Малахітова шкатулка

Гірничий майстер

Катя,— Данилова наречена,— незаміжницею лишилася. Років два чи три минуло, як Данило зник,— вона й зовсім з тої пори, що заміж ідуть, вийшла. Дівчат за двадцять років, по-нашому, по-заводському, перестарками вважають. Парубки таких рідко сватають, удівці більше. Ну, а ця Катя, видно, гарна була, до неї все женихи лізуть, а в неї тільки й слів:

— Данилові обіцяла.

Її умовляють:

— Що поробиш! Обіцяла, та не вийшла. Тепер про це й згадувати ні до чого. Давно людина загинула.

Катя на своєму стоїть.

— Данилові обіцяла. Може, ще й прийде він.

Їй кажуть:

— Нема його в живих. Це вже напевне.

А вона затялася на своєму:

— Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він і поготів живий.

Бачать — не сповна розуму дівка,— відчепилися. Інші ще й глузувати стали: прозвали її мертвяковою нареченою. До неї це пристало. Катя Мертвякова, та Катя Мертвякова, немов іншого прізвиська не було.

Тут якийсь мор на людей трапився, і в Каті старі обоє померли. Рідня в неї велика. Троє братів жонаті та сестер заміжніх скількись там. Сварка поміж ними й вийшла — кому на батьківському місці лишатися. Катя бачить — безладдя пішло, й каже:

— Піду я в Данилкову хату жити. Зовсім Прокопович старий став. Хоч його догляну.

Брати-сестри умовляють, звичайно:

— Не підходяще це, сестро. Прокопович хоч стара людина, а мало що про тебе сказати можуть.

— Мені,— відповідає,— що? Не я плетухою стану. Адже Прокопович мені не чужий. Названий батько моєму Данилові. Татком його зватиму.

Так і пішла. Воно й те сказати: рідні не дуже чіплялись. Про себе думали: зайвий з родини — шуму менше. А Прокопович що? Йому це до душі припало.

— Спасибі,— каже,— Катрусю, що про мене згадала.

От і стали вони жити. Прокопович за верстатом сидить, а Катя по хазяйству бігає — на городі там, зварити щось, тощо. Хазяйство невеличке, звичайно, на двох... Катя — дівчина моторна, чи довго їй!.. Упорається й сідає за яке-небудь рукоділля: пошити-зв'язати, чи мало що. Спершу в них гладенько котилося, тільки Прокоповичу все гірше та гірше. День сидить, два лежить. Спрацювався, старий став. Катя й замислилася, як вони далі житимуть.

«Рукоділлям жіночим не прогодуємось, а іншого ремесла не знаю».

От і каже Прокоповичу:

— Таточку! Ти б навчив мене чого простішого.

Прокоповичу аж смішно стало.

— Що це ти? Хіба дівоче діло за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.

Ну, вона все-таки приглядатися до Прокоповичевого ремесла стала. Допомагала йому, де можна. Розпиляти там, пошліфувати. Прокопович і почав їй то те, то інше показувати. Не те щоб справжнє. Бляшку обточити, ручки до виделок-ножів зробити, та й інше, що в ходу було. Дрібна, звичайно, справа, копійчана, а все підмога на випадок.

Прокопович недовго зажився. Тут брати-сестри вже примушувати Катю почали:

— Тепер ти змушена заміж виходити. Як ти сама житимеш?

Катя їх обрізала:

— Не ваш клопіт. Ніякого мені вашого жениха не треба. Прийде Данилко. Вивчиться в місті і прийде.

Брати-сестри руками на неї махають:

— Чи ти сповна розуму, Катерино? Отаке й казати гріх. Давно померла людина, а вона її чекає! Диви, ще марити почнеш.

— Не боюсь,— відповідає,— цього.

Тоді родичі питають:

— А з чого ж ти житимеш?

— Про це,— відповідає,— теж не турбуйтесь. Продержусь сама.

Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокоповича грошенята лишились, і знову за своє:

— От і вийшла дурна! Коли гроші є, чоловік безпремінно в хаті потрібен. Чого доброго — поласиться хтось на гроші. Скрутять тобі голову, як курчаті. Тільки й світу бачила.

— Скільки,— відповідає,— на мою долю покладено, стільки й побачу.

