Маха гола

І

Годині об одинадцятій ранку Маріано Реновалес підійшов до музею Прадо*, в якому не був уже кілька років. Знаменитого художника не приваблювали мерці: звичайно, вони гідні найвищої шани і завжди цікаво споглядати їх, відгортаючи славний саван сторіч, але мистецтво нині прямує новими шляхами, і чого він може навчитися тут, під тьмяним світлом слухових віконець, де життя постає перед нами не таким, яким воно є насправді, а яким колись бачили його інші люди? Краєвид моря, долина в горах, гурт волоцюг, чиясь «цікава» голова вабили художника дужче, ніж весь цей палац з його широкими сходами та білими колонами, цей величний пантеон мистецтва, заставлений статуями з бронзи й алебастру, де завжди блукають розгублені неофіти, марно силкуючись збагнути, який же шлях обрати для себе.

Перед самими сходами маестро Реновалес на якусь мить спинився. Не без хвилювання окинув поглядом низинку перед палацом — так після довгої відсутності людина споглядає місця, де минуло її дитинство. Доріжка, що вела до музею, була ніби в улоговині. На покритих яскраво-зеленим моріжком схилах то там, то там росли тоненькі деревця. Над цим миршавим сквериком здіймалася в синє небо старовинна церква єронімітів*. Її біле громаддя з двома однаковими вежами та напівобваленими кам’яними аркадами в готичному стилі чітко вирізнялося на тлі по-зимовому голих дерев бульвару Ретіро*. Реновалес подумав про фрески Джордано*, які прикрашали склепіння храму. Далі погляд художника затримався на червоній кам’яниці з пишним порталом, що претензійно височіла на передньому плані, затуляючи краєвид і ніби нависаючи над зеленим укосом. Пхе! Академія! І митець презирливо махнув рукою, висловлюючи свою зневагу не лише до Академії мови, а й до всіх інших академій, де живопис, література і взагалі будь-які прояви людської думки зберігаються для безсмертя у вигляді мумій, туго перебинтованих традиціями, звичаями та сліпою пошаною до минулого.

Порив крижаного вітру розметляв поли художникового пальта, його довгу, вже притрушену сивиною бороду і ледь не збив крислатого капелюха, з-під якого виглядали пасма чуприни, яка в юності була скандально буйною, але що вище з роками піднімався художник до слави й багатства, то коротше її підстригав.

Реновалесові стало холодно у вологому видолинку. День був ясний і морозяний — звичайний зимовий день. У синьому небі сяяло сонце, але з покритих снігом гір налітав крижаний вітер, від якого земля твердла і ставала крихкою, мов скло. В затінених місцях, куди не проникали сонячні промені, ще блищала вранішня паморозь, наче землю густо посипали цукром. На килимах із моху, мов пустотливі діти, вистрибували худі від зимового недоїдання горобці, мляво стріпуючи крильцями з обвислим пір’ячком.

Сходи до музею викликали у маестро спогади про молодість. Коди йому було шістнадцять років, він піднімався цими приступками безліч разів, тамуючи біль у шлунку від поганого пансіонного харчування. Скільки ранків просидів він у цьому величезному палаці, перемальовуючи картини Веласкеса!* В його пам’яті зненацька ожили спогади про втрачені надії юності, про безліч ілюзій, що тепер викликали в нього лиш посмішку. Згадалося йому, як він голодував, як принижувався, продаючи копії картин, щоб уторгувати хоч якусь копійчину. Суворе обличчя цього велетня, похмуре чоло й насуплені брови, що так лякали його учнів та шанувальників, освітилися веселою усмішкою. Згадалося, як боязко заходив він до цього музею, як остерігався відступити бодай на крок від мольберта, аби хтось, бува, не помітив, що підошви чобіт у нього повідставали і з дірок визирають пальці.

Він перейшов вестибюль і відчинив перші скляні двері. Відразу стихли всі шуми зовнішнього світу: торохкотіння екіпажів по бульвару Прадо, дзеленчання трамваїв, глухе скрипіння возів, галас дітлахів, що бігали табунцями по зелених укосах. Відчинив другі двері, і його задубіле від холоду обличчя відчуло пестливий доторк теплого повітря, наповненого химерним гудінням тиші. Кроки відвідувачів багаторазово відлунювали, як це завжди буває у великих незаселених будівлях. Двері, зачинившись за Реновалесом, гримнули, мов гарматний постріл, і той грім покотився від зали до зали, проникаючи між грубими завісами. Крізь залізні решітки центрального опалення текли невидимі гарячі струмені. Люди, що заходили до музею, підсвідомо стишували голоси, немов опинялися в храмі; на багатьох обличчях з’являвся вираз остраху, ніби відвідувачів лякали тисячі полотен, вивішених на стінах, і величезні погруддя, виставлені в круглій ротонді та посеред головного салопу.

Побачивши Реновалеса, два доглядачі в довгих сюртуках схопилися на ноги. Спершу вони не впізнали, хто він такий, але відразу зрозуміли, що це не простий відвідувач. Його обличчя вони бачили безліч разів — чи то в газетах, чи то на сірникових етикетках, — і в їхній уяві воно ототожнювалось із славою й популярністю, з високими почестями, якими вшановують видатних людей. Та ось служителі музею впізнали художника. Скільки вже років минуло, відколи його востаннє тут бачили. Й обидва доглядачі, квапливо поскидавши формені кашкети з золотим галуном і запобігливо посміхаючись, кинулись назустріч великому митцеві. «Добридень, доне Маріано». Чи можуть вони якось прислужитися сеньйорові Реновалесу? Чи не бажає він, щоб вони покликали сеньйора директора? Своєю надокучливою запобігливістю служителі нагадували наполоханих придворних, котрі раптом збагнули, що гість, який зайшов інкогніто до палацу, є чужоземним монархом.

Реновалес сердито відмахнувся від них і побіжним поглядом окинув великі декоративні полотна ротонди, що зображували війни XVII сторіччя*. Генерали з хвацько закрученими вусами і в капелюхах з пишними плюмажами керували битвою за допомогою коротенької палички, ніби диригували оркестром; з гори спускалися полки мушкетерів, попереду яких майоріли прапори з червоними та синіми хрестами; з густого диму витикалися хащі списів; а вдалині простягалися безкраї зелені луки Фландрії; у тих бучних і невдалих битвах Іспанія втратила свою велич, перестала бути наймогутнішою європейською державою. Реновалес відхилив важку портьєру і зайшов до величезної головної зали. У матовому неяскравому світлі, що падало крізь слухові віконця, на задньому плані темніли крихітні фігурки людей.

Художник пішов далі, не спиняючись і не звертаючи. Лиш мигцем поглядав на картини — давніх своїх знайомих, що не могли сказати йому нічого нового. Очі його перебігали по людях і теж не помічали в них якихось істотних змін. Здавалося, вони й живуть у цьому палаці, не виходячи звідси вже багато років: добродушні батьки, як завжди, пояснювали сюжети картин дітлахам, що стояли купками біля їхніх ніг, вихователька вела групу скромних мовчазних учениць, які, скоряючись правилам доброго тону, поквапно минали святих, чиї тіла були недосить прикриті одягом; крикливо розмовляв із двома священиками поважний сеньйор, прагнучи похвалитися своїм інтелектом і показати, що він почуває себе в цьому музеї, як дома; походжало кілька чужоземок у солом’яних капелюшках з піднятими вуалями — у всіх були перекинуті через руку пальта, всі уважно вчитувались у каталог, всі здавалися тут своїми і так однаково висловлювали жестами цікавість чи захват, що Реновалес навіть засумнівався, чи це не ті самі, яких він бачив тут кілька років тому, коли був у музеї востаннє.

Проходячи, він подумки вітав великих майстрів. Он там на стіні святі Ель Греко* — оповиті зеленавим або блакитним серпанком одухотвореності, стрункі, в розмаяних шатах; далі, на картинах Рібери*, обличчя темні й зморшкуваті, жахливо перекошені від страждання й болю. Обидва художники були великими живописцями, і Реновалес глибоко їх шанував, проте ні в чому не став би наслідувати ні того, ні того. Пройшовши ще далі, він побачив між балюстрадою, що відгороджує картини, та довгим рядом вітрин, статуй і мармурових столиків, підтримуваних золотими левами, мольберти копіювальників. То були юнаки зі школи образотворчих мистецтв або бідно вбрані дівчата в черевичках на стертих підборах та в пом’ятих капелюшках — вони перемальовували картини Мурільйо*. На білих полотнах проступали сині складки мантії богородиці або рожеві лискучі тіла кучерявих діток, що граються з божим агнцем. То були замовлення благочестивих осіб; цей «товар» також охоче купували монастирі та каплиці. Закіптюжені димом свічок, покриті патиною років ці накладені яскравими фарбами постаті зрештою потьмяніють, і одного дня залиті сльозами очі молільників побачать у м’якій сутіні храму, як святі на темних образах таємниче заворушаться, оживуть, і тоді люди палко благатимуть від них чуда.

Маестро попрямував до зали Веласкеса. Там працював його друг Теклі, і Реновалес прийшов сьогодні до музею з єдиною метою: подивитися на копію з «Фрейлін»*, що її малював угорський художник.

Коли вчора Реновалесові доповіли про візит цього чужоземця, художник довго сидів у своїй розкішній студії, роздивляючись прізвище на візитній картці та гадаючи, хто б це міг бути. Теклі?.. Нарешті згадав. Двадцять років тому, коли він жив у Римі, серед його друзів був і цей добродушний угорець, який щиро захоплювався генієм Реновалеса, а сам надолужував брак хисту мовчазною впертістю і старанністю. Він трудився, як віл.

Реновалес із радістю побачив ці блакитні очиці під ріденькими пухнастими віями та широке, як лопата, випнуте підборіддя, що робило Теклі схожим на якогось із австро-угорських монархів. Зігнувшись і аж смикаючись від хвилювання, довготелесий гість простяг перед собою кощаві руки, схожі на щупальця восьминога, і вигукнув по-італійському:

— Oh maestro! Сaro maestro![1]

Він пішов у професори, як і всі художники, котрі не відчувають себе здатними досягти вершин і воліють залишатися серед загалу. Реновалес побачив перед собою офіційного живописця в бездоганному, без єдиної порошинки, темному костюмі; той тримався з гідністю і раз у раз поглядав на свої блискучі чоботи, які, здавалося, віддзеркалювали всю студію. Блищала також медаль якогось таємничого походження на лацкані його піджака. Лише фетровий капелюх, якого Теклі тримав у руці, білий капелюх кольору тістечка безе, не зовсім пасував до його офіційного статечного вигляду. Реновалес із щирою радістю схопив гостя за руки. Незабутній Теклі! Як радий він його бачити! Щасливі то були часи в Римі!.. І, посміхаючись із добродушною поблажливістю, вислухав розповідь угорця про його успіхи. Тепер той — професор у Будапешті. Рік у рік відкладав гроші, щоб поїхати попрактикуватися в якомусь із найбільших європейських музеїв. І ось нарешті він у Іспанії. Здійснилася його давня мрія.

— О Веласкес! Quel maestrone, caro Mariano![2] — вигукнув угорець, закинувши назад голову та закотивши очі. Він так сластолюбно ворушив своїм випнутим, зарослим рудою щетиною підборіддям, неначе попивав із келиха токай — цей чудовий трунок своєї країни.

В Мадриді він уже місяць і щоранку працює в музеї. Майже закінчує копію «Фрейлін». Він би вже давно навідав свого caro Mariano, але вирішив з’явитися тільки тоді, коли зможе показати йому цей свій витвір. Чи не прийшов би маестро якось уранці до нього в Прадо? Заради їхньої давньої дружби?.. Реновалес хотів був відмовитись. Чого це він має гаяти час на огляд якоїсь копії?.. Але очиці угорця дивилися на нього так благально, він так вихваляв Реновалесів геній, розписуючи грандіозний успіх його картини «Людина в морі» на останній виставці в Будапешті, що маестро не зміг відмовити і пообіцяв прийти до музею.

Одного ранку, через кілька днів після тієї розмови, вельможа, з якого Реновалес писав портрет, повідомив, що сьогодні прийти не зможе, і художник згадав про дану Теклі обіцянку. Він пішов до Прадо і щойно ступив у зали музею, як відчув гострий сум і здався сам собі малим хлопчиком — так завжди буває з людиною, коли вона повертається в світ, у якому проминула її юність.

Опинившись у залі Веласкеса, Реновалес аж затремтів від побожного захвату. Перед ним були творіння справжнього митця, Художника з великої літери. Усі Реновалесові теорії про непотрібність мертвого мистецтва залишились за дверима цієї зали. Ним знову заволоділи чари Веласкесових картин, яких він не бачив уже кілька років — чари свіжі, могутні і нездоланні. Відчуваючи, як у ньому заворушилося давно приспане сумління, митець довго стояв як укопаний, дивлячись то на одне полотно, то на інше; йому хотілося воднораз охопити поглядом усі картини безсмертного майстра, а тим часом навколо вже зашепотілися голоси цікавих:

— Реновалес!.. Сюди прийшов Реновалес!

Від входу ця новина розійшлася по всьому музею і прилетіла до зали Веласкеса відразу за самим Реновалесом. Люди переставали дивитися на картини і звертали цікаві погляди на цього загадкового велетня, який, здавалося, не помічав, що опинився в центрі загальної уваги. Дами, переходячи від полотна до полотна, стежили краєчком ока за славетним митцем, чий портрет бачили безліч разів. Він здався їм не таким гарним, «ординарнішим» ніж на газетних фотографіях. Невже й справді цей здоровило має такий талант і так гарно малює жінок? Кілька юнаків підійшли до Реновалеса зовсім близько, вдаючи, ніби зацікавилися картинами, перед якими стояв маестро. Вони пильно розглядали уславленого художника, підмічаючи найдрібніші деталі. Їх підштовхувала пристрасть до наслідування, притаманна всім початківцям. Один вирішив скопіювати Реновалесову манеру пов’язувати краватку і відростити такі самі патли, в ілюзорній надії розбудити цим у собі хист до живопису. Інші проклинали подумки свою молодість, через яку не вдасться викохати таку бороду, як у знаменитого маестро — кошлату й сиву.

Художник, незвичайно сприйнятливий до лестощів та хвали, не забарився відчути, як згущується навколо нього атмосфера цікавості. Юні копіювальники ще нижче посхилялися над мольбертами; мружачи від перенапруги очі та роздимаючи ніздрі, вони невпевнено водили пензлем по полотну; знаючи, що він стоїть десь за спиною, початківці здригалися на кожне поскрипування паркету, боялися й водночас мріяли, щоб маестро поблажливо ковзнув поглядом через їхні плечі. Митець не без гордощів здогадувався, які слова зараз у всіх на устах, про що перемовляються очима люди, неуважно втуплюючись у полотна й вичікуючи миті, коли можна буде глянути на нього.

— Це Реновалес… Художник Реновалес…

Якийсь час маестро дивився на найстаршого з копіювальників — майже сліпого діда в окулярах із товстими увігнутими скельцями, що надавали йому вигляду морського страховища. Руки його тремтіли від старечої немочі. Реновалес знав цього чоловіка вже двадцять п’ять років, ще відтоді, як практикувався в музеї; той і тоді сидів на цьому самому місці, як і тепер, змальовуючи «П’яниць». Навіть якби старий зовсім осліп або картина кудись пропала, він би зміг відтворити її по пам’яті. У ті часи вони не раз розмовляли, але бідолаха й гадки не мав, що Реновалес, про якого стільки говорять, — це той самий хлопчисько, який не раз просив його позичити пензель і спогад про якого ледь жеврів у його притупленій одвічного копіювання пам’яті. Реновалес подумав про доброго товстуна Вакха та його буйних шанувальників, що ось уже півстоліття годують родину копіювальника, і перед очима художника постало все сімейство, утримуване тремтячою рукою дідугана: його стара подруга, одружені сини та дочки, малі онуки.

Хтось прошепотів на вухо копіювальникові новину, яка схвилювала весь музей, але той, на мить одірвавши пригаслий погляд від мольберта, тільки презирливо знизав плечима.

Отже, сюди прийшов Реновалес, сам славетний Реновалес! Ану ж подивимося, що то за цяця!..

Маестро побачив, як у нього втупилися потворні, мов у викинутої на берег морської риби, очі й помітив, що вони глузливо поблискують за товстими скельцями окулярів. «Дурисвіт!» — подумав старий. Він уже чув балачки про нову студію, схожу на розкішний палац, яку Реновалес вибудував собі за бульваром Ретіро. Бач як розжився коштом інших художників, таких як оце я, хто, не маючи протекції, так і не зміг вибитися нагору! Лупить за кожну картину тисячі дуро, а Веласкес у свій час заробляв лише три песети на день, та й Гойя писав портрети за кілька унцій. А всьому причиною нахабство безсоромних молодиків і тупість йолопів, які вірять газетам, що крикливо вихваляють «модернізм». Справжнє велике мистецтво тільки тут. Іронічні вогники в очах старого згасли, і, ще раз презирливо знизавши плечима, він повернувся до своєї тисячної копії «П’яниць»*.

Коли збудження, викликане появою Реновалеса, стало вщухати, художник зайшов до невеличкої зали, в якій висіли «Фрейліни». Знамените полотно займало всю протилежну стіну. Теклі сидів за мольбертом, зсунувши білий капелюх на потилицю; на його відкритому чолі залягли зморшки і пульсували жили від напружених зусиль точно відтворити найдрібніші деталі картини.

Побачивши Реновалеса, угорець миттю підхопився на ноги і поклав палітру на клапоть клейонки, що захищала паркет від крапель фарби. Любий маестро! Який він вдячний йому за цей візит! І став показувати свою копію, змальовану навдивовижу точно, але без чарівної перспективи, без чудесної правдоподібності оригіналу. Реновалес схвально кивав головою, щиро захоплюючись терплячістю й упертістю цього вола від мистецтва, що прокладав на своєму полі завжди однакові борозни, дотримуючись бездоганної геометричної правильності, не дозволяючи собі ані найменшої ініціативи, ані найменшого натяку на творчу оригінальність.

— Ti piace? — тривожно запитував Теклі, зазираючи Реновалесові в очі і намагаючись прочитати в них його думку. — Е vero? Е vero?[3] — доскіпувався він із невпевненістю дитини, яка відчуває, що її дурять.

Але Реновалес, прагнучи якось приховати свою цілковиту байдужість, хвалив угорця дедалі красномовніше, і той нарешті заспокоївся, схопив обидві руки співрозмовника і притиснув до своїх грудей:

— Sono contento, maestro… Sono contento[4].

Теклі не хотів відпускати Реновалеса. Якщо вже той великодушно погодився прийти подивитись на його витвір, то вони не можуть так відразу розлучитись. Поснідають разом у готелі, де оселився угорець. Розіп’ють пляшчину к’янті і згадають роки, прожиті в Римі; поговорять про веселу богемну юність, про своїх друзів із різних країн, що збиралися в кав’ярні «Ель Греко». Дехто вже помер, інші розбрелися по всій Європі й Америці; кілька зажили слави, а більшість животіють, викладаючи десь по школах у себе на батьківщині і мріючи колись написати картину, що принесе їм тріумф — проте смерть чомусь завжди випереджає подібні задуми.

Реновалес зрештою здався на наполегливі умовляння угорця, що тримав його за руки з таким благальним виразом, ніби збирався вмерти, як йому відмовлять. Ну що ж, к’янті то й к’янті! Вони поснідають разом, а поки Теклі кластиме останні мазки на своє полотно, він почекає його, прогулюючись по музею та освіжаючи давні враження.

Коли Реновалес повернувся до зали Веласкеса, натовп уже розійшовся, і там сиділи тільки копіювальники, позгинавшись над своїми мольбертами. Художник знову відчув на собі могутні чари великого майстра. Реновалес схилявся перед його чудовим мистецтвом, але не міг не відчути, яким глибоким сумом дихають усі його твори. Нещасливий дон Дієго! Йому випало народитись у найпохмурішу добу нашої історії. Його здоровий реалістичний геній мав би обезсмертити людину у довершених формах голого тіла, а доля присудила йому жити в часи, коли жінки, мов черепахи, ховали свої принади під шкаралупами кринолінів, а чоловіки зі своїми високо піднятими темноволосими та погано вимитими головами, що витикалися з похмурих чорних костюмів, були схожі на церемонних жерців. Художник малював те, що бачив: страх і лицемірство відбивалися в очах того світу. А награну веселість приреченої нації, яка потребувала для своїх розваг чогось потворного і безглуздого, безсмертний пензель дона Дієго відтворив у блазнях, божевільних та горбунах. Кожна з його чудових картин водночас викликала захват і пригнічувала, відбиваючи меланхолію великої монархії, чиє тіло страждало від тяжкої недуги, а душа тремтіла з жаху перед пеклом. І такий геній було розтрачено на відтворення нікчемної епохи, що без Веласкеса навіки канула б у небуття! Реновалес подумав також про самого художника і відчув щось схоже на докори сумління, коли порівняв життя цього великого живописця з князівськими розкошами, в яких купалися сучасні маестро. О горезвісні щедроти монархів, що нібито протегували митцям, як люблять запевняти деякі історики, зазираючи в глибини минулого!.. Взяти хоча б того ж таки флегматичного дона Дієго. Як особистий живописець короля він отримував три песети платні, та й ті йому видавали вряди-годи; у списках придворних його славне ім’я стояло між блазнями та цирульниками; а почесний титул королівського слуги змушував митця безвідмовно брати на себе обов’язки постачальника будівельного каменю, бо у двірській ієрархії це означало просування на щабель вище; а яких тільки принижень довелося зазнати йому в останні роки життя, коли він домагався, щоб його нагородили хрестом святого Яго, коли доводив перед трибуналом ордену, що не продавав своїх картин за гроші, бо це вважалося злочином, з рабською пихою вихвалявся, що він слуга короля, немов цей сан був вартий більше, ніж слава великого живописця… Як не схожі на те далеке минуле щасливі нинішні часи! Хвала сучасним звичаям, що надають митцеві такої ваги, ставлять його під захист широкої публіки, цього некорисливого володаря, який не тільки визволив творця прекрасного з-під будь-якої залежності, а й іде за ним новими незвіданими шляхами!..

Реновалес вийшов у центральну галерею, щоб помилуватися картинами ще одного художника, якого глибоко шанував. На обох стінах тут висіли довгими рядами полотна Гойї*. З одного боку — портрети королів звироднілої бурбонської династії, голови монархів або принців, у величезних білих перуках; жіночі голівки з колючими очима, безкровними обличчями та високими зачісками у формі вежі. Обидва знамениті художники жили в часи морального занепаду династій. У залі великого дона Дієго королі були схожі на елегантних ченців* — тендітні, худі, біляві, з мертвотно блідим обличчям і випнутим підборіддям; їхні очі світилися палким бажанням спасти душу і водночас сумнівом, що це їм удасться. Тут, на стіні галереї, монархи були гладкі, заплилі жиром*; величезний, важкий і неймовірно видовжений ніс, здавалося, стримить із самого мозку, паралізуючи всяку здатність мислити; відвисла нижня губа товста і хтива; безвиразні, як у вола, очі світяться млявою байдужістю й тупим гонором. Австріяки — усі нервові, неспокійні, збуджені майже до божевілля і якісь неприкаяні, верхи на баских конях, завжди на тлі похмурих краєвидів, замкнутих засніженими гребенями Гвадаррамських гір, сумними, холодними й закрижанілими, мов національна душа; Бурбони — усі статечні й гладкі, з важкими черевами і товстелезними литками, заклопотані лише думками про завтрашнє полювання або домашню інтригу, яка вносить нелад у їхню родину, сліпі й глухі до ураганів, що шаленіють за Піренеями. Одні — оточені юрмами дурнів із тваринячими мордами, похмурими судовиками, інфантами з дитячим личком у довжелезних, мов шати весталок*, спідницях; другі — завжди в колі веселих і безтурботних людей, схожих на паяців, розцвічених яскравими барвами, у червоних плащах, у шовкових мереживних мантильях з високим гребенем на голові або чоловічою сіточкою для волосся. То була порода людей, що бавили час у веселих прогулянках по Каналу та всіляких екзотичних розвагах і були в душі героями, самі про те не здогадуючись. Сотні років вони жили, як діти, та відразу стали дорослими, коли, мов грім з ясного неба, в їхню країну вдерлися загарбники*. І великий художник, який стільки років малював цей народ чепурунів та веселих мах у всій його наївній безтурботності, строкатим і барвистим, мов оперетковий хор, став зображувати на полотнах, як той самий махо з кинджалом у руці з мавпячою спритністю нападає на мамелюків*, і ці страшні єгипетські кентаври, продимлені в сотнях битв, падають під його ударами, або як він помирає під кулями завойовників* на похмурих пустирищах Монклоа*, тьмяно освітлених ліхтарями.

Реновалес спинився перед цією картиною і замилувався її трагічною виразністю. Кати схилилися над прикладами, їхніх облич не видно: вони застигли, мов сліпі виконавці присуду Долі, безлика сила. А перед ними здіймається і тріпоче гора закривавлених тіл — посічених кулями, вкритих жахливими ранами; а живі стоять склавши руки на грудях і проклинають убивць незрозумілою для тих мовою або затуляють обличчя долонями, ніби сподіваючись у цей дитячий спосіб захиститись від свинцевого дощу. То помирав, щоб відродитися, весь іспанський народ. А поряд із цією страшною й героїчною картиною висіла інша — там басував на коні Палафокс*, іспанський Леонід із Сарагоси, у формі генерал-капітана, з елегантними бакенбардами й гордовитим виразом чісперо[5]. Він був схожий не так на офіцера, як на ватажка, що очолив народне повстання: в одній руці, обтягнутій замшевою рукавичкою, — крива шабля, у другій — повіддя крутобокого коника.

«Мистецтво, як і світло, — подумав Реновалес, — воно вбирає в себе барви й блиск усього, до чого торкається». Гойї випало жити за буремної доби, він бачив, як воскресає душа народу, і зображував життя героїчне, на його картинах воно вирує й кипить, чого не побачиш на полотнах дона Дієго, генія, прикутого до одноманітного животіння при монаршому дворі, де не відбувалося ніяких подій, і лиш іноді надходили повідомлення про далекі війни, про непотрібні й запізнілі перемоги, що завжди несли в собі холодок сумніву і нікого не могли схвилювати.

Художник повернувся спиною до Гойїних дам у білих батистових сукнях, з устами, схожими на трояндові пуп’янки, та зачісками у формі тюрбана і прикипів поглядом до голої жінки, до прекрасного осяйного тіла; поряд із цією картиною інші здавалися тьмяними й непомітними. Спершись на балюстраду, Реновалес довго розглядав це полотно зблизька, майже торкаючись його крисами капелюха. Потім повільно відступив назад і сів на ослінчик, не можучи відвести очей від прегарної жінки.

— Гойїна маха!.. Маха гола!..*

Він вимовив це, не усвідомлюючи, що розмовляє вголос; здавалося, то вилились у словах думки, які давно світились у його захопленому погляді. Наринули спогади, і, весь під їхньою владою, художник то шепотів, то аж викрикував слова щирого захвату.

Він замилувано споглядав це голе тіло, таке граційне й тендітне; воно все сяяло, ніби то вогник життя просвічував крізь перламутрову плоть. На кінчиках тугих довгастих персів, цих магнолій кохання, що зухвало й знадливо дивилися в різні боки, рожевіли світлі пуп’янки. Ледь помітний пухнастий кущик затінював таємницю лона; світло лежало блискучою плямою на бездоганно круглих колінах і поступово тьмяніло, переходило в тінь, Що огортала маленькі ступні з тонкими, рожевими, як у дитини, пальчиками.

Це була жінка невеличка, граційна й пікантна, — іспанська Венера, яка мала на собі не більше тіла, ніж потрібно, щоб надати ніжної округлості її витонченим і легким формам. Бурштинові очі з лукавими вогниками в зіницях бентежили своїм невідривним поглядом; кутики гарненького рота здавалися розгорнутими крильми вічної усмішки. Щоки, лікті та ступні були ніжно-рожеві й мінилися прозорістю та вологим блиском, як мушлі, що розкриваються й сяють усіма барвами в таємничих глибинах моря.

Гойїна маха!.. Маха гола!..

Він уже не говорив уголос, але слова ці відбивались у його погляді, променилися в усмішці.

Реновалес був тут не сам. Раз у раз між ним і картиною, голосно розмовляючи, снували групи людей. Дерев’яний паркет скрипів і вгинався під важкими кроками. Був полудень, і муляри з ближніх будівництв користалися годиною перерви, щоб походити по залах музею, у цьому незнайомому для них світі. Лишаючи за собою білі крейдяні сліди, вони з приємністю вдихали тепле, нагріте повітря і голосно ділилися враженнями про ту чи іншу картину; охоплені нетерплячкою, вони прагнули подивитися все за один раз, а особливо приваблювали їх полотна, на яких красувалися воїни в блискучих обладунках або в розкішних мундирах давніх часів. Найкмітливіші, що були за провідників, весь час квапили товаришів іти далі. Вони ж тут учора були! Вперед, там є на що подивитися! І переходили від зали до зали, охоплені палкою цікавістю людей, які потрапили на невідому землю і щомиті сподіваються побачити якусь дивовижу.

Серед цього метушливого, охопленого щирим захватом люду час від часу з’являлися групки іспанських сеньйор. Вони йшли від картини до картини, обговорюючи давні моди й нарікаючи, що вже не носять спідниць полуничного кольору та пишних мантилей з високим гребенем. А перед творінням Гойї усі вони поводились однаковісінько, ніби навчені заздалегідь. Нараз похмурніли, міцно стуляли губи і квапливо проходили в глиб галереї. Їх остерігав непомильний інстинкт. Видиво тієї наготи навіть здалеку гострим болем відбивалось у кутиках їхніх стривожених очей: здавалося, вони нюхом чують славетну маху, ще й не побачивши її. І дами поспішали далі, випростані, суворі, з тим самим виразом осуду, який напускали на себе, коли на вулиці до них чіплявся якийсь зухвалець. Проходили перед картиною, відвернувши обличчя, не бажаючи глянути навіть на сусідні полотна, і не спинялися аж до наступної зали, де було виставлено твори Мурільйо.

Ці жінки уособлювали ненависть до наготи, багатовікову християнську огиду до Природи та Істини, релігійне почуття, яке повставало й обурювалось, що в цьому громадському місці, населеному святими, королями та мучениками, терплять таке жахіття.

Реновалес ставився до Гойїної картини майже з побожним захватом. У нашій історії то був перший витвір мистецтва, вільного від забобонів, очищеного від будь-яких упереджень. Цілих три сторіччя живопису, стільки славетних імен у кожному поколінні художників — і все ж таки до Гойї жодного разу не зважився іспанський пензель накидати форми жіночого тіла, зобразити на полотні божественну наготу, яка в усіх народів була головним джерелом натхнення для новонароджуваного мистецтва! Реновалес пригадав іншу картину — іншу голу жінку — Веласкесову «Венеру»*, що зберігалась на чужині. Але той витвір з’явився не внаслідок раптового натхнення, картину замовив художникові монарх, який щедро платив за полотна з голою натурою чужоземцям і зажадав чогось подібного і від свого придворного живописця.

Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, — прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» — і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана*. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої діяльності Природи, тут, в Іспанії, прикривалося чернечим каптуром або жебрацькими лахами. Осяйні краєвиди, перенесені на полотно, ставали похмурими й темними; країна сонця перетворювалася під пензлем на країну сірого неба, що низько нависало над землею могильно-зеленого кольору; а її люди оберталися на суворих ченців. Художник не малював того, що бачив, він переносив на полотно те, що відчував, частку своєї душі, а душа його тремтіла від страху перед небезпеками життя земного та перед муками потойбічного; була вона сумна, сумна — аж чорна, ніби обвуглена на кострищах Віри.

Ота гола жінка, яка поклала кучеряву голівку на схрещені руки, спокійно й невимушено відкривши кущики волосся під пахвами, стала символом пробудженого мистецтва, доти зневаженого й занедбаного. Здавалося, це легеньке тіло ледь торкається зеленого дивана та мереживних подушок і ось-ось злетить угору, підняте могутньою силою воскресіння.

Реновалес думав про двох майстрів, однаково великих і разом з тим таких несхожих. Один вражав монументальною величчю — спокійний, бездоганний і незворушний, він височів над обрієм Історії, мов грандіозний палац, на мармурових стінах якого за ціле сторіччя не з’явилося жодної тріщини. З усіх боків однаковий фасад — благородний, довершений і строгий, без крихти фантазії, без жодної примхливої деталі. То була сама поміркованість, розсудлива і зрівноважена, не здатна ні палко захоплюватись, ні втрачати самовладання; ні пориватись уперед, ні запалюватись. Другий був наче висока гора довільних химерних обрисів, помережана звивистими тріщинами та шерехатостями, як усе, що створено самою Природою. З одного боку — нагромадження голих, безплідних скель; з другого — долина, вкрита квітучими травами; внизу сад, у якому розливаються п’янкі пахощі і співають пташки; а на самій вершині чорна корона з хмар, що гримлять і метають блискавки. То була уява, яка стрімко мчала вперед, лиш іноді спинялася на хвильку, відсапувалась і знову зривалась шалено бігти, втупивши погляд у нескінченність і не відриваючи ніг від землі.

Життя дона Дієго можна описати двома словами: «Він малював». Оце й уся його біографія. Мандруючи по Іспанії чи Італії, він дивився нові картини — ніщо інше його не цікавило. При дворі короля-поета*, посеред любовних інтриг та маскарадів, він жив, як чернець, що дав обітницю живопису, завжди перед полотном і натурою: сьогодні блазнем, завтра маленькою інфантою — і не знав інших жадань, окрім доскочити вищого придворного титулу й нашити на своє чорне вбрання хрест із червоної матерії. То була висока душа, ув’язнена в холоднокровному тілі, яке ніколи не тривожило художника нервовим розладом, ніколи його творчого спокою не порушували спалахи шалених пристрастей. Через тиждень по смерті дона Дієго впокоїлася й лагідна донья Хуана*, його дружина, і вони знов поєдналися, ніби не могли існувати порізно після тривалого спільного паломництва по цьому світі, спокійної мандрівки без пригод.

Гойя теж малював, але й водночас — «жив». То було життя художника і блискучого гранда: цікаве, як роман, і сповнене таємничих любовних пригод. Відхиливши завісу до його студії, учні часто бачили на колінах маестро складки розкішних шовкових суконь. Вродливі герцогині тієї доби любили, щоб цей дужий арагонець, такий мужній і грубувато-галантний, підмальовував їм щоки, і сміялися, як божевільні, від цих ніжних і інтимних доторків. Милуючись божественною наготою жінки, що лежала на розкиданій постелі, він переносив її на полотно, скоряючись нездоланному пориву, владній необхідності обезсмертити красу, і відблиск легендарної слави великого іспанського художника падав на всіх красунь, увічнених його пензлем.

Малювати без страху й без упереджень, горіти в екстазі, відтворюючи на полотні осяйну наготу, вологий бурштин жіночого тіла з його блідо-рожевими відтінками морської мушлі, було заповітним прагненням Реновалеса. Він мріяв жити, як славетний дон Франсіско[6], цей вільний птах, що гордо стовбурчив своє пишне яскраве пір’я серед сірої одноманітності людського курника. Жадав бути вільним від забобонів, відрізнятися від загалу не тільки глибшим розумінням життя, а й пристрастями, вподобаннями, смаками.

Та ба! Його життя було схоже на життя дона Дієго: безвиразне й одноманітне, мов рух годинникової стрілки. Він малював, але — не жив; його картини хвалили за точність відтворення, за гру світлотіні, за вміння передати на полотні невловний Колір повітря і зовнішні форми предметів, але чогось йому бракувало, і це «щось» нуртувало у нього в душі і рвалося на волю, марно намагаючись пробити шкаралупу буденності.

Згадавши про романтичне життя Гойї, він замислився над своїм власним. Його називали видатним майстром; платили великі гроші за всі його картини, а надто ті, що були зроблені на чужий смак, зовсім інакше, ніж вимагала від нього совість митця. Він жив спокійно, ні в чому не знав нестатку. Мав розкішну, як палац, студію, — її фотографії не раз друковано в ілюстрованих журналах, — мав дружину, яка вірила в його геніальність, і майже дорослу дочку. Його оточував цілий гурт учнів, і кожен з них аж затинався від хвилювання, коли йому доводилось висловлювати свою думку про твори вчителя. Від колишнього богемного життя тільки й лишилося в нього, що кілька продавлених фетрових капелюхів, довга борода, густі скуйовджені патли і певна недбалість в одязі; та коли його високе становище «національного генія» цього вимагало, він діставав із шафи обвішаний орденами фрак і врочисто з’являвся на офіційних прийомах. У банку на його рахунку лежали тисячі дуро. Не раз прямо в студії, з палітрою в руці, художник розмовляв з повіреним про те, на який щабель суспільної ієрархії піднявся він із своїм річним прибутком. У світському товаристві ім’я Реновалеса було добре відоме, а для дам стало модою замовляти йому портрет.

Колись він здобув скандальну славу за сміливі експерименти в техніці колориту, йому закидали також, що він надто по-своєму бачить природу, але з його ім’ям ніколи не пов’язувано жодної спроби вчинити замах на норми суспільної добропристойності. Жінки його були простими іспанками, мальовничими й негарними; якщо він коли й малював голе тіло, то це були або зрошені потом груди селянина, або білі, як молоко, пухкенькі немовлята. Він був достойний і чесний маестро, що жив зі свого хисту, як інші живуть з торгівлі або комерції.

Чого ж йому тоді бракує?.. Гай-гай!.. Реновалес іронічно посміхнувся. І в пам’яті його стрімкою лавиною спогадів прокотилося раптом усе його життя. Він знову прикипів поглядом до жінки на полотні, схожої на перламутрову амфору, з осяйним білим тілом, із закинутими за голову руками, з гордовито піднятими персами й очима, що дивилися на нього, мов на давнього знайомого, і повторив подумки з гірким сумом:

— Гойїна маха!.. Маха гола!..

II

Спогадуючи перші роки свого життя, Маріано Реновалес, надзвичайно сприйнятливий до зовнішніх вражень, відчував, як у вухах починають дзвеніти удари молотів. Від сходу сонця й аж поки на землю спустяться сірі сутінки, співало і стогнало на ковадлі залізо, здригалися стіни будинку і двигтіла підлога горішньої комірчини, де грався Маріано, повзаючи біля ніг блідої хворобливої жінки з глибоко запалими серйозними очима, яка раз у раз відривалася від шиття і цілувала малюка поривчасто й палко, ніби боялася, що скоро їх розлучать.

Під дзенькіт тих невтомних молотів, що гупали, відколи Маріано себе пам’ятав, він щодня схоплювався рано-вранці і збігав униз до кузні погрітися біля розпаленого горна. Його батько, лагідний велетень, зарослий густою щетиною й вимазаний сажею, ходив по кузні — перевертав залізяччя, напилював щось терпугом і, даючи накази ковальчукам, так кричав, що голос його перекривав брязкіт металу. Двоє захеканих хлопців з розхристаними грудьми вимахували над ковадлом молотами, і залізо, то червоне, а то тільки призолочене, бризкало снопами іскор, розквітало тріскотливими букетами, пускало під чорну стелю рої вогняних мух, що відразу ж гинули, гасли й чорніли, осідали кіптявою по кутках.

— Обережно, малий! — гукав батько, кладучи на кучеряву голівку сина свою величезну долоню.

Хлопчик любив дивитися на яскраві барви розжареного заліза, вони приваблювали його, і він з дитячою безпосередністю не раз навіть пробував схопити вогняні бризки, що сяяли на підлозі, мов зорі, які попадали з неба.

Батько виганяв малого з кузні, і коли за Маріано зачинялися закіптюжені двері, перед його очима відкривався широкий косогір, по якому збігали поля червонозему, омиті потоками сонячного світла, розділені прямими межами та кам’яними валами; внизу — зеленіла долина, стояли ряди тополь понад звивистою кришталевою річкою, а за долиною бовваніли гори, вкриті до самих вершин густими темними борами. Із села, на околиці якою стояла кузня, а також із хутірців, розкиданих по долині, приходили селяни й замовляли ковалеві серпи, норі осі до возів, лемеші до плугів, приносили лагодити старі лопати та вила.

Безугавний дзенькіт молотів, здавалося, хвилював хлопця, розбуджував у ньому гарячкове прагнення щось робити, відривав його від дитячих розваг. У вісім років він хапався за мотузку ковальських міхів і смикав її, заворожено дивлячись на снопи іскор, що вилітали з розжареного вугілля під подмухом повітряних струменів. Добрий циклоп* радів, що син у нього росте здоровий і дужий, як Усі в їхньому роду. Сільська малеча вже побоювалася кулаків Маріано. Хлопець весь у батька. Від бідолашної матері, кволої та хворобливої, він успадкував тільки любов до тиші й самоти і, коли згасала в ньому гарячкова жадоба діяльності, міг годинами сидіти й мовчки дивитися на поля, на небо або на струмочки, що збігали з гори, стрибаючи по камінчиках ріні, і на самому дні долини зливалися з річкою.

Хлопець не любив ходити до школи, літери викликали в нього непереборну відразу. Його дужі руки тремтіли від напруги, коли він силкувався щось написати. Зате батько та люди, що бували в кузні, дивом дивувалися, бачачи, як легко Маріано може намалювати будь-яку річ. Малюнки його були прості, майже наївні, але дуже точні, і кожен легко міг упізнати, що саме на них зображено. Хлопцеві кишені завжди були напхані деревним вугіллям, і він не проминав жодної стіни або достатньо гладенького й світлого каменя, щоб не накидати вуглиною якийсь предмет, що привабив його чимось особливим, помітним лише йому. Уся кузня знадвору була чорнісінька від малюнків Маріанільйо: бігали по стінах свині святого Антонія маленькими рийками і закрученими хвостиками, ті, що блукали селом та відгодовувались коштом громади, а на храмове свято розігрувались у лотерею. Серед тієї тлустої компанії виднілися профілі коваля та його підручних з підписами внизу, щоб нікому не доводилося гадати, хто ж то такий.

— Поглянь-но, жінко! — кричав коваль до своєї хворої дружини щоразу, як бачив новий малюнок. — Ходи сюди й подивися, що витворяє наш син. Чортеня, а не хлопець!..

Коваль страшенно пишався синовим хистом і навіть змирився, що Маріано покинув школу і тікає від міхів. З ранку до вечора хлопець гасав з вуглиною в руках по долині та вулицях села і замальовував чорними рисками скелі і білі стіни будинків, доводячи до розпачу сусідок. У шинку на сільському майдані Маріано зобразив голови найвідоміших пияків, і шинкар з гордістю всім їх показував, але нікому не дозволяв доторкатися до стіни з остраху, що малюнки зітруться. Цей витвір був предметом особливих гордощів для коваля, коли в неділю, після служби божої, він заходив сюди перехилити чарчину з друзями. На стіні церкви Маріано намалював святу діву, перед якою спинялися, благочестиво зітхаючи, побожні старі селянки.

Слухаючи, як усі вихваляють синові малюнки, батько дуже тішився і червонів, наче хвалили його самого. Звідки могло взятися таке чудо? Адже всі в їхньому роду були люди прості. І коваль згідливо кивав головою, коли сільські власті казали йому, що хлопця треба вивести в люди. Він, звичайно, не знає, що тут можна зробити, але де свята правда — його Маріанільйо не створений клепати залізо, як його батько. Він може стати великою людиною, як скажімо, дон Рафаель, отой сеньйор, що малює святих у головному місті їхньої провінції і там-таки, у просторому будинку, повному всяких картин, навчає дітей малювати, а влітку відпочиває з дружиною та дітьми в їхній долині, де має власний маєток.

Той дон Рафаель був чоловік показний і дуже поважний; такий собі багатодітний святий, на якому навіть сюртук здавався рясою. Говорив він солодко, мов чернець, цідячи Слова крізь кущувату сиву бороду, яка закривала майже все його худе рожеве обличчя, У сільській церкві висіла одна його незвичайно гарна картина: пречиста діва зображена такими ніжними, такими осяйними барвами, що в молільників аж ноги підгинались від хвилювання. До того ж очі образа мали чудесну властивість дивитися на кожного, хто споглядав його, хоч би де він стояв. Справжнє чудо І Просто неймовірно, що таку божественну красу створив той самий сеньйор, який улітку щодня ходить у їхню церкву до заутрені? Один англієць хотів купити картину і пообіцяв за неї стільки золота, скільки вона заважить. Ніхто того англійця ніколи не бачив, але всі лиш саркастично посміхалися, згадуючи його пропозицію. Так вони й віддадуть картину! Нехай ті єретики хоч показяться з усіма своїми мільйонами! Пречиста й далі висітиме в їхній церкві, на заздрість усьому світові, а надто жителям сусідніх сіл.

Коли місцевий священик зробив візит донові Рафаелю, щоб поговорити про ковалевого сина, великий чоловік сказав йому, що вже знає про хист Маріано. Він бачив у селі його малюнки; хлопчина справді здібний, і шкода, що немає кому спрямувати його на добру путь. Після священика прийшов сам коваль зі своїм сином. Обидва аж затремтіли від хвилювання, коли опинились у великій коморі маєтку, де великий художник обладнав собі студію, і побачили зблизька тюбики з фарбами, палітру, пензлі та оті ніжно-блакитні картини, на яких уже проступали рожеві Щічки херувимів і осяяне екстазом обличчя матері божої.

Настав кінець літа, і коваль вирішив зробити так, як порадив йому дон Рафаель, адже добрий сеньйор сам захотів допомогти хлопчикові, щоб той не випустив з рук свого щастя. Кузня дає засоби до прожиття. Тільки й того, що тепер доведеться промахати молотом кілька зайвих років, самому годувати себе до смерті, бо ж не буде кому заступити його біля ковадла. Маріано судилося бути великою людиною, і гріх ставати йому поперек шляху, відмовлятися від допомоги доброго покровителя.

Мати, зовсім квола й недужа, гірко заплакала, немовби подорож до головного міста провінції була мандрівкою на край світу.

— Прощай, сину. Вже я тебе не побачу.

І справді, Маріано більш ніколи не побачив того безкровного обличчя з великими безвиразними очима, що тепер майже цілком стерлося з його пам’яті, обернулось на білу пляму, на якій він марно силкувався розгледіти бодай одну рисочку.

У місті почалося для нього нове життя. Тут він зрозумів, чого прагнули його руки, водячи вуглиною по білих стінах. Тихими вечорами, поки дон Рафаель сперечався з іншими сеньйорами в учительській або підписував у канцелярії папери, хлопець блукав під склепіннями стародавнього монастиря, в якому був провінційний музей, і там він уперше відкрив для себе мистецтво.

Маріано жив у домі свого покровителя і був йому за служника й за учня. Носив листи до сеньйора декана та до кількох каноніків — друзів учителя, з якими той часто прогулювався або запрошував їх до своєї студії. Не раз доводилося йому бувати в приймальнях монастирів, де він передавав крізь густі грати листи дона Рафаеля якимось білим або чорним примарам; приваблені його квітучим виглядом сільського парубійка і знаючи, що він збирається стати художником, черниці надокучали йому розпитуваннями; постійне життя за мурами тільки розпалювало їхню цікавість. Потім почали передавати йому крізь шафу-вертушку пухкі кренделі, зацукровані лимонні часточки або якісь інші вироби монастирської цукерні і на прощання напучували його тоненькими ніжними голосочками, просіяними крізь залізні грати:

— Будь добрий, Маріаніто! Учися, молися богу. Живи по-християнському, і господь допоможе тобі навчитися малювати, як дон Рафаель, — а таких художників, як він, на світі небагато.

Реновалес не міг без усміху згадувати про ту дитячу наївність, з якою він захоплювався своїм учителем, вважаючи його найгеніальнішим у світі художником!.. На уроках у школі образотворчих мистецтв він щоранку обурювався з поведінки товаришів, отих шибеників, що повиростали на вулицях. Як тільки вчитель відвертався, ці діти ремісників жбурляли одне в одного хлібною м’якушкою для стирання малюнків, глузували з дона Рафаеля, обзивали його «святенником» та «єзуїтом».

Вечори Маріано просиджував у студії, поруч з учителем. Як хвилювався він, коли дон Рафаель уперше дав йому в руки палітру і дозволив перемалювати на старе полотно маленького святого Іоанна, якого щойно закінчив на замовлення однієї релігійної громади!.. Поки хлопчик трудився з перекривленим від напруги обличчям, учитель, не відриваючись від полотна, по якому легко ковзав його божественний пензель, напучував учня на добрий розум.

Живопис має бути релігійним. Найперші в світі картини надихалися вірою в бога; життя без релігії неодмінно заводить людину в болото огидного матеріалізму та гріховних спокус. Живопис повинен бути ідеальним, відтворювати лише прекрасне. Малювати речі слід такими, якими вони мусять бути, а не такими, які вони є насправді. Треба дивитися вгору, на небо, бо лише там справжнє життя, а не тут, на землі, падолі сліз. Маріано мусить приборкати свої інстинкти, це йому радить він, його вчитель. Мусить перебороти в собі бажання малювати неприкрашену дійсність, зображувати людей, тварин і краєвиди такими, як вони постають перед його очима, у всій їхній грубій матеріальності.

Він повинен навчитися бачити все в ідеальному світлі. Багато художників були мало не святими: тому і тільки тому їм щастило надати небесної краси обличчям своїх мадонн. І бідолашний Маріано силкувався навчитись «ідеалізму», перейняти хоч крихту того блаженного й лагідного смирення, яким аж променився його вчитель.

З плином часу Маріано все детальніше знайомився з методами, якими користувався дон Рафаель, створюючи свої шедеври, що викликали вигуки захвату в його друзів-каноніків та в багатьох сеньйор-замовниць. Коли великий живописець збирався почати одну із своїх «Пречистих», що помалу заповнювали церкви та монастирі їхньої провінції, він підводився дуже рано, сповідався, причащався і лише потім приходив у студію. Завдяки цьому, він відчував приплив духовної сили та смиренного натхнення, і якщо в процесі роботи його охоплювала зневіра, він знову вдавався до цих надійних ліків.

А ще художник має берегти невинність. У п’ятдесят років дон Рафаель дав обітницю цноти. Трохи запізно, звичайно, і не можна сказати, що раніше він не знав про цей, такий певний засіб досягти високого ідеалізму в божественному живопису. Просто його дружина передчасно постаріла від численних пологів. Виснажена надокучливою вірністю та доброчесністю маестро, вона могла тепер бути йому тільки подругою, з якою вони часто молилися разом увечері, перебираючи чотки та співаючи гімни святій трійці. Було в дона Рафаеля кілька дочок, що гнітили його сумління, нагадуючи про ганебні поступки ницому матеріалізмові; але декотрі з них уже постриглися в черниці, інші теж збиралися піти тією самою дорогою, й душа Художника очищалася, ставала все ідеальнішою, в міру Того, як ці живі докази його аморальності зникали з дому й ховались по монастирях, де підтримували славу батька як геніального живописця.

Іноді, малюючи Пречисту, — а всі вони були у нього однаковісінькі, наче він штампував їх під трафарет — великий художник починав вагатись. У таких випадках він відкладав пензля і таємниче казав учневі:

— Маріаніто, завтра повідомиш «сеньйорів», щоб не приходили. У нас буде натура.

І студію закривали для священнослужителів та інших поважних друзів художника. Ступаючи карбованим солдатським кроком, приходив Родрігес, муніципальний жандарм. З-під жорстких, мов жмутики дроту, вусів стримів недопалок цигарки, рука лежала на ефесі шаблі. Його вигнали з жандармерії за жорстокість та пияцтво й, опинившись без роботи, він, невідомо яким дивом, став натурником дона Рафаеля. Благочестивий живописець, який трохи побоювався цього чолов’яги, під тиском його надокучливих прохань виклопотав для нього посаду муніципального жандарма, і Родрігес користався тепер з кожної нагоди, щоб висловити собачу відданість і вдячність маестро; він дружньо поплескував його по плечу своїм величезним ручиськом і дихав йому в обличчя тютюновим димом та горілчаним перегаром:

— Доне Рафаелю! Ви для мене, як батько рідний! Хай-но спробує хто зачепити вас — відчикрижу йому і оце, й оте!

У глибині душі потішений такою відданістю, містичний художник, однак, червонів і махав руками, обурюючись із грубої відвертості цього солдафона, який називав своїми іменами соромітні органи, що їх збирався відчикрижити.

Зайшовши до студії, жандарм кидав на підлогу кашкета, віддавав Маріано важку шаблюку, потім, як людина, що добре знає свої обов’язки, діставав із скрині білу вовняну туніку та синій клапоть матерії у вигляді плаща і спритним завченим рухом накидав на себе обидві одежини.

Маріано дивився на перевдягнутого жандарма зачудованим поглядом, але не бачив у всьому цьому нічого смішного. То були чудеса мистецтва; таємниці, відкриті лише таким, як він, хто має щастя жити поруч із великим маестро.

— Готово, Родрігесе? — нетерпляче запитував дон Рафаель.

Смокчучи недокурок, який уже обсмалював йому вуса, Родрігес виструнчувався під синьою лахманиною, що звисала з нього пишними складками, схрещував руки і втуплював свій звірячий погляд у стелю. Маестро потрібна була натура лише для того, щоб намалювати мантію святої діви, досконало зобразити складки небесних шат, з-під яких не проступатиме найменшого натяку на округлості людського тіла. Йому й на думку не спадало взяти за натуру жінку. Це означало б скотитися до грубого матеріалізму, уславити плоть, піддатися гріховній спокусі. Родрігеса з нього досить: художник повинен бути ідеалістом.

Натурник стояв перед живописцем, застигши в благочестивій позі; тіло його було сховане під численними складками ясно-голубої хламиди, з-під якої стриміли тупі носаки солдатських чобіт; задерши вгору потворну приплюснуту голову з густою кучмою сплутаного волосся, жандарм кахикав і пахкав цигаркою, випускаючи клуби диму, але не відривав погляду від стелі і не розмикав величезні ручиська, складені на грудях, мов для палкої молитви.

Маестро та його учень з головою поринали в роботу, в студії западала мертва тиша, і знуджений Родрігес подеколи не витримував мовчанки; спершу він гарчав щось нерозбірливе, потім із того гарчання проривалися окремі слова — і натурник у захваті починав розповідати про свої подвиги за тих героїчних часів, коли він служив у жандармерії і міг «відбити кому завгодно бебехи», а потім скласти протокол, що це на нього вчинено напад. Такі спогади збуджували «пречисту». Величезні ручиська розмикалися, тремтіли від людиновбивчої жаги. Елегантні складки мантії розмаювались, налиті кров’ю очі вже не дивились у височінь — і хрипкий голос захоплено розповідав про грандіозні побоїща, про те, як чоловіків хапали за найчутливіше місце, і вони падали на землю, корчачись від лютого болю, як розстрілювали в’язнів, посилаючись потім на спробу до втечі, а щоб надати оповіді якомога більше блиску, Родрігес гордо бив себе кулаком у груди і розцвічував свою мову слівцями та вигуками, що не лише торкалися найінтимніших людських органів, а й виставляли в соромітному вигляді найперших осіб сонму небесного.

— Родрігесе! Родрігесе! — вигукував нажаханий маестро.

— Слухаюсь, доне Рафаелю!

«Пречиста» пересувала язиком цигарку з одного кутика рота в другий, знову складала руки на грудях, виструнчувалась, аж туніка підсмикувалась угору, відкриваючи панталони з червоними торочками, і знову звертала погляд у височінь; в очах натурника палахкотів екстаз, а на губах застигала щаслива посмішка, ніби на стелі він бачив всі оті звитяжні подвиги, якими щойно похвалявся.

Маріано мучився перед своїм мольбертом. Він міг малювати лише те, що бачив перед собою, і його пензель, відтворивши на полотні ясно-голубу мантію, не знав, як узятися до голови. Марно хлопець кликав на поміч усю свою уяву. Хоч як він старався, на полотні неминуче проступала схожа на жахливу машкару пика Родрігеса.

І учень щиро захоплювався вправністю дона Рафаеля, з-під чийого пензля замість лютої мармизи жандарма з’являлася голова в осяйному німбі і бліде обличчя — по-дитячому безтурботне, гарненьке й ніжне.

Цей фокус здавався хлопцеві найдивовижнішою таємницею мистецтва. Чи ж пощастить йому досягти колись такого чародійного вміння, яким володіє вчитель?

З плином часу різниця між творчою манерою дона Рафаеля та його учня проступала дедалі помітніше. У школі навколо Маріано завжди юрмились інші учні, вихваляючи його малюнки. Для них він був визнаним авторитетом. Декотрі вчителі, вороги маестро, нарікали, що такий незаперечний талант скніє біля цього «святенника-мазія». Дон Рафаель дивом дивувався, бачачи, що витворяє Маріано поза його студією: він малював людей і краєвиди, тобто те, що перед очима, речі, які дихають вульгарністю мирської марноти.

Поважні сеньйори, друзі художника, почали визнавати на учнем певні здібності.

— Вашого рівня, доне Рафаелю, він, звичайно, не досягне ніколи, — казали вони. — Йому бракує благочестя, відчуття ідеального. Намалювати справжній образ йому не до снаги, але як світський живописець — він піде далеко.

Маестро, який любив хлопця за слухняність та моральну незіпсутість, марно намагався повернути його на путь істини. Адже досить Маріано наслідувати в усьому вчителя — і його майбутнє забезпечене. Сина дон Рафаель не має, і свою студію та славу залишить у спадок учневі. Чого ж тобі ще треба, Маріано? Ти ж на власні очі переконався, як смиренний слуга господній може збити собі пензлем достаток! Завдяки своєму ідеальному світобаченню, він, дон Рафаель, придбав собі маєток, та ще й багато земельних угідь (орендарі божественного живописця приходили до нього в студію, і прямо перед святими образами точилися нескінченні суперечки про орендну плату). Щоправда, часи нині безбожні, церква збідніла і не може платити так щедро, як у минулі сторіччя, але замовлення надходять часто, а свята діва в усій своїй небесній чистоті є справою трьох днів… Але юний Реновалес тільки болісно кривився, наче його посилали на муку:

— Не можу, маестро. Мабуть, я зовсім тупий — не вмію вигадувати. Малюю лиш те, що бачу.

І коли на уроках живої натури він побачив голі тіла, то заходився малювати їх із таким шалом, наче допався до найп’янкішого трунку. Дон Рафаель жахався, натрапляючи в закутках свого дому на ескізи, що відтворювали безсоромну наготу з усією відвертістю. Непокоїло його й інше: на малюнках учня він бачив глибину, якої сам не сягав ніколи. Помітив навіть, що шанувальники уже не так палко захоплюються його мистецтвом. Добряги каноніки, як і завжди, були в захваті від його святих дів. Але вже не один замовив свій портрет Маріано, вихваляючи вправність його руки.

Якось дон Рафаель рішуче підступив до учня.

— Ти знаєш, я люблю тебе, як сина, Маріаніто, але зі мною ти тільки марнуєш час. Я нічого не можу тебе навчити. Твоє місце не тут. Гадаю, тобі треба їхати до Мадрида. Там багато таких, як ти.

На той час мати Маріано вже померла. Батько все ще працював у кузні. Кілька дуро, що їх син заробив за портрети і привіз додому, здалися ковалеві справжнім багатством. Він просто не міг повірити, що знаходяться люди, які платять гроші за малювання. Та лист від дона Рафаеля розвіяв його сумніви. Якщо цей розумний і вчений сеньйор радить, щоб син їхав до Мадрида, значить, так треба.

— Що ж, сину, їдь у Мадрид, але поквапся заробляти гроші, бо батько вже старий і не довго зможе допомагати тобі.

І шістнадцятирічний Маріано опинився в Мадриді. Сам як палець, не маючи ні вчителя, ні порадника, окрім своєї любові до живопису, він несамовито віддався роботі. Цілими тижнями просиджував у музеї Прадо, змальовуючи голови з картин Веласкеса. І здавалося йому, що досі він жив, мов сліпий. Працював він і на горищі, яке разом з кількома товаришами винаймав за студію, а ночами писав акварелі. Ці малюнки, а також копії картин, він продавав і сяк-так зводив кінці з кінцями, бо того, що надсилав батько, на прожиття не вистачало.

І ось тепер Реновалес із сумом згадував про ті роки бідності, тяжких злиднів; про зимові ночі, коли він тремтів від холоду на своєму вбогому ліжку, про страшенно несмачні страви, що їх подавали в таверні неподалік від Королівського театру, страви, які готували невідомо з чого; про палкі суперечки в кутку якоїсь кав’ярні, під ворожими поглядами офіціантів, роздратованих тим, що гурт патлатих молодиків захопив кілька столиків, замовивши на все товариство лише три чашечки кави та кілька пляшок води…

Весела юнь легко витримувала всі ці злигодні, а зате — яке пересичення ілюзіями, який розкішний бенкет надій! Що не день — нове відкриття. Реновалес мчав неозорими степами мистецтва, мов дике лоша, бачачи, як попереду відкриваються нові й нові обрії, мчав серед бучного шуму, схожого на передчасну славу. Старі художники казали, що він — єдиний із молодих, «хто подає надії», а товариші оголосили Маріано «чудо-митцем». Охоплені шалом іконоборців, вони протиставляли його невправні картини творінням давніх визнаних майстрів, цих «жалюгідних буржуа від мистецтва» — молодь вважала за свій обов’язок виливати на їхні лисини якомога більше жовчі і в такий спосіб утверджувати переваги нової генерації живописців.

