Мандрівний замок Хаула

Розділ вісімнадцятий, у якому знову з’являються Опудало і міс Ангоріан

Наступного ранку вони знову відчинили квіткову крамницю. Як і передбачав Хаул, провадити цей бізнес виявилося надзвичайно просто. Кожного дня, рано вранці, якомога раніше, треба було всього-на-всього відчинити двері, повернувши ручку вниз фіолетовим, і вийти в зелений туман, який клубочився довкруги, нарізати квітів. Незабаром це стало цілком звичним. Софі брала ціпок та ножиці і шкутильгала уздовж кущів, розмовляючи із ціпком, намацуючи ним дорогу або пригинаючи галузки з найгарнішими трояндами. Майкл винайшов пристосування, яким страшенно пишався. Це були великі бляшані ночви з водою, які літали услід за ним. Людина-пес теж ходив разом із ними. Він розважався, гасаючи по мокрих галявинах і полюючи на метеликів і на малесеньких яскравих пташок, що живилися нектаром. Поки він отак гасав, Софі встигала нарізати цілі оберемки високих ірисів, лілій, жовтогарячих квітів з товстими м’ясистими пелюстками, блакитних гібіскусів, а Майкл навантажував свої ночви орхідеями, трояндами, зірчастими білими квітами і яскраво-червоними — тобто усім, що впадало йому в око. І Софі, і Майклові це надзвичайно подобалося.

Потім, ще до настання спеки, вони притягували весь цілоденний запас квітів у крамницю і розставляли їх у строкатій колекції глечиків і відерок, що їх Хаул познаходив по різних закутках десь у дворі. Посудинами слугували навіть семимильні чоботи. Мабуть, ніщо на світі, міркувала Софі, прилаштовуючи в чоботи пучки гладіолусів, ніщо на світі не могло би яскравіше засвідчити, наскільки Хаул охолов до Летті. Йому навіть стало цілком байдуже, чи візьме Софі семимильні чоботи, чи ні.

Поки Софі з Майклом рвали квіти, Хаул майже завжди встигав зникнути. І ручка тоді неминуче виявлялася повернута вниз чорним. З’являвся він зазвичай до сніданку — як і раніше, в чорному, з замріяним виразом обличчя. Котрий із костюмів ховався під чорним обличчям, чарівник Софі так і не сказав. «Я ношу жалобу за пані Пентстеммон», — повторював він. А якщо Майкл чи Софі запитували, чому він завжди зникає в один і той же час, так ще й у такий дивний спосіб, Хаул ображався і знизував плечима: «Хочете поспілкуватися з учителькою — обов’язково ловіть її до уроків». І на дві години зникав у ванній.

Тим часом Софі з Майклом одягалися в щось краще і відкривали крамницю. На гарному вбранні наполягав Хаул. Він вважав, що це привабить покупців. Софі у відповідь наполягла на тому, щоби і в неї, і в Майкла були фартухи. У перші дні після відкриття мешканці Маркет-Чіппінга просто розглядали вітрину, але всередину не заходили. Але тепер крамничка стала дуже популярною. Люди, яких Софі знала все своє життя, стали приходити і закуповувати квіти цілими оберемками. Ніхто не впізнавав Софі, і їй від цього ставало якось надзвичайно дивно.

Усі думали, начебто вона старенька матінка Хаула. Але якраз цим Софі була вже сита по горло. «Я його тітонька», — заявила вона пані Цезарі. Отож її стали звати тітонькою Дженкінс.

Коли в крамниці з’являвся Хаул — у чорному фартуху в тон костюма — торгівля зазвичай була в розпалі. Хаул же сприяв тому, що торгівля ставала іще жвавішою. Саме тоді Софі остаточно переконалася в тому, що чорний костюм — насправді той, зачарований, сірий з червоним. Отож коли Хаулові випадало обслуговувати яку-небудь даму, вона неодмінно ішла, купивши принаймні вдвічі більше квітів, аніж збиралася. Зрештою, як правило, Хаул умів заморочити жінкам голову аж настільки, що вони купували квітів навіть і вдесятеро більше. Незабаром Софі помітила, що жінки заглядають у крамницю, але не заходять, якщо бачать усередині Хаула. «Воно й зрозуміло, — думала Софі. — Коли хочеш купити одну-єдину трояндочку в петлицю, то навряд чи зрадієш, несподівано для себе ставши власницею трьох дюжин орхідей». І коли Хаул почав цілими годинами просиджувати в сарайчику на задньому дворі, Софі не стала вмовляти його повернутися в крамницю.

