Марсіанська хроніка

ЧЕРВЕНЬ 2001. «НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..»

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.

Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.

Джібз підійшов до багаття й запитав:

— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не збирати цей хмиз?

— Хай собі горить, — сказав Спендер, не відводячи голови.

Цієї ночі — першої ночі на Марсі — не годиться зчиняти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як палаюча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Для цього ще буде час, час шпурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіанські канали, час, коли вітер шелестітиме сторінками «Нью-Йорк Таймс», ганяючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час влаштовувати пікніки серед струнких руїн стародавніх марсіанських долинних міст і засмічувати їх банановими шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде доволі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підкладав у вогонь хмизу, ніби приносив жертву мертвому велетневі. Адже вони приземлилися на величезній домовині. Цивілізація тут загинула. Отож проста чемність вимагала, щоб першу ніч вони провели пристойно.

— Не до вподоби мені таке святкування, — сказав Джібз, повертаючись до капітана Уайльдера. — На мою думку, сер, можна було б відкрити запас джину й м’яса та трохи розважити душу.

Капітан Уайльдер подивився в бік мертвого міста, що було за милю від ракети.

— Ми потомилися, — сказав він, ні до кого не звертаючись, ніби вся його увага була зосереджена на місті, а підлеглі забули про це. — Може, завтра увечері. Сьогодні треба радіти з того, що нам пощастило подолати таку відстань, що ніякий метеор не влучив у корпус нашого корабля і всі ми лишилися живі.

Люди блукали без діла. їх було двадцятеро. Вони ходили, обнявшись за плечі, поправляли пояси. Спендер стежив за ними. Вони були незадоволені. Адже вони здійснили подвиг, ризикуючи своїм життям. Тепер їм кортіло напитися, погорлати, постріляти згору з гвинтівок, щоб показати які-то вони молодці, що пробили дірку в космосі й примчали ракетою аж на Марс.

Але ніхто не здіймав галасу.

Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ракету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму відкрили і розподілили їжу між членами екіпажу. У людей розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав розповідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх подробицях, але їм приємно було почути про неї як про минулу і щасливо завершену справу. Про подорож назад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки виблискували в подвійному місячному світлі, їжа здавалася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору приземлилася допоміжна ракета, залишивши за собою вогняний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк і з нього виліз Гетевей, лікар-геолог — щоб заощадити місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі попрямував до капітана.

— Ну що? — запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерехтіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на капітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну тисячу років. Те саме можна сказати й про оті три міста на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер…

— Що там?

— Ще минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— Марсіани, — додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов у будинок на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші, мертве вже сотні років. Та ба! В будинку були трупи. Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось подібне до перепалених газет, з-під яких стирчить біле цурпалля — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі. Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам щонебудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири з п’яти лежали пусткою протягом тисячоліть. Що сталося з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення. Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Трупи. Тисячі трупів.

— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, ступивши вперед.

— Ніколи не повірите.

— Що їх убило?

— Вітряна віспа, — просто відповів Гетевей.

— Та невже?

— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була вітряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін речовин у них інший. Тіла в них чорні, наче спалені, й сухі, мов пластівці. Але все-таки це вітряна віспа. Отже, і Йорк, і капітан Вільямс, і капітан Блек — усі три експедиції — досягли Марса. Лише богові відомо, що з ними сталося. Ми ж принаймні знаємо, яке зло вони ненароком заподіяли марсіанам.

— І ви не помітили ніяких ознак життя?

— Можливо, дехто з марсіан виявився досить спритним і втік у гори. Проте б’юся об заклад, їх надто мало, щоб виникло тубільне питання. Планета мертва.

