Місяць, обмитий дощем

Катерина

Для мене, хай пробачить вже дуже шанований Іван Петрович Котляревський, новітня українська література (сучасна, така, яка твориться значною мірою й тепер) починається не з «Енеїди», а з «Катерини» Тараса Шевченка. Бо «Енеїда», хоч і написана живою нашою мовою, все ж є переспівом, травестією, а радше пародією на Вергілієву «Енеїду». А «Катерина» — твір воістину новаторський. Не лише для того часу.

Прийнято чомусь вважати, що Шевченко попрощався з романтизмом пізніше, коли побував в Україні й заново, вже очима дорослої, зрілої людини побачив тодішні українські реалії. За таких тверджень хочеться спитати: «А “Катерина”?» («Гайдамаки» все ж історія, суміш романтичних візій і кривавої драми).

«Катерина» написана 1838 року, того самого, коли Тарас Шевченко, двадцятичотирирічний українець, нарешті став вільною людиною. Наприкінці того пам’ятного року й народилася поема, з якою в українську літературу увірвалося, зашуміло, заплакало, заридало реальне українське життя, таке, як воно тоді було, а сказати б правильніше — заростало чортополохом, крізь який ледь-ледь пробивалося правдиве зерно.

Про «Катерину» написано багато. Переважно засуджувалася легковажність, сліпа довірливість самої Катерини, котра так легко віддалася заїжджому москалеві. І москалеві діставалося. А от батькам Катерини співчували, писали про їхню драму, біль, коли мусять, мовляв, заради захисту моралі, народної моралі, вигнати з дому рідну дочку. Недавно довелося навіть прочитати, що захищали одвічну родову мораль. Так і хотілося сказати: киньте, шановні, щось тут не так. Якщо ця мораль здатна призвести до загибелі людини, а її дитину зробити нещасною, поламати долю — то я проти такої моралі.

Звичайно, Катерина зробила недобре. Утім, чому недобре, адже не просто шукала лакоминки, а покохала, довірилася коханому?! Мати й батько, особливо мати, нібито страждають, проганяючи збещещену дочку. Звичайно, той москаль-офіцер робить украй підло, обдурюючи, а потім кидаючи дівчину. Але ще підліше, огидніше чинять найрідніші люди — батько й мати Катерини.

Якщо добре вчитатися в поему, то бачимо, що чинять вони виключно під впливом людського осуду, під впливом глузувань отих кумась, цокотух, яких виразно засуджує й поет:

Страшні, разючі в поемі сцени поневірянь Катерини, яку люди (добрі, лагідні українці) не пускають з маленькою дитиною переночувати, сцена зустрічі з батьком-зрадником малого Івася, самогубства бідної покритки. Але для мене найстрашніші слова Катерининого батька:

Легше від того, що піде поневірятись рідна дочка? Що він підписує вирок не тільки їй, внукові, а й своїй самотній старості? Родова мораль? Але ж Івась не ставав яничаром, не йшов за батьком у Московщину, а лишився б удома, виріс би щирим українцем, орав би землю, а не просив милостиню, доглядав би діда з бабусею, співав би українські пісні. Літературні твори, спогади показують зовсім інші долі, коли не раз дівчата-покритки виходили заміж за вдівців, а то й парубків. Батьки ж Катерини визначили дочці найболючішу, найтрагічнішу долю. У чомусь вони гірші за Гонту з «Гайдамаків», який, бажаючи стати лідером повсталого натовпу, вбиває рідних дітей. Відсутність звичайного милосердя — це й відсутність моралі за великим рахунком.

Так, долю Катерини можна проектувати на долю України. Скільки простих і не дуже людей (українців!) зраджували їх. Катерину і Україну. Ну, а думка — а що скажуть сусіди (по вулиці, селу, державі)? — не раз змушувала ставати тих же українців підляками й душогубами. Ота залежність від чужої думки, чужих слів починалася саме на побутовому рівні. І навіть ставала та продовжує ставати основою нашої державної політики.

Прийнято вважати, що Шевченко співчуває Катерині, хоч і засуджує свою героїню. На мій погляд, усім строєм поеми він не так засуджує, як виправдовує її.

І ще про таке. Зустріч Катерини з москалями на засніженому шляху можна сприймати і як символічну картину, і як видіння, а більше видіння-засторогу. Особливо актуальну тепер. Чи не лишали ми своє майбутнє обіч шляху, як лишила Катерина малого сина?..

За драматичністю образ Катерини у Шевченка можна порівняти хіба з Мариною з однойменної поеми, яка починається напрочуд поетичним образом:

Та тільки покритка Марина підпалює панський палац. І стара матір йде разом із нею, і гинуть обоє.

Якщо «Катерина» писалась у Петербурзі на межі 1838–1839 років, то «Марина» у засланні, на Косаралі, у вересні— грудні 1848 року. Позаду були подорожі в Україну, зокрема й на Волинь, як тодішнє поетове сьогодення — солдатчина і болючий спогад про рідну землю, попереду — слава, поетова заповідь і розбуджена ним Україна — Катерина, Марина, Доля.

Рядок

Що Тарас Шевченко геніальний поет, тепер не визнають хіба люті вороги українського слова й українського народу взагалі. Природа ж геніальності — що воно таке, як і в чому виявляється, чому цей, а не інший — споконвіків хвилювала людство. Геній, окрім всього, — завжди новатор, людина, котра дивиться на світ не так, як інші, навіть дуже талановиті люди. Несподівано, неочікувано. Твори геніїв завжди звучать так, мовби цей автор відкриває істину саме сьогодні, саме тобі, бачить те, чого не бачили інші, його ровесники, а тепер і ти — персонально.

На мій погляд, не треба й нікого переконувати, що Шевченко збудив націю, навіть створив її, хоч у його поезіях жодного разу не прочитаємо слів «українці» чи «український народ», що до нього в українській літературі так не писали.

Різницю між геніальним поетом і поетом просто гарним, талановитим можна проілюструвати на прикладі Шевченка і Пантелеймона Куліша. Точніше, історії однієї з ранніх поезій нашого національного генія — «До Основ’яненка», написаної 1839 року. А ще точніше — чотирьох рядків із неї. Отих, одних з найвідоміших Шевченкових:

Коли я вперше прочитав їх, подумав: «Як гарно, точно й образно сказано». А потім із здивуванням довідався, що в самого Шевченка спочатку, в першому виданні «Кобзаря», було інакше:

Виявляється, то Куліш виправив «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня». Признаюся, я тоді ще подумав: «Як добре, що Куліш так відредагував, хай навіть самого Шевченка. Бо хто такий Головатий? А думи, пісні українські справді житимуть завжди. І в них українська слава». Я тоді ще не знав, що мимоволі солідаризуюся зі словами Куліша, котрий аргументував своє редагування Шевченка тим, що, мовляв, Головатий «лицо не очень важное и малоизвестное народу и историкам».

Та щось мені муляло. Оскільки я особа допитливо-в’їдлива, то взявся шукати, що ж відомо про того Головатого, якого Шевченко чомусь вважав «славою України» і був переконаний, що він «не вмре, не загине», що в ньому «наша слава, слава України».

Так я довідався і про нарис Григорія Квітки-Основ’яненка «Головатий», у відповідь на який Тарас написав свого вірша, і про історію Чорноморського козацького війська, яке, власне, Головатий і створив. І тут мені захотілося, за прикладом Некрасова, який уперше прочитав Достоєвського, закричати: «Геній! Геній! Ось що таке геній!» Бо…

Антін Головатий був ще молодим козаком, писарем, коли за наказом Катерини Другої зруйнували Запорізьку Січ. З-поміж інших пішов далі, на захід, де між Південним Бугом і Дністром створили Бузьке вільне козаче військо. Під час російсько-турецької війни ці козаки стали на бік Росії. Головатий, тоді вже визнаний отаман, очолив здобуття фортеці Березань. Своєю відвагою і швидким розумом сподобався царському фавориту Григорію Потьомкіну, котрий любив називати себе «козаком Грицьком Нечесою». І у відповідь на слова «Якої нагороди хочеш за свої послуги, козаче?» сказав: «Чи не можна, ваша милосте, козаче військо відродити?» Ошелешений Потьомкін несподівано погодився клопотати перед царицею. Так 1788 року з’явилося «Військо вірних чорноморських козаків», у якому Потьомкін був «великим гетьманом», а Головатий став полковником.

Значення цього факту важко перебільшити. На турецьких землях ще існувала Задунайська Січ. Але то на чужій землі. А в Україні частина козаків була перетворена в кріпаків, а інші стали солдатами регулярної російської армії. Ліквідовано поділ Лівобережної України на полки й сотні. Саме слово «козак» витравлюють з народної пам’яті. А тут з’являється ціле військо!

1792 року Потьомкін помирає, і над існуванням війська нависає катастрофічна загроза. І тоді Антін Головатий відважується на, без перебільшення, героїчний вчинок. Їде до Петербурга і переконує владців і саму імператрицю, що військо треба зберегти. Воно може прислужитись, якщо не у своєму, то в інших краях. Скажімо, на щойно приєднаній Кубані.

Так з’явилося Чорноморське козаче військо. Але це ще не все. Головатий добивається, щоб військо пішло на Кубань не тільки з усією своєю зброєю, а й клейнодами, прапорами й хоругвами, «до яких козаки вельми звикли». І вони рушили. Тобто Головатий зумів не тільки зберегти залишки національних Збройних сил, а й символізував і забезпечив незнищенність серед українського народу, хоча б певної його частини, славетного й героїчного духу козаччини. Почалася саме українська колонізація Кубанського краю. Чорноморське козаче військо тривалий час мало права автономії, зберегло певні козачі вольності, а кубанські козаки аж до тридцятих років XX століття спілкувалися майже виключно українською мовою. Справді-бо, Головатий зберіг і повів за собою ту Україну, яка хотіла бути вільною й робила чужі землі своїми. Яка розсувала українські обрії навіть в часи бездержавності.

Все це геніальним зором і чуттям зумів побачити Тарас Шевченко. Як і те, що такі, як «завзятий Головатий», не вмруть, не загинуть, бо вони не просто бережуть думи і пісні (багато хто хотів би, щоб у нас тільки це й лишилося), а велич українського духу. Його зброю і символи. Славу України, для якої потрібні хоча б символічно пронесені зброя, клейноди і прапори, хоругви.

У радянські часи любили протиставляти «полум’яного поета-революціонера» Шевченка і «українського буржуазного націоналіста» Куліша. Насправді ж обоє були патріотами України. Тільки Куліш — просто гарним поетом, просвітителем, автором першого українського історичного роману «Чорна рада», а Шевченко — генієм з дивовижним геніальним чуттям і вмінням розказати не лише, за словами того ж Куліша, «про що промовляють нам наші могили», а й що значать в нашій історії ніби маловідомі імена і вчинки.

Один відредагований рядок…

Воля

Так виходить, що Пантелеймон Куліш опосередковано причетний не лише до поезій, а й до прози Тараса Шевченка. Відомо, що з квітня 1850-го по травень 1857 року Шевченко не написав жодного вірша. Зате в Новопетровському укріпленні з-під його пера вийшло аж 15 повістей (сам автор казав, що біля двох десятків) російською мовою. Вдумайтеся: за неповних сім років — п’ятнадцять повістей! Чи й більше. І це в умовах солдатчини!

Збереглося дев’ять повістей, п’ять у автора викупив, кажуть, той же Куліш і… спалив, бо вважав, що ці прозові твори, до того ж написані російською мовою, не гідні пера нашого національного генія. Мимоволі думається: «Добре, що хоч усіх не спалив». Інакше не прочитали б про подорожі Шевченка Україною (зокрема й Волинню), не знали б чимало цікавих фактів автобіографічного характеру. А що писав російською… Так жив (служив!) у російськомовному середовищі, до того ж у той час не було жодного українського часопису й видавництва, та й не приховував Тарас Григорович, що хотів хоч якихось грошенят своїм пером заробити. Хоча б на дорогу з неволі.

Не вдалося. Зате лишилися повісті не лише як факт прози Шевченка, а й свідчення його таланту не лише як поета й художника, а ще й прозаїка. Це особливо видно в перекладі повістей українською, що повертають справді їхню українську душу, зокрема в чудових перекладах прекрасного українського письменника і блискучого знавця мови Бориса Антоненка-Давидовича. Шкода, що до 200-річчя Тараса Григоровича виходили повісті в перекладах сучасних українських письменників, а не Антоненка-Давидовича.

Та найкращим, ну просто суперовим зразком Шевченкової прози для мене є його «Щоденник» («Журнал»). Читати його в перекладі Олександра Кониського за редакцією Анатолія Шевчука й із коментарями Валерія Шевчука — цілковита насолода. Це справді щоденник, не вимучений, не навмисний, а природний, щира розмова автора із самим собою, Богом і світом. І чудова проза! Тут я на сто відсотків згоден з Валерієм Шевчуком, який трактує «Щоденник» ще й як художній твір.

Але я хочу сказати про один з невеличких епізодів «Щоденника», твору, який загалом міг би, без перебільшення, бути названим автобіографічним романом. Це запис від 28 червня. На мій погляд, це чи не найпсихологічніший епізод в усій українській літературі взагалі.

Отож 28 червня 1857 року. Шевченко все ще в остогидлому Новопетровському укріпленні, рядовий окремого батальйону Оренбурзького піхотного корпусу. Але вже є звістка від графині Толстої з Санкт-Петербурга про «височайшее помилование», інші обнадійливі листи — Лазаревського, Еккер… Немає одного — офіційного паперу про звільнення поета від осоружної солдатчини. Саме очікуючи оту казенну бомагу, й починає Шевченко 12 червня вести свій «Журнал» («Щоденник»). Яким болем, аж гарячим від бажання давно очікуваної волі струмують записи! Як виглядає наш Тарас пароплава чи човна, воістину біле вітрило волі! Во-лі!!!

І тут трапляється ота мерзенна пригода. Шевченка викликають до коменданта фортеці Ускова. І той замість наказу про звільнення… Утім, процитуємо: «І комендант, замість привіту, подає мені якусь бумагу. Я був певен, що то наказ про моє визволення. Читаю і власним очам не йму віри. То було донесення комендантові від поручника Кампіньйоні, що нібито я, будучи напідпитку, заподіяв йому образу, вилаявши його в батька і в матір. Свідками сього стають і приїжджі офіцери».

Кампіньйоні просить і вимагає притягти рядового до відповідальності «по всей строгости закона» і негайно провести слідство. Даремно Шевченко пояснює, як було насправді. А насправді він просто відмовився пити з поручником і отими приїжджими його приятелями. У нього є свідки, що було саме так. Та що з того… Як каже комендант, «ви лише солдат, а він офіцер». І його свідки, точніше лжесвідки, — дворяни, офіцери. Комендант радить йти й, пересиливши себе, просити вибачення. Інакше він мусить дати хід наклепу, а там можливе доправлення знову в Оренбург і — прощай воля. Або принаймні затримка ще на кілька місяців. А можливий і суд, і новий вирок.

Боляче читати Шевченкові думки, а ще болючіше те, що він дві години чекав прийому в «цієї гадини», як просив прощення (за незавдану образу), перепрошував. Доки нарешті поручник не згодився забрати донесення за умови, що Шевченко виставить четвертину відра горілки та ще й вип’є з ними. З негідником і його «свідками».

Шевченко йде по горілку, а Кампіньйоні — щоб забрати своє донесення. Можна було, звичайно, зберегти гідність, відмовитися, спробувати викрити підлість, але… Але перед ким? І на порозі самісінької очікуваної, неймовірно знову далекої, як пташка в небі, волі. Яка трагедія великого поета, що все життя, всією своєю творчістю оспівував цю волю!.. Що підносив як найвищу цінність саме правду і людську гідність…

Кінцівка запису чи то новели-драми: «Принесли: мою горілку, а він свою ябеду. Кличе він своїх благовірних свідків. Один з них, подаючи мені свою пухку руку, що ще й досі тремтіла з похмілля, промовив до мене: «А що, батеньку, ви не хотіли по добрій волі познайомитися з нами, як годиться з благородними людьми, так ми вас примусили.» Після сієї короткої промови п’яне вже товариство зареготало, а я трохи-трохи не промовив: поганці! Та ще й патентовані поганці».

Ще будуть записи у фортеці, подібні до запису від 10 липня з його тужливим: «А вітер усе той самий. І туга та ж сама. Дощ продовжує обмивати молодого місяця».

Останнє речення для мене вартує багато, це поетичний шедевр, хоч і написаний прозою.

А перед дорогою до Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Санкт-Петербурга, а потім в Україну був епізод, що озвався в «Щоденнику» таким болем.

Над Мангишлаком на зміну дощам прийшли вітри, що замели сліди негідника Кампіньйоні.

Звістка про волю, вже офіційна, прийшла 21 липня 1857 року. Поету лишалися менше чотирьох років умовно вільного життя. І безсмертя.

Заручник Максим Рильський

Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще — кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття — 1962–1970 роки — наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть. Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників. Але щоб так — смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників — такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі.

1962-й — покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го — відразу три незагойні утрати: в діаспорі помирають творець власної «держави слова» Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні — надто передчасно «молодий витязь української літератури» Василь Симоненко. 1964-го відходить безперечний класик, один із ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити, — блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну Павло Тичина (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту. 1968-го — знову дві болючі втрати: у діаспорі відходить великий співець «української Еллади», поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві — геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить «український да Вінчі» ХХ століття — письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко.

У цьому ряду втрат смерть Максима Рильського — так само невідболена, відчахнута вельми плодовита гілка. А ще знаменна особливого роду разючим некрологом «Над могилою Максима Рильського», який прийшов з-за океану, там же надрукований, у якому один великий поет — Євген Маланюк — писав про іншого, котрий лишився в «підсовєтській Україні». На тлі велеречивих і в той же час офіціозно-сухих некрологів в УРСР це слово над свіжою могилою вирізнялося людяністю, неочікуваною доброзичливістю і глибоким аналізом як творчості, так і особи померлого.

Треба сказати, що полеміка між Маланюком і українськими радянськими поетами тривала від початку 20-х років ХХ століття. У підрадянській Україні стало своєрідним ритуалом проклинати Євгена Маланюка поряд з Дмитром Донцовим, називати його фашистом і людиноненависником, навіть викликати його на поєдинок, як це зробив Володимир Сосюра. Був навіть парадоксальний випадок, коли Микола Хвильовий, якого вже самого обзивали фашистом, клеїв і далі цей ярлик на Маланюка. Євген Маланюк теж не лишився в боргу, і його слова на адресу того ж Рильського, як і Тичини чи Сосюри, стають жорсткішими, дружня іронія в полеміці змінюється на відвертий сарказм. Проте після війни тон Маланюка, зокрема щодо Рильського, поступово знову міняється, вже зі знаком плюс, стає дедалі доброзичливішим. Ба більше, 1951 року, ще при житті Сталіна, коли ніякою відлигою і не пахло, а того ж Сосюру громили за «націоналістичний» вірш «Любіть Україну», Євген Маланюк в одній зі статей пише, що слід очікувати від такого поета, як Рильський, творчого «третього цвітіння», неминучого повернення від славослівних віршів до справжньої поезії.

Так і сталося. Маланюк позитивно відгукувався на збірки Рильського кінця 50-х — початку 60-х років. Своєрідним підсумком цих оцінок і стало символічне «Над могилою…», хоча й сказане за тисячі кілометрів од Байкового цвинтаря. Уже в перших рядках Маланюк виразно й неоднозначно дає оцінку значенню творчості й постаті померлого: «Один із найбільш справжніх, органічних поетів нашого століття (аналогії могли б бути лише з Р. М. Рільке), але й один із найчинніших творців сучасної нашої літератури й культури. За останні ж десятиліття — це можна ствердити — виразно видатний національний діяч».

І далі: «Зі смертю Максима Рильського відходить у вічність історична постать письменника, що був архимайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару». Після цього Маланюк додає, що «й це не все. Не головне. Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу фактично був бранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога…» Вражає, як тонко й з розумінням аналізує Євген Маланюк те становище тоталітарного заручника, у якому опинився Максим Рильський, і як він виконував «свій твердий національний обов’язок» і «свою невблаганну долю»: «Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється…»

Таку характеристику й таку оцінку з-під пера непохитного «імператора залізних строф», звісно, треба було заслужити. І Рильський заслужив. Гадаю, і своїми поетичними збірками, виданими у 1955–1964 роках, а ще більше статтями, публіцистичними роздумами, що публікувалися в київських газетах (найбільше у «Вечірньому Києві» у 1960–1963 роках) й прикметно називалися «Вечірніми бесідами». З якоюсь особливою, довірливою інтонацією, сказати б, майже сімейною, навіть інтимною, Максим Тадейович звертався до своїх читачів. Темами розмов були й суспільно-політичні події, а більше — проблеми моральні, житейські, побутові, що в умовах тодішнього заідеологізованого СРСР значило дуже багато. Були в тих бесідах і спогади про рідне село, про розумних талановитих односельців, подорожні нотатки, у яких поставала Україна з її неповторними людьми, характерами й типажами. А ще літературні портрети друзів-письменників, композиторів, акторів, відповіді на численні листи (бо ж «Вечірні бесіди» відразу привернули до себе увагу), роздуми про мистецтво, побут. Культуру, українську народну і сучасну пісню, про основу основ — українську мову.

Перейняті гумором, з чудовими образами й метафорами й водночас прості й доступні до розуміння різних читачів, «Вечірні бесіди» були колосально популярними. Розмірковувати в ті часи про «Кавказ» Шевченка, про альбом «Модне сучасне вбрання за українськими народними мотивами», про цикли козацьких, чумацьких, заробітчанських, рекрутських пісень — значило показувати, яке духовне багатство має український народ і як його треба берегти і розвивати, на чому й наголошував Рильський. І ще стверджувати: розмовляти багатою, нічим не гіршою українською мовою — престижно. То ж так писати міг справді національний діяч, який усвідомлює, що треба робити, аби порятувати, розвинути звичаї, традиції, мову, народне ремесло. Водночас застерігаючи від «шароварщини», від того, що українське — це тільки минуле.

На «Вечірніх бесідах» виростали ті, зокрема з російськомовних киян, в кого пробудиться інтерес до української культури, літератури, пісні, хто потім заговорить українською і в побуті і зрозуміє сучасність, актуальність нашої мови і культури. А скільки образів і постатей вітчизняної культури всіх часів постає в поезіях збірок, одна з яких названа символічно «В затінку жайворонка». Яким маленьким, ніжним, трепетним був той затінок, але ж був, і Рильський його відчував і розширював, доносив до сердець читачів, закликав берегти.

Творчість Рильського, Сосюри, Малишка, на відміну від Тичини, значення якого осягнув уже цілком дорослим, я полюбив ще в школі. «Яблука доспілі, яблука червоні…», і «Марію», і ще з десяток віршів вже тоді знав напам’ять, притому не з-під примусу. Вабила особлива інтонація, ніжні образи. І трапилося так, що першим з названих поетів постав як людина переді мною саме Максим Рильський.

У 70-і роки минулого століття довелося жити в Рівному, працювати спочатку завлітчастиною місцевого облмуздрамтеатру, потім — у редакції багатотиражної газети «Хімік». Одного разу мені сказали, що мене розшукував «професор із Києва». Заінтригований, я незабаром постав перед світлі очі столичного гостя. Він виявився не лише професором, а й доктором мистецтвознавства Миколою Йосипенком, який приїхав читати лекції у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури і прочитав мою театральну рецензію в місцевій газеті «Зміна» та вирішив запросити мене до лабораторії молодого театрального критика при УТТ (Українське театральне товариство, нині Спілка театральних діячів України).

