Магус

1

— Що далі? — питає Фантин, коли вони йдуть галереєю, кожен — із немовлям на руках, а «віллан» ще й із портретом під пахвою. Позаду повільно крокують ресурдженти, з якими Оберто ще матиме тривалу задушевну бесіду.

— Далі? Багато роботи. Розмова із шановним Цинікуллі — лише мала і неголовна частка того, що треба зробити. Ти допоможеш мені?

— Куди ж я нині без вас? — хмикає «віллан» — По-перше, «медяник» обіцяний прибуде на ваше ім’я, чи не так? Ну а по-друге… я, месере, знаю, що таке вдячність. Ви ж мене врятували сьогодні вранці!..

— Пусте! Скажи, ти мав колись справу з дітьми?… — Оберто зупиняється і тихо сміється: — Мій щойно, здається, «підмочив собі репутацію».

— Ну, напевне, не так ґрунтовно, як ви — синьйору Леандро…А дітям я вмію дати раду, доводилося нянчити сусідських, коли… Та послухайте, — скрикує раптом Фантин, — це що ж, виходить, матінка моя з цим от, з подестою?… — Деякий час він мовчить, крокуючи візерунчастими підлогами, потім повільно киває: — Так, могло буть. Збігається. То тепер, — підводить він голову до магуса, — тепер я… їхній нащадок?

— Теоретично — так. Але не думаю, що тобі буде запропоновано бодай статус спадкоємця синьйора Граціано. Єдиний доказ, картина, навряд чи буде прийнятий судом.

Вони проходять галереєю до сходів і починають спускатися на перший поверх, коли назустріч, прямо нізвідки, виходить привид синьйора Бенедетто.

— Я все чув! — вигукує він, змахуючи руками і гнівно палаючи очиськами. — Месере, дозвольте засвідчити мою найглибшу пошану! І вам, панове, — обертається привид до ресурджентів, котрі якраз проходять повз них. — Ви повелися гідно!

— Ми завжди поводимося гідно, — незворушно повідомляє фра Клементе. — До зустрічі, — зронює він магусу — і обидва червоноплащники йдуть геть.

— Бач який! — хмуриться синьйор Бенедетто. — Та він напевне має рацію. Рано чи пізно… — привид на мить вмовкає, потім подумки знову повертається до свого негідного нащадка — і вивергає на голову того потік найвитонченіших проклять. За останні століття синьйор Бенедетто їх вивчив чимало. — Якби не ви, месере, не знаю, що б я…

— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.

Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.

— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..

— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.

Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.

— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?

— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?

— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?

— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І нездатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в «Стоптаний чобіт», як ви самі стверджували, був підроблений.

— Ми перевірили всі сім — і виявилося…

— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.

Синьйор Бенедетто щулить очі:

— Отже, ви бачили всі три?…

— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.

— Що… що ви хочете сказати?!

— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.

— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви…

Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра… (мадонна відає, скілька разів «пра») онук.

— Але як?!..

Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!

— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.

Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.

Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.

От тільки в очах сервана — сльози.

2

До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер вимагали уваги. Один раз навіть хтось із постояльців приходив сваритися: «навіщо дитят мучите?!»

«Ще невідомо, хто кого!» — похмуро відгукнувся Фантин, вкотре міняючи пелюшки. І додав: «Треба нам, месере, годувальницю завести, без неї не впораємося».

Рубер, господар «Чобота», знав одну, тож невдовзі близнюки давали клопоту вже їй. Утім, годувальниця і малюки швидко знайшли спільну мову і загалом були задоволені одне одним.

Залишок дня Оберто провів у глибокому сні, відпочиваючи після вчорашніх подій. Шкода, часу на це було обмаль: щойно стулив повіки, а вже — вечір, і Фантин трясе за плече: «Ви просили розбудити, месере, коли прийдуть воскресники. Ну, то вони вже з’явилися. Чекають унизу, в залі».

— Ходімо, — і вони спускаються до ресурджентів, зазирнувши спершу до годувальниці («Чи все гаразд? Сплять? Ну, нехай сплять»).

Обидва червоноплащники, як за командою, підводяться, ледве завбачивши Оберто і його супутника.

— Наша домовленість залишається в силі, месере?

— Звісно.

— Тоді дорогою ви хоча б у двох словах розкажіть, що ж сталося насправді.

— Власне, у двох я уже розповів — сьогодні вдень, у синьйора Леандро.