— Не питайте мене ні про що, я і так вам усе скажу: я готую неприступні чари проти Відьми, — пояснив він. — Коли я все закінчу, вона не зможе сюди потрапити.

А тим часом у Софі іноді виникали труднощі з нерозпроданими квітами. Софі було боляче бачити, як за ніч вони в’януть. Проте вона помітила, що квіти залишаються зовсім свіжими, якщо з ними розмовляти. Тоді вона стала подовгу балакати з квітами. Софі попросила Майкла зробити зілля для підживлення квітів — і щосили експериментувала, ставлячи їх у відра, у раковину, в ночви, і навіть розміщуючи деякі з них у тій самій ніші, де вона ж таки колись прикрашала капелюшки. Стало очевидним, що деякі рослини залишаються свіжими по декілька днів. Зрозуміло, це надихнуло Софі на подальші експерименти.

Вона розгребла в дворі купу попелу, а тоді посадила там кілька рослин, пристрасно і жагуче над ними бурмочучи. Так Софі вдалося виростити троянду кольору морської хвилі — й це страшенно її втішило. Пуп’янки цієї троянди спершу здавалися майже чорними, а коли квіти розпускалися, пелюстки все більше синіли і голубішали, а тоді врешті-решт робилися майже такого ж кольору, що й Кальцифер. Це так захопило Софі, що вона витягнула із мішечків під балками жменьку висхлих корінців і спробувала проростити і їх. І коли їй це таки вдалося, Софі сказала собі, що ще ніколи в житті не була такою щасливою.

Та це була неправда. Щось ішло зовсім не так, ось тільки Софі не розуміла, що саме. Іноді їй здавалося, що то все від того, що в Маркет-Чіппінгу ніхто її не впізнає. Піти відвідати Марту Софі все ніяк не наважувалася: а раптом Марта теж її не впізнає? З тієї ж причини вона не наважувалася викинути квіти із семимильних чобіт і піти до Летті. Софі здригалася від самої лише думки про те, що сестри побачать її старою бабою.

Майкл постійно бігав до Марти з букетами вчорашніх квітів. Іноді Софі думала, що, можливо, справа якраз у цьому. Майкл виглядав дуже щасливим, а вона дедалі частіше залишалася в крамниці сама-одна. Але річ навіть і не в цьому. Софі подобалося самій продавати квіти.

Часом їй здавалося, що вся біда — в Кальциферові. Кальцифер нудився. Робити йому було майже нічого: тільки й праці, що водити Мандрівний Замок поміж заростей квітів і довкола озер, дбаючи лише про те, щоби кожного ранку Мандрівний Замок опинявся щоразу в новому місці, з новими квітами. І коли Софі та Майкл поверталися зі свіжими квітами, назустріч їм з-за камінної решітки неодмінно вихилялося нетерпляче блакитне лице вогненного демона.

— Хочу подивитися, що там у нас сьогодні назовні, — говорив він.

Софі приносила йому палити смачне ароматне листя, і через це в кімнаті замку стояли пахощі, либонь, не менш сильні, аніж у ванній, але Кальцифер повторював, що йому потрібне зовсім не це, а товариство. Мовляв, вони на цілий день ідуть у крамницю — і залишають його самого.

Тому Софі попросила Майкла працювати в крамниці без неї впродовж принаймні години — і приходила до Кальцифера, щоби хоч трохи із ним поговорити. Вона винаходила різноманітні ігри на здогадливість, щоби Кальцифер мав чим зайнятися на час її відсутності.

Але Кальцифер, як і раніше, бурчав.

— Коли ти нарешті розірвеш мою угоду з Хаулом? — допитувався він.

Софі не мала чим його потішити.

— Я над цим працюю, — говорила вона. — Уже незабаром.

Це була майже брехня. Насправді Софі вже майже забула про угоду і згадувала про неї тільки вряди-годи. Зіставивши те, що сказала їй місіс Пентстеммон, з тим, що вона чула від Хаула і від самого Кальцифера, вона виявила, що зробила цілком конкретні й доволі моторошні висновки про суть цієї угоди. Вона була переконана, що розірвання угоди означає кінець для обох — і для Хаула, і для Кальцифера. Хаул, можливо, і заслуговував на щось таке, але Кальцифер — аж ніяк. А оскільки Хаул безнастанно працював над тим, щоби вислизнути від залишків Відьминого прокляття, Софі не хотілося нічого робити, раз вона однаково нічим не змогла би допомогти.

