Маска

1

Дванадцятого вересня 1801 року в одному зі своїх палаців, розташованому на прирічковому узвишші в місті Заславлі, князь Євгеніуш Любославський давав бал на честь п’ятиріччя доньки Зосі. Бал був призначений на суботу, але вже в середу і четвер до князівської садиби почали з’їжджатися вершки польської аристократії Волині і Поділля, Білорусії і навіть корінної Польщі. Саме польської аристократії, адже нічого не змінилося після приєднання цих земель до Російської імперії в результаті другого і третього поділів Польщі в 1793 і 1795 роках. Замість Волинського воєводства була утворена Волинська губернія, яка, проте, своїми обрисами майже повторювала воєводство. Лише губернський центр зі звичного Луцька перенесли чомусь до невеликого, хоч і стародавнього містечка Звягеля, перейменованого на Новоград-Волинський.

Правда, імператриця Катерина II вирішила покарати тих шляхтичів і навіть вельможних князів і графів, які приєдналися до повстання генерала Тадеуша Костюшка. Кілька сотень активних учасників руху за збереження незалежности Польщі вислали до Сибіру, деякі маєтки оголосили власністю Російської держави, їх мали подарувати активним учасникам упокорення бунтівників.

Але таке становище, яке нагнало було легких дрижаків на шляхту, тривало недовго. Вже через рік новий імператор Павло І вирішив, що польські поміщики занадто несправедливо покарані його вінценосною матінкою, яку він ненавидів усіма фібрами своєї душі. Опальних шляхтичів повернули із Сибіру, вони знову отримали свої маєтки і палаци. Син Павла Олександр, який прийшов до влади напровесні 1801 року, на світанку нового століття, після того, як змовники задушили його рідного таточка, хоча й проголосив, що при ньому буде все, як за його улюбленої бабусі, стосовно переможених нею поляків був ще милостивішим, ніж батько. Значну роль у цьому відіграв один із найближчих друзів Олександра тієї пори — потомствений польський князь Адам Чорторийський, якому судилося зіграти також важливу роль в польській історії і не менш важливу — в історії локальнішій, яку незабаром постаралися якомога швидше забути, не залишивши навіть сліду в таємних архівах імператорського двору.

Один із перших «височайших указів» нового імператора, який передбачав, що в губерніях, заснованих на землях колишньої Речі Посполитої, посади повинні обіймати корінні дворяни, тобто поляки, викликав бурхливу радість учасників балу в Заславлі. А привіз цю приємну новину Станіслав Конарський, який незадовго до цього став начальником управління губернської канцелярії. Князь Євгеніуш, хоч і вважав, що істинному аристократу служба чиновника не личить, не цурався думки про те, що своя людина в коридорах губернської влади не завадить. Тому він лагідно прийняв далекого родича, котрого, до речі, не любила його дружина. Конарський колись мав необережність знехтувати її прихильністю, переплутавши натяк на можливість легкого флірту з бажанням вийти заміж. Втім, їхні стосунки були таємницею пані Гелени і пана Станіслава, а ще предметом для чесання язиків довколишньої дрібнішої шляхти.

Запам’ятайте ім’я пана Станіслава. Йому сорок сім років, позаду у нього вдалий шлюб і передчасна смерть дружини, невдалий роман із молоденькою пані Геленою, яка віддала перевагу багатшому князю Любославському, діяльна участь у Тарговицькій конфедерації — об’єднанні польської шляхти на користь Росії, яка й призвела до другого поділу Польщі, повага і страх з боку одних, ненависть інших одновірців, попереду, як він вважає, нове вдале одруження і блискуча кар’єра. Він ще не знає про свою долю, бо про того, хто зіграє у ній фатальну роль, учасники балу давно забули. Станіслав Конарський накинув оком на сестру у перших князя Любославського, тому, дізнавшись про новий указ імператора, і поспішив до нього — за добрі звістки також іноді платять тим, хто їх приносить першим.

Але до того, як його світлість пан Євгеніуш оголосить у переповненій залі приємну звістку, до палацу інтенсивно з’їжджалися гості. До одного з найбагатших і найвпливовіших аристократів краю (та й не тільки краю) приїхали засвідчити свою повагу представники князівських і графських родів — Сапіг, Сангушків, Чорторийських, Чацьких, Вишневецьких, Браницьких, Потоцьких, Любомирських, Радзивіллів, Войнаровських, Ловинських, Вольг та інших, чиї садиби були розкидані на безкрайніх просторах Волині, Полісся і Поділля.

Після тижня затяжних дощів наче на замовлення настала пора вересневого «бабиного літа». У великому парку довкола палацу з’явилася перша позолота, яка згармонізувала настрій вельможних гостей. Багатші прибули з челяддю й особистою охороною, і невелике місто кишіло людськими голосами, скрипом коліс і форканням ситих коней.

Та ось уже позаду затяжна процедура зустрічі і розміщення, години нудного очікування на початок урочистого дійства. Нарешті сотнями свічок засяяла велика мармурова зала, що за багатством убрання не поступалася королівській у Варшаві. Нарешті перед гостями постала головна винуватиця урочистості — маленька і пухкенька, вродливенька Зосенька…

…Уже прискіпливо роздивилися убрання графинь і княгинь, їхніх доньок, їхні коштовності. Обговорили останні новини, щедрий урожай цього року, а також звістки про майбутні бали і нові вигідні партії серед знатних родин. З Франції надійшла звістка, що польський легіон, який складався з шляхтичів та їхніх підданих за кордоном, збираються відправити на придушення бунту у французьких колоніях десь на островах біля Америки. Це трохи засмутило, адже на нового паризького правителя, цього вдатливого вискочку Бонапарта, таємно сподівалося чимало присутніх. Але, судячи з усього, воювати з російським імператором він поки що не збирався. Вони ще не знали ні того, що це станеться трохи пізніше, ані того, що Бонапарт їхніх надій і сподівань не виправдає.

Вже господар палацу і балу повідомив про імператорський указ, який майже повністю відновлював привілеї і владу шляхти над краєм. Уже стримано холодна ввічливість до воєводською чиновника Конарського змінилася у більшості присутніх на тепліше ставлення. Його запитали, чи правда, що столицю воєводства збираються перевести із Звягеля до Житомира.

— Так, правда, — потвердив пан Конарський, швидше радісно, ніж засмучено. — Я ж приїхав із Житомира.

Він розповів, що план перебудови містечка, пишно названого Новоградом-Волинським, не вдається реалізувати, бо в імперській скарбниці, як виявилося, не надто густо, коштів на нові губернії не вистачає. Губернські установи розташовувати ніде, тому частина їх облаштувалася в Житомирі, там уже фактично знаходиться і губернатор.

Офіційно центр губернії до Житомира перенесуть лише через три роки. Поки що, витративши все красномовство, пан Конарський запросив до танцю свою майбутню наречену, і вона, сором’язливо укривши довгими віями свої диво-очиці, поклала йому руку на плече. Вони вальсують, пан Станіслав, незважаючи на вік, дивиться закоханими очима, князівна чомусь млосно зітхає. «Невже я так невміло танцюю?» — думає насторожений кавалер, не знаючи, що ось-ось відбудеться подія, яка вибухне на балу, наче бомба.

Музика вмовкла. Після нетривалої паузи пари стали пообіч зали, щоби почати па-де-труа — новомодний танок, завезений із післяреволюційної Франції. Цієї миті у дверях головної зали з’явилися двоє чоловіків, озброєних пістолетами, причому один із них мав смоляну бороду, а обличчя другого закривала яскраво-помаранчева маска.

— Увага, панове, — по-польськи, зриваючись на фальцет, вигукнув чоловік у масці і звів пістоль над головою. — Доведеться трохи почекати, перш ніж почати танок.

— Помаранчева маска, — запізніло охнула стара дама, стоячи трохи обіч тих, що збиралися танцювати.

— Саме так, ясновельможна пані, — згодився з нею чоловік у масці. — Саме помаранчева маска. Сподіваюся, ви мене не забули? А тепер подивіться вгору.

Присутні, наче за армійською командою, позадирали голови. І побачили ще чотирьох спільників розбійника. Вони стояли пообіч зали на балконі, який оперізував залу. У руках трьох із них було по два пістолети, а в руках четвертого — рушниця, якийсь круглий предмет, в якому людям військовим, а таких було немало, не важко було впізнати ручну димову шашку. Ще одні двері також сторожили двоє з пістолями.

— Що, панове, роздивилися гарненько? — сказав чоловік у помаранчевій масці. — А тепер, будьте ласкаві, прошу здати всі ваші брязкальця. Тільки без фокусів. Сподіваюся, ви знаєте, що я роблю з тими, хто мене не слухає…

Так, присутні знали, принаймні старші, а таких була більшість. Недобра слава про грабіжника в помаранчевій масці наприкінці минулого, вісімнадцятого століття гуляла кількома східними воєводствами Речі Посполитої. Час від часу він, немов із небуття, виникав на дорогах, а ще частіше в палацах і замках, іноді ось так, як сьогодні, — на балах або шляхетних зібраннях. З’являвся несподівано, як і цього теплого осіннього вечора. Для нього наче й не існувало охорони. Він неначе матеріалізовувався з повітря і в ньому ж таки розчинявся.

Знали присутні на балу й інше — він безжалісно розправлявся з тими, хто намагався бодай якось опиратися. Сам Конарський міг би розповісти про товариша своєї молодости, шляхтича Яна Дучика — його розбійник холоднокровно застрелив впритул за спробу опору на балу у маршалка Стефана Квятковськоґо. Міг він вистрелити і в жінку. Лише завдяки щасливому випадку залишилася живою пані Ядвіга Глувицька, дружина повітового судді в Степані, яка спробувала не впустити злочинця у власний дім. Про все це гості князя Любославського, звичайно, знали. Знали і те, що тих, хто йому безмовно підкоряється, злочинець не чіпав. Здавалося, люди його цікавили тільки своїми прикрасами, вмістом кишень і гаманців, тайниками у садибах, замках і палацах.

Тим часом злочинець і його чорнобородий супутник рухалися вздовж одного з рядів. Деякі дами опускали погляди і поспішно знімали прикраси з пальців. Більшість висловлювали свої почуття мовчазним презирством. О, ці вельможі, навіть шляхтичі і шляхтянки, котрі простіші, вміли ненавидіти і зневажати. Та, схоже, їхні почуття злочинця мало хвилювали. Лише тоді, коли один із молодших шляхтичів (це був Здіслав Шдурисек з-під Дубна) спробував було сховати руку із великим золотим перснем у вигляді печатки, чоловік у масці схопив його за другу руку і, ніби залізними лещатами, стиснув її вище ліктя. Пан Здіслав, скреготнувши зубами, застогнав, аж зойкнула його дружина, і він, подивившись на неї, швидко виставив сховану правицю.

— Сам, — сказав злочинець. — Тепер сам.

Шдурисек, налившись багрянцем від безсилого гніву, ледве зняв перстень із великого м’ясистого пальця. Грабіжник якусь мить потримав його на долоні, схованій під рукавичкою, ніби зважував, і кинув до мішечка.

Коли вони дійшли до кінця першого ряду, чоловік у масці зустрівся поглядом зі смертельно блідим господарем балу і сказав майже незлобиво і навіть весело:

— У вас вродлива донька. Поздоровляю, ваша світлосте.

Князь Євгеніуш мовчки відвернувся. Його душила злоба. Як цей підлий раб міг пройти мимо охорони палацу? Адже її очолює його вірний і хоробрий сотник Руничка. Подібної ганьби князь не переживав за всі сорок прожитих років. У сусідній залі — озброєні гайдуки. Він може подати сигнал. Але тоді проллється кров, безневинна кров його гостей, серед яких багато жінок. Чи його охорону також роззброїли? Але як це можна було зробити без єдиного пострілу?

— Вище голову, князю, — сказав злочинець. — Накажіть оркестру, хай грає. Ну? Я довго не чекатиму.

— Веславе, — голосом, який зрадницьки здригнувся, сказав князь, звертаючись до диригента оркестру, — грайте, Веславе, мазурку.

Диригент махнув рукою. Оркестр заграв, і під веселу мелодію грабіжники обійшли другий ряд. Тепер вони орудували значно швидше, адже чимало присутніх уже познімали свої прикраси. Пізніше дехто з гостей, обговорюючи цей епізод, ламатиме голову над тим, чому князь обрав з усіх мелодій саме веселу мазурку. Частково це пояснить у своєму листі до приятеля, який не був на балу, сам господар: «Ти, звичайно, знаєш про ганьбу, яка спіткала мене… Дехто дивується, що я піддався злочинцеві та ще й обрав з усіх мелодій мазурку. Якщо до тебе долетіли ці пересуди, то скажи, кому вважаєш за потрібне: по-перше, я ніколи не проллю крови даремно, по-друге, я хотів показати злочинцю, що не така вже й подія це пограбування, як і ті брязкальця, з якими довелося розлучитися. Все оце й гідне лише мазурки. Щодо награбованого ним, то я одразу запропонував гостям компенсувати втрати. Чимало погодилося. Це вартувало мені однієї садиби, але честь дорожча».

— Дякую вам, панове, — сказав чоловік у масці після завершення обходу. — Дуже дякую за розважливість. А тепер — веселіться!..

Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.

Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.

— Залишайтеся на своїх місцях, панове, — сказав він, звертаючись до присутніх. — Ані руш!

Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали — це був граф Юзеф Войцицький.

Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.

— Це не так важливо, потім скажу, — відповідав граф. — Де моя дружина?

Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.

— О, Юзефе, — тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.

2

Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.

Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.

— Вийшло майже інстинктивно, — відповідав граф. — Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.

— Яке ж у нього обличчя? — запитували графа.

— Звичайне, я б сказав, грубе, — трохи подумавши, відповів той. — Нічого особливого, я сам здивувався.

— А очі, очі? — спитала якась панянка.

— Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.

Так, вони їх бачили. Ці очі горіли ненавистю і зневагою. І дивна річ — вони здавалися різними: карими, сірими, блакитними.

— Диявол із вісьмома очима, — резюмувала стара шляхтянка Воздига.

Всіх цікавило, що ж сказав графу грабіжник.

— Він сказав, що не простить мені такого зухвальства, — відповів граф. — Але, панове, я його не боюся. Тепер тим більше.

Присутні зааплодували. Дружина, отямившись, дивилася на чоловіка закоханими очима. Потім вони танцювали, захоплені й зачаровані одне одним, неначе це був їхній перший бал.

Наступного дня, після ранкової відправи в костелі, господар влаштував обід у саду. Столи поставили між деревами, застеливши землю килимами. Тепла, безхмарна погода нагадувала пізнє літо. Знову звучала музика. На траві гралися діти і серед них кучерява дзвінкоголоса іменинниця, яку чимало присутніх вважали б за честь бачити в майбутньому своєю невісткою. Дехто тривожно зиркав за огорожу саду. Але ніхто не з’явився і не потривожив ідилії чудового недільного дня. Завершила його вистава театральної трупи Потоцьких, яка спеціально прибула з Варшави.

На третій день князь Любославський влаштував полювання в довколишніх лісах. У вівторок був великий і чудовий концерт князівського оркестру. У середу гості почали роз’їжджатися. Відбуло і подружжя Войцицьких. Дорогою додому князь Радзивілл запросив їх до себе в містечко Олику. Вони гостювали у князя неповні два дні, ще раз оглянули його великий, на 365 кімнат (за числом днів у році) палац-замок. І виїхали у суботу вранці, щоб до вечора встигнути у Лісогощу, де й знаходився пишний, а за батька Юзефа — геть занедбаний палац, якому сам Юзеф поки що без особливого успіху намагався повернути його колишній блиск. Біля Луцька вони зустріли екіпаж шляхтичів Дзялковських, які також поверталися із Заславля. У колишній воєводській столиці подружні пари разом пообідали на заїжджому дворі Вільмейєра, який особливо славився рибними стравами. їх (як рекламував сам господар) готували із сорока видів риби з волинських озер і річок побіля Луцька. Сорок не сорок, але десяток видів з’явилося на масивному дубовому столі, у центрі якого у витончено сплетеному кошикові вивищувався бутиль із темно-червоним вином, привезеним, як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.

Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.

Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу — в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.

— Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? — спитала пані Дзялковська.

Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста — Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.

Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася в Мазурських болотах. Три роки самотности! І хоч вірила, що Юзеф живий, пізніше їй передали звістку, що він із частиною розбитого польського війська пішов за кордон, три довгі роки вона жила в дивній пустелі, яка здавалася їй то монастирем для самотньої грішниці, то безлюдним островом, який загубився в безбережжі цих боліт, з якого їй уже ніколи не вибратися, не випливти у світ людей — гомінкий, безтурботний і живий.