Ім’я Миколи Йосипенка навряд чи щось скаже сьогодні навіть найзапеклішим театралам. А свого часу воно було, як то кажуть, на слуху, притому як сумнозвісного ортодокса, який громив тих, чия творчість не збігалася з партійною лінією. Його навіть порівнювали зі ще сумнозвіснішим літературним «голобельником» Лазаром Сановим (Смульсоном). Та я побачив іншого Йосипенка — він приходив вечорами до готелю, де жили молоді критики, і вів доволі-таки вільні розмови. Особливий пієтет у Миколи Кузьмовича був до Максима Рильського, його творчості, поезії, яку любив цитувати. А ще любив розповідати про те, як іноді удостоювався бути запрошеним на полювання чи рибалку «з самим Рильським». З тих оповідей Рильський поставав простим, звичайним чоловіком, котрий любить оповідати мисливські побрехеньки, розказувати анекдоти і навіть вживати круте слівце і випити добрячу чарку. І водночас — тонким знавцем літератури, мистецтва й життя взагалі. Запам’яталися кілька колоритних мисливсько-рибальських бувальщин, одну з яких я хочу переповісти.

Під час одного з виїздів на полювання, діставшись якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку.

Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів.

Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати.

— Даю п’ятдесят рублів, — сказав Максим Тадейович.

Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити.

Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили «обмити» епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови брели у воді… по черево, а в деяких місцях — по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався.

— Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого ґендляра, — сказав швидше захоплено, ніж обурено. — Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є.

Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати!

Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко.

Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом:

— А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів…

Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: «Як, і Рильський?» Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка, і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників його заарештували ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим «Рубіконом», не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася — «Знак терезів».

Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок: «Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти». І Рильський послужив — віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений «сталінському канцлеру» Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники.

Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори — Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис, за що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили «своїм», а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. Тож одні вірші (від слова «ода») Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози — то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж «Вечірні бесіди», що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське.

«Своїм» князям, які пройшли всі ритуали, поклялися у вірності, хани-завойовники давали особливі знаки — ярлики на право княжіння, які водночас були своєрідними охоронними грамотами. Мав таку «грамоту» і Максим Рильський.

Про те, що над ним, видатним українським поетом, завис дамоклів меч, що він міг бути не тільки заарештованим, але й розстріляним, вже не в 1931-му, а в 1938 році, широка громадськість довідалася вперше зі знаменитої закритої доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Пізніше Хрущов детальніше розповів про це на ХХІІ з’їзді своєї партії, а ще детальніше — в мемуарах, виданих за кордоном. Правда, доводилося читати й про те, начебто ініціатором нової хвилі репресій в Україні 1938 року був присланий з Москви новий перший секретар ЦК КП(б) У Микита Хрущов. Так, він поклявся Сталіну «безпощадно викорчувати рештки українського буржуазного націоналізму», але, як свідчать факти, з представниками творчої інтелігенції, зокрема такими відомими, як Рильський, Тичина, Корнійчук, відверто загравав — як би тепер сказали, Хрущову було не чужим прагнення до популізму.

Сам же Микита Сергійович згадує, як одного дня на його стіл ліг черговий список тих, кого належало репресувати. За тодішніми правилами, існував чіткий порядок — на розстріл якої висоти птахів мав давати дозвіл «сам перший» республіки. Так-от, у тому списку Хрущов і побачив рядок: «Рильський Максим Тадейович». Як згадує Хрущов, він зв’язався з тодішнім наркомом внутрішніх справ УРСР Олександром Успенським, причетним до знищення сотень світлих українців, зокрема й відомих письменників. Успенський надав цілу папку «компромату» на Рильського. Ознайомившись, Хрущов зрозумів, що все це шито білими нитками. Він мав право викреслити прізвище Рильського з «розстрільного списку». Але це було небезпечно робити, адже про таке заступництво негайно доповіли б Берії, а той — Сталіну. Хрущов вирішив діяти інакше.

Зустрівшись з вождем, він сам порушив питання про недоцільність знищення «відданого партії видатного радянського поета». Сталіна аргументи Хрущова не переконали. І тоді Хрущов навів останній доказ: Рильський — автор слів прекрасної пісні про товариша Сталіна, яку співає весь український народ. Як виявилося, пісню, яка починалася словами «Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить», Сталін чув. Тому спитав:

— Что, это действительно Рыльский написал?

— Да, товарищ Сталин, — відповів Хрущов. — Враг не мог написать таких проникновенных слов.

Сталін заперечив — ще й як можуть маскуватися вороги народу. І сказав, що пісня може звучати без прізвища автора слів. Тоді Хрущов наважився на ще один випад — а раптом все ж хтось запитає: «Хто автор таких чудових, прекрасних слів про товариша Сталіна і де він зараз?»

Сталін замислився і, як згадує Хрущов, сказав після довгої паузи:

— Передай этому дураку Успенскому — пусть не трогает Рыльского.

Наказ вождя — закон, і поета не зачепили. Більше того, незабаром нагородили орденом. Історія ж ця має закінчення в стилі театру комуністичного абсурду. Наступного року заарештували (а потім і розстріляли як ворога народу) вже самого Успенського. Одним із головних звинувачень на адресу ще недавно могутнього наркома було те, що він хотів знищити видатного українського радянського поета, вірного сина партії і народу, автора слів прекрасної пісні про товариша Сталіна — Максима Рильського. Сталінський опричник потрапив у власну пастку. Як кажуть — no comments.

Відомо, яким затятим мисливцем і рибалкою був Рильський. Водночас існувала приказка, що зайці радіють, коли дізнаються, що Максим Рильський і Остап Вишня знову вирушили на полювання. Бо любили просто бродити лісами й полями, чаркуватися й розмовляти, розмовляти. Справді, на світлинах 1946–1956 років на полюванні й поза ним Рильський найбільше зафіксований поряд із Вишнею. У тісних компаніях, а то й удвох.

Обоє були репресовані: Рильський відсидів неповний рік, а Вишня, як сумно жартував, «пройшов свою десятирічку», тобто цілих десять каторжних літ, і вийшов лише тому, що згадали про його сатирично-гумористичний талант і використали в боротьбі з тими ж «українсько-німецькими буржуазними націоналістами». Цікаво було б послухати, про що говорили на самоті два славетні «вороги народу». Про що згадували. За чаркою і без неї.

А що обоє любили випити — факт. Рильський, особливо у повоєнні роки, міг дозволити собі добряче начаркуватися навіть на прийомах в ЦК, на святкуванні всіляких жовтневих річниць. Було що заливати й намагатися забути за такого життя, коли навіть поета-академіка, лауреата найвищих премій змушували принизливо каятися у всіх можливих і неможливих гріхах.

Та за тією ж чаркою, як згадував професор Йосипенко, Максим Тадейович якось розповів, як він, коли випустили з Лук’янівської в’язниці, довго стояв перед ворітьми. Бо не вірилося, що вже на волі, здавалося, що це помилка, що от-от гукнуть вертатися назад. А коли вернувся додому, то налив собі повну чарку, але довго сидів, дивився на неї і думав. І не міг торкнутися чарки, а потім, коли взяв пальцями, рука наче закостеніла. Так і просидів півгодини, а мо’, й цілу годину. Щоб потім почати пити…

Який то був справді цинічно-мерзенний час, видно хоча б із напіванекдотичного, але реального виступу сталінського опричника Лазаря Кагановича, знову присланого пам’ятно-голодного 1947 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б) У. Він вкотре взявся громити ще до кінця недобиту українську інтелігенцію, зокрема письменництво, і грізно запитав на пленумі: це ж яку, мовляв, Раду має на увазі поет Рильський, коли пише «Я син Країни Рад»? Чи не буржуазно-націоналістичну Центральну Раду? І ще кинув купу абсурдних звинувачень.

Рильському знову довелося виправдовуватися й каятися. У гріхах і помилках. Причому робив це він якось так, що, коли читаєш його покаянні виступи 1946–1949 років, виникає враження, що кається щиро: ось я, мовляв, який негідник, хоч ще, може, й виправлюся — повірте мені. Прикро й незручно читати. Та ось до рук потрапила збірка статей і есеїв Рильського про українську мову «Як парость виноградної лози…», видана вже по його смерті. І там є кілька статей, написаних і (що цікаво) надрукованих у ті ж 1946–1949 роки. «Грішник» Рильський, що так ревно кається, водночас проникливо пише про українську мову, давню й сучасну українську літературу, про багатство тієї ж мови. Зробивши реверанс на адресу «братньої російської мови», поет застерігає проти… захоплення русизмами і калькування. Обережно, тактовно, але пише. І враз спадає на думку — та ж цей чоловік блискуче виграє свою партію. І «хан» Сталін та його «баскак» Каганович програли головну війну — за поетову душу, у якій вже визріває «третє цвітіння», що його так пророчо передбачив ще в сталінські часи Євген Маланюк.

До речі, і ще в шибеничні тридцяті роки поет Рильський, написавши «кумисний» вірш про одного вождя («З жестом суворим і простим…»), пісню про іншого, ухитрявся писати і, що головне, друкувати такі проникливі ліричні філософські шедеври, як «Шопен», «Поклади мені на серце руку…», «Дружині», «Ніч колихала так ласкаво», «Лист до загубленої адресатки», «У повітрі грають ворони…» Рильський часів перших збірок і неокласичних прозорих поезій, які творив він, як i Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, продовжував жити й творити.

Про творчість Максима Рильського написано дуже багато. Її всебічно проаналізовано. Назавжди залишаться в українській і світовій літературі збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю і сніг», «Під осінніми зорями», «Гомін і відгомін», більшість поезій пізніх збірок «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка», «Зимові записи», поеми «Мандрівка в молодість», «Чумаки», «Сіно», «Марина», а також «Слово про рідну матір», «Жага», «Неопалима купина», блискучі переклади «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича, французьких класиків і модерністів.

На фотографіях кінця 50-х — початку 60-х років ми бачимо старече обличчя «діда Максима», якого било життя, добряче било, здається, йому десь під вісімдесят, а йому ж тільки за 60 перевалило. Та встиг зробити колосально багато!..

Мені ж наостанок хочеться сказати лише про один невеликий поетів шедевр, який особливо вразив, як блискавка, що несподівано розпанахує вечірнє небо, освітлює по-новому і світ, і тебе самого. Це — «Поцілунок». Здавалося б, простий вірш про те, як хлопець наздоганяє дівчину, про любовний поєдинок двох, який закінчується поцілунком і завершує те, що насправді жило в серцях обох. Та цей короткий вірш написано якось так, що всього в 12 рядках постає вся глибина одвічних стосунків чоловіка й жінки — із пізнаванням, боротьбою, так само одвічною ненавистю-любов’ю, з колосальним підтекстом, котрий виростає за простою картинкою, щось разюче первісно-людське й вічне. Прагнення жінки, аби за неї боролися, до кінця, з усією силою чоловічої пристрасті, і потаємне бажання бути переможеною в цьому бою, а фактично переможницею і володаркою — все це виростає із несказаного, але незримо відчутного. Так могло бути і в маєтку, і у звичайному українському селі.

Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли «свій келих, сповнений солодкої знемоги», разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла виростає маленькою поемою про людину й природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме й вируватиме. Так міг написати тільки великий поет.

А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла — шістдесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів, на яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями.

От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: «Мов парость виноградної лози, плекайте мову». Бо все-таки «Єдина країна» — це аж ніяк не «Единая страна».

Нобелівка і яблука

Присудження Нобелівської премії білоруській письменниці Світлані Алексієвич викликало в українців двозначні відгуки. З одного боку, ніби й раділи — бо ж народилася в Україні, та ще й Західній, та ще й у Прикарпатті, де служив батько, до того ж мама — українка. Тож майже своя. З іншого — довелося почути: новоспечена лауреатка зі східноєвропейської країни, отож, сусідці Білорусі — Україні своєї Нобелівки чекати ще років десять, не менше. І все ж був український письменник, котрий, аби дожив до присудження цієї суперпремії Алексієвич, особливо їй порадів би. Звали його Петро Боярчук.

Ми працювали в одній редакції газети «Волинь», я в Луцьку, а Петро в місті Горохів, власним кореспондентом по Горохівському і Локачинському районах. Дружили, бо мали спільні чи схожі погляди на багато що, дихали українським духом, обидва писали прозу. Правда, досить різну. Життєві факти чи образи й долі конкретних людей мені хіба що здатні дати поштовх для письменницької фантазії, створення своїх образів і сюжетів. Петро ж, видавши першу книжку «Стохід», яка містила суто художні повісті, надалі присвятив своє творче життя прозі документальній, тому, що тепер називають іноземними словами «нон-фікшн», себто достовірно, без вигадки. Він доводив, що така проза, така література стає все популярнішою і в Європі, і в Америці, що за нею майбутнє. Я був переконаний у протилежному, що все ж саме художня література була і буде головною. Ми часом сперечалися, кожен відстоював свою точку зору, свою слушність. Якось я навів такий аргумент: от і головна світова премія — Нобелівська — дається переважно за художні твори, романи, поезію, п’єси, а за документальні книжки присуджували хіба двічі в цілім двадцятому столітті — Теодору Моммзену за його фундаментальну працю «Історія Риму» й Уїнстону Черчіллю за мемуари про Другу світову війну.

— От бач, але таки присуджували, — сказав Петро. — Побачиш: через рік-два знову присудять за документалку, пом’янеш ще моє слово.

І точно, присудили. Та ще й Світлані Алексієвич, документалістці із сусідньої Білорусі. На жаль, не минуло й року після передчасної Петрової смерті, яка сталася всього лиш на шістдесят сьомому році життя. Петра перед тим підстерегла підступна хвороба нирок. Довелося жити на гемодіалізі. Він був мужньою людиною, тож сам приїжджав машиною з Горохова до Луцька тричі на тиждень на марудну процедуру, продовжував працювати і в редакції, і над літературними творами, провів кілька презентацій нової книжки. Мабуть, справді, як сказав йому лікар, з такою хворобою можна прожити ще і десять, а то й п’ятнадцять років. Але додався гепатит, врятувати від якого не змогли.

Та лишився цілий материк створеного ним, для якого оте іноземне слово «нон-фікшн» замілке. Бо й повісті, і окремі розповіді про долі волинських репресованих, посаджених у сталінські табори чи вивезених до Сибіру і Казахстану, пронизані таким болем, такою щемливою достовірністю, суворою правдою і водночас так подані, що виростають у розповідь про невмирущу, хоч і драматичну, і трагічну, народну долю, цілу потужну сагу — невигадану, недавню — і від того ще суворішу й трагічнішу у своїй правдивості й достовірності. Колись Анна Ахматова-Горенко сказала, що «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина повинні прочитати геть усі. А на слова молодого письменника, що там є художні огріхи, сказала:

— При чому тут це… При чому якісь огріхи… Цей твір повинні прочитати всі двісті мільйонів…

Відомо, що українці становили дуже велику частину, якщо не більшість сумнозвісного Архіпелагу ГУЛагу. А в тому українському архіпелагу був чималий волинський простір. Петро Боярчук свідомо став письменником майже однієї теми, але особливість створеного ним у тому, що на прикладі лише однієї області, одного краю бачимо, наскільки масштабним, всеохопним був терор, а також те, як люди вистоювали і в ув’язненнях та засланнях зберігали в собі саме людське, прагнули не тільки вижити, а й, образно кажучи, і серед вічної мерзлоти не дати загинути паросткам совісті, честі, високої народної моралі, зберігали своєю стоїчністю і мужністю (не вважаючи їх такими) невмирущий вогонь життя.

Назви книг Петра Боярчука, складених з повістей і просто разючих історій, говорять самі за себе: «Крик голодного звіра», «Дорогами болю», «Бій під стінами храму». У них така мозаїка людських історій і доль, яку вже не розсипати. Вивезені цілі родини — від старих дідів і бабусь до маленьких дітей. Життєва стійкість. Прихована боротьба із системою і за виживання. Втечі з далеких місцин на рідну Волинь. Відвертий опір режиму й зворушливі прояви людського благородства. Табірне кохання, часто важке і трагічне. Все це постає у творах Боярчука. На його книжці «Крик голодного звіра» стоїть автограф із подякою мені за перше редагування повісті «На Сибір і додому» — розповіді про людські долі, які стали розділами повісті, у нашій газеті готував саме я. Навіть підказав Петрові назву книжки «Крик голодного звіра», за що отримав подяку у вигляді смачної наливочки. Готував я до друку і першу публікацію Петра Боярчука ще далекого 1990 року про знаменитий бій повстанців із німцями у вересні 1943 року під стінами монастиря в Новому Загорові, вперто радив написати про цей бій книжку, що Петро й зробив. Правда, він написав не так, як я радив, по-своєму, але, певно, то й на краще, бо вийшла художньо-документальна повість саме Боярчука «Бій під стінами храму».

Взагалі наш покійний редактор Полікарп Шафета жартома називав мене «боярчукознавцем». Не раз зустрічався з Петром на різних патріотичних заходах, а найбільше чекав його приїздів — раз-два на місяць до Луцька, де нам було про що поговорити і вдвох, і ще разом з нашим колегою Олександром Нагорним, з яким я пропрацював в одному кабінеті майже два десятки літ. Якось у часи, коли над Україною в черговий раз згустилися хмари, ми напівжартома завели мову, які псевда взяли б собі, якби довелося знову, як колись нашим землякам, піти в ліс. Сашко сказав, що став би Вишнею, так звали повстанського ватажка, котрий діяв на його Рівненщині, і взагалі йому Вишня подобається. Петро — що мав би псевдо Петрусь, не від свого імені, а на честь молодого повстанця, страченого на базарі в Луцьку 1945 року, про якого він писав, або Самко. Чи ще якось…

— Ну, а тобі, — посміхнувся Петро до мене, — і псевда не треба. В тебе прізвище підходить. Хто там подумає, що то той самий письменник…

Те, що Петро Боярчук так достовірно описав пережите репресованими, висланими до Сибіру, можна пояснити ще тим, що він теж був вивезенцем, з тих, кого тепер називають «діти репресій». Разом із батьками мусив їхати у суворі сибірські краї 1951 року лише чотирирічним і вернувся на рідну Волинь вже підлітком, 1959-го. Крізь його дитячу свідомість пройшли і поневіряння, і випробування. Якось я навіть сказав, що Провидіння вибрало саме його сім’ю для такого вивезення, бо знало, що в майбутньому він стане письменником, котрий про все те розповість. І розповів, але для цього зустрівся з великим огромом людей, тих, хто все те пережив і переболів, які йому відкривалися, як не відкрилися б нікому іншому, записав сотні розповідей, на основі яких народилися книги. Він був своїм серед цих людей, тому й вони поставали такими живими.

До першої з цих книг «Крик голодного звіра» увійшла і повість «З журавлем у небі», створена на основі пережитого в Сибіру вивезеною на спецпоселення в Тюменську область сім’єю Боярчуків — Оксентієм, Євгенією, дітьми Неонілою і Петром, майбутнім автором. Є там і розділ, своєрідна зворушлива новела «Яблука». У ній розповідається, як отримали з рідної Волині посилку, де були небачені в тій північній частині Сибіру яблука. А далі ще щемливіша сцена — Петро разом зі своїм товаришем Олегом стояли на березі великої ріки Обі й дивилися, як буксирний катер тягне довгу коричневу баржу. І раптом вловили запах яблук з тої баржі. Опис того, як хлопці не могли повірити, що баржа з яблуками оминає їхню пристань, як бігли за баржею, як стояли на кручі, вдихали запах яблук і плакали, я перечитував кілька разів. І після цього… став просити Петра, аби він написав повість, де показав би сибірське заслання очима дитини, а потім підлітка. Переконував, що то буде найсильніша річ. Як і оті сцени з яблуками.

— Ай, дай спокій, ти вже мені заморочив голову з тим кіносценарієм, — відмахнувся спершу Петро.

Справді, крім сюжету про бій в Новому Загорові, з якого таки виросла потужна книга, по суті — роман, я переконував його, що вийшов би гарний кінофільм з розповіді про жінку, яка втікала з Півночі в рідне село з маленьким сином на руках, про її вивезення, втечу і допомогу «бандеровке» на таємному шляху додому різних людей. І про те, як видали її вже в рідних місцях.

Нагадував йому час від часу про те бентежне сибірське дитинство і яблука, доки Петро не «здався», сказав якось:

— Все, здається, я таки писатиму ту повість. Побачимо, що вийде.

На жаль, підступна хвороба, а потім і смерть лишили нездійсненним цей задум. Ще Петро Боярчук встиг написати дві історичні повісті-розвідки, пов’язані із сучасністю — «Про що мовчить стара Олика» і «Радзивіли і стара Олика», по- особливому тепло присвячені історії, людям і легендам давнього волинського містечка Олика. Добре, що луцьке видавництво «Надстир’я» перевидало «Бій під стінами храму». Варто було б перевидати й інші книги. Те, про що писав Петро Боярчук, належить до особливого роду творчості й забуттю не підлягає.

А ще, здається, що я теж чую запах тих яблук. І бачу, як баржа пливе далі. І плачу. І нестерпно хочу повернутися в край, де ті пахущі яблука ростуть. А на порозі постає Петро, якого я знав, як і я, вусатий, і традиційно з добродушною посмішкою питає: «То як живеш, друже Володю (чи друже Лис)?»

А баржа з яблуками все пливе й пливе…

Ось вона допливає до місця призначення й… теж обминає його. Бо має допливти до Стокгольма, де виступала після вручення премії з Нобелівською лекцією Світлана Алексієвич. Вона також писала про тоталітарні десятиліття, вона досліджувала людську психологію воєнних часів — Другої світової, війни в Афганістані, потім ери секонд-хенду.

Я уявляю, як яблука з тої баржі роздають членам Нобелівського комітету й королівської родини, вони починають їх їсти й смачно хрумкотять. А до фешенебельного залу вриваються енкаведисти-емгебісти, дають присутнім дві години на збори, і ось вони у фраках вже в холодних вагонах-«телятниках», де замерзають вода і руки, де пара з людських ротів стає льодом на льоту, але люди мусять вижити, бо ще треба пройти крізь муки таборів й заслання. І я чую два жіночі голоси. Перший — Ніночки, доньки сусідів Боярчуків на поселенні, яка вперше в житті попробувала прислане з України яблуко і, посмакувавши цим дивом, попросила:

— А можно, я єго нє всьо с’єм? Можно, я кусочек мамке отнєсу?

А другий голос — великої поетеси Анни Ахматової, яка насправді мала українське прізвище Горенко, один чоловік якої був розстріляний більшовиками ще 1921 року, другий не вернувся з того ж ГУЛагу, а син, згодом всесвітньо відомий учений Лев Гумільов, відмучився у таборах загалом півтора десятки років. Вона каже:

— Причому тут якісь огріхи, причому тут — наскільки це художньо… Треба, щоб про це прочитали всі… Всі, розумієте?..

Василеве плече

З висоти прожитих літ розумієш, як добре, коли на твоєму життєвому і творчому шляху зустрічаються не тільки ті, які підставляють ногу, аби швидше впав, а й ті, хто підставляє плече і простягає руку, допомагає зрозуміти, що воно таке — справжнє слово, допомагає відчути, що твоя творчість таки потрібна У мене в молодості це були шістдесятник Віктор Горнич, глибокий інтелектуал, єдина книжка оповідань якого вийшла вже по його передчасній смерті, і поет-фронтовик Михайло Пронько, голова обласного літоб’єднання «Гранослов». Але найпершим був Василь Гей.

Майже п’ять десятиліть минуло з того зимового дня, коли я, ще школяр, із зошитом, у якому були вірші, прозові етюди, новели, несміливо зайшов до редакції Любомльської районної газети. А запросив туди заввідділом газети, голова районного літоб’єднання «Хвилі Світязя» Василь Гей, який, отримавши поштою кілька моїх творінь, зателефонував до школи: «У вас є такий-то учень? Хай приїде в редакцію і привезе більше своїх творів». Уже в цьому жесті — зараз важко таке й уявити — проглядався Василь.

Потім було засідання літоб’єднання в тій же редакції, де обговорювали мою добірку, і перша публікація прозового етюду. Потім почали з’являтися вірші, замітки і навіть школярський репортаж. Їх редагував Гей. А після школи я залишився в славному містечку Любомль, де трудився в установі, далекій від творчості, і саме туди зайшов, ну, звісно, Василь Гей і сказав, що в редакції з’явилася вакансія і я можу прийти працювати. Я трохи злякався й обіцяв подумати, бо ж не мав ще журналістської освіти, а у відповідь почув: «Що тут думати? Не дурій, хлопче. То твоє». Яка то була радість — мені, зеленому, працювати за столом навпроти самого Василя Гея. Далі в мене була армія, з якої я присилав йому вірші й новели, а він — газету з першою моєю добіркою. Потім були публікації в обласній молодіжці, де Василь почав керувати літстудією при редакції.

