Місяць, обмитий дощем

Осколок

Бабі Любі зимно. У грубці потріскують дрова, а їй — зимно. Холодно рукам, які простягає до вогню. Тепло мовби обминає її старечі руки.

«Майбуть, скоро вмиратиму», — думає вона.

«То й що?» — Баба чує чийсь голос і озирається.

У хаті, окрім неї й вогню в грубці — нікого. Крізь прочинені двері бачить на покуті двійко ікон. Ісус, як завше, добрий, привітний, а от святий Пантелеймон — чогось супиться. Збоку висить іще одна ікона — Богоматір з маленьким Ісусиком. Звідси не видно, та баба Люба знає — Матір Божа, мама Марія, як казала колись неїна матір Параска, дивиться привітно і… із якимось дивним співчуттям. Знає, яке вона, Люба, життя пройшла. І про чоловіка, котрий утопив, щитай, життє в горілці, і про дітей, що по світах порозліталися. Маринка оно аж в Італії, вже й чоловіка, і дітей забрала. Коли то ще приїдуть.

У грубці тріскотить, спалахує сильніше вогонь і обриває невеселі думки.

Люба думає, що їй ще гріх скаржитися. Чоловік то згорів од тої горілки, али ж який муляр був! І в свему селі, і привозив із заробітків в других областях. Цимало грошей і забирала, доки не кидався у зимові запої. І Маринку собі в Бога і мами Марії впросила після двох старших гицлів. А в «гицлів» самих уже діти, і од усіх онуків має. То й що, ну й порозліталися, так тепер мало хто батьківської хати й навіть свего села тримається.

«А на смерть у мене вже все зібрано, — думає Люба. — Так що нима в чім сумліватися і за що переживати. Та й рано тобі ще про неї думати… Рано, Любочко-голубочко… То Стипан так називав, доки не пив… Мало я його сварила, ой мало… Вдома то ни давала пити, а село ж велике, а світ, куди їздив на заробітки, ще більший…»

Баба Люба встає і тут думає, що тривога у неї не од того, що сама, що діти й онуки далеко, а од чогось іншого. До самотності вона звикла. Муляє на душі, їй на душі щось інше муляє. Мовби котисько шкребе пазурами. Чого? І відколи?

І тут вона мало не перечіплюється об стільця. Бо пригадує… Та ж уже п’ятий день тая тривога. І начеб не тривога, а не зрозуміло що.

А прийшла Настя Пилипова, покійного дядька Пилипа дочка, сусіди, через три хати живуть. Як звісно, побалакали про те, про се, а тоді Настя й дістала отой шматок скла, осколок, і простягла Любі. Люба спитала — що то? А Настя й пояснила — то ж кавалок татового люстерка, від перед ним голився, ну, ти ж знаєш, замість правдешнього зеркала. Впертюх такий був тато. Ну, а перед смертю сказав, щоб занести той осколок їй, Любі. Сказав, що вона знає чого.

— Не знаю, — сказала Люба. — Я, правда, бачила, як тато твої перед цим осколком шкреблися… Добре, давай.

Настя тоді:

— Вибачєй, що тико типерка віддаю, щитай через десять літ віддаю. Забули ми тоді за клопотами, а потім воно деся згубилося, а тепер от найшлося, в столику старому, що в сінях поставили… Я тобі й пренесла. Воно не обіжайся, я сміятися ни хочу, али ж тато казали, щоб тобі таки оддати…

— Давай, — сказала Люба.

Справді, була в Настиного батька така чудернацька звичка — бритися саме перед дзеркальцем цим, нє, уламком, осколком. Пригадала враз — забігла якось — їй тоді, здається, сімнадцятий ішов, школу кінчала — до сусідів дрібку солі позичити, борщ мама зварили, а сіль у них якраз скінчилася. Двері тогді відчинила і побачила — дядько Пилип саме перед цим уламком, осколком зішкрябував щетину разом із піною. Авжеж, саме перед цим осколком. Якось причіплював на підвіконні.

Люба, пригадала, засміялася тоді.

— Чо ви-те, дєдьку, перед цим уламком мучитеся? Он же люстро більше на стіні висить.

— Ай, що ти знаєш, — відмахнувся тоді Пилип. — Хочу й бриюся… Кажи, чого прийшла…

Люба й сказала. І солі, насипаної в сірникову коробку, додому понесла.

Якось спитала про ту чудернацьку звичку. Пилип одмахнувся.

— Ай, нащо тобі…

За те часте «ай» його й прозвали Айкалом.

Теперка, як той осколок Настя принесла, спитала Люба, чого то батько перед ним голився. І почула, що мама Текля те люстерко татові подарувала, коли в армію, на фронт проводжала, в сорок четвертім, як другі совєти прийшли.

— Ну й люстерко татові життє врятувало, — казала Настя, блимаючи зволоженими очима. — Він же його в кишені гімнастьорки носив, ну, куля в нього й попала, зеркальце розтрощила, а до серця ни дістала. Тако-во. Тато той уламок і в Сибєр з собою брав, як його у сорок восьмім за «бандпособнічество» посадили. Тамика пропав було осколок, тато потому його в їдного урки зобачив, так довелося за цілий денний пайок назад одкупляти. Така вот історія. Мама покійні сміялися — я тобі десять ліпших куплю. Нє, тато кажуть, мені при цім бритися найвдобніше.

«Що ж мене мучить, — думає тепер баба Люба. — Що? Ну є люстерко. Осколок цей. Хай уже лежить. От тільки чого мені дєдько Пилип велів передати? Може, за ним типерка й моя смерть прийти має? Так рано ще вроді. Оно дєдько Пилип, хоть і на войні були, і в лагерях помучилися, а диви — до мало ни дев’яносто літ дожили».

Баба Люба підходить до стола, бере в руку той осколок. Несподівано для себе гладить його шкарубкими пальцями. І думає, що їдна прикрість — вона так і не дізнається: чого ж дядько Пилип їй той осколок заповідав оддати? У нього тоже не спитаєш. І несподівана думка пронизує неї: може, якби дядько Пилип раніше подарував, то б порятував осколок Стипана од горілки, як Пилипа од смерті. Ет, що вона таке думає… Люстерко ж Пилипові призначалося. Тре ще пару полін підкласти до грубки, бо справді зимно.

Баба Любця дибуляє до грубки, бере до рук поліно. Цієї миті озивається мобілка, телефончик, який дочка для неї купила. Бере, дивиться, так і є, Марина озвалася з тої свеї Італії.

Труха

Уперше у своєму журналістському житті Ліна поверталася з відрядження із таким суперечливим враженням. З одного боку, поїздка ніби вдалася. Привезла цілий диктофон записів. Ось він, у сумочці, готовий будь-якої миті, варто тільки натиснути на кнопку, озватися різними голосами. Тут і спогади колишніх вивезенців з Волині в далеке Зауралля, і розповідь колишнього повстанця, потім політзека, який «відтрубив» у колонії цілих п’ятнадцять років і брав участь у повстанні в Караганді, і слова молодих про те, як вони почали розуміти, що таке Україна і чим вона для них дорога. У двох районах побувала, місті, селищі і кількох селах. Є і записи, і цікаві світлини — на дві, а то й три публікації вистачить.

І все ж… Ліну не покидало оте дивне відчуття. Редактор наказував знайти щось таке, як він сказав, суперцікаве, якусь родзинку, яка б прикрасила номер до Дня незалежності. Все ніби є — і спогади, і перегук поколінь, і слова про любов до України, а от, відчувала Ліна, родзинки отої, чогось особливого, нема. Доведеться вдовольнятися тим, що назбирала. А що б повинна була таке особливе знайти, сама не розуміє.

— Чим незадоволена, мала? — репортер Костик дав їй легенького щиглика по носі. — Бачу, бачу, вернулася набурмосена.

— Швидше збентежена, — сказала Ліна.

— Тоді викладай, що мучить.

І Ліна розповіла, поділилася своїми сумнівами.

— Ну, рідненька манюня, ти багато хочеш, — відказав Костик. — Все в тебе є, вийде матеріальчик, будь здоров. А родзинка… За родзинками піди на базар. Там тобі хоч склянку, а хоч і цілий кілограмчик насиплять, аби гривняки були.

— Ну тебе… Тобі хіхоньки…

Ліна сіла за стіл, обхопила голову руками. А далі таки взялася розшифровувати записи.

Їхню розмову чула комп’ютерниця Віта. Вона і сказала наступного ранку до Ліни:

— Слухай, ти там учора про родзинку для матеріалу балакала…. Я от подумала… Не знаю, чи тобі підійде, але в нашому селі був такий випадок…

— Валяй, не тягни кота за хвоста, — звеліла Ліна.

І Віта розповіла. Сім’ю з їхнього села теж вивезли до Сибіру, десь аж на північ Тюменської області. Так от, розказували, що жінка з тої родини, баба Ольга, просила, аби їй надсилали туди в тундру квіти, ягоди, травинки, навіть листя з рідної землі, щоб їй про Полісся, Україну нагадували.

— Як надсилали? У посилках?

— І в посилках теж. Та більше в конвертах.

— У конвертах? — Ліна непідробно здивувалася.

— Ага. Вкладали там квіточку чи навіть стеблинку до листів. Та тобі баба Улянка, дочка тої жінки, більше може розказати. Вона ще жива. Тоді, ще маленькою, з мамою в Сибіру побувала.

«А раптом це й буде родзинка, якої я чекаю?» — Ліна подумала й пішла просити шефа, щоб дав машину — до спецномера лишалося чотири дні.

Вона таки побувала у Вітиному селі. Уляна Лук’янівна виявилася майже вісімдесятилітньою бабцею — невеличкою, жвавою, хоч і вже геть висохлою. Потвердила — було таке. Мама покійні попросили надсилати живі вісточки з рідної землі. Їм і надсилали — то проліска, то пелюстку півонії чи ружі, а то й стебельце сунички вкладали до конверта. А раз і просто вишневого листочка — там же, де вони були, ні яблуні, ні вишні не росли.

— Ну, мама брали ту квітку чи пелюсточку або й стебельце, нюхали. І якось так дивно дивилися. Мовби то їм ціле сонце прислали чи що. Чогось так раз подумала. Я того не розуміла, малою ще вельми була. Квіточки ті й листочки доки до Сибіру їхали та летіли, геть всихали за дорогу, а їм, мамуні покійній, радість була. Казали: «Дивись, Уляночко, тож ніби земля наша озивається. Може, до тої квіточки чи стебельця тато твій торкався. Або й просто їх бачив». Тато ж наш повстанцем був. Вже, як вернулися, то взнали, що загинув.

— А ті… Квіти й листочки не збереглися? — Ліна спитала це з надією на невідомо-що.

— Чого ж… Збереглися. Мама додому привезли. Казали, що і їм на рідну Вкраїну вернутися хочеться.

— Можете показати?

— Та мона. Тільки там одна труха зосталася. Бо ж стільки часу минуло. І викинути шкода. То наче памнять про маму.

Бабця Уляна вийшла й повернулася з маленькою коробочкою. Коли зняла кришку, Ліна побачила дрібні, перетерті, потрухлявілі рештки того, що було колись квітами, листям, стеблами, пелюстками. Навела про всяк випадок стільничка, зазнимкувала. Хоча що там фотографувати?

Уже в Луцьку Ліна вирішила подивитися, що воно за слово таке — труха. Дядько Інтернет, звісно, знав геть усе, але їй чомусь хотілося заглянути до словника. Пішла в бібліотеку, замовила з давнього одинадцятитомника томище на літеру «Т» і прочитала там, що труха — це те ж саме, що потерть. Мусила брати ще один том, щоб довідатися, що потерть — це те ж саме, що порохно, порохня. Нарешті на слові «порохня» прочитала: «Сипка маса чого-небудь зотлілого, подрібненого і т. ін.». Наводилися й приклади.

«Ось так», — подумала Ліна.

Закрила книжку, віднесла обидва солідні томи на полицю. Вже як поставила, їй раптом, не знати чого, нестерпно захотілося побачити, як же виглядали колись живими саме ті квіти, стебельця й листочки, яких посилали в листах з України до далекого холодного Сибіру.

Прошена Арсениха

На їхньому сільському кутку, як і скрізь, час від часу відбувалися весілля, заручини, хрестини, іменини, ювілеї, проводи до війська, повернення зі служби, отримання дипломів дітьми сельчан, приїзди родаків з далеких країв та інші гостини, на яких збирали близьких, а часом і далеких родичів, сусідів. На ті застілля, як звично, запрошували за тиждень чи пару днів до оказії або й у сам день святкування, залежно від рангу відзначення і часу накриття столів і частування. Іноді нагадували двічі, чи не забули, мовляв. Та жила на кутку така Ганна Арсениха, яку треба було, і це знали всі, обов’язково запрошувати три рази. Перший — за тиждень чи пару днів, другий — вранці того дня, коли мало відбутися дійство, і втретє, як гості зберуться і сядуть вже за столи. Тоді біг хтось із сім’ї і, захеканий, вдаряв руками об поли: ой, що ж ви-те, тітонько, ото не йдете, всі ж зібралися, а без вас ніяк починати, ходіте ж, просимо. Арсениха, що вже теж зібралася, але з хати ні ногою: та йду вже, йду, спасібочки, що уважили стару. І піде, вельми задоволена, а спробуй забути, не прийти третій раз, то й вона не прийде, а тоді довго не озиватиметься і сусідам розкаже, як то не уважили, жодного разу ни просили, а ще родичі, а ще сусідоньки такеї, здавалося, файні.

Як ще жив неїн чоловік, покійний Арсен, то, бувало, він часом махав рукою на таку примхливість свеї половини і йшов сам, бо ж і направду могли забути втретє попросити, а випити та посидіти з людьми хотілося. Арсениха злилася на чоловіка, але від принципу не відступала. За то й прозивали позаочі Прошеною Арсенихою.

Дмитро Лук’янців, батьки якого були сусідами Арсенихи з другої вулиці, казав про тих, котрі вельми люблять, щоб їх до чогось просили, що в таких синдром Арсенихи. Самому йому колись довелося бігати до баби Ганни і в день проводів до армії, і як на гостини з приводу одруження запрошували (саме весілля в місті справляли), і коли сестру заміж оддавали.

