Мізері

ІІ Мізері[70]

Хоча Є н Кармайкл н е виїхав би з Малого Да н торпа н і за які коштов н ості королівської скарб н иці, ві н мусив виз н ати, що дощі в Кор н веллі були гірші за будь-яку зливу в і н шій части н і А н глії.

При вході була почепле н а стара ряд н и н а, і ві н повісив мокрий плащ, стяг н ув чоботи та з н яв її з гачка, щоби витерти н асухо своє русяве волосся.

Здалеку, у віталь н і, бри н іла мелодія Шопе н а, і ві н н а хвильку застиг із руш н иком у руках, дослухаючись до н еї.

Волога, що стікала по щоках Є н а, була тепер н е краплями дощу, а слізьми.

Ві н пригадав, як Джеффрі н аказував йому: н е плач при н ій, друже, н іколи н е дозволяй собі плакати у її присут н ості!

Звіс н о, Джеффрі був правий (старий добрий Джеффрі рідко помилявся), але і н коли, коли Є н лишався н а самоті, до н ього приходило н епроха н е усвідомле нн я, що Мізері ледве вирвалася з обіймів тем н ого Же н ця, і йому було н есила стримувати сльози. Ві н так її любив, ві н би помер без н еї. Без Мізері для н ього просто н е залишиться місця в цьому житті, і життя саме його полишить.

Її пологи були довгими та склад н ими, але, як виголосила повитуха, н е довше та н е склад н іше, н іж у н езліче нн ої кількості молодих жі н ок, яких во н а бачила до того. Лише після пів н очі, за годи н у по тому, як Джеффрі поїхав по лікаря в бурю, що швидко н асувалася н а їх н є мале н ьке містечко, аж тоді повитуха за н епокоїлася. Саме тоді почалася кровотеча.

— Старий добрий Джеффрі! — цього разу промовив Є н уголос, коли зайшов у величез н у кух н ю, оздобле н у в захід н о-а н глійському стилі та н атопле н у так, що мож н а було з н епритом н iти.

— Ви шось мовили, мій сере? — перепитала місіс Рамадж, виходячи з комори. То була н оровлива, та попри все улюбле н а еко н омка Кармайклів. Як завжди, її чепчик був зсу н утий н абік, і від н еї пахло тютю н ом, який во н а н юхала вже багато років, гадаючи, що про її таєм н у пристрасть н іхто н е здогадується.

— Я н е до вас, місіс Рамадж, — відповів Є н .

— Судячи з того, як крапотіло з вашого плащика в передпокої, ви замалим н е потопилися між сараями та хоромами!

— Так, ваша правда, — сказав Є н і подумав: «Якби Джеффрі з лікарем приїхали хоч н а десять хвили н піз н іше, во н а би померла».

Ві н свідомо н амагався відіг н ати цю мар н у та жорстоку ідею. Думка про життя без Мізері була н астільки н еймовір н ою, що, коли во н а пробиралася йому в голову, ві н н еодмі нн о дивувався.

Аж раптом, розвіюючи ці похмурі розмірковува нн я, залу н ав здоровий крик н емовляти, його си н а, який проки н увся та вже н аготувався до вечері. Є н почув тихі кроки Е нн і Вілкс, вправ н ої годуваль н иці Томаса, яка почала заспокоювати малюка та мі н яти йому пелюшки.

- Н аша крихітка сьогод н і розгукалася, — зауважила місіс Рамадж, і Є н з н ову, з н еодмі нн им подивом, згадав, що ві н став батьком мале н ького хлопчика, а потім почув голос дружи н и, яка стояла у дверях:

— Вітаю тебе, любий.

Ві н підвів очі та погля н ув н а свою коха н у Мізері. Во н а стояла, трохи прихилившись до одвірка, і н а її плечі щедрою розкішшю падало кашта н ове волосся, в якому світло відбивалося загадковими тем н о-рудими іскрами. Її обличчя було досі бліде, але н а щоках Є н помітив перші оз н аки рум’я н цю. Її очі були тем н ими та глибокими, і в н их відблискувало світло кухо нн их світиль н иків, н аче мале н ькі дорогоці нн і діама н ти н а чор н ій повсті.

— Коха н а моя! — скрик н ув ві н і ки н увся до н еї, як того д н я в Ліверпулі, коли ві н був упев н е н ий, що її викрали пірати, як і заприсягався Божевіль н ий Джек Вікершем.

Місіс Рамадж раптом згадала про якісь н езакі н че н і справи у віталь н і і лишила їх удвох. Проте вийшла во н а з усмішкою н а обличчі. Місіс Рамадж також і н коли мимоволі замислювалася, н а що би перетворилося їх н є життя, якби Джеффрі та лікар запіз н илися хоч н а годи н у тієї тем н ої грозової н очі два місяці тому або якби н е спрацювало експериме н таль н е перелива нн я крові, коли молодий хазяї н так сміливо віддав влас н у живу кров, щоб во н а текла по вис н аже н их суди н ах Мізері.

— Ох, жі н очко, — сказала во н а собі, поспішаючи коридором до віталь н і, - про такі штуки н е тре’ й думать.

Гар н а н аста н ова, таку саму пораду давав собі Є н . Але во н и обоє розуміли, що гар н і поради легше давати, н іж слідувати їм.

Н а кух н і Є н міц н о обій н яв Мізері, і в солодкому ароматі її теплої шкіри його душа помирала та н ароджувалася з н ову й з н ов.

Ві н торк н увся її грудей та відчув силь н е, розміре н е биття серця.

— Якби ти померла, я би помер із тобою, — прошепотів ві н .

Во н а оповила його шию руками, і доло н я Є н а щіль н о притис н улася до її грудей.

— Тихо, любове моя, — прошепотіла у відповідь Мізері, - н е кажи дур н иць. Я тут… я поруч. А тепер поцілуй ме н е! Якщо я помру, то тільки з бажа нн ям бути з тобою.

Ві н уп’явся губами в її губи та запустив руки у її розкіш н е кашта н ове волосся, і н а мить у світі н е залишилось н ікого, окрім н их двох.

Енні поклала три друковані сторінки на нічний столик. Пол чекав, що вона скаже. Йому було цікаво, проте він не сильно переймався — зісковзнути назад у світ Мізері виявилося напрочуд легко. Її світ був банальним і мелодраматичним, але це не змінювало того факту, що повернення й близько не було таким неприємним, як він очікував. По правді, Пол скоріше відчув затишок, ніби вдягнув пару старих домашніх капців. Тому він був так щиро та відверто спантеличений, що аж рота роззявив, коли Енні сказала:

— Це все неправильно.

— Тобі… тобі не сподобалося?

Він ледве міг у це повірити. Як вона могла любити інші романи Мізері, а цей уривок — ні? Він був настільки Мізері вським, що радше скидався на карикатуру: стара добра місіс Рамадж потайки нюхала тютюн у коморі, Єн та Мізері лапали одне одного, наче парочка збуджених підлітків після п’ятничної шкільної вечірки, а…

Тепер Енні здавалася спантеличеною.

— Не сподобалося ? Звісно, сподобалося. Чудово написано. Коли Єн пригорнув до себе Мізері, я заплакала. Не змогла стриматися, — очі в Енні дійсно були трохи почервонілі, - а те, що ти назвав годувальницю малого Томаса на честь мене… це дуже мило.

Він подумав: «А ще й кмітливо — принаймні, я на те сподіваюся. І до речі, голубонько, спочатку я хотів назвати малюка Шоном, проте ім’я довелося змінити, оскільки цих довбаних пропущених «н» і так виявилося забагато».

— Тоді, боюся, я тебе не розумію.

— Ні, не розумієш. Я не сказала, що уривок мені не подобається , я сказала, що він неправильний . Це ошуканство. Доведеться все змінити.

Невже він колись розглядав її як ідеального читача? Ото маєш. «Віддам тобі належне, Поле, коли ти помиляєшся, то на всі сто». Вірний читач щойно перетворився на Безжального редактора.

Навіть не усвідомлюючи своїх дій, Пол зобразив на обличчі щиру зацікавленість, як робив завжди, коли слухав редакторів. Він називав цей вираз «чим я можу вам допомогти, пані?», тому що більшість редакторів скидалися на жінок, які приїздили на станцію техобслуговування та наказували механіку полагодити те, що видає оті дивні стуки під капотом або робить «біп-біп» у панелі приладів, і, будь ласка, зробіть мені це годину тому. Вираз щирої зацікавленості гарно спрацьовував, бо він лестив редакторам, а коли редакторам лестять, вони інколи готові поступитися своїми божевільними забаганками.

— Чому ошуканство?

— Ну, Джеффрі поїхав по лікаря, — відповіла вона. — Тут усе правильно. Це сталося в тридцять восьмій главі «Дитини Мізері». Але, як нам добре відомо, лікар так і не приїхав, оскільки кінь Джеффрі перечепився через загорожу на заставі підлого містера Кранторпа, коли Джеффрі намагався її перестрибнути… сподіваюся, цей паскудник отримає по заслузі в «Поверненні Мізері», Поле, дуже на це сподіваюся. Джеффрі зламав плече та кілька ребер і майже всю ніч пролежав під дощем, поки поруч не проходив підпасок і не знайшов його. Лікар так і не приїхав, розумієш?

— Так, — сказав Пол і раптом усвідомив, що не може відвести очей від Енні.

Він гадав, що вона намагалася сісти в крісло редактора чи навіть посягнула на трон співавтора і вже наготувалася вказувати, що і як писати. Але це було не так. Наприклад, містер Кранторп. Вона сподівалася , що містер Кранторп отримає по заслузі, але не вимагала цього. Енні розглядала розвиток подій у романі як дещо, що існує поза межами її впливу, незважаючи на те, що вона повністю контролювала самого Пола. Але деякі речі були просто неможливими. Творчий підхід чи брак творчого підходу нічого не змінить, і йти цією стежкою було все одно, що видати наказ, у якому заборонялась гравітація, чи грати цеглиною в настільний теніс. Енні дійсно була Вірним читачем, проте не Вірним бовдуром.

Вона би не дозволила йому вбити Мізері… але так само не дозволить повернути її до життя обманом.

Пол знесилено подумав: «Боже правий, але ж я її ВБИВ . Що ж мені з цим робити?»

— Коли я була маленька, — сказала Енні, - то часто ходила на кіносеріали[71]. По одній серії на тиждень. «Маскований Месник», «Флеш Гордон», навіть був один про Френка Бака, чоловіка, який їздив до Африки ловити диких звірів і навіть міг приручати левів і тигрів самим лише поглядом. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, але ти не можеш бути такою старою, Енні. Певно, ти бачила їх по телевізору або тобі розказували старший брат чи сестра.

Біля кутиків її рота, у щільній плоті щік, на мить з’явилися ямочки, а потім зникли.

— Та годі тобі, пустунчику! Хоча в мене дійсно був старший брат, і кожного суботнього вечора ми ходили з ним у кіно. То було в Бейкерсфілді, штат Каліфорнія, де я виросла. І хоча я завжди любила випуски новин, кольорові мультики та, власне, кінофільми, все одно нетерпляче чекала наступного випуску кіносеріалу. Я інколи цілий тиждень розмірковувала над чудними моментами в цих епізодах. Особливо коли нудьгувала на уроках або няньчилася з тими чотирма паскудниками місіс Кренміц, що жили поверхом нижче. Як же я ненавиділа цих маленьких паскудників.

Енні замислилась і замовкла, втупивши очі в куток. Вона знову відключилася. Це сталося вперше за кілька днів, і Пол стривожився, чи не перейшла вона на якийсь нижній виток свого існування. Якщо так, краще тримати язика за зубами.

Нарешті вона виринула з небуття. На її обличчі з’явився вираз легкого здивування, ніби вона не очікувала, що зовнішній світ і досі тут.

— Більше за все я любила серіал про Рокетмена[72]. Скажімо, наприкінці шостого епізоду «Смерть у небі» він знепритомнів, коли літак падав на землю. Або кінець дев’ятого епізоду під назвою «Шалена доля», де його прив’язали до стільця в палаючому будинку. Або він опинявся в машині без гальм, чи в кімнаті з отруйним газом, чи його било електричним струмом.

Енні говорила про ці речі з захватом, який видавався дивним через явну відвертість.

— Це називається «інтрига», — вставив Пол.

Енні насупилася:

— Я знаю, містере Розумако. Господи, інколи здається, що ти мене маєш за повну дурепу!

— Ні, Енні, нічого подібного.

Вона нетерпляче махнула на нього рукою, і Пол вирішив, що краще її не перебивати (принаймні сьогодні).

— Я намагалася здогадатися, як він вибереться з чергової халепи, — ото була втіха. Інколи здогадувалася, інколи — ні. Та я не дуже цим переймалася, якщо вони грали за правилами. Тобто люди, які писали ці історії.

Вона різко глянула на нього, ніби переконуючись, що він усе зрозумів. Пол подумав, що було би важко не збагнути.

— Як того разу, коли він опинився непритомний у літаку: отямився, а під сидінням — парашут. Він його надягнув і вистрибнув із літака — усе справедливо.

«Мила моя, з тобою би не погодилися тисячі викладачів курсів літературної майстерності, - подумав Пол. — Те, про що ти кажеш, називається «deus ex machina»[73], Бог із машини — прийом, уперше використаний у грецьких амфітеатрах. Коли драматург підводив героя під нерозв’язну ситуацію, згори спускався прибраний у квіточки стілець. Герой сідав на нього, і його піднімали подалі від лиха. Навіть найтупіший нікчема докумекає, що малося на увазі, - героя рятував Бог. Проте «deus ex machinа» (який, користуючись технічною термінологією, часом називають «старим трюком із-парашутом-під-сидінням» ) остаточно вийшов із моди приблизно 1700 року. Окрім, звісно, таких непорозумінь, як-от серії «Рокетмена» чи книги про Ненсі Дрю. Застаріла інформація, Енні».

Протягом однієї страшної, довіку незабутньої секунди Пол намагався стримати вибух сміху. Зважаючи на настрій Енні, це б напевне призвело до неприємного та болючого покарання. Він похапцем затулив рота рукою, сховавши зародки посмішки, та спромігся зімітувати напад кашлю.

Вона боляче постукала його по спині.

— Краще?

— Так, дякую.

— Я можу продовжувати, Поле? Чи ти бажаєш прочхатися на додачу? Може, відро принести? Раптом тебе виверне кілька разів?

— Ні, Енні. Продовжуй, будь ласка. Мені справді дуже цікаво.

Здавалося, вона пом’якшала — не зовсім, але хоч трохи.

— Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично , але чесно.

Пол замислився над цим, задивувався (він завжди дивувався, коли час від часу Енні видавала такі глибинні спостереження) і, зрештою, вирішив, що Енні права. Поняття «чесно» і «реалістично» могли бути синонімами в якомусь іншому, кращому світі, але явно не в цьому.

— Візьмемо іншу серію, — продовжувала Енні, - і саме в цьому полягає проблема з тим уривком, що ти написав учора, Поле, тому слухай мене уважно.

— Я весь обернувся на слух.

Вона знову кинула на нього різкий погляд, видивляючись, чи він жартує. Проте обличчя Пола було бліде та зосереджене, дуже схоже на обличчя старанного школяра. Бажання сміятися зникло, коли він усвідомив, що Енні знала все про прийом «deus ex machina», окрім самої назви.

— Гаразд, — сказала вона. — То була серія «без гальм». Погані хлопці посадили Рокетмена… тільки що він був перевдягнений в іншого героя… у машину без гальм, потім заварили всі дверцята та пустили автомобіль униз по гірському серпантину. Кажу тобі, я ледве всиділа на місці.

І зараз вона сиділа на самому краєчку ліжка. Пол влаштувався навпроти неї у візку. П’ять днів тому відбулася його експедиція у ванну та вітальню, і він оклигав від цього досвіду раніше, ніж міг на те сподіватися. Здавалося, сам факт, що його досі не викрили, діяв як надзвичайний відновлювальний еліксир.

Вона кинула неуважний погляд на календар, де хлопчик мчав на санчатах крізь нескінченний місяць лютий.

— Тож бідний-нещасний Рокетмен застряг у тому авто без свого літального ранця, навіть без шолома з дзеркальними скельцями. Він намагався викрутити кермо, зупинити машину, відчинити двері — все одночасно. Кажу тобі, справ у нього було більше, ніж в однорукого шпалерника!

І раптом Пол уявив собі цю картину та інстинктивно зрозумів, як із такої сцени, наскільки б абсурдною та мелодраматичною вона не була, можна надоїти трохи напруження. Пейзаж, що нахиленою прямою загрозливо проноситься повз глядачів. Інший кадр: гальма, що мляво потопають у килимку, коли нога чоловіка (Пол чітко побачив ногу, узуту в черевик із перфорованим носком у стилі 1940-х років) із силою тисне на педаль. Ще один кадр: плече, яким чоловік намагається вибити двері. У наступному кадрі показують машину зовні, по контуру дверей тягнеться неохайна низка намистинок припою. Безглуздо, звичайно, жодної літературної цінності, але все одно можна щось утнути. Прискорити серцебиття глядачів. Аж ніяк не «Шивас Регаль»[74], скоріше художній еквівалент сільського шмурдяка.

— А потім ми бачимо, що дорога веде просто в урвище, — розповідала Енні, - і всі в кінотеатрі зрозуміли: якщо Рокетмен не вибереться з машини раніше, ніж той старий «гадсон»[75] полетить у прірву, йому буде гаплик. Отакої! Мчить собі машина, у ній крутиться Рокетмен, намагаючись загальмувати чи вибити двері, а потім раз — і дорога закінчується! Машина зависла в повітрі та впала. Десь на півдорозі до землі вона вдарилася об схил, зайнялася й покотилася в океан. Потім на екрані з’явилася заключна фраза: «НАСТУПНОГО ТИЖНЯ СЕРІЯ ІІ, “ДРАКОН ЛЕТИТЬ”».

Енні сиділа на краєчку ліжка — руки були міцно зчеплені, великі груди швидко здіймалися та опускалися.

— Ну, — сказала вона, утупивши очі в стіну й навіть не дивлячись на Пола, — після того я майже не дивилася фільм. Протягом наступного тижня я не просто час від часу згадувала про Рокетмена, я думала про нього весь час. Як би він міг звідти вибратися? Я й гадки не мала. Наступної суботи я прийшла під кінотеатр опівдні, хоча каса відкрилася тільки о першій п’ятнадцять, а кіно почалося о другій. Але, Поле… те, що сталося… ти ніколи не здогадаєшся!

Пол нічого не відповів, але здогадатися було не важко. Він зрозумів, як вона могла захоплюватися тим, що він написав, і все одно визнавати, що воно неправильне. Визнавати і говорити про це не сумнівними заплутаними фразами, якими подеколи користувалися літературні критики, а з чіткою та беззаперечною впевненістю Вірного читача. Він усе зрозумів, і йому стало навдивовижу соромно за самого себе. Енні була права. Те, що він написав, справді було ошуканством.

— Кожна нова серія завжди починалася з кінцівки попередньої. Тож нам показали, як машина мчить униз, показали урвище, показали, як він б’є у двері, намагаючись їх відчинити. Аж раптом, коли машина під’їхала до самого краю, дверцята відчинилися і він викотився на дорогу! Машина полетіла у прірву, і діти в кінотеатрі зраділи, бо Рокетмен вибрався з автомобіля, але я не раділа, Поле. Я була така зла! Я закричала: «Минулого разу все не так скінчилося! Минулого разу все не так скінчилося!»

Енні зіскочила з ліжка та, опустивши голову, почала міряти кімнату швидкими кроками. Волосся обрамляло її обличчя кучерявим ореолом, очі палали, кулак раз у раз бив у долоню.

— Брат намагався мене заспокоїти, а коли нічого не вийшло, спробував затулити мені рота рукою, тож я його вкусила та продовжувала кричати: «Минулого разу все було не так! Ви що, подуріли всі чи не пам’ятаєте? Чи у вас амнезія?» А брат сказав мені: «Енні, ти з’їхала з глузду», — але я знала, що це не так. А потім підійшов менеджер та сказав, що як я не стулю пельку, то мені доведеться покинути сеанс, а я йому відповіла: «Та я й сама звідси піду, бо це брудне ошуканство , минулого тижня все не так скінчилося!»

Вона глянула на нього, і Пол розпізнав погляд справжнього вбивці.

- Він так і не вибрався з тої кукурікнутої машини! Коли вона полетіла в прірву, він був усередині! Ти це розумієш?

— Так, — відповів Пол.

— ТИ ЦЕ РОЗУМІЄШ?

Раптом Енні стрибнула до нього з шаленою спритністю, і Пол не ворухнувся, хоча був упевнений, що вона хотіла його скривдити (як це вже траплялося раніше), — можливо, тому що не могла дістатися тих паскудних сценаристів, які обманом витягли Рокетмена з «гадсона» перед тим, як автомобіль зірвався в прірву. Крізь вікно в минуле, яке вона щойно йому відкрила, Пол розгледів перші паростки її теперішньої неврівноваженості. Але його наче вразило громом, коли він збагнув іще одну річ — несправедливість і біль, які Енні наївно, по-дитячому переживала зараз, були цілком щирими та відвертими.

Вона не стала його бити, а натомість схопила за сорочку та потягла вгору, поки їхні обличчя не опинилися майже впритул.

— ТА НЕВЖЕ?

— Так, Енні, так.

Вона пильно вдивлялася в Пола чорним, сповненим люті поглядом, але, мабуть, повірила чесному виразу його обличчя, бо за мить зневажливо кинула його назад на спинку візка.

Він скривився від удару, мовчки перемелюючи біль, аж поки той не почав згасати.

— Тоді ти розумієш, у чому проблема, — сказала вона.

— Гадаю, що так.

«Хоча рятуй мене Боже, бо я не знаю, як це можна виправити».

І одразу повернувся інший голос: «Не знаю, Полі, врятує тебе Бог чи ні, але я знаю от що: або ти знаходиш спосіб оживити Мізері так, щоб Енні в це повірила, або вона тебе вб’є».

— Тоді берися до роботи, — кинула вона та вийшла з кімнати.

Пол поглянув на друкарську машинку. Машинка стояла на місці. «Н»! Він ніколи не уявляв собі, скільки «н» трапляється у звичайному рядочку.

«Я гадала, ти хороший, — казала машинка, і уява Пола подарувала їй глузливий юнацький голос — голос стрільця-підлітка з голлівудського вестерна, який прагне зробити стрімку кар’єру тут, у Дедвуді[76]. — Не такий ти вже й хороший. Чорт, ти навіть не здатен задобрити якусь там товсту божевільну медсестру. Може, ти зламав літературний хребет у тій аварії… і ці кості ніяк не зростаються».

Пол відкинувся назад, наскільки дозволяла спинка крісла, і заплющив очі. Він би краще переживав те, що вона не прийняла вчорашній уривок, якби можна було все списати на біль. Проте правда полягала в тому, що біль нарешті почав потроху відступати.

Украдені пігулки були надійно заховані в ліжку між матрацом та пружинною сіткою. Пол іще не взяв жодної, йому було достатньо самого знання, що в нього є запас на випадок критичних ситуацій з Енні. Вона би їх знайшла, аби їй спало на думку перевернути матрац, але до такої можливості він уже себе підготував.

Між ними не виникало ніяких проблем після того вибуху гніву через друкарський папір. Вона вчасно приносила ліки, а він їх приймав. Пол замислювався, чи Енні здогадувалася, що він підсів на новріл.

«Ой, та годі тобі, Полі, годі драматизувати, чи як?»

Ні, не годі. Три дні тому, коли настала ніч і Пол був упевнений, що Енні піднялася до себе, він потайки дістав одну упаковку та прочитав етикетку від початку до кінця, хоча йому все стало зрозуміло, щойно він дістався до головного компонента новрілу. Може, «полегшення» й пишеться як «Р-О-Л-Е-Й-Д-З»[77], але правильним варіантом правопису «новрілу» був «К-О-Д-Е-Ї-Н».

«Річ у тому, що ти починаєш одужувати, Поле. Нижче колін твої ноги мають такий вигляд, ніби їх намалювала патичком чотирирічна дитина, але ти одужуєш. Ти би міг зараз обходитися аспірином чи емпірином[78]. Тобі не потрібен новріл, але його жере мавпа[79], яку ти вигодовуєш».

Йому треба знижувати дозу, треба починати никати зайві пігулки. Поки Пол не почне цього робити, Енні триматиме його прикутим до інвалідного візка, на припоні — на намисті, сплетеному з капсул новрілу.

«Гаразд. Я буду никати по одній пігулці з тих двох, що вона мені приносить, через раз. Одну кластиму під язика, іншу ковтатиму, а потім засовуватиму першу під матрац до інших пігулок, коли вона виноситиме порожню склянку. Тільки не сьогодні. Я ще не готовий. Завтра почну».

Тепер у його голові зазвучав голос Червоної королеви, яка відчитувала Алісу: «Усі свої справи ми поробили вчора і завтра збираємося займатися справами, але сьогодні ми ніколи не працюємо».

«Ха- ха, Полі, ти просто в ударі», — сказала машинка голосом самовпевненого стрільця, який він сам для неї вигадав.

— Ми, паскудники, ніколи не можемо пожартувати до ладу, проте завжди стараємося, цього в нас не відбереш, — прошепотів Пол.

Раптом він вирішив, експромтом, що почне відкладати пігулки, щойно надрукує перший розділ, який сподобається Енні, - розділ, який Енні назве чесним.

Частина його свідомості, яка з презирством слухала навіть найкращі, найвлучніші зауваження редакторів, заперечила, що жінка душевнохвора, що не існує жодного способу здогадатися, що їй сподобається, а що — ні, що всі його намагання полетять кобилі під хвіст.

Але інша частина, більш поміркована, не погодилася. Справжню ідею він ні з чим не сплутає. У порівнянні з тим лайном, що він дав читати Енні вчора, з тим лайном, яке зайняло в нього три дні та безліч фальстартів, справжня річ здавалася б срібним доларом поруч із собачими калюками. Він не розумів, що все неправильно? Це було так на нього не схоже — муки писання, більш ніж наполовину повний кошик випадкових нотаток або сторінок тексту, віддрукованих до половини, що закінчувалися рядками на кшталт: «Мізері обернулася до нього, її очі горіли, а губи промовляли чарівні слова: “Тупоголовий виродку, ЦЕ ВСЕ НЕ ТЕ!!!”» Він списував усе на біль або на те, що перебуває в ситуації, коли доводиться писати не просто собі на вечерю, а щоби зберегти власне життя. Усі ці думки були звичайнісінькими побрехеньками. Правда полягала в тому, що творчість пішла крахом, бо він нечесно грав і знав про це.

«То що, вона розкусила тебе, лайноголовий? — промовила машинка своїм огидним, образливим тоном. — Чи не так? І що ти тепер збираєшся робити?»

Пол не знав, але гадав, що треба діяти, і чимшвидше. Йому не було діла до того, як Енні поводилася вранці. Він вважав: йому пощастило, що вона не переламала йому ноги бейсбольною битою, або не пофарбувала нігті акумуляторною кислотою, або ще якимось подібним чином не виявила свого незадоволення з приводу того, як він розпочав її книжку. Такі критичні реакції завжди були можливими, зважаючи на унікальне світосприйняття Енні. Якщо він вибереться звідси живий, то напише листа Крістоферу Гейлу. Гейл рецензував книги для «Нью-Йорк Таймс». У листі було б сказано: «Щоразу, коли мене викликав редактор та повідомляв, що ти збираєшся написати рецензію на одну з моїх книжок для щоденного випуску «Таймс», у мене трусилися коліна. Інколи ти писав схвальні відгуки, любий друже Кріс, хоча не раз надавав мені під зад, сам знаєш. Як би там не було, я просто хотів сказати, що пиши собі досхочу, приятелю, бо я дізнався про абсолютно новий критичний прийом. Можемо назвати його «Барбекю по-колорадськи» чи «Школа мильно-водної думки». У порівнянні з цим напрямом твої писульки не страшніші за коло на каруселі в Центральному парку[80]».

«Це все дуже потішно, Поле, писати в уяві маленькі любовні послання критикам завжди добре, коли хочеш посміятися, але зараз тобі варто знайти іншого горщика та поставити його на вогонь, як ти гадаєш?»

Так. Справді, так.

Машинка стояла на столі та глузливо посміхалася.

— Я тебе ненавиджу, — понуро пробурмотів Пол і став дивитися у вікно.

Хуртовина, яка почалася наступного ранку після подорожі Пола у ванну, тривала два дні. Нападало дюймів вісімнадцять снігу, стояла сильна заметіль. До того часу, поки сонце знову проглянуло крізь хмари, від «черокі» не лишилося нічого, окрім безформної кучугури на під’їзній доріжці.

Проте зараз сонце знову вийшло й небо прояснилося. Сонце сяяло та припікало, Пол сидів біля вікна та відчував тепло на обличчі та руках. Бурульки на сараї знову танули. Він згадав про свою машину, занесену снігом, потім узяв аркуш паперу та вставив його в «Роял». У лівому верхньому кутку він надрукував: «ПОВЕР Е Я МІЗЕРІ», у правому — цифру «І». Він стукнув по вертальному важелю чотири-п’ять разів, вирівняв каретку та надрукував: «РОЗДІЛ І». Він бив по клавішах сильніше, ніж треба, аби Енні напевне почула, що він хоч щось друкує.

Тепер під рядком «РОЗДІЛ І» був білий простір, який скидався на сніговий замет, у який Пол міг упасти та померти, заклякнувши від морозу.

«Африка».

«Поки вони грали за правилами».

«Цей птах із Африки».

«Під сидінням був парашут».

«Африка».

«Тепер треба сполоснути».

Пола хилило на сон, а він знав, що не повинен спати, — якщо Енні зайде та побачить, що він куняє, а не пише, вона розсердиться. Але він усе одно засинав. Він не просто дрімав, а якимось дивним чином міркував. Дивився. Шукав .

«Шукав що, Полі?»

Але ж це очевидно. Літак падав на землю. Він шукав парашут під сидінням, гаразд? Це чесно?

«Чесно. Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично, але чесно».

Кілька років поспіль мати відправляла його до денного табору від Мальденського[81] громадського осередка. І вони грали в оту гру… вони сиділи в колі, а гра була схожа на серіали Енні, і Пол майже завжди вигравав… Як же називалася та гра? Він бачив, як п’ятнадцять чи двадцять хлопчиків та дівчат сидять колом у тінистому куточку ігрового майданчика, усі вони вдягнені у футболки з емблемою осередка, усі уважно слухають вихователя, який пояснює, як грати в цю гру… Чи ти зможеш? Гра називалася «Чи ти зможеш?» і була трохи схожа на інтриги республіканців. Гра, в яку ти тоді грав, називалася «Чи ти зможеш?», Полі. Так само називається гра, в яку ти граєш зараз, так?

Так, він подумав, що так і було.

У «Чи ти зможеш?» вихователь розпочинав історію про такого собі хлопця на ім’я Відчайдух Корриган. Відчайдух загубився в несходжених джунглях Південної Америки. Раптом він обертається і бачить за собою трьох левів… і з обох боків теж леви… і, помилуй Боже, перед ним знову леви. Леви оточили Відчайдуха Корригана… і почали насуватися на нього. Лише п’ята вечора, проте цим кошеняткам, як і іншим південноамериканським левам, байдуже до всієї тої маячні про «вечерю-о-восьмій».

Вихователь мав секундомір, і в затьмареній свідомості Пола Шелдона постав яскравий образ годинника, хоча востаннє він тримав у руці цей важкий срібний механізм понад тридцять років тому. Пол бачив тонкий мідний циферблат, найменшу стрілку внизу, яка відміряла десяті частки секунди, він бачив назву марки годинника, надруковану мініатюрними літерами, — «АННЕКС».

Вихователь дивився на дітей у колі та вибирав одного.

— Деніеле, — казав він. — А ти зможеш?

Щойно з вуст зривалося «А ти зможеш?», вихователь запускав секундомір.

У Деніела було рівно десять секунд, аби продовжити історію. Якщо він не починав говорити протягом тих десяти секунд, йому доводилося виходити з кола. Але якщо йому вдавалося врятувати Відчайдуха від левів, вихователь знову дивився по колу та ставив наступне запитання по грі. Саме це запитання й нагадало теперішню ситуацію Пола. Запитання було: «Чи йому вдалося?»