Іноді Софі здавалося, що вона стала така неспокійна через людину-пса. Людина-пес був надзвичайно сумною істотою. Насолоджувався життям він тільки тоді, коли щоранку гасав зеленими галявинами поміж розкішних квітів. Решту часу він тінню ходив за Софі, тяжко зітхаючи. А оскільки Софі нічим не могла допомогти і йому також, вона страшенно раділа, що, з наближенням до дня Середини літа, надворі ставало дедалі спекотніше, а відтак людина-пес усе частіше лежав у тіні, висолопивши язика.

Тим часом городні експерименти Софі принесли кумедні плоди. Цибулька, прорісши, перетворилася на мініатюрну пальму, на якій доспіли горішки, що, одначе, пахли цибулею. З іншого корінця вилізло щось на кшталт рожевого соняшника. Не проростав тільки один. Коли ж він нарешті випустив два круглі зелені листочки, Софі уже мало не вривався терпець — її ну просто страшенно цікавило, що ж усе-таки з нього виросте. Наступного ранку паросток зробився схожим на орхідею. У нього було загострене, покраплене бордовими цяточками листя, а з середини витикалася довга товста стеблина з чималеньким пуп’янком. Наступного дня Софі, як тільки поставила свіжі квіти в відерце з водою, відразу ж побігла подивитися, як поживає ця дивовижна рослинка.

За ніч пуп’янок розпустився, і з’явилася рожева квітка, трохи схожа на орхідею, але на орхідею, пропущену між валками. Вона була зовсім плеската і кріпилася до стебла безпосередньо під його закругленою верхівкою. З круглої рожевої серцевини виростали чотири пелюстки: дві дивилися вниз, а дві — в боки. Софі задивилася на орхідею, але раптом густі пахощі весняних трав підказали їй, що Хаул тихенько підійшов і став за її спиною.

— Що це за штукенція? — запитав він. — Якщо вам хотілося вивести ультрафіолетову фіалку або інфрачервону герань, то це вам не вдалося, пані Шалена Ботанічно.

— Це нагадує якесь таке надзвичайно пласке дитинча, — зауважив Майкл, який теж прибіг подивитися.

Так воно й було. Хаул стривожено глянув на Майкла і взяв горщик із квіткою в руки. Він витягнув рослину з горщика і дуже обережно обтрусив білі нитяні корінці від попелу і залишків живильного зілля. Як тільки Хаул це зробив, стало добре видно коричневуватий роздвоєний корінець, з якого Софі й виростила цю дивовижу.

— А міг би і здогадатися, — зазначив Хаул. — Це корінь мандрагори. Софі завдає нового удару. У вас стосовно цього легка рука, Софі, чи не так?

Сказавши це, Хаул обережно поставив квітку назад у горщик, віддав його Софі і вийшов, досить помітно сполотнівши.

«Тепер, виходить, збулося майже все прокляття, — подумала Софі, розставляючи букети у вітрині. — Хаул відшукав мандрагору. Залишилося лише знайти вітер, який би мчав добру волю. Якщо це означає, що Хаул раптом захоче стати добрим і чесним, — думала Софі, — то можна заспокоїтися: цього таки справді ніколи не буде». Вона раз-у раз повторювала собі, що якщо Хаул щоранку галантно відвідує міс Ангоріан у зачарованому костюмі, йому ж від цього і краще, але її однаково охоплювала тривога, і вона почувалася трохи винною.

Софі поставила в один семимильний чобіт букет білих лілій. Пробравшись на вітрину, щоби гарненько їх розправити, Софі почула зовні, на вулиці, якісь розмірені удари: гуп, гуп, гуп. Це не був стукіт копит. Так стукає по камені ціпок.

Софі не відразу наважилася визирнути у вікно, але зате відразу відчула, як дивно поводиться її серце. Аякже — вулицею брело Опудало, воно переміщалося довгими стрибками, явно прямуючи до крамниці квітів. Тепер із його розчепірених рук звисало набагато менше лахміття, і воно стало набагато задрипанішим і сірішим, а голова-ріпа зів’яла і страшенно зморщилася, відтак здавалося, що Опудало налаштоване вкрай рішуче. Скидалося на те, що Опудало так і скакало за Мандрівним Замком відтоді, як Хаул був відігнав його, закинувши не знати куди, і врешті-решт все-таки його наздогнало.