Звичайно, свою роль відіграло те, що ми були з одного району на Волині, навіть села наші починалися з однієї букви — його Заболоття, і мої Згорани. Та, оглядаючись назад, на оті роки й стежки, бачиш, що таких літературних «пуцьверіньків», котрим Гей допомагав оперитися, стати на ноги, відчути крило і відправитися в самостійний свій політ, було ой як багато. І коли дев’ятнадцять років керував літстудією з промовистою назвою «Лесин кадуб», і коли сімнадцять літ очолював Волинську організацію СПУ, згодом Національної спільки письменників України.

Ми потім багато в чому розійшлися — у поглядах на літературу, зображення життя. У нього був свій шлях, у мене — свій. Василь видав близько двох десятків збірок поезій, прозу, публіцистику, збірки пісень, де він був автором текстів. Був чужим модерновим віянням в літературі. Казав: «Я такий, як є».

Він назавше лишився вірним своєму Волинському краєві, Поліссю, які дали йому крила для творчості, але які він також підніс на крилах образів своїх. Оспівані ним ліси, гаї, озера, навіть дерево і маленький листочок раптом виростали у символ, який не забувався і давав можливість відчути — яке ж усе в цьому світі неповторне й вагоме! І людина, і листок — частини цього світу. Такою була його філософія. Його часом вважали занадто прискіпливим, часом упередженим, але зараз відчуваєш, як у нашому суєтному, збайдужілому до моральних цінностей житті не вистачає саме такої, як у Василя Гея, уважності до дрібниць життя, до простих проявів людських почуттів, до людини, яка тримає в руках перо чи оре землю і вирощує хліб, вміння показати її духовний світ. На тлі сучасних модерністських і постмодерністських пошуків це здається наївним, деякі його пасажі занадто пафосні, але раптом Василь Гей знав чи намагався пізнати щось більше, ніж знаємо ми…

Зі свого Заболоття він щовесни привозив смачнючого березового соку, яким щедро частував. Уже не привезе… Мабуть, не тільки люди, а й берези, стеблинки, гриби і грибенята, які любив збирати, плакатимуть за ним. Його самого позаочі називали «міцним боровичком». А «боровичок» раптом упав.

Він помер несподівано навесні. Ще 9 березня був біля пам’ятника Тарасу Шевченку, 10-го — на ювілейному вечорі місцевої актриси, 11-го — на телебаченні і в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, де готувалася презентація його нової книжки. 12-го, у суботу, його не стало. Серце зупинилося, коли читав книжку «Чумацький шлях». Чумаки, як відомо, привозили сіль, без якої людське життя неможливе. А над ними світила велика галактика, яку в народі називають так само.

Прощання зі світлим Поетом

Життя наше, на жаль, зіткане, виросле, вистигле так, що в ньому переплелись нитки, мелодії й кольори радості і смутку. Так трапилося, що у світлий пасхальний четвер волинське село Овадне, що у Володимир-Волинському районі на Волині, прощалося зі своїм сином, Поетом Анатолієм Махонюком. Доля його, яка була скупою на здоров’я, виявилася зате щедрою не тільки на життєві випробування, а й велику силу духу і ще більший талант, що засвідчила його висока афористична, чиста, хоч часом і болюча поезія. Поезія, у якій слова були наповнені не тільки густою образністю, а й мудрою і водночас зворушливою філософією. Серед багатьох чудових віршів у Анатолія є такий:

Виявилося, що покійний Анатолій Петрович був братом не тільки колегам по літературному цеху, які приїхали з Луцька вшанувати його пам’ять, не тільки численним односельцям, учасникам печального прощального обряду і представникам більшого, «Волинського братства», які добралися у Овадне аж із Києва, а й небу, яке заплакало дощем саме в той момент, коли востаннє бачило його на землі, а не в землі, котру він оспівав.

Братом цій світлій і печальній весні, також оспіваній ним у поезії, кожному, не тільки календарному листку, йдучи за назвою однієї з його збірок «Колекціонер календарних листків», а й живому зеленому листку і вишневому цвіту. Пам’ятаю, як вразила мене образність одного з віршів його збірки «Осінній сонях», що буквально вибухла після трьох попередніх і засвідчила прихід в літературу не просто гарного, а великого поета:

Так міг сказати тільки справжній поет, і я з радістю написав на цю збірку рецензію, яка була надрукована у скороченому варіанті у газеті «Волинь», а повністю — в альманасі нашої письменницької організації «Світязь». Потім з тим же почуттям за подальше зростання автора взявся за передмову до його «Колекціонера…», у якому він проходив послідовно шлях поезій у один, два, три, чотири рядки, до — восьмирядкових віршів.

Вірш із одного рядка «Пишу при світлі душі» міг би стати епіграфом до всієї творчості Анатолія Махонюка. А про його поетичну майстерність засвідчив і такий факт. Під час наших зустрічей і на творчих вечорах Анатолій любив згадувати, що ідею написати цикл віршів про тінь (а чому б не написати?) подала Надія Гуменюк. З циклу виросли цілих дві збірки — «Допоки бачу тінь свою» і «П’ять кольорів тіні».

Так міг зробити, знову ж таки, тільки справжній поет, який умів спілкуватися зі словом. Але були в них не тільки поезії про людську тінь і тінь нашого життя в різних його іпостасях, а й відтінення й Всесвіт всього багатства життя й поетового серця, у всій багатогранності й трагізмі.

Він народився в селі Чевель Старовижівського району, а місцем проживання і прихистком його душі стало село в іншому районі — Овадне. Тут з вікна батьківського дому, із саду біля хати, із сільської вулиці — пунктів його поетичних спостережень, бо ж був прикутий до інвалідного візка, — народився й пішов у світ десяток поетичних книг для дорослих і дітей. Його сестри Світлана і Галина, як і він, з нелегкою долею, створювали (Галина продовжує створювати) шедеври вишивок на полотні, він же досконало вишивав словом. Має поетичну душу й наймолодша сестра — Людмила.

Услід за передчасно померлою Світланою відійшов у вічність і старший, єдиний брат. Лишилися не тільки книжки, а й щось значно більше. Можливо, і за людську пам’ять. І підозрюю, що те «щось» — це бачення, відтворення світу у всій його багатогранності й неповторності саме Поетом Анатолієм Махонюком, через яке пізнавали й ще довго пізнаватимуть цей світ вдячні читачі. Перша і єдина, на жаль, премія за його творчість називалася «Надія». Він сповна виправдав надії, які покладалися на нього як поета і людину.

У день прощання з Анатолієм Махонюком на сільському цвинтарі звучали рядки його проникливих віршів і такі ж слова про його творчість і нього. Вони й лишаються з нами, як і пам’ять. Лишилися його слова, що, як він писав, «болять мені українським болем». І його образне прохання, висловлене в одній із поезій:

Батьківська хата Архипа Данилюка

Десь наприкінці сімдесятих років двадцятого століття довелося вперше побувати в Музеї народної архітектури і побуту під Києвом. Потім музей змінився, а тоді українські хати з різних областей України, за винятком кількох, були на один кшталт — добротні оселі із сучасними меблями, які повинні були демонструвати, як заможно живуть колгоспники в часи «розвинутого соціалізму». Пам’ятаю, ми з колегою ходили і шукали справжню, давню українську хату з минулих століть і не знаходили. І міркували: «Невже і в музеї не лишилося?»

На щастя, лишилося. У такому самому музеї, тільки в Шевченковому гаю у Львові. Доклали до цього рук і зусиль працівники музею, а найбільше знаний етнограф, географ-краєзнавець, письменник Архип Данилюк. Мені тим більше приємно писати про нього, що Архип — мій близький земляк, ми родом з одного села — Згорани, що на Волині.

Хоча трапилося так, що ближче заприязнилися і, як то кажуть, зійшлися, десь із кінця вісімдесятих років. Оскільки він жив і працював у Львові, а я в Луцьку й тоді ще не було мобільних телефонів, то й здибалися не так часто. Раз у Львові, кілька разів у рідному селі, коли гостювали там у рідних і приїжджали на проводи, а в основному в Луцьку, як Архип їхав кудись у волинські села, зустрічався зі знаним волинським краєзнавцем Олексою Ошуркевичем чи брав участь у краєзнавчих та етнографічних конференціях. По їх закінченні ми відводили душу в бесідах за чашкою кави й чогось міцнішого в редакції, де я працював, або в кав’ярні. Бував Архип і в мене вдома, раз ми проговорили цілий вечір і майже всю ніч, аж до четвертої години ранку, доки він не сказав:

— Здається, пора вже, Володю, лягати.

Я посміхнувся:

— Ще рано, Архипе.

— Рано спати чи вже треба рано вставати…

Якось я був під час його чергового приїзду на так званому нічному чергуванні в редакції і теж просиділи аж до Архипового поїзда. А раз я познайомив його з одним гарним земляком — фотокореспондентом нашої газети «Волинь» і знаним фотохудожником Миколою Зінчуком, теж родом із нашого району, села Куснища, що всього за десять кілометрів од нашого села, і в його фотолабораторії було про що поговорити, тим більше, що Микола мав світлини поліських пейзажів і старовинних хат.

Я до чого це пишу?.. Під час наших зустрічей переді мною поступово відкривалася якась, сказати б, непомітна велич цього скромного чоловіка, мого земляка. Архип Данилюк був старшим за віком, закінчив 1965 року Львівський університет і по його закінченні аж до дев’яностих років працював у Музеї народної архітектури і побуту у Львові науковим працівником, провідним науковим працівником, завідувачем відділу, заступником директора, деякий час виконував обов’язки директора, до повернення до своєї «альма матер», тепер уже в ролі доцента, кандидата наук. У складні для збереження старовини й традицій сімдесяті й першу половину вісімдесятих років він був, за висловом одного науковця, «пожежною командою в одній особі», яка рятувала гуцульські, бойківські, лемківські, волинські, поліські, буковинські, подільські хати й цілі обійстя, церкви від руйнування, знесення, отже, від того, щоб не канула в ріку забуття важлива гілка нашого побуту, історії, народної пам’яті. Він об’їздив райони мало не цілої України, а про Західну Україну зі скромною гордістю казав, що, мабуть, не було такого району, а може, й села, де б не побував. Переконував дядьків і тіток, громади, місцеве начальство, що ось цю хату, цю церковку, ці шопу, стодолу треба обов’язково зберегти — або в селі, або перевезти до музею. І рятував, і перевозили або самі зберігали. На запитання, навіщо це йому потрібно, якось відповів: «А ви б хотіли залишитися без душі чи серця?»

З його розповідей під час наших розмов поставали цілі бувальщини — як під проливним холодним дощем дерся в гори, де, як йому розповіли, є цікава гуцульська хата, яку от-от знесуть, бо помер старий самітник, як і в іншому гірському селі в буквальному сенсі слова став на захист хати, як переконував старого поліщука в глухому поліському селі, що його хата — то не якийсь непотріб, а цілий скарб. А ще я дізнався про його мандрівки на Хмельниччину, Полтавщину, на південь України, де «західняка», дізнавшись, звідки він, зустрічали спершу вельми насторожено, а потім під впливом його тихих, але якихось мов чарівних слів відкривали душу, ставали союзниками. У сімдесяті роки він, уявіть собі, писав не лише про Суботів, але й про те, що треба зберегти історичні й природні пам’ятки Холодного Яру!

Допомагало й те, що в музеї Архип Данилюк був не один такий, хто розумів значення тих народних архітектурних шедеврів, отже, мав од колег розуміння й підтримку. Якийсь час у тому ж музеї працював знаний нині, вельми своєрідний і талановитий поет, прозаїк і філософ Богдан Чепурко. Були вони близькі по духу, і уявляю, якими наповненими і багатими виходили їхні часті спілкування.

Мені ж якось Архип розповів, з чого почалося те захоплення, що переросло у покликання, у велику долю. Через наше село протікає річка Нережа, яка єдина впадає у Велике Згоранське озеро. А через річку був дерев’яний міст, зруйнований під час війни. Його за довгі роки, аж до середини сімдесятих, коли під час меліорації замінили бетонним, так і не спромоглися відремонтувати. Провалювалися люди, а корови на пашу мусили переганяти через недалекий брід. І от Архип ще школярем написав до районної газети гостру замітку про цього злощасного моста. Реакція місцевого начальства була негативною і злісною. Кілька разів цілі компанії на чолі з головами колгоспу й сільради, з міліціонером налітали на обійстя Данилюків, робили трус, шукали самогонку, заглядали в усі закутки, навіть у вулики, перераховували, казали, що надто багато тримає Гриць цих приватновласницьких комах, а одного разу погрозилися знести й хату, бо, мовляв, надто далеко вона розташована від села, може вважатися й хутором, а є вказівка всіх хуторян переселити в село. Архип розповідав, як дивився на свою хату, таку знайому, теплу, затишну, і не міг уявити, як це можна її знести, зруйнувати, позбавитися цієї такої гарної, татом збудованої хати. До речі, є в нього невеликий нарис «Батьківська хата», який починається просто, але так, що бере за душу: «Ніщо так не хвилює, не навіває приємні і щемливі роздуми, як спогади про стару батьківську хату, про двір і садок, де колись бігав босоніж. А ще стара дика груша біля хати, журавель, що з’єднував «чистий» двір з двором господарським». Можна сказати, що всі хати, вся Україна були для нього батьківською хатою.

Варто лише навести назви книг Архипа Данилюка, щоб переконатися в цьому, як і в тому, якими широкими, всеохопними були його оповіді, нариси і дослідження: «Українська хата», «Поклонись народному зодчому», «Скарби народної архітектури Гуцульщини», «Волинь: пам’ятки народної архітектури», «Традиції архітектури регіонів України: Полісся», «Господарські будівлі Полісся», «Давнє народне будівництво на Заславщині», «Народна архітектура Бойківщини», «Українські скансени», «Шляхами України». Ніхто стільки про наші хати, які постають до того ж як великі і світлі українські символи, про таку різноманітну українську архітектуру не писав і навряд чи вже й напише… Творчість і подвижницька праця Архипа Данилюка справедливо відзначені Всеукраїнською премією імена Павла Чубинського.

Вмів розповідати ніби й скупо, по-науковому і в той же час образно, зворушливо і якось так, що долею тих же хат переймалися інші. Одна з його праць називається символічно: «Метафора спільного дому». А одна з останніх — «Незабутнє». Вона про рідне село письменниці, людини великої душі Іванни Блажкевич, котра все життя збирала народний одяг, вишивки, рушники, предмети побуту, переконувала, що проста сільська хата — то велика скарбниця нашої пам’яті.

Востаннє я зустрічався з Архипом наприкінці жовтня 2007 року на краєзнавчій конференції у давньому місті Любомлі, на нашій Волині, теж близькій нам обом. І у виступі на конференції, і дорогою до села, куди ми його підвезли редакційною машиною, Архип говорив про свою мрію — створити в Любомлі музей Волинського Полісся, захоплено казав, яким багатим його уявляє. На жаль, музею досі не створено, а він міг би стати таким же знаменитим, як знані далеко за межами краю Світязь, Колодяжне, Зимне, Берестечко.

Через неповних три місяці його не стало. Справді рано, всього лиш на шістдесят сьомому році життя. На жаль, я дізнався про цю болючу втрату лише 25 січня, на третій день після того, як він відлинув у вічність. Здається, не помилюся, коли скажу, що всі українські хати, давні, як пам’ять, сумували за ним.

І ще, на жаль, передчасно, не доживши до сімдесяти, а то й шістдесяти відійшли у засвіти ще кілька моїх односельчан, які лишили добрий слід в історії не лише села, а й цілого краю. Це насамперед відомий історик, кандидат історичних наук, професор Волинського (тепер Східноєвропейського) університету імені Лесі Українки Іван Кічий, знані педагоги Олександра Хацьор, подружжя Микола і Надія Хомичі (Надя — моя троюрідна сестра, до речі, Коля і Надя дружили з першого класу, разом закінчили школу й педінститут і потім вчителювали), мій колишній однокласник, лісівник Василь Грицюк, мій ровесник і родич Володимир Сич…

А про Архипа Данилюка одна моя односельчанка, довідавшись, що його поховано на Личаківському кладовищі, сказала: «Ти диви, здавався таким скромним, непомітним, а поховали там, де Франка і ще великих людей. Видно, тоже був неабияким чоловіком».

Що правда — то правда.

Схожа на своїх прадідів і правнуків

Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року у давньому волинському місті Кременець, а 13 березня 2001 року була там же, за її заповітом, похована (померла 11 березня у Львові) на старовинному Монастирському цвинтарі. Сумно-символічно, що саме 13 березня 1952 року Галина Гордасевич була вперше заарештована (як потім довідається, за вміло розробленою провокацією, бо емгебісти вели дівчину, ученицю Острозького педучилища, вже два роки), тоді ж відпущена (гра спецслужб), щоб 20 травня того ж року бути заарештованою вдруге і тепер уже засудженою до 10 років таборів. Як згадувала пані Галина, за день до арешту, 18 травня, несподівано випав рясний сніг і густо вкрив зелені дерева. Такий морозно-весняний символ…

Її доля була міцно пов’язана з історичною Волинню. Донька священика незабаром опиняється разом із батьками в Дубровиці на Рівненщині, а згодом у селі Городець Володимирецького району, де отець Леонід Гордасевич отримує парафію. Школу закінчувала у селі Кричильськ Степанського (нині Сарненського) району. А далі було навчання в Острозькому і Костопільському педучилищах. На той час батько вже був репресований лише за те, що категорично відмовився повідомляти емгебістам, що казали парафіяни на сповіді. Галині вдалося приховати під час вступу до педучилища, що вона донька репресованого. Згодом вона дізнається, що поетесою Оленою Волинянкою, яка в тридцяті роки друкувала патріотичні вірші у львівських і діаспорних часописах, газеті «Волинь», була її мати Олена Хомчук, яка вибрала собі такий виразний псевдонім.

Заарештована, як було сказано у вироку, «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Після тюрми у Рівному тендітній дівчині довелося пройти крізь зони в Чернігові, Одесі, Самарі (Куйбишеві). На волю вийшла достроково, у грудні 1954 року, згідно з указом, за яким неповнолітніх на час арешту звільнили від відбуття двох третин строку. Пізніше Галина Леонідівна опише свої поневіряння в автобіографічному романі «Соло для дівочого голосу» з виразними назвами частин твору: «Воля», «Тюрма», «Лагер» (саме так, російською, і буде називати місце каторги). Але, на відміну від багатьох своїх колег-політв’язнів, авторка зосереджується не на фізичних стражданнях, не на смакуванні знущань, а на своїх особистих відчуттях, а головне — показі того, як і в неволі в людях залишається людське, яке не може вбити тоталітарна система, навіть у слідчого, наглядачів і начальника того «лагера».

Юній волинянці (йшов лише двадцятий) з тавром вчорашньої зечки не знайшлося ні житла, ні роботи у Рівному, тож уже через місяць змушена була за оргнабором вербуватися на Донбас, де прожила 35 років. Навряд чи пам’ятають селище Ханжонково біля Макіївки й Донецьк дивну молоду робітницю — різноробочу, асфальто- й трубоукладницю, працівницю друкарні, — яка в коротких перервах від нежіночої роботи сідала збоку не з пляшкою, а з книжкою в руках. І ходила в літстудію, вчилася заочно — у школі робітничої молоді, культосвітньому училищі, Московському літературному інституті імені М. Горького. Лише закінчивши столичний вуз, стала працювати спочатку коректором, згодом редактором в обласному управлінні по пресі, сценаристом «Донбасреклами».

До Спілки письменників прийняли лише через 17 років після виходу першої книжки, коли вже мала три поетичні і дві прозові — донецькі «майстри пера», переважно російськомовні, вперто піддавали остракізму, не хотіли бачити у своїх лавах «западенку», вчорашнього політв’язня, отже, «бандерівку». А вона, втративши маленьким першого сина, другого назвала незвичним для Донбасу ім’ям — Богдан.

А головне — не приховувала дружби з Іваном і Надією Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком і не боялася листуватися (жителька Донецька!) з В’ячеславом Чорноволом, коли він перебував на засланні в Якутії. Про Чорновола написано чимало, але я не читав більш щемливого і зворушливого твору, ніж вірш Галини Гордасевич «Щаслива бджола», написаний 30 березня 1999 року, відразу після похорону лідера Руху.

Лише у 1990-му Галина Гордасевич мала змогу переїхати жити до Львова. Сумний збіг чи символ — того ж року її батько, який після відбуття строку довго жив у Росії, збираючи гроші, щоб купити дім на Черкащині (на Рівненщину не пускали), нарешті отримав парафію й помер дорогою до села, де мав правити службу.

Наприкінці вісімдесятих — у дев’яності роки минулого століття Галина Гордасевич активно долучилась до громадської роботи й політичної боротьби. Була одним із творців Товариства української мови (ще в Донецьку), «Меморіалу», активною рухівкою і діячем Демократичної партії України. Серед багатьох виданих поетичних, прозових, публіцистичних книг виділимо «Степан Бандера — людина і міф». За те, що вона показала свого героя не лише залізним вождем, «прапором нації», а й звичайною людиною (один із розділів так і називається «Людина, чоловік, батько»), її спершу критикували суперпатріоти, також і волинські. Але книжка вже витримала майже десяток видань. А повість «Ноїв ковчег» надзвичайно високо оцінив у рецензії видатний письменник Валерій Шевчук. Про Рівненщину Галина Гордасевич написала дуже теплу, сказати б, любовно-зворушливу збірку есе «З сімейного альбому», видану спочатку в Дубні, а потім у Львові. В автобіографічному романі вона з теплотою згадує про товаришку по нещастю, юну «зечку з досвідом» лучанку Антоніну Технюк, Тоню, що стала подругою. Може, відгукнуться рідні напрочуд життєлюбної Тоні?

Особлива сторінка — листування Галини Гордасевич з іншою волинянкою, поетесою, людиною трагічної й мужньої долі Людмилою Лежанською. У Донецьку Галина Леонідівна купила першу поетичну збірку Лежанської й надрукувала в «Літературній Україні» доброзичливу, теплу рецензію «Свято знайомства». Зав’язалося листування, що тривало рік, аж до смерті Людмили. А потім був матеріал-есей про долю й творчість нашої землячки, який Галина Гордасевич увела до своєї збірки «Силуети поетес», де поставила Людмилу Лежанську поряд із Ліною Костенко, Іриною Жиленко, Тамарою Коломієць, Любов’ю Голотою, Ганною Світличною…

Галина Гордасевич, якій нещодавно минуло б усього 80, лишила велику творчу спадщину. Син Богдан і львівські видавці постаралися якомога повніше видати написане без перебільшення видатною письменницею. Її поетичні, прозові, публіцистичні твори варто читати. Вона писала майстерно, бентежно й щемливо — про людей, рідну Волинь, Україну.

…Звичайно, хтось може сказати, що були поети й прозаїки набагато сильніші. Так, були. Деякі ранні оповідання й повісті Галини Гордасевич наївні, належать лише своєму часові. Але навіть у них є щось таке щире, звернуте саме до тебе, невимовлене, але відчутне прохання повірити саме в ці думки й людську долю, що це бере за серце, спонукає його хвилюватися. І правда проявляється у цій довірливій, обеззброювальній інтонації. Ніби авторка попросила прочитати повість, оповідання чи вірш тебе й більше нікого. Такий ефект, ніби в тебе потекла кров, а ти, не маючи нічого під рукою, зірвав подорожника біля стежки, притулив до рани. І раптом допомогло.