Коли Реновалеса висунули на римську стипендію і дехто став заперечувати, в мистецькому світі Мадрида знялася справжня буря. Молодь, яка сліпо вірила в нього і вважала його своїм славним ватажком, погрозливо заворушилася, побоюючись, що «діди» провалять її кумира.

Коли, з огляду на очевидні переваги, стипендію Реновалесу таки присудили, на честь нової знаменитості було влаштовано кілька банкетів, про нього писали в газетах, ілюстровані журнали надрукували його портрет, і навіть старий коваль приїхав до Мадрида, щоб, розчулено плачучи, нюхнути й собі фіміаму, яким обкурювали сина.

У Римі Реновалес зазнав жахливого розчарування. Співвітчизники зустріли його досить холодно: молоді побачили в ньому суперника і чекали, коли він виставить свої перші картини, сподіваючись на провал; старі, які давно жили на чужині, дивилися на нього з недоброзичливою цікавістю. «Мабуть, там, на батьківщині, цей хлопчисько наробив стільки шуму серед невігласів тільки тому, що він син простого коваля!.. Але Рим — не Мадрид. Ось побачимо, на що здатен цей „геній“.

Та Реновалес не зробив нічого за перші місяці перебування в Римі. Коли хтось із прихованою зловтіхою запитував про його картини, Маріано у відповідь лише знизував плечима. Він приїхав сюди не малювати, а вчитися: за це й платить йому гроші держава. І понад півроку він тільки робив ескізи, з вуглиною в руці вивчав у відомих музеях творіння славетних майстрів. Ящики з фарбами так і стояли нерозпаковані в кутку його студії.

Невдовзі він зненавидів це велике місто за те життя, яким жили в ньому художники. Навіщо тоді стипендії? Про навчання тут ніхто й не думав. Рим був не школою, а торжищем. Приваблені великим напливом художників, сюди стікалися юрми гендлярів живописом. А художники — і старі, і початківці, і знамениті, і нікому не відомі — усі прагнули жити легко й приємно, тому не могли встояти перед спокусою грошей і виготовляли картини на продаж, малюючи так, як підказували їм німецькі євреї, що шастали по студіях, відбираючи полотна модних сюжетів і модних розмірів, і потім розвозили їх по Європі й Америці.

Буваючи в студіях, Реновалес бачив там лише „модні сюжети“: або пани в камзолах, або обшарпані маври чи калабрійські селяни. Картини були гарненькі й вималювані до останньої рисочки. Малювали або з манекенів, або брали за натуру чочарів[7], яких щоранку можна було найняти на площі Іспанії, біля паперті церкви святої Трійці: незмінну селянку — смагляву, чорнооку з великими сережками у вухах, у зеленій спідниці, чорному корсажі та білій тоці[8], сколотій шпильками; типового, завжди однакового діда в овечому кожусі, шкіряних личаках та гостроверхому, прикрашеному стрічками капелюсі, що вінчав його білосніжну й величну, як у отця небесного, голову… В Римі художники оцінювали один одного в тисячах лір, тобто хто скільки виторговує за рік; особливою пошаною користувалися кілька славетних маестро, що нажили ціле багатство, продаючи паризьким та чікагським мільйонерам картини-мініатюри, яких ніхто ніколи не бачив. Реновалес був щиро обурений. Це майже те саме, що „мистецтво“ його невігласа-вчителя, хоча й „світське“, як сказав би дон Рафаель! І задля цього їх посилають до Рима!..

Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.

Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.

У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з Раскіна*, що починався зі слів: „Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті“. Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені… Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.

Маріано в розквіті своєї юності схилявся тільки перед чоловічою силою та вправністю і не жадав інших розваг. Радий, що в Римі було простіше простого знайти натурницю, він приводив до себе в студію якусь чочару, роздягав її і з насолодою змальовував жіноче тіло. Сміявся веселим і гучним сміхом доброго велетня, розмовляв із жінкою невимушено, так само, як із тими дівчатами, які зустрічались йому, коли він увечері повертався сам-один в Іспанську академію; але щойно закінчував малювати, наказував натурниці одягатись і… гайда на вулицю! Він був цнотливий тією цнотою, яка властива лише здоровим і дужим чоловікам. Маріано обожнював людське тіло, але тільки й прагнув що переносити на полотно його форми. Відчував огиду до тваринного парування — без любові, без взаємного потягу, — до випадкових зустрічей, коли чоловік і жінка дивляться одне на одного з острахом і внутрішньою осторогою. Єдине, чого він хотів — це вчитися, а жінки тільки перешкода на шляху до великих задумів. Надмір енергії він витрачав у атлетичних розвагах. Любив приголомшити товаришів своєю силою, і після кожного з таких подвигів почував себе свіжим, збадьореним, спокійним, ніби щойно викупався. Фехтував на Віллі Медічі з художниками-французами; брав уроки боксу в англійців та американців; вибирався з німецькими художниками в ліс поблизу Рима, на далекі прогулянки, про які потім не один день точилися розмови по кав’ярнях Корсо. Перехиляв з товаришами безліч келихів за кайзера, якого не знав і до чийого здоров’я йому було байдужісінько; горланив могутнім голосом традиційне „Gaudeamus igitur“[9], тоді обхоплював за стан двох дівчат-натурниць, що брали участь у прогулянці, носив їх, мов пір’їнки, по всьому лісі, потім легко опускав на траву. І щасливо всміхався, коли добродушні німці — у своїй більшості кволі або короткозорі — щиро захоплювалися його силою, порівнювали його із Зігфрідом* та іншими героями-богатирями своєї войовничої міфології.

Якось на карнавалі іспанці влаштували кавалькаду з „Дон-Кіхота“, і Маріано виступив у ролі кабальєро Пентаполіна*, „рицаря з закасаним рукавом“. Під гучні оплески та вигуки натовпу, що вирував на Корсо, їхав, випроставшись у сідлі, красень-паладин, показуючи величезний тугий біцепс.

Коли настала весна, художники якось уночі урочисто рушили через весь Рим до єврейського передмістя, щоб покуштувати перших артишоків, популярної римської страви, у приготуванні якої здобула бучну славу одна стара єврейка. Реновалес із прапором у руках виступав попереду „артишокової процесії“, заспівуючи гімни, що уривалися криками всяких звірів, а товариші весело марширували слідом, почуваючи себе сміливими й зухвалими під проводом такого могутнього ватажка. З Маріано можна було не боятись нікого. Розповідали, як у одному з провулків кварталу Трастевере він перестрів двох бандитів, відібрав у них ножі й обох прибив до смерті.

Та несподівано атлет замкнувся в академії і перестав з’являтися в місті. Кілька днів про це тільки й розмов було скрізь, де збирались художники. Реновалес малює; скоро має відкритися мадридська виставка, і він хоче послати туди картину, що виправдала б його стипендію. Зачинив перед усіма двері своєї студії; не хоче слухати ні зауважень, ні порад; картина має бути такою, як він задумав.

Незабаром товариші забули про Реновалеса, і він спокійно закінчив роботу й послав своє творіння на батьківщину.

Виставка стала для нього тріумфом; він ступив перший упевнений крок до майбутньої слави. Тепер йому соромно й совісно було згадувати про той галас, який знявся тоді навколо його „Перемоги під Павією“*. Люди юрмилися перед величезною картиною, забувши про інші виставлені полотна. А що тими днями уряд тримався твердо, кортеси не засідали, жоден тореадор не попав бикові на роги, то газети, за браком актуальніших новин, стали одна поперед одної подавати репродукції Реновалесової картини та розводитися про неї; друкували портрети автора, — і у фас, і в профіль, і великі, й малі; в усіх подробицях описували життя художника в Римі та його дивацтва, розчулено згадували про бідолашного старого коваля, що десь у глухому селі клепає собі залізо і навіть гадки не має, яку славу здобув його син.

Одним стрибком перескочив Реновалес із мороку невідомості до осяйного апофеозу. „Діди“, які мали винести йому присуд, виявили доброзичливість із відтінком поблажливого співчуття. Дике звірятко приручалося. Реновалес побачив світа й тепер повертається до добрих давніх традицій, стає таким самим художником, як і інші. На його картині були мазки, покладені, здавалося, пензлем Веласкеса, фрагменти, гідні самого Гойї, деталі, що нагадували манеру Ель Греко. Від самого ж Реновалеса там не було майже нічого, і ця суміш різнорідних стилів якраз і стала головною прикметною рисою полотна. Саме тому всі так захоплювалися картиною, а її автор здобув першу премію.

Чудовий, дебют. Одна вдова-герцогиня, велика покровителька мистецтва, котра за все життя не придбала жодної картини чи статуї, але збирала в своєму салоні відомих скульпторів і художників, знаходячи в цьому дешеву втіху і вважаючи, що таке оточення додає світській дамі блиску, висловила бажання, щоб їй представили Реновалеса. Досі молодий художник уникав світського товариства, але запрошення такої вельможної дами зламало його впертість. Чом би йому й не познайомитися з вищим світом? Він піде, нехай навіть там доведеться удавати з себе іншу людину. Отож Реновалес пошив собі перший фрак і побував на кількох бенкетах у герцогині, де всіх насмішив своєю манерою сперечатися з академіками. Відвідав він також інші салони і на кілька тижнів опинився в центрі уваги вищого світу, трохи скандалізованого його „нетактовними вихватками“, але задоволеного, що колишній зухвалець дав себе приручити. Молоді сеньйори шанували його за те, що він володів шпагою, як святий Георгій мечем. Хоча цей художник і син коваля, особа він досить пристойна. Дами зваблювали його найчарівнішими усмішками: кожна сподівалася, що модний живописець захоче зробити їй приємність і задарма намалює її портрет, як уже намалював портрет герцогині.

У ту пору світського життя, коли щовечора після сьомої Реновалес красувався у фраці й не малював нічого — тільки жінок, що хотіли здаватися вродливими і довго радилися з художником, у якому вбранні їм позувати, — у ту пору й познайомився Реновалес зі своєю майбутньою дружиною Хосефіною.

Коли Маріано вперше побачив її серед стількох блискучих і гордовитих дам, що теревенили не вмовкаючи, він відчув до неї потяг з любові до контрасту. Його вразило, як боязко, скромно і непримітно трималась ця дівчина. Невеличка на зріст, граційна, з напрочуд тендітним станом, вона була гарна, але тільки вродою, яку дає молодість. Те створіння, як і молодий художник, перебувало в цьому товаристві лише завдяки поблажливості всіх інших; дівчина так нітилася, так боялась привернути до себе увагу, ніби займала позичене місце. Завжди бачив її Реновалес в одній і тій самій вечірній сукні, яка всім своїм виглядом свідчила, що її не раз перешивали, аби не відстати від моди. Рукавички, квіти, стрічки здавалися новенькими й елегантними, але на них ніби було написано, з якими зусиллями нашкребли грошей, щоб їх придбати. Дівчина розмовляла на „ти“ з сеньйоритами, які з’являлися в салонах у розкішних уборах, викликаючи загальний захват та заздрощі. Її мати, велична носата сеньйора в окулярах у золотій оправі, була запанібрата з найвельможнішими дамами. Та, незважаючи на таку інтимність, навколо матері й дочки відчувалася якась порожнеча. До них ставилися приязно, але з помітним відтінком зневаги, з домішкою співчуття та жалості. Вони були бідні. Батько дівчини, дипломат досить високого рангу, помер, не залишивши дружині інших засобів до існування, крім удовиної пенсії. Два його сини перебували десь за кордоном як аташе посольства й докладали неймовірних зусиль, щоб жити на свою невелику платню так, як вимагало їхнє високе становище. Мати й дочка жили в Мадриді, розпачливо, чіпляючись за суспільство, в якому народилися — покинути його означало б для них повний крах. Удень вони ховалися на третьому поверсі мебльованого будинку, серед решток колишньої розкоші, і відмовляли собі геть у всьому, щоб мати змогу достойно з’являтися ввечері поміж тих, хто був колись їм рівнею.

Дехто з родичів доньї Емілії — так звали матір — допомагав їй утримуватись на поверхні, не грішми, звичайно, — про це й мови не могло бути, — а позичаючи то се, то те з предметів розкоші, щоб мати з дочкою зберігали хоч якусь подобу благополуччя.

Одні родичі давали їм на якийсь день свою карету, щоб вони могли проїхатися по бульварах Кастельяна й Ретіро, вітаючи подруг у зустрічних екіпажах; інші відступали їм ложу в Королівському театрі — якщо того вечора не чекали напливу блискучої публіки. Співчутлива рідня згадувала про дочку з матір’ю і на випадок іменин, вечірнього чаю абощо. „Хоча б не забути про Торреальта. Бідолашні!“ І назавтра, перераховуючи гостей на бенкеті, репортери згадували також про вродливу сеньйориту де Торреальта та її благородну матір, удову відомого, незабутньої пам’яті дипломата». І донья Емілія, вбрана у незмінну чорну сукню, з’являлася майже скрізь. Забуваючи про свою бідність і не втрачаючи надії на кращі часи, вдова дипломата набридала «тиканням» та довірчими розмовами світським дамам, чиї дівчата, на відміну від її дочки, були багаті й не голодні, а коли бачила поруч якогось поважного літнього сеньйора, то намагалася приголомшити його величчю своїх спогадів: «Коли ми були послами в Стокгольмі…» «Коли моя подруга імператриця Євгенія…»*

Дочка доньї Емілії, дівчина боязка й сором’язлива, здавалося, краще за матір розуміла їхнє справжнє становище. Вона майже весь час сиділа біля старших дам і лише іноді наважувалась підходити до молодих сеньйорит, своїх колишніх шкільних подруг, які тепер дивились на неї згорда, вбачаючи в ній таку собі дівчину-компаньйонку, що була їм рівнею лише завдяки спільним спогадам. Мати сердилася, що дочка така несмілива. Вона повинна багато танцювати, бути веселою й балакучою, як усі інші; жартувати й говорити дотепи, нехай навіть грубуваті, щоб чоловіки потім переказували їх один одному і створювали їй славу розумної дівчини. Чи ж годиться з її освітою ховатися по кутках? Вона ж донька відомого дипломата, який завжди був у центрі уваги в найблискучіших салонах Європи! Дівчина, яка навчалась у коледжі Святого Серця в Парижі, розмовляє по-англійському і навіть трохи по-німецькому, цілими днями сидить і читає, якщо не чистить рукавички або перешиває сукню!.. Чи, може, вона не хоче заміж? Чи, може, їй подобається жити у цій жалюгідній норі, на третьому поверсі — їй, що носить таке славне ім’я!

Хосефіна тільки сумно всміхалася. Вийти заміж! У тому товаристві, де вони обертались — це нездійсненна мрія. Усі ж бо знають про їхню бідність. Молодики, що упадають коло жінок у салонах, гоняться лише за багатством. Коли хто й підходив до Хосефіни, приваблений її блідою красою, то лиш для того, щоб прошепотіти їй на вухо безсоромні слова, запропонувати під час танцю зовсім не ті заручини, умовити її на інтимні взаємини, що підтримуються з обережністю, запозиченою в англійців, на любовні розваги, які минають без сліду, на розпусту, принадну хіба для дівчат, котрі вміють удавати з себе цнотливих і після того, як натішаться ницими радощами плотського парування.

Реновалес і сам не помітив, як почалася його дружба з Хосефіною. Може, цьому сприяло те, що вони були такі різні, він — велетень, а вона — дівчинка, яка ледве сягала його плеча і здавалася п’ятнадцятирічною, хоча мала вже повних двадцять. Його тішив її ніжний, ледь шепелявий голос. Він сміявся, уявляючи, як хапає в обійми це зграбне тендітне тіло: чи не зламається вона в його могутніх руках, ніби вощана лялька? Маріано навмисне вчащав у ті салони, куди ходили мати з дочкою, і часто весь вечір просиджував поруч із Хосефіною; охоплений почуттям братньої довіри, він розповідав їй геть усе: про своє дитинство, про те, що зараз малює, про свої плани і сподівання, — так ніби вона була його товаришем по студії. Дівчина слухала Реновалеса, дивлячись на нього темними очима, які, здавалося, всміхались йому, і ствердно кивала головою, хоч і не завжди розуміла, що він каже; їй подобався цей юнак, подобалась його палка й несамовита вдача. Він був зовсім не схожий на тих, кого вона досі знала.

Бачачи їх у такій дружбі, невідомо хто — мабуть, котрась із Хосефіниних подруг — задля сміху пустив чутку: художник Реновалес і сеньйорита Торреальта — наречені. Отоді обоє й зрозуміли, що кохають одне одного, хоча досі не прохопилися про це й словом. Мабуть, щось більше, ніж просто дружба, не раз приводило Реновалеса вранці на Хосефінину вулицю; він дивився вгору на вікна, сподіваючись побачити за шибками її мініатюрний силует. Якось увечері, в домі герцогині, коли вони опинилися вдвох на галереї, Реновалес узяв її руку і так боязко підніс до своїх уст, що вони ледь торкнулися лайкової рукавички. Він соромився своєї сили, боявся здатися грубим, боявся зробити боляче цій дівчині — такій витонченій, такій тендітній. Вона могла легко висмикнути свою долоньку з його зухвалої руки, але натомість схилила голову й заплакала:

— Який ви добрий, Маріано!..

Дівчина відчувала глибоку вдячність за те, що вперше в житті її покохали, покохав чоловік, який здобув уже певну славу і міг знайти собі щасливішу жінку, але обрав її, принижену й усіма забуту. Усі скарби ніжності, що нагромадилися в її замкнутому скривдженому серці, несподівано так і вихлюпнули назовні. О, як любитиме вона чоловіка, який обдарує її своїм коханням, визволить від цього злиденного животіння, своїми дужими й ніжними руками піднесе до рівня тих, хто зневажає її!..

Благородна вдова де Торреальта, дізнавшись, що художник сватається до її доньки, спершу обурилась. «Син коваля!» «Славетний, незабутньої пам’яті дипломат!..» Але цей спалах гордощів ніби відкрив матері очі, й вона подумала, що вже стільки років дочка її ходить із салону в салон, і ніхто досі не виявив до неї найменшого інтересу. Отакі вони, ті чоловіки! Зрештою, знаменитий художник — не така вже й дрібниця: вдова згадала, скільки писали в Газетах про останню Реновалесову картину; але найдужче вона схвилювалася, коли почула, які гроші заробляють художники за кордоном. Кажуть, за невелику картину, що її можна взяти під пахву, їм платять часом не одну сотню тисяч франків. А що як і Реновалес стане одним із таких щасливців?

Вона почала набридати своїм незліченним родичам, у кожного запитуючи поради. Дівчина не має батька, і їм не можна нехтувати нагодою. Одні байдуже відказували: «Художник!.. Пхе!.. Не так уже й погано», — ухиляючись від прямої відповіді і цим даючи зрозуміти, що, на їхню думку, однаково — вийти заміж за художника чи за податкового інспектора. Інші несамохіть ображали її своїм схваленням. «Реновалес? Таж це художник з великим майбутнім. Чи можете ви сподіватись на краще? Маєш дякувати долі, що він звернув увагу на твою дочку». Але найдужче вплинула на вдову і змусила її остаточно зважитись думка її славетного кузена маркіза де Тарфе, чоловіка, якого вона шанувала не менше за самого монарха, бо ж маркіз із незапам’ятних давен очолював дипломатичну службу країни, що два роки отримуючи портфель міністра закордонних справ.

— На мою думку, це просто чудово, — кинув вельможа поквапно, бо на нього чекали в сенаті. — Така тепер мода, а відставати від свого часу ніколи не слід. Я хоч і консерватор, але в душі ліберал, вільнодумець і людина сучасних поглядів. Буду радий протегувати твоїм молодятам. Мені подобається цей шлюб: престиж мистецтва, поєднаний із престижем давнього роду. Простолюдин, який завдяки високим заслугам домігся честі злити свою кров із кров’ю аристократії!..

Своєю парламентською красномовністю, а надто обіцянкою протегувати молодим маркіз де Тарфе, чий титул не мав ще й п’ятдесятирічної давності, розвіяв останні сумніви гордовитої вдови. Вона навіть заговорила з Реновалесом перша, розуміючи, що художник почуває себе в цьому чужому для нього світі дуже невпевнено, і йому нелегко зважитися на таку розмову.

— Я все знаю, Маріаніто, і даю свою згоду.

Але їй би не хотілося відкладати весілля. А що думає про це він? Реновалес нетерпеливився ще дужче, ніж мати. Хосефіна була для нього жінкою незвичайною, зовсім не такою, як інші, що майже не збуджували в ньому бажання. Його цнотливість самобутнього трудівника обернулася на гарячку, на палке жадання якомога скоріше зробити своєю цю чарівну лялечку. До того ж цей шлюб дуже тішив Реновалесове самолюбство. Його наречена була бідна, мала в посаг лише трохи одежі, зате походила з вельможного роду. Серед її рідні були генерали, міністри, і всі вони належали до вищої аристократії. Якби зібрати докупи герби та корони незліченних родичів Хосефіни та сеньйори де Торреальта, вони заважили б не одну тонну. Звичайно, це блискуче панство не дуже-то помічає бідних матір і дочку, але хай там як, а невдовзі він породичається з ними! Ото буде новина для його батька Антона, який у глухому селі клепає собі залізо! Як заздритимуть йому товариші в Римі, ті, що жили з натурницями-чочарами, а потім змушені були одружуватись на них зі страху перед кинджалом достойного калабрійця, який не спиниться ні перед чим, щоб дати своєму онукові законного батька!

Газети багато писали про цей шлюб, повторюючи, з незначними варіаціями, слова маркіза де Тарфе: «Мистецтво поєднається з престижем давнього роду». Відразу по весіллі Реновалес збирався їхати з Хосефіною до Рима. Він уже все там підготував для нового життя, витративши кілька тисяч песет — приз за свою картину та гонорар за портрети, виконані для сенату на замовлення маркіза, який незабаром мав стати його високим родичем.

Один римський друг Реновалеса — усім відомий Котонер — найняв для нього помешкання на Віа Маргутта й умеблював кімнати згідно з розпорядженнями та художніми вподобаннями Маріано. Донья Емілія хотіла залишитися в Мадриді, біля одного із своїх синів, який мав намір влаштуватися на службу в Міністерство закордонних справ. Молодятам заважають усі сторонні люди, навіть мати. І донья Емілія змахнула рукавичкою невидиму сльозу. До того ж їй не хочеться повертатись до країни, де колись вона була високою особою. Тут, у Мадриді, де всі її принаймні знають, вона почуватиме себе краще.

Весілля художника Реновалеса й сеньйорити де Торреальта стало неабиякою подією. Присутні були всі до одного родичі, бо кожен боявся прискіпливості вельможної вдови, яка знала напам’ять свою рідню аж до шостого коліна.

За два дні до весілля приїхав у Мадрид коваль Антон — у новому костюмі, коротких панталонах і крислатому фетровому капелюсі. Він збентежено позирав на всіх цих людей, що дивились на нього з посмішками, як на якусь дивовижу. Знайомлячись із Хосефіною та її матір’ю, він низько вклонився і з селянською шанобливістю назвав свою невістку «сеньйоритою».

— Не треба, тату. Називайте мене дочкою і кажіть мені «ти».

Хосефіна здалася старому ковалеві дівчиною простою, і він відчув до неї ніжну вдячність, побачивши, як закохано дивиться вона на його сина, але «тикати» так і не зважився і докладав відчайдушних зусиль, щоб говорити тільки в третій особі і в такий спосіб уникнути небезпеки.

Донья Емілія, велична і гордовита, в окулярах у золотій оправі, справила на нього куди більше враження. Звертаючись до неї, він називав її «сеньйора маркіза», бо в своїй простоті не міг навіть припустити, щоб ця поважна дама могла бути чимось меншим, аніж маркізою. Вдова, обеззброєна такою глибокою шанобливістю, визнала, що цей мугиряка не позбавлений певного природженого благородства, і це допомогло їй поставитися поблажливо до його безглуздих коротких штанів.

Побачивши, скільки високого панства зійшлося на вінчання його сина в домашню каплицю маркіза де Тарфе, старий розхвилювався і не міг стримати сліз.

— Тепер я можу й померти! Тепер можу й померти!

Знов і знов повторював він ці сумні слова, ніби й не помічаючи хихотіння слуг; мабуть, несподіване щастя, яке прийшло після тяжкого трудового життя, здалося ковалеві провісником близької смерті.

Молодята вирушили в подорож того самого дня. Сеньйор Антон уперше поцілував невістку в чоло, скропивши їй личко сльозами, і повернувся в своє село, твердячи, що бажає вмерти, наче йому не було вже для чого на світі жити.

По дорозі до Рима Реновалес і його дружина спинялися в кількох містах Лазурового узбережжя, в Пізі та Флоренції; ті дні, пов’язані зі спогадами про перші інтимності, були для них приємні, але здалися їм невимовно сірими, коли вони приїхали до Рима й оселились у своєму будиночку. Лише в Римі почався для них справжній медовий місяць, біля власного вогнища, де їхню самотність не порушували готельні слуги і куди не міг проникнути жоден нескромний погляд.

Хосефіна, яка звикла до. життя, таємно обмежуваного в усьому, до вбогості їхньої квартири на третьому поверсі, де вони з матір’ю ніби ховалися, приберігаючи всі рештки колишньої розкоші для виходу в світ, була в захваті від вишукано обставленої, затишної квартирки на Віа Маргутта. Друг, якого Маріанр попросив підготувати тут усе до їхнього приїзду, вже згаданий Пепе Котонер, художник, що брав у руки пензель лише вряди-годи і весь свій мистецький запал вкладав у захоплення Реновалесовим талантом, дуже добре виконав доручення.

Зайшовши до спальні, Хосефіна радісно заплескала в долоньки. Вона з дитячим захватом дивилася на венеціанські меблі з чудовими інкрустаціями на перламутрі та чорному дереві; цю по-князівському розкішну обстанову Маріано придбав на виплат.

О, перша їхня ніч у Римі! Як запам’яталась вона Маріано!.. Хосефіна лежала на своєму монументальному ліжку — на таких спочивали колись догареси — і ліниво, й солодко потягувалась. Перш ніж ковзнути під тонкі простирадла, вона розкинула руки й випростала ноги з невимушеністю жінки, якій уже немає чого ховати. Рожеві пальчики на маленьких округлих ступнях ворушились і, здавалося, кликали до себе Реновалеса. Маріано стояв біля ліжка і, наморщивши чоло, дивився на дружину серйозним поглядом. У ньому нуртувало бажання, якого він не міг до кінця збагнути. Йому хотілося дивитися на Хосефіну, милуватися нею; після кількох ночей у готелях, де за тонкою перебіркою лунали чужі голоси, він досі її не знав.

То була не примха закоханого, а пристрасне бажання художника, потреба митця. Його очі прагнули милуватись її красою.

Вона опиналася, залившись рум’янцем сорому, трохи обурена цим прагненням, що ранило її найінтимніші почуття.

— Не дурій, Маріаніто. Лягай уже й не верзи нісенітниці.

Але він наполягав, чимраз дужче розпалюючись. Вона має знехтувати свої міщанські забобони. Мистецтво сміється з такої надмірної соромливості. Людська краса існує для того, щоб показувати її в усій осяйній величі, а не Ховати, принижену та обмовлену.

Він не збирається малювати свою дружину, не сміє просити в неї такої великої ласки. Але мусить бачити її, хоче милуватися нею — без брутальних жадань, у побожному захваті.

Ніжно й обережно, щоб не зробити їй боляче, він узяв у свої ручиська її тендітні ручки і став тягти до себе, а вона із сміхом опиналась і затуляла долоньками груди. «Божевільний, дурненький, не лоскочи мене… Ой боляче!» Та помалу, переможена його впертістю, відчуваючи в душі таємну жіночу гордість, що її вроді так поклоняються, Хосефіна піддалась і дозволила роздягти себе, мов малу дівчинку; вона тихенько скрикувала, ніби він робив їй страх як боляче, але вже не опиналась.

Визволене з-під мережив тіло засяяло перламутровою білістю. Хосефіна соромливо заплющилася, а сп’янілі від захоплення очі художника вп’ялися в гармонійні округлості, що рожевіли на білосніжному простирадлі.

Обличчя Хосефіни було не бозна-яке гарне. Але тіло! Він неодмінно подолає забобонну соромливість дружини й одного дня намалює її!..

Немовби стомившись від цього безмовного позування, тендітна жіночка зігнула руки в ліктях, підклала їх під голову і, не розплющуючи очей, граційно вигнулася, випнувши чарівні білі горбочки.

У пориві захвату Реновалес упав перед ліжком навколішки і став палко обціловувати це тіло, проте не відчув найменшого плотського збудження.

— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як Венера. Ні, не як Венера. Краса тієї богині холодна й стримана, а ти — жінка. Ти схожа… Знаєш, на кого ти схожа?.. На Гойїну маху — з її ніжною грацією, з її чистою звабою… Ти моя маха гола!

III

Життя Реновалеса геть змінилося. Щиро кохаючи дружину і побоюючись, щоб достойна вдова де Торреальта не стала нарікати — мовляв, донька «славетного, незабутньої пам’яті дипломата» нещаслива у принизливому для себе шлюбі з художником, він енергійно почав заробляти пензлем гроші, прагнучи, щоб Хосефіні нічого не бракувало.

Він, що досі так зневажав «практичне» мистецтво, тобто малювання картин на продаж, і ганив за це товаришів, тепер став їх наслідувати, але з тим шалом, з яким заходжувався коло будь-якого діла. Не в одній студії знялися крики протесту проти цього невтомного конкурента, що одразу понизив ціни. Він уклав угоду терміном на рік з одним гендлярем-євреєм — із тих, що вивозили твори живопису за кордон, — зобов’язавшись малювати картини тільки для нього, за певну поштучну плату. Реновалес працював з ранку до вечора, змінював сюжети, якщо цього вимагав його повірений. «Годі малювати чочаро, тепер беріться за маврів». Потім і маври падали на ринку в ціні, і на полотнах Реновалеса з’являлися хвацькі мушкетери, що весело схрещували шпаги в дуелях, рожеві пастушки в стилі Ватто* або дами з напудреним волоссям, які під музику цитр* сідали в позолочену гондолу. Щоб освіжити асортимент, він часом малював якусь сцену в храмі, — пишну процесію людей у гаптованих ризах із золотими кадилами, — або вакханалію, відтворюючи по пам’яті, без натури, пишні округлості бурштинових тіл Тіціана. Коли каталог вичерпувався, знову входили в моду чочаро, і Реновалес заходжувався коло них. Художник мав напрочуд легку до роботи руку, малював по дві картини на тиждень. Щоб заохотити свого живописця до праці, повірений часто приходив до нього ввечері і з ентузіазмом людини, що міряє мистецтво на години й квадратні п’яді, милувався, як легко бігає по полотну пензель. Потім ділився з художником радісними новинами.

