Мізері

ІІІ Пол

— Господи Ісусе, — простог ав Є і зробив судом ий ривок уперед. Джеффрі схопив друга за руку. Мо ото ий бараба

ий дріб пульсував у його голові, аче спів маяч ого вбивці. авколо их пролітали бджоли, але жод а е зупи ялася. Комахи мчали повз их до галяви и, іби їх при ягував маг і. Здригаючись, Джеффрі зрозумів, що ак

Пол підняв машинку та потрусив її. Невдовзі на дошку, перекинуту через бильця візка, випав маленьких шматок металу. Пол узяв його до рук і роздивився.

Це була літера «т». Друкарська машинка щойно скинула літеру «т».

Пол подумав: «Поскаржусь керівництву. Я не просто попрошу нову машинку, я її, бляха, вимагатиму . У неї є гроші, це я напевне знаю. Скоріш за все, вона їх никає серед консервації в сараї або ж заховала десь за стінною обшивкою в Місці для Сміху. Але грошенята в неї є. А «т», Боже мій, це ж друга найуживаніша літера в алфавіті!»

Звісно, він не стане ні про що просити Енні, а тим паче вимагати. Колись він був чоловіком, здатним хоча би просити . Тому чоловікові боліло набагато сильніше і не було чого втрачати, а насамперед не було цієї лайняної книжки. Той чоловік просив . Яким би нестерпним не був тоді біль, Пол хоча би наважувався виступати проти Енні Вілкс.

Колись він був цим чоловіком. Соромно визнавати, але той чоловік мав дві великі переваги над теперішнім Полом: у того чоловіка було дві ноги… і великі пальці на обох руках.

Пол замислено сидів у візку, а потім перечитав останній рядок (подумки заповнюючи пропуски) і повернувся до роботи.

Краще так.

Краще не просити.

Краще не злити.

За вікном гуділи бджоли.

Настав перший день літа.

во н о й було.

— Пус т и ме н е, — загарчав Є н і, с т искаючи правицю в кулак, ки н увся н а Джеффрі. Ві н н авіже н о вирячив очі, обличчя смер т ель н о зблідло, і, здавалося, ві н ге т ь н е розумів, х т о н е пускав його до коха н ої. Джеффрі все холод н окров н о обміркував і збаг н ув: коли Гезекая розсу н ув гілки кущів, Є н ові відкрилася кар т и н а, яка прак т ич н о позбавила його здорового глузду. Ві н досі бала н сував н а межі божевілля, і н айме н шого пош т овху було би дос т а тн ьо, аби ві н перейшов т у межу. Якби це с т алося, ві н би забрав Мізері з собою.

- Є н е…

— Пус т и ме н е, кажу!

Докладаючи шале н их зусиль, Є н іще раз смик н увся, і Гезекая з ос т рахом зас т ог н ав:

- Н і, маса, т і бджоли подурію т ь, во н и пожаля т ь Міз’ві…

Є н , здавалося, н е чув. Із дикими, порож н іми очима ві н н аки н увся н а Джеффрі, зарядивши с т арому другові по вилиці. У Джеффрі в голові здій н ялася зграя чор н их зірок.

Попри запамороче нн я ві н помі т ив, що Гезекая почав розгойдува т и смер т о н ос н у гошу — вишука н о оздобле н у сумку бурка, н апов н е н у піском. Джеффрі вс т иг прошипі т и:

- Н і! Я сам із цим розберуся!

Гезекая н еохоче припи н ив розмахува т и т орби н кою, і гоша заколихалася н а шкіря н ому реме н і, н аче уповіль н е н ий мая тн ик.

Рап т ом голова Джеффрі відки н улася н азад від н ового удару. Цей лящ розквасив йому губи, і ві н відчув т еплий, соло н о-солодкий присмак крові, що просочилася до ро т а. Почулося різке рипі нн я, і верх н я сорочка Є н а, яка вс т игла побілі т и н а со н ці т а порва т ися в добрій дюжи н і місць, с т ала розповза т ися в руках Джеффрі. Ще ми т ь, і Є н звіль н и т ься. Джеффрі приголомше н о зрозумів, що це була т а сама сорочка, яку Є н вдяг н ув н а вечерю до баро н а й баро н еси т ри н очі т ому… звіс н о, саме во н а. Від т оді в н их н е було можливос т і перевдяг н у т ися — а н і в Є н а, а н і в реш т и. Усього т ри н очі т ому… але сорочка виглядала т ак, н іби Є н був н осив її при н айм н і роки т ри, а Джеффрі почувався т ак, н іби від зва н ої вечері проми н уло при н айм н і т ри с т олі тт я. Усього т ри д н і т ому, о т упіло подумав ві н , а по т ім Є н обрушив кулаки н а його обличчя.

— Пус т и ме н е, чор т забирай!

Є н без упи н у моло т ив Джеффрі закривавле н ою правицею — бив влас н ого друга, за якого ві н міг би помер т и, якби був при т ямі.

— Хочеш вияви т и свою любов до Мізері, вбивши її? — т ихо запи т ав Джеффрі. — Якщо хочеш т ак вчи н и т и, прия т елю, т о прошу, забий ме н е до н ес т ями.

Кулак Є н а завис у пові т рі. Якась час т и н а здорового глузду повер н улася в його н ажаха н і, божевіль н і очі.

— Я мушу пі т и до н еї, - пробурмо т ів ві н , н аче сом н амбула. — Вибач, що я т ебе побив, Джеффрі, ме н і справді шкода, мій любий друже, і, я впев н е н ий, т и це сам з н аєш… але я мушу… т ільки погля н ь н а н еї…

Ві н з н ову обер н ув очі до коха н ої, н емов задля т ого, щоби зайвий раз переко н а т ися в жахливос т і видовища, і з н ову по т яг н увся т уди, де Мізері, зі зведе н ими н ад головою руками, була прив’яза н а до с т овпа н а галяви н і серед джу н глів. Н а її зап’яс т ях вид н івся мерех т ливий предме т , що прикував її до н ай н ижчої гілки евкаліп т а, єди н ого дерева н а т ій галяви н і. Очевид н о, блискуча річ упала в око бурка перед т им, як во н и відправили баро н а Гедзіга прос т о в ро т ідолу, де його, безсум н ів н о, чекала с т раш н а смер т ь. Т о були баро н ові н аруч н ики з воро н ова н ої с т алі.

Цього разу Є н а схопив Гезекая, але рап т ом кущі зашуміли з н ов, і Джеффрі подивився н а галяви н у. Пові т ря н а ми т ь зас т рягло в його горлі, н аче т ка н и н а, що чіпляє т ься за шипи. Ві н почувався т ак, н аче йому т реба було під н я т ися н а скеляс т ий пагорб, т римаючи в руках ва нт аж із прос т роче н их, а через т е смер т ель н о н ебезпеч н их вибухівок. Оди н укус, подумав ві н . Т ільки оди н укус, і для н еї все скі н чи т ься.

- Н і, маса н е муси т ь, — т ерпляче, про т е переляка н о пов т орював Гезекая. — Це, як каже т ой маса… Якщо ви піде т е т ам т уди, т і бджоли проки н у т ься від с н у. І якщо т і бджоли проки н у т ься, т о н ема різ н иці, чи її про т к н е од н е жало, чи ціла хмара жал. Якщо т і бджоли проки н у т ься від с н у, ми всі помрем, але во н а помре перша, с т раш н о помре.

Пос т упово Є н розслабився, повис н а руках між двома чоловіками — од н им чор н им, другим білим. Н еохоче, зі с т рахом ві н повер н ув голову в бік галяви н и, н іби н е хо т ів т уди диви т ися, але н е міг в т рима т ися.

- Т о що ж н ам роби т и? Як ми можемо заради т и моїй бід н ій Мізері?

Н е з н аю, хо т ілося сказа т и Джеффрі, і ві н був ледве в змозі промовча т и, бо й сам перебував н а межі н ервового зриву. Уже н е вперше йому спало н а думку, що, привлас н ивши жі н ку, яку Джеффрі т ак само любив (хоча й приховував свої почу тт я), Є н із часом опус т ився до по т вор н ого егоїзму і майже жі н очої іс т ерії, яких Джеффрі н е міг собі дозволи т и. Зреш т ою, для всього сві т у ві н був лиш другом Мізері.

Т ак, прос т о друг, думав ві н із н ервоз н ою іро н ією, а по т ім його очі з н ову обер н улися до галяви н и. До друга.

Н а Мізері н е було й клап т ика одежи н и, але Джеффрі подумав, що н аві т ь пури т а н ська селя н ка, яка ходи т ь до церкви т ричі н а т ижде н ь, н е с т ала би зви н увачува т и її в н еприс т ой н ос т і. Скоріш за все, гіпо т е т ич н а с т ара ха н жа пус т илася би з криками н ав т ьоки від од н ого погляду н а Мізері, і т ой вереск був би радше спов н е н ий жаху й відрази, а н іж правед н ого обуре нн я. Н а Мізері н е було й клап т ика одежи н и, але во н а була далеко н е голою.

Во н а була одяг н е н а в бджіл. Від кі н чиків н іг до каш т а н ового волосся н а голові во н а була одяг н е н а в бджіл. Її н е н аче загор н ули в див н у чер н ечу су т а н у — див н у, бо во н а рухалася по виги н у грудей і с т его н , хоча ві т ру ге т ь н е було. Т ак само здавалося, що її лице схова н е під запо н ою мусульма н ської пара н джі — т ільки її блаки тн і очі визирали з-під бджоли н ої маски. Комахи н еквапливо виповзали н а її обличчя, за т уляючи ро т і н іс, підборіддя і брови. І н ші бджоли, гіга нт ські корич н еві африка н ські особи н и, н айбільш о т руй н і й злі серед бджіл у всьому сві т і, с н овигали т уди-сюди по с т алевих брасле т ах, зливаючись у живі рукавички н а руках Мізері.

Джеффрі дивився, як дедалі більше й більше бджіл злі т алося н а галяви н у з усіх с т орі н сві т у, — і н аві т ь попри сум’я тт я ві н зрозумів, що більшіс т ь комах прибувала з заходу, де маячіло велике, т ем н е, кам’я н е обличчя боги н і.

Бараба н и відбивали мо н о т о нн ий дріб, від якого хо т ілося спа т и ще більше, н іж від со нн ого гулу бджіл. Але Джеффрі з н ав, н аскільки ома н лива ця со н ливіс т ь, бо бачив, що с т алося з баро н есою, і дякував Богові, що Є н а н е спі т кала її доля… Т оді со нн ий гул перейшов у лю т ий вереск пилки… звук, що споча т ку приглушив, а по т ім по т опив відчайдуш н і крики вмираючої жі н ки. Во н а була мар н ослав н ою, зарозумілою іс т о т ою і, окрім т ого, н ебезпеч н ою — баро н еса мало н е вбила їх, коли була звіль н ила чаклу н а Бджоли н ого Жала, — але мар н ослав н а чи н і, зарозуміла чи н і, н ебезпеч н а чи н і, жод н а жі н ка або чоловік н е заслуговували н а т аку смер т ь.

Джеффрі подумки пов т орив пи т а нн я Є н а: Що н ам роби т и? Як ми можемо заради т и н ашій бідолаш н ій Мізері?

Гезекая сказав:

— Зараз н ічо’ н е мож н а зроби т и, маса. Але во н а в безпеці. Поки б’ю т ь т і бараба н и, бджоли спля т ь. І місус, во н а т еж спа т име.

Т епер бджоли укрили Мізері т овс т ою рухливою ковдрою. Здавалося, її очі, розплюще н і, але н езрячі, за н урюю т ься в ожилу печеру із бджіл, що повзали по н ій, по т икалися й гуділи.

— А якщо бараба н и замовк н у т ь? — запи т ав Джеффрі глухим, майже безсилим голосом, і саме т оді во н и й за т ихли.

а ми ь во и зб ж н

Пол дивився на останній рядок і не міг повірити своїм очам. Потім він підняв «Роял» (одному Богові відомо, чому він продовжував вправлятися цією химерною гантеллю, коли Енні не було в кімнаті) і знову потрусив машинку. Клавіші заторохтіли, а потім на дошку, що слугувала йому за стіл, випав іще один шматок металу.

Знадвору лунало ревіння яскраво-синьої газонокосарки Енні — вона старанно підрізала траву на моріжку перед будинком, аби ці кукурікнуті Ройдмани не мали зайвого приводу пускати плітки в місті.

Пол поставив машинку, а потім перекинув її, щоби дістати новий подарунок. Він дивився на нього в яскравому вечірньому світлі, що пробивалося крізь шибки. Вираз невіри не полишав його обличчя.

На голівці літерного важеля виступали злегка вимазані чорнилом символи:

E

e

Ніби для розваги, стара «Роял» тепер скинула найбільш уживану в мові літеру.

Пол глянув на календар. На картинці виднілися квіточки на лузі — місяць травень, але Пол уже давно почав відмічати дати на чернетці, і, згідно з його саморобним календарем, сьогодні було двадцять перше червня.

«Ідуть ліниві, млисті, божевільні літні дні»[134], - кисло подумав він і пожбурив літерний молоточок у напрямку сміттєвого кошика.

«Ну, то що мені тепер робити?» — подумав він, хоча, звісно ж, знав, що на нього чекає. Треба писати від руки. Ось що доведеться робити.

Але не зараз. Хоч зараз йому писалося зі швидкістю вогню, який за кілька секунд пожирає цілий будинок, — Пол поспішав доправити Єна, Джеффрі та безжурного Гезекаю в засідку бурка, аби вся компанія перемістилася в печери за обличчям ідола і відбулася розв’язка. Але раптом Пол втомився. Діра в папері закрилася з гучним гуркотом.

Завтра.

Він писатиме від руки завтра.

«Від руки? Та до пизди. Треба скаржитись керівництву, Поле».

Але нічого подібного він робити не збирався. Енні поводилася надто дивно.

Він слухав монотонне гарчання газонокосарки, бачив її тінь, і, як це часто траплялося, коли він розмірковував про те, що Енні стає геть безконтрольною, у його свідомості виринув образ сокири, що піднімалася й опускалася. Образ жахливого, байдужого обличчя Енні, забризканого його власною кров’ю. Чіткий, ясний образ. Кожне слово, що вона промовляла, кожен крик, який виривався з нього, виск сокири, яка видобувалася з потрощеної кістки, кров на стіні. Кристально ясний образ. І, що також часто траплялося, Пол спробував заблокувати цей спогад, але трохи не встиг.

У «Швидких автівках» поворотний момент сюжету стосувався жахливої аварії, яка мало не відправила на той світ Тоні Бонасаро, коли він робив останню відчайдушну спробу втекти від поліції (ця сцена перетікала в епілог, у якому наводився жорсткий допит, що його проводив напарник покійного лейтенанта Ґрея просто в лікарняній палаті Тоні). Пол спілкувався з кількома жертвами автокатастроф. Знову й знову він чув ту саму річ. Вона подавалася в різному вигляді, але завжди зводилася до одного: «Я пам’ятаю, як сів у автомобіль, а потім пам’ятаю, як прокинувся в лікарні. Решту пригадати не можу».

Чому так не трапилося з ним ?

«Тому що, Поле, письменники пам’ятають усе . Особливо біль. Роздягніть письменника догола, укажіть на шрами, і він розповість вам історію кожної маленької подряпини. З великих народжуються романи, а не амнезія. Якщо ви хочете стати письменником, трохи таланту не завадить, але єдина реальна вимога полягає в здатності запам’ятовувати історію кожного шраму».

«Мистецтво полягає в збереженні спогадів».

Хто це сказав? Томас Cаc[135]? Вільям Фолкнер? Сінді Лопер[136]?

Останнє прізвище викликало асоціації, болючі та нещасливі за цих обставин. То був спогад про Сінді Лопер, яка весело гикала пісеньку «Дівчатка просто хочуть розважатися», і її голос звучав так ясно, наче Пол його чув на власні вуха: «Тату, милий-любий, не свари мене дарма. / Дівчатка хочуть весели-гитись! / І я іду гуляти, як робочий день мина. / Дівчатка просто хочуть розважа-гатись!»

Раптом йому закортіло послухати рок-н-рол — навіть більше, ніж коли-небудь хотілося викурити сигарету. Не обов’язково Сінді Лопер. Кого завгодно. Господи Ісусе, згодився би навіть Тед Наджент[137].

Сокира опускається.

Шепіт сокири.

«Не думай про це».

Але дарма. Він постійно вмовляв себе про це не думати, хоча розумів, що згадка про сокиру застрягла в голові, наче кістка в горлі. Чи він збирався полишити її там, чи набереться духу й вивергне з себе цей йобаний образ?

Потім прийшов інший спогад. Мабуть, сьогодні був день Шлягерів по Заявках Пола Шелдона. Йому згадався фільм Девіда Кроненберга «Виводок»[138] і Олівер Рід у ролі божевільного вченого, який вкрадливо нав’язував пацієнтам свою волю . Рід припрошував їх до Інституту Психоплазматики (Пол вважав цю назву напрочуд потішною), щоби вони «Пройшли через це! Пройшли через це до самого кінця!»

Ну… може, це не така вже й погана порада.

«Я вже колись через це проходив. Одного разу досить».

Лайно собаче , ось що це таке. Якби було достатньо переживати все по одному разу, то він би став якимось йобаним продавцем пилососів, як його батько.

«То пройди через це. До самого кінця, Поле. Почни з Мізері».

«Ні».

«Так».

«Іди в сраку».

Пол відкинувся назад, затулив рукою очі й, по волі чи по неволі, зібрався в путь.

Аби пройти через це до самого кінця.

Тоді він не помирав, не спав, і лише згодом після того, як Енні зробила з нього каліку, біль ущух. Пол дрейфував по невидимих хвилях, почуваючись відірваним від власного тіла, наче повітряна куля чистої думки, що попри мотузку лине до неба.

Чорт забирай, чого він переймався? Вона була провела операцію, і весь час між «тоді» й «тепер» був сповнений болю, нудьги та нечастих потугів над тупою мелодраматичною книжкою, яка рятувала його від перших двох відчуттів. Усе це було безглуздо.

«Ні, не безглуздо — тут проглядається певна послідовність, Поле. Наче нитка, що з’єднує всі події. Ця нитка вкаже тобі правильний шлях. Хіба не бачиш?»

Звичайно, Мізері. Саме вона була тією ниткою, що супроводжувала Пола в цій пригоді, але правильний шлях вона вказувала чи хибний — яке це, в біса, мало значення?

Як загальний іменник це означало біль, як правило, тривалий і часто безглуздий; як власне ім’я це означало персонажа й сюжет, причому останній був іще тривалішим і безглуздішим, адже мав дуже скоро закінчитися. Мізері супроводжувала його останні чотири (чи, може, п’ять) місяців життя, це точно — досхочу Мізері, Мізері день у день, без кінця й краю. Занадто простим усе здається…

«О, ні, Поле. З Мізері нічого не буває просто. Хоч би там як, ти зобов’язаний їй своїм життям… зрештою, ти став Шехерезадою, чи не так?»

Він знову спробував відвернутися від цих думок, але не зумів. Збереження спогадів і все таке. Писаки хочуть розважатися. Потім несподівано прийшла ще одна ідея, яка відкрила Полу новий спосіб мислення.

«Ти вперто не помічаєш одного факту через його кричущу очевидність — ти був і є Шехерезадою сам для себе».

Він кліпнув очима, нахилив голову й тупо вирячився в літо, до якого навіть не сподівався дожити. Промайнула тінь Енні, а потім зникла знов.

То це правда?

«Сам собі Шехерезада», — знову подумав Пол. Якщо так, то він зіткнувся з ідіотизмом колосальних масштабів: він завдячував своїм життям тій обставині, що хотів закінчити лайно, в яке його втягнула Енні. Він мав би померти… але не міг. Поки не дізнається, чим усе скінчилося.

«Ти, бляха, геть здурів».

«Ти впевнений?»

Ні, він більше не був упевнений. Ні в чому.

За одним винятком: усе його життя залежало й залежить від Мізері.

Він пустив думки на самоплив.

«Хмара, — згадав він. — Почни з хмари».

Цього разу хмара була темніша, щільніша, але м’якша. Пол почувався так, наче не плив, а ковзав. Іноді приходили думки, іноді — біль, а іноді він чув далекий голос Енні, що звучав так само, як і тоді, коли палаючий рукопис у жаровні погрожував вийти з-під контролю:

— Випий це, Поле… Ти мусиш!

«Ковзав?»

Ні.

«Ковзав » — не зовсім доречне дієслово. Правильно було б ужити дієслово «відходив ». Пол згадав телефонний дзвінок о третій ранку, який пролунав, коли він іще вчився в коледжі. Заспаний черговий четвертого поверху гуртожитку тарабанив у двері, промовляючи, що йому треба піти й відповісти на той клятий дзвінок. На дроті була його мати. «Їдь додому чимшвидше, Полі. У твого батька стався інсульт. Він відходить». І він був приїхав так швидко, як тільки зміг, розганяючи старий фургон «форд» до сімдесяти миль, незважаючи на вогник на панелі приладів, який вмикався на швидкостях за п’ятдесят. Але, врешті-решт, усе було марно. Коли він прибув, його батько вже не відходив, а відійшов.

Як далеко зайшов сам Пол у ніч сокири? Він не знав, але той факт, що протягом тижня після ампутації він майже не відчував ніякого болю, досить чітко вказував на те, як далеко. Цей факт, а також паніка в голосі Енні.

Спочатку він перебував у напівкоматозному стані, насилу зводячи дух через ліки, що пригнічували дихальну функцію, а в його вену знову була вставлена голка, по якій скрапувала глюкоза. І саме бій барабанів і гудіння бджіл вивели його з цього стану.

Барабани бурка.

Бджоли бурка.

Сни бурка .

Повільно та невблаганно Пол просочувався в землю племені, що ніколи не виходило за межі аркуша, на якому він писав.

Сни про богиню , про обличчя богині, яке чорніло над зеленими джунглями, задумливе та вкрите тріщинами. Чорна богиня, Чорний континент, повна бджіл кам’яна голова. І на всі ці видіння накладався образ, який із часом ставав усе чіткішим (наче гігантський слайд, спроектований на хмару, в якій лежав Пол). Це був образ галявини, на якій стояв самотній старий евкаліпт. З найнижчої гілки дерева звисала пара старомодних сталевих наручників із воронованої сталі. По них повзали бджоли. Наручники були порожні. Вони були порожні, бо Мізері… Втекла? Вона втекла, чи не так? Чи не так повинна була розвиватися історія?

Саме так було раніше — але тепер Пол не був упевнений. Що насправді означали ті порожні наручники? Може, Мізері забрали? Повели до ідола? Повели до бджолиної матки, Великої Кралі бурка?

«Ти сам собі Шехерезада».

«Кому ти розповідаєш цю історію, Поле? Кому ти її розповідаєш? Енні?»

Звісно, ні. Він дивився крізь діру в папері не для того, аби побачити Енні чи догодити Енні… він дивився крізь папір, аби втекти від Енні.

Потім почався біль. І свербіж. Хмара знову стала світлішати й розсуватися. Пол почав розрізняти речі у своїй кімнаті, яка була поганою, та Енні, яка була ще гіршою. Одначе він вирішив жити. Якась частина його свідомості, що, як і Енні в дитинстві, полюбляла кіносеріали, вирішила: він не помре, поки не побачить, чим усе закінчиться.

Може, вона втекла за допомогою Єна та Джеффрі? А може , її забрали в голову богині. Смішно, але на ці дурні запитання треба було знайти відповідь.

Енні не хотіла, щоби Пол повертався до роботи — принаймні, спочатку. По її неспокійних очах він здогадався, що за останнім разом вона неабияк перелякалася і їй досі було страшно. Пол побував на межі життя й смерті, і тепер Вілкс опікувалася ним понад усяку міру: міняла пов’язки на плакучому обрубку кожні вісім годин («А спочатку, — повідомила вона з таким виглядом, ніби розуміла, що ніколи не отримає заслужену медаль за всі свої старання, — спочатку Енні робила перев’язку кожні чотири години»), обмивала його губкою, натирала спиртом, ніби заперечувала вчинок, що була скоїла. Вона говорила, що працювати буде боляче. «Біль заважатиме тобі писати, Поле. Я би не стала брехати, повір. Бо ти хоча б знаєш, що буде далі, а я … до смерті хочу довідатися, чим усе закінчиться». Виявилося, що, поки він стояв однією ногою в могилі, вона прочитала все, що він устиг написати, — увесь його доопераційний здобуток, так би мовити. Понад три сотні сторінок рукопису. Він не заповнював «енки» на останніх сорока чи близько того; Енні зробила це за нього. Вона показала йому ці аркуші з тривожною, зухвалою гордістю. Її «н» були каліграфічно акуратними і сильно відрізнялися від його власного почерку, що ряснів горбатими карлючками.

Хоча Енні ніколи не заводила про це мови, Пол вважав, що вона заповнила «енки», щоби вкотре засвідчити свою турботу: «Як ти можеш казати, що я жорстоко вчинила з тобою, Поле, коли ти бачиш, що я заповнила всі “енки”?» Або це був акт спокути чи навіть псевдорелігійний обряд: достатньо міняти пов’язку, достатньо обтирати губкою, достатньо заповнювати «енки» — і Пол виживе. «Бджолина жінка бурка поробила крепку магію, маса, позаповняла ті кукурікнуті «енки», аби все знову було гаразд».