У Галини Гордасевич є поезія, яка називається «Точно датований вірш». Написана ще 25 лютого 1967 року у відповідь на звинувачення, що в її віршах нема ознак часу, що вони могли бути написані і сто, і двісті, й триста років тому або можуть бути написані «і через сто, і двісті, і триста років». Поетеса пише про те, що, як колись, так і через ті сотню, а то й три років жінки так само плакатимуть, коли їх залишатимуть кохані, і так само боятимуться смерті. І дивовижні слова наостанок:

Коли такі люди з’єднують минуле з майбутнім, є надія, що вони ненав’язливо вчать нас того, як брати з минулого те, що таки найбільше потрібно в майбутньому. І живуть так, як і треба жити. І, мабуть, потрібна була письменниця саме з такою обеззброювальною щирістю, яка до того ж по-своєму неповторно володіла словом. Яка саме так розповідала про самоідентифікацію людини, котра бореться за себе з іншими і з власними, хай і непомітними на перший погляд, спокусами.

Особиста думка

Якось у розмові один мій знайомий, до речі, інженер за професією, раптом спитав:

— Як ти гадаєш, яке найвидатніше досягнення людства?

— Ну, так відразу й не визначиш… Їх було багато, видатних досягнень…

— І все ж… найвидатніше…

Я задумався. І почав перераховувати — винайдення колеса, з якого весь прогрес і почався, перехід до землеробства, створення алфавітів, прихід Христа і його філософія, винахід пороху, друкарства, електрики, закон земного тяжіння, теорія відносності, розщеплення атомного ядра, генетика, пеніцилін, освоєння космосу, Інтернет і ще кілька досягнень, які можуть претендувати на визначення «найвидатніше». Чоловік мовчки хитав головою і загадково посміхався.

— Здаюся, — врешті-решт сказав я. — Якщо ти такий розумний, то просвіти.

— Поетизація інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, — видав знайомий.

— Тобто ти хочеш сказати, що всі оті любовні вірші й пісні — то найвище досягнення людства? Ну ти даєш!..

— Не тільки вірші й пісні про любов… Більше.

— Епітети й метафори в них?

— І це, але не тільки вони.

— Тоді що ж?

— Що є інтимнощі між чоловіком і жінкою, дівчиною і хлопцем чи та ж засуджена багатьма гомосексуальна або лесбійська плотська любов? Фізіологія і більш нічого. Насичення обох, після якого нерідко настає спустошення. По суті, так само, що у лева з левицею, коня з кобилицею, птахів… Але ніхто не пише віршів про тваринні стосунки…

— Ну, в поезії Івана Драча лоша закохується у блискавку, а в Роберта Фроста і того більше — зимовий буран в троянду у хаті за вікном!

— Вже тепліше. Але то майже абстрактна, хоч і гарна образність. Я ж кажу про людей.

— Але й можна перенести ці вірші у реальне життя. Недосвідчений юнак закохується в жінку, що як блискавка; холодний, хоча й діяльний чоловік покохав красиву, але не звиклу до труднощів жінку…

— І таке можливе. А це свідчить — любов є. Не тим, що в ліжку, а проявом духовності, як, проте, може бути цим проявом і жіноче, і чоловіче тіло. Про це, здається, першими сказали автори чи автор «Пісні пісень», а потім художники епохи Ренесансу. Намагаються дещо сказати нетривіальне про тіло й сучасні поети. Хоч їм рідко вдається зробити його об’єктом не вульгарного, а швидше духовного замилування. До речі, який твій улюблений вірш про любов?

— Їх багато. Але, мабуть, найбільше поезії у «Виклику» Михайла Старицького. Отой, де «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».

— А там благання хлопця до коханої, яка «працею зморена» вийти «хоч на хвилиночку в гай». І якими словами, якими образами закликає цей хлопець! А не просто каже: «Ходи пообнімаймося» чи «Прийди, потрахаймося».

— Тоді ще не знали цього слова.

— Зате були інші, ще брутальніші. Але їх не вимовлено. Сучасні ж молоді прозаїки і поетеси ніби заповзялися скасувати те, що я назвав найвищим досягнення людства…

— І все таки — чому найвище? Чи найвидатніше…

— Чому? Ти так і не зрозумів? Без чого неможливе життя людини на землі?

— Без їжі, без води, без повітря.

— Їжу людина знайде, як і воду. В пустелі Калахарі місцеві аборигени за відсутності води навчилися викопувати коріння і цідити з нього воду, хай по кілька крапель. А от без повітря справді почнемо задихатися. Людство дихає тому, що і дивиться на зорі, і опоетизовує те, що називають ще основним інстинктом. Чому земля з космосу здається блакитною?

— Океани, ріки…

— Ні, тому, що є повітря. Забери оту оболонку землі, і все — мертві будинки, громадини гір і смердючі океани. Зрештою їх, а перед тим суходіл випалить сонце.

— Це вже перебільшене порівняння…

— Аж ніяк. У твоєму романі, як там його, інопланетяни, кохаючись, зливаються тілами, утворюючи з двох одне…

— «Щоденники Ієрихар».

— Ага. А земляни так не можуть. І їх береже в людському «образі і подобі» саме те, що хтось опоетизовує стосунки, що створює ту ауру життя, його повітряну оболонку.

— Але ж більшість не люблять віршів. Ну хіба співають чи слухають пісні та й то не вищого ґатунку.

— Більшість не знає про земне тяжіння, а воно є. І впливає на людей. Більшість поняття не має, хто винайшов електрику й сконструював першу лампочку, але щодня клацає вимикачами. Та ж більшість нічого не знає про братів Райт, але сідає в літаки. І про Ейнштейна не знає, і навіть про Біла Гейтса, і про багатьох творців наших благ. Так само невідомо, хто написав першого вірша про любов. Або хоча б промугикав якісь рядки чи слова. Але з того дня якийсь там кроманьйонець чи, може, наш рідний трипілець почав пряміше ходити. І хатина його повеселішала. І жінка або мама щось смачніше приготувала.

— Та ти, брате мій, неабиякий романтик…

— Романтик не романтик, а все ж… От висловив свої химерні думки й теж наче на душі посвітлішало.

— Тільки боюся, що ще будуть і вбивати суперників, і зраджувати, і обдурювати, навіть продавати коханих.

— Так то ж наше грішне життя. Але воно вагоме не тільки всякими «нетами», а й отим «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», або «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», чи от «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Хоча, звісно, кохали, і куди пристрасніше. Але так бачить Сосюра. Може, почуття і є неврозом, як уже заговорили, але ті, хто опоетизовує той невроз, підносять і виправдовують людей.

— То вони ще й адвокати чи, може, судді?

— Смійся, смійся. Я все одно лишуся при своїй думці, — сказав мій добрий знайомий. — Утім, це моя особиста думка.

Вже попрощавшись зі своїм знайомим, я почав пригадувати не тільки вірші, а й сцени з романів, де йшлося про людські почуття. Не всі вони були надто поетичні. Часом гіркі й болючі.

Щось мені наче муляло.

Наївний чоловік, але такий, що думає.

Знає вірш Старицького, що став знаменитою піснею, Олеся і Сосюру. Придумав свою теорію про найвидатніше досягнення людства. Але щось у ній є. Таке, у що хочеться вірити. Раптом я подумав: «Може, й справді поетизація цих стосунків найвидатніше досягнення? Може, так воно і є? Він же не жартував. Він у це вірить. Гм, повітряна оболонка Землі… А та поетизація, виходить, оболонка людини… Так чи що?»

Вже не муляло, а справді тривожило.

Наївний чоловік мій знайомий…

Я перейшов на другий бік вулиці. Через квартал побачив хлопця, який грав на гітарі й хриплуватим голосом співав. Теж про любов. Слова були простецькі, рими неоковирні.

«І це він опоетизовує любов?» — подумав я.

Та раптом згадав, що мій знайомий говорив не про поетизацію любові. Любов… Уже в самім цім слові чується далеке відлуння поезії. Йшлося про поетизацію тих стосунків, які поетизація насправді й перетворює на любов. У кохання. Але не те, що розуміється під словами «вони кохалися». Глибше й всеохопне, справді потрібне, як повітря.

Раптом я помітив, що біля хлопця з гітарою стоїть коробочка. За пісню про любов, хай і поганеньку, належало платити. Але можна було й не платити. Що я й зробив. Коли вже проминув його, хлопець, закінчивши співати, за хвилину почав знову. Ту саму пісню. Самодіяльна пісня про кохання приносила йому бодай якийсь заробіток.

Та, відійшовши трохи, я подумав, що цей заробіток, напевне, невеликий і міг би бути більшим, якби хлопець ліпше співав, а головне — якби кращим був текст пісні. Про любов треба гарно співати. Хай не так, як Старицький чи Олесь, але ліпше, ніж цей хлопець. Особливо коли поетизація отих стосунків двох, якщо вірити особистій думці мого знайомого, це — найвидатніше досягнення людства.

День ангела з Олегом Лишегою

Про Олега Лишегу як поета я вперше дізнався, коли 1989 року взяв до рук його тоненьку книжку «Великий міст». Поезія в ній була начеб і не поезія, а те, що заговорило до тебе з навколишнього світу — риба, рослина, звір або ж людина, яку ти знав колись, а тепер мусиш пригадати. І саме вона, а не тільки риба у вірші під загадковим номером 551 закликає тебе битися головою об лід, щоб побачити отой прекрасний світ. Світ, захований під товщею льоду. Але ж ти його бачив і до цього… З усіма звірами й людьми, а тепер вони інакші. Ось таке було враження, а потім я довідався, що збірочка названа кращою книжкою року.

Далі було читання поезій, есеїв і п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» в журналах «Сучасність» і «Світо-вид». І я все більше розумів, що це мій письменник.

З усього написаного Лишегою досі найцікавішим вважаю, крім віршів, його есеї «Флейта землі і флейта неба» і «Адамо ет Діаnа». Ну, а інтерес до творчості Лишеги і його доволі загадкової особи підігрівало й те, що в «Адамо ет Діаnа» він згадує про свою знайому, а швидше кохану з Луцька, котра пропонує подивитися на Луцький замок. Оте її «Хочеш побачити на Волині замок Любарта?» подано якось так, як частина контексту, котрий сам по собі стає мовби окремою поезією в прозі посеред того есею, що запам’ятався надовго.

У житті ми перетнулися лише раз на Форумі видавців у Львові. Це було мимохідне перетинання, коли нас один спільний пишучий колега відрекомендував: «Ви знайомі? Це Олег Лишега, а це Володимир Лис». Короткий обмін фразами серед людського виру, і кожен поспішив на свою презентацію. Я тоді ще не знав, що доля подарує вечір, частину ночі, а головне — майже цілий день спілкування з Олегом Лишегою.

Трапилося це наприкінці липня 2013 року, коли мене запросили взяти участь у фестивалі «Франкофест» у рідних Франкових Нагуєвичах. Я побачив Лишегу на презентації збірника учасників «Франкофесту», який називався «Франко: перезавантаження» і проводився на галявині, як нам сказали, «на краю Франкового лісу», хоча молоді дерева того лісу, звісно, не пам’ятали малого Іванка, сина коваля Якова. Кожен із поетів, прозаїків і літературознавців, надрукованих у збірнику, прочитав і розповів щось своє. Лишега глухуватим голосом читав уривки зі свого есею, який пізніше називався «Франко», а тоді «Старе золото». Я не став читати новели «Колюче терня», навіяної Франковою поезією, у якій ішлося про долю сучасних, початку двадцять першого століття, молодих галичанина і волинянки, а розповів про єдиний приїзд Франка у травні 1891 року разом з дружиною Ольгою і дітьми на Волинь, у село Колодяжне, поблизу Ковеля, де жили Косачі і де тепер музей. Тоді трапилося так, що Петро і Ольга (Олена Пчілка) Косачі затрималися в Києві й Франка з родиною зустрічала на вокзалі в Ковелі й супроводжувала до Колодяжного молода ще на той час (і поетеса-початківець) Лариса Косач, яка вже надрукувалася у Львові під знаменитим у майбутньому псевдонімом Леся Українка, але ще не видала першої збірки. У її долі ці три дні, проведених в бесідах з Франком, відомим письменником, до приїзду батьків, лишили незабутній слід, згаданий не раз у листах. Франко пробув у Колодяжному цілий тиждень — від суботи до суботи, — а його дружина з дітьми аж до вересня. Присутні пожвавішали, коли я розповів, як чубилися між собою діти Косачів і Франків, про що згадує в листах Леся, а особливо як Франко наловив у Колодяжному раків і як послали хлопця-гінця до Ковеля за пивом, щоб великий Каменяр, як прийнято його називати, міг насолодитися (подумати тільки!) новомодним ласуванням — пивом з раками, про що він згодом згадував. Після того виступу до мене підійшов Олег Лишега і сказав, що затятий рибалка Франко і в Нагуєвичах ловив не тільки рибу, але й раків, он в отій річці, якщо хочете, ходімо, побачимо ту місцину. Так почалося моє триденне спілкування з Лишегою.

Першого вечора ми верталися разом у машині з Нагуєвичів до Трускавця, де жили в готелі. Дорога виявилася доволі довгенькою, через Дрогобич, куди підвозили місцевого учасника фестивалю. Між нами зав’язалася розмова про поезію й, зокрема, про Тичину, про те, чи зумів він зберегти себе колишнього, хоча б у потаємних глибинах душі, коли став «співцем партії». Олег перекинув розмову до впливу на поета його родинного оточення й природи Чернігівщини, повів мову про зв’язок Тичини й Франка, їхню несподівану близькість, яку виявив. Я висловив свою думку, і ми знайшли точки дотику. Та так, що Володимир Єшкілєв, котрий теж їхав із нами, вигукнув: «Ви тільки подивіться! Українські письменники, коли починають розмовляти, уже через двадцять хвилин сваряться, а тут Лишега з Лисом туркочуть, як голубки, цілих сорок хвилин і хоч би що». Лишега гуморно відповів: «За ці слова вже битимемо Єшкілєва чи почекаємо до готелю?» Зійшлися на тому, що почекаємо і з’ясуємо стосунки за пляшчиною в готелі. Я тоді ще не знав, що з вуст Олега чую думки з його есею «Як я співав під землею», надрукованого пізніше як начерк у вже посмертній книжці Лишеги «Старе золото» в габорівській серії «Приватна колекція».

Трапилося так, що наступний день, а це була субота, я провів у Трускавці, в Нагуєвичі потрапив увечері й уночі взяв участь в оригінальному дійстві — у музеї Франка перед світанком письменники й актори читали, хто напам’ять, хто з книжки, частини великої поеми «Мойсей». Серед тих читальників і декламаторів були й два учасники дійства на Л — Лишега і Лис. Вернулися до Трускавця, коли вже геть світало.

Третій день, неділя, почався для мене з прикрості. Справа в тому, що це було 28 липня, День святого Володимира, мій день ангела. У Луцьку цього дня я йду до Свято-Троїцького собору, переважно вже коли кінчається відправа, щоб перед іконою рівноапостольного князя помолитися, на самоті поспілкуватися з моїм ангелом і подякувати йому. А дякувати є за що. У моєму грішному житті так склалося, що кілька разів я мав загинути, але щось рятувало в останній момент. То в дитинстві, перебігаючи на спір шосейку, послизнувся перед самісінькою машиною, але водій в останній момент таки вивернув кермо, тільки вилаяв добряче халамидника. То інша машина, у кузові якої їхав, полетіла зі слизької дороги в обрив і замість того, щоб перекинутися (хіба не диво?!), приземлилася на всі чотири колеса, а пасажири відбулися синцями. То в армії опинився на залізничній платформі між двома танками, але в останній момент підстрибнув, доволі фантастично, тільки ногу зачепило. А то випав з мотоцикла, який вдарився об дерево й приземлився на м’яку купку піску — не інакше її в останній момент підсунув мій ангел. Були й ще кілька випадків, за які варто дякувати.

Того ранку, після майже безсонної ночі, я підійшов до адміністраторки готелю й спитав, де розташована найближча православна церква. Вона розповіла, як туди потрапити. У храмі я відразу зрозумів, що він належить, хоч і стоїть на Львівщині, до Московського патріархату. Зрештою, спілкування з Богом не має патріархальної адреси і приналежності. Але незабаром священик почав свою проповідь, або як у нашому селі мовлять — казання, і у мене очі полізли на лоба. Бо повів він майже одразу мову про те, що всі православні належать до горезвісного «русского міра». Після фрази «Не думайте, що ви тут, у Галіції, не належите до “русского міра”, я почав пробиратися до виходу — скандалити у храмі все-таки не гоже.

Шукати церкву, українську за духом, було вже пізно, біля готелю чекав поет і політик Володимир Цибулько, щоб відвезти на своєму джипі кількох письменників до Нагуєвичів. Я вголос вилив своє обурення почутим у храмі, хтось із колег покепкував: «Ти ба, Лис ще й до церкви ходить». Так і дісталися до Франкового села. І тут на лісовій «літературній галявині» я зіткнувся з Олегом Лишегою, який познайомив мене з мисткинею Дарою, як згодом виявилося, дружиною.

Решту останнього фестивального дня ми провели майже разом. Майже — тому, що то сходилися, то розходилися. Слухали виступи поетів і спів самодіяльних бардів.

На узліссі біля Нагуєвич було три сцени — для літераторів, для солістів і гуртів, великих, професійних, і для колективів і виконавців любительських, де могли виступати ті, хто бажає. Ми й мандрували серед різних учасників дійства і слухачів, підходили до прилавків, де продавали і справді мистецькі витвори, і підробки. Отакий був час спілкування. А серед того людського виру — день мого ангела, проведений з Лишегою. Періодично його кудись тягли на виступи, а то мене попросили виступити перед якимось гуртом молодих «франкознавців». То Галина Пагутяк почала збирати охочих побувати на могилах селян, яких колись, у дев’ятнадцятому столітті, звинуватили, що вони були «упирями». Олег пішов, а я чомусь поставився до такої екскурсії з осторогою. Але через якийсь час знову здибалися.

Того дня, надвечір’я і вечора ми переговорили про багато що — про літературу, спільних знайомих і просто про життя-буття. До речі, коли вели мову про особливості сприйняття життя і його цінностей різними людьми, я процитував рядки, які колись прочитав на знаменитій 16-й сторінці «Литературной газеты», своєрідний рефрен напівгумористичного вірша: «Жизнь такова, какова она есть, и больше никакова». Олег погодився:

— Мабуть, таки мав рацію Ліон Ізмайлов.

Я, звісно, чув про Ліона Ізмайлова і читав його гумористичні й сатиричні речі (і віршовані, і прозові), але от що йому належать саме ці процитовані слова, забув, а Лишега пам’ятав.

У якійсь публікації про нього я надибав слова, що Лишега все, що йому було потрібне, прочитав ще в молодості, тому тепер нічого не читає. Якщо й так (хоча, навряд), то він прочитав дуже багато. Скажімо, коли почали говорити про його улюбленого Ясунарі Кавабату і я зауважив, що мені більше подобається з японців Кобо Абе, Олег сказав:

— Не хотів би я почуватися людиною-ящиком, хоч багато чого пережив.

З цього я зрозумів, що Кобо Абе він теж читав. І далі — що він добре ознайомлений не тільки з китайською, а й японською філософією, у якій звучать думки не лише буддизму, а й синтоїзму, своєрідної японської релігії, де, як у жодній іншій, відчутне природне обожнення всього живого. Хоча у Лишеги не так. У його поезії — мовби ритмізована проза, а таки поезія за своєю невловимою суттю — постають лось, лебідь, ведмідь, короп, лис, пташки, як щось приналежне і лісові, і людині, і цілому світові, численні предмети побуту, і вони настільки давні, що, здається, вічно жили, і мовби такі, що існують в одній особині, з якою ти тільки й знайомий. А зникнуть — і щось несказанно, невимірно значуще, вкрай необхідне в ланцюжку цього древнього життя зникне, і тоді все вже буде інакшим. Таке моє враження од магічних, схожих на заклинання чи таємничу, до кінця не розгадану, не пізнану мову лісу (а її ж треба пізнати) віршів Лишеги. Поезій язичницьких і наче таких, що існували ще до самого древнього, як світ, язичництва.

Ми того дня сходилися і розходилися. Перепробували чимало різних настоянок і медовух, напричащалися. Я був свідком, як Олег спілкувався раз сам, а раз удвох зі своєю Дарою, із львівськими й прикарпатськими медоварами, десь із близької йому Косівщини. Як він розпитував про якісь їхні секрети і казав про знані йому секрети медоваріння. Як домовлявся приїхати, щоб зняти про них фільм. Цей чоловік умів так просто сходитися й розмовляти з незнайомими людьми, що складалося враження — він з ними насправді знайомий давно, от тільки зустрівся заново, і вони разом пригадали те, що мали в іншому житті, а тепер пригадали спільно, бо чекали цієї зустрічі.

Пізнання такого Олега Лишеги було надзвичайно цікавим.

З гумором він розповів про провокативний виступ Єшкілєва на зустрічі перед тим у Дрогобичі і його конфлікт із місцевими науковцями, яких обурили слова, що Франко, мовляв, застарів.

— Ну, то ж Єшкілєв, — сказав Олег. — Треба ж його знати, а вони сприйняли те всерйоз, наче Єшкілєв із сокирою поліз на їхній канон.

А ще я спитав його про дві речі. Спочатку про єдиний написаний ним і втрачений роман.

Я десь читав, здається, у тому ж «Світо-виді», що рукопис він чи загубив, чи вкрали. Ніби у вагоні метро. Олег відповів: так і було, дав прочитати товаришеві, вертався од нього, теку з текстом віз. Вийшов на своїй станції, і тут спохопився, що рукопис там, у вагоні лишився. Поїхав на кінцеву станцію, шукали й не знайшли.

— Так і не судилося стати романістом, — Олег посміхнувся і сумно, і загадково, якось так, що я, грішним ділом, подумав, чи не чергова його містифікація той роман… Що ж, бувають романи не написані, та які існують, або й написані, але дивним чином подаровані світові чи загублені в ньому, мовби розчинені в його магмі. Хто прочитав і де той роман? Я не спитав, про що він був… Наче знав, що той рукопис містить якусь таємницю, що її мені знати не належить. Згадався втрачений (назавжди?) і досі не розшуканий роман «Месія» Бруно Шульца. Але ж тоді була війна, небувалі тектонічні зсуви…

Ще я нагадав про ті речення в есеї Лишеги, які стосувалися Луцька. І відверто сказав, що в мистецькому середовищі ходили чутки не тільки про його роман з відомою волинською мисткинею, а що й син її насправді — то син Лишеги. Почув у відповідь, що була історія, були почуття, що сторінка та якось дивно перегорнута, ніби вони щось хотіли разом прочитати і не змогли.

— А сина в мене нема, — сказав з трохи сумною посмішкою Олег. — Є тільки дві дочки, ото і все. Привіт передавайте, великий привіт. Може, ще й побачу замок Любарта, тепер побачу.

Про можливий його приїзд до Луцька ми говорили згодом у телефонній розмові. На жаль, він не відбувся. Можна уявити, яким був би той приїзд і спілкування Лишеги з лучанами — знайомими і незнайомими.

А тоді ще Олег розповів про новий проект, у якому брав участь — книжку поезій Грицька Чубая і спогадів про нього. Як я зрозумів, йшлося про видане незабаром «П’ятикнижжя». Про конфлікт довкола видання. І познайомив мене із Соломією, донькою Грицька. Не знаю, чи запам’ятала ту коротку зустріч і розмову серед людського юрмища Чубаївна, а тоді ввічливо сказала мені, що чула про такого письменника. Далі заговорила про когось, кого чекала. Лишега спитав, чи написав такий-то спогад?

— Все якось не так поки що виходить, — сказала Чубаївна. — Напише той, хто має написати.

От майже і все з того дня. Ще слухали виступ Тараса Чубая з його гуртом, а от виступу Олега Скрипки так і не дочекалися. Прийшла наша машина й рушила, як виявилося, у вічність.

Після того було ще кілька розмов по телефону. Про літературу, про Тичину, про фільм, який Олег мав знімати. Про його ще одну поїздку на майбутній «Франкофест». Про можливий приїзд у моє місто. У нас були свої клопоти й свої історії. Мабуть, неможливо стати близькими друзями, познайомившись уже в такому віці, за шістдесят. До того ж жили в різних містах, у різних краях, мали свої усталені уподобання. Запам’яталося сказане Олегом, що есей про Тичину раптом розбудив власні спогади про те, що відбувалося з ним наче не на Гуцульщині, а на Чернігівщині. Що він побачив Тичину, який став не поетом, а мандрівним дяком. Що означали ці слова?.. В останньому його творі «Як я співав під землею» я їх не знайшов.