Остання з Реновалесових «Вакханалій» висить в одному шикарному нью-йоркському барі. Його «Процесія в Абруццах» прикрашає палац багатого російського вельможі. А картину, на якій перевдягнені в пастушок маркізи танцюють на вкритому фіалками лузі, придбав один франкфуртський єврей, барон і великий банкір… Гендляр радісно потирав руки і розмовляв з митцем з відтінком поблажливості. Ім’я Реновалеса стає, завдяки йому, відомим, і він не заспокоїться, поки не доб’ється для свого художника всесвітньої слави. Його колеги за кордоном уже просять у листах, щоб він надсилав їм тільки полотна «сеньйора Реновалеса», бо саме на них найбільший попит на ринку. Але Маріано, тяжко страждаючи від приниження свого таланту, грубо перебивав єврея. Усе те, що він тепер малює, — бридота. Якби мистецтво було таким, він би краще довбав каміння де-небудь на будівництві шляху.

Але його обурення проти гендлярського живопису розвіювалось, коли він бачив, як розкошує Хосефіна в їхньому будиночку, що ставав дедалі гарнішим і затишнішим, перетворювався на кубельце, гідне його кохання. У цій оселі вона почувала себе щасливою, завжди мала до своїх послуг власну карету, мала повну волю щодо вбрання та прикрас. Нічого не бракувало Реновалесовій дружині; навіть добряга Котонер був у неї на побігеньках, завжди готовий дати пораду чи виконати будь-яку її забаганку; ночував він у бідняцькому передмісті, в комірчині, що правила йому за студію, а вдень невідступно був коло молодого подружжя. Хосефіна стала господинею грошей; ніколи досі не бачила вона по стільки банкнотів разом. Коли Реновалес подавав їй жмут лір, отриманих від повіреного, вона весело вигукувала: «Гроші, грошенята!» — і бігла ховати їх з милою гримаскою ощадливої господині… щоб уже завтра дістати їх зі схованки й розтринькати з дитячою безтурботністю. Цей живопис просто чудо. Її знаменитий батько — хоч би що там казала мати — ніколи не мав стільки грошей, мандруючи світом, від котильйону до котильйону, та представляючи своїх королів.

Поки Реновалес працював у студії, Хосефіна прогулювалася бульваром Пінчо, вітаючись із свого ландо з дружинами незліченних послів, з представленими їй у якомусь салоні мандрівницями-аристократками, що були проїздом у Римі, та з цілою хмарою дипломатів, акредитованих при двох дворах: Ватикані і Квіріналі*.

Завдяки дружині, художник опинився у найвишуканішому світському товаристві. Небогу маркіза де Тарфе, незмінного міністра закордонних справ Іспанії, приймали як свою у вищому римському світі, найдипломатичнішому в Європі. У жодному з двох іспанських посольств не відбувалося банкету, де не були б присутні «славетний художник Реновалес зі своєю елегантною дружиною», а невдовзі проміння їхньої слави досягло й інших посольств, і їх стали запрошувати всюди. Мало яка ніч обходилася без балу або прийому. А що всі дипломатичні місії були тут подвійні — одні при королі Італії, другі — при Ватикані, — банкети та вечірки відбувалися ще частіше. Цей роздвоєний світ сходився докупи майже щоночі і знаходив досить розваг і втіхи в своєму колі.

Коли Реновалес, стомлений після дня роботи, приходив на смерканні додому, Хосефіна вже чекала на нього, майже вдягнена, а Котонер допомагав йому вбратись у вечірній костюм.

— А орден! — вигукувала Хосефіна, побачивши, що чоловік уже у фраці. — Як ти можеш, любий, забувати про орден? Там же всі щось чіпляють на себе, хіба не знаєш?

Котонер похапцем шукав орден — великий хрест, яким іспанський уряд нагородив Реновалеса за його картину, — і митець із широкою стрічкою через білу маніжку та блискучим хрестом на фраці виходив з дружиною, щоб згаяти вечір серед дипломатів, аристократів-мандрівників та кардинальських племінників.

Інші художники нетямилися від заздрощів, чуючи, як часто приходять до Реновалеса в студію іспанські посли, консул та дипломати, акредитовані при Ватикані. Колеги не визнавали його таланту, запевняли, що всіма цими почестями він зобов’язаний високому походженню Хосефіни. Обзивали його світським хлюстом і підлесником, твердили, що одружився він лише заради кар’єри.

Одним із тих, хто часто навідувався в студію Реновалеса, був падре Рековеро, прокуратор дуже могутнього в Іспанії чернечого ордену, такий собі посол у каптурі, що мав великий вплив при папському дворі. А коли святий отець не сидів у студії, художник був певен, що той у нього вдома, вислуховує якесь прохання Хосефіни — вона дуже пишалася дружбою із цим впливовим ченцем, веселим і вишукано елегантним під своєю грубою рясою. Реновалесова дружина завжди мала до нього справи; мадридські подруги не давали їй перепочинку зі своїми нескінченними дорученнями.

Вдова де Торреальта, як могла, сприяла славі дочки та зятя, розповідаючи всім знайомим, що її Хосефіна займає в Римі дуже високе становище. Маріаніто, казала вона, заробляє мільйони; її донька у великій дружбі із самим папою; в їхньому домі завжди повно кардиналів, а найсвятіший отець лише тому не зробив їм візиту, що нікуди, сердега, не виїздить із Ватикану. І дружина художника мало не щодня посилала до Мадрида або чотки, які полежали на гробниці святого Петра, або реліквії з римських катакомб. Раз у раз вона просила падре Рековеро дістати дозвіл на якесь одруження, ускладнене тими чи тими формальностями, не нехтувала й іншими проханнями мадридських дам, близьких подруг своєї матері. Пишні церемонії римської церкви захоплювали її своєю яскравою театральністю, і вона була дуже вдячна добродушному ченцеві за те, що той ніколи не забував про неї і завжди приберігав зручне місце. Без Хосефіни не відбувалося жодного прийому прочан у соборі святого Петра, коли серед пишних віял урочисто з’являвся на ношах сам папа. Іншим разом добрий отець таємниче повідомляв, що завтра співатиме Паллестрі, знаменитий кастрат папської капели, й іспанка схоплювалася з постелі ще й на світ не благословлялось, залишаючи чоловіка в ліжку, щоб послухати невимовно ніжний голос ченця-євнуха, чиє безбороде обличчя красувалося на вітринах крамниць поміж портретами балерин та модних тенорів.

Реновалес добродушно підсміювався з незліченних турбот та пустих розваг своєї дружини. Сердешна! Нехай собі радіє, нехай тішиться життям: заради цього він і працює. Щоправда, супроводжувати її Маріано міг лише на вечірні раути. Удень він доручав Хосефіну вірному Котонерові, який був при ній невідлучно, мов родрігон[10], носив їй пакунки — коли вона вибиралася до крамниць, виконував обов’язки управителя дому, а інколи й кухаря.

Реновалес познайомився з ним під час свого першого перебування в Римі. Це був його найкращий друг. Старший на десять років, Котонер ставився до молодого художника як захоплений, відданий учень, і любив його як молодшого брата. Весь Рим знав Котонера, підсміювався з його картин — щоправда, малював той лише вряди-годи — і любив цього художника за доброту й послужливість, за веселу гідність, з якою він провадив своє паразитичне життя. Коли наставало літо, сеньйор Котонер — невеличкий, огрядний, лисий, трохи капловухий, чимось схожий на безтурботного й добродушного фавна — завжди знаходив притулок у замку якогось кардинала в околицях Рима. Взимку його щодня бачили на Корсо. Закутаний у свою зеленясту крилатку, рукави якої метлялися, мов кажанячі крила, він був тут дуже популярний. Починав Котонер у себе на батьківщині як пейзажист, але йому захотілося малювати людей, зрівнятися з великими майстрами, і він приїхав до Рима в супроводі єпископа своєї провінції, який вважав його титаном живопису. Відтоді так і залишився в цьому великому місті, досягши неабияких успіхів. Він знав імена й біографії всіх художників; ніхто не міг зрівнятися з ним умінням жити в Римі ощадливо, ніхто не знав так, як він, де можна купити ту чи ту річ найдешевше. Не було іспанця, якому Котонер не зробив би візиту, коли той приїздив до Рима. Діти відомих художників ставились до нього майже як до няньки, бо кожного він не раз заколисував на руках. Щороку він виступав у ролі Санчо Панси в кавалькаді Дон-Кіхота — у його житті це щоразу була велика й тріумфальна подія. Сюжет Котонерових картин був завжди однаковий: портрет папи. Він виготовляв їх у трьох різних розмірах і складав у комірчині, що була йому і за студію, і за спальню. Його друзі кардинали, яким він часто робив візити, жаліли povero signore Cotoner[11] і за кілька лір купували в нього портрети найсвятішого отця, завжди страхітливо потворні, щоб потім подарувати їх якій-небудь сільській церкві, де картина викликала щире захоплення, бо ж намальовано її в самому Римі і не ким-небудь, а художником — приятелем його превелебності.

Кожна така купівля була великою радістю для Котонера; він заходив у студію Реновалеса з високо піднесеною головою й удавано скромною усмішкою на устах.

— Щойно продав картину, хлопче. Папу… Отого великого… Що два метри заввишки.

І з раптовим спалахом віри у свій хист починав розмову про майбутнє. Інші жадають призів, тріумфів на виставках; його прагнення куди скромніші. Він буде цілком задоволений, коли йому пощастить угадати, хто стане папою, як помре папа нинішній, і намалювати заздалегідь десятки його портретів. Ото був би тріумф — викинути цей товар на ринок уже на другий день після конклаву! І Котонер, який чудово знав кожного з кардиналів, перебирав подумки весь священний колегіум, з упертістю азартного гравця сушив собі голову, кому ж із п’яти чи шести претендентів на святий престол пощастить домогтися тіари.

Він жив на подачки високих священнослужителів, але до релігії був байдужий — ніби спілкування з церковною верхівкою знищило у ньому всяку віру. Дідуган у білих ризах та високе панство в червоних мантіях навіювали йому пошану тільки тому, що були багаті і давали йому можливість провадити свій жалюгідний портретний промисел. Котонер боготворив лише Реновалеса. Буваючи в студіях інших художників, він вислуховував дошкульні жарти на свою адресу з незворушною посмішкою людини, яка звикла все терпіти; але нехай ніхто не сміє говорити погане про Маріано, засумніватись у його хисті. Вія вважав, що Реновалес здатен створювати тільки шедеври, і в своєму сліпому поклонінні щиро захоплювався картинами, які сходили що два-три дні з другового мольберта для єврея-повіреного.

Подеколи Хосефіна, завжди несподівано, навідувала чоловіка в студії; Реновалес малював, вона гомоніла з ним, хвалила полотна, що подобалися їй гарним сюжетом. Під час таких візитів вона любила, щоб чоловік був сам і малював з уяви, маючи перед собою лише якусь одежину, напнуту на манекен. Хосефіна відчувала огиду до живої натури, і марно переконував її Реновалес, що без цього годі обійтися. Її чоловік має досить хисту, щоб малювати гарні картини, не дивлячись на якихось брутальних селюків, а надто жінок, отих розпатланих самиць з очима, як жарини, і зубами, як у вовчиць — у тиші й самоті студії вони здавалися їй страхітливими. Реновалес сміявся. Яка ж вона дурненька! Ревнивиця! Чи ж він здатен, коли малює, думати про щось інше, окрім мистецтва!..

Одного дня, несподівано зайшовши до студії, Хосефіна побачила на помості, призначеному для натури, голу жінку, що лежала на якихось шкурах, виставивши жовтаво-перламутрові на колір задні округлості свого тіла. Художникова дружина стиснула губи і вдала, ніби не бачить тієї жінки; неуважно слухала вона Реновалеса, який пояснював їй, навіщо йому знадобилася гола натурниця. Він якраз малює вакханалію і ніяк не може обійтися без живої натури. Це необхідність: людське тіло не намалюєш «по пам’яті». Натурниця, спокійнісінька наодинці з художником, засоромилася своєї наготи перед цією елегантною дамою. Вона відразу ж прикрилася шкурою і шмигнула за ширму, де квапливо вдяглася.

Повернувшись додому, Реновалес остаточно заспокоївся, бо дружина зустріла його, як завжди, весело, ніби вже й забула, яка прикрість спіткала її пополудні. Вона сміялася, слухаючи славного Котонера; після вечері пішли б театр, і коли настав час лягати спати, художник уже й не пам’ятав про те, що сталося вдень у студії. Він майже заснув, коли раптом його розбудило глибоке придушене зітхання, ніби хтось задихався поруч.

Засвітивши світло, він побачив, що Хосефіна, зціпивши кулачки, розмазує по обличчю сльози; груди її судомно здіймалися, вона дригала ногами, мов розлючена дитина, збивши в жмут простирадла й скинувши додолу пухову ковдру.

— Не хочу! Не хочу! — стогнала вона, тремтячи од гніву.

Художник схопився з ліжка, стривожений і наляканий. Вій безпорадно ходив по спальні, пробував відірвати її долоні від очей, але не зміг, незважаючи на свою силу, бо Хосефіна шалено випручувалась.

— Що сталося? Чого ти не хочеш?.. Що з тобою?

А вона все стогнала і схлипувала, качаючись на ліжку та дригаючи ногами в нападі нервового шалу.

— Не чіпай мене. Я тебе не люблю… Не торкайся… Не хочу з тобою жити, не хочу. Я піду звідси… Піду до матері.

Наполоханий цим вибухом люті у своєї завжди такої лагідної жіночки, Реновалес геть розгубився й не знав, як її заспокоїти. Бігав напівроздягнений по спальні та по суміжній туалетній кімнаті, граючи своїми атлетичними м’язами; подавав їй воду, хапався навіть за пляшечки з парфумами, ніби то були заспокійливі краплі; потім опустився біля постелі навколішки і став цілувати зведені судомою ручки, що відпихали його, плутаючись у бороді та буйній чуприні.

— Не чіпай мене!.. Кажу, не чіпай! Я бачу, ти не любиш мене. Я піду від тебе…

Художник був настраханий і приголомшений цим нервовим нападом у своєї коханої лялечки: він не зважувався доторкнутись до неї, боячись зробити їй боляче… От тільки розвидниться, і вона назавжди покине цей дім. Чоловік не любить її; ніхто не любить її, крім матері. Художник виставляє свою дружину на посміх… І знову й знову сипалися нарікання й докори без ніякого пояснення, аж поки художник нарешті почав здогадуватись, у чім річ. То вона так розгнівалась через натурницю? Через ту голу жінку? Авжеж, через неї; вона не потерпить, щоб у студії, яка для них наче другий дім, перед її чоловіком виверталися безсоромні дівулі. І Хосефіна аж тіпалася від обурення й жаху, пальчики її рвали сорочку на грудях, відкриваючи принади, якими так захоплювався Реновалес.

Стомлений від цієї сцени, знервований криками та слізьми дружини, художник не міг стриматися від сміху, довідавшись про причину її невдоволення.

— Он як! То все це через натурницю?.. Заспокойся, дівчино. Більше в мою студію не зайде жодна жінка.

І пообіцяв усе, чого вимагала від нього дружина, аби скоріше покінчити з цією прикрою сценою. Коли знову запала темрява, Хосефіна все ще зітхала і схлипувала; але тепер її пригортали дужі чоловікові руки, вона поклала голівку йому на груди і жебоніла, мов ображена дитина, яка бажає виправдатись за свою вередливість. Маріано нічого не варт зробити для неї таку приємність. Вона кохає його — дуже, дуже! — і кохатиме ще палкіше, як він шануватиме її погляди. Він може називати її міщанкою, примітивною жінкою, але вона хоче залишитися такою, якою досі була. І, власне, що йому за потреба малювати голих дівчат? Чи ж він не здатен зображувати на полотні щось інше? Нехай малює дітей у кожушках та абарках[12], які грають на козиці, кучеряві й рожевощокі, мов хлопчик Ісус; старих селянок з темними зморшкуватими обличчями; лисих дідів з довгими бородами. Нехай малює яких завгодно «стилізованих» типів, але не треба молодих жінок, гаразд? Не треба голих красунь. Реновалес на всі прохання відповідав «так» і міцно пригортав кохану дружину, яка ще вся тремтіла від недавнього гніву. Обоє з якоюсь тривогою потяглися одне до одного, прагнучи забути про те, що сталося, і ніч закінчилася для Реновалеса щасливо, у взаємних палких проявах замирення.

На літо вони винайняли в Кастельгандольфо villino[13]. Котонер подався в Тіволі з почтом якогось кардинала, і подружжя жило само на природі у товаристві лише двох служниць та ще служника, який допомагав художникові в його роботі.

Хосефіна була щаслива на цьому відлюдді, далеко від Рима; тут вона могла розмовляти з чоловіком коли хотіла, і її не мучила постійна тривога, як у місті, де він працював у своїй студії. Цілий місяць Реновалес байдикував. Здавалося, він геть забув про живопис: ящики з фарбами, мольберти, всяке художницьке причандалля, доставлене сюди з Рима, усе стояло забуте й нерозпаковане у повітці й саду. Вечорами вони з Хосефіною вирушали на далекі прогулянки і неквапно поверталися додому вже в сутінках; обнявшись, дивилися на тьмяно-золоту смугу. вечірньої заграви, яка згасала на обрії, й наспівували ніжних і жагучих неаполітанських пісень, що дзвінко лунали над зануреними в глибоку тишу полями. Опинившись на самоті одне з одним, вільні від будь-яких турбот та світських обов’язків, вони знову відчули п’янкий захват кохання, як у перші дні свого подружнього життя. Але «демон живопису» дрімав недовго. Незабаром він змахнув над Реновалесом своїми невидимими крильми, і художника наче овіяло невідпорними чарами. Він став нудитися в години спеки, позіхав у своєму плетеному кріслі-гойдалці, викурював люльку за люлькою, не знаючи, про що говорити. Хосефіна теж почала відчувати смертельну нудьгу і боролася з нею, читаючи який-небудь англійський роман з життя аристократів, сповнений туманної моралі — до таких книжок вона приохотилася ще коли вчилась у школі.

Реновалес знову почав малювати. Слуга розпакував художницьке причандалля, і Маріано схопив пензель та палітру з ентузіазмом юного початківця. Творив для себе, в якомусь побожному захваті, наче прагнув очиститись після цілого року принизливої залежності від замовника-гендляра.

Зблизька вивчав природу, малював чарівні куточки краєвиду, негарні смагляві обличчя, які дихали селянською простотою і стриманістю. Але така творчість, здавалося, не вдовольняла його. Ніжне, глибоко інтимне життя з Хосефіною будило в ньому потаємні, невиразні жадання, в яких він боявся признатися навіть собі. Щоранку, коли дружина з’являлася перед ним майже гола, свіжа й рожева після купання, він дивився на неї жадібними очима.

— Ех, якби ти лиш захотіла!.. Якби забула про свої забобони!..

У відповідь на ці вигуки Хосефіна всміхалася, бо її жіноче самолюбство тішилося таким поклонінням. Реновалес нарікав, що його творчий геній мусить поневірятися в пошуках прекрасного, тим часом як найдовершеніше творіння — поруч. Він розповідав їй про Рубенса*, цього художника і вельможу, про те, як він оточив Єлену Фурман* князівською розкішшю, і та красуня без усяких упереджень вивільняла від покровів свою квітучу казкову вроду і була чоловікові за натурницю. Реновалес вихваляв прекрасну фламандку. Митці живуть у своєму окремішньому світі; міщанська мораль і вульгарні забобони для них не існують. Вони скоряються тільки законам краси і вважають цілком природним те, на що звичайні люди дивляться як на гріх…

Хосефіна заперечувала чоловікові, сміючись, сварила його за такі бажання, але дозволяла милуватися собою. Щодень поведінка її ставала невимушенішою, розкутішою. Підводячись уранці з постелі, вона тепер охоче ходила голою, надовше розтягувала купання та обтирання, а художник тим часом крутився навколо дружини та вихваляв принади її тіла. «Оце — Рубенс у чистому вигляді; а ось Тіціанові барви… Дай-но глянути, дівчино, підніми руки… отак… Ой леле!.. Ти ж викапана маха гола з картини Гойї!..» А вона слухняно робила все, що він просив, і знадливо та мило всміхалася, ніби їй було приємно бачити, як на обличчі чоловіка, щасливого, що володіє нею як жінкою, і нещасного, що не може взяти її за натурницю, вираз захвату змінювався виразом прикрого смутку.

Якось увечері, коли віяв гарячий вітер і в усі кутки проникала задуха римських околиць, Хосефіна здалася. Рятуючись від жахливого сіроко, вони сховалися в будинку, позачиняли віконниці й поскидали з себе майже весь одяг. Вона не хоче бачити свого чоловіка таким засмученим, не хоче чути його нарікань. Якщо вже він такий божевільний, якщо йому так кортить задовольнити свою примху, вона не стане йому суперечити. Він може намалювати її, але тільки ескіз, картину — ні в якому разі. Коли йому набридне змальовувати голе тіло, він порве полотно. Ніби й не було нічого.

Художник з усім погоджувався, прагнучи якомога скоріше стати з пензлем у руці перед жаданою наготою. Три дні працював він у нестямній гарячці, не відриваючи захопленого погляду від гармонійних округлостей жіночого тіла. Хосефіна скоро звикла до своєї наготи і спокійно лежала, забуваючи, в якому вона вигляді, адже жінці властиво вагатися й соромитись лише до того, як вона ступить перший крок. Розморена спекою, Хосефіна засинала, а чоловік тим часом малював і малював.

Коли картину було завершено, Хосефіна не змогла приховати свого захоплення. «Який у тебе талант! Невже справді… я така… гарна?» Маріано був задоволений. Це його найкраще творіння, його шедевр. Можливо, ніколи більше не зазнає він цього чудесного злету духовних сил, того стану, який звичайно називають натхненням. Хосефіна милувалася й милувалася полотном — так само іноді вона роздивлялася себе вранці у великому дзеркалі в їхній спальні. Зі спокійною безсоромністю тішилася своєю красою, захоплено споглядала кожен куточок тіла, а найдовше дивилася на плавний вигин живота, на горбики тугих персів, — о, вона могла пишатися цими геральдичними знаками квітучої молодості! Засліплена красою тіла, зображеного на полотні, Хосефіна майже не помічала обличчя, ледь накиданого м’якими прозорими фарбами. Коли погляд її спинився на ньому, вона розчаровано вигукнула:

— Таж воно так мало на мене схоже! Це не моє обличчя!..

Художник усміхнувся. Справді, це не її обличчя. Він навмисне змінив його риси, тільки обличчя — більше нічого. Це машкара, поступка суспільним забобонам. Так ніхто її не впізнає, і його велике творіння, його картина може бути виставлена на загальний огляд і викликати захват у всьому світі.

— Бо ми не знищимо цієї картини, — провадив художник, і голос його затремтів. — Це був би злочин. За все своє життя я вже не зможу створити такого дива. Ми не знищимо її, правда, дівчинко?

«Дівчинка» довго мовчала, не відриваючи погляду від картини. Реновалес тривожно вп’явся в дружину очима й побачив, як на обличчя її набігає хмарка, наче тінь на білу, освітлену сонцем стіну. Художникові здалося, що земля втікає у нього з-під ніг: насувалася буря. Хосефіна зблідла: з очей тихо скотилися дві сльозинки, ніздрі затремтіли від стримуваних ридань; за першими сльозинками скотилися ще дві, потім ще й ще.

— Не хочу!.. Не хочу!..

Художник почув той самий хрипкий, сердитий і деспотичний голос, який так налякав і стривожив його тієї ночі в Римі, коли Хосефіна вперше дала волю своєму гніву. Жіночка з ненавистю дивилась на голе тіло, що світилося ніжним перламутровим сяйвом із глибини полотна. Здавалося, її охопив переляк — так буває зі сновидою, коли він зненацька прокинеться посеред людної площі й відчує на собі тисячі поглядів, які жадібно обмацують його голе тіло, — і від жаху не знає, що робити, куди тікати. Як може вона погодитись на таку ганьбу?

— Не хочу!.. — розлютовано кричала вона. — Порви її, Маріано, порви!

Але Маріано сам, здавалося, от-от заплаче. Порвати це диво! Чи ж можна вимагати від нього такої дурості? Тут не її обличчя; ніхто не впізнає, що це вона. Навіщо ж позбавляти його бучного тріумфу?.. Але дружина нічого не слухала. Вона качалася по підлозі, корчилась і стогнала — як і тієї жахливої ночі, — заламувала руки й викручувала їх, дригала ногами, болісно кривила рот і, ридаючи, кричала:

— Не хочу!.. Не хочу!.. Порви її!

Не тямлячи себе від люті, жіночка нарікала на свою долю і кляла Реновалеса. Вона, сеньйорита, і має терпіти оцю ганьбу! Мов найпослідуща повія! Чи ж могла вона подумати, що чоловік запропонує їй таке безчестя!..

На художника так і сипались дошкульні образи, верескливий голос шмагай його, як батогом. Обурений до глибини душі Цією зневагою до свого таланту, Реновалес відвернувся від дружини і дав їй качатися по підлозі; зціпивши кулаки й дивлячись у стелю, він ходив із кутка в куток по спальні і бурмотів усі прокльони — іспанські та італійські, — які тільки були в ужитку серед його колег-митців.

Зненацька він став як укопаний, наче прикипів до підлоги від жаху й подиву. Хосефіна, і досі гола, стрибнула на картину, мов оскаженіла кішка. Її нігті дряпонули по полотну згори вниз, розмазали свіжі фарби, сколупнули ті, що вже висохли. Потім вона вихопила з ящика для фарб ножик і р-р-раз!.. Полотно протяжно застогнало й розпалося надвоє під натиском білої ручки, що, здавалося, аж посиніла від люті.

Реновалес не ворухнувся. На мить його охопив гнів, і він хотів кинутися на неї, але гнів відразу перейшов у дитячий розпач, і йому схотілося заплакати, забитися в куток, заховати голову, що розколювалась від болю, затулити долонями залите слізьми обличчя. Хосефіна, засліплена шалом, бісилася й далі коло картини: топтала ногами дерев’яний підрамник, шматувала полотно, бігала навколо своєї жертви, мов розлютована тигриця. Художник сперся чолом об стіну, і його могутні груди здригнулися від ридань — він плакав від своєї безпорадності. До батьківської туги за знищеним творінням рук своїх додалось гірке розчарування. Уперше Реновалес зрозумів, яке чекає на нього життя. Як помилився він, одружившися з цією сеньйоритою, для якої мистецтво — тільки засіб здобути славу й багатство, яка ніколи не зможе переступити через забобони вищого світу! Звичайно, він кохає її, та й вона кохає його не менше. Але що з того! Чи не краще було б, якби він лишився сам, не залежав ні від кого і жив тільки мистецтвом, а коли б знадобилася йому подруга, знайшов собі вродливу і просту, небагату на розум дівчину, наділену всіма принадами гарненького звіряти, яка любила б свого володаря і сліпо йому скорялась.

Протягом наступних трьох днів художник та його дружина майже не розмовляли. Спідлоба поглядали одне на одного, пригнічені тяжкою сімейною сваркою. Але безлюддя, на якому вони жили, вимушене перебування разом — усе це спонукало їх шукати замирення. Хосефіні аж страшно було дивитися, в якому сумі й розпачі блукає з кутка в куток цей велетень, тяжко зажурений і мовби недужий; і вона заговорила до нього перша. Обняла його, поцілувала в чоло і лащилася, аж поки домоглася від нього кволої усмішки. Хто кохає свого чоловіка?.. Його Хосефіна. Його «маха… гола». Але про те, щоб малювати її голою, треба забути назавжди. Ніколи не повинен він і згадувати про таку бридоту. Що скажуть їхні численні друзі? Пристойний художник про таке не думає, адже на світі стільки гарних речей, щоб їх малювати. Вони житимуть, палко кохаючи одне одного, і він більше не засмучуватиме її своїми безглуздими забаганками. Потяг до тіла — це ганебна збоченість, якою він заразився, коли жив серед богеми.

І Реновалес піддався пестливим умовлянням дружини, пішов на замирення, примусив себе не думати про своє загублене творіння і всміхнувся з покірливістю раба, який любить свій ланцюг, бо він забезпечує йому спокійне життя.

Як настала осінь, вони повернулись до Рима. Реновалес знову почав працювати на свого повіреного, але той, за кілька місяців, висловив невдоволення. Не те щоб signore Маріано став малювати погано, звичайно ж ні; але його кореспонденти нарікають на певну одноманітність сюжетів у творах живописця. Гендляр порадив художникові подалися в мандри; скажімо, пожити якийсь час в Умбрії і малювати селян на тлі суворих краєвидів і старих церков. Або, — і це найліпше, — переселитися до Венеції. Які шедеври міг би створити signore Маріано на тих каналах! Ось так і виник у художника намір покинути Рим.

Хосефіна не стала заперечувати. Це життя з щоденними прийомами в незліченних посольствах почало набридати їй. Коли розвіялися чари перших вражень, Хосефіна помітила, що світські дами ставляться до неї з образливою поблажливістю, так ніби вона опустилася на щабель нижче, поєднавши своє життя з художником. Окрім того, «акредитовані» при посольствах молоді люди усіх рас та відтінків шкіри, — і біляві, й чорняві, — які шукали розради в своєму парубоцькому житті, не виходячи за межі дипломатичного світу, дозволяли собі надто зухвалі вихватки, коли кружляли з нею у вальсі або виписували фігури котильйону. Очевидно, її вважали легкою здобиччю, адже шлюб із художником не міг бути доброю рекомендацією в аристократичних салонах. Вони зверталися до неї по-англійському або по-німецькому з цинічними пропозиціями, і їй доводилося терпіти і стримуватись, кусаючи губи, бо поруч стояв Реновалес, який не розумів ані слова і, здавалося, радів, що елегантні юнаки, чиї манери він намагався наслідувати, виявляють до його дружини таку увагу.

Отож подорож стала справою вирішеною… У Венецію! Друг Котонер попрощався з Реновалесами: йому шкода розлучатися з ними, але його місце в Римі. Саме тими днями папа занедужав, і художник, сподіваючись, що найсвятіший отець помре, заготовляв полотна всіх розмірів, силкуючись угадати, хто ж буде його наступником.

Думаючи про минуле, Реновалес завжди з ніжним сумом згадував їхнє життя у Венеції. То були його найщасливіші роки. Окутане золотим сяйвом казкове місто посеред лагуни, яке ніби коливалося над збриженою водою, здалося йому таким прекрасним, що на якийсь час він навіть забув, як вабило його людське тіло, божественна нагота. Реновалеса причарували старі палаци, безлюдні канали, лагуна з її зеленавими тихими водами. Здавалося, в цьому старовинному місті, мертвому й вічно усміхненому, живе душа величної минувшини.

