Мандрівний замок Хаула

Розділ дванадцятий, у якому Софі стає старенькою матінкою Хаула

Софі не вбачала особливого сенсу в тому, щоб чорнити ім’я Хаула перед королем тепер, коли його таки наздогнала Відьма. Однак Хаул наполягав, що тепер це навіть набагато важливіше.

— Мені знадобляться всі сили, щоб утекти від Відьми, — пояснював він. — Я не хочу, щоб мені на хвіст сів ще й король.

Тож наступного дня Софі вбралася в новий одяг і задоволена, хоча й трохи напружена, чекала, коли одягнеться Майкл, а Хаул нарешті вийде з ванної. Знічев’я вона розповідала Кальциферові про дивовижну країну, де мешкає сім’я Хаула. Це допомагало їй не думати про короля.

Кальцифера дуже зацікавила розповідь.

— Ну, я знав, що він не з наших країв, — зауважив він. — Але те, про що ти розповідаєш, скидається на зовсім інший світ. Відьма мудро вчинила, підіславши прокляття просто звідти. Дуже мудро, як не крути. Просто обожнюю таке чаклунство — коли беруть щось таке, що вже давно існує, і перетворюють на прокляття. Я й сам про це подумав, коли ви з Майклом позавчора читали того вірша. Цей дурень Хаул занадто багато їй про себе розповів.

Софі пильно дивилася на вузьке блакитне обличчя Кальцифера. Її нітрохи не здивувало, що демон так захоплюється цим прокляттям, як не здивувало і те, що він назвав Хаула дурнем. Кальцифер доволі часто називав Хаула не надто хорошими словами. Чого Софі ніяк не могла збагнути — це чи демон дійсно ненавидить Хаула. Як би там не було, але на вигляд Кальцифер здавався таким злим, що сказати щось напевне Софі не наважилася б.

Кальцифер підняв свої жовтогарячі очі й подивився просто в очі Софі.

— Мені також страшно, — зізнався він. — Коли Відьма впіймає Хаула, то я теж хильну лиха. Якщо ти не встигнеш розірвати угоду до того часу, я нічим не зможу тобі допомогти.

Софі не встигла розпитати його докладніше, тому що з ванної вискочив Хаул. Він був елегантний, він наповнював кімнату пахощами троянд, а крім того, він голосно кликав Майкла. Майкл протупотів сходами у новенькому синьому оксамитовому костюмі. Софі піднялася зі стільця і взяла свій вірний ціпок. Час у дорогу.

— Ви так шикарно і статечно виглядаєте! — вигукнув Майкл.

— Так, Софі робить мені честь, — підтвердив Хаул, — якщо не рахувати цього страхітливого ціпка…

— Деякі люди, — відрізала Софі, — вкрай егоїстичні. Ціпок я беру. Він забезпечує мені моральну підтримку.

Хаул звів очі до стелі, але нічого не відповів.

Відчинивши двері, Софі та Майкл велично ступили на вулиці Кінгсбері. Софі, звичайно ж, озирнулася подивитися, на що схожий Мандрівний Замок у цьому місці. Вона побачила величезні напівкруглі ворота із врізаними в них маленькими чорними дверцятами. Решта замку була просто смужкою побіленої стіни між двома будинками з тесаного каменю.

— Випереджаючи ваше запитання, — мовив Хаул, — відповім, що насправді це просто покинута конюшня. Нам сюди.

Вони ішли вулицями, не поступаючись розкіїпшю вбрання навіть найкраще одягненим перехожим. Зрештою, людей їм зустрілося не надто багато. Кінгсбері було розташоване далеко на півдні, і тут стояла задушлива спека. Повітря над бруківкою дрижало. Софі відкрила ще один недолік старості: від спеки їй зробилось недобре. Розкішні будинки розпливалися перед її очима. Софі стало прикро: вона так хотіла роздивитися все навколо, а бачила лише розмиті обриси золотих куполів і якихось високих споруд.

— До речі, — заговорив Хаул, — пані Пентстеммон називатиме вас пані Пендрагон. Мене тут знають як Пендрагона.

— Чому? — поцікавилася Софі.

