їй шалено закалатало серце… Від жаху, чи від захвату?

На Бланш Струве найшла несамовита хтивість. Стрікленд був їй ненависний і водночас нестямно жаданий. Жага витіснила все, чим доти жила ця жінка, що було в ній людське — складне, суперечливе, з уподобаннями й антипатіями, обачне й нерозважне. Лишилася менада — жадання.

А втім, я, можливо, й нафантазував. Вона, може, просто знудилась із своїм чоловіком і віддалася Стріклендові з примітивної цікавості, для розваги. Або так: без особливих почуттів поступилася Стріклендовим домаганням; серед розслаблюючого комфорту заплуталась у власнім павутинні.

Звідки мені знати, які думки й почуття чаїлися за тим спокійним чолом і сірими холоднуватими очима?

Люди — найнепослідовніші істоти; хіба скажеш про них щось напевно? У мене було кілька ймовірних пояснень поведінки Бланш Струве. А от Стрікленда я не міг зрозуміти. Хоч скільки ламав собі голову — той вчинок у моїй уяві не в’язався з його особою. Правда, не було нічого дивного, що Стрікленд грубо поглумився над довірою друзів і вдовольнив свою забаганку ціною нещастя інших. Така вже була його вдача. Для нього не існувало самого поняття вдячності. Почуття, притаманні більшості людей, були йому чужі, і докоряти йому за це було б нерозумно, як одчитувати тигра за його лють і безжальність. Ні, тут не Стріклендову вдачу, а його забаганку я не міг зрозуміти.

Я не вірив, що він закохавсь у Бланш Струве. Не вірив у його здатність кохати. Бо закохані — ніжні, а Стрікленд не знав ніжності ні до себе, ні до інших; закохані — ласкаві, хочуть захищати слабких, творити добро, дарувати радість — хай і не безкорисливо, але їхній егоїзм прекрасно замаскований, покірливий. Таким я й уявити не міг Стрікленда. Закоханий не належить собі; і найпрозорливіший, він не хоче визнати, що коханню прийде кінець; оддається омані і, знаючи це, любить оману більше, ніж дійсність. Кохання звеличує людину і водночас принижує; вона перестає бути собою — вже не особистість, а предмет, засіб для досягнення мети, чужої власному «я». Крім того, в коханні завжди є домішка сентиментальності, а Стрікленд менш усіх був схильний до таких слабощів. І не вірив я, що Стрікленд визнав би над собою владу кохання. Він не терпів стороннього ярма. Гадаю, він міг розтерзати і знекровити сам себе, викорінюючи у серці перешкоди між собою і тим незбагненним невідступним пориванням, котре гнало його — куди, він і сам не знав. Може, мені й не вдалося описати складне враження, яке він справляв на мене, і хай це буде надто різко — скажу: я відчував, що для кохання Стрікленд був і надто великий, і надто ниций.

Зрештою, у кожного власне поняття про ту пристрасть, і всі ми, скільки нас є, вкладаєм у нього наші своєрідні вподобання. Стрікленд, коли й кохав, то так уже по-своєму, що нам годі аналізувати його почуття.

31

Хоч я упрошував Дірка Струве побути у мене, наступного дня він пішов. Попри моє бажання допомогти, він сам захотів узяти свої речі із студії. Мабуть, сподівався, що їх не зібрано, то буде нагода побачити Бланш і вмовити, щоб не кидала його. Насправді його манаття вже чекало в приміщенні консьєржки, і та сказала, що Бланш немає вдома. Певно, Дірк не втерпів і висповідався їй у своєму горі. Казали — він ходив і розповідав про це всім, кого знав; розраховував на співчуття, а викликав сміх.

Взагалі, поводився він украй безглуздо. Одного дня йому закортіло побачити Бланш. Знав, коли вона повертається з крамниць, підстеріг її на вулиці і, захлинаючись од надміру почуттів, заговорив до неї, а вона не озивалась. Вимолював прощення за кривди, які нібито заподіяв; освідчувавсь у найвідданішому коханні; заклинав не кидати його. А вона мовчала; трохи прискорила ходу і відвернула обличчя вбік. Легко уявити, як він дріботів товстими ніжками, аби не відстати, і захекано бідкався. Благав милосердя, обіцяв догоджати, запрошував у спільну мандрівку; попереджав, що Стріклендові дона скоро надокучить… То було огидне видовище; мене нудило, коли він переповідав це. Втративши рештки глузду й гідності, він робив усе, щоб накликати на себе її зневагу. Коли жінка не любить того, хто в неї закоханий, вона з ним безмежно жорстока; не вміє бути ні ласкавою, ні поблажливою, бо скаженіє від роздратування. Раптом Бланш Струве стала й з усієї сили вдарила чоловіка в лице. Розгублений, він і отямитись не встиг, а її вже не було: втекла до студії, не мовивши й слова.

Розповідаючи, Дірк аж приклав руку до щоки, обпеченої тим ляпасом. В його очах кричала нестерпна мука і комічне здивування, мов у побитого школяра. Мені було і жаль бідолашного, і смішно.

По тому він став тинятися вулицею, де Бланш учащала до крамниць. Вистоював на розі або стовбичив навпроти і, хоча не наважувався підійти до хазяйновитої Бланш, благально витріщав на неї свої округлі очі, мов німе уособлення горя й самотності. Певно, він плекав надію, що його нещасний вигляд зворушить її. Але вона не звертала на нього й найменшої уваги і навіть не збиралася міняти звичного розкладу щоденних походеньок. По-моєму, у своїй байдужості Бланш була жорстока і мучила його з насолодою. Я не знав, за що вона його так ненавиділа.

Діркова слабодухість ставала нестерпною. Я благав його поводитися розумніше.

— Та облиште ви, нарешті! — казав я. — Нічого це не дасть. От коли б ви поламали на ній палицю, — тоді вона поважала б вас.

Я радив йому виїхати на якийсь час додому. Не раз чув од нього про тихе містечко на півночі Голландії, де ще жили його батьки, прості люди. Старий теслярував і займав з матір’ю охайний чистенький будинок з червоної цегли на березі замуленого каналу. В містечку широкі спорожнілі вулиці. Воно повільно занепадає ось уже двісті років, і тільки будинки зберегли колишню статечність. Багаті купці, що торгували з далекою Ост-Індією, колись проживали спокійно й заможно у тих котеджах, і давня пиха ще не вивітрилася з їхніх стін. Подавшись уздовж каналу, можна вийти на зелені простори полів, де на волі височать вітряки і ліниво пасуться череди рябих чорно-білих корів. Я гадав, що в такому оточенні, у спогадах про дитинство, Дірк Струве розвіє своє горе. Але він і слухати не хотів.

— Я мушу бути тут, коли вона покличе, — не вгавав він. — Страшно, коли станеться щось жахливе і мене не буде поруч.

— А що станеться? — спитав я.

— Не знаю. Просто мені страшно.

Я стенув плечима.

Хоч як страждав Дірк Струве, його вигляд викликав посмішку. Було б не так, якби він трохи схуд чи змарнів. Але товстунець лишався товстунцем. Його пухкі щоки рум’яніли, мов налиті яблука. Вся його дебела статура, охайно обтягнена одягом, аж вилискувала, увінчана чорним замалим на нього капелюхом, що хвацько сповзав на маківку. Діркове черевце заокруглилось іще трошки — на зло всім нещастям. Він більше ніж будь-коли став схожий на везучого комівояжера. Біда, коли зовнішність людини не відповідає її душі. У Дірка Струве огрядне тіло сера Тобі Белча було вмістилищем юної пристрасті Ромео; щедротна ніжність душі уживалася з грубими глупствами; непомильне цінування прекрасного дозволяло йому бути творцем банальних мальовидел; витончені почуття йшли у парі з недоладними манерами. Він міг бути тактовним, піклуючись про інших, а не про себе. Так матінка-природа зле пожартувала над чоловіком: намішала до його вдачі різних несумісностей та й пустила бідолаху в цей жорстокий світ.

32

Стрікленда я не бачив тижнів три чи більше. Почував до нього огиду і при першій нагоді збирався сказати йому про це. Водночас я не хотів і розшукувати його, як носій високоморального обурення, бо трохи соромлюся цієї ролі. Є в ній елемент самовдоволення — незручний для тих, хто наділений почуттям гумору. Я остерігаюсь бути смішним у класних очах і йду на таке, коли аж надто допече. А тут потрібна була подвійна осторога, бо Стріклендова насмішкувата прямота викривала й найменші прояви позерства.

Та якось увечері, йдучи по Авеню де Кліші, повз кав’ярню, яку я став обминати, я наткнувся на Стрікленда. Бланш Струве йшла поруч. Вони прямували до його улюбленого закутка в кав’ярні.

— А де вас у біса носило так довго?! — гукнув він дружелюбно. — Думав — виїхали.

З його тону помітно було: знає, що у мене відпала охота розмовляти з ним. Та що церемонитися з такою людиною!

— Ні. Не виїжджав! — одрубав я різко.

— То чого не заходили сюди?

— Дорожу дозвіллям. Є й інші кав’ярні.

Бланш подала мені руку і побажала доброго вечора. Не знаю, чому я чекав у ній перемін. А вона була в такій же сірій сукні, охайна й елегантна; і чоло її було таке ж спокійне; і очі такі ж незворушні; і нічого не змінилось від часу, коли я звик бачити її в Дірковій студії, заклопотану господарством.

— То зіграємо партію в шахи? — запропонував Стрікленд.

І сам не знаю чому, я не знайшов якої-небудь відмовки, а поплентався за ними до столика, де звичайно просиджував Стрікленд. Він гукнув, щоб принесли шахи. Обоє вони поводилися, мов нічого не сталось. Я — теж; інакше був би смішним. Бланш, мовчазна й незворушна, спостерігала за грою. Втім, вона й завжди мовчала. Я позирав на її вуста — чи не майне там бодай тінь її душевного стану: придивлявся до її очей — чи не зблисне хоч натяк на прикрість чи невдоволення; спостерігав її чоло — чи не зрадить якась брижечка її почуттів? Ні. Її спокійне лице нічого мені не сказало. Руки її спочивали на колінах, одна в одній, розслаблені. Але знав я, сам колись бачив, що ця жінка здатна на пристрасні поривання. Страшна кривда, яку вона заподіяла Діркові, дарма що той безтямно кохав її, свідчила про непогамовну нетерплячість і безоглядну жорстокість. Вона зреклася безпечного існування й ситого затишку під чоловіковим крильцем, добре знаючи, на що себе наражає; охоплена жадобою до ризикованого й незвіданого, пішла назустріч неприкаяності й злидням. Дивовижно: зразкова домогосподарка, що так любовно порядкувала в своєму кубельці, поставала як жінка складної вдачі, і було щось трагічне у контрасті між її бурхливою сутністю і виглядом скромниці.

Та́ зустріч вивела мене з рівноваги. Уява гарячково працювала над іншим, коли потрібно було зосередитися над шахівницею. Я завжди прагнув обіграти Стрікленда. Він зневажав розгромленого партнера з такою глумливою насолодою, що аж ніяк не хотілося бути переможеним. А програвав Стрікленд спокійно, навіть добродушно. З нього був нестерпний переможець і лагідний переможений. Ті, хто вважає, що вдача людини найкраще виявляється у грі, хай роблять з цього далекосяжні висновки.

Коли скінчили партію, я покликав кельнера, розрахувався за випите і пішов геть. Наша зустріч обійшлася без пригод, без єдиного слова, котре дало б поживу моїм думкам чи опору припущенням. Мене це заінтригувало. Було цікаво: як же їм ведеться удвох? Коли б то стати невидимцем і почути, про що вони гомонять самі у затишку студії… Моїй уяві потрібна була хоч маленька зачіпка.

33

Через три дні до мене прибіг Дірк Струве.

— Кажуть, ти зустрічався з Бланш.

— Ого! Вже й донесли.

— Вас бачили в кав’ярні. Чому не сказав мені зразу?

— Не хотів робити вам боляче.

— Боляче! Яке це має значення? Розумієш, я мушу знати про неї геть усе.

Я чекав його запитань.

— Ну? Як там вона? — почав Дірк.

— Нітрохи не змінилася.

— І видно по ній — щаслива?

Я стенув плечима.

— Що вам сказати? Ми були в кав’ярні. Грали в шахи. З нею й поговорити не випало.

— А лице? По її виду хіба не видно?

Я похитав головою. Міг тільки повторити, що ні словом, ні жестом вона не виказала своїх почуттів. Хіба він не знає, як уміє вона володіти собою? Дірк патетично заломив руки.

— Ох, як я боюсь! Насувається щось жахливе, а нічим не можу зарадити.

— Що там насувається? — запитав я.

— Ой, не знаю! — простогнав Дірк, ухопившись за голову. — Але передчуваю страшну катастрофу.

Він і раніш був збудливий, а тепер геть розхвилювався. Марно було його втішати. Та й сам я припускав, що Бланш із Стріклендом довго не витримає. Але на те є приказка: «Як постелишся, так і виспишся». Щоправда, її спростовує життя. Бо скільки-то глупств люди роблять собі на безголов’я, та уникають розплати. Коли Бланш розсвариться зі Стріклендом, на неї покірно жде чоловік, ладний усе пробачити й забути. За таких обставин я не дуже-то їй співчував.

— Але ж ти її не кохаєш, — скиглив Дірк Струве.

— Звідки нам знати про її нещастя? Навпаки: з усього помітно, що вони там любенько воркують у парі.

Струве глянув на мене своїми сумними очима.

— Тобі що! А для мене це важливо, дуже важливо…

Я справді був нетерпляче легковажним. Довелось просити пробачення.

— Може, зробиш мені одну послугу? — запитав Дірк.

— Будь ласка.

— Якби написав їй листа від мене.

— Хіба самому не зручніше? — спитав я.

— Скільки вже писав — усе без відповіді. Певно, вона їх не читає.

— Що ви! Тут жодна жінка не встоїть. Їй так цікаво читати листи.

— Тільки не мої.

Я зиркнув на нього. Дірк потупив очі. Скільки приниження було в його відповіді! Бідолашний розумів, як глибоко він їй байдужий. Впізнавши почерк, не хотіла й розпечатувати його послань.

— Ви справді вірите, що вона повернеться до вас?

— Хочу, щоб знала: коли стане дуже тяжко, хай розраховує на мене. Так і напиши.

Я взяв аркуш паперу.

— То як, по-вашому, це висловити?

І написав таке:

34

Я передчував не менше від Дірка Струве, що зв’язок Бланш із Стріклендом до добра не доведе, але не сподівався, що все обернеться трагедією. Настало літо, а з ним спека й задуха. Навіть ніч не давала прохолоди й перепочинку розшарпаним нервам. Розпечені на сонці вулиці поночі випромінювали жар, який немилосердно пражив їх удень. Перехожі ледь волочили натомлені ноги. Минуло більше місяця, і Стрікленд не потрапляв мені на очі. Заклопотаний своїм, я перестав думати про нього. Дірк з його одноманітним скиглінням надокучив мені, і я став уникати його. Та й не хотілося більше морочити собі голову тою негарною історією.

Одного ранку я сидів за роботою в самій піжамі. Ніяк не міг зосередитися. В уяві зринали сяйні пляжі Бретані з їхньою морською прохолодою. Я відсунув недопиту чашку кави з молоком і надкушений рогалик. У мене пропав апетит. З-за стіни долинав плескіт води — консьєржка сполоскувала і мою ванну. Коли у дверях подзвонили, ліньки було підводитися — хай, подумав, вона відчинить. Одразу почувся голос Дірка Струве, що питав про мене. Я гукнув з місця, щоб заходив. Він прожогом вбіг до кімнати, став біля столу і прохрипів:

— Вона вбила себе.

— Що таке? — я різко повернувся до нього.

Він ніби щось говорив, насправді беззвучно ворушив губами. Щось белькотів і затинався, мов недоумок. У мене закалатало серце і, сам не знаю чому, не витримали нерви, бо голос мій зірвався на крик:

— Ради бога, візьміть себе в руки, чоловіче! Що ви мелете?

Дірк розпачливо жестикулював, бо не міг подолати гикавки. Подумалося: чи не відняло йому мову? Не знаю, що на мене найшло. Я рвучко підвівся, схопив його за барки і став щосили трясти. Тепер мені прикро про це згадувати. Вийшло надто по-дурному, бо від несподіванки я теж повівся, як невротик.

— Дай мені сісти, — видихнув нарешті Дірк.

Я налив і подав йому склянку мінеральної води. Довелося напувати його, мов дитину. Він ледве зробив ковток, решта вилилася за пазуху.

— Хто убив себе?

Можна було й не питати — я ж знав, про кого йдеться.

Дірк насилу вимовив:

— Учора ввечері вони посварились, і він покинув її.

— Вона жива?

— Одвезли в лікарню.

— Тоді що ви торочите?! Отже, не вбила себе!

— Не сердься на мене. Не можу говорити, коли ти так кричиш.

Я стис кулаки, аби опанувати себе, і навіть спробував, посміхнутися.

— Пробачте. Заспокойтеся. Ну от! Розказуйте-но помаленьку.

В його округлих очах витав несамовитий жах. Од збільшувальних лінз в окулярах та несамовитість ставала моторошною.

— Сьогодні вранці консьєржка підійшла до їхніх дверей, щоб передати їй листа. Не могла додзвонитися. Почула стогін. Двері були не замкнені. Увійшла й застала Бланш у ліжку в жахливому стані. На столі стояла пляшка з-під оцтової есенції…

Дірк Струве затулив лице руками і, хитаючись узад-вперед, стогнав.

— Вона була притомна?

— Так. Боже! Як вона мучиться! Я не можу. Не можу! Не переживу цього! — голос його зривався на фальцет.

— Та цитьте ви! Не вам переживати, а їй.

— Який ти безжальний…

— Що було далі?

— Послали за лікарем і за мною. Заявили в поліцію. Я дав консьєржці двадцять франків, просив, щоб негайно повідомляла мене про все.

Дірк затнувся і помовчав. Видно, йому було важко говорити далі.

— Коли я прийшов, не хотіла озиватися. Кричала, щоб мене прогнали. Я клявся, що прощаю їй усе, а вона не слухала. Стала битися головою об стіну. Лікар заборонив мені там бути. А вона все кричала: «Виженіть його!» Я вийшов у студію. Коли прибула швидка допомога і проходили з ношами, мені наказали сховатися до кухні, щоб не потрапляв їй на очі.

Поки я вдягався (Дірк тягнув мене з собою до лікарні), він повідомив, що вже влаштував для неї палату на одну особу, щоб уберегти хвору від тисняви загальних палат. Дорогою пояснив, навіщо взяв із собою мене. Коли вона знову прожене його, тоді, можливо, зайду я. Дірк прохав переказати їй, що він її кохає і нічим не докорятиме, тільки хоче допомогти; і нічого йому від неї не треба, і не проситиме, щоб жила з ним; коли одужає, хай буде зовсім, зовсім вільна.

Коли ми нарешті добралися до лікарні — то була похмура казармена будівля; вже від її вигляду ставало моторошно, — там після нескінченних ходінь по сходах, уздовж довгих коридорів, від одного канцеляриста до іншого, ми доступилися до потрібного нам лікаря. Той сказав, що сьогодні забороняє побачення з хворою, бо вона в поганому стані. Кинув нам це різкувато, на ходу, поспішаючи, — такий собі бородань у білому халаті. Йому накинули ще одну пацієнтку, а тут в’язнуть родичі. Та й випадок банальний: якась істеричка посварилася з коханцем і пробувала отруїтися. Таке трапляється досить часто. Поглянувши на Дірка, лікар подумав, що товстунець і є причиною лиха, то повівся з ним незаслужено різко. Коли я пояснив, що це законний муж, який усе прощає, лікар подивився на бідолаху допитливо і з зацікавленням; мені здалося, що в його очах майнула зневага. У Дірка й справді була досить типова фізіономія мужа-рогоносця. Лікар злегка повів плечима.

— Поки що немає особливої небезпеки, — відказав він на наші запитання. — Ще не з’ясовано, як багато вона наковталася цього. Можливо, все скінчиться лиш переполохом. Серед жіноцтва це досить поширене: з кохання хапаються за самогубство, але дбають, щоб воно не вдалося. Як правило, це прийом, аби налякати чи розжалобити коханця.

В його тоні вчувалося холодне презирство. Для нього Бланш Струве була статистичною одиницею для щорічних зведень про спроби самогубств у Парижі. Він, людина вічно зайнята, не міг уділити нам більше часу. Сказав з’явитися о призначеній годині наступного дня. Якщо Бланш полегшає, він, можливо, дозволить чоловікові відвідати її.

35

Уже й не знаю, як ми пережили той день. Дірк Струве не міг залишатися сам, і я вибивався з сил, щоб розрадити його. Ходили в Дувр, де він нібито роздивлявся картини, а насправді витав думками коло Бланш. Я примушував його їсти і після полудня поклав у ліжко, але сон його не брав. Дірк охоче погодився пожити кілька днів у мене. Я пробував розважати його книжками, але, прочитавши сторінку-дві, він одкладав їх убік і знову згорьовано витріщався в порожнечу. Цілий вечір ми невтомно грали в пікет, і Дірк, аби мої зусилля не здавалися марними, мужньо вдавав, ніби йому цікаво. Врешті я дав йому снотворного, і він поринув у тривожну дрімоту.

Коли ми знову з’явились у лікарні, нас зустріла чергова сестриця. Вона повідомила, що Бланш трохи полегшало, і пішла питати хвору, чи не хоче побачити чоловіка. З палати долинули невиразні голоси, і зразу вийшла чергова. На жаль, хвора не хоче бачити нікого. Ми умовили сестрицю спитати ще раз. Коли не хоче бачити чоловіка, то чи не можна зайти мені. Мене вона теж не впустила. Діркові вуста тремтіли.

— Не треба надокучати їй, — пояснила сестриця. — Вона ще дуже слаба. Прийдіть узавтра або через день, може, у неї покращає настрій.

— Спитайте, чи не хотіла б вона бачити ще кого? — запитав Дірк дуже тихо, майже пошепки.

— Вона просила дати їй спокій.

Діркові руки заворушилися так, ніби вони не належали його тілові, а жили власним життям.

— Будь ласка, перекажіть їй: якби вона хотіла побачити ще когось, то я приведу його. Хочу тільки одного — щоб вона була щаслива.

Чергова подивилася на Дірка ласкавими тихими очима, які набачились страхіть і страждань цього світу і лишилися незворушними, бо перед ними витав образ іншого, безгрішного світу.

— Добре, я скажу, коли вона трохи заспокоїться.

Дірк у пориві болісного співпереживання благав сестрицю передати це негайно.

— Можливо, це поможе їй… Благаю вас — скажіть зараз же.

Ледь посміхнувшись жалісно, чергова ще раз пішла в палату. Ми чули, як вона щось тихо сказала, а потім — голос, якого я не впізнав:

— Ні! Ні! Ні!

Чергова знову з’явилась і похитала головою.

— Скажіть: ми щойно чули не її? — запитав я. — Такий дивний голос.

— Так. Кислота спалила їй горло.

Дірк зойкнув од болю. Я наказав йому вийти і почекати у вестибюлі. Хотілося дещо сказати черговій. Дірк покірно вийшов, не розпитуючи. Він втратив власну волю і став, як слухняне дитя.

— Ви, бува, не чули від неї, навіщо вона це зробила? — запитав я.

— Ні. Вона не хоче говорити. Відколи тут, лежить непорушно горілиць і не мовить і слова. Плаче. Подушка зовсім мокра. Не має сили взяти хустину. Сльози течуть просто так.

У мене зашкребло під серцем. Попадись мені тоді в руки Стрікленд — убив би. Коли я прощався із сестрицею, відчував, як тремтить мій голос.

Дірка застав на сходах. Він і не помітив мене, поки я не торкнувся його плеча. Пішли мовчки. Я думав: що ж її, нещасну, штовхнуло на цей страшний крок? Стрікленд десь уже знає, що сталося. Певно, з поліції розпитували, і Стрікленд мусив давати свідчення. Де він зараз? Скоріш усього, вернувсь у затхлу мансарду, що правила йому за студію. Цікаво, чому Бланш не хотіла його бачити? Може, не посилала за ним, бо знала, що не прийде. І яка ж то безодня жорстокості запала перед нещасною жінкою, якщо вона, охоплена жахом, відмовилася жити.

