Малахітова шкатулка

Вогневушка-поскакушка

Сиділи якось старателі навколо вогника в лісі. Четверо дорослих, а п'ятий хлопчик. Років так восьми. Не більше. Федунькою його звали.

Давно всім спати час, та розмова цікава завелася. В артільці, бач, один старик був. Дідок Юхим. З молодих років він із землі золоту крупку вибирав. Хіба мало яких пригод у нього траплялося. Він і розповідав, а старателі слухали.

Батько вже кілька разів казав Федунці:

— Лягав би ти, Тюньшо, спати!

Хлопчинці охота послухати:

— Почекай, татоньку! Я трошки ще посиджу.

Ну, от... Скінчив дідок Юхим розповідь. На місці вогнища самі жаринки лишилися, а старателі все сидять та на ці жаринки дивляться.

Раптом з самісінької серединки виринуло дівчатко малесеньке. Наче лялечка, а живе. Волоссячко руденьке, сарафанчик голубенький і в руці хустинка, теж голубувата.

Поглянула дівчинка веселими оченятами, блиснула зубенятами, взялася руками в боки, хустинкою махнула і пішла танцювати. І так у неї легко та ловко виходить, що й сказати не можна. Старателям аж дух захопило. Дивляться — не надивляться, а самі мовчать, ніби замислились.

Дівчинка спершу по жаринках колом ходила, потім, видно, їй тісно стало,— ширше пішла. Старателі відсуваються, дорогу дають, а дівчинка як коло пройде, так і підросте трошки. Старателі далі відсунуться. Вона ще коло дасть і знову підросте. Коли зовсім далеко відсунулися, дівчинка поміж людьми пішла,— з петлями в неї кола стали. Потім і зовсім за людей вийшла і знову рівненько закрутилася, а сама вже на зріст як Федунька. Біля великої сосни зупинилася, тупнула ніжкою, зубенятами блиснула, хустинкою махнула, як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

Тут пугач запугукав, зареготав, і ніякого дівчатка не стало.

Якби самі дорослі сиділи, то, може, нічого б далі й не трапилося. Кожен, бач, подумав:

«От до чого на вогонь задивився! В очах зарябіло... Невідомо, що й приверзеться від утоми!»

Тільки Федунька цього не подумав і питає в батька:

— Тату, це хто?

Батько відповідає:

— Пугач. Кому ж більше? Невже не чув, як він пугукає?

— Та не про пугача я! Його я знаю і ні крихти не боюся. Ти мені про дівчинку скажи.

— Про яку дівчинку?

— А про ту, що на жару танцювала. Ще ти і всі відсувались, як вона широким колом пішла.

Тут батько й інші старателі почали допитувати Федуньку, що він бачив. Хлопчик розповів. Один старатель ще спитав:

— Ану, скажи, яка вона на зріст була?

— Спершу не більша за мою долоню, а під кінець трохи не мого зросту стала.

Старатель тоді й каже:

—А я ж, Тюньшо, точнісінько таке саме диво бачив.

Федуньчин батько і ще один старатель це саме сказали. Тільки дід Юхим люлечку смокче та помовчує. Старателі підступати до нього почали:

— Ти, діду Юхиме, що скажеш?

— А те й скажу, що це саме бачив, та думав — привиділося мені, а виходить — і справді Вогневушка-Поскакушка приходила.

— Яка Поскакушка?

Дідок Юхим тоді й пояснив:

— Чував від старих людей, що є такий знак на золото — ніби маленьке дівчатко, яке танцює. Де така Поскакушка з'явиться, там і золото. Не багато золота, зате грудками, і не шаром лежить, а немов редька посаджене. Згори, значить, ширше коло, а далі все меншає та меншає і нанівець зійде. Вириєш цю редьку золотого піску — і більше на тому місці робити нема чого. Тільки от забув, у якому місці ту редьку шукати: чи то де Поскакушка вирине, чи то де вона в землю піде.

