Маха гола

І

Лише на початку наступної зими повернувся Реновалес до Мадрида. Смерть дружини приголомшила його, і здавалося, він ніяк не міг повірити, що це сталося, що тепер він сам собі господар. Всяке бажання працювати в нього пропало, і він цілими днями бездумно лежав у студії на дивані, ніби снив наяву. Котонер пояснив собі цей стан друга, як мовчазне, глибоко затаєне горе. Але старого художника сердило, що тільки-но померла Хосефіна, як графиня стала вчащати до Реновалеса — провідувати славетного маестро та «свою любу» Міліту.

— Поїдь куди-небудь, — порадив другові старий богемник. — Ти тепер вільний, і тобі однаково, де жити: тут чи десь-інде. Тривала мандрівка піде тобі на користь. Це розважить тебе.

І Реновалес подався в мандри, радіючи, немов студент, який уперше вирвався з-під батьківської опіки. Самотній, багатий, ні від кого не залежний, він вважав себе найщасливішою людиною в світі. Його дочка була заміжня, мала тепер свою окрему сім’ю. Він тішився приємною незалежністю, його ніщо не турбувало, в нього не було ніяких обов’язків, крім солодкого обов’язку прочитувати безліч невимовно ніжних листів Кончі, що летіли йому назустріч у його мандрах. Яке це щастя — свобода!..

Він трохи пожив у Голландії, уперше побував у музеях цієї країни. Потім, почуваючи себе вільним, як птах, скорився раптовій забаганці і вирушив до Італії, де кілька місяців тішився безтурботним життям: нічого не робив, гостював по студіях різних художників і отримував почесті, належні знаменитому маестро, там, де колись долав життєві злигодні, убогий і нікому не відомий. Після Італії поїхав до Парижа, а потім здався на умовляння графині, що кликала його в Біарріц, де проводила з чоловіком літо.

Кончині листи ставали чимраз наполегливішими: їхня розлука надто затяглася, і вона не дочекається, коли вони знов будуть разом. Час йому повертатися — досить уже мандрувати світом. Вона страшенно нудьгує, бо кохає його й не може без нього жити. А для більшої переконливості ще й посилалася на свого чоловіка; сліпий, як завжди, граф де Альберка сам наполягав, щоб дружина запросила митця пожити якийсь час у їхньому домі, в Біарріці. Бідолашний маестро, ставши вдівцем, мабуть, дуже сумує, і добрий вельможа щиро прагнув утішити художника в його самотності. Тут він розважиться; вони стануть для нього новою родиною.

Отож більшу половину літа й усю осінь Маріано прожив у цьому затишному будинку, де почував себе, як дома. Вгадуючи в Реновалесові справжнього господаря, слуги ставилися до нього з пошаною. Знудьгувавшися за коханцем, графиня віддавалася любощам з таким шалом, що художник змушений був стримувати її, умовляв не забувати про обережність. Благородний граф де Альберка оточив гостя приязню й співчуттям. Сердешний славетний друг! Яке це горе — втратити кохану дружину! І в палкого любителя орденів з’являвся на обличчі вираз щирого жаху, коли він пробував уявити й себе вдівцем, без своєї любої дружини, яка так його ощасливила.

На початку зими Реновалес повернувся в Мадрид. Знов опинившись у своєму домі, він не відчув ані найменшого хвилювання. Тепер, коли в тиші лунали лиш його кроки, то студії, зали й кімнати здавалися йому якимись надто просторими, холодними і лункими. Нічого не змінилося, ніби він не був тут лиш кілька днів, а не цілий рік. Друг Котонер приходив у дім і наглядав за роботою воротаря, воротаревої жінки та старого служника, який прибирав у студіях — єдиних слуг, що зосталися в Реновалеса. Не видно було пороху на речах і. не відчувалося затхлості, якою завжди просякнуте повітря в помешканнях, що тривалий час стоять замкнені. Все було чисте, блискуче, немовби життя не уривалося в цьому домі й на мить. Вливаючись потоками у вікна, сонце й повітря розвіяли атмосферу хвороби, що панувала в домі, коли Реновалес вирушив у свою подорож, атмосферу, в якій йому вчувалося шарудіння невидимого плаща смерті.

Це був наче новий будинок, зовні подібний до колишнього, але весь просякнутий свіжістю і лункий, ніби зовсім порожній. Ніщо не нагадало Реновалесові про небіжчицю — ні в його студії, ні в інших кімнатах. А в спальню він просто не схотів заходити — не спитав навіть, у кого від неї ключ. Спати ліг у колишній доччиній кімнаті, на її дівочому ліжку, з приємністю думаючи, що відтепер житиме у цьому схожому на розкішний палац будинку життям тверезим і скромним. Поснідав у їдальні, сидячи скраєчку столу, пригнічений пишнотою цієї зали, що здавалася йому тепер величезною й непотрібною. Неуважно подивився на крісло біля каміна, в якому часто сиділа небіжчиця. Крісло ніби чекало, щоб прийняти в свої обійми те малесеньке, як у пташеняти, тільце. Але художник не відчув ніякого хвилювання. Не міг навіть чітко уявити Хосефіниного обличчя. Воно в неї так часто змінювалося!.. Найвиразніше згадувалося йому останнє — ота жахлива машкара живого мерця; але він гнав ту примару від себе з егоїзмом щасливого й дужого чоловіка, який не бажає засмучувати себе прикрими спогадами.

Ніщо в домі не нагадувало йому про неї. Вона пішла звідси навіки і не лишила по собі жодного сліду — ні на стінах, об які вона так часто спиралася, знесилена, ні на підлозі, до якої ледь торкалася своїми маленькими ніжками. Усе зникло, розвіялось. У Реновалесовій душі лишилося від довгих років їхнього шлюбу тільки прикре й болісне почуття, неприємний спогад, який спонукав його ще нестямніше віддаватися радощам свого нового життя.

Його перші дні, прожиті в порожньому домі, були днями гострих і досі не звіданих насолод. Після другого сніданку він лягав на дивані в студії і спостерігав за блакитними колечками диму, що піднімалися від його сигари. Повна воля! Сам-один на світі! Усе його життя належить тільки йому — життя без турбот, без страху. Він може робити що йому заманеться, іти куди завгодно, і ніякі очі не стежитимуть за ним, нічий гірко скривлений рот не тривожитиме своїми докорами його блаженного спокою. І ці двері студії, на які він завжди поглядав зі страхом, уже ніколи не впустять ворога. Він може зачинити їх і відгородитися від світу; може відчинити і впустити до студії галасливу і строкату юрму, усіх, кого забажає: безліч голих красунь, що позуватимуть йому для грандіозної вакханалії; чорнооких загадкових баядерок з оголеними животами, які танцюватимуть на килимах студії у млосному забутті; він утілить тепер у життя всі свої розвихрені фантазії і бажання, усе те, чим досі тішився тільки в уяві, про що палко мріяв, коли страждав у рабстві… І ніхто, ніхто не стане йому на заваді!

Проте щасливе відчуття свободи чомусь не надихало Реновалеса на працю, а, навпаки, тримало його в стані солодкої бездіяльності; він тішився, що може робити тепер усе, що захоче, але, хоч як дивно, нічого робити йому не хотілося. Колись він шаленів від люті, нарікаючи на свої кайдани. Думав, які створив би шедеври, коли б йому воля! Яку скандальну славу здобув би своїми сміливими пошуками! Аби тільки порвати ланцюг, що приковує його до жалюгідної міщаночки, яка хоче пристосувати мистецтво до своїх нікчемних запитів, переробити його на свій смак, — щоб воно стало «бездоганним» і сповненим пустої пихи, як її світські візити, — впорядкувати його, як упорядковують домашні витрати!..

Та ось міщаночки не стало на світі, а митець поринув у якусь приємну дрімоту; він дивився на незакінчені картини, початі ще рік тому, на покинуту палітру, як дивиться боязкий закоханий на предмет своїх мрій, і говорив собі з награною самовпевненістю: «Нікуди воно від мене не дінеться. Почну завтра».

Наставало завтра, минало півдня, Реновалес з’їдав другий сніданок, а все ніяк не міг узятися за пензель. Читав іноземні газети та журнали з мистецтва, з професійним інтересом стежив, що виставляють і над чим працюють відомі європейські живописці. Іноді його навідував хтось із колег, художників-невдах, і тоді він розводився про зухвалість творчої молоді, про її непоштивий наступ на авторитети; в його словах відчувався черствий егоїзм уславленого митця, який починає старіти і гадає, що з ним закінчується епоха геніїв, що ніхто не прийде йому на зміну. Потім його розбирала сита дрімота, як це завжди траплялося з Котонером, і він відчував приємну млявість у тілі, ліниву втіху від солодкого неробства. У нього досить багатства, щоб жити, не знаючи горя. Дочка, єдина спадкоємиця, отримає по його смерті навіть більше, ніж сподівається. Він добре попрацював і має повне право відпочити. Живопис, як і всі інші мистецтва, — це тільки красива брехня, а наївні люди, щоб досягти на цій ниві успіху, хвилюються й метушаться, мов очманілі, і навіть починають люто ненавидіти один одного. Яка дурість! Чи ж не краще завжди зберігати безтурботність і спокій, втішатися невибагливими людськими радощами, відчувати, що ти живеш? Чого він досягне, написавши ще кілька картин, які потім виставить у одному з величезних палаців, заповнених понівеченими за довгі століття полотнами, на яких, можливо, не збереглося жодного мазка, покладеного їхніми авторами? Чи ж не однаковісінько для людства, яке кожен десяток століть спостерігає великі переселення народів і не раз бачило, як розсипаються на порох величні монументи, витесані з мармуру або граніту, що такий собі Реновалес створить кілька гарних іграшок із полотна та фарб, які може спалити один недокурок сигарети або знищити сильний протяг за кілька років чи вода, що крапля за краплею просочуватиметься крізь стіну?..

Але він одразу забував про ці песимістичні міркування, коли бачив своє ім’я в газеті або журналі, чув, як його називають «славетним маестро», або хтось із учнів чи шанувальників цікавився, що він тепер малює.

Поки що відпочиває, приходить до тями після пережитого горя. Бідолашна Хосефіна!.. Але плани в нього грандіозні, він відчуває в собі нові сили і готовий створити куди кращі полотна, ніж досі творив. Після таких урочистих запевнень маестро і справді відчував шалений потяг до праці і починав перелічувати картини, які виплекав у своїй уяві, обіцяв, що створить абсолютно оригінальні речі. Він зараз обмірковує сміливі колористичні експерименти, нові прийоми в техніці живопису, до яких нещодавно додумався. Але всі ці нахваляння так і залишалися словами, ніколи не втілювалися на полотні. Щось сталося з його волею, колись такою могутньою. Він тепер не страждав і тому нічого не прагнув. Давши йому змогу витати в емпіреях самовдоволення й безтурботності, небіжчиця забрала з собою його гарячковий потяг до роботи, його творчий неспокій.

Коли Реновалесові щастило подолати солодку, схожу на приємне сп’яніння млявість, що не давала йому й ворухнутись, він ішов пополудні навідати дочку, коли та була в Мадриді, бо Міліта часто вирушала з чоловіком в автомобільні мандри. Потім прямував у дім де Альберка, де нерідко затримувався до півночі.

Обідав він там майже щодня. Слуги ставились до дона Маріано з пошаною, вгадуючи, яке місце займає він біля їхньої пані. Граф звик до товариства художника і прагнув бачити його не менше, ніж графиня. Раз у раз заводив розмову про портрет, який Реновалес намалює з нього і який буде до пари портретові Кончі. Він позуватиме трохи згодом, коли отримає ще кілька іноземних орденів, яких бракує в його колекції нагород. Слухаючи простодушну мову доброго сеньйора, маестро мимоволі відчував докори сумління, а тим часом графиня з непристойним зухвальством закохано дивилася гостеві в очі, нахилялася до нього мало не падаючи йому в обійми і під столом тулилася ногою до його ноги.

А тільки-но граф виходив, як вона палко обіймала Маріано, не звертаючи уваги на слуг. Їй здавалося солодшим кохання, оточене небезпеками. І митець дозволяв голубити себе, гордий і самовдоволенні!. Адже це він на початку їхньої пригоди домагався кохання і благав взаємності, і тепер йому було приємно з поблажливою зверхністю приймати поклоніння Кончі, пристрасної й переможеної.

Не відчуваючи ніякого потягу до праці, Реновалес, щоб підтримати свій авторитет, вирішив домагатися офіційних почестей, якими вшановують заслужених маестро. З дня на день відкладав ту мить, коли візьметься за велике творіння, що викличе навколо його імені нову хвилю захвату. Почне свою знамениту картину, яка зображуватиме Фріну на березі моря, коли настане літо і він зможе податися у якийсь безлюдний куточок на узбережжі, прихопивши із собою красуню, що буде йому позувати. Можливо, пощастить умовити графиню. Хто знає!.. Вона завжди всміхається так задоволено, коли чує з його уст хвалу своїй прекрасній наготі.

Але поки що маестро хотів, щоб люди шанували його ім’я за колишні заслуги, захоплювалися картинами, які він уже створив. Він сердився, коли газети вихваляли молодих, а про нього згадували лише мимохідь як про метра живопису, як про давно померлого художника, чиї картини скоро будуть виставлені в музеї Прадо. Його поймав глухий гнів актора, який помирає від заздрощів, коли на сцені з успіхом виступають інші.

Він хоче працювати, ось-ось візьметься до роботи. Та час минав, а Реновалес не робив анічогісінько: в голові була порожнеча, руки не слухалися, і він соромився признатись у цьому навіть найближчим людям, згадуючи, як легко колись йому малювалося.

«Це мине», — запевняв він себе з переконаністю людини, що не сумнівається в своєму таланті.

Якось, віддавшись на волю примхливої уяви, художник порівняв себе із собакою: коли той голодний — то гавкав, а коли ситий — то лагідно виляє хвостом. Так і йому бракує невдоволеності й неспокою, як було за тих часів, коли він стільки всього жадав і був завжди знервований; коли, роздратований до краю родинними прикрощами, накидався на полотно, як на ворога, і малював у якійсь нестямі, не відчуваючи в руці пензля. Навіть коли він забагатів і став славетним, йому ще було чого прагнути: «Якби я мав спокій! Якби я був господарем свого часу! Коли б жив сам-один, без турбот, без родини, як має жити справжній митець!..»

І ось тепер мрії його збулися — чого йому ще чекати? Але художник почував себе млявим і знесиленим, йому нічого більше не хотілося, немовби тривога й неспокій були для нього тими внутрішніми острогами, які підстьобували його натхнення.

Реновалеса мучила жадоба слави. Йому здавалося, він гине в невідомості, коли кілька днів про нього ніде не згадували. Мав таке враження, що молодь відвернулась від нього, зарахувавши його до «корифеїв», і дивиться в інший бік, захоплюється іншими маестро. Самолюбство митця змушувало його прагнути популярності з жадібністю початківця. Він, той, хто свого часу так глузував з офіційних почестей та з академій, порівнюючи їх з оборами для худоби, раптом згадав, що кілька років тому, після чергового тріумфу, його обрали членом Академії образотворчих мистецтв.

Котонер був неабияк здивований, побачивши, що Маріано став надавати такої ваги цій почесті, якої не домагався і з якої завжди кепкував.

— То були жарти молодості, — поважно мовив маестро. — Життя не можна вічно сприймати за смішки. Час і посерйознішати, Пепе; ми вже старі, і нам не личить глузувати з того, що в своїй основі заслуговує пошани.

До того ж він, Реновалес, виявив велику нечемність. Оті поважні люди, яких художник так часто порівнював з найрізноманітнішими особинами тваринного світу, мабуть, прикро вражені, що минуло стільки років, а він не потурбувався зайняти своє законне місце. Треба з’явитись на академічну сесію. І Котонер, за дорученням Реновалеса, став провадити підготовку до цієї події. Він мав залагодити все: починаючи з оповіщення, яке треба було надіслати отим шановним панам, щоб вони призначили дату врочистої церемонії, І кінчаючи промовою нового академіка. Бо ж Реновалес майже зі страхом довідався, що повинен виголосити промову… Ще б пак не боятися! Таж він і пера тримати в руці не вміє — звик тільки до пензля. У дитинстві він майже не вчився — і тому навіть у листах до графині де Альберка мав звичай висловлювати свої палкі почуття за допомогою гарненьких малюночків, а не слів!

Старий богемник розвіяв побоювання друга. Він добре знає свій Мадрид. Життя за лаштунками світу, що проявляє себе на шпальтах газет і журналів, не становить для нього ніякої таємниці. Реновалес виголосить промову, і не менш блискучу, ніж будь-котрий з академіків.

Отож якось пополудні Котонер привів до студії такого собі Ісідро Мальтрану, приземкуватого й негарного молодика з величезною головою і зухвалим виразом обличчя, який спершу справив на Реновалеса найнеприємніше враження. Лацкани його досить пристойного пальта були притрушені попелом від цигарки, а комір — лупою з голови. Художник відчув, що від гостя тхне горілчаним перегаром. Спочатку Мальтрана заговорив пишномовно і називав Реновалеса «маестро», але незабаром уже фамільярно звертався до нього на прізвище. Він походжав по студії, як у себе вдома, ніби бував тут щодня, і не звертав найменшої уваги на прегарні статуї та декоративні оздоби.

Він готовий узятися за написання промови. Це його професія. Академічні сесії та замовлення депутатів конгресу — для нього головне джерело прибутку. Зрозуміло, що маестро не обійдеться без його допомоги. Він же тільки художник!..

І славетний Реновалес ствердно кивнув головою — цей нахабний Мальтрана почав йому навіть подобатись. Якби йшлося про те, щоб намалювати для цього торжества картину, він би знав, що робити. Але промова!..

— Гаразд, ви матимете промову, — сказав Мальтрана. — Це для мене неважко: я знаю, що писати. Поговоримо про здорові традиції: полаємо недосвідчену молодь за всякі витівки та невиправдані експерименти, що двадцять років тому, коли ви самі починали, здавалися вам доречними, а тепер — передчасними… Ви ж захочете, гадаю, дати прочухана модернізмові?

Реновалес усміхнувся. Йому сподобалася відвертість, з якою цей молодик говорив про його майбутню промову, і він значуще повів рукою туди-сюди. Звичайно! Але щоб не дуже… Найкраще — це золота середина.

— Зрозуміло, Реновалесе. Полестити старим і не посваритися з молоддю. Ви таки справжній маестро, відразу видно. Будете задоволені зі своєї промови.

Тільки-но Реновалес зібрався заговорити про винагороду, як гість сам, з невимушеністю ділової людини, оголосив ціну. Це коштуватиме дві тисячі реалів; він уже казав Котонерові. Тариф невисокий, він бере за ним лише з людей, яких дуже шанує.

— Треба якось жити, Реновалесе… У мене дитина.

На ці слова голос його споважнів, а негарне цинічне обличчя навіть прибрало благородного виразу, освітившись турботливою батьківською любов’ю..

— У мене дитина, любий маестро, заради якої я нічим не гребую. Як доведеться, то й крастиму. Дитя — єдине, що я маю на цьому світі. Його бідолашна мати померла в лікарні… Я мріяв чогось досягти в житті, але малюк не дає думати про дурниці. Коли доводиться обирати між надією стати знаменитим і певністю заробити на хліб… я заробляю на хліб.

Та розчулився чоловічок лише на мить, і на його обличчі знову з’явився зухвалий вираз гендляра, який пробивається крізь життя, закутий у панцир цинізму, у всьому зневірившись і оцінюючи на готівку кожен свій вчинок. Отже, про ціну домовились: гроші він отримає, як принесе промову.

— Ви, звичайно, захочете опублікувати її, — мовив Мальтрана, перш ніж піти, — і тоді я вичитаю верстку, без додаткової оплати. Це тільки для вас, бо я щирий шанувальник вашого таланту.

Кілька тижнів Реновалес клопотався лише церемонією свого вступу до академії, наче це мало стати найважливішою подією в його житті. Графиня й собі дуже цікавилась приготуваннями. Вона подбає, щоб усе було урочисто й вишукано, як на сесіях Французької Академії, описаних у газетах і романах. Будуть присутні всі її подруги. Великий художник прочитає свою промову під доброзичливими поглядами публіки, під шелестіння віял і зацікавлений шепіт. Він матиме грандіозний успіх, і багато митців, які прагнуть пробитись у вищий світ, показяться від заздрощів.

За кілька днів до урочистої церемонії Котонер приніс другові невеликий пакуночок. То була його промова, видрукувана красивим шрифтом — І вже оплачена. Спонукуваний інстинктом актора, що хоче справити на сцені якнайкраще враження, Реновалес півдня ходив сягнистими кроками по всіх трьох студіях і голосно читав промову; в одній руці він тримав зошита, а другою енергійно вимахував за кожною фразою. А таки знає своє діло цей нахабний хлопчисько Мальтрана! Його витвір вразив уяву простодушного митця, який щось тямив тільки в живопису: один за одним ішли блискучі й дзвінкі, ніби звуки сурми, фрази, щедро начинені іменами — безліччю імен; вихваляння в риторичному тремоло[28]; історичний екскурс — такий повний, такий завершений, ніби від початку світу людство жило тільки думаючи про Реновалесову промову і впорядковуючи свої діяння так, щоб той потім міг об’єднати їх у струнку систему.

Митець аж тремтів од піднесення, повторюючи низку славетних грецьких імен, багато з яких «звучали» просто чудово, хоч він і не знав до пуття, чи то були великі скульптори, чи поети-трагіки. Натрапивши далі на імена Данте й Шекспіра, Реновалес одразу почув себе впевненіше. З цими він знайомий куди ближче; знає, що вони нічого не малювали, але їх конче треба згадати в будь-якій поважній промові. Ну, а коли прочитав рядки, де йшлося про сучасне мистецтво, то відчув під собою твердий ґрунт і посміхнувся майже поблажливо. Той вискочень Мальтрана не дуже-то тямить у цьому ділі — й оцінки його поверхові. Але пише просто чудово, і він, Реновалес, однаково не зміг би висловитися краще…

Художник читав і читав уголос свою промову, аж поки вивчив багато абзаців напам’ять. А ще він хотів навчитися правильно вимовляти важкі імена; за відповідними роз’ясненнями звертався до друзів, яких вважав інтелектуалами.