36

Не забуду примарності наступного тижня. День у день Дірк двічі ходив у лікарню розпитувати про стан своєї дружини, а вона відмовлялася його бачити. Спочатку ті відвідини приносили йому розраду й надію, бо казали, що хворій ніби полегшало. Потім його охопив розпач, коли з’явились ускладнення, що їх побоювався лікар, і одужання стало неможливим. Знайома сестриця щиро співчувала Дірковому горю, але не мала чим потішити. Нещасна Бланш лежала нерухомо, ні до кого не озиваючись, а її сторожкі очі вдивлялись у щось, ніби чекали на смерть. Це мало статися з дня на день. Коли раз пізнього вечора до мене прийшов Дірк, я зрозумів: Бланш померла. Він зовсім вичерпався і не мав сили говорити. Прийшов і втомлено опустивсь на канапу. Я відчув, що слова жалю тут ні до чого, і дав йому тихенько прилягти. Сам одклав убік книжку, аби не бути безсердечним в його очах; відтак сів коло вікна і курив люльку, аж поки Дірк спромігся на слово.

— Ти був такий добрий до мене, — почав він тихо. — Всі, всі були добрі.

— Облиште про це, — відказав я, ніяковіючи.

— Мені дозволили чекати в лікарні. Подали стілець, і я сидів коло дверей. Коли вона знепритомніла, сказали, що можна зайти в палату. Кислота попекла їй губи й підборіддя. Це страшно: її ніжна шкіра вся у ранах. Вона вмирала тихо. Я не помітив, коли настав кінець. Сестриця мені сказала.

Дірк до того охляв, що й плакати не мав сили. Лежав на канапі, розслаблений, обм’яклий, ніби з кожної клітини його тіла вивітрилися рештки енергії, і якось непомітно заснув, уперше за тиждень без допомоги таблеток. Природа, часто така жорстока, буває й милосердною. Я укрив його й погасив світло. Коли вранці я прокинувся, він усе ще спав. Навіть не ворухнувся. На його носі були знайомі окуляри в золотій оправі.

37

Довелося влагодити багато нестерпних формальностей, пов’язаних з обставинами загибелі Бланш Струве, поки нам дозволили поховати її. Катафалк до кладовища проводили тільки Дірк і я. Туди крокували повагом, а назад їхали риссю. Як на мене, наймоторошнішим у фінальному ритуалі було те, як візник катафалка батожив коней, щоб бігли швидше. Так, ніби спровадивши небіжчицю, намагалися мерщій відмахнутися від неї. Катафалк на бігу похитувався перед нашою бричкою. Наш кучер і собі гарячив коней, аби не відставати. Та й сам я ловив себе на бажанні скоріше звільнитися від спогадів про ту історію. Трагедія, до котрої мені, по суті, не було діла, стала надокучати. Я вдавав собі, що розважаю Діркове горе, а насправді з полегшенням поривався до нових тем.

— Як гадаєте, чи не краще було б вам виїхати звідси на певен час? — запитав я. — Тепер у вас нема особливої потреби лишатися в Парижі.

Дірк мовчав. Я безжально провадив далі:

— Що ви збираєтесь робити найближчим часом?

— Нічого.

— Життя є життя, треба ставати на ноги. А чому б вам не поїхати в Італію і знову не взятися за малювання?

Мовчанка. Тут виручив наш візник. Натягнув віжки, і коні притишили ходу, а тоді перехилився до нас. Я недочув, що він каже, і вистромив голову з віконця брички. Він питав, куди нас везти. «Хвилиночку!» — гукнув я і повернувся до Дірка:

— Поїхали, десь перекусим удвох, — запропонував я. — Скажу, хай висадить нас на площі Пігаль.

— Ні. Дай побути в моїй студії.

На мить я завагався.

— Може, і я з вами?

— Хочу сам.

— Що ж, хай буде так.

Я вказав візникові адресу, і знову стало чутно тільки перестук коліс. Ще від того нещасливого ранку, коли Бланш забрали до лікарні, Дірк не бував у своїй студії. Радий, що він не тягне мене за собою, я розпрощався з ним біля входу, а сам — гора з пліч! — пішов своєю дорогою. На мене війнуло свіжою втіхою від паризьких вулиць, і я вже посміхався очима до заклопотаних перехожих. День був сонячний, погожий, і по-новому гостро відчувалася радість буття. В моєму серці вже не було місця для Дірка Струве з його стражданнями. Я прагнув радощів.

38

Із тиждень я його не бачив. Потім якось увечері він завітав, і ми пішли удвох обідати. Дірк був у глибокій жалобі. Його капелюх оперезувала широка чорна стрічка, і навіть носовик облямовувала чорна кайма. Його траурно вбрання ніби промовляло про страшну катастрофу, в якій одразу загинула вся Діркова рідня і навіть далекі родичі. Проте глибокий траур не пасував до опецькуватої статури й налитих, мов яблука, рум’яних щік. Доля і тут глумилася над бідолашним: в найглибшому його горі було щось балаганне.

Він повідомив, що вирішив таки виїхати з Парижа, однак не в Італію, як я радив, а в Голландію.

— Завтра від’їжджаю. Оце, мабуть, бачимося востаннє.

Я поспівчував, як належить, а він кволо посміхнувся.

— П’ять років не був на батьківщині; вже й забув, яка вона. Так далеко відбився від батьківської оселі, що й ніяково туди навідуватись. А тепер це єдине моє пристановище.

Надломлений, битий горем, він линув думками в дитинство, до материнської ласки. Досі він роками терпів знущання й кпини, і вони одскакували від нього, мов од пружного м’яча, а тепер обм’як, пригнічений зрадою Бланш. Коли сміялися, йому, знедоленому, було не до сміху. Дірк розповів мені про дитячі роки в чепурному мурованому будинку; про материну пристрасть до чистоти й охайності. Там кухня виблискувала чистотою; там усе на своєму місці; там і порошинці ніде сховатись. Діркова мати була одержима манією чистоти. Мені уявлялася кругленька літня жіночка із щічками-яблучками, котра з ранку і до ночі впродовж довгих років знай порається у своєму домі, аби він був у неї чистий та охайний. В уяві поставав і Дірків батько — жилавий стариган з вузлуватими руками, що затверділи у безпросвітній праці, — мовчкуватий праведник. Усе життя він передплачував одну газету і вечорами читав її уголос, тоді як дружина і донька (потім вона вийшла заміж за капітана рибальської шхуни) слухали і, щоб не марнувати часу, займалися шитвом. В не потривоженому нічим житті містечка, котре обійшов стороною гармидер цивілізації, тихо спливали роки й десятиліття, аж поки приходила смерть і ласкаво дарувала спочинок тим, хто так старанно трудився весь вік.

— Батько хотів, щоб я успадкував його ремесло. У нашому роду вже п’ять поколінь передають його від батька до сина. Може, мудрість життя і є в тому, що неухильно ступаєш по слідах своїх предків. Коли я був хлоп’ям, то казав, що колись візьму собі за жінку доньку сусіди-лимаря — блакитнооке дівчатко з білястим волоссям, зібраним у хвостики. Під її оком наше господарство виблискувало б, як новий мідячок, і у нас був би син, і він перейняв би батькове ремесло.

Дірк тихо зітхнув і помовчав. Його обступили образи не здійсненого і втраченого й пойняла туга за невибагливим раюванням, що його він колись зрікся.

— Світ жорстокий і невблаганний. Ми з’явилися сюди невідомо нащо, і підем звідси невідомо куди. Тож будьмо впокорені й шукаймо красу в спокої, і пройдімо крізь життя тихцем, щоб доля не помітила нас. Втішаймося любов’ю людей простих і невчених, бо їхнє неуцтво вище всіх наших наук. Принишкнім, як вони, вдоволені в своїх куточках. От і вся мудрість життя.

До такого самозречення дійшов його зламаний дух! Я не міг не протестувати проти цих слабощів, проте лишив свої погляди при собі.

— А що навело вас на живопис? — запитав я.

Дірк стенув плечима.

— Мав трохи нахилу до малювання. У школі за це мене хвалили. Матуся пишалася мною і подарувала набір акварельних фарб. Показувала мої малюнки місцевому пасторові й лікарю. Вони й вирядили мене в Амстердам на конкурс, який обіцяв стипендію в художній школі, і я здобув її. Моя матуся, добра душа, була на сьомому небі від гордощів. Хоч невимовно страждала від розлуки зі мною, вона приховувала це і посміхалася, як завжди, бо то велика радість, що її син стане художником. Вони економили, тряслися над кожним мідячком, аби забезпечити мені прожиток у великому місті, і коли моя перша картина потрапила на виставку, вони всі приїхали в Амстердам — батько, мати і сестра; і матуся розплакалася, коли побачила ту картину… — тут Діркові ласкаві очі волого заблищали. — А тепер на кожній стіні нашої домівки висять мої картини в позолочених рамках.

Дірк сяяв од гордовитого вдоволення. Мені згадалися його бездушні мальовидла з картинними поселянами, кипарисами й оливковими гаями. Як недоладно виглядають вони у сліпучих рамах, порозвішувані у хаті голландського теслі!

— Моя матуся, щира душа, вважає, що вивела в художники та ощасливила свою дитину; а в дійсності, після всього, що сталося, — хто зна, чи не краще було б, якби гору взяла батькова воля і я був би тепер чесним теслею.

— Невже-таки, зрозумівши, що́ дає мистецтво, ви ладні були б жити по-іншому і не зазнати ніколи світлих радощів, які воно вам дарувало?

— Нема на світі нічого вищого над мистецтво! — помовчавши, додав Дірк. Якийсь час він роздумливо дивився на мене. Здавалося — вагається. А тоді сказав: — Знаєш, я ходив до Стрікленда.

— Ви?!

Я сторопів. Думав — йому на Стрікленда і глянуть нестерпно.

Дірк кволо посміхнувся:

— Ти ж знаєш — я не гордий.

І він розповів мені про чудну пригоду.

39

Полишений на самого себе після похорону дружини, Дірк Струве тяжко підіймався сходами до своєї студії. Його тягла туди темна жадоба самокатування; йшов на муку і з жахом це усвідомлював. Ледве доволікся до дверей, відтак довго гаявся там, збираючись із силами. Раптом на нього найшла жахлива слабість. Захотілося повернутися й побігти сходами униз, наздогнати мене і вмовити, аби зайшов з ним у студію. Було таке відчуття, ніби там хтось є. Згадав, як часто він тут одсапувався, перш ніж увійти, і кожного разу на згадку про Бланш — що він от-от побачить її — його неслухняне серце несамовито калатало, і він наново переживав радість зустрічі з нею, саме передчуття радості, навіть після годинної розлуки, ніби вони не бачилися місяць. Згадав — і не повірив, що вона вмерла. А може, то був тільки сон? Кошмарне марення? Ось він поверне ключ, одчинить двері, а вона там. Ласкаво прихилить до нього голівку від столу — достеменно, як на картині Шардена «Благовіщення», котру він завжди вважав шедевром. Дірк поспіхом добув ключ, одімкнув і ввійшов.

У помешканні не було й найменших ознак запустіння. Охайність Бланш завжди чарувала Дірка. У нього на душі було свято, коли вдома все на своєму місці, як десь там у матусі. Дружина давала строгий лад речам, і він любив її ще більше. У спальні було так, ніби господиня щойно вийшла: на туалетному столику симетрично розкладені щітки й гребінці; хтось розгладив постіль, на якій Бланш провела свою останню ніч удома; на подушці лежала її нічна сорочка, покладена в пакет. Як же повірити, що господиня ніколи не вернеться?

Діркові пересохло в горлі, і він пішов на кухню ковтнути води. Там теж панував лад. Тарілки, в яких вона подавала обід перед останньою сваркою із Стріклендом, стояли акуратно на миснику, чисто вимиті; ножі й виделки на своєму місці, в шухляді. Накрита мисочка ховала шматочок сиру; у бляшанці — окраєць хліба. Кожного дня Бланш закупляла продуктів на одну добу, не більше, то й не лишалося решток. З матеріалів слідства Дірк знав, що Стрікленд пішов з помешкання невдовзі після обіду. На згадку про те, як Бланш вимивала посуд, не порушуючи заведеного ладу, Дірка пройняв дрож. Ця методичність свідчила, що її самогубство було не імпульсивне, а виважене. Страхітливе самовладання! Дірк, пронизаний нестерпним болем, відчув, як підкошуються ноги, ледь доплентався до спальні, впав на ліжко і став кликати: «Бланш!.. Бланш!..»

Думки про її страждання завдавали йому пекельних мук. Раптом зринув її образ: там, у малесенькій кухні, вона домиває посуд; витирає ложки й виделки; ножі начищає до блиску на точильній дошці; тоді розкладає все, як слід. Нарешті вишуровує раковину й розвішує рушник — хай просохне; він і зараз там, де завжди, шматок сірого зношеного полотна. От і все. Вона ще раз окидає поглядом кухню: усе чисте, охайне й на своєму місці. Можна відкотити рукави й одшпилити фартух — він і досі висить на гачку за дверима. А тоді Бланш бере пляшку оцтової есенції й іде з нею до спальні…

Лютий біль викинув Дірка із спальні в студію. Там стояла пітьма. Він розсунув штори, що заслоняли велике вікно, і, глянувши на пристановище, де він був такий щасливий, голосно схлипнув. І тут нічого не змінилось. Стрікленд, зовсім байдужий до оточення, жив у чужій студії, навіть не подумавши міняти що-небудь, а Дірк обставив її артистично, як умів. Ось такою, на його погляд, мала бути обстанова, де живе художник. Стіни оздоблювали парчеві килимки. Шматок густої шовкової тканини звисав розкішними складками з піаніно. В одному кутку стояла копія Венери Мілоської, в іншому — Венери Медиційської. За склом італійських шифоньєрок красувалася голландська кераміка, а на стінах, вкраплені тут і там, видніли барельєфи. В ошатній золоченій рамі висів знаменитий веласкесівський портрет Інокентія X — копія, що її Дірк зробив у Римі. Було там немало й Діркових картин у пишних золочених рамах — він порозвішував їх так, щоб справляли найгармонійніший декоративний ефект. Дірк Струве завжди пишався своїм смаком. Він достойно цінував романтичність атмосфери художницької студії, і хоча зараз вона завдавала йому сердечного болю, він для поліпшення симетрії мимоволі трошечки перемістив манірно різьблений столик у стилі рококо — одну з найкоштовніших своїх речей. При цьому його погляд спинився на картині в підрамнику, значно більшій, ніж його власні, котра стояла прихилена до стіни. Що там? Він підійшов, відхилив її до себе і побачив: оголена жінка.

Відчув, як йому тривожно забилося серце, бо зразу впізнав Стріклендове малювання. Дірк сердито одкинув його назад до стіни — і нащо було залишати це тут?! Од різкого руху картина послизнулась і впала лицем до підлоги. Не лежати ж їй у пилюці — і Дірк підняв її. Тут гору взяла цікавість. Захотів роздивитися краще. Поставив картину на мольберт, відійшов на кілька кроків. Поглянув — і йому перехопило подих. Жінка лежала на канапі, підклавши руку під голову. Другу руку витягла уздовж тіла. Трошки підняла одне коліно, а другу ногу випростала. Класична поза. Діркові запаморочилася голова. То була Бланш. Шаленіючи од ревнощів і горя, він хрипло закричав — утробно, без слів. Погрозливо, як перед незримим ворогом, підняв затиснуті кулаки, і, втративши самовладання, зірвався на несамовитий вереск. Такого і він не міг стерпіти. То було вже занадто. Він дико водив очима, шукаючи гострий інструмент. Порвати, пошматувати! Негайно! Але нічого не потрапляло на очі. Став хапливо ритися серед малярського приладдя — знову нічого! Він скаженів. Нарешті намацав що треба — великий шпатель. Схопив його і з радісним криком кинувся до картини.

Розповідаючи, Дірк розхвилювався. Він знову переживав ту сцену. Мимовільно взяв з ресторанного столика ніж, замахнувся ним, а потім розслабив руку, — ніж упав з брязкотом на підлогу. Дірк витріщився на мене, безпорадно посміхаючись, і замовк.

— А далі?

— Не знаю, що найшло на мене. От-от мав простромити полотно, знищити, вже заніс руку і раптом побачив її.

— Кого?

— Картину. Витвір мистецтва. І вже не міг торкнутися до неї. Злякався.

Дірк знову замовк і, роззявивши рота, дивився на мене своїми округлими очима.

— То було чудове, величне творіння. Я ціпенів од жаху і трепету, бо ледь не вчинив страшного злочину. Хотілося побачити її зблизька. Підступив, зачепив ногою шпатель і, ніби вражений громом, одсахнувся.

Здається, я й сам на мить відчув те, що тоді вразило Дірка. Так, ніби перенісся у світ з іншою системою цінностей і стояв розгублений, як той, хто потрапив у країну, де на звичні речі реагують не так, як прийнято у нас. Дірк Струве белькотав щось у захваті — я насилу вловлював смисл. Нібито Стрікленд порвав пута, що досі зв’язували його; нарешті знайшов — ні, не себе, як звичайно кажуть, — а нову, несподівано могутню душу. Там було не тільки зухвале спрощення контурів, що виражало сильну неповторну особистість; не тільки колорит, хоча людське тіло виступало там з дивовижно пристрасною чуттєвістю; не тільки об’єм і вага того тіла, котрі виражали вашу власну тілесну суть, — в усьому цьому було ще й духовне начало. Несподіване й тривожне, воно кликало уяву на незвідані стежки, у мерехтливі загадкові далі, де тільки вічні зорі переморгуються світлом, і душа — вільна й самотня — з острахом поривається до таємниць світобудови.

Я згоден: це звучить пишномовно. Але таке воно було і в Дірка Струве. (Хіба всі ми у стані захвату не впадаєм у риторику, немов герої романів?) Він силкувався виразити ще не звідані почуття, не знав, як це передати простими словами, і став схожим на містика, що описує свої потойбічні марення. Але одне мені прояснилося. Люди надто легковажно балакають про красу і взагалі недбало розкидаються словами, а цим — особливо. Вони знецінюють це слово, прикладаючи його до сотень найбанальніших предметів, від чого сам його зміст баналізується. Кажуть: красива сукня, собачка, проповідь, — а потім, ставши віч-на-віч з КРАСОЮ, не впізнають її. Фальшивий пафос, що ним люди прикривають розмінний дріб’язок своїх думок, зрештою, притуплює їхнє сприймання. Вони стають схожими на шарлатана, котрий прикидається, ніби у нього є душевні сили, що насправді давно вивітрилися, і, вдаючись до постійного зловживання, глушать у собі здорові начала. А от невиправний блазень Дірк Струве любив і розумів красу так само щиро й чесно, якою щирою й чесною була його душа. Краса для нього була те, що бог для віруючих; коли він бачив її — трепетав.

— То з чим ви ходили до Стрікленда?

— Запрошувати, щоб їхав зі мною в Голландію.

Оторопілий, я безтямно витріщився на Дірка.

— Ми обоє кохали Бланш. У домі моєї матері знайдеться притулок і для нього. Оточення простих убогих людей благотворно вплине на його душу. У них він перейме багато корисного.

— І що він на те?

— Розсміявся. Певно, подумав, що я юродивий. Каже: «Потрібен ти мені — туптанчик!»

Як на мене, Стрікленд міг відмовитися делікатніше.

— І подарував мені ту картину з Бланш.

«Цікаво, чому Стріклендові так забаглося?» — подумав я, однак промовчав. Дірк теж замовк.

— Що ви зробили з вашим майном? — спитав я потім.

— Знайшов гендляра, який за кругленьку суму забрав геть усе. Беру з собою додому лише власні картини, скриню з одягом і кілька десятків книжок — усе, що у мене лишилось на цьому світі.

— Правильно робите, — похвалив я.

Відчувалося, що він хоче відсікти й лишити позаду минуле. Коли так, була надія, що з плином часу його страждання, тепер такі нестерпні, пом’якшають, і милосердне забуття допоможе йому знову завдати на плечі житейську ношу. Він ще молодий. Мине кілька років, і Дірк Струве, оглядаючись на пережиті нещастя, почуватиме умиротворену, навіть приємну печаль. А згодом, раніше чи пізніше, він одружиться з добропорядною голландочкою і — можна не сумніватися — буде з нею щасливий. Я посміхнувся, подумавши, яку-то величезну кількість картин він понавимальовує, доживши до глибокої старості.

Наступного дня я провів його до поїзда на Амстердам.

40

Далі мене поглинули власні справи, і цілий місяць ніщо не нагадувало про ті сумні події, поки одного дня в круговерті паризької вулиці коло мене не майнула постать Стрікленда. Од неї знову повіяло призабутим жахом, і я відчув новий приплив відрази до цієї людини. Ледь кивнувши у відповідь на його вітання (напускати на себе погорду було б несерйозно), я поспішив далі. Та кроків через десять мені на плече лягла його рука.

— Поспішаємо? — запитав він привітно.

Для Стрікленда це було характерне: виявляти дружелюбність до тих, хто його цурався. Мій холодний кивок тільки заохотив Стрікленда.

— Так, поспішаю! — відрубав я.

— Тоді я вас проведу, — не відставав він.

— Для чого?

— Для компанії.

Я не відповів. Він мовчки крокував поруч. Так пройшли два чи три квартали. Було в цьому, я відчув, щось комічне. Біля вивіски «Канцелярські товари» мені спало на думку купити паперу і заодно позбутися Стрікленда.

— Мені сюди, — мовив я. — Бувайте здорові.

— Нічого. Я почекаю.

Я стенув плечима і зайшов у крамницю. Тут згадав, що французький папір неякісний. Не хотілося обтяжувати себе зайвою покупкою; запитав про таке, чого у них не було, і за хвилину опинився на вулиці.

— Купили? — поцікавився Стрікленд.

— Ні.

Знову покрокували мовчки. Дійшли до площі. Я зійшов з тротуару.

— Вам куди? — спитав я Стрікленда.

— З вами, — посміхнувся він.

— Мені додому.

— То й добре. Посидимо, покуримо.

— У таких випадках годилося б попросити дозволу, — зауважив я холодно.

— Звичайно! Коли б то я знав, що одержу його.

— Он стіна перед нами — бачите?

— Бачу.

— Тоді не маю сумніву — бачите, що й ваше товариство мені неприємне.

— Та нібито здогадуюсь.

Я не витримав — посміхнувся. Далася взнаки одна моя слабість: той; хто здатен викликати у мене посмішку, вже не викликає антипатії. Проте я опанував себе.

— По-моєму, ви, Стрікленд, — мерзенний тип; більше того: найогидніша потвора з усіх, кого я мав нещастя знати. Нащо набиватися в компанію, де вами гидують?

— А ви, чоловіче, хіба не бачите? Мені чхать на те, що ви про мене думаєте.

— Це казна-що! — крикнув я, відчуваючи, що моєму обуренню бракує переконливості. — Я просто не хочу знатися з вами.

— Потерпаєте за свою праведність?

Це мовилося таким тоном, що я відчув себе смішним. А Стрікленд скоса позирав на мене з сардонічною посмішкою.

— Вгадав: у вас знову немає грошей! — я кинув це навмисне образливо.

— Був би йолопом, якби сподівався позичить у вас.

— Ого! Вже опустились до лестощів?

Стрікленд вишкірився в посмішці.

— А все-таки я вам трохи подобаюсь, бо часом же відводите зі мною душу. Що — ні?

Довелося прикусити губу, аби не розсміятися, бо то була зловтішна правда. У мене є ще одна вада: в товаристві гострих сперечальників — хай то будуть і непевні люди — мені все-таки приємно. І от я вже трохи не силоміць підтримував свою відразу до Стрікленда, визнаючи себе морально нестійким; а в моєму різкому неприйнятті Стрікленда відчував дещицю позерства. Те, що відкрилося мені, не сховалось і від його непомильного чуття. Він, певно, тихенько збиткувався наді мною. Як тут заперечити? Я визнав за найкраще стенути плечима в гордовитому мовчанні.

41

Ми дійшли до будинку, в якому я жив. Не мовивши й слова, я подався сходами нагору; він — по п’ятах за мною, так що в помешкання зайшли разом. Стрікленд був тут уперше, проте навіть не поглянув на моє житло, хоча я подбав, аби воно мало приємний вигляд. На столі стояла бляшанка з тютюном. Стрікленд дістав з кишені люльку і став набивати її, всівшись на незручний стілець; при цьому він одхилився на спинку та балансував на задніх ніжках.