— Для маскування, — відповів Хаул. — Пендрагон — гарне прізвище, набагато краще, ніж Дженкінс.

— А я цілком обходжуся простим прізвищем — Хаттер, себто капелюшник, — сказала Софі, повертаючи у блаженно вузеньку і тінисту вуличку.

— Не всім же бути божевільними капелюшниками, — парирував Хаул.

Будинок пані Пентстеммон був високий і гарний, він знаходився в самісінькому кінці цієї вузенької вулички. Обабіч парадних дверей стояли апельсинові деревця в кадовбах. Двері відчинив літній лакей у чорній оксамитній лівреї. Він провів їх у розкішно прохолодний хол, викладений у шаховому порядку плитками чорного і білого мармуру. Майкл спробував нишком витерти піт з обличчя рукавом. Хаул, який, здавалося, ніколи не втрачав нахабства, поводився з лакеєм як із давнім приятелем і жартував із ним.

Лакей передав їх пажеві в червоному оксамиті. А коли той церемонно повів їх угору до дзеркального блиску відполірованими сходами, Софі почала розуміти, чому це добра практика перед візитом до короля. Вона почувала себе так, ніби вже потрапила у палац. Коли ж паж у м’яко затіненій вітальні оголосив про їхнє прибуття, Софі вже не сумнівалася у тому, що й палаци не бувають такими елегантними. У цій кімнаті усе було блакитне, золоте і біле, а також мініатюрне і витончене. Та найвитонченішою була сама пані Пентстеммон. Висока і струнка, вона дуже прямо сиділа у прикрашеному вишивкою блакитно-золотому кріслі, однією рукою в золотій сітчастій мітенці твердо спираючись на ціпок із золотим набалдашником. На ній була шовкова сукня кольору тьмяного золота, цупка і страшенно старомодна, яку доповнював тьмяно-золотий головний убір, вельми схожий на корону, із золотими-таки тасьмочками, які обхоплювали худорляве орлине обличчя пані Пентстеммон рівним широким півколом і були зав’язані під підборіддям на бант. Таких елегантних дам Софі ще ніколи не бачила. У присутності пані Пентстеммон Софі відчувала трепет.

— Ах, мій любий Хауелл, — вимовила дама, простягаючи золоту мітенку.

Хаул поклонився і поцілував мітенку — очевидно, саме це він і мав зробити. Він поклонився надзвичайно граційно, однак, оскільки Софі дивилася на це із заднього ракурсу, то враження, яке на неї справила уся ця церемонія, було дещо зіпсоване тим, що вільною рукою Хаул почав люто махати на Майкла! Майкл не відразу здогадався, що повинен був залишитися біля входу, поруч із пажем. Він поспішно позадкував, у глибині душі радіючи, що опинився чимдалі від пані Пентстеммон.

— Пані Пентстеммон, дозвольте представити вам мою стареньку матінку, — сказав Хаул, даючи Софі знак підійти ближче. Оскільки Софі ночувала те саме, що й Майкл, Хаулові довелося і їй люто помахати рукою.

— Дуже рада. Дуже приємно, — промовила пані Пентстеммон, простягаючи Софі золоту мітенку.

Софі не була впевнена, чи пані Пентстеммон очікувала, що Софі, як і Хаул, теж поцілує їй руку, але вона однаково не змогла б змусити себе це зробити. Натомість Софі просто поклала на мітенку свою руку. На дотик рука під мітенкою здавалася старим і холодним кігтем. Відчувши цей холод, Софі здивувалася, що пані Пентстеммон взагалі ще жива.

— Вибачте, що не встаю, пані Пендрагон, — сказала пані Пентстеммон. — Здоров’я вже не те. Саме це й змусило мене три роки тому облишити навчання учнів. Сідайте, прошу вас, обоє.

Намагаючись не тремтіти від нервового напруження, Софі велично всілася в оздоблене вишивкою крісло навпроти пані Пентстеммон, спершись на свій ціпок, як вона сподівалася, не менш граційно.

Хаул невимушено розсівся у кріслі поруч. По ньому було видно, що він почуває себе тут як вдома, отож Софі йому навіть позаздрила.