— Я хочу справити добре враження, — відверто признавався він. — Я, звичайно, тільки художник, але однаково не бажаю виставляти себе на посміх.

У день прийому він поснідав набагато раніше звичайного. Ледь чи й торкнувся їжі; академічна церемонія, якої він досі ніколи не бачив, викликала в нього певний неспокій. До цієї тривоги домішувався ще й клопіт, який він завжди мав, коли кудись вибирався і треба було подбати про свій зовнішній вигляд.

За довгі роки подружнього життя вія звик не турбуватися дрібними повсякденними потребами. Якщо йому доводилось іти кудись у святковому, парадному вигляді, його вдягала дружина або дочка. Хосефіна пильно стежила за порядком у домі і звільняла чоловіка від буденних турбот навіть тоді, коли між ними запала глибока ворожнеча і вони майже перестали розмовляти.

Котонера якраз не було; слуга поніс графині запрошення, які вона попросила в останню мить для кількох своїх подруг. Реновалес вирішив одягтися сам. О другій годині мають з’явитися зять і дочка. Лопес де Coca неодмінно хотів підвезти тестя до академії в автомобілі, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб і на нього впаде промінчик офіційної слави, якою мають ушанувати художника.

Кінець кінцем Реновалес таки зладнав із дрібними труднощами, що доймали його з незвички, і вдягся. Рухи його були незграбні, як у дитини, що вдягається без допомоги матері. Вже у фраці і з пов’язаною краваткою він задоволено подивився на себе в дзеркало й полегшено відітхнув. Нарешті!.. Лишилося начепити ордени та перев’язь. Де ж їх шукати, ці почесні іграшки?.. Після Мілітиного весілля він жодного разу їх не чіпляв; бідолашна небіжчиця тримала всі його відзнаки в себе. Як він їх тепер знайде? Реновалес подумав, що час уже, мабуть, пізній, ось-ось з’являться дочка із зятем, а він досі не готовий, і квапливо став шукати свої нагороди, бігаючи з кімнати в кімнату, засапавшись і лаючись від нетерплячки; шукав навмання, з розгубленістю людини, яка нічого не пам’ятає. Зайшов до кімнати, яка правила дружині за гардеробну. Можливо, його відзнаки лежать десь тут. Рвучко й нервово повідчиняв двері великих шаф, що стояли під усіма стінами… Одяг, одяг і одяг…

До смолистого запаху дерева, який нагадував про величну лісову тишу, додавалися якісь тонкі й таємничі пахощі: пахощі років, мертвої краси, згаслих спогадів — схоже відчуття охоплює людину, коли вона нюхає засушені квіти. Ці пахощі струміли від розвішаної в шафах одежі: від безлічі костюмів та суконь — білих, чорних, рожевих, синіх, темно- і світло-сірих, — від пожовклих мережив, що зберегли ледь чутні пахощі жіночого тіла, до якого колись торкалися. Усе життя небіжчиці було пов’язане з якимись речами в цих шафах. Дбайливо і майже забобонно берегла вона тут усе вбрання, яке будь-коли мала.

Художник дивився на цю одежу і хвилювався, як хвилюється людина, коли перед нею несподівано з’являються давно забуті друзі. Рожева спідниця нагадала йому про щасливу пору життя у Римі; синій костюм пробудив в уяві площу Святого Марка, і Реновалесові здалося, ніби над ним зашелестіли крила голубиної зграї, а десь далеко-далеко загриміли бурхливі ритми валькірій, що мчать у бій. Дешеві темні костюми, які Хосефіна носила в Мадриді, коли їм доводилося жити в злиднях, висіли в глибині однієї з шаф і скидалися на вбрання черниці, що зреклася радощів життя. З високої полиці всміхався йому солом’яний капелюх, прикрашений червоними квітами, пагінцями винограду та пшеничними колосками — веселий, як шепіт літнього лісу. О, він теж добре йому знайомий! Скільки разів дряпали йому чоло ці зубчасті солом’яні криси, коли на заході сонця вони гуляли з Хосефіною околицями Рима, і він нахилявся, обхоплював свою жіночку за стан і шукав її уста, що тремтіли від приємного лоскоту, а тим часом удалині, в блакитному тумані, дзеленчали бубонці овечих отар і грали на сопілках пастухи.

Про щасливе минуле, про давні радощі оповідав художникові цей запах молодості, що довго пробув в ув’язненні і тепер струменів із шаф, як струменить із запорошеної пляшки старе благородне вино. П’янкі пахощі залоскотали Реновалесові в ніздрях, і він аж затремтів. Мав таке відчуття, ніби впав у запашне озеро, і хвилі стрімко накочуються на нього, кидають його в усі боки, мов уламок дерева. Це був запах юності, яка ніби поверталась до нього, ледь чутний фіміам, що пробуджував у серці тугу за колишнім щастям. Це були пахощі шовковистих і м’яких кущиків, які відкрилися під пахвами у чарівної жінки, що заклала руки за голову; пахощі нерозпуклих магнолій кохання, пахощі прегарного білого тіла, що світилося перламутровим сяйвом того незабутнього вечора в Римі, коли він глибоко зітхнув і захоплено мовив:

— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як маха з картини Гойї… Ти моя маха гола!

Стримуючи дихання, як нирець під водою, він поринав у глиб шаф і розпачливо витягував перед собою руки, ніби бажав піднятися звідти, якомога скоріше опинитися на поверхні, ковтнути свіжого повітря. Натикався на якісь картонні коробки, на згортки зі стрічками й мереживами, але ніяк не міг знайти те, що шукав. Його тремтячі руки відгортали старий одяг, і від сколихнутих шлейфів суконь прямо йому в обличчя, мов дим, текли давні пахощі, такі тонкі, що він відчував їх скоріше уявою.

Реновалеса охопило бажання негайно тікати звідси. Однаково його відзнак у шафах немає. Мабуть, вони десь у спальні. І вперше після смерті дружини він наважився повернути у дверях ключ. Запах минулого, здавалося, полетів за ним, окутав його щільною хмарою. Художникові раптом здалося, ніби з нескінченності простяглися довжелезні руки й ніжно обняли його. Він уже не боявся зайти до спальні.

Увійшов і став навпомацки шукати в темряві вікно. Зарипіли дерев’яні віконниці, і до кімнати зненацька хлюпнуло сонце, аж художник замружився і закліпав. А коли очі його звикли до світла, він побачив, що до нього всміхаються блискучі венеціанські меблі — ніжно і наче боязко.

Прегарна спальня митця! Художник не заходив сюди цілий рік і тепер мимоволі замилувався чудовими меблями; на великій шафі, мов три ясні місяці, блищали голубим сяйвом три дзеркала — такі вміють виготовляти лише майстри Мурано; чорне дерево було оздоблене тонкими перламутровими інкрустаціями та коштовними камінцями; у всьому відчувався творчий геній давньої Венеції, що постійно спілкувалася з народами Сходу. Ця обстанова була найкоштовнішим набутком Реновалесової юності; примхою закоханого, який хотів оточити свою подругу королівською пишнотою, примхою, що її потім довелося оплачувати кількома роками напруженої праці.

Ця розкішна спальня супроводжувала їх усюди, вони не розлучалися з нею навіть у ті часи, коли їм доводилось особливо сутужно. У ті нелегкі роки він малював на горищі, а Хосефіна сама куховарила; їм бракувало навіть стільців, їли вони з однієї миски, і Міліта гралася ганчір’яними ляльками; але в побіленій крейдою злиденній кімнатці, неторкані й оточені священною шанобою, стояли ці меблі, що колись належали білявій догаресі — стояли як надія на щасливе майбутнє, як запорука кращих часів. Бідолашна Хосефіна щодня протирала їх і милувалася ними, з простодушною вірою чекаючи, коли все чудодійно зміниться, і вони перевезуть їх до палацу.

Художник окинув спальню досить спокійним поглядом. Він не помітив тут нічого незвичайного, і ніщо його надто не схвилювало. Обачний Котонер заховав крісло, у якому вмерла Хосефіна.

Величне ліжко з монументальними, оздобленими художнім різьбленням і блискучою мозаїкою, бильцями з чорного дерева мало звичайнісінький вигляд: на ньому купою були складені ковдри. Реновалес засміявся із самого себе, з того, що досі боявся переступати поріг спальні і навіть жодного разу не відмикав її. Смерть не залишила тут ніякого сліду. Ніщо не нагадувало про Хосефіну. У кімнаті стояв важкий дух, запах пилюки й вологи, що стоїть у всіх приміщеннях, які довго не провітрюються.

Час минав, і треба було шукати ордени. Реновалес, уже звикнувши до помешкання, відчинив шафу, сподіваючись знайти їх там.

Зарипіли, відчиняючись, дерев’яні дверці, і відразу ж потекли пахощі, схожі на ті, які розливалися в сусідній кімнаті. Тільки тут вони були ще тонші, ще невловніші і якісь далекі-далекі.

Реновалес подумав, що чуття обманюють його. Але ж ні; із глибини шафи таки плинув ніби прозорий невидимий дим, окутував його і, здавалося, ніжно голубив. Тут не було одягу, і художник відразу помітив на поличці футляри, які так довго шукав. Але навіть не простягнув руку, щоб їх узяти — стояв і не ворушився; він дивився на тисячі дрібничок, які належали Хосефіні, і, здавалося, забув про все на світі.

Дружина знову постала перед ним, як жива, ще відчутніша, ніж у гардеробній, серед свого старого одягу. Її рукавички ніби берегли тепло та обриси пальців, які колись пестливо куйовдили густу чуприну митця. Її комірці нагадали йому про ніжну, наче виточену із слонової кості шию: на ній були ледь помітні ямочки, які він любив лоскотати губами.

З болісною цікавістю він торкався то тієї речі, то іншої. Ось старе, акуратно згорнуте віяло — але як воно схвилювало його! На протертих складках видніли потьмянілі фарби — голова, яку він намалював на прохання сеньйорити де Торреальта, ще коли вони були тільки друзями. В одній коробці мерехтіли таємничим блиском дві величезні перлини в оправі, оздобленій діамантами: міланська коштовність, перший по-справжньому цінний подарунок, який він купив Хосефіні на площі перед собором святого Марка. Він тоді саме отримав поштовий переказ від свого римського повіреного і зразу ж витратив усі гроші на цю коштовну дрібничку, яку його дружина прийняла, радісно почервонівши й подивившись на нього глибоко вдячним поглядом.

Пальці схвильованого художника нишпорили серед усяких коробочок, стрічок, хустинок та рукавичок, і раз у раз перед його очима поставав якийсь спогад, так чи інак пов’язаний з ними. Бідолашна небіжчиця жила для нього, тільки для нього, ніби її власне життя було нічого не варте, ніби воно набирало значущості лише в поєднанні з його життям. Серед стрічок та картонних коробочок, наче святі реліквії, зберігалися фотографії, зроблені в місцях, де минала його юність: руїни античного Риму, гори цієї стародавньої священної країни, канали Венеції — пам’ятки з минулого, що були для неї, безперечно, дуже дорогі, бо нагадували їй про чоловіка. А між фотографіями він побачив сплющені крихкі пелюстки: там були і пишні троянди, і скромні польові квіти, цілий гербарій невідомих Реновалесові і ніби позбавлених змісту спогадів, але він відчував, що за кожною пелюсткою ховається щось дуже важливе, що вони нагадували Хосефіні про якісь щасливі хвилини з їхнього життя, хвилини, що давно стерлися з його пам’яті.

Портрети художника — і зовсім юного, і вже у зрілому віці — лежали скрізь: пообмотувані стрічками, поховані під стосами тонких хусточок. Потім митець натрапив на кілька пачок старих листів — чорнило від давності поруділо, а почерк викликав у Реновалеса якусь бентежну тривогу. Щось у ньому було знайоме, невиразно пов’язане з минулим, як обличчя людини, чиє ім’я ніяк не спадав на пам’ять. Ото йолоп!.. Та це ж його власний почерк, кривий і кострубатий почерк хлопця, що вправно орудував лише пензлем. На цих пожовклих згорнутих аркушах зберігався цілий життєпис, вони були свідками його інтелектуальних зусиль висловлюватись «красиво», як ті, хто пише романи. Не бракувало жодного з його листів: були тут і написані відразу по тому, як вони з Хосефіною заручилися і звіряли паперу те, чого ще не зважувались вимовити уста; і листи з італійськими марками, що рясніли пишномовними запевняннями в коханні — тоненькі аркушики, які він надсилав їй, коли в товаристві друзів-митців вирушав на кілька днів до Неаполя або оглянути якесь мертве місто в папських володіннях; і листи з Парижа, що надходили до старовинного венеційського палацу, в яких він з тривогою розпитував про здоров’я малої Міліти.

Отож його листи були тут усі до одного. Сповнені кохання, перев’язані стрічечками, вони зберігалися, мов святі реліквії, мов чиєсь муміфіковане життя — просякнуто бальзамом і сповите бинтами. Хосефінині листи мали іншу долю. Її кохання, звірене паперу, давно розвіялось, перетворилося на ніщо; якісь листи позалишалися в кишенях його старих костюмів, інші згоріли в полум’ї готельних камінів, ще інші, можливо, потрапили в чужі руки, і чужі люди жорстоко сміялися з наївних і ніжних слів. Реновалес зберігав лише кілька листів, та й ті від іншої жінки і, подумавши про це, художник відчув пекучі докори сумління, глибоке каяття людини, яка усвідомлює, що вчинила дуже погано.

Він розгортав пожовклі аркуші і прочитував по кілька рядків із кожного: читав із подивом і простодушним захопленням, ніби ті листи писав не він, а хтось інший. Скільки в них пристрасті! Аж не віриться, що він міг так висловлюватись, так кохати свою Хосефіну!.. Просто неймовірно, що така палка ніжність згасла і в останні роки вони геть збайдужіли одне до одного. Реновалес уже не згадував, які прикрощі отруювали їхнє подружнє життя і знову бачив свою дружину юною і привабливою: вона лагідно всміхалась і дивилася на нього закоханими очима.

Він читав і читав, листа за листом, і ніяк не міг відірватись від них. Захоплювався сам собою, дивувався, що серед буяння плотської жаги прожив молодість так цнотливо; атож, він кохав тільки свою дружину, його почуття до неї завжди було невинним і чистим. І Реновалес відчував тепер гостру втіху, пронизану легким сумом, немов старий дід, що дивиться на свій давній портрет і спогадує весну свого життя. Он яким він, виявляється, був! І здалося йому, що з глибини його душі озвався докірливий голос: «Авжеж, колись ти був добрим і чесним».

Він так поринув у читання, що геть забув про час. Раптом у ближньому коридорі затупотіли кроки, зашаруділа сукня й озвався доччин голос, а на вулиці пролунав автомобільний гудок: то квапив Реновалеса його зять. Художник злякано здригнувся — він не хотів, щоб дочка спіймала його на гарячому; поквапно витяг із футлярів ордени та стрічки і зачинив шафу.

Академічна церемонія скінчилася для Реновалеса майже провалом. Графині він видався дуже показним — блідий від хвилювання, на грудях — сузір’я коштовних світил, біла маніжка перетнута кількома кольоровими смугами. Серед загальної цікавості він підвівся і, тримаючи в руці зошит, став читати свою промову. Але незабаром у залі знявся гомін, що зрештою майже заглушив його голос. Читав він глухо, з поквапністю школяра, який прагне якомога скоріше відбубоніти урок, не замислюючись, що говорить. Здавалося, він бурмоче монотонну й нудну молитву. Наче й не було довгих тренувань у студії, коли він так домагався виразності звучання і ретельно відпрацьовував ефектні театральні жести! Мабуть, його думки витали десь-інде, далеко, дуже далеко від цієї урочистої церемонії, а його очі не бачили нічого, крім літер. Елегантна публіка розійшлася, задоволена з того, що була зібралася зайвий раз. З промови нового академіка сміялося багато уст за газовими віялами — дами раділи, що хоч так можуть дошкулити своїй любій подрузі графині де Альберка.

— Просто жах, голубонько! Як же нудно він бубонів!

II

Прокинувшись наступного ранку, маестро Реновалес відчув владне бажання подихати свіжим повітрям, опинитися на світлі, на просторі, і вийшов з дому прогулятися. Не спиняючись, пройшов проспектом Кастельяна аж до безлісих пагорбів, які починалися за виставочним палацом.

Учора ввечері він обідав у домі де Альберка, де на честь його вступу до академії влаштували невеличкий бенкет. На ньому були майже всі поважні сеньйори, постійні гості графині. Господиня дому сяяла радістю, наче святкували її власний тріумф. Граф виявляв до славетного маестро знаки глибокої шани, бо ж той щойно зробив найбільший крок до вершин мистецької слави. Відчуваючи глибоку повагу до всіх відзнак, граф замилувано видився на медаль академіка, мабуть, єдину, якої він ніколи не зміг би приєднати до своєї колекції нагород.

Спав Реновалес уночі дуже погано. Шампанське, випите на банкеті в графині, не розвеселило його, — навпаки, він став ще сумніший. Повернувся додому з якимось страхом, наче там на нього чекало щось незвичайне, щось таке, чого він не міг збагнути своїм стривоженим розумом. Скинув святковий костюм, у якому промучився кілька годин, і ліг у постіль, дивуючись, звідки могло взятися те невиразне почуття страху, що турбувало його по дорозі додому. Нічого надзвичайного в себе він не побачив, кімната мала такий самий вигляд, як і вчора або позавчора. Стомлений після академічної церемонії, отупілий і розм’яклий від з’їденого та випитого на банкеті, художник спав міцно і за всю ніч не прокинувся жодного разу; але сон його був важкий, тривав цілу вічність і часто уривався кошмарами.

Уже пізно вранці його розбудили кроки слуги, який прибирав у сусідній кімнаті. Побачивши розкидану й зім’яту постіль, відчувши краплі холодного поту на чолі і слабість у всьому тілі, він зрозумів, що спав погано і цілу ніч перевертався з боку на бік.

Голова його була важка, і він ніяк не міг пригадати, що ж йому примарилося. Знав тільки, що сон був сумний, і, може, навіть уві сні він плакав. Пам’ятав, що з темряви, яка клубочилася на межі підсвідомого, знов і знов виринало чиєсь бліде обличчя. То була не Хосефіна; обличчя ніби її, але воно світилося якимось неземним виразом.

Та поки Реновалес умивався, вбирався, поки слуга допомагав йому одягти пальто, в голові йому помалу прояснилося, і, доклавши чималих зусиль, він таки зібрав нічні спогади докупи і вирішив, що то могла бути й вона… Атож, мабуть, таки вона. Тепер йому ясно згадалося, що й уві сні він відчував пахощі, ті самі, які огортали його з учорашнього дня, які полетіли за ним в академію і збивали його, коли він читав промову, а потім потекли за ним на банкет і густим серпанком зависли між ним та Кончею, отож хоч він і дивився на неї, але не бачив її.

Вранішнє повітря освіжило голову художника, а неозорий краєвид, що відкривався з пагорбів за Виставкою, миттю стер із його пам’яті нічні видіння.

Над невеличким плато поблизу іподрому завивав вітер, який зривався з гірських верхів’їв. Реновалес ішов проти вітру, і йому вчувався шум далекого моря. На обрії, над дахами червоних будиночків та верхівками голих, як віники, зимових тополь, чітко виділялося на синьому небі блискуче пасмо Гвадаррамських гір; над засніженими гребенями здіймалися високі вершини, схожі здалеку на велетенські кристали солі. З протилежного боку, в глибокій улоговині, темніло шатро Мадрида; поміж чорними Дахами та шпичастими вежами мерехтів серпанок, у якому далекі будівлі здавалися синіми, як гори на обрії.

Вкрите миршавою рідкою рослинністю, помережане рівчаками з твердими закам’янілими стінками, плато де-не-де яскраво виблискувало під сонцем. Уламки кахлів, битий посуд, консервні бляшанки мерехтіли й мінилися, мов дорогоцінне каміння, розсипане поміж чорними круглими намистинками, які всіювали землю там, де пройшли отари овець.

Реновалес стояв тепер за виставочним палацом і якийсь час дивився на нього. Жовті стіни з червоним цегляним орнаментом угорі ледь виднілися з-поза пагорбів, плаский цинковий дах блищав, мов поверхня спокійного озера, а посередині здіймала в небо своє чорне черево величезна опукла баня, схожа на готовий злетіти аеростат. Від одного крила палацу долинала музика сурм, ритмічна мелодія, яка звучить під цокіт кінських копит, коли скачуть строєм кавалеристи, здіймаючи хмари куряви. Перед якимись дверима палацу поблискували на сопці шаблі та лаковані трикутні капелюхи.

Художник усміхнувся. Збудовано той палац для митців, а оселилися в ньому жандарми. Мистецтво входило туди лише раз у два роки, витісняючи на якийсь час охоронців порядку та їхніх коней. Статуї виставлялися в залах, де пахло ячменем і солдатськими черевиками. Але це тривало недовго; незабаром маневри європейської культури закінчувалися, непроханого гостя виганяли, й у виставочному палаці залишалося тільки справжнє, тільки національне: охоронці даної богом влади зі своїми росінантами*, які щодня з’являлися на вулицях Мадрида, охороняючи священний спокій цієї клоаки.