Так усе починалося… але потім втрутилося «мушу» . Пол упізнав усі симптоми. Енні не жартувала, коли сказала, що до смерті хотіла довідатися, чим усе закінчиться.

«Ти маєш на увазі, що сам вижив заради того, аби дізнатися розв’язку?»

Божевільна, непристойна, абсурдна здогадка, але Пол вирішив, що то була правда.

«Мушу».

Він розсердився, коли збагнув, що в книжках про Мізері міг генерувати цю штуку, майже не напружуючись, але в його серйозній роботі це траплялося рідко або взагалі ніколи. Він не знав напевне, де знайдеться те мушу, але завжди знав, коли знаходив. Воно пересувало стрілку якогось внутрішнього лічильника Гейгера до кінця шкали. Навіть сидячи перед друкарською машинкою з похмілля, п’ючи одну чашку кави за іншою та клацаючи «Ролейдом» кожні пару годин (знаючи, що він повинен відмовитися від тих чортових сигарет, принаймні в першій половині дня, але не в змозі змусити себе дотримуватися цього правила), за місяці до закінчення книжки та за світлові роки від публікації, він завжди знав, коли траплялося те мушу . Від його появи Пол почувався трохи ніяково — ніби він кимось маніпулював. Але ще він почувався так, неначе отримував винагороду за творчі зусилля. Господи, траплялося, що минали дні, діра в папері була невеликою, світло — тьмяним, почуті бесіди — безцільними. Полу не лишалося нічого, як писати далі. Конфуцій сказав, що перед тим, як виростити один рядок кукурудзи, потрібно перелопатити тонну перегною. Тож потім, в один прекрасний день, діра розширялася до формату «ВастаВіжн»[139], і світло сяяло, наче сонячні промені в епосі Сесіля Б. Демілля[140], і він знав, що в гості завітало мушу, живе й здорове.

Мушу, як у: «Я думаю, що посиджу ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, моя солоденька, бо мушу дізнатися, чим скінчиться цей розділ». Навіть незважаючи на те, що хлопець, який це каже, цілий день на роботі мріяв про секс і чудово розуміє, що, скоріш за все, його дружина буде спати, коли він нарешті завітає до спальні.

Мушу, як у: «Я знаю, що повинна розпочати готувати вечерю — він збожеволіє, якщо знову отримає ТБ-обід[141], але я мушу дізнатися, чим усе закінчиться».

Я мушу дізнатися, чи вона виживе.

Я мушу дізнатися, чи він впіймає поганця, який убив його батька.

Я мушу дізнатися, чи вона дізнається, що її краща подруга трахається з її чоловіком.

Мушу. Огидне, наче мінет у дешевому барі, прекрасне, наче ніч із найталановитішою повією у світі. Ой, як добре, ой, як погано, але, зрештою, немає значення, було то грубо чи любо, бо, як співають Джексони, не зупиняйся, поки не отримаєш усе[142].

«Ти був Шехерезадою сам собі».

Тоді він не зміг чітко сформулювати цю думку, не кажучи вже про те, щоб її збагнути; йому надто сильно боліло. Але він знав, знав уже тоді, чи не так?

«Не ти, а хлопці в цехах. Вони знали ».

Так. Це вже більше скидалося на правду.

Ревіння газонокосарки стало гучнішим. На мить у полі зору з’явилася Енні. Вона подивилася на Пола, побачила, що він також дивиться на неї, і підняла руку. Пол підняв свою (ту, на якій зберігся великий палець) у відповідь. Вона знову зникла з очей. І нехай.

Нарешті він зміг її переконати, що повернення до роботи не зашкодить, а допоможе йому одужати… Його переслідували примарні, проте напрочуд детальні образи, які виманили його з хмари, і слово «примарні» було дуже влучним: поки видіння не були записані, вони залишалися тінями, що ширяли без діла.

І хоча Енні не повірила Полу (принаймні, тоді), вона все одно дозволила йому повернутися до роботи. Не тому, що він переконав її, а через власне мушу.

Спочатку робота просувалася болісними, короткими сплесками по п’ятнадцять хвилин, можливо, по півгодини, якщо історія дійсно цього вимагала. Навіть незначні рухи спричиняли агонію. Будь-які зміни положення тіла збуджували в обрубку яскравий, живий біль, наче тліючий прапор охоплювало полум’я, коли віяв вітерець. Боліло люто, поки Пол писав, але це було не найгірше — гірше ставало через годину-дві, коли кукса, що починала загоюватися, відбивала йому розум докучливим свербінням, неначе в нозі роїлися сонні бджоли.

Він мав рацію, а не вона. Повністю він так і не одужав (імовірно, у такій ситуації йому б і не вдалося), але здоров’я покращилося, частково повернулися сили. Пол розумів, що горизонт його інтересів звузився, але сприймав це як плату за виживання. Те, що він узагалі вижив, було справжнім дивом.

Сидячи тут, перед цією машинкою з її поганими зубами, і озираючись назад, на період, у якому не відбувалося нічого, окрім роботи, Пол кивнув. Так, він гадав, що був Шехерезадою сам собі, так само як сам для себе грав роль примарної жінки, коли розпускав руки та дрочив у гарячковому ритмі власних фантазій. Полу не потрібна була консультація психіатра, аби визнати, що творчість має певний аутоеротичний бік — просто замість плоті письменник молотить по друкарській машинці, але обидві дії залежать від кмітливості, швидкості та повної відданості мистецтву вигадки.

Але чи не відбувалося також свого роду статевого акту, бодай уявного та недолугого? Бо тільки він знову почав писати… ну, Енні не заважала йому працювати, але, щойно Пол виконував свою денну норму, вона одразу забирала нові уривки — нібито щоби заповнити відсутні літери, але насправді щоби отримати свій кайф. Щоби задовольнити своє мушу. Він знав це так само, як сексуально активні чоловіки знають, яке побачення доведе до ліжка цього вечора, а яке — ні.

«Кіносеріали. Так. Повернемося до них. Хіба що протягом останніх кількох місяців вона ходила в кіно щодня, а не просто по суботах після обіду. А Пол, який брав її на сеанси, був ручним письменником, а не старшим братом».

Набіги на машинку ставали тривалішими, біль повільно відступав, Пол набирався сил… але все одно у нього не виходило писати так швидко, щоби задовольнити потреби Енні.

Мушу, яке тримало їх обох на цьому світі (і це було насправді так, бо без мушу Енні вже давно би порішила і його, і себе), також призвело до втрати пальця. Було жахливо, але при цьому трохи кумедно. «Де твоє почуття гумору, Поле? Сміятися корисно для здоров’я».

Подумай про те, що все могло би бути набагато гірше.

Наприклад, Енні могла би відтяти йому пеніс.

— А в мене він усього один, — сказав Пол і дико зареготав у порожній кімнаті, сидячи перед ненависною «Роял» зі щербатою посмішкою. Він сміявся, поки не заболіли нутрощі й обрубок. Він сміявся, поки не заболів його розум . Згодом регіт перетворився на жахливі хрипкі ридання, які розбурхали біль навіть у куксі великого пальця на його лівій руці, і, коли це сталося, Пол нарешті зміг зупинитися. Він якось апатично почав розмірковувати про те, що перебуває на межі божевілля.

А ще він збагнув, що насправді це не має ніякого значення.

Одного разу, незадовго до ампутації пальця (можливо, навіть менш ніж за тиждень), Енні прийшла з двома гігантськими порціями ванільного морозива, банкою шоколадного сиропу «Гершиз», балончиком вершків «Редді-Віп» і баночкою криваво-червоних коктейльних вишень, що плавали в соку, неначе біологічні зразки.

— Я вирішила зробити нам санді[143], Поле, — сказала Енні. Її тон був оманливо веселим. Полу він не сподобався. Ані її тон, ані зніяковілий погляд її очей. «Я погана дівчинка», — говорив цей погляд. Він викликав у Пола побоювання, примушував нашорошити вуха. Йому було надто легко уявити, що Енні мала такий самий вираз обличчя, коли підкладала купу одягу на сходах в одному випадку і мертвого кота — в іншому.

— Ой, дякую, Енні, - сказав Пол і став спостерігати, як вона наливає сироп і вичавлює з балончика хмаринки збитих вершків. Вона виконувала ці завдання напрацьованою, важкою рукою заслуженого цукроголика.

— Нема за що. Ти на це заслуговуєш. Ти так важко працював.

Вона подала йому санді. Десерт став нудотно солодким уже після третьої ложки, але Пол продовжував їсти. То був свідомий вчинок, бо одним із основних правил виживання тут, на мальовничому Західному схилі, було: «Коли Енні пригощає, краще не відмовлятися». Деякий час вони мовчали, а потім Енні поклала ложку, тильною стороною долоні витерла суміш шоколадного сиропу й підталого морозива з підборіддя й улесливо промовила:

— Розкажи, що буде далі.

Пол поклав свою ложку.

— Перепрошую?

— Розкажи, чим усе закінчиться. Я не можу чекати. Просто не можу.

Неначе він не знав, як воно все обернеться? Знав. Якби Енні принесли всі двадцять бобін плівки з новими епізодами про Рокетмена, чи стала би вона чекати, відкриваючи по одному пакунку раз на тиждень або навіть раз на день?

Він подивився на над’їдену лавину її морозива: одна вишня майже сховалася в збиті вершки, інша плавала в шоколадному сиропі. Він згадав, як бачив вітальню, заставлену тарілками з засохлою цукровою глазур’ю.

Ні. Енні не стала би чекати. Енні передивилася б усі двадцять серій за одну ніч, навіть якби підірвала собі зір та отримала напад головного болю.

Бо Енні полюбляла солоденьке.

— Не можу, — відповів Пол.

Її обличчя відразу потемніло, але на ньому також промайнула тінь полегшення, чи не так?

— Невже? Чому ж ні?

«Тому що на ранок ти втратиш до мене всяку повагу», — подумав він і подавив смішок. Насилу подавив.

— Бо я — кепський оповідач, — натомість відповів він.

Енні проковтнула решту санді п’ятьма величезними ложками, від чого горло Пола похололо, неначе вкрилося памороззю. Тоді вона поставила тарілку і сердито подивилася на нього, ніби він був не великий Пол Шелдон, а якийсь недолуга, який насмілився критикувати великого Пола Шелдона.

— Якщо ти такий кепський оповідач, як же ти пишеш бестселери, а мільйони людей захоплюються твоїми книжками?

— Я й не кажу, що я кепський письменник . Гадаю, з цим я насправді вправляюся досить непогано. Але як оповідач я пасу задніх.

— Ти просто знайшов собі велике кукурікнуте виправдання.

Обличчя Вілкс одразу потемніло. Вона затиснула цупку тканину спідниці в лиснючих кулаках. У кімнату повернувся Ураган Енні. Історія повторювалася. Проте зараз усе було трохи інакше, так? Він і досі боявся Енні, але зараз її влада над ним послабшала. Здавалося, життя Пола втрачало свою цінність , мушу чи не мушу. Він тільки боявся, що Вілкс знову може його скривдити.

— Це не виправдання, — відповів він. — Це дві різні речі, як яблука та апельсини, Енні. Люди, що вміють розповідати, як правило, не можуть писати. Якщо ти дійсно думаєш, що вправні письменники вміють збіса гарно говорити, то ти ніколи не бачила тих бідолашних романістів, які ледве можуть зв’язати два слова на інтерв’ю в «Тудей шоу»[144].

— А я не хочу чекати, — надулася Енні. — Я зробила тобі гарне санді, і ти хоч трохи мені віддячиш, якщо розповіси бодай дещо. Гадаю, в деталі вдаватися не треба, але… барон убив Калторпа?

Її очі блищали.

— Це єдина річ, яку я дійсно хочу знати. І що він зробив із тілом, якщо убив? Порубав на шматки та сховав у скриню, з якої його дружина не спускає очей? Я так думаю…

Пол похитав головою, але не для того, щоби заперечити Енні, а для того, аби ще раз висловити свою відмову розкривати таємниці.

Вона стала ще чорнішою. Тим не менше її голос залишався м’яким:

— Ти мене дуже злиш, Поле. Сам знаєш, чи не так?

— Звісно, знаю. Але я не можу нічого з собою вдіяти.

— Я би могла тебе змусити . Я би могла допомогти тобі пригадати . Я би могла змусити тебе говорити .

Але Енні здавалася розчарованою, бо розуміла, що нічого в неї не вийде. Вона могла змусити його говорити про що завгодно, тільки не про розв’язку книжки.

— Енні, пам’ятаєш, ти колись казала мені, що чує мама від свого маленького синочка, коли бачить, що він грається чистильним засобом, який знайшов під раковиною, і хоче покласти край небезпечній забаві? «Мамо, ти злюка!» Хіба зараз ти говориш не те саме? «Поле, ти злюка!»

— Якщо ти розізлиш мене ще більше, я за себе не відповідатиму, — сказала Енні, але Пол відчував, що криза вже минула: Вілкс ставала на диво уразливою, коли мова заходила про дисципліну та правила поведінки.

— Не виключатиму такої можливості, - відповів він, — але я, наче та мама, кажу «ні» не для того, щоби зайвий раз тебе позлити. Я кажу «ні», бо дійсно хочу, щоби ти отримала насолоду від книжки… і якщо я все розкажу, а тобі не сподобається, то ти не захочеш читати далі. — «І що тоді буде зі мною, Енні?» — подумав він, але не мовив уголос.

— Хоча б скажи, чи знає той ніґґер Гезекая, де батько Мізері! Хоч це скажи!

— Тобі потрібен роман чи заповнений бланк із відповідями?

— Негайно облиш свій сарказм!

— Тоді не вдавай, що ти мене не розумієш! — крикнув Пол.

Енні здивовано, стривожено відсахнулася від нього, рештки чорноти випарувалися з її обличчя, і тепер на Пола знічено позирала маленька дівчинка, в очах якої читалося зізнання: «Я погано поводилася».

— Ти хочеш зарізати золотого гусака! Ось до чого все зводиться! Але коли фермер з тої казки нарешті здійснив, що задумав, то не отримав нічого, крім мертвого гусака та купки тельбухів!

— Гаразд, — сказала Енні. — Гаразд, Поле. Ти будеш доїдати санді?

— Ні, апетит пропав, — відповів він.

— Розумію. Я тебе засмутила. Мені дуже шкода. Гадаю, ти правий. А я була неправа, що спитала.

Енні знову заспокоїлася. Пол чатував на черговий вибух гніву чи початок глибокої депресії, але нічого не сталося. Вони просто повернулися до заведеної рутини: Пол писав, Енні кожного дня читала написане, і між суперечкою та ампутацією пальця спливло стільки часу, що Пол навіть не додумався пов’язати ці події між собою. Дотепер.

«Я комизився через машинку», — думав він, позираючи на «Роял» і прислухаючись до гудіння косарки. Зараз воно звучало тихіше, і Пол підозрював, що це не Енні віддалялася від будинку, а він сам почав віддалятися. Він задрімав. Тепер він часто дрімав, неначе якийсь дідизний бздун у будинку престарілих.

«І що з того, ну, покомизився разок. Але одного разу було достатньо, чи не так? Більш ніж достатньо. Коли це сталося? За тиждень після того, як вона принесла своє бякотне санді? Десь так. Лише одна комиза на тиждень. Поскаржився, що стукіт цієї мертвої клавіші зводить мене з розуму. Я ж навіть не казав, щоби вона бігла купляти ще одну вживану машинку з цілими літерними важелями в Ненсі Курвонгер, чи як її там. Я просто сказав, що це клацання зводить мене з розуму, аж раптом — на тобі! Я й оком не встиг зморгнути, коли справа дійшла до великого пальця лівої руки. Оп! — і нема, мов лизень злизав. Хоча насправді Енні так вчинила не тому, що я комизився через машинку, атож? Вона відрубала мені пальця, бо я їй був відмовив і їй довелося визнати свою неправоту. То була гнівна помста. Лють як результат усвідомлення. Усвідомлення чого? Того, що вона не мала наді мною влади — а я, натомість, мав над нею перевагу. Сила мушу. Врешті-решт із мене вийшла непогана Шехерезада».

Маячня. Сміховинна маячня. Але така вже наша реальність. Мільйони людей залягли б од сміху, але тільки тому, що вони не розуміють, як поширюється вплив мистецтва — навіть такого нікчемного, як популярна література. Домогосподарки лаштують свій денний розпорядок навколо мильних опер. Якщо вони повертаються на роботу, то купівля відеомагнітофона стає для них головним пріоритетом, аби вони мали змогу дивитися ті мильні опери вночі. Коли Артур Конан Дойл убив Шерлока Голмса на Райхенбахському водоспаді, уся вікторіанська Англія, як один, повстала та зажадала повернення героя. Тон читацьких протестів достеменно нагадував Енні — не розпука через втрату, а обурення. Дойла лаяла власна мати, коли він розповів їй у листі про намір покінчити з Голмсом. Її обурена відповідь прийшла в такому посланні: «Убити нашого хорошого містера Голмса? Нісенітниця! Не смій!»

Або, наприклад, випадок із його другом, Гері Рудманом, який працював у громадській бібліотеці Боулдера. Одного разу Пол зайшов до нього в гості, але побачив тільки чорні завіси на вікнах і чорний пуховий креп на дверях. Пол стривожився й почав тарабанити, поки Гері не відповів. «Іди геть, — сказав Гері. — У мене депресія. Дехто помер… Він для мене багато важив». Коли Пол спитався про небіжчика, Гері стомлено відповів : «Ван дер Валк». Пол чув, як його друг іде від дверей, і, хоча він знову постукав, Гері не повернувся. Ван дер Валк, як виявилося, був вигаданим детективом, якого створив (а тоді знищив) письменник на ім’я Ніколас Фрілінг.

Пол вирішив, що реакція Гері була дещо перебільшеною і радше скидалася на претензійний арт-проект. Коротше кажучи, Гері став у позу. Пол продовжував так вважати аж до 1983 року, коли прочитав «Світ за Гарпом»[145]. Він припустився помилки, коли незадовго до сну взявся за сцену, де молодший син Гарпа вмирає від того, що його проштрикують важелем від коробки передач. Після цього Пол довго не міг заснути. Та сцена не йшла йому з голови. Поки він крутився та вертівся в ліжку, йому не раз спадало на думку, що горювати за вигаданим персонажем — це безглуздя. Адже Пол саме горював. Усвідомлення, однак, не допомогло йому заснути, натомість він почав думати, що недооцінив глибину почуттів Гері Рудмана щодо смерті Ван дер Валка. Це викликало інший спогад: як одного спекотного літнього дня, коли йому було дванадцять років, він дочитав «Володаря мух» Вільяма Голдінга[146], поки йшов до холодильника по склянку освіжаючого лимонаду… аж раптом він круто змінив напрямок та припустив до ванної кімнати. Там він нахилився над унітазом, і його вивернуло.

Пол почав згадувати інші випадки цієї дивної манії: кожен місяць, коли приходили пакунки з продовженням «Маленької Дорріт» або «Олівера Твіста» Діккенса, у доках Балтимора збирався цілий натовп (деякі покупці навіть тонули, але це не бентежило решту). Або стара жінка ста п’яти років, яка заявила, що житиме, поки містер Голсуорсі не закінчить «Сагу про Форсайтів», — і вгадайте, хто помер усього за годину після того, як їй прочитали останню сторінку останнього тому? Або молодий альпініст, госпіталізований із нібито смертельним випадком гіпотермії, чиї друзі без упину, цілодобово, читали йому «Володаря перснів», поки він не вийшов із коми. І сотні інших подібних інцидентів.

Пол вважав, що будь-який автор художніх бестселерів міг би навести власні приклади того, як читачі з головою поринають у вигадані світи, що їх створюють письменники… приклади комплексу Шехерезади — так розмірковував Пол, дрімаючи під ревіння косарки Енні, що долинало та відступало, відбиваючись луною вдалині. Він згадав, як отримав два листи, в яких пропонувалося створити парк розваг, присвячений Мізері, на кшталт світів Діснея чи інших луна-парків. В одному з цих листів він навіть знайшов кілька грубих креслень. Але пальма першості дісталася місіс Роман Д. Сендпайпер ІІІ, яка мешкала в Інк Біч, штат Флорида (і вона посідала місце переможця до того моменту, поки в житті Пола не з’явилася Енні Вілкс). Місіс Роман Д. Сендпайпер ІІІ, яку серед людей звали Вірджинією, перетворила свою спальню на другому поверсі у Вітальню Мізері. Вона надіслала полароїдні знімки Прядки Мізері, Секретера Мізері (на якому виднівся незакінчений лист подяки містеру Фаверею, в якому Мізері обіцяла відвідати вечір випускників двадцятого листопада і який був виписаний не плавними округлими літерами, а старомодним каліграфічним безстатевим почерком, який навряд чи пасував його героїні), Канапа Мізері, Вишивки Мізері («Нехай любов керує тобою, але не смій керувати любов’ю!» ) і тощо, і тощо. Усе меблювання, як зазначалося в листі місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер, було автентичним, а не підробленим. А оскільки Пол не мав причин сумніватися, то відразу вирішив, що так воно й було насправді. У такому разі це було дуже коштовне втілення фантазій, що мало обійтися місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер у тисячі доларів. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер поспішила запевнити його, що вона не використовувала персонажа Пола Шелдона з метою отримання прибутку й у жодному разі (борони Боже!) не збирається цього робити надалі. Їй просто хотілося, щоби він продивився фотографії і вказав на неточності, яких, на її думку, мало бути дуже багато. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер також сподівалася почути його відгук. Від цих знімків у Пола виникло дивне, майже невловне відчуття, ніби хтось сфотографував картини з його власних фантазій. Він усвідомив, що кожного разу, як він уявлятиме собі маленьку вітальню-кабінет Мізері, в голові одразу вискакуватимуть полароїдні знімки місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер, що будуть затьмарювати його власну ілюзію життєрадісною, проте одновимірною конкретністю. Сказати їй , які були неточності? Що за нісенітниця! З того моменту саме Пол мав мучити себе питаннями про неточності. Тож він написав їй короткого листа, в якому висловлював свої привітання та захват, але не наважився поставити запитання, які хвилювали його найбільше: наприклад скільки здорового глузду лишилося в місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер. Потім він отримав наступного листа із новим набором полароїдних світлин. Перше послання місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер складалося з двох сторінок, списаних від руки, та сімох фотографій. Другий лист містив десять сторінок і сорок фотографій. Він являв собою вичерпний (а тому жахливо стомливий) опис того, де місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер знайшла кожен артефакт, скільки за нього заплатила та скільки пішло на реставрацію. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер розповідала, як розшукала чоловіка на ім’я Маккіббон, якому належала стара мисливська рушниця дрібного калібру, і як вона вмовила його поцілити в стіну, біля якої стояло крісло Мізері. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер не могла заприсягтися, що то була відповідна рушниця, але вона знала напевне, що калібр саме той. На фотографіях були всілякі дрібниці, взяті крупним планом. І якби не пояснювальні надписи на зворотному боці світлин, вони би скоріше нагадували шаради з журналів, на кшталт: «Що ви бачите на цьому малюнку?», де максимально збільшений дріт канцелярської скріпки нагадував величезний стовп, а кільце на кришці пивної банки було схоже на скульптуру Пікассо. Пол не став відповідати на друге послання, але це не зупинило місіс Роман Д. («Вірджинію») Сендпайпер, яка написала йому ще п’ять листів (до перших чотирьох вона додала ще більше знімків), перш ніж спантеличено, ображено замовкла.

Останній лист був сухо підписаний «Місіс Роман Д. Сендпайпер». Незграбний натяк називати її просто Вірджинією відпав сам по собі.

Хоча нав’язливі ідеї, які опанували цю жінку, ніколи не сягали масштабів параноїдальної манії Енні Вілкс, Пол усе одно підозрював, що по суті це були ті самі почуття. Комплекс Шехерезади. Підсвідома, непоборна сила мушу .

Пол став поринати в сон. Зрештою він заснув.

Останнім часом Пол часто поринав у дрімоту, що зазвичай трапляється зі стариганами. Він засинав раптово, а іноді — у зовсім недоладний час, та й спав так само, як сплять старигани, тобто від зовнішнього реального світу його відділяла лише тоненька плівочка. Він досі чув гарчання газонокосарки, але звук ставав глибшим, грубішим, різкішим: тепер він нагадував виск електроножа.

Пол був вибрав невдалий день, щоби комизитися з приводу машинки, з якої випала літера «н». І, звісно, слушної нагоди заперечувати Енні Вілкс не існувало взагалі. Покарання можна було відстрочити… але не уникнути.

«Ну, якщо це клацання так тебе дратує, то я знаю спосіб відволікти тебе від цих нещасних “енок”». Він почув, як Енні шарудить на кухні, розкидаючи речі та проклинаючи все на світі своєю чудернацькою мовою. Через десять хвилин вона увійшла в кімнату зі шприцом, бетадином і електричним ножем. Пол одразу ж почав кричати. Певною мірою він почувався собакою Павлова. Коли Павлов дзвонив у дзвін, у собаки виділялася слина. Коли Енні входила до спальні зі шприцом, пляшкою бетадину і гострим ріжучим предметом, Пол починав кричати. Вона вставила штекер ножа в розетку біля візка, а Пол усе благав її, кричав і обіцяв добре поводитися. Коли він спробував ухилитися від шприца, вона наказала йому сидіти спокійно і бути слухняним, бо те, що має статися, станеться все одно, але вже без усілякої анестезії. Але Пол продовжував нити, благати та увертатися від голки, і тоді Енні запропонувала випробувати ніж на його горлі та покінчити з усім заразом, якщо він не заспокоїться.