Далі гра продовжувалася за правилами Енні. Реалізму не вимагалося, головне — бути чесним. Наприклад, Деніел міг сказати: «На щастя, Відчайдух прихопив із собою вінчестер та вдосталь патронів. Тож він пристрелив трьох левів, а решта повтікали». У такому разі Деніелу вдавалося . Він отримував секундомір та право продовжувати історію і закінчував свій епізод на тому, що Відчайдух зав’яз по вуха в сипких пісках чи щось таке подібне, а потім питав когось, чи вдасться йому або їй, та клацав по секундоміру.

Але десять секунд — то небагато, дуже легко було заплутатися… легко грати не за правилами. Наступний міг сказати щось на кшталт: «А потім прилетів такий великий птах, може, андійський кондор. Відчайдух схопився за його шию та тримався, поки птах не витягнув його з пісків».

Потім вихователь питав: «Чи вдалося йому/їй?», а ти піднімав руку, якщо дівчинка була права, або тримав долі, якщо вважав, що вона продула справу. У випадку зі стерв’ятником дитину найпевніше попросили би покинути коло.

«Чи ти зможеш, Поле?»

«Так, я цим і живу. Ось як я утримую обидва будинки, в Нью-Йорку та Лос-Анджелесі, а ще автопарк, більший, ніж деякі ярмарки потриманих автомобілів. Тому що я можу і не мушу за це вибачатися, чорт забирай. У світі існує багато хлопців, кращих романістів, ніж я, і вони мають краще розуміння людей та людської долі в цілому, я знаю, що це так. Але коли вихователь питає тих хлопців: «Чи вдалося?», лише поодинокі піднімають руки. Але вони піднімають руки за мене… або за Мізері… хоча, зрештою, це те саме. Чи зможу я? Так. Ще б пак, зможу. Я не вмію робити мільйона речей. Не можу зробити кручену подачу, навіть у старших класах не вдавалося. Не полагоджу крана, що протікає. Не вмію кататися на роликах та брати баре на гітарі, щоби звучало хоч трохи пристойно. Я двічі пробував одружуватися, і жодного разу не виходило. Але якщо ви хочете, щоби я захопив вас, злякав, залучив, змусив плакати чи сміятися, — так. Так, я зможу. Я дам вам, що схочете, і даватиму ще і ще, поки ви не станете криком кричати. Я здатен на це. Я ЗМОЖУ».

Він провалювався в сон, а машинка шепотіла йому навздогін грубим голосом стрільця:

«І все, що ми маємо в результаті, шановні, це дві речі — купа розмов і білий простір».

«Чи ти зможеш?»

«Так . Так! »

«Чи вдалося минулого разу?»

«Ні. Ти грав не за правилами. У «Дитині Мізері» лікар так і не приїхав. Може, решта тебе забула, що трапилося минулого тижня, але кам’яні ідоли ніколи не забувають. Поле, вийди з кола. Перепрошую. Тепер треба сполоснути. Тепер треба…»

— …сполоснути, — прошепотів Пол і сповз на лівий бік. При цьому він трохи потягнув ліву ногу й одразу прокинувся від різкого болю в розбитому коліні. Минуло менше п’яти хвилин. Він чув, як Енні миє посуд на кухні. Зазвичай вона співала, коли поралася по господарству. Але сьогодні вона мовчала, чувся лише передзвін тарілок, час від часу шуміла в крані вода. Ще один поганий знак. Спеціальний прогноз погоди для жителів округу Шелдон: «Сьогодні до п’ятої вечора діє грозове попередження, можливі торнадо, повторюю, можливі торнадо…»

Але час гратися вийшов, треба братися до роботи. Вона хотіла повернути Мізері зі світу мертвих, але це мало бути чесно. Не обов’язково реалістично, просто чесно. Якщо йому вдасться зробити це сьогодні вранці, може, йому також удасться упередити початок депресії, яка, відчував Пол, скоро вступить у свої права.

Пол підпер рукою підборіддя й поглянув у вікно. Від дрімоти не лишилося й сліду, він думав швидко та напружено, хоча й не усвідомлював того. Перші два-три шари його свідомості (які розбиралися з питаннями на кшталт: коли він востаннє мив голову або чи вчасно Енні принесе чергову порцію знеболювальних), здавалося, повністю покинули сцену. Ця частина його мозку тихо вийшла купити собі сандвіч із житнім хлібом та пастромою[82] чи ще чогось. Через органи чуттів надходила інформація, проте Пол нічого з нею не робив — він не бачив того, на що дивився, не слухав того, що чув.

Інша частина свідомості навіжено перебирала ідеї, відкидала, намагалася поєднати їх, а потім відкидала поєднане. Він відчував, що в його голові щось відбувається, але не мав над цим безпосереднього контролю, та й не хотів його мати. Там, унизу, у заводських цехах, було надто спекотно.

Він розумів, що те, чим він займався зараз, називається «ШУКАТИ ІДЕЮ». «ШУКАТИ ІДЕЮ» було зовсім не те саме, що «ОТРИМАТИ ІДЕЮ». «ОТРИМАТИ ІДЕЮ» — то більш скромний спосіб сказати: «Осяяло! Еврика! Моя муза заговорила!»

Ідея «Швидких автівок» відвідала його одного дня в Нью-Йорку. Він просто вийшов купити систему відеоспостереження для свого міського будинку по Вісімдесят третій вулиці. Він проходив повз стоянки і побачив, як паркувальник намагається відбити на машині замок. І все. Пол гадки не мав, чи то було законно, чи ні, і, поки він проминув іще два квартали, йому стало байдуже. Паркувальник перетворився на Тоні Бонасаро. Пол знав про Тоні все, окрім імені, яке потім навмання вибрав у телефонній книзі. Половина історії, готова й розписана, уже існувала в його голові, і решта подій швидко ставали на свої місця. Муза прийшла, така ж бажана, як і давноочікуваний лист від друга. Пол ходив по відеокамери, а отримав щось набагато краще. Він ОТРИМАВ ІДЕЮ.

Інший процес, ПОШУКУ ІДЕЇ, був зовсім не такий натхненний чи надихальний, але від того не менш містичний… і такий самий необхідний. Бо коли ти пишеш роман, то обов’язково десь зайдеш у глухий кут, і йти далі немає сенсу, поки ти не ОТРИМАЄШ ІДЕЮ.

Пол виробив для себе звичну процедуру, коли йому треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, — він надягав пальто та йшов гуляти. Якщо йому не треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, він брав книжку та йшов гуляти. Він визнавав, що прогулянка — то гарна фізична вправа, проте досить нудна. Якщо тобі нема з ким поговорити на прогулянці, треба брати книжку. Але якщо тобі треба було ОТРИМАТИ ІДЕЮ, то нудьга відігравала для загнаного в глухий кут роману таку ж роль, що й хіміотерапія для хворого на рак.

У середині «Швидких автівок» Тоні Бонасаро вбив лейтенанта Ґрея, коли той намагався замкнути його в наручники в кінотеатрі на Таймс-сквер[83]. Пол хотів, аби вбивство зійшло Тоні з рук, хоча б на деякий час, оскільки не вийде написати третій розділ, якщо Тоні сидітиме в холодній. Але Тоні не міг просто так покинути Ґрея в кріслі кінотеатру, та ще й з ножем, що наполовину стирчав з-під лівої пахви, оскільки принаймні троє людей були в курсі, що Ґрей пішов на зустріч із Тоні.

Проблема полягала в тому, як позбутися тіла, і Пол не знав, як її вирішити. Це був глухий кут. Це була гра. Це було «Відчайдух щойно вбив хлопця в кінотеатрі на Таймс-сквер, і тепер йому треба занести тіло в машину так, щоби по дорозі ніхто не гукнув: «Агов, містере! Цей хлопець справді такий мертвий чи його просто перекосило?» Якщо він донесе труп Ґрея до машини, то зможе поїхати у Квінс[84] і полишити його на покинутому будівельному майданчику, про який він знає. Полі? Чи ти зможеш?»

Звісно, обмеження в десять секунд не було, Пол не укладав контракту на цю книжку, а тому писав навмання і не хотів думати про терміни здачі. Проте обмеження в часі існували завжди , і потім ти маєш вийти з кола, більшість письменників про це знають. Якщо книжка довго стоїть у глухому куті, вона починає гнити, розкладатися, на поверхню проступають усі маленькі трюки та ілюзії.

Пол був пішов на прогулянку, свідомо ні про що не думаючи, так само як він свідомо ні про що не думав зараз. Він пройшов три милі, поки хтось із заводських цехів не послав нагору спалах світла.

«А раптом у кінотеатрі виникне пожежа?»

Здавалося, це могло би спрацювати. Не було запаморочення чи справжнього припливу натхнення. Він почувався теслею, який дивився на шматок дерева, з якого може щось вийти.

«Він міг би підпалити набивку в сусідньому кріслі, як тобі таке? Ці чортові сидіння в кінотеатрах завжди порвані. Повалить дим. Багато диму. Він спробує сидіти в залі до останнього, а потім витягне на собі Ґрея. Здаватиметься, ніби Ґрей надихався чадного газу. Що скажеш?»

Він вирішив, що придумано непогано. Не ідеально, треба буде доопрацювати багато деталей, але непогано. Він ЗНАЙШОВ ІДЕЮ. Можна рухатися далі.

Йому ніколи не треба було ШУКАТИ ІДЕЮ для того, щоб почати роман, але він підсвідомо розумів, що це теж може спрацювати.

Пол тихо сидів у своєму кріслі, сперши підборіддя на руку та дивлячись на сарай. Якби він міг ходити, то зараз був би там, у полі. Він тихо сидів, майже дрімав, і чекав, поки щось станеться, не звертаючи уваги ні на що, окрім того, що відбувалося в цехах, де споруди фантазії зводилися, оглядалися, оцінювалися як недосконалі та руйнувалися так швидко, що й оком не змигнути. Спливло десять хвилин. П’ятнадцять. Тепер Енні ввімкнула у вітальні пилосос, але співу так і не було. Він почув гудіння, але не став аналізувати звуки. Це був непов’язаний шум, який залетів до його голови та витік назовні, наче вода канавою.

І нарешті хлопці з цехів послали нагору спалах. Вони завжди так робили. У цих бідолах аж яйця пітніли від натуги, і Пол жодним чином їм не заздрив.

Він сидів тихо. Він починав ОТРИМУВАТИ ІДЕЮ. Свідомість повернулася (ЛІКАР ПРИЙШОВ ) та підхопила думку, наче листа, що падав крізь шпарину в дверях. Пол почав її вивчати. Він мало не відкинув її (чи не долинув із цехів легкий стогін?), передумав та вирішив, що половина ідеї згодиться.

Другий спалах, яскравіший за попередній.

Пол нетерпляче забарабанив пальцями по підвіконню.

Близько одинадцятої він почав друкувати. Спочатку дуже повільно, поодинокі клацання межувалися з паузами, заповненими тишею, що інколи тривали до п’ятнадцяти секунд. Це був астральний відповідник географічного архіпелагу з висоти пташиного польоту — низка невисоких пагорбів, розірвана широкими блакитними просіками.

Потроху паузи почали скорочуватися, і тепер чулися окремі вибухи ударів по клавішах. Звучало би непогано, якби Пол користувався своєю електричною машинкою, але клацання «Роял» було низьким та неприємно жвавим.

Невдовзі Пол уже не помічав «голосу» Дакі Даддлза, який лунав із машинки. Уже під кінець першої сторінки він розігрівся. Під кінець другої він гнав на повній швидкості.

Згодом Енні вимкнула пилосос та стала у дверях, спостерігаючи за ним. Пол і гадки не мав, що вона там, власне кажучи, він навіть не мав гадки, де перебуває сам . Нарешті він утік. Він опинився на кладовищі Малого Данторпа, вдихав вологе нічне повітря із запахом моху, землі та туману, він чув, як годинник на дзвіниці пресвітеріанської церкви[85] пробив другу, та включив це в оповідку до останньої деталі. Коли справи йшли добре, він ніби бачив крізь папір. Зараз так і було.

Енні довго дивилася на нього. На її важкому, нерухомому обличчі не було й натяку на усмішку, проте вона все одно мала задоволений вигляд. За деякий час Енні пішла. Вона важко ступала підлогою, але Пол також цього не чув.

Він працював до третьої години пополудні, а о восьмій вечора знову попросив посадити його у візок. Він писав ще три години, хоча близько десятої біль став нестерпним. Об одинадцятій прийшла Енні. Він попросив іще п’ятнадцять хвилин.

— Ні, Поле, годі. Ти білий як біль.

Вона поклала його в ліжко, і через три хвилини він заснув. Він безпробудно проспав цілу ніч — уперше з того часу, як вийшов із сірої хмари, і вперше — без жодних сновидінь.

Пол марив наяву.

Спочатку Джеффрі Аллібарто н н е впіз н ав чоловіка, який стояв у дверях, і н е тільки через те, що піз н ій візит вирвав його з глибокої дрімоти. У сільському житті його н айбільше дратувало те, що в їх н ьому містечку жило рів н о стільки людей, щоби з н ати кож н ого стріч н ого в обличчя, але н е пам’ятати іме н . І н коли мож н а було покладатися лише н а сімей н і риси, але, звіс н о ж, ця схожість н е виключала великої ймовір н ості зустріти позашлюб н их дітей. Це мож н а було влад н ати попри те, що доводилося влізати в таєм н иці родоводу під час повсякде нн ої розмови з люди н ою, чиє ім’я пробуєш згадати, та н іяк н е можеш. Такі моме н ти сягали косміч н их масштабів н езруч н ості, коли од н очас н о прибували дві схожі особи, а комусь треба було їх представляти.

— Сподіваюсь, я вас н е розбуркав, сер, — сказав відвідувач. Ві н безупи нн о крутив у руках дешевого полот н я н ого кашкета, і у світлі лампи, яку під н яв Джеффрі, його обличчя було зморшкуватим, пожовтілим та н еймовір н о стривоже н им, н авіть н аляка н им. — Просто ме н і н е хтілося йти до доктора Букі н гза, а тим паче турбувати самого лорда. При н айм н і поки я н е поговорю з вами, якщо ви тямите, про що я, сер.

Джеффрі н е тямив, але раптом зрозумів од н у річ — ким виявився цей піз н ій відвідувач. Згадка про доктора Букі н гза, свяще н ика а н гліка н ської церкви, зробила свою справу. Три д н і тому доктор Букі н гз відправляв Мізері в оста нн ю путь н а церков н ому подвір’ї за приходським буди н ком, і цей чоловік там був, проте розважливо ховався в оста нн іх рядах, аби рідше потрапляти н а очі.

Його звали Колтер. Ві н був од н им із церков н их паламарів. А якщо бути до кі н ця відвертим, цей чоловік був гробокопачем.

— Колтере, — сказав Джеффрі. — Чим я можу тобі допомогти?

Колтер н евпев н е н о заговорив:

— Це все той шум, сер. Звуки з кладовища. Леді н е спочиває у спокої, сер, аж н іяк, і ме н і страш н о. Я…

Джеффрі здриг н увся, н аче його вдарили в живіт. Ві н рвучко вдих н ув повітря, і гарячий біль про н изав бік, де лікар Шай н боу н щіль н о перев’язав полама н і ребра. Шай н боу н висував похмурі прог н ози, що Джеффрі мав н еодмі нн о захворіти н а запале нн я леге н ів, оскільки пролежав усю н іч у ка н аві під холод н им дощем. Але ми н уло вже три д н і, а жод н их оз н ак кашлю чи жару н е було. І Джеффрі з н ав, що н е буде, оскільки Бог н е відпускав ви нн их так швидко. Ві н вірив, що Бог залишив його в живих, аби ві н іще довго згадував про своє н ещас н е втраче н е коха нн я.

— Ви в порядку, сер? Чув, ви добряче забилися тої н очі… - сказав Колтер, помовчав і закі н чив: — Коли па н і померла.

— Зі м н ою все гаразд, — повіль н о вимовив Джеффрі. — Колтере, ти казав, що чуєш звуки… ти ж розумієш, що то просто твоя уява, правда?

Колтер був приголомше н ий.

— Уява? — перепитав ві н . — Сер! Далі ви казатимете ме н і, що н е віруєте в Христа та віч н е житіє! Хіба Ду н ка н Фромзлі н е бачив старого Паттерсо н а за два д н і по його похоро н і, а той аж білим світився, н аче болотя н ий вог н ик (а мабуть, це во н о й було, подумав Джеффрі, болотя н ий вог н ик та випивка н а д н і пляшки Ду н ка н а)? І чи н е бачила полови н а н ашого клятого міста старого католицького мо н аха, що блукає по бій н ицях Ріджхітського маєтку? Н авіть приїхали дамочки з тої клятої Ло н до н ської спілки екстрасе н сів, аби перевірити, що до чого!

Джеффрі був з н айомий із дамочками, про яких говорив Колтер, то була пара істерич н их психічок, які саме переживали злети та паді нн я серед н ього віку та були поцяткова н і ряботи нн ям, н аче дитяча загадка «з’єд н аєш крапки — побачиш малю н ок».

— Привиди такі ж реаль н і, як і ми з вами, сер, — щиро вів далі Колтер. — Ме н е н е дуже бе н тежить сама думка про н их, але ті звуки вкрай жаскі, атож! Я т’ер н авіть підходити н е хочу до церков н ого двору, а н а завтра треба копати могилу для малого Ройдма н а, а що ж поробиш?

Джеффрі подумки молив Бога дати йому терпі нн я. Бажа нн я н акричати н а бід н ого паламаря було майже н еперебор н им. Ві н мир н о дрімав собі біля вог н ю з к н ижкою н а колі н і, коли прийшов Колтер та розбуркав його… і ві н приходив до тями все швидше й швидше, і з кож н ою секу н дою його огортав усе глибший смуток, усвідомле нн я, що його коха н а померла. Во н а вже третій де н ь лежала в могилі, скоро буде тижде н ь… місяць… рік… десять років. Джеффрі подумав, що його смуток схожий н а камі н ь н а березі океа н у. Коли ві н спав, н іби приходив приплив і при н осив полегше нн я. Со н був припливом, який топив камі н ь смутку. Проте коли ві н прокидався, почи н ався відплив, і камі н ь з н ову з’являвся н а вид н оті, укритий морськими жолудями[86] беззапереч н ий у своїй реаль н ості. Камі н ь стоятиме віч н о, поки Господь н е вирішить змити його в океа н .

І цей дуре н ь н аважився прийти до н ього та патякати про привидів!

Але обличчя чоловіка було н астільки перекоше н им, що Джеффрі вирішив узяти себе в руки.

— Міс Мізері… н аша леді… усі її дуже любили, — тихо промовив Джеффрі.

— Так, сер, дуже любили, — палко погодився Колтер. Ві н доручив лівій руці скубти кашкета, а правою дістав із кише н і величез н ого черво н ого н осовичка. Паламар голос н о затрубив у н ього, а з очей полилися сльози.

— Ми всі сумуємо за н ею, — сказав Джеффрі, потяг н увся до сорочки та почав н евгамов н о терти щіль н у марлеву пов’язку, що ховалася під н ею.

— Ой, сер, і ми теж, і ми теж. — Слова Колтера губилися в н осовичку, але Джеффрі бачив його очі — чоловік щиро плакав. Рештки егоїстич н ої люті розчи н илися в співчутті. — Во н а була доброю леді, сер! Так, во н а була гар н ою леді, і н аш лорд так тяжко сприй н яв її відхід…

— Так, во н а була доброю, — лагід н о відповів Джеффрі та н езадоволе н о відз н ачив, що сам ладе н розплакатися, н іби н абігла хмара, що хоче зіпсувати піз н ій літ н ій вечір. — Колтере, буває, коли від н ас ідуть н айкращі, н айдорожчі люди, їх важко відпустити. Ми хочемо й н адалі уявляти, що во н и н е померли, розумієш?

— Таки-так, сер! — жваво погодився Колтер. — Але ці звуки… сер, якби ви їх чули!

Джеффрі терпляче відповів:

— Які звуки ти маєш н а увазі?

Ві н гадав, що Колтер поч н е описувати шум, схожий н а шелест вітру серед листя, тільки, звіс н о, підсиле н ий його влас н ою уявою, або шурхіт борсука, який риє ходи біля річки Малого Да н торпа, що протікає повз церков н ий двір. Тому ві н був зовсім н е готовий, коли Колтер зляка н о прошепотів:

— Такі звуки, н іби хтось шкребеться, сер! Звучить так, н аче во н а н е померла і тепер н амагається видертися н азад у світ живих, от що я вам скажу!

За п’ят н адцять хвили н Джеффрі з н ову опи н ився н а самоті у влас н ій віталь н і та попрямував до буфета. Ві н хитався з боку в бік, н аче матрос н а н осі корабля у штормову погоду. Ві н н асправді почувався люди н ою, яку захопив шторм. Ві н міг би повірити, що радіс н і передбаче нн я лікаря Шай н боу н а почали збуватися і що час платити за раху н ками, але то була н е гарячка. Гарячка н е могла од н очас н о вкрити його щоки дикими троя н дами рум’я н цю та вибілити чоло, н аче свіч н ий віск. Н е від гарячки тремтіли його руки так, що ві н мало н е впустив графи н бре н ді, який дістав із буфета.

Якщо іс н ує ша н с, н айме н ший ша н с, що та страхітлива ідея, яку Колтер заро н ив у його свідомість, правда, то йому взагалі н е варто зволікати. Але ві н відчував, що як н е вип’є, то, хитаючись, сповзе н а підлогу.

Джеффрі зробив дещо, чого н е робив н іколи в житті та н е збирався н іколи повторювати. Ві н підій н яв графи н просто до рота та випив з горла.

Потім ві н зробив крок н азад і прошепотів:

— Подивимося. Бог свідок, ми ще подивимося. І якщо я побіжу за цим божевіль н им доруче нн ям, а зрештою виявиться, що то була лише уява старого гробокопача, то я повішу вуха добродія Колтера собі н а ла н цюжок від годи нн ика, хоч би як ві н н е любив Мізері.

Ві н узяв шараба н та пог н ав його під жаским, іще н е зовсім потем н ілим н ебом, н а якому н епов н ий місяць без упи н у вири н ав між стрімкими гребі н цями хмари н . Удома Джеффрі пробув рів н о стільки, щоб н аки н ути н а плечі першу одежи н у, яка потрапила йому до рук у гардеробі, - то виявився тем н о-пурпуровий смокі н г. Фалди розвівалися н а вітру, поки ві н підга н яв Мері. Старій шкапі була н е до вподоби швидкість, якої від н еї вимагали, а Джеффрі н е подобався біль у боці та плечі… але жод н ому болю н е мож н а було зарадити.

Такі звуки, н іби хтось шкребеться, сер! Звучить так, н аче во н а н е померла і тепер н амагається видертися н азад у світ живих!

Сама по собі ця фраза н е могла ввести його в моторош н ий, близький до жаху ста н , проте Джеффрі пам’ятав, як прийшов до Калторпського маєтку за де н ь після смерті Мізері. Ві н та Є н подивилися оди н н а од н ого, і Є н спробував усміх н утися, хоча його очі іскрилися від н епролитих сліз.

— Було би трохи легше, — сказав Є н, — аби во н а виглядала… виглядала мертвішою. Я з н аю, що це звучить…

— Дур н иці, - відповів Джеффрі, також н амагаючись усміх н утися. — Поза сум н івом, гробокопач доклав усіх зусиль, щоб…

— Гробокопач! — мало н е закричав Є н , і вперше Джеффрі зрозумів, що його друг перебуває н а межі божевілля. — Гробокопач! Упир! Я н е дозволю жод н ому гробокопачу опікуватися моєю коха н ою, н акладати їй рум’я н а та розмальовувати, як ляльку!

- Є н е! Мій любий друже! Ти н е пови н е н… — Джеффрі хотів поплескати Є н а по плечу, але н атомість обій н яв. Двоє чоловіків ридали, н аче діти, од н е в од н ого н а плечі, поки в і н шій кім н аті н е проки н увся та н е заплакав хлопчик од н ого д н я від н ародже нн я та ще без іме н і. Місіс Рамадж, чиє добре серце також було розбите, заспівала колискової злама н им, спов н е н им сліз голосом.

Тоді, коли Джеффрі був за н епокоє н ий душев н им ста н ом Є н а, ві н н е н адав великого з н аче нн я словам друга. І тільки зараз, коли ві н підга н яв Мері до Малого Да н торпа попри влас н ий н евгамов н ий біль, ці слова з н ову вири н ули в його пам’яті, слідом за оповідкою Колтера: Якби во н а виглядала мертвішою. Якби во н а виглядала мертвішою, приятелю.

І то було н е все. Того ж вечора, коли перші селя н и почали потроху сходитися н а Калторп-Гілл, аби віддати ша н у скорбот н ому лорду, повер н увся Шай н боу н . Ві н здавався утомле н им і хворим — н е див н о для чоловіка, який стверджував, що тис н ув руку Веллі н гто н у[87], самому Заліз н ому Дюку, коли ві н (н е Веллі н гто н , а Шай н боу н ) був іще дити н ою. Джеффрі подумав, що історія про Веллі н гто н а була перебільше нн ям, але Старий Ши нн і (як во н и з Є н ом прозвали його в дити н стві) лікував Джеффрі від самого н ародже нн я, і вже тоді лікар здавався йому старим. Зважаючи н а сприй н яття малого хлопчика, якому двадцятип’ятиріч н і молодики видаються дідуга н ами, ві н прики н ув, що Ши нн і зараз має років сімдесят п’ять.

Ві н був старий… пережив страш н у, метушливу н іч… а чи н е може старий, втомле н ий чоловік припуститись помилки?

Моторош н ої, н евимов н ої помилки?

Саме ця думка примусила його вирушити в подорож цієї холод н ої вітря н ої н очі, при світлі місяця, що н евпев н е н о майорів між хмарами.

Чи міг ві н припуститися такої помилки? Якась части н а Джеффрі, слабкодуха, боязка части н а, яка скоріше ризик н е втратити Мізері н азавжди, а н іж зустрітися з н еми н учими н аслідками помилки, заперечувала проти цього. Але тоді, коли зайшов Ши нн і…

Джеффрі сидів із Є н ом, який н езв’яз н о, безлад н о згадував, як во н и з Джеффрі визволили Мізері з підземель палацу божевіль н ого фра н цузького віко н та Леру, як во н и втекли у возі з сі н ом і як у критич н ий моме н т Мізері відволікла од н ого зі стражів віко н та, грайливо пома н ивши його чарів н ою оголе н ою н іжкою. Джеффрі й сам забувся у спогадах про їх н і пригоди, перебуваючи в міц н их обіймах горя, і тепер ві н прокли н ав свій смуток, оскільки (як, мабуть, і Є н ) майже н е помітив приїзду старого Ши нн і.

Чи н е здався йому лікар н апрочуд відсторо н е н им, н а диво заклопота н им? То була лише втома чи щось і н ше… якась підозра?

Н і, звіс н о, н і, стривоже н о заперечила свідомість. Шараба н летів по Калторп-Гілл. Маєток був тем н им, але… о, добре!.. в котеджі місіс Рамадж досі горіло світло.

- Н — н о, Мері! — вигук н ув ві н і, здриг н увшись, клац н ув батогом. — Ще трохи, дівчи н ко, і ти зможеш перепочити!

Звіс н о, звіс н о, все н е т ак, як т и гадаєш!

Ши нн і, просто для годиться, огля н ув злама н і ребра та потяг н уте плече Джеффрі й майже н е говорив з Є н ом, н езважаючи н а його горе та часті боліс н і зойки. І лише під кі н ець свого візиту, який був н е довшим, н іж того вимагали н айм’якіші соціаль н і зобов’яза нн я, Ши нн і тихо спитав:

— А во н а?…

— Так, у віталь н і, - спромігся сказати Є н . — Моя мила лежить у віталь н і. Поцілуйте її від ме н е, Ши нн і, та скажіть, що я скоро буду з н ею!

Потім Є н з н ову розридався, і Ши нн і, ледь чут н о пробурмотівши слова співчуття, перейшов у віталь н ю. Зараз Джеффрі здавалося, що старий костоправ пробув там досить довго… чи це лише його зрадлива пам’ять? Але коли лікар вийшов, то н а вигляд був мало н е щасливий. Тут Джеффрі пам’ять н е зраджувала, ві н пригадав, як усе було, — той вираз н адто виділявся в кім н аті, спов н е н ій смутку та сліз, у кім н аті, де місіс Рамадж уже встигла повісити чор н і похоро нн і завіси.

Джеффрі визвався провести старого та н евпев н е н о заговорив до н ього н а кух н і. Ві н попросив, щоб лікар виписав Є н у со нн ий порошок, бо тому було справді зле. Проте здавалося, що Ши нн і цікавлять і н ші речі.

— Зовсім н е схоже н а міс Евелі н — Гайд, — сказав ві н . — У цьому я переко н ався.

І ві н пішов до коляски, так і н е відповівши н а проха нн я Джеффрі. Джеффрі зайшов у буди н ок і одразу забув про зауваже нн я лікаря, списавши див н у поведі н ку Ши нн і н а похилий вік, утому та влас н е горе. Його думки з н ову поли н ули до Є н а, і ві н вирішив, що без со нн их порошків просто доведеться заливати віскі Є н у в горля н ку, поки той н е відключиться.

Забув… н е зауважив.

Дотепер.

Зовсім н е схоже н а міс Евелі н — Гайд. У цьому я переко н ався.

Переко н ався в чому?

Джеффрі н е з н ав, але мав н амір діз н атися, н авіть за раху н ок влас н ого здорового глузду, хоч розумів, яка то висока ці н а.

Коли Джеффрі затараба н ив у двері котеджу, місіс Рамадж іще н е спала, хоча ми н уло дві годи н и від того часу, як во н а зазвичай вкладалася в ліжко. Відколи померла Мізері, місіс Рамадж з’ясувала, що відкладає час для с н у все далі й далі. Якщо во н а була н е в змозі покласти край безкі н еч н им круті нн ям- верті нн ям, то могла, при н айм н і, відкласти моме н т, коли ці муки почи н алися.

Хоча во н а була зразково поміркова н ою та практич н ою жі н кою, раптовий грюкіт у двері вихопив із н еї зойк, і во н а попеклася гарячим молоком, яке переливала з горщика в чашку. Оста нн ім часом во н а постій н о перебувала н а межі зриву, завжди готова закричати. То був н е смуток, хоча місіс Рамадж була вще н т перепов н е н а смутком, то було див н е, громове відчуття, якого во н а досі н е з н ала. І н коли їй здавалося, що краще н е розпіз н авати думок, що витали н авколо, краще тримати їх за межами скорбот н ої, з н есиле н ої від горя свідомості.

— Хто там стука по десятій? — закричала во н а до дверей. — Хто б це н е був, дякую за опік, який я зара’ н а собі поставила!

— Це Джеффрі, місіс Рамадж! Джеффрі Аллібарто н ! Відчи н іть двері, заради Бога!

У місіс Рамадж відвисла щелепа, і во н а майже дійшла до дверей, коли згадала, що н а н ій н ема н ічого, окрім н іч н ої сорочки та чепчика. Во н а н іколи н е чула, щоби Джеффрі говорив таким голосом, і н іколи би н е повірила, якби їй про це хтось розказав. Якщо й був у всій А н глії чоловік із серцем, витривалішим за серце Господа Бога, то це був Джеффрі, а зараз його голос тремтів, як у жі н ки, що впала в істерику.

— Хвильку, містере Джеффрі! Я н е одяг н е н а!

— До біса! — вигук н ув Джеффрі. — Ме н і байдуже, н авіть якщо ви голісі н ька, місіс Рамадж! Відчи н яйте! Відчи н яйте, іме н ем Ісуса!

Во н а секу н ду подумала, потім підійшла до дверей, прий н яла засув та рвучко відчи н ила. Вигляд Джеффрі вразив її н е ме н ше, н іж голос, і во н а з н ову почула глухий грім чор н их думок, що вири н али з глиби н свідомості.