Між іншим, злякалася не тільки Софі. Нечисленні ранкові перехожі розбігалися від Опудала навсібіч. Але Опудалу було цілком байдуже — воно скакало і скакало. Софі закрила обличчя руками, щоб Опудало її не впізнало.

— Нас тут немає, — сердито зашепотіла вона. — Ти ж не знаєш, що ми тут! Ти нас не знайдеш! Геть звідси, давай, скоріше скачи звідси геть!

Гуп, гуп, гуп сповільнилося. Опудало добралося до крамниці. Софі захотілося заверещати і покликати Хаула, але в неї вистачило сили тільки на те, щоби прошепотіти:

— Нас тут немає. Йди звідси!

Гуп, гуп, гуп пришвидшилося, як і веліла Софі, Опудало проскакало повз крамницю і рушило далі — в бік центру Маркет-Чіппінга. Софі здалося, що зараз їй стане зовсім погано. Однак виявилося, що вона всього-на-всього так сильно затамувала подих. Софі глибоко зітхнула — і відчула, що від напруження аж тремтить. Що ж, якщо Опудало повернеться, вона його знову прожене.

Коли Софі нарешті дісталася до кімнати в Мандрівному Замку, виявилося, що Хаула вже нема.

— Він був страшенно схвильований, — пояснив Майкл.

Софі глянула на двері. Ручка була повернена вниз чорним. «Що ж, бувало й гірше», — подумала Софі.

Майкл теж пішов — до Цезарі, так що Софі залишилася сама. Було дуже спекотно. Квіти в’янули, незважаючи на всі її чари, та й покупців чомусь не було. Після всіх цих історій з мандрагорою й Опудалом Софі була вкрай знервована. Її охопив цілковитий розпач.

— Звичайно, не виключено, що це так до Хаула підбирається прокляття, — поскаржилася вона квітам, — але я думаю, що все це тільки тому, що я найстарша із трьох сестер. Ви тільки подивіться на мене! Ще б пак, подалася світ за очі на пошуки щастя — і повернулася туди, звідки пішла, до того ж ще й досі стара, як ці пагорби!

Раптом з-за дверей виткнулася руда морда людини-пса. Софі зітхнула. Ця істота чомусь раз у раз приходила перевірити, як вона там.

— Та тут я, тут! — сказала вона. — Де ж мені іще бути?

Пес увійшов у крамницю. Він всівся на задні лапи, а передні лапи витягнув перед собою. Софі зрозуміла, що це він намагається перетворитися на людину. Бідолаха. Вона намагалася бути з ним якомога ласкавішою — адже йому велося набагато гірше, ніж їй.

— Постарайся, — порадила вона. — Напруж спину. У тебе все вийде, варто тільки захотіти.

Пес витягувався і випрямляв спину, страшенно напружуючись. І як тільки Софі вирішила, що час би йому вже перестати, він таки звівся на задні лапи і випрямився, перетворившись на рудоволосого розгубленого чоловіка.

— Заздрю… Хаулу, — прохрипів він. — Так… легко… виходить. Я був… тим псом у заростях… ви мені допомогли… Сказав Летті… знаю вас… буду стерегти. Я тут був… раніше…

І раптом його знову зігнуло у три погибелі, і він почав перетворюватися назад на пса. Він жалібно завив:

— З Відьмою! У крамниці! — а тоді впав на всі чотири лапи, обростаючи густою блякло-сірою шерстю.

Софі ошелешено дивилася на великого кошлатого собаку.

— То це ти був із Відьмою! — сказала вона. Цієї ж миті вона все згадала. Згадала того рудуватого юнака, який тоді дивився на неї з непідробним жахом. — Отже, ти знаєш, хто я, і знаєш, що мене зачарували… А Летті теж знає?

Кошлата голова кивнула.

— Вона зверталася до тебе Гастон, — проговорила Софі. — Ох, приятелю, що ж вона з тобою зробила! Уявляю собі, як воно у таку спеку — в собачій шкурі! Йди-но краще у холодок…

Пес знову кивнув і приречено поплентався на подвір’я.