її пам’ять назавжди закарбувала холодний осінній вечір, коли вона гріла задубілі руки біля грубки, читала якийсь старовинний сентиментальний роман, весь час втрачаючи нитку прочитаного, і раптом почула, як загавкали пси, потім внизу збуджений голос слуги, а слідом і найдорожчий, найрідніший у світі голос. Не тямлячи себе від несподіваного щастя, вона кинула книжку (як виявилося згодом — у вогонь) і побігла. У сусідній кімнаті перечепилася за килим, упала, відчула біль у лікті і подумала, що добре було б зараз померти, адже це їй, напевне, почулося, примарилося, як уже бувало не раз ось такими ж темними, довгими, безпросвітно глухими вечорами. Але вона почула впевнені, швидкі кроки, зовсім поряд розчинилися двері, і диво, про яке вона щодня благала Всевишнього, сталося. На неї дивилися його захоплені очі.

— Боже мій, Ядзю, що з тобою?! — вигукнув її чоловік.

І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім узяв на руки і поніс — маленьку, притихлу, щасливу. Лише час від часу здригалися її плечі.

Того вечора у вогні грубки згорів роман про чужу, вигадану любов, але з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Вже вранці, після ночі бурхливих пестощів, граф зізнався, що не зміг витримати такої довгої розлуки і, ризикуючи життям, добирався до неї з Франції майже через усю Європу.

— О, Юзеку! — тільки й спромоглася вона на вигук, завмерши в міцних обіймах, боячись злякати своє негадане щастя.

Через два тижні надійшов лист, підписаний начальником повітового жандармського управління, в якому чоловіка дуже ввічливо (все ж таки граф) просили з’явитися до Луцька для «проведення необхідної співбесіди». Що це могло означати і чим закінчиться «необхідна співбесіда», вони могли тільки здогадуватися, адже такі, як Юзеф Войцицький, підлягали виселенню до Сибіру.

Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави — і Пруське королівство, і Австрійська імперія — були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському — напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.

Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.

Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга почувалася трохи винною перед донькою за таку тривалу відсутність і тепер квапила кучера Якима — надто вже повільно плентались коні!..

— Коли Ядзеньці виповниться п’ять рочків, і ми влаштуємо бал, — прошепотіла вона, стискаючи рукою в ніжній ажурній рукавичці пальці чоловіка.

— Так, моє серденько, — відповів Юзеф. — Якщо тільки продамо вдало пшеницю, наступного року я обов’язково закінчу ремонт палацу, і тоді — бал…

— Так, так, — сказала графиня, думаючи про те, що їхня Ядзенька гідна справжнього свята на її честь, нехай і не такого великого і пишного балу, як у Любославського, та якщо вони постараються, то…

Кілька пострілів прозвучали один за одним майже водночас. Карету тряснуло, вона нахилилася, але не перекинулась, понеслася ще швидше. Тривожно заіржали коні.

— Що це, Юзеку? — зойкнула графиня.

— Не знаю.

Пострілів більше не було, ошалілі коні мчали світ за очі, карета петляла, неначе нею керував п’яний кучер, а не досвідчений, розсудливий Яким.

— Що ти робиш, Якиме?! — закричав граф, обережно виглядаючи з віконця карети.

Кучер не відповів. Висунувшись далі, граф побачив, що кудлата голова Якима звісилась через лівий поручень кучерського сидіння, а зі скроні стікає тоненька цівка неправдоподібно червоної крови.

Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.

Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.

Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло мертвого гайдука, котрий звісився зі стремені. Граф спробував спіймати коня, але той злякано шарпонувся і зник у лісі. Коня другого охоронця вони не побачили, зате далеко на дорозі помітили щось темне і безформне і зрозуміли, що то він — мертвий другий гайдук…

Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.

Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.

Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився — ніде нікого…

— Ходімо, — сказав він. — Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.

— Що це було, Юзеку? — спитала дружина. — Розбійники? Чи це той…

Він зрозумів — той, в помаранчевій масці. «А справді…» — подумав він.

— Так, напевне.

— Він уб'є нас? — спитала дружина.

— Не знаю. Зараз, напевне, ні.

— Не зараз? А коли?

— Не знаю.

— Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! — раптом закричала графиня. — Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, — Ядзя!

Дружина благально подивилася на нього. її лихоманило. Граф зрозумів — Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.

— Заспокойся, — сказав він. — Зараз поїдемо.

Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.

До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко.

Даремно вони хвилювалися — у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею — і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.

Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

— Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

— У масці?

— Так.

Він мовчав.

— Я прошу тебе, Юзеку, — прошепотіла дружина. — Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

— Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

— Відчуваю. Любий мій…

У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

— Юзеку, — прошепотіла дружина.

— Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

— Що це означає, Юзеку? — графиня підвелася на ліктях. — Що означають ці його слова?

— Не знаю, — зізнався граф.

— Він хоче тебе убити?

— Якщо убити — то не одразу. Ти ж бачила.

— Не кажи тільки, що не знаєш — коли. Він буде тебе переслідувати?

— Побачимо. Спи. Вже пізно.

— Я боюся, — прошепотіла графиня. — Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?

— Захищатися, — сказав граф.

Тієї ж хвилини він збагнув, чому там, у лісі, убили їхню прислугу, а їх не зачепили. Заради тих жахливих хвилин, що вони провели на лісовій дорозі поряд з убитими, очікуючи пострілу невидимого ворога. Жорстокий вбивця в помаранчевій масці насолоджувався їхніми розгубленістю і страхом. Може, цю страшну залежність і мав на увазі той, чиє обличчя він побачив?

3

Про те, що саме мав на увазі і чого хотів від них чоловік у помаранчевій масці, вони дізналися за кілька тижнів. Спочатку ж він нібито дав можливість забути про себе. У понеділок поховали убитих. Селяни йшли за трунами похмурі, а деякі на кладовищі, розташованому біля лісу, озиралися, немовби боялися, що ось-ось звідти з’являться вбивці. Чи вважали вони його винуватцем загибелі своїх близьких і родичів, графові так і не судилося взнати.

Звичайно, він ужив різних заходів безпеки: посилив охорону палацу, виставив варти в потаємних місцях на підступах до нього, послав слугу з донесенням у повіт. Сам граф не виїжджав за село або в поле без зброї. Так минав день за днем. Нічого не відбувалося. Хоч слуга, посланий до Луцька, чомусь не повернувся, і це тривожило чимдалі дужче. Граф думав, чи не поїхати самому до теперішнього повітового центру, та клопоти в полі усе заважали.

На зміну осіннім дощам прийшло друге бабине літо. Велика стара яблуня посеред саду заклично манила до себе кількома червонобокими яблуками, якими любила милуватися маленька Ядзя. Вона заборонила їх зривати, і, гуляючи, стояла, високо задерши голівку і заплющивши оченята, які прикривала долонькою, сама в червоно-зеленій хустині, яка так їй личила, скидалася здалеку на велике достигле яблуко, загублене серед великого, щедро всіяного золотою барвою простору цариці осені.

Одного з таких днів графиня у вікно побачила Пелагею, котра з Ядзею на руках бігла до палацу. Скрикнувши, перелякана графиня кинулася їм назустріч. Ядзя, на щастя, виявилася жива і здорова, лише трохи налякана дивним цим бігом. Ще наляканіша Пелагея розповіла, що під час прогулянки садом біля тої самої яблуньки до ніг Ядзі раптом упала невідомо звідки випущена стріла. Коли вона розгледілася, то побачила чорнобородого, який сидів на дереві неподалік від них. Пелагея закричала, схопила дівчинку на руки та й кинулася втікати. Бородатий вистрілив ще раз їй навздогін, але не влучив.

Графиня наказала гайдукам прочесати сад. Як і варто було сподіватися, вони нікого не знайшли. Граф, який до цього часу вернувся із села, звелів принести стріли. Вони були дерев’яні, тонкі, свіжо вистругані, зі звичайної ліщини. До однієї з них була прикріплена записка на грубому папері: «А ця стріла могла і влучити у графську доньку».

Коли чоловік прочитав записку, графиня зблідла і притисла доньку до себе. Вона накрила маленьке тільце рукавами своєї домашньої сукні, мовби захищала Ядзю від когось невидимого, хто цілився з-за вікна, за яким уже гусли перші осінні сутінки. Очі її, звернуті до чоловіка, благали — зроби ж що-небудь.

— Заспокойся, все буде добре, — сказав граф, хоч він і сам не вірив у те, що казав. У палаці Войцицьких остаточно оселився страх. Липкою павутиною він заснував усі кімнати старовинного, спорудженого понад двісті років тому двоповерхового будинку. Тим більше, що у палаці було десятка півтора кімнат, у яких взагалі ніхто не жив.

1

Прокіп Марушко народився 11 березня 1752 року, напередодні дня преподобних Прокопія та Тита, який припадає на 12 березня за новим стилем (бо за старим це 28 лютого) у селі Хомутівці на межі Волині і Поділля. Точніше, історичної Волині, історичного Поділля і теперішньої Черкащини. Прадід Прокопа був кріпаком, але доволі заможним. Він цілком підпадав під пізніше визначення — «куркуль». Відомо, що він не лише добився того, що першим на селі став відкуплятися від роботи на пана оброком, але й переконав пана, що йому вигідніше продавати землю, або, кажучи знову ж таки сучасною мовою, здавати в оренду своїм холопам замість того, щоб вони як-небудь відбували панщину. Міцним господарем був і його син — Трохим. За сімейною традицією він тримався ближче до панського двору. Якийсь час був навіть старостою, правда, раз на хрестинах сина родича посварився з управителем пана Моджиєвського. Той після цього запропонував панові позбавити свавільного холопа певних привілеїв, але господар Хомутівки не пристав на цю пропозицію, хоч управитель навіть прибрехав і приписав Трохимові лайливі слова на адресу пана, яких той не казав. Та господар Хомутівки розумів — такі хазяйновиті кріпаки йому потрібніші, аніж безправні, покірні, але й ліниві. Про Трохима ж у селі казали, що він «нарваний». Мав крутий і суворий норов, увесь день, а часом і вночі надривав жили на роботі. Не давав спуску ні дружині, ні двом дочкам, ані малолітньому синові. Бо мав Трохим заповітну мрію — викупитися, отримати «вільну» і зажити на окремому хуторі.

Зібравши трохи грошенят, він було поткнувся до пана Моджиєвського й обережно став вивідувати, за яку ж ціну той відпустив би його на омріяну волю. Пан поговорив досить доброзичливо, похвалив Трохима за хазяйновитість, сказав, що вірить — він буде добрим господарем, але наприкінці заломив таку ціну, що Трохим тільки пополотнів і довго чухав потилицю. Вихід був один — ще більше надривати жили. До початку нашої розповіді про цю родину Трохим почав осушувати річкову заплаву, яку хотів перетворити на родюче поле, де мав намір вирощувати високі врожаї, а вони, диви, і принесуть за кілька літ гроші, яких не вистачало для викупу. Старша Трохимова дочка Мар’яна вдало вийшла заміж за священика із сусіднього села і як «матушка» стала вільною. Так само вдало видати за хорошого, хазяйновитого чоловіка Трохим мав намір і молодшу дочку — Євдокію, Дунечку, Явдошку, до якої мав певний батьківський сентимент, бо ж виростала вона писаною красунею, мала і стан гарний, і вміла сказати слівце, коли треба. А втім, дочки були для Трохима радше морокою, якої вчасно і вигідно треба позбавлятися. Основну надію Трохим покладав на сина Каленика, майбутнього спадкоємця, котрому до моменту трагедії, яка розігралася на обійсті, виповнилося всього п’ятнадцять років.

Саме тоді, в середині освіченого й аристократичного вісімнадцятого століття, пан Казімеж Моджиєвський, який волів не відставати від усіляких нових віянь, задумав завести в себе породистих рисаків і почав будувати грандіозну нову конюшню. Кимось на зразок бригадира на цьому будівництві був призначений хазяйновитий Трохим. До цього часу пан Моджиєвський вже простив йому ті мовбито нешанобливі слова, сказані Трохимом на його адресу, тим більше, що переконався — управитель таки йому збрехав. Пробачив і спробу викупитися, лише посміювався, згадуючи про хлопський намір. Звісно, Трохим цього не знав. Він розпоряджався на будівництві, хоч удома чекала щоденна робота. Але ж пан поклав йому, на відміну від інших робітників-кріпаків, таки пристойну платню, яка згодиться неодмінно в майбутньому і додасться до суми, необхідної для омріяного викупу. Майже щодня через село, яке розкинулось у виярку, проходила, несучи батькові обід, юна Явдошка, на той час розквітла сімнадцятирічна дівчина. Одного разу, коли вона вже підходила до батька, її увагу привернув стрункий, високий чоловік із вусиками, який уважно подивився на неї. Це був майбутній стайничий, виписаний паном Моджиєвським із далекої Голландії. Історія вустами матері Прокопа Марушка зберегла лише ім’я цього чоловіка — Рудольф. Але він був мовбито не цілком голландець, а мав іспанські корені, про що й повідав задушливим літнім вечором Явдошці, яка вперше прийшла на побачення з іноземцем, котрий чимось її привабив. Таємничі слова «Голландія», «Іспанія», «Амстердам», «кабальєро» разом із поглядом жагучих чорних очей і хвацькими, вміло підкрученими догори вусиками своє зробили. Тепер замість вечорниць Явдошка почала бігати в панський сад, де слухала розповіді Рудольфа, який так смішно вимовляв польські слова. Якось вона запитала його, чи хотів би той навчитися їхньої мови. Рудольф ствердно кивнув і попросив її говорити до нього своєю мовою. Як там її? Мужицькою? Рудольф виявився учнем доволі вдатним. Він охоче брав уроки у юної сільської красуні, але й сам не забував дечого її вчити. І одного вечора вона дозволила йому себе обняти, потім… Поцілунок вродливого іноземця був, як виявилося, набагато солодшим, ніж цілунки сільських парубків під час їхньої жартівливої гри на вечорницях.

Трохим не міг не помічати поглядів, які дочка крадькома кидала на вродливого голландця, коли тепер уже щодня приносила обід на будівництво конюшні. Дивлячись, як вони йдуть садом, як щось каже їй цей дженджуристий підпанок, він навіть подумав про її заміжжя за цим чоловіком, авжеж, панським стайничим, котрому пан Моджиєвський призначив фантастичну, як на селянський погляд, платню. Що ж, над цим варто було подумати. Та він не міг і уявити, як далеко зайшли стосунки Явдохи і можливого зятя. Коли виявилося, що донька «понесла», Рудольфа вже не було в маєтку. Як з’ясувалося, він паралельно спробував спокусити доньку самого хазяїна Хомутівки, і його з ганьбою вигнали, без виплати компенсації.

Настав той страшний осінній день, коли покірна, слухняна, забита дружина Трохима, плачучи, тремтячи, як у пропасниці, повідомила страшну новину. Трохим не зміг повірити, важко опустився на стару, змайстровану ним самим колись лавку і звелів покликати доньку, яка поралася на городі. Поставлена перед його суворі очі Явдошка впала на коліна. Трохим, упевнившись, що все правда, найперше жорстоко, до півсмерти побив свою колишню улюбленицю. Бив паском, потім дрючком, кілька разів носаками. Спочатку Явдошка плакала, кричала, хлипала, ридала, благала: «Таточку, ліпше вбийте одразу». Трохим, можливо, і вбив би, якби не повисла на його руці все та ж таки покірна дружина. Її несподіваний вчинок, коли вона вчепилася зубами в його руку, яку він у черговий раз заніс над ганебницею-дочкою, трохи протверезив розлюченого батька. І все-таки, наостанок штовхнувши ногою напівживу доньку, він вийшов надвір, нітрохи не шкодуючи про скоєне. Бо не було для сільської сім’ї більшої ганьби, ніж коли незаміжня дівчина приносила «байстрюка». За кілька днів, коли нещасна Явдошка трохи очуняла, батько відлупцював її ще раз. Тепер бив лише паском, і тільки живіт та гріховне місце. Явдошка лежала на лавці, слухняно випроставши ноги, не ворушачись, дивлячись у стелю скляними очима. Потім батько звелів їй перевернутися на живіт, і вона отримала ще з півсотні ударів по сідницях. Коли батько-кат вийшов, поволі сповзла на підлогу.

Потім були спроби всіма приступними способами — зіллям, випаркою, коли бідолашну Явдошку саджали в бочку з майже окропом — позбавитися ганебного і ненависного плоду. Але хоч як старалися, нічого не допомагало. Трохим, у ці дні чорніший за ніч, нарешті розробив план, який і почав негайно здійснювати. Він виклопотав у пана дозвіл для дружини і доньки на різдвяне паломництво до Києво-Печерської лаври. За його задумом, у міщанки, яка доводилась їм далекою родичкою, донька-ганебниця повинна дочекатися пологів, а родичка за певну платню не лише перев’яже пуповину, а й підкине дитя монахам.

Отже, повіз Трохим дружину і доньку до Києва. Накатаною колією поволі котилися сани, ця дорога була дорогою мовчанки і ганьби. Вперше Трохим озвався, коли перед ними постали золоті бані лаврських церков. Він сказав, що ладен все простити і жінці, яка не вберегла доньку від ганьби, якщо діло благополучно завершиться. Тоді перехрестився і звернув у вулицю, на якій жила родичка.