Джеффрі стояв н а ґа н ку котеджу еко н омки у н езвич н ій, похилій позі, його хребет виг н увся так, н іби ві н був коробей н иком, який довгі роки н осив н а спи н і важку суму з крамом. Права рука була затис н ута між лівим передпліччям та боком. Волосся скуйовдилося. Тем н о-карі очі горіли н а білому обличчі. Одяг н е н ий ві н теж був химер н о, як н а чоловіка, який завжди дуже ретель н о (дехто сказав би, вередливо) обирав собі гардероб. Н а Джеффрі Аллібарто н і висів старий, криво підпереза н ий смокі н г, комір білої сорочки був розстеб н утий, а грубі саржеві шта н и були б дореч н ішими н а якомусь ма н дрів н ому садів н икові, н іж н а од н ому з н айзамож н іших чоловіків Малого Да н торпа. Н а н огах були благе н ькі домаш н і капці.

Місіс Рамадж сама н е була готова до виходу у світ у довгій білій н іч н ій сорочці та н іч н ому чепчику з хутра о н датри. Н еприбра н і звивисті стрічки стирчали н авколо її обличчя, н аче бахрома н а абажурі. Жі н ка споглядала Джеффрі з тривогою, що н аростала. Очевид н о, ві н з н ову пошкодив ребра, які зламав, коли три д н і тому поїхав по лікаря, але очі горіли н а блідому обличчі н е лише через біль. Во н и палали від жаху, Джеффрі ледве керував своїм поглядом.

— Містере Джеффрі! Що…

- Н ічого н е питайте, — прохрипів ві н, — поки ви… поки н е відповісте н а моє запита нн я.

— Яке запита нн я?

Тепер місіс Рамадж злякалася. Во н а міц н о стис н ула ліву руку в кулак і за н есла її н ад могут н іми грудьми.

— Вам з н айоме ім’я міс Евелі н — Гайд?

І раптом во н а здогадалася, звідки прийшло те жахливе грозове передчуття, яке оселилося в н ій із н очі проти суботи. Ця думка вже ви н икала в якійсь части н і її свідомості. Тоді місіс Рамадж її відіг н ала, але зараз їй н е потріб н і були зайві пояс н е нн я. Саме ім’я бід н есе н ької міс Шарлотти Евелі н — Гайд, покій н ої з селища Стопі н г-о н — Феркілл, що н а захід від Малого Да н торпа, змусило жі н ку зайтися криком:

— Ой, святі угод н ики! Ой, мій милий Ісусе! Її поховали живцем? Її поховали живцем? Мою любу Мізері поховали живцем?

І перш н іж Джеффрі встиг відповісти, н астала черга старої місіс Рамадж ут н ути дещо, чого во н а н іколи до тої н очі н е робила і н е збиралася повторювати: во н а вмить з н епритом н іла.

Джеффрі н е мав часу шукати н юхаль н і солі. Ві н усе од н о сум н івався, що такий загартова н ий боєць, як місіс Рамадж, тримає їх під рукою. Але під умиваль н иком ві н з н айшов га н чірку, що злегка пахла аміаком. Ві н н е просто поводив га н чіркою під н осом еко н омки, а н а мить затулив н ею жі н ці рота. Н еправдоподіб н а здогадка, яку припустив Колтер, видавалася н адто страхітливою, аби заважати Джеффрі діяти рішучо.

Місіс Рамадж здриг н улася, зойк н ула та розплющила очі. Якусь мить во н а дивилася н а н ього, н е розуміючи, тьмя н им, спа н теличе н им поглядом. Потім во н а сіла.

- Н і, - промовила во н а. — н і, містере Джеффрі, скажіть, що я помиляюся, скажіть, що це н еправда…

— Я н е з н аю, правда це чи н і, - відповів ві н . — Але н ам треба діз н атися як н айшвидше. Як н айшвидше, місіс Рамадж. Я н е зможу відрити могилу сам, якщо таки доведеться копати…

Во н а з жахом дивилася н а н ього, затис н увши руками рота так міц н о, що побіліли н ігті.

— Ви допоможете ме н і, якщо з н адобиться? Ме н і н ема до кого звер н утися.

— Мій хазяї н, — мляво сказала во н а, — мій хазяї н , містер Є н …

— … Н е має н ічого з н ати, поки ми про щось н е діз н аємося! — відказав Джеффрі. — Якщо н а те буде Божа ласка, ві н взагалі н і про що н е діз н ається.

Ві н н е н аважився виголосити н евимов н у н адію, яка жевріла в його серці, н адію, яка здавалася майже такою жахливою, як і його страхи. Якщо Бог буде дуже ласкавим, Є н діз н ається про події, які відбудуться цієї н очі… коли Мізері, його дружи н а та єди н е коха нн я, повер н еться, дивом повста н е з мертвих, н аче Лазар.

— Ой, це жахливо… жахливо! — промовила місіс Рамадж слабким, тремтячим голосом. Ухопившись за стіл, во н а спромоглася підвестися н а н оги. Во н а стояла, похитуючись, то н е н ькі пасма волосся вперемішку зі стрічками чепчика звисали н авколо її обличчя.

— Вам н едобре? — спитав Джеффрі м’якішим то н ом. — Якщо так, то я спробую все зробити сам, скільки ста н е сил.

Во н а глибоко й важко вдих н ула, видих н ула та припи н ила хитатися. Потім розвер н улася та пішла до комори.

— У сараї н адворі з н айдеться пара лопат, — ки н ула во н а. — А також сапа. Кидайте їх у шараба н . Тут у коморі захова н о півпляшки джи н у. Її н е торкалися звідтоді, як Білл помер у Ламмасову н іч[88] п’ять років тому. Я трохи хиль н у та приєд н аюся до вас, містере Джеффрі.

— Ви хоробра жі н ка, місіс Рамадж. Н е баріться.

— За ме н е н е хвилюйтеся, — сказала во н а та схопила пляшку джи н у злегка тремтячою рукою. Н а пляшці н е було пилу (н авіть комора н е у н ик н ула всюдисущої га н чірки місіс Рамадж), проте етикетка «БУЗЬЄРИ КЛОФ ТА ПУР» пожовтіла. — Самі н е баріться.

Во н а все життя н е н авиділа міц н і н апої, і її шлу н ок хотів було виплю н ути джи н через його ялівцевий запах та олій н ий присмак. Але во н а втримала спирт н е в собі. Сьогод н і во н о їй точ н о з н адобиться.

Попід хмарами, які бігли зі сходу н а захід ті н ями, чор н ішими за чор н е н ебо, попід місяцем, який уже хилився за обрій, шараба н летів до церков н ого двору. Зараз н им правила місіс Рамадж, клацаючи батогом н ад головою спа н теличе н ої Мері, і, якби ко н і вміли говорити, во н а б розповіла їм, що то було н есправедливо — о цій н іч н ій годи н і во н а б мала дрімати в теплій стай н і. Лопати та сапа холод н о перестукувалися, і місіс Рамадж подумала, що їх н я процесія злякала б кож н ого, хто їх побачить, бо були во н и, н аче пара докторів, котрі оживляли мерців у творах Дікке н са… або н аче оди н доктор, який сидить у шараба н і, що н им править привид. Місіс Рамадж була вся в білому, бо вдома н е витрачала часу н а перевдяга нн я. Н іч н а сорочка била по її пухких гомілках із н абряклими ве н ами, а стрічки чепчика дико струме н іли позаду.

Ось і церква. Жі н ка спрямувала Мері н а алею, яка проходила повз двір, і здриг н улася від моторош н ого звуку вітру, що грався між кар н изами. У н еї була єди н а мить, щоб загадатися, чому таке святе місце, як церква, здається таким страш н им у темряві, аж потім во н а збаг н ула, що їй страш н о н е від самого місця, а від справи, яку во н и тут мають.

Перше, що спало н а думку місіс Рамадж, коли во н а отямилася, — хазяї н мусить їм допомогти, бо ж ві н пройшов крізь усі н егоди, крізь воду та вого н ь, н е здавався жод н ого разу. Тільки потім во н а зрозуміла, н аскільки божевіль н ою була ця ідея. Справа була н е в хоробрості лорда Є н а, а в його здоровому глузді.

Місіс Рамадж н е з н адобилися попередже нн я від містера Джеффрі, згадка про міс Евелі н — Гайд усе зробила за н ього.

Місіс Рамадж згадала, що, коли це сталося, а н і містера Джеффрі, а н і лорда н е було в Малому Да н торпі. Події відбувалися н авес н і, майже півроку тому. Мізері увійшла в запаш н е літо своєї вагіт н ості, ра н кова н удота ми н ула, їй лишалося воста нн є н абрати вагу та пережити пов’яза н ий із цим дискомфорт. тож во н а зі спокій н ою душею відправила двох чоловіків відпочити н а тижде н ь — пополювати н а куріпок, пограти в карти, пога н яти у футбол… боз н а-як іще можуть дуркувати чоловіки в Оак-Голлі міста До н кастер. Лорд трохи вагався, проте Мізері запев н ила його, що з н ею все буде добре, і мало н е виштовхала за двері. У тому, що з Мізері все буде добре, місіс Рамадж н е сум н івалася. Але кож н ого разу, як лорд та містер Джеффрі від’їжджали до До н кастера, во н а замислювалася, чи н е повер н еться хтось із н их (або во н и обидва) у возі н огами вперед.

Оак- Голл перейшов у спадок до Альберта Фоссі н гто н а, шкіль н ого товариша Джеффрі та Є н а. Місіс Рамадж н ебезпідстав н о вважала його божевіль н им. Десь три роки тому ві н з’їв свого улюбле н ого по н і, коли той зламав обидві н оги під час гри в поло і його треба було пристрелити. Як пояс н ював Альберт, то був прояв любові:

- Н авчився від якихось тумба-юмба в Кейптау н і. Гріква[89]. Чудові хлопці. Вставляють собі палки та всілякі і н ші штуки в пащеку, а що? Деякі мають такий вигляд, н іби н осять усі два н адцять томів Королівських н авігацій н их карт у н иж н ій губі, ха-ха! Н авчили ме н е, що коже н чоловік має їсти те, що любить. Таке собі поетич н е жахіття, а що?

Н езважаючи н а див н у поведі н ку Берті, містер Джеффрі та лорд зберегли до н ього велику прихиль н ість (цікаво, чи з’їдять во н и Фоссі н гто н а, коли т ой помре, загадалася місіс Рамадж після од н ого з візитів Берті, коли ві н н амагався пограти в крокет од н ією з домаш н іх кішок і, зрештою, розтрощив бідоласі голову), і ми н улої вес н и компа н ія провела майже десять д н ів у Оак-Голлі.

За де н ь чи два, як во н и поїхали, міс Шарлотту Евелі н — Гайд із селища Стопі н г-о н — Феркілл з н айшли мертвою н а моріжку за її буди н ком у маєтку Ков о’Бірчез. Біля її простяг н утої руки лежав щой н о зібра н ий букет квітів. Сільським лікарем був Біллфорд, вправ н ий чоловік з усіх поглядів. Тим н е ме н ш ві н викликав старого лікаря Шай н боу н а для ко н сультації. Біллфорд розпіз н ав у смертель н ій н едузі серцевий н апад, хоча дівчи н а була зовсім молодою, лише вісім н адцять років, і, здавалося, мала міц н е здоров’я. Біллфорд н іяк н е міг добрати розуму.

Здавалося, щось було н е так. Старий Ши нн і також був спа н теличе н ий, але зрештою ві н погодився з діаг н озом. А слідом за н им погодилися й решта селя н — у дівчи н и були н егаразди з серцем, та й по всьому, рідкіс н ий випадок, але коже н може пригадати од н у чи дві подіб н і сум н і історії. Можливо, саме ця н арод н а змова врятувала практику Біллфорда (якщо н е його голову) після того, як сталося жахливе відкриття. Хоча всі погодилися, що смерть дівчи н и була див н ою, н ікому й н а думку н е спало, що во н а зовсім н е померла.

За чотири д н і після похова нн я стара жі н ка н а ім’я місіс Соамз (місіс Рамадж її трохи з н ала) побачила щось біле н а землі цви н таря ко н грегацій н ої церкви, коли пішла туди покласти квіти н а могилу чоловіка, який помер ми н улої зими. Предмет здавався н адто великим, аби бути пелюсткою, тож во н а вирішила, що то була мертва пташка. Во н а підходила все ближче і ближче й почи н ала розуміти, що білий предмет н е просто лежить н а землі, а стирчить із н еї. Во н а зробила ще два-три н ерішучі кроки та побачила руку, яка випросталася зі свіжої могили, а пальці заклякли в страш н ому благаль н ому жесті. З кі н чика кож н ого пальця, окрім великого, стирчали закривавле н і кістки.

Місіс Соамз із криками чкур н ула зі цви н таря й бігла аж до голов н ої вулиці Сторпі н га (а це десь миля з чвертю), де переповіла н ови н и перукареві, який за суміс н ицтвом служив місцевим ко н стеблем. Потім жі н ка одразу ж з н епритом н іла. Того ж вечора во н а злягла та ще місяць н е підводилася з ліжка. І н іхто в селищі н е поставив їй цього за прови н у.

Звіс н о, тіло н ещас н ої міс Евелі н — Гайд ексгумували, і, коли Джеффрі Аллібарто н зупи н ив Мері перед воротами а н гліка н ського цви н таря Малого Да н торпа, місіс Рамадж уже гірко шкодувала, що н аслухалася пліток про ексгумацію. Оповідки були жахливі.

Лікар Біллфорд, який сам перебував н а межі безумства, діаг н остував каталепсію. Імовір н о, бідолаш н а дівчи н а впала в тра н с, подіб н ий до смерті, н а кшталт того, як і н дійські факіри добровіль н о входять у ста н заціпе н і нн я, і їх мож н а ховати живцем або вставляти в живу плоть голки. Во н а перебувала в цьому тра н сі близько двох діб, може, трьох. У будь-якому разі, достат н ьо довго, аби проки н утися та опи н итися н е н а моріжку за влас н им буди н ком, де во н а була збирала квіти, а похова н ою живцем у влас н ій домови н і.

Ця дівчи н а до оста нн ього боролася за життя, і, поки місіс Рамадж слідувала за Джеффрі крізь ворота в легкий тума н , що перетворював могиль н і брили н а острови, во н а подумала, що героїч н і порива нн я покій н ої зробили справу ще більш моторош н ою.

Дівчи н а була заруче н а та мала одружитися. Н а лівій руці (н е н а тій, що застигла н ад землею, н аче рука втопле н иці) во н а н осила обручку з діама н том. Во н а прорізала н ею сати н ову підкладку домови н и та Бог його з н ає скільки годи н провела, роздираючи дерев’я н у кришку. У кі н ці, коли повітря вже закі н чувалося, во н а, н апев н е, копала правою рукою, а обручку н а лівій використовувала, щоби продиратися крізь ґру н т та вибирати землю. Але трохи забракло часу. Її обличчя побагровіло, а почерво н ілі очі витріщалися у виразі смертель н ого жаху.

Годи нн ик н а церков н ій вежі почав відбивати два н адцяту. Мати місіс Рамадж казала, що о цій порі двері між життям та смертю трохи прочи н яються і покій н ики можуть віль н о проходити між світами. Це все, що могла пригадати еко н омка, аби н е закричати та н е піддатися па н іці, яка н е вщухатиме, а лише ростиме з кож н им кроком. Во н а розуміла, що як ки н еться н автьоки, то бігтиме, поки н е впаде без тями.

Дурепа переляка н а! розізлилася во н а та заходилася сварити себе: Егоїстич н а переляка н а дурепа! Тобі зараз треба думати про хазяї н а, а н е про свої страхи. Ох, лорде… якщо є бодай оди н ша н с, що н аша леді…

Але н і, сама думка про це видавалася божевіль н ою. Н адто багато часу спливло, н адто, н адто багато.

Джеффрі привів її до н адгробка Мізері. Во н и стояли та дивилися н а н ього, н іби зачарова н і. ЛЕДІ КАЛТОРПА — з н ачилося н а могиль н ій плиті. Окрім дат н ародже нн я та смерті там стояла лише од н а приписка: МИ ВСІ СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ.

Місіс Рамадж погля н ула н а Джеффрі та промовила, н аче щой н о проки н улася від глибокого с н у:

— Ви н е при н если з н аряддя.

- Н і, поки н і, - відповів ві н , розпластався н а могилі та притис н ув вухо до землі, де між н едбало розкида н ими кавалками дер н у вже почали з’являтися перші паростки трави.

Якийсь час при світлі ліхтаря во н а спостерігала єди н ий вираз н а обличчі Джеффрі, той самий, що помітила, коли відчи н ила йому двері, - н ажаха н ий, болючий вираз. Проте зараз його лице почало змі н юватися. Н овий вираз був сумішшю тоталь н ого переляку та божевіль н ої н адії.

Ві н підвів очі н а місіс Рамадж, і його губи беззвуч н о заворушилися.

— Здається, во н а жива, — зрештою безсило прошепотів ві н . — Ой, місіс Рамадж…

Раптом ві н перевер н увся н а живіт і закричав у землю, що за і н ших умов здавалося б коміч н им.

— Мізері! Мізері! МИ тУТ! МИ З н АЄМО! тРИМАЙСЯ! тРИМАЙСЯ, МОЯ ЛЮБА!

За мить ві н уже скочив н а н оги та хутко побіг до шараба н а, де лежало з н аряддя для копа нн я. Його н оги ковзалися, завиваючи в мале н ькі бара н ці димку, що стелилася при землі.

Н оги місіс Рамадж підкосилися, і во н а, хитаючись, упала н а колі н а. Здавалося, її голова сама по собі схилилася н абік так, щоби притис н утися правим вухом до землі, - во н а бачила, як діти в таких самих позах стоять н а рейках, прислухаючись до потягів.

І місіс Рамадж почула — з-під землі доли н ало глухе шкряба нн я, н е таке, як твари н а риє н ори та ходи, а н іби чиїсь пальці безпорад н о дряпали по дереву.

Во н а єди н им рвучким вдихом увібрала в себе повітря. Здавалося, серце зупи н илося, аж потім почало битися з н ову. Місіс Рамадж закричала:

— МИ ЙДЕМО, МОЯ ЛЕДІ! ГОСПОДИ ІСУСЕ, МОЛЮ ТЕБЕ, ХОЧ БИ МИ ВСТИГЛИ! МИ ВЖЕ ЙДЕМО ДО ВАС!

Тремтячими пальцями во н а почала вигрібати з землі н евкорі н е н і кавалки дере н у, і, хоча Джеффрі за мить повер н увся, встигла вирити яму вісім дюймів завглибшки.

Пол устиг написати дев’ять сторінок сьомої глави (Джеффрі та місіс Рамадж щойно дістали Мізері з домовини та зрозуміли, що нещасна не впізнала своїх рятівників і навіть не може пригадати власного імені), коли Енні зайшла до кімнати. Цього разу Пол її почув. Шкодуючи, що його вирвали зі світу мрій, він припинив друкувати.

В опущеній руці Енні тримала оберемок із перших шести глав. Першу невдалу спробу вона подолала менш ніж за двадцять хвилин, коли на цю двадцять одну сторінку витратила годину. Пол уважно дивився на неї і зрештою зауважив, що вона трохи зблідла.

— Ну? — спитав він. — Тепер усе чесно?

— Так, — апатично відповіла Енні, ніби нічого іншого й не очікувала, а Пол припускав, що так воно й було.

— Усе чесно. Гарно написано. Захопливо. Але якось жаско! Геть не схоже на інші книжки про Мізері. Та бідна дівчина, яка поздирала собі нігті… - Вона похитала головою та повторила: — Геть не схоже на інші книжки про Мізері.

«Мила моя, — подумав Пол. — Людина, яка писала ці рядки, перебуває в досить жаскому становищі».

— То я можу продовжувати?

— Якщо кинеш писати, я тебе вб’ю, — відповіла вона, злегка посміхаючись. Пол не поділяв її гумору. Останній коментар, який зовсім нещодавно належав до категорії банальностей, на кшталт: «Ти такий гарнюня, аж з’їсти хочеться!» , тепер викликав серйозне занепокоєння.

Енні стояла у дверях, і Пол зачаровано відзначив, що її постава якось змінилася. Складалося враження, ніби вона боялась підійти ближче, ніби від нього пашіло вогнем, що міг її обпалити. Пол не мав жодних сумнівів, що історії про передчасне поховання тут ні до чого. Ні, справа в різниці між першою спробою та другою. Першого разу натхнення було не більше, ніж у восьмикласника, який пише твір на тему «Як я провів літні канікули». Цього разу все сталося інакше. Піч дала жару. Не те, щоб він написав щось геніальне: сюжет інтригував, але персонажі були стереотипні та передбачувані, як і завжди. Проте зараз Полу вдалося вдихнути в них життя, зараз між рядками пробивалося полум’я.

Він здивовано подумав: «Вона відчула жар. Мабуть, вона боїться підходити, щоб я її не обсмалив» .

— Ну, вбивати мене не доведеться, Енні, - м’яко вимовив він. — Я хочу писати. Тож можна мені повернутися до роботи?

— Гаразд.

Енні підійшла до нього, поклала сторінки на дошку, а потім швидко відступила назад.

— То я одразу віддаватиму тобі нові розділи?

— Так! Це неначе кіносеріали, що я бачила в дитинстві! — посміхнулась Енні.

— Ну, інтриги в кінці кожного розділу не обіцяю, — сказав Пол. — З романом так не вийде.

— Для мене все вийде, — палко заперечила вона. — Я би хотіла дізнатися, що буде у вісімнадцятому розділі, навіть якщо сімнадцятий закінчиться на тому, що Мізері, Єн і Джеффрі сидітимуть у кріслах на ґанку, почитуючи газети. Мені вже кортить дізнатися, що буде далі… ні, нічого не кажи! — похапцем додала вона, ніби Пол сам запропонував їй усе розказати.

— Добре, хоча зазвичай я нікому не показую свою роботу, поки не закінчу, — зауважив він і усміхнувся до Енні. — Але оскільки обставини в нас незвичні, я з радістю даватиму тобі читати кожний новий розділ…

«Так і почалася тисяча й одна ніч Пола Шелдона», — подумав він.

— …Тільки в мене є одне прохання.

— Яке?

— Повставляй ці кляті «енки», — відповів Пол.

Енні просяяла:

— Матиму за честь. А зараз я піду, не буду тебе відволікати.

Вона дійшла до дверей, зупинилася та озирнулася. А потім із глибокою, майже болючою нерішучістю, уперше й востаннє внесла пропозицію щодо сюжету:

— Може, то була бджола.

Пол уже опустив очі на аркуш, що стирчав із друкарської машинки, — він шукав діру. Він хотів устигнути відвезти Мізері до котеджу місіс Рамадж, поки не завалиться спати, і тепер дивився на Енні з добре прихованим роздратуванням:

— Перепрошую?

— Бджола, — повторила вона.

Пол побачив, як її шия та щоки заливаються рум’янцем. Невдовзі горіли навіть вуха.

— Одна людина з дванадцяти має алергію на бджолину отруту. Я бачила багато таких випадків… поки не звільнилася. Алергічна реакція буває різною. Інколи один укус може увігнати пацієнта в коматозний стан… подібний до того, що люди колись називали… е-е… каталепсією, — закінчила Енні й побагровіла.

Пол подумки зважив ідею та відкинув її на смітник. Дійсно, бджола могла стати причиною передчасного поховання нещасної міс Евелін-Гайд, то навіть було логічно, оскільки випадок трапився навесні, до того ж у саду. Але він уже побудував сюжет на тому, що ці два поховання були якимось чином пов’язані, а Мізері взагалі померла в себе вдома. Проблема вірогідності полягала навіть не в тому, що пізня осінь для бджіл — не сезон. Проблема полягала в рідкісності подібної каталептичної реакції. Пол вирішив, що Вірний читач не повірить, якщо дві жінки з двох різних містечок, не пов’язані жодними кровними узами, протягом півроку опиняться похованими живцем у результаті укусу бджоли.

Він не міг сказати цього Енні, і не лише тому, що боявся її крутої вдачі. Він не хотів її ранити, бо, навіть попри весь біль, що вона йому завдала, не міг скривдити її саме таким чином. Бо сам знав, як це боляче.

Тож він удався до старого редакторського евфемізму:

— Так, ідея варта уваги. Я покладу її до свого творчого кошика, Енні, проте він уже повненький. Може не вписатися в канву сюжету.

— Ой, та я знаю, це ж ти письменник, а не я. Забудь, що я взагалі тобі щось казала. Вибач.

— Не кажи дур…

Але вона вже пішла, і в коридорі загриміли її важкі, поквапливі кроки. Він дивився в порожній дверний проріз. Погляд опустився нижче… і Пол вибалушив очі.

На висоті восьми дюймів від підлоги, на кожному боці одвірка стояли чорні риски. Він одразу зрозумів, що їх лишили втулки на колесах, коли він намагався проштовхнути інвалідний візок у двері. Вона їх досі не помітила. Минув майже тиждень, і неуважність Енні можна було вважати маленьким дивом. Але скоро (може, завтра, а може, навіть цього вечора) вона візьметься за свій пилосос і тоді вже напевне їх помітить.

Обов’язково помітить.

Того дня Пол вичавив із себе ще кілька рядків. Діра в аркуші закрилася.

Наступного дня Пол лежав у ліжку, спершись на подушки, та пив ранкову каву, винувато поглядаючи на чорні риски на одвірку. Він почувався, наче вбивця, який щойно помітив закривавлену одежу, якої дивним чином забув позбутися. Раптом до кімнати увірвалась Енні. Її очі були широко розплющені. В одній руці вона стискала брудну ганчірку. Немислимо, але в іншій вона мала пару наручників.

— Що… — тільки й устиг вимовити Пол.

Енні несамовито обхопила його за плечі та рвучко всадовила у вертикальне положення. Ноги проштрикнув біль (найгірший за останній час), і Пол закричав. Чашка з кавою полетіла на підлогу й розбилася. «Тут постійно щось б’ється, — подумав він, а потім сяйнула здогадка: — Вона побачила риски. Ну звісно. Мабуть, уже давно» . Це була єдина причина, якою він зміг пояснити дивну поведінку Енні, - урешті-решт, вона помітила риски, і тепер починалося нове видовищне покарання.

— Заткайся, бовдуре, — прошипіла вона й завела йому руки за спину. Тієї самої миті, коли пролунало клацання наручників, Пол почув, як на під’їзну доріжку завернув автомобіль.

Він розтулив рота, аби щось сказати, а може, знову закричати, проте Енні вчасно запхала йому до рота ганчірку. Тканина мала огидний присмак, від якого тягнуло блювати. Скоріш за все, «Пледж» чи «Ендаст»[90] або щось подібне.

— Ані звуку, — сказала Енні, беручи його обличчя у свої долоні та нахиляючись так близько, що пасма волосся залоскотали йому чоло та щоки. — Попереджаю тебе, Поле. Хто б це не приїхав, якщо вони почують тебе… навіть якщо я щось почую та вирішу , що він теж це почув, то вб’ю спочатку його чи їх, потім — тебе, а потім — себе.

Вона підвелася та витріщила очі. На обличчі блищав піт, на губах засох яєчний жовток.

— Пам’ятай, Поле.

Він кивнув, але Енні цього не побачила. Вона вже вибігла з кімнати.

Позаду «черокі» пригальмував старий, проте доглянутий «Шевроле Бель Ер»[91]. Пол почув, як десь поза вітальнею відчинилися та грюкнули двері. Він здогадався, що це особливе, немов здивоване рипіння пролунало звідти, де був вихід надвір.

Чоловік, який вийшов із машини, був таким же старим і добре доглянутим, як і його автомобіль. Саме так Пол уявляв собі справжнього жителя штату Колорадо. На вигляд йому було років шістдесят п’ять, а може, й усі вісімдесят. Він міг бути старшим партнером юридичної фірми або вислуженим патріархом будівельної компанії, але, швидше за все, він працював фермером або ріелтером. Республіканець, який вважав недостойним клеїти наліпки на бампері чи носити гостроносі італійські черевики. Службовець, який приїхав із міста у справах, бо тільки нагальні справи могли стати приводом для зустрічі такого чоловіка, як він, і такої відлюдькуватої жінки, як Енні.

Пол спостерігав, як вона тупотить під’їзною доріжкою — не зустріти гостя, а перехопити його. Здавалося, фантазії Шелдона починали збуватися. До Енні приїхав не коп, але ВПОВНОВАЖЕНИЙ. Проте такий приїзд міг укоротити життя самому ВПОВНОВАЖЕНОМУ.

«Чом би тобі не запросити його в дім, Енні? - думав Пол, намагаючись не задихнутися від смердючої ганчірки. — Чом би тобі не запросити його та не показати свого африканського птаха?»

Е- е, ні. Вона скоріше відвезе Пола в Степлтонський міжнародний аеропорт[92] та купить йому квиток першого класу до Нью-Йорка, ніж запросить містера Бізнесмена Скелястих гір до себе додому.

Енні почала говорити, навіть не порівнявшись із чоловіком. Із її рота валили хмарки пари, наче бульбашки з коміксів, у яких забули прописати слова. Гість простягнув руку в тонкій елегантній рукавичці з чорної шкіри. Енні презирливо глянула на неї, а потім почала грозити пальцем, махаючи рукою просто перед обличчям чоловіка та випускаючи з рота порожні білі хмаринки. Вона щойно накинула на себе парку й припинила погрозливо жестикулювати тільки для того, щоби застібнути блискавку.

Гість опустив руку в кишеню плаща, дістав звідти папірець і якось винувато простягнув його Енні. Хоча Пол не мав ніякої можливості дізнатися, що там було написано, він одразу здогадався, який прикметник могла би дібрати для цього Енні. Кукурікнутий папірець.

Не вгаваючи, Вілкс повела чоловіка під’їзною доріжкою. Урешті вони зникли з поля зору Шелдона. Пол бачив їхні тіні, що вирізнялися на снігу, наче вирізані в білому папері силуети, але не більше. Він без жодного подиву збагнув, що вона так зробила навмисне. Якщо Пол не міг їх побачити, то в містера Скотопромисловця також не було шансів зазирнути у вікно гостьової кімнати й помітити Пола .

Тіні лежали на похилій кучугурі біля під’їзної доріжки протягом п’яти хвилин. Одного разу Пол почув голос Енні — то був злий, грубий окрик. Ці п’ять хвилин здалися Полу нескінченно довгими. У нього боліли плечі, і він не мав змоги поворухнутися, аби полегшити цей біль. Енні скувала йому руки, а ще якимось чином прив’язала їх до узголів’я ліжка.

Але найбільших неприємностей завдавала ганчірка. Від запаху полірувального воску в Пола розболілася голова, до горла підступила нудота. Він відчайдушно зосередився на тому, щоб не блювонути, бо кому ж хочеться піти на той світ із повним ротом ригачки. Енні продовжувала сперечатися з літнім муніципальним службовцем, який, певно, раз на тиждень відвідував місцеву цирульню, а взимку неодмінно надягав калоші поверх своїх чорних оксфордів[93].

Поки вони знову вийшли з-за рогу, чоло Пола вкрилося холодним, липким потом. Тепер папірець тримала Енні. Вона йшла слідом за містером Велике Ранчо та грозилася пальцем йому в спину, виштовхуючи з рота ті самі порожні бульбашки з коміксів. Містер Велике Ранчо не обертався, завбачливо надавши обличчю нейтрального виразу. І тільки по його губах, стиснутих у таку тонку лінію, що вона майже зникла з лиця, можна було прочитати якісь внутрішні емоції. Злість? Можливо. Зневага? Так. Скоріше, зневага.

«Ти думаєш, вона божевільна. Ти й твої дружки, з якими ти регулярно ріжешся в покер, ви, либонь, заправляєте цим бейсбольним стадіоном нижчої ліги під назвою Сайдвіндер. Ви, либонь, розіграли цей неприємний обов’язок під час партії в лоубол [94] , чи що. Бо ніхто не любить приносити погані звістки божевільним. Ой, містере Велике Ранчо! Якби ти усвідомлював усю глибину її божевілля, то не повертався би до неї спиною!»