А ото приїхав у відпустку Дмитро з дружиною й сином, і як посідали за стіл, випили й заговорили про те, про се, мама Тетяна й розказала про дивну придибенцію, яка сталася з тою ж Арсенихою. Гапка Трикальова ото померла, неїна дочка Сонька й сказала Арсенисі про те, що мати преставилася. Арсениха ж, звісно, старе, геть пам’ять загубила, забула, що Сонька їй казала, ну й давай сусідам розказувати, як то неї не уважили, на весілля дочка Гапчина Сонька тико раз і попросила. На бабу дивилися, мов із воза впала, ну, а як Арсениха допетрала, що воно й до чого, то півдня плакала. І сміх ніби з баби, а насправді ж горе яке.

Дмитро другого ж дня по приїзді до озера зібрався. Поїхали з дружиною і сином їхньою «народною німецькою машиною». Але шлях їхній мимо хати Арсенихи пролягав. А баба якраз на воротях чапіє, виглядає, хто пройде чи проїде. Мусив спинитися, привітатися, з машини вийти, розпитати про життя-буття. Бо інакше мови не обратися, як то Тетянин синок запанів, звісно, пан професор, то вже й зі своєї машинерії бідної баби не помічає. Йому то що — приїхав, погостював і поїхав, а мама на такі балачки болісно реагує.

Арсениха, видно з усього, була вельми задоволена тою увагою. Почув — та яке те життє у баби, порохно сиплеться. Почала і його розпитувати, Дмитро був уже й незадоволений, що спинився, та все ж розповів дещо — і де старший син працює, навіть поскаржився, що женитися не хоче.

Та як у машину нарешті сів, докоряти не став, що Ніна не вийшла й собі. А як метрів сто від’їхали, сказав, усміхаючись:

— Чом нам таку собі п’янку не організувати з нагоди нашого срібного весілля?

— Що ти ще надумав? — озвалася Ніна. — Так відзначили ж і всю твою рідню до ресторану запросили.

— Ага, — сказав Дмитро. — Все чин чином, але ж Арсенихи там не було.

— Ти що, для цієї бабці хочеш організувати повторне срібне весілля?

— А чом би й ні? Хай порадіє бабця.

— Ну, я бачу, ви тут всі од цієї баби залежні! Відьма вона чи що?

— Шаманка, — продав зуби Дмитро.

Він таки свого добився. Мама несподівано підтримала. Після кількох суперечок з Ніною все ж вирішили, що зберуть найближчих родичів і сусідів. Ну і, звісно, Арсениху покличуть. І покликав. Посеред тижня навідався — так і так, відзначаємо, що двадцять п’ять літ разом живемо, в неділю прийдіть, уважте, десь так от на годину п’яту. І в неділю зранку до Арсенихи сходив. Ну і як за стіл сіли — також.

А тут трапилася оказія. Арсениха не була в святкове убрана і глянула на нього явно вороже.

— Тітко Ганно, чого ж ви-те ще не зібрані? — Дмитро справді здивувався.

І почув — думаєш, ни знаю, що над бабою дурною насміятися хотів? У мене ще ни зувсім розум вилетів, я ж пам’ятаю, як Тетяна казала, що до міста їздили теє весіллє святкувати. А типерка що? Прийду, а ви-те га-га-га, надурили дурну бабу, йди собі, посмійтеся, чом би й нє… Даремно Дмитро казав, що справді всі зібралися, що неї, бабусю Ганну, тільки й чекають. Що срібне весілля справити вирішили в селі.

Баба Арсениха таки прийшла. Коли вже гостювання майже закінчилося. Стала на порозі, вдягнута празниково, сказала:

— Доброго дня. Таки сидите…

Дмитро потім не раз і не два чогось згадував цей момент і кожного разу начеб із ними того дня ставалося щось інше.

До хати залітала пташка, лопотала крильми, металася до печі, а тоді вмощувалася на іконі на покуті.

Вітер несподівано розчиняв сильним протягом вікно, і вони чули далекий крик — не то людини, не то пташка якась за одну мить виливала всю свою велику тугу.

До вікна нахилялася гілка яблуні, стукала об скло і просила впустити неї до хати.

Зі стелі прямісінько на стіл спускався на тоненькій ниточці павук, і котрась із жінок просила його не вбивати, бо павук приносить щастя.

Раптово у кімнаті гасла лампочка, і хтось дивувався, нащо вона світила серед білого дня, ще й сонце не зайшло.

Баба Арсениха йшла довго-довго до стола й, спинившись, починала порпатися в кишенях свого жакета.

— Та сідайте, сідайте, тітонько…

Чи то мама Тетяна казала, чи котрась інша із жінок.

— Я зара, зара…

Баба Ганна нарешті діставала щось із кишені й оте клала на долоню. І вони всі бачили глиняного півника — сірого, тільки по краях крилець сині й червоні смужечки і гребінець, також червонястий. Баба дивилася теж на півника, а тоді простягала Дмитрові:

— Тримайте. Хай вам ще довго кукурікає на щістє. На долейку вашу.

Раптом вона спинила свою руку з півником, а другу простягла до Ніни. Взяла її руку і поклала на чоловікову. Перевернула обидві руки долонями доверху. І вже тоді в обидві їхні долоні поклала півника.

…Дмитро відвозив машиною кількох гостей-жінок. І Ганну Арсениху тоже. Спинив, поміг вийти з машини. Подякував, а вона раптом простягла свою руку до його і… І погладила легенько. Як від’їхали, Настя Лицикова сказала, оглянувшись крізь заднє скло:

— Гляньте, а Арсениха не йде до хати. Дівчинку жде.

— Яку дівчинку? — спитав Дмитро.

— А тамо-во йде. Арсениха буде дивитися, чи та привітається. Спини-но, Митю, і ми подивимося.

Дмитро зупинив. І оглянувшись, справді побачив, як чиясь дівчинка літ десяти, котра щойно минула машину, до Арсенихи наблизилася. І щось, певне, сказала, ще й на трохи спинилася коло баби. А тоді пішла далі.

— Уважила бабу Ганю прошену, — сказала Настя. — Ну, вона таке любить. А бач, учудила. Півника подарила. Тож, мабуть, такей півник, що в нього свистіти мона. Хоть якась користь буде од того подарка. Ти-но попробуй, Митю.

— Попробую, — сказав Дмитро.

Семенів заповіт

Дід Семен був з тих, про кого кажуть: тихіше води, нижче трави. Зовсім такий собі чоловік. Слова «підкаблучник» не знав, але то до нього найбільше підходило. Бувало, Семениха розходиться, сабанить, обзиває чоловіка — і те їй не так, і се не так. А він мовчить, огризнеться вряди-годи, а найбільше, що казав:

— Ну я, той во, піду щось зроблю… Поки ти, стара, той во…

Тобто, поки не перебушуєш, не перебісишся. Поки жінка пари не випустить, то йшов надвір і брався щось стругати. Чи рубати дрова, поки ще сокиру добре міг у руках тримати, чи гній з хліва викидати. Чи ворітця знімати з петель і по-новому нібито прилаштовувати… Бо як ще од клятої баби, яку Семен любив більше всього на світі, порятуєшся… Знав і те, що жінка боїться сусідці, Танасці, показати, яка вона сваруща, то надворі не вельми лається…

Як ще колхоз був, то Семен пастухом робев, вважай, все життя пропас череду.

Дочка його, Ганька, ще при живому батькові (Семениха то раньше преставилася), скаржилася дочці тої ж сусідки Танаски:

— Та ничо не могли наш таточко в житті добетися… Раньше то воєнним витіраном щитався, тож, було, виписують щось в колхозі до свєта якогось, ну там Побєди, премію дають, то таточко ж нє, щоб нагадати, щоб щось попросити… Хотя б того ж жому чи бомажку на дрова, як то було заведено для тех ветіринарув, ци то ветіранув… А типерка, оказується, що міг би бути з другої сторони витіраном… Бо ж у лісі, ще й з «стипановими хлопцями», з «бульбашєми», воював разом у войну… Так нє, одмахуються — ай, скіко я там побув, у лісі, і нє, щоби виписати теє достовірєніє… А тоже ж, кажуть, по сотні-другій на Покрову чи на ту ж Побєду їм дають… І як то, кумо, мона такєм чоловіком бути…

То правда, Семен під час війни побував у повстанцях, ще десь сімнадцятирічним, і якось проговорився, що як у Колках, містечку такому, німці побели їх, два дні, казав, бомби кидали, то повстанське начальство тих, що вижили, відправило по селах, наказали ждати, Семен і вернувся додом. А тут — бах! — червоні, «другі совєти» приходять. І Семена з гинчими хлопцями хап — ходи за родіну, за Сталіна повоюєш. Ну й повоював, тоже в піхтурі, тяжко поранили, то два місяці, доки на ноги поставили (бо в ногу ліву й ранили) в госпіталі провалявся, казав. А потому зновика на фронт, до самого Берліна.

Десь літ із десять потому як вернувся до свеї доми і вже женився, діти появилися, розкопали в тім емгебе, чи вже в кагебе, що був у повстанцях. Ну й загребли. Тут чи не вперше на допиті Семен рота розкрив, так і так, каже, я ж за родіну воював, ранєніє мав, осьо, можете подивитися. І ногу свою, де цимала буца м’яса була вервана, показав. Ну там перевірили, де треба, — точно, воював, мав тяжке поранення, ще й нагороди, змив, виходить, вину кров’ю. Відпустили Семена, і він знов до свого пастушого діла вернувся, та ще до двох дочок, як сам підсміювався, і сина встругнув.

Була в діда Семена ще одна придибенція. Вельми пісні любив. Тихий-тихий, а на весіллях чи хрестинах добре його, ледь хриплуватий, голосок було чути. А ще любив, особливо, як вип’є грамульку, про пісню й поговорити. Що там і як співається, і як, диви, точно слова придумали, холєри, колись.

Жінка його, Димка, Домна по-правильному, все бурчала:

— І що ж ти плентаєш, старущий… Ну полюбив, ну обнімаються, ну на конє парубок сідає, а дівка плаче, тож діло житейське, про те й співають… А ти дивуєшся, як дитена, як то ладно складено… То ж, може, люде грамотніші за тибе, пастуха, були.

А раз якось послухала, що дід каже, то й собі зачудувалася, бо, правда таки, щось і неїн старий Семенко петрає. А дід тоді про пісню, яка починається словами «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов» міркував:

— Чуєш, що співається, — казав. — Чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я тибе чекала… Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала? То ж як вона його ждала, холєра, майбуть, на другім селі, раз тре було конем їхати. Ну, а він їй каже: «І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала… Найменша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала». Ну, то про сестру так він зі злості сказав, а мале, видко, вредне було, а може, й брата, той, і ревнувало до якоїсь там дівки, бо мені тоже сестричка Мотрунка потому признавалася, що мине любила, а тут я став на посиденьки до чужої дівки бігати… Місця собі, казала, ни знаходила, по малому свему нирозумінію…

Дід тоді видав якийсь звук, ніби хрюкнув — чи то схвально, чи осуджуюче, для чогось пальця послинив і продовжив:

— Так во, чуєш, він же, той хлопець, як любев, міг і на друге село, пішаком, пішадрала вирушити, аби з милою-любою побачитися… Так нє, йому, бач, пофорсити хотілося, на коні приїхати, щоби бачила, якей то вдатний парубок. Ну, діло знакоме…

І засміявся стиха. А тоді вже доказав:

— А старша сестра сідельце знайшла, коня осідлала, поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Ну во, тож старша, певно, вже знала, яке то молоде діло важне — любощі… І як то од ждання довгого аж дрижаки беруть… Ни тико сідельце знайшла, а може, й ту малую, що сховала, по дупці набила. І каже ж, чуєте: поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Таки вот діли… Звісне діло, поїхав, ну, на коні, з форсом, ну во, була любов, а мати неїна, чуєш, во, ци ни гинчого для дочки за зятя намітила, бо як там у кінці…

І дід з якимось задоволенням, аж прицмокнув, проказав:

— Ну, як, холєра, каже, во… Тече річенька, невеличенька, схочу — перескочу, віддайте ж мене, моя матінко, за кого я хочу… Ну, чуєш, як просить — за кого я хочу… Во, за кого хочу, просить…

— То ж і ти хтів, раз мине у Лавріна одбив, — задоволено сказала тоді Димка-Домна.

— А чом би й нє, — одказав Семен. — Я ж уже, може, як з войни вернувся, до тибе клинці підбив, ни то що той твій пуцьверіньок… Ха, Лаврін — на городі хрін.

…Коли настала пора дідові помирати після важкого хворування, промовив дід до дочки Ганьки, яка його доглядала:

— Я тобі, чуєш, той во, що скажу… Як мине вже й на могилки занесете… Ну, той во, перш ніж у могилу труну опустять, то ти з своїми товарками пісню заспівайте… Ну, там з Федоською, Гальою, Стипанкою… Я ж пісні любив, то на останок, мо’, ни я, так душа моя послухає і собі десь заспіває…

— Тату, та чи ви-те при своїм умі, — зойкнула Ганька. — Коло могили пісню співати…

— А чом би й нє, — сказав Семен. — Чом би й нє… То, щитай, моє тобі завіщаніє… Посліднє слово… А його сповняти тре… Отако-во, чуєш… Щоб зробела, як кажу…

— Чую, — знехотя відповіла дочка.

Про себе ж вона вирішила — останнє чи яке слово, а таки при похороні гріх співати. Що то люди скажуть, якби пісню коло труни, що от-от в землю опустять, співи завели…

— Ну, а пісню… Про коня… Про козака…

І Семен заспівав, не заспівав, захрипів, засипів:

Ганька так нікому й не сказала про дивний батьків заповіт — ні сестрі, ні братові, ні їхнім дітям. Тим більше своїм подругам. Скільки то мови було б, якби сказала! На цілі вулиці й не дні, а літа. Учудив батько зі своїм заповітом, та йому що, неживому, а їй би хоч самій слідом за ним у могилу лізь…

На похорон людей прийшло цимало, вважай, півсела. Воно ніби й не помітні були батько, а, бач, уважили, стико і родичів, і просто односельчан. Все було як і належить, чин чином, і Ганька скіко тре наплакалась і наприказувалася, виливаючи свій жаль. Їй і справді було шкода тата. Добрий був, од нього, вважай, за все життя хіба півслова поганого почула.

Як уже попрощалися востаннє найближчі, закрили труну, опустили в могилу, і батюшка сказав, що опечатується гріб сей до другого пришестя Ісуса Христа, те й сталося.

Ганька оглянулася й обімліла: співав її внук, Валерик, що цеї осені до п’ятого класу пішов. Пісня мов розрізала повітря й вітер осінній гасила, що залітав од шосейки.

