Місяць, обмитий дощем

ІV. Нява й Інтеграл

Це мав бути роман, твір про одну із загадок людського буття, які мене найбільше цікавлять. Точніше, загадок такого феномену, як людина взагалі. Але я вирішив написати про конкретну людську долю, чоловіка, котрий жив (чи й досі живе) насправді, а заодно поміркувати про людину, більше про тих, кого багато хто і людьми не вважає.

А підштовхнуло мене до цього інтерв’ю в одній із найкращих українських газет з однією доволі знаною письменницею з відомого західноукраїнського міста, де письменників (членів, членкинь і не членів спілок, асоціацій) найбільше в нашій країні на квадратний метр. Пані казала про те, як їй набридло зображання у творах українських колег, а найбільше в романах, всіляких невдах, ізгоїв, лузерів і т. д. І як їй нарешті хотілося б прочитати український роман про сучасного позитивного героя, людину ділову і діяльну, багату, яка б показувала, як чесно досягти успіху. При цьому пані не приховувала зневаги до всіляких хлюпиків і невдах.

«А як же вся світова література? — подумалось мені. — Вона ж переповнена такими хлюпиками, нездарами, зайвими людьми. А успішні досягають успіху лише йдучи по головах, а часто й трупах. Геть як у житті реальному. А письменники, якщо й співчувають, то тільки цим нещасним».

Отож, мій роман був би свого роду полемікою з цією пані, але навряд чи її переконав би, якщо вже не переконали доти написані твори далеко ліпшими й відомішими майстрами, ніж я, насамперед класиками.

Та чи й варто було її переконувати?

Може, справді варто?

Раптом мені пригадалися, стали наповнювати простір, оживати, ледь не простягати руки персонажі, котрих слід було, за велінням пані письмачки, викинути геть. Насамперед примчався на своєму Росінанті худорлявий, напівбожевільний з точки зору «правильних читачів» гідальго Дон Кіхот, а далі герої Стерна, Гофмана, Гоголя, Бальзака, Флобера, Достоєвського, Кафки, Пруста (хоч і витончені аристократи, але замість того, щоб гребти грошики, терзаються бозна чим), Фолкнера, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Ульяненка… і… їх так більшало, що довелося виходити на вулицю, а там сусід зі своїми скаргами, а далі зграя бомжів-безхатьків. Я став подумки шукати, кого б їм протиставити — багатого, успішного, до того ж позитивного, морально досконалого. У житті такого не було. У літературі знайшов хіба що Робінзона Крузо, тільки він жив і діяв самочинно на безлюдному острові, доки не з’явився П’ятниця, до того ж не був надто багатим. Ще й самотнім. Поруч стали хіба що герої соцреалістичних творів, та з романів деяких сучасних українських письменників, котрі на письмі чесно заробляють цілі маєтки, а не крадуть і не беруть хабарі, не обдурюють, як то насправді. Але ж пані вимагала ще й переконливих героїв, а таких у соцреалістів, нацреалістів і постморденістів не водилося. Хоч сядь та плач, а заодно переписуй усю літературу. Правда, є герої, які борються, та й вони зазнають поразки, як от старий рибалка Сантьяго у Хемінгуея. Назвати успішним його ніяк не можна — акули з’їдають спійману ним рибину.

Жарти жартами, але проблема існує. Не проблема, а проблемище. І тут письменникам набагато легше, ніж Творцеві чи пані Природі. Бо письменникам, теперішнім чи колишнім, що — взяв і нафантазував (хоча щось не фантазують у правильному напрямку), а реальний світ ось він, як і література — аж кишить невдахами, каліками, тими, хто простягає руку в надії на копієчку (негідників, котрі на цьому роблять свій бізнес, не рахуємо), хто взагалі напівбожевільний або й зовсім несповна розуму. Де вони взялися, чому вони такі, яке мають право взагалі існувати на цьому світі… А таки ж існують, і добропорядні люди сахаються від них, мов дідько від ладану. Інші співчувають, але теж на вулиці поспішають бридливо пройти повз. І питають (себе, подібних): «Хто заважає цим (безліч негативних епітетів) жити, як належить?» У тому-то й річ, що ніби й ніхто, а вони живуть. Не так, як треба, а як уміють. А поруч ті, у кого свої принципи: «Краще їх не помічати». А вже помітиш, то висловити своє «фе».

Не раз доводилося чути про всіляких нещасних й інше: «Чому ж він не бореться, чому опустив руки?» Неправда, бореться, чіпляється за життя, як може. Ті безхатьки, котрі збирають порожні пляшки, щоб здати їх за копійки, макулатуру, металобрухт і т. ін., часто гарні колись чоловіки й жінки, ще й як чіпляються за життя. Інакше не вміють.

А ще існують аутисти, дауни, люди з психічними й рідкісними хворобами, кількість яких збільшується. Проте щось мені заважає визнати вчення Дарвіна про еволюцію видів. Про те, що в цьому світі просто-напросто виживає сильніший (і повинен вижити), а доля лузерів гідна хіба зневаги. Що це такі собі живі «відходи виробництва».

І як виконати побажання чи заповіт класика, котрий повчав, що в людині повинно бути все прекрасним — і тіло, і те, що в помислах… Думка. Правда, кардинальний спосіб, як досягти цього, зокрема щодо тіла, бо само собою розумілося, що в людини, досконалої фізично, буде й гарна мораль, винайшли у давньогрецькому місті Спарта. Тут усі громадяни були зобов’язані приносити новонароджених малюків до ради старійшин, і сивобороді мужі ретельно оглядали тих пуцьверіньків і визначали їхню подальшу долю. Гарно виглядаєш, міцненький, очі світяться розумом — живи, примножуй у майбутньому славу і справу спартанської держави. Хирляк, якось не так тіпаєшся, оченята каламутні — таких викинути у провалля. І викидали, і батьки, звиклі до бездушного, але правильного закону, не протестували або майже не протестували (бо були й такі, хто пускав сльозу за своїми чадами або гірше того — вдавався до істерик) і тремтіли, щоб вродилося дитятко гоже, таке, як належить. Тих, котрі були визначені до життя, гартували (особливо хлопчиків), і виростали вони нівроку.

Тільки от біда… Спарта славилася своїми воїнами, але не дала світу жодного мислителя, мудреця, філософа, письменника, винахідника, та й видатних правителів, полководців — раз, два й на цьому кінець. Ну відомий Фермопілами цар Леонід, ще цар Агіс, ще хай два-три за всю історію вояки. А у вічного суперника Спарти Афін звички викидати у провалля недосконалих дітей не було, і там світ збагатило ціле сонмище імен. Від Сократа до Перікла, від Есхіла до Фемістокла, ну й так далі. Серед них не бракувало і кульгавих, і потворних на обличчях. Таких як Езоп. І хирлявих.

Звісно, не всі серед них були геніями й видатними. Але надія на них була. І чомусь мені здається, коли старійшини вирішували долю новонароджених дітей у Спарті, з-за колон, кущів і чогось ще визирали лукаві пики Гітлера, Гіммлера, Гебельса і їм подібних. І огидно нишком хихотіли. Через багато століть вони висунуть на світ Божий теорію про чистоту раси і стерилізацію тих, хто може дати не таке, негідне потомство.

Але мова не про цих покидьків. Мова про одвічні питання: «Чому?» й «Навіщо?» Чому і навіщо з’являються на світ люди, які ні собі, ні родині, ні суспільству користі не приносять? Можна пояснити це всілякими мутаціями, збоєм, генетикою взагалі, наявністю зайвої хромосоми. Тоді прямий шлях в обійми розумного дядька Дарвіна. Чогось не хочеться.

Але є й люди, котрі приносять певну користь, але не такі за своєю суттю. Взагалі-то не такі, але… Інші згодні навіть за певних обставин визнати їхню корисність, потрібність їхніх дій. Коли вони роблять те, що може вписатися в нормальний, визнаний іншими плин життя. А таке буває.

Але настала пора розповісти про чоловіка, котрий не став героєм мого роману, який мав називатися так, як і цей мій есей. Уперше звернув на нього увагу в котрийсь з років на початку нинішнього століття. Ще в столітті минулому в нашому Луцьку, як і скрізь, з’явилися, стали заполонювати вулиці й двори, і їх дедалі більшало, люди в обірваному, засмальцьованому одязі, явно опущені (самі собою), переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки. Не всі вони були неохайні, деякі зберігали ще сліди колишнього, іншого життя. Але вже відчувалося, що викинуті за його борт. Порпалися в контейнерах зі сміттям, баках, збирали порожні пляшки, старі газети й книжки, залізяки й шматки деревини. Їх можна було побачити там, де приймали метал, склотару й макулатуру. А потім за розпиттям і магазинної горілки, й всілякого саморобного шмурдяку на лавочках і просто на землі. Одним словом, бомжі чи по-іншому — безхатьки.

Серед них мою увагу привернув один чоловік, на вигляд років під п’ятдесят чи ледь за п’ятдесят, який ходив по центру міста і бокових вулицях з кількома торбами на плечах і в руках. Він часом підходив до урн і контейнерів, щось діставав, ховав у торби. Невисокий, худорлявий, але не надто худий, не здохляк і не хирляк. Йшов, часом спинявся не лише біля урн і баків. Постоявши, наче щось видивившись в одному йому відомій точці, простував далі. Відрізнявся від інших бомжів-безхатьків тим, що часто ходив або з невеликою люлькою, або мундштуком в зубах. Часом в мундштуку була цигарка, чи з люльки йшов дим, отже, палив. Іноді люлька просто стриміла в роті.

Але не це привертало головну увагу. У нього було доволі інтелігентне обличчя й вираз вельми розумної людини. Хто він, подумав я, чому так опустився? Як виявилося, так думав не тільки я, а й інші, котрі до нього придивлялися.

Якось я зіткнувся з ним майже ніс в ніс на центральному проспекті міста. І мене ще більше, ніж обличчя, вразили його розумні очі. Я тоді ледь не заговорив до нього, як і ще кілька разів. Але щось стримувало, та й не знав з чого почати. Ще один раз бачив, як він пив з пляшки кока-колу. І таке блаженство було на його обличчі… Стояв біля урни зі сміттям, отже, щойно звідти ту недопиту пляшку дістав.

А потім був той вирішальний випадок. Я тоді ще працював у редакції, вертався з обіду і якраз вийшов на так звану Алею троянд, яка розташована між центральним проспектом Волі й вулицею Коперника. Колись, у прокляті тепер совєтські часи, тут росли червоні й білі троянди, згодом їх почали безбожно виривати, і троянди перестали висаджувати. На зміну їм прийшли квіти скромніші, але й ті виривали, як то кажуть, з корінням, тож клумби посередині алеї почали просто засівати травою. Хоч назва «Алея троянд» в головах старожилів довколишніх будинків лишилася. Минулої осені одна організація дістала в Євросоюзі чи де там грант, на Алеї троянд поставили арки, а під ними посадили саджанці майбутніх красунь-троянд, які мали повернути алеї її попередню назву й славу. Менш ніж через тиждень вночі ті зародки майбутніх кущів повикопували (замість слів, які просяться на папір, напишу «хтось»), так що й надалі тут, правда, вже під ажурними арками, ростиме трава — добре, що хоч її поки що не крадуть.

До Алеї троянд я ще повернуся, бо саме тут якось відбулося те, що довколишній люд назвав «бомжацьке весілля». А того дня, про який мова, я перетинав Алею троянд (хай йому грець, і сумно, і все ж приємно писати це назвисько) і раптом побачив, як напереріз мені проспектом Волі йде зі звичними торбами на плечах той незвичний безхатько. Але цього разу не сам. Поруч ішла дівчина чи жінка років двадцяти — двадцяти п’яти, теж невисока, миловида, одягнута в легку рожеву курточку і моднячі гарні джинси. Здивований, я пішов за ними. Вони про щось розмовляли. Зупинилися біля кіоску з пресою, розташованого неподалік. І дівчина чи жінка купила своєму супутнику з десяток газет. Причому солідної преси, газет і київських, і львівських, і московських (тоді ще їх у нас продавали). Чоловік узяв ці газети і ще, здається, два журнали, тримав їх у руках з явно задоволеним виглядом. Я минув їх, та мені дуже захотілося спитати, чому вона купила ці газети й журнали, і хто їй цей чоловік, і хто вона йому — знайома, коханка (?!), дочка? Але подумав, що питати незручно, тож обминув їх, тільки потім озирнувся. Вони вже також ішли далі, і чоловік ніс у руках щойно куплену пресу.

Після того випадку дивний безхатько десь зник, потім знову з’явився, а далі… Далі я йшов на обід й на цьому ж проспекті обминув молоду жінку, обличчя котрої здалося знайомим. Став пригадувати, де я міг її бачити, бо точно десь зустрічав, притому недавно. І тут як блискавка майнуло: та це ж та дівчина, що купувала безхатькові газети. Я озирнувся, точно, та сама дівчина, тільки тепер вбрана по-іншому… Точно вона…

Цього разу я таки відважився заговорити. Відрекомендувався і пояснив ситуацію. І спитав, хай уже пробачить, ким доводиться їй цей дивний чоловік і, якщо можна, хай скаже, хто він такий.