Чоловік сів у «бель ер» і зачинив дверцята. Енні стояла біля машини та грозила пальцем у підняте скло, і Пол знову почув її приглушений голос:

— …гадаєш, ти такий розу-у-у-умний !

«Бель ер» почав потроху здавати назад під’їзною доріжкою. Містер Велике Ранчо демонстративно не зважав на Енні, яка скалила на нього зуби. Пролунав іще один окрик, цього разу гучніший:

— Гадаєш, ти така важниця[95]!

Несподівано вона копнула передній бампер автомобіля містера Велике Ранчо, копнула так сильно, що з-під колісних ніш полетіли кавалки злежаного снігу. Літній чоловік увесь цей час позирав через праве плече, обережно спрямовуючи машину геть від будинку Енні, але після удару озирнувся до неї, немов його вихопили з нейтральної зони, якої він так ретельно тримався протягом усього візиту.

— Ось що я тобі скажу, паскуднику! МАЛЕНЬКІ СОБАЧКИ ЗАПРОСТО ХОДЯТЬ ПІД ВАЖНИЦЕЮ В ТУАЛЕТ! Як тобі таке, га?

Проте містер Велике Ранчо не збирався ділитися враженнями від почутого — на його обличчя знову опустився байдужий вираз, наче забороло на лицарських обладунках. «Бель ер» зник із поля зору Шелдона.

Енні ще трохи постояла на під’їзній доріжці, уперши кулаки в боки, і згодом попрямувала назад до будинку. Пол почув, як двері на кухню відчинилися, а потім із грюканням захряснулися.

«От він і пішов, — подумав Пол. — Містер Велике Ранчо пішов, а я лишився тут. Ох, матінко моя, я й досі тут».

Цього разу Енні не стала зривати злість на Полові.

Вона зайшла до кімнати і, навіть не глянувши на нього, почала метатися з кутка в куток. Вона й досі була в парці, хоча встигла розстібнути блискавку. У руці Енні стискала папірець, яким раз у раз розмахувала перед власним носом, ніби хотіла здійснити акт самобичування.

— Каже, податки виросли на десять відсотків! Каже, недоїмка! Арешт майна за борги! Адвокати! Квартальна оплата, каже, заборгованість! А щоб він кукурікнувся! Кукнувся! Піка-кака-куку-РІКНУВСЯ!

Пол крекнув у ганчірку, але Енні навіть оком не повела, ніби перебувала в кімнаті сама. Вона пришвидшила ходу, розрізаючи повітря своїм щільним тілом. Пол усе очікував, що вона розірве папірець, але, мабуть, їй забракло на це духу.

- П’ятсот шість доларів! — вигукнула вона, цього разу підсовуючи папірець під носа Шелдону, а потім недбало витягнула ганчірку з його рота та кинула на підлогу. Пол схилив голову набік, намагаючись притлумити позиви до блювання. Руки боліли так, наче їх хтось повільно викручував із суглобів.

— П’ятсот шість доларів і сімнадцять центів ! Я їм казала , щоби до мене ніхто не їздив! Я ж казала ! А тепер що? Ти тільки поглянь на це!

Пол відригнув повітрям, розпачливо борючись із нудотою.

— Обережно, Поле, у мене немає часу прибирати твої ригачки, бо, як виявляється, треба займатися більш нагальними проблемами. Він щось сказав про арешт майна, що воно таке?

— Наручники… — прохрипів Пол.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відповіла Енні. — Ти інколи вередуєш, як мала дитина .

Вона дістала ключ із кишені спідниці та відсунула Пола на лівий бік. Він закричав, уткнувшись носом у простирадло, але Енні не звернула на це уваги. Почулося клацання, і руки Пола звільнилися. Хапаючи ротом повітря, він мляво сповз на подушках, завбачливо випростовуючи ноги вперед. На зап’ястках проглядалися білі вм’ятини, що згодом почали червоніти.

Енні машинально засунула наручники в кишеню, наче в будь- якому пристойному господарстві засоби обмеження свободи зберігалися поруч із серветками «Клінекс» та вішаками для одягу.

— Що таке арешт майна? — перепитала Вілкс. — Вони що, заберуть мій будинок? Вони це мають на увазі?

— Ні, - відповів Пол. — Це означає, що…

Він прочистив горло, і рот заповнився отруйним посмаком ганчірки. Груди судомно здригнулися, але Пол зумів побороти бажання вивергнути вміст шлунку. Енні, не зважаючи на його потуги, стояла біля ліжка та нетерпляче позирала на бідолаху, очікуючи відповіді. За деякий час він спромігся сказати:

— Це означає, що ти просто не маєш права його продавати.

— Просто? Просто ? Дивний зміст ви вкладаєте в слово «просто», містере Пол Шелдон. Хоча, певно, такому багатенькому містеру Розумаці, як ви, злигодні нещасної вдови видаються дрібницями.

— Аж ніяк. Я вважаю, що твої проблеми — це мої проблеми, Енні. Я просто мав на увазі, що арешт майна дійсно видається дрібницею в порівнянні з тим, що вони можуть зробити в разі подальшої недоїмки. Ти ж уже пропустила термін?

— Недоїмки. Тобто заборгованості?

— Так, заборгованості, прострочення платежів…

— Я не якась там канюка-жебрачка! — Енні задерла верхню губу, зблиснувши зубами. — Я завжди сплачую рахунки! Просто… просто цього разу…

«Ти забула, чи не так? Так само, як забуваєш змінити лютий на березень на тому клятому календарі. Але заборгованість із квартальної оплати за житло — то вже набагато серйозніше, ніж гортання календарних сторінок. І ти злишся, бо вперше забула про таку важливу річ. Бо твій стан дедалі погіршується, Енні, чи не так? Із кожним днем тобі стає трохи гірше. Психопати певною мірою здатні функціонувати в реальному світі, інколи їм навіть удається виходити сухими з дуже каламутної води, як ти вже сама переконалася. Але між керованою та некерованою психопатією пролягає дуже тонка межа. І з кожним днем ти невпинно наближаєшся до цієї межі… і знаєш про це».

— Просто з голови вилетіло, — похмуро пояснила Енні. — Я тут із тобою мотаюся, наче однорукий шпалерник.

Полові сяйнула думка — дуже непогана думка. Вона містила необмежений потенціал, так би мовити, вислужитися перед начальством.

— Я знаю, — досить відверто мовив він. — Я завдячую тобі життям, а завдаю лише прикрості. У моєму гаманці лежать чотири сотні баксів, і я хочу, аби ти витратила їх на погашення заборгованості.

— Ой, Поле… — сказала Енні, поглядаючи на нього знічено, проте задоволено. — Я не можу брати гроші в тебе …

— Вони вже не мої, - посміхнувся Пол, надаючи своєму обличчю виразу «нумо, крихітко, я ж тебе люблю!», а подумки розмірковуючи: «Чого я дійсно хочу, так це щоби ти позабувала все на світі, а я отримав змогу дістатися до одного з твоїх кухонних ножів. Будь певна, мені не забракне сил і жвавості скористатися ним. Ти горітимеш у пеклі секунд десять, поки не помреш».

— Вони твої. Можеш вважати це першим внеском за лікування, якщо хочеш, — сказав він, помовчав і зрештою ризикнув додати: — Якщо тобі здається, що я не відчуваю жодної подяки за врятоване життя, то ти й справді божевільна.

— Поле… Ну, я не знаю…

Він посміхнувся ще ширше і спробував («Боже, поможи мені» ) щиросердно передати чарівливість своїх намірів.

— Я серйозно. Ти врятувала життя не лише мені — якби не ти, Мізері би й досі лежала у своїй могилі.

Тепер Енні сяяла від радості та геть забула про папірець, який тримала в руці.

— А ще ти побачила всі мої вади, допомогла стати на шлях істини. За це я тобі винен набагато більше, ніж чотириста баксів. І, якщо ти не візьмеш гроші, я ображуся.

— Ну, я… гаразд… дякую.

— Це я тобі маю дякувати. Можна поглянути на той документ?

Вона віддала йому папірець без жодних заперечень. То було повідомлення про прострочення заборгованості з оплати податків. Попередження про арешт майна виявилося звичайною формальністю. Пол швидко пробіг очима текст, а потім віддав аркуш Енні.

— У тебе є гроші на рахунку?

Вона відвела погляд і відказала:

- Є трохи заощаджень, але не в банку. Я банкам не довіряю.

— Тут сказано, що на твоє майно буде накладено арешт, якщо ти не погасиш заборгованість до двадцять п’ятого березня. Яке сьогодні число?

Вона насупилася та глипнула на календар.

— Ой, лишенько! Це ж неправильна дата!

Енні відкинула сторінку. Хлопчик на санчатах пропав, і з цього приводу Пол відчув безглуздий жаль. На березневій сторінці білий потічок стрімко прокладав собі дорогу між сніговими заметами.

Вілкс підсліпувато щулилася на календар і зрештою заявила:

— Двадцять п’яте березня — це сьогодні .

«Як пізно, Господи, як пізно, невже стільки часу минуло?» — подумав Пол і сказав:

— Ну звісно, ось чому він сюди приїхав…

«Він же не казав, що вони вже наклали арешт на твоє майно, Енні. Він намагався пояснити, що їм доведеться накласти арешт, як сьогодні до закриття банків ти не розв’яжеш калитку. Власне, чоловік намагався зробити тобі послугу».

— Але якщо ти встигнеш заплатити п’ятсот шість доларів до того…

- І сімнадцять центів, — обурено вставила Енні. — Не забувай про ці кукурікнуті сімнадцять центів.

— Гаразд, і сімнадцять центів. Якщо ти сплатиш борг сьогодні, до того як у місті позакриваються фінансові установи, то арешту не буде. І якщо городяни ставляться до тебе так, як ти кажеш, Енні…

— Вони мене ненавидять! Вони всі проти мене, Поле!

— …то вони зможуть підкопатися під тебе саме через податки. Погрожувати арештом майна за одне-єдине прострочення квартальної оплати — досить підозріла річ. Щось тут нечисто. Смердить аж до неба. А якщо ти пропустиш кілька оплат, вони зможуть забрати твій будинок та пустити його з аукціону. Звучить неймовірно, але юридично вони матимуть на це право.

Енні засміялася уривчастим, гавкаючим сміхом:

— Хай лише спробують! Я їм кишки випущу, ось що я тобі скажу! Ото так! Ото так- перетак !

— Зрештою, кишки випустять із тебе, — тихо вимовив Пол, — але справа не в тому.

— А в чому ?

— Певно, в Сайдвіндері знайдуться люди, які роками не сплачують податків. І ніхто не забирає їхні будинки, ніхто не виставляє їхнє майно на аукціон у міській ратуші. Найгірше, що може трапитися з такими громадянами, це відключення водопостачання. Візьмемо для прикладу Ройдманів, — зауважив Пол і пильно глянув на Енні. — Гадаєш, вони вчасно сплачують податки?

- Ота біла наволоч? — вискнула Енні. — Не сміши мене!

— Здається, вони хочуть тебе звідси вижити, Енні, - сказав Пол, і він дійсно так вважав.

— Я ніколи звідси не поїду! Лишуся туточки, їм на зло! Житиму туточки й плюватиму їм просто в очі!

— Ти знайдеш іще сто шість баксів, до тих чотирьох сотень із гаманця?

— Так, — обережно, проте з полегшенням відповіла вона.

— Добре, — сказав Пол. — Тоді я раджу сплатити цей довбаний податок не пізніше, ніж сьогодні.

«А поки тебе не буде, я подбаю про ті кляті риски на одвірку. А коли розберуся з ними, стану шукати спосіб забратися звідси на хрін, Енні. Бо я вже трохи втомився від твоєї гостинності».

Пол натягнуто посміхнувся.

— Сімнадцять центів, напевне, знайдуться в тумбочці біля мого ліжка, — додав він.

Енні Вілкс мала власні принципи й чітко їх дотримувалася, якими б дивними вони не були. Вона могла напоїти Пола брудною водою з відра, могла не давати ліків, прирікаючи його на страждання, могла закувати в наручники та запхати до рота ганчірку, що смерділа полірувальним воском, і, зрештою, вона змусила його спалити єдиний примірник нового роману. Але Енні не змогла витягнути гроші з чужого гаманця. Вона принесла його Полу (старий потертий «Лорд Бакстон», який був у нього ще з коледжу) та вклала до рук.

Будь- які документи, що засвідчували особу Пола, зникли. Ними Енні не погребувала. Він не став питати про їхню долю. Здавалося, так буде краще.

Посвідчення пропали, але гроші були на місці — свіжі, хрумкі банкноти, здебільшого номіналом у п’ятдесят доларів. Пол здивувався, коли в уяві постала ясна, але дещо зловісна картина: за день до закінчення «Швидких автівок» він під’їжджає на своєму «камаро» до віконця Боулдерського банку та подає чек на чотириста п’ятдесят доларів. Отримує готівку, ставить підпис на квитанції та кладе її назад у тацю (і йому здається, що чорнороби в заводських цехах уже гомонять про відпустку). Чоловік, який здійснив тоді цю операцію, був вільним, здоровим, добре почувався та гадки не мав цінувати маленькі радощі життя. Той чоловік зацікавлено поглядав на касирку — високу блондинку в червоній сукні, що ревно підкреслювала її принадливі вигини. Жінка також оглядала його з інтересом. Пол загадався, що би вона подумала про цього чоловіка зараз — легшого на сорок фунтів, старшого на десять років, з двома покрученими, нікчемними жахіттями замість ніг?

— Поле?

Він глянув на Енні, досі стискаючи в руці гроші. Загалом у гаманці виявилося чотириста двадцять доларів.

— Так?

Вона знову дивилася на Пола тим самим ніжним, материнським поглядом, від якого він ніяковів. Можливо, через суцільну, щільну чорноту, що пролягала по інший бік її очей.

— Ти що, плачеш, Поле?

Він провів рукою по щоці — дійсно, пальці були мокрі. Він посміхнувся та простягнув їй гроші:

— Розчулився трохи. Думав про те, скільки добра ти мені зробила. Гадаю, більшість людей не зрозуміє… але я знаю.

Очі Енні також бриніли від сліз, коли вона нахилилася та ніжно поцілувала Пола в губи. Він відчув її дихання, її запах, що походив із темних, затхлих камер у її нутрі, схожий на сморід мертвої риби. Він був у тисячу разів гірший за смако-запах брудної ганчірки. Пол згадав її подих,

(«!дихай чорт забирай ДИХАЙ!» )

що колись увірвався в його горло, наче вітер із самого пекла. Шлунок звело судомою, але Пол усміхнувся до Енні.

— Я люблю тебе, мій милий, — сказала вона.

— Ти не посадиш мене в крісло перед тим, як підеш? Я хочу писати.

— Звісно, — відповіла вона й обійняла його, — звісно, мій милий.

Ніжності Енні вистачило лише на поцілунок, бо коли вона вийшла з кімнати, то замкнула за собою двері. Проте це не становило проблеми для Пола. Цього разу він не знемагав від болю та ломки. А ще він запопадливо зібрав був із підлоги чотири шпильки та запхнув їх під матрац до пігулок, наче білочка, що запасалась горішками на зиму.

Коли Пол переконався, що Енні поїхала, а не вештається навколо будинку, перевіряючи, чи він не «лаштує каверз» (іще один вілксизм у його лексиконі), він підкотив візок до ліжка та дістав шпильки. Прихопивши графин із водою та упаковку «Клінекс», що стояла на нічному столику, він поїхав до дверей. Хоча на перекинутій через бильця дошці вмостилася «Роял», обертати колеса було не важко — Пол уже добряче підкачав собі м’язи. Енні Вілкс, мабуть, здивувалася би, якби дізналася, наскільки сильними стали його руки, і Пол сподівався, що одного дня вона таки дізнається.

«Роял» була лайняною друкарською машинкою, проте гантель із неї вийшла непогана. Пол почав піднімати й опускати її кожного разу, як опинявся в кріслі, а Енні виходила з кімнати. П’ять підйомів на шість дюймів — от і все, на що він спромігся з самого початку. Тепер він робив вісімнадцять-двадцять підйомів без перепочинку. Непогано, зважаючи на те, що ця байстрючка важила принаймні п’ятдесят фунтів.

Він колупався однією шпилькою в замку, тримаючи дві запасні в роті, як це робить кравчиня, що підрублює сукню. Пол подумав, що на заваді може стати уламок першої шпильки, який загубився десь усередині механізму, але обійшлося. Він майже одразу намацав важілець та натиснув на нього, одночасно рухаючи язичком замка. На якусь мить Пол замислився, чи Енні часом не навісила зовні засувку, — він докладав усіх зусиль, аби виглядати слабшим і кволішим, ніж почувався насправді, проте ніколи не треба недооцінювати підозріливість справжнього параноїка. Двері відчинилися.

Пол знову відчув тривогу, провину та бажання чимшвидше покінчити з цією справою. Вуха були налаштовані на гарчання Старої Бессі, що завертає на під’їзну доріжку, хоч Енні поїхала не більше сорока п’яти хвилин тому. Він дістав жмуток серветок, умочив його в графин і незграбно перехилився через бильце крісла, стискаючи в долоні промоклий папір. Скрегочучи зубами та не зважаючи на біль, він почав відтирати відмітини з правого боку одвірка.

Пол відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що слід легко відмивався. Він боявся, аби колісні втулки не зішкрябали шар фарби, проте риски виявилися поверхневими.

Він відкотився від дверей, розвернув крісло та під’їхав ближче, аби витерти іншу відмітину. Коли справу було зроблено, він здав назад і подивився на одвірок, намагаючись оглянути його з точки зору надміру підозріливої Енні. Відмітини й досі були там, але бліді, ледь помітні. Пол вирішив, що все буде гаразд.

Він сподівався , що все буде гаразд.

— Як в ураганному бункері, - сказав Пол, облизав губи та сухо засміявся. — Тож якого біса, пані та панове.

Він підкотився до дверей та визирнув у коридор. Зараз, коли відмітини зникли, Пол не відчував потреби просуватися далі, наражаючи себе на небезпеку. Може, наступного разу. Він зрозуміє, коли трапиться нагода.

Зараз йому хотілося писати.

Він замкнув двері, і клацання здалося надміру гучним.

«Африка» .

Цей птах із Африки.

«Не плач через цього птаха, Полі. Минув час, і він забув, як пахне вельд[96] опівдні, забув крики антилоп гну біля водойми та різкий, уїдливий запах дерева єка-єка, що росло на великій галявині на північ від Великого Шляху. З часом він забув вишневі кольори неба, коли світило опускалося за Кіліманджаро. З часом він призвичаївся до брудного, туманного заходу сонця в Бостоні — ось і все, що він пам’ятав. Ось і все, що він хотів пам’ятати. З часом у нього зникло бажання повертатися додому, і якби хтось привіз його в Африку та випустив на волю, то птах лише перелякано тупцював би на місці. Він би хворів і сумував за домівкою, що була в двох невідомих, невідворотних напрямках, допоки хтось не позбавив би його життя».

— Ох, Африка, от лайно, — промовив Пол тремким голосом.

Зі сльозами на очах він підкотив візок до сміттєвого кошика та заховав мокрий кавалок «Клінекса» під пожмаканим папером. Потім він повернувся до вікна та заправив чистий аркуш у «Роял».

«До речі, Полі, як гадаєш, бампер твоєї машини вже виглядає з-під снігу? Чи він виглядає, радісно зблискуючи на сонечку, чекаючи, поки його вгледить якийсь перехожий, тоді як ти сидиш тут і марнуєш останній шанс на втечу?»

Пол із сумнівом поглянув на чисту сторінку в друкарській машинці.

«Зараз я все одно не зможу писати. Настрій зіпсовано».

Але в якийсь спосіб саме цей настрій ніколи не вдавалося зіпсувати. Він розумів, що для цього треба дуже постаратися, бо, незважаючи на видиму вразливість, творчий процес був найбільш сталою та витривалою річчю в його житті. Ніщо не могло забруднити колодязь його божевільних мрій: ні наркотики, ні випивка, ні біль. І тепер він знову припав до цього колодязя, наче спрагла тварина виходить у сутінках до водойми, і пив із нього — тобто знайшов діру в папері та з вдячністю в неї провалився. Коли Енні повернулася додому, годинник показував чверть на шосту, а Пол уже дописував п’яту сторінку.

Протягом трьох наступних тижнів довкола Пола Шелдона панував незбагненний, наелектризований спокій. У роті завжди було сухо. Звуки видавалися надто гучними. Бували дні, коли він почувався так, наче міг гнути ложки самим лише поглядом. Потім наставали моменти, коли йому хотілося ридма ридати.

Але попри дивну атмосферу, попри глибинну, скажену сверблячку в ногах, що починали загоюватися та жили своїм окремим життям, Шелдон продовжував працювати. Стос паперу праворуч від «Роял» ставав дедалі вищим. До того як Пол вскочив у цю химерну халепу, він вважав чотири сторінки на день своєю оптимальною нормою (коли він писав «Швидкі автівки», то видавав по три, а загалом по дві сторінки, поки не вийшов на фінішну пряму). Але протягом трьох останніх наелектризованих тижнів, які закінчилися зливою п’ятнадцятого квітня, Пол писав у середньому по дванадцять сторінок на день : сім уранці, ще п’ять під час вечірньої сесії. Якби хтось у його попередньому житті (а саме так він підсвідомо називав проміжок часу до аварії) сказав, що він здатен працювати такими темпами, то Пол сприйняв би таку заяву як жарт. На той час, коли пішов дощ, він написав двісті сімдесят сім сторінок «Повернення Мізері». Звісно, то був чорновий варіант, але Пол проглядав його та дивувався, як мало правок доведеться робити пізніше.

Частково причиною його неймовірної працездатності стало напрочуд тверезе життя. Жодних довгих, шалапутних ночей, коли він стрибав від бару до бару, жодних довгих, шалапутних днів, коли він пив каву з апельсиновим соком, заїдаючи вітаміном В (дні, коли від самого погляду на друкарську машинку його пробирали дрижаки і він скоренько опускав очі в підлогу). Жодних ранків, коли він прокидався поруч із рослою блондинкою чи рудоволосою кралею, котрих він десь підібрав минулої ночі. Ті дівахи опівночі виглядали, як королеви, а о десятій ранку вже скидалися на гоблінів. Жодних сигарет. Одного разу він несміливо спитався в Енні дозволу закурити, але вона окинула його таким поглядом, що він похапцем забрав свої слова назад. Він став містером Тверезником. Жодних шкідливих звичок (звісно, за винятком кодеїнової залежності, до цього в нас іще не дійшли руки, так, Полі?), жодних відволікань. «Вітайте першого у світі монаха-наркомана», — одного разу подумав він. Підйом о сьомій. Дві таблетки новрілу з соком. О восьмій починався сніданок, який вельмишановному пану подавали просто в ліжко. Потім у крісло. До вікна. Діра в папері. Падіння в дев’ятнадцяте століття, коли чоловіки були чоловіками, а жінки носили турнюри. Ланч. Пообідній сон. Знову підйом, інколи редагування, інколи просто читання. В Енні було повне зібрання творів Сомерсета Моема[97] (колись Шелдон почав розмірковувати, чи не стоїть на її книжковій поличці перший роман Джона Фаулза[98], проте вирішив, що краще такого не питати), і Пол почав методично перечитувати всі двадцять із гаком томів творчого здобутку Моема. Його зачарувала майстерність, із якою автор вкладав глибинний зміст у свої короткі оповідки. З роками Пол усе більше призвичаювався до тої обставини, що ніколи не зможе сприймати оповідання так, як у дитинстві. Ставши письменником, він прирік себе на вічний аналіз художніх творів. Але Моему вдалося спокусити його та знову перетворити на дитину, і це було добре. О п’ятій Енні приносила легку вечерю, а о сьомій вкочувала в його спальню чорно-білий телевізор, і вони разом дивилися «Польовий шпиталь» і «Радіостанцію «Дабл’ю-кей-ар-аі» в Цинциннаті». Коли серіали закінчувалися, Пол знову сідав за роботу, а коли ставив крапку, то поволі підкочував візок до ліжка (він міг пересуватися набагато швидше, але не хотів, щоби про це дізналася Вілкс). Енні чула його рухи, заходила до кімнати та вкладала його спати. Ще пігулки. Бум! Свідомість згасала, наче лампочка. Наступного дня все повторювалося. І наступного. І наступного.

Тож незламний графік і тверезість мали неабиякий вплив на дивовижну плідність письменника, проте основним стимулом була Енні. Зрештою, саме її нерішуче зауваження про бджолиний укус сформувало основну ідею роману та викликало в Пола потребу писати про Мізері, коли він уже гадав, що такої потреби не виникне ніколи.

Спочатку він не мав жодних сумнівів — не існувало ніякого повернення Мізері. Просто він зосереджено шукав спосіб підняти цю сучку з могили так, щоби все було чесно. Але потім Енні надихнула його клізмою з битим склом, якщо можна так сказати. І такі дрібниці, як сюжет і зміст нової книжки, залишилися на периферії.

Протягом двох днів після того, як Енні поїхала в місто сплатити податки, Пол намагався забути, як утратив тоді чудову нагоду вирватися з полону, та натомість вирішив зосередитися на тому, як доправити Мізері до котеджу місіс Рамадж. Везти її до Джеффрі не було сенсу. Його слуги (а особливо балакучий дворецький Тайлер) усе би побачили та почали би плескати язиками. Окрім того, Полові треба було детально описати амнезію, яку Мізері отримала після поховання живцем. Амнезія? А щоб йому, ця краля не могла й двох слів зв’язати. І то було зовсім непогано, зважаючи на дурниці, які зазвичай видавала Мізері.

То що ж далі? Сучка вибралася з могили, а як розвивався сюжет у подальшому? Чи варто Джеффрі та місіс Рамадж розповідати Єну, що Мізері жива? Пол так не вважав, проте не був упевнений. А йому було добре відомо, що невпевненість — це глухий кут у чистилищі, у який потрапляють письменники, що стрімголов кинулися творити, не знаючи до пуття, куди їх заведе обрана дорога.

«Ні, не Єну, — думав Пол, поглядаючи на сарай. — Не Єну, ще не час. Спочатку лікарю. Тому старому засранцю з нескінченними «енками» в прізвищі, Шайнбоуну ».

Думка про лікаря примусила його пригадати зауваження Енні щодо бджоли, і це трапилося далеко не вперше. Коментар час від часу спливав у його пам’яті. «Одна людина з дванадцяти…»

Але щось тут не сходилося. Дві жінки з двох різних містечок, не пов’язані жодними кровними узами, мали однакову, рідкісну алергічну реакцію на бджолину труту — чи таке можливо?

Через три дні після Великої операції з Податкового порятунку Енні Вілкс Пол мирно спочивав по обіді, коли чорнороби з цехів подали сигнал, і неабиякий. Цього разу відбувся не просто спалах, а вибух водневої бомби.

Пол різко сів у ліжку, незважаючи на біль, що пронизав його ноги.

- Енні, - заволав він, — Енні, ходи сюди!

Він чув, як вона перестрибувала по дві сходинки за раз, а потім потупцювала коридором. Перелякана Енні залетіла в кімнату й вирячила на Пола очі.

— Поле! Що сталося? У тебе почалися судоми? У тебе…

— Ні, - відказав він, хоча мозок дійсно проймали судоми. — Ні, Енні. Вибач, якщо я тебе налякав, але ти маєш посадити мене у візок. Їбанутися! Ось воно!

Лайка злетіла з його вуст, перш ніж він устиг опанувати себе, проте це не мало значення — Енні дивилася на нього з повагою, якщо не з благоговійним трепетом. Вона стала свідком п’ятдесятницького вогню[99], який матеріалізувався просто перед її очима.

— Звісно, Поле.

Вона поквапливо пересадила його в крісло та почала котити візок до вікна, проте Пол нетерпляче похитав головою.

— Я недовго, — сказав він. — Але це дуже важливо.

— Це щодо книжки?

— Це і є сама книжка. Помовч, будь ласка, не говори зі мною.

Проігнорувавши друкарську машинку (Пол ніколи не користувався ними, аби робити нотатки), він схопив кулькову ручку та блискавично покрив чистий аркуш кривульками, які не розумів ніхто, окрім нього:

Вони БУЛИ родичами. Вони мали однакову реакцію на бджолиний укус, оскільки БУЛИ родичами. Мізері — сирота, і… здогадайтеся самі! Крихітка Евелін-Гайд була СЕСТРОЮ МІЗЕРІ! Може, лише по одному з батьків. Так буде краще. Хто перший здогадався? Шинні? Ні. Шинні бовдур. Місіс Р. Вона піде до мами Шарл. Е-Г і…

У голові Пола промайнула здогадка, така чудова (принаймні, з погляду сюжету), що він витріщив очі та роззявив рота.

— Поле? — занепокоєно гукнула Енні.

— Вона знала, — прошепотів Пол. — Звісно , знала. Принаймні, мала певні підозри. Але…

Він знову схилився над аркушем.

вона — місіс Р. - одразу зрозуміла, що місіс Е-Г якось дізналася про кровний зв’язок між М. та своєю дочкою. Однаковий колір волосся, чи що. Не забудь, що персонаж матусі Е-Г виступає на перший план. Треба доопрацювати. Місіс Р. розуміє, що місіс Е-Г ЗНАЛА, ЩО МІЗЕРІ ПОХОВАНО ЖИВЦЕМ! ЛАЙНО МЕНІ В ГУЗНО! ЧУДОВО! Можливо, стара пані здогадалася, що Мізері з’явилася на світ у результаті любовних походеньок молодої місіс Е-Г…

Він поклав ручку, подивився на аркуш, потім неквапливо підібрав ручку знов і нашкрябав іще кілька рядків.

Три основні позиції:

1. Як місіс Е-Г відреагує на підозри місіс Р? Захоче її вбити чи перелякається до всирачки? Мені подобається переляк, проте Е-Г, скоріш за все, обрала б убивство, тому гаразд, убив.

2. Як до цього поставиться Єн?

3. Амнезія Мізері?

І ще одна тема для роздумів — чи дізнається Мізері, що її мама знала й мовчала про те, що обидві її дочки поховані живцем?

Чому?

— Будь ласка, переклади мене в ліжко, — сказав Пол. — Якщо тобі здалося, що я розізлився, то вибач мені. Просто я був дуже схвильований.

— Усе гаразд, Поле, — так само благоговійно промовила Енні.

Відтоді робота просувалася шаленими темпами. Енні була права — сюжет виявився набагато похмурішим у порівнянні з іншими романами про Мізері. Перший моторошний розділ був не випадковістю, а передвісником. Фабула стала більш вибагливою, персонажі — більш правдоподібними. Останні три книжки з серії «Мізері» були звичайними пригодницькими романами з рясними вкрапленнями пікантних постільних сцен, якими так утішалися жінки. Але Пол починав усвідомлювати, що зараз він пише готичний роман, тому сюжет був важливішим за описи окремо взятих ситуацій. Він постійно кидав виклик сам собі. Питання «Чи ти зможеш?» постало не лише на початку книжки, воно виникало мало не кожного дня… і Пол знав, що він міг .

Але потім пішов дощ, і все змінилося.

З восьмого до чотирнадцятого квітня Пол насолоджувався незмінно ясною погодою. Сонце посилало свої промені з безхмарного неба, а температура інколи сягала за шістдесят градусів. На полі за чепурним сараєм Енні стали проглядатися коричневі клаптики землі. Пол із головою поринув у роботу і намагався не думати про свою машину, яку вже давно мав хтось знайти. Ці думки не впливали на творчий процес, страждав лише його настрій. Із кожним днем Пола дедалі більше огортало відчуття, що він живе в атмосферній бульбашці та дихає густим туманом, у якому шугають електричні розряди. Кожного разу, як у його думки закрадався «камаро», Пол викликав наряд Мозкової поліції, порушника сковували по руках і ногах і вели геть. Проблема полягала в тому, що негіднику завжди вдавалося втекти, тож ця думка раз у раз навідувалася до Пола під тим чи іншим приводом.

Однієї ночі йому наснилося, що містер Велике Ранчо повернувся до будинку Енні. Він вийшов зі свого доглянутого «бель ера», тримаючи в одній руці бампер «камаро», а в другій — кермо. «Це ваше?» — спитав він Енні уві сні.

