Марсіанський шлях

4

Тед Лонг насолоджувався висотою й шириною головної магістралі міста. Вже два місяці, як комісар наклав тимчасову заборону на рейси утильників і відкликав їх усіх з космосу. Однак п’янке почуття безмежного простору не залишало Лонга. Його навіть не пригнічувала згадка про те, що заборона виловлювати контейнери була зумовлена вимогою Землі ощадити воду, а отже, в першу чергу, обмежити її видачу на космічні польоти.

Дах проспекту був пофарбований світною ясно-блакитною барвою. Спроба старомодної імітації земного неба, подумав Тед. Вітрини крамниць, прорізуючи стіни, водночас їх освітлювали.

Звідкілясь, перекриваючи гул транспорту і кроки перехожих, долинали вибухи — це пробивали в Марсовій корі нові тунелі. Скільки він живе, стільки пам’ятає оті вибухи. За часів його дитинства на місці цієї вулиці була неторкана скельна порода. Місто розросталось і розростатиметься, аби тільки Земля не стала на заваді.

Лонг звернув на поперечну вулицю, значно вужчу і не таку освітлену. Магазинні вітрини змінились тут житловими будинками, чиї фасади були прокреслені рядами ліхтарів. На зміну покупцям і вуличній метушні з’явились статечні перехожі й галасливі дітлахи, що не зважали на заклики матерів іти вечеряти.

В останню мить Лонг згадав про ґречність і зупинився на розі біля водяної крамниці.

— Наповніть! — звернувся він до опасистого продавця, простягаючи йому свою баклагу.

Той відгвинтив ковпачок і зазирнув усередину; тоді злегка трусонув посудиною і, почувши, як там щось булькнуло, весело проказав:

— Не багато зосталося!

— Атож, — погодився Лонг.

Тримаючи шийку баклаги під самісіньким наконечником шланга, крамар стежив, щоб жодна крапля не пролилася мимо. Затуркотів лічильник; продавець закоркував баклагу і, отримавши гроші, подав її Лонгові.

Тепер Лонг з приємністю відчував на своєму стегні вагу наповненої посудини. До сімейного друга не випадало зайти з порожньою баклагою. До нежонатого — ще сяк-так, а сюди незручно.

Він зайшов у 27-й під’їзд, піднявся на кілька сходинок і вже був намірився натиснути на кнопку дзвінка, та так і застиг із піднятою рукою.

З-за дверей долинали голоси. Один із них, жіночий, досить різкий:

— Ти й надалі тягатимеш сюди своїх дружків? Від мене, очевидно, чекають подяки, що примудряються бувати вдома аж два місяці! Як для мене, то вистачить і кількох днів! А там дивись — знову ті утильники!

— Я вже давно нікуди не вилажу, — почувся чоловічий голос. — А зараз мають прийти у справі. Припини, Доро, ради Марса! Ось-ось надійдуть.

Лонг вирішив перечекати, поки подружжя не перейде на нейтральнішу тему.

— Ну то й що! Хай чують! — відрізала Дора. — І щоб комісар ніколи не знімав заборони. Он як!

— А на що житимемо? — розпалився чоловік. — Га? Ну, скажи!

— Знайшов проблему! Ти міг би добре заробляти й тут, на Марсі, як усі нормальні люди. В цьому домі лише я одна «утильна вдова». Так-так, вдова — ось я хто! Але якби ж то справжня вдова, то бодай могла вийти ще раз заміж… Що ти сказав?

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Не віднікуйся! Я й так знаю. Так от, Діку Свенсон, слухай мене уважно…

— Я лише сказав, — викрикнув Свенсон, — що тепер мені ясно, чому утильники не одружуються!

