3

Ріос знову постояв у дверях, спостерігаючи, як Тед Лонг пильно вдивляється в миготливий екран. А тоді різко проказав:

— Я ввімкну опалення. Хай уже. Можемо собі трохи дозволити.

— Як хочете, — кивнув Лонг.

Ріос нерішуче ступив уперед. Космос немов виметений. І якого дідька сидіти й витріщуватись на ту нерухому безживну лінію?

— І що ж цей наземник розказує? — спитав Ріос.

— Здебільшого про історію космічних подорожей. Усе те саме. Але вміє подати. Використовує і кольорові мультиплікації, і комбіновані фотознімки, і кадри зі старих фільмів. Одне слово, все, що тільки можна.

І ніби на підтвердження його слів замість бороданя на екрані з’явилося зображення космічного корабля в розрізі. Хільдер за кадром жваво коментував окремі деталі, зображені на схемі різними барвами. Ось він заговорив про комунікаційну систему космольота, і по екрану побігли червоні лінії — комори, двигуни з протонним мікрореактором, кібернетичні схеми…

На екрані знову вигулькнув Хільдер.

«Але це лише капсула корабля. Що ж надає їй руху? Що відриває від Землі?».

Кожен це знав, проте голос Хільдера п’янив, наче наркотики. В його устах рушійна сила космольота лунала, немов таємниця століть, наче найвище одкровення. Навіть Ріос увесь аж напружився, хоч сам більшу частину свого життя провів на борту корабля.

«Вчені називають це по-різному. Одні — законом дії й протидії, інші — третім законом Ньютона, а то й збереженням кількості руху. Та не в назвах суть. Звернімося до простої логіки. Коли ми пливемо, то відштовхуємо воду назад, а самі просуваємося вперед. Ідучи, відштовхуємося від Землі і рухаємось уперед. Коли летимо на гірольоті, відштовхуємо повітря назад і рухаємося вперед. Рух одного предмета вперед зумовлюється рухом другого назад за принципом: із нічого нічого й не буває.

Тепер уявіть собі космоліт вагою в сотні тисяч тонн, який відривається від Землі. Щоб він таки зміг відірватися, щось мусить виштовхнутись униз. Оскільки маса космольота надзвичайно велика, маса викидуваної речовини теж має бути відповідною, по суті, такою, що не вміщається в корабель. Виходить, для зберігання цієї речовини необхідно прилаштувати позаду корабля спеціальну камеру».

Хільдер знову зник, і натомість з’явився сплюснений космоліт, а знизу зрізаний конус із жовтим написом: «РЕЧОВИНА ДЛЯ ВИКИДУВАННЯ».

«Однак тепер, — провадив Хільдер, — загальна маса корабля набагато збільшилася. Відповідно має наростати і її рушійна сила».

Корабель іще більше стиснувся, і до нього додався другий контейнер — більший від попереднього, а потім — ще більший. Власне, сам космоліт-капсула перетворився на крихітну яскраво-червону цятку.

— На біса нам це дитяче белькотіння? — не витримав Ріос.

— Для тих, до кого він звертається, це не белькотіння, Маріо, — заперечив Лонг. — Земля — не Марс. Мільйони людей на Землі навіть не бачили космічного корабля і не знають найелементарнішого.

Хільдер вів далі:

«Як тільки найбільший контейнер спорожніє, він одразу сам відокремлюється. Отже, контейнер теж викидається в простір».

Гігантський контейнер на екрані здригнувся і почав віддалятися, поступово зменшуючись.

«Тоді надходить черга другого контейнера, а в разі тривалого рейсу — і третього».

Тепер космоліт був червоною цяткою, від якої розбігалися три контейнери, гублячись у безмежному обширі.

«Ці контейнери являють собою сотні тисяч тонн вольфраму, магнію, алюмінію і сталі. Для Землі вони втрачені назавжди. Довкола Марса чатують утильники, які виловлюють викинені контейнери, ставлять на них особисте тавро, і ті стають власністю Марса. Земля ж не отримує ні шеляга. Це — трофей, і належить він тому, хто його виловив».

— Ми ризикуємо грошима і своїм життям, — не витримав Ріос. — Як не ми, то хто ще їх підбере? Ну, які Землі від цього збитки?

— Таж він, — відповів Лонг, — тільки й торочить, що Марс, Венера й Місяць виснажують Землю, а зараз наводить ще один приклад.

— Але ж вони одержують достатню компенсацію. Щороку ми видобуваємо все більше залізної руди…

— …і переважна частина знову повертається на Марс.

Якщо вірити його цифровим розрахункам, то Земля вклала в Марс двісті мільярдів доларів, а отримала руди вартістю в п’ять мільярдів. У Місяць вклала п’ятсот мільярдів, а отримано магнію, титану та різних легких металів на двадцять п’ять мільярдів. На Венеру пішло п’ятдесят мільярдів, а натомість — нічого. Платники податків на Землі стурбовані власне тим, що гроші, які з них стягують, вилітають у трубу.