Після цього він утихомирився і дозволив їй зробити укол. Цього разу бетадин разом із лезом ножа потрапили на великий палець лівої руки Пола (коли вона увімкнула ніж і лезо почало швидко рухатися туди-сюди, повітря сповнилося дрібними пурпуровими крапельками бетадину, але здавалося, що Енні цього не помічала), і зрештою по кімнаті розсіялося безліч крапель навіть глибшого червоного кольору. Тому що коли Енні бралася до діла, то не полишала його, поки не закінчувала. На Енні не діяли благання чи крики. Вона неухильно трималася обраного плану дій.

Коли стугонливе, вібруюче лезо врізалося у м’яку плоть між «майже-колишнім» великим пальцем і вказівним, Енні знову запевнила його у своїй любові таким голосом, який означав, що «мамі болить набагато більше, ніж Полі».

Тоді, тієї ночі…

«Це не сон, Поле. Ти розмірковуєш про такі речі, про які навіть не смієш думати, коли не спиш. Отже, прокинься! Заради бога, ПРОКИНЬСЯ!»

Але він не міг прокинутися.

Вона відрізала йому палець уранці і того ж вечора весело увірвалася до його кімнати, де він сидів, притиснувши до грудей забинтовану ліву руку, одурманений наркотиками й болем, а вона притягла торт і заволала: «Вітаю з днем народження!» своїм позбавленим мелодійності голосом, і, хоча в нього не було ніякого дня народження, весь торт був утиканий свічками, а в самому центрі, неначе велика додаткова свічка, стирчав із глазурі його палець, його сірий відрубаний палець, на якому ніготь завжди був трохи шорстким, тому що Пол мав звичку гризти нігті, поки підшукував потрібне слово, і вона сказала йому: «Якщо ти обіцяєш гарно поводитися, Поле, я відріжу тобі шматочок іменинного торту і тобі не доведеться їсти мою особливу свічку» , тож він пообіцяв гарно поводитися, тому що йому не хотілося їсти особливу свічку, а також тому (і в першу чергу тому), що Енні така добра Енні така чудова давайте подякуємо їй за наїдки а також за те що ми не повинні їсти свічки дівчатка просто хочуть розважатися але гряде щось страшне прошу не змушуй мене їсти власний палець Енні матусю Енні богиня коли Енні поруч краще не брехати вона знає коли ти спиш вона знає коли ти прокидаєшся вона знає чи був ти хорошим чи поганим тому будь хорошим заради Бога краще не кричати краще не вередувати не волати не кричати не кричати не кричати не кричати не…

Тоді він не став кричати.

Він закричав лише зараз, коли прокинувся, коли різко смикнувся вперед, від чого по всьому тілу прокотився біль, і Пол майже не усвідомлював, що його губи щільно зціплені, аби стримати крик, хоча ампутація пальця сталася понад місяць тому.

Він був дуже заклопотаний думкою про те, аби не закричати, і навіть не одразу помітив, що з’явилося на під’їзній доріжці, а коли помітив , то вирішив, що це міраж.

То була патрульна машина поліції штату Колорадо.

За ампутацією пальця почався сутінковий період, коли єдиним найбільшим досягненням Пола, крім роботи над романом, було невтомне слідкування за зміною дат. Він став проявляти до цього патологічний інтерес і, бувало, хвилин по п’ять задумливо перераховував і прокручував у пам’яті дні, ніби перевіряючи, чи він нічого не пропустив.

«Пам’ять починає зраджувати, точно як в Енні», — одного разу подумав він.

І розум стомлено відповів: «А що вдієш?»

Він чудово вправлявся зі своєю книжкою після ампутації ноги, під час «періоду одужання», як манірно називала це Енні. Ні, прислівник «чудово» не був напускною скромністю, якщо взагалі існувало таке поняття. Робота рухалася навдивовижу добре як для людини, яка колись вважала неможливим писати, коли закінчувалися сигарети або хоч трохи починала боліти голова чи спина. Полу хотілося думати, що він поводився героїчно, але насправді він вважав, що це була єдина можливість втекти від реальності, оскільки біль був просто нестерпним. Коли нарешті розпочався процес одужання, він подумав, що свербіж у фантомній, відсутній нозі був навіть гіршим за сам біль. Найбільше його турбував вигин відсутньої стопи. Раз у раз він прокидався посеред ночі й великим пальцем правої ноги намагався почухати простір на чотири дюйми нижче того місця, де тепер закінчувалося його тіло.

Але він усе одно працював.

Після ампутації пальця й того химерного іменинного торту, який скоріше нагадував старі декорації до фільму «Що б не сталося з крихіткою Джейн»[147], сміттєвий кошик знову почав наповнюватися пожмаканими папірцями. Утрата ноги, близька смерть, повернення до роботи. Потім він утратив палець, і почалася смуга неприємностей. Хіба так усе мало відбуватися?

Ну, припустімо, у нього підвищилася температура, через що він провів цілий тиждень у ліжку. Але недуга була несерйозною, температура не перевищувала 100,7 градуса, і через таку дрібницю не варто було розігрувати мелодраму. Лихоманка, скоріше за все, почалася через загальну перевтому й слабкість і не була викликана якоюсь певною інфекцією. Для Енні не існувало проблем у боротьбі з бякотною температурою. Серед численних лікарняних сувенірів у її схованках знайшлися кефлекс і ампіцилін[148]. Вона накачала його ліками, і Полу стало краще… у будь-якому разі, настільки краще, наскільки це взагалі було можливо за таких дивних обставин. Але щось було не в порядку. Здавалося, він утратив якусь життєдайну силу, у результаті чого відбувся загальний колапс. Він спробував звинуватити в цьому «енки», але то вже була стара історія, і, дійсно, що значила якась там відсутня «н» у порівнянні з відсутньою ногою, а тепер, на додачу до всього, і пальцем?

Але, яка б не була причина, щось порушило його сон, щось поволі руйнувало діру в папері, крізь яку він дивився на світ. Колись (і він міг заприсягтися в цьому) діра була завширшки з тунель Лінкольна[149]. Тепер вона стала не більша за шпарину від сучка в паркані, крізь яку можна з тротуару позирнути на якусь архітектурну цікавинку. Треба було вдивлятися й пригинатися, аби хоч щось побачити, і найчастіше найбільш цікаві події відбувалися за межами поля зору… і не дивно, враховуючи те, наскільки воно звузилося.

Теоретично Пол розумів, що відбулося слідом за ампутацією пальця та нападом лихоманки. Мова книжки знову стала надміру пишною та витіюватою. Це не була пародія (принаймні, поки що), але він невпинно рухався в тому напрямку і не знав, як зупинитися. То тут, то там почали з’являтися помилки, неначе хитрі щури, що плодилися по кутках підвалу: за якихось тридцять сторінок барон устиг перетворитися на віконта з «Пригод Мізері». Полу довелося повертатися назад і все виправляти.

«Нічого страшного, Поле, — говорив він собі знову й знову невдовзі перед тим, як машинка відригнула «т», а потім «е», — просто ця клята штука вже зовсім розвалюється» . І це дійсно було так. Робота на «Роял» перетворилася на суцільну муку, але завершення роману означало кінець його життя. І другий варіант почав здаватися більш привабливим у порівнянні з першим, про що також свідчили вищезазначені погіршення стану тіла, розуму й духу. Але робота над книжкою просувалася незважаючи ні на що, незалежно ні від чого. Помилки в тексті були прикрими, але незначними. У нього виникало більше клопоту з фантазією, ніж будь-коли раніше, і гра «Чи ти зможеш?» тепер здавалася надважкою вправою, а не легкою розвагою. І все ж таки сюжет розвивався, попри всі жахливі тортури, яким піддала його Енні. Пол міг комизитися з того приводу, що разом із півпінтою крові, втраченої під час ампутації пальця, з нього витекло ще щось (можливо, його завзяття). І все ж, чорт забирай, у нього виходив непоганий роман, кращий з усієї серії про Мізері. Сюжет був мелодраматичним, але вдало побудованим і навіть досить захопливим. Коли розраховував, що Пол опублікує його де-небудь іще, окрім Видавництва Енні Вілкс (перше видання, в єдиному примірнику), то книжка матиме шалений успіх. Так, він сподівався, що пройде крізь усі випробування, якщо ця клята машинка не розвалиться.

«Ти ж нібито така крута? — подумав він одного разу, поки невпинно піднімав і опускав «Роял». Худі руки тремтіли, кукса великого пальця жахливо боліла, на чолі виступив піт. — Ти була сильним молодим стрільцем, який бажав обдурити стомленого, старого, мерзенного шерифа, чи не так? Тільки ти вже скинула одну літеру, і я помічаю, що деякі інші — «т», «е», «г», наприклад, — теж починають хитатися… нахиляються то в один бік, то в інший, іноді залізають трохи вище рядка, іноді опускаються нижче. Боюся, що в цьому сенсі старий мерзенний шериф виявиться переможцем, мій любий друже. Як би цей мерзотник не забив тебе до смерті… але, схоже, стара відьма все передбачила. Саме тому вона відрізала мій лівий палець. Як ідеться у старій приказці, вона божевільна, але не дурна».

Утомлено, проте уважно Пол подивився на машинку.

«То давай. Давай, ламайся. Я все одно закінчу книжку. Якщо вона захоче знайти мені заміну, я тільки щиро подякую, а як ні, то я все одно закінчу, хоч у своєму клятому блокноті.

Єдине, чого я не буду робити, то це кричати.

Я не закричу.

Я.

Нізащо».

«Я не закричу!»

Пол сидів біля вікна. Він уже зовсім прокинувся, прокинувся настільки, аби усвідомити, що машина, яка завертала на під’їзну доріжку, — така ж реальна, якою колись була його ліва нога.

«Кричи! Чорт забирай, кричи!»

Він хотів , але здоровий глузд виявився сильнішим — навіть занадто сильним. Пол не міг розтулити рота. Він спробував і побачив, як із-під леза ножа пирскають коричнюваті краплі бетадину. Він спробував і почув, як задзвеніла сокира, коли вдарилася об його кістку, і м’який звук «фуф!», коли від сірника в руці Енні спалахнув пальник.

Він спробував відкрити рота і не зміг.

Спробував підняти руки. Теж не вийшло.

Між зціплених губ вихопився жахливий стогін, і руки легенько, навмання, затарабанили по боках машинки. Ось і все, що він міг зробити для свого порятунку. Ніщо (за винятком, мабуть, того моменту, коли він зрозумів, що його ліва ступня лишалася на місці, у той час як ліва нога рухалася) не могло зрівнятися з цією клятою непорушністю. Ці думки промайнули в голові за лічені секунди (за п’ять, можливо, десять митей), хоча Полу Шелдону здалося, що спливли роки.

Неозброєним оком було видно, що це його порятунок: усе, що треба було зробити, це розбити вікно, зламати клямку, на яку ця курва замкнула його рот, і заверещати: «Допоможіть мені, допоможіть, врятуйте мене від Енні! Врятуйте мене від богині!»

У той же час інший голос волав: «Я буду хорошим, Енні! Я не буду кричати! Я буду хорошим, я буду хорошим, заради всього святого! Я обіцяю не кричати, тільки більше нічого від мене не відрубуй!» Чи він усвідомлював раніше , наскільки вона його залякала чи якої частини його сутності (разом із печінкою та хоробрістю) вона встигла його позбавити? Він знав, що його постійно тероризують, але чи розумів, наскільки звузилася його суб’єктивна реальність, яку він колись вважав непохитною та сприймав як належне?

Напевне він знав тільки одне: у нього були набагато важливіші проблеми, ніж параліч язика, — так само набагато більше проблем становили нещодавно написані розділи, а не відсутні літерні важільці, чи лихоманка, чи ляпсуси в сюжеті, або навіть втрата сили волі та завзяття. А правда була такою простою, що аж страшно ставало. Він відмирав дюйм за дюймом, але подібна смерть не лякала його так сильно, як він того очікував. Проблема полягала в тому, що він відходив поступово, і це було жахливо, бо нагадувало недоумство.

«Не кричи!» — пролунав панічний голос тієї самої миті, коли коп відчинив двері патрульної машини і вийшов, поправляючи свого рейнджерського капелюха. Це був молодик років двадцяти двох чи двадцяти трьох, у сонцезахисних окулярах із такими темними й блискучими скельцями, що вони нагадували калюжі необробленої нафти. Він трохи забарився, поправляючи складки на своїх формених брюках кольору хакі, перебуваючи всього за тридцять ярдів від чоловіка з блакитними очима, що визирали з блідого, зарослого, старечого обличчя, який витріщався на нього крізь віконну шибку, стогнучи крізь стиснуті губи і безпорадно тарабанячи руками по дошці, що лежала на бильцях візка.

не кричи

(«так, кричи» )

кричи, і на цьому все закінчиться, кричи, і всьому настане край

(«ніколи ніколи не буде кінця поки я не помру цьому хлопцеві не справитися з богинею» )

Поле, о Боже, ти вже помер? Кричи , лайно ти залякане! КРИЧИ, ЯК НА СМЕРТЬ!!!

Його губи розтиснулися, випускаючи короткий хрипкий звук. Він ривком набрав повні легені повітря й заплющив очі. Він не мав жодного уявлення, що з нього вийде і чи вийде взагалі, поки не пролунав крик:

— АФРИКА! — заволав Пол.

Його тремтячі руки злетіли вгору, як наполохані птахи, і обхопили голову, ніби утримуючи мозок, який от-от мав вибухнути:

— Африка! Африка! Допоможіть! Допоможіть! Африка!

Його очі широко розчахнулися. Коп озирнувся на будинок. Пол не бачив очей Рейнджерського Капелюха крізь окуляри, проте нахил голови видавав деяке сум’яття. Він зробив крок уперед і зупинився.

Пол подивився на дошку. Зліва від машинки стояла важка керамічна попільничка. В інші часи вона була б наповнена недопалками, але тепер у ній не було нічого шкідливого для здоров’я — самі обрізки паперу та біла замазка для друкованого тексту. Пол схопив її і пожбурив у вікно. Скло розлетілося вщент. Для Пола цей звук означав лише волю та порятунок. «Стіни впали», — подумав він і, мало не непритомніючи, закричав:

— Сюди! Допоможіть! Обережно з жінкою! Вона божевільна!

Коп вирячився на Пола. У нього відвисла щелепа. Потім він поліз у нагрудну кишеню і витягнув звідти щось, що могло бути тільки фотографією. Він звірився з нею і попрямував до узбіччя. Там він виголосив єдині чотири слова, які Пол від нього почув, останні чотири слова, які взагалі хтось від нього чув. Після них він видав тільки низку невиразних звуків, які словами вважати не можна.

— Лайно собаче! — вигукнув коп. — Це ви!

Увага Пола була цілком і повністю зосереджена на поліцейському, і він не помічав Енні, поки не стало запізно. Коли ж він її помітив, то застиг від справжнього святобожного жаху. Енні перетворилася на богиню, на щось середнє між людиною та газонокосаркою, на дивного кентавра жіночої статі. З її голови злетів бейсбольний кашкет. На обличчі застиг злобний вишкір. В одній руці вона тримала дерев’яний хрест. Він стояв на могилі Боссі (Пол не пам’ятав, яка саме Боссі, № 1 чи № 2, зрештою припинила мукати).

Та Боссі таки померла, і, коли навесні земля стала достатньо м’якою, Пол спостерігав зі свого вікна, іноді німіючи від страху, іноді долаючи істеричні напади сміху, як Енні спочатку копала могилу (на це в неї пішов майже цілий день), а потім волочила з-за сараю Боссі (яка теж устигла розм’якшитися). Для цього Енні використовувала ланцюг, що прилаштувала до гаку на бампері «черокі». Інший кінець ланцюга вона обв’язала поперек Боссі. Пол уклав сам із собою парі, що Боссі розірветься навпіл, перш ніж Енні дотягне її до могили, але цього разу програв. Енні зіштовхнула Боссі в яму й почала флегматично засипати її землею. Коли вона покінчила з цією справою, уже зовсім посутеніло.

Пол спостерігав, як вона встановила хреста і потім прочитала над могилою молитву при світлі молодого весняного місяця.

Тепер вона тримала хреста як спис, і потемнілий від землі кінець вертикальної стійки дивився просто в спину копа.

— Позаду! Обережно! — вискнув Пол, усвідомлюючи, що вже запізно.

Видавши пронизливий верескливий крик, Енні встромила хреста Боссі у спину патрульного.

— АГ! — вихопилося в копа, і він повільно побрів на моріжок, вигнувши пробиту спину і випнувши черево. Його обличчя нагадувало обличчя людини, у якої виходив нирковий камінь чи стався гострий напад метеоризму. Хрест почав падати долі, коли коп підійшов до вікна, в якому сидів Пол із посірілим, хворобливим лицем, що його обрамляли уламки розбитої шибки. Коп повільно підняв і простягнув до нього обидві руки. Він дивився на Пола так, наче з усіх сил намагався почухати місце, до якого ніяк не міг дотягнутися.

Енні зістрибнула з косарки й застигла, притиснувши розчепірені пальці до грудей. Потім вона рвонула вперед і висмикнула хреста зі спини поліцейського.

Він повернувся до неї, намагаючись вихопити службовий пістолет, але Енні спрямувала вістря хреста йому в шлунок.

— ОГ! — сказав іще раз поліцейський і впав навколішки, обхопивши руками живіт.

Коли він зігнувся вперед, Пол побачив розріз на його коричневій форменій сорочці, куди припав перший удар.

Енні знову висмикнула хреста (загострений кінець відламався, залишаючи нерівний скалковий уламок), а потім всадила його молодику поміж лопаток. Вона була, наче жінка, що намагається вбити вампіра. Перші дві рани, мабуть, були не дуже глибокими і не завдали би йому великої шкоди, але останнього разу вертикальна стійка хреста увійшла в спину уклінного копа щонайменше на три дюйми. Він повалився на землю немов підкошений.

— ОСЬ ТОБІ! - крикнула Енні, висмикуючи меморіального хреста Боссі з його спини. — ЯК ТОБІ ТАКЕ, ПТАХО-НЕТІПАХО?

— Енні, припини! — закричав Пол.

Вона глянула на нього. Її темні очі блищали, як монети, лице оповило брудне розпатлане волосся, у куточках рота застигла щаслива усмішка сновиди, який хоча б на мить розірвав узи, що його сковували. Енні перевела погляд униз, на поліцейського.

— ОСЬ ТОБІ! - закричала вона і знову встромила хреста в його спину, в гузно, в стегно, в шию, в пах. Вона вдарила його разів шість, викрикуючи «ось тобі!» кожного разу, як опускалося вістря. Потім стійка хреста розкололася.

— Ось тобі! — промовила вона майже буденним тоном і попрямувала туди, звідки прибігла. Перш ніж зникнути з очей Пола, вона відкинула закривавленого хреста вбік, ніби він її більше не цікавив.

Пол поклав руки на колеса візка, не маючи жодного уявлення, куди йому прямувати та що взагалі робити, коли він туди потрапить. Може, треба було їхати на кухню, за ножем? Ні, не для того, щоб убити Енні. Вона просто гляне на ніж у його руці та піде до дровника по пістолет 30го калібру. Не вбити, а захиститися від її помсти, порізавши собі вени. Він не був упевнений у тому, наскільки остаточним був цей намір, але ідея йому збіса подобалася, оскільки більш слушної нагоди для виходу зі сцени було годі чекати. Полу набридло втрачати шматки свого тіла через її сказ.

Потім він побачив те, що змусило його завмерти на місці. Коп.

Коп був досі живий.

Він підвів голову. Окуляри впали з його носа. Тепер Пол зміг роздивитися його очі. Тільки зараз він побачив, яким молодим був цей поліцейський, яким молодим, пораненим і переляканим. Кров струменіла по його обличчю. Йому вдалося стати на руки й коліна, потім він повалився вперед і знову насилу підвівся. Він поповз у напрямку своєї патрульної машини.

Він уже був на півдорозі між порослим травою схилом і доріжкою, коли втратив рівновагу і впав на спину. Хвилину він лежав там із задертими ногами, так само безпорадно, як перевернута черепаха. Потім повільно перекотився на бік і взявся до страшної роботи — знову підвестися на коліна. Його формена сорочка й штани темніли від крові — маленькі цятки повільно розповзалися, зливалися з іншими, і пляма розросталася просто на очах.

Капелюх доповз до під’їзної доріжки.

Раптом гарчання газонокосарки посилилося.

— Обережно! — закричав Пол. — Обережно, вона наближається!

Коп повернув голову. Він схаменувся й знову потягнувся по свій пістолет. Зрештою він вихопив зброю — велику чорну пушку з довгим стволом і коричневим руків’ям, а потім з’явилася Енні, сидячи у високому сідлі газонокосарки та несучись на копа з невблаганною швидкістю.

- ПРИСТРЕЛЬ ЇЇ! - закричав Пол. Але замість того, щоб застрелити Енні Вілкс зі свого великого пістолета,

(«ото птаха-нетіпаха» )

коп спочатку довго намацував спусковий гачок, а потім узагалі впустив зброю.

Молодик простягнув руку по пістолет. Енні повернула косарку й наїхала на його долоню та пістолет заразом. Із отвору для виходу трави бризнула кров. Молодик у поліцейській формі закричав. Пролунав різкий ляск, коли обертовий ніж косарки наткнувся на пістолет. Потім, розвертаючи косарку на моріжку, Енні на мить затримала погляд на Полі, і він збагнув, про що говорили її очі. Спочатку Капелюх, потім ти.

Хлопець знову лежав на боці. Коли він побачив, що косарка мчить просто на нього, то перекотився на спину і почав несамовито відштовхуватися чоботями по брудній доріжці, намагаючись заповзти під свою машину, де Енні не могла його дістати. Але він навіть не дістався автомобіля. Вілкс натиснула на газ, косарка вискнула та переїхала його голову.

Пол зловив останній погляд переляканих карих очей, побачив жмути коричневої форменої сорочки, що звисали з руки, що він її підняв у невдалій спробі захиститися, і, коли очі зникли, Пол відвернувся.

Мотор косарки несподівано заглух, і пролунало дивне, глухе булькання.

Пол заплющив очі, і його вивернуло на підлогу, поруч із кріслом.

Він розплющив їх тільки тоді, коли почув брязкіт ключів на кухні. Двері в його спальню були відчинені. Він бачив, як вона йшла по коридору в своїх старих коричневих ковбойських черевиках і блакитних джинсах, чув, як дзеленчать ключі на зв’язці, що звисала з її ременя, він бачив, що чоловіча футболка Енні заплямована кров’ю. Пол відсахнувся. Він хотів сказати: «Якщо ти відріжеш від мене ще щось, Енні, я помру. Я не переживу шоку від чергової ампутації. Навмисне помру» . Але з нього не вихопилось ані слова, лише нажахані, хрипкі звуки, від яких йому стало гидко.

Енні так і не дала йому можливості заговорити.

— З тобою я розберуся пізніше, — сказала вона і зачинила двері. Один із ключів провернувся в шпарині нового замка Крейґа (перед яким був безсилим сам Том Твайфорд, як подумалося Полу). Потім вона пішла широким кроком по коридору, і глухий стукіт її підборів затих.

Пол повернув голову й тупо вирячився у вікно. Він бачив тільки частину тіла поліцейського. Його голова все ще перебувала під косаркою, яка, у свою чергу, п’яно похилилася до патрульної машини. Газонокосарка являла собою маленький трактор, призначений для підрізання скоріше великих, аніж середніх моріжків. Вона погано тримала рівновагу й могла перекинутися, якщо під неї потрапляло каміння, колоди або голови поліцейських. Якби патрульна машина не була припаркована саме там, де зараз, і якби поліцейський не встиг так близько до неї підповзти, цілком імовірно, що косарка перекинулася б разом із Енні. Мабуть, великої шкоди це б їй не завдало, але й могло досить серйозно поранити.

«У неї диявольське везіння », — з жахом подумав Пол і побачив, як вона увімкнула нейтральну передачу, а потім одним потужним ривком з’їхала з поліцейського. Косарка пройшлася боком по патрульній машині і здерла з неї фарбу.

Тепер, коли хлопець помер, Пол зміг його роздивитися. Коп був, наче велика лялька, яку попотягав цілий гурт неслухняних дітлахів. Пол відчув страшенне, болюче співчуття до цього безіменного молодика, але до цієї емоції домішалася інша. Він спробував розібратися в ній і не дуже здивувався, коли з’ясував, що то була заздрість. Коп ніколи не повернеться додому, до дружини та дітей, якщо вони в нього були, але, з іншого боку, він утік від Енні Вілкс.

Вона схопила його закривавлену руку і потягла тіло під’їзною доріжкою, просто до прочинених дверей сараю. Коли вона вийшла звідти, то розчахнула їх навстіж. Потім вона попрямувала до патрульної машини. Енні рухалася спокійно, майже безтурботно. Вона завела машину й відігнала її в сарай. Коли вона вдруге вийшла з сараю, то майже повністю зачинила двері, залишаючи достатньо широку щілину, в яку могла прослизнути сама.

Вона пройшлася доріжкою й роззирнулася навколо, уперши руки в боки. І знову Пол помітив на її обличчі вираз надзвичайної безтурботності.