Брати-сестри довго ще гомоніли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя товче своєї:

— Продержусь сама. Ніякого вашого жениха не треба. Давно в мене є.

Розсердились, звичайно, родичі:

— В разі чого, до нас і на очі не з'являйся!

— Спасибі,— відповідає,— братики милі, сестриці ласкаві! Пам'ятатиму. Самі не забудьте — мимо проходьте!

Сміється, значить. Ну, рідня й дверима грюкнула.

Лишилася Катя сама-самісінька. Поплакала, звичайно, спочатку, потім і каже:

— Брешеш! Не піддамся!

Втерла сльози і по хазяйству почала поратись. Мити та шкребти — чистоту наводити. Упоралася — і одразу до верстата сіла. Тут теж свій порядок наводити стала. Що їй не потрібне, те далі, а що їй повсякчас треба, те під руку. Навела отак порядок і хотіла до роботи сідати.

«Спробую сама хоч одну бляшку обточити».

Кинулася, а каменю придатного нема. Уламки Данилкової дурман-чаші лишились, та Катя берегла їх. В окремому вузлику вони були зав'язані. У Прокоповича каменю, звичайно, багато було. Тільки Прокопович до смерті на великих замовах сидів. Ну, і камінь усе великий. Уламочки та шматочки всі підібралися — розійшлися на дрібні вироби. От Катя й думає:

«Треба, видно, піти на рудникових відвалах пошукати. Чи не трапиться придатний камінець».

Від Данила та від Прокоповича вона чула, що вони біля Зміїної гірки брали. Ось туди й пішла.

На Гумешках, звичайно, завжди людно: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю — куди вона з кошиком пішла. Каті це не до вподоби, що на неї задарма очі витріщають. Вона й не стала на відвалах з цього боку шукати, обійшла гірку. А там ще ліс ріс. От Катя цим лісом і вийшла на саму Зміїну гірку та тут і сіла. Гірко їй стало — Данилка згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей нема, ліс навколо,— вона й не стережеться. Так сльози на землю й капають. Поплакала, дивиться,— а біля самісінької ноги малахіт-камінь видніється, тільки весь у землі сидить. Чим його візьмеш, якщо ні кайла, ні лома? Катя все-таки поворухнула його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. От вона й почала прутиком якимось землю відгрібати від каменя. Відгребла, скільки можна, почала хитати. Камінь і піддався. Як хруснуло внизу,— ніби сучок обломився. Камінець невеличкий, наче плитка. Завтовшки пальців на три, завширшки з долоню, а довжиною не більше двох чвертей. Катя аж здивувалася:

— Саме по моїх думках. Розпиляю його, то скільки бляшок вийде. І втрат самий дріб'язок.

Принесла камінь додому і одразу взялася розпилювати. Робота не швидка, а Каті треба ще й в хаті впоратися. Дивишся, цілий день у роботі, і сумувати ніколи. Тільки як за верстат сідати, все про Данилка згадає:

— Подивився б він, який тут новий майстер знайшовся. На його та на Прокоповичевому місці сидить!

Трапилися, звичайно, нахаби. Як без цього... Уночі проти якогось свята засиділася Катя за роботою, а троє парубків і перелізли до неї в двір. Полякати хотіли або ще що — їхнє діло, тільки всі напідпитку. Катя чиркає пилкою і не чує, що в неї в сінях люди. Почула, коли вже в хату ломитися стали:

— Відчиняй, мертвякова наречена! Приймай живих гостей!

Катя спочатку вмовляла їх:

— Ідіть собі, хлопці!

Ну, їм це нічого. Ломляться в двері, от-от зірвуть. Тут Катя скинула гачок, широко двері розчинила і кричить:

— Що ж, заходь. Кого першого садонути?

Парубки дивляться, а вона з сокирою.

— Ти,— кажуть,— без жартів.

— Які,— відповідає,— жарти! Хто за поріг, того й по лобі.

Парубки хоч п'яні, а бачать — справа не жарт. Дівка велика, плечі круті, око рішуче, і сокира, видно, в руках бувала. Не насмілились-таки зайти. Пошуміли-пошуміли, пішли собі та ще самі ж про це й розповіли. Парубків і почали дражнити, що вони втрьох від однієї дівки втекли. Їм це не сподобалося, звичайно, вони й сплели, ніби Катя не сама була, а за нею мертвяк стояв.