Старателі й кажуть:

— Це діло в наших руках. Завтра проб'ємо дудку спочатку на місці вогнища, а потім під сосною спробуємо. Тоді й Добачимо, пуста твоя розмова чи насправді що корисне є.

З цим і спати полягали. Федунька теж калачиком згорнувся, а сам думає:

«З чого це пугач реготав?»

Хотів у дідка Юхима спитати, та він уже хропти почав.

Прокинувся Федунька другого дня пізненько й бачить — на вчорашньому вогневищі велику дудку вирито, а старателі стоять біля чотирьох великих сосон і всі кажуть одне:

— На цім саме місці в землю пішла.

Федунька закричав:

— Що ви! Що ви, дядечки! Забули, певне! Адже Поскакушка під цією сосною зупинилась... Тут і ніжкою притопнула.

На старателів тут сумнів найшов.

— П'ятий прокинувся — п'яте місце показує. Був би десятий — десяте б показав. Пуста, певно, справа. Кидати треба.

Все-таки на всіх місцях спробували, та не пощастило. Дідок Юхим і каже Федуньці:

— Обманне, мабуть, твоє щастя.

Федуньці це прикрим здалося. Він і каже:

— Це, дідусю, пугач, перешкодив. Він наше щастя обпугукав та обреготав.

Дід Юхим своє говорить:

— Пугач тут — не причина.

— А от і причина!

— Ні, не причина!

— А от і причина!

Сперечаються отак зовсім без діла, а інші старателі з них та з себе сміються:

— Старий та малий, обидва не знають, а ми, дурні, їх слухаємо та дні марнуємо.

З того часу старого й прозвали Юхим Золота Редька, а Федуньку — Тюнькою Поскакушкою.

Хлоп'ята заводські дізналися, проходу не дають. Як побачать на вулиці, так і заведуть:

— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Про дівчисько розкажи! Розкажи про дівчисько!

Старому від прізвиська яка біда? Хоч горщиком назви, тільки в піч не став. Ну, а Федуньці, як малолітньому, образливим здалося. Він і бився, і лаявся, і плакав не раз, а дітлахи ще дужче дражнять. Хоч додому з копальні не йди. Тут ще життя у Федуньки змінилося. Батько його вдруге одружився. Мачуха попалася, просто тобі ведмедиця. Федуньку і зовсім від дому відвернуло.

Дід Юхим теж не часто додому з копальні ходив. Наморочиться за тиждень, йому й нема охоти йти, старі ноги бити. Та й нема до кого. Сам жив.

От у них і повелося. Як субота, старателі додому, а дідок Юхим з Федунькою на копальні лишаться.

Що ж робити? Розмовляють про те про се. Дідок Юхим розповідав бувальщини різні, вчив Федуньку, по яких улоговинах золото шукати й таке інше. Бувало, що й про Поскакушку згадають. І все в них добре та дружно. В одному збалакатися не можуть. Федунька каже, що пугач усій невдачі причина, а дідок Юхим каже — зовсім не причина.

Якось отак засперечалися. Діло ще завидна було, при сонечку. Коло хижки все-таки багаттячко було — від комарів курище. Вогонь ледве видно, а диму багато. Дивляться — в диму з'явилося маленьке дівчатко. Точнісінько таке саме, як того разу, тільки сарафанчик темніший і хустинка теж. Подивилося веселими оченятами, зубенятами блиснуло, хустиною махнуло, ніжкою притупнуло та й ну танцювати.

Спершу кола маленькі робила, потім більші та більші, і сама підростати стала. Хижка на дорозі трапилася, тільки це їй не перешкода.. Іде, наче хижки й нема. Кружляла-кружляла, а як на зріст така, як Федунька, стала, то й зупинилась коло великої сосни. Усміхнулася, ніжкою притупнула, хустинкою махнула, як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

І зразу ж пугач запугукав, зареготав. Дідок Юхим здивувався:

— Звідки пугачеві бути, коли сонечко ще не зайшло?