Вона подивилася трохи сумовито, але чисто і світло, ледь-ледь усміхнулася і промовила просто-просто, якось так, мовби зовсім не соромилася, а раділа сказаному:

— Це мій тато.

Того дня місто жило своїм життям. Як вчора, позавчора, тиждень, місяць тому. Як житиме завтра і в наступні дні. Люди кудись поспішали, знайомі про щось розмовляли і сперечалися, на зупинці біля міського скверику із тролейбусів і маршруток сходили пасажири, а інші заходили, щоб їхати далі. Усе йшло, як зазвичай. Нікому не було діла до молодої жінки, яка розповідала свою і батькову історію, і майже літнього чоловіка, який її слухав.

Я потім не раз міркував, чому вона доволі відверто розповіла незнайомому. Тим більше, що дізналася — я є журналістом і письменником. Правда, одразу попередила: ні про що не писати. Я дав слово.

Вона почала говорити й говорила тихо, на диво, і спокійно, але було помітно, як їй боляче, і чим далі, тим більше, я це розумів. У цьому місті цей біль вперше виплеснувся, вирвався назовні, вперше вона з кимось ним ділилася. Вона не знала, що з ним робити, але щось чинити, кудись цей біль виштовхнути з себе мусила. Так їй ставало легше.

З її розповіді поставало ось таке. Її батько (до речі, коли я запитав, як його звати, вона сказала: «А навіщо це вам? Хай він залишиться просто моїм татом») був науковцем, математиком, працював у так званому «ящику», тобто науково-дослідній лабораторії при військовому заводі на Східній Україні. Потім вона сказала: «Ну, таких тоді не бракувало». Вони й жили у закритому містечку при тому підприємстві. Там же неподалік розташовувалася і військова частина. Батько був дуже вузьким спеціалістом, знався на інтегральних рівняннях, інтегральних обчисленнях, котрі використовували, приносили велику користь на виробництві й під час випробувань артилерійської й ракетної зброї. Його обчисленнями, формулами користувалися під час розробляння нових видів снарядів, на стрільбах, вони сприяли точності зброї.

— Для нього, по суті, нічого не існувало, крім тих рівнянь і обчислень, — із сумною посмішкою мовила ця жінка, потім вона таки сказала, що звати її Вікою. — Він мав навіть таке прізвисько — Інтеграл.

Інтеграл працював на тому заводі, у лабораторії, майже два десятиліття, до початку дев’яностих років минулого століття, коли почалася горезвісна перекваліфікація, так звана конвергенція, коли завод замість снарядів і артилерійських установок перейшов на виробництво посуду, каструль, друшляків та інших подібних речей. Був такий час і така тенденція, коли різко й армію скорочували, і військово-промисловий комплекс, який її обслуговував. Зрозуміло, що спеціаліст з інтегральних обчислень на заводі, який перейшов на так зване «мирне виробництво», був непотрібний. Інтеграла скоротили одним із перших. Він і не опирався. Не вмів опиратися, захищати себе. Хоча й був досі потрібним, нерядовим спеціалістом, навіть кандидатом технічних наук.

— Його звання — то особливий випадок, — сказала Віка. — Татові було байдуже, має чи не має він якесь звання. Захист організувала мама й ще один її друг, який мав зв’язки в закритих наукових колах.

Як виявилося, мама Віки, дружина Інтеграла, працювала колись на цьому самому заводі в приймальні директора й головного інженера секретаркою. Була вона дуже вродливою, спокусливою, мала чимало прихильників. Інтеграл побачив її вперше, коли його якось викликали до директора. Побачив й відразу закохався. Не раз під будь-якими приводами приходив до приймальні. Не наважуючись заговорити, стояв і просто дивився. Або ставав біля виходу із заводоуправління, щоб також просто дивитися, милуватися, як виходить з роботи його богиня. Вона, звичайно, помітила це мовчазне обожнювання, підсміювалася й позаочі, й у вічі. А потім й вийшла заміж, по суті, сама запропонувала це обожнювачу.

— Знаєте, це була досить банальна історія, — сказала Віка. — Вже коли вони розлучилися, мама зізналася мені, що тато не мій біологічний батько. Але він був і назавжди лишиться моїм татом.

Інтеграл сам назавжди лишився дитиною за своєю суттю, значною мірою аутистом, котрий оживав тільки тоді, коли треба було зробити чергове інтегральне обчислення. Він абсолютно не розумівся на веденні господарства, міг накупити, одержавши зарплату, кілограми цукерок й купу іграшок, тому гроші відразу забирала дружина, а то й отримувала їх у касі замість чоловіка. Гроші траплялися чималі, особливо коли виписували премію за черговий винахід, успіх у випробуванні зброї, до яких був причетний й Інтеграл. Тому його й терпіла дружина, по суті, провадячи своє життя. До певного часу.

Той час настав після скорочення Інтеграла. Мати Віки тоді вже не працювала секретаркою, вона перейшла в кооператив, який наприкінці вісімдесятих організував ще один її знайомий. Тож, коли Інтеграла скоротили, їй було це байдуже, по суті, вона мала вже давненько іншу сім’ю, приходячи додому тільки ночувати, та й то не завжди. Віка, вже підліток, тепер більше часу проводила з батьком. Ще з дитинства в них склалися особливі стосунки. Батько, окрім своїх обчислень, багато й без розбору читав — книжки, газети, журнали. А ще дуже любив казки та всілякі пригодницькі історії й постійно розповідав їх доньці. Матері це було навіть зручно, бо опікуватися дитиною вона ніколи не мала особливого бажання. Не вмів доглядати дітей і батько, але казки розповідати вмів, і дивний таємничий світ з дитинства оточував дівчинку Віку.

Мати попросту вигнала колишнього чоловіка з дому, і він не опирався, тим більше що квартиру дали їй, директорській секретарці, а не чоловікові-невдасі. Інтеграл поїхав у шахтарське селище в західному Донбасі, звідки був родом, де жила його багатодітна родина. Батьків на той час уже не було, оселю ділили двоє старших братів, шахтар і будівельник, зі своїми сім’ями. Хтозна, як би склалася Інтегралова доля, якби не навідалася на батьківські могили найстарша сестра.

— У них було шестеро дітей, ще четверо померли в дитинстві, — сказала Віка.

Сестра колись вийшла заміж за «западенця», котрий за чимось приїжджав до їхнього селища, поїхала за ним до Луцька. Після смерті чоловіка вона жила сама в однокімнатній квартирі, знала, що брат «блаженний», а сама, очевидно, почувалася дуже самотньою. Так Інтеграл опинився в Луцьку. У квартирі сестри він прожив шість років. Спочатку пішов працювати двірником, але посаду незабаром скоротили, часом збирав пляшки й здавав за копійки. Жили на сестрину пенсію, втім, йому багато й не треба було. Улюбленою їжею Інтеграла були млинці з чаєм, а ще кефір.

Потім у сестри виявили рак, і вона дуже швидко згоріла. Брат доглядав її, як міг, але смерть виявилася невблаганною. Після кончини сестри з’явилася її донька, котра жила в іншому місті, і сказала, що, як законна спадкоємиця, квартиру продаватиме, бо її дочка закінчує школу, вступатиме до університету, тож потрібні гроші. Інтеграл і тут не опирався, зібрав речі й знову пішов. Як сказала Віка, після двох пережитих потрясінь у нього щось остаточно зламалося, щось «поїхало». Так він став бомжем, чи то безхатьком, який ходив із торбами Луцьком.

Віка ж приїжджала до Луцька ще коли була живою тітка, бо, як вона зізналася, «нестерпно захотілося побачити тата, як там йому». Під час того приїзду вона й познайомилася з хлопцем, як виявилося, із сусідньої Львівщини. Обоє сподобалися одне одному, між ними зав’язалися листування й передзвонювання, які закінчилися тим, що хлопець приїхав до неї і забрав у своє галицьке містечко. Вони одружилися, на весілля Віка хотіла запросити й свого неприкаяного тата, але у квартирі жили вже чужі люди, а де шукати батька, вона не знала. Та вона таки знайшла його, бо щось підказало, що назад на Дніпропетровщину він не повернувся, значить, може лишитися в Луцьку.

Під час другого приїзду, вже з чоловіком, вона шукала його по вулицях і луцьких ринках. І таки зустріла, вперше побачила такого — з торбами. Була вражена, як казала, остовпіла, на очі набігли сльози. Батько теж знітився під час зустрічі, але їхати з нею категорично відмовився.

— Він сказав, що йому й так добре, — сльози на очах у Віки виступили й тепер. — Що, може, він нарешті знайшов себе.

Вона таки забрала його у своє містечко, в оселю, у хату, де йому виділили окрему кімнату. Трапилося це пізньої осені. І чоловік, і його батьки зустріли Інтеграла добре. Та він там лише перезимував. Навесні тихенько втік до Луцька. Хоча, як казала Віка, іноді він виїжджає на тиждень-два бомжувати й до Рівного, правда, «вертається у своє місто», а коли якось побили рівненські безхатьки, вже не хоче туди їздити. Ще в тому домі казав дочці, що йому соромно, бо ж не вміє нічого робити, майструвати, як зять, хіба що різати чи складати дрова. Навесні ще помагав садити картоплю, а далі ставав усе сумнішим. Доки тихенько не зник, як їх удома не було.

— Я тепер час од часу до нього приїжджаю, — сказала Вікторія. — Щось їсти привожу. Від грошей він відмовляється. Ото газети купила, ще білизну й сумку нову. Забирали й ще заберемо, хоч каже, що більше не поїде. Я кажу, що народжу йому внука, буде няньчити, а він відповідає, що маленьких дітей боїться, завжди боявся щось їм не те зробити, як народиться й підросте, може, тоді…

На цьому наша розмова й закінчилася.

Мені багато чого хотілося ще спитати, але зрозумів, що розпитувати не треба.

Ця жінка, правда, наостанок сказала, що якщо захочу написати… нехай, пишіть… вона має знайомого журналіста й він казав, як то нестерпно, коли до рук проситься якийсь сюжет… Писати можна після того, як, може, таки заберуть тата до себе назовсім… Хоча вона не певна… А від нього вона не відмовиться ніколи… І лікувати його… Від чого… Вона й не знає, чи треба…

Я таки написав матеріал під рубрикою «Невигадані історії» десь через рік після того, як перестав зустрічати цього чоловіка на вулицях. Поїхав таки до дочки чи забрали до себе… Чи ще раз повернувся до Рівного й там ще одна не вельми приємна пригода… Коли я диктував написане (есей, нарис?), редакційна комп’ютерниця сказала:

— А я знаю цього чоловіка… Теж зустрічала на вулиці… Щось у ньому було таке: не як у інших бомжів…

Тоді я не знав, що ще двічі зустріну Інтеграла.

— У цього чоловіка явно поїхав дах, — сказав мій добрий знайомий, коли я розповів йому історію Інтеграла. — І як йому допоможеш… Зараз примусового лікування нема…

— А чи треба його лікувати?

— Отож-бо й воно… Він хіба повинен захотіти вилікувати себе сам… Та він, очевидно, не хоче й не схоче.

Мої міркування про людей «не таких» і людину як таку не обійдуться без оповіді про вже згадувану Алею троянд, від якої тільки назва лишилася. Коли теплішає й уже тепло, але не вельми спекотно, алея живе за своїм доволі стабільним ритмом. Удень тут сидять на лавочках пенсіонери (більше пенсіонерки) з найближчих будинків, з тих, що своє відпрацювали. Вони утворюють своєрідні «Клуби за інтересами»: патріоти, російськомовні, життєвопобутовики, язикочесальні. Патріоти обговорюють насущні політичні проблеми, численні загрози Україні, ставлення до влади. Російськомовні ту ж владу лають і ностальгійно згадують, як то раніше було добре, захоплюючись епізодами своєї молодості. Життєвопобутовики говорять про життя насущне, свої й чужі сім’ї, їхні проблеми. Язикочесальники балакають про що завгодно і обговорюють, засуджують або схвалюють теж кого завгодно.

На зміну пенсіонерам приходять мирні п’янички, які розпивають слабоалкогольні напої й міцніші чекушечки, придбані в крамниці на тій же алеї. І теж балакають про життя. Потім алею заполонює молодь із гітарами, пляшками, сміхом і поцілунками та обіймами на публіку. Їх, буває, витісняють — «киш, сморчки» — представники дрібного кримінального світу, і пісні змінюють матюки, обговорення всіляких проблем і розборки. Останніми окуповують лавочки на Алеї троянд безхатьки обох статей, котрі теж п’ють, сперечаються і нерідко лишаються ночувати на тій же алеї — на лавочках, а то й на землі (коли літо).