— Сіли б у крісло — там зручніше, раз уже прийшли, — зауважив я нетерпляче.

— А до чого вам мій комфорт?

— Не ваш, а мій, — заперечив я. — Мені неприємно, коли у мене хтось отак сидить.

Стрікленд хмикнув, проте не ворухнувся. Мовчки попихкував люлькою, не звертаючи на мене й найменшої уваги. Видно, поринув у власні думки. Тоді нащо було приходити?

Є у письменників один непереборний інстинкт, котрий їх самих шокує, так що зживаються з ним поступово. Це — гостре зацікавлення усім незвичним у людській природі, таке всепоглинаюче, що перед ним відступає й моральне чуття. Ми здригаємось, упіймавши себе на тому, що спостереження зла дає нам артистичну насолоду, і чесно мусимо признатися, що нас хвилює не так осуд певних людських вчинків, як азарт докопування до їхніх причин. Митець у радісному захваті милується образом довершено-вмотивованого мерзотника, всупереч повазі до законів і порядку. Гадаю, коли Шекспір творив свого Яго, він переживав захоплення чи не більше, ніж тоді, коли його уява виплітала з місячного сяйва образ Дездемони. Можливо, створюючи негідників, письменник вдовольняє свої власні глибоко заховані інстинкти, що їх звичаї та умовності цивілізованих людей загнали в підпілля таємних глибин підсвідомого. Даючи своєму образові живе втілення, письменник оживляє в ньому ті сторони власної особистості, що їх інакше виявити не можна. Це дає йому радість звільнення.

Письменник не так судить, як досліджує.

У моїй душі Стрікленд викликав природний жах і разом з тим холодне зацікавлення: що ним керувало? Там була загадка, тож кортіло виявити його ставлення до трагедій, що їх він накликав на людей, котрі так ласкаво з ним повелись. Я сміливо взявся ніби за скальпель.

— Дірк Струве сказав, що та картина, яку ви малювали з його жінки, є найкращою з ваших робіт.

Стрікленд вийняв з рота люльку. В очах його заграла посмішка.

— То була роботочка — хе-хе!

— А чому віддали картину йому?

— Закінчив. Вона мені ні до чого.

— А знаєте, Дірк мало не знищив її.

— Вона не зовсім вдала.

Стрікленд замовк на якийсь час, а тоді знову відвів люльку від уст і мугикнув знайомим смішком.

— Знаєте, до мене приходив туптанчик.

— І вас не зворушило його запрошення?

— Ні. Глупство і сентименти.

— Ви начебто забули, що покалічили йому життя, — нагадав я.

Стрікленд замислено почухав кошлате підборіддя.

— Художник із нього нікудишній.

— Зате добра людина.

— І прекрасний кухар, — докинув глузливо Стрікленд.

Його нелюдська черствість була обурлива. Що з таким церемонитися?

— Питаю так, з цікавості. Скажіть: після загибелі Бланш совість вас хоч трошечки не мучить?

Придивляючись до його лиця, я хотів помітити зміну виразу, але воно лишилося незворушним.

— Аз якої речі?! — здивувався він.

— Ось вам факти: ви помирали, і Дірк Струве взяв вас у свою хату; доглядав вас, як мати; оддав вам свій час, спокій, гроші; вирвав вас із лап смерті.

Стрікленд стенув плечима.

— Туптанчикові подобається прислужувати. У цьому — сенс його життя.

— Хай так. Припустімо, ви не зобов’язані йому вдячністю. Але навіщо ж було відбивати у нього жінку? Доки ви не стали між ними, вони були щасливі. Чому було не лишить їх у спокої?

— Гадаєте — щасливі?

— Видно ж було!

— Такий ви проникливий, а звідки взяли, що вона могла пробачити йому заподіяне?

— Про що ви?

— Хіба не знаєте, як він узяв її за жінку?

Я похитав головою.

— Вона служила гувернанткою в якогось римського князя, і хазяйський синок звів її. Думала — одружиться, а її викинули з манатками на вулицю, вагітну. Пробувала накласти на себе руки. Дірк підібрав її і взяв собі за жінку.

— Це на нього схоже. Нема на світі людини жалісливішої, ніж Дірк Струве.

Я не раз дивувався, як виникло їхнє недоладно спароване подружжя, але таке мені не приходило в голову. Стало зрозумілішим і Діркове чудне кохання до дружини. То було щось більше, ніж пристрасть. Згадалося, як мене дивувала загадкова стриманість Бланш. Тепер я зрозумів: то було не тільки прагнення приховати неславу. Упокореність Бланш нагадувала похмуру тишу, яка витає над островом, що його спустошив смерч. Бланш була привітна з розпачу. Мої роздуми обірвало цинічне зауваження Стрікленда:

— Жінки можуть пробачати чоловікові, який їх кривдить.

Але вони ніколи не прощають, коли він іде задля них на жертву.

— Тоді радійте: вам не загрожують жіночі прокльони, — докинув я.

Його вуста здригнулись у посмішці.

— А ви задля словесного ефекту то й принципами поступитесь, — одрізав він.

— Що сталося з дитям?

— Місяців через три після їхнього одруження народилося мертве.

Тоді я спитав про найзагадковіше.

— А не скажете, нащо вам було взагалі сходитися з Бланш Струве?

Він довго не відповідав. Я вже хотів перепитувати.

— Звідки мені знати? Вона мене ненавиділа. Це було потішно.

— Он як?!

Раптом він спалахнув:

— До бісової матері! Мені просто закортіло, і все…

Стрікленд відразу вгамував той спалах і поглянув на мене з посмішкою.

— Спочатку вона злякалась.

— Ви їй щось говорили?

— Для чого? Сама побачила. Я й слова не сказав. Була переполохана. А тоді я взяв її.

Коли він мовив це, вже його тон дав відчути навальну силу його жаги. Мені стало ніяково, навіть страшно. В його житті, неприродно відірваному від матеріальності, плоть час від часу здіймала дикий бунт проти духу. Тоді у Стріклендові брав гору сатир, хапав його у свої лабети — і нічого не можна було вдіяти проти інстинкту, могутнього, як усі стихійні сили природи. У шаленій нестямі не лишалося місця ні для роздумів, ні для подяк.

— Але вам ще забаглося брати її з собою!

— Де там! — він скривився. — Коли сказала, що йде зі мною, я здивувався не менше, ніж Дірк. Я попередив: коли мені набридне, їй треба забиратися геть. Вона відповіла, що готова й на таке. — Стрікленд помовчав. — У неї було чудове тіло. Хотілося намалювати оголену. Коли скінчив, більше вона мене не цікавила.

— Вона ж полюбила вас усім серцем.

Стрікленд схопивсь на ноги і закрокував узад-вперед по тісній кімнаті.

— Не треба мені любові. Не маю на це часу. То — слабощі. Але я чоловік, і мені часом хочеться до жінки. Вдовольняюся нею, а тоді можу займатися ділом. Я не можу побороти хтивості, хоч ненавиджу її; вона поневолює мій дух. Заздрю тим, хто вільний від усякої жаги, і не діждуся того часу, коли звільнюся сам, аби віддатися своїй роботі без перешкод. Жінки можуть займатися тільки, коханням і надають йому безглуздо великого значення. Та ще переконують нас, ніби в тому — все життя, тоді як це лиш незначна його частина. От хтивість — то інше діло. Хтивість — нормальна і здорова. А кохання — це хвороба. Для мене жінки на те, щоб задовольняти мою здорову потребу. Не переношу, коли вони набиваються мені в помічниці і лізуть із своєю приязню.

Ніколи ще Стрікленд не виголошував такої довгої тиради. В його голосі бриніла пристрасть, обурення. Проте ні тут, ні в інших місцях я не наводжу його мови дослівно. Йому бракувало слів, а викінчені речення взагалі не виходили; смисл того, що він говорив, мушу виводити з жестів, виразу обличчя та уривчастих фраз.

— Ви — анахронізм, — зауважив я. — Вам слід було б народитися в час, коли жінок продавали, а чоловіки були рабовласниками.

— Ні. Чому ж? Я цілком нормальна людина.

Я трохи не пирснув од сміху: він же мовив це зовсім серйозно. Тим часом Стрікленд сновигав туди-сюди по кімнаті, немов звір у клітці, і натужно силкувався висловити накипіле.

— Коли жінка тебе любить, їй усе не так, все не до ладу, аж поки вона заволодіє твоєю душею. Тому що жінка слабка, вона одержима манією владарювати, а на менше ні за що не погодиться. Розум її обмежений, їй ворожі абстракції, бо вона не може осягнути їх. Усе в жінці — матеріальне, і вона ревниво непримиренна до ідеального. Чоловікова душа поривається в простори всесвіту, а жінці треба замкнути її в нотатник господарських витрат. Ви ж не забули мою дружину? Отак і Бланш. Стала потроху прибирати мене до рук. З дивовижним терпінням розставляла свої сильця, щоб остаточно впіймати і зв’язати мене. Прагнула звести мене до свого рівня; їй було байдуже до мене, бо несамовито хотіла тільки одного — щоб я нероздільно належав їй. Вона готова була для мене на все на світі, крім одного — дати мені волю.

Я помовчав.

— На що ви розраховували, коли покинули її?

— Могла собі вернутися до Дірка Струве, — нетерпляче кинув Стрікленд. — Він же збирався забрати її назад.

— У вас нема нічого людського. Говорити з вами про такі речі — все одно, що розводитися про відтінки кольорів з людиною, яка від народження сліпа.

Стрікленд став перед кріслом, де я сидів, і подивився на мене згори вниз, зневажливо і водночас здивовано.

— А вам що? Хіба не плювати з високого дерева на ту Бланш — жива вона, чи померла?!

Я замислився над його питанням; хотілося бути правдивим, принаймні перед власним сумлінням.

— Можливо, мені бракує співчуття, але, по правді, я не дуже-то переймаюсь, жива вона чи ні. У неї попереду було ще багато життя, а вона так жорстоко його вкоротила. На свій сором, мушу визнати, що мені її доля байдужа.

— Ви боягуз: злякалися власних переконань. Життя не має ніякої вартості. Бланш Струве вбила себе не через те, що я покинув її, а тому, що вона — неврівноважена дурепа. Та що про неї балакати — не варта вона того! Ходімте, краще покажу вам мої картини.

Він сказав це, мов до заплаканої дитини, яку треба розважити. Мені стало досадно не так на нього, як на себе.

Згадалося ідилічне подружжя Струве в їхній затишній студії на Монмартрі, їхня ласкава простота і привітна гостинність. Безжальний випадок розбив усе те в друзки; та найбезжальнішим було ось що: доля їхня не мала ніякого сенсу. Світ існував собі й далі, і від трагедії Струве нікому, не було ні холодно, ні жарко. Мені спало на думку, що й сам Дірк — людина не глибоких почуттів, а великої збудливості — досить скоро забуде Бланш, так що без її життя можна було взагалі обійтися, дарма що початок його осявали якісь-то світлі сподівання і мрії… Недоладність та безглуздя — і більш нічого!

А Стрікленд уже насунув капелюх і чекав.

— Йдете чи ні?

— Нащо набиваєтесь із знайомством, знаючи, що ви мені осоружні?

Стрікленд помугикав цього разу добродушним смішком.

— Невже сердитеся, бо мені начхати, що́ ви про мене думаєте? Інакше — чого нам сваритись?

Я відчув, як мої щоки спалахнули від гніву. Ні! Стрікленд не збагне, що когось може обурювати його нелюдська черствість та егоїзм. Мене дратував той панцир повної байдужості; хотілося розбити його, але водночас я не міг позбутися відчуття, що врешті-решт Стрікленд має рацію. Ми й не усвідомлюємо, як нам приємно, коли хтось цінує нашу думку про нього, бо тоді ми впливаємо на нього, маємо над ним владу. Коли ж хтось вільний від нашого впливу, байдужий, — це боляче вражає наше самолюбство, і ми готові ненавидіти таку людину. Не хотілося, щоб Стрікленд помічав це.

— А хіба можна ігнорувати геть усіх? — мовив я, звертаючись скоріш до самого себе. — Все наше існування залежить від інших людей. Безглуздо вдавати, нібито ми геть незалежні й живемо самі по собі. У кожного попереду хвороби, втома, старість, і раніше чи пізніше доведеться прибитися до гурту. Чи не стане вам совісно, коли серце попросить людської ласки і співчуття? Ви прагнете неможливого. Кожен з нас — істота суспільна і, зрештою, прагне спілкуватися з людьми.

— Ходіть поглянемо на мої картини.

— Ви коли-небудь думали про смерть?

— Не мав чим забивати собі голову!

Я не зводив з нього очей. Він стояв переді мною, незворушний, насмішкувато поблискуючи очима. Але на якусь коротку мить на мене ніби бухнуло, від нього полум’ям неприкаяного духу, що поривався до більшого, ніж усе, на що здатна наша плоть. В ту мить я став свідком пориву до невимовного. Чоловік як чоловік — в обшарпаній одежі, носатий, з рудим бородищем, розкошланий — стояв переді мною, зблиснувши очима, — а справив чудне враження: ніби все те лиш оболонка, в якій мені раптом відкрився безтілесний дух.

— Ходімо! Глянемо на ваші картини, — сказав я.

42

Не знаю, чому Стріклендові раптом заманулося їх показувати, але я радий був цій нагоді. Людина найкраще розкривається в своїй роботі. У щоденних стосунках з іншими люди подають себе лише зовнішньо, до того ж у вигідному світлі, так що вичитати їхню сутність можна тільки з найдрібніших вчинків, на які вони не звертають уваги, та з мінливих виразів обличчя, про які вони не здогадуються. Буває, людина до того вростає в обрану нею маску, що поступово і справді стає тим, кого вона прагне зображати. А от автор книги чи картини — беззахисний. У нього будь-яка награність відлунює порожнечею; хай собі фарбує дранку під залізо, все одно видно — дранка; якщо він людина пересічна, цього не замаскує ніяка показна оригінальність. Для проникливих критиків достатньо й найнезначнішої роботи митця, щоб вичитати в ній потаємні порухи його душі.

Признаюся: поки я підіймався по нескінченних сходах до його мансарди, мене брала нетерплячка. Так, ніби мав переступити поріг до запаморочливої несподіванки. Я із зацікавленням роззирнувся по кімнаті. З того часу, як я там був, вона ніби поменшала й зубожіла. Цікаво, подумав я, як почували б себе тут мої знайомі — ті, кому потрібні просторі студії та кабінети як неодмінна передумова для творчості?

— Станьте он там! — Стрікленд показав куток, звідки, на його думку, найкраще розглядати картини.

— Ви, сподіваюся, не бажаєте, щоб я про них говорив? — зауважив я.

— Заткніться! — буркнув Стрікленд.

Він поставив на мольберт одну з картин і дозволив дивитися на неї кілька хвилин. Тоді зняв і поставив іншу, а потім — ще. Так я побачив із тридцять полотен — наслідок його шестилітніх трудів. Жодної картини він не продав. Вони значно відрізнялись одна від одної розмірами. На менших були натюрморти, на більших — пейзажі, було й шість чи сім портретів.

— Всі! — мовив нарешті Стрікленд.

Жаль — не можу похвалитися, ніби мені зразу відкрились їхня краса і незвичайна оригінальність. Тепер, коли я бачив багато з них по кілька разів, а інші широко відомі в репродукціях, дивуюся, що першим моїм враженням було гірке розчарування. Я не зазнав того трепету, що його викликає істинне мистецтво, а просто розгубився. Тоді мені й на думку не спало — цього я й досі не можу собі пробачити — купити хоч одну з тих картин. І як же багато я втратив! Більшість з них потім осіла в музеях, а інші стали коштовними надбаннями багатих колекціонерів. Хочу виправдатися. Художній смак мені не зраджує, але визнаю, що йому бракує оригінальності. Я мало тямлю в малярстві і дотримуюся доріжок, що їх торують інші. У той час мене захоплювали імпресіоністи, і я мріяв придбати яку-небудь картину Сіслея або Дега, а творчість Мане я обожнював. Його «Олімпія» здавалася мені шедевром новочасного мистецтва. «Сніданок на траві» глибоко мене зворушував. Ці картини були для мене останнім словом живопису.

Не хочу описувати картин, що їх я бачив у Стрікленда. Такі описи завжди нудні; крім того, довелося б розповідати про добре відоме кожному, хто хоч трохи цікавиться живописом. Тепер, коли художники зазнають могутнього впливу Стрікленда, який вивів їх на нові простори; коли ті простори вже нанесено на детальні карти, — кожен, хто вперше дивиться на Стріклендові картини, уже до певної міри підготовлений до їх сприйняття. Мені ж — не забуваймо — довелося бути першим, хто побачив таке. Найбільше вразило мене те, що здавалося технічним недбальством. Призвичаєний до викінченості контурів у старих майстрів, я вважав, що Енгр є неперевершеним контуристом нових часів. А Стрікленд, здавалося, просто не вмів рисувати. Я й уявлення не мав про різке спрощення, до якого він прагнув. Пригадую один його натюрморт з апельсинами і як мене дратувала неокругла тарілка та кособокі апельсини; і на портретах усе перебільшено неоковирне, ніби карикатури на людські обличчя; та й спосіб малювання мені чужий. А пейзажі виглядали ще недоладніше. На кількох я впізнав ліси в околиці Фонтенбло та деякі паризькі вулиці, і було таке враження, що це мазюкав якийсь п’яний візник. Я зовсім сторопів. Грубо разючий колорит тих картин ніби навмисне дражнив мене. Навіть майнула думка: а що, коли все те — лише незбагненний безглуздий фарс? Згадуючи про це нині, я ще раз дивуюся з несхибності оцінок, що їх давав Стріклендовим картинам Дірк Струве. Він-бо зразу побачив там переворот у мистецтві і вловив у самих його витоках геніальність, що її нині визнає світ.

Так, я був сторопілий, спантеличений, та тільки не байдужий; бо попри все моє неуцтво відчував, як там натужно шукає виразу могутня сила. Мене охопило дивне збудження і цікавість. Здавалося, ті картини хотіли виразити щось невимовно суттєве, а що саме — я не міг збагнути. Їхня груба неоковирність натякала на важливу таємницю. Вони тривожили й непокоїли; вони навіювали почуття, в яких я не міг розібратися; виражали таке, що годі пояснити засобами людської мови. Гадаю, Стрікленд прозирав у звичайних предметах певну духовну суть — до того незвичайну, що його незграбним символам ледве вдавалося натякати на неї. Так, ніби у всесвітньому хаосі йому відкрилась нова закономірність, і він у муках душевних і спотиканнях силкувався вловити її. З його картин промовляв страдницький дух, що поривається вивільнити себе у самовираженні.

Я обернувся до Стрікленда:

— Схоже, що ви працюєте не в тому виді мистецтва. — А якого біса вам треба?

— Гадаю, ви силкуєтеся щось сказати. А що саме — не знаю, та й навряд чи можливо це виразити засобами живопису.

Я думав, Стріклендові картини дадуть мені ключ до розуміння його чудної особистості — і помилявся. Вони навіть збільшили моє здивування, бо Стрікленд у них поставав ще загадковішим. Лишалося одне припущення, та й те фантастичне: він пристрасно поривався на волю з-під влади могутньої сили. Але я не міг збагнути, яка то сила і якої волі він прагне. Кожен із нас самотній у цьому світі. Усі ми — в’язні бронзової фортеці і перестукуємося між собою з допомогою знаків, смисл яких не узгоджений, непевний і туманний. Ми безпорадно пориваємося уділяти іншим скарбів нашого серця, але ніхто не може прийняти їх. От і коротаємо вік поряд з іншими і водночас самотні, не здатні збагнути інших і незбагненні для них. Ми схожі на того, хто потрапив у країну, мови якої майже не знає. Він поривається висловлювати свій захват красою й глибиною пережитого, а напохваті в нього лише розмовник-самовчитель з набором розмінних фраз. В голові рояться цікаві думки, а на язик спливають убогі сентенції про садівника, його тітку та її парасольку.

Загалом усе побачене справляло враження титанічного зусилля виразити певний душевний стан, і якраз оті страшні потуги найбільше мене приголомшили. Очевидно, барви і форми виражали щось дуже важливе для самого Стрікленда, і він не зупинявся перед спрощенням, навіть спотворенням натури, коли це наближало його до чогось невимовного, що маячило перед ним. Натура для нього була накопиченням випадковостей, де він вловлював лише істотне для себе. Так, мовби йому відкривалася душа всесвіту і примушувала себе виражати. Хоч я й оторопів і розгубився, побачивши Стріклендів доробок, від нього війнуло почуттям, яке все-таки зворушило мене. І сам не знаю чому, — бо стосовно до Стрікленда це була таки несподіванка, — я відчув біль співпереживання.

— Я знаю, чому ви піддалися тоді Бланш Струве.

— Ну?

— Вас покинула мужність. Тілесні слабощі розслабили ваш дух. Не знаю, яка то безконечна туга спопеляє вас і штовхає, одинокого, на згубні пошуки пристановища, аби вивільнитися від демона, котрий вас терзає. Мені ви вбачаєтеся як вічний мандрівець до заповітної святині, якої, можливо, взагалі нема. Хто зна, до якої неосяжної нірвани ви прагнете. А ви хіба знаєте? Можливо, пориваєтеся до Правди і Свободи, але іноді вам здається, що вас визволить Любов. Тоді ваша змучена душа шукає спочинку в жіночих обіймах — і не знаходить; і ті обійми стають вам ненависні. Ви не пожаліли Бланш, бо не жаліли себе, і погубили її з остраху перед небезпекою, котрої ледь пощастило уникнути.

Він сухувато хмикнув, перебираючи п’ятірнею бороду.

— А ви, чоловіче, сентиментальний слинько — от що!

Через тиждень я випадково почув, що Стрікленд виїхав у Марсель. Більше ми не зустрічались.

43

Коли я знову згадуй це, бачу, що мої нотатки про Чарлза Стрікленда не задовольнять читача. Хоч я описав відомі мені події, тут не вистачає ясності, бо не ясні самі причини подій. Найбільш незрозумілим і ніби випадковим є вже Стріклендове рішення стати художником, котре в дійсності випливало з не знаних мені обставин його життя. Розмови з ним не дали нічого. Коли б це був не виклад фактів про непересічну особу, а звичайний роман, — у мене, ясна річ, знайшлося б чимало правдоподібних пояснень раптового перелому в житті героя. Я розповів би про його потяг до малювання ще з дитинства; і як той потяг зламала батькова воля або потреба заробляти на хліб; зобразив би Стріклендове нестерпне недбальство в житейських справах; показав би конфлікти між щоденними обов’язками і пориванням до краси; викликав би у читачів співчуття до генія, надавши йому рис величності. Хай би вони узріли в ньому нового Прометея. Як романіст, я мав би нагоду подати сучасну версію героя, котрий задля блага людства йде на муки вигнання й прокляття — адже це так зворушує читачів.

Була й інша можливість: докопатися до мотивів героєвої поведінки у складнощах його родинних стосунків. Напрошувався б десяток варіантів. Артистичне товариство, куди поривалася його дружина, могло розбудити в героєві його природний дар; під тягарем родинних незлагод герой заглиблювався б у себе. Яскраво зблиснула б і любовна тема: велике кохання роздмухує в серці героя з іскринок, котрі там жевріли, пожар творчості. Тоді довелося б, усупереч дійсності, змалювати місіс Стрікленд по-іншому: зробити з неї надокучливу каргу, вульгарну міщанку чи фанатичну зануду, котрій чужі духовні запити; розписати тортури подружнього життя, від яких героя могла врятувати лише втеча. Тоді слід було б наголосити на мучеництві Стрікленда в недоладному шлюбі і показати жалісливу терплячість, з якою він довгі роки ніс родинне ярмо. У такому випадку було б зручніше обійтися без дітей.

Ще було б ефектно зблизити героя з якимось старим художником, котрий од злиднів чи в гонитві за грішми занапастив свій талант замолоду. Хай би той старий вбачав у Стріклендові свою власну, колись змарновану, силу і впливав на мого героя так, щоб той зрікся всього задля служіння божественній тиранії мистецтва. Маститий стариган, обважнілий од багатства і почестей, ніби живе в іншій особі вдруге — тим істинним життям, яке він колись слабкодухо зрадив. А скільки іронії я вклав би в той образ!