Маестро перевів погляд на чорний купол, і в його уяві постали дні, коли в палаці відбувалася виставка. Він побачив стовписько патлатих і галасливих молодиків — і смирних та підлесливих, і роздратованих та непримиренних, — що з’їжджаються сюди з усіх міст Іспанії, прихопивши свої картини і плекаючи найсміливіші честолюбні мрії. Митець усміхнувся, подумавши, скільки прикрощів довелося йому витерпіти під цим дахом, як важко іноді було вирватися з оточення бунтівливого плебсу від мистецтва, що не давав йому проходу, вихваляючи його не так за картини, як за становище впливового члена журі. В очах цієї молоді, що дивилася на Реновалеса зі страхом і надією, він був тим, хто розподіляє призи. Того дня, коли виносилося рішення, звістка про появу Реновалеса викликала незвичайне пожвавлення, назустріч йому вибігали цілими юрмами, штовхалися в галереях, вітаючи його з підкресленою шанобливістю. На очах у багатьох аж сльози виступали — так кортіло їм сподобатись великому маестро. Декотрі йшли попереду нього, і, вдаючи, ніби його не бачать, гучно викрикували: «Реновалес? Та це ж найславетніший художник усіх часів! Після Веласкеса…» А надвечір, коли в ротонді вивішували на колонах два аркуші зі списками премійованих, маестро обачно зникав, знаючи, чим усе це закінчиться. У душі кожного митця є щось дитяче, і тому молоді «генії» не могли спокійно пережити краху своїх сподівань. Тепер уже ніхто не прикидався, кожен виявляв, який він є насправді. Одні ховалися десь за статуями, розгублені, пригнічені, — і плакали, розтираючи, кулаком сльози. Думали, що доведеться повертатися в свою глушину, що марно стільки витерпіли і вистраждали задля надії, яка так і не справдилася. Інші, з червоними вухами та побілілими губами, кокошилися, мов півні, і гнівним поглядом дивилися на двері виставочного палацу, наче сподівалися побачити крізь них такий собі претензійний особняк біля Ретіро із грецьким фасадом та золотими літерами вгорі. «Шахрай!.. Яка ганьба, що долю талановитої молоді вручили цьому нездарі, цьому блазневі, який давно себе вичерпав!» Гай-гай! Звідси починалися всі неприємності, всі прикрощі, які траплялися у творчому житті маестро. Щоразу, коли він дізнавався про якусь несправедливу образу, брутальний випад або жорстоку і несправедливу статтю на шпальтах тієї чи іншої дрібної газетки, яка шпетила його на всі заставки, він згадував про ротонду Виставки, про обурений рев мальовничої юрми молодиків перед двома аркушами, де був написаний їхній вирок. З подивом і співчуттям думав Реновалес про сліпоту отих юнаків, які зневірювалися у житті через одну невдачу і ладні були пожертвувати радощами, безтурботністю, віддати здоров’я за сумнівну славу своєї картини, славу ще недовговічнішу, ніж нетривке полотно. Кожна медаль була для них сходинкою нагору, а призи — чимось на зразок військових погонів… І сам він був колись молодим! І теж змарнував кращі роки життя в цих битвах інфузорій, які запекло воюють у краплі води, гадаючи, що підкоряють собі неозорий світ!.. Яке відношення до вічної краси має честолюбство молодиків, котрі мріють здобути собі офіцерську нашивку і претендують бути суддями його творчості!

Маестро повернувся додому. Прогулянка допомогла йому забути про нічні марення. Розслаблене і мляве тіло, здавалося, ожило й відчуло могутній приплив енергії. У ногах приємно лоскотало, кров пульсувала в скронях, і по всьому тілу розливалася хвиля тепла. Він тішився, що почуває себе так бадьоро й весело, що організм його Працює безвідмовно і гармонійно.

Ідучи своїм садом, Реновалес стиха наспівував. Усміхнувся воротарці, коли вона відчинила йому хвіртку, і негарному жвавому песику, що підбіг із радісним скавулінням і лизнув йому ногу. Прочинив скляні двері і з гамірного зовнішнього світу потрапив у звичну глибоку тишу. Ноги грузли в м’яких килимах: не чутно було нічого, крім таємничого шарудіння картин, які вкривали стіни від підлоги до стелі, похрускування невидимої шашелі в рамах та ледь чутного шелестіння протягів. Тут, на нижньому поверсі, висіли всі етюди, що їх будь-коли намалював художник, малюнки, виконані під напливом скороминущого натхнення, — завершені й незавершені, — а також картини та ескізи декотрих його друзів — відомих художників або улюблених учнів. Міліта, коли була дівчинкою, любила гратися серед цих декорацій, що тяглись далеко в глиб темних коридорів.

Почепивши капелюх на вішалку й поставивши ціпок, маестро раптом прикипів очима до акварелі, що висіла неподалік і чомусь ніби вирізнялася серед інших картин. Він неабияк здивувався, чого це раптом звернув на неї увагу, адже досі завжди проминав її, не помічаючи. Малюнок був непоганий, але зроблений недосить упевнено, явно недосвідченою рукою. Хто ж його автор? Напевне, Сольдевілья. Але, підступивши зовсім близько і роздивившись акварель, митець посміхнувся… Та це ж його власний малюнок! Чимало відтоді збігло води!.. Він спробував пригадати, коли й де намалював цю річ. Щоб допомогти своїй пам’яті, невідривно дивився на зображену на акварелі чарівну жіночу голівку з очима, побитими мрійним серпанком. Хто ж це був йому за натуру?

Зненацька на обличчя художникові набігла тінь. Він відчув збентеження й сором. Ото йолоп! Та це його Дружина в юності, Хосефіна, якою він так часто милувався і яку з радістю малював!

Він склав провину за свою неуважність на Міліту і вирішив, що накаже прибрати звідси цей етюд. Портретові його дружини не місце в передпокої, біля вішалки.

Після сніданку він сказав служникові, щоб той зняв акварель і повісив її в одному з салонів. Той поглянув на нього з подивом.

— Таж портретів сеньйори у домі безліч!.. Ви стільки разів її малювали!

Реновалес роздратовано перебив слугу. Стільки разів! Якби ж то він знав, скільки разів малював її… Охоплений несподіваною цікавістю, художник не зразу пішов у студію, а заглянув спершу до вітальні, де колись Хосефіна приймала гостей. Він знав, що там висить на найпочеснішому місці великий портрет дружини, який він намалював у Римі: гарненька жіночка в мереживній мантильї, у чорній спідниці з потрійним воланом, а в руці — черепахове віяло. Справжнісінький Гойя. Якусь мить він дивився на привабливе личко, затінене чорним мереживом: бліде аристократичне чоло, темні, пойняті східною млостю очі. Якою гарною була тоді Хосефіна!

Щоб краще роздивитися на портрет, художник підняв штору. Світло розлилося по темно-червоних стінах, заблищало на рамах інших, менших картин.

І тоді художник з подивом побачив, що гойєподібний портрет тут не один — були й інші. Обличчя дружини виринало з усіх куточків вітальні, дивилося на нього з кожної стіни. Воно проступало на маленьких етюдах, де були зображені простолюдинки або вельможні дами XVIII сторіччя; на акварельних портретах мавританок; у гречанок із застиглими суворими обличчями, ніби перенесених із картин на архаїчні сюжети Альма-Тадеми*. Усе, що висіло у вітальні, усе, що він намалював, було Хосефіною, мало її обличчя або відтворювало її риси в нечітких лініях спогадів.

Він перейшов до салону навпроти, і звідти теж випливло йому назустріч обличчя дружини поміж обличчями багатьох його друзів.

Але коли ж він усе це створив? Не міг згадати і дивом дивувався, що так багато намалював цілком несвідомо. Здавалося, все життя він тільки те й робив, що писав Хосефіну.

Художник пройшов усіма коридорами, побував у кожній залі, у кожній кімнаті, де висіли картини, і скрізь бачив дружину, в найрізноманітніших образах: і похмуру, й усміхнену, і вродливу, і з сумним хворобливим обличчям. Бачив її на ескізах, на простих рисунках вуглиною, помічав начерки її голови в куточках незавершених полотен; і з кожного малюнка вона дивилася на нього пильним і невідривним поглядом, позначеним то сумною ніжністю, то виразом гіркого докору. Де ж були його очі? Він жив посеред усього цього й нічого не помічав; щодня минав Хосефіну і не звертав на неї уваги. Тепер дружина ніби воскресла; тепер вона сідатиме з ним за стіл, лягатиме в ліжко, ходитиме по дому, і він завжди відчуватиме на собі погляд очей, які колись проникали йому в саму душу.

Небіжчиця не померла; воскрешена його рукою, вона дивилась на нього з усіх боків. Хоч куди він ступав, куди повертався — всюди бачив її обличчя; вона вітала його мало не в кожних дверях, кликала з глибини кімнат.

У трьох студіях чекала на нього ще більша несподіванка. Тут було все, що він малював під напливом натхнення, тільки для себе, а не для продажу, і все це нагадувало про небіжчицю. Картини, які мали вражати уяву гостей, були нижче, на рівні людського зросту; стояли на мольбертах або висіли на стінах поміж розкішними меблями; а вище до самої стелі тяглися ряди давніх етюдів, полотен без рам, давніх і забутих картин; і з першого ж погляду Реновалес побачив, як з цієї мішанини живопису виринає те саме загадкове обличчя.

Звикши до всього, що його оточувало, він жив досі, не підводячи вгору очей, неуважно ковзаючи по стінах поглядом і нічого не бачачи, не вглядаючись в отих зовні несхожих жінок, що дивилися на нього з однаковим виразом. Не раз приходила сюди ввечері і графиня, приваблена інтимною атмосферою студії. Але навіть перська ширма, яка висіла на списах перед глибоким диваном, не могла сховати коханців від сумних і пильних очей, що, здавалося, множились на стінах під стелею!..

Щоб заглушити в собі голос сумління, він заходився рахувати картини, з яких дивилося привабливе личко дружини. Їх було дуже багато: в них відбилося ціле життя художника. Переводячи погляд на нову картину, він щоразу намагався згадати, де й коли намалював її. У ту пору, коли він ще палко кохав дружину, то постійно відчував потребу й бажання зображувати на полотні те, чим милувався з глибокою ніжністю і любов’ю. Згодом він прагнув полестити їй, огорнути її пестливою оманою, переконати, що вона — єдиний предмет його мистецького поклоніння, і малював її лише туманно схожою на себе, окутував її риси, вже позначені руйнівною печаттю хвороби, легким серпанком ідеальності. Жити — для нього означало малювати, і, як більшість художників, він брав за натуру тих, хто завжди був поряд із ним. Дочка забрала у свій новий дім цілу купу живопису: усі картини, ескізи, малюнки та акварелі, що зображували її й у тому віці як вона ще гралася з котом, сповиваючи його в ганчір’я, мов у пелюшки, і вже гордовитою дівчиною, за якою упадали Сольдевілья та її нинішній чоловік.

Мати ж залишилася вдома, і ось тепер, після смерті, її багатоликий образ несподівано огорнув митця, мов густий туман. Усі навіть незначні події життя ставали для Реновалеса сюжетами картин та малюнків. Він згадував, як щоразу радів, коли бачив дружину в новому вбранні. Колір змінював її, і вона ставала для нього зовсім іншою жінкою; коли він схвильовано казав їй про це, дружина сприймала його слова як вияв захвату, а насправді то була тільки радість бачити перед собою нову натуру.

Усе Хосефінине життя було відтворене чоловіковим пензлем. На одному полотні вона йшла лукою, у білій сукні, замріяна і неуважна, як Офелія*; на іншому — стояла в крислатому капелюшку з перами і вся в коштовностях — схожа на багату і самовдоволену міщаночку. Чорна ширма правила за тло її декольтованого бюсту з ледь помітними рисками ключиць над мереживною крайкою і гордо випнутими персами, маленькими й округлими, мов яблука кохання. Ще на іншому полотні вона була в блузці з короткими рукавами, в довгому, до землі, білому фартусі, насуплене чоло прорізала тоненька зморшка стурбованості та втоми, і весь вигляд цієї жінки свідчив про те, що їй нема коли дбати про свою зовнішність. Намальований у часи, коли їм жилося скрутно, цей портрет був образом дбайливої господині, мужньої подруги, яка, не маючи служниці, усе робила сама, своїми делікатними руками, прагнучи, щоб митцеві нічого не бракувало на їхньому сумному горищі, щоб його не обсідали дрібні прикрощі, поки він докладає відчайдушних зусиль, намагаючись пробити собі дорогу.

Цей портрет зворушив Реновалеса і глибоко засмутив. Такий сум людина відчуває, коли серед розкошів і достатку раптом згадує, як тяжко їй колись жилося. Вдячність до вірної подруги знов розбудила в ньому докори сумління.

«О Хосефіно! Бідолашна моя Хосефіно!»

Коли прийшов Котонер, він побачив, що маестро лежить долілиць на дивані, обхопивши голову руками, ніби спить. Старий художник спробував розворушити друга, заговоривши про вчорашню церемонію. Великий успіх. Усі газети пишуть про нього та про його промову, визнають за ним справжній літературний хист і твердять, що в письменстві він міг би досягти не меншого, ніж у живопису. Читав він про це чи ні?..

Реновалес у відповідь лише знуджено махнув рукою. Виходячи вранці на прогулянку, він переглянув газети на столі, де лежала пошта. Побачив свій портрет між вузенькими шпальтами промови, але читати вихваляння не став — відклав на потім. Усе це мало його цікавить. Він думає про інше… сумно йому.

І на стривожені розпитування Котонера, який подумав, що товариш захворів, тихо проказав:

— Зі мною все гаразд. Це просто меланхолія, нудьга від неробства. Хочу працювати, а сили чогось нема.

Несподівано він замовк і показав рукою на портрети Хосефіни, ніби то були його нові, щойно намальовані картини.

Котонер здивувався… Таж вони тут висять хтозна-від-коли. Він що, вперше їх бачить?

Маестро поділився з другом своїм недавнім відкриттям. Він жив серед оцих портретів і зовсім не помічав їх: тільки дві години тому роздивився, що вони тут.

— Ти трохи «схиблений», Маріано. Живеш, нічого Навколо себе не бачачи. Навіть не знаєш, що Сольдевілья одружився з дуже багатою дівчиною. Бідолашний хлопець хтозна-як засмутився, що вчитель не прийшов до нього на весілля.

Реновалес знизав плечима. Що йому до всього цього? Запала довга мовчанка, маестро був замислений і сумний. Раптом він поривчасто підвів голову.

— Що ти скажеш про ці портрети, Пепе? — стривожено запитав він. — Це вона? Я не помилявся, коли малював її? Може, я бачив її не такою, якою вона була в житті?..

Котонер засміявся. А таки справді маестро «схиблений». Отаке запитувати! Таж ці портрети — просто чудо, як і все інше, що він малює. Але Реновалес, охоплений сумнівом, правив своєї. Він же не про те питає — про схожість! Хоче знати, чи така була Хосефіна в житті, як на цих малюнках!

— Точнісінько така, — відповів богемник. — Таж твої портрети, чоловіче, тим і вражають, що люди на них, як живі.

Котонер говорив упевнено, хоча в душі його ворушився сумнів. Атож, це Хосефіна, але якась не зовсім звичайна, ідеалізована. Риси обличчя її, та вони мовби світяться внутрішнім сяйвом, від чого здаються гарнішими. Цю ваду Хосефіниних портретів Котонер зауважив давно, але мовчав.

— А якою Хосефіна тобі здавалась? — провадив маестро. — Гарна вона була? Подобалася тобі як жінка? Скажи мені, Пепе, відверто… по щирості. Дивина, та й годі — але я не можу згадати, якою вона була.

Котонер розгубився від цих розпитувань і відповідав трохи збентежено. Що це на нього раптом найшло? Хосефіна була просто чудова. Не жінка — ангел, він завжди згадуватиме її з глибокою вдячністю. Він плакав за нею, як за рідною матір’ю, хоча вона майже годилася йому в дочки. Адже небіжчиця так любила бідолашного богемника, так щиро піклувалася про нього.

— Таж я не про це, — урвав його маестро. — Я питаю, якою Хосефіна тобі здавалася? Вона справді була вродлива?

— Так, чоловіче, — рішуче відповів Котонер. — Вона була вродлива… вірніше, симпатична. Тільки перед смертю її трошки спотворило… Клятуща хвороба. А взагалі, вона була ангел.

Заспокоєний цими словами, маестро довго дивився на свої витвори.

— Атож, вона була гарна, — мовив він, розтягуючи слова і не відводячи погляду від портретів. — Тепер я бачу це й розумію. Яка дивина, Пепе; здається мені, я сьогодні зустрів Хосефіну, повернувшись із далекої подорожі. Я забув про неї і вже не пам’ятав як слід її обличчя.

Знову запала довга мовчанка, а тоді маестро спитав у друга з тривогою в голосі:

— А як вона ставилася до мене?.. Чи справді мене кохала? Ти гадаєш, це від кохання вона іноді поводилася… так дивно?

На це запитання Котонер відповів одразу, не вагаючись.

— Чи кохала вона тебе!.. Таж вона тобою марила, хлопче! Жодного чоловіка так не кохали, як кохала тебе Хосефіна! Усе що було між вами — то тільки ревнощі, від надміру почуттів. Я знаю це краще, аніж будь-хто; таким друзям, як я, що вільно заходять у дім, мов домашні собаки, жінки мають звичай довірятись у всьому, розповідають їм таке, чого ніколи не сказали б чоловікові… Повір мені, Маріано, ніхто ніколи так тебе не кохатиме. Роздратування та примхи — то були хмаринки, які швидко розвіюються. Я певен, ти вже й не пам’ятаєш про них. А любила вона тебе завжди, це почуття ніколи в ній не згасало. Можеш мені вірити, я це кажу напевне; сам знаєш, таємниць від мене Хосефіна не мала, і я був єдиною людиною, кого вона могла терпіти в свої останні дні.

Ці слова явно втішили Реновалеса, і він аж наче повеселішав.

Надвечір вони вийшли вдвох прогулятися і неквапом рушили до центру Мадрида. Реновалес говорив про свою юність, про їхнє життя в Римі. Сміявся, нагадавши Котонерові про його славнозвісний асортимент пап; у пам’яті художника зринали веселі витівки в студіях, гамірні банкети, а згодом — товариські вечірки в маленькій затишній їдальні їхньої квартири на Віа Маргутта, коли він повернувся до Рима одружений; згадував, як приходив богемник та інші друзі художники на чашку чаю до молодого подружжя; як галасливо сперечалися вони про живопис, викликаючи невдоволення сусідів, як боязко всміхалася до всіх його Хосефіна, ще не звикнувши до ролі господині дому, не звикнувши бачити себе без матері й у чоловічому товаристві.

Ці галасливі молодики, патлаті й грізні, мов розбійники, наївні і прискіпливі, як діти, здавалися їй напрочуд цікавими й милими.

— Чудові то були часи, Пепе!.. Надто пізно ми розуміємо, яке це щастя — молодість!

Гуляючи без якоїсь певної мети, вони так захопилися розмовою та спогадами, що й незчулись, як опинилися на площі Пуерта дель Соль. Уже смеркало, засвітились електричні ліхтарі, і перед вітринами крамниць замерехтіли на тротуарі жовті відблиски.

Котонер подивився на годинник на будинку міністерства.

Чи маестро сьогодні піде до графині де Альберка?

Реновалес ніби прокинувся. Атож, треба йти. На нього там чекають… Але так і не пішов. Друг подивився на нього майже обурено, наче не міг збагнути своїм розумом дармоїда, як це можна відмовитись від запрошення на обід.

Художник відчував, що сьогодні неспроможний пробути цілий вечір із Кончею та її чоловіком. Подумав про графиню майже з відразою; вона таки коли-небудь урве його терпець своїми зухвалими пестощами, з якими постійно до нього чіпляється, і рано чи пізно в нападі відвертості він про все розповість графові. Ганебно й непорядно жити отак «утрьох», а для цієї вельможної дами, здається, нема більшої втіхи.

— Вона мені обридла, — мовив Реновалес, відповідаючи на здивований погляд друга. — Несила її терпіти; липне до мене, як смола, ні на мить не дає спокою.

Ніколи досі він не розмовляв із Котонером про свої любовні взаємини з графинею де Альберка. Але другові цього й не треба було, він усе розумів і без слів.

— Зате вона красуня, Маріано, — сказав він. — Диво, а не жінка. Ти знаєш, я від неї просто в захваті. Для Твоєї грецької картини хіба знайдеш кращу натуру?

Маестро подивився на нього співчутливо — як можна верзти таку нісенітницю! Він відчув гостре бажання висміяти графиню, принизити її і в такий спосіб виправдати свою байдужість до неї.

— Гарний фасад, більше нічого… обличчя й тіло…

І, нахилившись до друга, тихо прошепотів, ніби відкриваючи страшну таємницю:

— Знаєш, які в неї гострі коліна… А вдає з себе казна-що.

Котонер роззявив рота й зареготав сміхом сатира, аж вуха затремтіли. Так може сміятися лише старий парубок, якому стали відомі приховані вади недосяжної для нього красуні.

Маестро не відпустив товариша. Йому хотілося побути сьогодні з ним; дивився на нього з ніжною приязню, бо знаходив у ньому щось від небіжчиці. Ніхто краще не знав Хосефіни, як оцей їхній друг. У тяжкі хвилини вона звіряла йому душу, а коли нерви доводили її до божевілля, слова цього розважливого чоловіка знімали напругу, і вона виливалася потоками сліз. З ким же й поговорити про неї, як не з ним?..

— Ходімо пообідаємо разом, Пепе. Підемо до італійців, влаштуємо собі римський банкет: замовимо равіолі[29], пікатту[30] — все, що захочеш, і пляшчину або дві к’янті, скільки зможемо випити. А потім хильнемо шипучого asti, воно краще за шампанське. Згода, друзяко?