Але буває й так, що «групи за інтересами» перемішуються: на одній лавочці одні, на іншій — інші, хто яку захопить. Раніше на Алеї росла гарна плакуча верба, берези, та всі вони впали жертвами війни людей з деревами і стали дровами (втім, одна береза таки вистояла), зникли і дві дикі груші, які ховали вхід до офісу політичної партії й мусили загинути в боротьбі партії за добробут українців. Так от, у «мішані вечори» на алеї доволі гамірно. В один із таких вечорів й відбулося дійство, яке місцева різношерста публіка назвала «бомжацьким весіллям». Справді, на двох якимось чином зсунутих важкеньких лавках випивали бомжі-безхатьки, і не просто випивали, але й закликали перехожих на… весілля. Хто обминав, а хто й підходив. Оскільки мій інтерес й колекціонування людських типів невмирущі, то я теж підійшов й навіть випив чарку за здоров’я й щасливе життя «молодих». На лавочках, крім пляшок, лежали ковбаса, сало, огірки, помідори та інша закусь. І справді, відзначали одруження. Винуватці торжества показували всім справжнє свідоцтво про шлюб, зі сміхом розповідали, як їх не хотіли оформляти та вони таки змусили, і все по закону, чин чином і чик чиком. То були доволі обірвані, як видно з вигляду, одягу й облич, бувалі в бувальцях чоловік і жінка років сорока. А втім, у такого типу людей вік нерідко визначити важко. Вони обіймалися й казали про свою любов і про те, що ось поєдналися, тільки жити нема де.

— Знайдемо вам люксовий підвальчик, — сказав один із безхатьків.

Свідоцтво було справжнім, і мені чомусь вірилося, що це не гра, доводилося й раніше зустрічати такі бомжуваті пари, котрі йшли з торбами пляшок чи горою макулатури в руках. Ці люди не просто жили й виживали, як могли, але й іноді ось так поєднували долі. Я потім зустрічав і цю «весільну пару», а далі вони десь зникли з обрію. Справді почали нове життя? Між цими людьми теж можливі почуття й любов?

Я у своєму всеохопному й доволі безсистемному читанні пройшов крізь інтерес й певне захоплення знаменитим авангардистом-абсурдистом ірландцем Самюелем Беккетом, який таки став лауреатом Нобелівської премії, прочитав кілька його романів («Уот», «Мелоун помирає», «Як це», «Більше стусанів, ніж ударів»), майже всі його п’єси й оповідання. Навіть написав прощальний невеличкий етюд після його смерті в грудні 1989 року — якимось дивом він був надрукований у спочилій нині в Бозі газеті «Віче», тоді ще «Молодому ленінці». Так от, у Беккета є цикл оповідань про поступову деградацію чоловіка теж дивакуватого і трохи несповна розуму, про його нестримне падіння після того, як родина, ділячи спадщину батьків, виганяє не такого хлопця, виродка, з дому. І є в тому циклі оповідання «Перша любов». Хлопець, який уже геть опустився «на дно», зустрічає теж доволі здеградовану повію. Вона його пошкодувала й забрала до себе. Між ними й спалахує те, що названо першою любов’ю, першим коханням. Якось я дав прочитати оповідання своєму колезі, той — ще своєму знайомому… Читали це оповідання й інші люди. І всі давали йому оцінку словами, найкращим з яких було «фе». Справді, любов, почуття двох у цьому оповіданні Беккета не очищають чи підносять, як то прийнято казати. Стосунки доволі незвичні. Доволі брудні й брутальні. Але зображені, які вже є. Двоє, як уміли, потяглися, стали потрібні одне одному. Головний герой оповідання живе якийсь час у своєї подруги, чує, як вона в сусідній кімнаті приймає клієнтів. У їхніх стосунках звучить якась нота, яку й не висловити словами. І фінал оповіді, коли жінка каже, що дитина, яку має народити, від нього, а чоловік цьому не вірить і покидає оселю під дитячий крик — це сумарна трагедія не тільки цих двох, а може, і всього людства, яке не хоче знати, що такі трагедії бувають, яке відвертається з презирством і розумінням своєї вищості від «бомжацьких весіль». Лейтмотив — самі винуваті, вони на інше не заслуговують. Звісно, ні. Звісно, ми ліпші й вищі. Але чому так, чому вони існують, у чому сенс цього існування? Чи це просто «відходи виробництва», які в кращому випадку ліпше не помічати… Справді, чому ми маємо думати про них? У такому випадку мені здається, що віруючі моляться не перед іконами із зображенням Ісуса, Богоматері, святого Миколая і кого там ще, а перед портретами Дарвіна, Гітлера, творців гулагів і куклукс-кланівців, і того невідомого грека з древньої Спарти, який першим придумав викидати кволих немовлят у провалля.

У 60-х роках XIX століття в Лондоні відбулася зустріч, не помічена широким загалом. Зустрілися Федір Достоєвський, великий письменник і водночас громадський діяч, схиблений на особливій місії «русской идеи», ще на каторзі виношував задум побувати в Європі, і Олександр Герцен, кажучи по-теперішньому, російський дисидент, який поклав життя на боротьбу з царським деспотизмом і довгі роки жив у цій Європі. Вони мали багато розбіжностей в поглядах, але зійшлися в одному: на Заході поряд з російським самодержавством народжується інше — «самодержавство власності». Нажива, нагромадження, до якої прагнуть не тільки мільйонери й мільярдери, а й рядові громадяни. Більше, більше, більше мати. І все? Все. Ще вечорами сидіння в барах і ресторанах, поглинання пива й міцніших напоїв. Це Європа, до якої ми так прагнемо. Але не будемо говорити про духовність і бездуховність. Європа дала й великі зразки культури. Той лад дав те, що є найбільшою цінністю — свободу життя, існування, як ти хочеш. Хочеш — наживайся, а хочеш — будь клошаром, хіпі й новітнім протестантом чи тим, хто просто живе, не помічаючи суспільства. Це крок уперед поруч із суспільством тоталітарним, з його боротьбою з «дармоїдством» і всілякими «антисуспільними» елементами. Але байдужість до них не вирішує головного. Чому вони є? У чому таємниця їхнього існування? Де той сигнал, якого вони нам подають? А якщо не подають, а просто існують, то невже сенс у власне свободі такого існування? Вони ще на вищому щаблі, якщо тут узагалі можлива якась градація, а далі ті, хто нібито взагалі нещасні — дауни, аутисти, прикуті до ліжок й інвалідних візків, але не просто прикуті, а ті, що із затемненим довколишнім світом і простором. Але не сприймаючи світ так, як ми, вони нерідко, сказати б, вибірково геніальні в чомусь одному, окремо взятому. Чому так? Річ в особливостях хімічних реакцій в їхньому мозку й організації? Тих хімічних реакціях, які відповідають порухам людських душ? Я протестую. Подумки виходжу з плакатом чи транспарантом. Поставте мене до стінки, і там теж я буду твердити, що тут є якась таємниця. Якщо Провидіння при цьому сміється, то даремно.

Я вже звик до запитань на зустрічах з читачами і читацьких конференціях щодо того, які в мене самого улюблені образи (герої) в моїх романах і який в мене самого мій улюблений твір. Я вперто називаю Івана з роману «Іван і Чорна Пантера», (репліки — а чому не Яків, не Прокіп Марушко?) і Дазу (Даздраперму) з роману «Країна гіркої ніжності». Щодо Дази ніби заперечень нема. Мені ж імпонує її цільність, всупереч драматичності її буття, і пошуки самої себе й людини, дотичної до її долі, протягом усього життя. А от Іван… Його теж односельці з поліського села Кукурічки називають і чудиком, і дауном, і придурком… Він час від часу перераховує жителів свого села, веде дивні дискусії з мамою, яка вважає його теж несповна розуму, і щуром, що живе на горищі, цілує на екрані телевізора зображення американської супермоделі, у яку закохався, ну й ще багато чого такого робить. Я знав кількох реальних людей, які наштовхнули на створення образу Івана. Один із них у дитинстві і юності любив малювати. Малював кольоровими олівцями і фломастерами, коли ж йому купили фарби, категорично відмовився ними користуватися. У якийсь момент малювати перестав. То були малюнки невмілі, примітивні, хоча в них відчувалася спроба створити якісь сюжети й портрети. Малюнки він складав на горищі. Якось там робили чергове прибирання, і мама хлопця спитала, чи йому ті малюнки потрібні.

— Нє, нє, — сказав він.

— То що, їх можна викинути?

— Ага, викидайте.

Малюнки викинули, завезли на сміттєзвалище за селом, а частина пішла на розпалювання грубки. Все ніби правильно, хлопець сам погодився, що вони ніц не варті. Та з того часу він почав усе більш пити. Як і мій Іван, він ходив по сусідах — тому поможе розпиляти на дрова привезені з лісу колоди чи й нарубати дров, тому викинути гній з хліва, тому скопати грядку біля хати. А платили за роботу стабільною сільською валютою — ста чи більше грамами самогонки. Фінал цієї історії сумний.

Я бачив ті малюнки, справді примітивні, навряд чи чогось варті з мистецької точки зору. І все ж… Мене не полишало враження, що на тих білих аркушах з альбому ще щось невисловлене, мовби якийсь підтекст, щось таке, що недомальоване, але колись мусило з’явитися. Уже не з’явиться.

— То все твої фантазії, — сказав родич того чоловіка.

Може, і так. Пригадую — недоладні дерева мовби падають чи ще біжать — від кого втікають і куди… З-за будинку — квадратик без стін — визирає сонце з висолопленим язиком. По вулиці повзе змія…

— То річка, — казав бідака-художник. — Ну, така річка. А може, хтось попругу (паска — В. Л.) викинув. Згубив. — І сміявся. — Я намалював, то, може, знайде. Ще й сто грам за те поставить.

Інший подібний чоловік, не вміючи читати, брав до рук газету і вголос переказував те, що нібито прочитав. Збиваючись, ковтаючи слова, сам сміючись з того, що вигадував… Йому це було цікаво.

Несповна розуму, явно з тарганами чи мурахами в голові, як казав його розумний сусід?.. Але я переконаний, і це переконання з віком зростає, бо раніше думав інакше, що людей без своїх тарганів, мурах, абсолютно правильних і тверезо мислячих, не буває. Хіба що повні ідіоти, люди-рослини (а такі теж для чогось існують) і… І мільйонери та мільярдери, у яких в очах по долару, а в мозку — мішки з мільйонами й мільярдами. Але чи не наповнені ті мішки замість «зелененьких» теж тарганами… Тільки набагато більшими й огиднішими.

Відомий вислів Юлія Цезаря про те, що ліпше бути першим у звичайному галльському селі, ніж другим у Римі. Сіл багато (галльських, інших кельтських, германських, слов’янських, норманських і яких там ще), у кожному є свій Перший, але ще більше тих, хто першим не є. Їх тисячі, мільйони, а тепер і мільярди. Серед них є ті, хто прагне бути першим, оббрехавши, скинувши чи й убивши першого. А є ті, хто й не прагне. Другий, третій, сотий, тисячний, мільйонний нібито за значимістю. І взагалі викинуті за борт боротьби. Ті, що й не долучалися до неї. Бо не вміють, а то й не хочуть. Їм це не потрібно. Вони відключені від світу великої трясучки й напруги. Про інший світ часто й не підозрюють. А якщо підозрюють, то вдають, що його нема. Або просто ігнорують.

Найяскравіший сучасний приклад тут — Григорій Перельман. Знаний у вузьких колах російський математик єврейського походження. Багато хто з колег вважає його найвидатнішим математиком XX і поки що XXI століття. Той самий, який довів гіпотезу Пуанкаре, за що світова математична й бізнесова спільнота обіцяла мільйон доларів тому, хто це зробить. Перельман зробив, але від нагороди відмовився. Так само не поїхав отримувати премію і медаль Фудза (ще один мільйон зелених), своєрідну Нобелівку в математиці за видатні досягнення. Він живе у Санкт-Петербурзі у звичайній двокімнатній квартирі, де є лиш стіл і ліжко. А кажуть, що й ліжка нема, тільки матрац для спання на підлозі. Сусіди розповідали журналістам, що у квартирі повно тарганів. Допущена у квартиру журналістка переконалася — жодних меблів, тільки стоси журналів і книжок на підлозі. Усі, хто розмовляв з ним, відзначали його приязність до співрозмовника й логічність міркувань. Володимир Путін, кажуть, коли йому доповіли про дивака-вченого, резюмував коротко: «Дурак!» Але, дізнавшись, що обчислення й викладки Перельмана дуже згодилися у військово-промисловому комплексі, додав: «Но полезный дурак». А потім ще й цитував якесь перельманівське висловлювання. А той не тільки відмовився від премій, а й покинув роботу в науково-дослідній лабораторії й жив за рахунок уроків і консультацій, які дає студентам й аспірантам. Про великі гроші й побут сказав, що йому це не потрібно, що він усе одно не вміє цим користуватися. Ще вирізняється довгою заплутаною шевелюрою і дуже довгими, як для чоловіка, нігтями. Про них сказав: «Якщо вони ростуть, то чому б їм не рости?»

Звісно, тут згадується Інтеграл. Тільки іншого, меншого (чи по-своєму однакового?) масштабу відхилення. Він теж не знав, звідки в його голові беруться формули і рівняння — про це далі.

Він теж жив (живе?) мовби в паралельній реальності чи й без реальності взагалі. Жив у сні, що мовби приснився комусь іншому. А Інтеграл блукав по тому сні й боявся вийти. Бо коли вийшов, світ виштовхнув ще далі, на узбіччя можливого.