Спендер повернувся й пішов до багаття. Сів знову, втупив очі в огонь. Подумати тільки, вітряна віспа! Мільйони років цей народ розвивався, удосконалювався, споруджував міста, як оті на пагорбі, докладав зусиль, щоб люди жили, досягали всіляких благ, — і раптом загинув. Частина його поступово вимерла свого часу, ще до нашого приходу, загинула з гідністю. Але решта! Коли б решта марсіан померли хоч від хвороби з гарною назвою або із страшною чи величною назвою. Ні, трясця його матері! Їм довелося померти од вітрянки, дитячої хвороби, хвороби, од якої на Землі не вмирають навіть діти! Де ж правда і де справедливість? Це все одно, що греки вимерли б од свинки або римляни загинули на своїх прекрасних семи пагорбах од лишаю! Треба було дати марсіанам час надягнути савани, лягти, набрати пристойної пози й придумати якийсь інший привід для смерті. Хіба ж може бути причиною загибелі цілого народу така бридка, дурна річ, як вітрянка? Та це ж зовсім не пасує до архітектури, не пасує до всього їхнього світу!

— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.

— Дякую, капітане.

І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали балакати про своє.

Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холодом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капітан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали розмовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спендер довго сидів, з насолодою вдихаючи нові запахи. Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти, хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна білявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Бігз.

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі забігали.

— Якось Джінні мені й каже… — горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні порожнього моря.

— Яка жінка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиляючи пляшку в свій широкий рот. — Найкрасивіша з усіх, кого я мав.

Од Бігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хмизу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз, позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку. — Так-от, одної ночі ми з Джінні…

Хлопець на прізвище Шенке виніс свій акордеон і почав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи, почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебалету. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок скинув сорочку і закрутився в танці. Його мокрий від поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищали проти місяців.

Вітер колихав прозорі випари, що підіймалися з дна порожнього моря. Кам’яне громаддя гір незворушно дивилося на сріблясту ракету і згасаючий вогонь.

Галас зростав. Все більше хлопців ішло в танець. Хтось щосили награвав на губній гармонії, хтось обгорнув цигарковим папером гребінець і теж видобував з нього якусь мелодію. Відкоркували ще двадцять пляшок джину. Бігз хитався й вимахував руками — диригував танцями.

— Ідіть до нас, сер! — гукнув Черок до капітана, затягуючи пісню.

Капітан неохоче приєднався до танцюристів. Обличчя його лишилося серйозним. Спендер стежив за ним. «Тяжкий для тебе вечір, бідолахо, — думав він. — Твої підлеглі не знають, що творять. Перш ніж посилати їх на Марс, треба було прочитати їм спеціальний курс, навчити їх правил доброї поведінки і наказати їм хоч кілька днів поводитись пристойно.

— З мене досить, більше не можу, — сказав нарешті капітан і сів на землю.

Спендер уважно глянув на нього. Капітан не задихався, обличчя в нього навіть не спітніло.

Акордеон, гармонія, питво, вигуки, танці, співи, п’яна карусель, бряжчання каструль, сміх.

Бігз побрів хитаючись до берега марсіанського каналу. Він поніс із собою шість порожніх пляшок і шпурнув їх одну за одною в темно-синю воду. Пляшки глухо бовкали й тонули.

— Я нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе іменем… — язик у Бігза заплітався. — Нарікаю іменем Бігза. Віднині ти зватимешся каналом Бігза.

Не встиг ніхто зрушити з місця, як Спендер схопився на ноги, перестрибнув через вогонь і враз опинився перед Бігзом. Він затопив його раз у вухо і вдруге в зуби. Бігз полетів шкереберть і ляпнувся в канал. Спендер мовчки стояв, чекаючи, поки Бігз видереться на кам’янистий берег. Але хлопці вже міцно тримали його за руки.

— Спендере, яка вас муха вкусила? — допитувались вони. Бігз виліз на берег мокрий як хлющ.

— Ну, чекай! — мовив він, побачивши археолога в руках у хлопців, і рушив до нього.

— Досить! — гукнув капітан Уайльдер. Хлопці відійшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана.

— Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі далі! Спендере, ідіть за мною!

Гулянка відновилася. Уайльдер віджнюв убік і обернувся до Спендера.

— Може, ви поясните, що сталося? — спитав він.

— Не знаю, — відповів той, дивлячись на канал. — Мені стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас і за цей галас. Боже, яке ганебне видовище!

— Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм якось розважити душу.

— Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

— Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

— Слухаю, сер. Мені не давала спокою думка, що вони стежать, як ми тут клеїмо дурня.

— Хто?

— Марсіани — мертві вони чи живі.

— Напевно, мертві, — сказав капітан. — Ви гадаєте, вони знають, що ми тут?

— А хіба все старе не відчуває приходу нового?

— Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є книги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин — хтозна, може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі, які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх торкалися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди, володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось незручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніколи не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо його і, знаєте, що тоді зробимо? Здеремо з нього шкіру і напнемо таку, яка буде нам до вподоби.

— Ми не спустошимо Марса, — мовив капітан. — Надто він великий і надто гарний.

— Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного, прекрасного. Ми не поставили ятки з гарячими сосисками посеред стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там малолюдне. І Єгипет — це все-таки частка Землі. Але ця планета з усією її старовиною — зовсім інша річ. Ми тут десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо каналом Рокфеллера, гору — горою короля Георга, а море — морем Дюпона. Міста називатимуться іменами Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде несправедливо, бо всі вони мають свої власні імена.

— Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повернемо їх Марсу.

— Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу комерції, — сказав Спендер, дивлячись на залізні гори. — Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

— Тут немає ненависті, — промовив він, дослухаючись до вітру. — Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були народом із витонченим, прекрасним і філософським світоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Наскільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без того відчаю, який спонукає людей в останню хвилину нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої присутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які гралися б на моріжку, — знаючи й розуміючи, що діти лишаються дітьми… А може, Марс зробить нас кращими… Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлопці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі, як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс дечого нас навчить. А тепер — вище голову. Ходімо до гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про п’ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу ракету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон. Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою пісеньку. Потім вітер ущух — так само раптово, як і знявся.

Але веселощі теж ущухли. Люди стояли випроставшись під темним холодним небом.

— Давайте, хлопці, шкварте далі! — закричав Бігз, вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порожній аудиторії — зовсім самотньо. — Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно й фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав інструмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні? — не вгамовувався Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав, ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гульню, — мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись. Потім його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погладили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста, — оголосив капітан. — Ми залишимо біля ракети варту і про всяк випадок візьмемо з собою зброю.

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоловік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з реготом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ракети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввипередки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні. Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину затамували подих. Вони чекали — може, щось заворушиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сіра примара, якийсь стародавній предковічний вершник виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукованими проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді, махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині вулиць, під посрібленими місячним світлом вежами. У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уявити інструменти, що породжували ці звуки. Місто було наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи руки біля рота рупором. — Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліотеку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував, де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як було побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч років тому вони стали предками землян? І чи вони любили й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон, — промовив Джеф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев’ятнадцятого століття. Колись давно він написав вірш — про це місто і про те, що повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написаний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. Їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш, — сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу, силкуючись пригадати початок, на мить примружився і почав тихо й повільно декламувати. Люди уважно слухали.

Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись обличчям до світла.

Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала ясна ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх тварин та людей.

Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він почав блювати.

Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць мертвого міста.

Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер сів біля вогню й почав підкидати хмиз.

Через дві години Мак Клюр розплющив очі.

— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.

— Чекаю Спендера, — кволо посміхнувся капітан.

— Знаєте, що я думаю, сер, — сказав, помовчавши, Мак Клюр. — Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.

Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріскуючи, згасало багаття.

Минув тиждень, а Спендера не було. Капітан послав людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. «Він сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в голові, — казали вони. — Хай йому біс!»

Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні записи в своєму журналі…

Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісивши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним променям.

Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він звів очі.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

— Я останній марсіанин, — сказав чоловік і витяг пістолет.

— Що таке? — перепитав Бігз.

— Я зараз тебе вб’ю.

— Годі жартувати, Спендере.

— Вставай, я прострелю тобі пузо.

— Сховай, ради бога, свій пістолет…

Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно загув. Якусь мить Бігз сидів непорушне, а потім нахилився і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за мить усе стихло.

Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало його руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чоловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для екіпажу, і готувалися снідати.