Вони взялися за руки і пішли з високо піднятими головами, усміхаючись, ніби двоє юних художників-початківців, що зуміли продати картину і прагнуть відсвяткувати цю велику подію добрим обідом, забувши на короткий час про свою вбогість.

Реновалес поринув у спогади і говорив, не змовкаючи. Чи пам’ятає Котонер оту тратторію в одному з провулків Рима, трохи далі за статую Паскіно, але не доходячи до Governo Vecchio[31]. Ту корчму держав колишній кухар одного кардинала, і в ній було тихо, немов у церкві. На вішалках там завжди чорніли капелюхи священнослужителів. Веселий художник трохи обурював своєю легковажністю Поважних і статечних відвідувачів тратторії: священиків — службовців папських установ або тих, які приїздили до Рима клопотатися про підвищення; крутіїв-адвокатів у засмальцьованих сюртуках, що приходили сюди з папками паперів із Палацу правосуддя, який стояв поряд.

— А які там були макарони! Ти пам’ятаєш, Пепе? Як смакували вони Хосефіні!

Друзі приходили до тієї корчми увечері, веселою компанією. Маріано й Хосефіна, яка тримала чоловіка під руку, а з ними палкі шанувальники таланту молодого художника, чия слава зароджувалася вже тоді. Хосефіна страшенно любила розгадувати кулінарні таємниці й усякі традиційні секрети святкового столу князів церкви, які приходили на цю вулицю посидіти в затишній тратторії під аркадами. На білій скатертині бурштиновою плямою мерехтіло вино з Орвієто у пузатій пляшці з тоненькою шийкою. То була золотава й густа, по-церковному солодка рідина; улюблений трунок старезних пап, що обпікав, мов полум’я, і не раз ударяв у голови, покриті тіарою.

Якщо ніч була місячна, то, вийшовши з тієї тратторії, вони прямували до Колізею* помилуватися громаддям залитих голубим сяйвом руїн. Тремтячи від страху, Хосефіна спускалася в чорні тунелі, навпомацки пробиралась між обваленим камінням, поки не опинялася на уступах амфітеатру перед мовчазною ареною, що, здавалося, була гробницею усього римського народу. Хосефіна бачила в уяві, як стрибають по цій арені грізні хижаки, люто озираючись навсібіч. Зненацька лунав моторошний рик, і з темного воміторію вискакувало чорне страховисько. Хосефіна злякано зойкала і хапалась за чоловіка, а всі інші сміялися. То був Сімпсон, північно-американський художник, що згинав удвоє свій довжелезний тулуб і бігав навкарачки, з лютим ревом стрибаючи на товаришів.

— Ти пам’ятаєш, Пепе? — за кожною фразою перепитував Реновалес. — Які то були часи! Як нам було весело! Якою чудовою подругою була сердешна, поки її не вразила недуга!

Вони пообідали, розмовляючи про дні молодості і за кожним словом згадуючи небіжчицю. Потім аж до півночі гуляли вулицями, і Реновалес знов і знов повертався в розмові до тих часів, говорив і говорив про Хосефіну, ніби все своє життя не переставав кохати її й на мить. Зрештою Котонерові обридло слухати про одне й те саме, і він попрощався з маестро. Що це в того за нова манія?.. Сердешна Хосефіна була премила жінка, але ж цілий вечір вони розмовляли тільки про неї, неначе на цьому світі більш нема про що говорити.

Реновалес повертався додому, охоплений якоюсь дивною нетерплячкою; навіть узяв візника, щоб прибути якомога скоріше. Він хвилювався, йому здавалося, ніби вдома хтось чекає на нього. Ніби в його палаці-будинку, досі холодному і порожньому, тепер оселився невловний і невидимий дух, кохана душа, що духмяними пахощами розтеклася по всьому дому.

Коли заспаний слуга відчинив двері, митець одразу кинув погляд на акварель і радісно всміхнувся. Йому хотілося сказати «добривечір» отій голівці, що ласкаво дивилась на нього.

Так само усміхаючись, вітався він по думки з усіма Хосефінами, які виходили йому назустріч із темряви, коли він умикав світло в залах та коридорах. Ці обличчя, на які вранці він дивився з подивом і страхом, уже не лякали художника. Вона його бачить, знає, про що він думає, і, звичайно, прощає його. Хосефіна завжди була така добра!..

На якусь мить він став і завагався. Йому раптом закортіло піти в студію і засвітити всі люстри. Він побачить Хосефіну на повен зріст, у всій її привабливості; поговорить із нею, попросить у неї прощення в глибокій, як у храмі, тиші… Але маестро опанував себе. Що за нісенітниці спадають йому на думку? Чи він геть схибнувся?.. Провів долонею по чолу, ніби хотів стерти свої дивацькі примхи. Це, напевне, asti так задурманило йому голову. Спати!..

Уклавшись на доччиному ліжку і вимкнувши світло, він відчув себе зле, Ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік. Його охопило несамовите бажання втекти з цієї кімнати й повернутися до подружньої спальні, ніби там лише міг він знайти спочинок і сон. О, їхнє венеціанське ліжко, розкішне ложе білявої догареси, яке знає всю історію Хосефіниного життя! На ньому стогнала вона від кохання, на ньому проспали вони безліч ночей, на ньому він звіряв їй пошепки свої мрії про славу й багатство, на ньому народилася їхня донька!..

З відчайдушною рішучістю, яку вкладав у всі свої вчинки, маестро знов одягнувся і рушив у спальню, скрадаючись і намагаючись ступати якомога нечутніше, ніби боявся розбудити слугу, що спав неподалік.

Обережно, наче злодій, повернув у дверях ключ і навшпиньках попрямував до ліжка. Зі старовинного ліхтаря, що висів під стелею, якраз посередині кімнати, лилося неяскраве рожеве світло. Він акуратно поклав на ліжко матраци. Не було ні простирадел, ні подушок, ні жодного укривала, а в давно нежилому помешканні стояв холод. І все ж таки яка щаслива чекає на нього ніч! Як добре йому тут слатиметься! Під голову можна покласти й тверді диванні подушки. Він накрився пальтом і ліг одягнений. Погасив світло, щоб нічого не бачити, щоб помріяти, населивши темряву солодкими вигадками уяви.

На тих матрацах спала Хосефіна, тут лежало її тендітне тіло. Він бачив дружину не такою, якою вона була незадовго до смерті — худа, хвора, висмоктана недугою. Уява митця прогнала цей сумний образ і замінила його прекрасною ілюзією. Він милувався зовсім іншою Хосефіною — гарненькою юною жінкою, і то не такою, якою вона була насправді, а такою, якою він її бачив очима закоханого і якою малював.

Його пам’ять переносилася через довгий проміжок часу, темний і бурхливий, як розхвильоване море; від сьогоднішньої туги він повертався прямо в щасливу молодість. Реновалес не хотів згадувати про тяжкі роки, коли вони з дружиною запекло воювали, похмурі і дратівливі, неспроможні прямувати далі однією стежкою… Життєві прикрощі розтанули, як дим. Думав він лише про часи, коли вона кохала його, згадував її усмішку, доброту, згадував, яка вона була лагідна і слухняна. Яка глибока ніжність поєднувала їх напровесні життя, коли вони Лежали, обнявшись, на цьому ліжку, де тепер він скулився один — самотній і сумний!..

Митець тремтів від холоду, бо пальто, яким він укрився, не могло замінити ковдру. Гострі зовнішні відчуття розбуджували спогади, і уламки минулого виринали із глибин пам’яті. Холод нагадав йому про сльотаві ночі у Венеції, коли над вузенькими провулками та пустельними каналами годинами лилася з неба вода, і в глибокій урочистій тиші міста, що не знало ні цокання кінських копит, ні торохтіння коліс, ляпотіли й ляпотіли по мармурових сходах краплі дощу… Вони з Хосефіною лежали в цьому ліжку, під теплою ковдрою, а навколо були ті самі меблі, що й тепер угадувалися йому в темряві…

Крізь шибки великого вікна з різьбленою рамою проникало тьмяне сяйво від ліхтаря, що висів над ближнім канальцем. По стелі бігла світляна смуга, а на ній тремтіли відблиски води, наче снували одна за одною чорні поперечні нитки. Міцно обнявшись, вони дивилися на стелю і милувалися цією грою світла й води. Уявляли, як холодно й вогко на водяній вулиці, горнулися одне до одного й тішилися взаємним теплом, радіючи, що вони разом, — а тиша була така глибока, ніби враз настав кінець світу і тільки їхня спальня залишилася оазою серед холоду й темряви.

Подеколи тишу розтинав моторошний крик: «А-о-о-о!» То застережливо кричав гондольєр, перед тим як звернути в бічний канал. Мерехтіла на стелі світляна смуга, по ній ковзала тінь гондоли, схожої на мініатюрну іграшку, а на кормі, занурюючи у воду весло, згиналась і розгиналась істота завбільшки з муху. І двоє закоханих, думаючи про тих, хто пливе зараз під дощем та пронизливим вітром, відчували ще глибшу, ще любостраснішу втіху палко горнулись одне до одного під м’якою пестливою ковдрою, і зливалися устами, щоб порушити спокій цього затишного кубельця безтурботними розвагами молодості й кохання…

Реновалесові вже не було холодно. Він неспокійно крутився на матрацах. Металеві закрайки диванної подушки впиналися йому в обличчя, а він простягав у темряву руки, і в глибокій тиші лунав його жалібний безпорадний стогін: то був плач дитини, яка вимагає неможливого, яка просить, щоб їй подали з неба місяць.

— Хосефіно! О Хосефіно!

III

Одного ранку маестро написав Котонерові і попросив його негайно прийти. Старий друг з’явився відразу, наляканий терміновістю виклику.

— Нічого такого не сталося, — заспокоїв його Реновалес. — Я тебе покликав, щоб ти показав мені, де похована Хосефіна. Хочу її побачити.

Ця забаганка визрівала в ньому протягом кількох ночей, у ті нескінченні години, коли він не міг заснути і лежав у темряві з розплющеними очима.

Ось уже понад тиждень, як він переселився до великої спальні. Слуги були вражені, побачивши, як він порпається в постільній білизні і вибирає для себе найзношеніші простирадла. Їхня вишивка будила в ньому давні спогади, і хоча ці простирадла не поширювали таких бентежних пахощів, як одяг у гардеробній, вони багато разів торкалися коханого тіла і зберегли в собі щось від нього…

Реновалес сказав Котонерові про своє бажання спокійно й рішуче, але визнав за потрібне якось виправдатись. Ганьба, звичайно, що він досі не знає, де похована Хосефіна і жодного разу її не навідав. Смерть коханої дружини так його приголомшила, що він забув про все інше… А потім поїхав у мандри…

— Ти клопотався всім, Пепе; ти дбав про похорон, Покажи мені її могилу. Поведи до неї.

Досі Реновалес був байдужісінький до могили небіжчиці. Він згадав про свою награну тугу в день похорону, про те, як сидів у кутку студії, сховавши обличчя в долоні. Близькі друзі в жалобному вбранні підходили до нього з сумними обличчями, брали його руку і з почуттям потискували її: «Тримайся, Маріано! Кріпись, маестро!» А на вулиці, перед будинком, безперервний цокіт кінських копит; за чорними штахетами — густий натовп; подвійна вервечка екіпажів губиться вдалині; газетярі ходять від групи до групи, занотовуючи імена.

Весь Мадрид був на похороні… А потім її повезли геть — повільно сунув катафалк, колихались од вітру пишні султани на кінських гривах, ішли лакеї смерті в білих перуках та з золотими палицями в руках, — і він так і не згадав більше про неї, йому й на думку не спало подивитися, де ж той горбочок на цвинтарі, під яким вона навіки від нього сховалась. Ох, лиходій! Ох, нікчема! Отак образити пам’ять дружини — навіть не поцікавитися, де її поховано!..

— Покажи мені, де вона лежить, Пепе… Ходімо до неї — Я хочу її побачити.

Голос його звучав благально. Охоплений пекучим каяттям, він прагнув бачити могилу дружини негайно, зараз же. Почував себе, як грішник, котрий відчуває наближення смерті і боїться, що йому не встигнуть відпустити гріхи.

Котонер відразу погодився повести друга. Хосефіну поховано на кладовищі Альмудена, давно закритому. Ховають на ньому лише тих, хто має спадкове право клаптик тієї землі. Котонер домігся, щоб сердешну Хосефіну поклали біля її матері, в тій самій огорожці, де стоїть покрита тьмяною позолотою гробниця, в якій поховано «дочасно померлого генія дипломатії». Старий друг вирішив, що небіжчиці буде приємніше спочивати серед своїх.

Дорогою Реновалес відчув, як його охоплює неспокій. Він дивився у віконце карети бездумним поглядом сновиди. Мимо пропливали міські вулиці, потім коні стали спускатися крутим схилом і за шибкою потяглися занедбані сади, де під деревами спали якісь волоцюги або сиділи жінки, розчісуючи коси і гріючись на сонечку. Переїхали місток, проминули злиденні халупи передмістя і покотили дорогою, що петляла з пагорба на пагорб, аж поки побачили кипарисовий гай за валькованим муром, а поміж деревами — вершки мармурових надгробків, крилатих ангелів із сурмою, великі хрести, канделябри, підвішені на триногах; а вгорі висіло густо-синє прозоре небо, яке, здавалося, велично й байдуже сміється з цієї схвильованої ’мурашки, на ім’я Реновалес.

Він хотів побачитися з дружиною; відчути під ногами землю, що стала для неї останнім укривалом; ковтнути повітря, у якому, можливо, він відчує тепло небіжчиці, легкий подих її душі. Що ж він їй скаже?..

Заходячи на кладовище, художник подивився на сторожа — потворного чолов’ягу з похмурим обличчям, жовтавим і масним, як воскова свічка. Ось хто весь час живе поруч із Хосефіною!.. У пориві вдячності Реновалес хотів був віддати сторожеві всі гроші, які мав при собі, і не зробив цього лише тому, що посоромився Котонера.

У глибокій тиші було чутно тільки човгання ніг, і здавалося, що це занедбаний сад, у якому альтанок і статуй більше, аніж дерев. Друзі пройшли під зруйнованим портиком. Їхні кроки якось моторошно відлунювали поміж колонами; земля глухо стогнала — то озивалися під ногами порожні могильні склепи.

Мертві, які тут спочивали, були таки справді мертві, вони не воскресали навіть у спогадах і лежали в цілковитому забутті, розкладаючись на первісний порох, безіменні, назавжди відлучені від життя, бо майже ніхто не приходив сюди з недалекого людського мурашника, щоб плачем або приношеннями підтримати ефемерне буття мерців, хоча б якось оживити примарні істоти, від яких лишилися тільки імена, викарбувані над могилами.

На деяких хрестах висіли вінки — пообламувані, чорні, густо вкриті якимись комахами. Не топтана нічиїми підошвами буйна рослинність вільно розповзалася всюди, вона розколювала корінням могильні плити, підважувала тесані брили кам’яних сходів. Крізь щілини вглиб просочувалися дощові води, призводячи до обвалів та зсувів. Гробниці тріскались, і не в одній зяяли глибокі розколини, звідки пахло вогкістю і тхнуло гнилизною.

Здавалося, лунка порожниста земля може щомиті провалитися під ногами; доводилося йти дуже обережно, обминаючи ями, яких було на кладовищі безліч; нерідко біля проваленого надгробка із потьмянілими золотими літерами та фамільним гербом виднілися тоненькі кістки скелету та невеличкий череп — жалюгідні останки жіночої голівки з чорними провалинами очниць, крізь які, наче крізь браму, снували туди-сюди ланцюжки мурашок.

Художник ішов, здригаючись, засмучений і глибоко розчарований. Усі його рожеві мрії зненацька здалися йому абсурдними. То ось воно яке, наше життя!.. Ось де знаходить свій кінець краса людська! Ось де лежатиме вмістище прекрасних почуттів, яке він носить на плечах, ось тут буде воно закопане з усією своєю гординею!..

— Вона отам, — мовив Котонер, і художники звернули у вузенький прохід між двома рядами хрестів; вони йшли, зачіпаючи зотлілі вінки, які від доторку розпадалися.

Могила була досить скромна і скидалася на труну з білого мармуру, що виступала над землею п’яді на дві. На одному з кінців здіймався надгробок, схожий на бильце ліжка і вивершений хрестом.

Реновалес залишився холодний. Але ж тут лежить Хосефіна!.. Він кілька разів прочитав напис, наче ніяк не міг цьому повірити. Атож, це могила його дружини; літери подавали її ім’я та коротеньку епітафію невтішного чоловіка, яка здалася митцеві позбавленою всякого почуття, фальшивою, просто ганебною.

Він ішов сюди, здригаючись від тривоги перед страшною миттю, коли побачить останнє ложе своєї Хосефійн. Сяде поруч із нею, ходитиме по землі, що зберігає есенцію її тіла! Ця трагічна картина весь час стояла в нього перед очима; він плакатиме, як дитина, впаде навколішки й ридатиме, охоплений смертельною тугою…

І ось він перед могилою, а його очі зовсім сухі, розглядаються навколо холодно й байдуже.

Хосефіна тут!.. Доводилося вірити запевнянням друга та оцій епітафії з її пишномовними й пустими фразами; але ніщо не вказувало Реновалесові на присутність небіжчиці. Він анічогісінько не відчував, із цікавістю роздивлявся ближні могили, і в його душі зроджувалося блюзнірське бажання зареготати, бо смерть раптом видалась йому блазнем, що з’являється у фіналі вистави життя, ощирившись у сардонічній посмішці.

По один бік Хосефіниної могили під нескінченним каталогом титулів і нагород, спочивав якийсь вельможний серьйор: ще один граф де Альберка, котрий упокоївся, сподіваючись, що ось-ось засурмить ангел і він зможе урочисто з’явитися перед господом з усіма своїми грамотами й хрестами. По другий — лежав генерал, що гнив під брилою мармуру з викарбуваними на ній гарматами, рушницями та прапорами, ніби цей вояка хотів залякати смерть. У якому сміховинному товаристві лягла Хосефіна на вічний спочинок! Соки всіх цих тіл змішувалися крізь товщу землі, і люди, за життя незнайомі, тепер поєднувалися й зливалися в безповоротному цілунку небуття. Оці два сеньйори стали останніми володарями Хосефіниного тіла, її вічними й уже незмінними коханцями; заволоділи нею назавжди, і їм байдужісінько до його почуттів, ефемерні тривоги живих їх не обходять. Ох смерте! Яка ж ти невблаганна насмішниця!

Від усвідомлення людської нікчемності Реновалес відчував обурення, сум, огиду… але не плакав. Очі художника вбирали лише зовнішнє, матеріальне: переважно форму, в яку він був залюблений усе своє життя. Єдине прикре почуття, якого він зазнав, побачивши могилу дружини — це сором, що надгробок такий скромний і непримітний. Це ж його Хосефіна — дружина видатного митця!

Він подумав, що всі найвідоміші скульптори — його друзі; варто лише сказати їм, і вони вирізьблять величний монумент із статуями, які проливатимуть сльози, — символами подружньої вірності, ніжності та кохання. То буде пам’ятник, гідний подруги великого Реновалеса… Оце й усе, що думалося художникові; його уява не могла пробитися крізь твердь мармуру і досягти схованої під ним таємниці. Могила була порожня, німа, і ніщо в ній не озивалося до душі Маріано.

Він нічого не відчував, анітрохи не хвилювався і бачив кладовище таким, яким воно було зовні — похмурим, сумним і огидним місцем, просякнутим духом гнилизни. Реновалесові вчувалося, що з вітром, під яким гнулись гостроверхі кипариси та шаруділи старі вінки й трояндові кущі, долітає солодкавий трупний запах.

Художник майже вороже подивився на мовчазного Котонера. Це товариш у всьому винен, бо в його присутності він бентежиться, стримується від щирого вияву почуттів. Пепе усе-таки чужий, хоч і друг, він затесався між ними двома і не дає їм поговорити відверто, обмінятися безмовними словами любові й прощення, про що так мріяв Реновалес. Він ще повернеться сюди сам, без нікого, і, може, тоді відчує те, чого не може відчути зараз.

І митець таки повернувся сюди — уже наступного дня. Сторож з радістю привітав його, збагнувши, що від цього відвідувача можна чекати щедрих подачок.

Осяяне вранішнім сонцем, кладовище здалося Маріано більшим, величнішим. Розмовляти тепер не було з ким, і тільки його кроки порушували мертву навколишню тишу. Він піднімався сходами, проминав підземні галереї і відчував дедалі більший неспокій. Тривожно думав, що з кожним кроком віддаляється від світу живих, що вхідна брама з потворним цвинтарним сторожем уже далеко і він тут єдине живе створіння, єдиний, хто здатен мислити і боятись у цьому моторошному місті, у цьому куточку загробного світу — чорного, бездонного провалля, з якого віє жахом і в якому знемагають тисячі й тисячі примарних істот, огорнутих таємницею небуття.

Підійшовши до Хосефіниної могили, художник скинув капелюха.

Нікого. Навкруги, скільки сягало око, розгойдувались од вітру дерева та трояндові кущі, тяглися ряди гробниць. Прямо над головою художника тихо шелестіло гілля акації, а в ньому щебетали пташки, і цей голос життя трохи заспокоював митця, розвіював дитячий страх, який опанував його відразу, тільки-но він ступив на лункі кам’яні плити.

Він довго стояв, невідривно дивлячись на мармурову плиту; одна її половина, осяяна сонцем, була золотого кольору, а друга — біла, підсинена тінню. Раптом художник здригнувся, наче прокинувшись від чийогось голосу… свого власного. Скоряючись нездоланному пориву вимовити вголос свої думки, порушити мертву цвинтарну тишу, він несподівано заговорив:

— Хосефіно, це я… Ти мене прощаєш?..