«Як же то? — Ганька не знала, що й робити, що й думати. — Невже ж він тоді підслухав, що тато казали? Нє, ни було його тогді… Тогді звідки довідався? Як же то, що ж діяти?»

Поки вона міркувала, до хлопчачого голоску раптом, так само несподівано, приєднався інший — старечий, жіночий.

Ганька зирнула — співала стара баба Луциха, Маруська стара, що тико на рік-два й була молодша за покійника. Співала голосом, що раптом зі старого, надтріснутого, молодшим став і вже й слова можна було чітко розібрати.

Ганна раптом не знати чого пригадала, як блискавка перед очима прорізала простір — вона згадала, що колись чула: Маруська Луцишина за батьком сохла, за Семеном, а тато маму покійну Домну вибрали. Ну потому вже й Маруська за свого покійного типерка Пилипа вийшла.

«Що ж робити, людоньки? — Ганна швидко обвела поглядом людей, вловила їхнє збентеження і якусь дивну цікавість. — Хіба й собі з того дива заспівати?»

Та її випередили. Зазвучав тихо, несміливо ще один голос, другий. І кінцівку пісні завершили вже кілька голосів — і старий, і молодий, чоловічий і жіночий:

Дитина війни

На півдорозі від райцентру до села маршрутка спочатку почала чмихати, потім наче кашляти, а далі й зовсім спинилася. Водій лайнувся і скочив з кабіни на землю, взявся порпатися у двигуні, грубо когось посилаючи при тому.

«Певне, власника матюжить», — Віталій подумав це і відчув, як хвиля нудьги, що почала було проходити, накотилася з новою силою. Навіть не нудьги, хоч і вона присутня в цій безглуздій поїздці на ще безглуздішій, густо подзьобаній ямами і ямочками дорозі. Його мучило щось непоясненне. Хтось наче з самого ранку стояв за плечима і промовляв, точніше, боляче вдовбував у мозок дивну фразу: «Ти ще нічого не знаєш».

«Авжеж, не знаю, — подумав тепер. — Не знаю, чим навіть закінчиться поїздка, яку вигадав шеф».

Віталій послав на адресу шефа (шеф-редактора) не зовсім позитивні імпульси. Наклад їхньої приватної газети падає, і шеф, він же власник, він же один із найкрутіших у краї бізнесменів (правда, другого десятка), як каже їхня Люська-комп’ютерниця, дуріє, мов сто двадцять два скорпіони в банці. На щастя, заявляється до редакції рідко, бо газета — то тільки примха для престижу. Інакше від надсадного крику — поєднання баса з фальцетом: «Думайте! Думайте, трутні!» — можна було б оглухнути. Щоб урятувати наклад (он у іншого олігарха місцевого розливу вищий), хапається за будь-яку соломинку. Одна з таких соломинок — ідея-фікс, на думку Віталика, написати матеріал (живий, сказав шеф) до Дня Перемоги про дитину чи дітей війни. І не просто про тих, кого звуть дітьми війни, а хто народився у воєнні роки. Та ще й у прикордонному селі, де та війна почалася у червні сорок першого.

«Допоможе, як мертвому кадило, — подумав тепер Віталик і вийшов з маршрутки. — Хто буде про те читати? Діди? Баби? Чи молодь по кав’ярнях?»

— Скоро поїдемо? — спитав у водія, котрий бурчав щось собі під ніс, занурений у залізні нутрощі двигуна.

— А біс його знає. Цю тарадайку давно треба списати… Жадібність…

Кому адресоване останнє слово, було й так зрозуміло. Водій лаяв, як і Віталій, свого хазяїна.

— Тоді пройдуся. Коли рушите — підберете.

Вітер зрадів, що з’явився перехожий, якому можна показати свою колючу силу. Правда, куртка Віталика була надто короткою, щоб шматувати поли. До того ж він застібнув її. Віталик усміхнувся, бо вирішив, що якраз є нагода подумки побалакати з вітром. Може, хоч із ним вийде розмова. Діалог.

Вітер, проте, тільки сердився. Віталій пожалівся вітрові не на цю поїздку, дурне відрядження (переживе), а на свою порожню голову взагалі. Нема ідей, ідей нема, і чорт зна чого взагалі попхався в журналістику.

«Бо ти шукав слова, слова, — сказав йому хтось, може, й вітер. — А виявилося, що вони ховаються. Тепер шукай, це як гра у піжмурки, пам’ятаєш?»

«А якщо я не можу, що тоді? Хто мені допоможе? Писати ж мені хочеться…»

Чим далі прямував розбитою дорогою, тим більше розумів, що скаржиться не вітрові, а самому собі. А собі на кого? Загадкова фраза «Ти ще нічого не знаєш» переросла у «Ти нічого не дізнаєшся у самого себе».

«Абсурд», — подумав і оглянувся.

Маршрутка не хотіла рушати з місця, а село не бажало наближатися. Вітер не робив спроби спинитися, послухати, що каже новоявлений блукалець, та раптом й жалітися перехотілося. Несподіваний вчорашній холод, що прогнав весняне тепло й пообривав там, у місті, пелюстки з дерев, тепер жбурляв разом з вітром під ноги грудки грязюки із торішніми сухими стеблами всередині, наче нагадував про минулорічну осінь, коли він дізнався, що його Мироська, Славця, Славунчик і… імен, точніше варіантів імені коханої було багато, а факт один — вона сказала, що любить, кохає іншого, що зустріла його, що буде весілля, що… біль не минав і досі, хоча Віталій уже дружив з іншою дівчиною, Іринкою, Ірусиком, Ірунчиком, ще вродливішою, ніж Мирослава-Мирося. Проте…

«Я знаю, що таке страждання, — сказав раптом йому вітер. — Ти не самотній, а я самотній. У цьому полі, у цьому світі, бо як звати мою кохану? Вітрина?.. Не знаєш, і я не знаю. Її немає. А ще страждаю, коли не можна нічого зламати. Хоча б маленьке деревце. І коли не помічають моєї сили і моєї ласки, бо я теж вмію бути добрим і лагідним…»

«Ха, — сказав Віталій. — Тричі ха, і як там у тому анекдоті? Пауза з наголосом на «у»? Здорово, ніц не скажеш? А чого казати і кому? Вітрові? Субстанція невидима».

Маршрутка наздогнала Віталія перед самим селом, коли в найближчих хатах уже можна було виразно бачити вікна і колір віконниць, які обрамляли скло — як і в місті, в селі вони були переважно білими — пластик добрався і до віддалених сіл. Віталій, коли маршрутка вже в’їжджала в село, став шукати не біле, а якесь інше обрамлення скла на вікнах. І знайшов — темно-коричневе, схоже, колір дубової кори, трохи підфарбованої. Тут він здивувався — дорогою до села розмовляв із вітром, навіть сперечався, вітер намагався збити його з ніг, а маленьке сільце звалося Вітрівка. Прикмета? Збіг?

Вже з вікна маршрутки побачив здалеку темно-синю споруду — ген-ген вдалині, у полі. Вона немов намагалася вилізти з-під землі і ніяк не могла цього зробити.

«Певно, дот, — подумав. — Чи дзот».

Їх тут, він читав, колись натикали чимало. Деякі підірвали ще при обороні, у сорок першому, але зовсім знищити не змогли, декотрі так і лишилося, бо як витягнеш величезні кам’яні блоки? Та й чомусь це не стали робити. Хіба що, як сказали колись Віталику в іншому селі, що могли, розтягли сільські дядьки. Але великого блока й на возі не повезеш.

Разом з ним вийшли двоє жінок і чоловік, він був четвертим, в однієї з жінок і спитав, де живе Ганна Петрівна Тищук.

— А отамика, на тую вулицю повернете. Сама там і живе. Ви-те не неїн родич? Бо казали…

Що казали, Віталик так і не взнав. Жінка з торбою у руці дивилася на нього так, мовби пригадувала, де бачила. Чекала слів?

— Я з газети, — Віталій усміхнувся, як міг, приязно.

— З газети? До Ганни?

— Матеріал писатиму, до Дня Перемоги.

— Гой?… Тож вона вроді ни воювала…

— У війну ніби народилася.

— У війну? А точно — мама казали, що Ганька воєнна. Воєнна, да… Отой того писати?..

Друга жінка, молодша на вигляд, котра йшла поруч, подала голос:

— Влянко, хіба ти не відаєш, тож батько неїн тутечки солдатом був, ну, красним, совєтським, ще до войни…

— Та я же ни мєстная.

— Ну во… подайте люди памнять. Ти ж Личукова невістка…

Віталій відчув, що може взнати щось цікаве. Донька радянського солдата, червоноармійця? Але ці жінки більше нічого не знали. Чи не хотіли сказати. Втім, одній під п’ятдесят, а, мо’, й молодша, а друга хоч і старша — не місцева. Ні, явно знають щось більше.

«Гаразд, не буду питати, взнаю більше від самої Ганни Петрівни», — вирішив Віталій.

У хаті — старій, перехнябленій, може, навіть ще з довоєнного часу — він застав двох — невисоку, зсутулену жінку в темно-синьому станіку і чоловіка, ще старшого, в куфайці. Вони явно перед його приходом про щось сперечалися й несподівано позаковтували слова. Віталій відрекомендувався, сказав, що написати хоче про пані Ганну, як про дитину війни.

Розмови, однак, не вийшло. Не зав’язавшись, зів’яла.

— Та що ж розказувати? Як і всі, хто тієї пори народився — діти війни. Кажуть, судитися тре, щоби якісь там гроші чи що дали. В район їхати. Та куди мені з моїми ногами? Вже як буде — так буде.

— Мені казали, що батько ваш не тутешній був?

— Хто казав? — жінка зирнула насторожено.

— Ваші односельчани.

— Ну, люде скажуть… Авжеж, з окруженців… Лишився, до мами покійної пристав.

— Але ж ви, мені в сільраді казали, восени сорок першого народилися?..

— То й що? Вам паспорт мій тре чи щоб я щось розказала?

— Вибачте, будь ласка.

Небагато довідався у цій хаті Віталій. Так, народилася у сорок першім, та що згадувати… Батько з матір’ю жили, потім на фронт батько пішов, там і пропав. Згинув, загинув, яка різниця, коли нема. Мати з ними двома осталася, вона й брат, у сорок п’ятім, зразу після Нового року за два тижні по Різдві родився. Ну, яке потому життя було вдовине, то вже…

Господиня тихо заплакала. Сльози її душили дедалі сильніше, а потім почала хапати повітря.

— Ніц вам казати не буду більше. Йдіте собі… Оно хіба хай Трохим розкаже. Він тоже дитина війни. Він мій дядько. Звиняйте… Ни можу… Ой, ни можу…

Чоловік, на вигляд за вісімдесят, котрий мовчки сидів усю недовгу й небагатослівну розмову, взявся проводжати незваного гостя. Віталій вирішив — може, його хоч трохи розпитає. У матеріалі обов’язково згадає. Тільки ж у нього завдання про тих написати, хто у воєнні роки народився. До Дня Перемоги. А поки що не густо сіється.

Вже біля воріт дядько Ганни сказав:

— Ви-те, той, не обижайтеся на Ганю. Не говірка вона та вообще… Тут історія така…

Він нахилився, стишив голос, мов його міг підслухати рвучкий холодний вітер, що налетів з-за хати.

— Якщо не для газети… просто так вам кажу… діло було таке…

Умовк, певно, зважував — казати чи ні? Щось мав сказати і не міг. Чи теж не хотів. А може, боявся, бо на хату небіжки оглянувся.

Віталій вирішив узяти бика за роки. Принаймні стимулювати майбутню розповідь. Нагнувся до старого, котрий плямкав губами і не міг здобути слова, як та жінка в хаті.

— Може б, ми по п’ятдесят грам випили? У вас тут бар є? Чи буфет?

Старий зирнув на нього якось так подивовано, мовби Віталик запитував, чи вчора в них не приземлялися марсіяни.

— Чого ж? Є бухвет, отамо, в магазинчику… І бар є, окремо, там, де раніше молоко приймали… Настя Сакунцьова з чоловіком, тим, що десь на заробітках напитала, під бар ту хатину й переробили…

— То ходімо?

— Ну, я хіба пива троньки… Бо, самі бачите, вік… Не віз уже, а колимага розбита…

Бар у Вітрівці виявився маленьким, не бар, а барчик — з двома столиками, правда, стіни стилізовані під сільську хату з півниками і дівчиною біля колодязя та козаком-парубком біля неї. Розписи були старанні, але Віталик подумав, що художник, певно, списував їх із якогось килимка.

— От, Настуню, тобі посєтітєля привів, — сказав до жінки за вузьким шинквасом дід Трохим. — Щитай, такого в тебе й не було. Журналіст аж із області.

Хлопець, котрий допивав пляшку пива, при їхній появі, а, певніше, Трохима, сердито щось буркнув, поспішно доковтнув пиво й вийшов. Молодичка, що байдуже було глипнула на відвідувачів, подивилася на Віталика привітніше. У тому погляді десь так тридцятилітньої жінки з обвітреним сільським обличчям раптом зблиснули Крим з Римом, а чортик, який вистрибнув з кутика лівого ока, здавалося, промовив: «А пацанок нічого, хоч і молодюній».

— То що питиме поважний гість? — проспівала вона.

У самому питанні вже були провокація-заохочення.

Віталій все ж, окрім двох пляшок «Львівського світлого», замовив ще й по п’ятдесят обом горілки та канапки.

За столом дід Трохим промовив:

— Ну то отой, що тутка був… меї жінки покійної сестрин внук…

— То що ж…

Віталій не знав, що казати далі й підняв чарочку:

— Давайте за… Та за Перемогу… Певно, воювали?

— Не вспів, — сказав дід і відпив трохи, а тоді, поставивши на стіл: — Спокусився-таки…

Віталій свою порцію випив майже до дна. Відчув, як пекуча рідина подарувала продмуханому вітром тілові дещицю тепла.

По хвилині-другій мовчанки вирішив нагадати:

— То ви казали — історія була… До війни…

Дід Трохим відкусив хліба, зітхнув, посовався по лавці.

— Та що казати… Ганю… Ну воно той — життє… А тоді… Як прийшли у тритцять дивєтім перші совєти, то стали скоро собі оті страхіття бетонні ставити…

— Доти?