— Ось іде наш самітник, — промовив хтось.

— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!

Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка, який мовчки дивився на них.

— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби, — засміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вариво. — Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.

— Може, воно й так, — відповів Спендер. — А взагалі я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розповів про марсіанина, який блукає тут поблизу?

Всі четверо поклали виделки.

— Справді? Де саме?

— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до вас прийшли чужинці і почали плюндрувати вашу землю?

— Можу сказати напевне, що б почував я, — відповів Черок. — У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.

— А ви, хлопці? — допитувався Спендер. Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промовляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.

— Так-от, — сказав Спендер. — Я знайшов марсіанина. Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.

— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився читати стародавні книги, споглядав їхні витвори мистецтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину він стояв на місці, а потім зник. Наступного дня він не прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона на диво проста, до того ж існують піктограми, які допомагають її засвоїти, — переді мною став марсіанин і сказав: «Дай мені свої черевики». Я віддав йому черевики, а він сказав: «Дай мені свій мундир і всю одежу». І я дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: «Дай мені свій пістолет». І я дав йому пістолет. Тоді він промовив:

«А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде». Отож марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.

— Я не бачу ніякого марсіанина, — сказав Черок.

— Що ж, дуже шкодую.

Спендер вийняв пістолет. Зброя тихо загула. Перша куля прошила хлопця, що сидів ліворуч, друга влучила того, що сидів праворуч, третя — того, що в центрі. Кукі з жахом в очах кинувся від вогню й дістав четверту кулю. Він упав у вогонь, і одяг на ньому спалахнув.

Ракета лежала на сонці. Троє мертвих непорушне сиділи за столом, і їжа холола перед ними. Черок мовчки, не вірячи своїм очам, дивився на Спендера.

— Ти можеш піти зі мною, — сказав Спендер.

Черок нічого не відповів.

— Можеш приєднатися до мене, — повторив Спендер.

Врешті до Черока повернулася мова.

— Ти їх убив, — промовив він і з жахом глянув на мертвих.

— Вони заслужили це.

— Ти збожеволів!

— Може, й так. Ти підеш зі мною?

— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полотніючи. — Іди геть звідси!

Лице у Спендера скам’яніло;

— Я гадав, ти мене зрозумієш.

— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до пістолета.

Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на місці.

Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його пройняв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу, прокидався од важкого сну. Спендер сів.

— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу. Кожна його жилка тремтіла й тіпалась. — Перестань же!

Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти. Тепер його руки спокійно лежали на колінах.

Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину переносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову затремтіла, але він твердо сказав: «Ні!» — і тремтіння вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між гарячими червоними пагорбами. Пішов один.

Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через годину капітан валіз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шинкою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох, що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий запах порохових газів. Наступної миті він побачив кухаря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четверо сиділи за столом, на якому стояв прохололий сніданок.

За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлопців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений погляд у мовчазних людей за столом.

— Покличте сюди всіх, — сказав капітан. Він ступив кілька кроків і торкнув рукою Черока. Той похитнувся і впав із стільця. Сонце палало в його наїжаченому короткому чубі, виблискувало на гострих вилицях.

Люди зібралися біля ракети.

— Кого нема?

— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в каналі.

— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем пагорби. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби. — Прокляття, — промовив він стомлено. — Чому він не прийшов і не поговорив зі мною?

— Краще б він зі мною поговорив, — закричав Паркхіл, люто блимаючи очима. — Я б вибив кулею його клятий мозок! Їй-богу, вибив би!

Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.

— Візьміть лопати, — наказав він.

Вони копали могили, обливаючись потом. Від порожнього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біблії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в ями і засипали піском.

Вони повернулися до ракети, поклацали затворами рушниць, прив’язали на спини товсті в’язки гранат і перевірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети. Кожному було виділено певний сектор на горбастій місцевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж тіла.

— Ходімо, — сказав він.

Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване переслідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку читав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, срібла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось принаймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній віллі.

«Чи варто чинити опір? — міркував він. — Буду сидіти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене».

Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він ходив душевно спустошений і приголомшений. Далі його занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворення. Але це почуття почало зникати, відтоді як він побачив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до нього знову поверталася злість.

Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухався до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Землі, та й прожити все життя в мирі і спокої!

Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пістолет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струмка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня. На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Наздоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли можна було побачити вимощений кахлями басейн, бібліотеку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, наповненому дощовою водою, Спендер півгодини поплавав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьобнула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг, потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями, обернувся й першим же пострілом поклав на місці одного з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.

«Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?»

Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера він не дивився.

За мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спендерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую, — відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло, — промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.

— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці? Адже ви могли це зробити.

— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, тому й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і сповнюватись рішучістю.

— Вже сповнилися?

— Ще не зовсім. Але й цього досить.

— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розглядаючи сигарету.

Спендер спокійно поклав пістолет.

— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий, якби мав право називати марсіан своїми предками.

— Місто справді гарне, — сказав капітан, киваючи на одне з мертвих міст.

— Не в цьому річ. Так, міста в них хороші. Вони вміли поєднувати мистецтво з життям. У американців ці дві речі завжди існували окремо. Мистецтво тримали десь нагорі, в кімнаті причинного сина. Мистецтв» приймали малими дозами в неділю, часом змішане з релігією. А в марсіан було мистецтво, була релігія, було все.

— Ви гадаєте, вони розуміли їх?

— Ручуся, що розуміли.

— І тому ви почали стріляти в людей?

— Коли я був хлопчаком, батьки взяли в мене в Мехіко-сіті. Я завжди пам’ятатиму, як поводився там мій батько — зарозуміло й пихато. І моїй матері тамтешні люди не подобались, тому що вони були смагляві й не завжди охайні. Сестра ж взагалі майже ні з ким не розмовляла. Лише мені вони подобались. Отож в уяві я вже бачу, як батько з матір’ю приїздять на Марс, бачу, як вони тут поводяться — так само зарозуміло. Для середнього американця все чуже нікуди не годиться. Немає чікагської марки — отже, погане. Гидко навіть згадувати! О боже, як гидко! А візьміть війну. Ви ж чули, які промови виголошують у конгресі. Вони сподіваються, якщо все буде гаразд, побудувати на Марсі три атомні дослідні центри з складами атомних бомб. А це означає, що Марсу настав кінець: всі оці чудеса будуть сплюндровані.

Капітан мовчав.

— А потім почнуть діяти інші сили. Прибудуть шукачі корисних копалин і шукачі нових земель. Ви пригадуєте, що сталося з Мексікою, коли з Іспанії прийшов Кортес зі своїми хорошими любими друзями? Ці зажерливі лицемірні фанатики знищили цілу цивілізацію. Історія ніколи не простить цього Кортесові.

— Але ви самі сьогодні діяли всупереч моральним нормам, — зауважив капітан.

— А що я мав робити? Починати з вами дискусію? Я один проти зажерливої зграї всемогутніх шахраїв, які керують нами на Землі. Вони шпурлятимуть тут свої паршиві атомні бомби, гризтимуться за бази, готуватимуть війни. Невже їм мало однієї планети? Ні, їм ще кортить наплювати в кашу сусідові. А наші простодушні базіки! Коли я потрапив сюди, то відчув, що звільнився не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої етики та звичаїв. Я гадав, що остаточно вирвався з їхнього кола. Залишалося тільки повбивати вас і жити далі справді по-людському.

— Але план виявився нереальним, — сказав капітан.

— Так. Застреливши останнього з тієї п’ятірки, я виявив, що зовсім не став іншою істотою, марсіанином. Я не міг враз відкинути все, чого мене вчили на Землі. Але тепер я знову відчуваю в собі рішучість. Я вас таки повбиваю-усіх. Це затримає наступну ракетну подорож на добрих п’ять років. Адже інших ракет, крім цієї, вже немає. Там, на Землі, почекають років зо два, і, не одержавши від вас жодної звістки, почнуть готувати нову космічну подорож. Але будувати таку саму ракету не наважаться. Новий корабель будуватимуть удвоє довше і споруджувати його почнуть лише після того, як конструктори виготовлять із сотню експериментальних моделей, щоб застрахуватися від ще однієї невдачі.