Дно косарки було заляпане кров’ю, переважно навколо отвору, з якого вилітала трава, — з нього й досі скрапувала кров. Маленькі клаптики форми кольору хакі валялися на доріжці та майоріли серед свіжоскошеної трави на моріжку. Плями та бризки крові були повсюди. У пилюці валявся пістолет поліцейського з довгою блискучою вм’ятиною на металевому дулі. Квадратний клаптик щільного білого паперу зачепився за колючки маленького кактуса, що його Енні посадила в травні. Розщеплений хрест Боссі лежав на дорозі, неначе свідчення цієї огидної сцени.

Енні зникла з очей, знову прямуючи до кухні. Коли вона зайшла до будинку, Пол почув її спів: «Вона правитиме шістьма білими кіньми, коли ПРИЇДЕ!.. Вона правитиме шістьма білими кіньми, коли ПРИЇДЕ! Вона правитиме шістьма білими КІНЬМИ, шістьма білими КІНЬМИ… Вона правитиме шістьма білими КІНЬМИ, коли ПРИЇДЕ!»[150]

Коли він знову побачив Енні, в руках у неї був великий зелений мішок для сміття, а ще три або чотири стирчали із задніх кишень джинсів. На її футболці темніли великі плями поту, вони виднілися під пахвами й на комірі. Коли Енні відвернулася від Пола, він побачив пляму, що трохи нагадувала дерево, яке виросло просто в неї на спині.

«Забагато мішків для самого лише одягу», — подумав Пол, але він розумів, що Енні збиралася покласти туди ще багато всього іншого.

Вона підібрала обривки форми, потім хрест, переламала його на дві частини й кинула в пластиковий пакет. Неймовірно, але потім вона впала навколішки. Енні підняла пістолет, крутнула барабан, висипала кулі, сховала їх у кишеню джинсів, вставила барабан назад різким відпрацьованим жестом і засунула пістолет за пояс. Потім зірвала клаптик паперу з кактуса сагуаро і задумливо подивилася на нього. Вона засунула його до іншої кишені джинсів і попрямувала до сараю, кинула сміттєві пакети в прочинені двері, а потім повернулася до будинку.

Ідучи моріжком до дверей у підвал, що розташовувалися майже під вікном Пола, вона звернула увагу на якийсь предмет. Ним виявилася попільничка. Енні підняла її й увічливо подала Полу крізь розбите вікно.

— Тримай.

Він мовчки взяв попільничку.

— Я зберу папір пізніше, — сказала вона так, ніби він цим дуже переймався.

У якийсь момент Пол вирішив кинути важку керамічну попільничку їй у голову, щойно вона нагнеться, розколоти їй череп і випустити хворобу, що поїдала її мозок. Потім він подумав, що тоді станеться з ним, що може статися з ним, якщо він тільки поранить її, тож тремтячими руками поставив попільничку на місце.

Енні глянула на нього.

— Знаєш, я його не вбивала.

— Енні…

- Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий, і не було би всієї цієї бякоти, яку доведеться прибирати мені.

— Так, — сказав Пол. — Він би поїхав собі спокійно, а що було б зі мною, Енні?

Вона витягувала шланг з підвалу й намотувала його на руку.

— Не розумію, про що ти.

— Усе ти розумієш, — незважаючи на шок, йому вдавалося зберігати спокій. — У нього була моя фотографія. Вона зараз у твоїй кишені, чи не так?

— Не питай мене нічого, і я не буду тобі брехати.

На стіні будинку, зліва від вікна Пола, стирчав водопровідний кран. Енні почала насаджувати на нього шланг.

— Поява представника поліції штату з моєю фотографією означає, що мою машину знайшли. Ми обоє знали, що рано чи пізно це станеться. Я тільки дивуюся, що минуло стільки часу. У романі машину безслідно би змило течією, і я гадаю, що мені б навіть вдалося переконати в цьому читачів. Однак у реальному житті це неможливо. Але ми продовжували брехати самі собі, чи не так, Енні? Ти — через книжку, а я — щоби зберегти своє життя, яким би мерзенним воно не було.

— Не розумію, про що ти говориш, — сказала Енні та відкрутила кран. — Я тільки знаю, що ти вбив цього бідолашного хлопця, коли жбурнув попільничку з вікна. Тепер ти плутаєш те, що могло статися з тобою , з подіями, які вже сталися з ним .

Вона вишкірилась. Її посмішка світилася безумством, але Пол також помітив у ній дещо, що по-справжньому його налякало. Він побачив свідоме зло — демона, що ховався в її очах.

— Ах ти курва, — промовив він.

- Божевільна курва, ти це хотів сказати? — запитала вона, так само посміхаючись.

— О, так, ти божевільна, — відповів він.

— Ну, ми ще поговоримо про це, чи не так? Коли в мене буде більше часу. Довго будемо про це говорити. А зараз я дуже зайнята, сам бачиш.

Вона розмотала шланг і повернула важіль. Приблизно півгодини вона змивала кров з косарки, з доріжки, з моріжка, а у водяних бризках виблискували різнокольорові веселки.

Потім вона закрутила важіль і пішла вздовж шланга, намотуючи його на руку. Було ще світло, але тінь Енні вже волочилася слідом за нею. Шоста година вечора.

Вона від’єднала шланг від крана, відчинила підвал і кинула туди зелену пластикову змію. Потім зачинила дверцята, перекинула засув і зробила крок назад, щоб оглянути вкриту калюжами під’їзну доріжку й траву, що мала такий вигляд, наче на ній випала рясна роса.

Енні знову підійшла до косарки, забралася на неї, завела мотор і здала назад. Пол злегка всміхнувся. Їй диявольськи щастило, і коли Енні була в скруті, то ставала майже диявольськи розумною — але майже було ключовим словом у цьому реченні. Якось вона вже забула сплатити рахунки, але вислизнула з усіх негараздів, головним чином завдяки везінню. Тепер вона знову дещо забула. Пол це помітив. Вона змила кров з косарки, але забула про ножі внизу. Вона могла згадати про це потім, але Пол так не думав. Бувало, що безпосередньо після страшних подій у неї з пам’яті випадали деякі речі. Йому спало на думку, що розум і косарка мали багато спільного: усе, що на виду, перебувало в повному порядку. Але якщо їх перекинути та поглянути на механізми, то можна було побачити залиту кров’ю вбивчу машину з надзвичайно гострим лезом.

Енні повернулася до дверей на кухню та знову зайшла в будинок. Вона піднялася нагору, і Пол почув, як вона почала переривати речі в кімнаті. Потім вона спустилася вниз, цього разу повільніше, тягнучи за собою щось м’яке й важке. Після хвилинних роздумів Пол підкотив візок до дверей і притулив до них вухо.

Глухі, неясні кроки — вони віддалялися. Їх супроводжувало м’яке гупання, неначе щось раз у раз падало на підлогу. Аж раптом його мозок заполонила панічна здогадка, і від жаху кров припливла до голови.

«Дровник! Вона пішла в дровник по сокиру! Знову сокира!»

Але це був лише хвилинний регрес, тож Пол, не вагаючись, відкинув його. Енні йшла не в дровник, вона прямувала в підвал. Волочила щось у підвал.

Пол почув, як вона знову піднімається сходами, і відкотив візок до вікна. Коли кроки Енні завмерли біля його дверей, а потім у шпарині заскреготав ключ, він подумав: «Вона прийшла, щоб убити мене» . І єдиною реакцією на цю думку були втома й полегшення.

Двері відчинилися. Енні стояла на порозі, задумливо роздивляючись Пола. Вона переодяглася в свіжу білу футболку й бавовняні штани. Через плече висіла невеличка сумка кольору хакі (завелика як на гаманець, проте замала як на рюкзак).

Коли вона увійшла, Пол із подивом виявив, що до нього повернулася здатність говорити, і промовив навіть із деякою гідністю:

— Давай, убий мене, Енні, якщо вже вирішила. Але вияви хоч якесь співчуття і зроби це швидко. Не відрізай нічого від мене.

— Я не збираюся вбивати тебе, Поле, — сказала вона, помовчала й додала: — Принаймні, якщо мені хоч трохи щаститиме й надалі. Тебе було би слід убити, це я знаю, але ж я божевільна, правда? А божевільні часто не дотримуються власних інтересів, так?

Вона обійшла його ззаду, розвернула візок і викотила з кімнати в коридор. Пол чув, як сумка важко плескала по її боці, і йому спало на думку, що він ніколи раніше не бачив цієї торбинки. Якщо Енні вирушала в місто в сукні, то брала з собою величезний, безрозмірний гаман, на кшталт тих, що незаміжні жіночки носять по церковних розпродажах. Якщо ж на ній були штани, то вона вирушала з гаманцем у кишені, як чоловік.

Сонячне світло, що проникало в кухню, було яскравим і золотавим. Тіні від ніжок стола лежали на лінолеумі горизонтальними смугами, нагадуючи тюремні ґрати. Згідно з годинником, що висів над плитою, було чверть на сьому, і, хоча Пол мав усі підстави вважати, що Енні забуває наводити час так само, як перегортати сторінки календарів (власне, той, що висів на кухні, дістався травня), начебто все було правильно. Він чув, як десь у полі заводили пісню перші вечірні цвіркуни.

«Я чув цей самий звук, коли був іще маленьким, безжурним хлопчиком», — подумав він і мало не заплакав.

Вона штовхнула візок у комору, і Пол побачив прочинені двері в підвал. Жовті промені насилу здіймалися сходами та мертвенно зблискували на підлозі. Тут іще чувся запах дощу, який наприкінці зими затопив підвал.

«Там, унизу, павуки, — подумав він. — Там миші. Там щури».

— Е, ні, - сказав він, — і не думай.

Вона глянула на нього з повною байдужістю, і Пол зрозумів, що після вбивства копа вона знову майже прийшла в норму. Принаймні, на перший погляд. Обличчя в неї було заклопотане, ніби вона поспіхом готувалася до велелюдної вечірки.

— У тебе все одно немає вибору, — мовила вона. — Тож вибирай: або я спущу тебе на спині, або полетиш туди сторчака.

— Перше, — не вагаючись, погодився він.

— Дуже мудро, — сказала вона й повернулася так, щоби він міг обхопити її руками за шию. — І не роби ніяких дурниць на кшталт спроб задушити мене, Поле. Я отримала розряд з карате в Гаррісбурзі. Я ним непогано володію. Я тебе скину. Підлога внизу земляна, але досить тверда. Ти зламаєш собі спину.

Енні легко підняла Пола. Його ноги мляво повисли в повітрі. Шин на них уже не було, але кінцівки зрослися криво й огидно — таке можна було побачити тільки в цирковому наметі потвор. Ліва нога з сольовим куполом замість коліна була на цілих чотири дюйми коротша за праву. Він якось був спробував встати на праву ногу, і йому вдалося, хоч і ненадовго, але від цього прокинувся дикий, агонізуючий біль, який не відпускав Пола кілька годин. Навіть ліки не полегшили цих мук, від яких, немов у плачі, здригалося все нутро.

Вона понесла його вниз, назустріч задушливому запаху старого каміння, дерева, застояної води і гниючих овочів. У підвалі було три лампочки без абажурів. Між балок, наче подірявлені гамаки, звисало старе павутиння. Кам’яні стіни були побілені так неохайно, що здавалося, ніби їх розмалювала вапном дитина. Тут було прохолодно, але це був неприємний холод.

Він іще ніколи не перебував так близько від Енні, як зараз, коли вона несла його на спині вниз крутими сходинками. Досвід виявився не дуже приємним. Він відчував сморід її поту після нещодавніх фізичних вправ, і, хоча раніше йому подобався такий запах (який він асоціював з працею та людськими зусиллями, що він їх так поважав), дух Енні був огидним, мускусним, схожим на запах брудних простирадл, на яких товстим шаром засохла сперма. А під ним ховався сморід давно не митого тіла. Він подумав, що Енні так само недбало ставилася до особистої гігієни, як і до зміни місяців на календарі. Він побачив темно-коричневу сірку в її вусі і з легкою огидою загадався, як вона може хоч щось, у біса, чути.

Унизу, біля однієї з кам’яних стін, лежало джерело м’якого стуку, що він чув на сходах, — матрац. Поруч нього Енні поставила складену підставку для телевізора. На ній стояло кілька бляшанок і пляшок. Вона підійшла до матраца, повернулася й присіла.

— Злізай з мене, Поле.

Він обережно розтиснув руки й плюхнувся на матрац. Пол стривожено спостерігав за Енні, поки вона рилася у своїй сумочці кольору хакі.

— Ні, - відразу сказав Пол, щойно розгледів у тьмяному, жовтому, підземельному світлі шприц із голкою. — Ні. Ні.

— Ой, леле, — вигукнула вона. — Ти вирішив, що в Енні сьогодні бякотний настрій. Можеш розслабитися , Поле.

Вона поклала шприц на підставку для телевізора.

— Це скополамін, наркотик на основі морфію. Тобі пощастило, що в мене взагалі є морфій. Я розповідала, як ретельно його охороняли на лікарняних складах. Я лишаю його тобі, бо тут дуже сиро і твої ноги можуть страшно розболітися, перш ніж я повернуся… Хвилиночку.

Вона змовницьки підморгнула Полу, і в цьому підморгуванні був якийсь тривожний підтекст. Так один конспіратор може підморгувати іншому.

— Ти кидаєш одну кукурікнуту попільничку, а я мотаюся, наче однорукий шпалерник. Зараз повернуся.

Вона піднялася нагору і незабаром повернулася з диванними подушками з вітальні та ковдрами з його власного ліжка. Вона поставила подушки за ним так, аби він міг більш-менш зручно сидіти. Але навіть крізь них просотувався гнітючий кам’яний холод, що тільки й чекав нагоди прослизнути до тіла та заморозити його.

На складаній підставці стояли три пляшки пепсі. Вона дістала відкривачку, що висіла в неї на зв’язці ключів, відкупорила дві й подала одну Полу. Свою вона перевернула догори дном і випила півпляшки, не відриваючись. Потім вона по-дамськи процідила крізь зуби відрижку, прикривши рота рукою.

— Нам треба поговорити, — заявила вона. — Або, скоріше, це я маю говорити, а ти маєш слухати.

— Енні, коли я сказав, що ти божевільна…

— Тихо! Ні слова про це. Може, ми поговоримо на цю тему пізніше. Але я не збираюся тебе ні в чому переконувати. Ти ж містер Розумака, який заробляє на життя вигадками. Усе, що я зробила, так це витягла тебе з розбитої машини, перш ніж ти замерз у ній на смерть, і наклала шини на твої бідні зламані ноги, і дала тобі ліки, щоби полегшити твої страждання, і доглядала за тобою, і вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу. І якщо це божевілля, то відправ мене у жовтий дім.

«О, Енні, якби ж то це комусь вдалося», — подумав він і, перш ніж зміг зупинити себе, випалив:

— А ще ти, блядь, відрізала мені ногу!

Її рука зметнулася, як батіг, і голова Пола відкинулася вбік від ляпасу.

— Не лайся при мені, - наказала вона. — Мене гарно виховали, на відміну від тебе. Скажи спасибі, що я не відрізала твого прутня. А я, до речі, про це думала.

Він подивився на неї. Його шлунок похолов, наче хтось увімкнув морозильну камеру.

— Я знаю, Енні, - тихо мовив він.

Її очі широко розчахнулися, і якусь мить вона здавалася одночасно здивованою і винуватою — Неслухняна Енні замість Злої Енні.

— Послухай мене, Поле. Послухай мене уважно. З тобою все буде в порядку, якщо ніхто не стане шукати цього хлопця до сутінків. Через півтори години зовсім стемніє. Якщо ж хто-небудь з’явиться раніше…

Вона схопила сумку кольору хакі й витягла з неї поліцейський пістолет 44-го калібру. Світло підвальних ламп відбилося на дулі, вихопивши подряпину у формі блискавки, яку залишила газонокосарка.

— Ось що в мене є, якщо хто-небудь з’явиться раніше, — сказала вона. — Хто б не прийшов — спочатку тебе, а потім себе.

Енні сказала, що, як тільки стемніє, вона віджене патрульну машину в Місце для Сміху. Поруч із хижкою тулилася прибудова, де вона могла заховати автомобіль подалі від чужих очей. Вона вважала, що машину можуть помітити тільки на трасі № 9, але навіть там ризик малий, бо вона проїде по цій ділянці лише чотири милі. Вона з’їде з траси № 9 і подасться в гори поміж луками по безлюдних дорогах (багато шляхів практично не використовувалися, тому що тепер у цьому високогір’ї мало хто тримав худобу). Кілька доріг, за словами Енні, були перекриті. У неї та Ральфа були ключі від цих замків, які вони отримали, коли купили будинок. Їм навіть не треба було просити. Власники ділянки між дорогою та хижкою в горах самі їх віддали. Ось як вчиняють добропорядні сусіди, сказала вона Полу, примудрившись вкласти в це приємне слово стільки несподіваних нюансів: підозра, презирство, гірка радість.

— Я би взяла тебе з собою, просто щоби не випускати з очей, оскільки ти вже довів, що тобі не можна довіряти. Але, на жаль, нічого не вийде. Дорогою нагору тебе можна було б заховати в багажнику патрульної машини, а от доправити назад було б неможливо. Мені доведеться поїхати моторолером Ральфа. Може, я впаду з нього та зламаю свою кукурікнуту шию !

Вона весело засміялася, уявляючи собі цю кумедну прикрість, але Пол не приєднався до її веселощів.

- Якби це сталося, Енні, що було б зі мною ?

— З тобою все буде добре, Поле, — безтурботно сказала вона. — Боже, чого ти так переймаєшся?!

Вона підійшла до одного з підвальних вікон і трохи постояла поряд, позираючи надвір і оцінюючи, наскільки стемніло. Пол понуро спостерігав за нею. Він не вважав, що з ним усе буде добре, якщо вона дійсно впаде з Ральфового моторолера або розіб’ється на одній з небрукованих гірських доріг. У що він дійсно вірив, так це в те, що помре тут собачою смертю, а коли йому настане кінець, він послугує обідом для пацюків, які й зараз, безсумнівно, стежать за цими непроханими двоногими, що ступили на їхню територію. На дверях комори висів замок, а ще засув завтовшки із зап’ясток. Вікна підвалу, ніби відображаючи параною Енні (і Пол подумав, що в цьому не було нічого дивного, хіба всі будинки не починали через якийсь час відображати індивідуальність їхніх мешканців?), являли собою не більше ніж брудні амбразури дюймів двадцять на чотирнадцять. Він не думав, що зміг би пролізти крізь них навіть у ті часи, коли перебував у чудовій фізичній формі, а тепер — тим паче. Може, вийде розбити вікно й покликати на допомогу, якщо хто-небудь з’явиться тут до того, як він помре з голоду. Але це малоймовірно.

Перші напади різкого болю просочилися в ноги, наче отруйна вода. І потреба. Його тіло благало про новріл. Це було мушу , чи не так? Звісно, що так.

Повернулася Енні й узяла третю пляшку пепсі.

— Я принесу ще дві перед відходом, — сказала вона. — Зараз мені необхідний цукор. Ти не заперечуєш?

— Звісно, ні. Моя пепсі — твоя пепсі.

Вона зірвала кришечку та присмокталася до пляшки. Пол подумав: «Ковть-і-буль, ковть-і-буль, будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». Хто це був? Роджер Міллер[151], так? Кумедно, які нісенітниці інколи спадають на думку. Померти зо сміху можна.

— Я покладу його в патрульну машину і відвезу в своє Місце для Сміху. Заберу всі його речі. Зажену машину в прибудову та поховаю його разом із, ну, його мотлохом … у лісі.

Пол мовчав. Він усе думав про Боссі, яка мукала, мукала й мукала доти, доки вже більше не змогла мукати, бо померла. Ще одна з великих аксіом Життя на Західному схилі — мертві корови не мукають.

— У мене є ланцюг. Я перекрию ним під’їзну доріжку. Якщо з’явиться поліція, це може викликати підозру, але краще хай вони щось запідозрять, ніж під’їдуть до будинку й почують, як ти тут кукурікаєш. Я хотіла вставити тобі в рота кляп, але це небезпечно, особливо тому, що ти приймаєш ліки, які пригнічують дихальну функцію. Або тебе може вивернути. Чи схопиш нежить через те, що тут так вогко. Якщо в тебе закладе носа, а в роті буде кляп…

Вона відвела погляд і вимкнулася. Вона мовчала, неначе каміння в стінах підвалу, і її погляд був таким же порожнім, як і пляшка з-під щойно випитої пепсі. «Будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». А сьогодні Енні вже кричала «Хай-де-хоу!»? Лайно мені в гузно, ще б пак! О, брати мої, Енні кричала «Хай-де-хоу!» доти, доки весь двір не загруз у бякоті. Пол засміявся. Вона не дала взнаки, що почула його.

Через деякий час Енні почала отямлюватись. Вона озирнулася на Пола, кліпаючи очима.

— Я хочу ввіткнути записку в одну зі стільничок сітчастого паркану, — повільно промовила вона, збираючись на думці. — За тридцять п’ять миль звідси є одне містечко, Стімбоут Гевен[152]. Чи не кумедна назва для населеного пункту? Там на цьому тижні відбудеться те, що зветься Найбільшим у Світі Розпродажем. Він проводиться щоліта. Там завжди дуже багато лотків із керамікою. Я напишу в записці, що поїхала в Стімбоут Гевен по кераміку і що збираюся там переночувати. І якщо хто-небудь потім запитає, де я зупинилася, аби перевірити списки гостей у готелях, я скажу, що гарних виробів там не побачила й поїхала додому. Тільки втомилася дорогою. Ось що я скажу. Скажу, що зупинилася на узбіччі, щоби трохи подрімати, бо боялася заснути просто за кермом. Скажу, що я припаркувала машину, аби трошки перепочити, але так натомилася, що проспала всю ніч.

Пола збентежила ця метка підступність. Він несподівано зрозумів, що Енні робила саме те, чого не міг він: вона грала в гру «Чи ти зможеш?» у справжньому житті. «Може, — подумав він, — ось чому вона не пише книжок. Їй це не потрібно».

— Я хочу повернутися додому чимшвидше, бо поліція обов’язково сюди приїде, — додала вона.

Ця перспектива, здавалося, жодною мірою не порушила дивного спокою Енні, хоча Пол не міг повірити в те, що бодай у глибині свідомості вона не знала, що кінець гри вже дуже близько.

— Я не думаю, що вони завітають сьогодні, хіба проїздом, але вони таки колись приїдуть. Щойно вони зрозуміють, що їхній молодик пропав. Вони вирушать його маршрутом, намагаючись з’ясувати, де він зупинявся, куди заїжджав. Як гадаєш, Поле?

— Так.

— Мені слід повернутися до їх прибуття. Якщо я з першими променями сонця сяду на моторолер, то, може, навіть устигну повернутися до полудня. Я повинна випередити їх, тому що коли той коп вирушив на патрулювання з Сайдвіндера, то міг зробити безліч зупинок перед тим, як дістатися сюди. До того часу, як вони приїдуть, ти знову сидітимеш у своїй кімнаті, ніби нічого не сталося. Я не збираюся тебе прив’язувати, Поле, чи затикати тобі рота кляпом, чи ще щось подібне. Ти можеш навіть трохи підглядати, коли я піду з ними розмовляти. Тому що мені здається, що наступного разу їх буде двоє. Принаймні двоє, як гадаєш?

Пол був згоден.

Вона задоволено кивнула.

— Але я впораюся з двома, якщо доведеться, — сказала вона й поляскала по сумці кольору хакі. — Я хочу, щоби ти пам’ятав про пістолет того хлопця, поки будеш за нами спостерігати, Поле. Я хочу, щоби ти пам’ятав, що він лежатиме тут, у мене, коли завтра чи післязавтра я розмовлятиму з поліцейськими. Я не стану застібати сумку. Ти зможеш побачити їх , але якщо вони побачать тебе , Поле, — або випадково, або тому, що завтра ти спробуєш утнути те саме, що втнув сьогодні, тож, якщо таке станеться, я одразу вихоплю з сумки пістолет і почну стріляти. На твоїй совісті вже є смерть одного хлопця.

— Лайно собаче, — мовив Пол, розуміючи, що вона може його скривдити, але йому було вже байдуже.

Проте вона нічого йому не зробила, тільки всміхнулася своєю суворою материнською усмішкою.

— Ти сам знаєш, що це правда, — сказала вона. — Я геть не думаю, що ти якось цим переймаєшся , але це правда . Я навіть не думаю, що тебе могли би збентежити ще два вбивства, якби з’явився шанс вирватися на волю… Але ж це не допоможе, Поле. Бо якщо мені доведеться прикінчити двох, то я і з чотирма впораюся. Спочатку їх… потім нас. І знаєш що? Я думаю, що тебе досі хвилює власна шкура.

— Не дуже, — відповів він. — Чесно кажучи, Енні, щодалі мені все більше й більше хочеться вислизнути з власної шкури.

Вона засміялася.

— О, це я вже чула. Але коли ти перекриваєш їхні старі бякотні респіратори… Зовсім інша річ! Так! Коли вони це бачать, то починають кричати й плакати, тоді вони стають справжніми паскудниками !

«Але це тебе ніколи не зупиняло, чи не так, Енні?»

— Хоч би там як, — продовжила вона, — я тільки хотіла, щоби ти був у курсі наших справ. І якщо тобі дійсно байдуже, то хоч криком кричи, коли вони приїдуть. Роби, як знаєш.