— Ага, доти. Бо ж границя стала рядом, за Бугом. Те й села, що коло самої границі, виселили, а нас — нє… — Сьорбнув пива і продовжив: — Землю під них стали рити, то й з села брали, наших. А стіни ставити, плити ті великі сторчма вкопувати, то вже зі Сходу людей привозили. Ну, а потому, як звели, то стали солдати в тих дотах діжурити. Хлопці такі молоді, ну, звісне діло, в село до дівчат шастали. Декотрі з наших дівок з солдатиками любов закрутили. Ну й Варка, Ганіна мати, сестра моя, знацься, тоже. Молоденьке було, молодюсіньке, довірливе з того свіданія прибіжить, очі світяться, як у кішечки, щоки горять. Навіть молоко і сметану в той дот крадькома носила. Ну, я молодший був, політок, підліток, значить. То з Варки дражнився — солдатська нівєста, за корчем присєста. А вона так гордо — я подруга красноармєйца. Ну і наприсідалася, надружилася…

Старий шморгнув, сплюнув і закашлявся — довго і надсадно. Наче відповідаючи на той кашель, десь за стіною бару загавкав пес, теж протяжно і якось надсадно.

— Звиняйте… Ну, теє, навесні вже добре видко стало, що понесла наша Варочка, груба, як то по-вченому…

— Вагітна?

— Ну, так. Батько наші строгі були, в крик, в репет, за пасок. Навіть мама не змогли оборонити. Як звати та хто?.. Варка тоже у плач — він сказав, що там, на Донбасі, де забойщиком на шахті до служби був, зосталась у його дівчина, справдешня нівєста. Що тут так, по дурості, «западьонки», красіві, казали, то й переконався. Ну, а Варка, що ліпше втопиться, ніж проситиме женитися. Тато покійні: як звати, кажи, негіднице, ну там ще і гірші слова були… Вона й відказує, що ім’я таке дивне, Ромуальд. Хоть і шахтьор, а батьки з благородної сім’ї. Прикащиком, чи що, нібито колись батько його був. Ну, а наші тато в часть, а там: ніякого Ромуальда нема, ну він знову до сестрички. Та не сам, а з старшиною з тої часті. Ну, як батько дав Варці джосу, при тому ж старшині, то таки призналася, що родимка біля лівого вуха і очі голубі, як льон на панському полі, коли цвіте, ото таке в неїного кавалєра. За тими примєтами і найшли. Хоть і шахтьор, а незавидне, худюще, очі чи то од голоду, чи зі страху світяться, Романом звати. Мали його під суд оддати за соблазнєніє. Правда, обіцяв подумати, чи жениться…

Старий покосився на Настю — та схилилася над прилавком, а помітивши його погляд, нагнулася. Хоч, певно, чула все. А може, й знала цю історію…

Трохим нахилився до журналіста ближче, дихнув важко.

— Ну, одним словом тая бесіда у п’єтницю була, а у неділю — війна. Казали, дот ніякого врага не пропустить, вогнем змете. А побили їх, як мишей у норах. Ну, в понеділок раненько пішли тато до того дота. Нівроку здорові були ще тоді, то й Романа приволікли. Геть закривавлений той красноармєєць, рука посічена вище ліктя, без пам’яті, але живий. Мама помогли заволокти до хати, ну і я помагав, а там тато й кажуть до Варки: «Ото тобі жениха доставив, теперка вже не втече». От і вся історія. Таке діло.

— Він лишився? — спитав несподівано хрипко Віталій.

— Зостався, чого ж… Виходили, став по хазяйству помагати, батюшка їх з Варкою у церкві повінчав. Ніби й вдячний був за той порятунок, до Варки соколом, а вечором сяде на лавці за ворітьми, цигарку смалить і мовби кого виглядає. Ну, а коли другі совєти прийшли, у сорок четвертім, забрали його на фронт. Варка тоді Ганіним братом Дмитром, того, груба, ци то вагітна була. Думала, не заберуть. Таке діло. Забрали. А мо’, й сам захотів, бо з воєнкомату не вернувся, два письма всього потому прислав. У сорок п’єтім, навесні, у другім письмі — у госпіталі, писав. Ранений під Кенігсбергом, везуть в Росію на лєченіє. І все. Як у воду канув. Варка кудись писала, отвєт: «В списках убитых и пропавших безвести не числится».

Далі Віталій дізнався — ростила Трохимова сестра дітей сама. На ноги ставила, як могла. Ну, і він, Трохим, помагав, бо не тільки мати, а й батько вже після війни слабували. Нагарувалися. Ну, що там казати, виростили, поставили на ноги якось. Дмитро, той десь у Расєї, а Ганя… Ну, Ганя заміж так і не вийшла, хоч хлопці сваталися…

Слова з розповіді діда Трохима то тихо дзюркотіли, то спинялися, наче стомлювалися, й передихнувши, бралися йти далі.

Віталій замовив ще по п’ятдесят грамів, і старий все-таки випив.

«Може, й не треба було, — подумав Віталій. — Вік у нього… Та щось мені на душі мулько. Обом стало мулько. І наче знову похолоділо…»

Дід Трохим глянув на кореспондента на диво майже тверезими очима:

— Ганя вже, як мати неїна, Варка, знацься, представилася, царство їй небесне, на Донбас їздила. Дідо, ну, батько покійні, сказали якось, що той посьолок, з якого Роман був, Красноватка називається. — Старий часто засапав, та пересилив, договорив. — І Варка мала підозру, що Роман туди після госпіталю поїхав. Тико горда була, не написала, не поінтересувалася. А Ганя сильно хтіла батька хоть на старості побачити. Чи хоть його могилку. Побачила… Тико ж, каже, там на могилі дві дати через чорточку: тища дев’ятсот двадцятий і тища дев’ятсот сорок п’єтий. Виходить, у ту свою Красноватку поїхав умирати. Таке от діло…

Через півгодини Віталій ішов до того місця, де зупинялася маршрутка. Враз подумав, що треба було б навідатися для повноти картини до дота за селом, того дота, з якого батько Ганни витягнув чоловіка для доньки, Ромуальда-Романа, котрий вернувся на Донбас, «у ту свою Красноватку помирати».

І спинився. Хтось наче дивився йому в спину. Не озирнувся, бо знав — дот і дивиться. Холодним, мертвим оком з глибини своєї бетонної ями, з порожнечі, крізь роки.

Пішов далі до зупинки. Ще більше не по-весняному похолодніло.

Він не знав, що через чотири роки його, на той час менеджера приватної фірми, призовуть до армії, української армії, й пошлють на дивну й водночас страшну в своїй нелюдській суті війну, яку чомусь українці називають АТО, хоч воюють проти жорстокого підступного агресора.

Що під невеличким, щойно визволеним шахтарським селищем він прочитає на похиленому стовпці: «Красноватка». І враз пригадає поїздку у маленьке волинське село, розповідь діда Трохима й подумає, що треба буде після бою навідатися на місцевий цвинтар і знайти могилу Романа.

Та за селищем його зустріне сліпа люта куля. Віталій упаде й почує, як набухають кров’ю груди. Він побачить перед собою свою Іринку й маленьку доньку Ганнусю, якій навесні виповнилося три рочки. А потім… Потім раптом перед очима табличку з двома датами і рисочкою посередині: «1920–1945».

Він лежатиме, і рука його на землі по піску пальцем виведе дві інші дати, теж через риску: «1985–2014». Дати його життя. Він здригнеться, прошепче: «Ні!» І вже майже неслухняними пальцями стане стирати другу дату.

Кішка

Уже в машині лікар сказав медсестрі, що їдуть вони за незвичайним викликом. Хтось зателефонував по «03» і промовив лише пару слів: «Приїжджайте, я помираю».

— Може, розіграш? — припустила медсестра.

— Можливо, — сказав лікар. — Але назвали адресу, то мусимо їхати. Я теж казав про розіграш, але Мирося, чергова, істерику влаштувала. Ніяк не звикне до нашої роботи…

Далі дорогою мовчали. Будинок, до якого приїхали, був на краю так званого тридцять третього кварталу, у спальному мікрорайоні, до того ж, здається, гуртожиток-малосімейка. Названа квартира виявилася аж на п’ятому поверсі. Коли підіймалися, лікар грубо лайнувся, посковзнувшись на якійсь брудній плямі.

На дзвінок — раз і вдруге натисла медсестра — ніхто не відгукнувся.

— Я ж казав тій дурепі — розіграш, — промовив сердито лікар.

Але тут санітар Вася завважив, що двері начеб відчинені. Штовхнули і зайшли. Світилося у вітальні, радше п’ятачку, і в маленькій кімнатці. У кімнатці, впершись на ліжко, стояв на колінах старий сивий чоловік у бавовняній картатій сорочці й чорних штанях. Лікар підійшов, торкнув його за плечі. Старий посунувся вбік, потім беркицьнувся на спину. Троє зі «швидкої» нахилися над ним.

Лікар помацав пульс, спробував розтулити повіки, навіть помасажував серце, і констатував, що старий мертвий. Помер хвилин десять-п’ятнадцять тому. Коли вони вже їхали сюди, виходить.

— Може, спробувати зробити укола? — невпевнено запропонувала медсестра.

— Як хочете, — знизав плечима лікар.

Заштрик, звісно, не допоміг. Вже як виймала шприца, медсестра завважила, що померлий щось наче тримає в руці. Розняла пальці й дістала клаптик паперу.

— Що там? — спитав лікар. — Передсмертна записка? Невже знову самогубство?

— Ні, — сказала медсестра. — Здається, ні.

Вона кілька секунд повагалася і прочитала:

— Подзвоніть (далі йшов номер телефону), Ніні, дочці. Хай забере Мурку. Шкода кішку.

— Шкода кішку, — повторив лікар.

— Так тут унизу приписано, — сказала медсестра.

Лікар узяв з її рук папірця, покрутив, навіщось підніс до очей.

— Два останніх слова ледве дописати встиг, — сказав по хвилі. — А от на ліжко вернутися вже не зміг…

— Інфаркт? — спитала медсестра.

— Можливо, — сказав лікар. — А може, й просто від старості помер. Розтин покаже. Телефонуйте дочці.

Медсестра набрала номер, накрутивши диск на старому зеленого кольору телефоні. Відгукнувся чоловічий голос.

— Можна Ніну?

— Нінк, тебе, — гукнув чоловік.

— Слухаю, — почувся грудний жіночий голос після невеликої паузи.

— Ми зі «швидкої допомоги», — сказала медсестра. — У квартирі вашого батька.

— Йому погано? — спитала Ніна.

— Він помер, — сказала медсестра.

— Ви хочете, щоб я приїхала? — спитала Ніна.

— А ви як хочете? — вже роздратовано спитала медсестра.

— Добре, ми зараз приїдемо, — поспішно мовила Ніна, і перш ніж вона поклала слухавку, медсестра почула, як сказала до когось, очевидно, до чоловіка, котрий піднімав слухавку:

— Саш, батько помер. От тобі й відпустка.

Перед виходом із квартири медсестра зайшла на кухню, ще крихітнішу за кімнату, і покликала:

— Киць-киць-киць…

Ніхто не відгукнувся. «Цікаво, яка вона у нього, та кішка? — подумала медсестра. — Напевне, така ж стара, як і він сам».

Вона мимохідь оглянула кімнату. Ліжко, килимок біля нього, старі шпалери на стінах, ще старіші книжкова шафа і шафа для одягу, стіл, на ньому накидано паперу, два обдерті стільці біля стола. Медсестрі нестерпно захотілося вийти.

Десь через тижнів два вона пригадала цей виклик. Несподівано зринув у пам’яті й номер телефону із записки в руці померлого.

Ще через два дні, ввечері, на своїй черговій зміні, не витримала і набрала таки цей номер. Знову відгукнувся чоловік.

— Покличте, будь ласка, Ніну, — попросила медсестра.

— А хто це?

— Її знайома.

— Слухаю, — сказала Ніна, очевидно, щось дожовуючи.

— Вибачте, що турбую вас, — сказала медсестра. — Я зі станції «швидкої допомоги». Ми приїжджали, коли помер ваш батько…

— То в чому річ? — спитала Ніна після невеликої паузи. — У вас є до нас якісь претензії?

— Ні-ні, — сказала медсестра. — Жодних претензій. Просто… Там, у вашого батька…

— Я слухаю, — сказала Ніна.

— У вашого батька в руці була записка. Щоб ви забрали кішку. Ви її знайшли?

— Кішку? — Ніна перепитала це явно розгублено. — Яку ще кішку?

— Здається, ваш покійний батько писав, що її звали Мурка, — нагадала медсестра. — То ви… Ви її знайшли?

Настала довга пауза. Медсестра почула Нінине дихання і ще чийсь голос, здається, її чоловіка, який гукав: «Нін, підгоряє».

— Вибачте, — сказала врешті-решт Ніна. — Наскільки мені відомо, в батька не було ніякої кішки.

— Не було? — розгублено перепитала медсестра.

— Ну, може, я й помиляюся, я взагалі-то у нього перед тим давно не була, але… Він взагалі-то казав колись, що хотів би завести кішку… То у вас жодних претензій?

— Жодних, — зітхнула медсестра. — Вибачте, — і поклала трубку першою.

Ще через тиждень медсестра знайшла у журналі викликів адресу того старого. Наступного дня, відіспавшись після нічної зміни, поїхала на його тридцять третій квартал.

Як і тоді, першого разу, двері до квартири на п’ятому поверсі були прочинені. Але цього разу за ними чувся голосний дратівливий гул.

«Циклюють паркет», — зрозуміла медсестра і тихенько відійшла від дверей.

Колюче терня

За день до останнього (найостаннішого!) екзамену для випускників одного із львівських вишів майбутнього економіста Арсена Нечимлюка вбили. Ні, фізично він лишився живим і продовжував, як сказав би один із колишніх високопоставлених чиновників загальноукраїнського масштабу, функціонувати як фізична одиниця. Але постріл пролунав з вуст Арсенової однокурсниці Лесі Юхимчук, прекрасних, ледь припухлих вуст тієї самої Лесі, яку більшість їхніх однокурсників вважали його, Арсеновою, спочатку дівчиною, а потім і нареченою. Навіть сперечалися, куди вони поїдуть після отримання диплома — до нього, у галицьке село, чи до неї — у волинське, хоча був і третій варіант — десь знайдуть собі роботу у Львові. Останнє було малоймовірним, особливо для людей їхньої спеціальності — економістів у галицькій столиці, як і скрізь, вистачало, їх виші продукували чи, як казав Віталик Мосіюк, гострослов-однокурсник, викидали, як гній з-під дрисливої корови.