— О, то була твоя найбільша помилка! У сусідстві тільки й знають, що співчувати мені й улесливо розпитувати, коли ж бо ти повертаєшся. Господи! І як усе це набридло! Інші десь можуть бути гірничими інженерами, адміністраторами, бурильниками, зрештою! Принаймні жінки бурильників живуть по-людському, і їхні діти не вештаються, як якісь там гультіпаки. А так: що в Пітера є батько, що його немає…

Тут крізь двері прорізався ледь чутний тонкий хлопчачий фальцет, очевидно, із сусідньої кімнати:

— Ма-а-м, а що таке гультіпака?

— Пітере! — Дора підвищила голос: — Ану мерщій за уроки!

— Чи варто заводити подібні розмови при дитині? — озвався стишеним голосом Свенсон. — Що він про мене може подумати?

— Сиди вдома і навчай, що про тебе думати.

— Мам, чуєш? — знову втрутився до розмови Пітер. — Коли я виросту, я теж стану утильником.

Почулися швидкі кроки. На якусь мить запала тиша, а тоді пронизливе:

— Ма-ам, ойо-йой! Відпусти вухо, ай-яй-яй! Ну що я тобі зробив?! — І знову тиша, тільки чути ображене сопіння.

Лонг, скориставшись паузою, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Свенсон відкрив двері, пригладжуючи обома руками чуприну.

— А, привіт! — приглушено мовив він, а тоді голосніше: — Доро, прийшов Тед! Теде, а де ж Маріо?

— Скоро надійде.

З другої кімнати поспіхом вийшла Дора, маленька смаглява жіночка з кирпатим носом і зачесаними назад ледь сивуватими косами.

— Привіт, Теде! Вечеряли?

— Так, дякую. Може, я невчасно?

— Та ні, ми давно все з’ясували. Хочете кави?

— Що ж, не відмовлюсь. — Тед зняв з пояса баклагу і простяг Дорі.

— Ой, та ви що, навіщо? У нас води вистачає.

— Доро…

— Ну, гаразд.

Вона повернулась на кухню. Крізь прочинені двері Тед мигцем побачив посуд, що лежав у «Секотерзі», безводній мийниці, яка миттю всмоктувала й поглинала жир із брудом. «Однієї унції води досить, щоб вимити начисто вісім квадратних футів посуду. Купуйте „СЕКОТЕРГ“! „Секотерг“ наш миє і шліфує, і води не потребує…»

В голові забринів знайомий мотив, та Лонг урвав його:

— Як там Піт?

— О, чудово! Вже в четвертому класі. Я, правда, нечасто його бачу… До речі, знаєш, що він бовкнув, коли я з рейсу повернувся? — Синові слова в батьковому переказі звучали як типовий мудрий афоризм мудрого чада.

Задзеленчав дзвінок. Увійшов Маріо Ріос. Насуплений і весь червоний.

Свенсон поспішив йому назустріч.

— Чуєш, Маріо, тільки жодних розмов про контейнери. Дора ніяк не може подарувати тобі того злощасного контейнера, а сьогодні вона взагалі не в гуморі.

— Та кому вони здались? — Ріос скинув підбиту хутром куртку на спинку крісла і сів.

Зайшла Дора і, побачивши нового гостя, видушила з себе посмішку:

— Здоров, Маріо! Для тебе теж каву?

— Ага, — відповів той, автоматично сягнувши по свою баклагу.

— Доро, візьміть воду з моєї боклажки, — озвався Лонг. — Він буде моїм боржником.

— Угу, — підтвердив Ріос.

— Що сталося, Маріо? — спитав Лонг.

— Валяй-валяй, — буркнув Ріос, — скажи, що попереджав мене ще торік, коли виступав отой Хільдер. Ну, чого мовчиш?

Лонг лише здвигнув плечима.

— Ввели ліміт, — провадив далі Ріос. — П’ятнадцять хвилин як оголосили.

— А саме?

— П’ятдесят тисяч тонн води на рейс.

— Що?! — спалахнув Свенсон. — Таж з таким запасом навіть від Марса не відірвешся!

— Отож-бо й воно! Все продумано. Кінець нашим рейсам, гаплик.

З кухні вийшла Дора і поставила на стіл кавник.