Пол нічого не відповів.

— Коли вони приїдуть, я стоятиму просто тут, на доріжці, і скажу, що так, до мене був заїжджав патрульний поліцейський. Скажу, що він приїхав якраз тоді, коли я вже збиралася вирушати до Стімбоута по кераміку. Скажу, що він показував мені твою фотографію. Скажу, що я тебе не бачила. Потім один із них запитає мене: «Це ж було минулої зими, міс Вілкс, як ви можете бути певні?» А я відповім: «Якби Елвіс Преслі був іще живий і ви бачили його минулої зими, то ви б про це не забули ?» І він відповість: так, імовірно так, але як це стосується вартості кави в Борнео, і я скажу йому, що Пол Шелдон — мій улюблений письменник і я багато разів бачила його фотографії. Я мушу сказати це, Поле. І знаєш чому?

Він знав. Її підступність продовжувала його вражати. Він гадав, що йому слід уже припинити дивуватися, але не міг. Він згадав заголовок під фотографією Енні в камері для підсудних, яку зробили в перерві між завершальною частиною судового слухання та нарадою присяжних. Він пам’ятав його слово в слово: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

— Тоді, - вела вона далі, - я скажу, що поліцейський записав усе у свою записну книжку й подякував мені. Скажу, що запрошувала його на чашку кави, хоча дуже поспішала, і вони запитають мене чому. Я скажу, що він, ймовірно, знав про мої колишні біди і я хотіла переконати його, що в мене тут усе гаразд. Але він відмовився від кави й сказав, що йому потрібно їхати далі. Тож я запропонувала взяти з собою пляшку холодної пепсі, бо день був дуже спекотний, і він погодився та подякував мені за люб’язність.

Вона допила другу пляшку пепсі й поставила порожню тару між ними. Через прозорий пластик її око здавалося величезними і тремтливим, ніби в циклопа. Збоку на її голові виросла хвиляста, гідроцефальна гуля.

— Я зупинюся приблизно за дві милі вище дорогою та кину пляшку в канаву, — продовжувала вона. — Але, звісна річ, спочатку я поставлю на ній відбитки пальців поліцейського.

Вона сухо осміхнулася до Пола.

— Відбитки пальців, — повторила вона. — Тоді вони знатимуть, що він звідси поїхав. Або гадатимуть , а це вже не важливо, чи не так, Поле?

Його сум’яття посилилося.

— Отже, вони поїдуть дорогою в гори й не знайдуть його. Він просто зникне. Ніби ті йоги, які грають на флейтах доти, доки з їх кошиків не вилізуть мотузки, а потім видираються по них угору та зникають. Чпок!

— Чпок, — сказав Пол.

— Скоро вони повернуться. Я знаю. Врешті-решт якщо вони не знайдуть жодного сліду, за винятком порожньої пляшки в рівчаку, то вирішать, що краще мене ще раз перевірити. Я ж божевільна, чи не так? Усі газети про це писали. Відбігла розумом! Але спочатку вони мені повірять. Не думаю, що вони захочуть зайти в будинок і обшукати його. Принаймні, не одразу. Вони шукатимуть деінде, перевірятимуть щось інше, перш ніж повернуться сюди. У нас іще є трохи часу. Може, навіть цілий тиждень.

Енні оцінно подивилася на нього.

— Ти повинен писати швидше, Поле, — підсумувала вона.

Стемніло, але поліція не приїхала. Однак Енні не сиділа з Полом аж до сутінків, бо хотіла засклити вікно у його спальні, а ще зібрати папір і осколки, розкидані по моріжку. «Коли завтра копи приїдуть у пошуках свого загубленого ягняти, — сказала вона, — то ми ж не хочемо, щоб вони побачили тут щось підозріле, правда, Поле?»

«Дай їм тільки зазирнути під газонокосарку, дитинко. Дай їм тільки зазирнути туди, і вони побачать багато підозрілого».

І як би Пол не намагався змусити працювати свою багату уяву, він не спромігся вигадати сценарій, за яким це все відбувалося.

— Тебе не дивує, чому я тобі це розповідаю, Поле? — спитала вона перед тим, як піднятися нагору лагодити шибки. — Чому я розкрила тобі свої плани, та ще й у таких подробицях?

— Ні, - несміливо відповів він.

— Частково тому, що я хотіла, аби ти добре розумів усі можливі наслідки, а також що ти повинен робити, аби залишитися живим. Іще я хотіла, аби ти знав, що я просто зараз могла би покласти всьому край. Якби не книжка. Мені не байдуже до книжки.

Вона всміхнулася. Усмішка була одночасно сяючою і сумною.

— Це справді найкраща історія про Мізері з усіх твоїх романів, і я дуже хочу дізнатися, чим усе скінчиться.

— Я теж, Енні, - запевнив він.

Вона здивовано глянула на нього.

— Але ж… але ж ти знаєш , чи не так?

— Коли я починаю писати книжку, мені завжди здається , ніби я знаю, чим усе скінчиться. Але насправді жоден роман не закінчувався точно так, як я уявляв. І не дивно, якщо подивитися на це з іншого боку. Створення книжки трохи нагадує запуск міжконтинентальної балістичної ракети… тільки вона подорожує в часі, а не в просторі. У книжковому часі, який проживають герої роману, і в реальному часі, який письменник проводить за написанням твору. Якщо роман вийде такий самий, як задумувалося на початку, то це буде схоже на запуск ракети «Титан», яка пролетіла півсвіту та якимось чином влучила просто в баскетбольне кільце. На папері це досить вірогідно, і люди, які конструюють подібні штуки, скажуть вам, що це просто, як два на два (навіть бровою не поведуть при цьому ), але насправді все це дуже малоймовірно.

— Так, — сказала Енні, - я розумію.

— Мабуть, у мене нівроку гарна навігаційна система, бо зазвичай я дуже близький у своїх здогадках, а якщо в боєголовці досить вибухової речовини, то цього буде достатньо. Зараз я бачу два можливі варіанти закінчення книжки. Один дуже сумний. В іншому, хоча він і не схожий на класичний голлівудський хеппі-енд, є хоч якась надія на майбутнє.

Енні здавалася стривоженою… і несподівано грізною.

— Ти не збираєшся знову її вбити, правда, Поле?

Він злегка всміхнувся.

— А що б ти зробила, якби я так вчинив, Енні? Убила мене? Мене це аніскільки не лякає. Може, я ще не знаю, що станеться з Мізері, але вже знаю, що буде зі мною… і з тобою. Я напишу «КІНЕЦЬ», ти дочитаєш книжку, а потім сама напишеш «КІНЕЦЬ», чи не так? Наш кінець. Це ясно, як Божий день. Правда не дивніша за вигадку, що б там не говорили. У більшості випадків можна напевне здогадатися, чим усе скінчиться.

— Але…

— Гадаю, я вже вирішив, яким буде кінець. Я впевнений відсотків на вісімдесят. Якщо все станеться саме так, тобі сподобається. Але навіть якщо все закінчиться так, як я хочу, все одно ніхто не дізнається всіх подробиць, поки я їх не запишу, адже так?

— Мабуть, так.

— Ти пам’ятаєш, що зазвичай говориться в рекламі старого автобуса «Ґрейгаунд»[153]? «Прибуття — це половина задоволення».

— У будь-якому разі, кінець уже близько, правда?

— Так, — погодився Пол, — зовсім близько.

Перш ніж поїхати, вона принесла йому ще пепсі, коробку крекерів «Рітц», сардини, сир… і підкладне судно.

— Якщо ти принесеш мій рукопис і один з тих жовтих блокнотів, я зможу писати від руки, — сказав він. — Аби згаяти час.

Вона подумала, а потім з жалем похитала головою.

— Якби ж то я могла, Поле. Але для цього потрібно ввімкнути хоча б одну лампочку, а я не можу так ризикувати.

Він подумав, що залишиться в підвалі сам, і відчув, як від паніки кров прилила до обличчя, але тільки на мить. Потім воно охололо. Шкіра Пола вкрилася дрібними частими сиротами. Він уявив щурів, які ховалися по своїх норах та переходах у стінах. Уявив, як вони виходять із них, коли в підвалі гасне світло. Уявив, як вони вчувають його безпорадність.

— Не залишай мене в темряві, Енні. Будь ласка, не роби цього.

— Я мушу. Якщо хтось помітить світло в моєму підвалі, то може зупинитися, щоб роздивитися, незалежно від того, перекрита доріжка ланцюгом чи ні, є записка в паркані чи ні. Якщо я залишу тобі ліхтарик, ти можеш почати ним сигналити. Якщо я дам тобі свічку, ти можеш спробувати підпалити будинок. Ось бачиш, як добре я тебе знаю?

Він ледве насмілювався згадувати про той час, коли вибирався зі своєї кімнати, бо це завжди доводило її до сказу. Але перспектива залишитися тут самому, у темряві, розв’язала Полу язика:

— Якби я хотів підпалити будинок, Енні, то вже давно б це зробив.

— Тоді все було інакше, — кинула вона. — Мені шкода, що тобі не подобається сидіти в темряві. Вибач, але іншого виходу немає. Ти сам у всьому винен, тому не будь таким паскудником. Я маю йти. Якщо ти відчуєш потребу в ін’єкції, то коли себе в ногу.

Вона глипнула на нього.

— Або в дупу.

Енні попрямувала до сходів.

— Тоді затули вікна! — закричав він їй услід. — Візьми якийсь папір… або… або… пофарбуй їх у чорне… або… або… Боже, Енні, щури! Щури !

Вона зупинилася на третій сходинці, дивлячись на нього зверху вниз очима, що нагадували брудні десятицентовики.

— У мене немає часу цим усім займатися, — сказала вона. — І пацюки все одно не зроблять тобі нічого поганого. Вони навіть можуть взяти тебе за свого, Поле. Чи усиновити.

Енні засміялася. Піднімаючись сходами, вона реготала сильніше й сильніше. Клацнув вимикач, і світло згасло, а Енні все сміялася, і Пол наказав собі, що не буде кричати, не стане благати, але він уже мало цим переймався. Сирі, потворні тіні та гул її сміху — це вже було занадто, і він заверещав, аби вона не залишала його, але вона тільки сміялася, а потім почулося гупання дверей, і її сміх став приглушеним, але його й досі було чути, він звучав по інший бік дверей, де було світло, а потім клацнув замок, зачинилися ще одні двері, і її сміх став зовсім тихим (але все одно долинав до Пола), клацнув іще один замок, брязнув засув, її сміх віддалявся, її сміх звучав знадвору навіть після того, як вона завела патрульну машину, виїхала, перекрила доріжку ланцюгом і подалася геть, а йому так само здавалося, що він чує її регіт. Йому здавалося, що він чує, як вона все сміється, і сміється, і сміється.

У центрі кімнати темніли нечіткі обриси печі. Вона скидалася на восьминога. Пол подумав, що, якби ніч була тихою, він би почув бій годинника у вітальні, але дув сильний літній вітер, як це часто траплялося останніми ночами, існував лише час, що спливав у безкінечність. Коли вітер стихав, він чув цвіркунів, які співали просто попід стінами будинку… а потім, трохи згодом, пролунав скрадливий звук, якого Пол так страшився: тихий і швидкий шерхіт щурів.

Тільки його лякали не щури, чи не так? Він боявся копа. Його до біса багата уява рідко малювала такі жахіття, але коли це траплялося, залишалося тільки молитися. Борони Боже, аби фантазія не розгулялася. Але марно — вона вже встигла прогрітися та мчала повним ходом. Його думки були безглуздими, але в темряві це не мало жодного значення. У темряві все раціональне ставало тупістю, а логіка — сном. У темряві він мислив шкірою. Перед його очима стояв коп, що повертався до життя — до якогось особливого різновиду життя. Там, у сараї, він підводився, і сіно, яким його прикрила Енні, опадало йому на коліна. Його обличчя перетворилося на криваве місиво, пооране ножами косарки. Пол бачив, як коп виповзає з сараю та сунеться під’їзною доріжкою до дверцят у підвал, бачив, як на вітру тріпоче дрантя уніформи. Бачив, як коп якимсь магічним чином просотується крізь ляди і вже в підвалі набирає людської подоби. Бачив, як він повзе уторованою долівкою, і тихий щурячий шурхіт, який чувся Полу, перетворився на плазування копа, і в його мертвому, похололому мозку жевріла єдина думка: «Ти вбив мене. Ти відкрив свого рота і вбив мене. Ти кинув попільничку і вбив мене. Ти, кукурікнутий сучий сину, ти мене вбив».

Одного разу Пол відчув, як мертві, лоскотливі пальці ковзнули по його шиї, і він голосно закричав, смикнувши ногами, від чого кінцівки заволали від болю. Він почав панічно обмацувати обличчя, але змахнув не мертві пальці, а величезного павука.

Незграбний порух Пола урвав хитке перемир’я з болем у ногах та потребою прийняти ліки, але жах дещо розсіявся. Його очі майже звикли до темряви, і він почав розрізняти предмети, чому неабияк зрадів. Хоча на що тут дивитися — піч, рештки запасу вугілля, стіл із банками та усіляким приладдям, а праворуч щось угорі… що це за обриси? Отам, біля полиць? Він знав ці обриси. Щось погане було в цьому силуеті. Воно стояло на трьох ніжках. Мало округлу форму. Воно нагадувало машину смерті з роману Веллса «Війна світів», тільки мініатюрну. Пол замислився, задрімав, прокинувся, знову поглянув на силует і подумав: «Ну, звісно, я з самого початку мав здогадатися. Це дійсно машина смерті. І якщо на Землі є хоч один марсіянин, то це Енні Вілкс, щоб вона була жива-здорова. Це ж її жаровня. Той самий крематорій, у якому вона примусила мене спалити “Швидкі автівки”».

Він трохи поворухнувся, бо відсидів собі дупу, і застогнав. Прокинувся біль у ногах (особливо в рештках лівого коліна), а також у тазі. Скоріш за все, це означало, що чекає по- справжньому скрутна ніч, бо таз не болів уже місяців зо два.

Він намацав шприц, узяв його, а потім поклав назад. Вона сказала, що доза дуже легка. Краще зберегти на потім. Він почув легкий шерхіт і швидко глипнув у куток, очікуючи побачити поліцейського, який підкрадався до нього, вирячивши єдине каре око з кривавого місива, яке колись було обличчям. «Якби не ти, я би сидів зараз удома, дивився телевізор і гладив би дружину по ніжці».

Ніякого копа. Тільки неясні обриси, може, просто плід уяви, але найпевніше це щури. Полу дуже хотілося розслабитись.

О, яка ж довга ніч його чекає.

Він ненадовго задрімав, а коли прокинувся, то зрозумів, що сильно сповз на лівий бік, а голова звісилась, наче в п’янички. Він випростався, і ноги голосно послали його під три чорти. Він узяв своє підкладне судно, випорожнився та з легким занепокоєнням зрозумів, що, мабуть, підхопив інфекцію сечовивідних шляхів. Він став таким уразливим. Уразливим до, бляха, усього . Він відклав судно й знову взявся за шприц.

«Легка доза скополаміну, як сказала Енні. Ну, може й так. А може, вона влила туди вбивчу дозу якоїсь наркоти. Як вона зробила з тими бідолахами, на кшталт Ерні Гоняра та Квіні Боліфант».

Він злегка всміхнувся. Невже це так погано? Пролунала гучна відповідь: «НІ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!» Було б навіть добре. Палі зникли б назавжди. Не було би відпливів. Ніколи.

З цією думкою Пол намацав пульс на лівому стегні і, хоча ніколи раніше не робив собі уколів, зараз управився вміло, навіть хвацько.

Він не помирав і не засинав. Біль пішов, і Пол полинув геть, почуваючись відірваним від власного тіла, наче куля чистої думки на довгій мотузці.

«Ти сам собі Шехерезада», — подумав він і поглянув на жаровню. Йому уявлялися марсіяни, що палили Лондон смертоносними променями.

Раптом він згадав пісню, дискотечну мелодію, здається, групи «Траммпс»[154]: «Палай, лялечко, палай, гори, мамцю…»

Щось спалахнуло.

Якась ідея.

«Гори, мамцю…»

Пол Шелдон заснув.

Коли він прокинувся, підвал був залитий попелястими ранковими променями. На таці, яку Енні лишила для Пола, сидів величезний щур і, згорнувши сірий хвіст навколо тулуба, гриз шматочок сиру.

Пол закричав, смикнувся, знову закричав, і ноги почали наливатися болем. Щур утік.

Вона залишила йому кілька пігулок. Він розумів, що новріл мало допоможе, але це було краще, ніж нічого.

«Окрім того, болітиме чи не болітиме, час для ранкової дози, еге ж, Поле?»

Він запив дві облатки пепсі, а потім відкинувся назад, від чого в ділянці нирок з’явився глухий пульсуючий біль. Він точно щось тут підхопив. От круто. Супер.

«Марсіяни, — подумав він. — Марсіянські машини смерті».

Він підвів очі на триніжок, сподіваючись, що в ранковому світлі той буде більше схожим на жаровню: жаровня та й по всьому. Але Пол із подивом виявив, що силует і досі нагадував одну з невпинних руйнівних машин Веллса.

«Тобі вчора думка запала… Що ж то було?»

І він знову згадав пісню, яку виконували «Траммпс».

«Палай, лялечко, палай, гори, мамцю!»

«Та ну? І що ж це за мамця така? Вона навіть свічки тобі не лишила. Ти навіть бздіння підпалити не можеш».

І тут надійшло послання від хлопців з цехів.

«Не треба зараз чи просто тут нічого палити».

«Про що це ви, в біса, мовите, хлопці? Хоч натякніть».

І осяяння прийшло, прийшло одразу, як і всі геніальні ідеї, таке гладеньке, чепурненьке й абсолютно беззаперечне у своїй зловісній досконалості.

«Гори, мамцю…»

Він глянув на жаровню. Здавалося, мав повернутися біль від спогадів про те, що вона йому зробила, — що вона змусила його зробити. Полу дійсно стало боляче, але відчуття було слабке й приглушене, нирки стугоніли набагато сильніше. Що вона там учора казала? «Усе, що я зробила, так це вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу ».

Дивно, але, з якогось погляду, Енні сказала правду. Можливо, він занадто переоцінив принади «Швидких автівок».

«Годі шукати виправдання, Поле, — нашіптувала йому якась частина свідомості . — Якщо ти коли-небудь звідси виберешся, то таким самим чином зможеш себе переконати, що тобі не так уже й погано живеться без лівої ноги. Чорт забирай, менше нігтів підрізати! А протези зараз роблять дивовижні. Ні, Поле, то була збіса хороша книжка і збіса хороша нога. Не будемо себе обманювати».

І одночасно глибша частина його свідомості підозрювала, що саме такі думки скидаються на брехню .

«То годі брехати, Поле. Говори правду, щоб йому. Ти ж не станеш обманювати самого себе. Чоловік, який пише книжки, як оце ти, такий чоловік може обдурити всіх, і тому йому ніколи не можна обманювати себе. Смішно, звичайно, але це справді так. Як зав’язнеш у цьому лайні, то накривай друкарську машинку рядниною та переучуйся на брокера чи щось у цьому роді, а на кар’єрі письменника можеш поставити хрест».

Так де ж правда? Правда , якщо розбиратися по суті, полягала в тому, що недбале ставлення критиків до його робіт зробило з Пола «письменника популярного жанру» (наскільки він розумів, цей титул стояв лише на один щабель вище за «писаку»), і це завжди його ображало. Таке тавро не відповідало його уявленню про себе як про Серйозного Письменника, який пише лайняні сентиментальні романи, щоби спонсорувати свою (вступає духовий оркестр!) СПРАВЖНЮ ТВОРЧІСТЬ! Чи він ненавидів Мізері? Чи ненавидів її по-справжньому? Якщо так, то чому він так легко зісковзнув у її світ? Не просто легко, а з блаженним полегшенням, ніби пірнув у теплу ванну з хорошою книжкою в одній руці та пляшкою холодного пива в другій. Можливо, він ненавидів її лише тому, що обличчя Мізері на суперобкладинці завжди відтіняло його власний портрет і критики не мали змоги розгледіти, що перед ними — майбутній Майлер або Чивер[155], що вони мали справу з важкоатлетом від словесності. А чи не трапилося в результаті, що його «серйозна робота» перетворилася на спосіб самовираження, на крик душі? «Подивіться на мене! Подивіться, як гарно я пишу! Агов, люди! Тут я веду мову від різних персонажів! А тут у мене — потік свідомості! Це моя СПРАВЖНЯ ТВОРЧІСТЬ, ви, лайноголові! Не СМІЙТЕ відвертатися від мене! Не СМІЙТЕ, ви, кукурікнуті паскудники! Не СМІЙТЕ відвертатися від моєї СПРАВЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ! Не СМІЙТЕ, інакше я…»

Що? Інакше ти що? Відріжеш їм ноги? Відпиляєш пальці?

Раптом Пола пробрали дрижаки. Йому знову захотілося випорожнитися. Він схопив судно, і, зрештою, йому це вдалося, хоча боліло гірше, ніж минулого разу. Під час сечовипускання він стогнав і продовжував стогнати навіть тоді, коли управився.

Нарешті почав діяти благодатний новріл. Пола потягнуло на сон.

Крізь важкі, напівопущені повіки він глипнув на жаровню.

«А що б ти відчув, якби вона змусила тебе спалити “Повернення Мізері”?» — шепнув йому внутрішній голос, і Пол злегка здригнувся. Поринаючи в дрімоту, він усвідомив, що так, йому б дуже боліло. У порівнянні з цими муками біль від утрати «Швидких автівок» радше скидався на інфекцію нирок, аніж на агонію від утрати кінцівки, коли Енні рубанула сокирою та відтяла ногу, редагуючи форму його тіла.

Але ще він усвідомив, що питання полягало не в цьому.

Питання полягало в тому, що тоді відчуватиме Енні .

Біля жаровні стояв стіл. На ньому виднілося з півдюжини банок і бляшанок.

Одна з бляшанок містила горючу суміш для вугільних брикетів.

«А що, як Енні кричатиме від болю? Тобі цікаво, як це звучатиме? Тобі взагалі цікаво? Люди з давніх-давен кажуть, шо помста — це така страва, яку краще подавати холодною, але на той час «Вогонь Нашвидкуруч від Ронсонів»[156] іще не винайшли».

Пол подумав: «Гори, мамцю…» і заснув. На його блідому, виснаженому обличчі з’явилася легка усмішка.

Коли того дня о чверть на третю повернулася Енні, її кучеряве волосся було прим’яте навколо голови у формі мотоциклетного шолома. Вона перебувала в мовчазному настрої, який, скоріше, свідчив про втому й задумливість, аніж про депресію. Коли Пол запитав, чи вдалою була її поїздка, вона кивнула.

— Так, гадаю, тепер усе гаразд. Я ніяк не могла завести моторолера, інакше повернулася б іще годину тому. Якісь негаразди зі свічками запалювання. Як твої ноги, Поле? Хочеш іще один укол перед тим, як я віднесу тебе нагору?

Після двадцяти годин, проведених у цій вогкості, ноги крутило так, неначе їх потикали іржавими цвяхами. Йому дуже хотілося отримати ще один укол, але не тут. Тільки не в підвалі.

— Гадаю, я можу потерпіти.

Вона повернулася до нього спиною та сіла навпочіпки.

— Гаразд, тримайся. Але пам’ятай, що я тобі казала про міцні обійми й таке інше. Я дуже втомилася і можу неправильно відреагувати на усілякі жарти.

— Мені й так не до сміху.

— Добре.

Хрокнувши, Енні підняла Пола, і йому довелося закусити губу, щоби не закричати від агонізуючого болю. Поки вона йшла долівкою до сходинок, то повернула голову кудись убік, і він зрозумів, що вона позирає (мабуть, що позирає) на стіл, заставлений бляшанками. Вона недовго туди дивилася, немов мимохідь, але Полу здавалося, наче вона витріщалася цілу вічність. Він був упевнений, що Енні помітить відсутність бляшанки з горючою сумішшю. Зараз остання була запхана глибоко під спіднє Пола. Уперше за багато місяців після першої покражі він нарешті спромігся вкрасти щось іще… і якщо її руки зісковзнуть, коли вона буде тягти його по сходах, то вони намацають не лише його худорляву дупу.

Енні відвела погляд від столу, і вираз на її обличчі анітрохи не змінився. Пол відчув таке полегшення, що навіть довгий, важкий підйом сходами до комори минув майже безболісно. Хоча Вілкс завжди могла вдати, що нічого не сталося, але Пол гадав (сподівався ), що цього разу він її обдурив.

Що цього разу він дійсно її обдурив.

— Мабуть, я таки не відмовлюся від уколу, Енні, - сказав Пол, коли вона поклала його назад у ліжко.

Вона уважно поглянула на його бліде спітніле обличчя, а потім кивнула та вийшла з кімнати.

Щойно вона зникла з очей, Пол витягнув бляшанку з-під трусів і запхав під матрац. Він нічого туди не ховав відтоді, як вона знайшла ніж, і не збирався надовго залишати там горючу суміш. Вона пролежить під матрацом до вечора. А тоді він перекладе її до іншого, більш надійного місця.

Повернулася Енні та зробила йому укол. Потім вона поклала на підвіконня блокнот і кілька нагострених олівців та підкотила крісло до ліжка.