— Там жодним словом не був згаданий слід, — завважує фра Клементе.

— Та і говорити ж нема про що. Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося… його наче зовсім не було.

— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.

— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.

Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.

— Тоді тим паче… — шепоче вражений ресурджент. — Тоді… що ж, що ж… Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій… непростій ситуації. Інакше… я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути… — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!

Оберто невесело посміхається. «Немовби я міг вчинити інакше! Нібито від мене взагалі щось залежало в цій історії».

Важко спираючись на ціпок, він прямує спустілою вулицею, вечір поволі перетікає в ніч, вулиця — в цвинтарну стежку, де замість будинків — склепи, склепи, з янголами, скелетами, «…спочивай із миром» та пацюками, які вибираються із нір і сторожко нюхають повітря: як воно там, чим сьогодні душа впокоїться? (і — чия?); під ногами шурхотить дрібна жорства, вітер грає з листям і намагається безсоромно задерти плащі ресурджентів, але, злякавшись шитих золотом феніксів, відступає.

Чорний, сумний гримо на вежі дивиться згори на чотирьох прибульців, але не поспішає розхитувати дзвін.

(«Він знав уже тоді. Тому і дзвонив, — зізнався синьйор Аральдо учора ввечері після того, як виклав магусові своє прохання. — Ми, бачте, товаришували. Мабуть, він один із небагатьох, хто шкодуватиме, коли я піду».)

Оберто, за ним ресурдженти і Фантин входять до родової усипальниці Арігуччі. Привид синьйора Аральдо не змушує себе чекати. Сьогодні він зодягнений урочисто і штивно, на обличчі його блукає неуважна усмішка, медаль із вершником, який простромлює списом дракона, блищить особливо яскраво.

— Вітаю, фра Клементе…Аякже, пам’ятаю! Ви ж мене до життя повернули… хоч і не зовсім повноцінного, а все-таки. І сьогодні, здається, вам знову доведеться зіграти роль мого благодійника.

— Де тлінні рештки? — незворушно запитує ресурджент. Статут ордену не дозволяє йому вести бесіду на сторонні теми з привидами, які підлягають остаточному впокоєнню.

— Так, даруйте, що гаю ваш дорогоцінний час! Рештки, де і належить, у труні — гадаю, ви читати вмієте? «Синьйор Аральдо Арігуччі, fundator роду Арігуччі» і далі в тому ж дусі. Розпочинайте, не соромтесь.

— Чи бажаєте висповідатись? — завченим тоном мовить фра Оттавіо, поки його старший брат зсовує віко і готується до відповідних священнодійств.

— По-вашому, юначе, я в безтілесному стані міг багато нагрішити? Я і минулого разу віддав Богові душу раніше, ніж висповідався, — і нічого, воскресили мене без особливих втрат. Словом, не тягніть, розпочинайте. Стомився я, — зізнається він, повернувшись до Оберто. — Стомився. «Воювати» із синьйором Бенедетто на відстані, так жодного разу і не побачивши його в нинішньому вигляді; жити в цій клітці без пруття, занудствувати в розмовах із випадковими перехожими… Дякую, месере, що погодилися допомогти. А щодо тієї нашої бесіди… щось вирішили?

— Вирішив. Коли є крила, безглуздо в гнізді відсиджуватися. Тим паче, якщо вже одного разу літав.

— Успіху вам…

Їх перериває старший ресурджент.

— У нас все готово, месере. Прошу вас із хлопчиком вийти. Операцію належить проводити без сторонніх людей. А нині сущі представники роду, як я зрозумів, не забажали бути присутніми…

— Вони давно вже переїхали до Фьйоренци, — знизує плечима синьйор Аральдо. — Ну, йди, малий, — підморгує він Фантину. — І до речі, подумай: може, тобі варто змінити рід занять…

Оберто і «віллан» виходять, важкі стулки зачиняються за ними, відсікаючи всі звуки: голоси ресурджентів, шурхіт їхніх одеж, скрегіт віка гробниці. Залишається тільки незнищуваний, легко впізнаваний аромат, до якого на мить домішується запах гару. Потім аромат розвіюється в нічному повітрі, і тоді Оберто каже Фантину:

— Час повертатися.

Вони йдуть назад — повз тих самих янголів, скелетів, ожирілих купідончиків.

Гримо на дзвіниці, не відриваючись, дивиться їм услід. І раптом, ухопившись за волохату мотузку, починає розхитувати її так, що в мідній чаші дзвона народжується і міцнішає люте калатання.

