Марсіанський шлях

11

Сенков з усіх сил намагався триматися спокійно, що давалося нелегко, бо експедиція мало не спізнилась. Однак усе обійшлося якнайкраще.

Ще кілька днів тому він навіть не був певен, чи вони живі. Здавалося не просто вірогідним, а навіть майже неминучим, що десь у незвіданих просторах між Марсом і Сатурном носяться їхні замерзлі трупи — нові небесні тіла, що колись були живими істотами.

Останні тижні члени комісії торгувалися з ним через дрібниці. Вони вимагали його підпису для додержання законності. Угода мала бути укладена за взаємною і добровільною згодою. Але Сенков розумів, що в разі його категоричної відмови вони заплющать очі на формальності й будуть діяти односторонньо. Хільдер, без сумніву, мав здобути більшість голосів на виборах, і його прибічники могли навіть піти на ризик викликати співчуття до Марса. Тому він і затягував переговори, даючи комісії підставу вважати, що він от-от капітулює.

Але після розмови з Лонгом Сенков одразу погодився на всі умови.

Того ж дня, через кілька годин, перед ним уже лежали документи, і він, позираючи на журналістів, звернувся до комісії з останньою заявою:

— Загальний імпорт води з Землі становить двадцять мільйонів тонн щорічно. Він скорочується в міру того, як ми вдосконалюємо нашу водогінну систему. Якщо я підпишу, погоджуючись тим самим на ембарго, наша промисловість буде паралізована, зникне будь-яка перспектива подальшого розвитку. Я не думаю, що в наміри Землі входять саме такі илави.

Він поглямув на членів комісії, але лиховісний блиск їхніх очей не пом’якшав. Дилі вже давно вивели з комісії, а решта явно були настроєні вороже.

Голова комісії роздратовано зауважив:

— Ви вже говорили про все це.

— Знаю, але раз я готовий підписати, то хочу, щоб були поставлні всі крапки над «і». Отже, Земля твердо вирішила покінчити з нами?

— Звичайно, ні. Земля зацікавлена лише в збереженні своїх непоновлюваних водних ресурсів, тільки й усього.

— На Землі півтора квінтильйона тонн води.

— Ми не можемо поділитися своєю водою, — заявив голова.

І Сенков підписав. Саме такі слова він хотів почути: «Земля має півтора квінтильйона тонн води і не може нею поділитися».

І от тепер, через півтори доби, члени комісії і репортери чекали під куполом космопорту. Крізь грубі вигнуті стекла виднілася гола, пустельна територія марсіанського космодрому.

— То скільки ми ще маємо ждати? — невдоволено запитав голова комісії. — І, взагалі, перепрошую, на що ми, власне, чекаємо?

— Дехто з наших хлопців побував у космосі за астероїдами, — відповів Сенков.

Голова комісії зняв окуляри і протер їх білосніжною хустинкою.

— І оце вони повертаються?

— Так.

Голова здвигнув плечима і багатозначно поглянув на репортерів.

Біля другого вікна в сусідній, меншій, кімнаті скупчилися жінки й діти. Сенков обернувся, щоб поглянути на них. Він волів бути з ними, перейнятись їхнім хвилюванням і нетерплячкою. Він, як і вони, чекав більше року. Він, як і вони, знову й знову повертався до думки, що ті, кого вони виглядали, загинули.

— Он, бачите? — сказав Сенков, показуючи рукою у вікно.

— Точно! — підхопив один з репортерів. — Корабель!

З сусідньої кімнати почулися збуджені вигуки.

То був ще не корабель, а блискуча цятка, що світилася крізь сиву хитку хмарку. Хмарка росла, поки не набула певних обрисів. Вона простяглася по небу подвійною смугою, нижні кінці якої розходилися на обидва боки й задирались догори. Хмарка наблизилась, і яскрава цятка на її верхньому кінці перетворилася на подобу циліндра. Поверхня циліндра була нерівна й скеляста, а там, де падали сонячні промені, вона відкидала сліпучі відблиски.