Федунька відповідає:

— От бачиш! Знову пугач наше щастя сполохав. Поскакушка, може, від цього пугача й утекла.

— А ти хіба бачив Поскакушку?

— А ти хіба не бачив?

Почали вони тоді один одного розпитувати, хто що бачив. Усе зійшлося, тільки місце, де дівчатко в землю пішло, коло різних сосон показують.

Як до цього добалакались, то дідок Юхим і зітхнув:

— О-хо-хо! Видно, нема нічого. Сама це наша думка.

Тільки-но вимовив, а з-під дерну по хижці дим повалив. Кинулись, а там жердяник під дерном затлівся. На щастя, вода близько була. Хутко залили. Усе ціле лишилося. Тільки дідові рукавиці обгоріли. Схопив Федунька рукавиці й бачить — дірки на них, як слідочок від маленьких ніг. Показав це диво дідкові Юхиму й питає:

— Це, по-твоєму, теж думка?

Ну, Юхимові податися нікуди, признався:

— Правда твоя, Тюньшо. Знак певний — Поскакушка була. Доведеться, видно, завтра знову ями бити — щастя шукати.

У неділю і взялися за це зранку. Три ями викопали — нічого не знайшли. Дідок Юхим нарікати почав:

— Наше щастя,— людям сміх.

Федунька знову провину на пугача кладе.

— Це він, банькатий, наше щастя обпугукав та обреготав! От би його ломакою!

У понеділок старателі прибігли з заводу. Бачать — свіжі ями коло самої хижки. Одразу збагнули, в чому справа. Сміються з старого:

— Редька редьку шукав...

Потім побачили, що в хижці пожежа починалася, стали їх лаяти обох. Федуньчин батько звіром на хлопчину накинувся, трохи не побив, та дідок Юхим заступився:

— Посоромився б на хлопця сваритися! Він і так у тебе боїться додому ходити. Задражнили та загризли хлопця. А яка ж його провина? Я, либонь, лишався,— з мене й питай, якщо в тебе шкода яка трапилась. Попіл, видно, з люльки висипав з жаром — от і зайнялося. Моя помилка — моя й відповідь.

Вичитав отак Федуньчиного батька, потім і каже хлопчикові, коли нікого з дорослих поблизу не було:

— Ех, Тюньшо, Тюньшо! Глузує з нас Поскакушка. Як удруге доведеться побачити, то їй в очі треба плюнути. Нехай людей з пуття не збиває та на посміховисько не виставляє!

Федунька своє торочить:

— Діду, вона не від зла. Пугач їй шкодить.

— Твоє діло,— каже Юхим,— а тільки я більше ям не копатиму. Побавився — і досить. Немолоді мої роки — за Поскакушкою стрибати.

Ну, розбурчався старий, а Федуньці все Поскакушки шкода.

— Ти, діду, не сердься на неї! Он вона яка весела та хороша. Щастя б нам відкрила, коли б не пугач.

Про пугача дідок Юхим промовчав, а на Поскакушку все бурчить:

— Ото ж вона щастя тобі відкрила! Хоч додому не йди!

Скільки не бурчить дідок Юхим, а Федунька своє:

— А як вона, діду, ловко танцює!

— Танцює вона ловко, та нам від цього ні жарко ні холодно, і дивитись не хочеться.

— А я б хоч зараз подивився! — зітхнув Федунька. Потім і питає: — А ти, дідуню, відвернешся? І подивитися тобі не любо?

— Як не любо? — проговорився дідок, та схаменувся й почав знову приструнчувати Федуньку: — Ох, і впертий-бо ти хлопчисько. Ох, і впертий! Що в голову залетіло, те й засіло! Будеш ото, як я,— весь вік бідувати, за щастям ганятися, а його, може, зовсім і нема.

— Як нема, коли я на власні очі бачив?

— Ну, як знаєш, а я тобі не попутник! Набігався. Ноги заболіли.