Ще в телефонній розмові серед інших тем торкнулися знаменитої гри в бісер, вигаданої Германом Гессе в його однойменному романі.

— Здається, ця гра — найвища форма людського відчаю, — сказав Лишега.

— Відчаю? — Я мало не підстрибнув з моїм стільничком у руці.

— Так, відчаю перед буттям і тим, що його неможливо змінити, а треба жити.

Додам, що з усього написаного про Олега Лишегу, мені найбільше запам’яталися два есеї: «Червоний лебідь» Наталки Білоцерківець, якого я читав ще в кінці дев’яностих минулого століття, і «Олег Лишега на тлі сімдесятих» Богдана Чепурка, надрукований у «Дзвоні» 2015 року і прочитаний мною недавно. У цих публікаціях, як мені здалося, були свої, особливі, більше ніде не почуті інтонації, які виходили із по-особливому зворушливого ставлення до героя цих есеїв — не лише непересічної, дуже талановитої людини, але й людини вразливо-незахищеної, великого інтелектуала й поета (в поезії та прозі), людини настільки неповторної, що ця неповторність була її природною суттю.

Білоцерківець, а особливо Чепурко, крізь призму свого бачення тих сімдесятих і себе в них зробили неповторність Олега Лишеги якоюсь начеб домашньою, сказати б свійською, прирученою, яка водночас від нас утікає, бо то неповторність, окремість життя-творення.

Для мене смерть Олега Лишеги — передчасна, несподівана, оглушлива — була не тільки великою, а й особистою втратою. Не вберігся від підступного, як було сказано, короткого, але агресивного запалення легенів чи вже виконав свою місію на Землі? Люди, котрі знають такі великі таємниці єднання всього живого, іноді заходять надто далеко у цьому знанні і надто близько від чогось такого, ще не збагнутого, яке таки треба збагнути… Лишега намагався те зробити?

Крила Короткевича

Того весняного дня мені треба було, перебуваючи в Києві, зайти в одну організацію, отож я зійшов на станції метро «Університет» і далі почалапав шляхом, який підказала тітка, котра продавала біля метро квіти. На вулиці Михайла Коцюбинського несподівано побачив над одним із будинків на другому боці вулиці прапор Білоруської РСР, який за бажанням «бацьки» Лукашенка (а народ, як прийнято, підтримав) став державним прапором вже незалежної Білорусі. Значить, тут розміщено білоруське посольство. Та мою увагу привернуло інше. Біля посольства стояв пам’ятник, і обличчя увічненого, певно ж, білоруського діяча, здалося мені знайомим. «Янка Купала? Якуб Колас? — подумав я. — Чи якийсь із їхніх політиків?»

Тож на зворотному шляху біля посольства перейшов на інший бік вулиці. Боже мій, це був пам’ятник Володимиру (свідомо пишу по-українськи) Короткевичу, моєму улюбленому білоруському письменнику і одному з найулюбленіших моїх письменників узагалі. Я підійшов до пам’ятника, погладив його і навіть потис моєму високоповажаному тезці його металеву руку. Міліціонер (тоді ще міліціонер), котрий стояв біля входу в посольство, подивився на мою особу вельми підозріло, мабуть, подумав, чи не хоче цей лисий вусатий дядько відколупнути собі шматок цінного металу. Я помахав рукою стражу порядку й попрямував далі. Але відтоді, якщо буваю в Києві й випадає можливість, приходжу до пам’ятника і навіть по-свійськи, як з добрим знайомим, вітаюся з письменником, що повернув білорусам їхню історію своїми романами і повістями, статтями й есеями, а в книжці «Земля під білими крилами» описав Білорусь так зворушливо-ніжно й любовно, що цей поетизований, наповнений синівською гордістю за свою землю нарис, він же путівник-освідчення, став взірцем.

З творчістю Короткевича я ознайомився в середині 80-х років минулого століття, коли придбав його книгу в перекладі українською Карла Скрипченка, куди ввійшли романи «Чорний замок Ольшанський» і «Дике полювання короля Стаха». Вразила і в’язка, і точна манера письма, стримана і в той же час експресивна, і романтична, блискуче вміння будувати сюжет, особливо в «Дикому полюванні…». А головне, книга перевернула моє уявлення про історію Білорусі. Признаюся, що доти я вважав цю історію доволі нуднуватою — ну що могло бути цікавого в народу, схованого лісами й болотами, який ніколи не мав своєї державності, навіть спроби її встановити були якісь надто кволі, не мав, як у нас, козаччини, вічно комусь покірно корився — то литовцям, то полякам, то росіянам, який ще більше, ніж українці, втратив свою мову.

А виявилося, що історія була, та ще й яка! З численними повстаннями, міжусобицями, навіть своїми королями, мужицькими і шляхетськими, з древніми велико- і малопанськими родами, кореням і гербам яких позаздрили б і англійські лорди та герцоги, з народом, який умів боротися і любити. Потім я придбав роман «Христос приземлився в Городні» й ще більше здивувався — у творі розлого цитувалося Святе Письмо, і це в романі, написаному в часи тотального атеїзму! Історія білоруського проповідника лже-Христа Юрася Братчика, що ставав народним месником і ватажком, заворожувала. Потім були й інші твори — «Колосся під серпом твоїм», «Чозенія», «Зброя», «Човен відчаю», «Кастусь Калиновський», чудові вірші, бо Короткевич ще й блискучий поет. А «Дике полювання короля Стаха» ми з дружиною Надією Гуменюк перечитуємо щороку. Особливо це добре робити темними осінніми вечорами.

Російські видавництва ще з початку дев’яностих років видають книжки серії «Сто» — Сто видатних письменників, учених, мислителів і т. д. Аж до коханців і в’язнів (європейських, американських, азійських, російських). Представників колишніх союзних республік вони, зазвичай, ігнорують. Лише в збірнику «Сто великих поетів» подали розповідь про Тараса Шевченка, а в книжці «Сто великих жінок» представили Лесю Українку. Треба сказати, доволі об’єктивно — це ще було до російської агресії. Так от, я дуже зрадів, коли в книзі «Великі письменники ХХ століття» (2002) побачив Володимира Короткевича і написану з явною симпатією розповідь про нього. Постає не лише великий письменник, але й великий життєлюб, мандрівник (побував практично в кожному районі, місті й містечку Білорусі), а головне — великий патріот, залюблений у свій народ і країну. І я погоджуюся з автором нарису Петром Васюченком, що «Володимир Короткевич — знакова постать білоруської літератури… такою він залишиться на всі часи… доки існує Білорусь. Можливо, й існує вона багато в чому завдяки В. Короткевичу, чиї твори змусили багатьох білорусів відчути себе білорусами в умовах жорстокої асиміляції і змішання народів у часи СРСР». Додам — і пізніше, в лукашенківські часи. Він прожив мало (1930–1984), а зробив ой як багато!

Його ставлять поряд із Вальтером Скоттом, Александром Дюма, Генриком Сенкевичем. Але такої любові до своєї країни, як у Короткевича до Білорусі, «землі під білими крилами», «білої землі», у Скотта, Дюма і Сенкевича немає. Образи чоловіків-рицарів, які без сумнівів жертвують в ім’я Батьківщини й любові, і чарівних білоруських панн, які міняються і залишаються невловимими, як перша національна стихія — вода (за словами письменника), варті, щоб про них розказати. Один із таких образів особливо вразив, адже подібних небагато у світовій літературі.

Про жінок, їхні почуття, кохання, страждання й метання написано безліч творів. Скільки жінок оспівано, скільки засуджено за їхні вчинки, які порухи душ цих прекрасних, а часом духовно потворних й незрозумілих панянок, мадам, міс, фрау відтворено…

Емма Боварі, Анна Кареніна, Настасья Філіповна, Дульсінея, Джейн Ейр, леді Макбет, Офелія і ще безліч образів міцно осіли у людській свідомості, стали називними.

А проте, про випадок, який справді вразив новизною і глибиною, таким зображенням і підходом, яких я не зустрічав, хоч прочитав і художніх, і філософських творів багатенько, варто розповісти.

У романі «Дике полювання короля Стаха» (дехто називає його повістю, але зображення й мислення там романне) автор розповідає, як, мандруючи глухими білоруськими селами у пошуках записів народних пісень, казок, легенд десь у 90-х роках ХІХ століття, молодий фольклорист Андрій Білорецький потрапляє до занедбаного маєтку давніх білоруських шляхтичів Яновських Болотяні Ялини, де живе, а точніше животіє у дикому страху остання з роду Яновських — Надєя.

Перше знайомство з власницею маєтку справляє на героя роману, а відтак і читачів доволі негативне враження. Ми бачимо не лише вкрай залякану істоту, а й таку, що й фізично, й морально викликає відразу, майже суто фізіологічну огиду. А далі відбувається диво. На наших очах Надєя (в українському перекладі роману Надія) поступово, крок за кроком стає іншою, відкриває свої душу й серце, і ми з подивом спостерігаємо, як з цієї худющої, невродливої, зляканої істоти постає не те що прекрасний лебідь, а зовнішньо і внутрішньо зовсім інша, а головне — духовно багата людина, ба, справжня, без фальшу, аристократка.

Відбувається це не лише тому, що Білорецький відважно протистоїть банді негідників, яка під виглядом отого «дикого полювання» тероризує господарку маєтку й довколишні села, і зрештою з допомогою селян перемагає їх, звільнивши і Яновську, і селян від страху. Не лише тому, що, коли Надєя поступово розкривається, між нею й Андрієм зароджуються й міцніють почуття. Усі зміни й порухи жіночої душі показані якось так, ніби непомітно і водночас вміло, що не покидає відчуття: ти присутній не тільки під час розкриття таємниць, які оточують господарку Болотяних Ялин, але й водночас при народженні нової, якоїсь ще незбагненної таємниці, причому йдеться не лише і не стільки про кохання. Одним словом, зміни, які відбуваються із жінкою, її переродження, подані так, як я ні до, ні після Короткевича не зустрічав. Жінка й чоловік постають не в полоні пристрасті, а чогось невимірно більшого, ніж почуття й розуміння представниками обох статей одне одного. Не сходить ангел з Неба, щоб проголосити «се чоловік» і «се жінка», лиш шелестить тихий вітерець, але він сильніший за бурю — таке ось враження. Диво перетворення жінки відбувається завдяки дотику двох душ — вже дозрілої і ще затамованої, яка чекає злету, не знаючи про нього. Як майстерно, неповторно описане це перетворення!

І наостанок зворушливий епізод із життя самого Короткевича. 1967 року на читацькій конференції у Бресті він познайомився з викладачкою тамтешнього педінституту Валентиною Нікітіною. Заговорили, і, дізнавшись, що цей чоловік теж письменник, дівчина порадила йому, якщо хоче, щоб його читали, писати такі твори, як «Дике полювання короля Стаха», не знаючи, що його автор перед нею.

— І нема чого посміхатися, — сказала майбутня дружина Короткевича. — Спробуйте так написати…

…Із запізненням дізнаюся: Короткевич закінчив Київський університет імені Т. Шевченка, мав тоді ж неприємності за… «український буржуазний націоналізм» (білорус!) і починав учителювати в Україні. «УБН» допоміг стати Короткевичем для Білорусі?..

Троє у Всесвіті, не рахуючи поезії

Поети бувають різні. Дуже різні. Це така очевидна істина, як те, що Сонце сходить вранці, а заходить ввечері. Останнє теж свого роду поетичний образ, бо ж відомо, що то Земля обертається довкола своєї осі за час, що називається добою. Говорячи про різних поетів, пригадуються слова Поля Валері, котрий писав, що Франсуа Війон був злодієм, а може, й убивцею, П’єр Ронсар добропорядним громадянином, Поль Верлен гірким п’яницею, Гійом Аполлінер теж не цурався абсенту, а всіх їх об’єднує те, що вони були великими французькими поетами.

Поети різні, дуже різні. За манерою творчості, стилем, належністю до модернізму чи традиціоналізму і ще всяких ізмів, використанням засобів образності і т. ін. Бувають належні до бомонду й самітники, безхатьки, фермери, як Фрост, чиновники, як от Тютчев, чи навіть міністри, як Гете. Схильні до містифікацій і суворі реалісти щодо творчості й стилю життя. Але більшість їх у той чи інший спосіб прагне визнання й усіма можливими засобами добивається його. Добивається премій, а нерідко й орденів. Часом поети, вмираючи як творці, продовжують існування в інших іпостасях, імітуючи творчість, як от Тичина. Юний геній Рембо, переконавшись, що, хоч і новатор, але богом в поезії стати не зможе, а на інше він не був згоден, кинув зовсім писати вірші, мандрував, далі торгував, доки не став багачем. І все ж були поети, для котрих головною суттю життя була сама поезія, творчість, пізнання світу саме через поетичні засоби. Добування, пошук істини й сенсу життя. Тут найбільше моє захоплення викликають троє великих поетів, які жили в різний час, у різних країнах і навіть частинах світу, писали тому, що не могли не писати, байдужі до слави й визнання. Хоча за своєю суттю були саме Поетами. Про них і поведемо мову, за часовим принципом їхнього життя і творчості.

Спочатку про дівчинку, котра народилася, виросла й майже безвиїзно жила в маленькому американському містечку. Сім’я була носієм суворих пуританських традицій, за ними виховували й дітей. Праця, молитви, гроші становили суть буття. Дівчинка стала дівчиною й передчувала, як за неї змагатимуться чоловіки, і це її, судячи з листа до ровесниці, неабияк тішило. Одним словом, вона була дитям свого часу, міста й країни, донькою суворих і заможних батьків. Життя, однак, склалося інакше, і значною мірою це був свідомий вибір.

Батько купував їй книги, проте не рекомендував їх читати. Хоч доня страшенно боялася суворого батька, все ж читала. Під впливом американських і європейських філософів, поетів, прозаїків, того, що закохалася в одруженого чоловіка (без відповіді), а головне, що все більше й більше задумувалася над життям, яке її оточувало, і життям взагалі, над його різноманітними проявами і сенсом, почала писати вірші — незвичні для того часу, дуже емоційні й водночас філософські. Для неї все було дивом — політ метелика, спів пташок, схід і захід сонця, місячне сяйво, ба, навіть маленька квітка конюшини, роса на стеблі. І ця дивовижа життя поставала в поезіях. А водночас вона багато міркувала над тим, що є (чи нема) за гранню цього життя, багато думала про смерть й те, що буде після неї, розмовляла з Богом, навіть сперечалася з ним і часом дорікала. Вона ставила йому, собі, іншим запитання, так використовувала слово, що це дало підставу згодом іншому видатному письменникові назвати її найсміливішим поетом ХІХ століття, поряд з яким її ровесники-чоловіки здаються надто прісними, боязкими й нудними.

Двічі вона ризикнула віддати свої творіння до друку. Всього було надруковано сім віршів із майже двох тисяч написаних. На знак протесту проти правок і переробок, доведення її віршів до необхідної стилістичної і смислової «правильності» зовсім перестала друкуватися. У відповідь на слова про потребу для поета публікацій лише посміхалася й відповідала, що для неї це неприродно, що потреба писати повинна бути органічною, необхідною для поета, а інакше — для чого? Якщо її уділ слава, то рано чи пізно вона її отримає. У журналіста й письменника, якого вона називала своїм наставником, вона лише запитувала: чи є в її віршах життя? А якщо є, то все добре, навіщо про інше турбуватися?

У час коли поетеса написала свої найкращі поезії, у великому місті на півночі Африки у грецькій сім’ї народився хлопчик. У цьому місті він прожив усе своє життя. Лише в дитинстві його посилали вчитися до Англії та в молодості разом з матір’ю три роки прожив у столиці Османської імперії, де перебувало чимало греків. Решту життя — у рідному місті, де пішов на «тимчасову» роботу дрібним чиновником (робота ця тривала майже три десятиліття), часом грав на біржі, іноді, щоб підробити, грав на тоталізаторі, ходив до православної церкви, заходив вечорами до кав’ярні. Одним словом, звичайне рутинне буття. Але впродовж усього свого доволі монотонного життя він теж писав вірші. Про те, що його оточувало, про любов, трагедію самотності, потребу для людини почуттів, дисгармонію дійсності, тугу за ідеалом, а найбільше про далеку вже історію античного, елліністичного світу, а ще часів Римської імперії й Візантії, про відомих і не дуже історичних діячів — реальних і вигаданих, про те, чим жили люди, котрих давно вже нема, як міркували, про що мріяли. І все це творило дивну картину минулого й теперішнього, творило філософію неперервного буття, доводило, наскільки важливо знати те, що минуло, робило його мовби ближчим і зримим — часом серйозно й елегійно, часом іронічно й скептично. Розгортався своєрідний поетичний літопис чи хроніка. Усе це поет писав теж мовби лише для себе, тільки іноді друкував свої вірші в тому ж місті, де жив, у вигляді тоненьких брошурок, а то й зовсім листівок.

Коли він писав свої перші вірші, а поетеса за океаном останні, у Російській імперії, у поневоленій її частині, Україні, у священицькій родині з’явився на світ ще один хлопчик. Ріс, як і його своєрідні, незнайомі йому, колеги, доволі хворобливим. Здобув спершу церковну, потім світську освіту. А головним для нього сенсом життя було теж написання поезій. Видав дві тоненькі книжечки, а що їх розкритикували (потім, після довгої перерви, з’явилася третя, яку теж «били»), то вирішив писати для себе і своєї доньки, котру виховував після смерті матері. Довкола імітовано гриміло бурхливе життя, всілякі індустріалізації й колективізації, а він тихо писав про те, що було справжнім — природу у різноманітних найтонших проявах, людину, дотичну до неї, якось так поєднував ну геть звичайнісінькі речі й почуття, що вони немов теж самі по собі осмислювали буття, повсякденність, робили геть усе на світі важливим — і квіти, і звичні природні явища, і те, що думає поет та його близькі й зовсім незнайомі люди. Поет вглядався у цей життєплин і часоплин, у невидимі порухи людської душі, похід вулицею, і це вдивляння у життя вулиці, у ріст тендітної стеблини, думки про своє, не надто радісне існування, роздуми про мовби ненароком побачене раптом стали важливіші за п’ятирічки й гучні лозунги. Інші здобували славу й ордени, а він просто писав. Щоправда, до нього на роботу часом заходив знаменитий визнаний поет, а потім став заходити й інший відомий письменник, давали йому читати свої вірші та прозу й дослухалися до його порад. Підсвідомо, потаємно вони розуміли, що не вони, а саме він творить літературу — теперішню і прийдешню.

Звичайно, ви вже зрозуміли, що йдеться про трьох великих поетів — американку Емілі Дікінсон, грека Константіноса Кавафіса й українця Володимира Свідзінського.

Усі троє були визнані, належно оцінені, слава знайшла їх, правда, після смерті. Дікінсон померла у п’ятдесят п’ять років від хвороби нирок, Свідзінський у такому ж віці (56) був спалений енкаведистами, Кавафіс прожив більше, відійшовши у сімдесят від раку горла, як Шекспір, у свій день народження.

Кожен з них прожив не видатне життя, мало наповнене подіями. Емілі Дікінсон лише раз їздила на навчання й до родичів у сусіднє містечко, раз у Бостон лікуватися, і раз батько, котрий був два роки депутатом палати представників американського Конгресу, забрав її із собою до столиці, Вашингтона. Кавафіс повчившись трохи в Англії та побувавши у Константинополі, решту часу безвиїзно прожив у єгипетській Александрії, де для нього все дихало античною Грецією. Свідзінський в молодості помандрував трохи Україною, пожив трохи у Житомирі, Києві, більше у Кам’янці-Подільському, а завершальні два десятки літ в Харкові, зрідка виїжджаючи в село і до моря, та перед смертю, в сорок першому, перед самісінькою війною показав доньці Москву.

Зате вони створили кожен свій Всесвіт, неповторний, теж безмежний, наповнений, наче зорями, роздумами й справжньою поезією, не стільки метафорикою, як пульсуванням думки й інтенсивним внутрішнім життям. Так відчувати його, як і життя зовнішнє, теж, виявляється, тонке й ніжне аж до трему, могли тільки справжні поети. Великі, які щедро подарували свій Всесвіт нащадкам. Так хочеться, згадуючи й перечитуючи їх, вірити, що вони десь спостерігають за теперішньою їхньою творчістю. Бо більше, ніж заслужили на це й талантом, і своєю самовідданістю, заглибленням у тонкощі цього світу, змогою і нам глянути на нього по-інакшому. І ще хочеться скласти щиру, велику вдячність тим, хто сприяв, аби про великих поетів дізналися читачі. Насамперед молодшій сестрі Емілі Дікінсон Лавінії. Потім були видавці, упорядники, численні дослідники творчості, але першою була Лавінія, яка, відкривши сестрині коробочки із зшитками, не викинула їх, не лишила чекати кращого часу, а відразу зорієнтувалася й запропонувала видати отому «наставнику» Хігінсону, а той уже видавцям. Далі був грек, ім’я якого я не знаю, але який завіз вірші Кавафіса з Александрії до власне Греції й уже по смерті поета сприяв виданню. І тим, котрі знайшли недруковані, відкинуті самим поетом, але теж гарні вірші. Ну, а в Україні й Юрію Яновському, який сприяв виданню поезій, хоч і в урізаному вигляді в сталінські часи, і тим, хто вивіз рукописну збірку «Медобір» за кордон (уклін Олексі Веретенченку), і Василю Стусу, який ще у 60-ті роки поставив маловідомого тоді Свідзінського поряд зі Стефаником, Гете і Рільке. А головне — Елеонорі Соловей, котра зробила так багато для дослідження й популяризації творчості Поета.

Вони не прагли створити собі імідж, ореол і що там ще за життя. Навіть такого слова, як піар, не знали. Просто писали, творячи свій Всесвіт і розширюючи Всесвіт, до якого всі ми належимо. Темний, доволі похмурий, він ставав від цього теплішим і світлішим, повірте мені, скептику.

Часом уявляю, як проходить у супроводі свого великого пса Карло, а потім сама, містечком, лугом, узліссям маленька жіночка. Як у великому місті, через яке проходили десятки завойовників, вдивляється у морський простір скромний клерк. Як читає після роботи у видавництві доньці написану ним чи перекладену з тієї давньогрецької мови (або африканську) казку худорлявий чоловік, якому тільки й лишилося, як неодіймані радості, самотність, труд, мовчання. Та й іншим з цієї великої трійці лишалися тільки цих три радості. Але як щедро вони поділилися народженим в самотині з нами.

Про Емілі Дікінсон пишуть, що вона нібито не помітила навіть громадянської війни у США. Неправда, помітила. Але які глибокі, хоч і не ура-патріотичні ті кілька віршів, зокрема про чоловіка, який шукав смерті на війні, а вона від нього наче втікала. Про тих загиблих, котрі охороняють наше життя. Кавафісу вже по його смерті дорікали, що він геть зав’яз в античності, але як проектуються його поезії про еллінів, Александрію першого століття до нової ери на сучасність. Наприклад, «В очікуванні варварів». Свідзінського били за те, що відстав від життя, не вловив його могутніх ритмів, за так звану патріархальність, а він писав так, що прийшла пора усвідомлення — тільки ритми, уловлені поетом, і рятували людину серед того псевдожиття, яке нав’язували. «Тай-зілля» називається поряд з «Медобором» його основною книжкою. Чується «тайне», «таємниця», вічна, як зело, як саме життя і Всесвіт. Яке щастя, що в цьому Всесвіті є слово і жили ці троє поетів, котрі не прагли слави (були ж такі!), а просто творили поезію. Для себе, а виявилося — для нас.

Може, не так і багато знають про них, але ті, хто знають, теж стають посланцями саме цього непізнаного й таємничого, яке вони несли у слові.