— Навіщо ж Летті тебе сюди послала? — дивувалася Софі. Це відкриття її засмутило і схвилювало. Вона почовгала сходами і через комору — в замок, аби поговорити з Кальцифером. Але ця розмова її анітрохи не втішила.

— Те, чи багато людей знає, що ти зачарована, загалом, не важливо, — протріщав він. — Псові від цього не легше, чи не так?

— Ну, але ж… — почала було Софі, та нараз двері Мандрівного Замку клацнули і відчинилися. Софі з Кальцифером обернулися. Вони бачили, що ручка, як і раніше, була повернута вниз чорним, і думали, що прийде Хаул. Важко навіть сказати, хто з них більше здивувався, побачивши, що — акуратно, бочком — у ледь привідкриті двері прослизнула міс Ангоріан.

Як на те, міс Ангоріан також страшенно здивувалася.

— Ах, вибачте! — вигукнула вона. — Я сподівалася застати тут містера Дженкінса.

— Його тут немає, — напружено відповіла Софі, дивуючись, де ж тоді зараз Хаул, якщо він не з міс Ангоріан.

Міс Ангоріан відпустила двері, і, залишивши їх відчиненими в нікуди, із благальним виразом на обличчі почала наближатися до Софі. Софі ж раптом упіймала себе на тому, що мимохіть і сама підвелася і пішла назустріч міс Ангоріан. Так, ніби хотіла відрізати відвідувачці дорогу у Мандрівний Замок.

— Тільки, будь ласка, не розповідайте містерові Дженкінсу, що я тут була, — попросила міс Ангоріан. — Чесно кажучи, я приймала його залицяння тільки тому, що сподівалася хоч що-небудь довідатися про мого нареченого, — я вже, здається, казала, його звуть містер Бен Салліван. Я упевнена, що Бен зник туди ж, куди постійно зникає містер Дженкінс. Ось тільки Бен не повернувся.

— Ніякого містера Саллівана тут немає, — відрізала Софі.

І тої ж миті вона згадала: адже якраз так звуть чарівника Салімана! Не може бути!

— Я знаю, — відповідала міс Ангоріан. — Але все-таки я відчуваю, що шукати його потрібно десь тут. Можна, я трішки пороззираюся — просто щоби зняти, як тепер живе Бен?

Вона заправила за вушко пасмо гладкого чорного волосся і спробувала зробити кілька кроків углиб кімнати. Але Софі її перепинила. Тоді міс Ангоріан почала прокрадатися до столу.

— О, це незвичайно! — захоплювалася вона, уважно розглядаючи Хаулові баночки-скляночки. — Яке незвичайне старомодне містечко! — вигукнула вона, кинувши погляд на вікно.

— Це Маркет-Чіппінг, — сухо пояснила Софі, обійшла міс Ангоріан і стала відтісняти її до дверей.

— А що у вас нагорі? — поцікавилася міс Ангоріан, показуючи на сходи, які було видно крізь привідкриті двері.

— Кімната Хаула, туди заходити не можна, — відрізала Софі, якій страшенно закортіло якнайшвидше спекатися міс Ангоріан.

— А ось за цими широко відчиненими дверима? — допитувалася міс Ангоріан.

— Квіткова крамниця, — прошипіла Софі. «От же ж п’явка», — подумала вона.

Тепер у міс Ангоріан залишилися всього лише два шляхи: або сісти на крісло, або вийти у двері, що вели в порожнечу. Вона зиркнула на Кальцифера — начебто неуважно, і водночас нахмурено, так ніби не була впевнена у тому, що саме вона, власне, бачить, — а Кальцифер, своєю чергою, сердито глянув на неї у відповідь, проте так нічого і не сказав. А відтак і Софі перестали мучити докори сумління з приводу міс Ангоріан. У Мандрівному Замку Хаула цінували тільки тих, хто розумів Кальцифера.

Зненацька міс Ангоріан прошмигнула за крісло і помітила у кутку гітару Хаула. Зойкнувши, вона схопила її і притулила до грудей так, ніби це була не його, а її річ.

— Звідки вона у вас? — запитала вона пристрасним, ледь хрипкуватим голосом. — У Бена була точнісінько така ж гітара! Це може бути гітара Бена?!

— Я чула, що Хаул купив її ще торік, узимку, — сказала Софі, а тоді знову рушила вперед, збираючись вигнати міс Ангоріан з-за крісла і нарешті виставити її за поріг.

