Малахітова шкатулка

Ключ Землі

До цього ремесла — камінці шукати — схильності не було. Траплялося, звичайно, знаходив, та тільки так... без поняття. Наглянеш на змивці галечку з вогником, ну й візьмеш, а потім у певної людини спитаєш — зберегти чи викинути?

Із золотом куди простіше. Звичайно, і в золота сорт є, та не такий, як у камінців. За розміром та за вагою їх зовсім не розбереш. Один, дивись, більшенький, другий набагато менший, обидва однаково добре блищать, а насправді різні. Великого й за п'ятак не беруть, а до маленького тягнуться: він, мовляв, небувалої води, тут гра буде.

А коли то ще смішніше. Куплять у тебе камінець, і при тобі ж половину відіб'ють, і в сміття кинуть. Це, кажуть, тільки справі перешкода: кущ затемнює. З решти ще половину сточать та й хваляться: тепер саме в раз вода визначилась і при вогні не гаснутиме. [ справді, камінець вийшов малесенький, а зовсім живенький, немов сміється. Ну, й ціна в нього теж переливається: почуєш — ахнеш. От і зрозумій це діло!

А розмови ті, який камінь здоров'я береже, який сон охороняє або там нудьгу відводить тощо, це все, на мою думку, від безділля-рукоділля, при пустій розмові язика почесати та й більше нічого. Тільки одну розповідь про камінці від своїх стариків перейняв. Це, видно, горішок з добрим зернятком. На чиї зуби — той і розкусить.

Є, кажуть, у землі камінь-одинець: другого такого нема. Не те що по наших землях, і в інших народів ніхто такого каменя не знаходив, а чутка про нього скрізь іде. Ну, все-таки цей камінець у нашій землі. Це вже старі люди дізналися. Невідомо тільки, в якому місці, та це для справи й ні до чого, бо той камінець сам у руки прийде, кому треба. В тім то й особливість. Через дівчисько одне про це дізналися. Так, кажуть, діло було.

Чи то під Мурзинкою, чи в іншому місці був великий рудник. Золото і дороге каміння тут вибирали. Ще за казенного становища роботи провадили. Начальство в чинах та ясних гудзиках, кати при повній формі, по барабану народ на роботу ганяли, під барабан крізь стрій водили, різками засікали. Одно слово, мука мученицька.

І от проміж цієї муки моталося дівчатко Василинка. Вона на тому руднику й народилася, тут і росла, і зими зимувала. Мати в неї ніби куховарка при щегарській казармі була, а про батька Василинка зовсім не знала.

Таким дітям, відомо, яке життя. Кому б і зовсім помовчати треба, і той від поневірянь своїх, дивись, шпигне, а то й стусана дасть: аби на кому серце зірвати. Просто сказати, найлихішого життя дівчинка. Гірше від сироти круглої. І від роботи захистити її нікому. Дитина ще, віжок тримати несила, а її вже до таратайки нарядили: «Ніж під ногами крутитися, вози-но пісок!»

Як підростати стала,— пехло[6] в руки та з іншими дівками-молодицями на розбирання пісків виганяти стали. І от, розумієш, відкрився в цієї Василинки великий талан на каміння. Найчастіше від усіх знаходила, і камінець найкращий, зовсім дорогий.

Дівчинка без кмітливості: знайде й зразу начальству віддає. Ті, звичайно, раді-радісінькі старатися: який камінець у банк, який собі в кишеню, а то й за щоку. Недарма кажуть: що великий начальник у кишені винесе, те маленькому далі ховати треба. А Василинку всі хвалять, наче змовилися. Прізвисько їй вигадали — Щасливе Очко. Який начальник підійде, той перш за все й питає:

— Ну, як, Щасливе Очко? Знайшла що?

Подасть Василинка знахідку, а начальник і затакає, наче гусак на відльоті:

— Так-так, так-так. Старайся, дівчино, старайся!

Василинка, значить, і старається, та їй це й самій цікаво.

Якось знайшла камінець з палець завбільшки, то все начальство збіглося. Навіть украсти нікому не можна було, мимоволі в казенний банк запечатали. Потім уже, кажуть, з царської казни цей камінець у якусь там заграницю пішов. Ну, не про те мова...

Від Василинчиного таланту іншим дівкам та молодицям не солодко. Від начальства утиск.

— Чому в неї багато, а у вас сама дурниця, та й тієї мало? Видно, дивитесь погано.

Жіночки, замість того щоб по-доброму підучити Василинку, почали її клювати. Зовсім шиття дівчинці не стало. А тут ще пес знайшовся — головний щегар. Поласився, видно, на Василинчине щастя та й об'явив:

— Одружуся з цим дівчиськом.