Тоді Пол прокинувся в зовсім не веселому настрої.

Енні ж, навпаки, протягом цих сонячних тижнів ранньої весни була радісна як ніколи. Вона прибирала, готувала складні страви (хоча вся її їжа мала якийсь фабричний присмак, наче роки харчування в лікарняних їдальнях спаплюжили в ній будь-який кулінарний талант). Кожного вечора вона загортала Пола у велику синю ковдру, вдягала йому на голову зелену мисливську шапочку та викочувала візок на ґанок із чорного ходу.

Зазвичай на ці прогулянки Пол брав із собою Моема, проте рідко читав його, оскільки перебування на свіжому повітрі було такою чудовою, рідкісною нагодою, що він не міг думати ні про що інше. У більшості випадків він просто сидів у кріслі, вдихав солодке прохолодне повітря замість затхлих запахів власної спальні, що радше нагадувала лікарняну палату. Він прислухався до крапання талої води, що невпинно стікала з бурульок, і спостерігав за тінями від хмар, що повільно ковзали по полю. Від цього він отримував куди більше задоволення, ніж від читання.

Енні наспівувала своїм дивним, безбарвним голосом, хоча й попадала в ноти. Вона, наче маленька дівчинка, гиготіла над витівками персонажів із «Польового шпиталю» та «Дабл’ю-кей-ар-пі», особливо над пласкими жартами, яких у другому серіалі було вдосталь. Вона невтомно вписувала «енки» в дев’ятому і десятому розділах «Повернення Мізері».

На ранок п’ятнадцятого квітня небо затягнули хмари, здійнявся вітер, і настрій Енні змінився. Пол вирішив, що в усьому винне падіння атмосферного тиску. Проте причин могло бути безліч.

Вона принесла йому ліки аж о дев’ятій, і до того часу Пол уже почав знемагати. Власне, йому стало настільки зле, що він збирався зазирнути до свого запасу під матрацом. Сніданок не прибув, самі лише пігулки. Енні й досі була у своєму рожевому стьобаному халаті. Червоні рубці на її щоках та зап’ястках викликали в Пола погані передчуття. Він побачив у неї на халаті засохлі плями від їжі, помітив, що вона вдягнула лише одну пантофлю. Човг-шльоп! Енні наближалася до ліжка Пола. Човг-шльоп, човг-шльоп, човг-шльоп . Неприбране волосся затуляло її обличчя. Жодного блиску в тьмяних очах.

— Ось, — вимовила Енні та кинула Полу пігулки. Її руки були також укриті різнобарвними патьоками. Червоні, коричневі, білі липкі плями. Пол гадки не мав, що воно таке, і не бажав з’ясовувати. Пігулки впали йому на груди та покотилися на коліна. Енні повернулася до нього спиною, збираючись іти геть. Човг-шльоп, човг-шльоп, човг-шльоп .

— Енні?

Вона зупинилася, але не озирнулася. Вілкс здавалася кремезною — під рожевим халатом випиналися округлі плечі, волосся утворювало навколо її голови побитий бойовий шолом. Вона скидалася на пілтдаунську[100] жінку, що згорбилася у своїй печері.

— Енні, з тобою все гаразд?

— Ні, - байдуже відповіла вона та повернулася обличчям до Пола. Вона глянула на нього порожніми очима та затиснула нижню губу між великим і вказівним пальцем правої руки. Потім відтягнула, викрутила її та вщипнула себе за ясна. Між губами заструменіла кров, а потім полилася по підборіддю. Енні знову повернулася до Пола спиною та мовчки вийшла з кімнати, перш ніж Пол зумів переконати себе, що все це відбувалося насправді. Вона зачинила за собою двері… та замкнула на ключ. Він чув, як вона човг-шльопає по коридору у вітальню. Він чув, як зарипіло її улюблене крісло. І все. Ніякого телевізора. Ніякого співу. Ніякого клацання столових приборів по керамічних тарілках. Вона просто сиділа в кріслі. І з нею було не все гаразд.

Потім таки пролунав звук. Він не повторився, але Пол усе одно його гарно розчув. То був ляпас. Збіса потужний ляпас. І, оскільки вони перебували по різні боки замкнених дверей, не треба було бути Шерлоком Голмсом, аби здогадатися, що Енні заліпила ляпаса сама собі. Добрячого, сильного ляпаса, судячи зі звуку. Пол уявив, як вона відтягує губу та заривається короткими нігтями в ніжну рожеву плоть.

Йому раптом пригадалися нотатки, що він робив до першої книжки про Мізері, де основний перебіг подій відбувався в лондонській божевільні «Бедлам» (куди Мізері помістила одна надміру ревнива злодійка). «Коли особа з маніакально-депресивним розладом починає занурюватися в депресивний стан, — записав тоді Пол, — одним із симптомів можна вважати акти самобичування: вони б’ють себе, щипають, дають ляпасів, опалюють шкіру сигаретними недопалками тощо».

Раптом Полу стало дуже страшно.

Пол пригадав есе Едмунда Вілсона[101], у якому автор у притаманній йому недоброзичливій манері розмірковував над постулатами Вордсворта[102] щодо написання гарної лірики — сильні емоції мають відтворюватися протягом періодів спокою. Вілсон стверджував, що подібний метод непогано спрацьовує в художній літературі для опису драматичних ситуацій. Можливо, так воно й було. Пол знав письменників, які після невеличкої сімейної сварки втрачали здатність творити, і він сам не міг писати в поганому настрої. Але траплялися випадки, коли несприятливі обставини спричиняли протилежну дію: інколи Пол брався за роботу, бо це був єдиний спосіб утекти від негараздів. Він удавався до цього засобу, коли не міг безпосередньо вплинути на причину, з якої сталося лихо.

І зараз був саме один із таких випадків. Коли пробило одинадцяту ранку, а Енні так і не заявилася, щоби пересадити Пола в крісло, він вирішив перебратися в нього самостійно. Зняти друкарську машинку зі столу йому би не стало сил, проте він міг писати від руки. Він був певен, що зможе пересісти у візок, хоча розумів, що краще б Енні не знати про його здібності. Але Пол відчував потребу в іншому наркотику, чорт забирай, а писати в ліжку було незручно.

Він сповз до краю, переконався, що візок стояв на гальмах, а потім ухопився за бильця та поволі посунувся в крісло. Йому стало боляче лише тоді, коли він перетягував ноги на підпори. Пол підкотив візок до вікна та взяв рукопис.

У замковій шпарині заскреготав ключ. Енні дивилася на Пола, і її очі скидалися на дві чорні дірки, пропалені в обличчі. Права щока набрякла, наступного ранку на ній мав з’явитися неабиякий синець. Навколо рота й на підборідді засохла якась червона субстанція. Спочатку він вирішив, що то кров, яка витекла з понівеченої губи, проте потім помітив насіння. То була не кров, а малиновий джем чи начинка. Енні дивилася на нього. Пол дивився на неї. Деякий час вони мовчали. Перші краплі дощу застукотіли по віконній шибці.

— Якщо ти сам можеш пересідати в крісло, Поле, — зрештою промовила Енні, - то гадаю, що ти сам зможеш вписувати свої йобані «енки».

Вона зачинила двері та знову замкнула їх на ключ. Пол довго витріщався на них, ніби там можна було щось видивитися. Він був надто приголомшеним, аби займатися чимось іншим.

Пол не бачив Енні до пізнього вечора. Після її вранішнього візиту працювати стало неможливо. Він зробив кілька марних спроб, зіжмакав аркуші та здався. Усе одно нічого не виходило. Він покотив візок через кімнату. Коли він спробував перебратися з крісла в ліжко, руки зісковзнули з билець і Пол мало не впав. Йому довелося впертися лівою ногою в підлогу, і, хоча вона перейняла на себе вагу тіла та врятувала від падіння, біль був просто пекельним. Полу здалося, що йому в кістку увігнали одразу дюжину болтів. Він закричав, ухопився за спинку в узголів’ї та врешті-решт опинився на ліжку, підтягуючи за собою пульсуючу ногу.

«Тепер вона неодмінно прийде, — подумав він. — Захоче дізнатися, чи то Пол перетворився на Лучано Паваротті[103], чи то просто навчився так галасувати».

Але вона не прийшла, і Пол більше не міг терпіти пронизливого болю в лівій нозі. Він незграбно перекотився на живіт, застромив руку під матрац і витягнув упаковку новрілу. Він проковтнув дві пігулки та занурився в напівсон.

Коли Пол отямився, то спочатку не міг второпати, чи він досі спить, чи вже прокинувся. Відчуття реальності покинуло його, як і тої ночі, коли Енні вкотила до кімнати жаровню. Тепер Вілкс сиділа біля нього на ліжку. Вона поставила на нічний столик склянку, наповнену капсулами новрілу. В руці вона тримала мишоловку фірми «Віктор», а в ній звивався щур. Великий щур зі скуйовдженою темно-коричневою шерстю. Мишоловка переламала тварині хребта. Задні лапи звисали з краю дощечки та час від часу здригалися. На вусах застигли краплі крові.

Це був не сон. Просто черговий день у будинку розваг Енні Вілкс.

Її подих ніс у собі трупні запахи, сморід гнилої їжі.

— Енні? — гукнув Пол, спираючись на подушки та переводячи погляд із тваринки на жінку. Надворі сутеніло — дивні, сині сутінки, сповнені дощем, що закривав шибки щільною водяною завісою. Сильні пориви вітру потрясали будинок, який рипів у відповідь.

Що би там не коїлося з нею вранці, надвечір її стан тільки погіршився. Набагато . Пол збагнув, що вперше побачив її такою — справжня, внутрішня Енні, яка поскидала всі маски. Шкіра на її обличчі, яка раніше здавалася страхітливо щільною, тепер обвисла, наче безживне тісто. Очі спорожніли. Енні перевдяглася, проте нап’яла спідницю навиворіт. По всьому тілі з’явилося ще більше вм’ятин, на одязі — ще більше плям. Коли вона рухалася, то спливала такою кількістю запахів, що годі було рахувати. Один із рукавів її кардигана був майже повністю просякнутий напівзасохлою речовиною, від якої тхнуло м’ясною підливою.

Енні підняла мишоловку.

— Коли починається дощ, вони лізуть у підвал.

Пришпилений щур слабко пискнув, клацнув зубами та закотив чорні оченята, у яких жевріло більше життя, ніж у зіницях жінки, що його впіймала.

- І я розставляю пастки. Бо мушу. Змазую мишоловки смальцем. Завжди попадається по вісім чи дев’ять щурів. Інколи я знаходжу ще кількох…

Вона відключилася. Завмерла майже на три хвилини, тримаючи щура в піднятій руці, наче в класичному випадку кататонічного ступору. Пол дивився на неї, дивився на тваринку, яка скиглила та пручалася, а потім збагнув, як сильно він помилявся, коли вважав, що гірше вже не буде. Ото брехня. Ото брехня, щоб йому.

Нарешті, коли він уже вирішив, що Енні без зайвого галасу відпливла у вічне забуття, вона опустила мишоловку та продовжила фразу, ніби й не зупинялася:

— …потонулих по кутках. Бідолахи.

Вона глипнула на щура, і на його потьмянілу шерсть упала сльоза.

— Бідолахи, бідолахи…

Енні обхопила щура своїми сильними пальцями, а іншою рукою відтягнула пружину на пастці. Тварина забилася в залізній хватці Енні, намагаючись укусити свою полонительку. Щур пронизливо, моторошно пищав. Пол прикрив тремтячі губи тильною стороною долоні.

— Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми. Ми вважаємо, що нам усе відомо, проте ми знаємо не більше, ніж оцей щур у мишоловці — щур із переламаною спиною, який гадає, що й досі хоче жити.

Рука, в якій Енні тримала щура, стиснулася в кулак. Її очі так само вдивлялися в далеку порожнечу. Пол хотів відвести погляд, але не міг. На внутрішній стороні її руки понапиналися сухожилля. Раптом зі щурячої пащеки полилася тонка цівочка крові. Пол почув, як хруснули кістки, а потім цупкі подушечки пальців Енні уп’ялися в тіло тваринки, заглибившись на цілу фалангу. На підлогу скрапувала кров. Щур вибалушив згасаючі очі.

Енні жбурнула тільце в куток і безтямно витерла руку об простирадло, залишивши на ньому довгі червоні плями.

— Тепер він віднайшов спокій, — сказала вона, знизала плечима та засміялася. — Поле, може, мені варто принести рушницю? Може, інший світ кращий за цей? І для щурів, і для людей, бо насправді між нами немає ніякої різниці.

— Я ще не закінчив книжку, — сказав Пол, старанно вимовляючи кожне слово. Йому було важко говорити, бо рот занімів так, наче в щоку вкололи новокаїн. Він уже познайомився з наслідками психічного розладу Енні, але такого ще не бачив. Він замислився, чи траплялися настільки серйозні розлади раніше. Саме так поводяться люди з депресією перед тим, як перестріляти всіх членів своєї родини і себе наостанок. Саме так психопатична жінка, доведена до відчаю, наряджає своїх дітей у найкраще вбрання, купляє їм морозиво, а потім веде до найближчого місточка, бере їх під обидві руки та стрибає в річку. Особи з депресивним розладом тяжіють до самогубства. А особи з психопатичними розладами, які заколисують себе в отруйних люльках власного «я», хочуть зробити оточуючим велику послугу та затягнути їх на той світ разом із собою.

«Зараз я ближчий до смерті, ніж будь-коли, — подумав Пол, — бо вона серйозно налаштована. Ця сучка налаштована дуже серйозно».

— Мізері? — спитала Енні, ніби вперше в житті вимовила це слово. Але її очі на мить зблиснули, чи не так? Принаймні, Полу так здалося.

— Так, Мізері.

Він відчайдушно добирав вдалі фрази, аби продовжити розмову. Будь-яке слово могло спровокувати вибух.

— Я згоден, що в більшості випадків наш світ — доволі лайняне місце, — нарешті сказав Пол і, не подумавши, додав: — Особливо, коли дощить.

«Ох, ідіоте, годі базікати!»

— Я маю на увазі, що за останні кілька тижнів зазнав багато болю, і…

— Болю? — вимовила Енні та глянула на нього з хворобливим презирством. — Ти не знаєш, що таке біль. І гадки не маєш, Поле.

— Ні… напевно, що ні. У порівнянні з тобою.

— Атож.

— Але я хочу дописати книжку. Хочу побачити, чим усе скінчиться, — відповів Пол і додав: — І мені би хотілося, щоби ти також дочекалася її завершення. Немає сенсу писати роман, якщо його ніхто не прочитає, розумієш?

Він лежав у ліжку й вдивлявся у її жахливе, скам’яніле обличчя. Серце важко гупало в грудях.

— Енні, ти мене розумієш?

— Так, — зітхнула вона. — Я теж хочу дізнатися, чим усе скінчиться. Мабуть, це єдине, чого я хочу в цьому житті.

Вона почала повільно злизувати з пальців щурячу кров, явно не усвідомлюючи своїх дій. Пол стиснув щелепи та суворо наказав собі в жодному разі не блювати, не блювати, не блювати.

— Я неначе чекаю на наступний випуск кіносеріалу, — додала Енні, а потім зненацька обернулася до Пола. Її губи були вимазані кров’ю, ніби червоною помадою.

— Дозволь повторити мою пропозицію, Поле. Я візьму рушницю та покладу кінець нашим стражданням. Ти не дурний. Ти розумієш, що я ніколи тебе не відпущу. Ти вже давно про це знаєш, чи не так?

«Не виказуй свого страху. Не показуй свого відчаю, інакше вона одразу тебе вб’є».

— Так, але життя все одно закінчиться, рано чи пізно. Урешті- решт ми всі помремо.

Кутики її губ здригнулися в примарній посмішці. Вона легко, ніжно торкнулася його обличчя.

— Ти, певно, думаєш про втечу. Про те саме думає щур у мишоловці, тільки по-своєму. Але в тебе нічого не вийде, Поле. Якби ти жив в одному зі своїх романів, то ще би були якісь шанси. Але це реальне життя. Я не можу дозволити тобі піти… але ти можеш піти зі мною.

Раптом, на якусь частку секунди, Полові закортіло сказати їй: «Гаразд, Енні, неси рушницю. Давай покінчимо з цим». Але потреба та бажання вижити (а Полу вдалося зберегти в собі як перше, так і друге) втрутилися та відігнали короткочасну слабкість духу. Слабкість, ось що воно таке. Слабкість і боягузтво. На щастя чи на лихо, він не страждав на психічний розлад, аби дозволити собі підтримати пропозицію Енні.

— Дякую, — відповів він, — але я хочу закінчити те, що розпочав.

Вона зітхнула та підвелася з ліжка.

— Гаразд. Гадаю, я заздалегідь знала, що ти мені скажеш, бо принесла пігулки, хоча сама цього не пам’ятаю.

Вона розсміялася. То був короткий, навіжений смішок, що вихопився з її застиглого обличчя, намов із дерев’яного лиця ляльки-черевомовця.

— Мені треба на деякий час піти, — сказала Енні. — Якщо я не піду, то наші з тобою бажання не матимуть жодного значення. Бо я здатна на деякі вчинки. І коли мені хочеться щось накоїти, я тікаю в одне місце в горах. Ти читав казки дядечка Римуса[104], Поле?

Він кивнув.

— Пам’ятаєш, як братик Кролик розповідав братикові Лису про Місце для Сміху?

— Так.

— Саме так я називаю свою гірську схованку. Місце для Сміху. Пригадуєш, як я розповідала, що поверталася з Сайдвіндера, коли знайшла тебе?

Пол знову кивнув.

— Ну, то були вигадки. Я це все вигадала, бо ще не знала тебе до пуття. Насправді я поверталася з Місця для Сміху. Там на дверях навіть висить табличка: «МІСЦЕ ДЛЯ СМІХУ ЕННІ». Інколи я дійсно сміюся, коли туди приїжджаю. Але в основному просто кричу.

— Енні, ти надовго поїдеш?

Вона вже рухалася до виходу, повільно, наче сомнамбула.

— Не знаю. Я принесла тобі ліки. З тобою все буде гаразд. Приймай по дві пігулки на шість годин. Чи по шість кожні чотири години. Або випий усі разом.

«А що я їстиму?» — хотів спитати Пол, але не наважився. Йому аж ніяк не кортіло зайвий раз привертати до себе увагу Енні. Він бажав, аби вона поїхала. Поки вона лишалася в кімнаті, Пол немов перебував у присутності Янгола Смерті.

Він довго, непорушно лежав у ліжку та прислухався до її рухів: спочатку нагорі, потім — на сходах, потім — у кухні. Він усе чекав, що вона передумає та повернеться до нього з рушницею. Він не зміг розслабитися, навіть коли почув грюкіт вхідних дверей, скреготання замка та чвакання кроків на ґанку. Вона могла возити рушницю у своєму «черокі».

Загарчав, завівся мотор Старої Бессі. Енні люто тиснула педаль газу. Виринули два віялоподібні промені автомобільних фар і освітили блискучу сріблясту дощову завісу. Потім вони розвернулися та згасли — Енні поїхала. Цього разу вона попрямувала не вниз дорогою, до Сайдвіндера, а стала підніматися в гори.

— Подалася у своє Місце для Сміху, — крекнув Пол та й собі засміявся. У неї було своє місце, а Пол зі свого навіть не виходив. Несамовиті напади хихотіння урвалися, щойно він угледів понівечене тільце щура, яке валялося в кутку.

Тоді в голові майнула думка.

— А хто сказав , що вона не лишила мені поїсти! — спитався він у порожньої кімнати та знову зареготав.

Звуки, що лунали в Місці для Сміху Пола Шелдона в будинку Енні Вілкс, можна було почути хіба що в палаті божевільні.

За дві години Пол знову відімкнув замок та вдруге проштовхнув візок у завузький одвірок. Як він сподівався, востаннє. На колінах у нього лежала пара ковдр. Усі пігулки, що він їх зберігав під матрацом, Пол загорнув у серветку «Клінекс» та запхав у труси. Попри дощ він мав серйозні наміри вибратися звідси — як з’явилася нагода, треба нею скористатися. До Сайдвіндера доведеться спускатися вниз дорогою, а вона, скоріш за все, буде дуже слизькою через негоду. Окрім того, надворі вже стане темно, як у копальні, але Пол усе одно хотів спробувати. Він не був святим або героєм, але не збирався помирати, наче заморський птах у зоопарку.

Йому пригадався один вечір, який він провів за бесідою з драматургом на ім’я Бернстайн. Вони пили шотландський віскі в «Левовій голові», що у Віллідж[105](якщо йому пощастить знову опинитися у Віллідж, то він стане на те, що залишиться від колін, та цілуватиме брудний асфальт Крістофер-стрит). Тоді розмова зайшла про євреїв, які мешкали в Німеччині протягом неспокійних чотирьох-п’яти років, що передували захопленню Польщі, коли почалися нечувані веселощі вермахту. Пол згадав, що сказав Бернстайну, в якого тітка та дідусь загинули в Голокост, — він поцікавився, чому німецькі євреї (чорт забирай, те саме можна спитати про євреїв по всій Європі, але з Німеччини — в першу чергу ) не забралися з країни, поки мали змогу. Бо ж дурними їх не назвеш, аж ніяк, і багатьох уже давно переслідували. Вони не могли не розуміти, до чого все йде. Тож чому вони лишилися?

Відповідь Бернстайна здалася Полові легковажною, жорстокою та незбагненною: «У багатьох були піаніно. Євреї дуже прив’язуються до своїх піаніно. Коли ти маєш такий громіздкий музичний інструмент, переїжджати дуже важко».

Тепер він збагнув. Атож. Спочатку зламані ноги, розтрощений таз. Потім, Господи поможи, Пол почав працювати над книжкою і якимось дивним чином навіть отримував від цього задоволення. Надто легко перекласти всю провину на зламані кістки та наркотичну залежність, коли основну причину затримки становила книжка . Книжка та монотонна вервечка днів із безхитрісним лікарняним розпорядком. Усе це (а в основному ця клята дурнувата книжка ) було його власним піаніно. Що зробить Енні, коли повернеться зі свого Місця для Сміху та зрозуміє, що Пол утік? Спалить рукопис?

— До біса книжку, — сказав він і майже не покривив душею. Якщо він виживе, то зможе написати інший роман або навіть відтворити цей, якщо заманеться. Але мрець не напише нової книжки, так само як не купить нового піаніно.

Він покотився у вітальню. Раніше там було прибрано, але тепер усі доступні горизонтальні поверхні були заставлені брудним посудом. Полові здалося, що Енні позносила сюди всі свої тарілки. Вочевидь, під час депресії вона не тільки щипала та била себе. Скидалося на те, що вона мала звичку обжиратися, не турбуючись прибирати за собою. Пол згадав смердючий вітер, який потрапив у його горло, ще коли він перебував у хмарі, і шлунок одразу здригнувся. Більшість недоїдків позалишалися від солодощів. У нескінченних мисках засохло або ж починало засихати морозиво. На тарілках були крихти тістечок і плями начинки, що витекла з пирогів. На телевізорі височіла гора лаймового «О-Джелло» під потрісканою кіркою зі збитих вершків, а поруч прилаштувалися пепсі в пластиковій пляшці та соусник. Пляшка видавалася завбільшки з боєголовку ракети «Титан-2»[106]. Пластик був тьмяним, замацаним, майже непрозорим. Пол здогадався, що Енні жлуктила просто з горла, а за пляшку бралася руками, вимазаними підливою та морозивом. Він не чув ляскання столових приборів, тому не здивувався, коли не побачив жодних ножів, виделок або ложок. Самі миски, тарілки та чашки. На килимі та дивані виднілися засохлі цятки й плями, знову ж таки від морозива.

«Ось що було на її халаті. Уся ця їжа. І в диханні теж». Знову виринув образ Енні в подобі пілтдаунської жінки. Вона сиділа у вітальні та жменями поглинала морозиво або ж вмочувала пальці в желеподібну підливу, запивала її пепсі, просто їла та пила, полинувши в глибокий депресивний сон.

Пінгвін на льодині так само стояв на журнальному столику, але Вілкс пожбурила більшість фігурок у куток, де й досі валялися уламки кераміки — маленькі гострі гачки та скалки.

Пол знову побачив, як пальці Енні заглиблюються в тільце щура. Як на простирадлі з’являються довгі криваві плями. Як вона облизує кров із пальців — так само безтямно, як, певно, пізніше поглинала морозиво, «О-Джелло» та бісквітні рулети з джемом. Моторошні видіння, проте вони давали чудовий привід не баритися.

Букет сухих квітів розсипався по столику, що стояв по інший бік дивана. Під столом Пол ледве розгледів миску з підсохлим заварним кремом і велику книжку, на якій було написано: «ДОРОГА СПОГАДІВ». «Енні, прогулюватися дорогою спогадів під час депресії — не дуже вдала ідея. Але після всього, що відбулося у твоєму житті, ти вже мала про це здогадатися».

Пол проїхав вітальню та попрямував на кухню. Праворуч виявився короткий коридор, що вів до вхідних дверей. Там же починалися сходи, що вели на другий поверх. Креснувши по них поглядом (засохлі бризки морозива на килимі, що встеляв сходинки, та плями глазурі на бильцях), Пол покотився до дверей. Він був вирішив, що єдиний шлях на волю, зважаючи на інвалідний візок, пролягав крізь двері в кухні — саме цим виходом користувалася Енні, коли йшла годувати худобу чи зустрічала непроханих гостей, як, наприклад, містера Велике Ранчо. Але центральний вхід усе одно варто було перевірити. Раптом на нього чекає приємна несподіванка?

Але ні.

Сходинки на ґанку були дуже крутими, як він і передбачав, але навіть якби там виявився з’їзд для візків (а він би нізащо не повірив у це, граючи в «Чи ти зможеш?», і другові би не піддався), Пол усе одно не міг би ним скористатися. На дверях було три замки. Із поліцейським засувом[107] він би ще впорався, але на двох інших стояв штамп фірми «Крейґс», а то були найкращі замки у світі, якщо вірити його другу та колишньому копу Тому Твайфорду. А де ж ключі? Гм-м… стривайте. Мабуть, їдуть до Місця для Сміху Енні Вілкс? «Ото так-перетак! Дайте цьому добродію сигару та паяльну лампу замість запальнички!»

Він розвернув візок, намагаючись подолати паніку та нагадуючи собі, що від вхідних дверей він і так нічого не очікував. У вітальні Пол іще раз крутнув крісло та покотився на кухню. То була старомодно обставлена кімната з яскравим лінолеумом на підлозі та бляшаними плитками на стелі. Холодильник був старим, проте не дзеленчав. На дверцятах висіли три-чотири магніти — ясна річ, усі у формі солодощів: жувальна гумка, шоколадна плитка «Гершиз», цукерка «Тутсі Ролл». Шафки були прочинені, і Пол помітив полички, охайно вистелені вощанкою. Над раковиною розташувалися великі вікна, які пропускали багато світла навіть у похмуру погоду. Затишна могла би вийти кухня, подумав Пол, проте не так сталося, як гадалося. На підлозі валялося перекинуте помийне відро, від якого йшов теплий сморід зіпсованих харчів. І справа була не лише в помийному відрі, і запах звідти линув не найгірший.

Полу здавалося, що інший запах існував лише в його уяві, але від цього він був не менш реальним. «Parfum de Wilkes»[108], трунок манії та психозу. На кухні виявилося троє дверей, двоє — ліворуч і одні — на протилежному кінці кімнати, між холодильником та стінною шафою.

Спочатку він подався наліво. Одні двері вели в комору. Пол це знав іще до того, як побачив плащі, капелюхи, шарфи та черевики, — здогадався з короткого дзявку завіс. Крізь інші двері Енні виходила надвір, і, знову ж таки, на них висіли два замки «Крейґс» та поліцейський засув. Не заходьте, Ройдмани. Не виходь, Поле.

Він уявив, як Енні регоче.

— Йобана сука !

Він ударив кулаком по одвірку, скрикнув від болю та притиснув ребро долоні до рота. Пол ненавидів себе за те, що з очей полилися сльози, на мить роздвоївши в полі зору всі образи, поки він не кліпнув. Він не міг собі зарадити. Внутрішній голос заходився в паніці, питав, що ж йому тепер робити, що ж йому тепер робити , заради Бога, це ж його останній шанс…

«Що робити? Спочатку треба ретельно все оглянути, — похмуро наказав собі Пол. — Звісно, якщо зможеш тримати себе в руках. То що, здаєшся, боягузе сраний?»

Він витер очі (сльози все одно не допоможуть вибратися з халепи) та визирнув у вікно, що утворювало верхню половину дверей. То було не одне суцільне скло, а шістнадцять маленьких шибок. Він міг би їх порозбивати, але тоді довелося б ламати рами, а без пилки це могло би зайняти години, бо вони були міцні на вигляд. А потім що? Стрибок камікадзе на ґанок? Чудова затія. Може, йому вдасться зламати хребет і це хоч на якийсь час відволіче його від болю в ногах? Він лежатиме під рясним дощем і невдовзі помре від переохолодження. Ото він непогано викрутиться з цієї клятої халепи.

«Нізащо. Ні хріна подібного. Може, я й сконаю, але Богом присягаюся, що це станеться не раніше, ніж я розповім своїй найпалкішій шанувальниці, як мені було приємно з нею познайомитися. І це не просто обіцянка, а непорушна клятва».

Думка про помсту привела Пола до тями швидше, ніж будь-які докори та лайки. Він трохи заспокоївся та клацнув вимикачем, що висів біля замкнених дверей. Зовні загорілося світло, і Пол зміг роздивитися подвір’я, бо поки він досліджував будинок, останні сонячні промені встигли зникнути. Під’їзна доріжка Енні була затоплена, а двір скидався на грузьке болото. Повсюди стояла вода з маленькими острівцями відталого снігу. Відкотивши візок ліворуч від одвірка, Пол уперше зміг роздивитися дорогу, що пролягала повз будинок Енні. Нічого особливого — чорне асфальтоване покриття на дві смуги, що проглядало поміж талих снігових заметів, наче блискуча спинка морського котика, омита весняною відлигою та дощами.

«Може, вона замкнула двері від Ройдманів, але їй не треба жодних замків, аби утримати вдома мене. Якби я виїхав туди у своєму візку, то через п’ять секунд загруз би по самі колісні втулки. Нікуди ти не підеш, Полі. Не сьогодні й, мабуть, не в найближчі кілька тижнів. Бейсбольний сезон триватиме цілий місяць, поки земля затвердне достатньо, аби ти зміг виїхати в кріселку на дорогу. Звісно, якщо ти не хочеш розбити вікно та поповзти туди рачки».

Ні, цього Полу не хотілося. Він надто легко уявляв, як болітимуть ноги через десять-п’ятнадцять хвилин у холодних калюжах і талому снігу, в яких він плазуватиме, наче помираючий пуголовок. І навіть якщо він зможе дістатися дороги, які в нього шанси зупинити машину? За весь цей час він чув лише два автомобілі: Стару Бессі та «бель ер» містера Велике Ранчо. А, була ще одна, що проїжджала повз будинок Енні та до смерті його налякала, коли він уперше вибрався зі свого «готельного номера».

Пол вимкнув світло на ґанку та покотився до інших дверей — тих, що були між холодильником і стінною шафою. На них також виднілися три замки, а вона навіть не виходила надвір, принаймні безпосередньо. Біля одвірка був іще один вимикач. Пол клацнув важільцем і побачив охайну прибудову вздовж підвітряної стіни будинку. В одному кутку лежали стос дров та колода, посеред якої стирчала сокира. В іншому кутку стояв стіл, над яким по гачках були розвішані інструменти. Зліва — ще одні двері. Лампочка світила не дуже яскраво, але достатньо, щоби Пол розгледів на них черговий поліцейський засув і два замки «Крейґс».

«Ройдмани… усі… проти мене…»

— Не знаю щодо всіх, — промовив Пол у порожній кухні, - але я — точно.

Він облишив двері та покотився до комори. Перш ніж шукати на поличках харчі, він пригледів сірники. Дві пачки сірників у книжечках і принаймні дві дюжини коробок «Даймонд Блю Тіп», дбайливо складені в стосики.