Тітка Пріська зустріла їх досить прихильно, тим більше, що привезли вони і сальця, і пару курочок, і кілька десятків яєчок. За п’ять срібних дукатів родичка пообіцяла все зробити, як і належить, хай не сумніваються. Що сталося, того вже не вернеш, а таке буває, що монахи беруть на виховання дитинку. Буде хлопчик, до чоловічого монастиря занесе, де є знайомі монахи, буде дівчинка — до жіночого, теж не без знайомих. Може й підкинути, як просять, чого не зробиш для добрих родичів. Отож вертався Трохим додому трохи просвітлілий.

До православного Різдва повернулася з Києва і його дружина Настя, яка й повідомила сусідам, що Явдошка лишилася в монастирі до початку Великоднього посту.

2

Але не так сталося, як бажалося. Пізнього лютневого вечора Трохим та Настя почули тихий несміливий стукіт у вікно. Спершу здалося, мовбито хтось пошкріб об скло.

— Може, кіт, піду впущу, хай погріється, — сказала Настя і вийшла з хати.

Надворі вона побачила чиюсь згорблену фігуру. Думала, що то сусідка, коли ж підійшла ближче, впізнала нещасну доньку. Та, ридаючи, припала до материних грудей. Заплакала й мати. Вона відчула: скоїлося щось страшне. І майже не помилилася.

Явдошка, яку майже силою затягнув батько, що, стурбований довгою відсутністю жінки, вийшов і собі надвір, вже в хаті розповіла, що на третій день після Водохрещі у їхньої родички сталася пожежа. І богобоязлива тітка Пріська, як, ридаючи розказала Явдошка, приписала це гріху, що дала притулок дівці, яка мала народити байстрюка. Вона звеліла Явдошці покинути хату і навіть віддала половину грошей. Два дні Явдошка блукала холодним, незнайомим Києвом, двічі підходила до ополонки у Дніпрі, в яку хотіла кинутися, та так і не наважилася. Казала, що в останню мить почула дзвін із монастирської дзвіниці й отямилася, що стоїть на порозі ще більшого гріха. Тоді й вирішила добиратися пішки до рідного села.

— Робіть зі мною, що хочете, — сказала Явдошка і стала на коліна перед батьком.

Коли перший напад гніву минув, Трохим, нагородивши ганебницю-доньку кількома штурханами та ударами того ж паска, сів на лавку і сказав, що треба їм буде вчинити ось як. І розповів про свій задум.

— Ніхто тебе з наших, сільських не бачив? — спитав він перед тим.

— Ні, — прошепотіла Явдошка. — Ніхто не бачив. Я пробиралася поза хатами, городами. А зараз і не світиться ні в кого.

— То добре, — процідив крізь зуби Трохим. — Раз таке діло, сидітимеш вдома. В хаті сидітимеш, у вікно дивитимешся, а якщо хтось наближатиметься до хати, то в комірку. Второпала?

Ось так у хаті і просиділа Явдошка до пологів. Батько наказав, щоб немовля одразу ж віддали йому. Байстрюка передбачалося задушити і закопати за сараєм, а Явдошка, звісно, вже через день-два мала офіційно повернутися з Києва.

Байстрюк народився у день, коли, незважаючи на календарну весну, майже від самого ранку мела заметіль. Настя не раз дякувала Богові за непогоду, бо ж ніхто із сусідів чи родичів не поткнув до них носа і не почув криків доньки, коли у тої почалися перейми.

І все-таки незваний гість був, і саме він врятував життя майбутньому знаменитому розбійнику. Коли дитина нарешті з’явилася на світ Божий, Трохим, якого допустили до комірчини, побачив, що це доволі великий і міцний хлопчик. На якусь мить навіть завагався… Так, він хотів би мати онука, але ж законного, не байстрюка. Явдошка ж подумала, що пальці батька ось-ось зімкнуться на шиї маленької істоти, її сина, який, немов зрозумівши, що мало відбутися, раптом перестав кричати. Натомість пронизливо закричала його мати:

— Тату, не тут, тільки не тут!

— Цить, дурепо, — гаркнув батько.

— Може, справді не треба поганити хату? — несміливо озвалася дружина.

— Добре, зараз піду у хлів, — сказав злий Трохим.

В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.

— Кого ще чорт несе? — буркнув, перехрестившись.

Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», — подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.

Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.

Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.

— Я сама, сама, — гарячково зашепотіла вона.

— Що? — не зрозумів батько.

— Я сама це зроблю, — сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.

Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.

— Куди ж ти, донечко? — злякалася мати.

— Я сама, — вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. — Сама його уб’ю.

Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.

— Щоб надворі й не писнув, чуєш? — видихнув у потилицю дочці.

— Добре.

Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти — вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.

Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад — означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох — вирішила Явдошка.

Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть — бути загризеною вовками — нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник — без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років — чи то сорок, чи всі шістдесят.

Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…

Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер на вустах, бо при тьмяному світлі на обличчі без’язикого Корнила вона побачила щось схоже на усмішку. Побачивши, що жінка ожила, Корнило знову щось замукав і простягнув їй сина.

3

У цьому лісовому будиночку проминули перші дванадцять років життя Прокопа Марушка. Коли на другий день після його народження мати спробувала підвестися, то не змогла від великої слабкости. Вона опритомнювала і знову впадала в липучий сон, близький до забуття. Кілька днів Корнило відпоював її липовим чаєм, мовби маленьку дитину, годував із ложечки малиновим варенням, давав їсти щось густе й смердюче (як виявилося, це був борсучий смалець), запихаючи його до рота майже силою, і ним-таки натирав їй п’яти. Поступово жар спадав, їй легшало. Вже днів за п’ять Явдошка чистим, а не затуманеним поглядом побачила свою дитиночку, свою кровиночку, і ціле озеро сліз витекло з її очей. До цього вона лише відчувала свого синочка, коли господар хати прикладав його до грудей. На щастя, молоко не пропало. Мати і син вижили.

Ще за два з половиною дні Явдошка звелася на ноги, оглянула хатину і почала прибирати занехаяну холостяцьку схованку лісового самітника. Вона ще не знала, що залишиться тут жити, лише замітала віником і крадькома дивилася на загорнуту у шмаття маленьку істоту, яка легко дихала уві сні. Вона навіть не злякалася, коли рипнули двері і за її спиною випростався той, хто надав їй притулок.

А десь через місяць, коли ліс довкола хатини почав убиратися першим листям, чоловік, який спершу здався їй таким жахливим, до якого вона досі не могла звикнути, взяв її за руку, поставив поряд із собою і жестами зобразив щось дивне. Він показував себе, зображав її, мовби щось одягав на неї, потім показав вінець над її головою, потім над своєю. Явдошка зрозуміла, що це схоже на вінчання. Вона подивилася на Корнила здивовано і злякано.

— Ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною? — здогадалася Явдошка.

Корнило зрозумів її, закивав головою, вдячно заглянув їй у вічі. Вона здивувалася, як дивно світяться ці очі, як віддано дивляться на неї.

— Почекай, не одразу, — сказала вона і вийшла з хати.

В лісі вона довго йшла між деревами, йшла, стискала скроні і плакала — над своєю долею, над тим, що життя, вдосталь наглумившись із неї, послало таке чудернацьке позбавлення від мук. «А може, це й вихід?» — подумала раптом, спинившись біля двох берізок, які стояли поруч на краю лісової галявини.

Тихим весняним вечором Явдошка підходила до батьківського обійстя. її серце, здавалося, бухало на все село. Перед тим, як відчинити хвіртку, вона трохи постояла, дивлячись, як у вікнах рідної хати відбиваються останні сонячні промені.

Першою її побачила мати, несміливо ступила назустріч, потім зойкнула, озирнулася і кинулася до дочки, яку в цій хаті подумки вже поховали.

— Тихо, мамо, тихо, — сказала Явдошка і подивилася на матір твердим, не знайомим тій поглядом.

Пізніше й батько повернувся з поля. Трохим зустрів повідомлення дочки, звичайно, не з радістю, але з видимим полегшенням, селянським розумом одразу збагнувши, як можна використати несподіваний порятунок дочки. Так, на спільній сімейній раді вони створили легенду про те, що саме німий пасічник минулим літом спокусив Явдошку, але раз він не відмовився від неї, то все ставало на свої місця. Честь сім’ї була порятована. Незабаром після Великодня новоявлені молодята пішли, як і годилося, до пана повідомити про свою волю та отримати його благословення на одруження. Той, звісно, не відмовив, хоч і подивувався такому вибору красуні, доньки одного з його найкмітливіших кріпаків. А якраз на Зелені свята Явдошка і Корнило стали під вінець.

Минали роки. Почуття вдячности у душі сільської красуні змінилося почуттям досади й ненависти. Тим більше, що рани на тілі Явдошки зажили, і тепер вона — вродлива молодиця — зводила з розуму не одного парубка і чоловіка. Корнило ж усе старішав і потворнішав. Принаймні так здавалося самій Явдошці. Чи ж варто дивуватися, що через кілька літ вона потайки почала зустрічатися з молодим чорнобровим хомутівцем Петром, який служив у пана їздовим, далі ще з одним сільським удівцем і нарешті сталося те, що й мало статися — її приголубив син старого пана Моджиєвського, коли, звернувши увагу на вродливу дружину пасічника, узяв її своєю покоївкою. Їй подобалася чоловіча увага. У чужих обіймах Явдошка знаходила заспокоєння своїй душі, давала вихід своєму горю і почувалася хоч трохи щасливішою. Коли ж вона поверталася до своєї перехнябленої, незатишної хатинки, то отримувала від чоловіка штурхани і синяки, бо хоч він і не міг нічого сказати, але вуха мав, тож і до нього долітали чутки про далеко не праведне життя його дружини. Не раз маленький Прокіп ставав свідком страшної сцени — розкуйовджений, схожий на лісову почвару, ревучи, як розлючений бик, його батько ганяється кругом хати за матір’ю з поліном, батогом чи віжками в руках, а інколи і з сокирою.

4

На шостому році життя малого Прокопчика сталася подія, яка ще дужче загострила стосунки в родині. У нього з’явилася сестричка Марійка, яка також була нерідною дочкою Корнила. Він знав про це… А хто міг знати, що творилося в душі цього покаліченого чоловіка, на долю якого випало в житті стільки нещасть, який тільки на схилку літ створив сім’ю, але й вона не принесла йому бажаної радости?

Перед народженням доньки Євдокія як панська покоївка якийсь час навіть жила в панському маєтку, але, коли народила, стала там непотрібною. От і змушена була повернутися, тамуючи в душі злобу на Корнила. Народження доньки трохи примирило подружжя, та незабаром сварки спалахнули з новою силою. До них по мед почав навідуватися панський гайдук Артем. Явдоха проводжала його до краю лісу і довго не поверталася…

Вже десятирічний Прокіп став свідком жахливої сцени. Під час чергової сварки, коли Корнило пішов на жінку-невірницю із сокирою, вона схопила замашне поліно. Замахнулися разом, та першою вдарила Явдоха. Удар припав якраз на скроню. Похитнувшись, Корнило щось востаннє замукав і важко звалився на землю. З поліном у руках Явдоха дуже довго стояла, не вірячи в те, що сталося…

— Що з татом, він мертвий? — допитувався Прокіп у матері, яка ще довго сиділа біля трупа, і ця сцена назавжди врізалася в дитячу пам’ять.

Смерть панського пасічника списали на необережність. Упав із хліва, коли лагодив дах. Зважаючи на те, що стосунки Трохима з паном на той час остаточно налагодилися, ніхто й не допитувався, що ж сталося насправді. На похороні чоловіка Євдокія то гірко ридала, то незмигно дивилася на небіжчика, і очі її недобре блищали.

А незабаром з Євдокією почало творитися щось лихе. Не раз вечорами їй здавалося, що хтось стукає у вікно, кличе її за собою. То прокидалася серед ночі, схоплювалася, у самій сорочці йшла шукати чоловіка, котрий буцімто не повернувся з лісу. Усе це бачили діти, вони перелякано дивилися на матір, та нічим зарадити не могли. До того ж після смерті батька якесь дивне заціпеніння оселилося в серці Прокопа. Він, граючись із Марійкою, раптом зупинявся і щось шепотів до себе.

Нарешті сталося те, до чого йшлося, — мати не повернулася. Дванадцятирічний Прокіп і шестирічна Марійка, яка сама боялася лишатися вдома, пішли шукати матір. Прокіп із раннього дитинства добре знав ліс, тому й серед ночі вони не заблукали. Хоч як гукали-кликали, мати не відгукувалася. Тільки десь неподалік моторошно кричала сова. Зрештою втомлені і злякані діти вернулися до хатини. Там і протремтіли цілу ніч. Вранці, ще трохи пошукавши, діти пішли до діда. Старий Трохим ударив на сполох, люди прочесали ліс, але дарма. Знайшли ж Євдокію вже наступного дня поряд із хатою, на дні викопаної покійним Корнилом калабані, з якої його дружина брала воду, коли прала. Можливо, увечері, черговий раз шукаючи чоловіка, вона просто спіткнулася. Хтозна…

Осиротілих онуків Трохим забрав до себе. Тут і почалося його зближення з Прокопом. Швидкий, непосидючий, такий, що любив в усе сунути свого цікавого носа, розумний не за віком Прокопчик припав дідові до душі. Він учив онука запрягати коней, правити ними, вчив правильно ставити плуга, коли ореш, столярувати. Довгими зимовими вечорами вони разом співали старовинних пісень, а дід розказував і про гетьмана Мазепу, якому в юності довелося послужити, і про мандрівку з паном аж до Варшави. Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до дідової хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом.

Але ж небожа незлюбив молодший син Трохима Каленик, який вигнався в статурного, міцного, але доволі похмурого і занудного парубка. Каленик, помітивши, яка любов прокинулася в батька до Прокопчика, почав боятися, щоб старий Трохим не віддав частину господарства улюбленому онукові, котрий, як йому здавалося, дорослішав швидше, ніж кашу їв. І Каленик дедалі частіше не тільки прискіпувався до небожа, а й не раз штурхав його та обмовляв. Прокіп дивився на дядька спідлоба, у грудях уже закипала злість, та мовчав, бо в їхній родині панував звичай шанувати старших. Прокопу пішов п’ятнадцятий рік, коли Трохим несподівано впав із драбини, по якій поліз лагодити дах на хаті. Пізніше він звинувачував сина, що той підпиляв сходинки на драбині. Він довго хворів, скаржився на біль у боці, а якось сказав, що відчуває — незабаром помре. Злагодивши воза, відвіз онучку Марійку до старшої доньки і зятя-священика, попросив їх доглянути сиротину. Вернувшись, покликав Прокопа і довго говорив із ним, знову розповідав про свою мандрівку до Варшави, про те, як не відважився колись разом із гетьманом Мазепою піти в далекий турецький край, аж до Дуная. Він подивився на свою жінку, яка геть постаріла і ледве пересувала ноги по хаті, і прийняв рішення. Наступного дня він привів онука до пана Моджиєвського, ще старішого, ніж сам, і попросив узяти Прокопа козачком.

— Він вам, пане, служитиме ліпше, ніж я, — сказав, чи не вперше в житті покірно схиливши голову.

— Сподіваюся, — стиха засміявся пан Моджиєвський.

— Гадаю, ти тут не пропадеш, — такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.

Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.

1

Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити Литовській державі. Але коли остання остаточно об’єдналася з Польщею після другої (Люблінської) унії 1569 року в єдину Річ Посполиту, представник цього роду, який жив тієї пори, вибрав службу в польського короля, на землях, які стали польською територією. Стах Войцина став Станіславом Войцицьким. За вірну службу й участь у війні з турками, на яку віддав значну частину свого майна, його удостоїли графського титулу. Ще до того серед волинських лісів, де Войцини скупили кілька сіл у князів Чорторийських, Станіслав Войцицький почав будувати один зі своїх палаців, якому потім судилося залишитися єдиним. Місце було гарне — неподалік ніс свої води Стир, маєток знаходився не дуже далеко від воєводського міста, майже поряд із Чорторийськом — якийсь час столицею впливових удільних князів, які й дали місту своє ім’я. А з Чорторийськими Войцицькі були не тільки сусідами, а з часом і поріднилися. Донька Станіслава стала дружиною одного із представників князівської сім’ї — Борислава.

Але цим родам судилася різна доля. Наприкінці XVIII століття рід Чорторийських залишався одним із наймогутніших і найбагатших у Речі Посполитій і став не останнім у Російській імперії. Волинська ж гілка роду Войцицьких (був ще один Войцицький — небіж Станіслава, також граф, який після Хмельниччини переселився до корінної Польщі) занепала. В останні роки життя батька Юзефа — Броніслава — у володінні Войцицьких залишалося одне більш-менш пристойне село (ще одне він віддав старшому сину, який жив у Варшаві) та хутір. Така ось спадщина дісталась Юзефу. Та ще дуже занедбаний палац на додачу.