Можна приєднувати їх до напрямів у поезії, можна називати поетичні прийоми, якими, мовляв, користувалася Емілі Дікінсон, не знаючи про них. Можна називати Свідзінського «тихим модерністом». Можна знаходити аналоги історичного мислення Кавафіса. Але то вже опісля, то вже турбота дослідників творчості, критиків і літературознавців. Вони ж писали так, як відчували цей світ. І тут нашого поета відзначу особливо. Бо Дікінсон жила все ж у багатій родині, нікого не цікавило — аполітична чи ні ця самотня жінка, до якої партії належить і чи належить узагалі. Так само не цікавили нікого позиція й вірші дрібного чиновника Кавафіса. А от Свідзінський мав особливу мужність — не йти в ногу з будівниками «світлого майбутнього», не кричати лозунги й не писати те, що від нього вимагали, ризикуючи поплатитися життям. Просто жити в такому котлі й просто писати — це навіть більше, ніж лишатися самим собою…

Світ від Кестлера й Уіндема

Колись мене вельми обурили слова видатного англійського письменника і філософа Артура Кестлера, отого самого, що написав знаменитий роман «Тьма, що засліплює», один із найсильніших творів, які розкривають природу тоталітаризму. Слова про те, що він вважає людину глухим кутом еволюції. Кутом, у якому слідом за цією двоногою істотою опиниться і Земля в цілому, що й приведе до її загибелі.

«Ну як же так, — подумав я тоді, — а великі творіння людського розуму в усіх галузях діяльності?.. Як уявити Землю без архітектурних шедеврів, таких як величні собори, замки, палаци, пам’ятники, шедевральні будинки, навіть та ж Ейфелева вежа? Як уявити Землю без літературних і філософських творів, без осмислення життя на ній? Зрештою, без самої цивілізації…»

Я не раз повертався до цього твердження Кестлера, сперечався з ним. І поступово, як не дивно, перед моїми очима поставала наша блакитна, така прекрасна з Космосу планета, планета без людини. Без загазованих і загиджених міст і цілих територій, без вибухів, руйнувань, мільйонів безглуздих смертей на дорогах і поза ними. Без постійних руйнувань і трагедій, які пережило людство. Земля, вкрита могутніми лісами з величними деревами, з прекрасними луками і степами, з ріками, повними риби, з безліччю квітів та інших рослин, а на тих луках, в степах, в лісах пасуться великі й маленькі тварини, літають птахи і комахи. Частина з них є хижаками, отже, й мисливцями. Але що таке ці полювання й смерті порівняно з тим, що відбулося на Землі з людиною? І хіба не людина знищила тисячі й тисячі видів тварин і рослин?

Мені можуть заперечити, що в такому разі не можна було б нікому навіть помилуватися могутністю слонів, граціозним бігом тигрів чи гепардів, полюванням лисиць, ширянням орлів і лелек, стрімким летом ластівок, навіть тим же метеликом, котрий сів на прекрасну квітку, почути тужливе курликання журавлів, гудіння бджіл…

Але хіба це все призначене лише для того, щоб ним милувалася й слухала людина? Воно існує саме по собі, як вияв життя, яке намагаються знищити й масово знищують. Милуватися? Мисливець теж, буває, милується польотом качки чи більшої птахи, перш ніж вистрілити в неї… Чи бігом нещасного зайця, майбутнього компонента рагу, або гепарда, на якого полює заради шкури, що піде на шубу розманіженій дамі, моральність якої нерідко дорівнює нулю або близько того.

Осмислення людського життя все більше приводить до висновків про його абсурдність. Я вірю в Бога, але яка ж дика самовпевненість вважати, що слабка, люта, жорстока істота людина така ж безсмертна, як і Бог, її творець, що їй відведено не коротке життя, а безсмертя. Як не прикро, але людський мозок так само відключається зі смертю людини, як вимкнений зіпсований комп’ютер, що відслужив свій термін, з якого стирається вся записана інформація. Так само зітреться все людське життя, вся прочитана пам’ять про подорожі, побачені собори й картини. То яка різниця — бачили ми їх, все, що ввібрало тимчасове наше око, частина того ж мозку, чи ні…

Відчай у більшості релігій є одним із найважчих гріхів, але вищий прояв відчаю — страх перед конечністю нашого існування — це якраз і є мрія про людське безсмертя, існування й зустрічі в потойбічному світі й т. д.

Слова Кестлера жорстокі, можуть здаватися одним з проявів мізантропії, але вони справедливі. І, мабуть, треба таки визнати це. Від одного зі священиків довелося почути, що тварин не варто жаліти, оскільки в них немає душі. Якщо таку безжальність людини виправдовує священнослужитель, то щось справді негаразд в Данському королівстві.

Французи святкують як найбільше національне свято не День проголошення республіки чи іншу дату, а День взяття Бастилії, бо із взяттям і зруйнуванням отої нещасної в’язниці, у якій сиділи всього семеро в’язнів, кажуть, все почалося. Якщо йти за цією логікою, то в історії людини все почалося з того моменту, коли Адам і Єва з’їли яблуко з дерева пізнання Добра і Зла. От тільки, боюся, нікому буде його святкувати, цей день, якщо його б визначили.

Але тоді прийде історія за Кестлером, у якій не буде того, що було. Але її не буде кому описувати. Не буде й тьми, яка засліплює. Життя існуватиме само по собі. Без людини — глухого кута еволюції.

Щоправда, люди навчилися будувати бункери та інші пристосування, щоб уціліти. І тут раптом згадується оповідання «Колесо» іншого англійського письменника — Джона Уіндема. Дія в ньому відбувається в несвітлому майбутньому після вселенської катастрофи, що спіткала людство. Люди, які уціліли і живуть схожим на первісне буттям, категорично забороняють будь-які винаходи. За це чекає смерть. І ось один хлопчисько робить собі круглячок, тобто колесо, яке котить перед собою. Це бачать дорослі, хлопця, як першопризвідця майбутніх нещасть, хапають і мають стратити. І тут до суддів приходить дід малого й каже, що то він змайстрував те прокляте колесо й дав онукові погратися. І діда страчують, а внука, який насправді знову винайшов колесо, відпускають.

Дві помилки Йосифа Бродського

Як би там не було, Йосиф Бродський був таки великим російським поетом. Можливо, найбільшим у ХХ столітті. За поетичною майстерністю, шириною і глибиною тематики, інтелектом, оригінальністю мислення, спорідненістю зі світовою культурою поряд з ним можна поставити хіба що Осипа Мандельштама. Бо Ахматова, Пастернак і навіть найвище цінована улюблена Бродським Цвєтаєва явно тьмяніють порівняно з цими двома — Осипом і Йосифом. Трохи дивно, що два найбільших російських поети були євреями, не приховували цього, хоч і писали російською.

Бродський — яскравий приклад того, як людина може зробити себе сама. Формально маючи лише семирічну освіту, він самоосвітою добився того, що, вигнаний із СРСР, викладав в американських університетах, був визнаним блискучим інтелектуалом. А яку есеїстику писав самотужки вивченою англійською! Тож і свою Нобелівську премію отримав цілком заслужено. І його Нобелівська лекція — одна з найкращих, виголошених у Стокгольмі перед шведським королем і академіками за всю історію.

І тут постає законне питання: як міг цей інтелектуал, видатний поет, ворог тоталітаризму і всілякого насилля, захисник поляків і литовців, апологет свободи написати такий злостивий, навіть брутальний вірш «На независимость Украины»?.. А таки написав, уже доведено, що це не фальшивка. Може, тому, що, як і в більшості росіян, зачаїлася образа: ну як вони, ці «хохли», посміли відділитися! Не випадково ж Бродський якось назвав себе «похмурим послом неіснуючої держави»… Маючи на увазі не СРСР, а колишню Росію. І за півтора року до смерті великий поет оганьбився, заперечуючи право українців на незалежність і самостійне життя, більше того, принижуючи Шевченка і вивищуючи над ним Пушкіна. По суті, Бродський підтвердив слова Володимира Винниченка: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

Все ж від написання тої горезвісної римованої рептильки, яка так контрастує з рештою його творчості, Бродський не перестав бути великим поетом й есеїстом. Бо заперечувати це означає ставити себе на одну дошку з шолоховським комуністом Нагульновим, для якого куркульський півень не може добре співати тільки тому, що він куркульський. Тобто заперечувати власне суть творчості.

Написання того паскудного віршика було другою великою помилкою Бродського. А першої він, на мій погляд, припустився за десять років до того, у 1984-му, у загалом дуже цікавому й глибокому есеї «Катастрофи у повітрі». У ньому він аналізував становище російської прози ХХ століття, досліджував, чому вона скотилася від великої літератури століття дев’ятнадцятого до тієї, якою стала у примітивних текстах усіляких бубеннових, павленків і їм подібних, чому навіть у кращих своїх зразках їй далеко до великих романів Достоєвського і Толстого. Доводить, що причина не тільки в тискові тоталітарного режиму.

Міркування Бродського справді цікаві й небезпідставні. Але висновки якраз помилкові. Основна біда, він вважає, що письменники пішли шляхом Толстого, тобто описової, або, як він пише, міметичної літератури, а не шляхом Достоєвського, який був першим письменником, котрий довіряв інтуїції мови більше, ніж своїй власній, більше, ніж установкам своєї системи переконань або ж своїй особистій філософії. І саме тут починаються суперечності Бродського. З одного боку, він дорікає письменникам, що вони не пішли за Достоєвським, для якого «мистецтво, як і життя, — про те, навіщо існує людина», а за Толстим з його прагненням геть усе описати. А з другого — доводить, що Достоєвський настільки оригінальний, що в нього й не могло бути послідовників. Він, мовляв, так близько підібрався до розгадки таємниць Божого Провидіння, що Провидінню це не сподобалося й воно спрямувало російських письменників на фальшивий шлях.

Усе ж, пише Бродський, можливо, Провидіння не надто раділо своїй перемозі, бо воно подарувало Росії й світу Андрія Платонова. Майже половину свого есею Бродський присвячує розповіді про самого Платонова, його долю й аналізу його творчості, зокрема романів «Котлован» і «Чевенгур». Не буду переказувати написане покійним паном Йосифом, охочі можуть прочитати ту ж «Катастрофу у повітрі» або його післямову до виданого колись в Америці «Котлована». Скажу тільки, що Платонова він вважає найбільшим письменником ХХ століття взагалі, ставить його вище за Джойса, Музіля й Кафку, а про блискучого стиліста Владіміра Набокова, який на Заході часто стоїть в одному ряду з Достоєвським і Толстим, пише, що Набоков проти Платонова — як канатоходець проти альпініста, котрий підкорив Джомолунгму.

Ось так, не більше й не менше. Андрій Платонов, безумовно, великий і надзвичайно оригінальний письменник, хто б сумнівався. Ну, а зі смаками, як відомо, не сперечаються.

Вражає в есеї Бродського не це. І навіть не те, що він, по суті, так і не доводить, у чому ж Платонов підібрався так близько до розгадки таємниць Провидіння. Вражають і змушують замислитися висновки автора есею.

Ніхто не стане сперечатися з твердженням про велику автономність Платонова як письменника, навіть з тим, що «його автономія — це автономія самобутнього метафізика, по суті, матеріаліста, котрий намагається зрозуміти Всесвіт незалежно від інших, дивлячись на нього з брудного маленького містечка, загубленого, наче кома в безкінечній книзі континенту, який розкинувся так широко». Правда, тут досить пригадати Фолкнера з його Йокнапатофою, щоб виникло бажання посперечатися з дещо навіть дитячим твердженням про велич того чи іншого письменника. Суперечку викликає і головний висновок Бродського: «Великий письменник той, хто продовжує перспективу людського світовідчуття, хто показує вихід, пропонує шлях людині, в якої розум зайшов за розум — людині, яка опинилася в глухому куті».

У такому глухому куті в умовах нової дійсності опинялися якраз герої Платонова, і письменник добре це показує, по суті, вміло використовуючи штампи того часу. Але виходу він якраз і не показує. Хіба що, коли розуміти як вихід мовні експерименти, неповторні синтаксичні конструкції. Чи своє і своїх героїв підкорення мові того часу? Теж глухий кут. Формула Бродського, що таке великий письменник, правильна за змістом, але суть… Суть вислизає.

Отут і підходимо до першої великої помилки Бродського. На наш погляд, осягнення таємниць Провидіння полягає не в заглибленні в мову, використанні її можливостей (Бродський наголошує на російській, але немає мов великих і малих), а у заглибленні в психологію відчуттів людини, у таємниці, у космос людської душі. Це було особливо яскраво й глибоко виражено в Достоєвського, Гоголя, Флобера, Фолкнера, Пруста, Кафки, Грасса, Селіна, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Кутзе — цей ряд можна продовжувати й продовжувати, але майже не було у Джойса і, на жаль, у Платонова і модного донедавна Павича. Експерименти з мовою, використання її можливостей, аж доведення до (за Бродським) «мовного скаженства» — так. Але космос душі — це якраз розширення людського світовідчуття, це зовсім інше, це розширення Всесвіту всередині тебе. Відкриття нової планети із зовсім іншим розумінням життя. Як тут не згадати Сковороду: «Брось Коперниковы сферы, глянь в сердечные пещеры». Справді, те, що відбувається з порухами людської душі, з борінням серця зі світом за цю ж душу, з прагненням пізнати себе і Всесвіт, — це розгадка таємниці таємниць, яка й показує, заради чого живе (чи існує) людина. Чи то академік, чи простий селянин. Мені здається, коли читаю гарного глибокого письменника, в якого є щось незримо більше, ніж інтелектуальні вправи, гра словами, ніж ота відома «гра в бісер», якою так захоплюються інтелектуали-письменники й псевдо-інтелектуали, тож коли читаю такого, очікую: от-от відкриється таємниця таємниць. Таємниці Провидіння. Ні. Не відкриваються. Але ж не в мене одного виникає відчуття, що вони десь поруч. А інакше навіщо людині дана душа, часто така глибока, і прагнення до розгадки таємниць Світу й буття в ньому?

До речі, до відома наших постмодерністів і словесновправників, які сплять і бачать себе нобелістами та іншими міжнародними лауреатами. Перегляньте списки лауреатів Нобелівської, Букерівської, Дублінської, Гонкурівської та інших престижних премій, навіть премії Кафки за останні десять-п’ятнадцять років і ви побачите, що присуджувалися вони за твори сюжетні, чи художні, чи документальні (як в Алексієвич), з неодмінною присутністю живих людей, а не тільки словесної еквілібристики; навіть з елементами детективу, як у Памука, Льоси, Модіано… Шведські, британські та інші академіки й письменники (ба, і мовознавці), котрі засідають у комітетах і журі, таки мають добрий смак і розуміння, що таке література. Є таке розуміння і в українських читачів, і вже в багатьох філологів. Дасть Біг, те, що відбулося в Європі, відбудеться й на хуторі, що зветься Україна.

Більше того, так хочеться вірити, що якийсь саме український письменник першим зазирне за ширму, де Провидіння зберігає свої таємниці. І тоді… А що буде тоді, я не знаю. Може, й дізнаємося, заради чого існує і страждає людина. І чому складає докупи слова, саме мовою (українською, російською, англійською і т. ін.) висловлюючи своє прагнення зазирнути в космос. Космос і космос душі.

Шоу і користь скоромного

Джордж Бернард Шоу, знаменитий англійський й ірландський драматург, залишив у літературі й історії вагомий слід не лише своїми п’єсами «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця», «Цезар і Клеопатра» і блискучими рецензіями на музичні твори, а й низкою цікавих вчинків. Ну, наприклад, не зовсім відмовився від Нобелівської премії, як француз Жан-Поль Сартр, а лише від її грошового еквіваленту, звелівши віддати суму на переклад шведських авторів англійською мовою, зокрема великого Августа Стріндберга.

Шляхетний чоловік, га? А ще відомий тим, що прожив аж 94 роки, найдовше серед нобеліантів, і в дев’яносто з хвостиком написав п’єсу для лялькового театру «Шекс проти Шева», у якій персонажі Шекс (себто Шекспір) і Шев (сам Шоу) вирішували на боксерському рингу, хто з них ліпший драматург. Теж не слабо!

Ну й нарешті Шоу відомий тим, що майже все своє довге життя був вегетаріанцем, харчувався виключно рослинною їжею і наприкінці земного шляху не без гумору сказав, мовляв, у сімдесят літ його вперто переконували їсти м’ясо, інакше помре. Він не послухався. А от в дев’яносто нема кому переконувати, бо всі ровесники, котрі їли м’ясне, самі давно померли. Прочитавши це, я, грішним ділом, подумав, що ліпше б Шоу їв м’ясце, котлети, антрекоти і що там ще, то, може б, справді віддав Богові душу в сімдесят чи скільки там років, після того, як отримав свою Нобелівську премію. І лишився б у людській пам’яті як гарний драматург, чудовий критик і шляхетний чоловік, котрий сприяв популяризації в англомовному світі шведських та інших письменників.

І тоді він не здійснив би своєї сумнозвісної поїздки до сталінського СРСР, і не був би зачарованим «вождем всіх часів і народів», і не писав би паршивих брехливих статей та не було б виступів, де розповідав, як прекрасно живуть радянські трудящі, повні достатку і щастя, а голод в СРСР — то, мовляв, тільки буржуазна пропаганда.

Шоу дозволяв возити себе показовими «потьомкінськими дерьовнями», зустрічався з передовиками виробництва і заплющував очі на те, що, скажімо, побачив у «Країні Рад» майбутній Нобелівський лауреат Андре Жід — бідність, відсутність свобод і наявність репресій. А Шоу писав оди Сталіну. Назвав його «вчителем трудящих».

А може, те трапилося тому, що не їсти м’ясо людині, навіть такій видатній, таки шкідливо? До речі, найбільший людиноненависник і вбивця Адольф Гітлер теж був вегетаріанцем. Це я не проти вегетаріанства взагалі, а всього лиш про два конкретних випадки. І це моя «відповідь Чемберлену», себто на численні статті останнього часу, зокрема в Інтернеті, що доводять, які агресивні й бяки ті, хто їсть м’ясо, і які виключно лагідно-правдиві цяці ті, хто його не вживає. Що теж цікаво — одна з п’єс Шоу називалася «Учень диявола».

І Лєнін, і Санов…

Цей чоловік називає себе справжнім українським патріотом і справжнім націоналістом. Ходить на мітинги, маніфестації й збори та зустрічі з демократичними депутатами. І, на відміну від багатьох патріотів, читає не лише праві українські газети й політичну літературу, а й літературу художню. І ось яка розмова якось відбулася між нами (передаю дослівно). Заговорили про Володимира Винниченка.

Мій знайомий розмірковує, що Винниченко був поганим політиком, але гарним письменником. Я погоджуюся і кажу, що пора б у незалежній Україні, де вже перевидали «Сонячну машину», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне», оповідання й п’єси Винниченка, перевидати нарешті й «Чесність з собою».

— Навіщо? — знайомий-патріот питає трохи здивовано.

— Я вважаю цей роман, мабуть, найпсихологічнішим у творчості Винниченка.

Знайомий, справжній український патріот, задумується, а тоді каже:

— Але ж його критикував Лєнін.

— То й що? Лєнін назвав у приватному листі «Чесність з собою» «архіпоганим наслідуванням архіпоганого Достоєвського». Я люблю творчість і Достоєвського, і Винниченка. Як і багато хто.

— Але раптом Лєнін критикував справедливо? Він же розбирався в літературі. Он про Толстого скільки понаписував.

— То ж бо й воно, — кажу, — що понаписував. Як і про багато що… І кого.

— Але якось воно не те… Може, обійдемося без цього роману… У Винниченка є багато іншого.

Тут я остаточно зрозумів, що й над нашими видавцями досі тяжіє ленінська оцінка цього роману Винниченка. Патріоти то патріоти, але ж «Лєнін сказав». Можна, виявляється, скидати пам’ятники колишньому вождю, але досі сприймати його оцінку твору українського письменника.

Ця розмова схожа на іншу, з київською пані, причетною до літератури. Я висловив їй жаль, що до книги творів Євгена Гуцала, виданої не так давно, вже в незалежній Україні, не ввійшла його повість «Двоє на святі кохання», яку вважаю поряд з оповіданнями і повістю «Родинне вогнище» кращими у Гуцала.

— Але ж її критикували, — сказала ця пані.

— Так, критикували. І пам’ятаєте — хто?

— Я ще тоді була надто юною.

Я розповів, що добре пам’ятаю той 1972 рік, коли у журналі «Вітчизна» з’явилася повість Гуцала, а слідом за нею в газеті «Літературна Україна» розгромна рецензія сумнозвісного громителя живого слова в українській літературі Лазаря Санова (справжнє прізвище Смульсон). Як ми тоді зачитувалися повістю Гуцала й обурювалися вульгарним смульсонівським погромом!

— Зачекайте, але ж мені казали, що Євген Пилипович сам визнав критику справедливою. Ось чому, напевне, ті, хто вкладав його вибране, не внесли до нього цю повість.

— А який то був час — пригадуєте? Стартувала маланчуківщина. І Гуцало, щоб далі видаватися, був змушений посипати голову попелом. А я, пригадую, радів тому, що повість не лише була дуже психологічною і відвертою, а й тому, що у «Двох на святі кохання» рефлексії героїв повісті, за надмір яких і нападав Санов-Смульсон, поставали філософією. Самі рефлексії. І почуттів героїв, і життя в цілому. Рефлексії-філософія — це ставило Гуцала нарівні з кращими зразками європейської літератури. Такого в тогочасному Укррадліті ні в кого не було. То чого ж досі зважати на критику Санова?

Пані знизала плечима — не відаю, мовляв.

Я ж подумав про комплекси, що мучать нас досі. Написав Лєнін, написав Санов. Значить, щось було не те. Ліпше перестрахуватися. Досі. Захотілося заспівати в бадьорому ритмі сумну пісеньку, переінакшивши трохи слова: «І Лєнін такой молодой, а Санов опять впереді».

Серпик «правильного» Місяця

— Найнещасніші люди — українські письменники, — сказав якось Михайло Слабошпицький, сам знаний письменник.

А найнещасніші письменники — сучасні українські супермодерністи (не плутати зі справжніми модерністами) й «найпостмодерністичніші» постмодерністи. Ті, яким не потрібні читачі, бо вони пишуть самі для себе й для критиків у надії потішитися черговою, найчастіше замовленою або й самими написаною позитивною рецензією. Вони ж тішаться вигаданими їм подібними численними преміями, за якими ніщо не стоїть — ні грошові еквіваленти, ні ліпші наклади, як, наприклад, після присудження майже безгрошової Гонкурівської премії, лише шматок паперу з високими словами про видатні заслуги перед літературою ім’ярек. Хіба можна похвалитися лауреатством. І робити вигляд, що та премія чогось варта.

Молода просунута поетеса сказала, що зневажає всі збірки, видані накладами понад 500 примірників — вони, мовляв, нічого не варті, вона цінує лише «справжні» книжки, наклади яких 100–300 штук. Ще відоміший поет і прозаїк, лауреат і один із творців отих численних псевдопремій, у вузькому колі відверто заявив, що його зовсім не цікавить те, що кажуть якісь там так звані читачі, важить лише думка 15–20 колег по перу й критиків. А чи купують його книжки — (цитую) «по барабану».

Як то кажуть, приїхали. Даремно нагадувати про мільйонні наклади Маркеса, Павича, Еко, Борхеса, Кундери, Ле Клезіо, Кортасара, Ондатже та ін., яких вони нібито шанують. Названими письменниками читачі захоплюються, бо є і про що читати. Наявність інтелекту, як то кажуть, видно неозброєним оком. Письменник, який твердить, що література — це лише гра і ніщо інше, недавно висловився, що він пише, що хоче і як хоче, а от ті, хто працює з комерційними видавництвами, мусять пристосовуватися до вимог їхніх власників. Як автор, чиї твори публікують у видавництві, яке має статус комерційного, заявляю, що це відверта брехня. Жодних вимог щодо змісту не було. Пишу, як мені подобається. Лише раз попросили змінити назву роману. Але це бувало й у інших видавництвах, і справа автора — погоджуватися чи ні. До речі, в тому ж видавництві виходили книжки Забужко, Іздрика, Андруховича, Жадана й інших таких авторів чималими накладами, а їх попсовиками аж ніяк не назвеш. Чи й вони вже «попсовики»?