Але дійсність не така романічна. Стрікленд після школи без вагань пішов стажуватися до біржової контори, а в юнацтві нічим не вирізнявся серед ровесників свого кола. Обережно грав на біржі; закладався на фунт чи два під час щорічних верхогонів Дербі та університетської регати між Оксфордом і Кембриджем; тренувався з боксу; розставляв на полиці каміна фотографії місіс Лангтрі[21] та Мері Андерсон[22]; почитував журнал «Панч»; передплачував «Спортінг Таймс»; учащав на танці в Гемпстед.

Не має значення й те, що я довго не бачив Стрікленда якраз під час його художницького учнівства. Роки його тяжкого становлення були одноманітні. Навряд чи випадало що-небудь значне у пошуках випадкових заробітків. Не розповідати ж про те, що траплялося навкруги з десятками тисяч інших. Зрештою, воно й не мало впливу на його особистість. Правда, обставини паризького побуту могли б докинути мені матеріалу на колоритний роман з життя міської голоти. Але Стрікленд тримався від неї осторонь, і в розмовах з ним я помітив, що із шести років, прожитих у Парижі, він не виніс якихось особливих вражень. Та й опинився він там у такому віці, коли вже не міг улягати романтичним спокусам. Дивно: скільки я його знав, Стрікленд завжди справляв враження людини прозаїчної, навіть сухуватої. Скажу так: в його паризькому житті було чимало романтики, тільки він про це й не здогадувався. Можливо, аби відчувати романтику життя, треба бути актором — уміти бачити себе збоку, відсторонено, і водночас милуватися собою. А Стрікленд був надто самозосереджений, менше всього придатний для будь-якої гри, з усіх моїх знайомих найбайдужіший до враження, яке він справляв на інших. Шкода, що не можу розповісти, як він поступово виковував із себе великого майстра живопису. Коли б я вмів показати його незламність у невдачах, титанічність його зусиль, уміння не впадати у відчай, непохитність у боротьбі із сумнівами — найлютішим ворогом усіх митців, — тоді мені вдалося б викликати співчуття до особи героя, котра (я це добре усвідомлюю) не дуже приваблива. Але за що тут ухопитись? Я ніколи не бачив Стрікленда за роботою, і хто зна, чи бачили інші. Він виборював своє мистецтво без свідків; у самотності майстерні безоглядно боровся з ангелом господнім так, щоб жодна жива душа не бачила його мук[23].

Що стосується Стріклендових взаємин з Бланш Струве, то, на жаль, мушу обходитися уривчастими фактами. Для зв’язку слід би описати, як вони жили разом ті три місяці. Як їм велося? Про що розмовляли? Адже доба має двадцять чотири години. Емоційні сплески не можуть тривати довго. А решта часу? Можу тільки уявити, чим вони виповнювали його. Поки було видно, Бланш терпляче позувала, і Стрікленд малював. Його поглинала робота, а їй, певно, це не подобалося. Адже тоді вона не існувала для нього як жінка. Потім довгі години проводили поруч у мовчанні. Мабуть, їй було страшно. Коли Стрікленд дав мені зрозуміти, що вона віддалася йому на зло Діркові Струве за те, що той витяг її з прірви у скрутну хвилину, — до цього напрошуються похмурі пояснення і темні здогади, хочу сподіватися, помилкові. Інакше все стало б надто моторошним. А втім, хто збагне лабіринти людського серця? В усякому разі, не той, хто не йде далі добропорядних сентиментів і природних почуттів. Навіть у ті рідкісні хвилини, коли Стрікленда охоплював шал пристрасті, Бланш відчувала його відчуженість, і це її лякало. Відчувала, що вона для нього — не особа, а знаряддя статевого вдоволення. Аби приручити, прив’язати коханця, вона пускала в хід усю винахідливість. Оточувала його комфортом — а він мав комфорт за ніщо; догоджала найсмачнішими стравами — а йому було однаково, що їсти. Боялася лишати його самого. Намагалася бути з ним ніжна і зваблива; коли його інстинкти дрімали — підстьобувала їх; бо тоді відчувала, ніби Стрікленд належить їй. Можливо, вона була досить кмітлива, аби збагнути, що павутинка, якою вона обсотувала Стрікленда, будила в ньому руйнівні сили — отак скляні вітрини викликають бажання жбурнути каменюку… Але серце Бланш не було у злагоді з розумом і штовхало її на згубний шлях. Певно, вона почувала себе дуже нещасною. Однак у любовному засліпленні вірила у те, чого хотіла. Її кохання було таке велике, що, здавалося, воно могло розбудити і в нього взаємне почуття.

І все-таки найбільша вада моєї оповіді про Стрікленда — не в тому, що я не знаю багатьох фактів. Я розписав його стосунки з жінками, бо надто вони впадали в очі. Але ж для самого Стрікленда то були незначні епізоди — дарма, що іронією долі для декого вони обернулись трагедією. Істинне його життя спливало у мареннях і в неймовірно тяжкій праці.

Отут література і розминається з життєвою правдою! У чоловіків кохання — то здебільшого тимчасовість серед інших справ і занять. А в романах, усупереч дійсності, йому приділяють непомірно багато уваги. Згоден: і серед чоловіків зрідка трапляються такі, у кого нема нічого важливішого над кохання. Але це досить нецікаві суб’єкти. Навіть жінки, котрі надають коханню величезної ваги, — і ті почувають зневагу до своїх ніжних упадальників, бо не можуть позбутися неприємного відчуття, що то убогі істоти. Якщо час від часу чоловіки віддаються коханню, вони займаються й іншими справами і не зосереджені на одному почутті: там і професійна робота задля хліба насущного, і захоплення спортом, і зацікавлення мистецтвом. Переключаючись з одного на інше, чоловіки утверджують себе в різноманітних царинах; наділені здатністю зосереджуватись у даний момент на одному, вони сердяться, якщо їм нав’язують інше. Коли кохання й заполонює чоловіків, то, на відміну від жінок, вони не можуть віддаватися йому цілодобово.

У житті Стрікленда статевий потяг виступав як щось надокучливо неістотне, бо дух його поривався до іншого. Водночас Стрікленд був людиною навальних пристрастей. Несамовита хтивість зрідка находила на нього, жбурляла його в еротичні оргії, і він ненавидів її як грабіжницю своєї душі. Здогадуюсь, що він поширював ту ненависть і на партнерок, які ділили з ним хвилини бурхливого екстазу. По всьому він з огидою здригався від одного вигляду тієї, котра щойно задовольняла його хіть. Вона викликала у нього жах, бо його мрії вже блаженно витали далеко-далеко в піднебессі. З таким жахом, мабуть, позирає барвистий метелик, що тріпотить над квітами, на потворну лялечку, з якої він радісно з’явився на світ. По-моєму, мистецтво є один з проявів статевого інстинкту. Принадна жінка, Неаполітанська затока в місячному сяйві й Тіціанова картина «Поховання Христа» викликають у нас однаковий сердечний трепет. Можливо, для Стрікленда нормальне задоволення статевого потягу здавалося огидним і грубим, порівняно з радістю, що її дає мистецька творчість. Так, описавши Стрікленда як людину жорстоку, егоїстичну, грубу і чуттєву, я — самому собі на диво — мушу додати, що він був подвижником. І це — правда.

Жив він убогіше за будь-якого ремісника. Працював — ще тяжче. Не дбав ні про що, чим люди звикли прикрашати чи уприємнювати своє життя. Лишався байдужим до грошей. Зовсім не дбав про славу. Його навіть не можна похвалити за те, що він не піддавався світським спокусам і не йшов задля них на поступки, як більшість з нас, — бо для нього не існувало спокус. А думка про бодай який компроміс йому взагалі не приходила в голову. Він жив у Парижі самотніше, ніж відлюдник у пустелі єгипетській. Він нічого не хотів од близьких йому людей, крім одного — аби дали йому спокій. Він зосередився на одній меті. Щоб осягнути її, готовий був принести в жертву не тільки себе — на таке здатний багато хто, — а й інших, бо його мучило якесь видіння.

Така бридка людина, Стрікленд, а все-таки — велика.

44

Коли йдеться про художника, то його погляди на мистецтво теж не позбавлені інтересу. Пора й мені занотувати те, що почув од Стрікленда про майстрів минулого. Відразу признаюся: нічого путнього у мене нема. Стрікленд взагалі був неговіркий і не мав хисту висловлюватися так, щоб сказане западало у пам’ять, йому бракувало дотепності. Його гумор, — якщо мені вдалося передати манеру Стріклендових бесід, — був жорсткий. Полеміст із нього був грубий. Часом він міг і розсмішити, бо говорив у вічі правду. Але це, власне, й не гумор, а ефект незвичності. Якби-то всі говорили правду, вона перестала б бути потішною…

Мушу визнати, що Стрікленд не відзначався й великим розумом, тож у його поглядах на мистецтво не було нічого особливого. Ніколи він не згадував художників, близьких йому манерою, наприклад, Сезанна чи Ван Гога; втім, він навряд чи й бачив їхні картини. Його не дуже-то цікавили імпресіоністи; він подивляв їхню техніку, але, по-моєму, вбачав щось тривіальне в манері. Коли одного разу Дірк Струве із запалом розводився про неперевершеного Моне, Стрікленд буркнув: «Вінтергальтер — кращий». Скоріш усього він сказав так, щоб піддражнити Дірка, і це йому вдалося.

Жаль, що не буде тут і якихось ексцентричних поглядів Стрікленда на великих майстрів минулого, хоча такі погляди стали б мені в пригоді для літературного заокруглення його образу. Як романіст, я ладен би приписати Стріклендові яку-небудь вихватку проти його попередників. Але тут він розчарував мене, бо говорив про них те, що й усі говорять. Навряд чи знав він Ель Греко. Незугарно-поривисто захоплювався Веласкесом. Шарден його вчаровував, а Рембрандт доводив до екстазу. Свій стан він намагався виразити словами, але це виходило так недорікувато й грубо, що не можна й передати. Єдиний з художників, котрим Стрікленд захоплювався для мене несподівано, був Брейгель-старший. Сам я про нього тоді мало що знав, а Стрікленд не вмів пояснити свого захвату. Запам’яталося лиш одне Стріклендове судження, власне — його незугарність.

— От як треба! Здохнути можна! — сказав він тоді.

Згодом, коли я побачив Брейгелеві картини у Відні, я нібито зрозумів, що у них викликало Стріклендове захоплення. Там було своєрідне, тільки одному художникові притаманне бачення світу. Надивившись тих картин, я носився з наміром писати про Брейгеля; назбирав виписок і нотаток, потім загубив їх і позабував. А переживання від картин — лишилося. Той Брейгель вбачав у представниках роду людського щось гротескне і ніби сердився на них за це; у нього життя — то накопичення безглуздих і нікчемних випадковостей, з яких варто посміятися, коли б не було так сумно. Брейгель теж справив на мене враження людини, котра силкується виразити засобами одного мистецтва те, що більше підвладне іншому. Можливо, щось подібне відчував і Стрікленд, тому й підносив Брейгеля. Я припускаю, що обидва вони вдавалися до живопису там, де краще впоралася б література.

Тоді Стріклендові йшов сорок сьомий рік.

45

Повторюю: я й не брався б за цю книжку, коли б то, збігом обставин, сам не опинивсь на Таїті — острові, куди після поневірянь раніше від мене закинуло Стрікленда і де він створив найславетніші свої картини. По-моєму, ще жоден художник не виразив уповні мрію, котра заполонила його; а Стрікленд, що безустанно боровся з неймовірними технічними труднощами, — навіть у меншій мірі, ніж інші, зображав видива, які маячили перед його духовним зором. На Таїті йому сприяли обставини. Тамтешнє оточення докинуло плідного матеріалу для натхнення, і пізніші Стріклендові полотна виразніше натякають на те, до чого він поривавсь. Вони діють на уяву по-новому і дуже несподівано. Так, ніби у пошуках пристановища його неприкаяний дух аж у тому закутку світу знайшов собі втілення. Вибачте утерту фразу: там Стрікленд знайшов себе.

Природно, він мав би відразу зринути в моїх спогадах, тільки-но я ступив на той далекий острів. Але спочатку мене поглинула власна невідкладна робота, і лише перегодом я згадав про зв’язок тої місцини із Стріклендом. Зрештою, тоді минало п’ятнадцять років, відколи ми бачилися востаннє, і дев’ять після Стріклендової смерті; а враження від острова разу приголомшили мене так, що я й про справи забув і з тиждень ходив, мов сновида. Пригадую перший ранок. Прокинувшись на світанку, я ступив на терасу перед готелем; обійшов навколо і поторгав двері до кухні. Замкнуто. На лаві поряд спав хлопчина тубілець. Певно, подумав я, снідати покличуть не скоро. Був час прогулятись. Я повільно зійшов униз до берега. Там уже метушились господарі китайських крамничок. А далі лагуна ціпеніла в моторошній тиші під блідим світанковим небом. Ще далі, миль за десять, здіймався острів Муреа, мов фортеця, що оберігає таємницю святого Грааля.

Я не вірив власним очам. Ще не вляглося навалля контрастних вражень після Веллінгтона. Столиця Нової Зеландії була педантична і підкреслено англійська, мов портове місто на півдні Англії. А потім нас на три дні кинуло в штормове море, і вгорі, від обрію до обрію, гналися одна за одною сірі хмари. Потім вітер раптом ущух, і притихле море заголубіло. Тихий океан пустельніший, ніж інші водні простори. Здається, він неозоріший. Там і в буденній мандрівці вчуваєш щось казкове. Уже саме повітря, яке вдихаєш, мов еліксир, настроює на зустріч з незвіданим. Але ніщо так не дає нам, смертним, відкрити наяву золоте царство мрій, як наближення до Таїті. Спочатку постає Муреа — острів побратим. Його величні скелясті урвища таємниче, мов на помах чарівної палички, виринають з моря, ніби ефемерне марево. Своїми кострубатими обрисами він спинається, як Монсерат Тихого океану, — і уява вимальовує полінезійських лицарів, що виконують там дивовижні обряди, оберігаючи від людей жахливі тайни. Краса острова розкривається поступово, в міру наближення, коли він ніби приспускає покривала із своїх розкішних верховіть. Та коли підпливаєш ближче, він не хоче зраджувати таємниць, а насуплено Незворушний, огортає себе в скелясту неприступну похмурість. Здається, не було б дивно, якби під час спроби причалити до нього той острів раптом зник, і ви опинилися б віч-на-віч з блакитною самотністю океану.

Таїті здіймається терасами й глибокими складками густої зелені, котрі ховають затишні долини. Там, у таємничих тінявих улоговинах, де перехлюпуються і буркочуть ручаї, вчуваєш первісні ритми життя, плин якого з незапам’ятних часів підпорядкований одвічним законам. Є у цьому щось і моторошне, і печальне. Але то лиш хвилинне почуття; воно навіть загострює втіху наближення до первозданності. Де та печаль, яку можна вичитати в очах жартівника після чергової його витівки, коли безжурна компанія надривається від реготу, а його жарти і смішки стають ще безжурнішими, бо, поринаючи в радощі, він почувається ще нестерпніше самотнім. А Таїті привітно посміхається до вас, немов щедротно зваблива красуня. Впливаєш у гавань Папеете, як давно очікуваний гість: на причалі шикуються чистенькі шхуни, уздовж затоки посміхається біле містечко, а тропічні дерева пристрасно скрикують у небесну голубінь вогненно-червоними квітами. Від їхньої навально безсоромної чуттєвості аж перехоплює віддих. Поки прибулий пароплав швартується, назустріч йому висипає пістрява життєрадісна юрба. Галасливе зборище весело сяє морем брунатних облич, розмахує руками і майорить пістрявим одягом на тлі сяйної блакиті моря і неба. Зчиняється несамовита метушня квапливого розвантажування і митних процедур. І ніби все навколо посміхається до вас, і сонце несамовито пече, і в очах ряботить від сліпучих барв.

46

Невдовзі після прибуття на Таїті я познайомився з капітаном Ніколсом. Одного ранку він завітав у готель, застав мене на терасі за сніданком і відрекомендувався. Капітан уже чув, що мене цікавить Стрікленд, от і прийшов погомоніти про нього. На Таїті пліткують не менше, ніж у будь-якому англійському селі. Досить було мені кілька разів спитати про Стріклендові картини, і це миттю облетіло околицю.

Мій гість, як виявилось, уже поснідав.

— Я вже випив, як завжди, чашку кави, — відповів він на моє припрошування, — проте чарочку віскі — можна.

Я гукнув служника-китайця.

— А може, ще рано? — завагався капітан.

— Про це питайте свою печінку, — посміхнувся я.

— Взагалі-то я непитущий, — почав капітан, наливаючи собі фужер шотландського віскі, і в широкій посмішці виставив потемнілі щербаті зуби. То був худющий чолов’яга, середній на зріст, з їжаком сивого волосся і щіточкою сивих вусів. Крім того, днів три він не брився. На його брунатному від тривкої смаги і брижуватому від глибоких зморщок обличчі поблискували дуже неспокійні голубі очі. Вони швидко бігали туди-сюди, реагуючи на найменший мій порух, і справляли враження, ніби їхній господар — неабиякий пройда. Тим часом він поставав переді мною як вельми щиросердий і товариський землячок. На ньому була задьовгана уніформа кольору хакі, а про його руки можна було б щось сказати, якби він їх вимив.

— Я-то добре знав Стрікленда, — повів він поважно, відкинувшись на стільці і розкурюючи сигару, яку я йому подав. — Через мене він і потрапив на ці острови.

— Де ви з ним познайомилися? — спитав я.

— В Марселі.

— Що ви там робили?

Він запобігливо посміхнувся.

— Як вам сказати? Сидів на мілині.

«Мілина», судячи з його вигляду, давалася взнаки й тепер. Що ж, подумав я, для продовження милого знайомства доведеться йти на невеликі жертви. Зрештою, це окупиться. З такими невдахами товаришувати легко і побалакати приємно. Вони не задирають носа: почастуєш чарочкою — радо відкривають серце. Щоб заприятелювати з ними, не треба особливих церемоній. А коли ви згодні вислухувати їхні теревені, то розраховуйте не тільки на їхню довіру, а й на вдячність. Для них «культурна» бесіда — це життєва необхідність, спосіб самоутвердження; тому-то такі люди здебільшого люб’язні і невичерпно балакучі. Джерелом тої невичерпності є симетричне поєднання багатющого життєвого досвіду і пребуйної фантазії. Безневинними ягнятками їх не назвеш, але добре вже те, що вони, хай і неохоче, поважають закон, а надто, коли він спирається на силу. Сідати з ними до гри в покер — ризиковано. Зате їхня — скажемо так — винахідливість за картярським столом надає хвилюючого колориту тій благородній грі.

За час перебування на Таїті ми досить-таки зійшлися з капітаном Ніколсом, і я не шкодую, що так сталось. Сигари й фужери нерозведеного віскі (як людина непитуща, капітан не визнавав коктейлів), котрі він споживав за мій рахунок, а також долари, котрі він, на знак прихильності, брав у мене під виглядом позичок, — усе те вкупі куди менш цінне, ніж бесіди, якими він щедро мене частував. Так що не він, а я почуваю себе боржником. Було б нечемно, якби, педантично дотримуючись своєї теми, я примусив себе опустити в цих нотатках сторінку чи дві про капітана Ніколса.

Не знаю, що викинуло його з Англії. Капітан Ніколс уникав розмов на цю тему, а розпитувати було б нетактовно. З окремих натяків я мав зрозуміти, що його незаслужено покривдили і він — жертва несправедливості. — В моїй уяві зринали різні форми шахрайств і поґвалтувань, проте я дружелюбно погоджувався з ним, що в нашій старій Англії всі законники — то дубові формалісти. Поспішаю з радістю відзначити, що капітана Ніколса, попри всі незлагоди на батьківщині, ніколи не полишав істинний британський патріотизм. Він не раз заявляв, що все-таки Англія, сер, — це найкраща країна в світі, і пишався своїм первородством над різними там янкі, метисами, мулатами, макаронниками, ковбасниками.

Але особисто його переслідували нещастя. Страждав він од хронічної хвороби шлунка, вічно смоктав пігулки пепсину і вранці не мав апетиту. Із тим ще можна було б клигати, якби не більше лихо, яке звалилося на нього за вісім років до нашого знайомства. Він мав необережність одружитись. Є на світі чоловіки, яких милосердне провидіння благословило на довічне парубкування. Вони ж — чи то із норовливості, чи то під тиском обставин — нехтують високе благовоління. Немає жалюгіднішої істоти, ніж природжений холостяк, котрий несе хрест подружнього життя. Таким став капітан Ніколс. Довелося познайомитись з його дружиною. То була молодичка років тридцяти, з тих, що ніколи не вгадаєш їхнього віку, бо і в двадцять, і в сорок вони однакові. Все у неї було дивовижно натягнуте. Плескате лице і тонкі губи — натягнуті; шкіра на костях — натягнута; волосся — туго стягнуте; одяг — тісний. Навіть біле полотно її плаття, і те скидалося на чорну бумазею. Не збагну, чому капітан Ніколс одружився з нею, а коли те сталося — чому не покинув. Скоріш усього, він пробував, і не раз, але горопашному це так і не вдалося. Куди б і в яку шпарину він не ховався, — скрізь його віднаходила місіс Ніколс, невблаганна, як доля, і невідступна, як совість. Так вічно ходять у парі причина і наслідок.

Шахраї, як і художники, і, можливо, джентльмени, не належать до певного класу. Їх не збентежить ні безцеремонність бродяг, ні етикет княжих салонів. А от місіс Ніколс належала до окресленого прошарку, що останнім часом заявляє про себе дедалі гучніше і позначається загальним словом «міщанство». Батько її служив у поліції і, певно, був непоганим служакою. Не знаю, чим вона прив’язала до себе капітана Ніколса, але, певно, то було не кохання. Не доводилось чуть і її бесіди, хоча наодинці з чоловіком вона, мабуть, отверзала вуста. Хай там як, а капітан Ніколс боявся її смертельно. Сидить, бувало, зі мною на терасі готелю і миттю відчує, коли його жінка проходить вулицею поблизу. Їй не потрібно було ні гукати, ні навіть помічати його. Вистачало спокійно пройтися туди й назад. Цього було предостатньо. Капітан починав соватися на стільці і позирати на годинник.

— На жаль, мені пора, — зітхав.

І вже ніщо на світі — ні віскі, ні смішки — не могло його втримати. А був же то чоловік, який пройшов крізь шторми й тайфуни і розправлявся сам-один з десятком беззбройних негрів, не мавши в руках нічогісінько, крім револьвера… Зрідка місіс Ніколс присилала по нього доньку — заморену похмуру семилітку.

— Мама кличе! — пищало дитя.

— Іду, доню, — відповідав капітан Ніколс.

Він одразу підхоплювався і чимчикував разом з дитиною. Гадаю, у цьому був прояв величного торжества духу над плоттю — отже, мій відступ від теми виправдовує висока мораль.

47

Я спробував звести докупи те, що мені нарозповідав про Стрікленда капітан Ніколс, а тепер викладу в належному порядку. Вони познайомилися під кінець зими, з півроку по тому, як я розпрощався із Стріклендом у Парижі. Не знаю, чого зазнав за той час Стрікленд, але, певно, він був у великій скруті, бо здибались вони в нічліжці. Не інакше — розтратив усе, а заробити щось, аби не вмерти з голоду, не міг: у Марселі був страйк.

«Нічний затишок» — так звалася монастирська нічліжка — то була велика кам’яна будівля, куди приймали на сім ночей убогих і безпритульних за двох умов: претендент мав пред’явити документи і переконати ченців, що він — людина роботяща. Там у натовпі бідолах біля ще зачинених воріт капітан Ніколс і помітив Стрікленда. Його незвичайна зовнішність і зріст впадали в око серед тих, що нетерпляче сновигали туди-сюди, стояли, підпираючи стіни, чи сиділи на узбіччі, спустивши ноги в брудний рівчак. Потім, коли вони вишикувалися для реєстрації і Стрікленд подав паспорт, капітан Ніколс чув, як чернець заговорив до нього по-англійському. У той вечір капітанові не пощастило підійти до земляка, бо тільки-но їх пустили в загальний зал, одразу з’явився чернець з величезною біблією в руках, розгорнув її на аналої в кутку і почав молебень. Бідолашні мусили вислухати його побожно — така була платня за нічліг. Потім їх розвели в різні кімнати. Коли о п’ятій ранку здоровенний чернець стягнув капітана з ліжка і той розправив постіль, сполоснув лице і вийшов, — Стрікленд уже зник. Капітан Ніколс з годину ловив дрижаки на вулицях і, зрештою, доплентався до площі Віктора Желю, де звичайно збиралися безробітні матроси. Там він знову помітив Стрікленда. Той куняв, зіщулившись на приступках якогось пам’ятника. Капітан поштурхав його носаком черевика.