— Мені вісімдесят шість, — оголосила пані Пентстеммон. — А вам, моя люба пані Пендрагон?

— Дев’яносто, — Софі назвала перше велике число, яке їй спало на думку.

— Так багато? — вражено мовила пані Пентстеммон, і в її голосі почулася легенька і надзвичайно велична заздрість. — Що ж, вам пощастило — зберегти таку жвавість…

— О так, вона настільки жвава, — погодився Хаул, — що часами її просто неможливо зупинити…

Пані Пентстеммон нагородила його таким поглядом, що Софі відразу зрозуміла: у ролі вчительки вона не менш люта, ніж міс Ангоріан.

— Я розмовляю з вашою матір’ю, — промовила вона. — Наважуся припустити, що вона пишається вами не менше, ніж я. Ми — дві літні дами, що доклали рук до вашого виховання. Ви, так би мовити, — наш спільний витвір.

— То ви вважаєте, що я нічогісінько не зробив, щоби стати таким, яким я є? — уточнив Хаул. — Що принаймні деякі риси моєї особистості я сотворив сам?

— Лише деякі, і не всі з них мені до смаку, — відповіла пані Пентстеммон. — Але ви ж не захочете сидіти тут з нами і слухати, як вас обговорюють. Ви зійдете на терасу, узявши з собою і вашого пажа, а Ханч принесе вам обом прохолодних напоїв. Ідіть.

Якби Софі не була така знервована, вона б розреготалася від виразу Хаулового обличчя. Хаул явно не чекав нічого подібного. Проте він піднявся, ледь помітно стенувши плечима, скорчив Софі застережливу гримасу, шикнув на Майкла і вигнав його поперед себе з кімнати. Пані Пентстеммон лише злегка повернула їм услід своє нерухливе, випростане тіло. Тоді вона кивнула пажеві — і той теж вискочив з кімнати. Потім пані Пентстеммон повернулася назад до Софі, і Софі почала нервувати ще більше.

— З чорним волоссям він мені більше подобається, — заявила пані Пентстеммон. — Цей хлопчик ступив на дорогу зла.

— Хто? Майкл? — здивувалася Софі.

— Не прислужник, — сказала пані Пентстеммон. — Не думаю, що він достатньо кмітливий, щоби привернути мою увагу. Я говорю про Хауелла, пані Пендрагон.

— А, — тільки й вимовила Софі, дивуючись, чому пані Пентстеммон сказала лише «ступив на дорогу зла». Сама вона не сумнівалася, що Хаул уже давно її пройшов.

— Ви лише гляньте на його зовнішність, — мовила пані Пентстеммон. — Подивіться на його вбрання!

— Він завжди дуже уважний до власної зовнішності, — погодилася Софі, дивуючись, як їй вдається говорити про це так спокійно.

— І завжди таким був. Я також дбаю про власну зовнішність і не бачу в цьому нічого поганого, — вела далі пані Пентстеммон. — Але звідки в нього ця потреба розгулювати в зачарованому костюмі? На його костюм накладено приворотне замовляння разючої сили, спрямоване на жінок, — напрочуд майстерне, мушу визнати, і майже не розпізнавальне, навіть на мій досвідчений погляд, бо чари, судячи з усього, вшиті просто у шви, — і воно робить його непереборно привабливим. А це є свідченням певної схильності до темних мистецтв, схильності, яка, поза сумнівом, турбує вас як матір, пані Пендрагон.

Софі стривожено подумала про сіро-червоний костюм. Коли вона зашивала шви, то не помітила в них нічого особливого. Однак пані Пентстеммон чудово зналася на чарах, тоді як Софі, хоч і не менш чудово, — всього лише на вбранні.

Пані Пентстеммон поклала обидві руки в мітенках на набалдашник ціпка і зігнула задерев’янілу спину так, щоб наблизити свої пронизливі досвідчені очі до очей Софі. Софі нервувала і бентежилася все більше і більше.

— Мені вже дуже небагато лишилося жити, — несподівано сказала пані Пентстеммон. — Я вже якийсь час відчуваю, як до мене підкрадається смерть.