— Маю щось сказати тобі, Арсенчику, — промовила Леся при їхній зустрічі після, за визначенням самого викладача, останньої необов’язкової консультації.

Вони стояли біля вікна у коридорі, Леся на консультацію запізнилася. «Ти прийдеш?» — спитала напередодні. — «Не знаю, — сказав Арсен, — якщо ти прийдеш, то і я прийду, хоч що там вже консультувати?»

— Прийди, — сказала вона два дні тому.

— Маю щось сказати тобі, Арсенку, — тепер.

«Маю щось сказати» і виявилося тим пострілом. На початку він складався з енної кількості слів-дробинок:

— Арсенку, я розумію, тобі буде боляче й несподівано, але ти маєш вислухати й зрозуміти. Це буде чесніше, ніж якби я тобі нічого не сказала й поїхала.

— Поїхала? Ти кудись їдеш?

— Так. Завтра вранці. Екзамен починається о дев’ятій, я піду складати першою, бо о десятій ми виїжджаємо, — сказала Леся і подивилася на годинник — може, щоб переконатися, чи ще далеко до десятої.

— Ми?

Арсен нічого не розумів.

«Ага, черговий розіграш», — встиг подумати.

— Так, ми їдемо з Олегом. Відпочити за кордоном. В Іспанії.

— З Олегом? Хто це?

— Арсенчику, я розумію, тобі буде боляче. Але це мій наречений. Майбутній чоловік.

— Що? Та ти жартуєш? Як я не зрозумів!

— Ні, Арсенчику. Арсенчику — ні!

Вона взяла його за руки. Намагалася зазирнути в очі. Зрештою сказала:

— Ходімо, на нас звертають увагу. Ще подумають, що сваримось.

— Сваримось?

Вони, звісно, іноді сварилися. Сварилися й мирилися. У квартирі, яку він наймав. І в тій, яку наймала вона. Університет був приватним і не міг забезпечити студентів гуртожитком. Скільки разів Арсен дякував долі, що приїхав вступати до Львова, а не Луцька, як перше хотів. Що, не вступивши до національного університету імені Івана Франка, вирішив подати документи сюди. Бо тут зустрів Лесю. Тільки заради неї, її диво-очей — горіхово-карі, вони притягали, як магніт. «Що твої очі — тиха молитва», пригадував слова із пісні, вже потім довідався від Лесі, що ті слова належать саме Іванові Франкові. І ті ледь припухлі вуста, і диво-стан, граціозно-виточений, і хода, що кликала за собою, і… І, і, і, і… «Іго-го», — подумав тепер.

Вони вже простували вулицею. Леся казала, що так сталося, що зустріла Олега два місяці тому, що то було, як вибух, зовсім не так, як у них, як з тобою, Арсенку, що…

— Хто він? — перебив Арсен.

— Підприємець.

— Підприємець? Бізнесмен?

— Ну, а як бізнесмен, то й що? Ти мене в чомусь підозрюєш? Ти завжди в чомусь підозрював!

Останнє речення вона вже викрикнула. Обличчя її пополотніло. Яке обличчя в нього — Арсен бачити не міг.

— Ти не віриш у мої почуття? Гадаєш, я вибрала його, бо він багатий? Ну, так, він багатий, а я погана, меркантильна дівка, яка може любити тільки такого, як сама…

— Як сама?

— Вибач, я сказала не те. Ну, так, я теж із села. Ну, він бізнесмен, у нього солідний будівельний бізнес, і не тільки, ну й що, хіба такі люди не можуть кохати?

— А ти? Ми ж з тобою кохалися ще тиждень тому. Ні, чотири дні тому. Господи! Що ж це таке!

— П’ять днів тому. Вважай, що то був мій прощальний подарунок. Я багато за що тобі вдячна.

— Подарунок? Вдячна?

— Так. Ти… Ти ж сам розповідав, що у вас казали: справжній галичанин ніколи не візьме волинячки.

— У нас колись казали: австріяка не візьме москальки. Бо колись волинян у нашому селі обзивали москалями, а ті, що жили за кордоном, наших — австріяками. Але то жартома… І женилися, і весілля справляли по обидва боки границі. Коли то було? До чого це тепер?

— Ні до чого… Ці роки були не найгіршими, — сказала вона. — Коли я… Коли ми з тобою…

І тут він не витримав. Вдарив, ні, радше легенько штурхнув Лесю в плече.

Вона подивилася здивовано. І… зневажливо, як ніколи ще не дивилася.

— Ти… Ти таки селюк… І не вмієш програвати…

Арсен пішов швидко-швидко.

«Я справді селюк», — подумав.

Знав, що мусить вертатися у своє село. За п’ять кілометрів од межі з Волинською областю. Від колишнього державного кордону двох імперій — Австро-Угорської і Російської. «Австріяка» ніколи не жениться на «москальці»… От тобі й приказка…

«Треба було попрощатися по-людськи», — подумав.

І відчув — не зміг би. Йшов, пробирався крізь строкату людську юрбу, а до голови лізли слова. Із пісні на слова Івана Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». І далі, як там далі? Десь далі: «Чом твої устонька — тиха молитва?». А ще далі, але близьке?.. І пригадав: «А твоє слово остре, як бритва?» От вона його й зарізала. Ні, слова вбили, а ці, що він не раз так палко цілував, зарізали. Дорізали. Устонька. А на них усміх, що… «серце бентежить, як буря люта?»

«Чом твоє серденько — колюче терня?» — пригадав те, що шукав, але не міг згадати.

Арсен прийшов на екзамен після десятої, коли — знав — там, біля аудиторії, не буде Лесі. Весь вечір і сьогоднішній ранок мав надію, що озветься сотовий. Мобільник. Її голосом. Скаже, що то все ж був розіграш. Чи випробування йому, якого він не витримав.

Не озвався.

Він не напився, як спочатку хотів, подумав з гіркотою: «Селюки напиваються тільки самогонкою. Удома встигну».

Заснув десь о третій. На екзамені відповідав, як здавалося, невлад, але все ж отримав високу оцінку. Юрко Куцик, товариш його ще з першого курсу, з яким під час канікул заробляли на оплату навчання, спитав:

— Що сталося? Чого ви з Лесею нарізно складали? І взагалі ти якийсь припухлий… Бухав чи кохався цілу ніч?

— Забухано кохався, — відповів Арсен.

— Чудеса в решеті, — сказав Юрко.

Через тиждень, після вручення дипломів (Лесин отримала її подружка), Арсен мав їхати додому. У село за п’ять кілометрів од Волині, області, де народилася і виросла його зрадливиця Леся. І краю, де колись жила інша Леся — велика Леся Українка. Згадав: Леся якось сказала, що він обов’язково має побувати у Колодяжному, селі, де жила її славетна тезка. Вони разом мають побувати, бо вона вже там була. На шкільній екскурсії.

— А знаєш, — сказала вона, — у Колодяжне, до Косачів, приїздив ваш Іван Франко.

— Наш?

— Не чіпляйся за слова, — засміялася Леся. — Я мала на увазі, що він, як і ти, зі Львівщини.

— Тоді і я повезу тебе в Нагуєвичі.

У Нагуєвичах вони побували. Леся сказала, що їй сподобалися обидва будиночки (не такі вже й бідні, сказала Леся), вони побродили лісом, а ще екскурсійний автобус спинявся в лісі, коло якоїсь лісової кнайпи-забігайлівки, і, доки інші випивали та закушували, вони вдосталь набродилися, націлувалися й наобнімалися, а Леся сказала, що як вернуться до Львова, закохає його до смерті.

А зараз, вже на автовокзалі, Арсен раптом подумав, що мусить з’їздити в те Колодяжне. Сам. Уявлятиме, що з Лесею. Чом би й ні? Речей у нього небагато, вмістилися у заплічник, головні відвіз додому ще перед екзаменами. Ну, зробить трохи гак дорогою додому. Десь увечері буде вдома. Ні — то переночує в Луцьку, у готелі, гроші ще в нього є. Глянув на розклад і зрадів — маршрутка «Львів — Ковель» відправлялася всього лиш за півгодини.

Він приїхав до Ковеля по обіді. А на пероні вокзалу, чекаючи на свою маршрутку (за ціною квитка зрозумів, що Колодяжне десь зовсім недалеко від Ковеля), раптом побачив, як під’їхала інша маршрутка. Прочитав: «Ковель — Стара Вишня» і нижче: «Через Галинівку». Наче струмом вдарило. То було село його Лесі. Хай колишньої Лесі. Те село, про яке був у нього свій спогад. Де також кохалися з Лесею.

Арсен згадав їхній приїзд до Галинівки минулої осені. На Покрову, храмове свято у Лесиному селі. Ще дорогою Арсен пожартував, що колись обов’язково проведе у її селі референдум, щоб перейменувати Галинівку в Лесівку. Жартував — от побачиш, всі проголосують.

Згадував, якою привітною була її мама — худенька, маленька жінка. Як разом ходили до церкви. Слова сусідки: «Лесечко, з вас буде гарна пара». І поцілунок Лесі крадькома після цих слів.

За хвилин сорок він був у Галинівці. А вийшовши з маршрутки, подумав, що не знає, нащо приїхав. Леся десь там, за кордоном, на іспанському курорті. Навідатися до її батьків? Що він їм скаже? Переконуватиме, що Лесі не треба виходити за того багатого чмура? Чмура? Він ревнує? Звісно, ревнує. Гострий напад болю стис серце. Серце, наколоте на терня. Присів на лавочку. Ні, він не піде до її хати. Не зможе. Треба вертатися назад, до Ковеля. До Колодяжного не поїде, це теж буде йому надто боляче. Подивився на табличку на стовпці обіч зупинки. Маршрутка на Ковель буде за годину. Якщо точніше — через п’ятдесят сім хвилин. Хай, пройдеться до центру села, хочеться пити, то вип’є води, а може, й пива. Тут, у Галинівці, він знає, є й крамниця, і два бари.

Він таки посидів у барі з назвою «У Косака», випив своє пиво. «Оболонь». Світле. Живе, якщо вірити написові. Подумав, що в назві бару, то, мабуть, прізвище власника. Майже, як Косач. Косачі. До яких приїжджав (приїздив, почув Лесин голос) Іван Франко. Здається, вона казала, що з сім’єю, а Леся, Леся Українка тільки зустріла їх, бо мусила їхати на лікування. Йому теж треба лікувати. Душу. Нехай, колись він таки завітає в Колодяжне. Коли залікує душу й зустріне іншу дівчину. Якщо зустріне, звісно.

Арсен встав. «Ще пляшечку?» — спитала дівчина за стійкою. Похитав головою — ні, з нього досить. Поплентався до виходу, а далі вулицею. Світило сонце, припікало. Незабаром зеніт літа.

«Життя триває, не закінчується, а ти надто вразливий, друже мій», — подумав.

Проходячи повз продовгуватого будинку, Арсен Нечимлюк побачив табличку обіч дверей — «Приватне сільськогосподарське підприємство “Золотий колос”. Щось наче підштовхнуло його. Зайшов і в русявої дівчини у кабінеті з написом «Приймальня» спитав, чи їм не потрібні економісти?

— Зайдіть до Віктора Івановича, — сказала дівчина. — Це наш голова правління. Він поки що є, бо зібрався їхати на поле.

Віктор Іванович виявився моложавим круглоголовим чоловіком із залисинами. Почувши, що прийшлий шукає роботи, запитав, звідки він, і здивувався, коли довідався, що з Львівської області. Арсен сказав, що колись випадково був у Галинівці й село йому сподобалося. Показав диплома.

— Приватний університет, — скептично промовив Віктор Іванович.

І коли Арсен подумав, що то була найідіотськіша затія цього дня, раптом почув, що його можуть взяти з іспитовим тримісячним терміном економістом з виконанням обов’язків також бухгалтера.

— Я згоден, — сказав він.

Арсен Нечимлюк прожив у Галинівці неповних п’ять років. Спочатку найняв житло в бабусі неподалік від контори, та через півроку йому дали кімнату у двокімнатній квартирі будинку, що колись називався будинком для вчителів і колгоспних спеціалістів. У другій кімнаті жила Ольга, медсестра з місцевої лікарської амбулаторії. До неї регулярно навідувався місцевий хлопець Мишко, закоханий в Ольгу, і погрожував розібратися з Арсеном, якщо щось помітить…

— Ну, ти сам розумієш, кореш, що Оля моя дівчина, а в мене кулаки сам бачиш…

Кулаки в тракториста сільгосппідприємства Мишка були сильні, Арсен сказав, що до Олі ні-ні, і через рік отримав запрошення на їхнє весілля. Він багато з ким на той час був знайомий, сільська подруга Лесі, Тамара, його впізнала й здивувалася, висловила «фе» на адресу Лесі, що кинула такого хлопця. Арсен не виправдав Тамарчиних надій на залицяння, зате заслужив похвалу Віктора Івановича Тоцького, власника «Золотого колосу»:

— А ти, здається, толковий пацан.

Ще через рік «толковий пацан» отримав свою першу неофіційну премію в доларах. Трапилося це так. Того року був високий урожай картоплі, ціна невелика, і Віктору Івановичу радили почекати з продажем до весни, тоді, мовляв, ціна підскочить. Арсен сказав, що продавати тре зараз, ну, хай трохи пізніше, бо ціна, судячи з цьогорічної тенденції, не підскочить, а впаде, такої кількості (надлишок не тільки в них) бульб не реалізують за зиму, а ось на початку зими ціна ненадовго поповзе вгору, тоді й треба ловити момент, причому продавати якомога далі на сході.

— А витрати на бензин?

— Витрати окупляться, — сказав Арсен.

— Ну-ну, — буркнув Віктор Іванович, а через день повідомив, що згоден ризикнути, дослухатися до думки пана економіста, але за однієї умови. Якщо навесні ціна на картоплю не буде вищою на гривню, а, навпаки, нижчою, він випише економістові премію, що дорівнює його тримісячному окладові, якщо ціна підвищиться більш як на гривню, то три місяці не платитиме йому зарплати.

— Згода? — спитав майже весело хазяїн.

— Згода, — відповів Арсен.

У травні наступного року Віктор Іванович покликав Арсена до свого кабінету і вручив пачку доларів. Сказав, що він заслужив премію у стабільній валюті. На вулиці Арсен перерахував гроші. Виявилися — 750 доларів. Спочатку здивувався — чому така сума, не п’ятсот чи, скажімо, тисяча? А потім пригадав — то ж сума, еквівалентна його тримісячній зарплаті у гривнях. Віктор Іванович був скрупульозно діловою людиною.