Там існування Інтеграла нікому не було потрібне. Крім хіба його насправді нерідної дочки, яка колись слухала його казки й історії. «Бесполезный дурак». Запитання «Чому?» нагадує ситуацію, коли людина підходить до вікна з товстим склом, за яким стоїть інша людина. Довкола тої другої шум і гам. Перша кричить якесь запитання. Може, й те саме «Чому?» Але людина за склом показує на мигах, що вона нічого не чує. До неї не докричатися.

Сенсу в його ходінні вулицями, загляданні в урни, діставанні пляшок та інших викинутих кимось речей нема. Хіба що в продовженні існування, животіння. Чи ні?

«Ні!» — Я не кажу, я кричу це. Але кричу в нікуди. З останніх сил бороню свою теорію про те, що життя й таких людей, і тих, про кого я вже розповів, окрім Інтеграла, також має сенс. Має якесь призначення. Мусить мати. А життя аутистів з вузеньким просвітком свідомості, але часто вкрай неординарної, навіть геніальної… До речі, аутисткою називала себе знаменита авторка детективів Агата Крісті. У її творах злочинця неможливо вгадати, як і розв’язку сюжету, Еркюль Пуаро чи міс Марпл проводили розслідування тільки за їм одним відомою логікою. Відгадати, що далі буде, все одно, що складати мозаїку чи кубик Рубика із заплющеними очима. Але читачам подобаються детективи Крісті саме за цю неможливість щось розгадати. Це вже в кінці читач (глядач) каже: «А й справді, як я не здогадався». Не міг здогадатися. І ще не зможуть ті, хто читатиме після нього. Вершиною творчості письменниці, новим словом у детективі вважається роман Крісті «Вбивство Роджера Екройда», у якому убивцею виявляється той, від імені кого ведеться розповідь, хто розслідує вбивство, здійснене ним самим. Тут, втім, як і в інших романах авторки, сховане геть усе. Точніше, розташоване за особливою логікою аутистки, доступної тільки їй самій. Недосяжність цієї логіки для простих смертних, точніше, непоясненність того, як це досягається і як розв’язується, — ось що характерне для Крісті й так приваблює читача. І під кінець він (вона) певен — так і мало бути. Як чудово-загадково влаштувала авторка ланцюжок подій, як уміло їх сховала. Віднайдення ключа до розгадки — майже та сама гіпотеза Пуанкаре.

— Але ж знайшовся чоловік, який її розв’язав, — скажете ви. — Те, над чим билися сотні, тисячі математиків зі всього світу.

Так, але цей чоловік — сам загадка, як кажуть про нього — геніально-ненормальний. А втім, ці якості доволі часто поєднуються. Але чому?

Про аутистів написано чимало романів, поставлено кілька фільмів. З усіх стрічок, які я бачив, найліпшою вважаю голлівудський фільм «Меркурій у небезпеці». Його головний герой — хлопчик-аутист, який, щоб сказати вголос потрібне речення, сигналізувати про найпростіші свої дії й потреби, мусить заглядати в картки, які носить із собою, де написані потрібні слова-підказки. Хлопчика так і вважають — розумово відсталим. Але до його рук потрапляє журнал, де в кросворді зашифровано слово-ключ для розгадки кода надтаємної операції секретних служб. Щоб перевірити, що код цей надтаємний, що його ніхто не може розшифрувати й знайти для цього ключове слово, і вигадують це завдання нібито для всіх. А хлопчик-аутист розгадує. Саме до нього надходить осяяння. Його «відсталий» мозок ламає шифр. Хлопчик дивиться і майже моментально розв’язує (хоч це практично неможливо). Про це й повідомляє за вказаним там номером телефону. Вкрай спантеличені працівники спецслужб вбивають батьків хлопчика і починають полювання за ним самим. Допомогти врятуватися малому аутисту береться невдаха-поліцейський, якого грає Брюс Вілліс. Ця роль чи ненайкраща в його акторському доробку. Від нерозуміння, хто вона така, ця напівдика дитина, яка не піддається контролю і не йде на контакт, і до бажання за будь-яку ціну врятувати хлопчика — такий шлях проходить герой Брюса Вілліса. Для нього не існує дилеми — зберегти державну таємницю, врятувати від провалу десятки таємних агентів чи врятувати нікому не потрібного аутиста. Тема ціни людського життя, будь-якого, потрібного чи «непотрібного», звучить у фільмі так щемливо, що поліцейський-Вілліс робить своїми соратниками глядачів. А заключна сцена, коли врятована дитина, до якої зайшов коп, уперше обіймає його — одна з найзворушливіших, які довелося будь-коли бачити на екрані. Притому по-справжньому зворушлива, а не щоб вибити сльозу.

Питання «Кому він потрібен, такий неповноцінний хлопчик, заради чого його рятувати?» після побаченого стає вкрай некоректним. Воно мов питання — навіщо цей світ, яка його цінність взагалі, ні, навіть вище від цього питання. Це й питання, що ми втратили б у собі, якби хлопчик не був урятований. Кожен втрачає й самого себе в таких ситуаціях — звучить надто пафосно. Скажемо так — потреба порятунку тут, як потреба дихати, доки це можливо. І навіть спроба дихати, коли неможливо.

До речі, недавно довелося переглянути телепередачу про дітей з особливими потребами — аутистів, сонячних дітей — даунів, хворих на ДЦП і рідкісні хвороби, що почали дедалі більше опосідати малюків уже з раннього віку — своєрідна неминуча плата за цивілізацію. І там мати хлопчика-аутиста засуджувала тих, хто береться виявити в цих особливих дітях якісь таланти. Її завдання — навчити свою дитину елементарного, жити, як усі, зробити з сина правильну маленьку, а потім і дорослу, мишку. Так йому буде легше — ось яке міркування. Ця мама вже підписала вирок своїй дитині, вже посадила її на невидимий ланцюг.

Елементарне — яким страшним, виявляється, може бути це слово…

Це аутисти, а ще є не тільки прикуті до ліжок й інвалідних візків діти, не просто церебральники і ті, хто потребує допомоги, не просто сліпі чи глухі, а сліпоглухонімі. Тобто ті, хто від народження не чує жодного звуку, не бачить жодної людини й жодного предмета. Істоти у вічній темряві і тиші. Який сенс у їхньому навчанні, як їх навчити відчувати цей світ й жити в ньому… А проте, люди навчають, розробили спеціальну, майже фантастичну, систему навчання і спілкування, і — о диво! — серед сліпоглухонімих є громадські діячі й навіть доктори наук. Пробудження в таких людей людських почуттів разюче показав у своїй повісті «Експеримент» сучасний український письменник Олександр Жовна. Я не бачив фільм «Ніч світла», поставлений за цією повістю іншим талановитим митцем, режисером Романом Балаяном. Читав, що стрічка дуже відрізняється від твору, і Жовна навіть відмовився, щоб його прізвище згадувалося в титрах як автора сценарію. Так чи не так, але ця повість — ще один аргумент, трагічний, украй болючий, але переконливий аргумент на захист людини як такої. Не тільки здорової, цілковито розумної, ділової й діяльної, а просто людини. Нещасної й непотрібної. Навряд чи «гомо сапієнс», точніше «сапієнс», тут підходить, якщо визнаємо, що ми нічого, по суті, про розум, його походження і прояви не знаємо, якщо йдеться про цінність життя, життя як такого. І тоді нашими братами стануть дерева, і равлики та інші подібні істоти, незалежно від того, гарні вони на наш людський погляд чи ні, комахи й геть усе. Нехай не потреба, а визнання права на цінність їхньої присутності в нашому житті. Правда, на мій погляд, трагічність людського буття, відчуття вини не подолати навіть тоді, коли б геть усі на землі стали вегетаріанцями. Йдеться не про боротьбу проти того, що закладено в нас Природою чи Творцем, а проти заперечення самої суті життя, якщо кажуть, що людина має бути такою або такою. Ми ж не питаємо в дерева, чому воно дуб, а не береза, або навпаки — чому береза, а не дуб. Людина має право не лише жити, а й бути такою, як є, до тих пір, доки не посягає на життя іншої — здавалось би, аксіома. Але з цієї аксіоми постійно виймаються слова, які її визначають. І тоді аксіома стає абракадаброю. Теоремою, яку неможливо вирішити. Це все одно, що сказати — у цій теоремі ось ці цифри, формули зайві, а ці мають там бути. По суті, людина постійно так і чинить, визнаючи, якими мають бути інші. Подібними до неї. Такими й такими. За ознаками стилю життя, політичними симпатіями і т. ін. Йдеться не про дотримання загальноприйнятих правил і законів, а про самоідентичність, про ту ж саму цінність життя й право на своє життя геть усіх. По суті, про людину, гідну писатися з великою літери.

Але річ не в цьому. А в чому? Боюся, що в короткому слові з чотирьох літер — сенс. Сенс життя як такого. І це вже не розв’язати нікому із сущих. Найлегше визнати, що життя не має сенсу, як роблять славні письменники-абсурдисти. Але ще, мабуть, абсурдніше казати, що людина має жити за певною схемою — народитися, здобути освіту, освоїти якусь професію, багатіти, обдурюючи собі подібних, нагромадити певну суму грошей, речей, всілякої рухомості й нерухомості, хто скільки зможе, і тоді померти. Або вірити, що це земне буття тимчасове, а ти житимеш вічно. Десь там.

Вибір стилю життя, його мети й пріоритетів — це, по суті, і є відомий нам сенс. Це і цифри та букви в теоремі, котрі бачимо. Але маємо скласти ці цифри й написати інші, щоб теорема була розв’язаною. Як це зробив з теоремою Пуанкаре вже згадуваний Григорій Перельман. Як кожен робить зі своїм життям. Але повернімося нарешті до нашого Інтеграла, тобто до людини, яка мала таке прізвисько.

Але це повернення неможливе без пані письменниці, інтерв’ю з якою дало поштовх до цього есею, і двох інших, відоміших письмаків. Я читав роман цієї пані. Героїня його спочатку студентка, потім вчителька, нарешті поетеса — біла, пухнаста й водночас нещасна до нудоти. На шляху її трапляються чоловіки, які є виключно негідниками. Насамперед той, за якого виходить заміж, бо так треба, так всі роблять, а чоловік виявився пияком і садистом (не кажемо вже про його матір, свекруху, справжнього монстра). Далі другий, якому повірила й покохала, він теж не такий, геть її негідний, обдурює. Не такий і нібито суцільно позитивний багатенький — ще один, котрий стрівся на шляху. Героїня твору носить те ж ім’я, що й авторка, навіть назви її збірок такі самі, як в авторки, отже, роман автобіографічний. Усі чоловіки у житті бяки, чи не тому письменниця прагне хоч в літературі прочитати про всуціль позитивного, діяльного і багатого, «такого» чоловіка-героя.

Два інші письменники — це нобелівські лауреати Еліас Канетті й Томас Манн. Еліас Канетті відомий своєю фундаментальною працею «Маса і влада», але до неї він написав кілька п’єс і свій єдиний роман «Засліплення», за якого, власне, й отримав свою Нобелівку. Але це трапилося аж майже через п’ятдесят років після виходу книжки, а тоді, у 30-ті роки ХХ століття, на роман звернули увагу кілька людей. Один із них, уже відомий на той час і вже лауреат Нобелівської премії за «Будденброки», Томас Манн відгукнувся позитивною рецензією. Я згоден з тим, що в цьому творі Канетті у використанні різних видів і варіантів потоку свідомості «переджойсив» самого Джеймса Джойса. Але, зустрівшись із Канетті, у приватній розмові Манн зауважив: «Послухайте, адже у вашому романі персонажі не живі люди, а манекени». Канетті з цим погодився і додав: переконаний, що так і має бути, автор і повинен ставити своїх манекенів куди завгодно, тепер настає час нової, саме такої літератури. Не псевдоживі герої, не рупори ідей, а саме манекени в авторських руках визначатимуть зміст і суть нових, новаторських творів. Так і сталося. Людина як така, від плоті й крові, з її порухами душі, боротьбою за цю душу з іншими, зі світом, людина з «мільйонами терзань» розуму й серця (їх замінили мовні ефекти й філологія), була витіснена з літератури. Правда, не з усієї. Ту, в якій почуття, порухи душі лишилися, псевдомодерністи й постмодерністи презирливо називають масовою. Є багато в такій літературі, погоджуюся, й полови. Але є й така читабельна, де й людина збережена, й інтелект видно, а не пережовування вже написаного досі. Є масові, й інтелектуальні, з великою поживою для розуму, ті ж Генріх Бьолль, Ґюнтер Ґрасс, Маріо Варґас Льйоса, Леонардо Шаша, Меша Селімович, Герта Мюллер, їх, зрештою, дуже й дуже багато. Зокрема й українських. Та й вони вже «не такі».

Але саме вони й «такі».

А ви, пані, кажете, що вам потрібен вельми позитивний герой. Це теж свого роду манекен, тільки з іншого боку.