— Та такий страшний, що хоч не хоч втечеш.

Парубкам повірили — не повірили, а між людьми з того часу пішло:

— Нечисто в цьому домі. Недарма вона одна-однісінька живе.

До Каті це дійшло, та вона журитися не стала. Ще подумала: «Нехай плетуть. Мені так ще й краще, коли боятимуться. Вдруге, може, не полізуть».

Сусіди й з того дивуються, що Катя за верстатом сидить. На сміх її зняли:

— За чоловіче ремесло взялася! Що в неї вийде!

Від цього Каті солоніше було! Вона й сама думала:

«Чи вийде в мене в самої?» Ну, проте себе опанувала: «Базарний крам! Чи багато треба! Аби гладеньке було... Невже й того не подужаю?»

Розпиляла Катя камінець. Бачить — візерунок незвичайний прийшовся, і ніби намічено, в якому місці впоперек відпиляти. Здивувалася Катя, як добре все прийшлося. Поділила по готовому, обточувати почала. Справа не дуже хитра, а без звички також не зробиш. Поморочилася спочатку, потім навчилася. Бляшки ще й які вийшли, а втрат і зовсім нема. Тільки й викинула, що на сточування припало.

Наробила Катя бляшок, ще подивувалася, який красивий камінець трапився, і стала міркувати, куди збути вироби. Прокопович такий дріб'язок до міста, траплялося, возив і там усе до однієї крамниці здавав. Катя багато разів про цю крамницю чула. От вона й надумала піти до міста.

«Спитаю там, чи будуть надалі мої вироби приймати».

Зачинила хатину та й пішла пішки. У Польовій і не помітили, що вона до міста подалась. Дізналася Катя, де той хазяїн, який у Прокоповича вироби приймав, та й з'явилася просто в крамницю. Дивиться — повно тут усякого каміння, а малахітових бляшок ціла шафа під склом. Людей у крамниці багато. Хто купує, хто вироби здає. Хазяїн суворий та поважний такий.

Катя спочатку підступити боялася, потім насмілилась і питає:

— Чи не треба вам малахітових бляшок?

Хазяїн пальцем на шафу показав.

— Не бачиш, скільки в мене добра цього?

Майстри, які роботу здавали, приспівують йому:

— Багато нині на ці вироби майстрів розвелося. Тільки камінь переводять. Того не розуміють, що для бляшки доброго візерунка треба.

Один майстер з польовських був. Він і каже хазяїнові нишком:

— Недоумок ця дівка. Бачили її сусіди за верстатом. Ото, мабуть, наробила.

Хазяїн тоді й каже:

— Ану покажи, з чим прийшла?

Катя й подала йому бляшку. Подивився хазяїн, потім на Катю вирячив очі й каже:

— У кого вкрала?

Каті, звичайно, це образливим здалося. Інакше вона заговорила:

— Яке маєш право, не знаючи людини, отак про неї говорити? От дивися, коли не сліпий! — У кого можна стільки бляшок на один візерунок вкрасти? Ну, скажи! — і висипала на прилавок усі свої вироби.

Хазяїн і майстри бачать — справді, на один візерунок. І візерунок незвичайний. Ніби з середини дерево виступає, а на гілці пташка сидить, а внизу теж пташка. Добре видно і зроблено чисто. Покупці чули цю розмову, потяглися теж подивитись, тільки хазяїн одразу всі бляшки прикрив. Знайшов привід.

— Не видно, коли купою. Зараз я їх під скло розкладу. Тоді й вибирайте, що кому до вподоби.— А сам Каті каже: — Іди он у ті двері. Зараз гроші одержиш.

Пішла Катя, і хазяїн за нею. Зачинив дверцята, питає:

— Почім здаєш?

Катя чула від Прокоповича ціни. Так і сказала, а хазяїн як став реготати:

— Що ти! Що ти! Таку ціну я лише одному польовському майстрові Прокоповичу платив та ще його приймакові Данилові. Так то ж майстри були!

— Я,— відповідає,— від них і чула. З тієї ж сім'ї буду.

— Он що! — здивувався хазяїн.— То це, видно, в тебе Данилова робота лишилась?