Двоє на цвинтарній стежці навіть не обертаються.

3

Гроші від синьйора Леандро принесли рівно опівдні, коли дзвін на ратуші ще тільки почав відраховувати потрібну кількість ударів — нікому і нічого не віщуючи, а просто повідомляючи, котра година.

Винагороду доставив той самий розпорядник, який був присутній на вчорашньому «викритті». Це дещо дивує Оберто (таких із кур’єрськими дорученнями не посилають), але розгадка, як завжди, є простою: разом із грошима дещо передано на словах.

Перш ніж озвучити послання, розпорядник навіщось пильно оглядає всю кімнату, поривчасто відчиняє двері, визирає у коридор, зачиняє; тепер його увагу привернуло вікно: прочинивши віконниці, він висовується назовні і вивчає вулицю, будинки навпроти, перехожих…

— Може, поясните нарешті, що відбувається?

— О, так, месере, перепрошую. Синьйор Леандро звелів упевнитися, що ніхто нас не підслуховує, щоб навіть шансу такого не було…

— Кажіть уже!

Розпорядник вказівним пальцем відтягує комір: спекотно! Спітнів, бідаха, поки плівся сюди аж від самісінької вілли, та ще таку ваготу ніс: гроші, доручення (і невідомо, що важче)!

— Синьйор Леандро наказав передати, що ваша місія завершена. Він би просив вас якомога швидше залишити місто. І ще… месере, він запитував, як саме ви збираєтесь вчинити із… ними?

Посланець синьйора Леандро кидає переляканий погляд на двох малюків, які сумирно сопуть, кожен у своїй колисці.

— Ще не вирішив. А в чому річ?

— Він хотів би… е-е-е… ну, мені наказали передати, що… — розпорядник нервує, хоча напевне і раніше виконував слизькі доручення свого господаря. Марудить бідаху не думка про негожість того, що йому належить озвучити, а персона магуса. Цей здатен і зі сходів спустити. Або візьме і на гідру перетворить, яку потім жоден Геракл не захоче вбивать — побридиться. Ох, ризиковане життя в довірених осіб! — Словом, синьйор Леандро, трохи поміркувавши, вирішив, що найкраще буде залишити немовлят у себе. Так би мовити, під наглядом. Чиї вони там діти, хто їхня мати, хто батько — це все, знаєте, матерії непевні, сумнівні. А немовлята — от вони, треба ж комусь за ними доглянуть.

— Синьйор Леандро вважає, що я не в змозі це зробити?

— Ну-у, не зрозумійте мене, тобто його, хибно… Все-таки ви належите до ордену законників і, наскільки я знаю…

— Дозволю собі нагадати, що саме із сиріт ми набираємо більшу частину новіціїв. І дати раду дітям ми вміємо: піклуватися і про душу, і про тіло. Щось іще синьйор Леандро звелів передати?

Розпорядник відкрив був рота, щоб сперечатися, заперечувати, впевнювати і домогтися нарешті свого, але, наштрикнувшись на крижаний погляд магуса, вирішує: та хай йому грець! Нехай сам синьйор Леандро, якщо йому так треба, йде і розмовляє із законником.

Усе це дуже яскраво відбивається на обличчі розпорядника. Він наближається до вікна, знову смикає комір, вдихає на повні груди, обертається до Оберто і розводить руками.

— Ні то й ні, месере. Щось іще передати синьйору Леандро?

— Нічого. Якщо я захочу з ним зв’язатися, ваші послуги мені не знадобляться. — Роздування щік і нічого більше, але Оберто раптом захотілося трохи побешкетувать. Напевне, передався настрій Фантина, який щойно увійшов до кімнати і побачив на столі три важкенькі мішечки з монетами.

— На все добре, — кланяється розпорядник. Він неприязно зирить на «віллана» і йде геть.

— Що робитимеш із грішми?

— Я, месере? Хех… я… — Фантин недовірливо торкається самими кінчиками пальців ближнього мішечка. Потім, поcмілішавши, бере і зважує на долоні. — Важезний! І що, це справді все моє?

— Кілька монет я візьму собі: стандартна платня за послуги і на проїзд до Ромми. Решта — твоє.