Спочатку Полу закортіло пустити червоного півня, проте він відкинув цю напрочуд безглузду ідею, хоч на мить повернувся до неї, коли помітив у глибині комори ще одні двері, цього разу без замків.

Він відчинив їх і побачив круті розхитані сходинки, що вихляли вниз, у підвал. Із темряви здіймався поганий дух гниючих овочів і застояної води. Пол почув тихе пищання і пригадав слова Енні: «Коли починається дощ, вони лізуть у підвал. І я розставляю пастки. Бо мушу».

Він поспіхом затраснув двері. По скроні поточилася крапля поту та потрапила в кутик правого ока. Повіки запекло, і Пол утерся зап’ястком руки. Дізнавшись, що двері ведуть у підвал і що замків на них немає, він іще раз загадався спалити будинок — тепер ідея вже не видавалася такою безглуздою, бо він міг сховатися внизу. Але сходинки були надто крутими, а ще існувала можливість, що палаючий будинок Енні завалиться до того, як встигне приїхати пожежна бригада з Сайдвіндера, а ще там бігали щури… і їхнє пищання було просто нестерпним.

«Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми».

— Африка, — сказав Пол, але не почув власних слів. Він почав переривати комору в пошуках консервів та пакунків із харчами, намагаючись брати речі, відсутність яких Енні, скоріш за все, не помітить наступного разу, як сюди зайде. На рівні підсвідомості Пол розумів, що означають подібні перестороги: він більше не збирався нікуди тікати.

«Поки що», — заперечив його неспокійний розум.

«Ні, - невблаганно відповів інший, глибинний голос. — Ти залишишся тут назавжди, Поле. Назавжди».

— Я ніколи не здамся, — прошепотів він. — Чуєш мене? Ніколи.

«Кажеш, ні? - саркастично зауважив голос циніка. — Ну… то подивимося, чи не так?»

Так. Подивимося.

Комора Енні радше скидалася на бомбосховище на випадок ядерної війни. Пол здогадувався, що потяг до накопичування можна було певною мірою пояснити умовами життя: жінка усамітнено мешкає в гірській місцевості, де варто очікувати, що якийсь період часу (може, лише один день, а може, аж кілька тижнів) ти можеш бути відрізаний від навколишнього світу. Скоріш за все, навіть ті кукурікнуті Ройдмани мали таку комору, від вигляду якої в жителів інших штатів брови би на лоба полізли… але він сумнівався, що ті кукурікнуті Ройдмани чи ще якісь сусіди Енні мали щось подібне до цього складу. То була не комора, а цілий супермаркет, чорт забирай. Полу здалося, що в коморі Енні простежувався деякий символізм — ряди харчів свідчили про розпливчастість кордону між Суверенною Державою Реальності та Народною Республікою Параної. Проте в його становищі такі розмірковування не варті жодної уваги. У пизду символізм. Хапай наїдки!

Так, але обережно. Справа не лише в тому, що вона помітить нестачу. Усе одно Пол узяв би не більше, ніж зміг би надійно заховати на випадок її несподіваного повернення… бо як же вона ще може повернутися? Телефон не працював, і Полу здавалося, що Енні навряд чи стане надсилати телеграми чи замовляти по дроту букет квітів[109]. Але, зрештою, що вона побачить у його кімнаті чи чого не знайде в коморі — не має значення. Він же мав якось харчуватися. Їжа також була його залежністю.

Сардини. Удосталь сардин у таких маленьких прямокутних бляшанках, де під паперовою обгорткою ховається ключ. Їх він точно візьме. Консервована шинка під гострим соусом. Ключів не було, проте він міг відкрити кілька бляшанок просто тут, на кухні, з’їсти та поховати порожню тару в горах сміття. Пол побачив розпакований блок родзинок «Сан-Мейд»: усередині були маленькі коробочки, а на розірваному целофані стояла наліпка «міні-прикуски». Він додав чотири прикуски до купи, що росла в нього на колінах, а також кілька маленьких упаковок кукурудзяних і пшеничних пластівців. Пол не знайшов жодної пачечки підсолоджених пластівців. Якщо вони колись тут були, то Енні вмолотила їх під час останнього нервового зриву.

На одній із верхніх поличок охайним стосом (як дрова в сараї) стояли пачки «Слім Джима»[110]. Він узяв чотири палички, намагаючись не порушити пірамідальну конструкцію, та жадібно з’їв одну просто на місці, насолоджуючись солоним, жирним присмаком. Він засунув обгортку собі під штани, аби позбутися пізніше.

Починали боліти ноги. Пол вирішив, що як він не збирається тікати чи спалити цей будинок, то треба повертатися до своєї кімнати. Біль іще не розгулявся на повну, проте скоро йому стане непереливки. Варто було би ковтнути пару пігулок і писати, поки очі не позлипаються. Потім можна буде поспати. Він сумнівався, що Енні повернеться того ж вечора, окрім того, насувалася гроза. Пола надзвичайно вабила перспектива спокійно писати, мирно спати та знати, що він сам-один і що Енні не заскочить будь-якої миті в кімнату з черговою несамовитою ідеєю чи божевільною вимогою, — тоді навіть біль у ногах буде здаватися не таким сильним.

Пол виїхав із комори, зупинив візка, аби вимкнути світло, нагадуючи собі, що треба

(«сполоснути» )

поставити все на свої місця перед тим, як піти. Якщо в нього закінчиться їжа, перш ніж повернеться Енні, він завжди зможе роздобути ще,

(«неначе голодний пацюк, правда, Полі?» )

але не варто забувати про обережність. Не треба забувати одну просту істину — він ризикує життям кожного разу, як вибирається зі своєї кімнати. Про це аж ніяк не треба забувати.

Коли він викотився у вітальню, йому в очі знову впала книжка під кавовим столиком. «ДОРОГА СПОГАДІВ». Вона була завбільшки з фоліант шекспірівських п’єс та завтовшки з родинну Біблію.

Полу стало цікаво — він підібрав книгу та розгорнув її.

На першій сторінці розмістилася невеличка газетна замітка під назвою: «ШЛЮБ ВІЛКС І БЕРРІМАН». На фотографії було зображено блідого чоловіка з вузьким обличчям і жінку з темними очима та щільно стиснутими губами. Пол перевів погляд від фотографії на портрет над камінною поличкою. Жодних сумнівів. Жінка, яку, згідно зі статтею, звали Крісілда Берріман («Ото ім’я! Варте того, щоби звучати в романах про Мізері », — подумалося Полу), була матір’ю Енні. Під вирізкою стояв охайний підпис, зроблений чорними чорнилами: «“Часопис Бейкерсфілда”, 30 травня, 1938».

На другій сторінці було оголошення про народження дитини: Пол Емері Вілкс з’явився на світ у пологовому будинку Бейкерсфілда 12 травня 1939 року. Батько: Карл Вілкс, мати: Крісілда Вілкс. Пол здригнувся, коли прочитав, як звали брата Енні. Мабуть, той самий, з яким вона ходила в кіно дивитися серіали. Її брата також звали Полом.

Третя сторінка містила замітку про народження Енн Марі Вілкс, д. н. 1 квітня 1943 року. Тобто Енні щойно виповнилося сорок чотири роки. Пол також не випустив з уваги той факт, що вона народилася в День усіх дурнів.

Надворі шумів вітер. У вікна бився дощ.

Забувши про біль, Пол зачаровано перегорнув сторінку.

Наступна вирізка займала цілу шпальту «Часопису Бейкерсфілда». На фотографії виднілися силуети пожежників на фоні полум’я, що виривалося з вікна каркасного будинку.

П’ЯТЕРО ОСІБ ЗАГИНУЛО ВНАСЛІДОК ПОЖЕЖІ

У БАГАТОКВАРТИРНОМУ БУДИНКУ

П’ятеро людей, четверо з яких — члени однієї родини, померли, задихнувшись димом під час пожежі третього ступеня, що сталася рано-вранці у середу у багатоквартирному будинку по Вотч-Гілл-авеню, що в Бейкерсфілді. Серед загиблих було троє дітей: Пол Кренміц (8 років), Фредерік Кренміц (6 років) і Елісон Кренміц (3 роки). Четвертою жертвою виявився їхній батько, Едріан Кренміц (41 рік). Містер Кренміц устиг врятувати свою четверту дитину, Лорін Кренміц (1,5 року). За словами місіс Джесіки Кренміц, чоловік передав їй у руки наймолодшу дочку та мовив: «Я повернуся з іншими за хвилину чи дві. Молися за нас». «Більше я його не бачила», — сказала вона.

П’ятою жертвою став Ірвін Тальман (58 років), холостяк, який мешкав на останньому поверсі. Під час пожежі квартира на третьому поверсі виявилась порожньою. Родина Карла Вілкса, яку спочатку оголосили зниклою без вісти, поїхала з дому у вівторок увечері через протікання труб на кухні.

«Я співчуваю місіс Кренміц та її утраті, - сказала Крісілда Вілкс кореспонденту «Часопису», — але я дякую Богові, що він урятував мого чоловіка та двох дітей».

Начальник центрального пожежного відділу містер О’Вун повідомив, що пожежа почалася в підвалі будинку. Щодо можливості підпалу він зауважив: «Скоріш за все, у підвал пробрався якийсь пропияка, добряче хильнув і випадково пустив півня сигаретним недопалком. Можливо, він утік, замість того щоби спробувати загасити вогонь, від якого померло п’ятеро людей. Сподіваюся, ми його впіймаємо». Щодо зачіпок для слідства начальник відповів: «У нас є декілька, і ми йдемо по гарячому сліду, запевняю вас».

Тими самими чорними чорнилами, тим самим охайним почерком під статтею був виведений напис: «28 жовтня 1954 року».

Пол підвів очі. Він сидів абсолютно непорушно, тільки серце гупало в горлянці. У животі стало гаряче й млосно.

«Маленькі паскудники».

«Серед загиблих було троє дітей».

«Паскудники місіс Кренміц із квартири поверхом нижче».

«Ні, о Боже, ні».

«Як я ненавиділа цих маленьких паскудників».

«Вона була зовсім малою! Її навіть не було вдома!»

«Їй було одинадцять. Достатньо доросла й достатньо розумна, щоби, принаймні, розлити трохи керосину біля пляшки дешевого лікеру, потім запалити свічку та встановити її посередині керосинової калюжі. Може, вона навіть не думала, що це спрацює. Може, вона гадала, що пальне випарується ще до того, як догорить свічка. Може, вона сподівалася, що вони встигнуть вибратися… просто хотіла налякати сусідів. Але вона зробила це, Поле, зробила, щоб їй, і ти це знаєш».

Так, він знав. Хто би міг запідозрити Енні?

Пол перегорнув сторінку.

Ще одна вирізка з «Часопису Бейкерсфілда», цього разу від 19 липня 1957 року. Вона містила фотографію Карла Вілкса, трохи старшого на вигляд. Одне було ясно одразу: старшим він уже не стане. У статті наводився його некролог.

БУХГАЛТЕР ІЗ БЕЙКЕРСФІЛДА ПОМЕР

УНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ

Карл Вілкс, уродженець Бейкерсфілда, помер учора ввечері, невдовзі після того, як його доправили в Центральну лікарню Ернандеса. Вочевидь, він спускався з другого поверху, щоби відповісти на телефонний дзвінок, і перечепився через полишену на сходах купу білизни. Лікар Френк Кенлі, черговий терапевт, сказав, що містер Вілкс помер від численних черепно-мозкових травм і зламаної шиї. Йому було 44 роки.

У Вілкса лишилися дружина Крісілда, син Пол (18 років) і дочка Енн (14 років).

Коли Пол перегорнув сторінку, йому спочатку здалося, що Енні вклеїла дві однакові вирізки батькового некрологу — через скорботу чи неуважність (він вирішив, що останній варіант більш імовірний). Але в статті йшлося про інший епізод, і причина схожості була дуже простою: обидві смерті були зовсім не випадковими.

Пол відчув, як серце похололо від страху.

Під вирізкою стояв напис, зроблений тим самим охайним почерком: «“Новини Лос-Анджелеса”, 29 січня 1962 року».

СТУДЕНТКА УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ

ПОМЕРЛА ВНАСЛІДОК НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ

Учора ввечері до шпиталю Мерсі, що на півночі Лос-Анджелеса, доставили тіло Андреї Сент-Джеймс, яка вчилася на медсестру в Університеті Південної Каліфорнії. Вочевидь, смерть настала внаслідок нещасного випадку.

Міс Сент- Джеймс винаймала помешкання по Делорм-стрит разом з іще однією студенткою медичного факультету, Енн Вілкс, уродженкою Бейкерсфілда. Близько одинадцятої години вечора міс Вілкс почула крик, за яким пролунало «жахливе гупання». Міс Вілкс, яка саме робила домашнє завдання, кинулася на сходовий майданчик третього поверху та побачила, що міс Сент-Джеймс лежить унизу «в неприродній позі».

Міс Вілкс зауважила, що коли поспішила подрузі на допомогу, то сама мало не впала. «У нас жив кіт на ім’я Пітер Ганн, — сказала вона, — проте він не з’являвся вже кілька днів, тож ми вирішили, що його забрали в притулок, бо ми все забували повісити йому на нашийник жетон із адресою. Його тільце лежало на сходинках, тож Андреа перечепилася через кота. Я накрила її своїм светром, а потім подзвонила в лікарню. Я збагнула, що вона вже мертва, але не знала, кому ще можна подзвонити».

Міс Сент- Джеймс, уродженці Лос-Анджелеса, був 21 рік.

— Господи Ісусе, — без перестану шепотів Пол, гортаючи сторінки. Руки жахливо тремтіли. На наступному розвороті була ще одна замітка з «Новин», у якій стверджувалося, що кота двох студенток-медсестер було отруєно.

Пітер Ганн. Пол подумав, що то було гарне ім’я для кота.

У домовласника в підвалі водилися пацюки. За рік до того інспектор Держтехнагляду зробив йому попередження через скарги мешканців. На черговому засіданні Міської ради домовласник став причиною скандалу, який широко висвітлювали газети. Енні мала про це знати. Депутати Ради, які хотіли зберегти гарну репутацію, пригрозили домовласнику величезним штрафом, і той усіяв підвал щурячою отрутою. Кіт їсть отруту. Кілька днів кіт вештається по підвалу. Потім кіт, відчуваючи близьку смерть, повзе до хазяйок, убиваючи при цьому одну з них.

«Ото іронія долі! - подумав Пол і зареготав, наче несповна розуму. — Можу закластися, що Пол Гарві[111] зробив із цього випадку головну новину для свого щоденного випуску».

Ладно придумано. Дуже ладно.

«Але ж ми знаємо, що Енні набрала в підвалі отрути та нагодувала нею з рук свого кота, а якщо старий Пітер Ганн не бажав їсти, то, скоріш за все, вона палкою запхала йому отруту в горлянку. Коли тварина померла, вона поклала її на сходинки та стала сподіватися на успішне завершення свого плану. Може, вона знала, що її сусідка прийде додому трохи напідпитку. Мертвий кіт, купа брудного одягу. Той самий метод скоєння злочину, як сказав би Том Твайфорд. Але чому, Енні? Ці вирізки можуть повідомити мені все, окрім причини. ЧОМУ?»

Протягом останніх кількох тижнів інстинкт самозбереження змусив частину свідомості Пола перетворитися на свідомість Енні, і тепер вона промовляла до нього сухим, категоричним тоном. Вона говорила божевільні, проте беззаперечно логічні речі.

«Я її вбила, бо вона слухала радіо по ночах.

Я її вбила, бо вона придумала тупе ім’я для кота.

Я її вбила, бо втомилася дивитися, як вона взасос цілується зі своїм бойфрендом на дивані, як він засовує їй руку під спідницю, так далеко, ніби шукає золоті злитки.

Я її вбила, бо побачила, що вона списує.

Я її вбила, бо вона побачила, що я списую.

Деталі не мають значення, чи не так? Я її вбила, бо вона була кукурікнутою паскудою, а це вже вагома причина».

— А може, тому, що вона була Міс Розумакою, — прошепотів Пол. Він закинув голову та видав іще одне пронизливе, перелякане іржання. Отака в Енні «Дорога спогадів»? Які ж дивні, отруйні квіти росли обабіч її тихого, непримітного шляху!

«Невже ніхто не здогадався провести паралелі між двома нещастями? Між випадковими падіннями її батька та сусідки? Та облиште!»

Але Пол не міг цього облишити. Між смертями був проміжок майже в п’ять років, вони сталися у двох різних містах. Про них писали в різних газетах густонаселених штатів, де, певно, люди кожного дня падають зі сходів і ламають собі шиї.

«І вона ладно, дуже ладно все продумала».

Енні Вілкс — хитра, як сам Диявол. Хоча зараз вона починала втрачати колишню хватку, Полу було би мало втіхи, якби Енні нарешті постала перед судом через убивство письменника Шелдона.

Він перегорнув сторінку та натрапив на ще одну вирізку з «Часопису Бейкерсфілда» — останню, як потім з’ясувалося. Заголовок свідчив про те, що «МІС ВІЛКС ОТРИМАЛА ДИПЛОМ МЕДСЕСТРИ». Землячка робить успішну кар’єру. На фото була молода, усміхнена, напрочуд приваблива Енні Вілкс, вдягнена в халат і шапочку медпрацівника. Звісно ж, то була фотографія з університетського випускного. Вона закінчила курс із відзнакою. «А заради цього їй також довелося убити свою сусідку», — подумав Пол і знову заіржав високим, сполоханим сміхом. Ніби у відповідь, об стіну будинку вдарився шквал вітру. Портрет матінки Енні затремтів на своєму гвіздку.

Наступна вирізка була з газети «Юніон Лідер», що випускалася в Манчестері, штат Нью-Гемпшир. Друге березня 1969 року. Звичайний некролог, який, на перший погляд, не мав жодного стосунку до Енні Вілкс. Ернест Гоняр (79 років) помер у лікарні Святого Джозефа. Причину смерті не наведено. «Після тривалої хвороби» — йшлося в замітці. У нього лишилися дружина, дванадцятеро дітей і сотні чотири онуків і правнуків. «Ніщо не порівняється з календарним методом контрацепції, коли хочеш наробити собі силу-силенну нащадків», — подумав Пол і знову заіржав.

«Вона його вбила. Ось що сталося з добрим старим Ерні. Чого б іще тут опинився його некролог? Це ж Книга Мертвих Енні Вілкс, чи не так?

Чому, заради всього святого? ЧОМУ?»

У випадку з Енні Вілкс на це запитання не існувало раціональної відповіді. Про що було неважко здогадатися.

Наступна сторінка, ще один некролог із «Юніон Лідера». Дев’ятнадцяте березня 1969 року. Жінку звали Гестер «Квіні» Боліфант. На фотографії вона була схожа на істоту, чиї скам’янілі рештки підняли з глибин бітумних озер Ранчо Ла-Брея[112]. Квіні спіткало те саме лихо, що й Ерні. Скидалося на те, що люди завели собі лайняну звичку помирати від «тривалої хвороби». Як і Ерні, вона померла у Святому Джо. Прощання відбудеться 20 березня, з 14.00 до 18.00, у похоронному залі «Фостерз». Погребіння — 21 березня, о 16.00, на цвинтарі Мері Сір.

«Тільки бракувало замовити пісню «Прийди до мене, Енні»[113] у виконанні мормонського табернакального хору[114]», — подумав Пол і знов удав коня.

На наступних сторінках містилося ще три некрологи з «Юніон Лідер». Двоє літніх чоловіків померли від незмінного фаворита — Тривалої Хвороби. Третьою була сорокашестирічна жінка на ім’я Полетт Сімо. Полетт померла від очікуваного претендента на друге місце — Швидкоплинної Хвороби. І хоча фото, надруковане в останньому некролозі, було дуже зернисте та розмите, Пол розгледів, що Квіні Боліфант у порівнянні з Полетт Сімо здавалася Дюймовочкою. Він подумав, що недуга дійсно могла бути напрочуд швидкоплинною — скажімо, раптовий інфаркт, потім відбулася поїздка до Святого Джо, а потім… потім що? Що саме?

Полу не хотілося думати про подробиці… але в усіх трьох некрологах лікарня Святого Джозефа зазначалася як місце смерті.

«А якщо ми зазирнемо до журналу чергувань медсестер за березень 1969 року, то чи не знайдемо там прізвище ВІЛКС? Любі друзі, чи кукурікають ведмеді в лісі?»

Ця книга… Боже правий, ця книга була величезною .

«Годі, прошу. Я більше не хочу цього бачити. Але в мене виникла ідея. Я покладу цю книгу точно на те місце, де знайшов. І поїду до себе у спальню. Гадаю, що писати все одно не вийде, тому просто закинуся ще однією пігулкою та ляжу спати. Назвемо це запобіжником від нічних кошмарів. Але, будь ласка, я не хочу більше гуляти Дорогою Спогадів Енні. Будь ласка, ну будь ласочка ».

Але його руки набули власного розуму та волі, вони продовжували гортати сторінки, усе швидше й швидше.

Ще дві коротенькі замітки про смерті в «Юніон Лідер»: одна сталася наприкінці вересня 1969 року, друга — на початку жовтня.

Дев’ятнадцяте березня 1970 року. Цього разу з газети «Геральд», місто Гаррісбург, штат Пенсильванія. Остання сторінка. «НОВИЙ МЕДИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ У ЛІКАРНІ». На фото був зображений лисіючий чоловік в окулярах, який, мабуть, потайки наминав власні шмарклі, як подумалося Полу. Окрім нового керівника відділу зв’язків із громадськістю (тобто лисіючого чоловіка в окулярах), лікарня Ріверв’ю набрала двох лікарів, вісьмох медсестер, а також кухарів, прибиральників і одного вахтера.

Енні була однією з медсестер.

«На наступній сторінці, - подумав Пол, — я побачу маленьку замітку про смерть літнього чоловіка чи жінки, які випустили дух у лікарні Ріверв’ю міста Гаррісбург, штат Пенсильванія».

Точно. Старий нікчема, який сконав за допомогою визнаного фаворита — Тривалої Хвороби.

Далі — літній чоловік, який помер від рук вічної подружки — Швидкоплинної Хвороби.

Далі — трирічна дитина, яка впала у колодязь, отримала жахливі травми голови та була доставлена в Ріверв’ю у стані коми.

Пол заніміло гортав сторінки, поки вітер і дощ кидалися на стіни будинку. Її графік був невблаганним: вона отримувала посаду, вбивала людей, а потім переїжджала до іншого міста.

Раптом в уяві Пола зринув образ зі сну, який свідомість уже позабула, тож видіння набуло дельфійського відчуття «dejа vu»[115]. Він побачив Енні Вілкс у довгій сукні з фартухом та чепчиком, що прикривав її волосся. Енні в подобі медсестри з лондонської божевільні «Бедлам». В одній руці вона тримала кошик. Занурювала в нього долоню. Діставала пісок і кидала в обличчя людей, повз яких проходила. То був не заспокійливий, сонний пісок, а отруйний. Вона їх убивала. Коли їхньої шкіри торкався пісок, обличчя бліднули, а лінії, що відображали кволий пульс, ставали пласкими.

«Припустімо, вона вбила малих Кренміців, бо вони були паскудниками… і свою сусідку… можливо, навіть власного батька. А інші?»

Але Пол знав. Його внутрішня Енні знала. Старі та хворі. Усі вони були старі та хворі, окрім місіс Сімо, яка, напевне, перетворилася на овоч іще до того, як дісталася до лікарні. Місіс Сімо та малий, який упав у колодязь. Енні вбила їх, бо…

— Бо вони були щурами, що попалися в мишоловку, — прошепотів Пол.

«Бідолахи».

Звісно. Саме так. З погляду Енні, усі люди на світі поділялися на три категорії: паскудники, бідолахи… та Енні.

Вона невпинно рухалася на захід. Із Гаррісбурга — до Піттсбурга, Дулута, Фарго. Потім, 1978 року, Енні дісталася Денвера. Події незмінно відбувалися в однаковому порядку: «привітальна» стаття, де згадувалось ім’я Енні (Пол вирішив, що вона пропустила манчестерську вітальну замітку, бо не знала, що такі новини друкуються в місцевих газетах), потім дві-три непримітні смерті. Далі цикл починався знову.

Тобто до Денвера.

Спочатку все було як завжди. У статті, цього разу вирізаній із вісника Денверської лікарні швидкої допомоги, перераховувалися нові працівники, серед яких також знайшлося ім’я Вілкс. Згідно з акуратною приміткою Енні, вісник називався «Ноші».

— Чудова назва для лікарняної газети, — повідомив Пол порожній кімнаті. — Дивно, що ніхто не додумався охрестити її «Зразок калу».

Він знову безтямно зайшовся своїм моторошним іржанням, а потім перегорнув сторінку. Перший некролог із «Новин Скелястих гір». Лора Д. Ротберг. Тривала хвороба. Двадцять перше вересня 1978 року. Денверська лікарня швидкої допомоги.

Аж раптом усталений порядок урвався.

На черговій сторінці містилося оголошення, але не про похорон, а про весілля. На фотографії була Енні, проте не в лікарняній уніформі, а в білій сукні з накрохмаленого мережива. Поруч із нею стояв чоловік на ім’я Ральф Дуган і тримав Енні за руки. Дуган працював фізіотерапевтом. «ШЛЮБ ДУГАНА І ВІЛКС» — зазначалося в заголовку. «Новини Скелястих гір» від другого січня 1979 року. Дуган був чоловіком досить непримітним, окрім однієї риси: він скидався на батька Енні. Пол подумав, що якби йому зголити ті дурнуваті вусики, які зазвичай носять завсідники холостяцьких барів, то він би став викапаним Карлом Вілксом (напевне, щойно скінчився медовий місяць, Енні змусила його позбутися рослинності на обличчі).

Пол прогорнув решту сторінок альбому — до кінця було неблизько. Певно, Ральфу Дугану варто було почитати собі гороскоп (перепрошую, горескоп ) на той день, коли він одружився з Енні.

«Гадаю, я маю непогані шанси знайти про тебе коротку замітку на тих непрочитаних сторінках. Деяким людям судилося поїхати на побачення в Самарру [116] , і ти отримав своє запрошення разом із купою білизни чи мертвим котом на сходах. Мертвим котом із милою кличкою».

Але Пол помилився. Наступною виявилась вирізка про новосельців із Недерлендської газети. Недерленд був невеликим містом на захід від Боулдера. Зовсім недалеко звідси, як вирішив Пол. Спочатку він не міг відшукати Енні в цій короткій, сповненій імен статті, але потім збагнув, що шукає не те прізвище. Вона була тут, проте зараз стала частиною соціо-статевого об’єднання під назвою «Містер і місіс Ральф Дуган».

Пол різко підвів голову. Невже машина їде? Ні… просто вітер. Звісно, вітер. Пол опустив очі в альбом Енні.

Ральф Дуган знову допомагав кволим, кульгавим і сліпим в Арапагоській окружній лікарні, а Енні, скоріш за все, повернулася до споконвічного покликання медсестри: опікуватися недужими та втішати важкохворих пацієнтів.

«Зараз почнуться вбивства, — подумав Пол . — Тільки от питання щодо Ральфа: він піде на початку, у середині чи під кінець?»

Але він знову помилився. Замість некрологу на наступній сторінці була приклеєна ксерокопія оголошення з продажу нерухомості. У верхньому правому кутку містилася фотографія будинку. Пол упізнав його тільки за сараєм — зрештою, він ніколи не бачив дому ззовні.

Унизу стояла приписка твердим, охайним почерком Енні: «Перший внесок зроблено 3 березня 1979 року. Документи отримано 18 березня 1979 року ».

Вона хотіла перебратися туди, коли вийде на пенсію? Навряд чи. Літня резиденція? Ні, Дугани не могли дозволити собі таку розкіш. Тож?…

Ну, може, це нісенітниця, але чом би й ні? Може, вона по-справжньому покохала свого Ральфа Дугана. Може, минув цілий рік, а вона так і не знайшла в ньому ніякої кукурікаки. Щось мало змінитися, бо некрологів не було…

Він зазирнув на попередню сторінку.

Відтоді, як у вересні 1978 року померла Лора Ротберг. Енні припинила вбивати приблизно в той самий час, коли зустріла Ральфа. Але минають дні, Енні стає дедалі важче. Повертаються напади депресії. Вона дивиться на старих… на смертельно хворих… і думає про те, які ж вони бідолахи, вона розмірковує: «Мене гнітить обстановка. Нескінченні кахляні коридори, запахи, рипіння каучукових підошов і стогони людей, що конають у муках. Якщо я поїду звідси, то все буде гаразд».

Вочевидь, саме тому Ральф і Енні повернулися на лоно природи.

Пол перегорнув наступну сторінку та вражено кліпнув очима.

Внизу аркуша було вишкрябано: «43 СЕРПНЯ 1880 ПІШОВ НА ХУЙ!»

Товстий альбомний папір був порваний у декількох місцях від оскаженілої руки, яка була водила по ньому ручкою.

Тут була колонка «РОЗЛУЧЕННЯ» з Недерлендської газети, але, щоби знайти потрібні імена, Полу довелося перевернути книгу, бо стаття була вклеєна догори дриґом.

Так, ось вони. Ральф і Енні Дуган. Підстава: психічна неврівноваженість.

— Розлучився після швидкоплинної хвороби, — пробурмотів Пол і знову підвів очі, бо йому вчувся звук двигуна. Вітер, усього лиш вітер… Усе одно, треба чимшвидше повертатися до своєї безпечної спальні. І справа була не лише в наростаючому болю в ногах, Пол наближався до стану смертельного переляку.

Він знову схилився над книгою. Якимось дивним чином вона видалася надто цікавою, аби її покинути. Наче роман — такий огидний, що його конче треба дочитати.

Шлюб Енні розпався більш цивілізовано, ніж того очікував Пол. Проте, як він правильно зауважив, розлучення дійсно сталося після швидкоплинної хвороби, півтора року сімейного щастя — то не так уже й багато.

Вони купили будинок у березні, а так рідко вчиняють, коли шлюб розвалюється. Що сталося? Пол не знав. Він міг би вигадати якусь історію, але вона так і лишилася б вигадкою. Але згодом, перечитуючи статтю, він побачив натяк: «Анжела Форд із Джоном Фордом. Кірстен Фроулі зі Стенлі Фроулі. Данна Маклорен із Лі Маклореном» . І…

«Ральф Дуган із Енн Дуган»

«В Америці є такий звичай, правда? Ніхто про нього не розповідає, але він існує. Чоловіки пропонують руку й серце при місячному сяйві, а жінки подають на розлучення через суд. Тож про що нам говорить ця граматична конструкція? Анжела каже: “Цур тобі пек, Джеку!”, Кірстен каже: “Не влаштовуй мені сцен, Стене!”, Данна каже: “Віддавай ключі, Лі!” А що каже Ральф, єдиний чоловік, чиє ім’я стоїть перед іменем дружини? Гадаю, він кричить: “Заберіть мене з цього пекла!”»

— Може, він побачив мертвого кота на сходах, — прошепотів Пол.

Наступна сторінка. Ще одна стаття про новосельців. Цього разу з «Об’єктива», що виходив у Боулдері, штат Колорадо. Там була фотографія дюжини нових робітників, які згуртувалися на моріжку перед Боулдерською лікарнею. Енні стояла в другому ряду, її обличчя проглядалося порожнім білим колом під шапочкою з чорною стрічкою на закоті. Починалося чергове шоу. Дев’яте березня 1981 року. Вона повернула собі дівоче прізвище.

Боулдер. Ось де Енні збожеволіла по-справжньому .

Він дедалі швидше гортав сторінки, його проймав жах, у голові крутилися лише дві думки: «Чому її досі не викрили?» і «Як, заради всього святого, їй удавалося виходити сухою з води?»

10 травня 1981-го — тривала хвороба. 14 травня 1981-го — тривала хвороба. 23 травня — тривала хвороба. 9 червня — швидкоплинна хвороба. 15 червня — швидкоплинна. 16 червня — тривала.

Швидкоплинна. Тривала. Тривала. Швидкоплинна. Тривала. Тривала. Швидкоплинна.

Сторінки висковзали з-поміж пальців. Пол відчував слабкий запах сухої друкарської фарби.