Циліндр знижувався з незграбною забарливістю космольотів. Він завис на мить, спочиваючи на багатотонній віддачі викидуваних струменів пари, наче стомлена людина в кріслі.

У куполі запала тиша. Жінки й діти в одній кімнаті, члени комісії й репортери в другій, заціпенівши, не ймучи віри, дивилися вгору.

Посадкові ноги циліндра під нижніми соплами торкнулися поверхні, м’яко занурились у сипучу гальку. Двигун замовк, і корабель застиг, непорушний.

В куполі так само панувала тиша.

З величезного корабля вибиралися люди. їм належало спускатися вниз дві милі в черевиках з шипами і з льодорубами в руках. На тлі сліпучої поверхні вони скидалися на мурах.

— Що воно таке? — видушив із себе якийсь репортер.

— Це, — спокійно відповів Сенков, — брила речовини, яка оберталася довкола Сатурна в складі його кілець. Наші хлопці прилаштували до неї капсулу і двигуни та переправили на Марс. Як бачите, кільця Сатурна — це гігантські брили чистої криги.

Голос його лунав серед мертвої тиші.

— Ця схожа на корабель брила — всього-на-всього гора твердої води. На Землі вона б розтанула, а може б, і розсипалась під тиском власної ваги. На Марсі холодніше і сила ваги менша. Тому тут їй це не загрожує. Звичайно, як тільки ми добре налагодимо справу, ми повідкриваємо водні станції і на місяцях Сатурна та Юпітера, і на астероїдах. Ми будемо збирати такі шматки в кільцях Сатурна і відправляти на ці станції. Наші утильники в цьому ділі великі мастаки. Води ми матимемо скільки завгодно. Об’єм брили, яку ви бачите, неповна кубічна миля — приблизно стільки Земля нам послала б за двісті років. Так, на зворотну дорогу, яку вони подолали за п’ять тижнів, хлопці витратили майже сто мільйонів тонн води. Але, гляньте, на тій громаді не видно навіть щербинки!… Ви записуєте, шановні? — звернувся він до репортерів.

Щоб вони та не записували!

— А ось іще дещо. Землю страшенно непокоїть, що її водні запаси вичерпуються. Вона має лише півтора квінтильйона тонн. Вона не може нам виділити з того ані тонни. Записуєте? Пишіть, пишіть… Отож ми, жителі Марса, вболіваючи за долю землян, не хочемо, щоб їх спіткало непоправне лихо… Пишете? Так от, ми, марсіани, готові продавати Землі воду по мільйону тонн за помірковану плату, а через десять років — навіть кубічними милями. Запишіть, що хай Земля не хвилюється. Марс продасть їй стільки води, скільки їй треба буде.

Голова комісії вже нічого не чув. Він відчував, як на нього звалюється майбутнє. Наче в тумані, він бачив, як репортери посміхалися, несамовито водячи перами.

Вони посміхалися!

Він знав, що на Землі ця посмішка перетвориться на громовий регіт, він бачив подумки, як заходяться реготом цілі континенти, коли до них дійде звістка про цю ганебну поразку, тільки-но їм стане відомо, як Марс побив антимарнотратників їхньою ж зброєю. І ще він бачив безодню — глибоку, чорну, як космос, прірву, куди безповоротно канули всі політичні надії Джона Хільдера та будь-якого супротивника космічних польотів на Землі. Ну, й звичайно, і його самого.

В сусідній кімнаті плакала від радості Дора Свенсон, а Пітер, який за той час витягнувся на два дюйми, знай підстрибував, вигукуючи:

— Татку! Татусику!

Річард Свенсон щойно ступив на поверхню Марса і рушив до купола. Його обличчя було добре видно крізь прозорий силікон шолому.

— Ти коли-небудь бачив, щоб чоловік отак сяяв від щастя! – вигукнув Лонг. – Може, в родинному житті й свравді щось є.

— Та кинь! – сказав Ріос. – Просто ти надто довго пробув у космосі!