Оберто, усміхаючись, чекає реакції, хоча знає, майже напевно знає, якою вона буде. Ніякого читання думок, просто здогадався: два мішечки із трьох «віллан» зараз забере, промимривши якісь недолугі пояснення. Зійшовши рипучими сходинками, залишить «Чобіт» і вирушить у порт, в рибальське сільце, знайде там Марка, старигана Марка, Марка, якого відучора звуть Погорільцем, знайде і вручить йому обидва мішечки, і швиденько піде, бо «і так тужно, друже, а ти тут зі своїми подяками душу навпіл рвеш! Бери — і щоб відбудував все краще, ніж було, і сусідам допоможи, не скупердяйствуй, вони ж через тебе, вважай… гаразд, мовчу. Ну, бувай!» — і повертаючись на заїжджий двір Рубера Ходяги, Фантин піде повільно, бо совість його віднедавна якщо й не абсолютно чиста, то напевно чистіша, ніж кілька днів тому, перейматися завтрашнім днем непотрібно, й узагалі днинка сьогодні така, що до поквапу, діловитості душа не лежить: хочеться прошкувати, дивлячись навсебіч, розкланюючись із кожним зустрічним, підморгувати симпатичним панночкам (а несимпатичних в Альяссо споконвіку не було!); Фантин ітиме так повільно, що Оберто встигне переговорити із «голосом» Татуся Карло, віддати немовлят під опіку другої годувальниці (перша одна не справляється — воно і зрозуміло!) і навіть годинку поспати, поки обидва малюки за стінкою смокчуть молоко й, у перервах, перемовляються між собою за допомогою жестів і майже зрозумілого белькотіння.

Навіщо приходив «голос»? Попрощатися від імені Татуся. Повідомити, що дон Карлеоне ніколи не забуває про зроблені йому послуги і завжди розраховується як слід. Певна річ, замовлення синьйора Леандро рішуче відхилено, більше того, подесті недвозначно дали зрозуміти, що звертатися з такими проханнями до будь-кого з «прибиральників» Альяссо намарне, навіть небезпечно для здоров’я декотрих знатних панів. І нехай месер Оберто не бере в голову, що прийняв допомогу від такого не зовсім… як би це сказать… не зовсім звичайного партнера. Законність, може, і не дотримана, одначе вона і не порушена. А от справедливість, наскільки розуміє дон Карлеоне, відновлено. Він, месере, передовсім за справедливість! А ви?

Ще Vox larvae побажає щасливої дороги — і від себе, і від Татуся. Між іншим, що передати шановному Барбіаллі? Ні-ні, ніхто не сумнівався, що ви пам’ятаєте. Просто сьер Ріккардо хвилюється, зрозумійте його правильно. Витівки того пуеруло наче скінчилися, але ви так несподівано залишили док, що… Неодмінно зазирнете і розв’яжете це питання? Сьогодні ж, ближче до вечора? Чудово, чудово, я так і передам!

І з тим «голос» і відкланяється — натомість прийде друга годувальниця, Оберто пояснить їй що до чого… ну, про це ми уже розповіли.

А далі?

А далі буде надвечір’я, забарвлене в ніжні пастельні тони. Оберто прокинеться, дивуючись, якими химерними інколи бувають сни. Всього він не пам’ятає, тільки як колола руки і підборіддя солома і що знизу, із заднього двору (звідки «знизу»? з якого двору?…) смерділо свіжими шкірами. Він плесне із тазу в обличчя холодної води, аби остаточно струсити клоччя цього сну, — і якраз повернеться Фантин, трохи напідпитку, але — парадокс! — сумний.

— Можна з вами поговорить, месере?

— Звичайно. Щось сталося?

— Я думав… ну, про персні й усе таке. Адже ви збрехали синьйору Бенедетто, так?

— Я не сказав йому всієї правди, — спокійно погодиться Оберто. — А він може тлумачити почуте, як заманеться. Підозрюю, що синьйор Бенедетто зробив це неправильно.

— А Малімор?

— Малімор, як я і просив його, навідає нас сьогодні ближче до ночі і принесе справжні персні. Де він їх переховує, я не знаю. Тож я дійсно не брехав.

— І закон не порушували?

Магус промовчить, вдивляючись у оповиту сутінками вулицю, де ось-ось почнуть запалювати ліхтарі.

— Пам’ятаєш, ми говорили про два закони, небесний і земний? Перший завжди з нами, в наших серцях, другий…

— …написаний людьми, щоб примирити в нас дві природи. Пам’ятаю.