Реновалеса охопило палке дитяче бажання почути голос із того світу, голос, що пролив би на його душу бальзам прощення, він хотів принизитися, плазувати навколішки, плакати, щоб Хосефіна почула його, щоб усміхнулася в безодні небуття, побачивши, як змінився її чоловік. Прагнув сказати — і казав це їй подумки, — що вона воскресла в його помислах і що, втративши дружину навіки, він став кохати її так палко, як ніколи не кохав за життя. Почував себе винним, що так неоднаково склалися їхні долі, що він досі живе на світі і почуває себе ще дужим і молодим, що провів її в останню путь байдужий і холодний, думаючи про іншу жінку, що злочинно прагнув смерті своєї дружини, а тепер безумно закохався в її примарний образ. Нікчема! І він залишився жити. А вона, така лагідна, така добра, зникла назавжди, загубилася й розтанула у бездонних глибинах вічності!..

Реновалес заплакав: сльози полилися з його очей — щирі й гарячі, — і він відчув, що вони з Хосефіною тепер зовсім близько одне до одного, що вони майже разом і їх розділяє тільки мармурова плита і тонкий шар ґрунту. Тепер він любив її спокійною і втихомиреною любов’ю, очищеною від земної марноти. О якби він міг зараз зірвати цю біломармурову плиту! Реновалес уже не бачив кладовища; не чув ні пташиного щебету, ні шелесту гілля; мав таке відчуття, ніби його огорнуло хмарою і в густому тумані він бачить лише білу могилу, оцю мармурову плиту, під якою навіки впокоїлося кохане тіло.

Хосефіна прощала його; поставала перед ним такою, якою була в юності, якою залишилася на його малюнках і картинах. Дивилася йому в очі проникливим поглядом — як за часів їхнього кохання. Він чув її голос, що звучав так само по-дитячому дзвінко, як тоді, коли вона сміялася з усяких дрібниць у їхню щасливу пору. Це було воскресіння; небіжчиця стояла перед ним, як жива, мабуть, зіткана з невидимих випарів її життєвої есенції, які ще витали над могилою, ніби сумно прощалися зі своєю матеріальною оболонкою, перш ніж полинути в нескінченність.

Художник розпачливо плакав у тиші, рясні сльози давали йому солодке полегшення; налякані його тужними зітханнями, пташки замовкли. «Хосефіно! Хосефіно!» — ридав він, та відповідала йому тільки луна — володарка цього заставленого лункими плитами кладовища.

Скоряючись нездоланному пориву, митець переступив через обліплений мохом ланцюг, який огороджував могилу. Відчути її зовсім поруч! Подолати коротку відстань, яка розділяє їх! Насміятися над смертю поцілунком воскреслої любові, глибокої вдячності за прощення!..

Маестро упав на білу плиту й обхопив її руками, наче хотів відірвати від землі і забрати з собою. Він гарячково припав устами до того місця, під яким мало бути обличчя мертвої, і став обціловувати твердий мармур, тужливо стогнучи і б’ючись об плиту головою.

Губи відчули доторк напеченого сонцем каменю, і художника аж занудило від присмаку гарячого мармуру та пилюки. Реновалес підхопився на ноги, наче пробудився від сну, наче раптово перед ним виникло кладовище, доти невидиме. Ледь чутний трупний запах залоскотав йому ніздрі.

Він знову бачив могилу такою, як учора, і вже не плакав. Глибоке розчарування осушило сльози, хоча душа його ридала. Жахливе пробудження!.. Хосефіни тут немає — навколо нього лише небуття. Марно шукати минуле у володіннях смерті, у цій холодній землі, в надрах якої кишить хробачня і шумує, розкладаючись, матерія. А він прийшов сюди, женучись за своїми ілюзіями! На оцьому смердючому гної хотів виплекати троянди спогадів!..

Митець виразно уявив під цією важкою брилою мармуру маленький череп із глузливо ощиреними зубами, крихкі кістки, обгорнуті зотлілим лахміттям шкіри, але в душі його нічого не ворухнулося. Що йому до тих жалюгідних останків людського тіла? Хосефіни тут немає. Вона померла насправді, і якщо йому й пощастить коли-небудь із нею побачитись, то не біля її могили.

Він знову заплакав, але без сліз. Нарікав на свою гірку самотину, на те, що не може перемовитися з дружиною жодним словом. А йому ж треба сказати їй так багато!.. Коли б якась чародійна сила оживила її хоч на мить!.. Він благав би в неї прощення, кинувся б їй у ноги і каявся б у тому, що сам себе ошукав, залишаючись за життя байдужим до неї і тішачись облудними й пустими ілюзіями, а тепер ось ридає, спалюваний безумною пристрастю, безнадійно закохавшись у мертву, після того як знехтував живу. Тисячу разів присягнувся б їй у вірності цієї посмертної любові. Тільки б звірити коханій дружині свою змучену душу, а потім він би знову поклав Хосефіну на її вічне ложе і пішов заспокоєний, з чистим сумлінням.

Але це неможливо. Мовчанка між ними запала назавжди. Він приречений вічно носити своє каяття в собі, гнутись під його нестерпним тягарем. Хосефіна покинула цей світ, охоплена гнівом і розпачем; вона забула про його кохання і ніколи не знатиме, що воно знову розквітло по її смерті.

Неможливо оглянутися назад; Хосефіна не існує й уже ніколи не існуватиме. Хоч би як він страждав, хоч би як ніжно кликав її безсонними ночами, хоч би й благально дивився на її портрети, нічого цього вона не знатиме. А коли зрештою помре й він, глуха прірва між ними тільки поглибшає. Слова, які він так і не зміг їй сказати, згаснуть разом із ним, обоє вони зотліють у землі, чужісінькі одне одному, і його жахлива помилка розтягнеться на всю вічність, бо вже ніколи вони з Хосефіною не побачаться і не перемовляться, приречені розчинитися в моторошному небутті.

Митець аж закипів гнівом від усвідомлення свого безсилля, Чому доля така невблаганна? Чому так жорстоко й немилосердно глузує вона з людей: зводить їх докупи, а потім розлучає навіки — навіки! — і не дає їм змоги обмінятися бодай одним словом, бодай поглядом прощення?..

Брехня й омана завжди витають довкола людини, вони огортають її наче хмарою, коли вона простує своїм, шляхом крізь порожнечу життя. Брехня й оця могила з її епітафією; тут немає його дружини, у цій ямі лише людські останки, і ніхто не зміг би впізнати, чиї вони.

У розпачі митець підняв голову і втупився в чистий осяйний простір. Пхе, небо! Ще одна брехня, тільки й усього. Ота прозора голубінь, змережана золотими променями та примхливими візерунками білих хмарин — це всього-на-всього тонесенька плівка, ілюзія нашого зору. А за цією оманливою павутиною, що обснувала землю, розпростерлося справжнє небо, неосяжний простір, затоплений чорною непроглядною темрявою, де сяють вогненні краплі безлічі світів, ці лампади вічності, у світлі яких живуть інші рої ефемерних мислячих атомів, що теж, мабуть, тішать себе вигадками про безсмертя душі.

Усе це омана, і смерть безжально її розвіює, перехоплюючи людину на вимощеному ілюзіями шляху і скидаючи її в провалля з тією самою байдужістю, з якою він зараз чавить ногами вервечки мурашок, що сновигають у всіяній кістками траві.

Реновалес відчув, що треба звідси тікати. Чого він тут це бачив, у цьому тоскному й безлюдному куточку? Він піде й більш ніколи сюди не повернеться. Але йому схотілося вирвати тут якусь квіточку або хоча б травинку, щоб узяти із собою на спомин. Ні, Хосефіни тут, звичайно, нема, це він знає напевне; але його охопило бажання, яке відчуває кожен закоханий: мати при собі якусь дрібничку, що її торкалась кохана жінка.

У ногах могили густо росли польові квіти, але він вирвав кілька ще нерозпуклих під самим хрестом. Адже вони, можливо, дістають корінням обличчя мертвої і в цих пелюстках є щось від її очей, від її уст.

І Реновалес повернувся додому — сумний, розчарований, без жодної думки у голові й зі смертю в душі.

Але щойно митець переступив поріг своєї оселі, як кохана небіжчиця вийшла йому назустріч; він побачив її зовсім поруч, вона всміхалася йому з портретів, стояла на повен зріст на великих картинах. Реновалес відчув, як його овіяло духом спогадів — невловні пахощі минулого струміли скрізь. Там, за містом, на цвинтарному пагорбі, залишилася жалюгідна оболонка його дружини, тлінна кора. Він туди більше не піде. Навіщо? Адже Хосефіна тут, навколо нього. Те, що лишилось від неї на цьому світі, зберігається в стінах дому, як зберігається запах парфумів у розбитому флаконі… А втім, вона навіть не в домі, а в ньому самому, як оті мандрівні душі з казок, що оселяються в чужому тілі. Недарма прожили вони стільки років разом, поєднані спершу коханням, а потім — звичкою. Їхні тіла спліталися в обіймах, притуляючись одне до одного, разом провалювались у сон. Небіжчиця забрала з собою в могилу частку художникового життя, і він постійно відчував, як йому бракує цього тіла, що було поєднане з його тілом, а тепер розтануло в небутті.

Реновалес зачинився в своєму будинку, мовчазний і такий похмурий, що слуга став боятись. його. Коли з’являтиметься сеньйор Котонер, велено казати йому, що пана немає вдома. Якщо приходитимуть листи від графині, то нехай слуга кидає їх у старовинну вазу в передпокої, куди раніше складали візитні картки. Якщо прибуде вона сама, нехай зачинить перед нею двері. Художник нікого не хоче бачити: він працюватиме і не бажає, щоб хтось відривав його від роботи. Їсти щоб приносили йому в студію.

І заходився малювати, сам-один, без натури; не відступав від полотна до смеркання. Заходячи надвечір у студію, слуга бачив, що сніданок стоїть на столі неторканий. Надолужував Реновалес прогаяне аж уночі, коли в порожній їдальні мовчки й жадібно від’їдався за цілий день. Але він навіть не помічав, що їсть, бо дивився кудись у простір.

Трохи ображений незвичним наказом, що забороняв йому доступ у студію, Котонер приходив пізно ввечері і марно намагався зацікавити товариша новинами із зовнішнього світу. Старий друг помічав, що очі в маестро блищать якимсь хворобливим блиском і бігають, мов у божевільного.

— Як там твоя картина?..

Реновалес у відповідь невиразно махав рукою. Він покаже її трохи згодом.

Коли Котонер починав розмову про графиню де Альберка, Маріано, здавалося, й не слухав його. Старий художник розповідав, як стривожилася ця дама, як вразила її поведінка маестро. Вона покликала богемника до себе і стала розпитувати про Маріано та нарікати із сльозами на очах, що той до неї не приходить. Графиня вже двічі приїздила до Реновалеса, але не змогла увійти до будинку. Графиня лаяла і слугу, й оту таємничу картину. Принаймні міг би їй написати, відповісти бодай на один лист — графиня й гадки не мала, що вони лежать забуті й нерозпечатані в купі пожовклих паперів.

Митець вислухав усе це, байдуже знизуючи плечима, ніби йшлося про події на якійсь далекій планеті.

— Ходімо, провідаймо Міліту, — сказав він. — Сьогодні ввечері вона не йде в театр.

Бажання бачити дочку й розмовляти з нею було єдине, що пов’язувало тепер Реновалеса із зовнішнім світом. Здавалося, він став любити її якось по-новому. Вона вийшла з лона його Хосефіни, була плоть від її плоті. Щоправда, силою та здоров’ям дочка вдалася в нього й анітрохи не була схожа на матір, але ж уродилась жінкою, і вже тому її образ завжди поєднувався в батьковій уяві з образам коханої небіжчиці.

Він слухав свою Міліту, радісно всміхаючись, потішений, що дочка турбується станом його здоров’я.

— Ти, бува, не захворів, татуню? Ти дуже змарнів. І погляд твій мені не подобається… Забагато працюєш.

Але художник хвацько випинав груди і недбало махав рукою. Нехай дочка не турбується. Ніколи ще він не почував себе так чудово. І з уважною зацікавленістю доброго батька слухав оповідь про маленькі прикрощі доччиного життя. Чоловік днює і ночує з друзями: вона нудиться і знаходить розвагу лише у візитах та ще іноді вибирається до крамниць. А потім завжди одна й та сама скарга, яку батько вгадував з її перших слів. Лопес де Coca ставиться до неї як егоїст і скнара. Він тринькає гроші лише на себе, для власної втіхи і намагається заощаджувати на витратах своєї дружини. Незважаючи на все це, вона його таки любить: зрештою, Рафаель не заводить коханок, не дозволяє собі навіть легкого флірту — стала б вона терпіти! Але гроші знаходить тільки для своїх коней та автомобілів, і вона має навіть підозру, що знедавна він приохотився до картярства, а бідолашна дружина мусить ходити в обносках і мало не з плачем просити в чоловіка грошей щоразу, коли їй приносять рахунок за якусь дрібничку на тисячу або дві песет.

Батько вислуховував ці нарікання з поблажливою усмішкою. Він був ладен кинути їй до ніг усе, що наскладав за довгі роки праці. Головне, що Міліта кохає свого чоловіка — тож нехай живе щасливо! її турботи викликали в художника зневажливу посмішку. Гроші! Донька Хосефіни сумує через такі дрібниці, тоді як у нього в домі сила-силенна цих папірців, — брудних, заяложених, нікчемних, — заради яких він стільки трудився, а тепер геть збайдужів до них!.. Коли після таких побачень митець збирався додолу, здоровенна донька рвучко хапала батька в обійми й осипала градом лунких поцілунків, крутячи його в своїх руках, мов малу дитину. В цей спосіб вона висловлювала бурхливу радість.

— Татуню, який ти добрий!.. Як я тебе люблю!

Одного вечора, вийшовши з Котонером від дочки, Реновалес мовив із таємничим виразом:

— Приходь завтра вранці. Покажу тобі «оте». Я ще не закінчив, але хочу, щоб ти побачив… Тільки ти. Ніхто не оцінить краще.

І самовдоволено додав:

— Раніше я малював тільки те, що бачив… Тепер можу й більше, хоч це далося мені нелегко!.. А що вийшло — оціниш сам.

В його голосі звучала радість митця, який здолав великі перешкоди і впевнений, що створив шедевр.

Котонер, якого розбирала цікавість, не забарився з’явитись наступного дня і зайшов до студії, що останнім часом була для всіх зачинена.

— Дивись! — мовив маестро, гордо показуючи рукою.

Друг подивився. Якраз навпроти вікна він побачив мольберт, а на ньому — полотно, покрите сірим тлом, поверх якого виднілися нечіткі обриси людського тіла — мабуть, художник не раз перемальовував його. Збоку видніла барвиста пляма і якраз на неї вказував рукою маестро: жіноча голова, що яскраво вирізнялася на тьмяному полотні.

Котонер страшенно здивувався. Невже це малював великий митець? Де ж рука майстра? Хоча художник із Котонера був поганенький, та він мав пильне око і ясно бачив, що ці лінії виказують нерішучість живописця, який наче силкувався ухопити щось нереальне, а воно втікало від нього, ніяк не хотіло входити в контури форми. Впадала в око неправдоподібність зображеного обличчя, умисна перебільшеність: очі величезні до потворності; рот малесенький, як крапка; шкіра бліда, аж світиться, неприродного кольору. Лише в зіницях було щось справді варте уваги: погляд линув звідкись іздалеку і світився незвичайним блиском — здавалося, він наскрізь пропалює полотно.

— Мені це далося ой як нелегко! Над жодною картиною я так не мучився… Поки що виходить тільки голова, її виписати простіше! Потім я намалюю й тіло; це буде справді божественна нагота — такої ще ніхто ніколи не бачив. І лиш тобі я її покажу, тільки тобі!

Богемник уже не дивився на картину. Він зачудовано втупив очі в художника, приголомшений цим творінням, збентежений його таємницею.

— Ти ж бачиш, я малював без натури, не маючи перед собою нічого реального, — провадив маестро. — Міг дивитися тільки «на них». Але це моє найкраще творіння, моє останнє слово.

«На них» — означало на всі портрети небіжчиці, зняті зі стін і розкладені на мольбертах та на стільцях, що стояли навколо початого полотна.

Друг не міг далі стримати подиву, не міг прикидатися — такий був ошелешений.

— Он воно що! То ти… то ти хотів намалювати Хосефіну!

Реновалес відступив назад, украй здивований. Звісно, Хосефіну — кого ж іще? Чи він осліп? І обпалив Котонера гнівним поглядом.

Той знову почав роздивлятись голову. Атож, це таки Хосефіна. Куди гарніша, ніж у житті, але краса її мов не від світу сього; якась підкреслена, одухотворена, так ніби ця жінка зуміла піднятися над буденними потребами людського існування. Котонер придивився до давніх портретів і побачив, що обличчя на новій картині справді перемальоване з них, але було воно ніби осяяне внутрішнім світлом, і тому здавалося зовсім іншим.

— Нарешті ти впізнаєш її! — мовив маестро, що стривожено стежив, яке враження справляє його витвір на друга. — То ти згоден, що це вона? Такою Хосефіна була в житті чи ні?

Котонерові стало шкода Реновалеса, і він збрехав. Так, так, це справді вона. Тепер він бачить… Але набагато гарніша, ніж у житті… Хосефіна такою не була ніколи.

Тепер уже Реновалес подивився на товариша з подивом і жалістю. Сердешний Котонер! Бідолашний невдаха, парія від мистецтва, неспроможний піднятися над безликою юрбою, здатний по-справжньому відчувати тільки шлунком!.. Що він тямить у таких речах! Який сенс із ним радитись!

Він не впізнав Хосефіни, а тим часом це полотно — найкращий її портрет, найточніший з усіх.

Реновалес носить її в душі; напружує уяву, і вона постає перед ним як жива. Отож ніхто не знає її краще, ніж він. Інші про неї забули. А він бачить її такою… значить, такою вона й була.

IV

Одного вечора графиня де Альберка таки проникла в студію маестро.

Слуга побачив, що, як і завжди, вона під’їхала каретою, пройшла через сад, піднялася сходами і зайшла до вітальні, збуджена і рішуча. Видно було, що сьогодні вона твердо вирішила дістатися до мети. Слуга спробував шанобливо її затримати і перепинив їй шлях, не даючи звернути вбік і обминути себе. Сеньйор працює! Сеньйор сьогодні не приймає! Йому, слузі, суворо наказано нікого не впускати, нікого!.. Але дама пішла прямо на служника. Брови її були насуплені, а в очах блищав холодний гнів. Здавалося, вона зараз дасть служникові ляпаса, а то й переступить через його труп.

— Ану, дайте мені пройти, чоловіче.

І такі владні нотки прозвучали в голосі цієї дами, гордовитої і розгніваної, що бідолашний служник весь затремтів і зрозумів, що сьогодні йому доведеться-таки відступити перед цим натиском пишних шлейфів та міцних парфумів. Обминаючи слугу, прекрасна сеньйора наскочила на столик, прикрашений італійською мозаїкою, і її погляд несамохіть ковзнув на дно античної вази.

Це тривало одну лише мить, але досить, щоб вона встигла помітити своїм гострим жіночим зором сині конвертики з білою закрайкою, які стриміли з купи візитних карток, помітити, що вони нерозклеєні. То он воно що!.. Її біле обличчя побіліло ще дужче, аж позеленіло, і дама рушила вперед з такою рішучістю й гнівом, що слуга не зміг її спинити і залишився в неї за спиною — розгублений, збентежений і наляканий. Ох і перепаде ж йому від хазяїна!

Почувши лункий перестук підборів по дерев’яному паркету та шарудіння шлейфів, Реновалес підступив до дверей, і саме в ту мить графиня прочинила їх і з театральною ефектністю зайшла до студії.

— Це я.

— Ви!.. Ти!..

Від несподіванки маестро промурмотів щось нерозбірливе. Ця зустріч бентежила і лякала його.

— Сідай, — холодно мовив він.

Графиня опустилася на диван, а митець залишився перед нею стояти.

Вони переглянулися, мов чужі, ніби не впізнали одне одного по кількох тижнях розлуки, які здавалися Реновалесу роками.

Він дивився на графиню холодно й байдуже, не відчуваючи до неї найменшого потягу, дивився як на незвану гостю, що її треба якнайскоріше спекатись. Він не пам’ятав, щоб коли бачив її такою: бліда, аж зелена, з перекошеним обличчям і гнівно стиснутими губами, очі палають, ніс загнувся, мало не торкаючись кінчиком верхньої губи. Вона була розлючена, та коли глянула на нього, очі її полагідніли.

Непомильний жіночий інстинкт підказав графині, що побоювання її даремні. У цьому усамітненні художник також видався їй зовсім іншим. Розпатланий, борода сплутана — отже, йому байдужісінько до свого зовнішнього вигляду. Мабуть, його цілком поглинула якась невідчепна думка, і він забув про все інше.

Її ревнощі відразу розвіялись, зникла гірка підозра, що Маріано закохався в іншу жінку — адже митці такі непостійні в своїх почуттях. Конча знала, який вигляд мають закохані, знала, що в таких випадках чоловік завжди прагне чепуритися, бути привабливим, пильно стежить за своєю зовнішністю.

Вона знову з радістю відзначила подумки, що він геть занехаяний; брудна одіж, давно немиті руки з довгими заляпаними фарбою нігтями, і ще безліч дрібних прикмет свідчили про цілковиту байдужість до своєї особи. Отже, йдеться тільки про скороминущий напад мистецького божевілля, про шалену забаганку повністю віддатися малюванню. Його очі світилися гарячковим блиском, але в них не було того, чого вона найдужче боялась.