— Ні,— відповідає,— моя.

— Камінь, може, від нього лишився?

— І камінь сама добувала.

Хазяїн, видно, не вірить, а тільки торгуватися не став. Розрахувався по-чесному та ще й каже:

— Як надалі пощастить таке зробити, неси. Безвідмовно прийматиму і ціну дам справжню.

Пішла Катя, радіє,— скільки грошей одержала! А хазяїн ті бляшки під скло виставив. Покупці набігли:

— Скільки?

Він, звичайно, не помилився — вдесятеро проти купленого призначив та ще й приказує:

— Такого візерунка ще не було. Польовського майстра Данила робота. Краще від нього не зробити.

Прийшла Катя додому, а сама все дивується:

— От штука яка! Кращі від усіх мої бляшки вийшли! Добрий камінець трапився. Випадок, видно, щасливий підійшов.— Потім і подумала: «А чи не Данилко це мені звісточку подав?»

Подумала так, схопилася й побігла на Зміїну гірку.

А той малахітник, який хотів Катю перед міським купцем осоромити, теж додому повернувся. Заздрісно йому, що в Каті такий незвичайний візерунок вийшов. Він і придумав:

— Треба подивитися, де вона камінь бере. Чи не нове яке місце їй Прокопович або Данило вказали?

Побачив, що Катя кудись побігла, він і пішов за нею. Бачить,— Гумешки вона обійшла стороною і кудись на Зміїну гірку пішла. Майстер туди ж, а сам думає: «Там ліс. Лісом до самої ямки підкрадуся».

Зайшли в ліс. Катя зовсім близько і нітрохи не стережеться, не оглядається, не прислухається. Майстер радіє, що йому так легенько дістанеться нове місце. Раптом збоку щось зашуміло, та так, що майстер аж злякався. Зупинився. Що таке? Поки він отак розбирався, Катя й зникла. Бігав він, бігав лісом. Ледве вибрався до Сіверського ставка,— верст, мабуть, зо дві від Гумешок.

Катя не знала й не відала, що за нею підглядають. Вибралася на гірку, до того ж таки місця, де перший камінець брала. Ямка начебто побільшала, а збоку знову такий самий камінець видно. Похитала його Катя, він і відстав. Знову, наче сучок, хруснув. Узяла Катя камінець та й заплакала-заголосила. Ну, як дівки-молодиці за небіжчиком ревуть, усякі слова добирають:

— На кого ж ти мене, друже мій любий, покинув,— і інше таке...

Наплакалась, ніби полегшало, стоїть — задумалась і в напрямку рудника дивиться. Місце тут ніби галявинка. Навколо ліс густий та високий, а в рудниковий бік дрібніший. Внизу від лісу на галявинці стало сутеніти, а те місце — до рудника — сонечко освітлювало. Так і горить те місце, і всі камінці на ньому виблискують.

Каті це цікавим здалося. Хотіла ближче підійти. Ступила, а під ногами й хруснуло. Відсмикнула вона ногу, дивиться — а землі під ногами й нема. Стоїть вона на якомусь високому дереві, на самому вершечку. З усіх боків такі самі вершечки підступили. У прогалинах між деревами внизу видно трави та квіти, і зовсім вони на тутешні не схожі.

Інша б на Катиному місці перелякалася, галас-вереск зняла б, а вона зовсім про інше подумала:

«Ось вона, гора, розкрилася! Хоч би на Данилочка глянути!»

Тільки подумала та й бачить крізь прогалини — іде хтось унизу, на Данилка схожий, і руки вгору простягає, ніби сказати щось хоче. Каті світ потьмарився, так і кинулась до нього... з дерева того! Ну, а впала тут же на землю, де стояла. Опам'яталася та й каже собі:

— Справді, марити я стала. Треба швидше додому йти.

Іти треба, а сама сидить та й сидить, все чекає, чи не розкриється ще гора, чи не з'явиться знову Данилко. Так аж до смерку й просиділа. Тоді тільки додому й пішла, а сама думає: «Побачила все-таки Данилочка».

Той майстер, котрий за Катею підглядав, додому на цей час прибіг. Подивився — хата в Каті замкнена. Він і причаївся: подивлюся, що вона принесла. Бачить — іде Катя, він і став поперек дороги:

— Куди це ти ходила?