Поки Лонг говорив, на екрані заблимали мультиплікаційні кадри, що зображували кораблі утильників на шляху до Марса. Крихітні кораблики хижо простягали гнучкі дротяні щупальці, які, промацуючи простір, виловлювали порожні мандрівні контейнери і, випікши полум’яне тавро «ВЛАСНІСТЬ МАРСА», скидали на Фобос.

Знову з’явився Хільдер.

«Вони заявляють, ніби з часом усе повернуть. З часом! Коли в них справа налагодиться. А коли воно буде — років за сто, за тисячу, за мільйон? З часом! Що ж, повіримо їм на слово. Одного чудового дня вони повернуть нам метали, самі забезпечуватимуть себе їжею, використовуватимуть власну енергію й житимуть власним життям. Але є щось таке, чого вони нам ніколи не повернуть, навіть через сотню мільйонів років. Це вода! На Марсі води жалюгідна цівка, бо його маса надто мала. На Венері її взагалі немає, бо там надто жарко… На Місяці — те саме, бо й він замалий, і там надто висока температура. Отож Земля має постачати поселенців космосу не лише питною водою, водою для побутових потреб, промисловості й гідропонних плантацій, які вони начебто створюють, а й водою, що мільйонами тонн викидається в простір.

Що ж примушує космічний корабель рухатися? Що він викидає з себе, щоб самому вирватись уперед? Колись то були вибухові гази. Але так було дуже дорого. Тоді винайдено протонний мікрореактор — джерело дешевої енергії, яке перетворювало будь-яку рідину на газ, що перебуває під високим тиском. Яка ж рідина найдешевна, найприступніша і є в найбільшій кількості? Ну, звичайно, вода! Космоліт відривається від Землі, забираючи з собою мільйони тонн — не фунтів, а тонн! — води, і то лише для того, щоб він міг рухатися.

Наші пращури необачно й захланно спалили всю нафту Землі, нерозважливо спалили вугілля. За це ми зневажаємо і засуджуємо їх. Але у них принаймні є виправдання. Вони гадали, що, в разі потреби, будуть винайдені замінники. Що ж, вони не помилились. Ми маємо планктонові ферми і протонні мікрореактори. Та для води замінника не існує. Жодного! Не було і не буде! І коли наші нащадки побачать пустелю, на яку ми перетворили Землю, яке виправдання вони знайдуть для нас? Коли почнуться засухи, і…»

Лонг нахилився і вимкнув відеофон.

— Мене це трохи непокоїть, — мовив він. — Клятий бовдур зумисне… Що сталося?

Ріос, стривожений, зірвався на ноги…

— Треба перевірити сигнали.

— Та ну їх… — Однак Лонг теж підвівся і рушив за Ріосом вузьким коридорчиком. Зупинившись посеред пілотської рубки, він промовив: — Якщо Хільдер доб’ється свого і зуміє зробити неабияку сенсацію… Ого!

Він теж його побачив. Основний імпульс гнався за вторинним, наче хорт за електричним кроликом.

— Космос був чистий, — бурмотів Ріос, — кажу ж вам, чистий. Ради Марса, Теде, чого ви заціпеніли? Ану гляньте, спробуйте піймати його в об’єктив.

Ріос діяв швидно і вправно — як-не-як, він працював утильником уже два десятки років. За дві хвилини він визначив відстань, а тоді, пам’ятаючи невдачу Свенсона, виміряв кут схилення і радіальну швидкість.

— Один і сімдесят шість сотих радіана! — гукнув він Лонгові. — Дивіться, не проґавте…

Лонг, затамувавши подих, крутив верньєр.

— Лише піврадіана від Сонця. Освітиться тільки край. Він швидко і обережно посилив збільшення, вистежуючи ту єдину «зірку», що буде змінювати своє положення і, збільшуючись, набирати певної форми, доводячи тим самим, що вона, далебі, не зірка.

— Будь-що-будь — я вмикаю, — сказав Ріос. — Більше чекати не можна.

— Ось він! Ось він!

Збільшення все ще не вистачало, щоб розібрати форму світної цятки, за якою стежив Лонг, але вона ритмічно блимала, оскільки різновеликі грані контейнера, обертаючись, неоднаково відбивали сонячні промені.

— Тримайся!

Тонкі струмені пари вихопилися з випускних отворів, залишаючи за собою довгі хвости мікрокристалів льоду, що тьмяно поблискували в блідому промінні далекого Сонця. Вони простяглися на сотню миль від корабля, а то й більше. Струмінь, другий, ще один — космоліт зійшов зі своєї орбіти, взявши курс по дотичній на контейнер.

— Летить, наче комета в перигелії! — загорлав Ріос. — Ці кляті наземники навмисне так скидають контейнери. Бодай їм!…

Кленучи їх у безсилій злобі, він почав розганяти корабель, аж поки гідравлічна прокладка його крісла не осіла під ним на цілий фут, а Лонг уже насилу втримувався за поручні.

— Тихіше! — запротестував він. Але Ріос не зводив очей з імпульсів.

— Не подобається — сидіть на Марсі!

Струмені пари приглушено гули.