Я тоді вертався з автостанції, де брав квиток на завтра, і чекав на зупинці тролейбуса. Його довгенько не було, тож почав роздивлятися по боках і побачив біля зупинки кішку — звичайну, із шерстю всуціль сірого кольору, тільки на грудці під мордочкою виднілася біла плямка у вигляді зірочки, від якої відходило два промінчики. Я покликав її. Кішка підвела голову й подивилася на мене — ніби допитливо і водночас жалібно. Подумав, що, напевно, хоче їсти, тому сходив до кіоску-крамнички поруч із зупинкою, купив шматочок ковбаски й поклав кішці. Та вона навіть не понюхала.

— Що, певно, зовсім не голодна? — сказав я. — Ну, нічого, зголоднієш — вернешся.

— Вона не буде їсти від вас, — раптом почув я голос. — Взагалі не їсть від чужого.

Я повернув голову й остовпів — переді мною стояв Інтеграл, котрого я давненько не бачив у місті. Він, певно, помітив мій здивований погляд, бо зніяковів, потім відвернувся.

Я вдав, що нічого не зрозумів, і спитав:

— То ваша кішка? Чи кіт?

— Кішка, — сказав Інтеграл. — Ми тут живемо, ось у цій прибудові.

Він показав у бік крамнички й пояснив:

— З того боку є кімнатка. Я тут… прибираю… А кішка справді не їсть ні з чиїх рук, тільки моїх… Знаєте, є такі собаки, що беруть їжу тільки з рук хазяїна. Ну, а в мене кішка така…

Я спитав, як її звати, й він сказав:

— Нява.

— Нява?

— Таке вже дав їй ім’я. Нявкає, то й Нява.

І до кішки, що тернулася об його ногу:

— Ходімо, Нявко. Треба ще роботу зробити…

Він пішов, а я міркував, як продовжити розмову. Хотілося її продовжити, але з чого починати мову? Розповісти про знайомство з його дочкою… Взагалі, що я його давно заочно знаю… Чи вдавати, що ми щойно познайомилися…

На щастя, тут якраз підійшов мій тролейбус. Я поїхав. Оглянувшись у заднє вікно, побачив, що Інтеграл мете землю біля кіоска-крамнички, а його Нява стоїть поруч.

Бажання зустрітися, спробувати дізнатися ще більше, а головне щось таке, що б відкрило незвичайне в цьому чоловікові, посилювалося. Хоча я й боявся, що незвичайного може й не бути, а буде велике розчарування. Я чогось чекав і шукав і в ньому, й самому собі.

Тут варто сказати про наш страх, боязнь, що змушує остерігатися людей, котрих вважаємо психічно неповноцінними. Як часто буває непросто відрізнити тих, у яких геть затьмарений розум, від просто не таких, як більшість. А втім, чи більшість справді «такі»? Чим визначити їхню «такість», скажімо, як у випадку з Інтегралом… У людей завжди жила потреба класифікувати, розставити по поличках собі подібних, пристосувати до себе й до загалу. Ти вчиняєш певні дії, живеш ось так, а не інакше, боїшся переступити умовну лінію — ти наш, ти такий, як всі, кради, як всі, належ до певної політичної сили, підтримуй певні дії влади чи опозиції, належ до певних угрупувань в літературі чи мистецтві. Людина не може бути сама по собі — ось закон. Вона вже цим викликає підозру. На щастя, «не таких» людей вистачає, і навіть у нас все більшає тих, хто з увагою, а то й цікавістю ставиться не тільки до хворих, але й ізгоїв, всіх, хто не вміє жити інакше, як за своєю природою. Тобто живе, як уміє. Тобто живе посеред власного життя, а не загальноприйнятих стандартів. Йому не знайомі головні правила будь-якого тоталітаризму — чи то зовнішнього, чи внутрішнього — крок вправо, крок вліво прирівнюється до втечі, якщо ти не з нами, це значить, що ти проти нас, а де ти був такого-то числа (місяця, року, під час такої-то події), чим ти виправдаєшся у випадку висування тобі суспільної чи моральної підозри…

Одним словом, я таки поїхав до Інтеграла. Зайшов до його маленької кімнатки біля магазину. Тут було ліжко-тапчан, стіл, тумбочка, вішак, мініатюрний холодильник. І кішка Нява, яка дивилася на мене підозріливо, доки її господар не торкнувся мене рукою. Він сказав, що це для Няви особливий знак. Тоді й кішка підійшла й тернулася об мою ногу. Я її погладив. Подумав, що нелегко заслужити довіру кішки, яка бере їжу тільки з рук свого господаря. Коти взагалі недовірливі тварини, і їхню довіру, а тим більше любов, заслужити дуже нелегко. Вони справді дуже самостійні, горді, гуляють, як собі знають і де хочуть. Про їхній характер і особливість поведінки та історію приручення є гарна казка Редьярда Кіплінга. Мене якось запитали, ким я хотів би бути в майбутньому перетворенні? Я відповів, що якби був буддистом або просто вірив у можливість перетворень в наступному житті, то хотів би бути не собакою, вовком чи конем, навіть не соловейком чи орлом, а якщо птахом, то вороном, а твариною — то котом. Вороном не тільки тому, що ці птахи серед пернатих справді живуть найдовше, а й тому, що вкрай невибагливі щодо їжі, місць проживання, до того ж уміють виживати за складних обставин, не опускати лапки й не складати крила. Ну, а коти подобаються саме незалежністю характеру, стилем поведінки (може, й справді вважають, що не люди їхні господарі, а вони господарі людей), а також здатністю відчувати людський настрій і бути своєрідними терапевтами і психотерапевтами під час різних захворювань. До того ж гарні й граціозні, як і всі котячі.

Я тоді й почув історію Няви. Інтеграл сказав, що дізнався про неї від дівчинки, котра з мамою зайшла до крамниці біля зупинки й побачила Інтеграла, який прибирав сміття. Вона впізнала кішку по тій зірочці з промінчиками. Доки мама була в магазинчику та розмовляла з якоюсь своєю знайомою, дівчинка й розповіла про кішку. А потім ще раз сама приїжджала з іншого кінця міста.

Нява була одним з чотирьох кошенят, яких привела сусідська кішка. Коли кицьки підросли (дівчинка не раз заходила гратися з ними), двох з них сусіди віддали знайомим, а ще двох одного разу старший сусідський син вклав у торбину й кудись поніс. Дівчинка знала куди — топити у річці. Так, як уже рік тому. Тоді дівчинка вмовила батьків взяти бідне кошеня собі. Тепер уже в них було два котики, а мати ще й третього тато нізащо не погоджувався.

Дівчинка крадькома пішла за тим хлопцем. Вона спробувала біля річки навіть впросити його, аби не топив кошенят, а просто відпустив. Хлопець сказав, що так уже робив, та кішка знаходила своїх дітей і приводила знову додому. Хлопець змилосердився, може, хотів бути ліпшим в очах малої сусідки, і промовив, що так і бути — просто вкине цих дармоїдів (бо ж мишей у них все одно нема) у річку. А раптом, ха-ха, випливуть.

Кошеня, котрого згодом Інтеграл назве Нявою, таки випливло. Йому пощастило, бо пожбурене у воду, воно впало біля гілляки, яка пливла річкою, і зачепилося за неї. Хлопець ще поспостерігав, як воно борсається, як таки вчепилося лапками за гілку. А коли побачив, як плаче дівчинка-сусідка, сплюнув і пішов геть.

Задумуючи свій роман, який мав називатися так само, як і цей сумбурний есей — «Нява й Інтеграл», я намітив, що він матиме три частини: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». А може, навпаки, спершу мала би бути «Історія Няви». То була б оповідь про її народження, ну, й опис того, як нещасне кошеня борсається у холодній воді, як врешті-решт його прибиває до берега і воно, мокре, тремтяче, розпочинає, чи, точніше, продовжує свою боротьбу за виживання. Хтось би, звичайно, сплакнув, у когось би стисло серце від переживання за пригоди, муки й долю нещасної істоти. Але серед нашої літературної братії знайшлися б і такі (якщо прочитали б), що похмикали б, а потім проіронізували б десь в Інтернеті над тим, як ото автор прагне у читачів витиснути сльозу своїми котячими сентиментами. Я не прагну цього, я просто уявляю собі цю картину, яка була в реальності. Маленька нещасна істота на грані життя і смерті пливе річкою на гілці, з усіх сил борсаючись, борючись за життя. А берегом річки йде паралельно з ним дівчинка, яка плаче, у якої стискається її ще маленьке сердечко, і шепче слова-благання, щоб кошеня не потонуло, випливло, якось вилізло на берег.

— Тримайся, любеньке, миленьке, я тебе прошу, — шепоче дівчинка. — Я тобі допоможу.

Дівчинка простягає руки до води.

Спробувала дістати кошеня палкою, яку знайшла на березі.

До води було далеко.

Надто далеко, а палка надто коротка.

У нашій річці доволі брудна вода.

Як і скрізь. Брудна, сіро-зелена, завжди перемішана з відходами, листям, гіллям, уламками хтозна-чого.

Вода брудна в річках, ставках і озерах.

Як і в морях і вже в цілих океанах.

Прісноводна риба, яку продають на базарах і просто на вулиці, смердить хтозна-чим. Люди все ж її купують. Наші люди і довірливі, і підозріливі. Мішанина цих рис виявляється і в ставленні до котів і псів. Іноді здається, що коти розуміють, чому людям не можна довіряти. І все ж не завжди, але довіряють. Цим вони чимось схожі на людей. Серед останніх найдовірливіші діти. І трапляються такі, як ця дівчинка, про яку мені розповів Інтеграл, яка йшла й благала, щоб нещасне кошеня не потонуло, щоб випливло. Сентиментально, еге ж? Місту, яке розкинулося обабіч річки, байдуже до долі, до існування й дівчинки, і тим більше кошеняти. Воно живе своїм життям. Люди, котрі, можливо, теж ідуть обома берегами або кидають з мосту мимовільний погляд на дівчинку, котра простує невідомо чого берегом, не бачать кошеняти, котре борсається у воді. Що станеться, якщо воно, ніким не помічене, окрім маленької дівчинки, яка ще шкодує не тільки це кошеня, але й все живе, так от, що станеться, якщо кошеня потоне? Нічого. Хіба що дівчинка ще більше поплаче й на її серці лишиться маленький, ледь помітний рубчик. А може, й рубчика не буде, точніше він буде, але не фізичний, а моральний. Кошеня ж піде на дно, де й зогниє його малесеньке тільце. І все ж з ослячою впертістю я думаю про те, що й місто, і світ в цілому щось втратили б. На тлі великих, куди більших трагедій це як ледь чутний зойк, що долинає десь із нічної тиші, безгоміння, що існує навіть серед денного шарварку й гуркоту. Невідомо, хто його чує і чи чує взагалі, але, пригадайте — такі зойки долинають час від часу. Навіщо, звідки? Бажаючі можуть посміятися над наївністю автора.

Кошеня таки пристало до берега, далеко від того місця, де його прирекли на смерть. Хлопець, який це зробив, ще матиме сім’ю й дітей, яких по-своєму любитиме.

Дівчинка взяла на руки мокрий тремтливий клубочок. Як могла, витерла хустинкою. Для неї головною світовою проблемою, яка вселила надію, було те, що кошеня житиме. Хоча вона не знала, що з ним робити. Додому, де вже жили двійко котів, причому взяти другого вона впросила з плачем, взяти не могла. Тато сказав: «Не здумай принести ще одне, тоді я й цього викину». Дівчинка тата (а його союзником була й мама) і любила, й боялася. Вона прилаштувала кицю в картонній коробці, яку знайшла неподалік від їхнього будинку, у закутку біля якогось складу. Кілька днів навідувалася, принесла вкраденого вдома молока й маленький шматочок сиру. Вона доглядала її, поки одного разу не застала коробку порожньою. Кошеня, яке дівчинка назвала Зірочкою, зникло. Дівчинка трохи його пошукала, потім приходила ще й ще, але Зірочки не було. Вона побажала, аби хтось добрий забрав її собі. Але швидше за все справа була інакшою. Кошеня висохло, оговталося, воно росло й не могло всидіти на місці, чекаючи на дівчинку, свою рятівницю й новітню господарку. Кошеня помандрувало шукати ліпшої кошачої долі.

У ненаписаному романі воно зазнавало багатьох пригод і злигоднів, доки не зустрічало іншого, дволапого безхатька — Інтеграла. У реальному житті я навіть не певен, що Нява — то те саме кошеня (Зірочка), якого врятувала й пригріла дівчинка. Хіба мало на світі котів і кішок — сірих, чорних, рудих — з білими плямами на мордочках, лапках, навіть хвостах чи, як у цьому випадку — на грудці… Дівчинці здалося, що побачена нею через кілька років сіра кішка з білою плямкою — то і є врятоване колись нею кошеня. Ну й слава Богу, якщо це так. Якщо ні, то у Няви могла бути своя історія, як і в сотень інших бездомних котів. Якщо так, то Зірочка-Нява справді двічі народилася під щасливою зіркою. І двічі зустріла чулих людей, а це вже неабищо.