— На Зміїну,— відповідає.

— Уночі? Що там робити?

— Данила побачити...

Майстер так і шарахнувся, а другого дня по заводу шепотіти стали:

— Зовсім збожеволіла мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, покійника чекає. Коли б ще заводу не підпалила, бо не сповна ж розуму.

Брати-сестри прочули, знову прибігли, почали страхати та вмовляти Катю. Тільки вона й слухати не схотіла. Показала їм гроші й каже:

— Це, думаєте, звідки в мене? У добрих майстрів не беруть, а мені за першу роботу стільки відвалили! Чому так?

Брати чули, як їй поталанило, і кажуть:

— Випадок щасливий вийшов. Про що тут говорити.

— Таких,— відповідає,— випадків не буває. Це мені Данило сам такий камінь підклав і візерунок вивів.

Брати сміються, сестри руками махають:

— І справді збожеволіла! Треба прикажчикові сказати. Коли б справді завод не підпалила!

Не сказали, звичайно. Посоромилися сестру виказувати. Тільки як вийшли, то й змовились:

— Треба за Катериною дивитися. Куди піде — зразу ж за нею бігти.

А Катя вирядила рідню, двері зачинила та взялася новий камінець розпилювати. Пиляє та й загадує:

— Коли такий самий вийде, значить, не примарилось мені — бачила я Данилочка.

От вона й поспішає розпиляти. Подивитись їй хочеться швидше, як по-справжньому візерунок вийде. Ніч уже давно, а Катя все за верстатом сидить. Одна сестра прокинулась на той час, побачила світло в хаті, підбігла до віконечка, дивиться крізь щілину у віконниці й дивується:

— І сон її не бере! Біда з дівкою!

Відпиляла Катя дощечку — візерунок і визначився. Ще кращий від того. Пташка з дерева вниз полетіла, крила розправила, а знизу назустріч друга летить. П'ять разів цей візерунок на дощечці. Цятка в цятку намічено, де впоперек розпиляти. Катя тут і думати не стала. Схопилась та й побігла кудись. Сестра за нею. По дорозі постукала до братів — біжіть, мовляв, швидше! Вибігли брати, ще людей зібрали. А вже видненько стало. Дивляться,— Катя повз Гумешки біжить. Туди всі й кинулись, а вона, видно, і не чує, що народ за нею. Пробігла рудник, повільніше пішла в обхід Зміїної гірки. Люди теж трохи затрималися,— подивимося, мовляв, що вона робитиме.

Катя йде, як їй звично, на гірку. Подивилась, а ліс навколо якийсь небачений. Помацала рукою дерево, а воно холодне та гладеньке, наче камінь шліфований. І трава долі теж, виявилося, кам'яна, і темно ще тут. Катя й думає:

«Видно, я в гору потрапила».

Родичі та люди тим часом переполошилися:

— Куди вона поділася? Допіру близько була, а не стало!

Бігають, метушаться. Хто на гірку, хто навколо гірки. Перегукуються одне з одним:

— Там не видно?

А Катя ходить у кам'яному лісі й думає як їй Данила знайти. Походила-походила та й закричала:

— Данилку, відгукнися!

Лісом гомін пішов. Гілля зашурхотіло: «Нема його! Нема його! Нема його!» Тільки Катя не спинилась:

— Данилку, відгукнися!

Лісом знову: «Нема його! Нема його! Нема його!»

Катя знову:

— Данилку, відгукнися!

Тут Хазяйка гори перед Катею й з'явилася.

— Ти чого,— питає,— в мій ліс прийшла? Чого тобі? Каменю, чи що, хорошого шукаєш? Бери, який хочеш, та йди собі швидше!

Катя тут і каже:

— Не треба мені твого мертвого каменю! Подавай мені живого Данилочка. Де він у тебе захований? Яке маєш право чужих женихів заманювати?

Ну, смілива дівка. Просто на горло наступати стала. Це Хазяйці самій! А та нічого, стоїть спокійнісінько.

— Ще що скажеш?

— А те й скажу — давай Данила! У тебе він...

Хазяйка розсміялася та й каже:

— Ти, дурна дівко, знаєш, з ким говориш?