Дарма що сам давно зуби з'їв і ближче як за п'ять кроків до нього не підходь: смородом тхне,— з нутра протух, а теж гугнявить:

— Я тебе, дівонько, благородієм зроблю. Розумій це, і всі камінці мені одному здавай! Іншим не показуй зовсім.

Василинка хоч і височенька на ногах була, а ще далеко до дівчини на віддані не дотягла. Підліток ще, років, може, тринадцяти, найбільше чотирнадцяти. Та хіба на це подивляться, коли начальство наказує. Скільки хочеш років попи по книгах накинуть. Ну, Василинка, значить, і злякалася. Руки-ноги затремтять, як побачить цього протухлого жениха. Мерщій подає йому камінці, що знайшла, а він бурмоче:

— Старайся, Василино, старайся! Узимку на м'якій перині спатимеш.

Як відійде, жінки й починають Василинку шпигати, на сміх знімуть, а вона й без того на шматки б розірвалася, коли б можна було. Після барабана до матері в казарму забіжить — ще гірше. Мати, звичайно, жаліла дівчинку, всіляко її вигороджувала, та чи велика сила в казарменної куховарки, якщо щегар їй начальник і коли завгодно може молодицю під різки поставити.

До зими все-таки Василинка прокрутилася, а далі непереливки стали. Щодня цей щегар на матір наступати почав:

— Віддавай дочку добром, а то лихо буде!

Про малі роки йому й не згадуй — папірець від попів під ніс тиче:

— Ще що наплетеш? По книгах, либонь, шістнадцять років позначено. Найзаконніші роки. Коли впертості своєї не кинеш, шмагати тебе завтра звелю.

Отоді мати й піддалася:

— Не втечеш, видно, донечко, від своєї долі!

А донечка що? Руки-ноги віднялися, слова сказати не може: На ніч усе-таки відійшла і з рудника втекла. Зовсім і не остерігається, просто по дорозі пішла, а куди — про те й не думала. Аби від рудника далі.

Година тиха та тепла видалася, звечора сніг пішов. Тихий такий сніжок, ніби дрібне пір'ячко розсипалося. Дорога лісом пішла. Там, звичайно, вовки й інші звірі. Тільки Василинка нікого не боїться. На те зважилась:

— Хай краще вовки загризуть, аби не за протухлого заміж.

От вона, значить, чалапає та й чалапає. Спочатку зовсім швидко йшла. Верст, мабуть, з п'ятнадцять, а то й усі двадцять відчухрала. Одежинка на ній не дуже справна, а йти не холодно, навіть жарко: снігу ж насипало, мабуть, на дві чверті, ледве ноги витягає,— от і зігрілася. А сніг усе падає та й падає. Ніби ще густіший став. Просто розкіш, така краса пишна. Василинка й притомилася, знесилилась та на дорозі й сіла.

«Дай,— думає,— спочину трошки». А того не розуміє, що в таку годину сідати на відкритому місці найгірше.

Сидить оце, сніжком милується, а він до неї липне та й липне. Посиділа, а підвестись і не може. Тільки не злякалась, про себе подумала:

«Ще, мабуть, посидіти треба. Відпочити як слід».

Ну, й відпочила. Снігом її зовсім засипало. Як копичка посеред дороги стала. І зовсім від села близько.

На щастя, вранці якомусь сільському,— він теж улітку трохи камінчиками та золотом цікавився,— трапилося в той бік конячкою шлях прокладати. Коняка й нашорошилася, запирхала, не підходить до копички. Старатель і роздивився, що людину засипало. Підійшов ближче, бачить — немов ще не зовсім охолола, руки гнуться. Підхопив Василинку та в сани, накрив своїм верхнім кожухом — і додому. Там з жінкою почали відходжувати Василинку. Отямилась-таки! Очі розплющила й пальці на руках розтулила. Дивляться, а в неї в руці камінь великий блищить, чистої голубої води. Старатель аж злякався,— ще до в'язниці за такий посадять,— та й питає:

— Де взяла?

Василинка й відповідає:

— Сам у руку залетів.

— Як це?

Тоді Василинка й розповіла, як діло було.

Коли її вже зовсім стало засипати снігом, раптом відкрився перед нею хідник у землю. Неширокий прохідник, і темненько тут, а йти можна: східці видно й тепло. Василинка й зраділа:

«Ось де,— думає,— нікому з рудникових мене не знайти». І почала спускатися по східцях. Довго спускалась і вийшла на велике-велике поле. Кінця-краю йому не видно. Трава на цьому полі кущиками і дерева ріденько,— все пожовкло, як восени. Впоперек поля річка. Чорна-чорнісінька, і не поворухнеться, як закам'яніла. За річкою, просто перед Василинкою, гірка невеличка, а на вершечку камені-кругляки: посередині — наче стіл, а навколо — як ослінчики. Не на людський зріст, а набагато більші. Холодно тут і чогось боязно.