— Ось, — мовила вона. — А я піду спати. Якщо приїде якась машина, я її почую. Якщо ж нас ніхто не потурбує, то я, напевно, просплю аж до ранку. Якщо захочеш пересісти в крісло та писати від руки — ось твій візок. Рукопис лежить тут, на підлозі. Хоча я б дуже не радила підводитися, поки твої ноги трохи не зігріються.

— Зараз я все одно не зможу сидіти, але, мабуть, трохи попрацюю вночі. Я розумію, коли ти кажеш, що в нас обмаль часу.

— Я дуже рада, Поле. Як гадаєш, коли ти закінчиш?

— За звичних обставин я сказав би, що через місяць. Якщо такими темпами, як зараз, то за два тижні. Якщо працювати на межі можливостей — п’ять днів. Або тиждень. Текст ряснітиме помилками, але кінцівка буде написана.

Енні зітхнула та зосереджено подивилася на власні руки.

— Я знаю, що в нас лишилося менше двох тижнів.

— Було б непогано, якби ти мені дещо пообіцяла.

Вона подивилася на нього без злоби чи підозри, просто з подивом.

— Що саме?

— Не читати, поки я не закінчу… чи поки не доведеться… сама розумієш…

— Зупинитися?

— Так. Поки не доведеться зупинитися. Таким чином, ти зможеш дочитати роман цілісно, а не уривками. Так книжка справить більше враження.

— Це буде захоплива кінцівка, правда?

— Так, — посміхнувся Пол. — Від захоплення в жар кидатиме.

Того ж вечора, годині о восьмій, він обережно пересів у візок. Він прислухався, але згори не долинало ані звуку. Пол нічого не чув з того часу, як о четвертій у її кімнаті рипнули пружини — на знак того, що Енні вляглася спати. Мабуть, вона дійсно дуже втомилася.

Пол дістав бляшанку з сумішшю та покотився до вікна, де розташовувався його імпровізований письменницький табір: ось машинка зі щербатою посмішкою, в якій бракувало трьох зубів, ось кошик для паперів, ось олівці, блокноти, друкарський папір, купи чернеток, половину з яких він використає, а інша частина піде в сміття.

Тобто пішла би. Колись.

Тут, ніким не помічені, були двері в інший світ. Саме тут сидів його власний привид, який розпадався на безліч нерухомих світлин, які варто було швидко прогорнути — і вони створювали ілюзію діяльності.

Легкими, звичними рухами він спрямував візок між неохайними купами паперу та блокнотів, ще раз прислухався, а потім нагнувся та витягнув шматок плінтуса завдовжки дюймів вісім. Десь місяць тому він зауважив, що плінтус ненадійно тримається на місці, і, судячи з тонкого шару пилу («Треба теж понатягувати волосин — про всяк випадок», — подумав він), Енні нічого не знала про розхитану планку. За плінтусом виявилася вузенька виїмка, в якій не було нічого, окрім пилу та мишачого посліду.

Він поклав у виїмку «Вогонь Нашвидкуруч» і прикрив плінтусом. На одну моторошну мить йому здалося, що планка виступає поміж сусідніх (Господи! Вона ж, бляха, усе бачить!), але потім дерево ковзнуло на старе місце.

Деякий час Пол придивлявся до плінтуса та зрештою розгорнув блокнот, узяв олівець і знайшов діру в папері.

Він писав без упину наступні чотири години, поки не затупились усі три олівці, які вона йому нагострила. Тоді він покотився до ліжка, забрався в нього та одразу заснув.

Джеффрi здавалося, що його руки починали горsти бiлим палом. Вiн стояв у затiнку, бiля хатини, що останнi п’ять хвилин належала Красеню М’Чiбi, та тримав на головi весiльну скриню, вiд чого скидався на схудлого циркового силача.

Щойно вiн вирiшив, що Гезекая не зумiв сказати нiчого, що би змусило М’Чiбi вийти з хатинки, пролунав якийсь шерхiт. Джеффрi подався вперед, i м’язи рук судомно здригнулися. Вождь Красень М’Чiбi був Хранителем вогню, i всерединi його помешкання зберiгалося бiльше сотнi факелiв, умочених у щiльну, липку смолу. Чагарники, що росли в цiй мiсцевостi, видiляли особливий сiк, який бурка називали чи то Вогняною олiєю, чи то Вогненно-кривавою олiєю. Як i бiльшiсть простих мов, говiрка бурка була цiлком незбагненною. Проте, як би не називалася ця штука, у хатинi було достатньо смолоскипiв, аби спалити все селище. Воно би горiло, наче опудало Гая Фокса, себто якби в Джеффрi вийшло знешкодити М’Чiбi.

Бийте, не полошiться, маса Джефф’i, сказав був Гезекая. М’Чiбi, вiн пiде перше, бо хазяїн вогню. Гезекая, вiн пiде друге. То не чекайте, як блиснуть мої злотi зуби! Трощiть тому клятому паскуднику голову, й хутчiш!

Але коли Джеффрi таки почув, що вони йдуть, то на мить пройнявся сумнiвом, незважаючи на агонiю, що скувала йому руки. А раптом зараз, просто зараз, лише…

Рука з олівцем застигла у повітрі, щойно Пол уловив наростаючий гул автомобільного двигуна. Він почувався напрочуд спокійно, і найсильнішою емоцією було легке роздратування від того, що його перервали саме тієї миті, коли він почав пурхати, як метелик, і жалити, як бджола[157]. У коридорі почувся тупіт Енні.

— Сховайся.

Її обличчя було напруженим і похмурим. На плечі гойдалася розстібнута сумка кольору хакі.

— Схов…

Вона замовкла й побачила, що Пол уже відкотив крісло від вікна. Енні переглянула, чи на підвіконні не залишилося його речей, а потім кивнула.

— Це поліція штату, — попередила Вілкс.

Вона здавалася трохи знервованою, але тримала себе в шорах. Її сумка висіла напохваті біля правої руки.

— Ти будеш гарно поводитися, Поле?

— Так, — сказав він.

Очі Вілкс зосереджено вивчали його обличчя.

— Я тобі повірю, — нарешті мовила вона, відвернулась, вийшла та зачинила двері, не замкнувши їх на ключ.

Автомобіль звернув на під’їзну доріжку, і рівне, сонне гарчання здоровенного мотора «Плімута 422»[158] звучало, немов у рекламі. Пол почув, як зі стуком зачинилися двері на кухню, і підкотив візок до вікна так, аби перебувати в тіні, але в той же час мати змогу спостерігати, що відбувалося надворі. Патрульна машина зупинилася майже впритул до Енні, і мотор заглух. Водій вийшов з автомобіля та зупинився практично на тому самому місці, де стояв юний поліцейський, коли промовив свої останні чотири слова… але на цьому схожість закінчувалася. Той коп був худорлявим молодиком, якому щойно перевалило за двадцять. Поліцейський-новачок, що отримав марудне завдання йти по холодному сліду якогось придуркуватого письменника, який потрапив в аварію, а потім або загув у лісі, або очманіло поплентався вздовж дороги, виставивши вгору великого пальця.

Тепер, розправляючи широченні, наче сволоки, плечі, з-за керма патрульної машини вибирався коп, якому на вигляд було років сорок. Його обличчя нагадувало гранітну плиту, на якій пролягли тріщини-зморшки, що розповзалися біля очей та куточків рота. Енні була великою жінкою, але поруч із цим здорованем видавалася майже мініатюрною.

Була ще й друга відмінність. Поліцейський, якого вбила Енні, приїхав сам. А зараз із пасажирського сидіння виліз маленький сутулий чоловік із тонким білявим волоссям. На ньому був цивільний одяг.

«Давид і Голіаф. Мутт і Джеф[159]. Господи Ісусе», — подумав Пол.

Чоловік у цивільному не просто обійшов, а скоріше задріботів довкола машини. Він здавався старим і втомленим, наче йому дуже хотілося спати… якби не прозорі блакитні очі. Вони були жвавими, помічали все й одразу. Пол вирішив, що він, мабуть, дуже спритний.

Чоловіки стояли по обидва боки від Енні, і вона щось розповідала їм. Спочатку Енні зверталася до Голіафа (дивлячись на нього знизу вгору), а потім заговорила до Давида (поглядаючи зверху вниз). Пол загадався, що трапиться, якщо він знову розіб’є вікно та знову вдарить на сполох. Він дав вісім шансів із десяти, що вони її візьмуть. Так, вона спритна, але їй було все одно далеко до кремезного поліцейського, який, мабуть, голими руками вивертав невеличкі деревця з землі. А сомнамбулічна хода чоловіка в цивільному так само оманлива, як і його сонний вигляд. Пол вирішив, що вони її візьмуть… але крик, що може відволікти їхню увагу, зовсім не здивує Енні, і це дасть їй фору.

Пальто на чоловікові в цивільному. Воно було застебнуте на всі ґудзики, незважаючи на спеку. Якщо Енні поцілить Голіафа першим, то певно що встигне випустити кулю просто в обличчя Давиду, поки він буде розстібати своє бякотне пальто, аби дістати пістолет. Більше того, це пальто свідчило, що Енні була права — поки відбувалася звичайна перевірка.

Поки що.

«Знаєш, я його не вбивала. Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий…»

Чи вірив він у це? Ні, звісно, що ні. Але виникло якесь гостре, хворобливе відчуття провини — наче його різко штрикнули ножем. Чи буде він тримати рота на замку тільки тому, що існує лише два шанси з десяти, що вона впорається з обома копами?

Пол знову відчув швидкий укол провини і заспокоївся. Він також знайшов відповідь — ні. Він би хотів вважати, що зробив цей вибір виключно через людяність, але все було не так. Усе було ясно як день: він хотів власноруч помститися Енні Вілкс. «Вони тільки й можуть, що засадити тебе у в’язницю, стерво ти таке, — подумав він . — А я знаю, як зробити тобі боляче».

Звісно, завжди існувала ймовірність, що вони щось запідозрять. Зрештою, підозрювати — їхня робота, до того ж вони мали ознайомитися з біографією Енні. І якщо справи повернуться саме таким чином, то нехай… але Полу спало на думку, що навіть цього разу вона могла б уникнути покарання.

Зрештою, він дізнався все, що можна було дізнатися. Після тривалого відпочинку Енні постійно слухала радіо, і головною новиною було зникнення поліцейського на ім’я Двейн Кушнер. Той факт, що він розшукував відомого письменника Пола Шелдона, був згаданий, але Кушнера жодним іншим чином не пов’язували з Полом, навіть побічно. Принаймні, поки що.

Весняна відлига покрутила та попідкидала «камаро», змивши його миль на п’ять униз за течією. Може, він пролежав би де-небудь у лісі ще місяць чи рік, якби не щасливий збіг обставин. Двоє патрульних на гелікоптері Національної гвардії вирушили в запланований обліт (власне, вони видивлялися нелегальні поля конопель) та помітили сонячний відлиск, що відбивався від уламків лобового скла «камаро». Вони приземлилися на найближчій галявині, аби подивитися, що це блищить. Серйозність першої аварії була замаскована вм’ятинами, які з’явилися після того, як машина беркицьнула вниз річкою до місця своєї останньої парковки. Якщо в машині й виявили кров для судової експертизи (якщо її взагалі хтось проводив), то в новинах про це не згадувалося. Пол розумів, що навіть ретельний обшук не допоможе виявити достатньо зразків для аналізу, бо автомобіль наскрізь промок під час відлиги, яка змила всі докази.

А всі зусилля поліції штату Колорадо були спрямовані на пошуки Двейна Кушнера, доказом чого, на думку Пола, слугував візит цих двох чоловіків. Досі всі допити зводилися до трьох незаконних речовин: самогону, марихуани та кокаїну. Зрештою, під час пошуків письменника-втікача Кушнер міг випадково наштовхнутися на незаконну плантацію, чи перегонку, чи склад наркотиків. І коли надія знайти Кушнера живим почала зникати, постали питання про те, хто взагалі відпустив його самого на це завдання. Пол сумнівався, що уряд штату Колорадо мав достатньо коштів для забезпечення кожного патрульного напарником, але було очевидно, що поліція таки почала прочісувати місцевість у пошуках Кушнера. Дуже ретельно.

Голіаф указав рукою на будинок. Енні знизала плечима та похитала головою. Потім заговорив Давид. За мить Енні кивнула й повела їх доріжкою до дверей кухні. Пол почув, як скрипнули завіси, і гості з господинею увійшли в будинок. Від тупоту стількох ніг Полу стало не по собі, ніби відбувалася якась профанація.

— О котрій він до вас заїжджав? — запитав Голіаф. Це напевне був Голіаф. Він говорив прокуреним голосом із гуркітливим акцентом Середнього Заходу.

Енні сказала, що близько четвертої. Плюс-мінус кілька хвилин. Вона тоді щойно закінчила підстригати моріжок, а наручного годинника з собою не взяла. А ще було жарко, як у пеклі, це вона добре пам’ятала.

- І скільки він тут пробув, місіс Вілкс? — запитав Давид.

- Міс Вілкс, якщо ваша ласка.

— Перепрошую.

Енні сказала, що вона точно не пам’ятає, але недовго. Може, хвилин п’ять.

- І він показав вам фотографію?

Енні відповіла, що так, саме тому він і приїжджав. Пол дивувався, як ладно вона говорила, як люб’язно.

- І ви впізнали чоловіка на тій фотографії?

Енні сказала, що, звичайно, це був Пол Шелдон, вона його одразу впізнала.

— У мене є всі його книжки, — додала вона, — вони мені дуже подобаються. Це трохи засмутило офіцера Кушнера. Він сказав, що тоді я неодмінно маю розуміти, про кого йдеться. Він здавався дуже пригніченим. А ще йому було дуже жарко.

— Так, день видався спекотний, атож, — підтвердив Голіаф, і Пол здригнувся від того, як близько пролунав його голос. Це у вітальні? Так, майже напевне, що у вітальні. Цей поліцейський рухався, наче рись, незважаючи на велетенські габарити. Коли відповіла Енні, її голос пролунав іще ближче. Копи ходили по вітальні, а Енні слідувала за ними. Вона їх не запрошувала, вони самі зайшли. Аби все оглянути.

Хоча її ручний письменник перебував менш ніж за тридцять п’ять футів від них, Енні зберігала спокій. Вона розповіла, що запропонувала молодому патрульному зайти на чашечку холодної кави, але він сказав, що не може. Тоді вона запитала, чи не хоче він узяти з собою пляшку охолодженої…

— Будь ласка, не розбийте! — вискнула Енні, уриваючи власну розповідь. — Я люблю свої фігурки, а деякі з них дуже крихкі.

— Пробачте, мем.

Це, певно, був Давид. Він тихенько шепотів зніченим, трохи здивованим голосом. За інших обставин такий тон видався би кумедним як на поліцейського, але обставини не були іншими, і Полу було не до сміху. Він виструнчився в кріслі, прислухаючись до тихого клацання, коли щось обережно поставили на місце (можливо, пінгвіна на льодині). Він міцно учепився за бильця крісла. Пол уявив собі, як Енні скубе сумочку на плечі. Він чекав, що один із поліцейських, мабуть що Голіаф, запитає, що, чорт забирай, у неї там таке.

А потім почнеться стрілянина.

— Що ви говорили? — запитав Давид.

— Що я запропонувала йому взяти з собою пляшечку охолодженої пепсі, бо того дня було дуже жарко. Я завжди тримаю напої в холодильнику під морозилкою, аби вони вистигли, але не перетворилися на кригу. Він сказав, що це було би дуже мило з мого боку. Дуже чемний юнак. Чому його відпустили без напарника, не знаєте?

— Він випив пепсі тут? — запитав Давид, ігноруючи її запитання. Його голос усе наближався. Він перетнув вітальню. Полу не потрібно було заплющувати очі, аби уявити, як він там стоїть, зазирає у короткий коридорчик, що вів повз ванну кімнату та впирався у двері гостьової. Пол випрямився, напружився. На худій шиї навіжено пульсувала артерія.

— Ні, - спокійно вела далі Енні. — Він узяв її з собою. Сказав, що йому треба їхати далі.

— А там що? — запитав Голіаф. Пролунали два лункі перестуки підборів, ніби коп переступив із килима на голу дерев’яну підлогу коридору.

— Ванна й вільна кімната. Я там іноді сплю, коли дуже спекотно. Можете перевірити, якщо хочете, але обіцяю, що в мене немає поліцейських, прив’язаних до ліжка.

— Ні, мем, звісно, що ні, - сказав Давид, і (невже!) його голос і звуки кроків стали віддалятися в напрямку кухні. — Може, він здавався схвильованим, ніби його щось непокоїло?

— Аж ніяк, — відповіла Енні, - тільки розгубленим та виснаженим від спеки.

Пол знову почав дихати.

— Може, він був чимось заклопотаний?

— Ні.

— Він не сказав, куди збирався поїхати потім?

Хоча поліцейські, звісно, цього не помітили, натреноване вухо Пола вловило найменший натяк на непевність — може, Енні готувалась до раптової атаки, а може, вирішила перечекати.

— Ні, - мовила вона нарешті. — Хоча він подався на захід, тому припускаю, що він поїхав на Спрінгерс-роуд, де стоять кілька ферм.

— Дякую за співпрацю, мем, — сказав Давид. — Може, ми ще завітаємо до вас.

— Гаразд, — погодилась Енні, - я не проти. Останнім часом до мене рідко хто навідується.

— Ви не заперечуєте, якщо ми оглянемо ваш сарай? — раптом запитав Голіаф.

— Звісно, що ні. Але не забудьте привітатися, коли ввійдете.

— З ким привітатися, мем? — запитав Давид.

— Ну, із Мізері, - відказала Енні, - із моєю свинею.

Енні стояла у дверях, пильно вдивляючись у Пола, так пильно, що до його обличчя почала приливати кров і йому здалося, наче щоки розпашілись. Пара поліцейських відбула п’ятнадцять хвилин тому.

— Побачила щось зелене?[160] — запитав нарешті Пол.

— Чому ти не кричав?

Сідаючи в патрульну машину, обидва копи злегка торкнулися своїх капелюхів, але жоден не всміхнувся. Пол сидів далеко від вікна, але все одно встиг помітити вираз їхніх очей. Вони точно знали, хто така Енні Вілкс.

— Я все чекала, коли ж ти закричиш. Вони б навалилися на мене, як снігова лавина.

— Може, так. А може, й ні.

— То чого ти не кричав?

— Енні, якщо ти все своє життя гадала, що з тобою завжди має траплятися щось погане, то колись усе має статися навпаки.

— Не мудруй зі мною!

Він зрозумів, що під її удаваною байдужістю ховається збентеження. Мовчання Пола не дуже гарно вписувалось у її уявлення про існування в цьому світі, який здавався їй ареною Чемпіонату з Боротьби: Чесна Енні проти вдвічі бридкішої, втричі капоснішої команди під назвою «Кукурікнуті Паскудники».

— Ніхто й не мудрує! Я обіцяв, що триматиму рота на замку, тож так і зробив. Я хочу закінчити свою книжку в мирі та злагоді. І я хочу закінчити її для тебе.

Вона підозріливо глянула на нього. Вона хотіла вірити, але боялася… і зрештою все одно повірила. І вона не помилилася, бо він казав правду.

— Тоді займися справою, — м’яко сказала Енні. — Негайно займися. Ти бачив, як вони дивилися на мене.

Протягом наступних двох днів життя протікало так само, як і до Двейна Кушнера. Можна було подумати, що інциденту з Кушнером узагалі ніколи не було. Пол майже весь час писав. Наразі він відмовився від друкарської машинки. Без жодних коментарів Енні переставила її на камінну поличку, під фотографію Тріумфальної арки. За ці два дні він списав три великі блокноти. Залишився тільки один. Коли Пол його закінчить, доведеться перейти на записники малого формату. Енні нагострила йому з півдюжини олівців «Беррол Блек Ворріор», і він затупив їх усі, і вона нагострила їх знову. Грифелі поступово вкорочувалися, а він сидів на сонці біля вікна, схилившись над роботою, іноді машинально чухаючи великим пальцем правої ноги простір, де мала бути його ліва ступня. Пол дивився крізь діру в папері. Вона знову широко розчахнулася, і сюжет стрімко, наче на ракетних санчатах, рухався до розв’язки. Пол ясно бачив, як три групи людей шукають Мізері в заплутаних переходах за чолом ідола: дві намагаються її вбити, а третя — Єн, Джеффрі та Гезекая — хочуть її врятувати… поки внизу горить селище бурка, а вцілілі аборигени згуртувалися біля одного з виходів, біля лівого вуха ідола, щоб розправитися з кожним , хто вибереться зі скелі живим.

Цей гіпнотичний транс було грубо порушено, але не зруйновано на третій день після візиту Давида та Голіафа, коли на під’їзній доріжці Енні з’явився фургон «форд» кремового кольору з надписом на боці «Кей-ті-кей-ей/Ґранд-Джанкшн»[161]. Багажник ломився від відеоапаратури.

— О, Боже! — сказав Пол, заклякнувши одразу від подиву, жаху та іронії. — А це що за срака-банька?

Не встиг фургон зупинитися, як одна зі стулок задніх дверей відчинилася навстіж і з неї вистрибнув хлопець у поношених брюках і футболці з логотипом «Ґрейтфул Дед»[162]. У руці в нього було щось велике й чорне, що він тримав за руків’я, наче пістолет, і спочатку Пол вирішив, що то був револьвер для набоїв зі сльозогінною сумішшю. Потім хлопець скинув цю штуку на плече та спрямував її на будинок, і тоді Пол збагнув, що це була міні-камера. З переднього пасажирського сидіння вистрибнула молода симпатична жінка, поправила вибілене перекисом волосся та на хвилину затрималася біля дзеркала заднього огляду, аби кинути останній оцінний погляд на свій макіяж. Потім вона приєдналася до оператора.

Очі зовнішнього світу, від яких останніми роками Леді Дракону вдавалося висковзати, тепер знову невблаганно обернулися до неї.

Пол швидко відкотився назад, сподіваючись, що вчасно встиг це зробити.

«Ну, якщо ти хочеш напевне про це дізнатися, то подивись новини о шостій», — подумав він і підняв обидві руки до рота, аби приглушити гиготіння.

Двері в кухні з грюкотом відчинилися, а потім захряснулися.

— Забирайтеся звідси під три чорти! — заволала Енні. — Забирайтеся геть з моєї землі!

Пролунав приглушений голос:

— Місіс Вілкс, дайте нам кілька…

— Я зараз кілька разів поцілю ваші кукурікнуті дупи , якщо не заберетеся звідси!

— Місіс Вілкс, я Гленна Робертс із «Кей-ті-кей-ей»…

— А мені нема до цього діла, хоч би ви були Джон Джонович Ісус Христос із Марса! Забирайтеся з моєї землі, або я вас ПОВБИВАЮ!

— Але…

Бабах!

«Ой Енні ой Господи Ісусе Енні вбила це дурне дівчисько…»

Пол знову підкотився до вікна та визирнув крізь шибку. У нього не було вибору: він мав усе побачити. Він відчув хвилю полегшення. Енні вистрілила в повітря. І, здається, цього попередження було достатньо. Гленна Робертс, пригнувши голову, уже залізала у фургон. Оператор спрямував об’єктив на Енні, а вона направила на нього рушницю. Оператор вирішив, що йому хочеться ще хоч раз побувати на концерті улюбленого гурту, кинув знімати Леді Дракона та похапцем шмигнув на заднє сидіння автомобіля. Перш ніж він устиг зачинити дверцята, фургон почав розвертатися під’їзною доріжкою.

Енні стояла, спостерігаючи за їх від’їздом і стискаючи рушницю в руці, а потім розвернулася та попленталася до будинку. Почувся стук — Енні поклала рушницю на стіл і попрямувала до кімнати Пола. Він відзначив, що вигляд Вілкс гірший, ніж будь-коли: змучене бліде обличчя, очі не знаходили собі місця.

— Вони повернулися, — прошепотіла вона.

— Не переймайся так.

— Я знала, що всі ці паскудники повернуться. Так і сталося.

— Вони вже поїхали, Енні. Ти їх прогнала.

— Вони ніколи не поїдуть. Хтось їм повідомив, що перед зникненням поліцейський завітав до Леді Дракона. Тож вони поспішили сюди.

— Енні…

— Знаєш, чого вони хочуть? — запитала вона.

— Звісно. Я мав справу з пресою. Вони хочуть ті самі дві речі, що й завжди: аби ти лажанувся під час прямого ефіру та хтось інший платив за їхнє мартіні протягом Щасливої години[163]. Але, Енні, тобі треба заспо…

- Ось чого вони хочуть, — сказала вона та піднесла до чола зігнуті пальці. Потім різко, несподівано сіпнула долоню вниз, і на її обличчі з’явилися чотири криваві борозни. По бровах, щоках і носі заструменіла кров.

— Енні! Припини!

- І ось чого!

Лівою рукою вона шльопнула себе по лівій щоці — так сильно, що залишився відбиток.

- І ось чого!

На праву щоку припав іще сильніший ляпас, навіть бризнули крапельки крові з подряпин від її нігтів.

— ПРИПИНИ! — закричав Пол.

— Ось чого вони хочуть! — закричала Енні у відповідь.

Вона підняла руки до чола та притиснула їх до ран. Пальці почервоніли. Якусь мить вона простягала до нього закривавлені долоні, а потім важкою ходою вийшла з кімнати.