Інтеграл випадково надибав її, коли під час неприкаяних своїх походеньок Луцьком присів відпочити на лавочку… Тут і почув нявчання. Подивився й побачив сіру кішку. Сказав, що, на жаль, немає чим пригостити. Простяг руку, і кішка далася погладити. Коли встав, щоб іти далі, кішка пішла за ним. Двічі озирався й бачив, що кішка йде й собі, при тому наполегливо нявчить.

Нарешті він спинився й сказав, коли вона підійшла зовсім близько:

— Ну добре, підемо разом, тільки попереджаю — ситого й теплого життя в тебе не буде.

І взяв майбутню Няву на руки.

Тут варто сказати не тільки про особливість поведінки, але й особливу інтуїцію котів. Будучи істотами вкрай самостійними, вони все ж якимось чином вловлюють потребу конкретних людей у спілкуванні з ними. Ці пухнасті гарні істоти відчувають, коли їхнім господарям, а особливо господаркам стає зле, болить серце, ноги, руки, інші частини тіла, коли, зрештою, болить така невидима субстанція, як душа. Вони приходять і вмощуються на колінах, а то й залазять, якщо людина лежить, на живіт чи груди. І справді заспокоюють, а то й виліковують. Деякі люди це дуже люблять, а деякі котів проганяють. А ще є ті, які теж відчувають: вони потребують саме котячого лікування. І ще я чув і читав про те, що коти якимось чином розуміють, коли до людини наближається смерть, і в останні дні, часом і тижні, лежать поруч, мовби зігрівають, перш ніж людину огорне вічний холод. Довелося читати про котів, котрі живуть при лікарнях і хоспісах й особливо ластяться з якоюсь печальною ніжністю до тих, хто доживає останні дні. Одні називають їх «посланцями смерті», інші «останніми піклувальниками й утішальниками». Такий кіт, зігрівши чи провівши того, хто відходить в інші світи, блукає собі коридорами чи палатами лікарні або геріартричного будинку, доки не відчує: ось цей (ця), пора йти до нього. Як вони розуміють страшну енергетику чи холод смерті? Або, навпаки, те, що саме цей чоловік або жінка потребують останнього тепла в житті, хоча б котячого… Чи саме котячого?

Я тричі в житті бачив Няву. Вона врешті-решт гордовито дозволила погладити її.

Звичайна сіра кішка, яка чомусь вирізнила Інтеграла серед інших й уперто йшла за ним. Відчула його вселенську самотність чи щось інше? Скільки довелося їй пережити і що, доки пристала до цього…

У Надії Гуменюк є дуже гарний поетичний цикл «Кіт і пані». Він про котів і людей. Він про часом дивну поведінку цих пухнастих істот, їхню загадковість й відчуття людської самотності і біди. Про певну спорідненість людей і котів, різницю між ними. І про те, що котики потребують спілкування саме з пані й панянками, теж загадковими істотами.

Під час останньої нашої зустрічі Інтеграл сказав, що Нява, очевидно, вагітна, скоро приведе котенят, а що він з ними робитиме? Хіба довіритися Няві…

Нява ж довірилася йому, як рідко довіряють людям представники котячої породи. Вже саме по собі рідкісне (може, я й помилюся) неприйняття їжі від інших, окрім господаря… Вдячність і вирізнення його чи щось інше?

Відомо, що ті, хто не хоче мати від своїх кішок чи сучок приплоду, стерилізують їх. Втім, як і котів чи псів. Але деякі з власників не підозрюють, що таке можливо.

Деякі ж вважають зайвим для себе отак турбуватися про братів наших менших.

А ще я знаю чоловіка, який сказав:

— Та щоб я дав стерилізувати свою кицьку… Нізащо… Досить того, що люди з людьми виробляють… Коти мають право на своє життя.

Раптом він мав рацію?

Інтеграл сказав:

— То ви той самий журналіст і письменник, який підходив до моєї дочки…

Я пожартував:

— То що, таких убивати треба?

Почув:

— Навіщо? Я навіть мишу чи муху не можу вбити… Алергія.

Я не зрозумів — на миш і мух чи на вбивство…

Тоді він наважився дати мені старий засмальцьований зошит. Сказав при цьому:

— Щоденник — не щоденник… А такий… сумбур замість музики… Не вмію я писати… Навіть для себе… Нічого не вмію… Прочитайте, але віддасте назад. Хочете — використайте в якомусь романі…

Я все ж спробую передати зміст прочитаного тоді, коли Інтеграл дав той зошит на якусь годину, доки він ходив у своїх справах.

Та спочатку розповім, як Інтеграл отримав роботу. Магазин, біля якого жив і працював тепер, розташований біля зупинки неподалік автостанції. Тут збирається кожен день чимало людей — і ті, хто чекають тролейбуса чи маршрутне таксі, і ті, хто просто приходить до магазинчика щось купити. І ті, і ті лишають по собі сміття: обгортки від морозива, ковбасок, канапок, чогось принесеного із собою (ринок теж неподалік), газети, скляні й пластмасові пляшки, пакети. Частина людей викидає сміття в урну, а інші, на жаль, жбурляють просто під ноги. До того ж урна (не на зупинці, а біля магазинчика) досить швидко наповнюється. Отож, власниця крамниці вирішила, що ліпше, якщо довкола буде чисто. І для потенційних покупців, а головне — для іміджу закладу. Вона й найняла Інтеграла, побачивши його на зупинці. Якимось чином вирізнила серед інших безхатьків (теж інтуїція?). Платила йому мізер — 650 гривень на місяць, половину чи й менше від тодішньої мінімалки, і дозволяла жити в маленькій кімнатці-прибудовці. Але Інтегралу й цього вистачало. І на себе, і на кицьку Няву. Він старанно, по кілька разів на день, підмітав усе довкола магазину й на зупинці, підбирав кинуті папірці, іноді мив плитку перед крамничкою. Навіть придбав для себе на «гуманітарці» новіший одяг. І зізнався, що поселився тут заради Няви, бо звик до попереднього свого життя. А як ходитимеш з кішкою, яка вперто причепилася до тебе, не хоче відставати й жалібно нявчить, коли ти її покидаєш?

Записи його в зошиті були справді хаотичними. Без дат. Іноді не зовсім зрозумілими. Між окремими записами кілька разів траплялися чисті аркуші, наче Інтеграл хотів тут ще щось дописати важливе для нього й не спромігся. А може, так і було…

Передам своїми словами те, що запам’яталося.

Інтеграл писав, що часто уявляв, як йому добре — він лежить у маминому животі, огорнутий чимось м’яким і вологим. І до нього надходить замість молока, замість ще якоїсь їжі щось страшенно гірке і солодке водночас. Він тоді втрачає здатність сприймати звуки, що надходять ззовні. Він кудись пливе, геть захмелілий, йому справді добре, геть добре, але він у воді, у цілому ставку, з якого не вибратися. Коли вода накриє його з головою, прийде хтось, хто візьме за руку й виведе на берег. Запис на звороті аркуша — Інтеграл пише, що зовсім не засуджує маму, що в їхньому шахтарському селищі пили всі, і вагітні жінки також, які хотіли, щоб їм полегшало. Їхня сусідка з першого поверху напилася, навіть коли почалися перейми, вона вважала, що не болітиме, так легше народжувати.

Інтеграл зізнається, що дуже любив малим іти в степ, далеко-далеко, аж доки останні будинки не зникали, наче ховалися під землю. А тоді вертатися й бачити, які ж будинки виходять тобі назустріч. «Вони були готові обняти, тільки в них рук не було», — писав Інтеграл.

Тітка Марина з сімнадцятої квартири, коли нап’ється, посилає за своїми дітьми, щоб хтось прийшов і завів її додому. Інтеграл писав, що він любив вести тітку Марину додому, бо вона співала пісні, у яких слова мовби гралися одне з одним і були з різних пісень.

«Найбільше було шкода, як помирала Тоня, і не того, що померла сестричка, а тому, що в мене більше не буде сестри з таким іменем. Чому воно мені подобалося?» — це й весь черговий запис.

Інтеграл писав, що не розумів, чого батько любив дітям давати щиґлі, часом дуже болючі, а часом — як укус малої комахи, і не тоді, коли нап’ється, а коли геть тверезий. І ще не розумів, чого мати лає Хрущова, дурного правителя, який заборонив жінкам працювати в забої, адже сама не раз проклинала цю роботу.

Він згадував, що найбільше не любив гру «шахтарський м’яч» — старші хлопці й дівчата ставали в коло, перекидалися м’ячем, а на землі мусили сидіти менші, їх час від часу били м’ячем — по спині, по голові.

Інтеграл не розумів, чому батьки погрожують увесь час віддати його в інтернат, як уже віддали двох старших за нього, і не віддають.

У селище приїхав Вікторіан, він пригощав цілу вулицю, заносив до свого будинку пляшки й закуску і ставив під дверима кожної квартири, а потім лаявся, якщо хтось не брав його дарунків. (Я потім запитав в Інтеграла, хто такий був Вікторіан, він подивився сумно й сказав, що не пам’ятає.)

Цей запис містив і геть незрозумілі речення, зокрема про політ на чомусь, що Інтеграл називав інкурабулою. Довгий політ над землею.

Інтеграл у школі найбільше любив під час перерв лишатися в класі сам і, коли нікого не було, залазити під учительський стіл. Там почувався дуже добре, головне було помітити, коли хтось відчиняє двері, щоб вчасно вилізти. Або вдати, що ти щось шукаєш під столом.

У записах Інтеграла траплялися й такі, де було кілька слів, що нав’язливо повторювалися. Наприклад, слова «вітер у степу», «цей вітер, цей вітер у степу» і «пилова буря», якими була списана ціла сторінка. Або запис, де був детальний опис класної кімнати, що, де розташоване і плакатів на стінах.

А тоді ось цей, де Інтеграл розповів, як одного разу (він тоді вже не залазив під стіл) зайшов до класу й побачив на вчительському столі книжку. Тоді була перерва, перед тим викладав алгебру вчитель, який на наступному уроці підміняв фізика. Книжка називалася «Інтегральні обчислення». Він механічно відкрив її, почав передивлятися і раптом здригнувся, його всього обдало жаром. Цифри і слова заговорили до нього, він мовби почув їхній поклик. Далі були якісь задачі. На столі лежали аркуші паперу. Інтеграл схопив їх, узяв ручку й почав гарячково розв’язувати ті задачі. Рівняння давалися йому мовби самі собою. Він знав, куди ставити які цифри й букви. Він так захопився, що не помітив, як до класу почали заходити учні. А коли отямився, усе ще в гарячці, пішов до своєї парти, а списані аркуші сунув з переляку в книжку.

Потім зайшов учитель, почався урок. Учитель побачив ті аркуші, почав здивовано дивитися, мовби не вірив своїм очам. А тоді спитав, хто це зробив. Майбутній Інтеграл признався, що то він.

— То ж вища математика, — сказав учитель. — Як ти міг це розв’язати? І саме ти…

«Він так спитав мене, і я був винен. Був винен, бо й сам не знав», — писав Інтеграл.

Далі, після пропущених двох сторінок, був запис: «Після уроку ми довго говорили. Так почалася моя мука і моя радість. Він збирався вступати до аспірантури… А я справді погано вчився. Сяк-так, математику знав посередньо… Трохи ліпше, ніж інші предмети, але посередньо».

Пам’ятаю, що, дочитавши до цього місця, я відчув, як щось стисло мені в грудях, а на очі наче хто накинув плівку. Чи раптом в маленькій кімнатці потемнішало?

«Що сталося?» — спитав я себе.

«А нічого, — відповів хтось за мене. — Ти доторкнувся до чогось такого, чого, може, й торкатися не треба було. А тобі це довірили… Раптом в людині з’явилися й мука, й радість. Ні, судячи з усього, мука була в нього й раніше».

Повз маленького віконечка йшли люди. Як і тоді, коли хлопець топив кошенят, а маленька дівчинка одне з них намагалася врятувати, моє місто жило звичним життям. Як завше.

«Я вже звик до свого життя», — почув я голос Інтеграла.

Я зрозумів, що доторкнувся до однієї з унікальних загадок життя взагалі. Чому в людей, нібито не здатних ні до чого, раптом виявляється суперздатність щось вирішувати в цьому світі? Явний талант до певної вузької галузі діяльності… Причому це найчастіше виявляється у специфічному напрямі якоїсь точної науки, але буває в таких осіб й талант у мистецтві, ремеслі. Нещасні розумово відсталі діти, котрі створюють чудові картини, у яких нерідко знаходять глибокий підтекст. Блискуча й загадкова гра кольорів на картинах розумово відсталих. Здатність до вишивання й випалювання та випилювання. Прояви талантів у сліпоглухонімих. Чому їх позбавлено всіх радощів світу? Я читав про такого філософа, здається, його прізвище Сурков. Людина, котра нічого не бачила й не чула, міркувала філософськими категоріями. Намагалася осмислити цей світ, закритий всуціль для неї… Його думки механічним голосом передавав спеціальний прилад, прилаштований до голови. Як це відбувалося, пояснити легко, але як він став філософом, нічого не бачачи, не чуючи, не розмовляючи… Хіба не диво?! А якщо не диво, то що? Випадковість чи складова мозаїки життя, поки що нам не зрозумілої… Місце двоногої істоти в космосі надто скромне й водночас велике. Якось мене дуже вразив один із висловів філософа-есеїста Чорана: «Хто не вірив у Долю — той не живе». Саме так — не живе. Хоча логічніше було б сказати — не жив. Отже, потрібно було вірити у долю завжди, повірити ще до того, як замислився над сенсом життя… Здається, я виходжу з глухого кута й водночас не вмію розчинити двері. Чи боюся? Пригадалися раптом рядки з вірша Тютчева, які наведу мовою оригіналу:

Тобто все закономірно й випадково водночас?