Ось уже два десятки років він бився над тим, щоб знайти вихід із становища, але справи поліпшувалися з великими труднощами. Правда, у матінки Юзефа, котра пережила чоловіка на цілих чотирнадцять років, була надія, що її молодший залагодить справу вдалим одруженням із багатою нареченою, бо ж Юзеф мав хорошу статуру, та й родовід мав неабияке значення, а вели вони рахунок із десятого століття. Проте син не виправдав надії, одружився з вродливою, але вбогою донькою здрібнілого мазурського шляхтича, яку зустрів в якійсь крамничці під час поїздки до Варшави. Умовляння не допомогли, і за два місяці після весілля матінка Юзефа померла, правда, у доволі шанобливому вісімдесятилітньому віці.

Та повернімося до осені 1801 року. Граф Войцицький вжив усіх заходів, щоб посилити охорону палацу. Але вже за два дні після того, як стріла чорнобородого впала до ніг маленької графині, одного з гайдуків-вартових знайшли з міцнішою стрілою — із залізним наконечником — у спині. Цього разу записки не було, але мертвий вартовий виявився красномовнішим за будь-які слова. Граф спробував влаштувати засідку. Як і варто було чекати, вона не дала результатів. Гайдуки нікого не побачили і нічого не почули. Зате через день, сидячи у своєму кабінеті, Войцицький почув пронизливий крик дружини. Негайно кинувся на її голос. Графиня зустріла його у дверях зали, в якій приймали гостей. Вона не могла вимовити жодного слова, тільки показувала рукою, яка тремтіла, кудись на стіну, де висіли картини, які відображали родовід Войцицьких. Граф підійшов ближче і побачив, що над портретом його прапрадіда Сигізмунда, який загинув наприкінці XVII століття від рук турків, навскоси горять руді букви. «Я чекаю!» — промовляв напис. Придивившись, граф розібрав, що написано кров’ю.

У привиди чи іншу нечисту силу Юзеф Войцицький не вірив. Він розумів, що має справу з дуже розумним, хитрим і підступним противником, який не зупиниться ні перед чим, аби досягнути мети. А що така мета існувала, Войцицький не сумнівався. Він здогадувався, що злочинець у помаранчевій масці хоче його (чи його душу, що одне й те саме) вбити морально. Граф зрозумів остаточно, що означають слова, сказані йому там, на балу: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

Досі він вважав, що можна якось вберегти доньку, якщо не випускати її на прогулянки або виводити під посиленою охороною. Цієї ночі йому явно показали, що можуть проникнути і в палац. Як? Він не знав. Міг лише здогадуватися, що злочинець вже має спільника серед його прислуги. Але хто, хто міг продати душу дияволу, зрадивши своїх господарів? Граф подумки перебрав усіх, хто жив у палаці або мав доступ до нього — кухарів, прачок, натирачів підлоги, няньок на чолі з Пелагеєю, камердинера, свічника, лакеїв, охоронців, особистого слугу Терешка. Все це були люди, яких він знав надто довго. Деякі служили ще його батькам, інші виросли на його очах, і жодних причин підозрювати їх у графа не було. Лишалося тільки думати, що когось злочинці підкупили або (швидше за все) залякали. Подумавши ще трохи, Войцицький вирішив діяти відкрито.

Зібравши челядь, граф відверто розповів їм про те, що сталося на балу, про те, що небезпека загрожує його доньці. Сказав, що сам він смерти не боїться, але, як видно, його життя поки що злочинцю й не потрібне. Тому й хоче, щоб усі вони, у чиїй відданості не сумнівається, стали його спільниками. Адже вони вже мали можливість переконатися, що небезпека може загрожувати всім. Якщо ж хтось був заляканий або й підкуплений, він, граф, їхній господар, простить, якщо той щиросердно розкається і допоможе в боротьбі зі злочинцем, на совісті якого кров десятків, а може, й сотень невинних людей.

Даремно він вдивлявся в їхні очі. Ніхто не зізнався, хоч усі запевняли в тому, що вони йому віддані. Граф дивився на людей, яких добре знав, і йому раптом стало соромно за свої підозри. Він махнув рукою, відпускаючи їх усіх. Для розмови вирішив залишити тільки Терешка.

«Здається, він щось знає», — думав Войцицький, вдивляючись в обличчя слуги.

Проте він не знав, з чого почати розмову, бо сама думка — зробити зі слуги шпигуна, донощика, йому, уродзоному шляхтичу, соратнику Костюшка, який боронив свободу вітчизни шпагою і власною честю, — ця думка здавалася огидною.

— Як ти гадаєш, чи може мати розбійник спільника у палаці? — нарешті видушив він з себе.

— Що ви, ясновельможний пане!.. — злякано вимовивТерешко, і Войцицький полегшено зітхнув.

2

Величезний пустельний сад наскрізь продував холодний осінній вітер. Він сьогодні здавався аж надто холодним графині Войцицькій, яка знадвору дивилася на два силуети у вікні. Вона знала — щойно її чоловік розмовляв зі слугами. Що він міг добитися від них? У палаці не гостем, а повновладним господарем уже жив страх і владарював сильніше, ніж графська влада. Графиня сама не раз ловила себе на думці, що їй хочеться озирнутися. Хочеться мимоволі, проходячи ось так, як зараз, садом, і навіть численними коридорами і кімнатами палацу. Мовби хтось незнайомий і страшний дивився їй вслід з-за кожного повороту або й ще гірше — чигав за дверима.

Вона ще не знає, що за тиждень саме це і станеться. У причілковій залі палацу росла велика пальма, яку ще прадід Юзефа привіз із Туреччини маленьким пагінцем, що його купив на Стамбульському базарі (граф Костянтин Войцицький їздив до столиці Османської імперії у складі польського посольства). Юзеф кілька разів намірявся перенести її до центральної зали, але зупиняло упередження, що після такого переселення пальма засохне. Тому що нібито прадід сам за допомогою місцевого знахаря вибрав місце, де тільки й могла рости ця заморська рослина.

Ядвіга йшла поглянути, чи не ожило листя на одній із гілок, яке почало ледь помітно жовтіти кілька тижнів тому. Щойно вона відчинила двері, як сильна рука обхопила її шию, а інша затулила рота. Потім накинули на голову мішок. У такому стані хтось невидимий і сильний кілька разів крутнув її, ніби дзиґу, потім відпустив. Вона відчула, що падає, але ті самі сильні руки підхопили її, поставили на ноги. Ядвіга почула, як даленіють кроки, як обережно зачиняють двері. Жах охопив графиню, але, подолавши його, як і величезне бажання сісти на підлогу, вона почала знімати мішок. Гидливо відкинувши мішковину, яка смерділа гнилою вовною, вона побачила, що в залі нікого нема. На пальмі висіла улюблена іграшка доньки — велика золотокоса лялька. «Заморська принцеса», як її називала Ядзенька. Великі, наче живі, сині очі «заморської принцеси» були виколоті.

Графиня пронизливо закричала і, не тямлячись від страху і відчаю, вибігла із зали. Вона бігла і кричала, а назустріч їй відчинялися двері, бо слуги якраз прибирали палац.

— Ядзя, де Ядзя?! — закричала вона до Пелагеї, яка також вибігла їй назустріч.

— Та тут же, у кімнаті, зі мною.

Справді, донька виявилася живою і неушкодженою. Але, притискаючи до себе маленьке тремтливе тільце, графиня збагнула — їм послали попередження, що таке, як із лялькою, може спіткати і їхню доньку. Коли вона уявила Ядзю з виколотими очима, земля попливла під ногами, і слуги ледве встигли її підхопити.

Прийшовши до тями, графиня почала рішуче вимагати від чоловіка «щось нарешті зробити для захисту доньки». Вона несправедливо докоряла графу, що він діє нерішуче і що він боягуз. Пізніше її пектиме сором за ці докори, істерику, але тоді вона нагадувала розлючену тигрицю, яка готова захищати від грізної небезпеки свою дитину. Тільки ось того, хто замахувався на доньку, готувався зробити їй зло, не було видно, і тому всю свою злість вона зірвала на чоловікові, який, як вона вважала, і заварив цю кашу.

Потім надійшла черга Пелагеї. Графиня вимагала, щоб та сказала, коли востаннє бачила улюблену Ядзину ляльку.

— Здається, вчора, — пробелькотіла Пелагея. — Ні, ваша милосте, сьогодні ми шукали, але ляльки не було.

— Де шукали?

— У дитячій кімнаті. Боже мій, в… в…

Пелагея дивилася на неї божевільними очима.

— Де? — губами, які враз помертвіли, мовби стали дерев’яними, спитала графиня.

— В… в… спальні.

— У спальні? Але ж…

Так, спальня доньки тепер знаходилася поруч з їхньою. Двері не зачинялися на ніч, а з тієї кімнати, яку переобладнали під Ядзину спальню, до їхньої спальні був єдиний вихід.

— Коли ви шукали?

— Вранці. Ядзенька прокинулася і спитала, де лялька.

— Тебе не здивувало, що ляльки не було?

— Зд-здивувало. Але я подумала, що може… може…

— Що — може?

— Може, вона загубилася десь увечері.

— Ввечері?

Тепер і графиня згадала, що коли цілувала перед сном доньку, вона бачила, справді бачила на столику біля ліжечка ляльку. З цілими очима. З очима, які вранці хтось виколов. Або вночі, після того, як ляльку вкрали. Але як? Адже вночі вони не чули жодних звуків. їхня спальня на другому поверсі. Якби хтось спробував відчинити вікно і залізти до нової спальні доньки, вони неодмінно почули б. Вранці ж вона встала, мимохідь поглянула на доньку, яка спала, і, щоб не розбудити її, пішла в туалетну, де її вмивали і причісували служниці.

Але коли ж тоді і хто міг забрати ляльку? Невже тоді, коли вона займалася туалетом? Ядзеньку в їдальню, як звичайно, привела Пелагея. Матка Боска, невже Пелагея…

— Тобі доведеться все розповісти, — якомога суворіше наказала вона няньці.

— Що розповісти, ваша милосте?

Напевне, Пелагея здивувалася такому незвичному тону. Але її зляканий вигляд лише підштовхнув графиню до рішучих дій.

— Дивись мені в очі, — сказала вона суворо. — В очі, чуєш?

— Чую, — прошепотіла Пелагея.

— Це ти забрала ляльку зі спальні? — Графиня тепер справді дивилася в очі няньці. — Відповідай! Інакше зараз же підеш на стайню.

— Ваша милосте… за що?

Пелагея впала на коліна. Простягла руки до своєї пані. І раптом графиня Ядвіга побачила не благально випростані руки, а гілки пальми. Вона здригнулася, побачила себе в кімнаті, ось вона там стоїть. Щось іще намагалася згадати і не могла. Згадала трохи пізніше, коли, засоромившись своєї гарячковости і жорстокости та ледь не попросивши у служниці вибачення, йшла довгим коридором. Щось знову підштовхнуло її до злощасної зали. Ще здалеку побачила напіввідчинені двері. Зупинилася, подолала страх, який знову вчепився за неї гострими кігтями, і пішла далі.

Ще раз зупинилася перед самим порогом. Заглянула до зали. Рішуче зайшла. Нікого… Посередині зали мирно зеленіла пальма, не було й ляльки, напевне, її вже забрала Пелагея. Але що ж привело її сюди? Її саму… Графиня Ядвіга ще раз подивилася на пальму, на її зелені гілки, але хто ж це сказав, що пальма почала жовтіти? Садівник Гнат.

— Здається, ясновельможна пані, наша пальма почала жовтіти…

І тепер, сьогодні, вона йшла, так, ішла зовсім не сюди. І знову зустріла садівника, і він… він запитав, чи бачила вона пальму.

— Ні, а що з нею? — спитала Ядвіга.

— Подивіться самі.

Він, тепер вона добре пригадала, якось надто поспішно відвернувся. І швидко пішов, майже побіг, чи це їй тільки здалося, ні, вона ще тоді здивувалася такій його незвичній нешанобливості. Графиня кинулася до кабінету чоловіка, але Юзефа там не було. На виході з палацу вона стрімголов налетіла на сотенного гайдуків Кшиштофа і звеліла йому знайти садівника. Стоячи біля дверей, графиня Ядвіга відчувала, як по спині пробігає мороз. Незабаром Кшиштоф повернувся і сказав, що садівника ніде немає.

— Може, пішов у село по саджанці чи до своєї тітки, — безтурботно припустив Кшиштоф, — він казав, що тітка щось хворіє.

— Добре, — машинально відповіла графиня.

За кілька годин садівника Гната знайшли повішеним на старому дубі край села. Від палацу дуб затуляв густий ялинник. Той, хто здійснив убивство (якщо це вбивство, а не самогубство), вибрав місце дуже вміло.

Вони так і не дізналися, чи був садівник лише сліпою зброєю в руках злочинця, чи свідомим спільником. А може, навпаки, він дізнався про щось таке, за що й заплатив життям. Вони схилилися до останньої версії, і це було схоже на правду, бо під дубом знайшли сліди іншої людини.

— А якщо він знав, то чому не повідомив нам? — спитала графиня Ядвіга свого чоловіка з очима, повними сліз.

— Це я теж би хотів знати, — тихо відповів граф.

— Але так… Так може виявитися, що…

— Мовчи, — граф лагідно взяв її руку у свою. — Не треба нікого підозрювати. Ми не маємо на це права.

Графиня Ядвіга розуміла, що він заспокоює її. Вона ж запитувала себе — чому? Чому? І не знаходила відповіді, як і чоловік. Був Гнат скромним, мовчазним, у тридцять років залишався самітником і трохи диваком. Якось, кілька років тому, графиня напівжартома спитала Пелагею, чи не хотіла б та заміж за Гната. Пелагея була вдовою, чотири роки тому її чоловік потонув під час льодоходу на Стиру, була бездітною, всю свою нерозтрачену ніжність віддавала маленькій пустунці Ядзі, і графиня щиро бажала їй щастя.

Тоді Пелагея, опустивши очі, відповіла, що вона вчинить так, як звелить їй пані, на те панська воля, але сама вона не бажає йти за Гната, дуже вже він тихий і непримітний, якийсь мовби не від світу цього, хоча садівник, звісно, добрий, на деревах знається, і ягоди лісові в саду прижилися, та й квіти якісь нові вивів. Так, вона помічала, що він небайдужий до неї, але сама Пелагея ну нічогісінького до нього не почуває. Більше до цього питання ні графиня, ні Пелагея не поверталися.

Тепер же, коли вони обшукали невелику комірчину садівника, яка слугувала йому й за житло, нічого підозрілого не знайшли. Все багатство небіжчика — це стіл, ліжко та невеличка стара шафа, яка, виявилося, була вщерть запхана невеличкими вузликами з насінням. У кутку до дверей якось сиротливо притулилися лопата і граблі, на низенькому ослінчику біля них здавалися зайвими старезне дерев’яне відро з водою і така сама старезна кварта, що дісталася садівникові од його батьків. У кишені поношеного сірого сюртука, правда, знайшли акуратно загорнуту у шматину п’ятирубльову асигнацію, але граф тут-таки згадав, що сам нагородив Гната на свято Преображення Господнього за багатий урожай яблук. Отож жодної зачіпки не було, хіба що у шафі за мішечками стояла стріла, дуже схожа на ту, що знайшли у саду першого разу. Але, може, він також знайшов її і комусь сказав, що знає, хто пускає ці стріли? А може, почав про щось здогадуватися? Відповіді не було.

Найжахливішим у цій історії було те, що коли злочинець чимось спокусив Гната, то міг спокусити й інших слуг, а якщо він щось знав, але не сказав, то, крім Гната, могли знати й інші. Ось на що натякала графиня Ядвіга чоловікові, так і не посмівши висловити думку. Виходило, що страх сильніший за відданість слуг, виходить, небезпека чатує на них звідусюди, буквально з усіх шпаринок у палаці, а значить, надії на порятунок майже не залишалося. У всякому разі так, ковтаючи сльози, подумала графиня.

її чоловік, як виявилося, думав майже так само. Ні, він не сидів склавши руки, чим спересердя докоряла йому дружина. Він подумав, чи не звернутися ще раз до Луцька у повітову жандармерію, але відкинув цю спокусу, бо звик покладатися на себе, крім того, не надто любив нову владу. Уночі потай від дружини, захопивши зброю, він виходив із палацу у супроводі Терешка, сподіваючись підстерегти злочинця чи когось із його спільників. Чомусь був певен, що саме цієї ночі станеться щось важливе. Дарма. Вони ходили й ходили садом, по кілька разів обходили палац, виходили на найближчу вулицю; йшли вздовж хат, поверталися і знову вартували сад. Дарма. Лише вітер та їхня обережна хода порушували нічний спокій. Зрідка в селі починали гавкати собаки. А ось графські пси мовчали, і це свідчило лише про одне — нікого чужого поблизу нема. «Але якось же вони проникали в палац?» — запитував себе граф, проте відповіді, як і раніше, не було.

3

Вранці наступного дня біля воріт, які вели до палацу, слуга знайшов ще одну стрілу з намотаним на ній грубим сірим папером.