— Ну то цього разу я керувався серцем, даним мені від Бога, а не «серцем суспільства», створеним людьми. І тому фактично порушив декотрі з людських законів, проте не переступив інших, важливіших.

— Гадаєте, це правильно? Ну, тобто я хочу сказать, така відмовка — вона дуже зручна, еге ж? «Моє серце підказало мені, що це буде справедливо, і я вбив» чи там «украв». Що може бути простішим, ніж звалити все на серце!

— Ні, — хитне головою магус. — «Убити» чи «вкрасти» виходить не із серця. Таке можуть диктувати тобі розум або почуття, але не воно. Більше того, кожен, поклавши руку на серце, погодиться з цим. — Він промовчить, а Фантин, хоча напевне пригадає те, що сталося вранці, не нагадуватиме. Вранці… вранці сталося дещо надзвичайне, таке не міряють загальною міркою; та й, має рацію Оберто, те, що вони зробили, було продиктоване насамперед велінням їхніх сердець. — У житті, — продовжить магус, — ми часто опиняємося перед вибором, який здається нам нерівноцінним: занадто багато привабливих і блискучих обіцянок на одній дорозі, дуже важкою видається інша… Звичайна людина обере першу: так простіше, затишніше, так, зрештою, заведено. Ось тільки інколи… інколи настає час іти іншою.

— Але ж ви законник!

— Я й кажу: укочена, рівна дорога. До слова, бути «вілланом» теж легше, ніж відмовитись од звичного способу життя і керуватися веліннями свого серця. Спитай у нього, куди тобі далі йти, що робити.

— А що тепер робитимете ви, месере? Адже ви порушили…

— Зараз я маю намір прогулятися у доки і поговорити із клабаутерманом. Хочеш — пішли разом.

Фантин погодиться. Зазирнувши до сусідньої кімнати і відвідавши немовлят (сплять, сплять! усе в них добре; годувальниця теж он задрімала), Оберто і «віллан» спустяться в залу, трохи затримаються, щоб переговорити з Рубером Ходягою («Якби я знав, месере! Якби я знав!.. Така молода — і померти, залишивши двох діток! Подумаєш, і серце німіє. Втопилася… а ще ж учора… Та що казать!»), — господар «Чобота» журитиметься і дорікатиме собі, що колись звинуватив Марію в крадіжці молока; Оберто ввічливо вислухає його і тільки потім вийде на вулицю.

Де вже горітимуть ліхтарі — якраз над входом у «Чобіт».

У їхньому світлі будь-чия постать — чудова мішень, навіть криворукий вцілить.

А просто німий тим паче!

…Оберто посміхається: зараз заледве перейшло за полудень, щойно зайшов Фантин і розгублено дивиться на принесені від синьйора Леандро гроші, хоча «віллан» уже вирішив (а магус це знає), що робитиме з ними. Якраз у цей час розпорядник, потерпаючи від спеки, вийшов на мостову, ще раз відтягнув комір вказівним пальцем, зиркнув на вікно кімнати, яку знімає Оберто (воно відкрите, але — прокляття! — не проглядається звідти, де заліг стрілець); розпорядник повертається на віллу, щоб передати: пропозицію відхилено, знак про це він подав, тож не варто турбуватися, синьйоре Леандро.

Не варто турбуватися! Навіть якщо месник засне (а він засне — і йому насниться дивний сон, у якому за стіною причмокуватимуть два малюки-близнюки), все одно спатиме він недовго і прокинеться вчасно. Встигне взяти на приціл двері «Стоптаного чобота», встигне натягнути тятиву, коли біля входу з’явиться знайома ненависна постать.

Вистрелити встигне.

Вцілить.

Потім його, звичайно, скрутять підмайстри Лавренца Шкірника, навіть добряче поб’ють, не зваживши, що синьйор, — а толку?

Справу зроблено, сказав би їм, усміхаючись, синьйор Граціадіо, якби міг говорити.

А так він тільки усміхатиметься, впевнений, що помстився — не за синьйора Леандро, осоружного наче-батька, не за презренний рід Цинікуллі, але за себе, за свою матінку, чиє добре ім’я було зганьблене магусом. Довів, що не даремно, крім кроликів, у гербі його роду є ще й шпаги.

Хоча правильніше було б намалювати там арбалет!

4

— Месере! Месере, ви живі?! Дякувати мадонні, він ще дихає! Ну ж бо, хто-небудь, покличте нарешті лікаря!..