В гаманці у мене випадково був алмаз…
— Шамо шобою! — каже Татусь Карло. — По руках! — усміхається, бо — ну яке «по руках», коли одну зі сторін представляє правид, а другу — жива людина? — Вше буде жроблено!
І будь ласка! — за першим же покликом до кімнати заходить знайомий Обертові молодик субтильної зовнішності, вислуховує веління Татуся, мовчки вклоняється, виходить — і за півгодини в кімнату принесено все необхідне.
Сам Татусь Карло на той час уже залишив магуса, повернувшись у рідну урну. Оберто теж не гаяв часу: на столику розкладені деякі речі з його нехитрого арсеналу: різнобарвні пігулки, приладдя для виготовлення швидкодіючих (і схильних до не менш швидкого псування) еліксирів, фіал із освяченою водою, десяток мініатюрних срібних голочок, гаман, де в семи кишеньках лежать висушені листя, коріння, квітки рослин… Він оглядає все це — так полководець влаштовує огляд військам перед вирішальною битвою із супротивником, чиї сили — переважають, позиції — виграшніші, але ж битись із ним, супостатом, все одно треба, відступати не можна! І отже, вся надія на хитрість, на те, що упевнений у власній перемозі ворог втратить пильність і накоїть помилок.
У випадку з Обертовими наглядачами (людськими і не дуже) першим прорахунком було те, що до магуса допустили Татуся Карло. Подальше — справа техніки, як сказав би геніальний да Вінчі, втім, на даний момент надто малий для цього: коли тобі три місяці від народження, ти переймаєшся тільки мамчиним молоком та мокрими пелюшками, а ще — сонним воркотінням брата-близнюка; уся ж світова мудрість може й зачекати!..
Людський поговір приписує магусам численні надприродні здібності: буцім і літати вони вміють, і зменшуватися до розмірів горошини, і бачити крізь стіни… Ясна річ, більшість таких оповідок — пусті вигадки, часто, додамо, не без реального підґрунтя. Хтось щось не так побачив, неправильно зрозумів, домислив своє, переказав кумові, той додав барв й інтриги, ділячись почутим із благовірною, а та…
«Так-так, надів берет-невидимку і вислизнув із замкненої кімнати, уявіть собі!»
А насправді?
Насправді ніяких беретів, звичайно, не було. Перебравши свої скляночки, Оберто поклав їх назад до сумки, і лише уважний спостерігач помітив би, що кількох пляшечок не вистачає. (Розкривати сутність фокуса — невдячна справа, але для найдопитливіших уточнюєм: кілька пляшечок опинилися у потаємних кишенях магусової куртки).
Тепер Оберто лягає в ліжко і хвилин десять лежить із заплющеними очима, дихаючи повільніше, ніж зазвичай. (Гаразд, нудярі, знайте: переглядаючи свій фармацевтичний арсенал, він примудрився сунути за щоку пігулку іржаво-червоного кольору).
Дехто цілком слушно запитає: до чого така конспірація? Навіть якщо за магусом приглядають, яке спостерігачеві діло до пляшечок і пігулок? Та хоч усі проковтни! — навіщо це робити потай?
Але Оберто в усьому віддає перевагу обережності та розсудливості. Він, ясна річ, не здатний поглядом проникати крізь стіни, навіть крізь таку хлипку, дощану та шпаркувату, що ліворуч від дверей. І все-таки за деякими ознаками магус припускає, що саме за нею ховається приставлений до нього шпигун старовинного роду Цинікуллі.
Оберто має рацію наполовину: за ним справді спостерігають — один із «дрібного народця», барабао зі складним іменем, яке ми не називатимемо (все одно у цій історії інші барабао не з’являться). Для зручності він набув своєї улюбленої форми — перетворився на таке собі павутиння чи, швидше, міцелій гриба-переростка, який угніздився між стелею, горищем і в стінних щілинах; на кінці кожного відростка барабао вилупив по примітивному оку й вуху, тож кімната перебуває повністю під його контролем (так він, принаймні, вважає).