Прочитавши написане, граф мимоволі здригнувся: за ним стежили, стежили весь час, може, й цієї ночі, коли він виходив полювати на найдикішого і найнебезпечнішого звіра. Найприкріше те, що вони випереджали його думки. Так, цієї ночі він справді вирішив з’їздити до Луцька, таки порадитися з повітовим начальством, а перед цим звернутися по допомогу до сусідів. Тут він уперше завважив, що за цей місяць ніхто із сусідів навідувався до них. А в записці його попереджували, що будь-які дії потягнуть за собою страшну смерть дочки і дружини. Він остаточно зрозумів, що від нього чекають повної капітуляції, хочуть, щоб він сам добровільно здався невидимому ворогу. Невидимому? Граф гірко посміхнувся. Вдень він непомітно осідлав коня і помчав до лісу. З вікна палацу графиня бачила все, і вона наказала начальнику гайдуків Кшишкові доганяти графа. Кшишко швидко повернувся і сказав, що граф Юзеф суворо наказав йому бути в палаці й охороняти графиню Ядвігу.

Цей стрімкий чвал назустріч небезпеці був лише актом відчаю, адже граф нікого не зустрів. Нікому не треба його життя, потрібні його страждання, його добровільне зречення цього світу.

Він повернувся аж під вечір, втомлений і злий. Після вечері, залишившись із дружиною наодинці, Юзеф Войцицький попросив його вислухати. Графиня вкотре за останні дні затремтіла, бо підозрювала, про що буде розмова. І не помилилася.

— Я все обміркував, — сказав граф. — Виходу у нас немає.

— Що ти хочеш сказати? — скрикнула графиня.

— Він хоче, щоб я йому здався.

— Здався? Ні, ні. Ні!

Графиня Ядвіга схопила чоловіка за руку. Думка про те, що чоловік заради неї і дочки готовий пожертвувати собою, розчулила її. І водночас жахнула! Це був вечір сліз і такого болю в серці, що, здавалося, увесь світ стиснувся до якоїсь єдиної точки.

Якби йшлося лише про неї, вона готова умерти разом з Юзефом. Вона навіть попросила б його, але ж Ядзя… її єдина донечка, її щастя, її життя, більше, ніж життя. Наче блискавка, спалахнуло страшне видиво — лялька з виколотими очима. Слідом за цією картиною ще інша — маленька дівчинка йде до неї, простягає руки. Це Ядзя, сліпа Ядзя, вона спотикається і падає.

— Ні, ні, ні, — тільки й спромоглася прошепотіти графиня.

Коли вона підвела очі, в них горіла така мука, що чоловік аж сахнувся. Вони довго мовчали. Як згадувала пізніше графиня Войцицька, здавалося, саме небо упало на них.

Потім була остання ніч їхнього кохання. «Мені не соромно згадувати, що я належала йому так самозабутньо, ніби не було нікого іншого на цілому світі, — зізнавалася потім графиня в листі до дорослої дочки. — Наче й самого світу не існувало за нічними вікнами. Тільки я, тільки він. Я і він, готовий завтра іти на смерть заради мене, а головне — заради тебе, моя Ядвіго».

Отже, на ранок граф Юзеф Войцицький був готовий до всього. Смерть стояла у нього за плечима, він чув її дихання, але, дивна річ, зовсім не боявся. Він мовби грав у свою гру з нею, і, дивлячись на зблідле обличчя чоловіка, графиня раптом це зрозуміла. Але Юзеф Войцицький розумів ще й інше — вони програли. Та перед тим, як викинути прапор капітуляції, він хотів використати останню можливість. Останню можливість якось завдати удару. Він послав двох слуг, щоб вони спробували прорватися. Один мав виїхати начебто у бік Чорторийська, потім повернути до лісу, перебрести неглибокий Стир і поїхати у бік Луцька. Другий слуга мав їхати до сусідів — шляхтичів Ганулок. Граф обом вручив пакети, в яких нічого не було. Перший мав дістатися містечка Млинова, де жив його товариш по службі Анджей Возняк. Анджей був молодий, молодший від нього на цілих п’ять років, сміливий і відважний. Войцицький у присутності дружини звелів слузі сказати Анджею: «Згадай про Радковичі».

— І все? — запитав здивований слуга.

— Так, усе. Згадай про Радковичі. Він зрозуміє. Спитає щось, розповіси, що знаєш.

Радковичі — маленьке село, під яким їхній загін потрапив в оточення. Тоді він сам відбивався від цілого десятка козаків, і врятував його саме Анджей. Якщо, як і тоді, під Радковичами, він прийде на допомогу, вдвох вони щось та вирішать. Хоч, правду кажучи, надії на допомогу вже майже не лишалося.

— Ще скажеш, нехай він одинцем не їде, — наказав слузі. — Чуєш, нехай не їде сам, зрозумів?

— Так, ваша милосте, — відповів слуга.

— Тоді їдь, — наказав граф. — Ні, стривай. Якщо тебе зустрінуть бандити, скажеш, що я послав тебе у повіт до начальника жандармерії по допомогу. Тебе вони не чіпатимуть, тебе просто завернуть.

Граф помилився, тобто він правильно розрахував, що головним завданням розбійників було довести їм, що маєток блоковано і ця облога триватиме до того часу, поки вони не здадуться на милість переможців. Зі слугою сталося інакше. А все через те, що він, зустрівшись із злочинцями, вирішив діяти на свій страх і ризик. Але не забігаймо наперед. Повернеться лише слуга, який їхав до Ганулок. У лісі його перестрів незнайомець, огрів дубцем по голові, коли ж слуга очуняв, коня не було, і він пішки повернувся до маєтку.

Поки що ж слуги поїхали, а тієї ж ночі запалали одразу п’ять крайніх хат у різних кінцях села. Зловмисники підпалювали солом’яні стріхи, дув сильний вітер, і пожежа перекинулася ще на кілька дворів. Позаяк хати у Лісогощі були всі дерев’яні, то вдалося загасити лише дві з них.

Уперше у полисках вогню, який спопеляв майно його підданих і щось більше за майно, граф побачив, як очі селян, що належали йому, горіли ненавистю до нього. Здавалося, ще мить-друга — і ці похмурі, обсипані сажею люди кинуться на свого пана. Граф міцніше стис у руці багор. Полиск полум’я падав йому на обличчя, він чув спекотне дихання вогню, і здавалося, що перед ним палахкотить його життя, його доля. Він кинувся до хати і почав люто скидати снопи з даху. А вранці зізнався дружині, що тоді йому кортіло стрибнути на коня і податися в ніч, назустріч невидимій, але такій грізній небезпеці. Якби ж то можна було такою ціною зупинити полум’я, яке реготало йому в обличчя!

Опівдні графиня Войцицька побачила, як чоловік вийшов із палацу і попрямував углиб саду. Недобре передчуття охопило її. Вона кинулася за чоловіком. Спершу граф удавав, що не чує її крику (а може, і не чув), потім все-таки зупинився. Підбігши, графиня побачила обличчя вже ніби чужої людини. Здавалося, граф не впізнає її.

— Юзефе, ти куди? — видихнула графиня.

— Хочу прогулятися, — почула у відповідь.

— Хіба ти забув?..

— Авжеж, не забув. Не бійся, зі мною нічого не станеться.

— Але ж тебе можуть вбити.

— Я потрібен йому живим. Навіщось потрібен.

— Тоді викрасти.

— Ні. Він хоче, щоб я йому сам здався. Добровільно.

— Я з тобою.

— Залишайся. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Чуєш?

Графиня Ядвіга підкорилася і, як завжди, повірила чоловікові. До того ж думка втратити його ось так, раптово, по-дурному, як і те, що він може сам піти назустріч смерті, здавалася їй неймовірною.

4

Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла — її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.

Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому — відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись до тиші пізньої осені. Прилетіла й сіла на березу біля дороги сорока. Сумно дивилася на самотню людину, яка хтозна-чого прийшла до лісу. Войцицькому раптом захотілося, щоб сорока заговорила, запитала його про щось.

Він зрозумів: прийшов не лише зустрітися з невидимим противником, а й попрощатися з лісом, який був частинкою його життя. Колись він уперше привіз сюди Ядвігу. Вони їхали на гарних, доглянутих конях, молоді й щасливі. Тоді він не знав, що Костюшко вже закликає співвітчизників під свої прапори.

Граф повернувся, щоб іти назад, до села, і почув виразний кінський тупіт. Зовсім поряд. Незабаром побачив і вершника. Це був чорнобородий чоловік, соратник (напевне, найближчий) бандита в помаранчевій масці.

— А ви, виявляється, сміливий, пане граф, — сказав чорнобородий, коли опинився поруч.

— Ви й раніше могли переконатися в цьому, — сказав граф якомога сухіше.

— Та вже ж, — гмукнув розбійник. — Либонь, і зброї не взяли?

— Не взяв, — відповів граф.

— А якщо я вас ось так одразу й коцну?

— Навряд, — сказав Войцицький. — Я вам потрібен для чогось іншого.

— Хе, а в проникливості вам не відмовиш, — засміявся чорнобородий. — Тоді навіщо ви прийшли?

— Щоб обговорити умови здачі. Адже ваш господар хоче, щоб я йому саме здався. Я готовий.

— А ви знаєте, що на вас очікує?

— Я готовий до всього, — сказав граф, не виказавши ані страху, ані щонайменшого хвилювання.

— А раптом ми вас підсмажимо над якимось вогником? Або заховаємо у підземелля?

— Я готовий. Якщо тільки ваш господар гарантує, що він дасть спокій моїй родині.

— Дасть, дасть, — засміявся посланець людини в помаранчевій масці. — Ваша сім’я нам не потрібна. А втім, якби ви там, на балу, не дозволили собі цієї зухвалости…

— Де ми зустрінемося остаточно? — перервав його тираду Войцицький.

— Остаточно — це ви добре зволили примітити, — сказав, знущальницьки посміхаючись, чорнобородий. — Якщо ви не проти — післязавтра в цьому лісі. Там ось, — він показав убік, — є, сподіваюся, ви пам’ятаєте, невелика галявина. То будьте там опівдні. Самі розумієте — жодних фокусів зі зброєю, гайдуками чи там чимось іще. Тоді справді вашій доньці і дружиноньці доведеться побувати в наших руках.

— Я прийду, — рвучко кинув граф і, відвернувшись, став дивитися на дерево, де кілька хвилин тому сиділа сорока.

— Тоді до зустрічі, — чорнобородий торкнув коня і неквапом розтав у лісі.

Графиня вислухала чоловіка, не зронивши й півслова…

Потім вони обговорили ще одну можливість — вивезти доньку до родичів, які тепер жили на території, що належала Прусії, або до Радзивіллів чи Браницьких, котрі мали значно укріпленіші палаци у Чорторийську і Любомлі. Вони вирішили, що вночі Пелагея зникне з палацу разом із маленькою Ядвігою, а перед цим іншим шляхом виїде обманний екіпаж із графом. План був ризикований, але на його здійсненні наполягала графиня. Їй здавалося, що коли Ядзя буде далеко, куди не дотягнуться руки злочинців, їм дадуть спокій.

До виконання плану мали приступити ввечері наступного дня. А вранці до палацу прийшов селянин Левко Радчук, який жив на околиці. Він розповів, що ні світ ні зоря до його хати під’їхав вершник. Постукавши у вікно, він розбудив господарів і вручив Левкові пакет, звелівши терміново доставити його пану графу. Пакет був із грубого коричневого паперу, запечатаний сургучем. Коли Войцицький відкрив його, то побачив загорнутий у поштовий папір людський язик, краї якого запеклися кров’ю. Графиня зойкнула і затулила обличчя долонями. Чоловік тільки мовчки скреготнув зубами — це був язик слуги, якого він послав у Млинів до Анджея Возняка.

5

Двічі проводжала графиня Ядвіга Войцицька чоловіка — вперше — воювати в армії Костюшка за польську ойчизну, вдруге — коли їхав до Луцька і, можливо, мав би потрапити на каторгу або до Сибіру. Двічі вона вірила, що чоловік обов’язково повернеться. І граф вертався до рідного порогу, вона зустрічала людину, котру після Ядзі любила над усе. А тепер їй здавалося, що навіть дужче за доню. Вона притулялася до його грудей і почувалася найщасливішою в цьому не завжди справедливому світі. А проте чи до сьогодні могла вона скаржитися на долю, яка дала їй чудових чоловіка і доньку, яка зробила її графинею. «Дякую тобі, Ісусе!» — не раз шепотіла вона вечорами, підсумовуючи щасливо прожитий день. Наприкінці ж останнього дня перед третьою розлукою з чоловіком графиня Ядвіга прийшла до каплички у дворі, довго стояла навколішки, благаючи Господа пощадити її, грішну, благаючи Матір Божу Мазовецьку, іконку з образом якої носила на грудях, бути милостивою до її коханого Юзефа і до неї самої, яку чоловік доручає свавільній долі.

У Лісогощі храм був греко-католицьким, уніатським. Ходили чутки, що нові власті збираються знову перетворити всі церкви на Волині на православні, хоч поки що все лишалося, як було. Церква східного обряду, хоч і підлягала Папі Римському, — за католицькими догматами, живому наміснику Бога на землі, — була їй, завзятій католичці, чужою. Тому на великі свята вони їздили до Чорторийська або Голоб, де були костели. Якщо ж лишалися вдома, то з Голоб запрошували ксьондза Лешика, який і правив службу Божу в капличці. У них навіть була домовленість із молодим, але дуже ревним у вірі ксьондзом, що, якщо вони не приїжджають молитися, то ксьондз після відправи в себе повинен приїхати до них. Два тижні тому на велике католицьке свято Всіх святих він уперше не приїхав. Послали по нього кучера, той повернувся і сказав, що за селом його зупинили якісь озброєні люди, попередивши, що далі їхати не можна, позаяк у Голобах і довколишніх селах холерний карантин. У карантин ні вона, ні граф не повірили. А ось чому за цей час жодного разу не приїхав ксьондз, вони не знали. Хоча дещо й підозрювали.

Тепер же, помолившись, вона покликала чоловіка. Світло від свічок падало на його обличчя, вигравало полисками, і все довкола здавалося графині нереальним. Ця вечірня молитва у порожній капличці, місяць, котрий помирав десь там за порогом, і суворий погляд Божої Матері з ікони, яка немов запитувала, чому вона, раба Божа Ядвіга, не хоче зізнаватися у тільки їм обом відомому страшному гріху. «Якому?!» — безмовно підносила погляд до ікони графиня, але їй ніхто не відповідав.

Лише під ранок графиня забулася в тривожному напівсні. Пізніше вона опише стан своєї душі у листі-сповіді дорослій дочці: «Мені здавалося, що ця ніч виходить із моєї душі, вилітає великим чорним птахом, імени якого я не знаю, і цей птах укриває крильми палац, ліс, дедалі більший і більший простір, він уже обіймає всю видиму землю до обрію. Він готовий понести і мене, і весь світ у невідому, страхітливу чорноту, яка не має меж…»

Чоловік лежав поруч, вона знала, що й він не спить, але чомусь боялася навіть поворухнутися. Вона кохала його всією душею, всією своєю суттю, але тепер, після очищувальної молитви, сама думка про близькість здавалася їй блюзнірською. За ці півтора місяці вона не раз і подумки, і вголос дорікала чоловікові за його зухвалий і нерозумний вчинок на балу, хоч давно зрозуміла, що він, хоробрий шляхтич, спадкоємець графського роду, чий предок отримав титул не за улесливе служіння, а за воєнні доблесті, не міг вчинити інакше. Саме він, її Юзеф, і мусив зірвати маску з негідника. Нехай на хвилину, на мить, але зірвати.

6

Вранці граф Юзеф Войцицький попрощався і поїхав. Верхи на найкращому коні, у парадному військовому мундирі. Було в цьому щось театральне, але графиня розуміла чоловіка. Чи ж міг він постати перед злочинцем як переможений, як такий, що ганебно капітулював? Так, вони поступалися хитрій, безжалісній силі, але графиня знала, Юзеф до скону буде таким, як є. Гордим, хоробрим дворянином.

Вночі у неї промайнула думка — умерти всім разом: вона, донька, чоловік… Адже життя без Юзефа все одно не мало сенсу. Вона уявила — смерть заносить свою гостру косу над Ядзею, Ядзенькою, її донечкою, і мало не закричала. Ні, хай помруть двоє — вона і Юзеф. «Але як же Ядзя, маленька її донечка, вона залишиться сама-самісінька на цьому безжалісному білому світі?» Ця думка остудила графиню. Виходу не було. Повинен умерти або піти на муки чоловік. Відчаєна, вона беззвучно заплакала.

А тепер довго дивилася вслід чоловікові, який поволі віддалявся. Ось він оглянувся, подивився, немов хотів запам’ятати такими назавжди її і доньку, двох найдорожчих йому жінок — велику і маленьку.

— Татусь швидко повернеться? — спитала Ядзя.

— Так, швидко, дуже швидко.