За цей час Арсен двічі бачив Лесю, коли вона навідувалася в село до батьків. Звіддалік. Раз саму, а раз із чоловіком — атлетично скроєним, високим. І зовсім не старим, як він було колись подумав. Підійти не наважився. Тільки коли вони повернули до оселі Лесиних батьків, пройшовся повз будинку. На подвір’ї стояв темно-сірий позашляховик. Завважив, що номер складається з чотирьох одиниць. «Круто», — подумав чогось. Спинився було, та раптом почув Лесин голос і дитячий сміх. Кинувся геть. Майже побіг, знову стислося серце.

«Чи знає хоч, що я тут живу?» — подумав. Чого він не прийшов до її матері? Хоча б сказати щось… сказати щось… А вона… вона знає, що він тут?

Чого він боявся і чого чекав? Не міг би й собі пояснити. Кепкував сам із себе, що не може зажити серце, наколоте на її серце-терня.

Востаннє в селі її побачив у церкві, коли зайшов до храму на Пасху. Пізню цьогорічну Пасху. Леся стояла поруч чоловіка, а між ними — хлопчик у костюмчику. Мама його теж була у літньому білому костюмі — Пасха того року випала не лише пізня, а й майже з літньою погодою. І це волосся, що виднілося з-під легенької хустки…

Леся нахилилася, щось сказала малому. Може, щоб не крутився, стояв чемно. Арсен відвернувся й почав пробиратися до виходу.

Надворі вирішив — час його перебування в Галинівці скінчився. Пора вертатися. І так рідко, по разу чи два на рік навідувався до рідного села, до мами й тата. Наче боявся, що коли затримається, то не повернеться знову сюди, в Галинівку. Більше сенсу ж бути далі тут він не бачить. Цікаво, як сприйме його рішення Віктор Іванович? Ось уже майже рік, як Арсен має зарплату в три тисячі гривень. Посада тепер звучить солідно — головний економіст. Цінують. Та дарма, знайдуть собі іншого. І він знайде роботу. Може, і вдома, може, десь у місті. Тут більше жити не зможе. Наче щось спало з очей. Чи впало, покотилось і розбилося. І Леся вже не живе у його пам’яті, у почуттях, й іншої дівчини тут собі не знайшов, хоч шанси й спроби були, були…

Полежав трохи вдома (вдома?) на ліжку-дивані, а тоді вирішив — заяву подасть післязавтра, на третій день Пасхи, перший робочий день після свят.

На третій день Великодніх свят Віктора Івановича не було на роботі, поїхав десь до родичів й конторським, як виявилося, дозволив ще посвяткувати. Після обіду Арсен, йдучи з контори до своєї оселі, побачив на зупинці маршрутку й подумав — а чому б йому не з’їздити до Колодяжного? А то соромно буде сказати: прожив майже п’ять років на Волині й так і не спромігся побувати в тому знаменитому музеї-садибі. Поїду, вирішив.

Через годину він зійшов у селі неподалік Ковеля. Пішов, куди вказувала стрілка біля зупинки. Перед тим йому сказали, що ходить спеціальна маршрутка, до музею, та він не скористався нею. Ще через трохи (все ж від шосейки далеченько) побачив сірий і білий будиночки, про які читав, а за ними великий сучасний. Зирнув на машини обіч воріт. Одна з них зелена, далі мікроавтобус, третя… А третя — темно-сірий позашляховик. Номер… Номер складається з чотирьох одиниць.

«А що тут дивного? — подумав. — Вона вирішила показати музей чоловікові. І, напевне, синові. Ну, а мені то чого боятися?»

Та чим ближче підходив, тим ватянішими ставали ноги. Зрештою вирішив: доки вони там, всередині, не піде. Хай, почекає тут, на лавочці. Ні, огляне котрийсь із маленьких будиночків, он же й двері відчинені, здається. Тільки трохи перепочине.

Сів на лавочку. І раптом побачив, як з музею, отої сучасної, великої будівлі, виходить… Ні, не Леся… Не Леся чи її чоловік, не обоє, а маленький хлопчик в сірих штанцях й мініатюрному піджачку. Озирнувся, спинився і став дибцяти далі. Мабуть, до їхньої машини.

Хлопчик наблизився, і Арсенові здалося, що він марить, що… Щось до болю знайоме було в хлопчикових рисах. І раптом від здригнувся — до нього наближався він сам, ще один Арсен Нечимлюк, таким, яким був у дитинстві й зберігся в пам’яті на давній уже фотографії.

«У неї — мій син?» — Арсен мало не зойкнув.

Малий підійшов ближче, насторожено подивився на незнайомого дядька. Наче теж щось пригадував.

— Хлистос восклес, — сказав врешті тоненьким голоском.

— Воістину воскрес! — відповів Арсен.

— А я тихесько вийшов, — сказав малий хлопчик літ чотирьох. — Там тьотя щось розказує, а я… вийшов… Я тут побуду… Коло вас… Добле?

— Побудь, — дозволив Арсен і нахилився до малого, простяг руку: — Будьмо знайомі. Я дядько Арсен. А тебе як звати?

Хлопчик подивився не так, як раніше, якось настороженіше й недовірливіше.

— Що таке? — спитав Арсен.

— Ти плавду казес? — вимовив його син.

— Правду? Про що ти, малий?

— Бо мене тозе звати Арсенком, — сказав хлопчик.

Хлопчик не помітив, що вперше у житті вимовив своє ім’я з «р», а не «л», як не раз до того.

І раптом до Арсена прилетіли, наче пташка, котра промчалася мимо нього, лишивши ледь чутний шелест крил, прилетіли слова.

Тільки слова лишилися з ним:

Ой жалю мій, жалю,

Гіркий непомалу!

Упустив я голубочку

Та вже не спіймаю.

«Теж Франко?.. Звідки то? Щось знайоме… Невже із «Зів’ялого листя»? А що ж мені робити з сином, з собою?» — подумав Арсен.

Записка

Знову мучило безсоння. Що не робив — самонавіювання сну, автотренінг, рахував до ста і ста по сто: баранів і слоників, як у мультфільмі — сон вперто не приходив. Блукав, мабуть, десь там за вікном, мов останній гультяй. Що йому до чиїхось проблем.

Довелося півночі, відколи розплющив очі, продавати витрішки. Якби за них платили, то цієї безсонної ночі він став би якщо не мільйонером, то буржуа середньої руки напевне. Принаймні, мав би стартовий капітал для творення безсонних нічних видінь.

Коли ж вранці піднявся з ліжка з думкою, як піде на роботу таким невиспаним, побачив на тумбочці біля ліжка аркуш паперу. Взяв до рук і прочитав: «Знову приходив, але тебе не застав. Наступної ночі будь на місці. Маю для тебе дещо цікаве. Твій Сон».

Перший лід

Він підходить до маленької річечки. Осінній ранок, на траві, вже доволі пожухлій — біла паморозь. А на річці тоненька прозора кірка льоду. Вона така крихка, що зрозуміло — пригріє сонце, яке викочується ген з-за лісу, і розтане. Та раптом йому хочеться пройти по цьому льоду на інший берег. Більше того — згадує давнє, біблійне — якщо віриш у те, що зможеш це зробити, то пройдеш по воді. І він ступає на цей тоненький, схожий на скло, лід.

Звісно, провалюється. Добре, що їхня річка не глибока. І все ж опиняється по пахви у холодній осінній воді. Бр-р! Геть мокрий, якось вибирається на берег. Лає себе на чім світ стоїть за таку необачність. Знав же, що лід тонюсінький. Чи повірив, що зможе пройти по воді? Повірив? Щось шкребе на душі й дошкуляє гірше за мороз і вітер, що пронизує геть мокрий одяг і тіло, котре вкривається дрижаками.

Обличчя

Яка то була дівчина чи молода жінка! Наче витесана суперталановитим скульптором фігурка, котру щільно облягало коротке темно-синього кольору платтячко. Відкрита частина спини і руки, стрункі, теж мовби виточені з дотриманням необхідних пропорцій ноги. Вона була сама досконалість.

Він йшов і відверто милувався і цією поставою, яку увінчувала голова з копичкою пшеничного волосся, і ходою, при якій ледь-ледь, але так звабно, похитувалися стегна. Якоїсь миті йому захотілося наздогнати, а потім перегнати її, щоб заглянути в обличчя й помилуватися також ним.

Господи, ліпше б він цього не робив! Обличчя було не те що не вродливе, а мовби витесане — тільки грубою сокирою, схоже на потворну застиглу маску. Вже коли він поспішно проминув її, зненацька почув виразне:

— Сволота!

Він мимоволі озирнувся. Окрім них двох, на цьому відтинку вулиці нікого не було.

— Ви до мене? — сказав спантеличено.

— Авжеж, до тебе, до кого ж іще, — зло сказала вона.

— Але ж я нічого вам поганого не зробив… Не сказав жодного слова.

Її очі ще більше звузилися. Зла гримаса ще більше спотворила обличчя.

— Гадаєш, я не чула, як ти йшов за мною? — спитала вона. — А потім тобі захотілося заглянути мені в лице, щоб помилуватися й ним, так?

— Так. Але я ж…

— Він не знав! Не знав! Що, помилувався?

І вона швидко пішла далі.

Дружина чиновника

Спочатку він був маленьким. Дуже маленьким. Таким дрібненьким чиновником, що поміщався не те, що в її сумку, а в маленьку сумочку в сумочці, де Дружина чиновника тримала ножиці для підрізання нігтів, олівці для брів, помаду і лак для підфарбовування нігтів та інше жіноче причандалля. Щоправда, коли вона вкладала чоловіка в ту сумочку, то лак виймала, бо він, чоловік, такий маленький, чого доброго міг задихнутися від різкого запаху.

Вона несла його в сумочці, везла в тролейбусі чи маршрутці, потім діставала, на долоні заносила до його Великої Установи. Ставила за порогом на килим, що виводив до великого й довгого коридору. Вона б занесла його до самісінького кабінету, але чоловік противився. Казав, що з нього сміятимуться колеги — більші за рангом, а відтак і розміром, досвідченіші чиновники.

Отож, Дружина чиновника ставила чоловіка на килим, він поважно дибуляв до свого кабінету, вона проводжала його поглядом і терпла від думки, що якийсь більший чиновник ненароком на нього наступить. Їй уявлявся частокіл ніг, а між ними пробирається чоловік.

Від страху Дружина чиновника заплющувала очі.

Вона телефонувала чоловікові на роботу. Там на столі для нього стояв маленький-маленький телефончик. Заспокоювалася, коли чула тоненький чоловіків голосок: «Гальо! Гадміністрація». Клала слухавку — він на місці, все благополучно. Бо коли почує її голос, то гніватиметься.

Потім він підріс і вже ледве вміщався в сумку. Мусила Дружина чиновника тепер носити його на руках. Він соромився і ховав погляд на її грудях.

А потім він виріс, зробив кар’єру і став великим нормальним чоловіком. А Дружина Чиновника, навпаки, все меншала й меншала, доки не стала манюсінькою, як лялька-пупсик. Тепер чоловік возив її на роботу, заносив у кабінет дрібної установи, де вона працювала, садив у маленьке кріселко на столі. А одного разу він забув про неї, і Дружина Чиновника лишилася жити у його шикарній машині, подарованій якимись багатими добродіями. Вона стояла — маленька лялька — над тим, що називають бардачком. Харчувалась крихтами, які там валялися. Та скільки їй треба було тієї їжі… Вона не хотіла нагадувати чоловікові — такому поважному — про себе.

А одного разу до чоловіка в машину сіла розкішна білява Дама. Вони розмовляли з її чоловіком так, наче були давно знайомі.

— Ой, яка смішна маленька лялька, — сказала Дама. — Можна, я візьму її собі?

— Звичайно, люба, — відказав чоловік. — Бери.

— Вона буде моїм талісманом, — сказала Дама і поклала Дружину Чиновника у свою сумочку.

Там було душно, пахло так противно й лоскітно, що Дружина Чиновника кілька разів чхнула. Але так тихенько, що ті двоє не почули. Потім машина спинилася, і Дама несла її кудись у сумочці. Дружина Чиновника чула їхня голоси і веселий сміх. Вони кудись зайшли, і Дама поставила сумочку. Голоси віддалилися.

На щастя, сумочка виявилася відкритою. Дружина Чиновника якось вибралася назовні. Оглянулася. І тихенько-тихенько зойкнула — вони були в їхньому будинку, де жили, відколи чоловік став Великим Чиновником.

Вона здогадалася, що ті двоє пішли до їхньої спальні. Їй стало прикро і сумно, страшенно сумно. Але що вона могла зробити? Хіба по ніжці крісла, на якому стояла сумочка, спуститися вниз. Вона притулилися до ніжки і гірко заплакала. А виплакавшись, відчула себе стомленою. І незчулася, як… заснула.

Коли вона прокинулася, то… То лежала в ліжку… У спальні, в їхній давній старій квартирі. Вона встала і вийшла зі спальні. У кімнаті сидів її чоловік у спортивних штанях і майці. Такий, як колись, років двадцять чи й більше тому.

«Що це?» — встигла подумати вона, перш ніж чоловік повернув до неї помолоділе обличчя.

— Ти вже прокинулась, люба? — сказав він. — А я ось вирішив дописати репортаж у номер…

— Репортаж? — Вона була геть спантеличена.

— Авжеж. З учорашнього рухівського мітингу.

— Ти… журналіст?

— А ким я мав бути? Що з тобою, люба? Ти якась дивна сьогодні…

— Що зі мною?

Вона відчула, як підгинаються ноги, й опустилася на стілець поруч із чоловіком.

— Ой, — сказав він. — Вже сьома година. Треба бігти, займати чергу за маслом…

І зірвався зі стільця. Чмокнув дружину в щоку.

— Яке сьогодні число? — спитала вона.

— Число? Двадцяте жовтня… Ну, ти геть не прокинулася.

— А рік? — спитала Дружина Майбутнього Чиновника.

Ідеал

— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко до дружини.

Вона не чує чи вдає, що не чує. Тоді він підходить ближче, її обличчя вже зовсім поруч.

— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.

Вона не чує чи вдає, що не чує.

Пан Поменко нахиляється до її вуха і кричить в самісіньке вухо:

— Ти — мій ідеал.

Вона не відповідає, хоч тепер почув би й глухий, а дружина в нього не глуха, це пан Поменко точно знає.

Він пробує шептати ті ж самі слова ніжно. Ніякої реакції. Тоді він знову кричить. Жодного поруху.