— Та що ви, я впевнена, що це не так, — проговорила Софі, намагаючись, щоб її голос прозвучав заспокійливо. Однак напрочуд важко змусити свій голос звучати бодай якось, коли на тебе дивиться така дама, як пані Пентстеммон.

— Запевняю вас, це так, — сказала пані Пентстеммон. — Саме тому мені так не терпілося зустрітися з вами, пані Пендрагон. Розумієте, Хауелл — мій останній учень. Останній — і безумовно найкращий. Коли він прибув до мене з якоїсь чужої країни, я вже збиралася піти на спочинок. Я вважала, що виконала своє життєве завдання, підготувавши Бенджаміна Саллівана, — його ви, мабуть, більше знаєте як чарівника Салімана, хай його душа спочиває з миром! — і забезпечивши йому посаду придворного мага. За дивним збігом, він прибув з тієї ж країни, що й Хауелл. І тут раптом з’явився Хауелл, і я з першого ж погляду виявила, що в нього вдвічі більше уяви і вдвічі більше здібностей, ніж у всіх інших, які вчилися в мене до нього, і хоча я зауважила певні недоліки в його характері, проте знала, що він стоятиме по боці добра. Добра, пані Пендрагон. А що з ним тепер?

— А й справді, що? — перепитала Софі.

— Із ним щось сталося, — сказала пані Пентстеммон, не зводячи із Софі проникливого погляду. — І я твердо вирішила виправити це, перш ніж помру.

— А що, на вашу думку, сталося? — ніяково запитала Софі.

— Я змушена покладатися на ваше слово, — відповіла пані Пентстеммон. — Інтуїція підказує мені, що зараз він пішов тим самим шляхом, що й Відьма Пустирищ. Мені розповідали, що колись вона зовсім не була злою, хоча я можу знати це лише з чуток, бо вона старша за нас обох, а молодість Відьма Пустирищ зберігає за допомогою свого мистецтва. Хауеллів дар такий же великий, як і в неї. Скидається на те, що люди з великими здібностями нездатні втриматися від додаткових небезпечних розмірковувань, наслідком яких стає фатальна помилка і повільне сповзання у бік зла. Може, у вас є якісь припущення чи свідчення, що це могло би бути?

У голові в Софі зазвучав голос Кальцифера: «Час показав, що ця угода не принесла нам обом нічого доброго!» Незважаючи на денну спеку, яка вливалася в затінену елегантну вітальню через відкриті вікна, Софі пробрав озноб.

— Так, — сказала вона. — Він уклав якусь угоду зі своїм вогненним демоном.

Руки пані Пентстеммон на набалдашнику здригнулися.

— Ось воно. Пані Пендрагон, ви повинні розірвати цю угоду.

— Я давно хочу це зробити, але як?

— Ваші материнські почуття, поєднані з вашим власним сильним магічним обдаруванням, напевне, підкажуть вам, як це зробити, — сказала пані Пентстеммон. — Я придивляюся до вас, пані Пендрагон, хоча ви, мабуть, цього не помітили…

— О, я це помітила, пані Пентстеммон, — запевнила її Софі.

— …і ваше обдарування мені подобається, — закінчила пані Пентстеммон. — Воно вселяє життя в неживі предмети, такі, наприклад, як оцей ціпок у вас у руці. Ви з ним явно розмовляли — і то настільки успішно, що перетворили його на щось таке, що дилетант назвав би чарівною паличкою. Гадаю, вам вдасться розірвати цю угоду.