— Значить, кінець вашим рейсам? — Вона рішуче сіла. Свенсон зробився геть безпорадний.

— Вводиться ліміт на воду — п’ятдесят тисяч тонн, — сказав Лонг. — Інакше кажучи, наші рейси відпадають.

— Велике діло, — Дора відпила трохи кави, радісно всміхнувшись. — Як на мене, чудова новина! Вам, утильникам, уже давно пора знайти собі якусь путню роботу тут, на Марсі. Так-так, я знаю, що кажу. Все в космосі, і в космосі — хіба це життя?!

— Доро, прошу тебе… — сказав Свенсон. Ріос щось сердито буркнув. Дора звела брови:

— Я всього-на-всього висловила свою думку.

— Ваше право, — сказав Лонг. — Але я хотів би сказати ось що. П’ятдесят тисяч тонн — це лише початок. Ми знаємо, що Земля — принаймні партія Хільдера — хоче зробити собі на цій кампанії політичний капітал. Так що справи наші кепські. Ми мусимо будь-що роздобути воду, а то вони нас зовсім заклюють. Правильно я кажу?

— Безсумнівно, — відказав Свенсон.

— Питання лише — як? Вірно?

— Якщо йдеться лише про те, як дістати воду, то… — Ріос несподівано вибухнув: — Є лише один спосіб, і ви його знаєте. Якщо наземники не дадуть нам води, ми її самі візьмемо. Що ж воно виходить? Вода їм належить лише тому, що колись їхні задрипані діди й прадіди побоялися залишити свою щедру планету. Вода належить усім людям незалежно від того, де вони живуть. Ми теж люди. І отже, теж маємо на неї право.

— І що ж ти пропонуєш? — запитав Лонг.

— Простіше бути не може. На Землі у них океани води. Хіба вони приставлять сторожів на кожну квадратну милю? Ми можемо будь-коли висісти на нічному боці планети, заправити всі контейнери і забратися геть. Невже перешкодять?

— Ще б пак, Маріо, навіть не сумнівайся! Сам ти як знаходиш контейнер за сотню тисяч миль? Шмат металу в неосяжному космосі? За допомогою радара. Чи ти гадаєш, що на Землі їх немає? Чи, може, думаєш, що Земля, як тільки здогадається, що ми цупимо у них воду, не створить радарної сітки, щоб виявити чужопланетні кораблі?

Тут Дора обурено урвала Лонга:

— Слухай, Маріо Ріос, мій чоловік у ваших нальотах участі не братиме. Щоб знову ганятись за тими контейнерами?!

— Якби ж то тільки контейнери, — зауважив Маріо. — Наступного разу вони притиснуть нас на чомусь іншому. Їх треба відразу спинити.

— Хоч би там що, їхня вода нам не потрібна, — відказала Дора. — Тут не Місяць і не Венера. Полярні шапки дають нам досить води. Навіть у квартирах є водогін. У нашому кварталі, наприклад, у всіх.

— На побутові потреби йде найменше, — сказав Лонг. — Води потребують копальні. А як бути з гідропонними водосховищами?

— Так, Доро, як бути з гідропонними басейнами? В них має бути вода. І нам давно пора самим вирощувати справжні овочі й фрукти, аніж сидіти на цій конденсованій гидоті, що її нам постачає Земля.

— Ви тільки послухайте, що він каже! — презирливо кинула Дора. — Що ти тямиш у свіжій городині? Ти ж того й на язиці не мав.

— Я мав на язиці більше, ніж ти думаєш. Пригадуєш, я колись морквину приніс?

— Ну, пригадую. А що в ній такого? Як на мене, добре просмажена протоїжа і смачніша, й корисніша. На гідропоніку підвищують податки, тож вони й узяли собі за моду розводитись про якусь там городину. Та скоро все минеться.