Барабао взагалі украй самовпевнені істоти. Завдяки здатності змінювати свою зовнішність (від людини зростом у лікоть до чималого жмута волохатих ниток), барабао можуть проникати куди завгодно, залишатися непоміченими і, в свою чергу, за ким завгодно підглядать. Такі безкарність і вседозволеність, знаєте, псують характер. Пустотливість, властива «дрібному народцю», у барабао набуває хворобливих форм: залізати під ковдру до сплячих або ховатися в нічних горшках, погодьтеся, не зовсім нормально, навіть із урахуванням особливого складу розуму пуерулі.
Спостереження за магусом спершу здалося барабао потішним. Була в нього й інша зацікавленість, синьйор Бенедетто потурбувався; він узагалі багатьох пуерулі взяв у роботу, по-різному насадив на гачки. Барабао, наприклад, — тим же способом, що і чаклун, колись викритий Татусем Карло.
І тому навіть за кілька днів, переконавшись, що насправді ж нічого потішного тут не передбачається, барабао не залишав пост. Він випустив іще кілька ниток до сусідніх кімнат, щоб не нудьгувати, і за Оберто приглядав уже не так пильно. В усякому разі, іржаво-червону пігулку і пляшечки в потаємних кишенях барабао проґавив.
Тепер він бачить, як магус лежить у ліжку і, здається, дрімає. Нічого особливого, нічого, що могло б викликати підозру. Ось Оберто повертається на бік, протяжно зітхає, знову повертається, нарешті встає і, нахилившись, нишпорить рукою під ліжком, певно, в пошуках нічної вази. Яку забрали і забули повернути (барабао, як ви розумієте, цей факт відзначив особливо і з роздратуванням).
Невдоволено крякнувши, Оберто накидає на плечі плащ і поспіхом виходить із кімнати. Барабао пускає нитку, яка супроводжує магуса впродовж усієї його прогулянки до відхідку — і за ним же повертається назад до кімнати. Ясна річ, нитка тягнеться за Оберто непомітно, прокладаючи собі путь у щілинах між дошками, протискуючись у найдрібніші отвори…
На думку барабао, магус поводиться цілком передбачувано, можна не турбуватись. Набагато цікавіше спостерігати не за ним, а за звабливою служницею, яка щойно зіткнулася з Оберто в коридорі. Ти бач, навіть кошик упустила, а звідти… клубки покотилися врізнобіч! Барабао подумки зітхає: от би хто почав в’язать!.. Він, барабао, не впустив би свого!
Але доводиться відволіктися: Оберто допоміг служниці і прямує до своєї кімнати, де знову лягає на ліжко, тепер обличчям до стіни — і засинає. Схоже, надовго.
Барабао зосереджує свою увагу на служниці, яка зайшла до сусідньої з Оберто кімнати і залишила там кошик. Услід за служницею з’являється така собі пані, вона тільки нещодавно оселилася на заїзжджому дворі і, попоївши після мандрівки, має намір взятися за шиття. Так, це саме те, про що палко мріяв наш барабао вже кілька днів поспіль!
Він випускає одну із ниток, щоб та непомітно вплелася в клубок…
От вони, особливості фізіології! У барабао немає розподілу на чоловічі та жіночі особини, кожен із них, по суті, не «він», а «воно». Але це не означає, що барабао позбавлені плотських утіх! Навпаки, ці пуерулі — великі любострасники, просто їхній спосіб отримувати насолоду — інший, ніж у людей.
І за іронією долі, найвищу насолоду їм приносять саме люди.
…Паросток, випущений барабао, уже вплівся в клубок, ковзнув по нитці в голку й тепер прямує за сталевим стриженьком, яким керують тоненькі пальчики пані. Те, що ми могли б назвати тулубом барабао — суцільний шерстяний жмут, розташований на горищі, зараз легесенько тремтить від збудження, нитки, що відходять від нього, звиваються, відчуваючи неземну насолоду.
У цьому стані залишимо барабао одного. Погодьтеся, треба ж мати хоч якусь повагу до приватного життя!