Незважаючи на це заспокійливе відкриття, Конча вирішила заплакати; бо плакати вона наготувалась давно, і сльози вже нетерпляче тремтіли на її повіках. Отож затулила обличчя долонями і з трагічним виглядом сіла на краєчок дивана. Вона дуже нещаслива, вона так страждає. Пережила кілька жахливих тижнів. Що з ним коїться? Чому він зник — нічого не пояснивши, без жодного слова, і це тоді, коли вона відчуває, що кохає його, як ніколи, коли їй страшенно хочеться махнути на все рукою, влаштувати грандіозний скандал і перейти жити до нього, стати його подругою, його рабинею… А листи, її розпачливі листи, адже він їх навіть не розпечатував! То ж не якісь там надокучливі прохання, а листи від жінки, яка палко кохає його, яка не може склепити очей до ранку, поки не виллє на папір свою душу!.. І в голосі графині прозвучала гіркота, мало не розпач від того, що зневажено її літературний хист, що скніють у забутті всі красиві фрази, які вона записувала після тривалих і напружених роздумів, задоволено посміхаючись… Ох, чоловіки! Які ж вони всі жорстокі, які егоїсти! Яка це дурість — кохати їх!

Вона плакала й плакала, а Реновалес дивився на неї, мов на зовсім незнайому жінку. Його тільки смішило це горе, від якого її незворушне обличчя гарненької ляльки кривилося, ставало майже бридким.

Він почав вибачатися, але досить мляво, без бажання переконати, просто щоб не здатися надто жорстоким у своїй мовчанці. Він багато працює, час уже йому повернутися до колишнього життя, сповненого напруженої творчої праці. Вона забуває, що він митець, маестро з ім’ям, який має певні зобов’язання перед публікою. Він не якийсь там світський хлюст або закоханий юний паж, що можуть цілими днями сидіти біля її ніг.

— Треба бути серйозними, Кончо, — додав він повчальним тоном. — Життя — не гра. Я мушу працювати і працюю. Ось уже скільки днів не виходжу звідси.

Вона сердито схопилась на ноги, відірвала від очей руки й обпекла його гнівним поглядом. Брехня, він виходив із дому, не раз порушував своє добровільне ув’язнення, але йому навіть на думку не спало заскочити бодай на мить до неї.

— Нехай би тільки привітався й пішов собі… щоб я могла побачити тебе, Маріано. Якусь мить, більше мені не треба… Аби переконатися, що ти такий самий, що кохаєш мене, як раніше… Ти ж бо не раз виходив — тебе бачили. У мене своя поліція, і мені доповідають про все. Ти надто відома особа, щоб тебе могли не помітити… Не раз ти приходив уранці до музею Прадо. Бачили, як ти стовбичив цілими годинами, ніби схиблений, перед картиною Гойї, на якій зображено голу жінку. Ти знову згадав про свою манію, Маріано!.. А щоб навідатися до мене — про це й не подумав, не відповів на жоден мій лист. Сеньйор запишався, що його кохають, і дозволяє поклонятись собі, мов ідолу, певний, що чим брутальніше він поводитиметься, тим дужче його любитимуть… Ох, ці чоловіки! Ох, митці!..

Вона схлипувала, але в голосі її вже не чулося того гніву, яким вона кипіла в перші хвилини. Певність, що їй не треба змагатися з іншою жінкою, пом’якшувала її гордість, і графиню опанувало гірке й водночас солодке смирення жертви, яка прагне принести себе на олтар.

— Але ж сядь! — вигукнула вона, схлипуючи, і показала рукою на диван поруч себе. — Не стій отак на ногах; здається, ти не можеш дочекатися, коли я піду…

Художник. сів, але з певним острахом, уникаючи торкатися її тіла, ухиляючись від рук, які підсвідомо тяглися до нього й шукали тільки приводу, щоб схопити його. Він угадував її бажання поплакати на його плечі й усе простити йому, усміхаючись крізь сльози. Так не раз траплялося раніше, але тепер Реновалес, добре знайомий з правилами цієї гри, рішуче відсунувся. Це не повинно початися знову; минуле вже не повернеться, навіть якби він хотів. Треба сказати правду, нехай там що; покінчити з усім раз і назавжди, скинути з пліч цей тягар.

Реновалес заговорив, заникуючись і втупившись у підлогу, бо відчував, що Конча невідривно на нього дивиться, а він боявся зустрітися з нею поглядом.

Він уже давно збирався їй написати. Та все боявся, що не зуміє чітко висловити свої думки!.. Тому й відкладав листа з дня на день і радий, що вона сама до нього прийшла. Зрештою, навіть добре, що служник не посмів зачинити перед нею двері.

Вони мають поговорити, як добрі приятелі, разом подумати про майбутнє. Пора кінчати з безумствами. Вони стануть друзями, просто добрими друзями — адже колись Конча хотіла цього сама. Вона — жінка вродлива і ще зберегла чари молодості. Але час не минає безслідно, і він уже почуває себе старим; споглядає життя ніби здалеку, як споглядають з високого берега води річки.

Конча слухала Реновалеса з подивом, відмовляючись розуміти його слова. Куди це він хилить, звідки в нього така розважливість? Після кількох туманних фраз художник покаянним голосом заговорив про свого друга графа де Альберка, чоловіка, гідного пошани вже за одну його доброту. Йому й подумати совісно, що цей поважний сеньйор щиро захоплюється ним, вважає його своїм другом. Просто ганьба так нахабно дурити доброго графа у його власному домі. Йому вже несила так жити далі. Вони мають очиститись від минулого, стати лише добрими друзями. Забути, що вони були коханцями, не гніваючись одне на одного, а навпаки: плекаючи взаємну вдячність за колишнє щастя.

Зненацька його мову урвав Кончин сміх — зневажливий, нервовий, глузливий. На саму думку про те, що причиною цього розриву є її чоловік, вона розвеселилась і розлютилася водночас. Її чоловік!.. І графиня знову презирливо зареготала, показуючи цим, що граф для неї ніщо. Адже вона його аніскілечки не шанує і звикла жити як заманеться, їй байдужісінько, що скаже чи подумає її чоловік. Він для неї просто не існує; ніколи вона його не боялася, ніколи навіть не припускала, що той може стати їй на заваді, а коханець раптом заговорив про нього!

— Мій чоловік! — раз у раз повторювала графиня в паузах між вибухами жорстокого сміху. — Дай йому спокій — він тут пі до чого… Не бреши, не будь боягузом. Говори відверто — у тебе інше на думці. Я не знаю, що саме, але відчуваю, угадую, в чім тут річ. О, якщо ти закохався в іншу жінку! О, якщо ти закохався!..

У словах графині прозвучала глуха погроза, але відразу ж вона й замовкла. Досить було глянути на художника, і ставало ясно, що про кохання і мови не може бути; весь вигляд Маріано свідчив, що плоть його спочиває, що він не відчуває ні пристрастей, ні жадань. Може, він відштовхує її, скоряючись якійсь скороминущій забаганці, можливо, в нього просто негаразд із головою. Підбадьорена таким припущенням, Конча забула про свій гнів, забула про все і заговорила з ним ласкаво й ніжно; у її палких, сповнених кохання словах забриніли материнські нотки.

Реновалес не встиг опам’ятатися, як вона вже присунулася до нього, обхопила його руками за шию і з насолодою занурила пальці в розпатлану чуприну митця.

Вона не горда; чоловіки поклоняються їй, але своє, серце й тіло, усю себе вона віддає своєму художникові, віддає оцьому невдячному, що так мало заслуговує на її кохання, що стільки завдав їй прикрощів — аж вона постаріла від горя… Охоплена раптовий нападом ніжності, Конча цілувала його в чоло, цнотливо й лагідно. Сердешний! Стільки працює! Перевтомлюється, хвилюється — ну навіщо йому стільки картин? Він повинен закинути свої пензлі і просто жити, кохати її, тішитися щастям — нехай спочине оце чоло; завжди воно нахмурене, завжди змережане рухливими зморшками, наче завіса, за якою ховається інший світ.

— Дай-но я поцілую твоє любе чоло, щоб замовкли і поснули духи, які живуть у тебе в голові.

І знову, й знову ніжно цмокала, «любе чоло», опукле й нерівне, мов гірське плато, вкрите застиглою вулканічною лавою.

Її ласкавий, награно шепелявий, як у дитини, голос довго-довго муркотів у тиші студії. Вона ревнув його до живопису, що геть одібрав глузд у її бідолашного хлопчика. Одного чудового дня, славетний маестро, ваша Конча підпалить студію з усіма картинами. Вона пригортала його, вдавала, ніби хоче посадити собі на коліна й заколисати, як малу дитину.

— Ну ж бо, доне Маріаніто, засмійтеся до своєї Кончіти… Засмійтеся, негіднику!.. Засмійся, а то вдарю!

Художник сміявся, але сміх його був силуваний; ці дитячі пустощі, колись такі для нього приємні, тепер лише стомлювали його, і він тільки й думав, як би відсунутися від неї. Залишався нечутливим до її рук та. уст; це тепле тіло, що так палко горнулося до нього, не збуджувало в ньому найменшого хвилювання. Невже й справді колись він кохав цю жінку, заради неї вчинив страхітливий і непоправний злочин, через який вічно тягтиме за собою ланцюг покути!.. Які несподіванки готує для нас життя!..

Байдужість художника зрештою передалася й графині. Здавалося, вона прокинулась від омани, в яку сама себе завела. Відсунулась від коханця, втупила в нього погляд, і в її очах знову спалахнула гордість.

— Скажи, що мене кохаєш! Скажи негайно! Я так хочу!

Але марно підвищувала вона голос, марно намагалась говорити владно й категорично; марно зазирала Реновалесові в очі, ніби прагнула заглянути йому в саму душу. Митець мляво посміхався, мурмотів ухильні слова, але її вимозі не скорявся.

— Скажи мені це, ні, прокричи, щоб я чула… Скажи, що кохаєш мене. Назви мене Фріною, як тоді, коли ти стояв переді мною навколішках, обціловуючи мене всю.

Реновалес не сказав нічого. Здавалося, йому стало соромно на згадку про той випадок, і він похилив голову, щоб не бачити Кончі.

Графиня схопилася на ноги в нападі нервового шалу. Не тямлячи себе від люті, стала посеред студії і заломила руки. Її нижня губа тремтіла, очі метали зелений вогонь, їй кортіло щось розтрощити, впасти на підлогу й забитися в корчах. А може, жбурнути на підлогу найближчу арабську амфору? Чи вгородити нігті в оту похнюплену голову? Нікчема! І вона ще любила цього невдячного! Любить навіть тепер, мов прикута до нього самолюбством і звичкою!..

— Скажи, що кохаєш мене! — крикнула вона. — Скажи негайно!.. Ну ж бо!..

Відповіді не було. Мовчанка ставала обтяжливою. Графиня знов подумала, що художник закохався в іншу жінку. Але хто вона? Як це взнати? Жіночий інстинкт підказав їй, що треба обернутися й поглянути в розчинені двері. Крізь них вона побачила суміжну студію, а за нею — останню, яка й була майстернею, де працював художник. Скоряючись велінню таємничої інтуїції, графиня кинулася туди. Суперниця там!.. Позаду чулися квапливі кроки маестро. Побачивши, як вона зірвалася з місця, він пробудився зі свого похмурого забуття і майже побіг за нею, охоплений жахом. Конча відчула, що зараз узнає істину; жорстоку істину, яка постане перед нею в усій невблаганності раптово розкритої таємниці. Посеред студії графиня спинилася мов укопана і, насупивши брови від розумового зусилля, вп’ялася очима в картину на великому мольберті, що вирізнялася з-поміж інших, незважаючи на сіру пустку цього полотна.

Маестро побачив, як на Кончиному обличчі з’явився той самий вираз сумніву й подиву, що й у Котонера. Хто вона, ця жінка?.. Але сумнівалась графиня недовго; ображене жіноче самолюбство загострило її відчуття. Вона відразу побачила, що за тією загадковою картиною півколом розташувались давні портрети, немов охороняючи її.

Який глибокий подив відбився в її очах! Вони вп’ялися в художника з холодним зачудуванням і вражено зміряли його з голови до ніг…

— Це Хосефіна?

Митець похилив голову, мовчки підтверджуючи її слова. Але мовчати здалося Реновалесові боягузтвом, йому раптом закортіло прокричати перед портретами дружини те, чого він не наважився сказати в іншому місці. Цим він сподівався полестити мертвій, вимолити в неї прощення, зізнавшись у своєму безнадійному коханні.

— Так, Хосефіна.

Кажучи це, він з викликом ступив крок уперед і подивився на Кончу, ніби на ворога. Вона збагнула, що означає цей погляд.

Нічого більше не було сказано. Графиня не знаходила слів. Несподіванка перейшла межі правдоподібного. Людина просто не здатна цього збагнути.

Закохався в свою дружину… та ще й після того, як вона вмерла! Замкнувся в чотирьох стінах, мов схимник, і хоче намалювати її такою гарною, якою вона не була навіть у юності… Життя багате на всякі несподіванки, але такого, мабуть, ще ніхто ніколи не бачив.

Графиня мала відчуття, що впала у якусь прірву і, долетівши до дна, стала іншою жінкою. Їй уже не було прикро, не відчувала вона ні суму, ні болю, і все, що її оточувало, нараз здалося їй чужим і дивним: і кімната, і цей чоловік, і картини. Те, про що вона довідалась, було для неї незбагненне. Якби вона захопила тут жінку, то плакала б і ридала з горя, качалася б по підлозі у муках ревнощів, кохала б маестро ще палкіше. Але зіткнутися з мертвою суперницею! Мертвою… та ще й дружиною коханця!.. Випадок здавався їй безглуздим понад усяке людське розуміння: їй страшенно хотілося зареготати. Але графиня стрималася, згадавши, яким безумним поглядом скинув на неї митець, коли вона зненацька зайшла до студії. Їй здалося, що й тепер у його очах мерехтять вогники божевілля.

Нараз її опанував страх. Страх від лункої тиші, що огорнула студію; страх перед цим зовсім незнайомим чоловіком, який мовчки на неї дивився.

Вона ще спромоглася на співчутливий погляд, адже кожна жінка здатна відчути жалість, навіть коли нещастя спіткало зовсім чужу людину. Сердешний Маріано! Отже, між ними все скінчено. Вона не стала називати його на «ти». Не скидаючи рукавички, величним жестом світської дами подала йому пальці правої руки. Якийсь час обоє стояли мовчки — розмовляючи тільки очима.

— Прощайте, маестро, і будьте обачним!.. Не завдавайте собі клопоту проводжати мене, я сама знаю дорогу. Працюйте далі… Малюйте собі, малюйте…

Її підбори востаннє зацокотіли по навощеній підлозі студії, і пахощі парфумів відлетіли за розмаяним довгим шлейфом…

Залишившися сам, Реновалес зітхнув із полегкістю. Отже, назавжди покінчено з великою помилкою його життя. Від цієї останньої зустрічі в нього не лишилося ніякого прикрого відчуття, крім згадки про те, як завагалася графиня перед портретом. Вона впізнала Хосефіну скоріше, ніж Котонер, але теж не зразу. Усі забули небіжчицю, тільки він береже в пам’яті її образ.

Котонер ще не прийшов, коли до маестро, того самого вечора, завітала друга гостя — його дочка. Реновалес упізнав її ще до того, як вона переступила поріг — веселу й життєрадісну Міліту можна було почути здалеку.

Вона прийшла до батька, бо ж давно обіцяла його провідати. Художник поблажливо усміхнувся, згадавши, як нарікала вона на свою долю під час їхнього останнього побачення. Отже, прийшла тільки його провідати?

Міліта вдала, ніби недочула, і стала розглядатися по студії, в якій уже давно не була.

— Таж це мама! — вигукнула вона.

Дивилася на портрет з деяким подивом, але митець зрадів, що вона одразу впізнала матір. Дочка усе ж таки! Одна кров!.. Бідолашний маестро не завважив, як молода жінка миттю окинула поглядом інші портрети. Вони й дали їй ключ до розгадки.

— Тобі подобається? Ти впізнаєш її? — спитав він боязко, мов художник-початківець.

Міліта відповіла досить ухильно, Атож, це мама; хіба що трохи гарніша, ніж була в житті. Вона ніколи її такою не знала.

— Не знала, — підтвердив маестро. — Ти ж не бачила матір у її кращу пору, — тебе ще тоді не було на світі. Твоя бідолашна мати була дуже вродлива.

Але дочка не виявила особливого хвилювання перед портретом. Він здавався їй якимось дивним. А чому голова не вгорі, а збоку на полотні? Він щось хоче домалювати? Що означають оці лінії?.. Маестро трохи почервонів і, охоплений батьківською соромливістю, відповів ухильно, побоявшись поділитися з дочкою своїми намірами. Він ще не вирішив, як малюватиме далі; має подумати, яке вбрання найкраще їй пасуватиме. Нараз очі його заволожилися, і він ніжно поцілував дочку.

— Ти її пам’ятаєш, Міліто?.. Правда ж, вона була дуже добра?

Дочці передався сумний батьків настрій, але тільки на якусь мить. Її сила, здоров’я і життєрадісність відразу здолали журливі думки. Атож, мама була дуже добра, і вона часто згадує її. Можливо, Міліта й правду казала. Але ці спогади не були для неї ні глибокими, ні сумними: смерть здавалася їй чимось надто безглуздим, подією далекою і нестрашною, що не могла порушити її фізичного та душевного спокою.

— Бідолашна мама! — додала вона, ніби виголошуючи надгробне слово. — Для неї було справжньою втіхою упокоїтись. Завжди хвора, завжди сумна! Краще померти, — аніж так жити!..

І в словах молодої жінки прозвучала гіркота; напевне, вона згадала своє дитинство та юність, що минули біля тієї вічно хворої і вічно роздратованої жінки, в атмосфері холодної ворожості, з якою ставились одне до одного батьки. А втім, на Мілітиному обличчі не відбилось особливого хвилювання. Усі ми колись помремо; тож нехай слабкі покинуть світ раніше, нехай дадуть місце сильним і дужим. Це був підсвідомий і жорстокий егоїзм, властивий людям, що мають квітуче здоров’я. Реновалес ніби зазирнув у душу своєї дочки крізь цю шпарку її відвертості. Небіжчиця таки добре знала їх обох. Міліта справді вдалася в нього, тільки у нього. Він також був наділений цим егоїзмом сильного, тому й не захистив слабке створіння, яке жило з ним поруч. Але тепер він покаявся і вічно пам’ятатиме свою кохану Хосефіну. А для інших вона ніби й не жила на світі. По її смерті навіть дочка сумувала недовго.

Міліта повернулася до портрета спиною. Вона вже забула і про матір, і про батькову картину. Манія художника, більш нічого! Вона прийшла не по те.

Дочка сіла поруч із батьком, майже на те саме місце, де кілька годин тому сиділа інша жінка. Заговорила лагідним і пестливим голосом, лащилася й муркотіла, мов кицька. Тату, татуню… вона дуже нещасна… Прийшла побачитися з ним, розповісти про свої прикрощі.

— Знаю, знаю, тобі треба грошей, — урвав дочку маестро, трохи сердитий, що Міліта з такою байдужістю говорила про матір.

— Справді, татуню, треба. Я вже казала тобі про це, коли ти мене провідував. Але прийшла я не тільки тому. Рафаель… мій чоловік… Це не життя!..

І заходилася розповідати батькові про свої дрібні прикрощі. Щоб не стати замолоду вдовою, вона змушена супроводжувати чоловіка в його автомобільних мандрах, вдавати, ніби ці подорожі дуже її цікавлять. Колись вони справді здавалися їй розвагою, але тепер вона просто ненавидить їх.

— Життя, як у найгіршого волоцюги, татуню. Завжди в дорозі, завжди ковтаєш пилюку та рахуєш кілометри. А я ж так люблю Мадрид — помираю з нудьги, коли я не в місті!

Вона вмостилася батькові на коліна і говорила, заглядаючи йому в очі, кошлатячи буйну чуприну, смикаючи за вуса, мов пустотлива дівчинка… майже так само, як жінка, що була тут трохи раніше.

— До того ж Рафаель скнара. Через нього я ходжу казна в чому. Усе йому здається зайвим… Татуню, вирятуй мене з цієї біди: треба лише якихось дві тисячі песет. Цими грішми я обійдуся і більше не стану тобі докучати… Ну ж бо, татуню, любий. Гроші мені Потрібні негайно: я не хотіла тобі набридати і звертаюся до тебе в останню мить.

Реновалес крутився і совався, бо дочка його була нівроку важкенька; така розкішна дама, а вовтузиться на ньому, мов дитя. Мілітині звіряння чогось дратували художника, а пахощі, які від неї струміли, нагадали йому про інші, про ті, що турбували його ночами, розтікаючись у порожніх кімнатах. Здавалося, дочка успадкувала материну плоть.

Він відштовхнув її майже сердито. Побачивши батька розгніваного, Міліта подумала, що він не хоче дати їй грошей. Обличчя її посмутніло, на очах заблищали сльози, і митець одразу ж розкаявся у своїй грубості. Його дивує, чого вона так часто просить у нього грошей. Навіщо вони їй?.. Нагадав про багаті весільні дарунки, про гори всякого вбрання та коштовностей, які лежали тут-таки в студіях. Чого ж їй бракує?.. Але Міліта дивилася на батька з подивом. Таж відтоді минуло більше року. Воно й видно, що тато в цьому нічого, не тямить. Чи ж може вона так довго вдягати ті самі сукні, ті самі капелюшки, ті самі прикраси? Більш як дванадцять місяців! Який жах! Яка вбогість! Коли Міліта уявила собі цю жахливу картину, на очах у неї знов проступили сльози, аж маестро розчулився…

Заспокойся, Міліто, годі плакати. Тобі треба грошей?.. Завтра він пришле їй скільки вона просить. Удома в нього майже нічого немає, треба звертатися в банк. Вона на цьому не розуміється… Але Міліта, підбадьорена перемогою, правила своєї з розпачливою впертістю. Він дурить її, завтра і не згадає про неї. Вона добре знає свого батька. До того ж гроші їй потрібні негайно;.їй треба сплатити борг честі, і вона боїться, щоб подруги не дізналися, в якій вона скруті (Міліта сказала це так поважно, ніби йшлося про хтозна-яку небезпеку).