Вони оселилися в палаці Фоскаріні, масивній будівлі з червоними стінами, високі, обкладені білим каменем вікна виходили на водний провулок, що відгалужувався від Великого Каналу. Тут жили в давнину купці й мореплавці, що завоювали не один острів на сході Середземного моря і не раз в історії носили на голові блискучий золотий ріг венеціанських дожів*. Дух сучасності, утилітарний і непоштивий до старовинної величі, не пощадив і палац Фоскаріні, перетворивши його на багатоквартирний житловий будинок: прикрашені позолотою салони було перегороджено грубими перебірками, в оздоблених філігранними візерунками аркадах патіо обладнано кухні, в галереях, обкладених мармуром, якому сторіччя надали бурштинової прозорості, висіла мокра білизна, а там, де пообсипалась розкішна мозаїка, поналіплювали керамічних плиток.

Реновалес та його дружина винайняли квартиру, що виходила прямо на Великий Канал. Щоранку Хосефіна бачила крізь шибки заскленого балкону, як стрімко й нечутно відпливає до палацу чоловікова гондола. Гондольєр, звичний возити художників, голосно кликав свого signore pittore[14]. Реновалес хапав скриньку з акварелями, хутко спускався вниз, і човен вирушав у подорож, петляючи звивистими вузькими каналами та повертаючи в обидва боки посріблений гребінь носа, ніби нюшив дорогу. Які то були чудові ранки! Глибока погідна тиша застоювалася між високих палаців, дахи яких майже затуляли небо над вузенькими вуличками, відкидаючи на сонні води густу тінь. Човняр куняв, лежачи на кормі або на носі гондоли, а Реновалес сидів біля чорних нош і малював свої венеціанські акварелі — його римський повірений був у захваті від цього нового жанру. Набивши руку, Реновалес робив ці малюнки так само легко, як копії з інших полотен. У водному лабіринті Венеції був один глухий канал, який Маріано називав своїм маєтком — такі великі мав він з нього прибутки. Безліч разів малював художник застояні тихі води цього завулка, за цілий день мережані лише хвильками, що розбігалися від його гондоли; два старі палаци з поламаними жалюзі, двері, вкриті патиною сторіч, сходи, що потріскалися під натиском бур’янів і трав, які буйно росли біля води, а в глибині — маленьку світлу арку під мармуровим місточком, за якою буяло життя залитого сонцем широкого й гамірного каналу, де пропливало безліч гондол. Забутий провулочок воскресав під Реновалесовим пензлем щотижня; художник міг малювати його з заплющеними очима, і, завдяки гендлярському хисту римського єврея, цей мальовничий куточок Венеції розходився в акварелях по всьому світі.

Вечори Маріано проводив з дружиною. Кілька разів вони прогулювалися в гондолі до островів Лідо, сідали там на піщаному березі й дивилися на збурене море Адріатики, вкрите до самого обрію шумовинням; здавалося, то мчить, охоплена панікою, отара сніжно-білих тонкорунних овець.

Іноді вони гуляли вечорами по набережній площі Святого Марка, під аркадами вишикуваних у три ряди палаців, дивлячись, як у глибині яскріє в останніх променях призахідного сонця світле золото собору, на стінах та банях якого, здавалося, кристалізувались усі скарби Венеціанської республіки.

Реновалес, під руку з дружиною, ступав повагом, немовби навколишня велич навіювала йому урочистий настрій. Тут стояла священна тиша, не порушувана ні гуркотом, ні гамором, що оглушують людину у великих столицях. Не чутно було ні торохтіння карет, ні цокоту кінських копит, ні криків вуличних торговців. Вистелена білим мармуром площа скидалася на величезний салон, у якому, ніби звані гості, прогулювались перехожі. В центрі площі збиралися венеційські музики у трикутних капелюхах з пишними чорними плюмажами. Від вагнерівського мідного грому*, що гуркотів у ритмі шаленого бігу валькірій*, ходили ходором мармурові колони, і, здавалося, оживав четверик золотих коней* з роззявленими в німому іржанні пащами, здиблених на карнизі собору святого Марка.

У небі пурхали зграї чорноперих венеційських голубів; полохаючись музики, вони або розліталися в усі боки, або падали дощем крил на столики якоїсь кав’ярні. Звідти круто злітали вгору, вкривали чорним покривалом флігелі палаців і, мов широченний плащ з металічним полиском, опускались на групи англійок у зелених вуалях та круглих капелюшках, дами кликали голубів і сипали їм пшеницю.

Хосефіна, радіючи, як дитина, відходила від чоловіка й купувала пакетик зерна. Потім висипала його на свої долоньки в рукавичках, і до неї відразу зліталися пернаті вихованці святого Марка. Лопочучи крильми, вони опускалися, мов казкові химери, на її заквітчаний капелюшок, стрибали на плечі, сідали двома рядочками на витягнутих руках, розпачливо хапалися лапками за її неширокі стегна, наміряючись оббігти кругом стану, а найзухваліші з майже людським лукавством дряпали їй груди, витягували дзьобик і ніби намагалися поцілувати крізь вуаль напіврозтулені губи. Вона сміялася, здригаючись від лоскоту, оповита живою хмарою. Чоловік дивився на неї і теж сміявся. Переконаний, що зрозуміє його лиш вона, він кричав по-іспанському:

— Яка ж ти гарненька!.. Так би й намалював тебе… І поцілував би, коли б не люди!..

У Венеції минув найщасливіший період їхнього життя. Хосефіна була спокійна, адже тут чоловік брав, за натуру лише куточки міста. Коли він виходив з дому, вона не відчувала ніякої тривоги, і жодна гнітюча підозра не закрадалась у її погідну душу. Оце справжній живопис, не те що в Римі, де чоловік замикався в чотирьох стінах із безсоромними дівулями, які вивертались перед ним голяка. Вона кохала його тепер із новою пристрастю, палко і водночас ніжно. Саме тоді народилася в них дочка, єдиний плід їхнього шлюбу.

Велична донья Емілія, довідавшись, що скоро стане бабусею, не могла спокійно всидіти в Мадриді. Сердешна Хосефіна сама в чужій країні, і нема кому доглянути її, крім чоловіка, хлопця, щоправда, доброго і, як кажуть, талановитого, але ж такого, попри все, ординарного!.. Коштом зятя вона приїхала до Венеції і прожила там кілька місяців, щодня кленучи це місто, в якому їй жодного разу не доводилося бувати під час своїх дипломатичних вояжів. Славна дама вважала гідними уваги лише столиці держав, їй дуже подобався Рим — адже, крім королівського, там є ще й папський двір. А Венеція… Пхе! Жалюгідний хутір, який подобається тільки писакам, що клепають романи, та ілюстраторам віял, провінційний закутень, де є лише кілька консулів і — жодного посла! До того ж у гондолі на донью Емілію нападала морська хвороба, і вона постійно нарікала на ревматизм, складаючи провину на вологий лагунний клімат.

Реновалес, який потерпав за життя Хосефіни, побоюючись, що зі своїм кволим здоров’ям вона може не витримати пологів, виявив бурхливу радість, коли йому дали на руки дівчинку. Тоді подивився на матір, що відкинула голову на подушку, мов нежива. У ту мить Реновалес був не менш блідий, ніж породілля. Ніжним і співчутливим поглядом він окинув її побіліле, спотворене недавніми муками личко, яке потроху м’якшало. Тепер Хосефіна може спочити! Сердешна! Як вона настраждалася! Художник навшпиньках вийшов зі спальні, щоб не потривожити важкого глибокого сну, в який поринула хвора після двох днів жорстоких страждань, і несамохіть замилувався крихітним створінням — сповите в тонкі пелюшки, воно лежало на пишних стегнах бабусі. Люба моя картинко! Він ніжно дивився на синювате личко, на роздуту голівку з кількома волосинками, шукаючи чогось свого у цій краплі людської плоті, яка ще не загусла й не набрала чіткої форми. Маріано не розумівся на немовлятах; він бачив першого в своєму житті новонародженого.

— На кого воно схоже, мамо?

Донья Емілія щиро здивувалася. Чи він сліпий? Як це на кого схоже? Звичайно ж, на нього! Дитя величенне — такі нечасто з’являються на світ. Просто неймовірно, що її бідолашна донька залишилася жива, народивши оце створіння. За здоров’я малої також можна не боятися; бач яка рум’яна — справжня сільська дівка.

— Це дитя з Реновалесів; воно твоє, Маріано, і нічиє більше. Ми — люди іншої породи.

Реновалес не став вдумуватися в слова тещі, він лише придивився й побачив, що дочка справді схожа на нього; художник милувався рум’яним тільцем і вихваляв здоров’я дитини, про яке бабуся говорила з осудом і розчаруванням.

Марно Реновалес та донья Емілія переконували Хосефіну, щоб вона не давала дитині грудь. Жіночка, хоч була зовсім квола і не вставала з ліжка, заплакала й закричала, як під час нервових нападів, що колись нагнали на Реновалеса такого страху.

— Не хочу, — заявила вона з притаманною їй утертістю. — Не хочу, щоб моя донька смоктала чуже молоко. Я сама вигодую своє дитя… Я його мати.

І довелось обом поступитися, дозволити, щоб дитина присмокталася, як вампір, до налитих материнським молоком грудей, тих самих, якими так захоплювався художник, коли вони були по-дівочому маленькі й пругкі.

Відразу як Хосефіна стала одужувати, її мати, вважаючи свою місію завершеною, повернулась до Мадрида. Вона нудилася в цьому тихому місті з його водяними вулицями; не чуючи вночі ніякого шуму, уявляла собі, ніби померла й лежить у могилі. Її страхала ця цвинтарна тиша, порушувана вряди-годи тільки криками гондольєрів. Тут у неї не було подруг, вона не могла «з блиском» з’явитись у вишуканому товаристві, ніхто в цьому болоті її не знав. Щогодини вона згадувала про вищий світ Мадрида, де вважала себе особою незамінною. Її глибоко вразило, з якою скромністю. охрестили онуку, і мало втішило навіть те, що дівчинці дали ім’я бабусі. Скромний кортеж помістився У дві гондоли: в одну сіли хрещені батьки, якими були сама донья Емілія та старий венеційський художник, приятель Маріано; в другу — Реновалес і два художнику один — француз, другий — іспанець. Не було на хрестинах патріарха Венеції, і навіть жодного єпископа. (А в Іспанії у неї стільки знайомих єпископів!) Був лише простий священик, який із прикрою поквапністю охрестив увечері в маленькій церковці онуку славетного дипломата. Донья Емілія поїхала, повторивши на прощання, що Хосефіна вбиває себе, що це безумство з її кволим здоров’ям давати дівчинці грудь; мати аж образилась, що дочка не схотіла піти за її прикладом, адже сама вона віддавала усіх своїх дітей годувальницям.

Хосефіна дуже плакала, розлучаючись із матір’ю, зате Реновалес майже не приховував радості, що донья Емілія нарешті їде. Щасливої дороги! Він уже ледве терпів цю пихату сеньйору, яка вважала, що зазнає приниження, дивлячись, як працює зять задля добробуту її дочки. Він дійшов згоди з тещею лише в одному: лагідно покартав Хосефіну за її вперте бажання давати дитині грудь. Сердешна маха гола! Витонченість її тіла, схожого на нерозпуклий бутон, безслідно зникла під пишними формами материнства. Набряклі під час вагітності ноги втратили колишні лінії; перса збільшились, налилися і вже не були схожі на магнолії зі стуленими пелюстками.

Хосефіна здавалася тепер міцнішою, але повнота її була нездорова, все тіло ніби розм’якло. Бачачи, як дружина втрачає привабливість, чоловік став любити її ще ніжніше. Бідолашна! Яка вона добра! Жертвує собою заради дочки!..

Коли дівчинці виповнився рік, у житті Реновалеса сталась велика зміна. Бажаючи «освіжитися в купелі мистецтва», подивитися, що діється за мурами в’язниці, в яку він добровільно себе замкнув, малюючи «за поштучну плату», Маріано покинув Хосефіну у Венеції і поїхав ненадовго до Парижа, щоб оглянути славетну Виставку*. Повернувся звідти мов наново на світ народжений, охоплений палким прагненням творити. Дружина здивувалась і налякалась, коди він сказав їй, що не хоче далі жити таким життям. Насамперед негайно порве зі своїм повіреним; більше не бруднитиме рук отією ляпаниною, навіть якби довелося жебрати. У світі творяться великі діла, і він відчуває в собі досить снаги, щоб прокладати в мистецтві нові шляхи, не відставати від тих сучасних художників, які справили на нього таке глибоке враження.

Він зненавидів стару Італію, куди з’їжджалися вчитись художники, послані тупими урядами своїх країн. Бо замість науки вони знаходять у цій країні лише ринок спокусливих замовлень, привчаються думати тільки про легкий заробіток, розніжуються і втрачають охоту до серйозної праці. Він має намір переїхати до Парижа. Але Хосефіна, яка досі слухала Реновалеса мовчки — його плани були для неї мало зрозумілі — тепер втрутилась і своїми порадами змінила чоловікове рішення. Вона також хоче виїхати з Венеції. Узимку місто видається їй надто похмурим — ллють і ллють нескінченні дощі, після яких місточки стають слизькими, а мармурові провулки — непрохідними. Якщо вже переселятися, то чом би їм не повернутись до Мадрида? Мама хвора; у кожному листі нарікає, що живе далеко від дочки. Хосефіна хотіла побачити матір, передчуваючи, що та скоро помре. Реновалес замислився; він теж був не проти повернутися до Іспанії, бо сумував за батьківщиною. Уявив, яку бучу він там здійме, здійснюючи свої нові задуми на тлі загального занепаду. Йому страшенно кортіло кинути виклик поважним академікам, що ставилися до нього прихильно за його колишні поступки.

І подружжя з маленькою Мілітою, яку називали так у сімейному колі, пестливо змінюючи ім’я «Емілія», повернулося до Мадрида. Реновалес прибув до столиці лише з кількома тисячами лір — незначними заощадженнями Хосефіни та виручкою від продажу частини меблів, що стояли в поділених перегородками залах палацу Фоскаріні.

Спочатку було нелегко. За кілька місяців по їхньому приїзді померла донья Емілія. Її похорон аж ніяк не відповідав ілюзіям, що їх завжди плекала славна вдова. На ньому були присутні хіба що два десятки її незліченних вельможних родичів. Бідолашна сеньйора, чи ж думала вона, що відразу по смерті про неї мало хто й згадає. Реновалес зрадів, бо зі смертю доньї Емілії порвався останній ланцюжок, що єднав їх із вищим світом. Вони з Хосефіною оселилися на вулиці Алькала, поблизу арени для бою биків, зайнявши горішній поверх із широкою терасою, яку художник перетворив на студію. Жили вони скромно й усамітнено: не мали друзів, не бували в світському товаристві. Удень Хосефіна доглядала дочку та поралася по дому — допомагала їй лише недолуга служниця, яку вони наймали за мізерну платню. Не раз траплялося, що Хосефіна раптом уривала свою роботу і поринала в глибокий сум, скаржилась на дивні і щоразу нові недуги.

Маріано майже не працював удома. Він малював на чистому повітрі. Його дратувало штучне освітлення студії, замкнутість простору. Він мандрував околицями Мадрида, їздив по ближніх провінціях, шукаючи людей простих і грубих, на чиїх обличчях, здавалося, ще грає відблиск незайманої іспанської душі. Взимку піднімався у Гвадаррамські гори й ходив там сам-один засніженими лісами, переносячи на полотно столітні сосни — чорні покручені стовбури, увінчані кошлатими білими шапками.

Коли відкрилася Виставка, ім’я Реновалеса прогриміло на ній, мов гарматний постріл, луною прокотилося і по вершинах захвату, і по темних проваллях осуду. Він не виставив тепер полотна великого і «сюжетного», як під час першого тріумфу. То були невеличкі картини: малюнки, що завдячували свою появу якійсь випадковій зустрічі, або перенесені на полотно куточки живої природи — люди і краєвиди, відтворені з дивовижною і відвертою правдивістю, яка обурила пристойну публіку.

Поважні патріархи живопису кривилися, мов від зубного болю, перед цими маленькими полотнами, що здавалося, палали серед інших картин, якихось тьмяних і невиразно сірих. «Звичайно, Реновалес — художник, — визнавали вони, — але ж у нього ні уяви, ні винахідливості, він тільки й уміє копіювати те, що бачить очима». Молодь, навпаки, згуртувалася навколо нового маестро… Спалахували незліченні диспути, палкі суперечки, лунали вигуки осуду й ненависті, а над усією цією битвою гриміло ім’я Реновалеса, мелькало щодня на шпальтах газет. Він мало не зробився знаменитим, як тореадор або оратор конгресу.

Цілих шість років тривала ця битва, і щоразу, коли Реновалес виставляв на загальний огляд якесь своє полотно, здіймалась буря осуду та оплесків; а маестро, чиє ім’я було в усіх на устах, весь цей час жив дуже скромно. Йому навіть доводилося нишком писати акварелі в давньому стилі і потай пересилати їх у Рим своєму колишньому повіреному. Але кожна битва має кінець. Публіка зрештою визнала ім’я, яке щодня траплялося їй на очі; вломлені мало помітним, але могутнім натиском громадської думки вороги, відступили, а маестро, як і всі новатори, тільки-но вляглося перше збудження від скандалу, став не таким зухвалим, почав пригладжувати й пом’якшувати свій стиль. Художник-бунтар, якого боялись, перетворився на модного живописця. До нього повернувся той легкий і стрімкий успіх, якого він був досяг ще на початку своєї кар’єри, але тепер його тріумф став остаточним, адже до цієї вершини він дістався крутими покрученими стежками, за кожним кроком витримуючи нелегкий бій.

Багатство, цей примхливий паж, прийшло знову — підтримувати мантію його слави. Він продавав картини по нечуваних в Іспанії цінах, а в устах шанувальників його прибутки ставали просто казковими. Не один американський мільйонер, вражений тим, що іспанський художник набув такої слави за кордоном і що репродукції з його картин друкують найвідоміші європейські журнали, купував полотна Реновалеса як предмети особливою шику.

Маестро, якому за останні роки злидні в’їлись до печінок, раптом відчув потяг до грошей, справжню жадібність, хоча раніше за ним нічого такого не помічали, його дружина з кожним роком ставала хворобливішою; донька підростала, і він бажав дати своїй Міліті блискуче виховання, хотів, щоб їй жилося, як принцесі. Вони мешкали в досить непоказному будинку, і Реновалес вирішив, що його дружина й дочка заслуговують на пристойніше житло. Отож він спрямував свій практичний розум, — який усі за ним помічали тоді, коли його не засліплював творчий шал, — на те, щоб перетворити пензель на знаряддя високих заробітків.

«Велика сюжетна картина приречена на загибель», — любив повторювати маестро. У сучасних житлах, тісних і скромно обставлених, немає місця для тих полотен, що у давнину прикрашали салони, голі стіни яких необхідно було чимось прикрасити. А в нинішніх кімнатах, схожих на оселі ляльок, можна уявити лише невеличкі картини, сповнені манірної краси. Сцени, вихоплені з життя, не пасують до такої обстанови. Отже, для заробітку лишається тільки жанр портрета, і Реновалес, забувши про свою славу новатора, усіма засобами став домагатися у вищому світі репутації портретиста. Він малював осіб королівської крові в усіх можливих позах і за всіма їхніми важливими заняттями. Зображував їх навстоячки і верхи на конях; у генеральських мундирах з пишними плюмажами і в темних мисливських плащах; на голубиному полюванні і за кермом автомобіля. Він переносив на полотно найвельможніших красунь, з лукавою майстерністю пом’якшуючи позначки часу: під його вправним пензлем тужавіло брезкле тіло; піднімалися обважнілі повіки та обвислі щоки, спотворені втомою, попсовані отруйною дією косметики. Завдяки цим послужливим фокусам, багатії стали вважати портрет роботи Реновалеса необхідною окрасою свого салону. Вони мусили мати такий портрет, бо полотна з підписом Реновалеса коштували тисячі дуро; володіти картиною цього художника було свідченням багатства не менш переконливим, ніж автомобіль найкращої марки.

Реновалес був багатий, як тільки може бути багатим художник. Отоді він і збудував собі біля Ретіро розкішний будинок, який заздрісники назвали його «пантеоном».

Він відчув нездоланне бажання зробити собі оселю на свій смак, як оті молюски, що із соків свого тіла виготовляють твердий панцир, який править їм і за житло, і за фортецю. У ньому пробудився прихований потяг до розкоші, до показної оригінальності, хвальковитої і комічної, потяг, який дрімає в душі кожного митця. Спершу він бачив у мріях Рубенсів палац у Антверпені: відкриті лоджії, в яких обладнано студії, густолисті сади, обсипані цвітом у будь-яку пору року, а на алеях — гізелей, жираф, барвистих птахів, табунці летючих рибок над дзеркальною поверхнею басейнів та інших екзотичних тварин, що були великому художникові за натуру, бо він завжди прагнув змальовувати природу в усій її пишноті.

Але побачивши свою ділянку — кілька тисяч квадратних футів сірої неродючої землі, обнесеної жалюгідним парканом, і згадавши про посушливий клімат Кастілії, Реновалес відмовився від цієї мрії. Оскільки рубенсівська пишнота виявилась для нього недосяжною, він вирішив утекти в класицизм, і в глибині невеличкого саду виросла будівля, подібна до грецького храму, яка мала правити йому і за студію, і за оселю. Над трикутним фронтоном здіймалися три схожі на канделябри триноги, надаючи споруді вигляду монументальної гробниці. Але маестро, щоб застерегти від помилки тих, хто спинятиметься по той бік штахетної огорожі, звелів вирізьбити на кам’яному фасаді лаврові вінки, палітри у вінцях із корон, а серед цих скромних символів — лаконічний напис золотими літерами середнього розміру: РЕНОВАЛЕС. Точнісінько як на крамниці. Усередині будинку було аж три студії. Працював художник лише в одній, а в двох інших на обтягнутих старовинними тканинами мольбертах були виставлені вже закінчені картини; художникові гості могли милуватися тут справжньою виставкою всякого театрального реквізиту: рицарськими обладунками і строкатими килимами; стародавніми корогвами, що звисали зі стелі; вітринами з безліччю коштовних дрібничок; глибокими диванами під натягнутими на списи барвистими східними балдахінами; столітніми скринями то розкритими бюро, що сяяли блідою позолотою.

Ці студії, де ніхто нічого не студіював, служили тій самій меті, що й анфілада розкішних салонів для чекання в будинку лікаря, котрий бере по сто песет за консультацію, або оббиті темною шкірою та обвішані строгими картинами вітальні юрисконсульта, який рота не розтулить, не урвавши доброго кусня від клієнтового статку. Той, хто чекав у якійсь із цих двох студій, схожих на церковні нефи, посеред речей, позначених патиною сторіч, проходив належну психологічну підготовку, щоб погодитися на величезні ціни, які заправляв за свою роботу маестро.

«Реновалес „досяг гавані“ і може спокійно відпочивати», — казали шанувальники. Але маестро чогось сумував: здавалося, його сумління підточує якась невидима недуга, і він не раз вибухав шаленими спалахами гніву.

Найнезначніший випад навіть дрібного ворога доводив його до нестями. Учні вважали, що його гнітить наближення старості. Роки скрути дуже на ньому позначилися: борода його посивіла, спина трохи згорбилась, і він здавався старшим років на десять.

У цьому білому храмі, на фронтоні якого золотом слави палахкотіло його ім’я, Реновалесові жилось невесело; він почував себе куди щасливішим у своїх скромних оселях в Італії і навіть тут, у Мадриді, коли вони жили на горішньому поверсі, поблизу арени для бою биків. Від тієї Хосефіни, якою вона була в перші місяці їхнього подружнього життя, залишилася бліда тінь, Гола маха солодких римських та венеційських ночей давно обернулася на туманний спогад. Коли вони приїхали до Іспанії, її оманливо-квітуча повнота жінки-матері куди й поділася.

Хосефіна худла й худла, ніби згорала на невидимому вогні. Її форми втрачали свою граційну округлість, тіло засихало і зморщувалось. Під блідою, в’ялою шкірою повипиналися кістки, а між ними позападали темні провалини. Сердешна маха гола! Чоловік щиро жалів дружину, гадаючи, що це відбилися на ній злидні й турботи, яких їм довелось зазнати, коли вони переселилися до Мадрида.

Заради неї він прагнув перемогти і стати багатим, здобути омріяний добробут. Її недуга, безперечно, морального походження: нервовий розлад, глибокий сум. Мабуть, вона дуже страждала, сердешна, опинившись у тому самому Мадриді, де колись жила у відносних розкошах, а тепер була змушена мешкати в убогому закутні, щодня боротися з нестачею грошей і братися за найтяжчу працю. Вона скаржилася на дивні болі, на слабість у ногах; важко падала в крісло, сиділа нерухомо цілими годинами і плакала невідомо чому. Майже зовсім утратила апетит, тижнями не мала й ріски в роті. Вночі переверталася з боку на бік у ліжку, мучилась від безсоння, а щойно розвиднялося, вже була на ногах, моторно бігала по всьому будинку, всюдисуща, як домовик, перекидала все догори дном, марудилась, шукала сварки зі служницею, з чоловіком, страшенно збуджувалась, а тоді впадала в зажуру, і на очі їй наверталися сльози.

Ці домашні знегоди псували настрій художникові, але кін сприймав їх терпляче. До колишнього кохання додалося ніжне співчуття. Якою ж вона стала слабенькою! Тільки глибоко запалі очі в темних колах, які блищать хворобливим полум’ям, — оце й усе, що лишилося від її краси. Бідолашна!.. Це злидні довели її до такого стану. Чоловік відчував докори сумління, думаючи про здоров’я подруги. Її доля — це доля солдата, який віддав життя задля слави свого генерала. Реновалес переміг, але на полі битви залишилась його дружина: вона полягла, бувши слабшою.

Окрім того, Маріано захоплювався материнською самопожертвою Хосефіни. В неї зовсім не було сили, зате Міліта пашіла здоров’ям і квітучим рум’янцем. Цей дужий і жадібний організм безжально висмоктав з матері всю снагу.

Коли художник забагатів і поселив свою родину в новому будинку, він сподівався, що тепер Хосефіна воскресне. Лікарі вірили в її швидке одужання. Того для, коли вони вдвох уперше обійшли салони та студії своєї нової оселі, задоволено оглядаючи меблі й коштовні прикраси, і старовинні, й сучасні, Реновалес обняв свою тендітну дружину за стан, нахилився до неї і ніжно полоскотав їй чоло кудлатою бородою.

Усе це тепер її — і будинок, і розкішні меблі, їй належать і гроші, які в нього лишились і які він ще зароблятиме. Вона тут пані, повновладна господиня. Може тратити скільки захоче — у неї є чоловік, який про все подбає. Тепер вона має змогу жити як світська дама, придбати кілька карет на заздрість своїм давнім подругам, пишатися з того, що вона дружина славетного художника — і далеко до неї тим, хто вийшов заміж заради графської корони… Чи щаслива вона?

Хосефіна мляво кивала головою і відповідала, що так, вона щаслива; навіть зіп’ялася навшпиньки і вдячно поцілувала уста, які ніжно промовляли до неї крізь хащі бороди; але обличчя її було, як і завжди, сумне, рухи кволі, і вся вона скидалася на зів’ялу квітку; здавалося, не існує такої радості, яка могла б розвіяти її журбу.

Минуло кілька днів життя у новому домі, враження новизни розвіялось, і з Хосефіною стало повторюватися те саме, що й раніше.

Не раз, заходячи до їдальні, Реновалес бачив: вона сидить і плаче, затуливши обличчя руками. На його стурбовані розпитування Хосефіна вперто мовчала, а коли він пробував обняти її й приголубити, як дитину, жіночка розлючувалась, немов їй завдано смертельної образи.

— Дай мені спокій! — кричала, дивлячись на нього ворожим поглядом. — Не торкайся до мене… Іди геть.

Іншим разом він довго шукав її по всьому будинку, марно допитуючись у Міліти, яка звикла до материних припадків і, з егоїзмом здорової дитини, ніби й не помічала їх — спокійно бавилась своїми незліченними ляльками.

— Не знаю, де вона, татуню. Мабуть, плаче десь нагорі, — незворушно відповідала дочка.

Маріано піднімався на верхній поверх і справді знаходив дружину або в спальні, або в гардеробній, посеред розкиданого одягу, або ще в якомусь куточку; вона сиділа просто на підлозі, спершись підборіддям на руки і втупившись у стіну, ніби споглядала щось таємниче, видиме тільки її очам… У такі хвилини вона не плакала; сиділа з виразом жаху в сухих очах, і марно намагався чоловік заговорити з нею. Вона не ворушилась, холодна й нечутлива до його пестощів, наче він був їй чужий, наче їх розділяла прірва байдужості.

— Я хочу вмерти, — казала вона серйозно і зосереджено. — Я зайва на цьому світі — хочу спочити.

Це могильне смирення невдовзі стало переходити у спалахи шаленої люті. Реновалес ніколи не міг збагнути, чого між ними вибухала сварка. Якесь його випадково слово, вираз обличчя або навіть мовчанка могли накликати бурю. У голосі Хосефіни раптом пробивалися злісні нотки, слова її впивались у чоловіка, як гострі ножі. Дружина вичитувала художникові і за те, що він робить, і за те, чого не робить, мовляв, і звички в нього погані, і малює він зовсім не те, що слід… Вилаявши чоловіка, вона починала клясти й інших людей, весь світ, а надто тих високих осіб, що складали клієнтуру художника і платили йому за портрети скажені гроші. Він може пишатися, що малює таких людей: майже всі вони мерзотники й злодії, ті огидні сеньйори. Її мати все життя оберталася в цьому світі й розповіла їй чимало всяких бувальщин. А жінок вона й сама добре знає: одні навчалися разом із нею в школі, інші колись були їй подругами. Вони й заміж повиходили лиш для того, щоб виставляти на посміх своїх чоловіків; кожна має за собою якусь історію; кожна з них більша хвойда, ніж ті, що чатують вечорами на тротуарах. А оцей будинок з його пишним фасадом, розмальований лаврами та золотими літерами, звичайнісінький дім розпусти! Одного дня вона прийде в студію й повиганяє всіх отих шльондр на вулицю, нехай малюють їхні портрети десь-інде.

— Побійся бога, Хосефіно! — мурмотів приголомшений Реновалес. — Не говори такого; викинь із голови свої жахливі химери. Аж не віриться, що ти можеш таке молоти. Дочка нас чує.

Хосефіна, зігнавши на чоловікові лють, заходилася плачем, і Реновалес мусив підводитись із-за столу й вести її до ліжка. Вона падала на постіль і вкотре уже викрикувала, що хоче вмерти.

Таке життя було для художника ще нестерпнішим через його подружню вірність, бо він досі, — може, тільки за звичкою, — любив дружину і не збирався зраджувати її.

Вечорами до нього в студію приходило кілька друзів, серед них і славнозвісний Котонер, який переніс свою резиденцію до Мадрида. Сидячи в сутінках, що вливалися знадвору крізь величезне вітражне вікно, вони нерідко почували схильність до дружньої відвертості, і в таких випадках Реновалес завжди виголошував одне й те саме:

— Хлопцем я погулював, як і всі; але відколи одружився, не знав іншої жінки, крім Хосефіни. Кажу це з гордістю.