Тут заговорило радіо. Лонг примудрився нахилитись — наче протиснувся крізь густу чорну патоку — і ввімкнув екран. На ньому з’явився розлючений Свенсон.

— Куди це ви претеся, трясця вашій матері! — гарикнув він. — Через десять секунд ви будете в моєму секторі.

— Я женуся за контейнером, — відповів Ріос.

— У моєму секторі?!

— Він з’явився в моєму, а ти його не дістанеш. Вимкніть радіо, Теде.

Корабель із шаленим ревом, який чув лише екіпаж, розтинав космічний простір. Тоді Ріос, не зменшуючи швидкості, вимкнув двигуни, і Лонга шарпонуло вперед.

Від раптової тиші вуха позакладало ще більше, ніж від того шуму, що передував їй.

— Так, — сказав Ріос, — давайте телескоп. Обидва припали до окулярів. Тепер було чітко видно зрізаний конус, який, спроквола обертаючись, рухався серед зірок.

— Першокласний контейнер, — задоволене відзначив Ріос. «Справжній велетень, — подумав він, — і нам з того чималий шмат перепаде».

— На локаторі ще один імпульс, — озвався Лонг. — Либонь, Свенсон погнався за нами. Ріос мигцем глянув на екран.

— Не наздожене.

Розміри контейнера чимдалі збільшувались, аж поки заповнили весь екран. Руки Ріоса лежали напоготові на пульті керування гарпуном.

Вивіривши двічі з мікроскопічною точністю кут, він викинув трос на задану довжину, а тоді, налігши з розгону на важіль, вимкнув механізм розщеплення.

Якусь мить усе залишалось без змін. Та ось на екрані з’явився механічний трос, який, наче кобра, що от-от запустить жало, поповз до контейнера. Він торкнувся його, але не зачепився, а то б умить розірвався, мов павутина. Момент обертання контейнера сягав тисяч тонн, а трос мав лише створювати магнітне поле, яке гальмувало контейнер. Вискочив ще один трос, за ним другий, третій…

Ріос посилав їх, анітрохи не замислюючись над витратою енергії.

— Він буде моїм! Моїм! Присягаюсь Марсом! Ріос зупинився аж тоді, коли між кораблем і контейнером простяглеся зо два десятки сталевих тросів. Ротаційна енергія контейнера перетворилася під час гальмування на теплову й сягнула такого рівня, що її випромінювання уловлювали навіть прилади космольота.

— Може, тавро поставлю я? — спитав Лонг.

— Як хочете. Вахта моя, так що…

— Я залюбки.

Лонг вліз у скафандр і ступив у вихідну камеру. Він був новачок і добре пам’ятав, скільки разів побував у відкритому космосі. Оце вже вп’яте.

Вчепившись за найближчий трос і перебираючи по ньому руками, Лонг став просуватися до контейнера, відчуваючи крізь металеві рукавички, як вібрує трос.

На гладенькому металі контейнера він випалив їхній серійний номер. У порожнечі космосу сталь нічим було окислити. Топлячись, вона випаровувалась, а потім конденсувалась у кількох футах від випромінювача, осідаючи тьмяною сірою плівкою на поверхню контейнера.

Лонг повернувся до корабля.

Він скинув шолом, який у приміщенні відразу вкрився білуватою плівкою інею.

Перше, що він почув, був спотворений від люті голос Свенсона, що долинав з радіорубки:

— …негайно до комісара! Дідько б вас ухопив! Є якісь правила чи ні?!

Ріос відкинувся в кріслі, анітрохи не бентежачись.

— Слухай, адже він був у моєму секторі, просто я його запізно помітив, от і довелося заскочити у твій. Якби ти за ним погнався, то врізався б у Марс. Ото й усього… Ви вже повернулися, Лонгу?

І вимкнув зв’язок.

Сигнальна лампочка гнівно заблимала, але він не звертав уваги.

— Що, збирається скаржитися комісарові? — спитав Лонг.

— Де там! Просто завівся, щоб нудьгу розвіяти. Навіщо йому вся та морока, коли він чудово розуміє, що контейнер наш. До речі, як вам наша здобич?

— Нічого.

— Нічого! Та вона шикарна! Тримайтеся, зараз я розверну його.

Бокові сопла випорснули струмінь пари, і корабель почав повільно обертатися довкола контейнера. Той рушив за ним, і вже за півгодини вони кружляли в космічній порожнечі, наче гігантський скривлений кинджал.

Лонг вивірив по «Ефемеридах» місце розташування Деймоса. В точно розрахований момент троси розмагнітились, і контейнер вихопився по дотичній на нову траєкторію, яка за день-два мала вивести його на територію складів, розміщених на цьому марсіанському супутнику.

Ріос довго дивився йому вслід. На душі було радісно.

— Сьогодні нам поталанило, — сказав він, обертаючись до Лонга.

— А як вам Хільдер?

— Що? А, он ви про що. Слухайте, якби я щораз переймався патяканням якогось там наземника, я б ніколи й ока не зімкнув. Забудьте про нього.

— По-моєму, про це забувати не слід.

— Ну, ви геть схибнулися. Нащо воно вам? Ідіть поспіть краще.

Загрузка...