— Земляче! Гайда снідати!

— Пішов к чорту! — промимрив Стрікленд.

Я впізнав Стріклендову небагатослівність. Виходило, що капітан Ніколс свідчить правдиво.

— Що — на мілині? — не відступався капітан.

— Заткнись! — буркнув Стрікленд.

— Ходімо! Я знаю, де можна попоїсти.

Стрікленд роздумував недовго. Випростав затерплі ноги, і вони удвох подалися до іншого богоугодного закладу під назвою «Хлібодар». Там зголоднілим давали по окрайцеві хліба — не навинос, а щоб з’їсти на очах у благодійників. Звідти попрямували далі — до «Мисочки супу», де упродовж тижня голодні могли двічі на день, об одинадцятій і о четвертій годині, розраховувати на чашку рідкої солоної бовтанки. «Хлібодар» і «Мисочка» були далеко одне від одного, щоб тільки дуже зголоднілі важилися на подвійну дармовицю. Так вони поснідали, і з того почалось їхнє чудне товаришування.

Никаючи сюди-туди удвох, вони й прожили в Марселі до літа без особливих пригод, точніше — без пригод в літературному розумінні або захоплюючих несподіванок. Кожен їхній день спливав у пошуках заробітку на нічліг і харч. Шкода, що я не можу вразити читача калейдоскопом картин, котрими захопив мою уяву капітан Ніколс. Самих тільки капітанових оповідей про те, що їм обом відкрилося на дні портових нетрищ, вистачило б на прецікаву книжку; а з мови різноманітних типів, з якими їм доводилося стикатись, учений почерпнув би багатющий матеріал для повного словника жаргону вуркаганів і бродяг. Жаль: мушу обмежитися лиш кількома епізодами. Життя, що вражало мене в капітанових оповідях, було безсоромно-грубе, навально-дике, багатобарвне і непогамовне. Той Марсель, що його я сам знав, — Марсель розкішних готелів і ресторанів, де багата й ледача публіка тиняється, теревенить і жестикулює під щедротним сонцем, — той Марсель після капітанових оповідей геть побляк і здався мені прісним і банальним. Я заздрив людям, котрі могли на власні очі бачити ті дива, що їх вимальовував капітан Ніколс.

Коли його і Стрікленда більше не впустили до «Нічного затишку», їм дав прихисток Довбешка Вілл — гігантський рудий мулат з пудовими кулачиськами, який утримував кишло для безробітних моряків. Він давав своїм пожильцям такий-сякий харч та нічліг і сам контрактував їх на торгові кораблі. Капітан Ніколс і Стрікленд прожили у нього з місяць. Спали покотом на підлозі разом з десятком інших — шведів, негрів, бразильців, і Довбешка Вілл щодня виводив їх на площу Віктора Желю, де капітани кораблів добирали собі робочу силу. Довбешка Вілл був одружений з американкою — гладенною нехлюєю (бозна-що їх поєднало і довело до такого стану), і всі Біллові пожильці мусили по черзі допомагати їй у хатній роботі. На думку капітана Ніколса, Стрікленд вдало відкрутився від цих обов’язків, намалювавши портрет господаря. Та ще сам Вілл купив Стріклендові фарби, пензлі та полотно і на додачу дав йому фунт контрабандного тютюну. Якщо не помиляюсь, поблизу набережної Жольєт і досі стоїть похилений будиночок; і його вітальню прикрашає та Стріклендова робота, яку, може, уступлять тисячі за півтори фунтів.

Стрікленд носився з наміром найнятися на будь-яке судно, що йшло в Австралію чи Нову Зеландію, а звідти добиратися до Самоа або Таїті. Не знаю, чим вабила його Полінезія. Але пригадую, що в його уяві давно й невідступно витав якийсь острів — густо-зелений і сонячний, оточений морем, куди блакитнішим, ніж у північних широтах. По-моєму, Стрікленд і тримався за капітана Ніколса, бо той бував у тих краях і нараяв саме Таїті, як найсприятливіше пристановище.

— Бачите, Таїті належить Франції, — пояснив він мені, — а французи не такі занудні формалісти.

Я зрозумів, що він має на увазі.

У Стрікленда не було потрібних документів, але такі дрібниці не турбували Довбешку Вілла — аби гроші; з кожного законтрактованого матроса Вілл забирав собі його перший місячний заробіток. А тут ще пофортунило. Невдовзі перед тим у Вілла на руках помер кочегар-англієць, тож документи небіжчика перекочували до Стрікленда. Капітан Ніколс і Стрікленд поривалися на Схід, куди якраз не було вакансій. Стрікленд двічі не хотів найнятися на балкери, що йшли до Сполучених Штатів, а потім — на вуглевоз до Ньюкасла. Довбешка Вілл мав зайві витрати. Після третьої відмови йому увірвався терпець — і Стрікленд разом з капітаном Ніколсом враз опинилися посеред вулиці.

Хоч у Вілла вони й не об’їдалися — сідали до столу і вставали майже однаково голодні, — але через день-два затужили й за тим. Благодіяння «Нічного затишку» і «Мисочки супу» для них вичерпалися, тільки «Хлібодар» кидав їм по скибці хліба. Ночували, де доводилось: у товарняках на запасних коліях, а то в фургонах на задвірках пакгаузів. Дошкуляв холод. Подрімавши скоцюрблено годину-дві, знову бродили вулицями. Дуже потерпали без тютюну, особливо капітан Ніколс, який і дня не міг прожити без курива. Ночами він нишпорив біля забігайлівок, визбируючи бички та недопалки сигар, виплюнуті минулого вечора.

— І якої тільки нечисті не набивав собі в люльку! — зауважив капітан, коли я простягнув йому коробку з сигарами. Філософічно стенувши плечима, він узяв дві сигари; одну встромив собі між зуби, а другу — до кишені.

Вряди-годи їм випадали заробітки. Бувало, приходив поштовий пароплав з додатковим вантажем, і тоді боцман, знайомий капітана Ніколса, кликав їх на підмогу. Коли прибував англійський пароплав, вони прокрадалися в матроське відділення, аби там добре попоїсти. Правда, доводилося й дечим ризикувати. Наскочиш на офіцера — випхає геть униз по трапу, ще й копняка дасть іззаду.

— Не біда, що перепадало сідницям — аби кишка повна! — підсумував капітан. — Я не сердився. Дисципліна є дисципліна, на те він офіцер.

Я жваво уявив собі капітана Ніколса, як він сторчма котиться по вузькому трапу від гнівно занесеної ноги в офіцерському чоботі, — та все-таки, як істинний патріот, пишається тим, що на англійському торговому флоті панує дисципліна.

Часто вони підробляли й на рибному ринку. А раз на причалі кожному перепало по франку після того, як вони попотягали ящики з апельсинами від штабелів до фургонів. Іншим разом дуже пощастило: підрядчик малярів підписав контракт на фарбування судна, що прибуло з Мадагаскару в обхід Африки. Тоді вони трохи не тиждень орудували щітками та фарбою, зависнувши на помості, підчепленому на канатах коло іржавого борту корабля. Гадаю, таке малярство імпонувало похмурому гуморові Стрікленда.

— Усе-таки як він переносив ті злигодні? — поспитав я капітана Ніколса.

— Не нарікав ніколи, — відповів той. — Іноді, правда, ходив насуплений, але то не з голоду. Бувало, й крихти в роті не маєш цілий день, на ніч і «Каправий китайчук» не пускає, — а Стрікленд хоч би що: посвистує собі.

Мене це не здивувало. Стрікленд завжди підносився над побутовими незлагодами. Те, що для більшості з нас було б нестерпним, йому зовсім не допікало. Чи була то душевна незворушність, чи дух протиріччя — важко сказати.

«Каправий китайчук» — так портові бродяги називали брудне лігво на вулиці Бутері, що його утримував одноокий китаєць. Там за шість су можна було поспати на тапчані, а за три — на підлозі. У тому лігві вони й зійшлися з іншими подібними гольтіпаками. Коли ночі стояли холодні, а в когось не було й мідяка, тоді, за звичаєм кругової допомоги, той, хто розжився на франк, розпозичав свої гроші, аби інші в скрутний час виручили його. Портові бродяги не були скнарами. Кожен, чим міг, ділився з іншими. Хоч то було збіговисько з усього світу, всі там почувалися друзями — громадянами неосяжного царства кокаїну.

— Проте, скажу я вам, коли Стрікленда розлютити, він ставав звіром, — задумливо протяг капітан. — Якось ми наткнулися на Довбешку Білла, і той зажадав, щоб Стрікленд віддав йому документи того померлого кочегара.

— Дати? Підійди-но ближче — дам! — каже Чарлі з таким виглядом, що Довбешка Білл — теж здоровило — осікся і почав на всі лади лаятися. О, він це вмів, варто було почути! Стрікленд послухав трохи, а тоді ступив крок і — «Ти підеш звідси, свинюко?!» — й більш нічого. Але почули б ви, як він те сказав. Довбешка Білл затнувся, нібито згадав, що його кличуть, і пішов собі.

У переказі капітана Ніколса Стрікленд висловився не так, як тут процитовано. Я поступився істиною і приписав йому пом’якшений вираз, бо цю книжку читатимуть і в родинному колі.

Довбешка Білл був не такий, щоб терпіти приниження від простих матросів. Його влада трималася на престижі. Тож пішла чутка, що він поклявся порішити Стрікленда.

Якось увечері капітан Ніколс і Стрікленд сиділи в трактирі на вулиці Бутері. Та вузька вулиця, вся з одноповерхових будиночків на одну кімнату, скидалася на довгий ряд яток на ярмарку чи кліток у звіринці. Перед кожними дверима — жінка. Та — ліниво обперлась на одвірок; та — щось наспівує; інша — хриплувато гукає перехожого; ще інша — ніби читає книжку. Всі вони різні: французки, італійки, іспанки, японки, негритянки, мулатки; гладкі й худорляві; з-під густого шару рум’ян, різко намальованих брів і яскраво-червоної помади на вустах проступають зморшки і шрами — позначки віку, пияцтва й розпусти; на деяких чорні короткі сорочки і панчохи тілесного кольору; інші — понакручували вибілене волосся та повдягали прозорі сукеночки, мов школярки. Крізь прочинені двері видніє червона кахляна підлога, широке дерев’яне ліжко, а на столику поруч — жбан і тазик. Уздовж вулиці сновигає пістрявий натовп: індійці з пароплавів Компанії Південних морів, русяві скандінави із шведського лісовоза, японці з військового корабля, англійські матроси, іспанці, симпатичні морячки з французького крейсера, негри з американського балкера. При денному світлі вулиця досить неприваблива. Зате поночі, коли з мороку блимають лиш вікна тих будиночків, її, набряклу в муках непогамовної хтивості, поймає моторошна краса. Видива її похмурих дійств таємниче тривожать і невідступно переслідують вас; розбурхують бозна-які стихійні сили, що викликають водночас огиду і несамовитий захват. Тут зметено всі пристойні набутки виховання й культури, і люди опиняються віч-на-віч з похмурою правдою. У цьому є щось надривно трагічне.

У трактирі, де сиділи Стрікленд і капітан Ніколс, деренчала танцювальна музика механічного піаніно. Відсунуті до стін столики займали переважно солдати або матроси напідпитку. Посередині, збившись у купу, витанцьовували пари. Засмаглі бородаті моряки міцно обіймали шкарубкими ручищами своїх партнерок. На тих тільки й одягу було, що сороченята. Іноді підхоплювалося двоє матросів і, зчепившись, ішли у танок. З оглушливого гармидеру проривалися викрики, співи, регіт; коли хтось садовив партнерку собі на коліна і цілував її з довгим прицмоком, англійські солдати зчиняли котячий концерт, і галас ставав ще більш навіженим. Густа задуха половіла від тютюнового диму й пилюки, збитої грубими черевиками. Барменка за стойкою незворушно годувала груддю немовля. Миршавий прищуватий офіціант з пласким обличчям петляв, розносячи важкі кухлі.

Тут увійшов Довбешка Білл у супроводі двох здоровенних негрів. З того, як він поводив очима, було видно: п’яний і прагне скандалу. Спочатку він навис над столиком, де сиділи троє солдатів, і перекинув кухоль з пивом. Зчинилася буча. Виринув хазяїн трактиру і наказав Біллові забиратися геть. Хазяїн, сам громило, у себе не терпів бешкету. Довбешка Білл осів. Не можна заводитися з хазяїном, бо на його боці поліція. Білл загримів лайками і розвернувся до виходу. Тоді раптом побачив Стрікленда і посунув до нього. Нічого не мовивши, напружив слинявий рот і плюнув Стріклендові в лице. Той — жбурнув у нього кухлем. Танцюристи відсахнулись. Стало зовсім тихо: Але тільки на мить, бо коли Білл рвонувся до Стрікленда, всіх охопив шал бійки. Перекидаючи столи і топчучи посуд, з пекельним риком чоловіки полізли в хаотичне побоїще. Жінки метнулися за стойку і до дверей. А з вулиці вже напирали перехожі. Було чутно удари і лайки всіма мовами світу. Посеред кімнати кільканадцять чоловіків, переплівшись у скаженому місиві, гамселили один одного. Раптом досередини вдерся наряд поліції. Усіх як вітром понесло до дверей. Коли трохи розчистилось, на підлозі серед кімнати лежав Білл з розсіченою головою, а капітан Ніколс виволік на вулицю Стрікленда, пораненого в руку, скривавленого і геть обшарпаного. У самого капітана був роз’юшений ніс і заляпане кров’ю обличчя.

— По-моєму, треба зникати з Марселя, доки не оклигав Білл, — порадив капітан Ніколс, коли вони додибали до «Каправого» й почали обсмикуватись.

— Почубились! — хмикнув Стрікленд. — Краще, ніж півні.

Уявляю собі його сардонічну посмішку.

Капітан Ніколс тривожився, бо знав, який пам’ятливий Довбешка Білл. Двічі Стрікленд дав йому відкоша, п’яному. З тверезим краще не заводитися. Він терпляче вистежуватиме, аж поки діждеться заповітної ночі, коли удар ножа простромить Стріклендові спину. А через кілька Днів у каламутній гавані спливе труп безіменного бродяги. Наступного дня капітан Ніколс пішов на вивідини. Біллова жінка вже бачилася з чоловіком у лікарні і переказала, що той клявся на чім світ: тільки-но вийде звідти — уб’є Стрікленда.

Минув тиждень.

— У мене своя теорія, — замислено протяг капітан Ніколс. — Коли вже б’єш, то бий добре. Щоб потім мав час роззирнутися і подумати, як бути далі.

Стріклендові пощастило. З пароплава, що йшов на Австралію, прислали напитувати кочегара, бо їхній власний у білій гарячці викинувся за борт біля Гібралтару.

— Чоловіче, раджу тобі: дуй на всіх парах у гавань! — сповістив капітан Ніколс. — І дякуй богові, що маєш кочегарські документи.

Стрікленд так і зробив, назавжди розпрощавшись із капітаном Ніколсом. Та посудина постояла в порту годин шість. Надвечір капітан Ніколс спостерігав, як вона тяжко плугатарила неспокійне море, прямуючи на Схід, і дим з її коминів розвіювався на видноколі.

Я переповів це, як умів, аби відчувався контраст між марсельськими епізодами і тим, що я особисто знав про Стріклендове життя в Лондоні на затишній Парковій вулиці, звідки він ходив на біржу. Знаю: капітан Ніколс — брехунець, яких мало, і навряд чи є хоч крапля правди у тому, що він розповідав. Мене й не здивувало б, якби довели, що Стрікленда він і в очі не бачив, а про його марсельські пригоди навичитував з журналів.

48

На цьому я збирався закінчити свою книжку. Спочатку мав намір розповісти про останні роки Стрікленда на Таїті та про його жахливу смерть, потім повернути в дитинство мого героя і простежити його життя аж до відплиття з Марселя. Це не примха: хотілося лишити Стрікленда в дорозі до далеких островів, куди його самотню душу вабили бозна-які навіжені фантазії. Мені імпонував цей образ. Шукач незвіданого, у майже п’ятдесятирічному віці, коли всі люди вже втихомирюються й осідають, — вирушає назустріч новому життю. Ось він на тлі сірого непривітного моря, що бурунить і піниться під різким вітром, поглядає на берег Франції, який безповоротно зника в далині. В самій його поставі є щось мужнє, і дух його незламний. Так, на оптимістичній ноті, хотілося закінчити цю книжку про нездоланність людських поривань. Але нічого з цього не вийшло. Мені так і не вдалось увійти в свій задум, і по кількох надаремних спробах я махнув на те рукою. Почав, як звичайно, від початку, переконавшись, що здатен переповісти про Стріклендове життя лише відомі мені факти і в тому порядку, як я про них дізнавався.

Те, що знаю, до того фрагментарне, що почуваю себе, немов палеонтолог, який з одної кістки має реконструювати не тільки зовнішність викопної тварини, а й її звички. На таїтянців, з якими він спілкувався, Стрікленд не справив особливого враження. Для них він був лиш одним з босяків, що тиняються по узбережжю і ніколи не мають грошей. Вирізнявся хіба тим, що мазюкав якісь недоладні картини. Згодом, років через п’ять по його смерті, коли з Берліна і Парижа на острів прибули агенти торговців картинами випитувати, чи не лишилося чого-небудь після Стрікленда, — аж тоді таїтянці збагнули, що серед них жив хтось визначний. Збагнули і спохопились: у свій час вони ж могли за безцінь накупити тих картин, що тепер стали такі дорогі. Прогавили таке багатство!

Втім, один таїтянець, місцевий комерсант на ім’я Коген, випадково заволодів одною із Стріклендових картин. То був приземкуватий усміхнено-ласкавоокий єврей, виходець із Франції. Він нишпорив на власному катері між островами тамтешнього архіпелагу, розвозячи свої товари в обмін на копру, мушлі і перли. Я пішов до нього, почувши про велику чорну перлину, яку він нібито дешево продасть. Коли з’ясував, що вона мені не по кишені, завів мову про Стрікленда. Виявилося, Коген добре його знав.

— Розумієте, він мене зацікавив як художник. Вони до нас на острови майже не завертають, а цього мені було просто жаль, бо малював він вкрай погано. Я перший дав йому роботу. Ген там, на виступі острова, у мене є плантація, і потрібен білий наглядач, без якого тубільців працювати не заставиш. То й кажу Стріклендові: «У вас там буде час для малювання, ну, і заробите дещо». Я знав, що він голодує, і призначив йому непогану платню.

— Не уявляю Стрікленда в ролі наглядача, — зауважив я, посміхаючись.

— А я був поблажливий! Завжди співчував художникам — це у нас у крові. Він протримався кілька місяців. Коли заробив на фарби і полотно, кинув роботу. Там його чарувала природа, і тягнуло мандрувати по лісах. Бувало, потрапляв і мені на очі. З’явиться раз у кілька місяців у Папеете, вештається тут, поки роздобуде який гріш, і знову пропадає в лісі. В одну з таких появ він зайшов до мене позичити двісті франків — геть виснажений, певно, з тиждень не їв. Не міг я відмовити, хоч розумів, що позичаю на вічне віддання. Але через рік він з’явився знову і приніс мені картину. Про борг ні слова, зате каже: «Тут я намалював вашу плантацію». Я глянув і не знав, що казати. Для годиться подякував, а потім показав ту картину жінці.

— Ну і що?

— Не питайте. Нічого ми там не добрали. Скільки живу, не бачив подібного. Питаю жінку: «Що будемо з цим робити?» А вона мені: «Ясно, що ніде не повісиш — засміють», — і віднесла картину на горище до різного мотлоху, бо моя жінка нічого не викидає, у неї така манія. Але уявіть собі: перед самою війною пише мені брат із Парижа. «Скажи, що ти знаєш про англійського художника, який жив на Таїті. Виявляється, він геній і за його картини платять великі гроші. Коли тобі потрапить до рук яка-небудь, присилай сюди, то добре заробиш». Тоді я до жінки: «Та Стріклендова картина і досі на горищі?» — «А де ж іще? — каже. — Ти знаєш, я нічого не викидаю, у мене така манія». Полізли на горище і з мотлоху, що збиравсь у цьому будинку тридцять років, вигребли картину. Подивилися на неї ще раз, і я кажу: «Бачиш? Наглядач моєї плантації, який заборгував мені двісті франків, і — на́ тобі! — геній». Питаю: «Ну, а тепер щось бачиш?» — «Ні, — каже жінка, — воно не схоже на нашу плантацію. Хіба на кокосових пальмах буває синє листя? Але раз у Парижі на цьому звихнулись, то хай воно верне нам хоча б ті двісті франків». Запакували ми це і відіслали братові. Нарешті, приходить від нього лист. Не вгадаєте, що він написав! «Одержав ту картину і подумав, що ти мене розігруєш, бо, як на мене, вона не варта й поштових витрат. З острахом поніс я її до того пана, що розпитував. Уяви собі моє здивування, коли він назвав її шедевром і запропонував за неї тридцять тисяч франків. Він, певно, й більше дав би, але я так оторопів, що голова пішла обертом, то, не подумавши, погодився».

По тому мосьє Коген висловив чудесну думку:

— Шкода, що Стрікленд помер! Був би він живий — що б то сказав, коли б я вернув йому за його картину двадцять дев’ять тисяч вісімсот франків!

49

Я жив у готелі «Квіточка» і там від місіс Джонсон, його власниці, почув сумне зізнання в тому, як вона прогавила нагоду розбагатіти. По смерті Стрікленда дещо з його майна потрапило на аукціон посеред ринку в Папеете. Місіс Джонсон пішла туди, бо серед різного мотлоху їй впала в око чавунна американська пічка, яку вона й придбала за двадцять сім франків.

— Було там ще кільканадцять картин, — провадила місіс Джонсон, — без рам, отже, нікому не потрібних. Деякі пішли по десять франків, решта — по п’ять чи шість. Подумати тільки! Купи я їх тоді, якою ж багатою я стала б тепер!

Але Тіаре Джонсон ні за яких умов не могла б розбагатіти, бо гроші у неї пливли з рук. Донька тубілки й англійського шкіпера, котрий осів на Таїті, місіс Джонсон на час нашого знайомства була жінкою поважного віку — років за п’ятдесят — і неймовірно рясних пропорцій. В її високій, дуже гладкій постаті було б щось величне, якби-то її плескате лице здатне було виражати що-небудь, крім безмежної добродушності. Її рамена нагадували величезні окости, груди — рекордні голови капусти, а лице, широке й м’ясисте, здавалося непристойно оголеним на складках багатьох підборідь. Не знаю, скільки їх було, бо вони хвилясто переливались у простори її пазухи. Звичайно вона вдягалася в бахмату рожеву сукню і весь день носила крислатий солом’яний капелюх. Часто з насолодою скидала його, щоб розпустити своє довге лискучо-чорне кучеряве волосся, яким дуже пишалася. В очах її не згасав пустотливий блиск, а її сміх, здавалось, міг воскрешати мертвих. Він починався з лункого рокотання в горлі, а далі наростав і наростав, аж поки розколихував усе її могутнє тіло. В житті Тіаре понад усе важили три блага: веселий жарт, склянка вина і атлетичний мужчина. Блаженні ті, хто водив з нею знайомство.

На весь острів вона була найкращою куховаркою й любила поласувати. З ранку до ночі просиджувала в кухні на низенькому ослінчику в оточенні кухаря-китайця і кількох дівчат-тубілок. Командувала, повчала, дружелюбно теревенила та прицмокувала, знімаючи проби з апетитних витворів власної кулінарії. Коли траплявся почесний гість, готувала йому їжу сама. Гостинність її не знала меж, і, певно, не було випадку, щоб хто-небудь на острові пішов од неї, не попоївши, доки в готелі було хоч що-небудь їстівне. Навіть тих, хто не платив їй, не віднаджувала, бо сподівалася, що розрахуються в майбутньому. Якось одному з таких довгенько не фортунило, то Тіаре утримувала й харчувала його місяців три. Коли йому відмовилися задурно прати білизну, відсилала до пральні його речі упереміш з власними. Не можна, казала, щоб бідолаха ходив у брудній сорочці; оскільки ж він мужчина, отже, курець — давала йому щодня по франку на цигарки і ставилася до нього не менш приязно, ніж до тих, що розраховувалися регулярно.