Але і магус, який зараз мирно спить на ліжку, навряд чи буде нам цікавий. Спогляньмо краще за Сильвестро й Арнольдо — бравими хлопцями, що досі нудяться в нижній залі «Стоптаного чобота». Шкода їх, сіромашних: тяжка доленька в кісткоохоронця. Робота в них нескладна, без пригод, пострілів, погонь на змилених конях й інших, любих серцю читачів, атрибутів. Сиди собі, за урною пильнуй, щоб не розбилася чи не поцупив хтось… хоча, який божевільний на неї зазіхне, побачивши дві оці мармизи?! Не треба бути великим фізіогномістом Бартоломео Кокле, щоб зрозуміти: вишуканих бесід від Сильвестро й Арнольдо не чекай! І взагалі, краще вимітайся звідсіль, іди, куди йшов. І навіть не оглядайся!
От і нудьгують хлопці один із одним та з урною Татуся Карло. Нікчема Раффаель, Vox larvae, — і той примостився за іншим столиком, ніс верне, ніби не з ними в кумпанії прийшов. Угледів пишногруду служницю, прив’язався слідом, ліктем її ліктя торкається, на вушко щось ласкаве муркоче — так і пішли удвох.
Кісткоохоронці перезираються, Арнольдо стенає плечима: нехай іде. Татусь потім, якщо щось, скаже своє вагоме слово. А до того — блуди, «голосочку», блуди.
Махнувши рукою на правила пристойності, вирушимо, читачу, за Раффаелем і його новою подружкою. Ми б, може, і залишили їх наодинці, але бентежить збіг: служниця — саме та, з якою зіткнувся в коридорі Оберто.
Та й маршрут, за яким прямують ці двоє, — незвичайний. Ну що, скажіть, будь ласка, робити двом молодим людям, які щойно познайомилися, у кварталі ювелірів? Якось воно зарано для шлюбних обручок, згодні?
І все-таки «голос» упевнено веде служничку до однієї з ювелірних крамниць, причому, судячи з вивіски й умеблювання, не найбіднішої!..
Ви, проникливий читачу, вже здогадалися, в чому справа, чи не так? А от наївний барабао тільки зараз запідозрив недобре.
У нього, бідахи, взагалі справи кепські. Зазвичай, побавившись, барабао непомітно вислизає з шиття і забирається геть. Але цього разу, щойно він зробив спробу залишити візерунок, в який вплели його вправні ручки безіменної панночки, аж виявив, що тканина тримає чіпко, та й справжні нитки не поспішають відпускати його на волю. Тут уже не до насолоди, тут, панове, у барабао починається справжнісінька паніка, бо відросток, який застряг у шитті, це не рука в глечику з вузьким горлечком, це, швидше… втім, обійдемося без сміливих порівнянь, додамо лише, що ніколи раніше барабао в такі халепи не потрапляв, узагалі не міг уявити, що хтось здатен настільки підступним чином зневолити його. І тому цілком справедливо підозрює у тому, що сталося, участь певних ворожо налаштованих сил. Щонайменше — сил недружніх.
Підозра переходить у впевненість, паніка — в приречене «попався!», коли барабао за допомогою інших своїх відростків спостерігає за метаморфозами, що відбуваються з магусом. Увесь цей час Оберто, накрившись плащем і відвернувшись обличчям до стіни, спокійнісінько хропів, як і належить добропорядному хворому, але от тепер він заворушився уві сні, плащ з’їхав, обличчя перекосилося, наче ніс, брови, вуха, очі — все це було виготовлене з тіста і від рухів цілісність «картинки» втратилась. Щось подібне спостерігав уже Фантин — причому тут-таки, в «Чоботі»!
Тільки тепер замість чоловічого обличчя проступає жіноче — саме так, тієї служнички, яка кілька аве-марій[7] тому зайшла до ювелірної крамнички маестро Тодаро Іракунді.