Посперечалися, а дружби вести не перестали. Дідок Юхим по роботі допомагав Федуньці, показував, а на дозвілля про всякі випадки розповідав. Вчив, значить, як жити треба. І найвеселіші в них ті дні були, коли вони вдвох на копальні лишались.

Зима загнала старателів по домівках. Порозпихав їх прикажчик до весни по роботах, куди довелось, а Федунька, як малолітній, дома лишився. Тільки йому дома не солодко. А тут нова біда прийшла: батька на заводі скалічило. У лікарняну казарму його віднесли. Ні живий ні мертвий лежить. Мачуха й зовсім ведмедихою стала — загризла Федуньку. Терпів він, терпів, та й каже:

— Піду, я мабуть, до діда Юхима жити.

А мачусі що?

— Хоч провались ти,— кричить,— до Поскакушки своєї!

Узув тут Федунька пімки, шубку-вітродуйку очкурцем міцніше затягнув. Хотів батькову шапку надіти, та мачуха не дала. Натягнув тоді свою, з якої давно виріс, і пішов.

На вулиці одразу хлопчаки налетіли, дражнити почали:

— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Розкажи про дівчисько!

А Федунька йде собі своєю дорогою. Тільки й сказав:

— Нетями!

Хлоп'ятам чомусь соромно стало. Вони вже зовсім по-доброму питають:

— Куди це ти?

— До дідуся Юхима.

— А, до Золотої Редьки?

— Кому Редька, а мені дідусь.

— Адже далеко! Ще заблукаєш.

— Знаю, пак, дорогу.

— Ну, замерзнеш. Ач, холоднеча яка, а в тебе й рукавиць нема.

— Рукавиць нема, та руки є, і рукава не відпали. Засуну руки в рукави — тільки й діла. Не здогадалися!

Хлоп'ятам цікавим здалося, як Федунька розмовляє, вони й почали питати по-доброму:

— Тюньшо! Ти справді Поскакушку в огні бачив?

— І в огні бачив, і в диму бачив. Може, ще де побачу, та розповідати нема коли,— сказав Федунька та й пішов далі.

Дідок Юхим чи то в Косому Броді, чи то в Сіверній жив. На самому виїзді, кажуть, хатинка стояла. Ще перед віконцем сосна дуплиста росла. Далеченько все-таки, а пора холодна — саме середина зими. Трохи змерз наш Федунечка. Ну, дійшов, проте. Тільки хотів за клямку взятися, коли чує:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

Озирнувся — по дорозі сніжок крутиться, а в ньому ледве майорить клубочок, і схожий той клубочок на Поскакушку. Побіг Федюня ближче роздивитися, а клубочок уже далеко. Федюня за ним, він ще далі. Біг-біг за клубочком та й опинився в незнайомому місці. Дивиться — галявина якась, а навколо ліс густий. Посередині галявини береза стара, ніби зовсім нежива. Снігу коло неї намело цілу гору. Клубочок підкотився до цієї берези та навколо неї й крутиться.

Федунька в запалі й не роздивився, що тут і стежки нема, поліз по суцільному снігу.

«Стільки,— думає,— біг, невже задкувати?»

Дістався-таки до берези, а клубочок і розсипався. Сніговою пилюкою Федуньці в очі бризнув.

Трохи не заплакав від образи Федунька. Раптом біля самісінької його ноги сніг воронкою до землі розтанув. Бачить Федунька,— а на дні воронки Поскакушка. Веселенько поглянула, усміхнулась ласкаво, хустинкою махнула й пішла танцювати, а сніг від неї бігом побіг. Де їй ніжку поставити, там трава зелена та квіти лісові.

Обійшла коло — тепло Федуньці стало, а Поскакушка ширше та ширше коло бере, сама підростає, і галявинка в снігу все більшає та більшає. На березі вже листячко зашелестіло. Поскакушка ще більше старається, приспівувати почала:

А сама дзигою, дзигою, а сарафанчик бульбашкою.