Хотіла вже Василинка назад податися, аж раптом за гіркою іскри посипались. Дивиться,— а на кам'яному столі купа дорогого каміння з'явилася. Різними вогниками горять, і річка від них повеселішала. Дивитися любо. Тут хтось і питає:

— Це на кого?

Знизу йому кричать:

— На простоту!

І відразу ж камінці іскорками на всі боки розлетілися. Потім за гіркою знову вогнем спалахнуло і на кам'яний стіл камінці викинуло. Багато їх. Не менше, мабуть, як гарба з сіном. І камінці більші. Хтось знову питає:

— Це на кого?

Знизу кричать:

— На терплячого!

І, як того разу, камінці полетіли на всі боки. Немов хмарка жучків знялася. Лише різниця, що блищать інакше. Одні червоним міняться, інші зеленими вогниками сяють, голубенькі теж, жовтенькі... всякі. І теж на льоту дзижчать. Задивилася Василинка на тих жучків, а за гіркою знову вогнем спалахнуло, і на кам'яному столі нова купка каміння. Цього разу зовсім маленька, проте камінці все великі і краси незвичайної. Знизу кричать:

— Це на завзятого та на щасливе око!

І відразу ж камінчики, як дрібні пташечки, полинули-полетіли на всі боки. Над полем немов ліхтарики захиталися. Ці помаленьку летять, не квапляться. Один камінець до Василинки підлетів та, як кошеня голівкою, в руку і ткнувся — тут, мовляв, я, візьми!

Розлетілися кам'яні пташки, тихо й темно стало. Чекає Василинка, що далі буде, і бачить — з'явився на кам'яному столі один камінець. Немов зовсім простенький, на п'ять граней: три поздовжні та дві поперечні. І тут відразу тепло та ясно стало, трава й дерева зазеленіли, пташки заспівали, і річка заблищала, засяяла, заплюскотіла. Де голий пісок був, там хліба густі та високі. І людей з'явилося сила-силенна. Та всі веселі. Хто ніби й з роботи йде, а теж пісню співає.

Василинка тут сама закричала:

— Це кому, дядечки?

Знизу їй і відповіли:

— Тому, хто вірним шляхом народ поведе. Цим ключем-каменем та людина землю відкриє, і тоді буде, як оце бачила.

Тут світло погасло, і нічого не стало.

Старатель з жінкою спочатку сумнів мали, потім думають, звідки в дівчинки в руці камінець опинився. Стали розпитувати, чия вона та звідки. Василинка і це, не криючись, розповіла, а сама просить:

— Тітонько, дядечку! Не кажіть про мене рудниковим!

Чоловік з жінкою подумали-подумали та й кажуть: Гаразд, живи в нас... Приховаємо як-небудь, тільки знатимемо Фенею. На це ім'я ти й відгукуйся.

У них, бач, своя дівчинка нещодавно померла: Фенею звали. Якраз таких років. І на те надіялися, що село по на казенних, а на демидовських землях стояло.

Так воно й вийшло. Панський староста, звичайно, відразу зайшлу помітив, та йому що? Не від нього, либонь, втекла. Зайвий робітник не збитки. Став її на роботу наряджати.

Звичайно, і в демидовському селі солодкого було мало, а все ж не так, як на казенному руднику. Ну, і камінець, який в руці у Василинки опинився, допоміг. Старатель збув-таки нишком цей камінець. Звичайно, не за повну ціну, а все ж добрі гроші взяв. Трошки й передихнули.

Як виросла зовсім Василинка, то в тому ж селі й заміж за хорошого парубка вийшла. З ним і до старості прожила, дітей і онуків виростила.

Колишнє своє ім'я та прізвисько Щасливе Очко бабуся Федоська, може, і сама забула, про рудник ніколи не згадувала. Тільки от коли про щасливі знахідки заговорять, завжди втрутиться.

— Це,— каже,— хитрощів мало — хороші камінці відшукати, та небагато вони нашому братові щастя дають. Краще про те дбати, щоб ключ землі швидше визволити.

І тут же розповість:

— Є, мовляв, камінь — ключ землі. До якогось часу його нікому не здобути: ні простому, ні терплячому, ні завзятому, ні щасливому. А от коли народ правильним шляхом за своєю долею піде, тоді тому, хто попереду йде і народові шлях показує, цей ключ землі сам в руки дасться.

Тоді всі багатства землі відкриються і повна зміна життя буде. На те надійтеся!