— Не сліпа,— кричить,— бачу! Тільки не боюся тебе, розлучнице! Анітрошечки не боюся! Як не хитро в тебе, а до мене Данило тягнеться. Сама бачила. Що, взяла?

Хазяйка тоді й каже:

— А от послухаємо, що він сам скаже.

До того в лісі темненько було, а то враз ніби він ожив. Видно стало. Трава знизу різними вогнями запалала, дерева одне від одного кращі стали. У прогалини галявинку видно, а на ній квіти кам'яні, і бджілки золоті, як іскорки, над тими квітами. Ну, така вже там краса, що вік не надивився б. І бачить Катя: біжить цим лісом Данило. Просто до неї. Катя назустріч кинулася:

— Данилочку!

— Зажди,— каже Хазяйка й питає: — Ну, Даниле-майстре, вибирай — як бути? З нею підеш — усе моє забудеш, тут залишишся — її й людей забути треба.

— Не можу,— відповідає,— людей забути, а її щохвилини пам'ятаю.

Тут Хазяйка всміхнулась ясненько й каже:

— Твій верх, Катерино! Бери свого майстра. За завзяття й твердість твою ось тобі подарунок. Нехай у Данила все моє в пам'яті залишиться. Тільки ось це нехай геть забуде! — І галявинка з дивовижними квітами відразу згасла.— Тепер ідіть у той бік,— показала Хазяйка та ще попередила: — Ти, Даниле, про гору людям не розказуй. Кажи, що в науку до далекого майстра ходив. А ти, Катерино, і думати забудь, що я твого жениха заманювала. Сам він прийшов за тим, що тепер забув.

Вклонилася тут Катя:

— Прости на недобрім слові!

— Гаразд,— відповідає,— що кам'яній станеться! Для тебе кажу, щоб остуди у вас не було.

Пішла Катя з Данилом лісом, а він усе темнішає й темнішає, і під ногами нерівно — горби та ямки. Огляділися,— а вони на руднику — на Гумешках. Час ще ранній, і людей на руднику нема. Вони нищечком і пробралися додому. А ті, що за Катею побігли, все ще по лісу блукають та перегукуються:

— Там не видно?

Шукали-шукали, не знайшли. Прибігли додому, а Данило коло віконця сидить.

Злякалися, звичайно. Цураються, закляття різні говорять.

Потім бачать — люльку Данило набивати став. Ну, й заспокоїлися.

«Не буде ж,— думають,— мертвяк люльку курити». Підходити стали один за одним. Дивляться — і Катя в хаті. Коло печі порається, а сама веселенька. Давно її такою не бачили. Тоді й зовсім посміливішали, до хати зайшли, питати стали:

— Чого це тебе, Даниле, давно не видно?

— У Коливань,— відповідає,— ходив. Почув про тамтешнього майстра кам'яної справи, ніби кращого від нього нема по роботі. От і заманулось повчитися трохи. Тато покійний відмовляв, Ну, а я посвавільничав — потай пішов, Каті он тільки признався.

— Чого,— питають,— чашу свою розбив?

Данило засмутився трохи, як про чашу згадали, потім каже:

— Ну, мало чого... З вечірки прийшов... Може, випив зайве... Не по думках прийшлася, от і трахнув. У кожного майстра, мабуть, таке траплялося. Про що говорити.

Тут брати-сестри до Каті підступилися: чому не сказала про Коливань. Тільки від Каті теж небагато добились. Одразу відрізала:

— Чий би бик не ревів, аби мій пашу їв. Хіба мало я вам казала, що Данило живий. А ви що? Женихів мені підсовували та з пуття збивали. Сідайте краще за стіл. Спеклася вже в мене чирла [5].

На тому справа й закінчилась. Посиділа рідня, погомоніла про те, про се. Розійшлися всі. Увечері пішов Данило до прикажчика об'явитися. Той покричав, звичайно. Ну, все-таки владнали справу.

От і стали Данило з Катею в своїй хатинці жити. Добре, кажуть, жили, у згоді. По роботі Данила всі гірничним майстром звали. Краще за нього ніхто не міг зробити. І достаток у них був. Тільки коли-не-коли — і задумається Данило. Катя розуміла, звичайно, про що, та мовчала.