Він випростувався на весь велетенський зріст і куйовдив та пригладжував бороду, пишаючись своєю подружньою вірністю, як інші пишаються успіхами в коханні.

Коли при ньому розмовляли про вродливих жінок або милувалися портретами якихось чужоземних красунь, маестро в захваті вигукував;

— Дуже гарна!.. От би намалювати її!

Його захоплення красою не виходило за рамки мистецтва. Для нього існує лише одна жінка: його дружина. Усі інші — тільки натурниці.

Він, у чиїй уяві буяли пишні оргії плоті, він, який поклонявся наготі з почуттям майже побожного захвату, беріг свою чоловічу любов для законної дружини, щодень недужішої й сумнішої, і з нетерплячістю закоханого очікував, коли випаде хоч короткий затишок між безперервними грозами, коли крізь чорні хмари блисне промінчик сонця.

Лікарі визнавали, що неспроможні вилікувати нервовий розлад, який руйнував організм Хосефіни, але сподівались на кризу і радили чоловікові бути з дружиною якомога ніжнішим. Після цих порад Реновалес ставився до дружини ще з більшою добротою й лагідністю. Лікарі пов’язували захворювання Хосефіни з пологами та годівлею дитини, які, мовляв, похитнули її слабке здоров’я; крім того, вони підозрювали, що існує ще якась невідома причина, яка утримує хвору в стані постійного збудження.

Палко прагнучи поновити домашній мир, Реновалес пильно спостерігав за дружиною і незабаром здогадався про справжню причину її недуги.

Міліта підростала. Їй уже минуло чотирнадцять — майже жінка. Вона носила довгі сукні і приваблювала погляди чоловіків своєю здоровою квітучою красою.

— Скоро її в нас украдуть, — якось мовив, сміючись, маестро.

І він почав снувати здогади, хто ж буде їхнім зятем. А Хосефіна заплющилась і сказала з гірким сумом і глибокою переконаністю:

— Нехай за кого хоче виходить… тільки не за художника. Краще я своїми руками поховаю її, ніж віддам за художника…

І тоді Реновалес збагнув, від якої хвороби страждав його дружина. То були ревнощі — ревнощі шалені, нестямні, невиліковні; а ще сум від усвідомлення, що вона тепер недужа й негарна.

Хосефіна була певна в чоловікові, знала, що він зберігав їй вірність і навіть цим похваляється. Але художник у розмовах при ній ніколи не приховував, як палко він захоплюється красою, з яким побожним захватом поклоняється формі. Та навіть якби він мовчав, Хосефіна легко прочитала б його думки; вона завжди помічала в ньому цей шал, який нуртував у душі Маріано ще в юності і з роками тільки посилювався. Коли Хосефіна дивилась на прекрасні статуї голих жінок, що прикрашали студії, коли гортала альбоми або перекладала ескізи, де поміж темними гравюрами божественним сяйвом світилася нагота, вона подумки порівнювала все це зі своїм висмоктаним хворобою тілом.

Яким захватом сяяли Реновалесові очі, коли споглядали гармонійно витончені руки; гладенькі і тверді, мов алебастрові чаші, перса; сластолюбно опуклі стегна; лебедині шиї; величаво стрункі ноги! І ці ж таки очі дивилися вночі на її худі боки з випнутими крізь шкіру ребрами; на її геральдичні знаки жіночності, колись пругкі й спокусливі, а тепер обвислі, мов ганчірки; на її руки, вкриті нездоровими жовтими плямами; на її тонкі й висхлі, схожі на кінцівки скелета ноги з пухлинами колінних чашечок посередині. Яка ж вона жалюгідна!.. Цей чоловік не може кохати її. Він зберігає їй вірність тільки з жалості, а може, просто за звичкою, з несвідомої добропорядності. Ніколи вона не повірила б, що чоловік кохає її. З іншим така ілюзія ще була б можлива. Але Реновалес — митець: удень він поклоняється красі, а вночі йому доводиться бачити потворне й виснажене тіло дружини.

Хосефіну постійно мучили ревнощі — вони отруювали їй думки, вкорочували життя; ревнощі невтішні і безнадійні, бо йшлося не про якусь конкретну суперницю, а про всіх вродливих жінок.

Знаючи, що дуже негарна, вона відчувала невимовний сум, невситиму заздрість до всіх; бажала вмерти, але перед тим хотіла б знищити цілий світ, потягти його за собою в могилу.

Щирі прояви чоловікової ніжності дратували Хосефіну, навіть ображали. Може він і справді вірить, що кохає її, може, й прагне з нею порозумітися, але ж вона читає його думки і бачить там суперницю, з якою не може змагатися, яка побиває її своєю красою. І з цього становища нема виходу. Вона поєднана з чоловіком, який, допоки житиме, сповідуватиме релігію краси і ніколи її не зречеться. Гай-гай! Як згадувала вона тепер ті дні, коли захищала від чоловіка своє весняне тіло, коли опиналась його бажанню намалювати її голою! Якби ж повернулись до неї краса і юність, безсоромно позривала б із себе весь одяг, стала б посеред студії, зухвала, немов вакханка, і закричала б:

— Малюй мене, втішайся моєю наготою і завжди, коли думаєш про свою одвічну коханку, про ту, яку називаєш Красою, уявляй її з моїм обличчям, наділяй її моїм тілом!

Який це жах, яке нещастя — жити з художником! Ніколи вона не віддасть своєї дочки за живописця: краще поховає її власними руками. Той, хто носить у собі демона довершеної форми, зміг би жити спокійно й щасливо тільки з подругою, яка лишалася б вічно юною, вічно прекрасною.

Чоловікова вірність доводила Хосефіну до розпачу. Цей доброчесний митець постійно думає про голих красунь, уявляє собі картини, які не наважується малювати лише тому, що боїться її. З проникливістю хворої вона, здавалося, читала ці жадання на чоловіковому чолі. Їй би легше було, якби знала напевно, що він її зраджує: краще бачила б його, закоханого в іншу жінку, ошалілого від чуттєвої пристрасті. З такої мандрівки за межі шлюбу чоловік ще міг би вернутися — стомлений і присмирнілий, благаючи в неї прощення, але зі своїх вічних мандрів у прекрасне він не повернеться ніколи.

Здогадавшися, чого сумує дружина, Реновалес став ще лагідніший до неї, докладав усіх зусиль, щоб вилікувати її від моральної недуги. Уникав говорити при ній про свої мистецькі вподобання; знаходив жахливі вади в красунь, які замовляли йому портрет; вихваляв духовну красу Хосефіни; малював дружину, вправно й непомітно додаючи краси її рисам.

Вона всміхалася з тією поблажливістю, з якою жінка завжди сприймає найнеймовірнішу і найзухвалішу брехню, коли ця брехня їй лестить.

— Це ти, — казав дружині Реновалес. — Твоє обличчя, твоя грація, твоє благородство. Здається, навіть я намалював тебе не такою гарною, яка ти насправді.

Хосефіна всміхалася, але зненацька погляд її немов застигав, губи стискалися, а на обличчя набігала похмура тінь.

Вона пильно дивилася художникові в очі, ніби читала його думки.

Усе брехня. Чоловік їй лестить, гадає, що любить її, але вірним дружині лишається тільки його тіло. А всі його помисли — з одвічною коханою, з її непереможною суперницею.

Змучена цією духовною зрадою чоловіка, лютуючи від свого безсилля, Хосефіна раз у раз збуджувалась до краю, і знову, й знову в домі маестро вдаряла гроза — проливалися дощі сліз, лунав грім образ і докорів.

Досягши слави й багатства, про які мріяв стільки років, маестро Реновалес не знайшов сподіваного щастя. Його життя було справжнім пеклом.

IV

Коли славетний художник повернувся додому після сніданку з угорцем, була вже третя година дня.

Перш ніж піти до студії, він заглянув у їдальню і побачив там двох жінок у капелюшках з опущеними вуалями, які наготувалися вийти з дому. Одна з них, не менша зростом, ніж художник, кинулась йому на шию:

— Тату, татуню, ми чекали на тебе майже до другої! Ну як тобі снідалось?..

І кілька разів лунко цмокнула батька, потершись рум’яними щічками об сиву бороду.

Реновалес добродушно всміхався, приймаючи ці бурхливі пестощі. Ах, його Міліта! Тільки вона звеселяє їхню оселю, розкішну й сумну, мов царська гробниця. Тільки вона пом’якшує атмосферу ворожості, яку, здавалося, поширювала навколо себе хвора. Реновалес обдивився дочку з усіх боків і напустив на себе комічний вираз галантного кавалера.

— Ви сьогодні дуже гарна, сеньйорито, повірте. Ну просто рубенсівська чорнява красуня. То куди ж ми підемо покрасуватись?..

З гордістю творця він окинув задоволеним поглядом юне тіло, що так і пашіло здоров’ям: дівчина ще не вийшла з перехідного віку, швидко росла й була досить тендітна. Обведені темними півколами очі дивилися вологим і таємничим поглядом жінки, яка починає усвідомлювати свою значущість у житті. Вбрана Міліта була елегантно й екзотично, майже по-чоловічому. Краватка та виложистий комірець пасували до її жвавих і різких рухів, до англійських черевиків на широких підборах, до енергійної недбалої ходи — коли вона йшла, ноги її натягували спідницю, мов розведений циркуль. Здавалося, дівчині байдуже до граційності — головне для неї швидкість та лункий стукіт закаблуків. Маестро замилувався здоровою красою доньки. Яке чудове дитя!.. Вона не дасть згаснути їхньому роду. Вдалася в батька, уся в нього! Якби він народився дівчиною, то був би достеменно такий, як його Міліта.

А донька торохтіла і торохтіла, дивлячись на батька й поклавши руки йому на плечі. Її очі переливалися рідким золотом.

Вона оце зібралася на денну прогулянку з «міс»; дві години гулятимуть по бульварах Кастельяна й Ретіро, не сідаючи, не спиняючись, і на ходу проведуть перипатетичний урок* англійської мови. І тільки тепер Реновалес обернувся, щоб привітатися з «міс» — опасистою жінкою з червоним зморшкуватим обличчям, яка щирила в посмішці блискучі й жовті, як кісточки доміно, зуби. Коли в студії Реновалеса збиралися друзі, вони частенько сміялися з чудернацької зовнішності «міс» та з її химер; з її рудої перуки, насунутої на голову недбало, мов капелюх; з її штучної щелепи; з її коротеньких плащів, які вона шила сама з клаптів старої матерії. До того ж «міс» страждала від хронічної відсутності апетиту, через те пила багато пива і була весь час украй збуджена, що виливалося в проявах надмірної шанобливості.

Її гладке й порувате від постійного пиття тіло, здавалося, аж тремтить від страху перед цією прогулянкою, яка була для неї щоденною мукою, бо сердешна вибивалась із сил, поспішаючи за прудконогою сеньйоритою. Помітивши на собі погляд художника, «міс» ще дужче почервоніла і тричі вклонилася в глибокому реверансі.

— О містере Реновалес! О сер!..

Вона, мабуть, назвала б його і лордом, але маестро, привітавши гувернантку кивком голови, відразу й забув про неї. Він знову повернувся до дочки.

Міліта розпитувала батька про його сніданок із Теклі. То вони пили к’янті? От егоїст! Таж це її улюблене вино!.. Чом не сказав їй про це раніше! На щастя, сьогодні прийшов Котонер, і мама попросила його залишитися, щоб снідати не самим. Старий друг пішов на кухню і зготував якусь страву, з тих, які навчився готувати, коли був пейзажистом. Міліта помітила, що всі пейзажисти мають нахил до куховарства. Життя на свіжому повітрі, постійні мандри, ночівля по заїздах та куренях, нужда непомітно привчають їх до цього.

Поснідали вони весело. Мама сміялася з дотепів Котонера, бо той, як завжди, все жартував; але згодом, коли прийшов Сольдевілья, улюблений Реновалесів учень, вона почула себе погано, підвелася з-за столу й кудись пішла, мало не плачучи — з очима повними сліз.

— Мабуть, нагорі вона, — сказала дівчина досить байдуже, давно звична до материних депресій. — Бувай, татуню… Дай-но я тебе цмокну. У студії чекають Котонер і Сольдевілья… Ще разочок цмокну… А зараз укушу…

Дівчина легенько куснула маестро в щоку і вийшла в супроводі «міс», яка вже засапалась на саму думку про стомливу прогулянку.

Реновалес залишився стояти на місці, наче боявся розвіяти хмарку ніжності, якою огорнула його дочка. Міліта — це його кров. Дівчина любить матір, але ніби з обов’язку, а до нього вона, як і кожна дочка, відчував глибокий неусвідомлений потяг, що згодом стане джерелом любові, до коханого чоловіка.

Художник подумав, що треба б знайти Хосефіну і заспокоїти її, але одразу й облишив свій намір. А, нічого, пусте. Дочка спокійна — отже, це звичайний нервовий зрив. Та й не хочеться йому пережити ще одну прикру сцену, яка зіпсує весь вечір, відіб’є в нього всяку охоту до праці, розвіє юнацьку веселість, що охопила його після сніданку з Теклі.

Митець попрямував у останню студію — вона єдина заслуговувала назви «студія», бо працював художник лише у ній, — і побачив там Котонера. Друг сидів у монастирському кріслі, що аж прогнулося під тягарем опасистого тіла. Руки його лежали на дубових бильцях, гладке черево випинало з-під розстебнутої жилетки, голова була втягнута в плечі, червоне обличчя зрошене краплями поту, а очі закочені — богемник геть розімлів від ситої їжі й тепла, що струмувало від величезного каміна…

Котонер був старий, сивоусий і лисий, але його рожеве лискуче обличчя променилося дитячою свіжістю. Від нього так і віяло духом доброчесного старого парубка, який любить лише добрі харчі і для якого найвища втіха — смачно попоїсти, а тоді подрімати, наче ситий удав.

Жити в Римі йому обридло. Замовлень ставало дедалі менше. Папи жили довше, ніж біблійні патріархи, а хромолітографічні портрети найсвятішого отця складали Котонерові нищівну конкуренцію. До того ж він постарів, і молоді художники, що приїздили вчитися до Рима, його не знали; то були похмурі юнаки, які дивились на старого богемника як на блазня і забували про свою поважність, тільки щоб поглузувати з нього. Відлуння тріумфів Маріано, там, на «землі предків», долинуло й до Котонера, навіявши йому думку переселитися до Мадрида. Життя всюди однакове. У Мадриді в нього також знайшлися друзі. І він став жити тут так само, як і в Римі. Безтурботно гайнував час і, попри своє скромне становище ремісника від живопису, іноді раптом відчував потяг до слави, ніби прагнув зрівнятися у мистецтві зі своїм знаменитим другом.

Котонер знову почав малювати пейзажі, але не досяг більшого тріумфу, ніж простодушне захоплення праль і мулярів, які збирались перед його мольбертом на мадридських околицях і перешіптувалися між собою, що цей сеньйор із приколотою на лацкані кольоровою планочкою — свідченням різноманітних папських відзнак — мабуть, велика цяця, один із тих художників, про яких пишуть у газетах. Завдяки своєму авторитету, Реновалес домігся для друга двох заохочувальних премій на Виставці, і після цієї перемоги, розділеної з юнаками-початківцями, Котонер облишив честолюбні мрії і вирішив, що тепер може відійти на спочинок, вважаючи свою життєву Місію завершеною.

У Мадриді йому жилося не гірше, ніж у Римі. Ночував він у домі одного священнослужителя, з яким спізнався в Італії, супроводжуючи того в мандрах по ватиканських установах. Цей капелан, що служив в одній із контор Руоти — верховного суду католицької церкви, — вважав за велику честь дати притулок художникові, пам’ятаючи про його дружбу з багатьма кардиналами і думаючи, що він у близьких взаєминах із самим папою. Вони домовилися, що Котонер платитиме певне комірне за надане йому житло, але церковник не квапився вимагати плату: він збирався замовити пожильцеві на ту суму кілька картин для черниць, у яких був сповідником.

Щодо харчування, то цю проблему Котонер вирішував дуже просто, розподіливши всі дні тижня на візити до кількох глибоко побожних родин, з якими познайомився в Римі, коли ті прибували на прощу до святого престолу. То були багаті власники копалень у Більбао, земельні магнати з Андалусії, старі вдови-маркізи, що зверталися помислами до бога, але не відмовлялися від розкоші та Достатку, хоча й ховали свої великопанські звички під патиною благочестя.

У цьому маленькому світі релігійних і поважних людей, які любили смачно попоїсти, старий митець почував себе своєю людиною. Він був для всіх «добряга Котонер». Дамам він частенько дарував чотки або якусь іншу дрібну реліквію, привезену з Рима, і ті нагороджували його вдячними усмішками. А коли тій чи іншій потрібен був якийсь дозвіл із Ватикану, Котонер обіцяв написати «своєму другові кардиналу». Чоловіки раділи, що так задешево мають у домі художника і радилися з ним, як збудувати домашню каплицю, просили його накреслити план вівтаря, а на свої іменини поблажливо приймали від Котонера подарунок: «малюнок», як мав він звичай казати, здебільшого пейзаж на дошці, хоча зрозуміти, що ж там зображено, можна було лише після детальних пояснень. За столом він розважав цих благочестивих небалакучих людей, розповідаючи їм про дивацтва «монсеньйорів» і «превелебностей», яких знав у Римі. Ці жартівливі історії Котонерові співтрапезники незмінно вислуховували зі святобливою увагою, адже йшлося про таких достойних осіб.

Коли, через чиюсь хворобу або мандрівку, порядок запрошень порушувався і Котонер не мав до кого йти в гості, він приходив їсти в дім Реновалеса без попереднього запрошення. Маестро пропонував другові оселитись у його будинку, але той не погодився, хоча дуже любив усю родину. Міліта гралася з ним, мов із старим домашнім собакою. Хосефіна ставилася до нього з симпатією, бо своєю присутністю він нагадував їй про щасливу пору життя в Римі. Але, незважаючи на все це, Котонер відчував певний острах, здогадуючись, які знегоди затьмарюють життя Маріано. Він надто цінував свою волю і безтурботне ледаче життя. Після званого сніданку чи то обіду він слухав, схвально киваючи головою, поважні застольні розмови вчених священнослужителів і побожних сеньйор, а за годину вже сипав блюзнірськими жартами в якійсь кав’ярні, в товаристві художників, акторів та газетярів. Котонер був знайомий з усім світом: раз чи двічі поговоривши з якимось митцем, він уже казав йому «ти» і присягався, що давно захоплюється його творами.

Коли Реновалес зайшов до студії, Котонер прокинувся зі своєї дрімоти, випростав коротенькі ніжки й підвівся з крісла.

— Вони казали тобі, Маріано, що я їм зготував? Пастушачий холодник… Пальчики облизували!

І з таким захватом почав вихваляти свій витвір, наче його кулінарна майстерність свідчила і про інші таланти.

Реновалес віддав капелюх і пальто слузі, що зайшов до студії, а Котонер, на правах близького друга й шанувальника, який хоче знати всі подробиці з життя свого кумира, став розпитувати про сніданок із Теклі.

Реновалес сів на диван, відкинувся назад — і наче поринув у нішу між двома книжковими шафами. Заговоривши про Теклі, вони згадали своїх римських друзів, художників з різних країн, які двадцять років тому, високо піднявши голови, ішли, мов заворожені, за зорею надії. З гордістю переможця, якому чужа лицемірна скромність, Реновалес заявив, що він єдиний, хто дістався до мети. Бідолашний Теклі став професором; його копія з Веласкеса — то лише майстерний виріб ремісника від мистецтва.

— Ти гадаєш? — недовірливо спитав Котонер. — Невже справді в нього вийшло так невдало?..

Він намагався ні про кого не говорити погано — з чисто егоїстичних міркувань; з його уст ніколи не злітали слова осуду, він сліпо вірив у всемогутність похвали, підтримуючи в такий спосіб свою репутацію «добряги Котонера», яка відкривала перед ним усі двері і значно полегшувала йому життя. Думаючи про угорця, він уявляв собі цілу низку сніданків, на які той запросить його, перш ніж покине Мадрид.

— Добривечір, маестро, — сказав, виходячи з-за ширми, Сольдевілья.

Він тримався за вилоги довгого піджака, та ще й випинав груди, ніби хизуючись ясно-червоним оксамитовим жилетом; елегантний комір, високий і твердий, змушував хлопця весь час задирати підборіддя, до болю витягуючи шию. Тендітний і низенький, Сольдевілья мав довжелезні закручені руді вуса, що стриміли вище рожевого носика, мало не з’єднуючись з гладеньким білястим чубом, який звисав на чоло. Цей юнак був улюбленим учнем Реновалеса, його «слабістю», як казав Котонер. У свій час маестро витримав велику баталію, щоб домогтись для нього римської стипендії; згодом Сольдевілья дістав кілька призів на різних виставках.

Реновалес ставився до свого учня як до рідного сина; можливо, причиною такої симпатії був контраст між грубою простакуватістю маестро і делікатною вдачею цього dandy[15] від живопису — завжди гречного, завжди люб’язного. Сольдевілья мав звичай у всьому радитися з учителем, хоча й не дуже зважав на його поради і завжди робив по-своєму. Коли він хотів принизити когось зі своїх товаришів-художників, то висловлювався з витонченою ядучістю, з чисто жіночою ущипливістю. Реновалес сміявся з його зовнішності та звичок, сміявся і Котонер. Це була порцелянова статуетка — завжди блискуча, без жодної на ній порошинки; здавалося, його щойно вийняли з шафи. Що за художники тепер повелися! Й обидва старі живописці починали згадувати про свою бурхливу й безладну молодість; про безтурботне богемне життя, про довгі бороди та широченні капелюхи. Згадували, до якої екстравагантності тоді вдавалися, щоб вирізнитися з-поміж простих смертних, утворити власний, окремішній світ. Реновалес і Котонер сердилися,%немов бачили перед собою віровідступників, коли дивилися на художників «останньої випічки» — ґречних, стриманих, нездатних на безумства юнаків, що наслідували вишукані манери вельможних нероб і були схожі на державних чиновників, на службовців, які пишуть пензлем.

Щойно привітавшися, Сольдевілья став захоплено вихваляти вчителя. Він був у захваті від портрета графині де Альберка.

— Це просто чудо, маестро. Найкраще з усього, що ви досі створили… а портрет ще ж далеко не завершений.

Похвала улюбленого учня зворушила Реновалеса. Він підвівся з крісла, відсунув ширму і витяг насеред студії мольберт із великим полотном, поставивши його так, щоб на картину падало пряме світло, яке проникало знадвору крізь велике вітражне вікно.

На сірому тлі, у гордій поставі красуні, яка звикла, щоб пою захоплювались, стояла дама — вся в білому. Оздоблений діамантами капелюшок із перами, здавалося, тріпоче на її золотих і пишних, мов лев’яча грива, кучерях; під шовковим мереживом декольте зухвало випинали чашечки тугих персів; руки були в довгих, вище ліктя, рукавичках, — одна тримала розкішне віяло, а друга притримувала темний, оторочений червоно-гарячим атласом плащ, що зісковзнув з оголених плечей і, здавалося, ось-ось упаде додолу. Нижня частина постаті, ледь намічена чорними вугільними рисками, чітко вирізнялась на білому полотні. Обличчя було майже домальоване, і на трьох чоловіків дивилися гордовиті й холодні очі, але їхня холодність була вдавана, бо в глибині тих зіниць принишкли могутні пристрасті, затаївся пригаслий вулкан, що в будь-яку мить міг вибухнути.

Ця висока і струнка дама з чарівними жіночими округлостями була в самому розквіті другої молодості і вочевидь утішалася всіма вигодами свого високого становища, у кутиках її очей залягли зморшки втоми.

Відкинувшись у кріслі, Котонер дивився на графиню з незворушністю доброчесного старого парубка і говорив про її красу спокійно, почуваючи себе в безпеці від будь-якої спокуси.

— Атож, це вона. Ти розгадав її, Маріано. Вона як викапана… О, це була знаменита жінка!

Реновалес аж ніби образився.

— Не тільки була, а й є, — мовив він майже сердито.

Котонер не вмів сперечатися зі своїм кумиром і поквапно докинув:

— Графиня справді жінка чудова, на диво гарненька й витончена. Кажуть, ніби вона ще й має якісь таланти і нездатна мучити чоловіків, що в неї закохуються. Ох і натішилася ця дама в своєму житті!..

Реновалес знов розсердився, ніби слова друга зачепили його за живе.

— Ну-ну! Усе це брехня й обмова, — похмуро заперечив він. — Вигадки світських хлюстів, що спіймали облизня й поширюють про неї всякі плітки.

Котонер не став наполягати. Власне, він нічого не знає, лиш переказує то, що чув. Вельможні дами, в яких він обідає, весь час перемивають кісточки графині де Альберка… але, може, то тільки жіночі пересуди… Запала мовчанка, і Реновалес, мабуть, щоб змінити тему розмови, повернувся до Сольдевільї.

— Цікаво, коли ж ти малюєш? Завжди бачу тебе тут у робочі години.

Кажучи це, він лукаво посміхнувся, а юнак почервонів і став виправдовуватись. Він працює багато, але щодня, йдучи до своєї студії, відчуває потребу заглянути дорогою до вчителя.

Ця звичка виробилася в нього ще відтоді, як він був початківцем, за тих найщасливіших у його житті часів, коли він навчався і працював поруч із великим художником в іншій студії, не такій розкішній, як ця.

— Ну, а Міліту ти вже сьогодні бачив? — провадив Реновалес з добродушною, проте не позбавленою лукавства посмішкою. — Не перепало тобі від неї за цю нову краватку, що так і вбирає очі?

Сольдевілья й собі всміхнувся. Він трохи посидів у їдальні з доньєю Хосефіною та Мілітою, і дівчина підсміювалася з нього, як завжди. Але незлобливо; маестро ж бо знає, вони з Мілітою ставляться одне до одного як брат і сестра.

Не раз, коли Міліта була ще дитиною, а Сольдевілья хлопчиськом, вона каталась на ньому верхи, і він, мов кінь, гасав по старій студії з великим чортеням на спині, що ляскало його рученятами по щоках.

— Ох, і кривляка ця Міліта! — озвався Котонер. — Я ніколи не бачив такої веселої і такої доброї дівчини, як вона.

— А де ж це незрівнянний Лопес де Coca? — спитав маестро не без єхидства. — Чи з’являвся сьогодні той спортсмен-шофер, що всі вуха прогудів нам своїми автомобілями?

Усмішка на устах Сольдевільї зів’яла. Він зблід, а в очах його спалахнули зелені вогники. Ні, він не бачив цього кабальєро. Дами сказали, що той дуже заклопотаний ремонтом автомобіля, який поламався в нього по дорозі в Ель Пардо*. Здавалося, сама згадка про цього друга родини прикро вразила молодого художника, і, не бажаючи далі про нього слухати, Сольдевілья попрощався з учителем. Піде трохи попрацює: до заходу сонця ще цілих дві години. Востаннє висловивши своє захоплення портретом графині, юнак вийшов.

Двоє друзів залишилися самі. Запала довга мовчанка. Реновалес сидів у своїй напівтемній ніші, тобто на дивані, між двома гірками подушок у наволочках із перської тканини і споглядав портрет.

— Вона прийде сьогодні? — спитав Котонер, кивнувши в бік полотна.

Реновалес сердито махнув рукою. Може, прийде, а може, й ні. З цією жінкою неможливо працювати серйозно. Сьогодні надвечір він чекає на неї, але його нітрохи не здивує, якщо вона не з’явиться на сеанс. Ось уже місяць він не має змоги малювати її хоча б два дні підряд. Адже в неї безліч усяких справ: вона очолює кілька товариств з питань жіночої освіти і емансипації; влаштовує бали та добродійницькі лотереї; така собі знуджена папі, що шукає розваг у бурхливій діяльності, неспокійна пташка, якій хочеться бути водночас скрізь, жінка, що зухвало кинулась у потік жіночого лихослів’я і не збирається звертати з обраного шляху.

Художник не відривав пильного погляду від портрета і раптом захоплено вигукнув:

— Яка це жінка, Пепе! Прямо-таки створена, щоб малювати її!

Його очі ніби роздягали вродливу даму, що красувалась на полотні в усій своїй аристократичній величі, прагнули проникнути в таємницю, заховану під шовками й мереживами, побачити колір та обриси тіла, округлості якого ледь вирізнялись під одягом. Розбурханій уяві художника допомагали оголені плечі та чарівні перса, розділені смужкою тіні, що, здавалося, пругко тремтять, вириваючись із-під крайки декольте.

— Те саме я казав і твоїй дружині, — необачно бовкнув простодушний старий богемник. — Коли ти малюєш вродливих жінок, таких як графиня, то думаєш тільки про живопис і не бачиш у них чогось іншого, крім натури.

— Он як! То моя дружина говорила про це з тобою!..

Котонер поквапно став заспокоювати друга — смачно поснідавши, він був у доброму настрої і не хотів собі його псувати. Нічого серйозного; просто бідолашна Хосефіна трохи нервує через хворобу і все бачить у чорному світлі.

За сніданком вона заговорила про графиню де Альберка та про її портрет. Мабуть, не полюбляє Кончі, хоч та й була її шкільною подругою. З нею сталося те саме, що й з іншими жінками: усі вони вважають графиню ворогом, усі бояться її. Але він заспокоїв Хосефіну, і вона навіть кволо усміхнулася. Не варт більше й згадувати про це.

Та Реновалес не поділяв товаришевого оптимізму. Він здогадувався, в якому стані тепер дружина; зрозумів, чому вона втекла з-за столу й побігла нагору плакати. Вона зненавиділа Кончу, як і всіх жінок, що ходили до нього в студію… Але художник недовго віддавався сумним думкам; він уже звик до хворобливої помисливості Хосефіни. Та й чого йому зрештою хвилюватись, адже він зберігає дружині вірність, сумління в нього чисте, і нехай думає собі що хоче. Однією несправедливістю буде більше, тільки й усього, а він уже давно змирився з тим, що мусить покірно нести свій хрест.

Прагнучи розвіятись, Реновалес заговорив про живопис. Він досі був збуджений після розмови з Теклі, який недавно об’їхав усю Європу і добре знав, що думають і малюють найуславленіші художники.

— Я стаю старий, Котонере. Гадаєш, я не розумію цього? Ні, ні, не заперечуй! Звичайно, сорок три роки — це ще не старість, але йдеться про інше: я ніби кочуся по рейках і не спроможний нікуди звернути. Ось уже скільки часу я не створив нічого нового; граю на одній ноті. Ти ж бо знаєш, як дорікають мені цим нікчемні людці, що заздрять моїй славі.