— Маестро зайнятий, — зронює без найменшої тіні поваги хлопчик, який зустрів «голос» і його супутницю при вході до крамнички. Власне, як бачимо, це не зовсім крамниця: тут живуть, виготовляють різні предмети (ювелір працює і золотоковалем, при потребі може зробити скульптуру чи підготувати проект внутрішнього оздоблення якого-небудь палацо); тут також продають те, що робилося не під замовлення чи не було викуплене власниками. Вибір готових виробів незначний: кілька солонок, свічники та вази…
Тут не бідують, не ганяються за роботою. Тому можуть дозволити собі делікатно, але настійливо вказати на двері клієнтові не зовсім багатому: маестро зайнятий, шкода, але що поробиш! Заходьте іншим разом (коли підзбираєте грошенят) — і двері перед носом закриють. Ввічливо.
Підмайстер уже настільки звик завертати «дрібноту», що губиться, коли дівуля, не звернувши уваги на його слова, перетинає вузьке приміщення крамнички, по-хазяйськи штовхає двері, що ведуть до майстерні, й заходить.
— Але… — тільки і встигає пискнути хлопчик. Подумки він уже прикладає лід до своїх вух, які — ох! — матимуть «подяку» від маестро.
— А вам чого? — набурмосено повертається він до «голоса»: — Теж?…
— А я на вулиці зачекаю, — той із несподіваною покірністю всміхається й дійсно виходить на вулицю. От і збагни їх, схиблених!..
Хлопчик трохи вичікує, аби переконатися: гість не обманює; але дивитися за ним увесь час ніяк не можна, треба якомога хутчіш бігти в майстерню і якщо не попередити, то бодай применшити гнів Тодаро Іракунді. Але тільки-но хлопчик береться за дверне кільце, маестро з того боку роздратовано гарчить:
— Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?
— Так, маестро.
Він прикладається вухом до замкової шпарини, завмираючи від цікавості й жаху бути застуканим за цим заняттям. І чує, як якийсь чоловік (хто такий? звідки взявся?!) питає:
— Ви могли б виготовити точнісінько такий?
Далі ллється лайка маестро — добірна, хлопець уже й не пам’ятає, коли Іракунді востаннє так лютився.
— Відійди, — радить йому «голос», який повернувся і тепер стоїть при вході до крамниці. — Деякі розмови подібні до повільнодіючих трунків, ця — з таких. Отруїшся — рано чи пізно помреш. Налий-но мені краще вина. — І він, взявши табурет, всідається на вулиці при вході до крамниці з твердим наміром не впускати нікого, поки месер Оберто не завершить бесіди з маестро Тодаро.
Коли жінка, яка зайшла до майстерні, раптом перетворилася на чоловіка (точнісінько тоді ж, коли застряглий у шитті барабао побачив метаморфози, що відбувалися з наче-Оберто в «Стоптаному чоботі»), першої миті Тодаро Іракунді добряче перелякався. Хоча, бачить мадонна, ніхто в цьому містечку не ризикнув би стверджувати, що маестро — із боягузів! Ті, хто сумнівався в цьому, чи встигли вчасно (і привселюдно!) відмовитися від своєї думки, чи завчасно дізналися правду щодо облаштування Пекла або Чистилища.
І все-таки він перелякався.
За довгі роки Тодаро нажив не одну чортову дюжину ворогів: усі ці вдови, сини-безбатченки й інші-усілякі… Раніше хоч сам Папа (не Карло — Римський) опікувався маестро, і, зізнатися, було за що: карбівки для монет, кілька талановито виконаних медалей, дароносиці, релікварії… всього не перерахувати. Та й на склодувному ремеслі маестро знався не гірше за веннесійських майстрів — не даремно ж учився в одного умільця з острова Мурано!.. Словом, поки Тодаро залишався при папському дворі, він був захищений від нападок недоброзичливців.
Однак і ті, що на престолі Петровім, — смертні: і невдовзі після скону покровителя маестрові Іракунді довелося поквапом залишити Ромму, а також забути на якийсь час про Фьйоренцу, Веннесію і решту великих міст. А втім, в Альяссо теж життя на місці не стояло!