— Із Беном щось сталося! — проговорила міс Ангоріан тремтячим голосом. — Він би нізащо не розлучився зі своєю гітарою! Де ж він? Я знаю — він живий. Я б відчула, якби він загинув!

Софі мало не наважилася розповісти міс Ангоріан, що чарівника Салімана впіймала Відьма. Вона роззирнулася в пошуках черепа. Софі вже навіть була готова тицьнути його під ніс міс Ангоріан і заявити, що це череп чарівника Салімана. Але череп лежав в умивальнику, за відерком з учорашніми папоротями і ліліями, і Софі розуміла, що як тільки вона туди піде, міс Ангоріан відразу ж пробереться назад у кімнату. А крім того, це було б якось трохи занадто.

— Можна мені взяти гітару? — здушено запитала міс Ангоріан, притискаючи її до грудей. — На пам’ять про Бена.

Дрижання її голосу не на жарт розлютило Софі.

— Ні, — відповіла вона. — 1 не треба так хвилюватися. Звідки ви можете знати, що це саме його гітара?

Вона пошкандибала до міс Ангоріан і схопила гітару за гриф. Міс Ангоріан подивилася на неї круглими враженими очима. Софі потягнула гітару до себе. Міс Ангоріан не здавалася. Гітара видавала моторошні немелодійні акорди. Тоді Софі рвонула — і висмикнула її з рук міс Ангоріан.

— Перестаньте сходити з розуму і заспокойтеся, — наказала вона. — Ви не маєте права вриватися в замки до чужих людей і присвоювати собі їхні гітари. Я ж вам сказала, що містера Саллівана тут немає. Отож забирайтеся-но назад у свій Уельс. Всього найкращого — з цими словами Софі тою ж таки гітарою виштовхала міс Ангоріан у відкриті двері.

Міс Ангоріан позадкувала в нікуди, поки половина її не зникла.

— Ви дуже суворі, — дорікнула вона Софі.

— Така вже я є!

І Софі різко зачинила двері. Вона повернула ручку вниз оранжевим, щоби міс Ангоріан не вдалося повернутися, і так само різко жбурнула гітару назад у закуток, та так, що вона аж бренькнула.

— Тільки спробуй сказати Хаулові, що сюди приходила міс Ангоріан! — накинулася вона на Кальцифера. — Б’юся об заклад, їй був потрібен Хаул! А все решта — суцільна брехня! Чарівник Саліман поселився тут багато років тому! Напевно, втік від її гидкого тремтячого голосу!

Кальцифер хихикнув:

— Я ще ніколи не бачив, щоби когось виставляли за поріг настільки швидко!

Софі відразу стало соромно, вона почувала себе винною. Зрештою, вона ж і сама колись пролізла у Мандрівний Замок Хаула нітрохи не більш тактовно!

— Тьху! — сказала вона.

Вона зашаркала у ванну і там задивилася в дзеркало на своє старе зморшкувате обличчя. Узяла пакетик із написом «ШКІРА» — і відразу ж тицьнула його на місце. Навіть якщо вона знову стане юною і свіжою, з вродливим личком міс Ангоріан змагатися неможливо.

— Гидота! — видихнула вона. — Тьху! — а тоді чим-скоріше зашкутильгала назад, у кімнату.

Сердита Софі вихопила з тазика прив’ялі лілії і папороті й понесла їх у крамницю, залишаючи за собою мокрий слід, — вона збиралася поставити ці рослини у відерко з живильним зіллям.

— Станьте нарцисами! — божевільним, злим, хрипким голосом прокричала вона. — А ну, я хочу, щоби ви стали нарцисами! Червневими нарцисами, чуте, недоумки?

Людина-пес поткнув було знадвору в крамницю свого волохатого носа. Але щойно людина-пес побачив, у якому кепському настрої перебуває Софі, він поспішив зникнути з її очей. Коли десь за хвилину в кімнату ввірвався радісний Майкл із пирогом від Цезарі, Софі так на нього зиркнула, що Майкл відразу згадав про якісь чари, що їх нібито задав йому Хаул, і зник у коморі.

— Тьху! — гаркнула йому вслід Софі. І знову схилилася над букетом. — Станьте нарцисами! Станьте нарцисами! — шипіла вона. І їй нітрохи не полегшало від думки про те, як, по суті, нерозумно вона поводиться.