І художник у пориві егоїзму, властивого всім великим митцям, що завжди вважають, ніби світ їх недооцінює, став нарікати на рабство, в якому опинився через свою щасну долю. Він мусить заробляти гроші! Якої шкоди це завдав мистецтву! Коли б люди керувалися здоровим глуздом, талановитих митців утримувала б на свій кошт держава, щедро задовольняючи всі їхні потреби та примхи. Мовляв, не турбуйтесь про заробіток, а «малюйте все, що хочете і як вам заманеться». Отоді б творилися грандіозні діла, і мистецтво пішло б уперед семимильними кроками, вільне від необхідності догоджати вульгарному смакові широкої публіки та невігластву багатіїв. Але нині, щоб бути знаменитим художником, треба мати силу грошей, а заробити їх можна лише на портретах, зображуючи на полотні кожного, хто до тебе приходить, без права на вибір — наче ярмарковий маляр. Проклятий живопис! Бідність письменника вважають чеснотою; вона свідчить про його порядність і незалежність. Але художник мусить бути багатим: його талант і слава оцінюються на гроші. Коли мова заходить про творчість живописця, завжди кажуть: «Він заробляв стільки-то тисяч дуро…» — і щоб підтримувати своє багатство, без якого не мислиться слава, художник мусить малювати за гроші, лестячи вульгарним уподобанням того, хто платить.

Реновалес розхвилювався і збуджено заходив навколо портрета. Іноді така праця знаменитого поденника ще стерпна, коли доводиться малювати вродливих жінок або чоловіків, у яких чоло променіє внутрішнім світлом думки. Але ж куди частіше випадає увічнювати на полотні тупих політиканів, вельмож, схожих на манекенів, пихатих дам з мертвим обличчям. Коли заради любові до істини ти зображуєш натуру такою, як її бачиш, то наживаєш собі ще одного ворога, який, буркочучи, платить, а потім ходить усюди й розповідає, що Реновалес зовсім не такий великий художник, як про нього думають. Щоб уникнути цього, він малює фальшиво, користується прийомами з арсеналу живописців-ремісників, і його сумління страждав від такого приниження, йому здається, він безсоромно грабує колег, які варті більшої пошани, ніж він, хоча б тому, що не обдаровані таким хистом.

— Окрім того, це ще не живопис, далеко не весь живопис. Ми вважаємо себе художниками, хоча вміємо відтворювати на полотні тільки обличчя, тобто невелику частину людського тіла. Ми боїмося наготи, ми геть про неї забули. Вона навіює нам страх і пошану, наче божество, якому ми поклоняємось, але зблизька його не бачимо. Наш так званий талант — це, власне, талант кравця. Бо, як і він, ми маємо справу з тканиною, з усякою одіжжю. Боячись, як вогню, людського тіла, ми вкутуємо його з голови до ніг…

Говорячи, Реновалес збуджено ходив по студії. Потім спинився перед портретом і вп’явся в нього очима.

— Уяви собі, Пене, — почав він неголосно, мимоволі озирнувшись на двері, пойнятий вічним страхом, що дружина підслухає, як він розводиться про свої мистецькі вподобання. — Уяви собі… що ця жінка роздяглася, і я малюю ЇЇ такою, якою вона є…

Котонер засміявся. Його обличчя стало в цю мить схоже на обличчя лукавого ченця.

— Чудова думка, Маріано; ти створив би справжній шедевр. Але нічого в тебе не вийде. Ця жінка не захоче роздягтися — я певен, — хоча, звичайно, роздягалась вона не перед одним чоловіком.

Реновалес аж руками замахав від обурення.

— Але чому, чому вони цього не хочуть? Яке невігластво! Яка вульгарна забобонність! — вигукнув він, докірливо звівши очі на портрет.

У своєму егоїзмі митця він уявляв, що світ створено для художників, і решті людства визначено бути їм за натуру, а тому щиро обурювався з цієї безглуздої соромливості. Гай-гай! Де тепер знайдеш красунь-еллінок, які так безтурботно позували славетним скульпторам? Венеціанок із бурштиново-білим тілом, що їх малював Тіціан? Граційних фламандок Рубенса і тендітних та пікантних вродливиць Гойї? Краса навіки сховалася за одіж лицемірства та облудної соромливості. Жінки дають дивитися на них сьогодні одному коханцеві, завтра — іншому; дозволяють незліченним кавалерам куди більше, ніж помилуватися їхньою наготою, і, незважаючи на це, червоніють, згадуючи про жінок давніх часів, куди доброчесніших, ніж вони, але які не боялися показувати всім довершене творіння богове, цнотливі форми голого тіла.

Реновалес знову сів на диван, відкинувся назад і з напівтемряви довірчо заговорив до Котонера, стишуючи голос та раз у раз косячи очима на двері, мов боявся, що його підслухають.

Уже давно він мріє про велику картину. Обміркував її й вивершив у своїй уяві до найдрібніших деталей. Заплющує очі й бачить картину так ясно, ніби вже намалював її. Там буде зображена Фріна*, славетна афінська красуня, що показується голою прочанам, які з’юрмились на дельфійському узбережжі. Уся недужа людність Греції стеклася сюди на берег моря до знаменитого храму, шукаючи божественного заступництва й полегшення своїх страждань: розслаблені з покрученими руками й ногами; прокажені, вкриті бридкими пухлинами; хворі на водянку в роздутими тілами; змучені жіночими хворощами бліді прочанки; тремтячі діди; юнаки, скалічені ще в утробі матері. Величезні голови, зведені судомою обличчя, кощаві, як у скелетів, руки, спотворені слоновою хворобою ноги; тут зібралися всі покидьки Природи, всі муки й страждання відбивалися на цих залитих слізьми і перекошених від розпачу обличчях. Побачивши на березі, над самою водою, славу Греції — Фріну, чия краса була національною гордістю, прочани спиняються й дивляться на неї, повернувшись спинами до храму, що його мармурові колони біліють на тлі темно-брунатних гір. А прекрасна гетера, зворушена процесією бідолах, хоче полегшити їхні страждання, сипнути на ці жалюгідні нивки жменю краси й здоров’я, і зриває з себе одіж, щоб подати їм царську милостиню своєї наготи. Біле осяйне тіло з плавно вигнутим животом і півкулями тугих персів чітко вирізняється на тлі темно-синього моря. Розметані вітром коси золотими зміями звиваються по. плечах, ніби виточених із слонової кості; хвилі падають красуні до ніг і обдають її бризками білого шумовиння — від бурштинової шиї до ніжно-рожевих п’ят. На вологому піску, — гладенькому і блискучому, — мов у дзеркалі, відбивається божественна нагота; перекинута й розмита, вона розпливається хвилястими лініями, що губляться вдалині, переливаючись кольорами веселки. Охоплені святобливим екстазом, прочани падають навколішки і простягають до смертної богині руки, вірячи, що це їм явилася сама Краса, сама Тілесна Гармонія.

Описуючи свою майбутню картину, Реновалес аж підвівся від хвилювання. Він схопив Котонера за руку, і друг, неабияк вражений цією розповіддю, серйозно сказав:

— Дуже гарно… Прекрасно, Маріаніто!

Та маестро вже охолов від збудження і знов похмуро впав на диван.

Цей задум дуже важко здійснити. Треба їхати до Середземного моря; знайти безлюдний куточок, десь на валенсійському або каталанському узбережжі, поставити намет біля того місця, де хвилі накочуються на пісок, розсипаючись на блискучі бризки, і приводити туди жінок, — сотню, якщо буде треба, — роздягати кожну й дивитися, як відбивається її білота на синяві моря, аж поки пощастить знайти таку, що матиме тіло омріяної Фріни.

— Ой як важко, — зітхнув Реновалес. — Повір мені — це дуже й дуже непросто. Скільки труднощів довелося б долати!..

Котонер з довірчим виразом кивнув головою.

— А до всього іншого ще й дружина маестро, — мовив він, стишивши голос і боязко оглянувшись на двері. — Навряд чи Хосефіна буде в захваті, коли довідається про цю картину та про тлум натурниць, яких до неї треба.

Маестро похнюпився.

— Якби ти тільки знав, Пене! Якби ти бачив, що мені доводиться терпіти!..

— Я знаю, — урвав його Котонер. — Вірніше, про все здогадуюсь. Не треба розповідати мені нічого.

У тій поквапності, з якою він урвав сумні звіряння друга, була велика частка егоїзму, небажання клопотати собі голову чужими прикрощами, що цікавили його дуже мало.

Реновалес довго сидів мовчки, потім заговорив. Він часто запитує себе, чи повинен одружуватися художник, чи не краще йому жити самому. Мабуть, тільки люди слабкої і нерішучої вдачі не можуть обійтися без подруги життя, без родини. Йому завжди любо згадувати перші місяці свого подружнього життя; але потім воно стало душити його, мов важкий ланцюг. Ні, він не заперечує кохання: звичайно, добре мати коло себе ніжне й лагідне жіноче створіння, але не постійно, бо таке спільне життя — це в’язниця, з якої немає виходу. Він переконаний, що митцям, таким як він, треба жити самим.

— Ех, Пепе! Коли б я був на твоєму місці, повним господарем свого часу і своїх справ, не думаючи, що скаже моя дружина, коли побачить, як я малюю те або інше — які шедеври міг би я створити!

Старий невдаха вже був розкрив рота для відповіді, але в ту саму мить двері в студію розчинилися — і зайшов слуга Реновалеса, червонощокий мордатий чоловічок з тоненьким голосом, який, на Котонерову думку, був схожий на прислужника в жіночому монастирі.

— Сеньйора графиня, — повідомив він.

Котонер одним стрибком підхопився з крісла. Такі натурниці не полюбляють, коли в студії є хтось сторонній Куди б утекти?.. Реновалес допоміг другові знайти капелюх, пальто та ціпок, які той зі своєю звичною неуважністю розкидав по різних кутках студії, і показав на двері, що виходили в сад. Залишившися сам, підбіг до старого венеціанського дзеркала і якусь мить дивився в його синюватий бездонний простір, пригладжуючи рукою жорстке, посріблене сивиною волосся.

V

Графиня зайшла до студії, зашелестівши шовками й мереживом. З кожним її дрібненьким кроком шурхотіла вся її одежа й накочувалася хвиля духмяних пахощів, що ніби линули з екзотичного саду.

— Добривечір, mon cher maítre![16]

Дама дивилась на художника крізь черепаховий лорнет що висів у неї на золотому ланцюжку, і її бурштиново-сірі очі зухвало поблискували за скельцями. Вони світилися якимсь дивним виразом — водночас лагідним і глузливим.

О, хай він вибачить їй за спізнення. Вона щиро жалкує що так часто змушує його чекати, але ж вона найзаклопотаніша жінка в Мадриді! От і сьогодні, чого тільки не встигла зробити після другого сніданку!.. Переглянула і попідписувала купу паперів із секретаркою жіночої ліги дала відповідні розпорядження тесляреві та майстрові (ті мугиряки так і пасли її очима), яких найнято поставити трибуни для великого концерту на користь покинутих чоловіками робітниць; зробила візит голові кабінету міністрів, ще молодому, незважаючи на всю його поважність сеньйорові, який прийняв її з виглядом кавалера добі рококо і поцілував їй руку, як у менуеті.

— Сьогоднішній день ми втратили, правда, maitre? Працювати вже немає коли, сонце ось-ось сховається. До того ж я не взяла з собою донсельї[17] і не можу перевдягтися…

Графиня показала лорнетом на двері кімнати, що правила натурницям за туалетну та роздягальню — там зберігалися сукня de soirée[18] і плащ вогненного кольору, в яких вона позувала.

Реновалес, потай кинувши швидкий погляд на двері студії, гордо випнув груди і поглянув на неї з галантним і хвалькуватим виразом, як дивився на жінок у Італії за часів своєї безтурботної й одчайдушної юності.

— Нехай це вас не турбує, Кончо. Якщо дозволите, я заміню вам донселью.

Графиня дзвінко й весело засміялася, закинувши назад голову. Груди її підскочили вгору, а білосніжна шия аж затремтіла від бурхливих веселощів.

— Ах, яка люб’язність! Який же наш маестро сміливий!.. Але ви нічого в цьому не тямите, Реновалесе, не маєте практики… Ви вмієте лише малювати…

В голосі її прозвучала іронія і мало не співчуття до художника, що живе відлюдником, цураючись простих радощів, бо ж про його подружню вірність було відомо всім. Реновалес, мабуть, образився. Він узяв палітру і, готуючи фарби, майже грубо кинув графині, що їй можна й не перевдягатись; той недовгий час, поки ще буде світло, віл малюватиме тільки голову.

Конча скинула капелюшок, стала перед тим самим венеціанським дзеркалом, у яке дивився художник, і заходилася поправляти зачіску. Руки графині вигнулися дугою навколо копиці золотого волосся, а Реновалес тим часом милувався її привабливими округлостями, водночас бачачи у дзеркалі обличчя й груди. Причісуючись, вона щось наспівувала, втупившись у своє зображення, і ніщо не могло відвернути її уваги від цього важливого діла.

Митець бачив, що це золоте волосся, яке аж мерехтіло осяйним блиском, трохи підфарбоване. Але від того вона не здавалася йому менш чарівною. Фарбувалися в золотий колір і красуні, зображені на картинах давніх венеціанських художників.

Графиня сіла в крісло, яке стояло майже впритул до мольберта. Вона почуває себе стомленою, а що він малюватиме сьогодні лише обличчя, то нехай не буде таким жорстоким і не змушує її стояти на ногах, як у дні великих сеансів. Реновалес у відповідь буркнув щось нерозбірливе і знизав плечима. Гаразд, нехай буде так: все одно багато вже сьогодні не зробиш. Пропало цілих півдня! Він трохи попрацює, малюючи тільки чоло та зачіску. Вона може розслабитись і дивитися куди хоче.

Маестро також не відчував особливої охоти до праці. В ньому клекотів глухий гнів — він був роздратований насмішкуватим тоном графині. Вона, бачте, вважає його диваком, винятковим створінням, нездатним на те, на що здатні оті світські йолопи, які упадають за нею і багато з яких, згідно з чутками, були її коханцями. Химерна жінка — зухвала й водночас холодна! Художника поривало кинутися на неї з усією люттю ображеного самця і побити її, як б’ють повій, щоб вона відчула його чоловічу силу.

Ще жодна світська дама, чиї портрети він малював, не хвилювала Реновалеса так, як ця. Коли вона приходила, він забував про спокій. Йому подобалися шалені й граційні вихватки графині, її майже дитяча безпосередність, і водночас він ненавидів її за той співчутливий тон, яким вона з ним розмовляла. Для неї він був вайлом, простачиськом, якого примхлива Природа наділила хистом живописця.

Реновалес теж платив графині зневагою, лаючи її подумки найпослідущими словами. Ох і штучка ця де Альберка! Недаремно стільки розповідають про неї всякого. Прибігає до студії завжди пізно, завжди засапана, ніби щойно була в обіймах якогось світського хлюста, з тих, що крутяться навколо неї роєм, кожен сподіваючись поживитися з її квітучої і щедрої зрілості.

Але досить було Кончі заговорити з ним лагідно й приязно, поскаржитись, як їй, мовляв, сумно на серці, звірити йому якусь таємницю, наче їх поєднувала давня дружба, і маестро відразу змінював свою думку. Ні, це жінка розумна і благородна, ідеальна душа, змушена жити в нікчемному аристократичному світі. Усе, що про неї нашіптують, — то плітки, брехня й обмова заздрісників, їй би стати подругою чоловіка високих помислів, такого, як він, — митця.

Реновалес знав дещо про її життя; він пишався, що графиня де Альберка не раз по-дружньому звіряла йому свої думки й почуття. Конча була єдина дочка вельможного сеньйора, поважного юрисконсульта і поміркованого консерватора, міністра в найреакційніших кабінетах правління Ісабелли Другої*. Навчалася вона в тій самій школі, що й Хосефіна, яка, хоч і старша на чотири роки, не раз згадувала свою веселу подругу. «Ох і штукарка була Кончіта Саласар. Чортеня, а не дівчина!» Від Хосефіни Реновалес уперше й почув про Кончу. Згодом, переселившись із Венеції до Мадрида, художник та його дружина дізналися, що Конча змінила прізвище і тепер зветься графиня де Альберка — вона вийшла заміж за сеньйора, який годився їй у батьки.

То був старий придворний, що дуже ревно ставився до обов’язків іспанського гранда та служби при королівському дворі. Він плекав заповітну мрію бути нагородженим усіма європейськими відзнаками, і щоразу, коли отримував якусь, замовляв свій портрет і позував у формі одного з традиційних військових орденів, обвішаний стрічками та хрестами. Дружина завжди сміялась, коли бачила, як він стоїть, низенький, лисий і врочистий, у високих ботфортах, із шаблею до землі, випнувши вкриті блискучими цяцьками груди і тримаючи в руці, біля своєї коротенької ноги, шолом, увінчаний білими перами.

Під час усамітненого і злиденного життя, яким жили Реновалес та його дружина, газети доносили до вбогої оселі художника відлуння тріумфів, «чарівної графині де Альберка». Не було жодного звіту про світський бал, у якому б у перших рядках не згадували її ім’я. Окрім усього, графиню де Альберка називали «високоосвіченою», розводилися про її літературний хист, про класичне виховання, яке вона завдячувала своєму «високовченому небіжчику батькові». А водночас із цими офіційними відомостями на шурхітливих крилах мадридських пересудів долітали до художника й інші чутки: нібито графиня де Альберка весело втішається, спокутуючи помилку, якої припустилася, вийшовши за старого діда.

Через цю славу присутність графині де Альберка в королівському палаці вважалась небажаною, хоча чоловік її не пропускав жодного придворного балу або прийому, бо ж далеко не щодня йому траплялася нагода з’явитись на люди, начепивши всі свої почесні брязкальця. Але дружина завжди залишалася вдома, проклинаючи ті церемонії. Реновалес не раз чув, як, розкішно вбрана, сяючи коштовними сережками та діамантовими підвісками, вона запевняла, ніби сміється зі світського товариства, в якому їй доводиться обертатись. У неї, мовляв, в свої таємниці… вона анархістка! Слухаючи такі зізнання, він сміявся, як сміялися й усі інші чоловіки з цих, за їхнім виразом, «химер» графині де Альберка.

Коли Реновалес досяг тріумфу і як славетний маестро знову з’явився в тих салонах, де вже бував замолоду, він одразу попав у сферу тяжіння графині, яка грала роль «інтелектуальної» дами і мала звичай оточувати себе знаменитими чоловіками. Хосефіна не захотіла товаришити чоловікові у цьому його поверненні до вищого світу. Почувала себе хворою, і її стомлювало щодня бачити тих самих людей, бувати в тих самих місцях. Їй несила було навіть поїхати в якусь подорож, хоча лікарі давно це їй радили.

Графиня де Альберка принадила Реновалеса до свого почту й обранилася, якщо він не з’являвся в її домі якогось вечора, коли вона приймала друзів. Яка невдячність — адже вона палка шанувальниця його хисту! І їй так приємно показувати його подругам, мов нову прикрасу! «Це художник Реновалес — славетний маестро».

Одного такого вечора до художника підійшов граф з виразом людини, стомленої від незліченних почестей, якими вшановано її на цьому світі.

— Конча бажає, щоб ви намалювали її портрет, а я ні в чому не хочу їй відмовляти. Призначте день, коли зможете почати. Сама вона боїться звернутися до вас із таким проханням і доручила мені. Я вже знаю, скільки ви берете за роботу. Намалюйте її добре… Щоб була задоволена…

Помітивши, що Реновалес роздратований нецеремонністю цього великого пана, зробив мимовільний рух протесту, граф додав, наче виявляв художникові хтозна-яку ласку:

— Якщо зумієте догодити Кончі, то потім намалюєте й мене. Я лиш чекаю, коли мені вручать Велику хризантему Японії. В уряді обіцяють, що орден надійде найближчими днями.

Реновалес почав малювати портрет графині. Робота затягувалася з вини цієї навіженої, що завжди спізнювалася, посилаючись на свою заклопотаність. Нерідко за цілий день художник не робив жодного мазка: час минав у теревенях. Іншими днями маестро лише мовчки слухав, зате Конча торохтіла без упину, висміювала своїх подруг, розповідала про їхні приховані вади, їхні найінтимніші звички, таємні любовні пригоди — із такою втіхою, ніби всі жінки були їй ворогами. Не раз посеред якоїсь розповіді вона раптово замовкала і казала з удавано соромливим виразом і дошкульною іронією в голосі:

— Таж я, мабуть, страшенно бентежу вас, Маріано!.. Ви ж бо такий взірцевий сім’янин, доброчесний чоловік, батько родини!

У такі хвилини Реновалесові кортіло задушити її. Вона глузувала з нього, вважала його чоловіком неповноцінним, таким собі ченцем живопису. Бажаючи дошкулити їй, відповісти ударом на удар, він одного разу безцеремонно урвав потік її єхидного торохтіння і кинув:

— Але ж і про вас дещо розповідають, Кончо. Розказують історії… не дуже приємні для графа.

Він чекав спалаху обурення, гнівного протесту, а натомість у тиші студії пролунав сміх — веселий, трохи безсоромний, той сміх дзвенів і дзвенів, уривався на якусь мить і дзвенів знову. Насміявшись, графиня раптом посмутніла, на її обличчі з’явився лагідний і журливий вираз, притаманний жінкам, що їх «ніхто не розуміє». Вона дуже й дуже нещаслива. Йому можна відверто в цьому признатися, адже він її щирий друг. Заміж вийшла ще дівчинкою: то була жахлива помилка. Чари багатства, блиск розкоші та графська корона, яка так схвилювала зону школярку, — це зовсім не головне в житті.

— Людина має право на дрібку кохання; а як не кохання, то хоча б радості. Ви зі мною згодні, Маріано?

Ще б пак не згоден!.. І він подивився на Кончу такими стривоженими очима, аж вона не витримала й засміялася з його наївності, насварившись на нього пальцем.

— Стережіться, маестро. Хосефіна — моя подруга, і якщо ви спіткнетеся, я їй усе розповім.

Геновалеса дратувала легкодумність цієї пташки, завжди неспокійної, стрибучої і примхливої, яка то сідала поруч, зігріваючи його теплом інтимності, то пурхала оддалік, тривожачи його і глузливо піддражнюючи.

Іноді Конча приходила в агресивному настрої і намагалась дошкулити художникові вже з перших слів, як сталось і цього вечора.

Якийсь час обоє не озивалися; він малював з неуважним виразом, а вона занурилася в крісло і не ворушилася, дивлячись, як ковзає по полотну пензель.

Але графиня де Альберка була нездатна довго мовчати. Слово за словом, вона розговорилась і почала, за звичкою, свої нескінченні розповіді, не звертаючи уваги на те, що художник не озивається; головне для неї було оживити сміхом та розмовою монастирську тишу студії.

Реновалес вислухав оповідь про її діяльність на посаді голови жіночої ліги, про її великі плани у святому ділі емансипації слабкої статі. Але й тут вона не відступила Від своєї звички висміювати жінок і дотепно глузувала зі своїх помічниць у благородній справі: нікому не відомих письменниць, учительок, пригнічених своєю негарністю, художниць, що малювали квіточки й голубів. То ціла юрма бідних жінок в екстравагантних капелюшках та спідницях, мов почеплених на кілок; бунтівлива й розгнівана на свою долю жіноча богема, яка пишається, що її очолює вельможна дама, і всі вони мають звичку за кожним словом величати її «графинею», щоб зайвий раз полестити собі честю такої дружби. Кончу невимовно тішив цей її почет палких шанувальниць. Вона весело сміялася з їхньої войовничості та грандіозних задумів.

— Атож, я знаю, чого ви домагаєтесь, — озвався Реновалес, уперше порушуючи свою тривалу мовчанку. — Ви хочете стерти нас на порох. Підкорити собі ненависних чоловіків.

Графиня, сміючись, згадувала про люту непримиренність декотрих своїх помічниць. Оскільки вони здебільшого дуже негарні, то ненавидять жіночу вроду і вважають її ознакою слабості. Хочуть, щоб жінка майбутнього була без округлих стегон і персів, гладенька, кощава і мускуляста, здатна до будь-якої фізичної праці, визволена з-під гніту кохання та необхідності народжувати дітей. Вони оголошують війну жіночності.

— Який жах! Ви зі мною згодні, Маріано? — провадила графиня. — Жінка пласка, мов дошка, — і ззаду, і спереду, — з підстриженим волоссям і загрублими руками, жінка, що змагатиметься з чоловіком у всіх сферах його діяльності! І це називають емансипацією! Гадаю, ви не стали б цього терпіти! Одразу почали б наставляти нас на добрий розум ляпасами.

Ні, вона не з таких. На її думку, жінка досягне повного тріумфу лиш коли стане ще привабливішою і знадливішою. Якщо забрати у неї вроду, — що ж їй тоді лишиться? Нехай жінка зрівняється з чоловіком розумом, але вона повинна переважати його чарами своєї краси.

— Я не відчуваю ненависті до чоловіків, Маріано. Я дуже жіночна і знаходжу в коханні велику втіху… Який сенс це приховувати?

— Я знаю, Кончо, знаю, — лукаво мовив художник.

— Що ви можете знати!.. Брехню та вигадки пліткарок, лютих на мене, бо ж я не лицемірка і не щодня ходжу з похмурим обличчям.

І вона знову заговорила, як їй тяжко жити на світі, бо, як і всі жінки сумнівної слави, прагнула співчуття. Адже Реновалес знайомий із графом і знає, що то за чоловік: добрий сеньйор і трохи маніяк, схиблений на своїх почесних брязкальцях. Він піклується про неї, дбає про її добробут, але як чоловік нічого для неї не означає. Він не може дати їй ні кохання, ні ніжності — а для жінки це головне.

Вона дивилася вгору і говорила таким замріяним голо сом, що всякий інший на місці Реновалеса давно засміявся б.

— Отож нічого дивного, — протягло мовила графиня, і очі її заволоклися глибоким сумом, — що жінка в такому становищі шукає щастя всюди, де воно їй увижається. Але я дуже безталанна, Маріано; я не знаю, що таке кохання, я ніколи по-справжньому не кохала.

А як вона завжди мріяла з’єднати свою долю з чоловіком високих помислів, стати подругою великого художника або вченого. Чоловіки, які упадають за нею в салопах, молодші і гарніші, ніж бідолашний граф, але розумово не можуть зрівнятися навіть із ним. Звичайно, вона не така вже цнотливиця, що правда — то правда. Реновалес їй друг, і вона йому брехати не стане. Були й у неї свої маленькі пригоди, свої примхи, не більше, ніж у тих жінок, що мають репутацію цнотливих і непогрішних; але щоразу її захоплення виявлялось гіркою помилкою, завжди вона відчувала потім тільки розчарування й огиду. Багато жінок тішаться коханням, вона це знає, але сама вже й не сподівається спізнати коли-небудь таке щастя.

Реновалес перестав малювати. Денне світло вже не проникало крізь вікно. Шибки стали мовби непрозорі, потемніли, прибравши бузкового відтінку. Студію затопили сутінки, і в напівтемряві, наче іскри з погаслого вогнища, тьмяно поблискували різні речі: там — ріжок рами, там — старе золото гаптованої корогви, в одному кутку — ефес шпаги, в іншому — перламутрові стінки вітрини.

Художник сів поруч з графинею і весь поринув у атмосферу парфумів, що охоплювала Кончу як німб, змішана з п’янкими пахощами жіночої зваби.

Він також нещасливий. Маріано відверто в цьому признався, наївно повіривши в щирість меланхолійних просторікувань дами. В його житті чогось бракує: він зовсім самотній на цьому світі. І, помітивши на обличчі графині подив, з почуттям ударив себе кулаком у груди.

Атож, він дуже самотній. Він здогадується, що вона хоче йому сказати. Мовляв, у нього в дружина, дочка… Про Міліту нема чого казати: він палко її любить, це його єдина радість. Досить йому обняти дочку, коли змагає втома від праці, і його поймає відчуття блаженного спочинку. Але він ще не такий старий і не може вдовольнитися тільки радощами батьківської любові. Хочеться чогось більшого, а подруга життя не спроможна дати йому нічого — завжди хвора, завжди до краю знервована. До того ж дружина не розуміє його, не розуміла й ніколи не зрозуміє: усе життя вона висить на ньому важким тягарем, вона занапастила його талант.

Їхній союз тримається лише на дружбі, на взаємних спогадах про пережиті разом злигодні. Він також помилився в своїх почуттях; йому здалося, що він закохався, а то була просто юнацька симпатія. А він же прагне глибокої пристрасті; жадає мати поруч душу, що була б віддзеркаленням його душі; кохати жінку високих поривань, яка розуміла б його й заохочувала на сміливі пошуки, яка вміла б жертвувати своїми міщанськими вподобаннями заради мистецтва.

Він говорив палко й пристрасно, невідривно дивлячись у очі графині, які блищали в тьмяному світлі, що соталося крізь вікно.

Але Реновалесову сповідь урвав сміх — іронічний, жорстокий. Графиня рвучко відкинулася назад у кріслі, наче відсовуючись від художника, що нахилявся ближче й ближче до неї.

— Ой, Маріано, таж ви ступаєте на слизьку стежку! Що я бачу, що чую! Ще трохи — і ви освідчитеся мені в коханні… Господи, ну й клопіт з тими чоловіками! Просто неможливо розмовляти з ними по-дружньому, довіритись їм у чомусь — відразу ж переведуть усе на любощі. Якщо вас не спинити, то за хвилину ви скажете, що я ваш ідеал… що ви обожнюєте мене.

Реновалес відхилився від неї і знову замкнувся в собі. Його прикро вразив цей глузливий сміх, і він тихо сказав:

— А якби й так?.. Якби справді я покохав вас?..

Графиня знову зайшлася сміхом, але якимось силуваним, фальшивим, з різким призвуком, що аж дряпав художникові груди.

— Так я і знала! Довгоочікуване освідчення! За сьогоднішній день це вже третє. Невже з чоловіком не можна розмовляти ні про що інше?..

Вона підхопилась на ноги й шукала очима свій капелюшок, бо забула, куди поклала його.

— Я вже йду, cher maílre. Залишатися тут небезпечно. Намагатимусь приходити раніше й раніше йти, щоб нас із вами не захоплювали сутінки. Це година непевна: людина в цей час здатна на великі дурниці.

Художник став просити Кончу побути ще. Нехай зачекає хоч кілька хвилин, поки прибуде її карета. Він обіцяв поводитися спокійно; не розмовлятиме, якщо їй це неприємно.

Графиня залишилась, але сідати в крісло не схотіла. Пройшлася по студії і зрештою відкрила кришку фісгармонії, яка стояла біля вікна.

— Потішмо себе музикою — це заспокоює… Ви, Маріано, сидіть смирненько в кріслі і не підходьте. Ну ж бо, будьте хорошим хлопцем!