Вона була вже застара і надто гладка для справ амурних, зате гаряче співчувала молодечому аматорству в тих справах. В її очах то було найприродніше заняття для чоловіків і жінок, тож радо надавала їм допомогу порадами і спогадами про власний багатющий досвід.

— Мені не було ще й п’ятнадцяти, коли батько застукав мене з коханцем. То був третій помічник капітана з «Тропічної пташки». Красунчик!

Тіаре зітхнула. Кажуть, жінці приємно згадувати свого найпершого; але навряд чи кожна його пам’ятає.

— А батько мій знав, що робити.

— Що саме?

— Відлупцював так, що ні сісти, ні встати, і видав за капітана Джонсона. Я не опиралася. Правда, той був старіший, але теж гарний мужчина.

Тіаре — батько дав їй ім’я місцевої білої квітки (раз понюхаєш, каже повір’я, і хай би де ти бував, однаково повернешся на Таїті), — Тіаре добре пам’ятала Стрікленда.

— Він, бувало, заходив до нас. Не раз я бачила його на вулицях Папеете і жаліла. Такий худющий і вічно без грошей. Почую, що він у місті, й посилаю служника-китайця, щоб розшукав його і привів на обід. Кілька разів я знаходила йому роботу. Але він довго не тримався — знову тягло в ліси. Глянеш уранці — а його вже нема.

Залишивши Марсель, Стрікленд з’явився на Таїті через півроку. В Новій Зеландії він найнявся матросом на вітрильник, що плив до Сан-Франциско. Зійшов на таїтянський берег з мольбертом, скринькою фарб і кількома згортками полотна. Мав при собі трохи грошей, зароблених у Сіднеї, так що найняв кімнатку на околиці Папеете. На Таїті Стрікленд одразу відчув себе, як удома. Про це — згадувала Тіаре — він якось говорив їй:

— Я саме драїв палубу, а хтось із матросів раптом гукає: «Поглянь! Онде він!» Я випростався, побачив обриси Таїті і зразу відчув: от чого я шукав усе життя! Наближалися до острова, і він був ніби знайомий. Тепер, коли ходжу по ньому, таке відчуття, що я колись тут жив.

— З людьми це буває, — додала Тіаре. — Знала таких, що виходили на острів прогулятися, поки вантажать судно, і не вертались на борт. Знала й таких, кого відряджали сюди у справах служби, і вони на чім світ кляли і своє начальство, і наш острів, і запевняли, що ноги їхньої тут не буде. Але минало півроку — повертались і говорили, що ніде більше жити не можуть.

50

Часом і мені спадає на думку, що є люди, які з’являються на світ не там, де їм належить. Сліпий випадок закидає їх у той чи той край, і вони тужать за своєю справжньою домівкою, якої не знають; почуваються чужинцями серед родини, а тіняві левади чи людні міста, де вони гралися в дитинстві, — для них лише придорожні пристанки. Вони можуть прожити і все життя, ніби чужаки в рідному оточенні. Можливо, ця відчуженість і жене їх на край світу в пошуках душевного пристановища. Хто зна, чи це не якийсь прихований атавізм жене людину в мандри у пошуках місць, звідки походять її далекі, ще доісторичні предки. Буває, людина потрапляє в край, до якого відчуває таємничий потяг, як до справжньої батьківщини. І оселяється там серед уперше бачених краєвидів і зовсім не знайомих людей так, ніби вони їй найрідніші. І знаходить серед них душевний спокій.

Я розповів Тіаре про один випадок часів моєї медичної практики в лікарні св. Фоми в Лондоні. Був тоді серед нас один юнак, єврей, на прізвище Абрагам. Білявий і кремезний, скромний і соромливий, він вирізнявся з-поміж нас незвичайною обдарованістю. Усі п’ять років навчання знай одержував почесні стипендії та відзнаки. Ми сприйняли, як належне, що йому присвоїли найвищий фаховий розряд і запросили у штат клініки. Одне слово — кар’єра йому була забезпечена, і, наскільки можна передбачати людську долю, він мав сягнути вершин своєї професії, шани й багатства. Перед тим як зайняти нову посаду, він попросивсь у відпустку. Не мавши грошей, став лікарем на невеликому пароплаві, що курсував між Англією і близькосхідними країнами. На пароплаві звичайно обходилися без лікаря. Але хтось із медичних світил, знайомий з директором пароплавної компанії, замовив слівце за Абрагама, і його ласкаво прийняли.

Минув якийсь місяць, і в лікарні св. Фоми одержали Абрагамову заяву про те, що він відмовляється від своєї перспективної посади. Це всіх приголомшило. Поповзли фантастичні чутки. Як завжди буває, коли людина робить щось несподіване, стали вишукувати різні недостойні мотиви. Престижну посаду зайняв новий претендент. Абрагама невдовзі забули, і слід його пропав.

Років через десять по тому разом з пасажирами пароплава, який причалював в Александрії, мені довелося пройти медичний огляд. Підходили по черзі до лікаря — товстуна в поношеній уніформі. Скинувши капелюх, він сяйнув величезною лисиною. Я подумав: десь я його вже бачив. Раптом згадав.

— Абрагам? — питаю.

Він здивовано озирнувсь, упізнав, простяг руку, і ми навзаєм почали бурхливо виражати свій подив. Дізнавшись, що я заночую в Александрії, він запросив мене на обід до Англійського клубу. Мене вразила наша несподівана зустріч і його скромна служба, зовсім не поплатна. Увечері він розповів свою історію. Вирушаючи у середземноморський круїз, Абрагам мав намір вернутись у Лондон на свою посаду. Та ось одного ранку підпливали до Александрії. З палуби він побачив місто, біле в сонячному сяйві, і на причалі натовп; араби в поношених бурнусах, темношкірі суданці, галасливе збіговисько греків та італійців, суворі турки в насунутих на брови фесках, і сліпуче осоння, і блакитне небо. Тоді з ним щось сталося. Таке, що він не вмів описати. «Наче удар грому… Ні, не те, — поправив він себе. — Це було осяяння». Серце йому стислося. Раптом його пойняв радісний захват і почуття чудесної свободи. Він відчув себе вдома і відразу ж твердо вирішив: решту свого віку проживе в Александрії. Списатися з пароплава було не важко. За день він опинився на березі разом з усім своїм манаттям.

— Капітан, певно, подумав, що ти збожеволів, — посміхнувся я.

— Байдуже, хто що думав. Це було сильніше за мене. Поглянув навколо, і зразу спало на думку оселитись у грецькому готелику, котрий — я відчував — є поблизу. Знаєш, так просто і подався туди. Тільки-но побачив — упізнав той готель.

— А до того хіба не бував в Александрії?

— Ні. Все життя в Англії.

Потім він знайшов собі місце на державній службі, де й лишивсь.

— І ніколи не шкодуєш?

— Анітрохи! Заробляю на прожиток, цього досить, і більше мені не треба. Одного лиш хочу: хай так буде, поки живу. Життя — прекрасне.

Наступного дня я відплив з Александрії і забув про Абрагама. Аж недавно згадав його, розговорившись за обідом з іншим своїм однокурсником, на ім’я Алек Кармайкл. Той саме мар коротку відпустку і зустрівся мені на одній з лондонських вулиць. Я привітав його з титулом баронета, який йому дарували за особливі заслуги на війні. Ми домовилися провести вечір у спогадах, і я погодився прийти до нього додому, аби там без сторонніх наговоритися досхочу. На багатій вулиці Королеви Анни у нього вже був старовинний затишний дім з розкішним інтер’єром, бо Кармайкл мав вишуканий смак. Мене взяли завидки, як на стінах його їдальні я побачив чарівний венеціанський пейзаж Беллотто і дві картини Зоффані. Коли його дружина, струнка вродлива жіночка в сукні з золотої парчі, лишила нас самих, — я, сміючись, нагадав йому про контраст між його нинішнім благополуччям і нашими студентськими злиднями. Тоді для нас була розкіш пообідати в убогому італійському ресторанчику на гамірній вулиці неподалік нашої лікарні. Тепер Алек Кармайкл був у штаті п’яти чи шести клінік, одержував з десять тисяч фунтів на рік, а за його першим дворянським титулом мали прийти наступні.

— Ведеться мені непогано, — мовив він. — Але дивно, що все пішло від одного щасливого випадку.

— Цікаво.

— Пам’ятаєш — був з нами такий Абрагам? От кого чекало велике майбутнє! Поки вчилися, завжди йшов попереду мене. Я розраховував на стипендію чи відзнаки, а вони все діставалися йому. Так і проходив коло нього в других. Протримайся він довше, був би на моєму теперішньому місці. Мав же просто вроджений талант до хірургії! З таким не позмагаєшся. Коли його взяли у штат нашої клініки, мені не лишалося місця. Довелося б тягнути лямку дільничного лікаря. А вибитися звідти в люди — сам знаєш — справа безнадійна. Коли Абрагам відпав, узяли мене, і з того почалось.

— Що правда, то правда.

— І не кажи — пощастило! Все-таки Абрагам — дивак. Бідолаха, кажуть, геть опустився. На побігеньках в Александрії — санітарний інспектор, чи що, — і одержує за те мідяки. Ще була чутка: зійшовся з якоюсь грецькою мегерою і наплодив з півдесятка золотушних дітей. А я кажу так: мати голову на в’язах — то не все. Найважливіше — характер. От чого бракувало Абрагамові!

Характер? Я вважав — треба бути сильною людиною, щоб, подумавши півгодини, зректися кар’єри тільки тому, що в іншому способі життя тобі відкрилася важливіша сутність, ї треба мати ще сильнішу вдачу, аби ніколи не пошкодувати, що так учинив! Але я промовчав. Алек Кармайкл замислено провадив далі:

— Не криюся: був би лицеміром, коли б удавав, нібито вчинок Абрагама викликав у мене жаль. Я ж на цьому виграв, — і він з насолодою пахкнув ароматичним димом дорогої сигари. — Якби це не стосувалося мене, то жаль було б, що змарнував себе чоловік. Як-не-як — пропаща сила.

Я подумав: а хіба Абрагам змарнував себе? Хіба жити в умовах, які тобі до вподоби, і мати спокійне сумління — це марнувати власне життя? Хіба бути визначним хірургом з десятьма тисячами прибутку на рік і вродливою дружиною — це неодмінна ознака життєвого успіху? По-моєму, все залежить від нашого індивідуального розуміння смислу власного життя у поєднанні із смислом людських вимог до нас і наших вимог до людей. Тільки я знову промовчав. Бо хто я, щоб сперечатися з баронетом?

51

Коли я розказав про це Тіаре, вона похвалила мою обачність, і ми мовчки працювали далі — лущили горох. Враз її погляд — а вона ніколи не спускала пильного ока з куховарства — помітив якийсь недогляд кухаря-китайця, що викликав її бурхливе невдоволення. На голову винуватця градом посипалися лайки. Той наїжачився і став огризатись. Умить знялася страшенна буча. Сварилися місцевою мовою, з якої я знав ледве кілька слів. Здавалося, настав кінець світу. Проте скоро втихомирились. Тіаре простягла китайцеві цигарку, і обоє з приємністю закурили.

— А знаєте — я знайшла йому жінку! — раптом озвалася Тіаре. Її масне лице розпливлося в усмішці.

— Кухареві?

— Та ні — Стрікленду.

— Він же був одружений.

— Знаю. Казав мені. Ну і що? Вона десь в Англії, на тому боці світу.

— Воно-то так… — підтримав я бесіду.

— Раз у два-три місяці Стрікленд з’являвся в Папеете, коли йому потрібні були фарби, гроші чи тютюн; ну, і никав тут, як бездомний собака. Жаль мені його стало. Тоді була у мене покоївка на ім’я Ата, далека моя родичка, кругла сирітка. Де їй подітись? А Стрікленд, бувало, заходив сюди — і попоїсти, і зіграти в шахи з моїм служником. Я помітила, що Ата зиркає на нього; то й питаю, чи сподобався він їй. А вона мені: «Угу! Ще й як!» Знаєте, цим дівчиськам завжди кортить погуляти з білим мужчиною.

— Хіба вона тубілка? — запитав я.

— Аякже! Чистокровна. Так-от, побалакала я з нею, а тоді послала за Стріклендом і кажу йому: «Слухай, Стрікленд! А чи не пора тобі осісти, як солідному чоловікові? В твоєму віці негоже тягатися з отими, що сновигають у порту. Наберешся такого, що й рад не будеш. Грошей у тебе нема. На роботі більше місяця-двох не тримався. Кому ти потрібний? Кажеш, у лісах тебе прихищає то одна, то друга, їм що — аби білий. Але хіба таке личить тобі, білому чоловікові? Отож послухай моєї поради».

Тіаре говорила впереміш англійською і французькою мовами, якими володіла досить вільно; правда, мала своєрідну співучу вимову. Здавалося, так би щебетали навчені по-англійському пташки.

— «А що, коли б ти взяв собі за жінку мою Ату? Гарна дівчина. Сімнадцятка. Не гуляща. Ну, там з яким капітаном чи із старшим помічником — бувало. Але щоб до неї торкнувся тубілець — то вже ні! Elle se respecte, vois-tu[24]. Знаєш, що мені говорив економ з «Оаху», коли востаннє гостював у нас? «На всі острови, — каже, — немає милішої дівчини, ніж Ата». Їй теж потрібна сталість, а капітанам і старшим помічникам давай переміну. Я не тримаю покоївок надто довго. В Ати по той бік Таравао є батьківська ділянка; копра тепер у ціні, так що на прожиток вам вистачить. Є там і хата — от і малюй собі, скільки хочеш. Ну, що ти на те?»

Тіаре помовчала, переводячи подих.

— Тоді він заговорив про англійську жінку. «Бідненький ти мій! — кажу йому. — Так у кожного десь є жінка. Інакше чого б вони втікали до нас? Ата — дівчина розважлива. Їй не треба церемонії в ратуші. Крім того, вона протестантка і дивиться на це не так занудно, як католики». Тоді він спитав: «Ата про це знає? Як вона?» А я йому: «О, у неї до тебе béguin[25]. Аби ти сам захотів, вона піде. Ну, що?» Він похмикав — була у нього така звичка: чи то кашляє, чи то сміється, — і я покликала Ату. А вона, бісиця, нібито прасувала мою блузку, а насправді підслухувала нас — я це давно помітила краєчком ока! Підходить, сміється. Бачу — зніяковіла. А Стрікленд дивиться на неї, мовчить.

— Скажіть, яка вона була з себе, — спитав я.

— Нічогенька. Він понамальовував її і так, і сяк. Ви, певно, бачили ті картини. То загорнута в парео, а то й зовсім гола. Що й казати — гарна. І їжу готувала смачно. Я сама її вчила. Бачу — Стрікленд насупився, думає. А я веду далі: «Хазяйновита. У мене заробляла непогано, і знайомі капітани та їхні помічники давали дещо. Вже назбирала кілька сотень франків». Він пом’яв свою велику руду бороду і посміхнувся:

— Що, Ата? Візьмеш мене за чоловіка?

А вона — нічого, тільки хихикнула.

— Кажу ж тобі, недотепо, що у неї до тебе béguin!

А він дивиться на неї, дивиться і раптом каже:

— Я буду тебе бити!

— А як інакше мені знати, чи ти мене любиш? — відповіла Ата.

Тіаре обірвала свою оповідь і повернулася до мене задумливо.

— Капітан Джонсон, мій перший чоловік, завжди бив мене. Справжній мужчина. Здоровий такий — метр дев’яносто. Як нап’ється — не було йому стриму. Цілими тижнями ходила в синцях і саднах. Господи! Як я плакала, коли він помер. Думала — не переживу, так тужила. Особливо, коли мене взяв Джордж Рейні. Теж чоловік. Але ще ні в одному я так не розчаровувалася. Ет! Хіба вгадаєш, що за один, поки не поживеш з ним? Ніби й високий, і гарний з себе, майже як капітан Джонсон; і з вигляду міцний. Але то так, з вигляду. І зовсім непитущий. І хоч би коли замахнувся на мене — де там! Йому б місіонером бути. Ну, і пішла я водитися з офіцерами на всіх кораблях, які до нас завертали. А Рейні хоч би що. Не бачить. Для чого такий чоловік?! Збридила я його — розійшлись. Просто жах, як поводяться з нами деякі мужчини!

Я поспівчував Тіаре і скрушно зауважив, що ми завжди підводимо жінок. Тоді попросив, щоб розповіла ще про Стрікленда.

— Отож я йому сказала: «Ти не поспішай. Походи, подумай. Тут Ата має гарну кімнатку у флігелі. Поживіть там з місяць; розпробуй, чи сподобається. А харчуватися можеш у мене. Під кінець місяця, коли буде охота йти з нею, підете собі на її господарство». Ну, Стрікленд пристав на це. Ата й далі була за покоївку, а він їв у нас, як я пообіцяла. Я ще навчила Ату готувати його улюблені страви. Малював він тоді мало. Більше блукав у горах і купався в потоці. А то просиджував на березі й дививсь на лагуну. Коли заходило сонце, роздивлявся острів Муреа. Часом ходив на рифи рибалити. У місячні вечори любив тинятися по гавані та гомоніти з тубільцями. Такий милий, спокійний чоловік. І кожної ночі удвох з Атою йшли у флігель. Я стала помічати, що його знову тягне в ліси. Під кінець місяця питаю, що будемо робити далі. «Коли Ата хоче, — сказав він, — то що ж, можна й піти з нею». Ну, вже й дала я їм весільний обід! Сама все готувала. Гороховий суп, і омар à la portugaise[26], і підлива з прянощами, і салат з кокосових горіхів — а ви ще не смакували моїх салатів? Треба приготувати, поки ви тут. На десерт збила для них морозиво. І досхочу пили шампанське, а потім лікери. Хто-хто, а я знаю, як треба. Потім танцювали у вітальні. А я завжди охоча була до танців і тоді не така гладка, як зараз.

В готелі «Квіточка» за вітальню правила невелика кімната, де було стареньке піаніно і меблі червоного дерева з оксамитовим покриттям, акуратно розставлені попід стінами. На круглих столиках лежали альбоми з фотографіями, а на стінах — збільшені знімки молодої Тіаре й капітана Джонсона. І хоча Тіаре постаріла й розтовстіла, ми якось згорнули брюссельський килим, що покривав підлогу її вітальні, скликали покоївок та кількох приятелів Тіаре і затіяли танці — того разу під хрипкий грамофон. Повітря на веранді було насичене ароматом гортензії і білого цвіту тіаре, а в безхмарному небі над нами сяяв Південний Хрест.

Тіаре поблажливо всміхнулася, згадавши давні радощі, і закінчила:

— Гуляли за північ, до третьої. Коли зібралися спати, голови вже йшли обертом. Я їм сказала, щоб уранці взяли мою двоколку і їхали, поки є дорога. Далі мусили добиратися стежкою пішки, бо господарство Ати містилося далеченько в гірській улоговині. На світанку вони рушили, а хлопчина, що їх відвозив, повернувся через день.

Отак женився Стрікленд.

52

Наступні три роки були, певно, найщасливіші в його житті. Він жив на господарстві Ати кілометрів за вісім від дороги, що оперезувала острів. Туди вела звивиста стежка у затінку густолистих тропічних дерев. Там стояла рублена нефарбована хата на дві кімнати і під невеликим навісом кухня. За меблі їм правили циновки, на яких і спали, а на веранді стояло крісло-гойдалка. До самої хати підступали бананові дерева; їхнє величезне розкошлане листя нагадувало одяг імператриці, що впала в неласку. За хатою розрослася тропічна груша авокадо, а по всій ділянці — кокосові пальми, основне джерело прибутку в тих краях. Батько Ати обсадив своє господарство живоплотом з кротонових кущів, котрі буяли яскравим рясноцвіттям.

Перед хатою росло мангове дерево; скраю просіки переплелися два тамаринди, і їхні багряні квіти кидали виклик золотові кокосових пальм.

Тут жив Стрікленд з того, що дарувала земля, і до Папеете навідувався рідко. Поблизу протікала річечка, де він купався. Іноді туди запливали табуни риб. Збігалися галасливі тубільці з остенями і штрикали великих рибин, що переполохано повертали до моря. Бувало, Стрікленд ходив до рифів і приносив звідти кошик дрібної пістрявої риби, котру Ата смажила на кокосовій олії. Ще вона готувала ароматну страву з великих земляних крабів, котрі там скрізь шамотіли під ногами. У горах росли дикі апельсини. Час від часу Ата вирушала туди з кількома жінками з села, і всі поверталися з важкими ношами солодких соковитих плодів. Коли достигав урожай кокосових пальм, рідня Ати (вельми чисельна, як у всіх тубільців) густо обсідала дерева і скидала додолу величезні округлі горіхи. Потім їх розколювали й сушили на сонці; відтак вирізали копру, складали в мішки, і жінки відносили це до села біля лагуни. Там крамар обмінював копру на рис, мило, м’ясні консерви і доплачував грішми. Іноді в селі різали на свято порося, і всі бенкетували. Тоді й вони наїдалися досхочу, співали з усіма і танцювали.

Але від їхньої господи до села було далеченько, а таїтянці ліниві, до мандрів і теревенів охочі, проте ходити пішки не люблять. Тож, бувало, цілими тижнями Стрікленд і Ата жили самі. Він малював або читав. У сутінках просиджували удвох на веранді, курили і споглядали, як насувається ніч. Згодом в Ати народилося дитя. Старенька повитуха, котра поспішила з села на допомогу, так і лишилась у них. Потім до неї прийшла й зосталася з ними її внучка, а згодом прибився хлопчисько — безтурботний волоцюга, хто зна чий і звідки, — і вони зажили всі разом.

53

— Tenez, voilà le Capitaine Brunot![27]— гукнула одного разу Тіаре, коли я прискіпливо випитував її про Стрікленда. — А він же добре його знав; навіть бував у нього вдома.

До нас підійшов француз середнього віку з розкішною чорною, вже дерешуватою бородою. На його засмаглому лиці сяяли великі очі. Підтягнутий, охайний, у легкій блузі й шортах, він привернув мою увагу ще за сніданком. Служник-китаєць А Лінь пояснив мені, що той пан вранці прибув на пароплаві з Паумоту. Тіаре познайомила нас, і він вручив мені візитку — велику картку, на якій було видруковано René Brunot і нижче Capitaine au Long Cours[28]. — Ми сиділи на веранді за кухнею; Тіаре викроювала плаття для однієї з покоївок. Капітан підсів до нас.

— Авжеж, я добре знав його, — почав він. — Дуже люблю грати в шахи, а із Стрікленда був чудовий партнер. Разів три-чотири на рік я бував у справах на Таїті; як заставав його в Папеете, ми завжди грали в цьому готелі. Коли він одружився (тут капітан посміхнувся, стенувши плечима), enfin[29], став жити разом з дівчиськом, яке йому підсунула Тіаре, — то запросив мене у гості, і я побував у них на весіллі. — Капітан зиркнув на Тіаре, і обоє розсміялися. — Відтоді він рідко з’являвся в Папеете. Приблизно через рік мені самому випала нагода побувати у тій частині острова, не пригадую вже, в яких справах. Коли влагодив їх, кажу собі: «Voyons! А чом би не завернути до бідолашного СтрікленДа?» Розпитав у тубільців — сказали, що туди кілометрів п’ять, не більше. От я й подався до нього. Ніколи не забуду враження, яке на мене справили ті відвідини! Сам я живу на одному з атолів. Це вузька смуга суходолу, що огинає підковою лагуну, і краса атолів — це краса моря і неба, мінливих кольорів лагуни і граційних кокосових пальм. А де жив Стрікленд, там був просто рай земний. Ах, побачили б ви всю чарівність того захованого від заздрих очей куточка! Ті розкішні дерева під блакитним небом, те буяння барв! Просто якась оргія кольорів серед ароматної прохолоди. Ні, цього не виразиш словами! І там він жив, забувши про світ і забутий світом. Хатина ветха і не дуже чиста. Наблизившись до неї, я застав там кількох тубільців, що вилежувалися на веранді. Вони, знаєте, завжди тягнуться до гурту. Якийсь хлопчисько розлігся з цигаркою в зубах, голий, в одному лиш парео. Це шматок пістрявого ситцю в червоно-блакитно-білі візерунки, яким вони обгортають собі стан. Була там ще дівчинка років п’ятнадцяти. Та плела собі капелюшок із смуг панданусового листя. Коло неї, примостившись навпочіпки, якась баба попихкувала люлькою. Далі мені впала в око Ата. Вона годувала груддю немовля. Ще одне дитя, голісіньке, повзало коло її ніг. Побачивши мене, Ата кликнула Стрікленда, і той з’явивсь у дверях — теж у самому парео. Чудернацька постать: руде бородище, розкошлане волосся, широкі волохаті груди і босі ноги у шрамах і подряпинах. Шкіра на них зроговіла, порепалася, видно, скрізь ходив босоніж. Хоча Стрікленд, на зло усім, став тубільцем, він, певно, зрадів моєму приходові. Велів Аті, щоб патрала на обід курку, а мене повів у хату — показувати картину, над якою саме працював. Куток кімнати служив їм за постіль, а середину займав мольберт з натягнутим полотном. Я пожалів Стрікленда. Купив у нього кілька картин за невеликі гроші; ще кілька відіслав своїм знайомим у Францію. Гадаю — мною керувало співчуття, але потім я зжився з тими картинами, і вони стали мені подобатися; більше того: у них я відкрив чудну красу. Знайомі думали — збожеволів, але згодом виявилося, що я мав рацію. Отже, на цих островах я — перший шанувальник Стріклендового таланту.