Тут Тодаро взяв під свою опіку місцевий Тато. Влади у нього було чи не більше, ніж у покійного Євгенія Строптивця, але і до всяких вольностей привид «хрещеного батька» ставився незрівнянно суровіше. Маестро довелося навчитися загнуздувати свій вибуховий темперамент: давши один раз згоду співпрацювати з Татусем, він уже не міг відступитися. Та й нікуди було йому тікати: нині за мертвого Тодаро Іракунді в усіх інших місцях платили більше, ніж за живого. Сам Карло і дав йому зрозуміти, що до чого; але він же одразу заявив: «Поки ти жі мною, твої вороги — мої вороги». І звелів кісткоохоронцям показати Тодаро вміст полотняного мішка, принесеного разом із Татусевою урною.
Тодаро упізнав голови тих трьох. За життя вони вважалися кращими браві (себто найманими вбивцями) Фьйоренци.
Того дня Іракунді й Татусь уклали угоду, яку жодна зі сторін не порушувала всі ці роки.
(Маестро ніколи не дізнався: був іще четвертий браво, якому напередодні зустрічі з Іракунді Татусь звелів сидіти у себе в номері й «чекати звісток». Після зустрічі браво запропонували залишити Альяссо. На вибір: у каюті галери, живим, або ж у її трюмі, бездиханним і в мішку. Можемо тільки припускати — утім, із великим ступенем імовірності, — якому з двох варіянтів віддав перевагу браво-щасливчик).
Співпраця із Татусем не вимагала від Тодаро надмірних зусиль чи топтання обидвома ногами по горлянці власної пісні, чим так люблять жахати довірливий люд ченці-моралісти. До зустрічі з «хрещеним батьком» маестро траплялося виконувати різні замовлення, зокрема й такі, що не зовсім відповідали уявленням про професійну гідність. Маестро давно вирішив для себе одне: геній і злодійство є речі несумісні — в тому сенсі, що перший апріорі унеможливлює друге (у власній геніальності він ніколи не сумнівався).
Життя досі не поспішало спростувати його переконання. Швидше навпаки — підтверджувало.
Що ж до найманих убивць, то Татусь Карло справно дотримувався угоди: порожньоголові молодики, які були ласі до дзвону монет і не гребували забруднити руки кров’ю, більше не турбували маестро.
Себто до сьогодні не турбували.
Тодаро з прикрістю думає про неуважність свого патрона і водночас шукає поглядом бойовий кинджал, який щойно лежав поряд! — для таких випадків і придбаний, і зазвичай був почеплений на поясі, але сьогодні, як навмисне, маестро Іракунді зняв його на хвильку, коли працював над восковою моделлю одного славного кондотьєра, — зняв і кудись поклав — і от, тепер що робити?! Гість явно не з лякливих та ще й магією володіє.
— Я прийшов до вас із мирними намірами.
Еге ж, повірили йому, аякже! Не перелічити, для скількох простаків ці слова були останнім, що вони почули.
А все-таки гру підтримати слід: час потягти, з думками зібратися.
— Чим можу служити, сьєре?…
— Моє ім’я вам нічого не скаже.
(Хто б сумнівався!)
— Але ім’я людини, яка прислала мене… — (Маестро нарешті набачив кинджал. Тепер він водночас розмірковує, як потрапити в дальній куток майстерні, і пригадує, кому останнім часом міг дошкулити — чи хто міг би так довго пам’ятати образу, це ж його, замовника, ім’я…) — …гадаю, вам відоме.
Простота і натиск — от найвдаліший із прийомів; маестро Іракунді стрибає на гостя, відштовхує і мчить до заповітного кинджала!
— Дон Карло казав, що з вами непросто знайти спільну мову, — незворушно підсумовує гість. — І все-таки він рекомендував мені звернутися саме до вас.
Маестро обертається: в руці — зброя, в очах — розгубленість, на зміну якій швидко приходить розуміння.
— От воно що! — І Тодаро Іракунді регоче, закинувши лобасту голову до стелі. — Он воно, значить, як! Тоді поговоримо, шановний. Звичайно, поговоримо.
Усе описане сталося швидко: підмайстер тільки й устиг, що перекинутися кількома слівцями з «голосом» та підійти до дверей. Маестро наказує йому: «Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?» — а затим гість викладає на робочий стіл певну річ і недбало запитує:
— Ви могли б виготовити точнісінько такий самий?
Маестро дивиться на предмет, принесений гостем, і з вуст Іракунді мимоволі зривається добірна лайка.