Він бере дружину за руку. Рука холодна, ніби вона щойно прийшла з морозу.

— Я ж померла, давно померла, — нарешті озивається дружина тихим, ніжним голосом. — Невже ти не знав?

— Знав, — каже пан Поменко.

— То навіщо ти мене відкопував і приносив сюди? — питає дружина.

— Щоб сказати тобі, що ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.

«Яка дурниця, — думає він. — Я ж знаю, що вона жива. Що за гра виникла між нами?»

— Добре, — каже дружина. — Ти сказав це. Ти задоволений?

— Авжеж, — каже пан Поменко.

— Тоді віднеси мене на кладовище, — просить дружина.

— Добре, — каже чоловік, бере її на руки і несе у ліжко.

Він роздягає її. Дружина в пана Поменка ще доволі молода. Молода і гарна. Все при ній і гідне окремого описання — ноги, руки, груди, живіт, не кажучи вже про симпатичний носик і примхливі губки.

— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко, тулячись до роздягненої дружини.

— Не чую, — каже вона.

— Ти — мій ідеал, — повторює Поменко.

— Не чую, — каже дружина.

— Ти — мій ідеал.

— Не чую.

— Ти — мій іде…

— Боже, яка ти зануда, — каже дружина. — Дістав жінку з кладовища, оживив її і безперестанку балакає, замість того, щоб зайнятися ділом.

Пан Поменко ображено вмовкає. Не промовляє жодного слова. Йде на кухню і довго там сидить, дивлячись у вікно.

Що він бачить, дивлячись у вікно? Місто огортає нудний сірий дощ, і Поменко сам стає тим дощем. Йому втішно уявляти себе розділеним на сотню, тисячу, десятки тисяч, мільйони крапель.

Дружина Поменка сидить у своїй кімнаті. Їй страшно сумно чи сумно і страшно водночас. Вона не може повірити в те, що сталося. Вона вдесяте, вп’ятдесяте чи всоте обмацує себе руками. Торкається щік, лоба, носа, підборіддя. Все на місці, все живе і тепле. Живе і тепле, ось у чому річ. Виходить, що й вона жива. Жива? А чому б і ні? Але ж вона пам’ятає, що померла. Це було два роки тому, авжеж, два роки і за всіма законами фізики, біології і чого там ще, вона, вірніше її тіло, її труп, вже мало зотліти, розкластися, його мали з’їсти черв’яки. Від нього, цього прекрасного, досконалого тіла, яке було у колись чудової на вигляд особи, яку звали Ангеліна Поменко (дівоче прізвище Троценюк) повинен був лишитися тільки один кістяк. Кістяк і череп. А вона сидить у себе в кімнаті. І, Боже мій, що вона пам’ятає? Авжеж, пам’ятає блакитне небо над головою, яке вона побачила сьогодні вранці.

Ні, краще про це не думати. Це суперечить усім законам не тільки фізики, логіки, але й реальності. Тоді про що думати?

Ангеліна Поменко вирішує подивитися на себе в дзеркало. Там вона — та, колишня. Ні, теперішня. Із дзеркала на неї дивиться жінка у розквіті сил і краси, якій аж ніяк не даси тридцяти двох років.

Пані Поменко встає від дзеркала і наказує собі нічому не дивуватися.

Вона прямує на кухню, де сидить її чоловік.

Він повертає голову назустріч дружині.

— Там іде дощ, — каже він. — Там іде дощ.

— Там іде дощ — нудний і сірий, — каже пані Поменко. — Нудний і сірий. А я — твій ідеал серед цього дощу. Бачиш, я погоджуюся на ідеалізм?

Дезінформація

Сьогодні дуже важкий день. Воно й зрозуміло — початок тижня. Зранку я зателефонував Анні.

— Ганнусю, — вкрадливо-весело мовив я. — Не зволите, пані, сказати, який сьогодні день?

— Я тебе востаннє попереджаю: ще раз назвеш мене Ганнусею — і ти ніколи не почуєш мого голосу, — пообіцяла вона. — А взагалі сьогодні субота.

— Після дощику в четвер? — з надією спитав я.

Вона засміялася. Сміх був дрібний — наче маленькі горошинки вкотилися до мого вуха. Вкотилися і залоскотали.

— Отже, у мене шанс не піти на роботу, — сказав я. — При цьому я любесенько пошлюся на твої слова, що сьогодні субота.

Анна-Ганнуся знову тихесенько засміялася. А я вирішив, що обов’язково виконаю свою погрозу.

Коли я з’явився сьогодні на роботі, мій начальник відразу викликав до себе.

— Я сподіваюся, ви не вийшли на роботу тому, що хворіли? — грізно і в той же час вкрадливо спитав він.

Я подивився на нього весело і нахабно, хоч дещо і з сумом. Подумав і додав до суму трохи печалі. Потім докинув до цієї суміші дрібку каяття.

— Бачите, — сказав я. — Вчора я вважав, що настала субота, а не понеділок, тому й вирішив не йти на роботу.

— Що за дурня? — шеф дивився явно очманіло. — Ви що, перепили в неділю?

— Аж ніяк, — відповів я. — Ні грамульки до рота не брав. Аж самому дивно. Просто я засумнівався, який день, зателефонував до подруги, і вона сказала, що сьогодні, тобто вчора, була субота. Я повірив їй і не пішов на роботу.

Шеф зиркнув ще раз на мене і стомлено махнув рукою. Я зрозумів, що він не знає, як діяти — сприйняти це як жарт чи вважати мене божевільним. Тихенько вийшов.

Анна-Ганнуся подзвонила мені також вранці. Голос був обурений і відчутно тремтів.

— Слухай, що це означає? — спитала вона.

— А що? — сказав я. — Чому ти така схвильована?

— Сьогодні до мене прийшов якийсь чоловік і вручив повістку.

— Повістку? — здивувався я.

— Так. Повістку з викликом до слідчого.

— До слідчого? — перепитав я вже спантеличено. — А що ти накоїла?

— Що я накоїла! — вибухнула Анна. — Це я тебе хочу запитати.

— Мене?

— Авжеж, тебе, — вона лютилася дедалі більше. — Бо мене викликають як звинувачену у справі дезінформації твоєї персони. Я, бачите, винна, що ти вчора не прийшов на роботу. Що це за дурні жарти з твого боку?

— З мого боку? — я дивувався і дивувався. — Та я жодного уявлення не маю, хто до тебе приходив! Ну, я пожартував на роботі, що ти мені сказала в понеділок, начеб тоді була субота, але що з того?

Учора ввечері я знайшов у своїй поштовій скриньці виклик до слідчого. Мене викликали як свідка у справі громадянки Горобенко Анни Петрівни. Анни? Справді, що за дурня і хто мене так розігрує? Але на повістці стояв підпис, печатка і значилася адреса.

Сьогодні я сходив за цією адресою. Це справді прокуратура. Нормальна наша міська прокуратура.

Слідчий — молодий хлопець, хоча вже із залисинами — дуже люб’язно запропонував сідати і не менш ввічливо спитав, чи я підтверджую, що громадянка Анна Горобенко в понеділок сказала мені, начебто цього дня була субота.

— Власне — так, — ще спантеличеніше, ніж при вчорашній розмові з Анною, сказав я.

— Чудово, — посміхнувся слідчий, задоволено потер руки і щось записав.

— Але ж це був жарт, — сказав я. — Жарт, розумієте?

— Жарт? — Слідчий дивився на мене пильно, немовби вивчав. — Тоді чому ви сприйняли інформацію, точніше дезінформацію, серйозно і не вийшли на роботу?

Я не знайшов, що йому відповісти. Справді — чому?

Сьогодні відбувся суд над Анною. Я не міг повірити, що все це реальність. Але і суддя, і прокурор, і адвокат, якого виділили моїй коханій Анні, і навіть секретарка судді були аж надто реальні. Як і міліціонер, що стояв біля лави, на якій сиділа Анна — бліда і чомусь запнута хусткою.

— Отже, все зрозуміло, — сказав прокурор, коли суддя надав йому слово. — Підсудна Горобенко свідомо дезінформувала цього пана, назвавши понеділок суботою. В результаті він не вийшов на роботу. Зазнала збитків контора, у якій він працює. Більше того, зазнала збитків ціла держава. Та найбільшого збитку зазнав він сам, бо повірив, що понеділок є суботою, а отже, можна не виходити на роботу, тобто обдурювати себе і державу. Ось у чому полягає вина підсудної. Тому я вимагаю засудити її до довічного ув’язнення без права користуватися телефоном, аби віднині вона не змогла більше нікого дезінформувати.

— Почекайте, — закричав я, зриваючись з місця. — Якщо вже так, то судіть мене. Це ж я не вийшов на роботу. Я прогуляв. Анна ні в чому не винна.

— Свідок, — суворо сказав суддя, — я не надавав вам слова.

Вдома сам. На душі вкрай мулько. Бідолашну Анну присудили до довічного ув’язнення, правда, лише по суботах. Вчора я порадив їй подавати апеляцію на цей безглуздий вирок. Вона чомусь відмовилася. Її щокою текла сльоза.

— Ти ні в чому не винен, — тихо сказала вона.

Я почувався останнім негідником. Негідником і зрадником. Ним я почуваюся і сьогодні. Чому я не вийшов на роботу в понеділок? Чому я у вівторок сказав своєму шефу, що мені про суботу видала дезу Анна? Дезу! Тьху! Та це ж був жарт, невинний жарт, і все, що трапилося цього тижня, дурний жарт, марево, сон. Ось я зателефоную до Анни й переконаюся, що вона вдома.

Що я й зробив і раптом почув у слухавці незнайомий чоловічий голос.

— Хто це? — аж крикнув я. — Можна Анну?

— Ні, не можна, — суворо відказав чоловік. — Вона не має права сьогодні брати слухавки. Сьогодні вона ув’язнена.

— Ув’язнена? Але вона вдома? — вигукнув я.

— Так, — сказав незнайомець. — Їй дозволили відбувати щосуботнє ув’язнення вдома. Але без права на побачення.

— А ви тоді хто? — запитав я і затамував подих.

— Наглядач, — почув я відповідь. — Звичайний в’язничний наглядач, — і він поклав слухавку.

Цілий ранок я мучився, доки нарешті відважився за телефонувати Анні.

Коли ж відважився, то подумав, що, може, навіть ліпше, аби її не виявилося вдома. Я прагнув і водночас боявся почути її голос.

— Ти, звичайно, не хочеш зі мною говорити? — вкрадливо, покаянним тоном промовив я, коли почув її зворушливо-ніжне: «Алло!».

— Чому — ні? — Анна була явно не засмучена. — Я, навпаки, дуже рада, що ти зателефонував. Я навіть хочу тобі подякувати.

— Подякувати? — Я справді був дуже здивований. — За що?

— Завдяки тобі я познайомилася вчора з дуже цікавою людиною. Цікавою, мужньою і доброю, хоч і дуже суворою.

— Це що ж — той вчорашній наглядач? — я відчув, як у мене терпне піднебіння.

— Так, — і Анна тихенько засміялася, дрібно-дрібно, як при нашій розмові у понеділок. — Але він не тільки вчорашній. Він буде моїм наглядачем на весь термін ув’язнення.

— Уявляю, як він за тобою наглядав, — я й не намагався приховати образу.

— Ні, ти помиляєшся, любий, — сухо сказала Анна. — Вчора між нами нічого такого не було. Він був дуже чемним і милим, хоч і суворим, бо пильно наглядав, аби я не зробила жодного зайвого кроку. Все ще попереду, любий.

Я мовчав, не знаючи, що й сказати. Це був несподіваний фінал. Наглядач. Гм, наглядач… Дідько його взяв би!

— Отже, між нами все скінчено? — спитав я, і моє піднебіння зовсім затерпло.

— Чому скінчилося? — Анна здавалася щиро здивованою. — Я тебе чекаю, золотко. Приїжджай. Тільки, коли приїдеш, не називай мене Ганнусею, добре? Я й так багато пережила цього тижня.

— Добре, — легко пообіцяв я. — Не називатиму.

— Називай мене Анничкою, як в якомусь фільмі, — попросила Анна. — То ти приїдеш?

— Приїду, — квапливо сказав я. — Вже виїжджаю.

— От і добре. Чекаю.

Вона поклала слухавку. Я підвівся і стояв мов укопаний.

«Що ж між ними вже було чи ще буде? — подумав я. — Невже вона закохалася в цього бісового наглядача? Який він із себе?»

І тут я подумав, що єдиний вихід — одружитися з Анною. Тоді я буду вдома, коли наглядач приходитиме в суботу. Будьте певні, я нічого не дозволю їм зробити такого, що… Я сам буду їхнім наглядачем!

Білі ворони

Багато хто вважає, що вислів «біла ворона» — то лише метафора, вигадана людьми, аби позначити тих, хто не схожий на інших, на загал. А проте, білі ворони в природі існують, хоч і дуже рідко. Власне, ворони-альбіноси справді надзвичайно рідкісні. Більше можна зустріти ворон білуватих, точніше біло-сіруватого (не плутати із сірим, які становлять особливий підвид) кольору, а також із білими смугами внизу на животі або на крилах. Чорні й сірі ворони зараховують таких також до виродків, притому небезпечних.

Як сказав мені знайомий орнітолог, білих вороненят вилуплюється значно більше. Та на білих, не таких дитинчат їхні батьки не звертають особливої уваги. Вони-бо знають — ті ще можуть через кілька місяців, в міру того, як наростатиме пір’я, «перефарбовуватися». Така мутація справді спостерігається. І все закінчується благополучно, з гнізда вилітають нормальні чорні чи сірі молоді ворони.

Але буває, що діти підростають і так і залишаються всуціль білими чи з небезпечними, яскраво вираженими білими смугами. Тоді біда. Таких батьки власноруч виганяють із дому-гнізда. Таких не приймають і воронячі зграї.

Білі ворони (назвемо всіх — і зовсім білих, і білуватих, і з білими смугами — для зручності так) поділяються на дві підгрупи за своїм стилем поведінки чи, кажучи ще більш людською мовою, стилем життя.

Перша підгрупа — це ті, що швидко — після перших ознак неприязні з боку пернатих, але чорних родичів — усвідомлюють: вони не такі, як інші, ті, інші, не хочуть мати їх за своїх. Зазнавши кількох ударів дзьобами чи лапами, втративши трохи пір’я, ці ворони надалі усамітнюються, ведуть свій особливий спосіб життя. Як би їм не хотілося бути у зграї, де й на здобич можна натрапити швидше, і затишніше й безпечніше, вони не ризикують більше наближатися. Самі шукають їжу, якщо треба — будують у непомітному потаємному місці гніздо. Вельми рідко, але буває, що зустрічають пару, тоді такі білі ворони бувають по-особливому щасливими, начеб поміченими перстом долі.