Тут він зловтішно посміхнувся до Тіаре, і вона знову почала виливати свої жалі: як під час розпродажу Стріклендового майна знехтувала картинами, а купила американську пічку за двадцять сім франків.

— Ті картини ще у вас? — запитав я француза.

— Так. Притримую, доки прийде час видавати заміж доньку. Тоді продам, буде для неї посаг.

І він повів далі мову про Стрікленда.

— Ніколи не забуду того вечора в його товаристві. Спочатку я збирався гостювати в них якусь годину, але Стрікленд став наполягати, щоб я заночував. Мені забігали мурашки по спині од вигляду циновок, на яких доведеться спати. Зрештою, махнув рукою. Бо коли я будувався на Паумоту, то цілими тижнями спав ще на твердішому серед диких хащів просто неба. А щодо різних кузьок, то шкіра у мене дублена, товста, отже, подумав, витримає.

Поки Ата готувала обід, ми пішли до річки купатися, а попоївши, всі розсілися на веранді. Курили й теревенили. Той хлопчак дістав гармоніку і награвав мотиви з мюзиклів, що були популярні років двадцять тому. Дивно це звучало тропічної ночі за тисячі миль від цивілізованого світу! Я спитав Стрікленда, чи не діє йому на нерви ця недоладна компанія. «Чого ж? — мовив він. — Натура під рукою. Це добре». Потім стало чутно голосне позіхання тубільців, і вони розійшлися хто куди спати. Ми лишились удвох. Важко описати напружену тишу ночі, котра нас огорнула. У мене на атолі в Паумоту такої тиші нема. Там на узбережжі шарудять міріади дрібних істот; невпинно повзають молюски, шамотять земляні краби; в затоці з хлюпотом скидається риба чи шугають віяла сплесків — панічна розтіч мальків од хижої акули; і над усім — нескінченний, як час, глухий гул прибою об рифи. А тут — хоч би тобі звук. Густа тиша, настояна на пахощах нічних білих квітів. І така була дивовижна краса тої ночі, що душа, здавалось, от-от звільниться від тілесних оков, розтане серед нематеріального ефіру в обіймах нібито найніжнішого друга — смерті.

Тіаре зітхнула:

— Охо-хо! Було б мені зараз п’ятнадцять років!

Тут вона помітила кицьку, що підкрадалася на кухні до миски з креветками. Блискавичний порух, постріл лайки навздогін — і книжка, яку пожбурила Тіаре, все-таки поцілила метку капосницю в хвіст.

— Тоді я запитав його, чи добре йому з Атою.

— Вона мені не заважає. Варить. Доглядає своїх дітей. Що звелю, виконує. Дає мені те, що треба від жінки.

— Хіба вам не тоскно за Європою? Невже у вас не викликають туги згадки про сяйво паризьких чи лондонських вулиць; товариство, рівня, друзі — que sais-je[30], театр, газети, стукіт екіпажів по бруківці?

Він довго мовчав, а тоді мовив:

— Я буду тут до смерті.

— І вам не нудно, не одиноко? — спитав я.

Він хмикнув:

— Mon pauvre ami![31] Одразу видно: ви й не уявляєте, що значить бути митцем!

Капітан Брюно повернувся до мене, лагідно посміхаючись, і в його добрих карих очах блимнув чудний вираз.

— Стрікленд несправедливо покривдив мене. Виходило, ніби я не знав, що таке віддаватися маренням. А я теж мрійник і в певному розумінні митець…

Помовчали. Тіаре засунула руку в свою величезну кишеню, видобула цигарки, роздала по одній нам, і всі закурили. Вона озвалася перша:

— Коли ce monsieur[32] так цікавиться Стріклендом, то чому б вам не звести його з доктором Кутра? Хай би розказав йому про Стріклендову хворобу і смерть.

— Volontiers[33], — погодився француз і глянув на мене.

Я подякував, а він зиркнув на годинник.

— Вже по шостій. Ви не заперечуєте, коли підемо зараз? Тоді застанемо його вдома.

Чого зволікати? Я підвівся, і ми покрокували шляхом, що вів до лікаревої садиби. Вона стояла за містом. Готель «Квіточка» був теж на околиці з того боку, і ми незабаром опинились серед польових просторів. Обабіч широкого шляху росли тіняві перцеві дерева, а за ними простягались плантації кокосових пальм і ванілі. У пальмовому вітті пронизливо скрикували птахи-пірати. Коли дійшли до кам’яного містка через потік, ми постояли, милуючись місцевими дітлахами. Вони хлюпались у мілкій воді, з реготом і вереском ганяючись одне за одним, і на сонці виблискували їхні брунатні мокрі тіла.

54

Дорогою я вертався подумки до одної обставини, що зринала в розмовах про Стрікленда і зацікавила мене. Тут, на далекому острові, всі ставилися до нього незлобиво, навіть із співчуттям — не так, як на батьківщині. На його дивацтва дивилися поблажливо. Хоча для таїтян (місцевих, і європейців) він був білою вороною, подібні залітали сюди нерідко, то й не дивували нікого; на світі повно диваків, а їхнім вибрикам немає ліку; тут, певно, знали, що людина є не тим, ким хотіла б, а ким вона мусить бути. В Англії чи Франції скрізь випирала Стріклендова вуглувата вдача, а тут вона — та й будь-яка інша — пасувала до місцевої поблажливості. Не думаю, що він став не таким егоїстичним, менш грубим чи ласкавішим. Ідеться тільки про сприятливіше оточення. А проживи він на Таїті свій вік від початку, він би не вирізнявся серед інших. Зате тут він одержав те, на що й не сподівався і чого не потребував на батьківщині: зичливість.

Свій подив з цього приводу я спробував висловити капітанові Брюно. Той помовчав.

— Не дивно, що йому співчував я, — озвався він нарешті. — Нам і на думку не спадало, що ми обоє прагнемо одного.

— Облиште! — посміхнувся я. — Ви такі не подібні; що, в біса, могло вас об’єднувати?

— Краса.

— Надто широке поняття, — буркнув я.

— Хіба ви не знаєте? Закохані бувають такі одержимі пристрастю, що стають невразливі до всього на світі і не володіють собою, мов галерники, прикуті ланцюгами до місця? А пристрасть, яка володіла Стріклендом, не менш деспотична, ніж кохання.

— Дивно чути таке від вас! — вигукнув я. — Я й сам давно думав, що Стрікленд одержимий.

— Саме так! Стрікленд був одержимий пристрастю творити красу. Та його божественна туга, вічна неприкаяність і метала ним туди-сюди, мов безжальний демон. Люди, одержимі прагненням правди, задля неї ладні зруйнувати підвалини власного світу. До таких належав Стрікленд. Тільки у нього місце правди заступала краса. Я міг почувати до нього лиш глибоке співпереживання.

— Ого! Колись уже було подібне: той, кого Стрікленд тяжко скривдив, теж уболівав за свого кривдника. — Я помовчав. — Схоже, ви розгадали вдачу людини, якої я не міг збагнути. І як це вам удалось?

Він обернувся до мене, посміхаючись:

— І в мені є щось від митця. Хіба я не казав? Мною теж володіло прагнення, яким був одержимий Стрікленд. Тільки він хапався за фарби, а я — за життя.

І капітан Брюно розказав історію, яку тут варто переповісти. Хай контрастне зіставлення домалює мої враження про Стрікленда. Як на мене, є в тій історії ще й своя краса.

Капітан Брюно був родом з Бретані. Він служив у французькому військовому флоті. Після одруження вийшов у відставку й оселився в невеликому родовому маєтку на батьківщині, мавши намір прожити там у спокої відміряний йому вік. Але юридична контора, яка вела його майнові справи, збанкрутувала, і він раптом лишився без гроша в кишені. Жити в становищі банкротів там, де вчора їх поважали, здалось надто принизливим і для нього, і для його дружини. Ще з флотської служби йому запам’яталися південні архіпелаги; от і вирішив пошукати там щастя. Спочатку пожив кілька місяців у Папеете, аби прикинути, що та як, і набути досвіду; потім за позичені гроші (знайшлися друзі, які йому повірили) він купив собі острівець-атол серед архіпелагу Паумоту. То була смужечка суходолу навколо глибокої лагуни — безлюдна і заросла чагарями та дикою гуавою. Він причалив туди із своєю хороброю супутницею-дружиною і кількома тубільцями та заходився будувать собі житло й розкорчовувати ділянки під плантації. Це було двадцять років тому, а тепер безплідний острівець перетворився на розкішний сад.

— Зразу то була тяжка, напружена й виснажлива робота, але ми не відступали. Кожного дня на світанку я вже був на ногах. Корчував, розчищав, розсаджував, будував дім. Уночі падав на постіль і спав, непорушний, мов колода, до наступного світанку. Так само й моя дружина. Згодом у нас появилися діти — син, потім донька. Ми самі навчили їх усього, що вони вміють. Я виписав із Франції піаніно. Дружина вчила їх музики й англійської мови, я викладав їм математику й латину, усі разом читали книжки з історії. Тепер діти самі виходять у море під вітрилом, а плавати вміють незгірше від тубільців. І нема нічого такого, чого б вони не знали про господарювання на землі. Наша плантація родить щедро. На рифах водяться перламутрові мушлі. Оце прибув на Таїті купувати шхуну. Вона мені окупиться на мушлях, а то й добудемо перлів. Так із нічого своїми руками я зробив щось. Я теж творець краси. Ах, знали б ви це почуття, коли озираєш високі здорові дерева і знаєш, що кожне посадив сам.

— Тоді дозвольте задати питання, з яким ви зверталися до Стрікленда: вам ніколи не тужно за Францією, за прадідівським маєтком у Бретані?

— Настане час — донька вийде заміж, син ожениться і заступить мене на острові. Тоді ми з дружиною повернемося доживати віку в домі, де я народивсь.

— І будете вважати, що прожили щасливо? — докинув я.

— Evidemment[34]. На нашому острові немає розваг. Це далекий закуток світу. Уявляєте? Чотири доби добиратися до Таїті. Але ми там щасливі. Не багатьом дано братися за велике діло і вивершити його. Життя у нас просте, нічим не скаламучене. Нас не мучить гризота амбіцій, а гордощі коли і є, то лише в тому, що пишаємося працею своїх рук. Не пожирають нас ні заздрощі, ні злоба. Ах, mon cher monsieur[35], балакати, що праця облагороджує людину, — то пусті теревені. А от для мене це твердження сповнене вагомого змісту, і я щасливий.

— Ви заслужили на це, — посміхнувся я.

— Якби ж то! І сам не знаю, за які заслуги дісталася мені така дружина — чудова товаришка й помічниця, ніжна жінка і прекрасна мати.

На якийсь час я поринув у роздуми про його долю.

— Щоб узяти в руки власне життя і виліпити з нього, що сам хочеш, — для цього, ясна річ, потрібна сильна воля і рішуча вдача.

— Мабуть, так. А втім, помогло нам ще одне. Без цього ми б нічого не досягли.

— Що саме?

Він став і простяг руку в дещо театральному жесті:

— Віра в бога. Без неї ми б пропали.

Ми підійшли до садиби лікаря Кутра.

55

До нас вийшов господар, уже літній француз, високий, огрядний, з тілом, що нагадувало гігантське качине яйце. Погляд його проникливих голубих очиць час від часу ковзав по опасистому череві, ніби вдоволено погладжуючи його. Рум’яні щоки і сива чуприна довершували портрет. Такі люди зразу викликають симпатію. Він прийняв нас у затишній кімнаті, обставленій, як у домах провінційного французького містечка. Кілька полінезійських сувенірів створювали контраст. Лікар охопив своїми ручищами мою правицю, позираючи на мене щиросердо і водночас з лукавою хитринкою. Вітаючись з капітаном Брюно, він чемно поцікавився здоров’ям дружини і діток. Спочатку вони обмінювалися люб’язностями, острівними новинами, а згодом перейшли до теми, що цікавила мене.

Те, що я почув, перекажу своїми словами, бо не вмію відтворити колоритну оповідь лікаря. Його низький розкотистий голос у гармонійному поєднанні з могутньою статурою і природним артистизмом творили чудеса. Послухаєш — не треба, як то кажуть, і в театр іти. Втім, у нього й актори могли б повчитись…

Отож одного разу лікаря Кутра викликали до Таравао, де захворіла стара племінна вождиня. Він яскраво описав, як вона лежала на широченній постелі, вся запливла салом, і смалила цигарки, а навколо товклася її темношкіра челядь. Коли він обстежив хвору, його повели в інше приміщення — обідати. Сира риба, смажені банани, курятина — que sais-je?[36] Одне слово, типові страви у цих indigène[37]. За обідом помітив, що у дверях виштовхують якусь заплакану дівчинку, але не звернув на те уваги. Коли вже мав їхати додому і сідав у двоколку, знову побачив ту дівчинку; стоїть оддалік, дивиться на нього, розкисла від сліз. Він запитав, хто її скривдив, і почув у відповідь, що вона з гір і кличе лікаря до білого чоловіка, який там хворіє. Їй веліли, щоб не морочила лікареві голови. Підкликавши її, він почав розпитувати сам і дізнався: її прислала Ата — тубілка, колишня прислужниця в готелі «Квіточка», бо у неї захворів Рудий чоловік.

Дівчинка тицьнула лікареві зім’ятий клапоть газети, де була загорнута стофранкова банкнота.

— Що за Рудий? — спитав лікар.

Йому пояснили, що так прозивають художника-англійця, котрий живе з Атою в гірській улоговині за сім кілометрів звідти. Виходило, що то Стрікленд. Але лікареві ходити пішки не годиться, тому й проганяли дівчинку.

— Правду кажучи, — мовив він, обертаючись до мене, — я завагався. Кому охота спотикатися чотирнадцять кілометрів? І навряд чи вернешся додому того дня; та й Стрікленд був мені несимпатичний. Непотріб, ледачий волоцюга, який воліє животіти на утриманні тубілки, аби не заробляти собі на прожиток, як усі ми. Mon Dieu![38] Чи міг я знати, що прийде час. і світ визнає в ньому генія? Питаю дівчинку: «А сам він не може прийти? Що з ним?» Мовчить. Питаю вдруге, мабуть, надто голосно, бо дівчинка потупилася і — в плач! Ет! Стенув я плечима — піти, чи що? Зрештою, воно й обов’язок. І поплентавсь я за нею, а настрій зовсім пропав.

Настрій, певно, не покращав, коли він дотюпав туди, мокрий від поту і перегорілий від спраги. Ата виглядала його, вийшла далеко назустріч по стежці.

— Найперше винеси пити, бо вмираю від спраги! — крикнув він. — Pour l’amour de Dieu[39], подай мені кокосовий горіх.

На її поклик вибіг якийсь хлопчак, видерся на пальму і скинув стиглий плід. Ата простромила в ньому дірку і подала горіх лікареві. Той припав до нього, вгамовуючи спрагу. Тоді скрутив цигарку і відчув, що настрій повертається.

— Ну? Де твій Рудий?

— У хаті. Малює. Він не знає, що я вас кликала. Прошу, огляньте його.

— То що з ним? Коли може малювати, то міг прийти до Таравао сам, щоб я не спотикався сюди пішки. Мені час, певно, дорожчий, ніж йому.

Ата і хлопчак мовчки повели лікаря до хати. Дівчинка, яку посилали за ним, уже сиділа на веранді. Там же розляглася спиною до стіни і скручувала цигарки на місцевий манір старезна баба. Ата показала на двері. Лікаря дивувала і дратувала дивна поведінка цих людей, тому не церемонячись зайшов досередини і побачив Стрікленда. Той саме чистив палітру. На мольберті стояла картина. Почувши тупіт взутих ніг, він обернувся і неприязно витріщився на лікаря. Це вторгнення його здивувало й розсердило. А лікар розкрив рота, проте вгамував крик і застиг, як укопаний. Від страшної несподіванки його охопив жах.

— Ви вдерлися сюди без дозволу. Чого вам треба?

Лікар ледь оговтався і насилу міг говорити. Де й поділося роздратування. Він відчув — eh bien, oui, je ne le nie pas[40], — він відчув невимовну жалість.

— Я — лікар Кутра. Мене викликали до хворої правительки в Таравао. Туди присилала за мною Ата, щоб оглянув вас.

— Дурепа! Трохи боліло, ламало в попереку і морозило. А так — нічого. Минеться. Буде хтось у Папеете — скажу, хай купить хініну.

— Гляньте-но на себе в дзеркало.

Стрікленд кинув оком на лікаря, посміхнувся і підійшов до стіни, де висіло дешеве дзеркальце в дерев’яній рамці.

— Ну, і що?

— Як — що? Хіба не бачите змін? Ваше обличчя огрубіло і стало, як це пояснюють у підручниках, «левоподібне». Mon pauvre ami![41] Сказати, яка у вас страшна хвороба?

— У мене?

— Погляньте-но ще раз у дзеркало. Бачите? Типові ознаки прокази.

— Жартуєте.

— Господи! Якби ж то!

— По-вашому, я прокажений?

— На жаль, нема найменших сумнівів.

Лікар Кутра не раз виголошував смертні вироки своїм хворим і кожного разу не міг подолати жаху. Відчував палючу ненависть приречених до нього — такого здорового і сповненого життєвих сил, — що відмовляв їм у неоціненному дарі життя. А Стрікленд дивився на нього спокійно. Жодна рисочка не виказувала емоцій на його вже спотвореному огидною хворобою обличчі.

— А вони знають? — спитав він нарешті, кивнувши у бік веранди, що принишкла в напруженій тиші.

— Тубільці добре знають ці симптоми, — мовив лікар. — Просто боялися вам сказати.

Стрікленд ступив до дверей і виглянув. Певно, в тому вигляді було щось страшне, бо всі, хто там був, раптом зайшлися голосним плачем. Залунали ридання, лемент, викрики.

Стрікленд мовчав. Якийсь час дивився на них, тоді повернувсь у кімнату.

— Скільки, гадаєте, я протягну?

— Хто зна? Іноді хворіють років двадцять. То ще добре, коли все кінчається швидко.

Стрікленд підійшов до мольберта і задумливо подивився на картину.

— Вам випала довга дорога. Той, хто приніс важливу вість, заслуговує винагороди. Візьміть собі цю картину. Зараз вона для вас ніщо. Та може прийти час, коли ви будете раді, що маєте її.

Лікар не хотів нічого брати за візит. Він уже повернув Аті сто франків. Але Стрікленд добився свого. Потім він вивів лікаря Кутра на веранду, де лунав плач.

— Цить, жінко! Утри сльози, — звернувся він до Ати. — То не велика біда. Скоро я піду від тебе.

— А тебе у мене не заберуть? — скрикнула вона.

Тоді на острові ще не ввели суворої ізоляції прокажених, і ті, коли бажали, могли лишатися на волі.

— Я піду в гори, — сказав Стрікленд.

Ата випросталась і схрестила з ним погляди.

— Хто хоче, хай іде. А я тебе не покину. Ти мені чоловік, я тобі жінка. Коли підеш — повішусь он там на дереві. Клянусь перед богом.

Вона говорила владно й суворо — вже не покірлива тубілочка, а рішуча дружина. Сталася дивовижна переміна.

— Нащо тобі бути зі мною? Ти можеш повернутись у Папеете. Там швидко знайдеш іншого білого чоловіка. Баба догляне дітей. Тіаре радо прийме тебе.

— Ти мені чоловік, я тобі жінка. Куди ти, туди я.

На мить у Стрікленда похитнулась рішучість. З його очей повільно скотилися дві сльози. Та відразу ж він сардонічно посміхнувся, хмикаючи, як завжди.

— Жінки — то чудні звірята, — обернувся він до лікаря. — Ти поводься з ними, як з собаками: бий, доки руки заболять, — а вони все одно тебе люблять. — Він стенув плечима. — Це одна з найбезглуздіших самооман християнства, нібито у них є душі.

— Ти про що говориш з доктором? — підозріливо запитала Ата. — Ти не підеш від мене?

— Коли так хочеш, бідна дитино, то лишуся.

Вона впала на коліна і кинулась цілувати йому ноги. Стрікленд з кволою посмішкою дивився на лікаря Кутра.

— Врешті-решт, все одно приберуть тебе до рук, і ніяк не викрутишся. Білі, жовті, чорні — всі однакові.

Лікар розумів: коли звалилося страшне горе, благенькі співчуття ні до чого, тож був небагатослівний і скоро пішов собі. Стрікленд звелів хлопчакові Тане провести його до села.

Тут лікар Кутра помовчав трохи, а тоді заговорив про своє:

— Я вже казав вам, що він мені не подобався, несимпатичний тип. Але потім, коли я неквапно крокував до Таравао, у мене викликала мимовільний захват та стоїчна відвага, з якою він зустрів найстрашніше лихо, яке може спіткати людину. Відпускаючи Тане, я обіцяв прислати потрібні ліки, але не дуже-то вірив, що Стрікленд їх прийматиме, а ще менше — ніби вони йому поможуть; звелів переказати Аті, що прийду до них іще, тільки-но вона покличе. Життя важке, а Природа, бува, зловтішно катує власних дітей. З тяжким серцем вертався я в Папеете до своєї обжитої господи.

На довгий час ми всі вмовкли.

— Але Ата не присилала за мною, — озвався нарешті лікар. — Я теж не бував у тій частині острова, а про Стрікленда не було звісток. Раз чи два тільки чув, що бачили Ату в Папеете. Нібито приходила купувати, що треба для малювання, але мені на очі не потрапляла. Аж через два роки по тому, коли мене знов покликали в Таравао до тої старенької вождині, згадався мені Стрікленд. Я почав розпитувати. Там уже всі знали про його проказу. Найпершим Стрікленда покинув хлопчак Тане. Трохи згодом — баба з онукою. Стрікленд і Ата лишились самі з дітьми. Ніхто навіть близько не підходив до їхньої ділянки — знаєте, в тубільщв та хвороба викликає панічний жах. Раніше прокажених просто вбивали.

Траплялося, що сільські хлопчаки забігали в гори і бачили, як там бродить «страшний бородатий Білий». Охоплені жахом, вони тікали геть. Часом посеред ночі в село прокрадалась Ата, будила крамаря та купувала необхідне. Знала, що у своїх вона викликає огиду і страх, тому сторонилася людей. Якось кілька тубілок не побоялися підійти до її ділянки. Коли побачили, що Ата пере білизну в струмку, стали жбурляти в неї камінням. Потім переказали через крамаря: хай вона не бовтається в струмку, а то прийдуть чоловіки і спалять їй хату.

— Тварюки! — не втерпів я.

— Mais non, mon cher monsieur[42]. Люди як люди — скрізь однакові. Де страх, там і жорстокість… І вирішив я відвідати Стрікленда. Допомігши старій вождині, попросив, щоб дали мені проводиря. Але туди ніхто не наважувався йти, то мусив добиратися сам-один.