Тієї миті графиня Ядвіга Войцицька вірила, що так воно й буде. Але минув день, і другий, і третій, і цілий тиждень, а чоловік не повертався. Дні спливали так повільно, що здавалося, наче кожен із них довший за тиждень, а то й місяць. Єдиною відрадою в цьому житті, що немов зупинилося, була донька. А вона все частіше запитувала, коли ж повернеться татусь. Графиня цілі ночі плакала і тоді здавалася собі ще самотнішою і покинутішою.

За кілька днів після від’їзду графа до неї вперше завітали сусіди — шляхтичі Оцялковські. Тут і з’ясувалася причина дивної порожнечі, яка оточувала Войцицьких ці півтора місяці. Виявилося (це потім потвердили інші сусіди), що на всіх дорогах, які вели в Лісогощу, хтось невідомий розставив таблички, які попереджали, що в селі лютує епідемія холери. Тих же, хто намагався проїхати, зупиняли вершники, які називали себе карантинною службою. Так було з Оцялковськими, з управителем княгині Чорторийської, із ксьондзом із Голоб. Після від’їзду графа і таблички, й охорона зникли.

Пізніше завітав Анджей Возняк. Виявилося, що слуга, якому відрізали язика, все ж таки зумів добратися до маєтку Анджея. На щастя, слуга трохи знав грамоту і зумів якось надряпати на папері заповітну фразу про битву під Радковичами. Анджей приїхав із цілим десятком гайдуків та ще взяв на підмогу сусіднього шляхтича Листвичину. Але він із допомогою запізнився. Разом із графськими гайдуками вони прочесали довколишній ліс, знайшли курінь, біля нього — сліди вогнища. Можливо, тут і було тимчасове пристановище розбійників, та слід їхній уже прохолов. Тільки безнадійно завивав вітер у кронах зовсім голих дерев.

Потім приїхав повітовий справник із Луцька. Але й він не міг нічим допомогти. Так, він чув про чоловіка в помаранчевій масці. Але де його шукати, ясновельможна пані? Звідки він чи його спільники з’являлися? Звідусіль? Так не буває. їх не було ніде і водночас вони були скрізь? Даруйте, ваша милосте, як це? Так, він щось таки чув про невловимість і підступність цього бандита, та якби ж хоч якась зачіпка, звідки вони прибули?..

Погостювавши кілька днів, відбув бойовий товариш чоловіка. Поїхав спантеличений справник. Графиня знову сама. Її ніхто не тривожив. І не потривожить уже ніколи, зрозуміла вона, відтепер нікому не потрібна, окрім маленької донечки.

На зміну осені прийшла дивовижно сніжна зима. Замело сад. Тільки вузенькі стежинки та одна доріжка вели тепер до палацу. Графиня блукала великими кімнатами, дедалі дужче впевнюючись у тому, що палац приречений назавжди лишитися занедбаним, зі старими меблями, що пам’ятали ще позаминуле століття, з підлогою, що рипіла, наче зойкала, зі старим дубовим паркетом, який дедалі частіше тріскався. У неї не стачить сили закінчити розпочате чоловіком, а сама думка вийти знову заміж, тим більше, коли доля Юзефа не була остаточно відомою, здавалася їй блюзнірською. Вона думала про Ядзю, котрій, коли виросте, життя вготувало сумну долю бідної нареченої, хоч і з графським титулом. Вона ще сподівалася, що Юзеф живий, але ця надія танула з кожним прожитим днем. А її саму, здавалося, разом із мерзлою землею невблаганно та безжалісно засипав сніг.

Разом із тим у ній щодня зростало бажання помститися тому, хто вкрав її щастя. Спершу вона мала намір звернутися до князя Любославського або князя Радзивілла, але зрозуміла, що на щось більше, ніж співчуття, навряд чи доведеться розраховувати. Якщо вже вони дозволили себе пограбувати, то чим допоможуть їй? Адже ніхто не знав, де знаходиться лігвисько звіра, хоча вона була певна, що десь воно є, може, й не дуже далеко.

І коли уявляла, як страшно катували там її Юзефа, вона стискала в кулачки маленькі пальчики і шепотіла міцно стуленими губами прокляття невпійманому дияволу.

Випадок підказав їй вихід. Вона отримала запрошення прибути на Водохрещу до колишньої сусідки Войцицьких — княгині Софії Чорторийської. Дорогою до старої княгині, дивлячись із вікна карети на засніжений ліс, вона раптом збагнула, що робити далі, вона згадала, що чула про небожа княгині — князя Адама Чорторийського. Шість років тому молодий, двадцятип’ятирічний князь після придушення повстання Костюшка і остаточної ліквідації незалежности Польщі сміливо подався в столицю Російської імперії, щоби клопотати за поляків, репресованих жорстокою північною імператрицею Катериною. Розповідали, що йому вдалося зустрітися з онуком Катерини, великим князем Олександром, майже своїм ровесником, і навіть подружитися з ним. Тепер же, коли Олександр став імператором, Адам Чорторийський буцімто став дуже впливовою особою при імператорському дворі. Ледве не другою фігурою після самодержця.

Графиня Войцицька вже знала, що попросить у княгині Чорторийської передати листа її сіятельному небожеві. Вона ще не відала, що стара Софія дуже прихильно поставиться до її долі. Що листа до «збитошного Адася», який піднісся на таку небувалу висоту, буде тут-таки написано. І що за тиждень вона, Ядвіга, поїде разом із дочкою, вірною Пелагеєю і кількома слугами до столиці в старому, купленому ще батьком Юзефа екіпажі. Шлях лежав через величезну засніжену імперію, крізь поліські болота і білоруські ліси, довгий і такий, що лякав, як її невідома доля. Вона ще не знала і не могла, звичайно, знати, що своєю ніжною ручкою у лайковій рукавичці починає підіймати важкий, величезний камінь, який зсуне з місця ще більшу брилу.

1

«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-навсього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.

— Уб’ю! — заревів я й щосили буцнув ногою.

Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного — щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.

— Ваше превосходительство, Василь Петрович, — доскочив до мого слуху звідкись здалеку його торохкий огидний голос. — Ви можете сердитися, але пан…

Далі голос почав знову зникати, перетворюючись на суцільне нерозбірливе гудіння. Впевнений, що разом із голосом пропав і сам предмет, з якого вилітали такі немилозвучні рулади, я якомога глибше уткнувся носом в подушку, водночас натягаючи на голову перину.

Але Петрусь, якого у дитинстві і зрілому віці малувато пороли різками та іншими атрибутами слухняности, як натуральний вияв розбещености і гнилої суті модного нині лібералізму, який не дозволяє шмагати слуг, як Сидорових кіз, вирішив мене остаточно добити і найогиднішим чином знову перервав сон, бо я знову відчув на плечі його, напевне, немиту лапу, а просто над собою — його гниле дихання. Тим часом перина поповзла кудись униз, від чого мені здавалося, що з мене здирають шкіру.

— Василю Петровичу, не гнівайтеся, не гнівайтеся, — гундосив він при цьому. — Тільки вас неодмінно вимагають до себе його сіятельство пан Рибалко. Там, на кухні, їхній слуга стоїть, каже, щоб ви негайно з’явилися перед їхні очі. Зараз же.

— Щоб твого Рибалка тричі підкинули і один раз спіймали, — пробурмотів я, та все-таки підвів голову.

Голова моя розламувалася, як гора під час землетрусу в Альпах, звідки я повернувся два роки тому, приставлений з особливим дорученням до штабу його сіятельної світлості генералісимуса Суворова, князя Задунайського і Римницького. „До біса, та не все так п-погано, якщо я ще пам’ятаю титули покійного генералісимуса“, — подумав я. Спробував усміхнутися, але усмішка, напевне, вийшла схожою на вищир загнаного мисливського пса, який вилізає без здобичі з лисячої або борсучої нори. Петрусь колихався перед моїми очима, наче зелений ліхтар, в якому гасла свічка, такими останнім часом почали прикрашати Невський проспект. Кімната кудись пливла, і я подумав, що зараз не в Альпах землетрус, а в Петербурзі.

— Щ-що йому треба, барбосу? — ледь повертаючи язиком, запитав я.

— Не повідомляли-с, — удав освіченого Петрусь, скорчивши при цьому свою мавп’ячу подобину. — А втім, ви можете самі побесідувати з ним…

— Що? — заревів я і кинув у Петруся подушкою. — Ти хочеш, негіднику, щоб я перед його слугою з’явився у такому вигляді?

Петрусь подушку зловив і акуратно поклав, але не мені під голову, а чомусь у ноги. Тут я позіхнув і остаточно зрозумів, що хоч як крутись, а вставати доведеться».

Так колись опише у своїх мемуарах початок цього певною мірою історичного дня сам Василь Слєпньов. Поки що ж, нарешті вставши, одягнувшись і взявши з рук вірного Петруся порцію розсолу, Василь Слєпньов, який мав до того часу звання поручика і посаду чиновника з особливих доручень канцелярії Його Імператорської Величності, поїхав до свого безпосереднього начальника Антона Рибалка. Відділ, в якому служив Слєпньов, наче не існував. На відміну від своїх колег-чиновників, Слєпньов не ходив на службу, але будь-коли мав бути готовим виконати доручення начальника. У них склалися доволі близькі, майже товариські стосунки, хоч Рибалко не раз давав відчути різницю у їхній соціальній ієрархії. Зближувало їх те, що обидва були з України. Прадід Василя — сотник Федір Сліпень — на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша — також сотника — Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя — Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя — Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського — після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.

Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України — Антоном Рибалком.

Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів — ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини II, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних поділів Речі Посполитої.

Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, — приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.

Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація — Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.

То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.

А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.

Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».

2

Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі, у будинку на одній із вулиць, що виходили до Невського проспекту. На відміну від доволі зім’ятого Слєпньова, виглядав він свіжим і осяйним і чимось нагадував мисливця, який вистежував дичину.

«Либонь, нове дільце світить», — подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.

— А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, — вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. — До ранку, мабуть, пиячили?

— Майже, Антоне Федоричу, — зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.

— Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, — констатував Рибалко.

Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.

— Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, — пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.

Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.

— Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?

— Це той, котрий… грабував польських вельмож? — наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.

— Той самий, — підтвердив Рибалко. — Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…

«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», — подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:

— Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…

— Згинув, а тепер знову об’явився, — сказав Рибалко. — І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.

Спиною Слєпньова пробіг неприємний холодок. Він навіть дозволив собі поморщитись. Наступні слова Рибалка потвердили його найгірші сподівання.

Рибалко показав підлеглому на одне з м’яких крісел у вітальні, сам зручно вмостився поруч. Витримавши невеличку паузу, він розповів, що в Петербург прибула така собі графиня Войцицька. Вельможна особа добилася прийому у наближеного до государя-імператора князя Адама Чорторийського.

— Сподіваюся, ти знаєш, яку вагу зараз має при дворі цей польський князь?

— Ще б пак не знати, — пробурмотів Слєпньов.

Справді, ім’я князя Чорторийського, якого називали навіть другою особою в державі, було тоді у російській столиці у всіх на устах, надто ж у вищому світі. Ходили чутки, що він разом із трьома іншими вельможами, яких називали «молодими друзями імператора», — графами Строгановим і Новосельцевим і вихідцем із Малоросії Василем Кочубеєм, — складають якийсь «негласний комітет», який готує важливі реформи і якому належить вся реальна влада в Росії. Так було насправді. Гурток друзів молодого, двадцятичотирирічного імператора, також молодих і повних реформаторських ідей, і справді протягом 1801–1803 років керував Росією. Що ж до князя Чорторийського, то 1804 року його призначають міністром закордонних справ, і кілька років він визначав зовнішню політику величезної імперії. Навіть поконфліктувавши з імператором, який вирішив виступити на боці Австрії в її новій війні проти Наполеона (Чорторийський був прихильником перетворень на кшталт наполеонівських), демонстративно подавши у відставку з провідної міністерської посади, князь Чорторийський ще два десятиліття, до 1830 року, коли він очолив уряд повсталих у Варшаві, залишався однією з найвпливовіших фігур на політичному небосхилі Російської імперії. На початку 1802 року він був на найвищій вершині — поряд із троном.

Тим часом Рибалко розповів, що графиня поскаржилася князю-землякові на бандита, котрий захопив у полон її чоловіка. Князь доповів про напад на бал у князя Любославського і полон графа Войцицького самому імператору. Розгніваний цар (адже зазіхали на честь одного з його підлеглих) викликав до себе князя Куракіна, а вже той — Рибалка. Надійшла вказівка зробити все можливе, аби спіймати злочинця. Саме спіймати, а не просто знищити.

— Ти, звісно, розумієш, наскільки непросто буде це зробити, — сказав Антон Федорович.

Ще б пак, Слєпньову та не розуміти. Він згадав, як зухвало, мов із пекла, то тут, то там з’являвся цей уматерілий розбійник. Він нападав завжди несподівано, викрадав найдорожче — коштовності, сімейні реліквії, картини відомих у Європі художників, безжалісно знищував усіх, хто ставав у нього на шляху. Час від часу він кудись зникав, немов розчинявся у повітрі, щоб виникнути в найнесподіванішому місці. Тоді вони справді вважали, що людина в яскравій помаранчевій масці своїми зухвалими пограбуваннями ще більше дестабілізує обстановку, розхитуючи Польську державу. Ніхто й гадки не мав, що ось так повернеться справа.

Виклавши все, що знав про візит до Петербурга графині Ядвіги Войцицької і наслідки її приїзду, Рибалко сказав, що, позаяк сам він заклопотаний іншими державної ваги справами, то цю, безумовно, небезпечну, але й відповідальну справу доручає йому, поручику Василеві Слєпньову. Побачивши, як скис співрозмовник, він багатозначно додав, що князь Куракін (а ти, братику, знаєш, що його світлість слів на вітер не кидає) у разі вдалого завершення операції обіцяв клопотатися перед государем про нагородження Слєпньова орденом, а також чималою грошовою винагородою та присвоєння йому звання капітана.

— А тобі, братику, час подумати про власний маєток, якщо вже той, подарований, проциндрив, — сказав Рибалко. — І женитися тобі, братику, час, а таки час, п’ятий десяток побіг уже. Так що личить виявити старання. А поки що накивай п’ятами додому, щоб завтра був тверезий, як скельце на сонечку. А я вже сам з’їжджу до графині та попрошу перенести зустріч на завтра…

Слєпньов підвівся слідом за господарем і слухняно поплентався до виходу. Холод, що жалив йому спину, не відступав, навпаки, дедалі міцнішав. На вулиці йому здалося, що ще дужче посилився холодний північний вітер, який гнав над столицею імперії важкі свинцеві хмари.

3

Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, — подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. — Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».

Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.

— Я розумію, — сказала графиня. — До ваших послуг.

Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.

Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.

їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу — весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.

І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.

— Розумієте, пане поручику, — сказала графиня трохи збентежено. — Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…

Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила — якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.

— Тоді чому він не сказав вам про це? — спитав Слєпньов. — Він вам не довіряв?

— Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, — графиня Войцицька ще дужче збентежилась. — Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».

— А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? — ризикнув висловити здогад Слєпньов.

— Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, — вона вимовила це з непідробним жахом.

Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів — саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке — граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові.

Можна було передбачити — граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

А втім, це була всього-навсього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

— Отже, уявімо, — роздумував Рибалко. — Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

— Якщо він раніше там не був, — уточнив Слєпньов.

— Так, ти маєш рацію, — схвалив Рибалко. — Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…

— Так, — Слєпньов трохи поморщився. — Але хто це міг бути?

— Саме про це я й хотів запитати, — лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:

— Давай кумекати разом.

Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793–1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.

— Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, — сказав врешті-решт Рибалко. — Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського, що, може, не менш важливо для тих панів.

Та перед тим, як Слєпньов ступив на той небезпечний шлях, сталася подія, яка потрясла Ядвігу Войцицьку. Десь за три дні після останньої бесіди з графинею Василя Петровича терміново викликав Рибалко. Той і повідомив йому, що минулої ночі отруїлася Пелагея.

— Треба негайно їхати туди, — сказав Рибалко. — Може бути несподіваний поворот. А втім, їдемо разом.

Коли вони прибули до заміської резиденції Чорторийського, то застали графиню в стані, близькому до божевілля. Цього разу розпатлана, почорніла з лиця, вона істерично комусь заперечувала: «Не вірю, не може бути, цього не може бути ніколи». Рибалко і Слєпньов ледве втихомирили її. Коли вона змогла говорити, то розповіла, що Пелагею знайшли вранці мертвою в її кімнаті. Поряд лежала записка: «Простіть, я служила злочинцю». Домашній лікар Чорторийських констатував отруєння миш’яком, якого Пелагея ввечері насипала у свій чай.

Звичайно, графині було чого журитися і впадати в істерику. Пелагея стільки років служила їй вірою і правдою. Незважаючи на різницю в суспільному становищі, вони стали майже подругами. Ні з ким не була графиня такою відвертою, нікому так не довіряла. Більше того, вона не раз вручала селянським міцним рукам служниці долю маленької Ядзі. І ось Пелагея, яка здавалася їй втіленням добра і відданости, відплатила їй чорною невдячністю. Але чому, чому?

— Але чому, чому? — запитала графиня, широко розплющивши заплакані, у перлах сліз іще красивіші очі. — Як вона могла? Чому не довірилася мені?