Її пальці лягли на клавіші, ноги натиснули на педалі, і студію затопила чарівна мелодія, — Largo religioso Генделя* — сумна, містична, мрійлива. Музика розтеклася по всьому нефу, що вже поринув у сутінки. Просочувалася крізь килими, шаруділа невидимими крильми в інших двох студіях; здавалося, це гуде в безлюдному соборі орган, торканий невидимими пальцями у таємничу годину смеркання.

Конча розхвилювалася, охоплена поривом чисто жіночої сентиментальності, тієї неглибокої і примхливої чуттєвості, через яку друзі вважали її великою артисткою. Музика зворушувала графиню де Альберка, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не заплакати; очі її набігли слізьми, вона сама не знала чому.

Нараз графиня перестала грати і стривожено обернулася. Художник стояв у неї за спиною; вона відчула, як його дихання лоскоче їй шию. Конча хотіла розгніватись, безжально засміятися, як вона вміла, і цим змусити його повернутися на своє місце, але не змогла.

— Маріано, — прошепотіла вона, — ідіть сядьте. Ну, будьте ж добрим і слухняним хлопцем. А то я справді розсерджуся!

Але своєї пози не змінила: сиділа на стільчику, напівобернувшись і спершись ліктем на клавіатуру, й дивилася на темне вікно.

Запала довга мовчанка. Конча не ворушилася, а Реновалес стояв і дивився на її обличчя, яке в щодалі густіших сутінках здавалося розмитою білою плямою.

На чорному тлі тьмяно світилося матово-синє вікно. Гілля дерев у саду мережало шибки покрученими рухливими лініями, ніби наведеними чорнилом. Було чутно, як поскрипують меблі: у темряві й тиші дерево, порох та всякі речі, як відомо, оживають і дихають.

Художник і графиня були зачаровані таємничістю вечора; здавалося, зі смертю дня згасають і їхні думки. Обоє відчували, що поринають у якийсь невимовно солодкий сон.

По тілу графині пробіг любострасний дрож.

— Маріано, відійдіть від мене, — сказала вона млявим голосом, немовби їй коштувало великих зусиль говорити. — Мені якось дуже приємно… Таке враження, ніби я купаюся… купаюся не тільки тілом, а й душею. Але це негарно, маестро. Світло, увімкніть світло! Негоже так…

Маріано не слухав. Він нахилився і взяв Кончу за руку, холодну й безживну, що ніби зовсім не відчула доторку його пальців. Під напливом раптового почуття художник поцілував ту руку і ледь стримався, щоб не вгородити у неї зуби.

Графиня наче прокинулась і підхопилась на ноги, гордовита, ображена.

— Це хлоп’яцтво, Маріано. Ви зловживаєте моєю довірою.

Але, побачивши, як збентежився Реновалес, знову засміялась своїм безжальним сміхом, у якому, проте, бриніло щось схоже на співчуття.

— Вважайте, маестро, що ваш гріх відпущено. Поцілунок у руку нічого не означає. Це звичайний вияв люб’язності… Я дозволяю таке багатьом.

Байдужість графині прикро вразила маестро, бо він вважав свій поцілунок запорукою того, що ця жінка йому належатиме.

А вона все мацала рукою в темряві й повторювала роздратованим голоском:

— Світло, увімкніть же світлої Де тут вимикач?

Світло спалахнуло, хоча ні Маріано не ворухнувся, ні Конча не знайшла жаданої кнопки. Під стелею студії загорілися три електричні лампи, і сліпучі вінчики білих дротинок вихопили з пітьми позолочені рами, барвисті килими, мерехтливу зброю, розкішні меблі, яскраві фарби на картинах.

Обоє примружилися, засліплені цим раптовим спалахом.

— Добривечір, — почувся від дверей медоточивий голос.

— Хосефіна!..

Графиня кинулася до подруги і палко її обняла, цмокнувши в обидві запалі червонясті щоки.

— Вам, мабуть, було темно? — провадила Хосефіна з посмішкою, яку Реновалес так добре знав.

Конча оглушила її зливою слів. Славетний маестро не захотів увімкнути світло. Йому подобаються сутінки — химери митця! Її карети досі немає, і вони оце якраз говорили про любу Хосефіну. Не вмовкаючи ні на мить, Конча раз у раз цілувала кволу жіночку, трохи відхилялася, щоб краще її роздивитися, і захоплено повторювала:

— Яка ж ти сьогодні гарна! Ти так покращала, відколи я тебе востаннє бачила, три дні тому.

Хосефіна все посміхалася. Спасибі, спасибі… Карета вже біля дверей. Їй це сказав слуга, коли вона спустилася вниз, почувши музику.

Графиня заквапилася йти. Несподівано згадала про тисячу невідкладних справ; перелічила людей, які на неї чекають. Хосефіна допомогла їй надіти капелюшок, і навіть крізь вуаль Конча ще кілька разів цмокнула подругу на прощання.

— До побачення, ma chére[19]. До побачення, mignonne[20]. Ти пам’ятаєш школу? Ах, які ми були там щасливі!.. До побачення, maítre.

Вже у дверях вона обернулася, востаннє цмокнула Хосефіну і сумно поскаржилася, немов просила, щоб її пожаліли:

— Я так тобі заздрю, chere. Ти принаймні щаслива: ти зустріла чоловіка, який палко тебе кохає… Піклуйтеся про неї, маестро… Плекайте її, щоб вона завжди була такою гарненькою. Бережіть її, а то ми з вами посваримося.

VI

Реновалес, за своїм звичаєм, переглянув у ліжку вечірні газети і, перш ніж погасити світло, глянув на дружину.

Вона не спала. Лежала, натягши простирадло до підборіддя, й вороже дивилась на нього широко розплющеними очима. З-під мереживного нічного чепчика вибивались жалюгідні пасма рідкого волосся.

— Ти не спиш? — ніжно спитав художник. У його голосі бриніли нотки тривоги.

— Не сплю.

І повернулась до нього спиною.

Реновалес погасив світло і лежав у темряві з розплющеними очима, трохи занепокоєний, бо його лякало це тіло, з яким вони були накриті однією ковдрою; воно лежало зовсім поруч, але щулилося від огиди, не бажаючи до нього торкатися.

Бідолашна!.. Добряга Реновалес відчув пекучі докори сумління. Його совість зненацька прокинулась і, розгнівана й невблаганна, вчепилась у нього, мов лютий звір. Але ж те, що сталося цього вечора, було дрібничкою: якась мить забуття — і більше нічого. Нема сумніву, що графиня вже про все забула, а він, зі свого боку, не збирається починати знов.

Нічогеньке становище для батька родини, для чоловіка, чия юність давно минула, — ганьбити себе любовними походеньками, впадати на смерканні в меланхолійний настрій і цілувати білу жіночу ручку, наче закоханий світський хлюст! Святий боже! Як би сміялися друзі, побачивши його в такій позі!.. Треба гнати від себе цей «романтичний» настрій, що опановує його подеколи. Кожна людина мусить скорятися своїй долі, приймати життя таким, яким воно є. Він народився, щоб бути доброчесним; отож повинен берегти відносний спокій свого сімейного життя, втішатися його рідкими радощами і вважати їх винагородою за моральні муки, яких завдає йому хвороблива подруга. Віднині він задовольнятиметься лише грою своєї уяви, жадібно впиватиметься красою тільки на тих ілюзорних бенкетах, які іноді влаштовуватиме собі в думках. Триматиме свого плоть у шорах подружньої вірності, а це те саме, що добровільно зректися всіх утіх. Сердешна Хосефіна! Каяття за хвилинну слабкість, що здавалася йому тепер злочином, спонукало Реновалеса підсунутися до дружини, ніби, торкнувшись її теплого тіла, він сподівався дістати німе прощення.

Гаряче тіло, спалюване повільним вогнем лихоманки, відсахнулося від нього і скулилося, наче якийсь із тих полохливих молюсків, що ховаються в мушлю від найлегшого доторку… Вона не спала. Лежала в непроглядній темряві, майже не дихаючи, наче померла. Але чоловік виразно бачив в уяві її широко розкриті очі, її насуплене чоло і відчував страх, який охоплює людину в чорній пітьмі перед незнаною небезпекою.

Реновалес теж не ворушився, остерігаючись торкатися до дружини, що мовчки його відштовхнула. Утішав себе тим, що твердо покаявся і вже ніколи не дозволить собі Набути про дружину, дочку, про честь доброго сім’янина.

Він попрощається назавжди зі своїми юнацькими жаданнями, з веселою безтурботністю, притлумить у собі гострий голод до життєвих радощів. Його долю визначено: він житиме як і досі жив. Малюватиме портрети і все те, що йому замовляють, догоджатиме публіці, зароблятиме ще більше грошей. Спробує пристосувати своє мистецтво до ревнивих вимог дружини — нехай вона живе спокійно. Сміятиметься з примарної мрії людського марнолюбства, що її називають славою. Пхе, слава! Лотерея, виграти в якій можливо тільки знаючи смаки людей, які ще й не народилися! А хто спроможний угадати, які будуть у майбутньому мистецькі вподобання? Може, люди колись вихвалятимуть і вважатимуть за чудове те, що сьогодні він робить з огидою, і зневажливо сміятимуться з того, що йому так хочеться малювати. Єдине, чого варто прагнути, — це прожити якомога більше років у мирі та спокої. Його дочка вийде заміж. Може, чоловіком її стане його улюблений учень Сольдевілья, отой вихований і ґречний юнак, адже він до нестями закоханий у пустотливу Міліту. А як не він, то, скажімо, Лопес де Coca, молодий шаленець, залюблений в автомобілі, він подобається Хосефіні дужче, ніж його учень, бо ж не грішний тим, що має талант і хоче присвятити життя мистецтву. Отож Міліта народить йому онуків, він посивіє і стане величний, як бог-отець, а з ним доживе до глибокої старості й Хосефіна. Невблаганні роки притлумлять її жіночу вразливість і, оточена його увагою, підбадьорена атмосферою ласки, вона помалу заспокоїться, забуде про свої нерви.

Ця картина тихого родинного щастя тішила самолюбство художника. Він покине світ, не покуштувавши найсолодших плодів життя, зате вбереже душу від спустошливого вогню суєтних пристрастей.

Заколисаний цими мріями, художник незчувся, як задрімав. Уві сні побачив себе самого в розквіті тихомирної старості, такого собі дідугана з рум’яним зморшкуватим обличчям і сріблястим чубом, а поруч — стареньку бабусю, веселу, жваву і миловидну, з гладенько зачесаним білосніжним волоссям, і навколо цілий гурт дітлахів — одні колупалися в носі, інші, мов грайливі кошенята, качалися по підлозі, а найстарші, з олівцями в руках, малювали карикатури на немічну пару, і всі хором вигукували тоненькими, ніжними голосочками: «Дід і бабця старенькі! Які ж чепурненькі!»

Зрештою ця картина розпливлася і стерлась у його сонній уяві. Він уже не бачив ні старих, ні малечі, але дзвінкий дитячий крик усе лунав і лунав у його вухах, помалу віддаляючись.

Потім знову почав наближатися, ставав гучніший і гучніший, але водночас робився якимось жалібним, схожим на уривчастий плач, на розпачливий зойк тварини, що відчуває на горлі ніж різника.

Нажаханому художникові здалося, ніби поруч із ним заворушилася невідома страшна звірюка, якесь нічне чудовисько, що лоскотало його своїми вусиками і дряпало твердими гострими суглобами.

Він прокинувся, але мозок його ще був затуманений сном, і від страху й подиву в нього аж мороз пішов поза шкірою. Невидиме страховисько лежало біля нього і смикалося в агонії, дригало лапами, дряпало його пазурями й било своїм кощавим тілом. Моторошний, уриваний передсмертним харчанням зойк шматував темряву.

Від страху сон миттю розвіявся, і Реновалес прокинувся остаточно. Кричала Хосефіна. Його дружина качалася на ліжку, лементувала й хрипіла.

Клацнув вимикач. Сліпуче біле світло впало на жіночку, яка металася в нервових корчах: її худі руки та ноги були зведені судомою, очі — страхітливо вирячені, каламутні й закочені, ніби в умирущої; з кутиків перекривленого від плачу рота скапувала скажена піна.

Приголомшений від такого пробудження, чоловік спробував обняти дружину, ніжно пригорнути її, зігріти теплом свого тіла і заспокоїти.

— Облиш мене!.. — похлинаючись риданнями, закричала вона. — Пусти… Я тебе ненавиджу…

Кричала, щоб він пустив її, а сама вчепилася в нього, вп’ялася пальцями йому в горло, ніби хотіла задушити його. Реновалес, який майже не відчув болю, бо її кволі руки не могли завдати ніякої шкоди його могутній шиї, прошепотів лагідно й сумно:

— Дави, дави!.. Не бійся, мені не боляче. Може, від цього тобі полегшає…

Стомившися марно стискувати мускулясту чоловікову шию, вона зрештою відірвала від нього руки, прикро розчарована. Нервовий напад ще тривав, але на зміну йому вже прийшов плач; вона лежала й не ворушилася, ніби розчавлена розпачем, без інших ознак життя, крім хрипкого віддиху та сліз, що двома струменями лилися з її очей.

Реновалес схопився з ліжка і заходив по кімнаті у своєму чудернацькому нічному вбранні; він зазирав у всі кутки, ніби чогось там шукав і бурмотів якісь ласкаві заспокійливі слова.

Хосефіна вже не кричала, і крізь хрипіння стали прориватися окремі розбірливі звуки. Вона щось говорила, обхопивши руками голову. Художник спинився, дослухаючись, і був вражений, почувши, яка брудна лайка зривається з уст його Хосефіни; мабуть, страждання збурило її душу до самого дна — і на поверхню поспливали всі непристойності та брутальні слова, почуті на вулиці і відкладені в глибині пам’яті.

— Туди її… — і з такою природністю вигукувала класичну лайку, ніби повторювала її все життя. — Безсоромна хвойда! Потіпаха!

Вона викрикувала непристойність за непристойністю, і художник вухам своїм не вірив, приголомшений, що чує таке від своєї дружини.

— Але на кого це ти кричиш? Хто вона?

Хосефіна, мовби тільки й чекала цього запитання: вона підібгала ноги і звелась на постелі навколішки, поводячи головою на тонкій шиї і вп’явшись у нього поглядом. Кістки випинали в неї крізь шкіру, гладенькі пасемця короткого волосся стирчали в усі боки.

— Про кого ж, як не про неї! Про де Альберку!.. Про оту пишну паву! А ти здивований! Ти нічого не знаєш! Бідолашний!

Реновалес був готовий до цього; підкріплений благими намірами, він гордовито випростався, театрально підніс руку До серця і відкинув назад свою гриву, не помічаючи, який безглуздий у нього вигляд, відбитий у всіх дзеркалах спальні.

— Хосефіно, — урочисто виголосив він, переконаний, що каже щиру правду, — присягаюся тобі всім найдорожчим для мене, що твої підозри безпідставні. З Кончею в мене нічого нема. Присягаюся нашою донькою!

Жіночка розлютилася вкрай.

— Не присягайся! Не бреши!.. І не згадуй моєї доньки! Крутій! Лицемір! Усі ви однакові.

Чи він вважає її дурною? їй добре відомо, що діється навколо неї. Він розпусник і зрадливий чоловік; вона його розкусила вже за кілька місяців по одруженні. Богемник без ніякого виховання, волоцюга, що водиться з такими самими розбещеними приятелями. І його подруга теж добра штучка. Найперша повія в Мадриді — недаремно ж усі сміються з графа… Маріано й Конча швидко порозумілися… Одне одного варте… Глузують із неї в її власному домі, милуються потемки в студії.

— Вона твоя любка, — повторювала Хосефіна з холодною люттю. — Ну ж бо, чоловіче, признайся. Повтори ще раз свої непристойності щодо права на кохання і права на радість. Ти ж про це щодня розводишся з приятелями в студії, виправдовуючи цим паскудним і лицемірним базіканням свою зневагу до родини, до шлюбу… до всього. Твої слова гидкі, а твої вчинки ще гидші!

Лайливі слова шмагали Реновалеса, мов батоги, а він стояв геть приголомшений і, приклавши руку до серця, терпляче повторював з виразом людини, яку несправедливо образили:

— Я невинний. Присягаюся тобі. Між нами нічогісінько не було.

Потім зайшов з другого боку ліжка і знову спробував обняти Хосефіну, сподіваючись, що тепер зможе її заспокоїти, бо лють її немовби трохи вгамувалась, і потоки гнівних докорів раз у раз уривались плачем.

Але ці спроби ні до чого не призвели. Тендітне тіло вислизало у нього з рук, дружина відштовхувала чоловіка з виразом жаху й огиди:

— Пусти мене. Не чіпай. Ти мені осоружний.

Він помиляється, коли думає, що вона ненавидить Кончу. Пхе! Вона добре знає жінок і навіть ладна повірити — оскільки він весь час про це торочить, — що між ними справді нічого нема. Але тільки тому, що графиня стомилася від поклонників і не хоче отруювати життя Хосефіні, пам’ятаючи про їхню давню дружбу. Це Конча не захотіла, а він би ще й як захотів!

— Я знаю тебе як облупленого. Та й для тебе не таємниця, що я вгадую твої думки, по очах читаю. Ти зберігаєш вірність тільки через боягузтво, та й нагоди досі тобі не траплялося. Але голова твоя завжди напхана розпусними думками; в душі у тебе сама бридота.

Він навіть не встиг заперечити, бо дружина накинулася на нього знову і за одним разом вилила усі свої спостереження над поведінкою свого чоловіка, обтяживши кожне його слово та вчинок витонченими домислами хворої уяви.

Вона помічала все: і з яким захватом дивився він на вродливих жінок, що сідали перед його мольбертом позувати для портрета, і як вихваляв, в однієї — шию, у другої — плечі; а в якому майже святобливому екстазі милується він голими красунями на фотографіях та гравюрах, зроблених із картин інших художників, котрих він мріє наслідувати в їхньому розпусному малюванні.

— Якби я тебе покинула, якби раптом кудись пощезла, твоя студія перетворилася б на дім розпусти! Туди не змогла б зайти жодна пристойна особа. Там завжди виверталася б перед тобою яка-небудь гола потіпаха, щоб ти малював її соромітні принади.

І голос Хосефіни аж тремтів від гніву та гіркого розчарування, бо чи ж легко було їй весь час бачити, як він поклоняється культові краси, як постійно вихваляє жіночу вроду, не помічаючи, що його дружина — завчасно постаріла, негарна, хвора і змарніла — усе це бачить і чує, що кожне його захоплене слово ранить її, мов докір, нагадуючи, яка прірва розверзлася між її зів’ялою жіночністю та ідеалом, що заполонив думки чоловіка.

— Гадаєш, я не знаю, про що ти думаєш?.. Я сміюся з твоєї вірності… Брехня! Лицемірство! Що старіший ти стаєш, то дужче мордує тебе шалена хіть. Якби ти міг, якби мав досить мужності, то ганявся б, як навіжений, за тими бестіями з гарним тілом, що їх так вихваляєш… Ти просто грубий, неотесаний селюк і не маєш у собі нічого духовного. Тільки й думаєш що про форму, про людське тіло. І таку людину вважають митцем?.. Краще я вийшла б за якогось шевця, за одного з тих простих і добрих чоловіків, що в неділю водять спою бідну жіночку до таверни і кохають її, не знаючи жодної іншої.

Реновалес почав дратуватись. Його лаяли вже не за вчинки, а за думки. Це було гірше, ніж трибунал святої інквізиції. Отже, вона шпигує за ним щохвилини, не випускає його з-під нагляду Ні на мить; помічає його найвипадковіші слова чи жести; проникає в його мозок, знаходить підстави для ревнощів у його помислах та вподобаннях.

— Замовкни, Хосефіно… Це ганебно. Я так не зможу думати, не зможу творити… Ти шпигуєш за мною і переслідуєш мене навіть у моєму мистецтві.

Вона презирливо знизала плечима. Пхе, мистецтво! Чого воно варте — оте мистецтво?

І заходилася паплюжити живопис та гірко каятись, що поєднала свою долю з художником. Такі, як він, не повинні одружуватися з порядними жінками, з тими, кого називають жінками домашнього вогнища. Доля таких, як він, — залишатись одинаками або жити з дівчатами без сорому й совісті, закоханими в своє тіло і ладними розгулювати голяка по вулиці, хизуючись своєю наготою.

— Я кохала тебе, ти знаєш? — провадила вона холодно. — Колись кохала, а тепер ні. Спитаєш чому? Бо знаю, що ти не будеш мені вірний, навіть якби присягався в цьому стоячи навколішки. Може, й не відходитимеш від мене, але думкою будеш далеко, дуже далеко, голубитимеш тих безсоромниць, яких так обожнюєш. У твоїй голові цілий гарем. Я нібито живу з тобою одна, та коли подивлюся на тебе, наш дім зразу наповнюється жінками, вони аж кишать навколо, набиваються в кожен закутень, глузують з мене; і всі гарні, мов служниці сатани, і всі голі, як диявольські спокуси… Залиш мене, Маріано. Не підходь, я не бажаю бачити тебе! Погаси світло.

А що художник не ворухнувся, то вона сама повернула вимикач і, захрускотівши в темряві кістками, натягла на себе простирадла та ковдри.

Реновалес залишився в густій пітьмі. Він навпомацки підійшов до ліжка і теж ліг. Більше не умовляв дружину; мовчав, ледь стримуючи глухе роздратування. Ніжне співчуття, яке допомагало йому витримувати нервові напади Хосефіни, розвіялось. Чого їй ще від нього треба?.. Чи буде коли цьому край?.. Він живе як аскет, притлумлюючи в собі пристрасті здорового чоловіка, з пошани і за звичкою зберігаючи цнотливу вірність дружині і шукаючи полегшення в полум’яних видіннях своєї уяви… І навіть це вона вважає за злочин! Своєю хворобливою думкою пронизує чоловіка наскрізь, угадує його помисли, невідступно стежить за ним і зриває завісу, за якою в години самоти він утішається бенкетами ілюзій. Навіть у його мозок проникає цей всевидющий погляд. Неможливо витерпіти ревнощі цієї жінки, пригніченої втратою своєї привабливості!

Хосефіна знову зайшлася плачем. Схлипувала в темряві, захлиналася слізьми, груди її хрипіли й важко здіймалися, ворушачи простирадла.

Спересердя чоловік зробився нечутливим і черствим.

«Стогни, голубонько! — думав він майже зловтішно. — Хоч ти й лусни від плачу, більш не почуєш від мене й слова».

Хосефіна, не витримавши його мовчанки, стала між риданнями викрикувати й слова. З неї глузують люди! Це не життя, а мука!.. Як, мабуть, сміються друзі славетного маестро та дами, що приходять до нього в студію, коли чують, з яким захватом він розводиться про красу в присутності своєї хворої й замученої дружини! Хто вона така в цьому домі, в цьому моторошному склепі, оселі журби? Нещасна ключарка, що охороняє художникове майно! А пан ще й вважає, ніби виконує свій обов’язок, бо не утримує, бачте, коханки, і мало виходить із дому! Наче це не він щодня ображає її своїм базіканням і виставляє на глум перед усім світом! О, якби ще жила її мати!.. Якби її брати не були егоїстами, що мандрують світом від посольства до посольства і зовсім не відповідають на її сповнені нарікань листи! Вони, бачте, цілком задоволені зі свого життя і вважають її божевільною — чого б то, мовляв, страждати, маючи знаменитого чоловіка і бувши такою багатою!..

Реновалес, невидимий у темряві, аж затулив обличчя долонями — так його розлютило це бубніння, у якому не було й крихти правди.

«Твоя мати!.. — подумав. — Нехай буде пухом земля цій нестерпучій дамі. Твої брати! Безсоромні жевжики, які канючать у мене гроші, щоразу як мене бачать… О господи!.. Дай мені снагу витерпіти цю жінку; дай смирення і спокій, щоб я залишився холодним, щоб поводився, як личить чоловікові!»

Він обзивав її подумки найзневажливішими словами, щоб якось дати вихід своїй люті і зберегти показну незворушність. Пхе! Вона вважає себе за жінку… ця каліка! Кожна людина повинна нести свій хрест, і його хрест — Хосефіна.

Але дружина, ніби вгадавши думки оцього чоловіка, з яким ділила ліжко, перестала плакати і заговорила тягучим голосом, що аж тремтів від зловтіхи й іронії.

— Від графині де Альберка ти не сподівайся нічого, — мовила вона зненацька з чисто жіночою непослідовністю. — За нею упадають десятки чоловіків, щоб ти знав. А молодість та елегантність для жінки важать куди більше, аніж талант.

— А мені що до того? — заревів у темряві Реновалес голосом, що зривався від люті.

— Я тобі це кажу, щоб ти не плекав даремних ілюзій… Маестро, тут ви приречені на невдачу… Ти вже старий, чоловіче, — не забувай, роки минають… Такий старий і негарний, що якби я познайомилася з тобою тепер, то не вийшла б за тебе, незважаючи на всю твою славу.

Завдавши цього удару, вона відразу втішилась і заспокоїлась; перестала плакати і, здавалося, заснула.

Маестро не ворушився. Випроставшись і підклавши руки під голову, він лежав горілиць і широко розкритими очима дивився в темряву, в якій раптом закружляли червоні цятки, потім стали розпливатися, утворювати вогняні кружальця. Від гніву нерви його напружилися до краю; останні дошкульні слова Хосефіни не давали йому заснути. Самолюбству художника було завдано глибокої рани, яка нила, проганяла від нього сон. Йому здавалося, що поруч лежить його найзаклятіший ворог. Він люто ненавидів це миршаве висмоктане хворобою тіло, якого міг торкнутися, простягши руку; йому здавалося, що воно зібрало в собі жовч усіх ворогів, з якими він будь-коли стикався в своєму житті.

Старий! Нікчемний! Невже ж він гірший за отих хлопчаків, що упадають за графинею де Альберка, він — чоловік, відомий усій Європі, той, на кого, бліднучи від хвилювання, дивляться захопленими очима всі сеньйорити, які розписують віяла та малюють акварелями пташок і квіти!

«Ми з тобою поговоримо про це згодом, сердешна жінко, — думав він, і губи його кривилися в невидимій у темряві злісній посмішці. — Ти ще побачиш, чи слава чогось варта, і чи справді мене вважають за такого старого, як ти гадаєш».

З хлоп’ячою радістю відновив він у пам’яті все, що відбулося в сутінках у його студії: згадав, як поцілував графині руку і як вона сиділа в солодкому забутті, згадав її слабкий опір і доброзичливість, що давали йому надію на більше. Він смакував ці спогади, втішаючись уявною помстою.

Потім, перевертаючись у ліжку, мимохіть торкнувся тіла Хосефіни, яка, здавалося, спала, і відчув майже огиду, ніби зачепив якусь тварюку.

Вона йому ворог: вона знівечила його талант, отруїла особисте життя, збила його на манівці як художника. Він певен, що створив би небачені шедеври, якби не спіткався з цією жіночкою, котра каменем повисла йому на шиї. Її німий осуд, її невсипуще стеження, її вузьколоба й нікчемна мораль добре вихованої панни обплутали його, мов путами, збили з обраного шляху. Її гнів та нервові вихватки приголомшували його, принижували, відбивали в нього всяку охоту до праці. Невже він має мучитись отак усе життя? Реновалес із жахом подумав про довгі роки, які йому лишається ще прожити, уявив собі свою життєву дорогу — одноманітну, закурену, нерівну і кам’янисту, уявив, що по ній доведеться іти й іти, напружуючи всі сили, не маючи змоги ні постояти, ні посидіти в прохолодному затінку, не маючи права ні на захоплення, ні на пристрасть, іти, тягнучи за собою важкий ланцюг обов’язку, на другому кінці якого волочитиметься завжди сварливий, завжди несправедливий ворог, що з хворобливою егоїстичною жорстокістю не спускатиме з нього інквізиторського погляду, пильнуючи кожну мить, коли ослабне активність розуму, коли прийде сон, коли він припуститься найменшої необачності, щоб викрасти його найінтимніші думки і потім пожбурити їх йому в обличчя з нахабством задоволеного своїм чорним ділом злодія. Оце таким має бути його життя!.. Господи!.. Ні, краще померти.

І тоді в темних закапелках його мозку голубою іскрою сяйнула моторошна думка. Реновалеса затопило жагуче бажання — таке несподіване, аж у нього мороз пішов поза шкірою від розгубленості та подиву. «От якби вона вмерла!..»

А чом би й ні?.. Завжди хвора, завжди сумна, вона, здавалося, затінювала його крильми своєї душі, чорними крильми крука, що зловісно кружляв над ним і кружляв. Він має право вирватися на волю, розбити на собі кайдани — адже він зрештою сильніший. Усе своє життя він прагнув слави, а слава — це омана, коли вона не є чимось більшим, аніж холодна пошана публіки, коли вона не дає митцеві справжньої творчої радості. Перед ним ще багато років діяльного життя; він ще не втратив змоги порозкошувати на грандіозному бенкеті втіхи; він ще зможе пожити, як декотрі художники, що ними він так захоплюється, ті, хто щодня п’яніє від насолоди, хто працює в атмосфері буйної волі.

«О, якби вона вмерла!..»

Йому згадалися якісь прочитані книжки, де інші, вигадані люди також бажали чужої смерті, щоб мати змогу вільно задовольняти свої вподобання і пристрасті.

Зненацька він ніби прокинувся від жаского сну, вирвався з обіймів кошмару і відчув глибоке хвилювання. Сердешна Хосефіна!.. Він жахнувся своїх думок; його охопило похмуре бажання розпекти своє сумління, щоб воно розжарилося, мов залізо в горні, яке шкварчить і сипле іскрами від найлегшого доторку. Не ніжність спонукала його знов пожаліти дружину, зовсім ні, він і тепер злився на неї. Але раптом подумав про роки злигоднів, що їх вони пережили разом; про те, як вона без жодної скарги, без жодного слова протесту пішла на великі жертви, щоб підтримати чоловіка в його боротьбі; подумав про її тяжкі пологи, нелегке материнство; про те, що вона вигодувала груддю їхню дочку, їхню Міліту, яка, здавалося, висмоктала всю снагу з материного тіла, і, мабуть, тому воно так знікчемніло. Який це жах — бажати її смерті!.. Нехай живе! Він усе витерпить, до кінця виконає свій обов’язок. Не треба, щоб вона вмирала, нехай краще помре він сам.

Але марно силкувався Реновалес знищити в собі ту думку. Жорстоке і страхітливе бажання, що прокинулося на дні свідомості, тепер опиралося, не хотіло відступати, сховатися й розчинитися в покручених борозенках мозку, звідки виповзло. Марно картав художник себе за ницість, ганьбив за жорстоку думку, прагнув розчавити її, стерти навіки. Здавалося, в ньому зродилась інша людина, позбавлена всякої совісті, нечутлива й черства до жалості та каяття, і це його друге «я» не хотіло нічого слухати; владне і незалежне, воно наспівувало й наспівувало йому у вуха так весело, ніби обіцяло невимовну втіху.

«Якби вона вмерла… Чуєш, маестро?.. От якби вона вмерла!»