— Маєте рацію.

— В іншому випадку, якщо ви щасливо повернетесь, ваша доповідь наблизить масові вторгнення на Марс. Коли мені поталанить, я проживу років до шістдесяти. Я зустрічатиму кожну експедицію, що приземлиться на Діарсі. Сюди щороку прибуватиме не більше одного корабля, екіпаж якого не перевищуватиме двадцяти чоловік. Я потоваришую з новоприбулими, пояснивши, що наша ракета загинула од вибуху, — я маю намір висадити її в повітря цього ж тижня — а потім їх повбиваю, всіх до одного, як і вас. Протягом півстоліття Марс буде в безпеці. А з часом люди, може, відмовляться од своїх спроб. Згадайте, як вони глузували з ідеї побудувати цепелін, бо кожний новий корабель падав, охоплений полум’ям.

— Ви все зважили, — визнав капітан.

— Атож.

— Проте сила на нашому боці. За годину ми вас оточимо і знищимо.

— Я знайшов тут підземні переходи і житиму в схованці, її ви ніколи не знайдете. На кілька тижнів я зникну. Поки ви не послабите пильності. А тоді вийду й перестріляю вас одного за одним.

Капітан похитав головою.

— Розкажіть-но мені про їхню цивілізацію, — промовив він, махнувши рукою на гірські міста.

— Вони вміли жити в злагоді з природою. Вони не прагнули будь-що відмежуватися від тварин. А саме цієї помилки ми допустилися після появи теорії Дарвіна. Ми радісно кинулися йому в обійми, йому та Гекслі з Фрейдом. А потім виявилося, що Дарвіна не приліпиш до нашої релігії. Нам принаймні здавалося так. Ми були дурні. Спробували потіснити Дарвіна, Гекслі й Фрейда. Але вони не піддавалися. Тоді ми з дурного розуму накинулись на релігію. І чого ж ми досягли? Ми втратили віру і почали роздумувати, навіщо живемо на світі. Якщо мистецтво є лише витвір наших розбитих бажань, якщо релігія є лише самообман, то навіщо ж тоді життя? Досі віра завжди давала відповіді на всі запитання. Але після Дарвіна й Фрейда її викинули на смітник. Ми були й лишаємося заблуканими людьми.

— Виходить, що ці марсіани — люди, які знайшли істину?

— Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією, і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а збагачуючи.

— Це звучить ідеально.

— Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як марсіани все це робили.

— Мене чекають люди.

— Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про це, сер.

Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув своїм, щоб вони почекали.

Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жовторуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а також схожих на биків тварин та величезних собак з людськими обличчями.

— Ось вам відповідь, капітане.

— Не розумію.

— Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Бачите — знову й знову статуї, символи тварин.

— Вони схожі на поганські символи.

— Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли перестануть домагатися відповіді на одвічне запитання: навіщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі — було відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: «Навіщо взагалі жити?» — постає в кульмінаційний період війн та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але як тільки знову починається поступ цивілізації, а війни припиняються, це запитання під новим кутом зору виявляється безглуздим. Життя стає прекрасним і не викикає суперечок.

— Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани були дуже наївні.

— Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука — не тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а мистецтво — тлумачення цього чуда. Вони ніколи не дозволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище. Землянин, наприклад, міркує: «В цій картині кольору насправді не існує. Науковець може довести, що колір — це лише певний порядок розміщення найдрібніших часток певної речовини для відбиття світла. Отож насправді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся». А значно розумніший марсіанин сказав би: «Це гарна картина. Вона — творіння рук і розуму натхненної людини. її ідею й кольори було запозичено з життя. Прекрасна річ».

Запала мовчанка. Сидячи під гарячим полудневим сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище, що немовби випромінювало прохолоду.

— Я хотів би жити тут, — озвався він.

— Можете жити, якщо хочете.

— Ви пропонуєте це тільки мені?

— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевиховаєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як живуть «порядні люди»? Щоб купити собі вертоліт, «такий, як у Сміта»? Щоб найкращою музикою для вас стало бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати. Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже читаю їх. Ви теж могли б читати.

— Все це дуже привабливо, Спендере.

— Але ви не залишитесь?

— Ні. Дякую за запрошення.

— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.

— Ви оптиміст.

— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?

Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.

— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.

— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.

— Що ж, відведіть.

— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив.

— Ну, знаєте…

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.

— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.

— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.

Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.

Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.

— Ну, що ж, — сказав капітан.

Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.

«Яка мука бути хитромудрим, — думав капітан, — коли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим. Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишатися перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе, що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відповідь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди, і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошечки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї належить? І що вони думають, і як вони знаходять той шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення. Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоровий розум? Чи може одна людина бути права, в той час як увесь світ вважає правим себе? Краще не думати про це. Буду повзти і натискати гашетку. Раз і ще раз!»

Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочивали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапуючись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко дихаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої рушниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вогненні дірки.

Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.

— З твоєї довбешки тільки бризки полетять? — горлав Паркхіл, біжачи вгору схилом.

Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Паркхіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. «Що це зі мною?» — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу руку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Паркхіла. В спину.

— О боже, допоможи мені!

Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на землю й заліг.

Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спендера брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині пагорба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені. Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб пробити Спендерові груди.

— Гей, ти! — гукнув Паркхіл. — Ось тобі льодяник у макітру!

Капітан Уайльдер завмер. «Та ну ж бо, Спендере, тікай, — думав він. — Тобі лишилося всього кілька хвилин для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав, що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи свої прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай, чоловіче, поки не пізно».

Але Спендер не рухався.

— Що з ним сталося? — запитав капітан.

За хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивився на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського селища, що височіли на тлі ясного неба, ніби різьблені шахові фігури. Потім знову побачив два камені і широку щілину між ними.

Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.

— Ні, Паркхіле, — мовив капітан. — Тобі я цього не можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю. Я сам це зроблю.

Він звів гвинтівку і націлився. «Чи моє сумління буде чисте? — думав він. — Чи правильно, що це роблю саме я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роблю правильно, бо зважаю себе правим. Сподіваюся, що й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління».

Він кивнув головою Спендерові.

— Тікай, — гукнув він голосним шепотом. — Даю тобі ще тридцять секунд. Тридцять секунд!

На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секундною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаючись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно відлунювало в капітанових вухах.

— Ну ж бо, Спендере, тікай! Тридцять секунд минуло.

Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя знялася легенька хмарка пилу. І все. За пагорбами завмерла луна.

Капітан підвівся і гукнув своїм людям:

— Він мертвий.

Йому повірили не зразу, їм не видно було щілини між каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирішили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.

Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчилися біля тіла, і хтось запитав: «У груди?»

Капітан глянув на землю.

— У груди, — сказав він і помітив, як камінь під Спендером змінив свій колір. — Хотів би я знати, чого він чекав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?

Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.

«Може, причина цього — я, — думав капітан. — Може, він зробив це тому, що я не схотів поступитися? Може, Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий, як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене».

Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.

«Я мушу всім своїм життям виправдати його віру, — думав він. — Тепер я не можу його зрадити. Коли він вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене, то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру. Тепер я — Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людьми. І він не міг убити мене, бо я — це він у трохи зміненому вигляді».

Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він почув свої власні слова: «Якби ж то він прийшов до мене й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти, ми б з ним якось дійшли згоди».

— Якої згоди? — обізвався Паркхіл. — Якої згоди ми могли б дійти з таким, як він?

Над Марсом дзвеніла піснею спека, її спів лунав у скелях і в блакиті неба.

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав капітан. — Ми ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші — ніколи. Зараз він щасливіший. Дайте мені ковтнути з вашої фляги.

Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера став порожній саркофаг, який вони знайшли на стародавньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню. Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротворене обличчя.

Люди постояли хвилину в склепі.

— Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати Спендера, — сказав капітан.

Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.

Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в кришталеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. Капітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.