Справа, швидше за все, в іншому. Апологетам малих накладів нема чого сказати (хіба що для отих 15–20 приятелів), то їх і не читають. А почули б вони, які цікаві, образні й, пардон, інтелектуальні думки висловлюють на зустрічах і презентаціях ті, хто читає — прості педагоги, студенти, інженери, навіть пенсіонери й домогосподарки, яких цей письменник-гравець в одному з інтерв’ю назвав віслюками за любов до нібито «паралітератури». Ті, хто все-таки купує книжки в наш непростий час. Люди все ж уміють читати, сприймати порухи людської душі в часи і теперішні, й минулі, бо вони були завжди, ці порухи. Вміють співпереживати. Довіряти письменникам. Їх цікавить народна доля і конкретні людські долі, людина, яка шукає себе в цьому світі. Поки є такі читачі, варто писати не лише для авторів інтернетівських рецензій. Апологетам мізерних накладів як свідчення високого інтелекту лишається хіба втішатися марнославством. Хоча в їхніх текстах переважно вторинні думки й образи, пережовування давно відомого, яке видається за оригінальне. Або ж нескінченні цитати. Цитати і посилання. Відверті й приховані. Тобто намагання обдурити тих, хто книжку все ж придбає.

Недавно справді знаний і уважний до слова Петро Сорока у своїх щоденниках «Жбан, повернутий назад» бідкався, що низка гарних письменників (не постмодерністів) теж видаються манюніми накладами по 100–200 примірників. Ось який парадокс. Чи, може, постмодерністи зарахують цих традиційних, добротних авторів-неореалістів до «справжніх» письменників через маленькі наклади?.. Навряд…

В опитуванні, яке провела авторитетна й інтелектуальна газета «День», очолювана волинянкою Ларисою Івшиною, більшість і авторів, і читачів говорять про потребу в нашій літературі звичайних людських історій, не «мильних», а таких, що промовляли б до душі і серця. Отже, є потреба в читанні. Якісному читанні. Як і потреба в справжній якісній літературі. І не має значення — модерністська вона чи традиційна.

Наостанок пригадується східна притча. Одному правителю сподобався серпик молодого Місяця — такий витончений, естетичний, кажучи по-теперішньому. І він видав указ, щоб Місяць не смів збільшуватися. А Місяць ріс і ріс, поки не став великим, аж ніби гарячим. Правитель дав наказ стріляти по такому неправильному, негарному з його погляду, Місяцю з луків і пращ, щоб відбити зайві шматки. Через кілька днів Місяць справді став меншати. Правитель вельми зрадів і велів усім оголосити про великий успіх і утвердження справжнього маленького Місяця. А той, як на те, через кілька днів знову почав рости. Правитель звелів видати новий указ, у якому великий Місяць називався і неправильним, і таким, що на нього не варто дивитися. Той, хто це робитиме, вважатиметься людиною без доброго смаку і буде позбавлений милостей правителя.

Сучасні нагульновці

Не знаю, чи Михаїл Шолохов написав «Тихий Дон», удостоєний Нобелівки, чи хтось інший, а втім, хто здатен розгадати велику загадку справжнього таланту, більша за яку, мабуть, тільки справді вічна загадка любові (тут доводиться погодитися з Григором Тютюнником, змінивши тільки трохи його знамениту формулу: «Не має загадки таланту, є тільки вічна загадка Любові»)? Якщо Шолохов у двадцять два роки не міг написати першу книгу свого роману, то чому Микола Гоголь у такому ж віці міг створити шедевральні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Артюр Рембо у 17–18 років — свої геніальні поезії, а Леонід Кисельов до відведених йому двадцяти двох стати одним із найоригінальніших українських поетів?

На щастя, ніхто не оскаржує у Шолохова його авторства «Піднятої цілини». Роман благополучно майже забули на просторах колишнього Союзу, тим більше, що написав його Шолохов нібито на замовлення Сталіна. І розповідає він, як проходила колективізація на Дону і які блага вона приносила донським козакам, а заодно всім селянам шостої частини світу. А проте, доводилося читати, що роман досі вивчають у західних університетах і трактують його як високохудожнє зображення трагедії російського селянина, якого позбавляють землі, а отже, власності, забирають (чи намагаються забрати) в нього його суть, сиріч душу. Отак-то.

У «Піднятій цілині» є епізоди, де сільський активіст Нагульнов разом із іншим активістом Размьотновим, а потім дідом Щукарем слухають ранкові співи півнів, після розмов про життя-буття, майбутню перемогу соціалізму, а за ним і комунізму. Дід захоплено каже, що гарно виводять півні рулади, зараза. Але Нагульнов безпомилково визначає, що то співає куркульський півень.

І промовляє оту свою фразу, у якій заявляє, що «думаешь, если кулацкий когут хорошо поет, то я признаю, что он поет хорошо? Никогда». І дає зрозуміти, що завжди буде краще співати бідняцький півень.

Тобто в основу оцінки співу Нагульнов ставить отой горезвісний класовий підхід. Для нього важливо не те, як співає. Не якість співу, не голос, а те, чий півень співає. Беручи ширше — про що, а не як. Справа Нагульнова, його методика оцінки співу, перенесена в цілому на літературу і мистецтво, жила і працювала в колишньому СРСР, породжуючи масову кон’юнктурщину, написання творів (романів, віршів, поем, пісень, ораторій і т. ін.) на замовлення. Або за покликом горезвісного «внутрішнього цензора».

Хто б міг подумати, що кон’юнктурщина, нагульновщина в різних її проявах відродяться, більше того, стануть процвітати саме після Євромайдану і Революції гідності. Не десятки, навіть не сотні, а вже за тисячі жвавих, нав’язливих авторів взялися «оспівувати» Майдан, героїв Небесної сотні, а далі й так звану АТО і героїв АТО. Свідомо беру слово «оспівувати» в лапки, бо нічого доброго в тому «оспівуванні» майже нема. Народилися справді гарні, пронизливі, такі, що беруть за душу, як і пісня «Пливе кача по Тисині», вірші й пісні. Але їх мало, більшість же — це набір загальних фраз, де любов до України декларується штампованими словами, без почуттів і виявів власне любові. Скільки один автор може написати віршів про Майдан, про Небесну сотню? Один, ну два, ну п’ять… Але таких, щоб дихали справжнім болем і патріотизмом. Та ось довелося стати свідком суперечки самодіяльних поетес в присутності працівників влади й громадськості.

— Я написала 130 віршів про Майдан, — заявляла одна.

— А я більше — 153, — сказала друга. — Я маю більше права, щоб мене видали.

І обох таки видали. Одній з них виділили солідну суму в кілька десятків тисяч гривень.

— Ця книжка має бути в кожній бібліотеці, у кожній школі, — заявив уже колишній голова обласної ради.

Краще б він цього не казав. Збірка ця наповнена високопарними кульгавими словами, без справжніх поетичних образів, почуттів, відверто графоманська, до того ж авторка не була на Майдані. Книжка, вірші в ній викликали знизування плечима в педагогів, а діти… Діти, яких змушують учити ці недолугі віршики, боюся, ніколи не переймуться ідеями Майдану і не полюблять поезії взагалі. Я запитав одного з найактивніших майданівців з Луцька, а згодом учасника АТО, чи він читав цю книжку і як до неї ставиться, і почув відповідь:

— Такі твори тільки принижують тих, хто боровся на Майдані або воює на сході.

Масова підтримка таких творів, я теж переконаний, завдає тільки шкоди. Та, судячи з усього, теперішня влада не розуміє, що високопатріотичною за своєю суттю може бути просто добротна поезія, гарна проза, пісня. Або рядки, хай і болючі, прості, кострубаті, але щирі за своєю суттю. Поезія, проза про природу, людські почуття, про любов до України, що виростає з тих же почуттів, але висловлена не крикливими високопарними загальними фразами, а образами, з яких і постає — не обов’язково голосно, але по-людськи, щиро — та сама любов. Такі твори є, але не вони звучать скрізь.

Не їх підтримують. Гранично відверто висловив думку молодий народний депутат: «Нам потрібні не ваші віршики, а лозунги». Боюся, що це означає відмову від високоякісної літератури як такої. І від «високочолої», і від масової. А отже, від інтелектуального розвитку суспільства й української нації. По суті, усувається багатогранність суспільного розвитку, насаджується однобокість, тільки вже не червоного, а національних кольорів.

Можна було б написати багато про різні аспекти «нагульновщини» по-українськи. Наприклад, про масову підтримку патріотичних не поетів, а чомусь віршоробів родом із Донбасу, яких підтримують тільки тому, що вони пишуть українською, а що і як, то вже неважливо. Про вибіркову критику одних українських співаків, які виступають в Росії, і замовчування негідних вчинків (ба, обігрівання) інших. Тут уже свої закони кон’юнктури. Таке враження, що декому зі співаків просто усувають конкурентів.

Одним словом, сумно, панове. Якщо б ми справді йшли в Європу, то потрібні були б і державі високоякісні проза, поезія, музика, живопис, а не тільки лозунги, втілені в прозових, римованих і неримованих рядках, піснях і картинах. Осмислення життя в усіх його складностях. Глибокі його дослідження. Розвиток думки. Все, що потрібне, щоб Україну за її слово поважали в Європі, у світі. Лозунги теж потрібні, але тільки як лозунги. До чого довели нагульнови, ми вже побачили.

Звісно, справжня література і в Україні твориться і творитиметься. Але хотілося б, щоб її читали, розуміли й підтримували політики не тільки тоді, коли їх посадять до в’язниці. Або принаймні не заважали розвиватися.

А ті, хто напише справжні, великі, високохудожні твори, а не ледь-ледь ритмізовану прозу, замасковану під поезію, не кульгаві вірші-лозунги, не плакати-оповідання про цю гібридну, дивну, але не менш страшну війну, мабуть, як сказав один письменник, бігають з автоматами на тій псевдо-АТО. Ні, не бігають, а сидять в окопах, бліндажах, відстрілюються й захищають Україну. Господи, хоч би їх минули ворожі кулі й міни!

Слава справжнім «графоманам»!

Про поганого письменника, котрий пише твори, художня якість і вартість яких залишає бажати кращого або й взагалі дорівнює нулю, прийнято казати, що такий-то — графоман. Останнім часом дедалі частіше можна почути осудливе: «Наприймали в Спілку письменників графоманів». Справді, наша НСПУ неймовірно розрослася. Як і її обласні організації. Коли їх створювали, спочатку треба було, щоб набралося сім членів СПУ, а потім збільшили кількість до десяти.

Нині в областях щонайменше по 30, а то й сорок, п’ятдесят і шістдесят тих, кого раніше називали професійними письменниками. Не кажучи вже про Київ, Харків і Львів. І що цікаво, навіть у наш, здавалось би, прагматичний час, кількість заяв не зменшується. Недавно один наш письмак сказав з досадою, що він би половину виключив, бо є графомани. Я йому заперечив і відповів майже так, як колись секретар ЦК КПРС Лігачов Єльцину: «Борис, ти не прав». Ім’я, звісно, було інше.

Бо, якщо йти за тим, що первісно означає оте слово, яке стало майже лайкою, то воно ж складається з двох: «графо», себто писати, і «манія», себто нестримне прагнення. Як у наркомана приймати наркотики, без яких у нього починається ломка, так у графомана є потреба писати. Спинити її може також смерть, ну, в наркомана ще нібито кодування, але яке кодування може спинити прагнення мережити папір чи то ручкою, чи на комп’ютері? Хіба що відрубати руку. Але ще є язик, щоб диктувати.

Отож, виходячи з цього визначення, не треба даремно обзивати й ображати наших письменників, чи то з НСПУ, чи з АУП, а то й взагалі «безпашпортних», як тепер стало модно. Бо яка ж графоманка страшенно слабенька письменниця, яка любить розповідати, як вона багато працює за себе й за інших, а за десять років спромоглася видати лише тоненьку збірочку для дітей з одним-єдиним віршиком. Підозрюю, що й написала не набагато більше. Або інша поетеса, в якої друга збірка складалася на дев’яносто відсотків з віршів першої, так само, як і третя. З четвертою, переконаний, якщо вийде, буде так само. Але видавати хоче четверту, себто знову першу. Відносно молодий поет, видавши дві поетичні книжки й отримавши омріяний членський квиток, зарікся далі писати, про що привселюдно заявив. У інших виходять по збірці на десяток років, а в прозаїка — один роман мало не за півтора десятка, хоч зміст і якість усіх їхніх творів, як мовиться, лишає бажати кращого і не можна сказати, що вони беруть не кількістю, а якістю. То які ж вони графомани? Є бажання вважатися письменником, хоч тепер це не дає жодних привілеїв, марнославна жадоба, щоб звучало ім’я, але аж ніяк не бажання писати.

Не назвеш графоманом і набагато кращого письмака, знаного багатьма, котрий, якби не підступні обставини, що все зруйнували, зважаючи на свій потужний інтелект і вміння використовувати людей, був би видатним організатором, адміністратором чи одним із найбагатших в Україні бізнесменів, або й народним депутатом, мо’, й міністром, чи й тим, і другим, і третім, але аж ніяк не письменником, бо за перо, як сам признався, змусило взятися питання: «Що ж тепер робити?» І зробив, і досяг. Завдяки волі й інтелекту, але не потребі писати.

Не графомани і завзяте подружжя, з іншого міста, що декларує: їхні вірші вже перекладені енною кількістю мов. От один п’ятдесятьма, другий — ще більше. А хто перекладав і скільки тих віршів написано… Або багатенькі поетеси, що за чималі гроші наймають гарних поетів (часом, як то кажуть, бідних, аж синіх), котрі таким чином прагнуть хоч щось заробити. І слабенькі віршики перетворюються у більш-менш пристойні. Так само й багаті прозаїки, на яких працюють цілі компанії сучасних літературних «негрів». Марнославство змушує їх, скупеньких, витрачати свої грошики, але аж ніяк не бажання писати, не бажання висловитися, відкрити світові свою душу. Прагнення в черговий раз обдурити цей світ, як вони звикли — так. Але те, що змусити читати їхні (чи створені тими ж «неграми») опуси ніхто не може, — вже добра прикмета. Можна заплатити бідному романісту, критику чи видавцеві, але спробуй заплатити тим, хто б просто прочитав… Подаровані ж книжки далі полиць не підуть.

І тут доводиться констатувати, що справжніми графоманами є більшість справжніх письменників, котрі пишуть багато і водночас якісно. Котрі не можуть не писати. Котрі видають як не книжку щороку, то хоча б одну на два-три, але об’ємні. Або й не видають, а просто пишуть. Такі, як Мігель Сервантес, котрий писав свої романи навіть у в’язниці й підкуповував наглядачів, аби ті приносили йому папір. Такі, як Свіфт, Дефо, Вольтер, Філдінг, Джейн Остін, Бальзак (97 романів за двадцять п’ять років творчої праці), Лермонтов (у 27 літ був автором роману, п’яти повістей, двох п’єс, десятка поем і кількох сотень віршів), Флобер (вічно закиданий рукописами, які писав і правив, правив і писав), Діккенс, Достоєвський, Жюль Верн, Конан-Дойль, Фолкнер, Драйзер, Хемінгуей, Голдінг, Умберто Еко, Сарамаго і… несть їм числа.

А Кафка, який за життя видав кілька тоненьких книжок новел, а писав романи, не прагнучи їх видати, мовби свідомо не закінчуючи! А найбільший поет Америки Емілі Дікінсон, котра за життя надрукувала сім поезій, а написала, як виявилося, аж 1775 — хіба не графоманка за своєю суттю?! А в Україні були вічно пишучі Франко, Винниченко, Леся Українка, Рильський, Загребельний, Іваничук, Федорів, Дімаров і т. ін. Чи не такі ж тепер писучі… Після цих слів мали бути прізвища принаймні десятків сучасних українських письменників. Я їх назвав було, та коли розповів про цей есей дуже шанованому мною професору, він спершу засміявся, а потім цілком серйозно, хоч і з веселим блиском в очах, порадив: «Ради Бога, тільки не називай ще живих. Невідомо, як у них із…» Не вживаю вимовлене слово, бо вважаю, що писав цю есеюку геть без нього, хіба з якоюсь краплинкою іронії. Тому скажу тільки, що зі здивуванням відчув, що оті названі було — теж графомани, бо кожен із них видає щороку по книжці, а то й дві, і ще друкує уйму есеїв, статей, рецензій і т. д., а ще нерідко щоденники. Тому після закреслених прізвищ лишаю тільки слова, які були далі: «та ін., по суті, всі наші найкращі, хоч і такі різні письменники».

Я до чого це? Переконаний — названі мною «письмаки» не могли не писати. Це було (а в живучих нині є) суттю, сенсом їхнього життя. Якщо хочете — усвідомленою манією. І цей сенс ставав сенсом читачів. Об’єднував і об’єднує у щось, схоже на могутню масонську ложу чи секту.

Скажете: але ж є графомани, котрі тільки й мають цю манію. І більш нічого. Крім вторинного письма і банальних думок. І тепер вони можуть сказати — бачите, і ми письменники, яких оцінити зможуть нащадки.

Відповім: і хай кажуть. Це все ж несе меншу загрозу для самого слова, ніж грандіозний піар тих, хто спромігся, як у народі мовлять, навіяти з двох зерен решето полови. Себто полови про свою малесеньку, але дорогоцінну «творчість». Одним чи й двома зернами поля не засієш, а от виросле добрий господар завжди відрізнить від бур’яну.

Тут можна було б і поставити крапку. Але ж я не згадав про ще одного поета: Володимира Свідзінського, значення й велич якого ростуть на очах. Свого часу розкритикований за неактуальність і відставання від сучасності, він вирішив писати, як сам казав, тільки для себе й своєї доньки. І невтомно писав, бо не міг не писати. Світ з його поєднанням всього живого, од людини до маленької стеблини, приходив, заповзав до його скромної оселі, котру, по суті бездомний, поет винаймав. Світ наполегливо стукав у двері — ось я такий, ще ніким отак, як тобою, не пізнаний.

І поет писав. Писав, хоч ніхто у псевдосвіті, наскрізь просякнутому фальшивими лозунгами, того не друкував. І не міг друкувати. Поет писав, і справжній світ відтепер міг жити спокійно. Робити свою справу — від виховання дітей до вирощування хліба, від милування тою ж стеблинкою до споглядання неба. А поет просто писав. Зокрема, й абсолютно геніальний вірш, у якому його донька запитувала (чи стверджувала), правда ж, що скромні квіти наголоватки, на відміну від людей, не бувають божевільними.

«Правда ж, тату?» — казала.

Тепер справді все.

Так хотів би прочитати

Відома жартівлива приказка-анекдот «Чукча — нє чітатель, чукча — пісатель». Так от, я такий «чукча», що і письменник, чи, як тепер кажуть — «письмак», і читач. Читати любив завжди — і в шкільні роки, і по закінченні школи, аж до старості, навіть в армії ухитрявся читати, ще й в караулі. І тепер люблю. Школярем ковтав усілякі партизанські повісті й мемуари, шпигунські романи, потім захопився Гончарем і Стельмахом, аж доки у дев’ятому класі не прочитав у журналі «Дніпро» повість «Родинне вогнище» Євгена Гуцала. Розповідь про просту сільську жінку, її повсякденні клопоти так вразила (здавалось-бо, хоч була з подільського села, схожою і на бабусю, і на маму, і на сусідок), що я аж хотів писати в журнал — не можна оповідати так просто і разюче про очевидне, дайош пригоди, романтику, красиву мову і що там ще…

На щастя, не написав. Але з того часу й почалося моє навернення до літератури справжньої. За життя прочитав кілька тисяч книжок — і прози, і поезії, і критики, і драматургії. Є письменники, в яких вичитав геть усе, ними написане, чи принаймні перекладене українською або російською. Є письменники улюблені, є забуті мною. Одним словом, прочитано чимало.

І ще читатиму, доки зможу. Така вже натура. Але з часом дедалі більше розумію, що всього не перечитаєш. До речі, тепер уже хочеться більше не читати щось новеньке, а перечитувати улюблені твори. Вік, скептичний досвід. І все ж є три книжки, які я, перш ніж назавжди заплющу очі, хотів би обов’язково прочитати. Причому хочу дедалі сильніше. Нестримно.

Перша — це роман англійського письменника Джеральда Едвардса «Щоденник Ебенезера Ле Пажа». Нічого не читав цього автора. А хочу тому, що свого часу натрапив на (і кілька разів перечитав) есей іншого англійця, знаменитого Джона Фаулза, який так і називається «Ебенезер Ле Паж». Написаний він так цікаво, так створює оригінальний портрет цього письменника, аскета й інтелектуала і розповідає про його твір, що оточив для мене образ Едвардса, як і його роману, своєрідним притягальним магнетизмом. Перефразовуючи героя Булгакова, можна сказати: «Ось що животворче письменницьке слово робить».

Джеральд Едвардс народився наприкінці XIX століття, у 1899 році, а помер 1976 року. Мав університетську освіту, створив сім’ю, яка швидко розпалася, у 20—30-ті роки XX століття досить активно друкувався в газетах і журналах — вірші, оповідання, літературні й театральні рецензії — не тільки у Великобританії, а навіть Нідерландах і Швейцарії. Було поставлено його п’ять чи шість п’єс. В анкетах й інтерв’ю позначав, що його рід занять — автор. Але на початку 40-х несподівано перестав писати, працював дрібним чиновником на біржі праці та в інших установах.

Лише після виходу на пенсію, поселившись у маленькому містечку на півдні Англії, повернувся до літератури. Задумав трилогію у формі романів-щоденників трьох різних людей. Завершив (і потім переробив) лише один — «Щоденник Ебенезера Ле Пажа». Інший, написаний наполовину, перед смертю по-гоголівськи спалив, третій був лише у начерках. «Щоденник…» вийшов уже після смерті автора і став, за свідченням Фаулза, класикою англійської літератури. Роман подано як «нелінійні записи» людини, яка живе на маленькому острові Гернсі (звідти родом автор), що належить до Нормандських островів у протоці Ла-Манш. Людини, яка прожила від часу диліжансів до епохи телебачення й реактивних літаків, на очах якої маленький забутий острівець перетворювався у фешенебельний, багатий і дорогий курорт. Яка не сприймає цієї новизни, бачить, як міняється, і далеко не в кращий бік, людська психологія на фоні грандіозних суспільних змін, і через долю якої прокочується ціле століття. Одним словом, дуже хотів би прочитати цей твір про людину у світі, який так міняється.

Другий — це роман знаменитого боснійця Меши Селімовича «Острів». Меша Селімович народився 1910 року, під час Другої світової війни брав активну участь в югославському Русі опору, у повоєнний час вийшли збірки оповідань і повістей, романи «Чужа земля», «Тиша», «Туман і місячне сяйво», вважався просто добротним прозаїком, аж доки 1966 року не видав роман «Дервіш і смерть». Цей твір у Югославії був визнаний романом року, потім романом десятиліття, а далі пішов шквал перекладів європейськими мовами, згодом прийшла і світова слава. Після «Дервіша…» Селімович ще видав романи «Фортеця», «Острів», чималий том спогадів. Кілька разів висувався на Нобелівську премію. Та шведські академіки, котрі незадовго перед тим присудили Нобелівку Іво Андричу з тієї ж невеликої Югославії, більше того, з тієї самої, ще меншої Боснії, що й Селімович, вирішили, що два лауреати з такої країни буде занадто, треба почекати. Доки чекали, Меша Селімович 1982 року помер.

Я читав «Дервіш і смерть» в перекладі російською, а «Фортецю» — українською, видану, як не дивно, ще 1984 року «Дніпром» і добротно перекладену Іваном Ющуком. «Дервіш…» приголомшив. Перечитав три чи й чотири рази. Метання мусульманського монаха-дервіша, шейха Ахмеда Нуруддіна в умовах XVII століття й османської окупації, спроби його відстояти власну гідність, а потім, розчарувавшись, втекти від світу, намагання зробити вибір між вірністю своїм ідеалам і зрадою, і своєрідне заціпеніння від неможливості вибору, в’язкі філософські роздуми не тільки приголомшили, а й зачарували.