Коли лікар Кутра дійшов до ділянки Ати, його охопила тривога, і тіло, розпашіле від ходи, пройняв дрож. У повітрі витало щось лиховісне. Мов якісь сили перегороджували путь, і незрима рука тягла його назад. Тут уже ніхто не збирав кокосових горіхів — вони валялися, гнили. Скрізь було запустіння. Зусібіч підступали хащі — праліс знову відвойовував латочку землі, яку у нього з таким зусиллям відібрали, а людська оселя стала пристановищем скорботи. Ніби нетутешня тиша нависала над хатою; здалося, це давно покинута пустка. Враз він побачив Ату. Вона сиділа навпочіпки під навісом, де обладнано кухню, і стежила, як щось закипає в горщику. Коло неї на попелищі тихо грався маленький хлопчик. Ата навіть не посміхнулася, коли побачила прибулого.

— Я прийшов оглянути Стрікленда, — почав лікар.

— Пождіть, я скажу йому.

Вона підвелася і по кількох приступках зійшла на веранду. Лікар пішов за нею, але жестом руки вона спинила його біля порога. Коли відчиняла двері, звідти вдарив нудотно-млосний сморід — супутник прокази. Потім долинули голоси — спочатку Ати, потім Стріклендів, хрипкий і невиразний: значить, он як далеко зайшла хвороба! Вже добралася до голосових зв’язок. З кімнати вийшла Ата.

— Він не хоче вас бачити. Сказав — ідіть собі геть.

Лікар подався був до дверей — не впустила. Він стенув плечима і, подумавши трохи, зійшов з веранди у супроводі Ати. Відчував, що вона хоче його спекатись.

— Невже я не можу нічим помогти?

— Можете передати йому фарб, — відповіла. — Більш йому нічого не треба.

— Він ще малює?

— Так. На стінах хати.

— Бідна моя дитино! Для тебе це кошмар!

Аж тоді вона, нарешті, посміхнулася. В очах її сяяла така нелюдська любов, що вражений та приголомшений лікар не знав, що й казати, і сам відчув дивний трепет.

— Він мені чоловік, — мовила Ата.

— А де друге дитя? — спитав лікар. — Минулого разу в тебе їх було двоє.

— Померло. Поховали он там, під манговим деревом.

Ата провела лікаря недалеко, сказала, що їй пора додому. Він здогадався: боялася, що її побачать і поб’ють односельці. Лікар Кутра знов нагадав їй, що радий допомогти, хай тільки покличе.

56

Минуло ще років два, а може, й три, бо на Таїті час плине непомітно і ліку йому не ведуть. Прийшла пора, і лікареві Кутра переказали, що Стрікленд помирає. Ата перепинила поштовий візок до Папеете і вблагала візника, щоб той негайно сповістив лікаря. Його саме не було вдома, так що звістка дійшла надто пізно, надвечір, і лікар Кутра вирушив до Таравао на світанку наступного дня. Потім він востаннє відміряв пішки ті сім кілометрів. Стежина геть заросла, не топтана кілька літ. Її ледве можна було відшукати. Лікар Кутра спотикавсь уздовж русла потоку; продирався крізь густий колючий підлісок; вилазив на скелі, обминаючи гнізда шершнів, що звисали з гілок над головою. Стояла гнітюча тиша. Коли нарешті побачив знайому нефарбовану хату, довго відсапувався. Вона стояла ще більш обшарпана й запустіла, ніж попереднього разу. А тиша була ще нестерпніша. Лікар попрямував до хати. Коло веранди на осонні зосереджено грався невеликий хлопчик. Він здригнувсь, коли помітив чужого, і кинувся навтьоки. Кожен чужий був йому ворог. Потім лікар відчував на собі погляд дитячих очей, що сторожко стежили за ним з-за дерева. Двері стояли відчинені навстіж. На оклик ніхто не озвався. Лікар увійшов і постукав у ще одні двері. Ні звуку. Взявся за ручку, відхилив — і ніби пірнув у липкий сморід, од якого стало млосно. Приклавши до носа хустинку, ступив далі. Після сонячного сяйва надворі тут здавалося темно, і спочатку він не бачив нічого, а коли побачив, то відсахнувся, приголомшений. Бо враз йому здалося, що то чари, нетутешній світ. В хисткій напівтьмі його обступили хащі могутнього пралісу і голі люди. Потім він збагнув, що все те намальоване на стінах кімнати.

— Mon Dieu, це що зі мною — сонячний удар? — буркнув він.

Далі його увагу привернув порух на долівці. Там лежала Ата і здригалася від тихого плачу.

— Ата! — крикнув він. — Ата!

Вона не озивалася. Знову в ніздрі вдарив огидний сморід. Щоб не зомліти, він закурив цигарку. Коли очі звиклись з напівмороком, вже не міг одірвати їх від розмальованих стін, весь у полоні дивного почуття. Лікар Кутра не розумівся на живописові, але те, що бачив, діяло на нього з незбагненною магічною силою. Від долівки і до стелі всі стіни покривала химерна складна композиція, невимовно чарівна і таємнича. Йому аж подих перехопило від переживання, яке було не підвладне розумові й аналізу. Він тільки радісно трепетав, мов той, кому дано спостерігати сотворіння світу. Там було щось величне, чуттєве, пристрасне і водночас жахливе — таке, що лікареві стало лячно. У своєму витворі митець сягнув найсокровенніших глибин природи і розкрив її прекрасні і жахні таємниці. Це була праця людини, що зухвало зірвала прикриття із заборонених людям святощів; щось предковічне, страшне й нелюдське — таке, що навіювало думки про чорну магію. То була краса, яка розтоптала сором.

— Mon Dieu! Це ж геніально!

Він і сам не знав, як у нього прохопились такі слова.

Згодом його погляд спіткнувся на циновках у кутку. Лікар Кутра підступив ближче і побачив те огидне і жахливо потворне, що колись було Стріклендом. Там лежав мрець. Зусиллям волі лікар примусив себе нахилитись над страхіттям у струп’ї і відразу ж одскочив, пронизаний жахом, бо відчув — позаду хтось стоїть. То була Ата. Він не помітив, що вона підвелася, принишкла поруч і вдивлялася у те, що й він.

— О господи! Зовсім здали нерви, — скрикнув він. — Як же ти мене злякала! Тоді ще раз придивився до нещасних останків людини і, холонучи від страху, обернувся до Ати: — Та він же був сліпий!

— Так. Осліп майже рік тому.

57

Нашу розмову обірвала мадам Кутра, яка повернулася з візитів. Впливла, немов корабель на повних вітрилах, висока, ставна, з пишним бюстом, уся затягнута в страхітливо тугі корсети. Орлиний ніс і потрійне підборіддя підкреслювали її імпозантну гідність. Її не розслабили млосні чари тропіків. Навпаки: вона стала навіть більш світська, діяльна й енергійна, ніж це можливо в помірному кліматі. Непогамовно балакуча, вона тут-таки засипала нас місцевими плітками та пересудами. Розмова, яку ми щойно вели, згасла, як щось неістотне й нереальне.

Зрештою, лікар Кутра озвався до мене:

— Та Стріклендова картина і досі висить у моєму кабінеті. Хочете поглянути?.

— Авжеж!

Ми підвелись, і він вивів мене на веранду, що огинала дім. Трохи постояли, милуючись буянням різнобарвних квітів навкруги.

— Мене довго переслідували спогади про те дивовижне малювання на стінах Стріклендової хати, — озвався задумливо лікар.

Воно й мені не сходило з думок. Здавалося, що нарешті там Стрікленд виразив усього себе. Працюючи в тиші своєї самотності, він знав, що використовує останню даровану йому нагоду. Отож вклав у те малювання все своє знання про життя і всю інтуїцію. Аж тоді позбувся демона, що терзав його. Коли вивершив роботу, для якої все його життя було тільки страдницьким приготуванням, його самотню змучену душу огорнув спокій. Він хотів умерти, бо свого в житті досяг.

— А що там було намальоване? — запитав я.

— Навіть не знаю. Щось дивовижно фантастичне. Ніби видиво начал світобудови… Райські сади… Адам і Єва… que sais-je?[43] То був гімн. Хвала красі людського тіла — чоловічого і жіночого; хвала Природі — величній і байдужій, ніжній і жорстокій. Дивишся — і тебе охоплює трепет перед безмежністю простору і нескінченністю часу. Там були дерева, що їх бачиш кожного дня, — кокосові пальми, баньяни, тамаринди, авокадо. Але відтоді я вже не можу дивитися на них, як раніше. Відчуваю, ніби в них вселився таємний дух — звабливо-доступний і вічно невловимий. Та й барви там були звичайні і водночас ще не бачені — сповнені притаманного лише їм глибокого смислу. А ті голі чоловіки й жінки! Наскрізь земні, зліплені з глини, в яку творець вдихнув життя, — і водночас божественні. Там людина поставала в неприкритій наготі первісних інстинктів. Дивишся — і стає страшно, бо бачиш себе. — Посміхаючись, лікар Кутра стенув плечима. — От і смійтеся з мене! Гладкий, грубий матеріаліст, чи як там? — Фальстаф, котрому не пасують сентименти, я й сам знаю, що став смішним. Але я ще не бачив картини, яка справила б на мене сильніше враження. Знаєте, подібне було тільки раз, коли відвідав Сікстинську капелу в Римі. Тоді теж відчув трепет перед величчю людини, що розмалювала те склепіння. Геніальність митця там приголомшила мене; перед цим велетом я сам ніби дрібнів. Але сприймати Мікеланджело ми підготовлені. А тут без попереджень на тебе звалюється таке несподіване диво — і де? — в тубільній хатині на далекому острівці за тисячі миль від цивілізації. До того ж від геніальності Мікеланджело віє фізичним і душевним здоров’ям та врівноваженим спокоєм величі. А тут інше: краса разюча і тривожна. Не знаю, що в тому було, але мені стало бентежно. Таке враження, мов стоїш коло дверей у кімнату, про яку відомо, що вона порожня, і водночас хтозна-чому тебе огортає моторошне відчуття, ніби там хтось є. Розумієш, що все це нерви, сердишся на себе, але все-таки… все-таки… Ще хвилина — і вже не можеш подолати жаху. Незриме страхіття стискає тебе все тісніше… Скажу по щирості: я не дуже жалкував, коли почув, що той шедевр знищено.

— Знищено?! — скрикнув я.

— Mais oui[44]. Хіба не знаєте?

— Звідки мені знати? Я досі не чув про цю роботу; думав — осіла десь у приватних колекціях. Повного каталога Стріклендових картин ще не склали.

— Коли він осліп, то годинами просиджував у двох розмальованих ним кімнатах, споглядав своє творіння незрячими очима і бачив, мабуть, більше, ніж за все своє життя. Казала Ата — ніколи не нарікав на долю і не занепадав духом. До самого кінця тримався спокійно й незворушно. Але взяв з неї обіцянку: тільки-но поховає його, — я хіба не розповідав, що сам копав йому могилу? Тубільці туди не підступалися, то ми з Атою й поховали його під манговим деревом, загорнувши у три парео, зшиті докупи, — взяв обіцянку, що вона геть спалить їхню хату і покине голе попелище.

Я помовчав, обмірковуючи почуте, а тоді сказав:

— Яким він був, таким і лишився до кінця.

— Ви так вважаєте? А я, признатися, відмовляв її від цього вчинку — вважав це за свій обов’язок.

— А ви казали — «не жалкував».

— Воно-то так. Але й знав я, що це геніальний витвір, і думав, що ми не маємо права відбирати його у людства. Ата і слухать не хотіла. Вона, бач, обіцяла. Я не бажав бути свідком такого варварства. Вже згодом до мене дійшло, як вона здійснила це. Позносила в хату сухі підстилки й циновки, облила гасом і підпалила. Незабаром там дотлівало попелище, і величний шедевр пропав.

— Я гадаю, Стрікленд знав, що то шедевр. Він осягнув те, чого прагнув. Його життя виповнилося. Він створив світ і побачив довершеність створеного. А тоді, сповнений гордині й зневаги, знищив.

— Що ж, дайте покажу вам ту картину, — мовив лікар Кутра і повів мене далі верандою.

— А що сталося з Атою і дитям?

— Перебрались на Маркізькі острови. Там у неї рідня. Кажуть, хлопець став матросом на шхуні; з вигляду дуже схожий на батька.

Коло дверей кабінету лікар обернувся до мене, посміхаючись:

— Це натюрморт з фруктами. Наче й не зовсім пасує для приймальні лікаря, але моя дружина і бачити його не хоче у вітальні. Каже, що то відверте сороміцтво.

— Як — фрукти? — здивувався я.

Ми увійшли в кабінет. Я зразу помітив картину і довго придивлявся до неї. То було нагромадження тропічних фруктів — ананасів, бананів, манго, апельсинів та інших. На перший погляд, невинний натюрморт. Десь на виставці постімпресіоністів неуважний відвідувач кинув би оком на ту картину як на характерний, проте не найкращий зразок малювання їхньої школи. А через певний час картина раптом зринула б в його уяві. Він би здивувався: чому саме? — і вже ніколи не забув би її.

Самі барви були такі дивні, що важко передати словами тривожні почуття, які вони навіювали. Темно-сині кольори, непрозорі, мов лазуритовий келих, мережаний витонченою різьбою, де в мерехтливих іскорках зачаївся таємничий трепет життя; переливи густо-багряних барв, бридких, мов сире несвіже м’ясо, паленіли чуттєвою пристрастю і навіювали невиразні видіння оргій в розбещеному Римі часів імператора Геліогабала; а від різких, яскраво-червоних, мов ягоди гостролисту, сплесків зринали спогади про різдвяні свята в Англії, і сніг, і милі радощі, і дитячі ігри; в чарівних переливах ті сплески пом’якшувались і ставали млосно ніжні, мов груди голубки. Густо-жовті барви в пориві неприродної пристрасті зливалися з зеленню, запашною, як весна, і чистою, як вода, що ряхтить у гірських потоках. І яка ж то страдницька уява створила ті плоди для полінезійського саду Гесперид! У них пульсувало дивовижне життя з темної доби в історії Землі, коли усе не набуло ще остаточних форм. Вони були надмірно розкішні, обважнілі від густих тропічних пахощів. Здавалося, вони набрякли похмурою пристрастю. То були зачаровані плоди. Покуштуєш їх — і відчиняться брами до бозна-яких таємниць душі і надхмарних замків уяви. А водночас у них похмуро зачаїлися неждані напасті. Спробуй надкуси — і вони обернуть тебе на звіра або на бога. Усе здорове і добре в нормальних стосунках і простих радощах звичайних людей повинно з жахом відсахнутися від таких плодів. Але ж була в них і моторошна принада. Мов плід на Древі пізнання Добра і Зла, вони спокушали жахливими можливостями Незвіданого.

Відвівши, нарешті, погляд од картини, я відчув, що Стрікленд забрав свою таємницю в могилу.

— Voyons, René, mon ami![45]— враз пролунав бадьорий поклик мадам Кутра. — Що ви там робите?! Вертайтеся, сюди! Тут на вас чекають аперитиви. Спитай-но мосьє, чи не вип’є він ще чарочку доброго дюбоне?

— Volontiers, Madame![46] — гукнув я, виходячи на веранду.

Чари розвіялись.

58

Настав час мого від’їзду з Таїті. За гостинним звичаєм острів’ян, усі, з ким мені доводилось зустрічатися, принесли подарунки: хто кошичок з пальмового листя, хто циновку, хто віяло. А Тіаре подарувала три невеликі перлини і три баночки варення з гуави — витвір її пухких рук. Коли поштовий пароплав, що на добу причалив до острова по дорозі з Веллінгтона до Сан-Франциско, подав сигнал підійматися на борт, Тіаре притисла мене до своїх неосяжних грудей, де я потонув, як у розхвильованому морі, і припечатала свої червоні вуста до моїх. В її очах блищали сльози. Коли пароплав посунув з лагуни, обминаючи рифи, в море, — мене огорнула печаль. Бриз, що віяв від острова, був наповнений його пахощами. До Таїті неблизька дорога. Я знав, що вже ніколи там не побуваю. В моєму житті завершився цілий період, і до мене ще ближче підступила неминуча смерть.

Минуло трохи більше місяця, і я вже був у Лондоні. Влагодивши невідкладні справи, я подумав, що місіс Стрікленд цікаво буде дізнатися про останні роки життя її чоловіка, — і послав їй листа. Востаннє ми бачилися ще до війни, тож адресу розшукав у телефонних довідниках. Місіс Стрікленд призначила мені побачення, і я потрапив у затишні квартали Кемпден Гілл, де стояв її чепурний будинок. Місіс Стрікленд, хоч їй було вже під шістдесят, збереглася чудово — виглядала років на сорок з лишком. Її худорляве, однак не надто зморшкувате обличчя належало до тих приємних жіночих лиць, котрим старість додає чару. Здається, в юні роки вони були дуже вродливі, хоч насправді це не так. Вже трохи посивіле волосся вона уклала в елегантну зачіску, а її чорна сукня відповідала останній моді. Я вже чув, що її старша сестра, котра на кілька років пережила свого чоловіка, відписала їй весь спадок. І чепурний будинок, і ошатна покоївка, котра відчинила мені двері, давали зрозуміти: той спадок забезпечував удові пристойне існування.

Коли мене провели у вітальню, там уже сидів гість, і я здогадався, що запрошений саме на цей час не випадково. То був містер ван Буш-Тейлор, американець. Знайомлячи нас, господиня сяйнула до нього чарівною усмішкою, ніби виправдовуючись.

— Ми, англійці, жахливо відсталі. Пробачте, що мушу пояснювати. — А тоді до мене: — Містер ван Буш-Тейлор — це визначний американський критик. Хто не читав його книги, тепер не може вважатися культурною людиною. Так що прочитайте, не відкладаючи. Тепер він пише про дорогого Чарлі і звернувся до мене за допомогою.

Містер ван Буш-Тейлор, худющий, лисий, вражав розмірами своєї голови. Його жовтувате зморшкувате личко ніби осідало під гігантським черепом. Тихий, надзвичайно чемний, він говорив з помітним американським акцентом. Від його постави віяло таким крижаним холодом, що я мимоволі запитував себе: а на якого біса здався йому Чарлз Стрікленд? Ніжні нотки в голосі місіс Стрікленд, коли вона згадувала покійного чоловіка, неприємно лоскотали мене. Поки вона і її вчений гість вели поважну розмову, я роззирнувся по кімнаті. Помітно було, що місіс Стрікленд ішла в ногу з часом Де й поділися немодні морісівські шпалери; не стало строгих чохлів і портьєр. Зникли солідні гравюри, що колись оздоблювали стіни її вітальні. Тепер уся кімната палахкотіла від фантастичних кольорів. Подумалося: чи знає хоч господиня, що барвистість, котру нав’язала їм мода, започаткували мрії бездомного художника на далекому острові у Південних морях? Її відповідь пролунала ненароком.

— Які чудові у вас подушечки! — похвалив містер ван Буш-Тейлор.

— А правда? — підхопила вона. — Це, знаєте, Бакст.

Проте стіни оздоблювали й репродукції з кількох найвідоміших картин Стрікленда — завдяки заповзятливості одного берлінського видавця.

— Дивитеся на мої картини? — сказала місіс Стрікленд, перехопивши мій погляд. — Оригінали мені, звичайно, не доступні. Але добре, що маю хоч репродукції. Їх прислав сам видавець. Усе-таки для мене велика розрада.

— О так. Вони дуже уприємнюють життя, — підтримав містер ван Буш-Тейлор.

— Авжеж. Декоративність — це основна їхня прикмета, — доповнила місіс Стрікленд.

— Я глибоко переконаний у тому, — довершив містер ван Буш-Тейлор, — що велике мистецтво завжди декоративне.

Їхні погляди затрималися довше на одній з картин, що зображала групу полінезійців: оголена юна мати годує груддю немовля, біля її ніг присіла навпочіпки дівчина-підліток і простягає байдужій дитині квіточку, а згори зазирає зморщене вузлувате бабище. То була Стріклендова версія святої родини. Я здогадався, що художникові позували його таїтянські домочадці в горах Таравао, і мати з дитиною — не хто інший, як Ата і їхній первісток. Запитав себе: чи дійшло вже це до місіс Стрікленд? Тим часом розмова точилася далі. Містер ван Буш-Тейлор і його співбесідниця виявляли таку витончену винахідливість у мистецтві недомовок і напівправди, що стосунки місіс Стрікленд з її чоловіком поставали як найідеальніша ідилія. Нарешті, містер ван Буш-Тейлор підвівся, щоб іти. Прощаючись з господинею, він довго не випускав її руки і розсипався у вишукано елегантних подяках.

— Сподіваюся, він вам не надокучив, — озвалася місіс Стрікленд, коли за ним зачинилися двері. — Що вдієш? Доводиться терпіти, коли й надокучають. Хто ж іще розкаже людям про Чарлі? Усе-таки, коли ти дружина генія, то це накладає певну відповідальність.

Її ясні очі дивилися на мене щиро й співчутливо, як і двадцять років тому. «Дивно! — подумав я, — та невже вона має мене за дурня?!»

— Ви, звісно, вже не працюєте? — зауважив я.

— Що ви! — весело підхопила вона. — Власне, я й займалася роботою скоріше так, для розваги. Діти не раз просили, щоб продала те діло та поберегла себе.

Видно, місіс Стрікленд забула те, чого вона дуже соромилася: що колись заробляла собі на хліб. Непохибний інстинкт милих жіночок підказував їй, що достойно жити можна тільки за чужий рахунок.

— До речі, вони сьогодні гостюють у мене. Думала — їм цікаво буде почути від вас про батька. Ви ж то пам’ятаєте Роберта? Можу похвалитися: його нагородили військовим орденом.

Вона підійшла до дверей і погукала. Увійшов чоловік міцної, трохи важкуватої статури, у військовій формі, з пасторським комірцем. Як і в дитинстві, його очі дивилися щиро і просто. За ним з’явилася сестра. Тепер вона була такого віку, як її мати в час нашого першого знайомства. Вона і вдалася в матір: теж справляла помилкове враження, ніби в дівочі роки була красунею.

— Певно, ви їх не впізнали, — гордовито посміхнулася місіс Стрікленд. — Тепер дочку звати місіс Рональдсон. Її чоловік — майор артилерії.

— Він у мене такий, що більше любить ті гармати, — грайливо докинула місіс Рональдсон. — От і засидівся в майорах.

Отже, моє давнє припущення справдилося: вийшла заміж за військового. Втім, це було неминуче, адже вона мала всі потрібні для цього принада: була гарненька, чемна і водночас нібито «не така, як усі». Роберт був у доброму гуморі:

— А мені пощастило. Якраз нагодився в Лондоні до вашого приїзду. Три дні відпустки.

— І вже поривається назад, — пишаючись сином, докинула місіс Стрікленд.

— Я й не криюся. Скажу по щирості: на фронті — от де життя! Там друзяки справжні, і все на найвищому рівні. Що ж, я згоден, що війна — це жахливо і таке інше. Але вона виявляє найкращі людські якості.

Я розповів їм, що знав про Стрікленда на Таїті. Про Ату і її сина втаїв, а інше виклав по можливості детально. Скінчивши оповідь про Стріклендову сумну смерть, я вмовк. Якийсь час і вони мовчали. Тоді Роберт Стрікленд дістав сигарету, черкнув сірником і закурив.

— Божі жорна мелють повільно, зате перемелюють дрібно, — промовив він з притиском.

Місіс Стрікленд і місіс Рональдсон побожно опустили очі. Їм здалося (я був упевнений), що то цитата із святого письма. По правді, я подумав, що й Роберт поділяє їхню помилку. Не знаю чому, в моїй уяві раптом спливла постать Стріклендового сина від Ати. Кажуть, з нього виріс веселий, безжурний юнак. Ось він на шхуні, працює майже голий. Ночами, коли віє попутний вітер, вся команда виходить на прохолодну палубу. Шкіпер і його помічник лежать у шезлонгах, покурюючи люльки, а молодий Стрікленд з іншим матросом-тубільцем звивається у шаленому танку під хрипкі звуки гармоніки. Над ними — небесна блакить і зорі, а навкруги — пустеля Тихого океану.

На язиці в мене завертілася цитата з Біблії. Я промовчав, бо знаю, що особи духовного звання позирають скоса на мирян, котрі без належного трепету вторгаються в їхні заповітні угіддя. У таких випадках мій дядько Генрі, який протягом двадцяти семи років був пастором у Вітстеблі, полюбляв казати, що й сам чорт посилається на святе письмо задля власної вигоди. А дядько мій пам’ятав ще ті часи, коли за один шилінг можна було купити не те що десяток, а цілих тринадцять добірних колоніальних устриць.