— Я з вами не згоден. Як і минеться, то не так просто, — мовив Лонг. — Хільдер, найпевніше, буде Координатором. Отоді ми вже матимемо. А ще як обмежать постачання продуктів…

— Ну, годі! — вигукнув Ріос. — Що ж нам тоді робити? І тому я наполягаю: воду треба брати!

— А я кажу, що ні. Хіба ти не розумієш, що мислити і діяти отак можуть хіба що земляни, оті наземники. Ти намагаєшся втриматись за пуповину, що єднає Марс із Землею. А іншого шляху ти не бачиш — нашого, Марсіанського?

— Ні, не бачу. Може, підкажеш?

— Тоді слухай. Говорячи про Сонячну систему, що насамперед мається на увазі? Меркурій, Венера, Земля, Місяць, Марс, Фобос і Деймос. Сім небесних тіл. От і все.

По суті, вони не становлять і одного відсотка Сонячної системи. Ми, марсіани, найближче до тих решти дев’яноста дев’яти відсотків. А там, по той бік Марса, далі від Сонця, води хоч відбавляй.

Усі, приголомшені, втупились у нього.

Свенсон непевно запитав:

— Ти маєш на увазі крижані оболонки на Юпітері та Сатурні?

— Не тільки їх. Але й це вода, хіба ні? Шар у тисячу миль завтовшки — це немало.

— Але ж він весь укритий аміаком чи ще там чимось? — запитав Свенсон. — Окрім того, ми не можемо сідати на великі планети.

— Знаю, але я мав на думці інше. У космосі не лише великі планети, є ще астероїди, супутники. Наприклад, Веста, астероїд у двісті миль діаметром, і майже суцільний шмат криги. Один із місяців Сатурна теж. Що на це скажете?

— Ти що, Теде, ніколи не літав у космосі? — запитав Ріос.

— Як це не літав! Що за питання!

— Літати літав, а говориш, як наземник. Про відстані ти подумав? Від Марса до найближчого астероїда десь сто двадцять мільйонів миль. Тобто вдвічі далі, ніж від Марса до Венери. А навіть цю відстань жоден лайнер не долає без зупинок, як не на Землі, то на Місяці. Та й взагалі, скільки, на твою думку, людина здатна пробути в космосі?

— Ну, не знаю. А ти як гадаєш?

— Ти все сам чудово знаєш, і нічого прикидатись. Максимум шість місяців. У будь-якому довіднику так написано. А як застрягнеш надовше, то можеш відразу прямим ходом до психіатра. Хіба ні, Діку?

Свенсон кивнув.

— І це лише астероїди, — провадив Ріос. — Від Марса до Юпітера триста тридцять мільйонів миль, до Сатурна — сімсот мільйонів. Хто зуміє подолати таку відстань? Припустімо, ти набрав звичайну середню швидкість або, скажімо для точності, розігнався до двохсот тисяч миль на годину. На це піде… гм, враховуючи час на прискорення і гальмування, шість-сім місяців до Юпітера і десь з рік — до Сатурна. Звичайно, теоретично, розігнатися можна, але де ти візьмеш для цього воду?

— Ух ти! — писнуло з-під замурзаного носа. — Сатурн! — Очі в хлопчика заокруглились.

Дора притьмом обернулась.

— Пітере, ану марш до себе!

— Ну, ма-ам!

— Не мамкай! — Вона хотіла було встати, та Пітера мов язиком злизало.

— Доро, може б, ти трохи посиділа з ним? — втрутився Свенсон. — Чи ж йому там уроки в голові, коли тут такі розмови?

Дора сердито пирхнула і навіть не ворухнулась.

— Нікуди я звідси не піду, поки не взнаю, що затіяв Лонг. Але кажу вам відразу: все це мені дуже не до вподоби.

— Гаразд, — схвильовано відповів Свенсон, — не будемо про Юпітер і Сатурн. Я певен, Тед на них і не розраховує. А якщо взяти Весту? Туди летіти десять-дванадцять тижнів та ще стільки ж назад. Двісті миль у діаметрі — це ж чотири мільйони кубічних миль криги!