— Так, але для цього мені треба знати її умови, — сказала Софі. — Це Хаул вам розповів, ніби я відьма? Бо якщо це він…

— Ні, він мені не говорив. Не треба зайвої скромності. Покладіться на мій досвід у таких речах, — заявила пані Пентстеммон. Потім, на величезне полегшення Софі, вона прикрила очі. Це виглядало так, ніби загасили яскраве світло. — Однак я нічого не знаю про такі угоди — і не бажаю нічого про них знати, — додала вона. Ціпок під її руками знову задрижав, ніби її теж пройняв озноб, а губи скривилися, наче вона випадково розкусила перчинку. — Але тепер я розумію, — проговорила вона, — що сталося з Відьмою Пустирищ. Вона уклала угоду з вогненним демоном, і з часом демон заволодів нею. Демони не розрізняють добра і зла. Однак їх легко спокусити угодою, якщо запропонувати їм щось цінне, щось таке, що є тільки в людей. Це продовжує життя і людині, і демонові, а людина додає магічні здібності демона до своїх власних, — пані Пентстеммон знову відкрила очі. — Це все, що я можу розповісти вам стосовно цього питання, — підсумувала вона. — Ну, хіба що ще можу порадити вам дізнатися, що саме одержав демон. А тепер я змушена попрощатися. Мені треба відпочити.

І двері, немов чарівні — а це, мабуть, так і було, — самі собою відчинилися, і з’явився паж, щоби провести Софі до виходу. Софі була страшенно рада нарешті піти, бо вона вже просто згорала від зніяковіння. Поки двері не зачинилися, вона озирнулася, щоб іще раз глянути на випростану негнучку постать пані Пентстеммон, і замислилася, чи тій вдалося б так само розстроїти її, якби вона, Софі, й справді була старенькою матінкою Хаула? Софі схилялася до думки, що так.

— Знімаю капелюха перед Хаулом, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Коли вона була його вчителькою, йому вдавалося витримувати її довше, ніж день!

— Мадам? — перепитав паж, вирішивши, що Софі звертається до нього.

— Я сказала — йдіть по сходах повільніше, бо я за вами не встигаю, — пояснила йому Софі. Коліна в неї підгиналися. — Ви, хлопчиська, завжди страшенно поспішаєте, — пробурчала вона.

Паж повільно і запобігливо провів її вниз блискучими сходами. Уже на півдорозі Софі достатньо абстрагувалася від впливу особистості пані Пентстеммон, щоб могти замислитися над деякими її висловлюваннями. Зокрема, та сказала, що Софі — чаклунка. Як не дивно, Софі погодилася з цим без найменшого внутрішнього спротиву. «Що ж, це пояснює популярність деяких капелюшків, — подумала Софі. — Це пояснює графа Як-Там-Його, з яким втекла Джейн Фер’є. Можливо, це пояснює і ревнощі Відьми Пустирищ». Здавалося, ніби Софі знає про це вже давно. Просто раніше вона вважала, що старшій з трьох сестер не годиться мати магічні здібності. Летті набагато краще зналася на таких речах.

Тут вона згадала сіро-червоний костюм — і мало не впала зі сходів від страху. Це ж вона сама наклала на нього приворот. В цю мить вона так і чула, як бурмоче до костюма: «Пошитий навмисне, щоби приваблювати дівчат». Так і сталося. Саме цей костюм і приворожив Летті тоді в саду. А вчора, хоч і замаскований, він, мабуть, справив свій вплив на міс Ангоріан.

«Ой лишенько! — вжахнулася Софі. — То я взяла і власними руками подвоїла кількість розбитих сердець! Отже, тепер я мушу якось видобути Хаула з цього вбрання!»

Сам же Хаул — красень у сіро-червоному костюмі — чекав на неї у прохолодному чорно-білому холі. Вони стояли разом із Майклом. Побачивши, як Софі насилу спускається сходами вслід за пажем, Майкл стривожено штурхнув Хаула. Хаул виглядав посмутнілим.

— Щось у вас дуже виснажений вигляд, — зауважив він. — Думаю, вам краще буде дарувати собі візит до короля. Піду сам, вибачуся за вас і заодно очорню власне ім’я. Скажу, що вам стало зле через мою негідну поведінку. Судячи з вашого вигляду, це цілком може бути правдою.

Софі нітрохи не прагнула зустрітися з королем. Але вона подумала про те, що сказав Кальцифер. Якщо король накаже Хаулові вирушити на Пустирища і Відьма його схопить, Софі втратить шанс знову стати юною.

Вона замотала головою.

— Після пані Пентстеммон, — сказала вона, — король Інгарії видасться мені цілком пересічною особою.