Роман став одним з моїх улюблених. Сподобалася і «Фортеця», теж філософський і спроектований на сучасність твір. Що ж до «Острова», то, дізнавшись, як аргументують свою високу оцінку дуже відомі авторитети — серб Мілівоє Маркович і росіянин Лев Анненський, — мені захотілося прочитати і цей останній роман Селімовича. Тим більше, що в ньому історія двох немолодих вже людей Івана і Катаріни, які мали в довгому житті радощі, а ще більше гіркоти і поразок, виховали дітей і внуків, а на старість поселилися на маленькому острові, де й згадують прожите. Наведу слова Мілівоє Марковича про «Острів»: «Це книга драматична, різка, гірка, психологічно перенапружена… вона зосереджена на екзистенційних проблемах, на людському самопереслідуванні, самозасланні, на відчуттях людини, яка хоч і безсила чинити опір, але не згодна бути розчавленою…» Я подумав, що на тлі останніх світових подій звучить більш ніж актуально. То як після таких слів і слів про двох, які «були добрими й порядними людьми, а лишилися трагічними мрійниками, та не здалися» — як не прочитати таку книжку?

Третя ж книга — листи Емілі Дікінсон. Жінка, що обрала шлях добровільного домашнього затворництва і за життя надрукувала усього сім віршів (а написала 1775), після смерті не лише здобула визнання, але дедалі більшою кількістю критиків і читачів у США і Європі була визнана найвидатнішим американським поетом всіх часів, випереджаючи навіть Волта Вітмена і Роберта Фроста. Написане про неї у світі (в Україні чудові есеї й критичні дослідження Соломії Павличко) перевищило в багато разів те, що написала вона сама. Українською видана в серії «Перлини світової лірики», російською — у серії «Библиотека всемирной литературы», є й окремі видання.

Але, крім глибоких філософських поезій, анахоретка Емілі Дікінсон, як виявилося, писала ще й листи. Багато листів. До родичів, тих, кого називала своїми духовними вчителями, тих, з якими нібито мала платонічну і лесбійську любов (Америка не відстала від України), до тодішніх кількох американських поетів і філософів. І всі вони ті листи зберегли, мабуть, усвідомивши їхню вагу й значення. І в Америці, ще в 50-ті роки минулого століття, вийшов тритомник (!) листів Емілі Дікінсон.

Я читав кілька десятків їх у російських перекладах. Це справді поезії в прозі, водночас глибокі філософські роздуми про життя, його сенс, людину серед природи і Всесвіту, послання Богу і людям. І я подумав: от би вийшов українською хоча б один томик. Ото була б радість.

Треба сказати, що я звертався до кількох видавців, до головного редактора «Всесвіту» Дмитра Дроздовського, перекладачів, намагаючись зацікавити. Видавці нібито щось обіцяли, мовляв, хай-но більше узнають про Едвардса, про епістолярну спадщину Дікінсон, про останній роман Селімовича, та віз і нині там. Кілька гарних перекладачів не проти, вони обома руками за, та от біда — видавництва платять лише за замовлені ними переклади. Хай замовляють — і готові взятися.

І от я думаю — а раптом хтось з інших видавців прочитає цей есей? І діло зрушиться, і я ще триматиму в руках (як і тисячі вдячних читачів, і «чукчів», і просто читачів) «Щоденник Ебенезера Ле Пажа», «Острів» і листи Дікінсон. Вірю, що вони того варті, щоб бути виданими українською мовою. Утім, як і надзвичайно цікаві есеї того ж Дж. Фаулза, такі як «Дерево», «Острови», «Земля», «Природа природи».

Компанія

Видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі в одному зі своїх роздумів навів такий анекдот. Один чоловік питає іншого: «Слухай, а ти взагалі-то Маркса читав?» — «Ні». — «А Енгельса?» — «Ні». — «А Лєніна?» — «Ні». — «А Сталіна?» Його співрозмовник зрештою не витримує: «Слухай, дай мені спокій. У тебе своя компанія, у мене своя».

Так от, якось я теж подумав: «А яка ж моя компанія?» Тобто ті автори, яких я читаю й перечитую, які подобаються, раз прочитані, і ти береш їх до «своєї компанії». Ні, не втираючись до неї, Боже борони, а вважаючи цих людей своїми, тому, що лягають на душу, припадають до душі, вносять у неї спокій чи, навпаки, тривогу, яка теж у той момент потрібна тобі для подальшого життя й руху. Які додають щось несподіване до твого розуміння світу. У яких є оті безцінні, незнані досі порухи людської душі, боріння серця, осмислення життя так, що тебе дивує. Іноді не власне осмисленням, а тим, що так можна думати, бо думка хоч і спантеличує часом, але начеб розсуває обрій. Автор не обов’язково має бути знаменитим, іноді й зовсім невідомим, але ти раптом відчуваєш: він — твій. Вже твій, і ти надалі чекатимеш, що він ще написав. Люди з «моєї компанії» добираються до чогось такого, до чого й мені хотілось би, але не завше вдається, швидше більше не вдається. Водночас їхня глибочінь заворожує, як зображена у вірші Євгенія Євтушенка (хоч він і не мій автор), якого колись вивчали в школі і який так і називається: «Глибина». Його ліричний герой стоїть на палубі пароплава, який пливе сибірською річкою Ангарою, вода чиста-чиста, навіть видно дно з камінцями під товщею прозорої води, тож здається, тільки простягни руку — дістанеш, а насправді — далеко. Автор чи його герой мріє про написання таких творів. Але мені подобаються й інші твори — художні, наукові, філософські, у яких доводиться продиратися через зміст, мов через хащу, але чогось-таки хочеться пробиратися, а от в інших — ні. Можливо, тому, що знаєш: за хащею побачиш сонячну галявину. Або є сенс продиратися заради порятунку власного життя й вибратися з хащі, у якій опинився.

Цей порятунок в дотику до слова часто відчуваєш неусвідомлено. Потрібних слів ще немає, ти й не знаєш, які вони, але є потреба їх шукати. Або як бажання побачити, що ж то за пташка, яку не бачиш і не знаєш, як вона називається, а співає там, у гущавині.

Іноді в таких творах дивно поєднуються прозора глибина і подібна до хащі складність, хоча б, здавалось би, це речі непоєднувані. Зрештою, таке поєднання починається у давніх філософів-антиків. Це ще дивніше, коли запитаєш себе, на кого було посилатися у своїх міркуваннях першим давньогрецьким філософам? Хіба на Бога чи, за тодішніми уявленнями, на богів. Але вони рідко до своїх богів зверталися.

Тут найперша і найбільша любов — Сократ. Не знаю, чи Платон справді тільки записав і передав те, що казав у своїх бесідах Сократ, чи приписав йому частину своїх думок, але відчуття пульсування отієї думки, те, як у ній відбивається життя, його осмислення — дивовижне. І це в V столітті до нової ери! Коли видавництво «Грані-Т» запропонувало мені підключитися до їхньої серії «Життя видатних дітей» і написати короткі повістини чи великі оповідання про дитинство п’яти видатних особистостей, які вплинули на розвиток людства, я, ні хвилини не вагаючись, першим назвав Сократа. Платон писав, що Сократ усе життя любив дискутувати й ставити іншим запитання, які стосувалися плину й сенсу життя, людського вибору в тих чи інших ситуаціях. Мені захотілося уявити, які запитання міг поставити хлопчик Сократ, Сократик по-українськи, у дитинстві своїм ровесникам і дорослим, над якими питаннями життєплину вже тоді думав. Так народилася повість «Запитання афінського хлопчика», яка ввійшла до збірки «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі і Енн Бронте».

Взагалі ж мені іноді здається, що справжня, як кажуть, питома за своєю суттю філософія на грецьких філософах-антиках і закінчується. На Сократі, Платоні, Аристотелі, Алківіаді, Зеноні, Парменіді і їхній «компанії». Бо римські із Сенекою включно були вже певною мірою вторинні, їхні праці або спиралися на мислення древніх еллінів, або полемізували (відкрито чи приховано) з ними. А філософія середньовіччя від Августина до Томи Аквінського і навіть далі спирається на теологію, християнські догми й постулати, які слугують для неї своєрідним «інкубатором». Навіть вільнодумці Спіноза й Декарт у своєму протесті й прагненні мислити вільно все одно огорнуті майже невидимим павутинням. Його не бачимо, особливо на відстані, але воно є, і в якийсь момент це відчуваємо.

Справжня принципово нова філософія для мене постає в працях Іммануїла Канта. Проблеми людської свободи та моральності, які постають у Канта, — це думки, судження Канта і нікого більше. Це прагнення думати над тим, що становить сенс буття, що, зрештою, змушує думати. І вершини — знамениті чотири кантівські тези-антитези. Вони захоплюють і болять. І апелюють, як ніщо інше.

Вже за одну думку про те, що мистецтво не можна творити поза формами нашого чуттєвого споглядання, Кант близький мені. Він допомагає не сприймати сучасні суто умоглядні фокуси, добування так званого інтелектуального й оригінального слова, від якого відгонить чимось нелюдським, холодним, механічним, таким, що заперечує саме життя… І тут я погоджуюся з Олегом Лишегою, що «гра в бісер», по суті, це відчай перед реальним життям, додам: і страх через неможливість його сприйняти. І тут приходить полегшення, те, що дозволяє усміхнутися: тож ще у XVIII столітті саме про те, що мистецтво, творчість повинна йти від почуттів, від почування світу, по суті, і писав Кант.

Далі були, звісно, К’єркеґор, Ясперс, Фромм, Фрейд (як філософ), Камю, Берґсон, Розанов, українці (таки українці!) Памфіл Юркевич, Микола Шлемкевич, Сергій Кримський, яких іноді теж перечитую. Про глибу Сковороди окрема розмова, вистачить сил і часу — напишу. Скажу тільки, що звинувачення Сковороди в життєвій нещирості, які з’явилися в деяких наших есеїстів, рішуче відкидаю.

Один із моїх улюблених філософів — Мераб Мамардашвілі. Його називають часом неокантіанцем, але, гадаю, це не зовсім так. Він філософ, що повернув філософії здатність думки, просто думки, вільної від цитат, показав процес думання і водночас ввів літературу як повноправну частину філософії — філософію слова і художнього зображення, що виростає з мислення (не письменників, а філософа) — на прикладах аналізу творчості Пруста, Кафки, Мандельштама… Серед філософів, якими захоплююся, Хосе Ортеґа-і-Ґассет і Еміль Чоран (Сьоран). Останнього звинувачують в депресивності й насаджуванні ідей суїциду, але для мене насамперед він — зразок вільної глибокої думки. Ну, а вислів Мамардашвілі «Про що б ще помислити» став і моїм життєвим кредо. Як то кажуть, у міру можливостей, а не з бажанням думати.

…Далі я хотів так само, або й більше, зупинитися на творчості улюблених письменників за принципом «чому та за що». Та просто назву тих, кого тягне перечитувати, що я й роблю. Чому, я написав вище. Насамперед повинен сказати про свою велику вину перед Чарльзом Діккенсом. Колись, у молодості, беручись перечитувати те, що читав у дитинстві, я після кількох сторінок погордливо відкладав книжку — занадто сентиментально, просто, мелодраматично, не сучасно, себто не модерново! Тепер же розумію, яку велику космічну людяність, у якій людська душа така ж, як неозорий космос або й більше, я відштовхував. Ні, просто людяність, суть людського існування — простого, як сантимент, коли когось пожалів, і глибокого, як весна, літо, осінь, зима, у яких мешкає світ, яким належить людина, котра мусить жити й виживати. Просто живе, маленька чи вже доросла. У «Пригодах Олівера Твіста», «Посмертних записках Піквікського клубу», «Домбі й синові», «Холодному домі», «Девіді Копперфілді» — зрештою у всьому Діккенсі, підозрюю, і тому ще мною не прочитаному. Те, що перечитую, — «Ідіот», «Брати Карамазови», «Двійник», «Бідні люди», «Гравець», «Неточка Незванова» — гадаю, автора називати не треба. Достоєвський, як і Гоголь (в усій своїй повноті й суперечностях) — вічна любов. Як і Кафка, особливо його «Процес», «Замок», «Щоденники», «Вирок» (на мій погляд, найкраще, найглибше оповідання взагалі будь-коли і будь-ким написане). Далі Фолкнер, головні твори якого для мене — «Світло у серпні», «Як я помирала», «Сарторіс», «Ведмідь», «Запах вербени», «Сільце». Страшенно зрадів, коли здійснилася моя мрія — прочитати «Світло у серпні» українською. Та й переклад Олега Короля, на мій погляд, вдалий. Як то кажуть, окрема подяка пану Олегу Жупанському, видавцеві.

Не можу сказати, що присвята Олександра Вільчинського в його романі «Дерева на дахах» — «Українським інтелектуалам, котрі не змогли дочитати “Улісса” — про мене, бо двічі дочитував десь до середини, а далі «пробігав» цілі розділи. Хоча дещо й перечитував, себто окремі розділи. Джойс, саме Джойс, перший постмодерніст. Це ж треба — стільки перелопатити: літератури, історії, філософії і все це пристосувати (шукайте алюзії й ілюзії) до свого твору! До одного дня в житті своїх героїв. А без цих прямих чи прихованих цитат — де ж сам Джойс? Невже у цій грандіозно виконаній роботі? Чи не у з’єднаних цитатах «потоку свідомості», які треба було якось зліпити? Робота ж то, робота яка виконана! Грандіозна. Захоплююся. На жаль, виконаним, а не Джойсом, себто його «Уліссом». Хто хоче, киньте в мене каменем.

І мої флоберівські «Пані Боварі», «Саламбо», «Проста душа». Як і «Фієста», і «Старий і море», і майже всі оповідання Хемінгуея. Взагалі ж міг би повторити слова Маркеса: «З мене поганий читач. Я перестаю читати, коли мені не цікаво». А надзвичайно цікаво було читати геть усі доступні романи Дж. Кутзее, «Шошу» Ісаака Зінґера, «Бляшаний барабан» Ґрасса…

Тут я ще раз спинюся й далі, щоб не «розтікатися мислію по дереву», просто назву ті книжки й окремі твори, котрі не просто сподобалися, а вразили мене, до яких я час від часу повертаюся і з чистою совістю нахабно-наївно рекомендую прочитати тим, хто, можливо, ще їх не читав. Почну з рідної української. «Скарб» Олекси Стороженка (гадаю, з цього оповідання починається модернова українська література, а може, й світова абсурдистська), «Страчене життя» і оповідання Архипа Тесленка (за підтекстом і модерновістю ні з ким зрівняти), «Чесність із собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Федько-халамидник» Володимира Винниченка, «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, новели Василя Стефаника, Григорія Косинки, «Місто», «Невеличка драма», «Повість без назви» Валер’яна Підмогильного, «Вершники», «Чотири шаблі» Юрія Яновського (переконаний — новаторство Яновського ще належить оцінити), «Доктор Серафікус» Віктора Петрова-Домонтовича, «Марія», «На білому коні», «На коні вороному» Уласа Самчука, «Диво» Павла Загребельного, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сад без листопаду» Романа Андріяшика, «Родинне вогнище», «Двоє на святі кохання» Євгена Гуцала, «Три зозулі з поклоном», «Сліпий дощ на спілі яблука» Григора Тютюнника, проза Анатолія Дімарова… З нині живущих не називаю нікого, щоб нікого не образити, хоч є з десяток чи й два творів, які по-доброму здивували і таки вразили.

Правда, постає питання, чого навчили ці книжки? Чого навчила філософія улюбленого Сократа? Боюся, що нічого. Принаймні як жити. А може, вони й не вчили? Може, їхні слова, думки самі напросилися до моєї доволі безалаберної голови? А там осіли тихенько на дні. Із паростка, який проклюнувся, виросла думка про те, що найголовніший філософський постулат, ні, не постулат, а вчинок, а може, й постулат-учинок Сократа — це його відмова втекти з в’язниці, куди його посадили за нібито зневагу до релігії і звичаїв, а насправді несправедливо — то була помста за його волелюбні думки, які спонукали до думання взагалі. Сократ розуміє, що вирок йому несправедливий, але цей вільнолюбець закликає поважати закони, які вимагають шанувати, обов’язково виконувати судові вироки. Він не хоче порушити закон, зрушити цеглину в основі, хай недосконалого, але права. І дає останні розпорядження перед тим, як випити цикуту, просить неодмінно повернути сусідові півня, котрого позичав…

Назву ще кілька книжок із зарубіжної літератури, ближчої за часом появи, з яких ще не було вигнано людину з її характером, долею, болями, порухами тієї ж душі. Першим чомусь приходить англійський письменник японського походження Кадзуо Ісігуро з його романом «Залишок дня» — там події до Другої світової, під час її і після подані з точки зору дворецького відомого політичного діяча — надзвичайно цікаво. У німця Патріка Зюскінда, окрім його знаменитого «Парфумера», надзвичайно подобаються «Голубка» і особливо «Повість про пана Зоммера», де той пан Зоммер, дивак, якого всі намагаються вчити жити, за всю повість вимовляє одну-єдину фразу: «Та залиште ви мене нарешті в спокої». Хоч деякі сучасні інтелектуали кривляться, щойно почують ім’я француза Еріка-Еммануеля Шмітта, називаючи його прозу «псевдоінтелектуальною», мені його творчість страшенно подобається. «Хто хоче пролити сентиментальні сльози, тим Володимир Лис рекомендує «Оскар і рожева пані», — написала одна пані в інтернет-виданні, коли я назвав десяток книг, які рекомендую прочитати. Ні, не тому рекомендував. Мене, «динозавра», справді взяли за душу чотирнадцять листів до Бога хлопчика Оскара, хворого на рак, в останні дні його життя. Відтак я перечитав усе, що перекладено зі Шмітта. Останнє — «Інша доля» про два варіанти життя Гітлера — того, якого ми знаємо, і того, який все-таки став художником.

Ще один француз не відпускає — Паскаль Кіньяр. Особливо його роман «Записки на табличках Апроненії Авіції». Повертаюсь і повертаюсь, бо для мене це магія. Це роман з двох частин. У першій описано історичні події кінця ІV — початку V століття, коли гинула Римська імперія. У другій — записки цієї самої Апроненії, римської матрони, де жодного слова про ті ж події, потрясіння, а лише розповіді про те, що купила, які розпорядження давала, про сім’ю й коханців. Дуже незвичайний ефект. Але за цей роман мені вже дісталося, як і за мого улюбленого англійця Джона Фаулза. Просунутий письмак сказав — так, він інтелектуал, але надто сюжетний, майже детективний, а відтак старомодний… А мені подобається все, а особливо «Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта», а найбільше есеїстика, дивовижні есеї про природу й людину серед неї, як у тих же «Островах», «Землі», «Природі природи» та й усіх інших.

Найліпше, що написано про біблійні часи, на мій погляд, ліпше навіть за Сарамаго і Казандзакіса, — це повісті шведа Пера Лаґерквіста «Варавва» і «Маріамна», а ще є дивовижний його твір про Середньовіччя, владу й людину — роман «Карлик». Я пожартував якось, що один із творів, які кілька разів перечитував, написаний про мене. Це роман латиського прозаїка Алберта Белса «Клітка». Бо він узагалі про людину, архітектора за професією, таку собі безалаберну, неорганізовану, тюхтія, майже байдужого до побуту, який, коли настає небезпечний для життя час і дилема вибору, вміє боротися не тільки за власне життя, а й за щось більше, що сконцентроване в одній людині й мовби символізує людину взагалі. З Белса ще рекомендую «Сховище», хоч усі його романи чудові.

Киньте в мене ще раз каменем, але в «моїй компанії», окрім Кнута Гамсуна, ще й також норвежець Юхан Борґен, швед Торґні Ліндґрен з його потрясним романом «Джмелиний мед» про ворожнечу двох братів-селюків, до долі яких дотикається сучасна інтелектуалка. Двічі перечитував «Виючого мірошника» фінна Арто Паасілінни, як і його «Рік зайця».

Страшенно радів, коли несподівано дали Нобелівку австрійській письменниці Ельфріді Елінек, бо оцінили нарешті творчість справді психологічну (скандальність — це вже другий план), і був би радий, якби так оцінили Крістофа Рансмайра, його складні романи «Останній світ», «Жахи льоду і холоду», «Хвороба Кітахари». Я теж перечитав «Останній світ» тричі, подумки допитуючись, чим бере цей таки правдешній модерніст чи й постмодерніст, один з небагатьох їх, у яких є художність і відчуття світу як такого, окрім майстерного складання слів.

Страшенно люблю японців, перечитав і Кобо Абе, і Кавабату, і Кендзабуро Ое, і Едогаву Рампо, і Харукі Муракамі, і ще з десяток перекладених — ну подобаються японці і все. Але я кілька разів перечитував оповідання Дзюнтііро Танідзакі «Татуювання», «Цзілінь», «Історія Сюнкін». Перше — за виняткове зображення пристрасті мистецтва та усвідомлення жінкою своєї величезної сили впливу на чоловіків, друге — за витончене зображення словесного психологічного поєдинку Конфуція і жорстокої дружини китайського правителя. Третє — за трагічне й ліричне зображення поєднання сваволі і таланту. Що я ще перечитую — це коротку прозу нідерландського письменника Сімона Карміггелта. Скільки в ній підтексту й добродушної іронії! Прозу росіян Євгенія Замятіна і Юрія Олеші. І ще (так-так) вічні «Темні алеї» Івана Буніна. Мушу згадати Володимира Солоухіна, справжнього російського націоналіста, але диво дивне — не шовініста, який любив Україну і поважав українців, — перечитую його «Траву», «Час збирати каміння», «Тихе полювання».

І востаннє киньте каменем і посміхніться — прозу Ганса Еверса, зокрема його сповненого елегантної містики «Павука» і «Щоденник помаранчевого дерева». Ну і передостаннє — я лише раз прочитав «Сто літ самотності» Маркеса і разів п’ять «Полковнику ніхто не пише», для мене цей твір сповнений також незрозумілої, особливої магії. І так само оповідання Хуліо Кортасара, але не його штучно склеєні романи. Про Борхеса і Селу не кажу, хвалитися їх читанням майже моветон. Мій Мілан Кундера, якому, певно, вже не дадуть Нобелівки. Але найвища насолода — звісно ж, перечитувати поезії. Насамперед мою українську найчудовішу п’ятірку — Тичину, Свідзінського, Антонича, Рильського, Бажана. Звісно, поза конкуренцією, Шевченка. Далі — Чубая, Вінграновського і… дуже багатьох. Ну і в пристойних перекладах, на жаль, більшості російських, Роберта Фроста, Емілі Дікінсон, чеха Ярослава Сейферта, греків Ріцоса і Кавафіса, у гарних українських — Лорку, сербку Десанку Максимович, поляків Віславу Шимборську, Збіґнєва Герберта (на жаль, для мене поезія Мілоша — це лише поезія холодного розуму, втім, як і частково в Бродського), японців Мацуо Басьо, Іссу, Ісікаву Такубоку… китайців брата Лі Бо і друга Ду Фу, як назвав їх той же Лишега, чілійку Габріелу Містраль, француза Анрі Мішо… Ну і росіян, звісно, в оригіналі, які, я певен, Путіна б не підтримали — Осипа Мандельштама, Анну Ахматову, Ніколая Заболоцького, Арсенія Тарковського, Ніколая Рубцова, Марію Петрових…

Написав, і на душі полегшало. Моя компанія (назвав, зрозуміло, тільки частину імен) — це ті, в обійсті слова котрих можна прихилити голову. Але не тільки захоплюватися новизною тексту, тим, що ось цей написав так, як ще не писав, не казав ніхто. Відчути поряд з новизною пульс тої людяності, яка в сучасній літературі ще існує, у якій ще є надія. Щось невловиме, що цю надію зберігає. Де можна залишити мовби на сховок і свої думки. І бути певним, що в цих людей є те, що неодмінно покличе повернутися. І ще, знаєте, так бува, кличе вогник у домі того, кого ти знаєш, чи вогонь, що на узбіччі дороги, де ти колись сидів у добрій компанії.