Одні народжуються, наділені геть усім, інші — нічим? Та, виявляється, такого не буває, щоб нічим. Треба тільки це «щось», нерідко велике, безмежно велике й від того ще загадковіше «щось» побачити, вчасно побачити. Допоможе пан Випадок, як трапилося з Інтегралом, котрий побачив на столі у свого вчителя підручник з вищої математики і задачник у ньому… А якщо його не буде? Людина залишиться назавжди нереалізованою, навіть не підозрюючи про свої можливості? Скільки таких людей на світі? Чи Доля (саме так, як у Чорана, з великої літери) невтомно тче свій візерунок, складає свою мозаїку, у якій є кожному своє місце…

Я спохопився й гарячково дочитав щоденник Інтеграла. Щоденник і не щоденник. Щось мовби прорвалося до мене з позачасу. Там були ще описи поїздки на математичну олімпіаду, перебування в незнайомому місті, бесіда зі здивованим директором школи після повернення. Детальний опис заводу, при якому була лабораторія, де доводилося працювати Інтегралу. Опис снаряда, перед яким він мовби схилявся і люто ненавидів його, снаряда, до траєкторії точного польоту якого, а отже, і чиєїсь майбутньої смерті він приклав руку. І розум. Далі своєрідна поема в прозі, написана невмілими, водночас зворушливими словами — як я зрозумів, про ту, котра стала його майбутньою дружиною. Спогад про похорон матері, а потім сестри, коли він двічі переживав не те щоб скорботу, а заціпеніння, з якого не міг довго вийти. Знову аркуші, списані тільки кількома словами, раз: «Життя на полі скорботи», раз «додому, додому, додому» і т. ін. Саме ці слова, а потім так само: «нема дому, нема дому…» Потім розкидані по аркушу, на відстані одне від одного інші слова: «куди я йду» і «я правильно йду». І майже цілий аркуш повен слів: «Більше не писатиму». Повторено зо два десятки разів. Нарешті останній єдиний запис: «Зустріч з Нявою». Коротке це речення.

Інтеграл жодного разу, що цікаво, нікому не докоряв і нікого ні в чому не засуджував. Часом хіба дивувався. Те здивування було явно дитяче. Він там десь досі залишався. Не в дитинстві, а всередині свого світу посеред свого нелегкого дитинства.

Тепер я думаю, що, звісно, Інтеграл повинен був, як міг, опиратися, хитрувати, протестувати чи когось підкупляти під час скорочення. А опинившись без роботи, спробувати організувати своє приватне підприємство, фірму чи фірмочку, завести хоча б якийсь ларьок чи ятку. Боротися за дружину, яку, судячи з усього, по-своєму дуже любив. За сім’ю. Тоді б він був цілком або хоча б частково розумним і позитивним героєм. З нього можна було би брати приклад, чи він хоча б діяв, як усі.

Але, втім, не як усі, бо «всіх» як таких нема. Скільки доль поламали «буремні дев’яності»! Скільки ламається й тепер. Тихо й непомітно. Теж свого роду «табу». Не згадають навіть у кримінальній хроніці.

Майже десять років тому в нас була зустріч однокласників. Один із них сказав, що працює охоронцем на Київщині (а якщо точніше, посміхнувся він, сторожем) у маєтку одного підприємця.

Я спитав, як так сталося, адже в школі вчився непогано, та й коли до цього зустрічалися, казав, що має свою справу. Чоловік відповів, що так, мав, пробував бізнес вести, та кинув. Так порадив партнер по бізнесу. Сказав: якщо ти почав шкодувати своїх конкурентів і тих, з ким маєш діло, треба кидати, це не твоє. Бо буде біда.

Після цього я брав інтерв’ю в одного знаного в нас бізнесмена, нині він у складі сотні найбагатших людей України, став нардепом. Я навів йому слова свого колишнього однокласника й попросив висловити його думку.

— А в чому тут проблема? — непідробно здивувався мій співрозмовник. — Це ж цікаво. Сьогодні ти когось переграєш, завтра тебе переграли.

— А як же ті, хто банкрутує? У кого ламається життя?

— Так це ж і є життя. Банкрутства неминучі. Не хочеш бути банкрутом — перегравай, роби такими інших. Або ти їх, або вони тебе. Не думайте, що так тільки у великому бізнесі… У середньому ще більше.

Ось так. Вичерпно і чітко. Жорстоко, але чесно. Такими чоловіками захоплюються. Такі стають героями сучасності. Таких хоче бачити в книжках і пані письмачка, з якою я безуспішно намагаюся полемізувати.

…Тоді Інтеграл повернувся, разом з ним зайшла і Нява. Підозрюю, що вона в цей час прогулювалася десь неподалік. Я хотів багато чого сказати й не міг. Власне кажучи, чому я прийшов до цього чоловіка? Подружитися? Навряд.

Я віддав його зошита й сказав, що прочитав, що цікаво, що я можу щось йому порадити, але навряд чи він цим скористається. Я справді не був певен, чи потрібні йому мої поради, як і будь-кого іншого.

— Можете це використати, якщо хочете, — сказав він.

— А чом би вам самому щось не написати?

— Не вийде. Я навіть не знаю, нащо це згадував. День великий, от і шкрябав.

Я попросив дозволу ще прийти до нього.

— Приходьте, — сказав він.

Чому я не зміг поговорити більше з ним, просто більше поговорити… Ще щось розпитати… Хотів, їхав з таким наміром і не зміг. Якась пересторога… Я просто один із вас, хто читатиме (якщо читатиме) ці рядки…

Коли я вийшов, потім їхав у тролейбусі, кілька разів повторив рядок поезії однієї з моїх улюблених — Емілі Дікінсон: «Ти також ніхто? Тепер нас двоє».

Я справді хотів написати про тих, хто «ніхто», роман. Про дивних, непоясненних «ніхто». Використати конкретну долю, відштовхнутися від неї… Розповісти цю історію, але додавши багато чого іншого, вигаданого і невигаданого. Частини роману мали називатися: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». Але то був би зовсім інший твір, з іншим сюжетом. Я навіть підібрав епіграфи. Помучив професора нашого Національного технічного університету пана Віктора, розпитуючи про інтегральні рівняння, у яких ніц не тямив та й досі не тямлю. Почув свого роду лекцію про те, як інтегральні обчислення використовують під час обчислення траєкторії польоту снарядів, куль і мін. Щось я дізнався, і щось значно суттєвіше губилося. Чому і де?

Зрештою я пишу цей есей. Чи повістину-есей. І розумію, що я нічого нікому не можу довести і нікого переконати в чомусь. Одні й далі будуть шкодувати тих, хто, умовно кажучи, за бортом життя. Інші — вважати їх непотребом, життєвими відходами й обходити якщо не десятою, то п’ятою дорогою. Хлюпиків і невдах зневажати. Пригадую, як колишня колега по роботі, коли я сказав, що великого багатства й великих посад чесно добитися не можна, презирливо кинула: «Зараз ти міркуєш, як типовий невдаха». Може, й так. Але ж є люди, які не тільки не можуть, а й не хочуть так боротися, як борються ті, котрі врешті-решт опиняються на вершинах. Є ті, котрі хочуть там бути, але не вміють або їх скидають. Є взагалі такі, які жити не вміють, але живуть. Я шукаю тут таємниці й пригадую слова поета і дипломата про те, що може статися — від віку справді не було в природі, у людському існуванні ніякої загадки. Ніякої таємниці. А є жорстокі реалії життя. Але визнати це — значить визнати відсутність Бога або його недосконалість, як і людини. Хоча все ж спитаємо: людина тільки надзвичайно досконалий агрегат чи машина? А якщо Боже творіння, то в чому його призначення…

То чому є такі, як Інтеграл?

Про те, що його так називали, знала лише його дочка, дізнався і я. Знали ті, хто спілкувався з ним по роботі.

Ще казала донька, що взимку він, як я писав, перебував у них, а коли був сам, то з другої половини весни й до холодів щотижня купався у річці. Нетиповий бомж, бич, безхатько…

Ще читав газети й випадково знайдені в урнах і контейнерах книжки.

Ще… Цих «ще» може бути набагато більше хоча б тому, що він розмовляв майже як геть адекватна людина. І все ж ходив по смітниках і по місту з торбами. Порпався в контейнерах. З насолодою пив недопиту кимось «Кока-колу»…

Якщо придивитися до безхатьків, то такий він не один. Тільки рівень їхньої відхиленості від норми різний, точніше — досить і досить різноманітний.

Про них, про те, які вони прагнуть не писати.

Хіба б убили когось… Чи пограбували…

«Фе» на їхню адресу — добрий тон або порожнє місце.

Такі люди зовсім не здалися і не спасували перед життям. Вони є одним із його різновидів. Більше того, я певен: необхідних, як і ми з вами.

Докази цього, я вже переконався, викликають в ліпшому випадку іронію. Іронія летить у простір і повертається градом камінців, маленьких, але болючих, якщо їх багато. Тільки по кому вони б’ють? Якщо по тому, хто іронізує чи в ліпшім випадку питає: «А нащо вони тобі, хай живуть, як хочуть», то синяків і ґуль він і не помітить.

І тут знову доводиться констатувати, що я нікому нічого таки не довів. Бо й не треба доводити. Бо люди обійдуться без цих доводів. Не питайте ні про що. Високочолих, скажімо, у тому ж Беккеті, котрий Самюель, цікавлять його мовні, філологічні експерименти, але вони вдають, що нещасні, зображені у його романах, а особливо в оповіданнях, то примха генія, образи ці — то лиш витвір великої химерної письменницької уяви.

Так вважати легше.

Якби я написав, що Беккет насправді великий реаліст, а не один зі стовпів модернізму, отримав би порцію презирства. З-за нього визирнув би лукавий німець Герман Гессе (теж писака-нобеліант, холєра), який вигадав свою Касталію. У світі шанувальників кастальської інтелектуальної релігії, як і серед численних прихильників хитрющого Рона Хабарда, є своя градація, боротьба за свої, нічого не варті відзнаки і премії. Марнославне хизування ними. Цим, по суті, вони, високочолі, дорівнюються нещасним безхатькам, котрі борються за право порпатися в тому чи тому контейнері зі сміттям, з відходами світу «нормального». Скажи це їм — як вони образяться, як витончено мститимуться! І повторять те, що я чув від колишньої колеги по роботі в редакції: «Ти міркуєш, як типовий невдаха». Саме так, панове. Таким невдахою є і мій Інтеграл. Гадаю, він мені пробачить, що я написав цей текст, що залишив йому прізвисько. Про Няву вже й не кажу. Гадаю, що вона розумна кішка.

Я навідався до Інтеграла лише через кілька місяців потому. Двері його кімнатки виявилися зачиненими. Щось тьохнуло всередині в недоброму передчутті. Я постояв, а тоді зайшов до крамнички й спитав у продавчині, чи не знає, де зараз чоловік, який тут проживав. Вона відповіла, що не знає. І взагалі не хоче знати про якихось бомжів.

— І за те дякую, — сказав я.

Уже на зупинці до мене підійшла жінка старшого віку, десь ровесниця чи що. Сказала, що працює тут, у магазині, прибиральницею й чула, як я питав за того чоловіка. Вона не знає, де він тепер. Але дещо може сказати, бачила, як він звідси вибирався.

Вона розповіла, що в кішки, яка була в того чоловіка, себто Інтеграла, народилися кошенята. Здається, четверо. І коли стали підростати, Інтеграл пропонував їх задарма на зупинці. Ходив з ними на ринок неподалік. Одне таки збув. А тоді перестав кошенят пропонувати. Сказав їй: Нява на нього дуже образилася за те, що віддав її дитинку. Тому він цього більше робити не буде. Хай собі ростуть.

Усе було б нічого, сказала жінка, але кошенята мали здатність вилазити разом з кішкою і блукати довкола. Одного разу сюди навідалася власниця магазину. Побачила ту сіру зграю (одне з них чомусь майже весь час нявчало) й сказала, що це неподобство, що їй коти тут не потрібні. І наказала Інтегралові позбутися їх. Комусь віддати чи втопити. Дає на це день, післязавтра перевірить. Інакше доведеться звільнити його самого.

— Він до мене, бідолашний, приходив, — зітхнула жінка. — І все повторював: втопити, втопити, вона сказала втопити… Ну отако, як завівся. Я йому кажу: і сама б узяла якесь, так у маленькій квартирі живу. Нас там шестеро: кроме нас з чоловіком, ще ж дочка з своїм бахуром та двоє дітей. І тико дві комнати. Де ще там котів заводити… Ну, він сказав, що понімає і вже знає, що робити…

Жінка розповіла, що на другий день Інтеграл (вона, звісно, казала «він») зібрав свої манатки, поклав в одну зі своїх торб кішку і кошенят й рушив у невідому дорогу. Більше його тут не бачили.