— Щось же її до цього спонукало, — пробурмотів Рибалко. — Щось підштовхнуло. Але що?

— Ви мене питаєте? — Ядвіга Войцицька знову почала схлипувати.

— Так, — збентежився Рибалко. — Але заспокойтеся, ваша ясновельможність…

Врешті-решт заспокоївшись, Ядвіга Войцицька сказала, що нічого нового вона їм повідати не зможе. Так, між Пелагеєю і вбитим графським садівником був якийсь зв’язок. Але ж це вона, графиня, хотіла, щоб Пелагея нарешті влаштувала свою долю. А Пелагея відмовилася йти заміж за садівника. Та висувати якісь здогади, що саме він втягнув Пелагею у злочинну змову, на її погляд, не варто. Ні, це неможливо, це дурниця, але, ах, панове, я нічого не можу сказати…

Так нічого і не добившись, Рибалко і його підлеглий покинули палац. Лютнева негода пробирала до кісток. Над величезним парком, який підступав до палацу, кружляла величезна зграя гайвороння. Здавалося, птахи накаркують ще більшу біду.

Нарешті карета рушила. Поскрипували колеса, немов намотуючи на ободи велику таємницю.

— І що ти про все це думаєш? — першим озвався Рибалко.

— Пелагея, якщо вона в змові, багато разів могла віддати графську доньку до рук розбійників, — почав розмірковувати Слєпньов. — Проте вона не зробила цього. Чому?

— А тому, друже мій, — сказав із легкою погордою Рибалко, — що чоловікові в помаранчевій масці насправді потрібен був граф, а не його дочка. Тут є інше, набагато важливіше — як і чим змусив він цю Пелагею служити собі? Садівника, здається, усунули неспроста. Судячи з усього, він був готовий зізнатися, що допомагав бандитам. А вірну Пелагею не зачепили. Виходить, знали, що мовчатиме. Чому — ось де собака закопана.

— Справді — чому? — радше не Рибалка, а самого себе тихо спитав Василь Слєпньов.

Відтепер у його вже досить полисілій голові засіла думка, що у цій справі прихована якась пружина, знайти яку він поки що не в змозі. Для нього головним було не те, чому Пелагея погодилася служити бандитам. Тут причин могло бути аж надто багато — страх за себе, за своїх близьких і навіть за ту ж таки маленьку Ядзю, котру вона, без сумніву, любила. Але як же так швидко і непомітно могли люди чоловіка в помаранчевій масці встановити зв’язок зі слугами Войцицького? Поміж суботою, коли граф зірвав маску з ватажка банди, і днем повернення подружжя до свого маєтку — а це також субота — минув лише тиждень. Виходило так, що помсту свою надто вже розумний ватажок задумав одразу і почав її реалізовувати, не гаючи жодної хвилини. Він обсновує маєток Войцицьких невидимими нитками свого страхітливого плану, більше того — робить кількох людей графа своїми спільниками. Але як?

Слєпньов подумки зводить докупи все, що взнав за три дні бесід, які добряче виснажили не лише графиню та її слуг, а й його самого. Ось перед очима несподівана (завжди несподівана!) поява «помаранчевої маски» із поплічниками, ось графиня злякалася, коли побачила у кімнаті з пальмою ляльку з виколотими очима. Про вбивство садівника і язик слуги, який прислали бандити, згадує Слєпньов. Про таємничу поїздку Юзефа Войцицького до лісу. Потім Слєпньов повернувся до нападу на графський екіпаж у лісі. До їхнього шляху із Заславля додому. Тоді на них могли напасти будь-коли, а напали неподалік від їхнього ж села. Повернувся він до балу і з’яви на ньому людини у яскравій помаранчевій масці. Ось той заходить до зали, а потім, майже виконавши свою місію, виходить і в дверях стикається з графом Войцицьким. Слєпньов уперто шукав зачіпку, яка могла йому допомогти, якщо не привести до бажаної мети, то бодай прислужитися на початку небезпечного пошуку. Інколи Слєпньову здавалося, що та зачіпка зовсім близько, варто лише трохи напружити мозок. Він уперто думав, відкидав деталь за деталлю; все, що хвилину тому здавалося таким важливим, раптом тьмяніло, губилося серед чогось важливішого і згасало, мов слабка перетліла жарина.

І все-таки в результаті виснажливих роздумів вибудувався певний логічний ланцюжок із подій і його власних думок. Він не міг уторопати, до чого цей ланцюжок веде, але щось уже тенькнуло зовсім поряд, мов дзвінок на дузі візника, який велить забиратися геть із дороги. Він відскакує, він бачить дугу і сам дзвінок, який калатається, тріпоче при шаленій їзді і слабкою блискавкою розпорює вечірнє повітря.

Тут несподівано й осяює Слєпньова дивна на перший погляд думка: а раптом ще до інциденту на балу в оточенні графа Войцицького був спільник розбійників? Хто? Міг бути той-таки садівник, який потім і завербував Пелагею. Але тоді поставало інше запитання: навіщо цей невідомий спільник був потрібен людині в помаранчевій масці? Висновок міг бути лише один — той, хто ховався під цією клятою маскою, знав, що скоїться на балу в князя Любославського.

Від такої несподіваної думки і справді можна було збожеволіти. Від неї віяло містикою, а містики наш герой, незважаючи на те, що походив зі старовинного козацького роду, не любив. І не вірив у неї. Василь Петрович спробував було знайти раціональне пояснення, однак досить швидко зайшов у глухий кут. Але думка про якусь таємну пружину, навіть про вміло поставлений спектакль вперто свердлила мозок.

4

Так тривало кілька днів. Слєпньов готувався до від’їзду в Україну і відтягував його. І не тому, що боявся поїздки. Холодок між лопатками не зник, але до нього додався азарт мисливця.

Це був особливий азарт. Десь поряд уже трубив ріг, ще дужче збуджуючи його нетерпіння. А він стояв у позі хорта, який роздмухував ніздрі і жадібно винюхував повітря, готовий от-от рвонути по здобич.

Та було і таке відчуття, що перед полюванням його стриножили або ж накажуть бігти в протилежний бік від здобичі. «Звідки воно, це відчуття?» — запитував себе Слєпньов і не знаходив відповіді.

Може, від останньої зустрічі з Рибалком, коли той переказав зміст своєї розмови з князем Куракіним? Князь, дізнавшись про їхню версію — грабіжник може виявитися вельможею — категорично заборонив, якщо, диви, ця версія й потвердиться, її розголошувати. Російська імперія не хотіла сваритися з новими знатними підданими і на початку царювання Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.

— Як? — сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.

— Це ти запитуєш?..

Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», — подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив — йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.

Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.

— Розумієш, яка холера, — зовсім простакувато сказав Антон Федорович. — Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. — Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. — І другу вказівочку — тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.

— Та вже ж, навряд, — зітхнув Слєпньов. — Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.

— Ото ж бо й воно, — багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:

— Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.

— Не дурень, далеко не дурень, — погодився Слєпньов.

— Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.

Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:

— Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав — а якщо він всього-навсього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.

Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці отримував із рук грабіжника коштовності, то він не міг нікому їх показати, не ризикуючи бути викритим. Якщо тільки не був маніяком, який десь у таємних підземних апартаментах милується вечорами при тьмяному світлі свічки награбованим за стільки років.

Отже, Слєпньов вийшов від Рибалка з новою тривогою. Він поволі пройшовся стежкою до воріт, повернувся назад, потім сів в екіпаж. І раптом відчув, як всередині його щось засмоктало, немов сіла в грудях невидима звіринка. Якби спитав оце хто-небудь, що його мучить, він навряд чи й відповів би. Не тільки, радше не стільки майбутня небезпечна подорож, як якась незбагненна тривога, що ось від’їжджає він, так і не з’ясувавши у цій вкрай загадковій історії ще чогось надто важливого. Такого, що не дається ані розуму, ані почуттям. Що ж це таке? Що коїться з ним? Чого він не може вловити? Василь Слєпньов не знав.

Він уже під’їжджав до своєї квартири, як раптом до болю зримо побачив перед собою чиїсь великі очі, які пронизливо і водночас немов здалеку дивилися на нього. Він здригнувся, примружився, але видіння не минало. Струснув головою, проганяючи його, та дарма. Висунувшись із карети, він звелів кучеру їхати за місто, а коли той закомизився, пообіцяв заплатити удвічі.

На його щастя, графиня Войцицька виявилася на місці — у відведених їй апартаментах правого крила заміської резиденції князя Чорторийського. Поки їй доповідали про приїзд Слєпньова, Василь Петрович устиг кілька разів подумати, чи не повернути йому назад. Чого б це? Звідки таке бажання? Він не міг відповісти. Нарешті його запросили, і в невеликій залі Слєпньов побачив жінку з великими сірими очима, яка йшла йому назустріч. Правда, не сама. Її супутника Слєпньов добре знав: це був Мечислав Кульчинський — багатий подільський шляхтич, котрий у минулому дотримувався доволі прозорої проросійської орієнтації і приєднався до Тарговицької конфедерації. Щоправда, потім, здається, він побував і в одному із загонів Костюшка, але тоді подібною непостійністю грішило чимало уродзоних шляхтичів.

Як виявилося, Кульчинський випадково зустрів графиню, коли завітав із візитом до князя Адама. Він уже знав про її історію і, як здалося Василеві Петровичу, співчував навіть надто емоційно, і щось боляче кольнуло його. «Чи не ревную я графиню?» — подумав він і усміхнувся. Ця таємна, зовні ледве вловима усмішка мала гіркуватий присмак. Він пригадав, що пан Мечислав, здається, вдівець, і неприязнь його посилилася. Невже у нього, Слєпньова, зародилося глибше, ніж звичайна симпатія, почуття до цієї аристократки? «Ні, вона, братику, птаха не твого польоту», — сказав він сам собі.

Представлений як земляк, шляхтич Веслав Слєпньовський, він любенько побесідував з обома. Кульчинський обурювався, чому власті не вживають належних заходів, пропонував свої ідеї, і тут Василь Петрович подумав, що, можливо, він і такі, як він, йому допоможуть надалі. На якусь хвилину він завагався, чи не відкритися панові Мечиславу, але вирішив, що поки що не варто.

Пославшись на справи, він поспішив відкланятись. Графиня провела його за двері, подивилася своїм сумним поглядом.

— Ви поїдете туди? — спитала вона. — У наші краї?

— Так, — відповів Слєпньов. — А ви ще залишитеся у Петербурзі?

— Ще трохи побуду тут, — відповіла графиня.

І раптом вона торкнулася його руки і сказала схвильовано:

— А знаєте, моя служниця, тобто служниця князя Адама, того самого вечора вона бачила, як приходив якийсь дивний чоловік…

— Приходив до кого? — уточнив Слєпньов.

— До Пелагеї. Якийсь дивний чоловік у чорному плащі і великому чорному циліндрі.

«Можливо, це саме те, чого мені бракувало?! — подумав Василь Петрович і навіть здригнувся від несподіванки. — Але невже цей дотягнувся і сюди, у саму столицю?»

Він попросив покликати служницю князя. З’явилася молода дівчина з рябим, круглим, немов у великої ляльки-нелягайки, обличчям. Так, вона відчиняла двері якомусь панові у чорному, який попросив провести до Пелагеї. Але вона не змогла роздивитися у темряві його обличчя, так, було вже пізно. До того ж обличчя затуляли комір плаща та насунутий на самісінькі брові циліндр.

— А ким він назвався? — спитав Слєпньов. — Ти не здивувалася, що він тут питає Пелагею?

— Та він, — збентежилася служниця князя, — він же сказав, що з лавки, куди перед тим заходила Пелагея щось купити, що він їй гроші не додав.

— І більше ти його не бачила? — спитав Слєпньов.

— Ні, — вже трохи злякано сказала дівчина.

Слєпньов подякував і повернувся до графині. Тут він дізнався, що ні того дня, ні напередодні Пелагею в місто вона не посилала. Слєпньов знову відчув, як спину пронизав холодок. Він подумав було, чи не походити Петербургом разом із князівською служницею? Але відкинув цю думку, бо зрозумів, що у великому місті шукати пана в чорному плащі і чорному циліндрі, не знаючи його прикмет, — усе одно, що шукати вітру у полі.

1

Слєпньов разом із вірним Петрусем виїхав зі столиці на початку березня. Санкт-Петербург готувався відзначити першу річницю смерті «почилого в Бозі» імператора Павла І і сходження на престол його сина Олександра І. І хоча майже всі знали, що покійного імператора задушили у власній спальні, що він помер не від апоплексичного удару, як офіційно повідомили, це був якраз той випадок, коли про смерть вінценосної особи небагато хто шкодував. Бо імператор Павло мав славу справжнього самодура, суть правління якого пізніше блискуче опише російський письменник Юрій Тинянов у сатиричній повісті «Підпоручик Кіже». Але це буде ще хтозна-коли, а в нас — березень 1802 року. Невелика санна карета важко долає досі засніжені простори найбільшої у світі імперії, яку незабаром потрясуть війни з Наполеоном, бунт декабристів і польське повстання 1830 року. Це повстання очолить не хто-небудь, а нинішній член великої четвірки, «імператорського негласного комітету» — князь Адам Чорторийський, приїзд до якого графині Ядвіги Войцицької і започаткував таємну експедицію Слєпньова.

Дорогою йому був час все гарненько обдумати, зокрема свою майбутню лінію поведінки. У краях, куди його направили, він був досить відомий як шляхтич Веслав Слєпньовський, прихильник приєднання цих земель до Росії. Не одному шляхтичеві за трапезою або й просто чаркою у корчмі нашіптував він колись потрібні думки. Ті його любили, а ті — ненавиділи. Він зник, продавши перед цим невеличкий маєток, який насправді йому не належав. Тепер Слєпньовський мав його воскресити, мав повернутися із Швейцарії, що було недалеко від істини, позаяк Слєпньов там справді побував як таємний радник при війську покійного генералісимуса Суворова. Але то справжній Слєпньов. Слєпньовський же побував за кордоном після розгрому Костюшка. Так, його позиція на зближення з Росією виявилася помилковою, і він в останній момент вступив до армії бунтівного генерала. Цю версію Слєпньов (він-таки Слєпньовський) кілька разів викладатиме у розмовах із давніми знайомими. Він завітає до кількох із них. Він дасть волю власній фантазії. І часом йому почне здаватися, що все це відбувалося насправді. Але це лірика. У розмовах ніби мимохідь він згадає про людину в помаранчевій масці. Так, про його новий зухвалий напад уже прокотився поговір волинськими містечками і маєтками. Так, пане Веславе, злочинець воскрес, наче виповз із пекла. Кажуть, забрав коштовностей на цілих сто тисяч золотими російськими рублями. Ха-ха, пристойна сума. Та що там сто тисяч, двісті, проше пана, а то й цілих триста, а може, і півмільйона, якщо не більше. Ха, і це ще не все. Ось почекайте, пане Веславе, незабаром закінчиться Великий піст. Розпочнуться післявеликодні бали, знову з’явиться голубок і, як завжди, у найнесподіванішому місці.

Все, що йому розповідали дрібні шляхтичі, знайомі купці і євреї-корчмарі, Слєпньов, звичайно ж, слухав, не забуваючи підливати вина чи горілки до чарки співрозмовника. Але все це були пересуди і звичні балачки знічев’я. Проте мозок його весь час напружено працював. Він шукав гачка, на який можна було вчепити того, заради кого він і приїхав. А якщо вже не його самого, то хоча б його спільника. А що такі є, Слєпньов був упевнений. Чи бодай знайти людину, яка знала більше, ніж решта. Але де шукати, він не знав. Відтак врешті-решт вирішив завітати з візитами до кількох панів, котрі безпосередньо стикалися з розбійником у масці та його поплічниками.

2

Пізніше він довго згадуватиме візит до першого з них — шляхтича Маскушака. Як той, переляканий, довго не хотів пускати його до своєї садиби.

Чомусь Маскушак вирішив, що у пана Слєпньовського є якесь таємне завдання саме від чоловіка в помаранчевій масці.

— Я ж йому все віддав: і обручку, і цю прокляту картину, — твердив Маскушак.

— Яку ще картину? — спитав Слєпньов.

— Хіба ви не знаєте, вельможний пане?

— Ні.

— Так її ж колись виграв мій предок у самого графа Браницького. Хіба я винен, що ця барвиста базгранина виявилася такою цінною?

А втім, розмова відбувалася уже в маєтку. І Слєпньов зрозумів, що Маскушак добряче нализався до його приїзду. Тут він згадав — Маскушак намагався колись вчинити опір людині в помаранчевій масці. Давно, років десять, якщо не більше, тому. Казали, що, захоплений підчас нічного нападу, Маскушак навіть вистрілив у чоловіка в помаранчевій масці.

Той не вбив його, як робив за своєю звичкою, а звелів посадити на найвище дерево в його ж таки садибі, заборонивши знімати звідти. Там пан Маскушак просидів майже тиждень, холодний і голодний.