— Ну то й що? — здивувався Ріос. — А що ми робитимемо на Весті: встановимо техніку й добуватимемо кригу? Ти уявляєш, скільки це забере часу?

— Я, власне, мав на увазі Сатурн, — урвав суперечку Лонг.

— Я йому знай товчу, що до Сатурна сімсот мільйонів миль, а він усе своєї! — вибухнув Ріос.

— Стривай, Маріо, — сказав Лонг. — А звідки ти взяв, що в космосі можна витримати тільки шість місяців?

— Та це, хай йому всячина, всім відомо.

— З «Порадника по космічних польотах», укладеного вченими Землі на підставі практичного досвіду земних пілотів і космонавтів. Ти й досі мислиш, як землянин, а не марсіанин.

— Марсіанин, врешті-решт, теж людина.

— Ну як можна бути таким сліпим? Скільки разів кожен із вас перебував у космосі понад шість місяців, га?

— Е, то зовсім інше, — заперечив Ріос.

— Тому що ви марсіани? Тому що ви утильники-професіонали?

— Одне діло, коли ти в далекому рейсі, і зовсім інше, коли ти в будь-який момент можеш повернутися на Марс.

— До чого, власне, ви не дуже й прагнете. Ось, до чого я веду. У землян гігантські кораблі з відеотеками, з екіпажем у п’ятнадцять чоловік, пасажири. Однак вони витримують у космосі тільки шість місяців. У марсіанських утильників космоліт на дві каюти і лише один напарник. Однак ми здатні пробути в космосі значно більше.

Дора не витримала:

— Ви, я бачу, збираєтеся простирчати на кораблі цілий рік і махнути на Сатурн.

— А чом би й ні? — знизав плечима Лонг. — Запросто. Хіба ви не знаєте: що можемо ми, того не можуть земляни. Вони живуть у природному світі, мають відкрите небо, свіжий харч, повітря і води досхочу. Тому, опинившись на кораблі; вони дуже гостро відчувають зміну. Через те шість місяців у космосі — їхня межа. У нас, марсіан, знов-таки, інакше. Все своє життя ми проводимо на кораблі. Бо ж Марс не що інше, як корабель-велетень завдовжки в чотири з половиною тисячі миль з крихітним приміщенням на п’ятдесят тисяч чоловік. Ми ж тут узаперті, немов на кораблі: дихаємо завезеним повітрям, п’ємо завезену воду, яку тільки те й робимо, що очищуємо; їмо те, що їдять на кораблі. Як бачите, тут у нас усе знайоме й звичне, тому, в разі потреби, ми здатні пробути в космосі навіть понад рік.

— Дік теж? — поцікавилася Дора.

— Будь-хто з нас.

— Е, ні! Тільки не він. То хіба що ви, Лонге, чи той злодюжка Маріо, що зазіхає на чужі контейнери, можете, на превелику собі втіху, швендяти бозна-де цілий рік. Ви неодружені — а в Діка сім’я. У нього жінка, син, і з нього досить. Він собі й на Марсі щось знайде. До речі, мої любі, а що як на Сатурні ви не знайдете води? Як ви тоді зумієте повернутись? Навіть, коли води ще вам вистачить, то продукти вже точно вийдуть. Попридумують же…

— Ви неправі, — сухо мовив Лонг. — А тепер послухайте. Я все добре обміркував і навіть мав розмову з комісаром Сенковим. Він допоможе. Але нам потрібні кораблі і люди. Де їх узяти? Я ще новачок, мене ніхто й слухати не стане. А ви — ветерани, вас знають і з вами рахуються. Самі ви можете й не летіти, але якби ви підтримали мене і знайшли добровольців…

— Передусім, — сердито буркнув Ріос, — треба багато чого з’ясувати. Ну, гаразд, дістанемося ми до Сатурна. А де ж там та вода!

О, в цьому й уся принада. Саме через те нам потрібен Сатурн. Хода там прямо в космосі літає і чекає, щоб її забрали.