— Дай мені грошей, татуню, зараз же. Не будь таким злюкою; тобі, мабуть, подобається мене дражнити. Я певна, що в тебе їх діла пака. Може, навіть у кишені… Ану, лихий таточку, дай-но я тебе обшукаю, дай-но подивлюся в твій гаман… Не кажи, що в тебе його немає. Він у цій кишені… атож, у цій кишені!

Міліта засунула руку під батькову робочу куртку, розстебнула її і стала грайливо лоскотати його, намацуючи внутрішню кишеню. Реновалес відпихав її, але досить мляво. Дурненька, тільки марнує час. Де вона знайде той гаман?.. Він ніколи не носить його в цьому костюмі.

— Тут він, тут, обманщику! — весело гукнула дочка, засунувши нарешті руку в кишеню батькової куртки. — Я намацала його!.. Ось він, поглянь!

І справді. Художник уже встиг забути, що вранці оплачував якийсь рахунок і потім неуважно засунув гамана в кишеню своєї вельветової куртки.

Міліта розкрила гаман із такою жадібністю, що батькові стало не по собі. Ох ці жіночі руки, які аж тремтять, коли хапають гроші! А втім, дарма! Він же наскладав чимале багатство, так чи так воно колись дістанеться дочці і, можливо, врятує її від небезпеки, на яку вона наражає себе, прагнучи жити серед розкоші та облудного блиску, бути рабинею жіночого марнославства.

Міліта миттю вихопила паку банкнотів, і великих, і маленьких, скрутила їх у жмут і міцно затиснула в жмені.

Реновалес запротестував:

— Віддай гаман, Міліто, не будь дитиною. Ти залишаєш мене без грошей. Завтра я тобі пришлю скільки треба, а цих не чіпай… Це грабунок.

Але дочка не слухала його. Вона схопилась на ноги й відскочила, високо піднявши руку, щоб урятувати здобич. Міліта радісно реготала, що так легко домоглася свого… Вона не поверне йому жодного папірця! Не знає, скільки тут є, порахує вдома; сьогодні якось викрутиться, а завтра візьме в нього решту.

Маестро кінець кінцем також засміявся, заразившись її буйною радістю. Він удавано погнався за Мілітою, кричав на неї з награною суворістю, обзивав її злодійкою, гукав: «Рятуйте, грабують!» — і так вони побігли через усі три студії. На мить Міліта затрималась у останніх дверях і суворо підняла палець у білій рукавичці:

— Завтра решту, щоб мені не забув. Гляди, татуню, це дуже серйозно. До побачення. Вранці чекаю на тебе.

І зникла, на якийсь час розвеселивши батька своїми пустощами.

Сутеніло. Реновалес зажурено сидів перед портретами дружини, споглядаючи оту до абсурду прекрасну голову, яка здавалася йому найсхожішим із портретів. Його думки поринали в темряву, що насувалася з кутків і огортала картини. Тільки на шибках, помережаних чорним плетивом гілля, ще тремтіло тьмяне вечірнє світло.

Самотній… самотній навіки. Може, трохи любить його ота дівчина, яка щойно звідси пішла, весела й нечутлива до всього, що не лестить її жіночому самолюбству, її квітучій і здоровій красі. Має він також друга, відданого йому, як старий пес, але й Котонер ділить свою прихильність між ним та іншими друзями, ревниво оберігаючи свою богемну свободу.

Оце й усе… А більш у нього немає жодної близької Душі.

Він уже стоїть на порозі старості, і в кінці пустельної й безрадісної дороги, що стелиться перед ним, чекає на нього смерть, осяяна якимось зловісним червоним світлом. Смерть! Ніхто не може її уникнути. Вона — єдина достовірність; а втім, майже все своє життя людина про неї не згадує, не бачить її.

Смерті не бояться, як не бояться страшної пошесті, що лютує в якійсь далекій країні. Про неї говорять як про щось неминуче, але зовсім не страшне. Вона, мовляв, ще хтозна-де і з’явиться сюди нескоро.

Реновалес часто згадував смерть, але цілком бездумно, бо завжди відчував себе живим, міцно прив’язаним до життя ілюзіями та бажаннями.

Смерть дожидає нас у кінці шляху; ніхто не може уникнути з нею зустрічі, але кожен довго не хоче помічати її. Амбіції, бажання, любов, невблаганні буденні потреби відвертають увагу людини під час її мандрівки до смерті; це ніби гаї, долини, блакитне небо і дзеркальні смуги річок, що розважають подорожнього, ховаючи від нього фатальний обрій — чорне бездонне провалля, куди сходяться всі шляхи.

Йому, Реновалесові, залишилося пройти небагато. Стежка його життя ставала пустельною й невеселою; більше не росли обіч неї високі розлогі дерева, а тільки вбогі лишайники, рідкі й миршаві. Він уже бачив удалині чорну прірву, відчував на собі її крижаний подих, неухильно прямував до тієї страшної пащі. Широкі простори з осяйними вершинами ілюзій на обрії залишились позаду, а повернутися було неможливо. Це подорож, з якої нема вороття.

Він змарнував половину життя, домагаючись слави й багатства, сподіваючись, що слава потім щедро заплатить йому за все… Померти! Хто ж про це думав? Смерть тоді була для нього загрозою далекою і невідчутною. Реновалес вірив, що наділений високою місією і смерть не посмів його забрати, не прийде, аж поки він не завершить своєї роботи. А йому так багато треба було зробити… Ну от, тепер усе зроблено, і йому вже немає чого бажати. У нього все в… Уже не здіймаються перед ним надхмарні замки, які треба штурмувати. Не видніє на обрії жодної перешкоди, лише найостанніша з них… раніше невидима… смерть.

Він не хотів її бачити; ще стелилася перед ним життєва дорога, і по ній можна іти й іти, аби тільки сила. А сила у нього є.

Та леле! Іти роки й роки, не відриваючи погляду від чорної прірви, постійно бачити її на обрії і знати, що її не обминеш — це нелюдська мука, яка зрештою змусить його побігти, покінчити з усім якомога скоріше.

Оманливі хмари, що затуляєте небокрай і ховаєте невблаганну правду, через яку хліб у роті здається гірким і яка змушує людину проклинати безглуздя своєї появи на світ!.. Облудні і приємні міражі, що сяєте над похмурою пустелею нашої мандрівки до смерті! Рятівні ілюзії, поверніться до мене!

І засмучений маестро спрагло милувався останнім міражем, який засяяв на його життєвій дорозі — образом коханої небіжчиці. Він палко жадав вдихнути в нього нове життя, віддавши йому частку свого. Замішував на щасливих спогадах глину минулого і ліпив із того образу величний монумент, щоб він піднявся до самого неба і до останньої миті затуляв своїм громаддям чорну прірву на обрії.

V

Поведінка маестро Реновалеса дивувала і навіть обурювала його друзів.

Графиня де Альберка розповідала всім, що її поєднує з художником тільки дружба — і то досить холодна.

— Він божевільний, — казала графиня. — То людина пропаща. Від колишнього Реновалеса лишилася сама тінь.

Вірний у дружбі Котонер сердився, коли чув, які небилиці розповідають про славетного маестро.

— Він не п’є. Усі ці балачки про нього — брехня. Вічна легенда про знаменитостей…

Котонер мав свою думку про Маріано. Він вважав, що той прагне надолужити прогаяне в юності і бодай у зрілому віці пізнати всі таємниці того бурхливого життя, про яке стільки наслухався і в яке досі не зважувався поринути.

Котонер дивився на витівки маестро поблажливо. Нещасний!

— Ти поводишся, як отой «грішник» на відомих лубкових малюнках, — казав він другові. — Скидаєшся на людину, яка до старості жила доброчесно, а потім розкаялась у цьому і жадібно кинулася шукати втіх. Ти виставляєш себе на посміховисько, Маріано.

Але як вірний товариш Котонер не покинув Реновалеса напризволяще в його новому житті. Кінець кінцем здався на умовляння і переселився до нього. Зайняв з усіма своїми вбогими пожитками одну кімнату й піклувався про Реновалеса, як рідний батько. Богемник майже співчував другові. Звичайна історія. Як-то кажуть: «Хто аж надто добре починає, той може погано скінчити». Отож і Реновалес після аж надто серйозного, сповненого напруженої творчої праці життя, мов хлопчисько, кинувся у вир безпутних розваг і втішається ницими радощами, вбираючи їх у звабливі шати ілюзій.

Не раз Котонер сердито бурчав на товариша. Навіщо покликав його жити до себе?.. Він же не буває вдома цілими днями… Реновалес любив вирушати у свої мандри сам-один, а друга залишав у будинку як довіреного мажордома. Одначе старий богемник знав про товариша геть усе. Студенти Академії образотворчих мистецтв, що збирались увечері групками біля порталу свого навчального закладу, часто бачили, як художник іде вулицею Алькала, закутавшись у плащ. Його показна таємничість тільки привертала загальну увагу.

— Он пішов Реновалес. Отой, у плащі.

Усім було цікаво, чого це раптом такий славетний чоловік ходить туди-сюди тротуаром, нечутно кружляє, як голуб у небі, немовби когось очікує. Подеколи, мабуть, стомившись блукати по вулиці, він заходив до кав’ярні, і захоплені погляди проводжали його й туди, до віконних шибок припадали обличчя цікавих. Бачили, як він стомлено опускається на табурет, зажурений, розчарований, і сидить, неуважно втупившись у келих із коньякові. Нарешті маестро одним духом випивав коньяк, розплачувався і поквапно виходив із виразом людини, яка прийняла сильнодіючі ліки. Затуляв обличчя полою плаща і знову прогулювався туди-сюди, позираючи жадібними очима на всіх жінок, які проходили самотою, раптово обертався і пильно дивився навздогін якимось скособоченим підборам та заляпаній багнюкою спідниці. Трохи повагавшись, рішуче зривався з місця і швидко зникав, мало не наступаючи жінці на п’яти. Юнаки знали, кому надає перевагу великий митець: жіночкам дрібненьким, хворобливим, тендітним — обличчя усні завжди були бліді, як пелюстки зів’ялої квітки, а очі — великі й сумні.

Навколо нього стала ширитися легенда про дивне збочення. Її розповідали один одному в своїх студіях вороги маестро, і ще з більшою насолодою гомонів про витівки художника Реновалеса простолюд, який завжди вважає, що славетний чоловік не може жити, як усі, і неодмінно мусить бути примхливим, дивакуватим і розбещеним.

По всіх закладах, де торгують людським тілом, — від таємних кімнат у досить пристойних будинках, що стоять на цілком респектабельних вулицях, до вогких і смердючих кишел, які ночами викидають свій товар на вулицю Жахіть, — ходила історія про такого собі сеньйора, повсюди викликаючи гучний регіт: він з’являвся закутаний у плащ, таємничий, слідом за вбогими накрохмаленими спідницями, що метлялися й шаруділи перед ним. Майже боязко заходив у похмурий під’їзд, піднімався покрученими сходами, які, здавалося, смерділи покидьками життя; увійшовши до кімнатки, квапив жінку, щоб скоріше роздягалася, сам зривав із неї одіж, так наче страшенно квапився, наче боявся, що вмре, перш ніж задовольнить свою хіть; спочатку нещасне створіння мало не з острахом дивилося на клієнта, в чиїх очах світився хижий голод, але потім, коли він безсило падав у крісло і втуплювався в неї очима, жінка ледь стримувалася від сміху. Гість сидів нерухомо і мовчки дивився, а повія лаяла його на всі заставки, бо ж не розуміла, чого йому від неї треба. Змерзнувши і геть розлютившись, вона зрештою хапалась за свою одіж, і тоді клієнт мов пробуджувався від сну. «Ще хвилиночку, ще», — казав він. Майже завжди після такої сцени гидливо кривився, прикро розчарований у своїх сподіваннях. Іншим разом живі манекени помічали в його очах вираз глибокого смутку, здавалося, він ось-ось заплаче. Кінець кінцем дивакуватий сеньйор закутувався в плащ і втікав; охоплений пекучим соромом, він присягався подумки більш ніколи сюди не вертатись, здолати в собі демона невситимої цікавості, що заохочував його роздягати всіх жінок, які стрічались йому на вулиці.

До Котонера теж доходило відлуння цих чуток. Маріано! Маріано! Старий художник не зважувався відверто вичитувати другові за його нічні походеньки — боявся, що маестро вибухне шаленим гнівом, адже вдача в нього крута. Навертати його на путь істини треба обережно. Але найдужче старий друг картав Маріано за те, що той оточував себе тепер усяким набродом.

Почуваючи себе юним, маестро шукав товариства молоді, і Котонер згадував усіх чортів, коли по закінченні якоїсь театральної вистави бачив товариша в тій чи іншій кав’ярні серед гурту нових друзів, що всі годилися йому в діти. То були здебільшого художники-початківці: декотрі мали сякий-такий хист, інші не мали за душею нічого, крім лихого язика, але всі тішилися, що дружать із великим митцем, хизувалися, що можуть бути з ним запанібрата, сміятися з його слабостей. Святий боже! Найзухваліші з них навіть осмілювалися вважати себе рівнею маестро і зверталися до нього на «ти», вважаючи митця славетною руїною і дозволяючи собі порівнювати його картини з тими, що їх створили б вони самі, якби, мовляв, захотіли. «Мистецтво, Маріано, тепер прямує новими шляхами».

— Як тобі не соромно! — вигукував Котонер. — Ти схожий на шкільного вчителя, оточеного дітьми. Це ж принизливо, щоб така людина, як ти, спокійно терпіла нахабні вихватки отих шмаркачів!

Реновалес добродушно заперечував. Вони дуже милі, і йому з ними весело. В їхньому товаристві він почував себе молодим. Вони ходять разом у театри та мюзик-холи, знайомляться з жінками, довідуються, де можна знайти добрих натурниць. З цими хлопцями він може з’явитися де завгодно, а сам він подекуди зайти не наважився б. Серед безтурботної молоді він забував, що вже старий і негарний.

— Вони мені потрібні, — казав митець, лукаво підморгуючи. — З ними весело, і вони мені багато чого показують… Адже тут не Рим і натурниць знайти нелегко, а ці хлопці знають, де їх шукати.

І вкотре починав розводитися про свої творчі плани: про оту картину, на якій він намалює Фріну, божественно прекрасну у своїй наготі — ця думка знову не давала йому спокою; про дорогий його серцю портрет, що й далі стояв на мольберті, — художник так і не намалював там нічого, крім голови.

Реновалес не працював. Колись він не міг жити, щоб не малювати, а тепер уся його бурхлива енергія виливалася в словах, переходила в палке бажання все побачити, познайомитися з «новими сторонами життя».

Коли вряди-годи в студію приходив Сольдевілья, маестро надокучав йому дивними проханнями.

— Ти мусиш знати гарних жінок, голубе; з таким гарненьким личком, як у тебе, ти, мабуть, добре погулював… Я піду з тобою, і ти мене познайомиш…

— Схаменіться, маестро! — вражено вигукував юнак. — Адже ще й півроку не минуло, як я одружився. Я нікуди не виходжу ввечері з дому!.. Навіщо так жартувати?

Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності… ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро — то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.

І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.

Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.

Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!

— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.

Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.

Лопес де Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.

Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.

Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять — до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.

Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.

У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.

Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу — впливових друзів.

— Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, — казав йому Реновалес таємничим тоном. — Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу… сам побачиш…

І вів його до театру дивитись якусь виставу; сидів неспокійно, з нетерпінням чекаючи, коли на сцену вийдуть артисти. Тоді штурхав ліктем Котонера, який сидів із широко розплющеними очима, але куняв, занурений у солодку дрімоту, що завжди змагала його після ситої їжі.

— Поглянь-но… Придивися гарненько: третя справа… Ота невисока у жовтій шалі.

— Ну, бачу, і що з того? — сердито озивався друг, роздратований, що йому не дають подрімати.

— Придивись добре… На кого вона схожа? Чи не нагадує тобі когось?

Котонер у відповідь байдуже пирхав. На свою матір схожа, на кого ж іще? Чи йому не однаково? Але коли Реновалес казав, що та дівчина дивовижно схожа на Хосефіну й обурювався, що товариш цього не помітив, старий художник від подиву забував і про сон.

— Схаменися, Маріано, де твої очі? — вигукував він уїдливо. — Що спільного між отією тичкою з голодним обличчям і бідолашною небіжчицею?.. Ти бачиш якусь жалюгідну дівку і називаєш її Хосефіною… Тут і говорити нема про що.

Хоча в першу мить Реновалес сердився й обзивав друга сліпим, та зрештою давав себе переконати. Виходить, він помилився, якщо Котонер не помічає схожості. Той мусить пам’ятати небіжчицю краще: його спогади не скаламучені пристрастю.

Та минало кілька днів, і маестро знову підступав до Котонера з таємничим виглядом. «Щось таке покажу тобі… щось таке…» І, покинувши товариство веселих ефебів, котрі так дратували старого друга, вів його до мюзик-холу й показував іншу вульгарну жіночку, яка високо підкидала худющими ногами або ворушила животом і в якої, прозирало з-під машкари рум’ян висмоктане мало-кровне обличчя.

— А як тобі ця? — запитував маестро благально й боязко, ніби не вірив своїм очам. — Адже в ній щось таки є, правда?.. Ти згоден зі мною?..

Друг вибухав гнівом:

— Ти збожеволів! Що може бути спільного між сердешною Хосефіною — такою доброю, такою ніжною, такою благородною, й оцією… лахудрою?

Після кількох невдач, що змусили Реновалеса засумніватися у своїй пам’яті, він уже не зважувався надокучати другові. Тільки-но згадував, що хоче повести його на нову виставу, як Котонер глузливо кидав:

— Ще одне відкриття?.. Годі тобі, Маріано, викинь ці химери з голови. Як узнають люди, подумають — ти схибнувся.

Але одного вечора маестро, незважаючи на гнів Котонера, уперто став наполягати, щоб той пішов із ним подивитись на «Чарівну Фреголіну», дівчину-іспанку, яка співала в одному театрику в бідняцькому передмісті — її звучне прізвисько, виписане метровими літерами, красувалося на всіх перехрестях Мадрида. Ось уже два тижні Реновалес щовечора ходив на її виступи.

— Для мене дуже важливо, щоб ти її побачив, Пепе. Один лише погляд… Благаю тебе… Я певен, цього разу ти не скажеш, що я помилився.

Кінець кінцем Котонер здався на умовляння друга. Вони досить довго чекали появи «Прекрасної Фреголіни», дивлячись на виступи танцюристів та слухаючи пісеньок, що виконувалися під рев публіки. Оте чудо приберігали на завершення. Нарешті натовп у залі схвильовано загомонів і оркестр урочисто заграв добре відому всім шанувальникам цієї популярної співачки мелодію; на маленьку сцену бризнув сніп рожевого світла, і з’явилась «Чарівна».

Це була невисока, але струнка дівчина, така тендітна, що здавалася виснаженою від голоду. Найдужче впадало в очі її досить гарне личко, сумне і ніжне. З-під чорної, розшитої сріблястими нитками сукні, схожої на широкий дзвін, виглядали тоненькі худі ніжки. Над газовим декольте ледь випинали білосніжні опуклості, а над ними проступали туго обтягнені шкірою гострі ключиці, її очі так і вабили до себе — великі, прозорі, невинні і водночас хтиві. Пломінчики любострастя, що миготіли в них, ніби й не порушували їхнього наївного виразу. Стояла вона, як черниця, притиснувши руки до стану й відставивши лікті, і в цій позі боязкої соромливої дівчини співала фальцетом жахливі непристойності, що різко суперечили її скромній зовнішності. У цьому й полягала незвичайність «Чарівної Фреголіни», і тому публіка вітала кожне її лайливе слівце радісним ревом і з пошани до святобливої постави співачки не вимагала, щоб вона задирала ноги або ворушила животом.

Побачивши її, Реновалес штовхнув друга ліктем і завмер, тривожно чекаючи присуду. Краєм ока він стежив, як Котонер роздивляється співачку.

Друг цього разу зласкавився:

— Ай справді… щось таки є. Очі… постать… вираз обличчя… Схожа і навіть дуже схожа… Але ж поглянь, як по-мавпячому вона скривилася!.. А слівця!.. Ні, вона поводиться так, що всяка схожість зникає.

І ніби розгніваний, що ця безголоса і безсоромна дівуля така схожа на милу небіжчицю, він іронічно й замилувано став повторювати непристойні вирази, якими закінчувався кожен її куплет.

— Дуже гарно! Просто чудово!

Але Реновалес мовби й не чув глузувань друга. Вп’явшись очима у «Фреголіну», він раз у раз штурхав його й шепотів:

— Це вона, правда?.. Як викапана… І знаєш, Пепе, ця дівчина таки має хист і дуже мила.

Котонер насмішкувато похитував головою. Так, так, дуже мила. А коли по закінченні вистави Маріано сказав, що хоче залишитися на наступний сеанс і не підвівся, друг вирішив його покинути. Але зрештою зручно вмостився в кріслі і зібрався подрімати під музику та гомін публіки.

Нетерпляча рука маестро пробудила його з приємного забуття.

— Пепе!.. Пепе!..

Старий художник мотнув головою і сердито розплющив очі.

— Чого тобі?

Реновалес посміхався — солодко й лукаво. Зараз він простодушно запропонує якусь дурницю.

— Я подумав, а що як ми сходимо за лаштунки? Побачимо її зблизька…

Друг обурився. Маріано, мабуть, вважає себе молодим півником, не розуміє, на кого схожий. Ця артисточка лише посміється з них. Прикинеться цнотливою Сусанною*, на яку напали двоє дідів…

Реновалес замовк, але за мить знову розбуркав товариша.