— Невже надто складно для вас? — майже з наївним подивом у голосі уточнює гість.
— Перш ніж дати відповідь, мушу переговорити з доном Карло.
— Його «голос» прийшов разом зі мною. Гадаю, він відповість на всі ваші запитання і розвіє всі сумніви.
— Прокляття! Звідки у вас… це, шановний?
— Дон Карло…
— А, звичайно, Татусь, — з прикрістю морщиться ювелір. — То що сказав Татусь?
— Що ви допоможете і не ставитимете зайвих питань.
— Я, шановний, зайвих і не ставлю, — набурмосившись, сьєр Тодаро товчеться з ноги на ногу: ну справжнісінький ведмідь, розбуджений мисливцем-незграбою! Зараз я-а-ак приголубить волохатою лапою — мало не буде! — Ви, шановний, може, не знаєте, що за такі от перстеньки вчора багацько людей повісили. Хоча, — додає, — навряд чи ви не знаєте, еге ж? Ви тому і прийшли до мене, що я видав їхнього шкіпера.
— Я прийшов до вас, маестро, бо ви — найкращий. Більше ніхто в Альяссо не здатен виготовити точнісінько такий перстень. Чи, може, порадите когось талановитішого?
Тодаро Іракунді зацьковано дивиться на магуса. А той з відстороненою цікавістю чекає: вдарить маестро? далі відкручуватиметься? зламається?
— Хто ви? — запитує ювелір стиха.
Оберто задоволений: «Все-таки зламався. Отже, поговоримо».
На сходинках біля входу до ювелірної крамнички підмайстер і «голос» попивають із повнобоких горнят і мовчки дивляться на перехожих. Для обидвох це — рідкісна нагода відпочити, тож і цідять миті, як вино, — без поспіху, зі смаком. Обидвоє на цьому знаються.
Пообіднє сонце золотить дверні кільця й петлі, навіює думки про вічне. Немов відчувши настрій підмайстра і «голоса», в кінці вулиці з’являються двоє панів у пломенистих плащах. На правому плечі у кожного по феніксу — не справжньому, ясна річ, а вишитому, причому дійсно золотими нитками. Фенікси на плечах корчаться в вишитому ж полум’ї: чи то згорають, чи то відроджуються. Пани неспішно крокують, обмінюючись скупими фразами. Кожна — на вагу золота.
— Ви схильні вірити таким інформаторам, брате?
— Я схильний перевіряти будь-які свідчення.
— Однак збурення вірогіднісного поля не перевищують припустимі…
— Ви ще молодий, фра Оттавіо, вам належить багато про що дізнатися, багато чому навчитися… Ясна річ, не перевищують. Бо порушення сталося не сьогодні і не вчора. А ми маємо справу з його наслідками. — Він, проходячи повз крамничку маестро Тодаро, кидає побіжний, але пильний погляд на підмайстра, потім — на «голос». Останньому здається, що в очах червоноплащника спалахнула і згасла феніксом із полум’я гостра, вогняна цікавість. Але: — Поквапмося, фра Оттавіо, час і так працює проти нас. Слід стає дедалі слабшим, а — я впевнений — дичина давно уже залишила узбережжя. Ми ж тільки почнемо звідти, і Бог відає, куди виведе нас…
Далі — не чути: червоноплащники пішли, зникли за рогом. Тільки нудотно-солодка хвиля ароматів від їхніх одеж ще якийсь час тримається в теплому повітрі. Потім тане і вона.
— Ресурдженти, — шепоче вражений хлопчина. — Звідки?…
— Із Ромми, — флегматично знизує плечима «голос». І підводиться, не допивши вина. — Мабуть, я ризикну втрутитися у розмову твого господаря і мо… моєї супутниці. Якщо я правильно зрозумів, час грає не тільки проти воскресників. А ти повартуй-но тут, щоб ніхто сторонній не заходив, гаразд?
Не чекаючи на відповідь, «голос» заходить до крамнички. Підмайстер розгублено дивиться йому вслід і відпиває з кінви: «Он що коїться!.. А так добре сиділи!»