— Боже, скільки людей вона вбила?

Якщо припустити, що кожен некролог у книзі Енні дорівнював убивству, то її рахунок сягав понад тридцяти жертв на рік до кінця 1981-го… і жодного занепокоєння з боку керівництва. Звісно, більшість загиблих були старі, інші — важкохворі, але ж… хтось міг би здогадатися…

Урешті- решт 1982 року Енні зробила промах. У вирізці з «Об’єктива» від чотирнадцятого січня була низькоякісна фотографія порожнього, скам’янілого обличчя Енні, над якою містився заголовок: «ОГОЛОШЕНО НОВОГО ЗАВІДУВАЧА ПОЛОГОВИМ ВІДДІЛЕННЯМ».

Двадцять дев’ятого січня почалися смерті немовлят.

Енні старанно занотувала всю історію. Полу було нескладно слідкувати за перебігом подій. «Якби людям, які полювали на тебе, Енні, потрапила до рук ця книга, то ти б уже сиділа в тюрмі чи божевільні, до самого Судного дня».

Перші дві смерті немовлят не викликали підозр, в історії хвороби однієї дитини навіть значився серйозний вроджений дефект. Але немовлята, з дефектами чи ні, - не те саме, що старигани, які помирають від ниркової недостатності, або жертви автокатастроф, що якимось чином продовжують дихати, коли їм знесло півголови чи нутрощі вивалюються з рани в животі розміром із кермо. А потім вона почала вбивати здорових разом із хворими. Пол припускав, що Енні, яка стрімко опускалася по психопатичній спіралі, почала розглядати всіх людей як бідолашних створінь.

До середини березня 1982 року в Боулдерській лікарні сталося п’ять дитячих смертей. Почалося повноцінне розслідування. В «Об’єктиві» від двадцять четвертого березня ймовірним підозрюваним оголосили «неякісну дитячу суміш». Цитували «надійне джерело з лікарні», і Пол загадався, чи то була не Енні Вілкс власною персоною.

Ще одна дитина померла в квітні. Дві — у травні.

Потім — перша шпальта газети «Денвер Пост» від першого червня:

СТАРШУ МЕДСЕСТРУ ДОПИТАЛИ З ПРИВОДУ ДИТЯЧИХ СМЕРТЕЙ

Обвинувачень не висунуто «поки що», як стверджує речник шерифа.

Автор: Майкл Літ

Енн Вілкс (39 років), старшу медсестру пологового відділення Боулдерської лікарні, допитали сьогодні з приводу восьми смертей немовлят, які сталися протягом кількох останніх місяців. Усі діти померли після призначення міс Вілкс на посаду голови відділення.

На запитання, чи перебуває міс Вілкс під вартою, речник шерифа Тамара Кінсолвін відповіла, що ні. На запитання, чи міс Вілкс прийшла у відділок з доброї волі, аби дати свідчення у справі, міс Кінсолвін відповіла: «Мушу визнати, що ні. Справа виявилася складнішою, ніж ми очікували». На запитання, чи висунуто міс Вілкс які-небудь обвинувачення, міс Кінсолвін відказала: «Ні. Поки що».

Решта статті присвячувалася огляду кар’єри Енні. Одразу кидалось в очі, що вона багато переїжджала, але не було й натяку на те, що пацієнти витягали ноги в усіх лікарнях, де працювала Енні (а не лише в Боулдері).

Пол зачаровано дивився на фотографію, що ілюструвала статтю.

Енні під вартою. Боже правий, Енні під вартою. Ідол не впав, але вже хитається… хитається…

З отупілим, позбавленим будь-якого виразу обличчям, вона здіймалася кам’яними сходами в супроводі кремезної жінки-поліцейського. На ній була сестринська уніформа та білі черевики.

Наступна сторінка: «ВІЛКС ВИЙШЛА НА ВОЛЮ, НЕ ПРОМОВИВШИ ЖОДНОГО СЛОВА НА ДОПИТІ».

Їй усе зійшло з рук. Якимось чином їй усе зійшло з рук. Настав час зникнути, перебратися до іншого штату: Айдахо, Юта, може, Каліфорнія. Натомість Енні повернулася до роботи. Тож замість статті про новосельців із якоїсь західної газети Пол виявив на наступній сторінці першу шпальту «Новин Скелястих гір» від другого липня 1982 року. Заголовок було набрано величезними літерами:

Жах триває:

У БОУЛДЕРСЬКІЙ ЛІКАРНІ ПОМЕРЛИ ЩЕ ТРИ ДИТИНИ

За два дні поліція заарештувала пуерториканця, який працював у лікарні прибиральником, але за дев’ять годин його відпустили. Потім, дев’ятнадцятого липня, «Денвер Пост» і «Новини Скелястих гір» повідомили про арешт Енні. На початку серпня відбулося коротке попереднє слухання. Дев’ятого вересня вона постала перед судом за вбивство немовляти, Дівчинки Крістофер, яка прожила всього один день. Окрім Дівчинки Крістофер, Вілкс підозрювали в іще семи вбивствах першого ступеня. У статті зазначалося, що деякі можливі жертви Енні навіть прожили достатньо довго, аби отримати справжні імена.

Серед звітів про судову справу траплялися листи, які читачі надсилали головним редакторам газет Денвера та Боулдера. Пол розумів, що випадок із Енні в першу чергу викликав реакцію в найбільш агресивних громадян (які тільки зміцнили її сприйняття людства як «гомо паскудус»), але послання були злостиві понад усяку міру. Громада погоджувалася в одному: смерть через повішання була би надто м’яким покаранням для Енні Вілкс. Один із читачів охрестив її Леді Драконом, і це ім’я причепилося до Енні до самого кінця судового процесу. Більшість сходилася на тому, що Леді Дракона треба заколоти до смерті розжареними вилами, і більшість, знову ж таки, зазначали, що залюбки попрацювали б коліями.

Біля одного такого листа стояв кривий, жалюгідний коментар Енні, який був так не схожий на її звичну впевнену манеру: «Палки мені можуть кістки поламати, та недобрим словом мене не здолати» .

Було очевидно, що Енні припустилася найбільшої помилки, коли не змогла зупинитися після того, як люди щось запідозрили. Справи були кепські, але, на жаль, не вкрай погані. Ідол лише хитався. Обвинувачення базувалось на самих побічних доказах, місцями таких водянистих, що хоч газету крізь них читай. Окружний прокурор мав відбиток руки, знятий з обличчя та горла Дівчинки Крістофер. Він збігався за розміром із долонею Енні, а також містив слід від кільця з аметистом, яке вона носила на підмізинному пальці правої руки. Також О. П. роздобув список працівників, які входили чи виходили з палати новонароджених приблизно в той час, коли помирали немовлята. Але Енні була старшою медсестрою, тому вона постійно заходила та виходила з того відділення. Адвокати змогли навести дюжину прикладів, коли Енні побувала в палаті й зрештою нічого не трапилося. Пол подумав, що це дуже схоже на доводи про те, як метеорити ніколи не падають на землю — якщо розглядати проміжок часу в п’ять днів, за які жоден метеорит не впав на північне поле фермера Джона. Але подібний аргумент захисника все одно мав справити на присяжних неабияке враження.

Обвинувачення, як могло, плело навколо Енні тенета, але відбиток руки з кільцем виявився єдиним, кращим доказом, який прокурори зуміли нарити. Завдяки тому факту, що уряд штату Колорадо взагалі притягнув Енні до суду (враховуючи низькі шанси на ув’язнення через брак доказів), Пол дійшов одного припущення та одного переконання. Припущення полягало в тому, що під час перших усних допитів Енні наговорила багато підозрілих, може навіть компрометаційних речей, але її адвокату вдалося не пропустити запис цих розмов до судової зали. Переконання полягало в тому, що рішення Енні відмовитися від офіційного захисту на попередніх слуханнях було дуже нерозумним. Адвокат не зумів приховати від суду саме ці свідчення (хоча старався, аж зі шкури видирався), і протягом трьох серпневих днів, коли Енні «свідчила в Денвері», вона так і не визнала своєї провини. Проте Пол вирішив, що насправді вона в усьому зізналася.

Деякі фрази з опублікованих допитів були справжніми перлами:

Чи вони викликали в мене жаль? Звісно, що викликали. Враховуючи те, в якому світі ми живемо.

Мені нема чого соромитися. Мені ніколи не буває соромно. Усі мої вчинки остаточні, я ніколи не оглядаюся на минуле.

Чи я відвідувала похорони дітей? Звісно, ні. На похоронах мені стає моторошно та сумно. Окрім того, я не вірю, що в немовлят є душі.

Ні, я ніколи не плакала.

Чи було мені шкода? Це філософське питання, чи не так?

Звісно, я зрозуміла останнє запитання. Я розумію всі ваші запитання. Я знаю, ви всі проти мене.

«Якби вона наполягла на тому, аби свідчити в суді самостійно, — подумав Пол, — то адвокату, мабуть, довелося би її пристрелити, аби вона не напатякала зайвого».

Тринадцятого грудня 1982 року справу передали присяжним. Статтю з «Новин Скелястих гір» ілюструвала фотографія, на якій Енні спокійно сиділа в камері для підсудних і читала «Пригоди Мізері». Коментар під фото питав: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

І зрештою, шістнадцятого грудня, з’явилися кричущі заголовки: «ЛЕДІ ДРАКОН НЕВИННА». У статті наводилися пояснення одного з присяжних, який побажав лишитися невідомим: «У мене є дуже великі сумніви щодо її невинуватості. На жаль, я маю такі самі сумніви щодо її провини. Сподіваюся, її знову притягнуть до відповідальності, але за іншою статтею. Можливо, обвинуваченню вдасться зібрати більш переконливі докази».

«Усі знали, що вона винна, але ніхто не зміг цього довести. Тому вона вийшла сухою з води».

Протягом трьох-чотирьох наступних сторінок справа добігла кінця. О. П. заявив, що Енні неодмінно будуть судити за іншими статтями. За три тижні він відмовився від своїх слів. У лютому 1983 року окружна прокуратура випустила заяву, що, хоча справа щодо вбивства немовлят у Боулдерській лікарні розслідується повним ходом, справу проти Енні Вілкс закрито.

Вийшла сухою з води.

Її чоловік не давав жодних свідчень у суді. Цікаво, чого б це?

До кінця книги залишалося чимало сторінок, проте вони височіли таким охайним, незайманим стосом, що Пол здогадався — поки що історія Енні закінчилася. Хвала Господу.

На наступній сторінці була вирізка з «Вісника Сайдвіндера» від дев’ятнадцятого листопада 1984 року. У східний частині Грайдерського заповідника туристи знайшли понівечене, розчленоване тіло молодого чоловіка. Через тиждень репортери з’ясували, що це був двадцятитрирічний Ендрю Померой з Колд Стрім Гарбор[117], штат Нью-Йорк. У вересні, за рік до трагедії, Померой подався автостопом у Лос-Анджелес. П’ятнадцятого жовтня батьки отримали від нього останню звістку. Він зробив їм дзвінок за рахунок співрозмовника, коли перебував у Джулсбурзі[118]. Тіло Ендрю знайшли в пересохлому руслі річки. У поліції припускали, що насправді Помероя могли вбити біля траси № 9, а тіло дісталося заповідника вже під час весняного водопілля. Звіт патологоанатома свідчив про те, що рани були завдані сокирою.

Пол замислився, цього разу зі щирим інтересом, як далеко розташовувався Грайдерський заповідник від будинку Енні.

Він перегорнув сторінку та побачив останню (принаймні, поки що) газетну вирізку, і раптом йому забило дух. Після страшного, майже нестерпного блукання серед некрологів, що всівали попередні аркуші, Пол неначе стикнувся з оголошенням про власну смерть. Не зовсім, але…

— Але могилу вже можна копати, — хрипко й тихо промовив Пол.

Стаття з «Ньюзвік». Колонка «Зміна статусу». Під заміткою про розлучення однієї телевізійної акторки та кончину сталевого магната з Середнього Заходу стояв абзац:

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗНИКНЕННЯ: Пол Шелдон (42 роки), найкраще відомий низкою сентиментальних романів про сексуальну, легковажну та нездоланну Мізері Честейн, про що повідомив його агент, Брайс Белл. «Гадаю, з ним усе гаразд, — сказав Брайс, — але я би хотів, щоби він вийшов на зв’язок і приніс спокій у моє життя. А його колишні дружини хочуть, аби він також вийшов на зв’язок і приніс кошти на їхні банківські рахунки». Востаннє Шелдона бачили сім тижнів тому в Боулдері, штат Колорадо, куди він поїхав закінчувати свій останній роман.

Статтю було надруковано два тижні тому.

«Повідомлення про зникнення, та й по всьому. Просто повідомлення про зникнення. Я ще не помер, це не те саме».

Але дуже схоже. Раптом Полу конче знадобилися пігулки, і не лише тому, що боліли ноги. Боліло все . Він обережно поклав книгу на те саме місце, звідки взяв, та покотив візок до гостьової кімнати.

Надворі потужні, як ніколи, пориви вітру несли на будинок холодний дощ, і Пол стогнав і здригався від цих ударів. Йому було страшно, і він докладав останніх зусиль, щоби не розридатися.

За годину, коли Пол накачався наркотиками та потроху засинав, завивання вітру стало скоріше заспокійливим, ніж погрозливим. Він подумав: «Мені не втекти. Ніяк. Що там казав Томас Гарді в «Непомітному Джуді»[119]? «Хтось би міг прийти хлопцеві на допомогу, але ніхто не йшов… бо так не буває». Точно. Правильно. Корабель не зайде в порт, бо йому немає місця. Самотній Рейнджер готує рекламні сніданки з пластівців, а Супермен знімає кіно в Блискучому місті[120]. Ти сам по собі, Полі. Сам-самісінький. Може, воно на краще. Бо ти вже знаєш можливий вихід із цієї ситуації, чи не так?»

Так, звісно, Пол знав.

Якщо він хоче втекти, йому доведеться вбити Енні.

Так. Отакий вихід. Здається, єдиний. Час грати в нашу стару гру, Полі?… «Чи ти зможеш?»

Він відповів без жодних вагань. Так, зможу.

Повіки непомітно зімкнулися. Пол заснув.

Гроза тривала весь наступний день. Увечері вітер розігнав хмари і трохи розвиднілося, але температура різко впала з шістдесяти до двадцяти п’яти градусів. Надворі все геть заледеніло. Починалася друга доба, як Пол лишився на самоті. Він сидів біля вікна своєї спальні, визирав на блискучий, крижаний ранковий світ і слухав, як у сараї вищить свиня Мізері та ревуть корови.

Він часто чув тварин. Вони були такою ж частиною звукового фону, як і бій годинника у вітальні. Але такого вищання Пол іще не пригадував. Йому здавалося, що він уже колись чув це гучне коров’яче мукання, але то був далекий, лихий звук із лихого сну, коли його переповнював власний біль. Це трапилося того разу, коли Енні вперше поїхала, лишивши його без пігулок. Пол виріс у передмісті Бостона і майже все життя прожив у Нью-Йорку, але він здогадувався, що означають ці болісні крики. Одну з корів треба було подоїти. Іншу певно, що ні, оскільки Енні висотала її своїми нерегулярними доїннями.

А свиня?

Голодна. Ось і все. Цього було досить.

Сьогодні тваринам не полегшає. Пол сумнівався, що Енні дістанеться додому в той же день, навіть якби захотіла. Зовнішній світ у цій частині країни перетворився на одну велику ковзанку. Він трохи здивувався глибині свого співчуття до худоби та навіть розізлився на Енні, яка так безвідповідально та егоїстично покинула її мучитися у стійлах.

«Якби твої тварини вміли говорити, Енні, вони б розповіли тобі, хто тут СПРАВЖНЯ птаха-нетіпаха».

Пол, навпаки, почувався цілком затишно. Він споживав консерви, пив воду з нового графина, регулярно приймав ліки, дрімав по обіді. Казка про Мізері, її амнезію та нововідкритий (до того ж напрочуд спаскуджений) родовід неухильно прямувала в бік Африки, де мали відбуватися події другої половини роману. Іронія полягала в тому, що Енні примусила його написати без перебільшення найкращу книгу про Мізері. Єн і Джеффрі подалися до Саутгемптона[121], щоби готувати до відплиття шхуну під назвою «Лорелей». Мізері, яка продовжувала впадати в каталептичні транси в найбільш неслушні моменти (і, звісно, якби її ще хоч раз у житті вкусила бджола, то вона б одразу померла), мала зцілитися або загинути саме на Чорному континенті. За сто п’ятдесят миль від Лозтауна, маленького голландсько-британського селища у крайній північній точці ворожого, серпастого узбережжя Барбарії[122], жили бурка, найнебезпечніші аборигени Африки. Інколи бурка називалися бджолиними людьми. Не багатьом білим, які відправлялися в землі бурка, судилося повернутися, і поодинокі щасливчики розповідали неймовірні легенди про жіноче обличчя, що випинається з боку високого крихкого плоскогір’я. Безжальне обличчя з роззявленим ротом і величезним рубіном посеред кам’яного чола. Ходила ще одна легенда (звісно, просто чутка, але напрочуд популярна), що в печерах-стільничках, які заповнювали порожнину під інкрустованим чолом ідола, жили гігантські бджоли-альбіноси. Вони роїлися навколо своєї матки, желеподібного чудовиська з невичерпною отрутою… та неосяжними чарами.

Удень Пол розважався цими приємними вигадками, а по вечорах тихо сидів, дослухаючись до свинячого вищання та розмірковуючи, як йому вбити Леді Дракона.

Він збагнув, що в реальному житті змагання «Чи ти зможеш?» істотно відрізнялося від забавки, в яку він грався в дитячому таборі, сидячи навколішки в колі, чи в дорослому віці перед друкарською машинкою. Коли це була просто гра (навіть якщо тобі платили гроші, вона все одно лишалася грою), можна було вигадувати чудернацькі речі та вважати їх правдоподібними — наприклад, зв’язок між Мізері Честейн і міс Шарлоттою Евелін-Гайд (як виявилося, вони були сестрами від однієї матері, а батько Мізері весь цей час зависав у Африці з бджолиними людьми бурка). У реальному житті казкова магія втрачала свою силу.

Звичайно ж, Пол шукав відповідь. У ванній кімнаті на першому поверсі зберігалася маса наркотиків, і він міг би ними скористатися, аби розібратися з Енні, чи не так? Принаймні, знешкодити її на той час, поки буде з нею розбиратися. Взяти хоча б новріл. Якщо підсипати їй достатню дозу, то навіть не доведеться нікого вбивати. Енні сама полине в інший світ.

«Гарна ідея, Поле. Ось що ми зробимо. Візьмемо жменю цих капсул і понатикаємо їх у відерце з морозивом. Вона вирішить, що то фісташки, та проковтне ліки за милу душу».

Ні, звісно, цей план не спрацює. Навіть якщо він відкриє капсули та домішає порошок у м’яке морозиво. Пол добре знав смак цих таблеток. Чистий новріл був надзвичайно гірким. Енні одразу розпізнає його серед очікуваної солодкості… «А потім, Поле, буде тобі горе. Ой, горе».

Ідея була надзвичайно вдалою як на літературний прийом. Проте в реальному житті нічого б не вийшло. Пол був не впевнений, що насмілився би ризикнути, навіть якби порошок усередині капсул не мав ніякого смаку. Це було надто непевно, надто небезпечно. Це була не гра, а його життя.

Інші ідеї, які спадали на думку, Пол вибраковував іще швидше. Одного разу він вирішив почепити щось (одразу пригадалася друкарська машинка) над дверима, щоби, коли Енні зайде, вибити з неї дух чи, принаймні, тяму. Іншим разом він хотів натягнути дріт біля сходів. Але проблема була та сама, що й у старому доброму фокусі з новрілом-у-морозиві: обидва способи були ненадійними. Він не хотів навіть уявляти, що станеться, коли він спробує її вбити та не зможе.

Другої ночі Мізері продовжувала безугавно верещати (свиня рипіла, наче незамкнені ржаві двері на протязі), коли Боссі № 1 раптом замовкла. Пол мимохіть замислився, чи не розірвалося в бідної тварини вим’я, в результаті чого настала смерть від втрати крові. Якоїсь миті уява

«така багата!»

спробувала подарувати йому образ мертвої корови, що лежала в калюжі з молока та крові. Пол швидко відігнав видіння, наказавши собі не бути ідіотом — корови так не помирають. Але внутрішньому голосу бракувало впевненості. Він не мав жодного поняття, помирають чи ні. Менше з тим, проблема полягала не в корові , правда?

«Усі твої химерні ідеї вказують на одну річ — ти хочеш убити її дистанційно, не хочеш замастити руки в крові. Ти схожий на любителя товстих стейків, який і години не протримається на скотобійні. Чуєш, Полі, давай дещо з’ясуємо: ти мусиш зустрітися з реальністю — або зараз, або ніколи. Жодних химер. Жодних вигадок. Домовилися?»

Домовилися.

Він знову поїхав на кухню та став ритися по шухлядах, поки не знайшов ножі. Він вибрав найбільший кухонний топірець і поїхав до себе, не забувши витерти з обох сторін одвірка риски від втулок. Сліди його походеньок ставали дедалі чіткішими.

«Не має значення. Якщо вона ще раз їх не помітить, то це буде востаннє».

Пол поклав ніж на нічний столик, перетягнув себе до ліжка, а потім запхав зброю під матрац. Коли Енні повернеться, він попросить у неї склянку доброї холодної води, а коли вона нахилиться ближче, він засадить їй ножа в горло.

Нічого вигадливого.

Пол заплющив очі та провалився в сон. Він не почув, що о четвертій ранку на під’їзну доріжку прокрався «черокі» з вимкненим двигуном і фарами. Поки Пол не відчув, як під шкіру заходить голка шприца, поки не побачив перед собою її обличчя, він не мав жодного уявлення, що Енні повернулася.

Спочатку він вирішив, що марить про власну книжку, що темрява була уявним мороком печер під величезним кам’яним чолом Бджолиної богині бурка і що за руку його вжалила бджола…

— Поле?

Він щось незв’язно пробурмотів — це щось означало «іди звідси, примарний голосе, зникни».

— Поле.

Це був не примарний голосе, це була Енні.

Він насилу розплющив очі. Так, це була вона, і на мить його огорнула паніка. Але потім відчуття просто спливло, наче рідина крізь забруднений водостік.

«Якого біса?»

Пол геть не розумів, що відбувалося. Енні стояла там, у напівмороку, ніби нікуди не їздила. На ній була одна з шерстяних спідниць та мішкуватий светр. Пол угледів у її руці голку та зрозумів, що то був не укус, а укол. Яка, в біса, різниця, це те саме. Богиня впіймала його. Але що вона…

Знову блискавично спалахнула паніка, але імпульс одразу згас. Пол почувався так, наче дізнався про якесь несподіване відкриття. А ще виник науковий інтерес із приводу того, як тут опинилася Енні та чому саме зараз. Він спробував підняти руки, і вони відірвалися від простирадла… трохи . Здавалося, що до них прив’язано невидимі тягарці. Руки впали на ліжко з глухим тихим стуком.

«Не має значення, що вона мені вколола. Це схоже на останню сторінку в книжці. Що би там не було написано, це КІНЕЦЬ».

Думка не викликала страху. Натомість Пол відчув легку ейфорію.

«Принаймні, вона спробувала позбавити мене болю… спробувала…»

— Ага, ось і ми! — промовила Енні та додала з незграбною грайливістю: — Я тебе бачу , Поле… бачу ці блакитні очі. Я колись казала, які в тебе гарні очі? Але, гадаю, ти дізнався про це від інших жінок — набагато красивіших, ніж я, набагато відвертіших щодо своїх почуттів.

«Повернулася. Прокралася вночі та вбила мене голкою для ін’єкцій чи бджолиним жалом, тому ніж під матрацом не знадобиться. Я тепер лише останній здобуток у чималому списку жертв Енні Вілкс» . А згодом, коли зростаюча ейфорія від уколу розливалася його тілом, Пол мало не кепкував із самого себе, коли подумав: «Виявляється, погана з мене вийшла Шехерезада».

Йому здалося, що за мить він знову засне, цього разу назавжди, але сон не йшов. Пол бачив, як Енні поклала шприц до кишені спідниці та сіла на ліжко… проте не там, де сідала зазвичай. Вона сіла в ногах і на секунду повернулася до Пола своєю міцною, непроникною спиною, потім нахилилася, ніби щось перевіряла. Він почув стук дерева, клацання металу, а згодом пролунав знайомий шерхіт. Пол одразу згадав, де його чув. «Візьми сірники, Поле» .

«Даймонд Блю Тіп». Він не знав, що ще вона мала там, у ногах ліжка, але серед цих речей напевне була коробка сірників «Даймонд Блю Тіп».

Енні повернулася до Пола й знову посміхнулася. Які б зміни не відбулися з Вілкс, апокаліптичний напад депресії минув. Вона кокетливо прибрала за вухо неслухняний локон. Але жест видався недоладним через брудний, тьмяний напівблиск волосся…

«Брудний тьмяний напівблиск ну ти даєш треба запам’ятати не так уже й погано ото я зараз навалений все лайно до цього було прологом крихітко а тепер ти стоїш на межі ой бля оце вона мене зашмаляла це ж смертельно потужне лайно і я несуся на хвилі заввишки з милі їду на припливі…»

— Що ти хочеш почути перше? — спитала Енні. — Хороші новини чи погані?

— Спочатку хороші, - вимовив Пол та розплився в широченній дурнуватій усмішці. — Мабуть, погані новини полягають у тому, що це КІНЕЦЬ, атож? Мабуть, тобі не дуже сподобалася книжка, атож? Шкода, а я старався. У мене навіть непогано виходило. Я тільки починав… ну, розумієш… входити в раж.

Енні докірливо поглянула на нього.

— Мені дуже подобається твоя книжка, Поле. Я тобі це вже казала, а я ніколи не брешу. Вона мені настільки подобається, що я хочу кинути читати розділи до того часу, поки ти її не допишеш. Вибач, тобі доведеться самотужки вписувати всі «енки», але… я не хочу зазирати наперед.

Здоровенна усмішка на обличчі Пола розпливлася ще ширше. Він подумав, що скоро кутики рота зустрінуться на потилиці і верхня половина його бідолашної макітри просто відвалиться геть. Може, вона приземлиться прямо в судно, що стоїть біля ліжка. З якогось глибокого, темного закутка свідомості, куди ще не дістався кайф, почали надходити сигнали тривоги. Їй сподобалася книжка, отже, вона не збиралася його вбивати. Що б зараз не відбувалося в цій кімнаті, Енні не збиралася його вбивати. І якщо він не помиляється у своїх судженнях щодо цієї жінки, то вона наготовила для нього щось набагато гірше.

Світло в спальні перестало бути тьмяним, тепер воно здавалося напрочуд прозорим, сповненим сірих зловісних чарів. Пол уявляв, як одноногі крани височіють над гірськими озерами в цьому свинцевому тумані або як слюдяні уламки вивергаються з гейзерів на гірських луках, що переливаються в тому світлі нерівномірним блиском затягнутих морозом шибок, він уявляв у тому світлі ельфів, які хазяйновито вишикувалися в черги до сповнених росою листочків молодого плюща…

«НІЧОГО я собі навалений», — подумав Пол і тихенько загиготів.

Енні осміхнулася у відповідь.

- Хороші новини — це те, що твоєї машини більше немає. Я дуже непокоїлася через твою машину, Поле. Я розуміла, що треба дочекатися завірюхи, аби її позбутися, а навіть тоді могло не спрацювати. Весняна відлига розібралася з тим нетіпахою, Помероєм, але ж автомобіль набагато важчий за людину, чи не так? Навіть за таку набиту кукурікаками людину, як він. Але завірюха та відлига зробили свою справу. Твоєї машини більше немає. І це — хороші новини.

— Що?…

Знову тихенько задзвонили сигнали тривоги. Померой… знайоме ім’я, але він не міг зрозуміти, де його чув. А потім здогадався. Померой. Великий покійний Ендрю Померой двадцяти трьох років, що народився у Колд Стрім Гарбор, штат Нью-Йорк. Знайдений у Грайдерському заповіднику, де б це не було.

— Годі, Поле, — сказала Енні манірним тоном, який він так добре знав, — не треба прикидатися. Я знаю, що ти знаєш, хто такий Ендрю Померой, бо я знаю, що ти читав мою книгу. Гадаю, я навіть сподівалася, що ти її прочитаєш, інакше чого б я її виклала на видному місці? Але я поставила запобіжні засоби — сам розумієш, я завжди дбаю про безпеку. І, як я й очікувала, нитки були порвані.

— Нитки… — мляво повторив Пол.

— О, так! Я колись вичитала один спосіб, як переконатися напевне, чи ніхто не нишпорить по твоїх шухлядах. Треба наліпити на них тоненькі ниточки, а коли ти прийдеш і побачиш, що якісь із них розірвані, то… відповідь очевидна, сам розумієш. Одразу ясно, що хтось був нишпорив. Бачиш, як усе легко?

— Так, Енні.

Пол слухав, але більш за все йому хотілося відплисти в забуття на хвилі дивовижного світла.

Енні нахилилася, аби перевірити щось, що ховалося в ногах ліжка. Знову почулося тихе та лунке клацання, ніби дерев’яний предмет стукнувся об метал, а потім Енні повернулася до Пола та бездумно прибрала волосся з чола.

— Те саме я зробила зі своєю книгою, тільки то були не нитки, розумієш? Я вирвала волосини з власної голови. Натягнула їх на сторінки в трьох різних місцях, а коли я сьогодні повернулася додому — прокралася з раннього ранку, наче мишеня, щоби тебе не розбудити, — то всі три волосини були розірвані. Тож я знала напевне , що хтось гортав мою книгу.

Вона замовкла та посміхнулася. Це була дуже задоволена посмішка як на Енні, але вона також викликала якесь незбагненне, неприємне відчуття. Вілкс продовжувала:

— Я не дуже здивувалася. Я вже знала, що ти був вибрався зі своєї кімнати. А це і є погані новини. Я вже давно про це знаю, Поле, дуже давно.

Пол вважав, що мав відчувати злість і відчай. Таке враження, що вона все знала з самого початку… але він відчував лише сонливу, плавну ейфорію, і слова Енні здавалися йому зовсім неважливими у наростаючому потоці величного світла, яке передує народженню нового дня.

— Проте, — мовила Енні, ніби повертаючись до нагальних справ, — ми говорили про твою машину. Я маю шипові шини, а у своїй гірській схованці тримаю набір із десяти колісних ланцюгів. Учора надвечір мені стало набагато краще, бо більшість часу я провела на колінах, ревно молячись. І відповідь, як завжди, прийшла і, як завжди, виявилася дуже простою. Звертай свої молитви до Господа, Поле, і він відповість тобі стократ. Тож я почепила ланцюги та стала обережно спускатися схилом. Було нелегко, я розуміла, що можу потрапити в аварію попри шипи та ланцюги. Я також розуміла, що на тих закручених гірських дорогах «незначні аварії» трапляються рідко. Але я не переймалася, бо відчувала, що виконую волю Божу.

— Як натхненно, Енні, - крекнув Пол.

Вона кинула на нього здивований погляд підозріливо примружених очей… але потім розслабилася та всміхнулася.

— Поле, я маю для тебе подарунок, — м’яко вимовила вона, і, не встиг Пол спитатися, що за подарунок вона йому наготувала, Енні продовжила: — Дорога дійсно була дуже слизькою. Двічі я мало не зірвалася… За другим разом Стара Бессі ковзала до наступного повороту, прямо вниз схилом!

Енні весело засміялася та повела далі:

— А потім я загрузла в кучугурі, що сталося десь опівночі, але на допомогу прийшли хлопці з Комунального департаменту «Юстіс». Вони саме посипали дорогу піском.

— Оплески Комунальному департаменту «Юстіс», — думав сказати Пол, але натомість вийшло: «Умлеси Кунальомудераменту “Юсіс”».

— За дві милі від окружного шосе трапилася особливо складна ділянка. Окружне шосе, як ти розумієш, це траса № 9. Та сама дорога, на якій ти розбився. Зараз вона щедро всипана піском. Я зупинилася там, де ти з’їхав, і стала шукати твою машину. І я вже знала, що маю робити, коли її побачу. Бо виникнуть запитання, і першою почнуть опитувати саме мене, сам знаєш чому.