— Може, ти сходив би сам, Пепе? Ти краще розумієшся на цих речах і сміливіший за мене. Скажеш, що я хочу намалювати її. Це ж не абищо, портрет моєї роботи!..

Котонер засміявся. Князівська простодушність, з якою маестро давав йому це доручення, щиро потішила старого богемника.

— Дякую, сеньйоре. Ваша довіра — для мене велика честь, але я не піду… Як можна бути таким йолопом, Маріано! Невже ти гадаєш, ніби ця дівчина знає, хто такий Реновалес, чи хоча б чула коли-небудь твоє ім’я?..

Маестро по-дитячому здивувався:

— Ну знаєш, усе ж таки моє ім’я… стільки писали про мене в газетах… про мої портрети… Скажи, що ти не хочеш, та й годі.

І він замовк, образившись, що товариш йому відмовив, та ще й запевняє, ніби його слава не досягла цього закутня. Друзі часом платять нам невдячністю, хоч як прикро це усвідомлювати.

Коли вистава скінчилася, маестро відчув: він не може піти просто так, «Чарівна Фреголіна» повинна знати, що він був тут. Отож купив у квіткарки весь барвистий кошик, який вона несла додому, засмучена невдалою торгівлею, і попросив негайно віднести квіти сеньйориті… «Фреголіні».

— Знаю, це Пепіті, — відразу уточнила жінка, наче йшлося про її подругу.

— І скажіть їй, що це від сеньйора Реновалеса… художника Реновалеса.

Жінка кивнула головою, повторивши ім’я. Гаразд, вона їй скаже: від Реновалеса. З таким самим виразом вона повторила б і всяке інше ім’я. Й анітрохи не здивувалася, коли митець подав їй аж п’ять дуро.

— П’ять монет!.. Зовсім здурів! — буркнув друг, втрачаючи до маестро всяку пошану.

Більше добрий Котонер не дав затягти себе в той театрик. Марно Реновалес щодня захоплено розводився про співачку, чудувався, що вона може так змінюватись. Тепер виходить на сцену в світло-рожевій сукні, дуже схожій на деякі з тих, що зберігаються в нього вдома, у шафах. На голові в неї капелюх, прикрашений квітами та черешнями, трохи завеликий і подібний до солом’яного капелюшка небіжчиці, який теж лежить десь у шафі. Ох, як та дівчина нагадує йому сердешну Хосефіну!.. Щовечора розбуджує в ньому щасливі спогади.

Оскільки Котонер відмовлявся супроводжувати його, Реновалес ходив дивитися на «Чарівну» в супроводі молодиків зі свого богемного почту. Ці хлоп’яки говорили про divette[32] захоплено і трохи зневажливо, мов лисиця з відомої байки, яка дивилася на недосяжний виноград і втішалася тим, що він дуже кислий. Вони бачили співачку тільки здалеку і вважали її гарненькою; її «лілейна», за їхнім виразом, врода променилася божественним сяйвом гріха. Ця дівчина була не для них; вона носила коштовні прикраси і, згідно з їхніми відомостями, мала могутніх покровителів, цілий гурт молодих сеньйорів у фраках, які віднедавна заповнювали ложі, а після вистави чекали «Фреголіну» на виході, щоб повезти її вечеряти.

Реновалес згорав від нетерплячки, не знаючи, як підступитися до неї. Щовечора посилав їй кошик квітів або великий букет. Співачка, мабуть, знала, від кого ці подарунки, бо шукала очима серед публіки отого негарного й уже немолодого сеньйора, обдаровуючи його ласкавого усмішкою.

Одного вечора маестро побачив, що з його куплетисткою привітався Лопес де Coca. Отже, зять зможе їх познайомити. Пристрасть додала художникові сміливості, і він дочекався Рафаеля на виході, щоб викласти йому своє прохання.

Він хотів би намалювати цю дівчину; годі знайти кращу натурницю для картини, яку він давно замислив. Кажучи це, митець червонів і заникувався, але зять посміявся з його боязкості й охоче взявся допомогти.

— А! Пепіта!.. Славна жіночка, хоча її кращі часи минули. Личко невинне, як у школярки, але подивилися б ви на неї десь-інде!.. П’є, як москіт… А вдачею тигриця!..

Потім споважнів і сказав, що є деякі перешкоди. Нині вона має «друга»— то один з його приятелів, хлопець із провінції, який прагне популярності. Він уже програв половину свого статку в казино, а тепер спокійно дивиться, як другу половину поглинає ця дівчина, бо завдяки їй він зажив певної слави. Лопес де Coca пообіцяв, що поговорить із нею — вони давні друзі. У вас же наміри цілком невинні — еге ж, тату?.. Умовити її неважко. Ця Пепіта має потяг до всього незвичайного. Вона трохи теє… романтична. Він розтлумачить дівчині, що, беручи її за натуру, славетний художник виявляє їй дуже високу честь.

— Не забудь за гроші, — збентежено пробелькотів маестро. — Я дам, скільки вона попросить. Не бійся видатись надто щедрим.

Якось уранці Реновалес гукнув Котонера і, не тямлячи себе від радості, сказав йому:

— Вона прийде! Пополудні буде тут!

Старий пейзажист запитально підняв брови:

— Хто прийде?

— «Чарівна Фреголіна»… Пепіта. Зять попередив мене, що домовився з нею, і сьогодні ж, о третій годині, сам її приведе.

Митець у розпачі окинув поглядом свою творчу майстерню. Ось уже відколи вона була геть занедбана. І слуга та двоє художників квапливо заходилися давати лад у просторому нефі.

Тремтячими руками маестро позносив Хосефінині портрети та полотно, на якому малював її голову, в куток і поставив їх лицем до стіни. Навіщо ці примари, коли з’явиться сама дійсність?.. Натомість він приладнав посеред студії велике чисте полотно, дивлячись на його незайману поверхню очима, сповненими надії. О, що він сьогодні створить! Яку снагу відчував в собі, яке бажання малювати!..

Незабаром двоє художників залишилися самі, але Реновалес ніяк не міг заспокоїтись, йому не подобалося то се, то те, а то раптом починало здаватися, ніби чогось бракує для цього візиту, про який він думав, здригаючись від тривоги. Квітів! Треба негайно принести квітів. Заповнити ними всі античні вази, щоб по студії розтеклися духмяні пахощі.

І Котонер, покликавши на поміч слугу, побіг у сад. Нещадно пограбувавши la serre[33], він повернувся з оберемком квітів. Старий богемник був слухняний і покірний, як справжній друг, але очі його іронічно поблискували. Стільки приготувань заради «Чарівної Фреголіни»! Маестро хвилювався страшенно, здавалося, він раптово впав в дитинство. Чекав, не міг дочекатися цього візиту, сподіваючись нарешті задовольнити своє нестямне, майже безумне бажання.

Квіти було поставлено у вази, але й на цьому Реновалес не заспокоївся. Треба щоб на якомусь столику в студії лежали цукерки і стояло шампанське, найкраще, яке трапиться Котонерові. Той сказав, що нехай усе це купує слуга, а з нього, мовляв, досить; він і так набігався, готуючись до візиту отієї дівчини, що цнотливо притискує лікті до стану, невинно всміхається і виспівує жахливі непристойності.

— Ні, Пепе, — заперечив маестро з благанням у голосі. — Сходи сам. Я не хочу, щоб слуга про це знав. Ану ж проговориться… Моя дочка завжди доймає його розпитуваннями.

Котонер не став сперечатися далі й пішов. Повернувшися за годину, він побачив, що Реновалес перекидає в натурницькій якийсь одяг.

Старий друг поклав на столик пакунки. Висипав солодощі на античні тарелі, розмотав загорнені пляшки.

— Сеньйорові все подано, — повідомив він з іронічною шанобливістю. — Може, сеньйор бажає чогось іще?.. Уся родина на ногах, готуючись до візиту цієї високої дами: твій зять її привозить, я виконую обов’язки служниці… Залишилося покликати твою дочку, щоб вона допомогла їй роздягнутись.

— Дякую, Пепе, дуже дякую! — вигукнув маестро з щирим почуттям, анітрохи не образившись.

До другого сніданку маестро вийшов акуратно зачесаний, ошатно вбраний, з підкрученими вусами. У петельці його найкращого костюма червоніла троянда. Богемник голосно зареготав. Що далі — то краще!.. Маріано таки збожеволів, виставляв себе на посміховисько.

Реновалес ледь чи й торкнувся їжі. Підвівшися з-за столу, пішов до студії і став насамоті схвильовано міряти її кроками. Як повільно тягнеться час!.. Дійшовши до стіни й рушаючи назад, він щоразу окидав поглядом усі три студії та дивився на стрілки старовинного годинника в оправі з саксонської порцеляни, що стояв на столику з кольорового мармуру, відбиваючись у глибокому венеціанському дзеркалі.

Ось і третя година. Маестро з тривогою подумав, що дівчина може і не прийти. Чверть на четверту… пів на четверту. Ні, таки не прийде — час уже минув. Ох ці жінки, завжди вони зв’язані якимись обіцянками та домовленостями, жодна хвилина їхнього життя не належить їм!

Раптом почулися кроки, і зайшов Котонер.

— Вона вже приїхала, ти її маєш… Вітаю, маестро!.. Розважайтеся! Ти вже досить мене поганяв і, сподіваюсь, не вимагатимеш, щоб я ще й лишився вам за компанію.

Він іронічно махнув на прощання рукою, і незабаром Реновадес почув голос Лопеса де Соси, що лунав ближче і ближче, — зять щось розповідав Пепіті про картини та меблі.

Вони зайшли в студію. В очах «Чарівної Фреголіни» світився подив; мабуть, її трохи лякала велична тиша, що панувала в цьому будинку, такому просторому, пишному і несхожому на всі ті, в яких їй досі — доводилося бувати!.. Усе тут старовинне, показне, історичне, а меблі такі дивовижні — аж острах бере!.. Співачка подивилася на Реновалеса з пошаною. Він здався їй шляхетнішим, ніж сеньйор, якого вона мигцем бачила в залі свого театрика. «О, це велика людина, — подумала Пепіта. — Він зовсім не схожий на тих чоловіків, з якими я досі мала справу!» До її тривоги домішувалось захоплення. Скільки, мабуть, грошей у цього пана, що живе в таких розкошах!..

Реновалес і собі дивився на співачку, схвильований, що бачить її так близько.

У першу мить його охопив, сумнів. Чи справді вона схожа на Хосефіну?.. Його збентежило її наквацьоване обличчя, що виднілося крізь вуаль, схоже на машкару із блідих рум’ян, на якій чорніли довгасті плями очей. Бо небіжчиця не малювалася. Але, заглянувши в очі Пепіти, митець знов страшенно схвилювався; схожість здалася йому разючою, і під товстим шаром рум’ян він помалу розгледів кожну рисочку Хосефіниного обличчя.

Divette роздивлялася картини, що висіли на стінах. Які гарні! Невже їх намалював цей сеньйор? Пепіті закортіло побачити й себе на картині — гордовитою і вродливою, Як оті дами. То він її малюватиме? І вона аж випросталася від гордощів, пишаючись, що її вважають красунею, тішачись не знаною досі радістю побачити себе на портреті, зробленому славетним художником.

Лопес де Coca попросив у тестя пробачення. Вони спізнилися через неї, бо з такими жінками хіба кудись устигнеш вчасно. Лягла спати аж на світанні, і він застав її ще в ліжку…

Зять відразу й попрощався, розуміючи, що він тут зайвий. Пепіта дівчина добра; зараз вона геть приголомшена його розповіддю та розкішним виглядом будинку. Тесть може робити з нею все, що захоче.

— Ну, дитино, я тебе залишаю… Цей сеньйор — мій тато, я тобі вже казав. Дивися ж, будь слухняною дівчинкою!

І він пішов, а Пепіта й Реновалес силувано засміялися. Хоч які обоє були збентежені, їх розвеселило це батьківське напучування.

Запала довга, ніякова мовчанка. Від страху та хвилювання маестро геть розгубився, не знав, що сказати. Дівчина здавалася не менш схвильованою. Цей занурений у глибоку тишу величний неф, що так вражав своїми розмірами та витонченою розкішшю, лякав Пепіту — адже досі вона не бачила нічого подібного. Дівчина відчувала той невиразний страх, який охоплює людину перед небезпечною операцією. Крім того, її непокоїв жагучий погляд цього чоловіка, що невідривно дивився на неї; щоки його тремтіли, а губи, здавалося, пересохли від нестерпної жаги…

Пепіта швидко заспокоїлась. Вона була звична до цієї сором’язливої мовчанки, коли вперше зустрічаються насамоті двоє незнайомих людей. Знала, що такі побачення завжди так: починаються, а кінчаються бурхливими пестощами.

Вона розглянулася довкола і професійно всміхнулася, бажаючи якомога скоріше покінчити з ніяковим становищем.

— То що, почнімо? Де мені роздягтися?

Почувши її голос, Реновалес здригнувся, ніби не чекав, що цей образ здатен говорити. Його вразила також прямота дівчини, здивувало, що вона нічого не розпитує.

Зять заздалегідь про все потурбувався: розтлумачив їй, що й до чого, підготував до всяких несподіванок.

Художник провів Пепіту в натурницьку і делікатно залишився за дверима, відвертаючись, сам не розуміючи чому, щоб не бачити її крізь прочинені двері. Настала тиша, потім зашаруділа, падаючи на підлогу, одежа, почулося клацання кнопок та застібок. Раптом маестро почув голос Пепіти — приглушений, далекий, трохи боязкий:

— А панчохи?.. Їх теж скидати?

Реновалесові була добре знайома ця нехіть роздягатися, властива всім жінкам, які позували вперше. Лопес де Coca, щиро прагнучи догодити тестеві, сказав їй, що доведеться позувати голою, і Пепіта тепер мовчки роздягалася, зі спокоєм людини, яка погодилась на всі умови: вона вважала, що безглуздо було б кликати її сюди для чогось іншого!

Художник пробудився зі своєї мовчанки і стривожено крикнув їй, що не треба роздягатися догола. В натурницькій є для неї одежа, хай перевдягнеться. Не повертаючи голови, він просунув у прочинені двері руку і навмання показав їй, що для неї приготував. Там була рожева сукня, капелюшок, черевички, панчохи, сорочка…

Подивившись на цю одіж, Пепіта запротестувала; вона гидувала вдягати спідню білизну, яка здалася їй уже ношеною.

— І сорочку? І панчохи?.. Навіщо? Досить буде й сукні.

Але маестро став її умовляти. Треба одягти все; це необхідно для картини. Тривала мовчанка, яка запала по цих словах, свідчила, що дівчина переборола огиду й натягає на себе ту стару білизну.

Вийшовши з натурницької, вона поблажливо всміхнулася, ніби глузувала сама з себе. А зворушений витвором своєї фантазії Реновалес аж поточився. В очах йому потемніло, у скронях загупало, а картини та меблі заворушились, мов вбиралися закружляти навколо нього.

Сердешна «Фреголіна»! Миле створіння з наквацьованим личком!.. Вона ледве стримувалася від сміху, уявивши, яким оглушливим ревом вітала б її публіка, коли б вона вийшла на сцену в такому вигляді. А як сміялися б її друзі, коли б вона з’явилася вечеряти, виряджена в ці шати двадцятирічної давності! Дівчина не знала, коли така одежа була в моді, але, мабуть, дуже давно.

Маестро схвильовано відкинувся на спинку крісла.

«Хосефіна! Хосефіна!»

Перед ним стояла його юна дружина. Ось такою жила вона в його пам’яті; такою була того незабутнього літа в горах неподалік Рима — у своїй рожевій сукні та простому капелюшку, що надавав їй премилого вигляду опереткової селянки. Ті моди, з яких молодь тепер сміялася, були для Реновалеса найгарнішими, найартистичнішими витворами вигадливого жіночого смаку — вони ж бо нагадували про весну його життя.

«Хосефіна! Хосефіна!»

Реновалес сидів і мовчав; ці вигуки зроджувались і завмирали лиш у його думках. Він не зважувався ні ворухнутись, ні заговорити, немов боявся сполохати це примарне видіння. Пепіта всміхалася, потішена, що її поява так схвилювала художника і, побачивши себе в дзеркалі, визнала, що в цьому химерному вбранні вона досить таки гарненька.

— Що мені робити? Сісти? Стояти?

Маестро насилу здобувся на голос і відповів їй хрипко, ледь чутно. Нехай влаштовується як хоче…

Тоді Пепіта сіла в крісло і прибрала позу, в якій завжди сиділа у костюмерній свого театрика і яку вважала надзвичайно елегантною: підперла щоку долонею й закинула ногу на ногу, виставивши напоказ рожеву ажурну панчоху. Ту саму шовкову панчоху, яку вдягала колись інша, кохана жінка.

Це Хосефіна! Він бачить її перед собою в плоті, вдихає пахощі любого тіла.

Підсвідомо, скоряючись давній звичці, він узяв палітру і вмочив пензель у чорну фарбу, щоб спершу накидати контури цього обличчя. О, рука старого, рука невправна й тремтяча! Куди поділася колишня легкість, його художній почерк, його майстерність, яка всіх вражала? Невже він умів колись малювати? Чи це він, художник Реновалес?.. Відчув, що в голові у нього порожнеча, рука не хоче йому коритись, а від білого полотна війнуло жахом незнаного… Він не вміє малювати, він просто не може. Марні всі зусилля. Думка його згасла. Можливо… іншим разом…

У голові в нього дзвеніло, обличчя зблідло. Вуха почервоніли, в роті пересохло, і йому здавалося, він помирає від спраги…

«Чарівна Фреголіна» побачила, що художник впустив палітру на підлогу і, як божевільний, кинувся до неї.

Але страху дівчина не відчула: надто часто вона бачила ці спотворені від жаги обличчя. Напад шалу, безперечно, входив у сьогоднішню програму; вона була готова до цього, ще коли тільки збиралася сюди йти, після дружньої розмови з Лопесом де Coca. Зрештою цей сеньйор такий поважний, такий величний, нічим не відрізняється від інших чоловіків, що їх вона досі знала; в ньому нуртують ті самі брутальні бажання.

Він схопив її в обійми й міцно пригорнув до себе. Потім упав перед нею навколішки і глухо застогнав. Тоді Пепіта, дівчина добра і жаліслива, захотіла його підбадьорити. Вона нахилила голову й підставила йому губки, професійно скорчивши милу гримаску.

Від цього поцілунку маестро зовсім утратив тяму.

«Хосефіна!.. Хосефіна!»

Від одягу її линули ніжні пахощі щасливих часів, огортали жадане тіло. Перед ним Хосефінина сукня, Хосефінина плоть! Художник ладен був померти в ногах у цієї жінки. Він задихався від нестямної пристрасті. Це вона… Ті самі очі… Хосефінині очі! І митець зазирнув у них, прагнучи побачити своє відображення в цьому тремтливому дзеркалі… Та з-під примружених повік на нього з професійною цікавістю дивилися очі байдужі й холодні; іронічно й безтурботно милувалися вони цим сп’янінням плоті, цим божевіллям, які змушувало чоловіка шаленіти і стогнати від жаги.

Реновалеса аж морозом обсипало; руки й ноги його ослабли, а очі затьмарилися імлою гіркого розчарування.

Чи справді він тримає в обіймах свою Хосефіну?.. Це її тіло, її пахощі, її вбрання, її бліда краса зів’ялої квітки… Але це таки не вона. Які чужі очі!.. І даремно вони раптом полагідніли, засяяли ніжністю — налякана виразом його обличчя Пепіта зрозуміла, що треба прикинутись — а їй це було зовсім неважко. Полуда вже спала з очей Реновалеса, і він бачив у блискучих зіницях дівчини саму порожнечу. Душі його коханої дружини там не було. П’янкі пахощі більше не хвилювали митця — вони йому тільки примарились. Він справді бачив перед собою улюблену вазу, але з неї вже не курився запашний фіміам.

Реновалес звівся на ноги і поточився, дивлячись на жінку, яка сиділа перед ним, нажаханими очима. Потім упав на диван і затулив обличчя долонями.

Почувши, що він ридає, дівчина перелякалась і побігла в натурницьку. Скоріше б скинути із себе це вбрання й утекти! Цей сеньйор, напевне, божевільний.

Маестро плакав… Прощай молодість! Прощайте жадання! Прощай ілюзіє, сирено-чарівнице, ти втікаєш від мене назавжди! Марно він ганявся за щастям, марно шукав порятунку від гнітючої самоти. Смерть не віддасть йому своєї жертви — і тільки вона зможе поєднати його з Хосефіною. Він уже не зустріне нікого, хто зумів би так оживити спогад про небіжчицю, як оця куплена жінка, яку він щойно тримав у обіймах… І все ж таки вона не Хосефіна!

У ту саму мить, коли він сподівався спізнати райське блаженство, під грубим доторком дійсності розвіялася солодка ілюзія, і він збагнув, що це не тіло Хосефіни — його голої махи, яку він кохав у щасливу пору своєї юності.

Крижаним спокоєм віяло від цієї жінки, і моторошне гнітюче розчарування захлюпнуло душу художника…

Розпадіться ж високі вежі ілюзій! Розсиптеся надхмарні замки, які він вибудував у своїй уяві, щоб не бачити жахливого обрію, щоб зробити приємною свою земну подорож!.. Тепер перед ним дорога рівна й пустельна. І немає сенсу сідати на узбіччі й вичікувати — однаково доведеться рушати далі. Що частіше він спочиватиме, то надовше розтягуватиме муки страху. Бо віднині йому судилося дивитись і бачити кінцеву мету своєї мандрівки — і не заступлять її більше ні хмари, ні ілюзії… дивитись і бачити свою останню оселю, з якої нема вороття… пащу чорної прірви… смерть.

Мадрид. Лютий — квітень 1906 року.