Більше ніде Інтеграла ні з Нявою, ні без Няви не бачив і я.

Куди він помандрував?

Час від часу дорогою до Львова я проїжджаю через містечко, у якому живе його дочка. Коли маршрутка зупиняється на місцевій автостанції на п’ять чи десять хвилин, я виходжу й шукаю поглядом знайому постать. Його ніде нема. Я знаю його справжнє ім’я. Та що б дало, якби я почав його розшукувати в цьому містечку? Якщо він живе тут, біля дочки, значить, у нього все добре. Хочеться в це вірити, в те, що він дістався саме туди, а не помандрував у якусь безвість. Що він ще є на цьому світі. Що втратив світ, якщо його нема? Чи запитав хтось: по кому подзвін? Чи був той дзвін… Мусив бути, хай і безмовний, нечутний.

Я час від часу пригадую той момент, коли побачив його поруч із молодою жінкою в рожевій курточці. Як я далі йшов за ними, як дочка купувала йому газети, як я потім з нею зустрівся й розмовляв. Як випадково зустрів Інтеграла. Мою розгубленість перед ним… Збентеження, а може, й страх…

Якось пані критик у рецензії на один із моїх романів назвала мене майстром у зображенні виродків. Може, й так. Вона гарний критик і дослідник літератури. Якщо говорити про того ж Прокопа Марушка з «Маски», про Івана з «Івана й Чорної Пантери» й інших моїх персонажів, ту ж Світлану зі «Щоденників Ієрихар», Сильвестра і Яніну з «Острова Сильвестра», Платона з «Графині», Андрія Трояна з «Каменю посеред саду» та й інших, то, безумовно, так. Вони безнадійно випадають із соціуму, як би сказала інша критикеса. Проти фактів не попреш. Та й Соломія із «Соло…» робить на старості літ абсолютно нелогічні вчинки. Такі ж вчинки, нелогічні, абсурдні з точки зору здорового глузду, тільки іншого порядку, чимало разів робив і я.

Один із них — знайомство з Інтегралом і написання цього тексту. Справді, «сумбур замість музики». Бурмус. Але десь щось досі шкребе, заважає визнати, що Інтеграл, як і мільйони інших, незрозумілих, «психів», безхатьків, невдах, наділених, а в більшості випадків не наділених жодними талантами, існують собі та й усе. Що їх просто можна описати. Як виродків. Що вони не становлять ніякої цінності. І саме їхнє нужденне, «не таке» життя геть нічого не становить. Ну не можу визнати і все.

До речі, я недавно прочитав, що в зулусів, про яких я писав в одному з есеїв і які колись не могли зрозуміти, у чому, власне, цінність алмазів, за якими так ганяються білі люди, так от, серед них з’явився перший доларовий мільйонер. Є вже й свої інші багатенькі. Дідько зафарбувався і в чорний колір й радо щирить білі зуби.

І продовжує обертатися планета, повна багатих, а ще більше невдах. Така селявуха, якої по самі вуха.

Що ще до цього можна додати? Хіба вислови трьох письменників, надзвичайно своєрідних, талановитих саме по-своєму, котрі поділилися з іншими своїм баченням світу, яке було всеохопним і настільки індивідуальним, що це видно, як то кажуть, неозброєним оком. Багато в чому для них це було світом-загадкою, яку вони намагалися розгадати і начеб залучали до цього своїх читачів.

Отож, першим мав бути епіграф однієї з чутливих до почувань — Емілі Дікінсон. Це слова, які вона написала Томасу Хігінсону, журналісту, видавцю й письменнику, котрого називала своїм вчителем. Ось ці слова: «У нас завжди є те, за що треба дякувати, — це те, що кожен з нас є саме тим, ким він є, і ніким іншим». Хігінсон у своєму приватному листі, наводячи їх, писав, що до самої Емілі, дивної, на його погляд, вони підходять якнайменше. За що дякувати жінці, котра нібито втікала од цього світу? Дружина Хігінсона називає її божевільною, яка липне до нього. Але річ у тім, що, пишучи свої слова, Хігінсон ще не знав, що Емілі насправді у своїй уяві глибоко досліджує і мовби розкладає на частини в думках і разючих образах цей світ. Водночас йшлося про глибоку окремішність кожної людини, про її особисте, не таке, як в інших, сприйняття світу не тільки думками, але й ставленням до нього своїм стилем життя й тим, що людина може бути саме такою, як є. А іншою їй і не треба бути. Свою індивідуальність вона повинна донести, не розхлюпати, не втратити до кінця своїх днів. Притому не підкреслюючи, не виокремлюючи навмисне, а просто живучи. У народі кажуть: як Бог дає.

Гадаю, що, вимагаючи від людини бути такою, як треба, як усі, стадною і суспільною, ми завдаємо шкоди саме суспільству. Бо чим більше в ньому особистостей, тим воно багатше.

Про мого Якова ще одна пані-критикеса написала, що це роман про маленьку людину, яка живе за принципом «моя хата скраю». Але борячись за свою душу, за близьких, за честь родини, за право любити так, як він уміє, Яків беріг щось незримо більше, ніж себе і свою сім’ю. Він підсвідомо відчував, що з таких, справжніх за своєю суттю людей, і утворено те, до чого він належить, себто народ.

А як з тими, хто цього не відчуває? Сприйняття їх такими, як вони є (йдеться не про злочинців, а звичайних, часом тих, кого називаємо нещасними людьми) — підозрюю, що це і є визнання права на життя і великого, хай і незрозумілого Божого замислу. Хто пригортає безхатька, який дрижить від холоду? Хіба небо… Чи знає він слово «космос»? Може, хтось залишив десь порожню пляшку, яку він знайде, здасть і якось виживе на отримані копійки…

Трагічність світу, яка стає філософією, — це і є промінчик, який дає надію, що не все так погано в цьому світі.

Ніхто не каже, що всі повинні бути безхатьками чи відмовлятися від благ, до яких звикли. Але коли сенс тільки в збагаченні будь-якою ціною, навіть просто в збагаченні, придбанні благ і все, то такий світ приречений, за своєю суттю тоталітарний, тільки поліція не політична, і навіть не економічна, вона невидима, зате бажана багатьма, щоб охороняла від іншого шляху, від вибору більш морального способу і стилю життя, від стежки, що веде до духовності. Духовність не лише у знанні літератури й мистецтва, у сприйнятті релігійних проповідей і мантр, а в утвердженні того ладу людської душі, який дає змогу чесно відповісти на запитання: «Для чого?». І не тільки на це. Не тільки для чого ти живеш, для чого збагачення, для чого моральний переступ…

Кажучи про потребу індивідуальності й розуміння свого призначення у світі, цінність людського життя маленька жіночка в білому Емілі Дікінсон будувала якраз світ тривожний й гармонійний водночас. Світ, де доцільне будь-яке життя і розуміння його неповторності. А звідси рукою подати до істини, що сприйняття розмаїтості життя як потреби його сприйняття взагалі — це і є визнання рівновеликості всіх життів узагалі.

Безхатько, котрий радіє знайденій чи подарованій йому рожевій кульці, яку зі щасливою усмішкою несе, — може, та ниточка, до якої причеплена кулька, і є ниточкою, на якій ще тримається наша Земля?

Людина трудиться в поті лиця свого, добуваючи, як може, хліб — шматок, шкуринку чи мільйони (колись цілі скрині золота). Добувала, як могла, свій хліб й авторка інших рядків, що не стали епіграфом до ненаписаного роману: «Але світ від краю до краю належить таким, як я». Наталя Лівицька-Холодна, на мій погляд, одна з найкращих, найглибших поетес у літературі світовій і один з найкращих поетів у літературі українській, ухитрилася прожити 102 роки. Хоч мала далеко не безхмарне, сповнене злигоднів життя й складну долю. Донька прем’єр-міністра УНР — яке майбутнє мало її чекати! Вже в еміграції вона здобула європейську освіту, до Другої світової видала дві поетичні збірки. У неї був закоханий інший великий поет — Євген Маланюк, освідчувався поезією і прозовими рядками. Але вона обрала художника Петра Холодного. А після війни, за океаном, довгі роки жила аж надто скромно, склеювала картонні коробки, виконувала іншу некваліфіковану роботу. Стоїчно зносила всі життєві негаразди. І писала вірші, видані аж 1986 року, в одній книжці, по суті, три збірки. Закінчила довге життя самотиною в пансіонаті для престарілих. У її поезіях, принаймні тих, які я читав, є й рядки про її долю, нарікання на самотність, на те, що люди не завше її розуміють, але в основному — це рядки простого виявлення свого ставлення до життя й усього, що в ньому відбувається, нюанси зворушливих проявів, сказати б, платонічного інтиму в цьому ставленні. Це тим більше значимо, коли знаєш, яке нелегке те життя було в самої авторки. Але те, що вона не чужа в житті, що і весь світ належить і їй, і таким, як вона, — це теж робить її поезію і високою, і філософською у своїй простоті. Щоб стали зрозумілими вибрані мною рядки для епіграфа, наведу весь вірш «Безпричальність»:

Щоби бути, почуватися безпричальним, не обов’язково кудись емігрувати. Можна бути безпричальним, мандрівником по світу, й не виїжджаючи за океан, ба, зі своєї країни, навіть свого міста чи села. Але сонце справді сходить і для таких, і квіти ростуть, і зело проростає для таких, і вони, непристосовані, вміють усьому цьому радіти. Навіть більше за тих, у кого в оці по долару чи хай навіть гривні. Слова «органічність», «природність» не для цих, останніх.

У цьому вірші Наталя Лівицька-Холодна сказала більше про людину як частину всесвітнього огрому, ніж дехто каже у великих романах. Але казати про людину реальну, віднаходити в ній глибини вже «не модно». Як колись живопис зійшов до абстракцій, так тепер інтелект знаходить поживу у вигадуванні словесних, замкнених на собі фігур, ромбів, квадратів, часто ламаних ліній. Зрештою, про те, до чого призводять «ігри розуму», вже написані романи й поставлені кінофільми.

Пані, з якою я полемізував на початку цього есею, чи як його назвати, теж вважає себе не такою, як інші. Не просто індивідуальністю, неповторною, а саме вище… Вище…

Але от дивна річ — чому ті, хто твердить, що їм не потрібні читачі, що вони пишуть для себе, все ж видають книжки, з усіх сил піаряться по сайтах, пропагують у численних інтерв’ю саме таку літературу, яку вони творять… Здавалось би, якщо тобі не потрібні читачі, напиши (чи набери на комп’ютері) й поклади, хай лежить. Усе, висловився чи висловилася. Але ж ні…

Лицеміримо, браття. Вважаємо себе ліпшими за інших. Ін-те-лек-ту-али, холєра!

В українського письменника-фантаста, здається, Василя Бережного, є оповідання, у якому інопланетяни, котрі прилітають на Землю, за допомогою якогось надчутливого приладу визначають, в якого із землян мислення найбагатше на образи, асоціації, оригінальне сприйняття Всесвіту. Таким виявляється японський безхатько, котрий гибіє і, здається, вмирає на вуличній лавочці. До нього всім байдуже, люди проходять повз, й інопланетяни, яким заборонено втручатися в земне життя, дивуються, криком безмовно кричать, чому ніхто не помічає, яку людину втрачає світ, куди вони потрапили… Не повинен втрачати, а втрачає…

Підозрюю, що «не такі» люди, зокрема ті ж аутисти й сонячні люди-дауни, мають теж свій Всесвіт і свій космос, нам недоступний. Як його «розшифрувати»?

Світ, якого не мають наші олігархи й депутати, котрі не вміють природно жити й розшифровувати свій світ.

Може, мені просто хочеться, щоб так було?

Щоб «не такі» люди не просто були… а розшифрувати, пізнати їхній світ, якщо й не можна, то… Визнати його, як визнаємо інше непізнане…

Навіть якщо й це не так, як мені уявляється, то сенс в бутті цих людей все ж є. «Є, є, є, є, є…» — списав би Інтеграл цілий аркуш.

Як і сенс в діяльності будь-якого крихкого і водночас по-своєму досконалого організму.

Гадаю, Богові потрібне всяке наше життя. А нам?

Наша знаменита поетеса сказала, що природа мудра, бо все створила мовчки, лишила нам час на балачки. Але та ж природа промовляє до нас, тільки в більшості випадків ми не чуємо її голосу.

Про те, що сенс у самому житті, а не лише в тому, як ми його використовуємо, хоч це суперважливо, теж уже написано чимало. Але, мабуть, найлаконічніше й найоб’єктивніше, найоб’ємніше, хоч нібито іронічно, сказав польський письменник, сатирик, насмішник і пересмішник Станіслав Єжи Лец: «Я дуже плідно провів день. Я жив». Ці слова й мали стати третім епіграфом до цього мого творіння. Кращого виправдання й осмислення будь-якого життя, його потрібності, більше того — необхідності й бути не може.