Багато, дуже багато часу спливло, перш ніж Пол знову повернувся до книжки. Спочатку робота просувалася повільно, бо йому не давав спокою образ Енні, яка вишкрібала на обличчі криваві борозни. Пол подумав, що писати все одно не вийде, що робочий день на сьогодні закінчився, але роман знову захопив його, і він провалився крізь діру в папері.

Як часто траплялося останніми днями, він поринув туди з відчуттям блаженного полегшення.

Другого дня приїхало ще більше поліції: цього разу місцеві патрульні. З ними був худий чоловік із валізою, в якій могла міститися тільки машинка для стенографування. Енні стояла з ними на доріжці та слухала їх спокійно й безпристрасно. Потім вона повела їх на кухню.

Пол сидів нишком, поклавши маленький блокнот на коліна (останній великий він закінчив іще вчора ввечері), і прислухався до голосу Енні, яка давала ті самі свідчення, що вона була переповіла Давиду та Голіафу чотири дні тому. Пол подумав, що цього разу їй влаштували мало не перехресний допит. Він був вражений і навіть збентежений, коли зрозумів, що йому трохи шкода Енні Вілкс.

Поліцейський із Сайдвіндера, який ставив найбільше запитань, почав розмову з нагадування, що Енні має право відмовитися давати свідчення без адвоката. Енні відхилила пропозицію та повторила свою історію. Полу не вдалося виявити жодних розбіжностей.

Вони просиділи на кухні півгодини. Перед від’їздом один з копів поцікавився, звідки у неї на лобі такі жахливі подряпини.

— Це я уві сні зробила, — відповіла вона. — Кошмар привидівся.

— Про що? — запитав поліцейський.

— Наснилося, що люди згадали про моє існування та почали знову турбувати мене своїми візитами.

Коли вони поїхали, Енні зайшла до Пола. Її обличчя було байдужим, тістоподібним і хворобливим на вигляд.

— Тут у нас справжній Ґранд Сентрал[164], - зауважив Пол.

Вона не усміхнулася.

— Скільки ще тобі лишилося?

Він замислився, поглянув на купу машинописних аркушів, на якій височів іще один стос списаних від руки, а потім підвів очі на Енні.

— Два дні, - сказав він, — може, три.

— Наступного разу вони прийдуть з ордером на обшук, — мовила вона та вийшла з кімнати, перш ніж він устиг щось відповісти.

Того ж вечора, десь о чверть на дванадцяту, Енні зайшла до Пола й сказала:

— Ти мав бути в ліжку ще годину тому.

Він підвів голову, вириваючись із глибокого сну, в якому Джеффрі (головний герой останніх кількох розділів) щойно зустрівся віч-на-віч із жахливою бджолиною маткою, з якою йому доведеться битися на смерть, аби врятувати життя Мізері.

— Я недовго, — пообіцяв він. — Скоро лягатиму спати. Треба дещо записати, інакше потім забуду.

Він потрусив рукою, яка набрякла та боліла. Велика тверда пухлина, чи то мозоль, чи то пухир, виросла на внутрішній стороні його вказівного пальця, яким Пол притискав олівець. Він приймав пігулки, і вони полегшували біль, але також затьмарювали свідомість.

— То ти кажеш, гарна буде кінцівка? — м’яко запитала вона. — Дійсно гарна. Ти ж уже пишеш не тільки для мене, так?

— О, ні, - сказав він.

Пол насилу стримався, аби не додати: «Я ніколи не писав для тебе, Енні, чи для всіх тих людей, які підписують листи фразою «Ваша найпалкіша шанувальниця». Тієї ж миті, коли ти починаєш писати, усі ці люди опиняються на іншому кінці галактики, чи що. Я ніколи не писав для своїх колишніх дружин, чи матері, чи для батька. Причина, з якої письменники майже завжди ставлять на книжці посвяти, полягає в тому, Енні, що їх інколи жахає власний егоїзм».

Але сказати їй таке було б нерозумно.

Пол писав, допоки на сході не зайнялося світло, а потім завалився в ліжко й проспав чотири години. Він бачив плутані, неприємні сни. В одному з них батько Енні здирався сходами. У руках він тримав кошик, повний газетних вирізок. Пол спробував гукнути його, попередити, але кожного разу, як він розтуляв рота, із нього не виходило нічого, крім цілісного, лаконічного уривка якоїсь оповідки. І хоча цей уривок щоразу був іншим, він завжди починався однаково: «Одного разу, десь через тиждень…» А потім з’явилася Енні Вілкс, вона з криками бігла коридором, випроставши вперед руки, аби штовхнути свого батька на смерть… тільки крики поволі перейшли в химерне дзижчання, а її плоть, закутана в спідницю та кардиган, затріпотіла, вкрилася брижами та стала мінятися — Енні перетворилася на бджолу.

Наступного дня офіційні представники поліції не з’явилися, але понаїхало безліч неофіційних. Професійні Роззяви. На одній з машин прибули підлітки. Коли вони заїхали на доріжку, аби розвернутися, на них накинулася Енні й заверещала, щоби вони забиралися з її землі, поки вона не перестріляла їх, як паскудних собак.

- Іди в сраку, Леді Дракон! — закричав один пацан.

— Де ти його зарила? — загорланив другий, і машина різко зірвалася з місця, аж курява здійнялася.

Третій жбурнув пивну пляшку. Коли автомобіль став із ревом віддалятися, Пол розгледів на задньому склі широку наліпку, на якій було написано: «ВБОЛІВАЙ ЗА “СИНІХ ДИЯВОЛІВ”[165] САЙДВІНДЕРА».

За годину він помітив, як Енні понуро йде повз його вікна до сараю, на ходу вдягаючи робочі рукавички. Трохи згодом вона повернулася з ланцюгом. Вона, не поспішаючи, переплела товсті сталеві ланки колючим дротом. Коли це шпичасте мереживо було натягнуто через під’їзну доріжку, вона полізла в нагрудну кишеню, дістала кілька червоних клаптиків тканини та пов’язала їх на ланцюг як застереження.

— Копів це не зупинить, — сказала вона, коли нарешті навідалася до Пола, — але інші паскудники вже не сунуться.

— Гаразд.

— У тебе рука… набрякла.

— Так.

— Не хочу бути кукурікакою, Поле, але…

— Завтра, — відповів він.

— Завтра? Правда? — просяяла Енні.

— Так, гадаю, що так. Десь о шостій.

— Поле, це чудово! Можна я почну читати зараз чи…

— Я б хотів, щоб ти почекала.

— Тоді я почекаю.

У її очі знову закрався той самий ніжний, улесливий погляд, який Пол устиг так зненавидіти.

— Я люблю тебе, Поле. Ти це знаєш, чи не так?

— Так, — сказав він. — Я знаю.

І знову схилився над блокнотом.

Того вечора вона принесла йому таблетку кефлексу (запалення сечовивідних шляхів минало, але дуже повільно) і відерце з льодом. Поруч із ним вона поклала дбайливо згорнений рушник і вийшла, не промовивши ні слова.

Пол відклав олівець. Йому довелося розправляти пальці на правій руці пальцями лівої, а потім він занурив зап’ясток у кригу. Він тримав руку у відерці, поки вона майже повністю не заніміла. Коли Пол дістав руку, то побачив, що набряк трохи зменшився. Він загорнув руку в рушник і сидів так, витріщаючись у темряву, поки не відчув слабке поколювання. Тоді він відклав рушника, трохи розім’яв руку (кривлячись від перших порухів, але потім пальці набули гнучкості) і знову став до роботи.

На світанку він повільно підкотився до ліжка, завалився в нього й одразу ж заснув. Йому снилося, що він заблукав у сніговій хуртовині, тільки то був не сніг. То були сторінки, що здіймалися в повітря, змінювали траєкторії польотів, і кожна з них була заповнена машинописним текстом, де бракувало літер «н», «т» і «е». І Пол зрозумів, що коли він вийде з хуртовини живим, то йому доведеться самому їх вписувати, розшифровуючи слова, що зникали просто на очах.

Пол прокинувся близько одинадцятої, і, почувши, що він заворушився, Енні відразу увійшла в кімнату з апельсиновим соком, пігулками та мискою гарячого курячого супу. Вона схвильовано, радісно промовила:

— Сьогодні особливий день, Поле, чи не так?

— Так.

Він спробував підняти ложку правою рукою, але не зміг. Вона опухла, почервоніла й так набрякла, що аж шкіра лисніла. Коли він спробував стиснути правицю в кулак, то відчув біль, наче в кількох місцях її пройняли довгі металеві стрижні. Він подумав, що останні кілька днів скидалися на пекельну автограф-сесію, якій краю не було видно.

— Ой, бідна твоя рука! — скрикнула Енні. — Я принесу тобі ще одну таблетку! Просто зараз!

— Ні. Треба зробити останній ривок. Я хочу, щоб у мене голова була чиста.

— Але ж ти не зможеш писати такою рукою!

— Не зможу, — погодився він. — Натрудив я собі руку. Тому закінчу цю лялечку так само, як починав, — на «Роял». Лишилося всього вісім чи десять сторінок. Гадаю, я проб’юся крізь ці «н», «т» та «е».

— Мені слід було купити тобі іншу машинку, — сказала вона.

Енні здавалася щиро засмученою, в її очах зблискували сльози. Пол подумав, що такі рідкісні моменти були найбільш огидними, бо тоді він бачив жінку, якою вона могла би стати, якби отримала правильне виховання чи якби ферменти, що виприскувалися її схибленими залозами, були не такі зіпсовані. Або все це разом.

— Я дала маху. Мені важко в цьому зізнаватися, але так і є. Усе через те, що я не хотіла навіть припускати, що та Дартмонгерша мене надурила. Вибач, Поле. Бідна твоя рука.

Вона тужливо, як Ніоба[166], підняла її та поцілувала.

— Годі, все гаразд, — запевнив Пол. — Ми вправимося, Дакі Даддлз і я. Я її ненавиджу, але відчуваю, що вона також ненавидить мене , тому, гадаю, ми з нею квити.

— Про кого ти говориш?

— Про «Роял». Я дав їй прізвисько на честь героя мультфільму.

— Он як…

Енні задумалася. Відключилася. Вимкнулася з розетки. Пол терпляче чекав на її повернення та їв суп, незграбно тримаючи ложку між вказівним і середнім пальцями лівої руки.

Нарешті вона оговталася й подивилася на нього, розпливаючись у сяючій усмішці. Вона була схожа на жінку, яка щойно прокинулася та зрозуміла, що в неї буде чудовий день.

— Закінчив із супом? Тоді я принесу дещо особливе.

Він показав їй порожню миску, на дні якої прилипло кілька смужок локшини.

— Бачиш, Енні, яке я золотко, — сказав він без тіні посмішки.

— Ти краще-прекраще золотко в цілому світі, Поле. І ти отримаєш дуже цінну винагороду ! Власне кажучи… стривай! Почекай, і сам усе побачиш!

Вона вийшла. Пол утупив очі спочатку в календар, а потім у Тріумфальну арку. Він перевів погляд на стелю й побачив переплетені тріщини у формі літери «В», які п’яно кружляли по штукатурці. І врешті-решт він подивився на машинку та височенний стос рукописних сторінок. «Прощавайте», — мимохідь подумав Пол, коли до кімнати забігла Енні, тримаючи в руках іще одну тацю.

На ній стояло чотири тарілки: на одній лежали скибочки лимона, на другій — перетерте варене яйце, на третій виднілися трикутники підсмажених тостів з обрізаною кірочкою. А посередині, на найбільшій тарілці, височіла…

(бякота )

гора чорної ікри.

— Не знаю, чи ти її любиш, — сказала Енні. — Навіть не знаю, чи люблю її я . Ніколи не куштувала.

Пол засміявся. Він сміявся, поки не заболіли нутрощі, ноги та навіть натруджена рука. Мабуть, незабаром йому стане ще болючіше, бо коли Енні чула сміх, то, як справжній параноїк, починала думати, що сміються з неї . Але Пол не міг дати собі ради. Він сміявся доти, доки не почав задихатися та кашляти. Його щоки почервоніли, а на очах виступили сльози. Ця жінка відрубала йому ногу сокирою, відрізала електроножем пальця, а тепер принесла йому величезну тарілку ікри, яку під силу було з’їсти хіба що африканському бородавнику. Дивно, але на обличчі Енні не з’явилося знайомого чорного провалля . Натомість вона почала сміятися разом із Полом.

Ікра — це одна з таких речей, які люди або люблять, або ненавидять, але Пол ніколи не замислювався над цим. Якщо він летів у літаку першим класом і стюардеса ставила перед ним тарілку з ікрою, він її з’їдав і одразу забував, що на світі є така річ, як ікра, аж до наступного разу, коли стюардеса знову ставила перед ним тарілку з ікрою. Але тепер він жадібно ковтав її, з усіма плівочками, ніби вперше в житті отримував насолоду від їжі.

Енні ікра не сподобалася. Вона посмакувала її на кінчику чайної ложки, намазала на шматочок тоста, а потім гидливо скривилася та відклала. Але від цього ентузіазму в Пола анітрохи не поменшало. За п’ятнадцять хвилин він ум’яв половину Гори Білуги. Він відригнув, прикрив рота й винувато глянув на Енні, яка зайшлася ще одним вибухом веселого сміху.

«Гадаю, я тебе вб’ю, Енні, - подумав він і тепло їй усміхнувся. — Сподіваюся на це. Я можу померти з тобою, і, мабуть, так воно і станеться, але я помру з черевом, досхочу набитим ікрою. Могло би бути гірше».

— Це надзвичайно, але я більше не можу, — зізнався він.

— Ти, мабуть, вивергнув би все назад, якби з’їв ще хоч ложку, — сказала вона і також усміхнулася. — Це дуже поживна їжа. У мене є ще один сюрприз. Я припасла пляшку шампанського. Але до неї ми дійдемо пізніше… коли ти закінчиш книжку. Воно називається «Дом Періньйон». Сімдесят п’ять доларів за пляшку! За одну-єдину пляшку ! Але Чакі Йодер, що торгує у горілчаному магазині, запевнив, що це найкраще ігристе вино на світі.

— Чакі Йодер правий, — сказав Пол, згадуючи, що «Дом» був частково винен у тому, що він потрапив у це пекло.

Пол трохи помовчав, а потім продовжив:

- Є ще одна річ, яку мені хотілося б отримати. До завершення книжки.

— Невже? І що?

— Ти колись сказала, що зберігаєш усі мої речі.

— Так і є.

— Ну… в моїй валізі лежить пачка сигарет. Мені б хотілося покурити, коли я закінчу.

Посмішка Енні почала згасати.

— Ти знаєш, що це шкідливо, Поле. Куріння спричиняє рак.

— Енні, невже ти дійсно думаєш, що зараз я маю перейматися канцерогенами?

Вона не відповіла.

— Я просто викурю одну сигарету. Я завжди відкидався на спинку крісла та закурював, коли закінчував книжку. Така сигарета смакує найкраще, повір мені, навіть краще, ніж цигарка після ситного обіду. Принаймні, так було раніше. Гадаю, зараз у мене запаморочиться в голові, почнеться нудота, але я все одно дуже хотів би відчути цей зв’язок із минулим. Що скажеш, Енні? Будь ласкава. Адже я був.

— Гаразд… але до того, як ми відкоркуємо шампанське. Я не стану пити шипуче пивко за сімдесят п’ять баксів у тій самій кімнаті, де ти будеш дмухати цією отрутою.

— Домовилися. Якщо ти принесеш сигарету близько полудня, я покладу її на підвіконня і поглядатиму на неї час від часу. Я закінчу писати, повставляю пропущені букви, а потім куритиму до безтями, а коли докурю, то загашу недопалок. Тоді я покличу тебе.

— Добре, — погодилась вона. — Але знай, що мені це не дуже подобається. Навіть якщо ти не захворієш на рак після однієї сигарети, мені все одно це не подобається. І знаєш чому, Поле?

— Ні.

— Бо курити може тільки паскудне золотко, — сказала вона й почала збирати тарілки.

— Маса Є н , во н а…

— Ш-ш-ш, — лю т о засичав Є н , і Г е з е кая за т их. С е рц е Дж е ффрі шал ен о кала т ало, пульс віддавався в горлі. Зов н і раз у раз доли н ав м’який скрип кораб е ль н их с н ас те й, чулися не час т і крики п т ахів і повіль не ляска нн я ві т рил н а морському бризі, який колись п е р е рос те в по т уж н ий ві те р, що буд е г н а т и цілі т оргов е ль н і карава н и. Дж е ффрі чув, що н а кормі зібралися ма т роси і, не попадаючи в н о т и, заволали робочу моряцьку піс н ю. Ал е т у т ус е було т ихо. Т роє чоловіків — двоє білих і оди н чор н ий — ча т ували, чи вижив е Міз е рі, чи…

Є н хрипко зас т ог н ав, і Г е з е кая схопив його за руку. Дж е ффрі зібрав усю волю в кулак, н амагаючись не піддава т ися па н іці. Не вж е Бог н ас т ільки жорс т окий, що дозволи т ь їй пом е р т и після всіх п е р е жи т их не гараздів? Ра н іш е ві н би рішуч е відки н ув подіб н і припущ енн я, н аві т ь посміявся би з цього приводу. Ра н іш е думка про те , що Бог мож е бу т и жорс т оким, здалася б йому абсурд н ою.

Ал е його уявл енн я про Бога т а і н ші р е чі силь н о змі н илося. Во н о змі н илося в Африці. В Африці ві н виявив, що Бог був не оди н . Богів було бага т о, і д е які з н их були не прос т о жорс т окими, а бож е віль н ими. Т ому його свідоміс т ь змі н илася. Зр е ш т ою, жорс т окіс т ь іщ е мож н а було виправда т и. Ал е бож е вілля не підлягало н іякому пояс ненн ю.

Якщо його Міз е рі н асправді пом е рла, як ві н і боявся, т о ві н мав н амір вий т и н а палубу і ки н у т ися зі щогли. Ві н не мав бажа нн я жи т и в од н ому сві т і з бож е віль н ими богами.

Ці не приєм н і роздуми були п е р е рва н і хрипким, благоговій н им ш е по т ом Г е з е каї:

— Міс те р е маса Є н ! Міс те р е маса Дж е ффрі! Диви н а очі! Диви н а очі!

Повіки Міз е рі за т ріпо т іли т а розчах н улися. Во н а гля н ула н а чоловіків своїми очима н іж н ого волошкового кольору — одразу н а Є н а, по т ім н а Дж е ффрі, по т ім з н ову н а Є н а. Споча т ку Дж е ффрі бачив у її погляді лиш е сум’я тт я… а по т ім Міз е рі впіз н ала їх, і щас т я захл е с н уло його душу.

— Д е я? — спи т ала во н а, позіхаючи й по т ягуючись. — Є не , Дж е ффрі, ми що, плив е мо мор е м? А чому я т ака голод н а?

Сміючись і плачучи од н очас н о, Є н н ахилився т а обій н яв Міз е рі, з н ову й з н ову промовляючи її ім’я.

Зб енте ж ен о, ал е з радіс т ю во н а т акож обій н яла його, і Дж е ффрі зрозумів, що з не ю вс е буд е гаразд, а т ому ві н змож е змири т ися з їх н ьою любов’ю, раз і н азавжди. Ві н жи т им е сам, ві н змож е жи т и сам-оди н , і вс е буд е добр е .

Можливо, боги вс е ж т аки не бож е віль н і… при н айм н і, не всі.

Ві н т орк н ув Г е з е каю за пл е ч е .

— Гадаю, кращ е залиши т и їх удвох, мій любий друж е , що скаж е ш?

— Що ви правду каж ете , маса Дж е ффрі, - відповів Г е з е кая. Ві н широко всміх н увся, зблискуючи сімома золо т ими зубами.

Дж е ффрі крадькома ки н ув н а Міз е рі ос т а нн ій погляд, і н а якусь ми т ь ці волошкові очі зус т рілися з його очима, во н и зігріли, підбадьорили т а заспокоїли його.

«Я люблю те б е , коха н а, — подумав ві н . — Т и м ене чуєш?»

Можливо, відповідь Міз е рі пролу н ала лиш е в його уяві, ал е ві н вирішив, що н і. За н ад т о яс н о бри н ів її голос:

«Я чую… і я те ж те б е люблю».

Дж е ффрі зачи н ив дв е рі т а вийшов н а корму. Заміс т ь т ого щоби ки н у т ися зі щогли, як пла н увалося ра н іш е , ві н запалив люльку й повіль н о, за т ягуючись, курив, спос те рігаючи, як со н ц е опускається за дал е ку з н икаючу хмару н а горизо нт і — хмару, яка н азивалася Африкою.

І тоді Пол Шелдон, якому вже давно кортіло це зробити, витяг останню сторінку з машинки та нашкрябав найулюбленіше та найненависніше слово в лексиконі будь-якого письменника. Він написав його ручкою:

КІНЕЦЬ

Його набрякла права рука не бажала вставляти пропущені літери, проте Пол змусив себе виконати це завдання. Якщо він її трохи не розімне, то не зможе довести до кінця іншу справу.

Нарешті він закінчив, відклав ручку та поглянув на результат своєї праці. Він почувався так само, як і завжди, коли закінчував книжку: незвично спустошений, розчарований, впевнений, що за кожен маленький успіх він заплатив безглуздо високу ціну.

Усе було так само, усе було як завжди: важкий підйом угору крізь хащі джунглів, а потім відкрита галявина на самому вершечку, до якого він дерся кілька пекельних місяців, і тільки заради того, щоб не побачити там нічого, окрім автостради, обабіч якої стоятимуть (якщо дуже пощастить) заправки та боулінг-клуби або ще щось подібне.

І все ж таки закінчувати книжку було добре, як і завжди. Добре відчувати себе творцем, знати, що ти щось втілив. Спочатку він неясно усвідомив, а потім і повністю оцінив зухвалість такого вчинку: він створював маленькі життя, яких не існувало до цього, створював ілюзію руху та теплоти людських сердець. І тільки зараз він нарешті зрозумів, що фокусник із нього не дуже вправний, та й знає він усього один трюк, і, хоча кожного разу його твори були недосконалими, він неодмінно вкладав у них усю душу. Пол торкнувся сторінок рукопису і злегка всміхнувся.

Його рука потягнулася від стосу аркушів до єдиної сигарети «Мальборо», яку Енні залишила йому на підвіконні. Поруч стояла керамічна попільничка, на дні якої був зображений екскурсійний пароплав із гребними колесами, узятий у коло фразою: «СУВЕНІР З МІСТА ГАННІБАЛ, ШТАТ МІССУРІ, - РІДНОГО ДОМУ МАЙСТРА АМЕРИКАНСЬКИХ ОПОВІДАНЬ»[167].

У попільничці лежала книжечка сірників, але в ній був тільки один сірник — усе, що дозволила йому Енні. Проте одного має вистачити.

Пол чув, як вона шурхотить нагорі. От і добре. Він може без поспіху зробити всі свої приготування та вчасно почути її кроки, якщо вона вирішить зайти до нього без попередження.

«Це тобі буде справжній фокус, Енні. Подивимося, чи вийде в мене. Подивимося — чи зможу я?»

Він нахилився та, незважаючи на біль у ногах, взявся виймати дерев’яну планку з плінтуса.

Через п’ять хвилин Пол покликав Енні та став прислухатися, як вона важко, монотонно затупотіла сходами. Він очікував, що коли до цього дійде справа, то він заклякне від страху, але з полегшенням зрозумів, що почувався цілком спокійно. У кімнаті смерділо горючою сумішшю, яка скрапувала з дошки, що лежала на бильцях крісла.

— Поле, ти справді закінчив? — закричала Енні з протилежного кінця коридору.

Пол подивився на стос паперу, що височів на дошці поруч із ненависною машинкою «Роял». Аркуші були просякнуті горючою сумішшю.

— Ну, — озвався він, — зробив усе, що міг, Енні.

— Ой! Чудово! Хай йому грець, не можу повірити! Стільки часу минуло! Хвилиночку! Я принесу шампанське!

— Гаразд.

Він почув її кроки на кухонному лінолеумі, заздалегідь знаючи, де зарипить наступна мостина . «Я чую всі ці звуки востаннє», — подумав Пол і задивувався. А подив зруйнував спокій, розбив його, наче яйце. Усередині Пола поселився страх… але там ховалося ще щось. Він вирішив, що то був берег Африки, який зникав за обрієм.

Відчинилися дверцята холодильника, потім захряснулися. Ось вона проходить кухнею, ось вона вже йде сюди.

Звісно, він не став курити, сигарета так само лежала на підвіконні. Йому потрібен був сірник. Один-єдиний сірник.

«А що, як він не запалиться, коли ти ним креснеш?»

Але для таких міркувань було запізно.

Він потягнувся до попільнички, узяв книжечку та відірвав той єдиний сірник від упаковки. Тепер Енні йшла коридором. Пол чиркнув сірником, і, звісна річ, він не загорівся.

«Не поспішай! Спокійніше!»

Він креснув іще раз. Нічого.

«Тихо… Помаленьку…»

Він утретє дряпнув по жорсткій темно-коричневій смужці книжечки, і на кінчику паперового сірника розквітло бліде жовте полум’я.

— Я тільки сподіваюся, що…

Вона замовкла та глибоко вдихнула, проковтнувши останнє слово. Пол сидів у своєму візку за барикадою з наваленого паперу та древнім машинописним апаратом «Роял». Він спеціально повернув титульну сторінку так, аби вона змогла прочитати:

ПОВ е Р ненн Я МІЗ е РІ

Пол Ш е лдо н

Над цією промоклою купою паперу застигла набрякла правиця Пола, у якій між великим і вказівним пальцями був затиснутий єдиний палаючий сірник.