«Я давно про це здогадався Енні, - подумав Пол. — Прокрутив у голові сценарій ще тижні три тому».

— Я забрала тебе до себе додому, бо відчула, що то був не просто збіг обставин… Мене неначе вела рука Провидіння.

— Куди тебе вела рука Провидіння, Енні? — вичавив Пол.

— Ти потрапив у аварію в тому самому місці, де я скинула тіло опудала Помероя. Який представився художником.

Вона презирливо махнула рукою та заворушила ногами. Знову пролунав той самий дерев’яний перестук, коли вона копнула якусь річ на підлозі.

— Я підібрала його, коли верталася додому з парку Естес. Там був ярмарок керамічних виробів. Люблю керамічні фігурки.

— Я помітив. Особливо мені сподобався пінгвін на льодині, - відповів Пол. Здавалося, що його голос долинав із відстані в сотні світлових років. «Капітане Кірк[123]! На субефірній частоті проривається якийсь голос», — подумав він і потайки гмикнув. Глибинна частина свідомості Пола (та, до якої не дістався кайф) намагалася довести, що варто заткнути собі рота, просто заткнутися, але ж яка з цього буде користь? Вона про все дізналася. «Звісно, дізналася… Бджолина богиня бурка знає все».

— Дякую, Поле… він такий милий, правда?… Померой подорожував автостопом. З рюкзаком на спині. Сказав, що він художник, хоча згодом я дізналася, що він — усього лиш обдовбаний, брехливий гіпі-нетіпаха, що останні кілька місяців мив посуд у парку Естес. Коли я повідомила, що маю будиночок у Сайдвіндері, він зрадів нагоді. Сказав, що також їде до Сайдвіндера. Сказав, що має замовлення від нью-йоркського журналу. Збирався піти до старого готелю та зробити замальовки руїн. Мав виконати ілюстрації до статті, що її готували в редакції. То був старий готель, відомий під назвою «Оверлук», який згорів десять років тому. Його спалив наглядач. З’їхав з глузду. Так кажуть усі городяни. Проте яка різниця, він уже помер… Тож я дозволила Померою пожити в мене. Ми стали коханцями.

Енні подивилася на Пола своїми чорними очима, що горіли на скам’янілому, проте блідому та одутлому обличчі, і він подумав: «Якщо в цього Помероя встав на Енні, то він був таким самим божевільним, як і наглядач, що спалив готель».

— Потім я дізналася, що в нього не було ніякого завдання малювати той готель. Він робив ескізи сам для себе, сподіваючись пізніше їх продати. Він навіть не знав, чи робить якийсь журнал статтю про «Оверлук». Про це я швидко дізналася! А як дізналася, то вирішила зазирнути в його альбом. Гадаю, у мене було на те повне право. Зрештою, він їв мої харчі та спав у моєму ліжку. В альбомі виявилось усього вісім чи дев’ять замальовок, і вони були жахливими .

Енні наморщила обличчя, і на мить Полу здалося, що вона хрокнула, вдаючи свиню.

— Навіть я намалювала би краще! Він зайшов, коли я проглядала альбом, і розсердився. Сказав, що я нишпорка. А я відповіла, що так не вважаю, бо переглядаю речі у власному будинку. І додала, що коли він — художник, то я — мадам Кюрі. Він розреготався. Сміявся з мене. І я… я…

— Убила його, — промовив Пол глухим старечим голосом.

Енні ніяково посміхнулася, обернувшись до стіни.

— Ну, мабуть, щось таке. Я погано пам’ятаю. Тільки коли він уже помер — це я добре пригадую. Пам’ятаю, як мила його.

Пол дивився на неї, і його починав огортати млосний, тягучий жах. До нього прийшло видіння: у ванній, що на першому поверсі, лежить голе тіло Помероя, наче кавалок сирого тіста. Його голова похилена на кахлі, розчахнуті очі витріщаються в стелю.

— Я мусила, — сказала Енні, злегка вишкірившись. — Ти, мабуть, не здогадуєшся, що може зробити поліція з одною-єдиною ниточкою, чи брудом під нігтями, чи навіть пилом у волоссі покійного! Ти про це не здогадуєшся, але я все своє життя працювала в лікарнях, тож я знаю! Знаю ! Знаю я вашу кримінал-ЛІС-тику !

Вона накручувала себе, наближаючись до одного з Нападів люті Енні Вілкс, і Пол усвідомлював, що йому треба щось сказати, аби хоч на деякий час її заспокоїти, але губи заклякли та відмовлялись рухатися.

— Вони всі проти мене, усі! Гадаєш, вони би стали дослухатися, якби я розповіла, як усе сталося насправді? Так? Гадаєш, так? О, ні! Вони, напевне, взялися би торочити якусь маячню про те, як я зробила йому зауваження, а він мене висміяв і тому я його вбила! Вони, напевне, щось таке би сказали!

«А знаєш що, Енні? Знаєш, що? Можливо, ти зовсім недалека від істини».

— Місцеві птахи-нетіпахи зроблять усе , аби дошкулити мені, аби зганьбити моє ім’я.

Вона замовкла, не встигнувши захекатися, проте її дихання було важким, погляд був важким, ніби Енні припрошувала Пола заперечити їй. «Тільки спробуй!»

Вілкс зуміла якось опанувати себе та заговорила тихіше:

— Я помила… ну… те, що від нього лишилося… і одяг теж. Я знала, що треба робити. Пішов сніг, перший справжній сніг тої зими, і до ранку мало намести цілий фут. Я склала його одежу в пакет, загорнула тіло в простирадла, а після заходу сонця повезла це все до висохлого русла, що біля траси № 9. Я спустилася схилом на милю від того місця, де ти розбився. Ішла, поки не дісталася лісу, там усе й покинула. Ти, певно, вважаєш, що я сховала тіло, але я нічого не ховала. Я вирішила, що невдовзі його вкриє сніг, а весняна повінь віднесе останки вниз річкою, бо я лишила їх у самому руслі. Саме це й сталося, але я не думала, що він запливе так далеко . Ну, тіло знайшли аж через рік. Власне, краще би тіло залишилося десь поближче, бо в Грайдерському заповіднику завжди повно туристів та орнітологів. У наших лісах майже ніхто не ходить.

Енні всміхнулася.

- І тепер твоя машина теж там, Поле, десь між трасою № 9 і Грайдерським заповідником, десь у лісі. Достатньо далеко, аби з дороги було не помітно. Я встановила на Старій Бессі ліхтар, і він досить потужний, тож я переконалася, що твій автомобіль віднесло течією в хащі. Гадаю, мені варто сходити туди пішки, коли вода трохи спаде, але я майже цілком упевнена, що машини вже немає. Через два, п’ять або сім років її знайдуть мисливці, вона буде вкрита іржею, а бурундуки облаштують собі гнізда в сидіннях. Але на той час ти вже закінчиш писати мою книжку й повернешся до Нью-Йорка, або Лос-Анджелеса, чи куди захочеш, а я тихо-мирно житиму собі тут. Може, ми навіть будемо інколи листуватися.

Тепер Енні всміхалася замріяно — наче жінка, яка бачить у небі чудовий замок, але усмішка зникла, і Вілкс знову перейшла до справи.

— Тож я поїхала додому, а дорогою дещо обмірковувала. Я мала добре все обдумати, бо твою машину не знайдуть, а це означає, що ти таки зможеш лишитися, зможеш закінчити мою книжку. Часом я була не певна, що все вийде, розумієш, хоча ніколи не казала тобі, бо не хотіла засмучувати. Почасти мені не хотілося тебе засмучувати, бо я розуміла, що ти втратиш натхнення й не будеш так гарно писати. Але насправді, мій милий, причина набагато глибша. Знаєш, спочатку я полюбила ту частину тебе, яка пише чудові історії, бо це все, що в мене було. Про решту тебе я нічого не знала й гадала, що вона може виявитися досить неприємною. Я не якась там дурепа. Я читала про деяких так званих «відомих письменників» і збагнула, що серед них трапляються дуже неприємні особи. Наприклад, Ф. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей і той селюк із Міссісіпі, Фолкнер[124], чи що, — може, вони й отримували Пулітцерівські премії[125] і таке інше, але все одно лишалися кукурікнутими п’яничками. Та й решта якщо не пишуть захопливих оповідок, то напиваються, обдовбуються, волочаться за жінками та бозна-чим іще займаються. Але ти не такий. З часом я пізнала решту Пола Шелдона і — сподіваюся, ти правильно зрозумієш мої слова — полюбила його цілком і повністю.

— Дякую, Енні, - промовив він, пливучи на вершечку золотистої блискучої хвилі, і подумав: «Знаєш, мабуть, ти помиляєшся щодо мене. Тобто в цій оселі вкрай бракує ситуацій, які можуть ввести чоловіка в гріх. Важкувато вештатися по барах, коли в тебе зламано обидві ноги, Енні. А щодо наркотиків, то я регулярно отримую свій кайф від Бджолиної богині бурка».

— Але чи ти захочеш лишитися? — підсумувала Енні. — Я постійно загадувалася цим питанням, і, як би мені не хотілося завести на очі запону, я знала відповідь. Знала ще до того, як побачила відмітини на одвірку.

Вона вказала на двері, і Пол подумав: «Можу побитися об заклад, що вона знала з самого початку. Заводити запони? Хто завгодно, тільки не ти, Енні. Тільки не ти. Я робив це за нас обох».

— Пам’ятаєш, як я вперше поїхала? Після тої дурної сварки через папір?

— Так, Енні.

— Саме тоді ти вперше вибрався з кімнати, так?

— Так, — погодився Пол. Заперечувати не було сенсу.

— Атож. Ти хотів знайти ліки. Я мала передбачити, що ти здатен на все, аби роздобути пігулки, але коли я злюся, то стаю… сам знаєш.

Вона знервовано загиготіла. Пол не поділяв її веселощів, навіть не всміхнувся. Він надто добре пам’ятав болісну, нескінченну інтерлюдію з голосом примарного коментатора, який наживо освітлював події.

«Так, я знаю, — подумав Пол. — Ти стаєш бякотою».

— Спочатку я була не зовсім упевнена. Звісно, я помітила, що хтось переставив фігурки на маленькому столику у вітальні, але вирішила, що сама це зробила. У мене трапляються провали в пам’яті. Хоча мені спало на думку, що ти вибрався зі спальні, потім я вирішила: «Ні, це неможливо. Йому так боляче, окрім того, я замкнула двері». Я навіть перевірила ключ у кишені спідниці — він був на місці. Аж раптом я згадала, що ти сидів у кріслі. І, може…

Я пропрацювала медсестрою десять років і добре вивчила одне правило: якщо в чомусь не певна — перевір. Тому я зазирнула до коробок, що стоять у ванній на першому поверсі. В основному там зберігаються зразки препаратів, що я повиносила їх додому з лікарень. Ти би бачив , скільки їх валяється без нагляду, Поле! Тож я час від часу брала… ну… що погано лежить… і не я одна. Але в мене вистачало клепки не торкатися ліків на основі морфіну. Їх тримають під замком та слідкують за кількістю. Ведуть облік. І якщо їм привидиться, що якась медсестра, ну, нишпорить, як вони кажуть, то будуть стежити за нею, поки не переконаються. А потім — бах!..

Енні розрубала рукою повітря.

- Їх виставляють за двері, і більшість ніколи вже не вдягають сестринської форми. Але зі мною таке не пройде… Ті картонні коробки виглядали так само, як і фігурки на столику у вітальні. Мені здалося, що вміст трохи перемішаний, що одна з картонок стояла була внизу, а тепер опинилася нагорі, але я була не впевнена . Я могла сама їх переставити, коли… ну… коли думала про щось інше.

Потім, за два дні, коли я вже вирішила про все забути, то зайшла до тебе, аби дати ліки. Ти спав. Я спробувала повернути дверну ручку, але вона застрягла, ніби двері були замкнені. Коли вона таки провернулася, я почула всередині замка якесь дзеленчання. Потім ти заворушився, тому я просто дала тобі пігулки, нічого не питаючи. Ніби нічого не запідозрила. Мені це добре вдається, Поле. Далі я посадила тебе в крісло, щоби ти брався до роботи. І коли того вечора я пересаджувала тебе у візок, то почувалася, наче святий Павло дорогою в Дамаск[126]. Немов уперше розплющила очі. Я помітила, що ти вже не такий блідий. Побачила, що ти рухаєш ногами. Тобі дуже боліло, і ворушив ти ними потроху, але все одно вони рухалися. І руки також ставали сильнішими. Я зрозуміла, що ти майже одужав.

Саме тоді мені сяйнуло, що ти можеш наробити мені клопоту, навіть якщо ніхто не почне тебе шукати. Я поглянула на тебе й збагнула, що не я одна вмію приховувати таємниці. Тієї ж ночі я дала тобі трохи сильніші, ніж завжди, ліки і коли переконалася, що ти не прокинешся, навіть якщо біля твого ліжка розірветься граната, то дістала з підвалу скриньку з інструментами та розібрала замок. Дивися, що я там знайшла!

Енні дістала з кишені своєї безрозмірної спідниці якусь маленьку темну штучку та поклала на закляклу долоню Пола. Він підніс предмет ближче до очей і вирячився на нього, наче пугач. Це був покручений, зігнутий уламок шпильки. Пол загиготів. Нічого не міг із собою вдіяти.

— Що смішного, Поле?

— Того дня, коли ти поїхала сплачувати рахунки. Мені знову знадобилося відімкнути двері. Візок… він виявився зашироким… після нього лишилися чорні риски. Я хотів їх стерти, якщо вийде.

— Аби я їх не помітила.

— Так. Але ти вже встигла їх помітити, чи не так?

— Після того, як знайшла в замку одну зі своїх шпильок? — посміхнулась Енні у відповідь. — А щоби тобі курка на ногу наступила, звісно, помітила.

Пол кивнув та засміявся ще дужче. Він реготав так сильно, що з очей бризнули сльози. Усі його зусилля… усі переживання… нічого не варті. Ситуація здавалася напрочуд кумедною. Він сказав:

— Я боявся, що мене видасть цей уламок шпильки… але ж ні. Я навіть ніколи не чув, як він там дзеленчить. І на це була причина, чи не так? Він ніколи не дзеленькав, бо ти його вийняла. Ну ти й пустунка, Енні.

— Так, — відповіла вона й тонко посміхнулася, — ото я пустунка.

Вона знову щось копнула. У ногах ліжка почулося глухе дерев’яне клацання.

— Скільки разів ти виходив із кімнати загалом?

Топірець. О, Господи, топірець.

— Двічі. Ні, стривай. Я ще вибирався вчора, десь о п’ятій вечора. Аби наповнити графин.

Пол не збрехав, йому дійсно треба було набрати води. Але він не зауважив справжньої причини своєї вилазки. А вона лежала під матрацом. Принцеса на горошині. Полі та іграшковий меч.

— Тричі, якщо рахувати поїздку по воду, — сказав він.

— Кажи правду, Поле.

— Клянуся, всього тричі. Я й не думав тікати. Заради Ісуса Христа, я ж тут нібито книжку пишу, якщо ти не помітила.

— Не промовляй ім’я Господа всує.

— А ти — моє, тоді і я не буду. Першого разу боліло так, наче хтось занурив мене по коліно в пекло. А хтось таки занурив. Це ти, Енні.

— Заткнися!

— За другим разом я просто вирішив знайти щось попоїсти, а ще набрати харчів із собою — на той випадок, якщо ти затримаєшся, — продовжував Пол, не зважаючи на Енні. — Потім мені захотілося пити. Ось і все. Жодних таємниць.

- І, я так розумію, ти ніколи не шукав телефон, не придивлявся до замків на дверях, бо ти весь такий хороший, слухняний хлопчик.

— Звісно, я хотів подзвонити. Звісно, я оглянув замки… все одно, навіть якби двері були розчахнуті навстіж, я би далеко не заїхав по тому болоту.

Хвилі кайфу ставали все важчими й важчими, і тепер Полу хотілося тільки, аби Енні заткнулася та пішла. Вона так його задурманила, що він навіть брехати не міг і боявся, що згодом за це доведеться розплачуватися. Але зараз йому просто хотілося спати.

— Скільки разів ти виходив?

— Я вже сказав…

- Скільки? — Енні підвищила голос. — Кажи правду!

- Я й кажу! Тричі!

— Скільки разів, бодай тебе чорти вхопили!

Попри слонячу дозу наркоти, яку ввела йому Енні, Пол починав відчувати страх.

«Принаймні, якщо вона щось мені зробить, я не відчую болю… і вона хоче, аби я дописав книжку… сама так сказала…»

— Не бреши мені, я не дурна.

Пол помітив, що шкіра Енні блищала, наче полімерний пластик, туго натягнутий на кам’яну брилу. Здавалося, на її обличчі геть не було пор.

— Енні, присягаюся!

— О, брехуни вміють присягатися! Обожнюють! Тож давай, бреши мені далі, якщо твоя ласка. Гаразд. Бреши собі на здоров’я. Поводься з жінкою, як із дурепою, і вона завжди буде у виграші. Дай-но я тобі дещо скажу, Поле. Я понапинала нитки та волосини зі своєї голови по всьому будинку, а згодом виявила, що багато з них були обірвані. Обірвані чи зникли взагалі… ніби й не було! Не тільки на моїй книзі з вирізками, а й у коридорі, а також на шухлядах шафи, що на другому поверсі… у дровнику… повсюди .

«Енні, як я міг потрапити у дровник, коли ти понавішувала такі замки на двері?» — хотілося спитати Полу, але він не встиг, бо Енні вела далі:

— А тепер ти лежиш тут і торочиш мені, що виходив усього три рази, містере Розумако. Зараз я доведу, хто з нас дурень.

Пол спантеличено, одурманено вирячився на Енні. Він не знав, що їй відповісти. Це якась параноя… божевілля.

«Боже мій, — подумав він, раптом забувши про дровник, — на другому поверсі? Вона сказала, НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ?»

— Енні, як, заради всього святого, я міг дістатися на другий поверх?

- ДІЙСНО! — вигукнула вона надтріснутим голосом. — ЗВІСНО! Пару днів тому я прийшла до тебе, а ти вже перебрався в крісло самостійно ! Якщо тобі це вдалося, то ти й на другий поверх проберешся! Доповзеш!

— Ага, зі зламаними ногами та розтрощеним коліном, — відповів Пол.

Знову з’явилося чорне провалля , навіжений морок під луками. Енні Вілкс зникла. Прийшла Бджолина богиня бурка.

— Не мудруй зі мною, Поле, — прошепотіла вона.

— Ну, Енні, хтось із нас має поводитися мудро, а в тебе не дуже виходить. Якби ти тільки спробувала уявити, як…

— Скільки разів?

— Три.

— Першого разу — по ліки?

— Так, по новріл.

— Другого — по їжу.

— Точно.

— Третього — аби набрати води в графин.

— Так, Енні, у мене голова йде обертом.

— Ти наповнив його у ванній кімнаті, що на першому поверсі.

— Так…

— Одного разу — по ліки, потім — по їжу, і ще раз — по воду.

— Так, кажу ж тобі! — спробував заволати Пол, але з нього вийшов лише безсилий хрип.

Енні знову засунула руку в кишеню спідниці та дістала кухонний топірець. Гостре лезо блищало в яскравих променях ранкового сонця. Раптом Енні розвернулася вліво та кинула ніж. Жбурнула його зі смертельною, недбалою грацією циркового артиста. Ніж увійшов у штукатурку під фотографією Тріумфальної арки, лезо затремтіло.

— Я обслідувала твоє ліжко перед тим, як зробити премедикацію[127]. Я гадала, під матрацом будуть лише пігулки, і ніж виявився цілковитою несподіванкою. Я мало не порізалася. Але ж ти його туди не клав, чи не так?

Пол нічого не відповів. Думки шугали та крутилися в його голові, наче безконтрольні американські гірки в парку розваг. Премедикація. Так вона сказала? Премедикація? Несподівано до Пола прийшла впевненість, що зараз Енні витягне ніж зі стіни та каструє його.

— Ні, ти його туди не клав. Ти виходив по ліки, по їжу та по воду. А ніж… ну, мабуть, він прилетів та сам ковзнув під матрац. Так ось що сталося насправді!

Енні видала високий, іронічний смішок.

«ПРЕМЕДИКАЦІЯ??? Боже милий, саме так вона й сказала?»

— Хай тобі місця мало буде! — закричала Енні. — Хай тебе Бог покарає! Скільки разів?

— Гаразд, гаразд! Я взяв ножа, коли поїхав по воду! Зізнаюся! Якщо ти вважаєш, що я ще колись вибирався з кімнати, то піди заповни бланк по пунктах! Якщо думаєш, що було п’ять разів, то буде п’ять. Як забажаєш двадцять, п’ятдесят, сто разів — так воно і буде. Усе визнаю. Скільки захочеш, стільки разів я й виходив.

На якусь мить, забувшись у злості та наркотичному сп’янінні, Пол позбавився туманного, погрозливого відчуття, яке викликала фраза про премедикацію . Йому нестримно хотілося все їй пояснити, хоча він розумів, що такий навіжений параноїк, як Енні, відкидатиме всі логічні доводи. Було волого. Липка стрічка вогкості не полюбляла, тож, безумовно, маленькі ладламівські[128] пастки частенько відклеювалися та відлітали геть із першим протягом. А ще в домі водилися пацюки. Підвал затопило, хазяйка маєтку поїхала, і Пол чув, як вони шурхотіли в стінах. Звісна річ. Вони господарювали в будинку, приваблені всією тією бякотою, яку Енні скрізь позалишала. Скоріш за все, щури й були тими гремлінами, які порозривали більшість ниточок Енні. Але вона все одно цьому не повірить. У її уяві Пол був готовий подолати нью-йоркський марафон.

— Енні… Енні, що ти мала на увазі, коли говорила про премедикацію?

Але Вілкс зосередилась лише на одній думці:

— Я вважаю, що сім. Принаймні, сім. Так? — м’яко спитала вона.

— Якщо хочеш сім, хай буде сім. Що ти мала на увазі…

— Бачу, ти впертий понад усяку міру, — відказала Енні. — Мабуть, такі люди, як ти, настільки призвичаїлися фантазувати за гроші, що не можуть зупинитися навіть у реальному житті. Але все гаразд, Поле. Бо правила не змінюються, скільки б разів ти не виходив: сім, сімдесят чи сім разів по сімдесят. Правила незмінні, і наслідки також.

Пол плив і плив, зринав геть. Він заплющив очі та слухав, що вона говорила йому з далекого далека… наче потойбічний голос, що долинав з хмари. «Богиня», — подумалося йому.

— Поле, ти коли-небудь читав, як раніше велося на діамантовому родовищі Кімберлі[129]?

— Та я цілу книжку про це написав, — вихопилося в Пола, і він засміявся.

(«премедикація? премедикація?» )

- Інколи місцеві робітники крали діаманти. Вони загортали їх у листя та засовували собі в задній прохід. Якщо їм вдавалося вибратися з Великої діри та не попастися, вони пускалися навтьоки. І знаєш, що робили з ними британці, якщо хапали втікачів до того, як вони перепливуть Оранжеву річку до країни бурів[130]?

— Гадаю, страчували, — відповів Пол, не розтуляючи повік.

— О, ні! Це наче здати дорогу машину на брухт через поламану пружину. Коли їх ловили, наглядачі все одно хотіли, аби робітники мали змогу працювати… а також аби вони не могли більше втекти. Це називається «кульгання» , Поле, і саме це я збираюся зробити з тобою. Заради власної безпеки… а також заради твоєї. Повір, тебе треба захищати від себе самого. Не хвилюйся, буде трохи боляче, а потім усе мине. Тримайся цієї думки.

У дурмані промайнув жах, наче різкий порив вітру, що ніс у собі гострі леза. Пол розчахнув очі. Енні підвелась і відкинула ковдру, що прикривала покручені ноги та голі ступні.

— Ні, - промовив він, — ні… Енні… що б ти не замислила, ми можемо все обговорити, чи не так?… Будь ласка…

Вона нахилилася, а коли випросталася, то тримала в одній руці сокиру з дровника, а в іншій — пропановий пальник. Зблиснуло лезо. Збоку пальника стояло слово «Бенз-О-матиК». Енні знову нахилилася і цього разу дістала темну пляшку та коробку сірників. На темній пляшці виднілася етикетка, на якій було написано слово «Бетадин»[131].

Пол ніколи не зміг забути ці речі, ці слова, ці назви.

— Ні, Енні! - закричав він. — Енні, я залишуся тут! Навіть із ліжка не вставатиму! Прошу тебе! Господи, прошу, не ріж мене!

— Усе буде добре, — відповіла вона, і її обличчя посіріло, ніби Енні знову вимкнули з розетки. То був вираз запаморочливої порожнечі. Перш ніж свідомість Пола зникла в ненаситному полум’ї паніки, він устиг подумати, що, коли все скінчиться, в Енні залишаться тільки неясні спогади про те, що вона накоїла, — так само вона призабула, як убила дітей, старих, смертельно хворих і Ендрю Помероя. Зрештою, ця жінка десять хвилин тому оголосила, що працювала медсестрою лише десять років, хоча вдягла уніформу далекого 1966 року.

«Цією самою сокирою вона зарубала Помероя. Я точно знаю».

Пол вищав і молив без упину, але його слова зливалися в нерозбірливе бурмотіння. Він спробував перевернутися на інший бік, подалі від Енні, і ноги одразу дали про себе знати. Він хотів підтягнути їх до грудей, зробити менш вразливими, і тоді запротестувало коліно.

— Ще хвилинку, Поле, — сказала Енні, відкупорила бетадин і змастила червоно-коричневою рідиною кісточку на лівій нозі. — Ще хвилину, і все скінчиться.

Вона крутонула в руці сокиру, і на її сильному правому зап’ястку понапиналися вени. Пол помітив, як блимнув аметист на пероні, що вона тепер носила на мізинці. Енні змастила один бік леза бетадином. Пол відчув його запах — запах лікарні. Він свідчив про те, що зараз тобі зроблять укол.

— Болітиме не сильно, Поле. Зовсім трошки.

Енні перевернула сокиру іншим боком та хлюпнула розчин на другий бік леза. Перед тим як липка маса залила поверхню, Пол угледів рідкі паростки іржі, що вкривали метал.

— Енні Енні о Енні прошу прошу ні прошу не треба Енні клянуся я буду слухняним Богом присягаюся буду слухняним дай мені ще один шанс О ЕННІ БУДЬ ЛАСКА ДАЙ МЕНІ ШАНС УСЕ ВИПРАВИТИ…

— Болітиме не сильно. Давай уже покінчимо з цією марудною справою, Поле.

Вона жбурнула відкриту пляшку бетадину через плече. Її обличчя було порожнім і водночас беззаперечно суцільним. Енні опустила праву руку майже до сталевого обуха сокири, лівою схопилася трохи вище по руків’ю та розставила ноги в боки, наче лісоруб.

— ЕННІ ПРОШУ БУДЬ ЛАСКА НЕ КРИВДЬ МЕНЕ!

Її погляд затьмарився, розфокусувався.

— Не хвилюйся, — відповіла Енні. — Я маю відповідну кваліфікацію.

Сокира зі свистом опустилася та вгризлася Полу в ногу одразу над кісточкою. Тілом прокотився гігантський розряд болю. Лице Енні поплямувала темно-червона кров, неначе бойове розфарбування індіанців. Бризки полетіли на стіни. Пол чув, як лезо заскреготало об кістку, коли Енні витягала сокиру з рани. Він дивився на себе та не вірив власним очам. Кров заливала простирадло. Він бачив, як здригаються пальці на нозі. Він бачив, як Енні знову занесла та опустила сокиру. Із зачіски повипадали шпильки, волосся затуляло спорожніле лице.

Пол намагався відповзти, незважаючи на біль у нозі та коліні, і збагнув, що нога рухалася, а стопа — ні. Він тільки розширив рану, вона розчахнулася, наче роззявлений рот. Він устиг зрозуміти, що стопа з’єднувалася з ногою лише м’язами гомілки, і потім лезо знову опустилося прямісінько в рубану рану, остаточно відділивши стопу та глибоко зайшовши в матрац. Рипнули, вискнули пружини.

Енні підняла сокиру та безтямно відкинула її вбік. Якусь мить вона задумливо дивилася на обрубок, а потім взяла коробку сірників і запалила один. Далі вона підібрала пропановий пальник, на якому стояв надпис «Бенз-О-матиК», та викрутила вентиль. Пальник зашипів. Кров лилася з того місця, де колись був Пол. Енні акуратно піднесла сірник до сопла «Бенз-О-матиКа». Почулося шипіння — фуф! — з’явився жовтий вогник. Енні викрутила його до потужного синього полум’я.

— Накласти шви не вийде, — сказала вона. — За браком часу. Як і зупинити кровотечу джгутом. Немає точки, аби затиснути судину. Треба

(«сполоснути» )

припекти.

Вона нахилилася. Пол закричав, коли вогонь лизнув відкриту, кровоточиву рану. Здійнявся дим. Він був солодким. Пол провів свій перший медовий місяць на Мауї[132] та відвідав луау[133]. Цей запах був схожий на той, що йшов від свині, яку цілий день запікали в земляній ямі. Порося було посаджене на рожен, а жирне чорне м’ясо відпадало з кісток.

Боляче було до крику. І Пол кричав.

— Майже закінчила, — повідомила Енні та ще більше викрутила вентиль на пальнику. Зайнялося простирадло навколо обрубка, який припинив кровоточити. Він почорнів, наче свиняча шкіра, коли тушу дістали з землі. Енні відвернулася, але Пол зачаровано спостерігав, як легко відділяється хрумка, запечена шкіра, наче промокла сорочка від тіла футболіста після матчу.

— Майже кінець…

Енні вимкнула пальник. Навколо ноги звивалися язики полум’я, а крізь них маячіла відрубана стопа. Вілкс нахилилася та взяла старого доброго друга — жовте пластмасове відро. Вона вилила його вміст на вогонь.

Пол усе кричав і кричав. Біль! Богиня! Біль! О, Африка!

Енні стояла й дивилася на нього, дивилася на темні, закривавлені простирадла, і в її очах читався неусвідомлений жах — такий вигляд має жінка, яка почула по радіо, що десь у Пакистані чи Туреччині землетрус погубив десятки тисяч людей.

— З тобою все буде гаразд, Поле, — раптом вимовила вона переляканим голосом. Очі безцільно забігали по кімнаті, як і тоді, коли їй здалося, що від палаючих сторінок роману може статися пожежа.

Несподівано Енні зупинила на чомусь погляд і трохи розслабилася.

— Треба винести сміття.

Вона підібрала ступню. Пальці досі смикалися. Вона понесла ступню до виходу. Поки дійшла до дверей, пальці завмерли. Пол побачив шрам на внутрішній стороні стопи та згадав, як його отримав. У дитинстві він наступив на розбиту пляшку. Невже це сталося на пляжі Ревер? Так, саме там. Він пригадав, як заплакав і батько сказав йому, що рана невелика. Батько сказав, аби він припинив поводитися так, наче йому відрізали ту довбану ногу. Енні зупинилася у дверях та озирнулася на Пола, який вищав і звивався в обсмаленому, просякнутому кров’ю ліжку. Його обличчя смертельно побіліло.

— Тепер ти кульгавий, — сказала вона, — і я тут ні до чого. Ти сам у всьому винен.

Її силует загубився в темряві.

І свідомість Пола — теж.

Хмара повернулася. Пол сягнув їй назустріч, не розбираючи, що вона несе в собі цього разу: смерть чи просто забуття. Він сподівався на смерть. Тільки не… не біль, будь ласка. Ніяких спогадів, ніякого болю, ніякого страху, ніякої Енні Вілкс.

Він сягнув до хмари, він пірнув у неї, дослухаючись до власних приглушених криків і вчуваючи запах власної смаженої плоті.

Поки свідомість згасала, він устиг подумати: «Богиню! Убити! Богиню! Убити! Богиню!»

А потім не було нічого, крім самого нічого.