Але так буває рідко. Їх зазвичай чекає доля самітників або ж короткочасне парування із чорними чи білими особинами протилежної статі, котрі, буває, підлітають до них чи допускають до себе заради цікавості — а які ж вони, ці не такі, як інші? Та ці парування вельми нетривалі, подруги чи новоявлені кохані, що ризикнули спілкуватися, швидко повертаються до зграї, іноді після доброго прочухана з боку тих, хто помітив таку єресь у їхній поведінці. Отож, перші з «біляків» живуть самотою, самотою і вмирають, якщо не від пазурів і дзьобів зграї, на яку, теж буває, натрапляють несподівано. Утім, життя і досвід привчають їх остерігатися зустрічей із воронячими зграями.

Друга підгрупа — це ті білі ворони, яким уперто хочеться бути такими, як і всі, як їхні чорні, сірі чи темно-сині брати. Побиті й прогнані раз і вдруге, а то і втретє та четверте, вони вперто вертаються до зграї. Одні тому, що не розуміють: чому ж їх проганяють і б’ють? Інші розуміють, що вони якісь не такі, але вважають, що це не суттєво, бо ж у них, як і в решти, дві лапи, два крила, один дзьоб. І каркають так само — чого ж іще? Вони мов хочуть сказати, а то й кажуть криком, часом відчайдушним: ми ж ваші. Ми справді такі самі, колір — хіба це так важливо: білий, чи чорний, чи сірий, чи ще якийсь? Ми хочемо бути поруч, ми будемо вам корисні, дорогі брати й сестри, ми приймемо і сприймемо серцем всі ваші правила і закони, тільки візьміть нас до себе, самим жити так незатишно й самотньо.

Але їхні благання лишаються без відповіді, або ж відповіддю стає та ж агресія, побиття, а то й забиття до смерті. Ті ж, хто лишаються живі, зализавши рани, знову й знову роблять безуспішні спроби потрапити до гурту. Вони мов сподіваються на якесь диво, не вірячи, що все повториться знову і знову — остракізм, побиття, вигнання. Щоправда, є й такі, що тільки наближаються й за перших ударів тікають, хоч за деякий час роблять спроби наблизитися знову, ще і ще раз спокушуючи долю.

Та найтрагічнішу ситуацію, як розповідав мені знайомий орнітолог, довелося спостерігати одному його колезі. Він зауважив якось пару білих (чи білуватих) ворон. Той орнітолог порадів за них, так ніжно ця пара ставилася одне до одного. Коли котресь із них знаходило насінину, крихту хліба чи іншу поживу, обов’язково ділилося з іншим. А як зворушливо вони чистили одне одному пір’я, як торкалися одне одного дзьобом до дзьоба! Та, як виявилося, належали вони до різних підгруп чи підвидів за характером білих ворон.

Якось орнітолог став свідком, як одна з білих ворон (за йому відомими ознаками він визначив, що це самка) раптом стривожилася, знялася в повітря, відлетіла трохи і стала кликати свого коханого.

— Кар! Кар! — голос її, орнітолог міг би заприсягтися, був тужливим, хоч і закличним.

Незабаром той чоловік усе зрозумів. На деревах неподалік приземлилася зграя чорних ворон. Летіти до них і закликала біла ворона свого коханого. Та він не послухався. Підлетів трохи, каркнув і спинився.

Повагавшись, біла ворона все ж полетіла до чорних одноплемінників. Сіла вона спочатку на окрему гілку, а потім перелетіла ближче. Тут на неї й звернули увагу спочатку один чорний птах, потім інший. Перший удар був, очевидно, не дуже сильним. Та від другого бідолашна білявка не втрималася на гілці. Звичайно, вона не впала, а легко приземлилася, розкривши крила, хоч і захиталася при цьому. На неї налетіла одна ворона, потім друга, третя, четверта. Били по черзі.

Нарешті її напарник не витерпів і собі полетів до місця побоїська. Угледівши нову жертву, ворони кинулися за ним. Все ж йому вдалося втекти, а заодно й відвернути увагу від своєї подруги.

Через якийсь час він вернувся. Чорної зграї вже не було. Біла ворона безпомічно лежала на землі. Коли ж ворон підлетів до неї, вона заворушилася, спробувала підвестися. Їй це, хоч і не з першого разу, якось вдалося. Зрештою, вона, геть поскубана, з плямами крові на пір’ї, поволі пошкандибала по холодній сирій землі. Поруч, раз у раз торкаючись її крилом, немов підпираючи в цій нетвердій ході, дибав її вірний білий товариш.

— Через кілька днів вона таки змогла злетіти, — сказав той орнітолог. — Але відтоді я перестав за ними спостерігати. Не стачило сили. Я знав, що буде далі. А допомогти їм нічим не міг.

…Як тобі, моя люба біла воронко?..

Запах вітру

Коли звідкись у черговий раз прилітає вітер, часто приносить із собою запахи. Трави, диму, листя, тварин, бензину, пилу, багатьох ознак присутності в нашому світі людини. Ледь уловимі запахи.

Якось відчув на хвилю щось незрозуміле.

Вже потім подумав, що воно було схоже на запах дитячих пелюшок, які не випрали, а просто чомусь повісили просушитися.

Але часто вітер нічим не пахне. Він просто вітер. Про такого кажуть — свіжий вітер.

За вітром підсвідомо очікуємо дощу. Особливо коли небом пливуть великі важкі хмари.

Інколи здається, що вітер не розгойдує, намагаючись зламати, дерева, бо — сильний, а гойдається на гіллі. Може, згадав час, коли був молодим, юним вітерцем, вітерцем-дитиною, а може, прилетів зі степу чи й пустелі, де дерева не ростуть, де є простір, у якому можна донесхочу розгулятися, але не можна ні за що зачепитися.

І взяти із собою запахи чи хоча б один запах. Який полетить із тобою.

Наприклад, першого міста або першої людської оселі, що виникне на шляху.

Старого верблюда, що задумливо вдивляється в безкінечний простір, мовби прагне побачити вітер, який обвіває своїм гарячим диханням боки.

Вітру хочеться підхопити його, перенести через море, що відкриється он за тим пагорбом… Хай би його побачили там, де ніколи не бачили живих верблюдів.

А вже за морем старий абориген іншої землі віддає вітру цівку сивого, як і сам, диму зі своєї люльки. Дим неминуче розсіється, сам стане частиною вітру, але якась його молекула збереже… як це тепер модно казати… Свою ідентичність?..

Зрештою вітер — це теж потоки невидимого, але відчутного, сконцентрованого повітря. Він десь неминуче ослабне. Вже слабне.

— Такий вітрисько, — каже жінка, котра збирає з мотузки і гілок дерева розвішані вже сухі речі. На мить притуляє одну з тих речей, може, сорочку чоловіка, до обличчя, вдихає запах. Враз на обличчі проступає збентеження. Вона вловила щось чуже. Чи досі не знане.

Потім посміхається. Бо пригадує, як та сорочка пахла потом. А вона знайшла в кишені сховані чи забуті гроші. Віддати чи теж приховати… Дорікнути чи віддати з посмішкою? Зрештою вирішила, що купить на них хліба, якраз скінчився, буде на вечерю, коли чоловік повернеться з роботи.

Дорогою бачить морозиво, яке продає засмагла дівчина з облупленим носом. Купує цілих три порції. Для себе, чоловіка і внука. Внук має прийти завтра, вона покладе морозиво в морозильник.

Але це буде після того, як промчиться і десь заспокоїться вітер. І вже не буде вітром.

Поки що жінка несе випраний одяг до хати. Вітер наостанок намагається вирвати з її рук хоча б маленьку хустинку. Та далі летить тільки ледь вловимий запах свіжості. І розтає.

У повітрі раптом починає відчуватися інший запах — чогось прілого. Ні, начеб не прілого, а прогірклого.

Раптом думається: то пахне час. Древній, старезний час. Вітер десь підхопив його частинку, що перетворилася у запах.

На подвір’ї нашого будинку, яке його жителі називають аеродинамічною трубою, вітер завжди особливо відчувається. Як каже один мій знайомий: проти фізики не попреш. Можна тільки відкрити ще не відкриті її закони. Просто в якийсь момент відчути — те й те відбувається тому то й тому.

Претендую на закон потреби вітру в запахах. Для чогось же він їх підхоплює за собою…

Старезний ворон сидить на гілці дерева, яку розхитує вітрисько, сидить чіпко і, здається, каже:

— Чоловіче, вітер проживе і без цих законів. Нащо вони йому? Вони є, і він є. А може, й немає їх. Чи ти, може, сьогодні десь хильнув?

«У тому-то й річ, що ні, — відповідаю подумки ворону. — Просто настрій такий. І хочу вловити якийсь нерозгаданий запах. Щось несеться в повітрі, пахне, а що…»

Вітер дужче шарпає поли піджака. Запахи зникають. Помічено: чим вітер дужчий, тим їх менше.

Ворон відривається від гілки, і вітер несе його на своїх невидимих крилах. Підкидає догори. Я раптом, перш ніж зайти до під’їзду, відчуваю, що вітер таки пахне дощем. Передчуттям його. Але хіба передчуття має запахи? Як і сам вітер, коли без будь-яких домішок.

Розмова в дорозі

Я дуже здивувався, коли прочитав, що Франц Кафка, один із батьків модерної літератури двадцятого століття, виявляється, вельми любив Флобера. Буквально захоплювався його творами. І що потім, виходячи з цього захоплення, деякі критики проголосили Флобера мало не попередником Кафки. Все це здається дивним. Навіть більше ніж дивним. Флобер шалено працював над виробленням свого аж надто досконалого стилю. Списував стоси паперу в пошуках єдиної, неповторної, саме такої, яка ось тут потрібна, фрази. Кафка писав одразу майже чистовики.

Флобер зображав людину як частину суспільного життя. Тих процесів, які властиві чи то далекому третьому століттю до нашої ери, як у «Саламбо», чи то сучасному йому століттю дев’ятнадцятому, як у знаменито-легендарній «Пані Боварі» чи у «Вихованні почуттів» і «Простій душі». У тій же «Пані Боварі» він психологічно-реалістично зобразив жінку, людину, котра живе ілюзіями (звідси й «боваризм»), не розуміючи життя реального і втікаючи від нього у химерних прагненнях ліричного ідеального життя і почуттів.

Кафка зображує цілковито абсурдні ситуації (пригадаймо романи «Процес» і «Замок», оповідання «Перевтілення» і «У виправній колонії») якось так просто, мовби механічно, й водночас глибоко, що вони видаються достовірними. Твори Кафки настільки багатозначні, що піддаються множинному трактуванню і справді схожі на контурні карти, на яких читач може побачити, відтворити в уяві те, що він захоче. То чому Кафка любив творчість Флобера і захоплювався ним? Може, тому, що розумів — так йому не написати, а може, відчував: він інший, інакший, і Флобер вчить, що треба писати інакше, не по- флоберівськи, а по-кафкіанському…

І в якийсь момент перед очима постала картина, якої в реальності не могло бути, адже Кафка народився через три роки після смерті Флобера.

Молодий пасажир потяга, який їде, скажімо, з Парижа до Відня чи Праги або, навпаки, з Праги до Парижа, бачить, як поважний пан виходить зі свого купе й кудись прямує. Жахлива думка пронизує Кафку (а це він), і він рушає слідом за тим пасажиром. Наздоганяє його аж у тамбурі, біля дверей, що ведуть назовні, і бере за руку. Той здивовано повертає до молодика голову.

— Не треба цього робити, — каже Кафка.

— Що — не треба робити? — питає Флобер, а це теж він.

— Адже ви хотіли кинутися з поїзда…

— Чому ви так вирішили?

— Н-не знаю, — бурмоче Кафка. — Мені… Мені чомусь здалося…

«Хреститися треба, коли здалося», — сказав би в такому випадку українець, але Флобер француз, тому каже:

— Я просто хотів постояти біля дверей… І подихати… Знаєте, у мене задишка… До того ж, коли дивишся на пейзаж, що мовби також рухається за тобою, краще думається.

«Он як?» — Кафка лякається від свого розчарування, від химерної думки, що з’явилася перед тим, від своєї хворобливої уяви.

А Флобер уважно дивиться на нього.

— Ви, мабуть, пробуєте писати, юначе?

— Т-так… Дещо пробую, — Кафка ще більше розгублений.

— Виходить, я вгадав, — Флобер трохи веселіє. — І у вас дуже багата уява… Не лякайтеся її… Це добре для письменника… Треба тільки вміти часом приборкати, спрямувати у правильне русло… Єдино можливе русло…

Франц раптом відчуває, розуміє, що цей пан (десь він його вже бачив) от-от зникне. Не вистрибне з поїзда, а просто зникне. Розчиниться в повітрі.

«Це ж Флобер, — раптом здогадується він. — Я бачив його портрет у книжці. Але ще нічого не читав. Яка ганьба… А раптом він запитає, чи я читав щось із його творів… Краще б мені зникнути…»

Але наступної миті зникає не він, а таки Флобер. Кафка стоїть біля вікна і дивиться на пейзаж, що бачить за вікном. Ні, пейзаж не рухається разом із ним. Дерева, будинки, візник, котрий поганяє свого коника, з’являються і зникають.

Химерна думка виникає у Кафки. Що дерева, будинки і чоловік на возі разом зі своєю шкапою забігають наперед, щоб потім десь постати перед ним ще раз. Невже таке можливе? Хіба в уяві.

З дверей сусіднього вагона в тамбур заходить старий чоловік у залізничній формі.

— Ваш квиток, пане, — каже він.

— У мене немає квитка, — не знати чого відказує Кафка, хоч квиток у нього є.

— Тоді доведеться заплатити штраф, — радіє контролер.

— Добре, я заплачу, — слухняно погоджується Кафка. — Заплачу за себе і за… Тут ще один пасажир не має квитка.

— І вас обох я висаджу на найближчій станції, — суворо додає старий контролер.

«Оце вже ні, — думає Кафка. — Доведеться йому показати квитка… І коли повернуся до Праги, обов’язково прочитаю цього зануду Флобера, якому, бачте, всього лиш захотілося постояти біля дверей. Певно ж, уже є переклади його німецькою».