Енні зупинилася у дверях, тримаючи в руках замотану в рушники пляшку шампанського. У неї відвисла щелепа. Потім вона різко закрила рота.

— Поле? — обережно спитала вона. — Що ти робиш?

— Я закінчив, — сказав він. — І вийшло чудово, Енні. Ти була права. Найкраща книжка з серії «Мізері» і, може, найкраща з усього, що я коли-небудь написав, яким би чином це не відбулося. А зараз я хочу провести з нею невеличкий фокус. Захопливий фокус. Я навчився його в тебе.

— Поле, ні! - закричала Енні. У її голосі звучало болісне усвідомлення. Вона зметнула вгору руки, забувши про пляшку шампанського, що торпедою полетіла на підлогу та вибухнула. На всі боки бризнула піна.

— Ні! Ні! ПРОШУ, НЕ ТРЕБА…

— Шкода, що ти її ніколи не прочитаєш, — промовив Пол і всміхнувся до Енні. Вперше за багато місяців на його обличчі з’явилася справжня усмішка, щира та непідробна. — Без зайвої скромності скажу, що книжка була не просто захоплива. Вона була геніальна , Енні.

Вогник догорав, кінчики пальців починало пекти від жару. Він випустив сірник. На якусь жахливу мить Пол вирішив, що сірник згас, але потім бліде блакитне полум’я розгорнулося на титульній сторінці з виразним звуком «фумп!». Воно пробігло по краях, спробувало горючу суміш, яка збиралася в калюжі навколо дальнього краю стосу, а потім спалахнуло жовтим.

— О БОЖЕ, НІ! - вискнула Енні . — ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! ТІЛЬКИ НЕ ЇЇ! НІ! НІ!

Її обличчя замерехтіло у світлі полум’я.

— Хочеш загадати бажання, Енні?! — закричав їй Пол. — Хочеш згадати бажання , йобаний ти гоблін?

— О БОЖЕ О ПОЛЕ ЩО ТИ РООООБИШ?!

Вона, спотикаючись, зробила крок уперед та простягла руки. Тепер купа паперів не просто горіла, вона палала. Сіра стінка корпусу машинки почала чорніти. Під неї залилося вдосталь суміші, і тепер бліді блакитні язики полум’я виривалися поміж клавіш. Пол відчував, як йому починає пекти обличчя, як натягується від цього шкіра.

— ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! — завила Енні . — ТИ НЕ МОЖЕШ СПАЛИТИ МІЗЕРІ, ТИ, КУКУРІКНУТИЙ ПАСКУДНИКУ, ТИ НЕ МОЖЕШ СПАЛИТИ МІЗЕРІ!

І тут вона зробила саме те, на що він так розраховував. Вона схопила палаючу купу паперу, ніби хотіла побігти з нею до ванної кімнати та занурити у воду.

Коли вона відвернулася, Пол узявся за «Роял», не зважаючи на пухирці, що почали з’являтися на його й без того набряклій правиці. Він підняв машинку над головою. З-під корпусу посипалися маленькі блакитні краплі вогню. Він звертав на них не більше уваги, ніж на біль, що спалахнув у спині, коли він підняв машинку. Його обличчя скривилося від шаленої напруги та зосередженості. Він жбурнув «Роял», і машинка опустилася просто посередині широкої, міцної спини Енні.

- ХОО-ОУУГ!

Це не був крик, а гучне перелякане бурмотіння. Енні повалилася лицем на підлогу, ховаючи під тілом оберемок палаючих паперів.

Маленькі блакитні вогники, наче промені магічних візерункових ліхтариків, поплямували поверхню дошки, що служила йому за стіл. Задихаючись, бо кожен подих обдавав горло розплавленим залізом, Пол відкинув її вбік. Потім він ривком підвівся та, хитаючись, випростався на правій нозі.

Енні звивалася й стогнала. Полум’я лизнуло її між лівою рукою та боком. Вона закричала. Пол відчув запах обсмаленої шкіри та жиру.

Вона перекотилася на бік і спробувала підвестись навколішки. Більшість паперу тепер валялася на підлозі, сторінки досі горіли або диміли в калюжах шампанського. Енні досі стискала кілька папірців, і вони також досі горіли. Її кардиган палав. З її руки стирчало кілька уламків зеленого скла. Ще більший осколок випинався з її правої щоки, наче лезо томагавка.

— Я вб’ю тебе, ти, брехливий членосмок, — прохрипіла вона і, хитаючись, посунула на нього. Вона проповзла три кроки на колінах і перечепилася через машинку. Енні скорчилась, а потім почала підводитися знов. Саме в цей момент на неї повалився Пол. Навіть крізь її тіло він відчув гострі кути машинки. Вона кричала, наче кішка, виверталася, наче кішка, та намагалася вибратися з-під нього, наче кішка.

Полум’я навколо них згасало, але натомість Пол відчував дикий жар, який випромінювала груда, що звивалася та здіймалася під ним, і він розумів, що частина її кардигана та бюстгальтера вже припеклася до шкіри. Він не відчував до неї ніякого жалю.

Енні спробувала скинути Пола. Він вчепився в неї і тепер лежав на Вілкс, як чоловік, що збирається зґвалтувати жінку. Його обличчя було майже впритул до її лиця, поки його права рука щось намацувала. Пол точно знав, що йому потрібно.

— Устань із мене!

Він набрав повну жменю гарячого, обгорілого паперу.

— Устань із мене!

Він зім’яв папір, стискаючи вогонь між пальцями. Він чув її запах — так смерділа підсмажена плоть, піт, ненависть, шал.

— УСТАНЬ ІЗ МЕНЕ! — заволала вона, широко роззявляючи рота. І раптом Пол зрозумів, що заглядає до вологої, помережаної червоними лініями пащі богині. — УСТАНЬ ІЗ МЕНЕ, ТИ, КУКУРІКНУТИЙ ПАСКУ…

Він запхав обгорілий, наче запечена шкірка цибулі, папір у цей роззявлений від крику рот. Він побачив, що палаючі очі раптом іще більше розчахнулися, але цього разу від здивування, жаху та нового болю.

— Ось тобі книжка, Енні, - засапуючись, вимовив він, і його рука намацала ще один жмуток паперу. Ці сторінки вже згасли, з них крапало шампанське. У повітрі стояв кислий винний запах. Енні брикалася та звивалася під ним. Сольовий купол його лівого коліна вдарився об підлогу, спалахнув неймовірний біль, але Пол утримався на Енні. «Я зґвалтую тебе, Енні, як стій. Я зґвалтую тебе, бо це найгірше, що я можу тобі зробити. Тому смокчи мою книжку. Смокчи мою книжку. Смокчи її, поки не ЗАДИХНЕШСЯ».

Одним конвульсійним ривком він зіжмакав мокрий папір у кулаку і запхав його до рота Енні, проштовхуючи глибше в горлянку першу порцію.

— Ось, Енні, як тобі таке? Це перший оригінальний примірник, Видавництво Енні Вілкс, як тобі таке? Їж її, Енні, смокчи її, давай, їж її , будь золотцем, з’їж її всю .

Він запхав їй у рота третю жменю, четверту. П’ята ще горіла, і він загасив полум’я вкритою пухирцями правою долонею, поки заштовхав жмуток їй у горло.

З Енні виривався якийсь дивний здавлений звук. Вона щосили смикнулася та цього разу скинула Пола. Вона спробувала підвестись та схопилася на коліна. Її руки стискали почорнілу, страшенно розпухлу шию. Окрім обвугленого коміра, від її кардигана мало що лишилося. Шкіра на животі та грудях вкрилася пухирями. Зі жмутку паперу, що стирчав з її рота, капало шампанське.

- Мампф! Марк! Марк! — прохрипіла Енні. Якимось чином їй вдалося зіп’ястись на ноги. Руки так само трималися за шию. Пол відповз, незграбно виставивши ноги вперед та уважно спостерігаючи за нею.

- Аркуу? Дорг! Мампф!

Вона зробила крок до Пола. Потім другий. Потім знову перечепилася через машинку. Падаючи, вона повернула голову під таким кутом, що Пол зміг прочитати в її здивованих очах моторошне запитання: «У чому річ, Поле? Я ж просто хотіла випити з тобою шампанського, чи не так?»

Лівий бік її голови зустрівся з камінною поличкою, і, наче мішок із цеглою, Енні повалилася на підлогу з глухим ударом, від якого затрясся весь будинок.

Енні впала на купу палаючого паперу, і її тіло загасило вогонь. Тепер посередині кімнати лежала тліюча чорна гора. Більшість розкиданих сторінок понамокали в калюжах шампанського. Але дві чи три відлетіли до стіни ліворуч від дверей і досі горіли. Місцями вогонь перекинувся на шпалери… але тліли вони без явного ентузіазму.

Пол підповз на ліктях до свого ліжка й схопив ковдру. Потім він поплазував до стіни, відсуваючи вбік руками бите скло. Він таки потягнув спину та сильно обпалив нещасну праву руку. У нього боліла голова. Його нудило від солодкуватого запаху горілого м’яса. Але він був вільний. Богиня померла, а він звільнився.

Він підібрав під себе праве коліно, незграбно витягнув угору руку з ковдрою (тканина була мокрою від шампанського та почорнілою від попелу) і почав збивати полум’я. Коли він відкинув ковдру на димну груду біля ліжка, посередині стіни залишилася гола пляма від вигорілих шпалер. Але вогонь згас. Нижня сторінка календаря закрутилася, та й по всьому.

Пол поповз назад до свого крісла. Він уже був на півдорозі, коли Енні розплющила очі.

Пол дивився й не вірив своїм очам: Енні повільно підводилася на коліна. Сам Пол пересувався на ліктях, тягнучи за собою ноги. Він скидався на переросле немовля Сві’Пі, небожа морячка Папая з мультфільму.

«Ні… ні, ти мертва».

«Тут ти помиляєшся, Поле. Не можна вбити богиню. Богиня безсмертна. А тепер треба сполоснути».

Вона вирячила на нього свої страшні очі. Величезна рожева рана зяяла поміж її волосся з лівого боку голови. Кров заливала обличчя.

— Птах! — прокричала Енні крізь забитий папером рот. Вона поповзла до нього, звиваючись та витягаючи руки вперед. — Ууу птах!

Пол хутко розвернувся на підлозі та попрямував до дверей. Він знав, що Енні слідує за ним. А потім, увійшовши у зону битого скла, він відчув, як її рука міцно вчепилася в його ліву кісточку та здавила куксу. Пол закричав.

— НЕТІПАХ! — переможно вигукнула Енні.

Він озирнувся через плече. Її обличчя поволі ставало пурпуровим та починало набрякати. Пол зрозумів, що вона дійсно перетворювалася на кам’яного ідола бурка.

Він сіпнувся з усіх сил, і нога без стопи вислизнула з її руки. У пальцях Енні залишився тільки шкіряний чохольчик, що вона його колись надягала на обрубок Пола.

Він повз далі й плакав, піт струменів по його щоках. Він підтягувався на ліктях, наче солдат під масованим кулеметним вогнем. Він почув за собою стук одного коліна, потім іншого, потім звук повторився. Вона ніяк не вгавала. Вона виявилася напрочуд міцною, як він і боявся. Він обсмалив її, зламав їй спину, напхав повну горлянку паперу — і все одно, все одно, все одно вона повзла за ним.

- НЕТІПАХ! — закричала вона. — ПТАХ… НЕТІПАХ!

Лікоть Пола опустився на осколок від пляшки, і уламок проштрикнув шкіру. Але Пол повз далі, зі склом, що стирчало з його руки, наче канцелярська кнопка.

На його лівій литці зімкнулися пальці.

— АВ! ГАВ… УУУВ… АВ!

Він знову озирнувся й побачив, що обличчя Енні геть почорніло, наче гнила слива. Витрішкуваті дикі очі налилися кров’ю. Її пульсуюче горло набрякло, немов рятівне коло, а губи кривилися та корчились. Пол здогадався, що вона намагається усміхнутися.

Двері були вже близько. Він випростався й мертвою хваткою вчепився за одвірок.

— ГАВ… УУУ… УВ!

Права рука Енні вже лежала на його стегні.

Гуп . Одне коліно. Гуп . Друге.

Усе ближче. Її тінь. Тінь накриває його.

— Ні, - заскиглив Пол. Він відчув, як Енні повзе, наближається. Він уперто тримався за одвірок, міцно заплющивши очі.

— ГАВ… УУУ… АВ!

Над ним. Грім. Громова богиня.

Руки Енні промайнули по його спині, наче зграя павуків, та вчепилися в горло.

— ГАВ… УУУ… ПТАХ… НЕТІПАХ!

Пол затамував подих. Він тримався за одвірок. Він тримався за нього та відчував, як її пальці стискаються навколо горла, а потім закричав:

— Помри невже ти не можеш нарешті померти невже ти ніколи не помреш…

— ГАВ… Г…

Хватка послабшала. Він знову зміг дихнути — але лише на мить. Потім Енні навалилася на нього зверху, наче гора млявої плоті, і він почав задихатися.

Пол вибирався з-під Енні, наче потерпілий з-під снігової лавини. На це в нього пішли останні сили.

Він проповз крізь дверний проріз, очікуючи, що будь-якої миті Енні знову схопить його за кісточку, але цього не сталося. Вона непорушно лежала долілиць посеред калюжі крові, розлитого шампанського та зеленого розбитого скла. Вона померла? Напевно , що так. Але Пол у це не вірив.

Він захряснув за собою двері. Засув, здавалося, був почеплений на півдороги до гірської вершини, але Пол видерся по дверях угору, засунув засув, а потім тремтячою грудою повалився на підлогу.

Невідомо скільки часу він пролежав у ступорі. З цього стану його вивело тихе, обережне дряпання. «Щури, — подумав він, — це щу…»

Товсті закривавлені пальці Енні просунулися в щілину під дверима та всліпу вчепилися в його сорочку.

Він скрикнув і відсахнувся, від чого ліву ногу пробрала судома. Він стукнув кулаком по пальцях. Замість того аби забратися назад, вони трохи посмикалися й заспокоїлись.

«Боже, нехай вона помре. Господи, прошу, нехай вона нарешті помре».

Потерпаючи від жахливого болю, Пол повільно поповз до ванної кімнати. На півдорозі він обернувся. Її пальці досі стирчали з-під дверей. Як би йому не боліло, він не міг спокійно на них дивитися або навіть думати про них, тож розвернувся, знову дістався до дверей і проштовхнув пальці в щілину. Він довго збирався з духом, аби здійснити це, бо був упевнений, що Енні вчепиться в нього, щойно він торкнеться її руки.

Урешті- решт він дістався до ванної. Кожна клітиночка його тіла стугоніла. Він насилу заповз усередину та зачинив двері.

«Боже, а якщо вона прибрала ліки?»

Але вона нічого не прибрала. Там усе ще стояли безладно розкидані коробки, в одній з яких лежали зразки новрілу. Він проковтнув три пігулки, не запиваючи, потім доповз до виходу та ліг поперек нього, блокуючи двері вагою власного тіла.

Пол заснув.

Коли він прокинувся, було вже темно. Спочатку Пол не зрозумів, де перебував: чому його спальня стала такою маленькою? Потім він усе пригадав, а зі спогадами прийшла дивна впевненість у тому, що Енні не померла, навіть зараз не померла. Вона чатувала з сокирою просто за дверима, і, коли він виповзе, вона ампутує йому голову. Вона покотиться коридором, наче куля для боулінгу, а Енні буде сміятися й сміятися.

«Маячня», — вирішив він, але тієї самої миті почув (або подумав, що почув) шерхіт, наче жіноча накрохмалена спідниця злегка торкалася шпалер.

«Ти все це вигадав. Це твоя уява… така багата».

«Нічого я не вигадував. Я чув ».

Він нічого не чув. І він це знав. Його рука потягнулася до дверної ручки, а потім невпевнено опустилася. Так, він розумів, що нічого не чув… А що, як чув ?

«Вона могла вилізти крізь вікно».

«Поле, вона МЕРТВА!»

Відповідь, безжалісна у своїй нелогічності: «Богиня безсмертна».

Він усвідомив, що несамовито кусає губи, і змусив себе заспокоїтися. Невже саме так втрачають здоровий глузд? Атож. Він був близький до божевілля і мав на це повне право, чи не так? Але якщо він піддасться сказу і якщо завтра або післязавтра сюди повернуться копи та знайдуть у кімнаті тіло Вілкс, а у ванній — зарюмсану сферу протоплазми, яка колись була письменником на ім’я Пол Шелдон, то чи не буде це перемогою Енні?

«Ще б пак! А зараз, Полі, ти будеш золотцем та діятимеш за сценарієм, гаразд?»

«Гаразд».

Його рука знову потягнулася до дверної ручки… і знову впала. Він не міг діяти за первинним сценарієм. Згідно з ним він мав запалити стос папірців, а Енні мала його підхопити — власне, так усе і сталося. Тільки він мав вибити їй мозок тою довбаною машинкою, а не бити Вілкс по спині. Потім він мав дістатися вітальні й пустити червоного півня. За сценарієм він здійснював свою втечу крізь вікно вітальні. Він, мабуть, сильно б забився, але він уже пересвідчився, як ретельно Енні замикала всі свої двері. Краще впасти, ніж згоріти, — так, якщо Пол не помилявся, казав Іоанн Хреститель.

У книжках зазвичай усе йде за планом… але в житті все йшло шкереберть. Що тут говорити про життя, коли під час найважливішої у світі розмови тобі могло припекти справити велику нужду? Що за життя, де нема інтриг і кіносеріалів ?

— План пішов шкереберть, — крекнув Пол. — Добре, що такі, як я, хлопці завжди все споліскують.

Він загиготів.

Пляшка шампанського не була передбачена в його сценарії, але це був дріб’язок у порівнянні з неймовірною живучістю жінки та його теперішньою болючою непевністю.

І поки він не переконався, жива вона чи мертва, він не міг підпалити будинок, щоб створити потужний маяк, на сигнал якого прийшла б допомога. І не тому, що Енні ніяк не могла померти, — він би охоче засмажив її живцем.

Не Енні утримувала його від наступного кроку, а рукопис. Справжній рукопис. Те, що Пол щойно спалив, було не більше ніж ілюзія роману з титульним аркушем на стосі — чисті сторінки впереміж із відбракованим текстом і чернетками. Справжній рукопис «Повернення Мізері» наразі зберігався під його ліжком.

«Якщо вона померла. А якщо вона ще жива, то, мабуть, сидить у кімнаті та почитує роман».

«Ну, і що ти думаєш робити далі?»

«Чекати тут, — порадила якась частина його свідомості. — Чекати тут, де затишно й безпечно».

Але інший, сміливіший внутрішній голос наполягав на виконанні плану — настільки, наскільки це було можливо. Треба йти у вітальню, вибити скло та вибиратися з цього жахливого будинку. Треба дістатися дороги та зупинити якусь машину. Раніше на це могли піти цілі дні, але тепер будинок Енні став чимось на кшталт популярного місцевого атракціону.

Пол набрався мужності, узявся за ручку та повернув її. Двері повільно відчинилися назустріч темряві, і звісно… там стояла Енні, богиня, вона ховалася в тіні, одягнена в білу сестринську уніформу…

Він міцно заплющив очі, а потім розплющив. Тіні були на місці. Енні зникла. Він ніколи не бачив її в сестринській формі, окрім як на газетних фотографіях. Усього лиш тіні. Тіні та

(«така багата» )

уява.

Він помаленьку виповз у коридор і глипнув на двері своєї спальні. Вони були зачинені, за ними не чулося ані шерхоту, тож він поповз далі у вітальню.

Кімнату заполонили тіні. Енні могла ховатися в них. Енні могла бути ними. І в неї могла бути сокира.

Він повз.

Ось задрапований диван, а за ним сиділа Енні. А он прочинені двері на кухню, Енні могла бути й там . Позаду нього скрипнули мостини… звісно ж! Енні стояла просто за ним !

Він обернувся, серце калатало, мозок тиснув на скроні зсередини. Енні з’явилася там, із занесеною сокирою — але тільки на мить. Потім вона розчинилася серед тіней. Пол доповз до вітальні, аж раптом почув наростаючий гул автомобільного двигуна. Слабке світло фар вихопило з темряви вікно, а потім стало яскравішим. Він почув різкий виск шин і збагнув, що водій помітив ланцюг, яким Енні перегородила дорогу.

Дверцята відчинилися й захлопнулися.

— От лайно! Ти тільки поглянь!

Пол поповз швидше, виглянув у вікно та побачив силует, що наближався до будинку. Цей силует у капелюсі було важко з чимось переплутати. Це був поліцейський з відділку штату Колорадо.

Пол провів рукою по журнальному столику, перекидаючи статуетки. Деякі впали й розбилися. Пальці зімкнулися на якомусь предметі правильної округлої форми — бездоганної, наче сюжет у романах, що рідко трапляється в реальному житті.

Це був пінгвін, який сидів на льодині.

«МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!» — стояв напис на крижині, і Пол подумав: «Так! Слава Богу!»

Спираючись на ліву руку, він міцно затиснув пінгвіна в кулаку. Пухирці на руці полопалися, стікаючи гноєм. Він замахнувся й пожбурив пінгвіна у вікно вітальні, так само як колись кинув попільничку у вікно своєї спальні.

- Сюди! — несамовито закричав Пол Шелдон. — Сюди, я тут, будь ласка, я тут!

У цій розв’язці також простежується досконалість та заокругленість, притаманна романам: це були ті самі двоє копів, які приїжджали кілька днів тому та розпитували Енні про Кушнера. Давид і Голіаф. Тільки сьогодні Давид не просто розстебнув пальто, він тримав пістолета напоготові. Давид виявився Віксом. А Голіаф був Макнайтом. Вони приїхали з ордером на обшук. Коли вони почули маячливе горлання, що лунало з вітальні, та нарешті увірвалися в будинок, то знайшли там чоловіка, який скидався на ожилий кошмар.

— Коли я вчився в старших класах, то прочитав одну книжку, — розповідав Вікс дружині наступного ранку, — що називалася «Граф Монте-Крісто» чи, може, «В’язень Зенди»[168]… Ну, в будь-якому разі, там ішлося про чоловіка, який сорок років провів у одиночній камері. Саме такий вигляд мав і той письменник.

Вікс помовчав трохи, підшукуючи потрібні слова, аби краще описати ті суперечливі емоції (жах і жалість, співчуття й огиду), якими він пройнявся, коли побачив Пола. Але понад усе його дивував той факт, що чоловік, який мав такий жахливий вигляд, був і досі живим. Вікс не міг дібрати слів.

— Коли він нас побачив, то заплакав, — сказав він нарешті й додав: — Увесь час називав мене Давидом. Не знаю чому.

— Може, ти йому когось нагадував, — відповіла дружина.

— Може.

Шкіра Пола посіріла, він був худий як жердина. Він лежав біля столу, згорнувшись калачиком, і тремтів усім тілом, позираючи на копів неспокійними очима.

— Хто… — почав Макнайт.

— Богиня, — перебив його змарнілий чоловік на підлозі та облизав губи. — Стережіться її. У спальні. Там вона мене тримала. Ручний письменник. Спальня. Вона там.

— Енн Вілкс? У тій спальні? — перепитав Вікс і кивнув у бік гостьової кімнати.

— Так. Так. Замкнена. Але звісно. Там є вікно.

— Хто… — знову почав Макнайт.

— Господи, невже ти не бачиш? — вигукнув Вікс. — Це той чоловік, якого розшукував Кушнер. Письменник. Я забув його прізвище, але це він.

— Слава Богу, що ви не пам’ятаєте мого прізвища.

— Це ти до чого, друже?

— Не зважайте. Ні до чого. Тільки… будьте обережні. Я думаю, вона померла. Але будьте обережні. Якщо вона ще жива… небезпечна… як гримуча змія, — сказав Пол і з величезним зусиллям підсунув куксу лівої ноги під промінь ліхтарика Макнайта. — Відтяла мені ногу. Сокирою.

Протягом двох довгих, дуже довгих секунд копи дивилися на те місце, де мала бути відрізана стопа Пола, а потім Макнайт прошепотів:

— Боже правий.

— Ходімо, — мовив Вікс. Він витягнув пістолет, і вони обоє повільно пішли коридором до зачинених дверей спальні Пола.

— Стережіться! — вискнув Пол надламаним хрипким голосом. — Стережіться!

Вони відімкнули двері та увійшли. Пол притулився до стіни, відкинув голову назад і заплющив очі. Йому було холодно. Тіло вибивало дрижаки, і він нічого не міг із цим удіяти. Або вони закричать, або вона. Почнеться штурханина. Почнеться стрілянина. Він намагався морально підготувати себе до будь-якого випадку. Спливав час, і Полу здавалося, що він тягнеться нескінченно довго.

Нарешті він почув у коридорі важкі кроки. Він розплющив очі. Це був Вікс.

— Вона була мертва, — сказав Пол. — Я зрозумів це… якоюсь частиною свого здорового глузду… але я все одно не…

Вікс промовив:

— У кімнаті кров, розбите скло та обгорілий папір… але жодної живої душі.

Пол Шелдон поглянув на Вікса, а потім закричав. Він заходився криком, поки не знепритомнів.