Коли на зріст з Федунькою зрівнялася, галявинка в лісі зовсім велика стала, а на березі пташки заспівали. Спека, як у найжаркіший день улітку. У Федуньки з носа піт капає. Шапчину свою Федунька давно скинув, хотів і шубку скинути, Поскакушка й каже:

— Ти, хлопче, побережи тепло! Краще про те подумай, як назад виберешся!

Федунька на це й відповідає:

— Сама завела — сама виведеш!

Дівчатко сміється:

— Спритний який! А як мені нема коли?

— Знайдеш час! Я почекаю!

Дівчатко тоді й каже:

— Візьми лишень краще лопатку. Вона тебе в снігу зогріє й додому виведе.

Подивився Федунька — коло берези лопатка стара валяється. Заіржавіла вся, і держак розколотий.

Узяв Федунька лопатку, а Поскакушка наказує:

— Гляди, з рук не випусти! Міцніше тримай! А дорогу примічай! Назад тебе лопата не поведе. Адже ж прийдеш навесні?

— Аякже! Обов'язково прибіжимо з дідусем Юхимом. Тільки весна — так ми й тут. Ти теж приходь потанцювати.

— Не час мені. Сам уже танцюй, а дідок Юхим нехай притупує!

— Яка ж у тебе робота?

— Не бачиш? Узимку літо роблю та таких, як ти, робітничків розважаю. Думаєш — легко?

Сама засміялась, крутнулася дзигою і хустинкою махнула, та як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

І дівчатка нема, і галявинки нема, і береза стоїть гола-голісінька, як нежива. На вершечку пугач сидить. Кричати — не кричить, а головою крутить. Навколо берези снігу намело гора горою. У снігу трохи не по горло провалився Федунька і лопаткою на пугача махає. Від Поскакущиного літа те й лишилося, що держак у Федуньки в руках зовсім теплий, навіть гарячий.

А рукам тепло — і всьому тілу весело.

Потягла тут лопата Федуньку і зразу з снігу виволокла. Спочатку Федунька трохи не випустив лопати з рук, потім приловчився, і справа добре пішла. Де пішки за лопатою йде, де волоком тягнеться. Цікаво це Федуньці, а позначок ставити не забуває. Це йому теж легенько далося. Тільки подумає зарубку зробити, лопатка зразу ж цюк-цюк,— і дві рівнесенькі зарубочки готові.

Привела лопата Федуньку до діда Юхима вже присмерком. Старий уже на піч заліз. Зрадів, звичайно, почав розпитувати, як та що. Розповів Федунька про пригоду, а старий не вірить. Тоді Федунька й каже:

— Подивись он на лопатку. У сінцях вона стоїть.

Приніс дідок Юхим лопатку та й побачив — по іржі золоті тарганчики посаджено. Аж шість штук.

Отоді дідусь повірив трошки й питає:

— А місце знайдеш?

— Чому ж,— відповідає,— не знайти, коли дорогу позначено.

Другого дня дідок Юхим роздобув лижі в знайомого мисливця.

Сходили честь честю. По зарубках швидко до місця дісталися. Зовсім повеселішав дідок Юхим. Здав він золотих тарганчиків таємному купцеві, і прожили ту зиму не бідуючи.

Як весна прийшла, побігли до старої берези. Ну, і що ж? З першої лопатки такий пісок пішов, що хоч не промивай, а просто руками золотинки вибирай. Дід Юхим аж потанцював з радості.

Приберегти багатство не зуміли, звичайно. Федунька — малоліток, а Юхим хоч старий, а теж проста душа.

Люди звідусіль кинулися. Потім, звичайно, всіх зігнали геть, і пан собі це місце забрав. Недарма, видно, пугач головою крутив.

Все-таки дідок Юхим з Федунькою сьорбнули трошечки з першого ківшика. Років з п'ять у достатку пожили. Згадували Поскакушку.

— Ще б з'явилася хоч разок!

Ну, не трапилося більше. А копальня та й зараз зветься Поскакушинською.