З тих часів у його душі і поселився страх, що будь-хто, хто наближається до маєтку, доволі занедбаного, посланий лиходієм, який хоче його забрати до себе або забрати все, що ще лишилося у маєтку.

Слєпньов майже нічого від нього так і не добився. Навіть того, що ж це була за така цінна картина. Та нібито якась битва на ній зображена. Рицарі чи що. Один сидів на коні, а інші намагалися його скинути. Так, забрав супостат із собою, комусь, напевне, продав за великі гроші. Така ось історія, пане Слєпньовський, а більше ні про що й не питайте, не знаю я нічого.

Дуже тривожною була і ночівля в садибі Маскушака. Посеред ночі почув Слєпньов крик сови, який перейшов у дикий регіт. Але ж реготала й людина, і цей незвичний дует пробирав морозом поза шкурою.

Він збагнув, що регоче господар садиби. Вийшов із кімнати і пішов на той регіт. Він застав Маскушака у кімнаті, у якій горіли кілька свічок, а біля них стояла стара дружина Маскушака і тримала в руці миску, на яку чоловік кидав яблука. Кожен промах викликав у нього новий вибух реготу.

— Ага, пане Веславе, — привітав гостя. — Чи не бажаєте приєднатися, проше пана? Маленьке тренуваннячко. Стріляємо в лиходія. Не бажаєте? Ну, як хочете.

«Божевільний чи що?» — подумав Слєпньов.

— Принеси-но панові Слєпньовському випити, — звелів дружині Маскушак.

Та швидко, як на свій вік, майнула з кімнати. А за вікном посеред ночі кричала сова.

Другим на його шляху був багатий шляхтич Здіслав Войчина зі Здовбиці. Обрав його Слєпньов також не випадково. Під час своєї попередньої місії в цих краях він уже разів зо три спілкувався з Войчиною і добре знав цього добродушного, трохи галасливого, хлібосільного товстуна. Знав він ще й інше — за доброзичливою зовнішністю і безтурботним характером ховалися впертість і чимале самолюбство. До того ж пан Здіслав, як мало хто, цінував родові традиції, а старовинним пістолем, який дістався йому, пройшовши через руки кількох поколінь Войчин, дуже пишався. Слєпньов добре пам’ятав цей пістоль — великий, з вигадливою різьбою на руків’ї і срібною інкрустацією на ложі. Він пам’ятав, як захоплено розповідав Войчина історію зброї, яка дісталася його далекому предкові під час походу на турків на початку сімнадцятого століття. Тоді той переслідував багатого турка в захопленому молдавському замку. Предок Войчини втратив було з поля зору свого противника і раптом, відчинивши двері однієї з кімнат, побачив пістоля, спрямованого прямо йому в груди. Він подумки почав прощатися з життям, але пістоль дав осічку. Тоді турок кинув цю непотрібну зброю і вихопив шаблю. Але поєдинок на шаблях Войчина виграв. Він підняв великий, дорого оздоблений пістоль і почав розглядати гравіювання і срібну інкрустацію. І тут у дверях несподівано з’явився ще один турок. Предок Войчини спрямував на нього пістоль і механічно натиснув на курок. Прогримів постріл, і мертвий турок звалився на підлогу. Дуже здивований, Войчина забрав трофей із собою. Вже після бою побачив на руків’ї пістоля ледве помітний маленький хрестик і напис латиною. Як потім йому переклали, напис застерігав: «Хай не вразить християнську душу».

Чи так було насправді, чи це лише гарна легенда, яка народилася пізніше у родовому маєтку Войчин, але пістоль вважався фамільною реліквією, яка приносить щастя. Тому Слєпньов розраховував, що пан Здіслав навряд чи змирився з його втратою. А якщо він шукатиме, то, можливо, допоможе і йому вийти на зримий слід. У всякому разі мати таку людину бодай побічним спільником у його небезпечній грі було не зайве.

Він не помилився. Здіслав Войчина зустрів його радісно і хлібосільно, незважаючи на те, що Великий піст лише підходив до Вербної неділі. Хоч Войчина як щирий католик свято дотримувався посту, але на столі в невеличкій затишній залі, яка слугувала, за словами пана Здіслава, скромною трапезною у готичному стилі, Василь Слєпньов поряд із кількома сортами наливок та вин нарахував понад десяток грибних страв, п’ять мисок із капустою, приправленою різними спеціями, та майже десяток рибних страв із чорносливом та яблуками — свіжими і печеними. Осетрина в оливковій олії лежала поряд із пирогами, які були начинені вимоченим у гранатовому соці м’ясом тлустих карасів, а поруч красувалася «запіканка зі щуки по-здовбицькому». Але не багатому частуванню він зрадів, а тому, що побачив — ніщо не змогло зломити духу пана Здіслава. Цей чоловік, котрий дві години тому вийшов йому назустріч, спираючись на паличку, важко дихаючи пробитими колись грудьми, з величезним, схожим на рів шрамом через усю ліву щоку, зберіг невгамовний дух, тверезий розум і жодної образи прощати не збирався. Ледве Слєпньов обережно, наче ненароком нагадав про розбійника в помаранчевій масці, як очі господаря, здавалося, зовсім вицвілі, майже кольору попелу, зблиснули ненавистю.

— Цей пес — мій особистий ворог, — сказав господар.

— Ваш особистий ворог? Чому? — вдав, що нічого не знає, Слєпньов.

— Ви питаєте чому? — обличчя Войчини зробилося бурячковим, а шрам на щоці, здавалося, став ще глибшим і страхітливішим. — Ви питаєте, чому, пане Слєпньовський?! Мій рід збезчещений.

— Ваш рід…

— Так, мій рід, — тлустий господар встав, навис над столом, як велика кам’яна брила. — І винні в цьому двоє — він і я. Той підлий хам у цій проклятій масці. Гадаєте, він украв мого пістоля? Він забрав із собою мою душу. А я не зумів захистити.

— Ваш пістоль? — Здивований Слєпньов навіть пошукав очима сімейну реліквію, хоч знав, що вона в іншій залі. — Той, що ви мені показували?

— Так, той самий, дідько його візьми…

Гостеві довелося ще раз вислухати історію, як до господаря потрапила старовинна зброя, і розповідь про чудодійну силу пістоля. Про те, що він, старий Войчина, збирався передати пістоля синові, як колись йому самому передав його батько. А син, проше пана, десь там, у цій чортовій Франції і може ні за що накласти головою. Хіба ми за це боролися, пане Веслав, щоб наші діти накладали головами за якогось там Бонапарта?

Василь Петрович того вечора почув і про обставини пограбування. Так, справді, грабіжники чекали Войчину на шляху лише в кількох верстах від садиби. Він повертався, поранений у груди, у знайомого шляхтича позичив доброго воза, тому що на коні, коли ще не загоїлися рани, їхати було важко. Розбійники на чолі зі своїм отаманом виникли перед підводою, — така була добра підвода, крита, проше пана, — ніби з-під землі з’явилися.

— Я не чув кінського тупоту, а вухо в мене досі чутливе, — зазначив пан Войчина. — Я чую на полюванні, як пташка за версту закричить. Або десь далеко гілка трісне. А тут не чув.

— Тобто вони на вас чекали? У засідці?

— Так, холера їх би взяла, чекали, так виходить. Прямісінько в тому гайку, де й пограбували, — зітхнув Войчина.

— Ваші домашні знали, що ви повертаєтеся?

— Звідки, пане Слєпньовський? Я ж їхав з-під самої Варшави.

— Тоді як вони дізналися, коли ви мали їхати?

— Я й сам не збагну цього, холера візьми.

— Може, вони супроводжували вас від того місця, звідки ви виїхали?

— Я також про це було подумав. Але що їм заважало пограбувати мене десь на дорозі? — Войчина пошкріб потилицю, нанизав на виделку огірка. — Та й зважте, пане Слєпньовський, я зупинявся і в знайомих, і на заїжджих дворах.

— На дворах — це де?

— Та у Влодаві і під Ковелем.

— Комусь показували пістоля?

— Та що я — дурень по-вашому?! — образився пан Здіслав. — Час то був самі знаєте який, війна, чи мало якого люду шляхами валандалося! Ні, він у мене був надійно схований. У мене така торбинка під кожухом прироблена. На війні, звісно, я його за поясом тримав. А так… коли потреби нема… торбинку й вигадав. Я не великий любитель хвалитися дарма.

— Але комусь все-таки показували? — наполягав Слєпньов.

— Та, вважайте, що так. Одному пану. Але пан хороший. Надійний.

— Кому таки?

— Панові Рецинику з-під Любомля, — трохи повагавшись, сказав господар й уважно подивився на Слєпньова. — Ні, не стану дарма казати, пан Рециник — чоловік гідний і шляхтич хоробрий. На війні колись разом побували. А ви, бачу, не просто так допитуєтесь? — він підозріливо подивився на гостя.

Довелося Слєпньову-Слєпньовському розповісти історію, яку він припас заздалегідь, про те, як і його колись нібито пограбував чоловік в помаранчевій масці, забрав фамільну обручку, яку він збирався передати синові. Мовбито, за родинними переказами, не може власник обручки одружитися, якщо її втратить. Ось і він уже хоче сім’єю обзавестися, та боїться, що не буде йому щастя без тієї реліквії.

— Розумію вас, пане Веславе, дуже розумію, — сказав Войчина, очі якого трохи посоловіли від випитого. — А я ж присягну вся, що не заспокоюся, у могилу не зійду, поки пістоля не розшукаю.

Вони ще трохи випили, дзенькнулися чарками за союз у пошуках бандита. Слєпньов поговорив про те, про се і знову обережно перевів мову на пістоля. І дізнався, що й хотів: Войчину розбійник у помаранчевій масці підстерігав саме для того, щоб забрати пістоля.

— Так і сказав одразу, холера: віддай пістоля і можеш собі далі їхати.

— Ви зразу не віддали?

— Та ви ж самі бачите, — хитнув головою Войчина. — Все в мені закипіло, коли взнав, що цей гаспид відняти хоче. Вони ж мене з воза витягли, наче колоду, обшукувати почали. Ну, я ожив, одному і заїхав у вухо. Тоді й пістоля вихопив — не того, що забрали, іншого, та, шкода, пальнути не встиг. Отаман їхній мене випередив і стрільнув, гадюка. Добре стріляє, холера.

Пан Здіслав зітхнув, налив гостю і собі ще слив’янки.

— Сили я не розрахував, — зізнався він, коли спорожнів прикрашений вигадливим гравіюванням кубок. — Гадав, їх четверо, не так і багато, а вийшло… Роки не ті, та й рана до того часу не загоїлася. Тільки й того, що на дві кулі нові розжився. Та й пістоля все одно забрали.

Далі Василь Петрович дізнався про дуже важливу деталь — у Здовбиці до того ніхто не бачив підозрілих вершників. Якщо вони ждали Войчину, скажімо, кілька тижнів або хоча б днів, то десь мали ночувати і харчуватися. Якщо вони приїхали якраз до його повернення, то звідки знали час цього повернення? Лишається одне — або злочинцеві в помаранчевій масці допомагає сам чорт, або… або хтось його інформував про шлях Войчини від Варшави чи ж, скажімо, хоча б від того сільця під Любомлем, де він зупинявся у свого бойового товариша Пьотра Рециника.

— Скільки ви потратили часу на весь шлях, пане Здіславе? — запитав Слєпньов.

— Приблизно два тижні… Так, чекайте, — і Войчина почав загинати пальці на правій руці. — Виїхав я у вівторок, а повернувся додому в п’ятницю. Два тижні і ще три дні, що я гостював у доброго Пьотра.

«Лишається припустити, — подумав Слєпньов, — що хтось із прислуги пана Рециника поінформував злочинця. Але як? Якщо тільки не уявити, що він скочив у сідло і помчав з усіх сил до резиденції свого таємного господаря. А той негайно звелів спільникам сідлати коней, знаючи, куди прямує пан Войчина, і вирахувавши можливий маршрут і день прибуття. З чого можна було визначити достеменно, — Слєпньов ледве не свиснув за звичкою, — що гніздо розбійника десь тут, на Західній Волині, у просторі між річкою Західний Буг, неподалік від якої знаходиться містечко Любомль, і Рівним, поблизу якого й була Здовбиця — вотчина пана Здіслава». Він пригадав карту, якою доводилося користуватися колись, під час своїх минулих небезпечних переїздів, і подумки накреслив на ній такий собі трикутник між Любомлем, давньою князівською столицею Володимиром-Волинським, далі південніше Бугу і містом Рівним. Трикутник виходив зсунутим вершиною на захід, і Слєпньов (також подумки) перетворив його на прямокутник, четвертий кут якого знаходився десь біля родового міста князів Чорторийських. Вийшов доволі великий простір, але це вже було щось конкретне, де можна шукати не голку у стіжку сіна, а живу людину, нехай і схожу більше на диявола.

3

Того ж вечора Слєпньов дізнався про таємне товариство, яке організував Здіслав Войчина. До нього входили він сам і ще сім шляхтичів, які свого часу постраждали від грабіжника в помаранчевій масці. їхнє завдання перегукувалося з його власним — якось вийти на слід невловимого бандита. Виявилося, що вони також підозрюють — цей ненависний чоловік може знаходитися на службі у якогось вельможного пана. Вони постановили перевірити кілька підозрюваних. Для цього обрали простий спосіб — візити, під час яких приглядалися до слуг, гайдуків, інших гостей, якщо ті з’являлися у маєтку. А головне — виявляли підвищений інтерес до коштовностей, всіляких сімейних колекцій і реліквій, якщо такі були. Вони створили своєрідний каталог, куди з пам’яти занесли всі відомі діаманти, інші прикраси на зброї, посуді, килимах, всі вкрадені фамільні персні, підвіски, окремо — картини і скульптури. Як потім виявилося, такий спосіб міг бути доволі продуктивним, але йому бракувало хитрого ключика, якого члени товариства, названого просто «Земста», що по-польськи означало «Помста», на жаль, не мали. Їм забракло проникливости, щоб зазирнути за лаштунки.

Поки що ж, за словами пана Здіслава, коло стискалося. Кого ж конкретно вони підозрюють, він відмовився назвати, пославшись на те, що пан Слєпньовський ще не член їхнього товариства.

— Тоді я хочу стати ним, — вигукнув Василь Петрович цілком щиро. — І якомога швидше.

Войчина пообіцяв, що це відбудеться за місяць, у день католицького Миколая Чудотворця, коли вони зберуться в одного з утаємничених — пана Миколая Реймонта, який живе біля Сарн. Туди хай приїздить і пан Слєпньовський. Так і вирішили. Подумки Василь Петрович визначив, що він не гайнуватиме часу і за цей місяць ґрунтовно перевірить намічений ним чотирикутник.

Але того-таки вечора сталася подія, яка наклала відбиток на все його подальше розслідування, ба більше, як потім виявилося, — круто повернула його. Василя Петровича, який таки добряче начаркувався, господар супроводив до відведеної тому кімнати. Вона була наріжною, вікно виходило в сад. Слєпньов уже роздягнувся і збирався загасити свічку, як відчув на собі чийсь погляд. Було таке враження, що хтось дивиться йому прямо в потилицю, буквально дихає в неї. Він різко повернувся. Нікого в кімнаті, крім нього самого, не було. Що за мара? «Я, здається, таки добряче напився», — подумав Слєпньов. Його погляд упав на вікно, і від несподіванки він здригнувся — там, за вікном, виднівся тьмяний силует людини, яка уважно дивилася на нього.

Слєпньов стрімголов кинувся до вікна; наблизившись, він встиг побачити чорну густу бороду і темні пронизливі очі, які дивною чорною блискавкою зблиснули в темряві на тлі вогню свічки. Це тривало якусь мить, не більше. Несподівано чоловік за вікном зник, ніби розчинився серед ночі. Ще хвилю повагавшись, Василь Петрович вихопив із потайної кишені пістоля, з яким не розлучався, і кинувся за двері. Він швидко пробіг коридор, який вів до кімнати, але зовнішні двері вже були замкнуті на засув. У темряві він не одразу зміг його відсунути. А коли нарешті відчинив двері, в обличчя йому вдарило прохолодне весняне повітря. Темний плащ ночі огортав сад. Стояла пронизлива чиста тиша. Виднілися тільки ледь-ледь розрізнювані стовбури дерев. Та світилися двоє вікон на весь будинок. «А він же мене може зараз убити», — думка, що прийшла несподівано, змусила вдруге за вечір здригнутися. І миттю протверезила.

— Хто це там? — почув він голос, який належав слузі пана Здіслава.

«Петрусь, зараза, вже напевне дає хропака», — подумав Слєпньов і повернувся в будинок, де в дверях стояв здивований слуга зі свічкою.

У своїй кімнаті він довго роздумував, чи не привидівся йому бородань за вікном. Раптом згадав із розповіді графині Войцицької, що один зі спільників чоловіка в помаранчевій масці також мав бороду. Невже вони його вистежили? Як, звідки? Ні, він був не такий п’яний, щоб йому привиділося. І бороду, і погрозливий, майже диявольський погляд він пам’ятає добре. Вони належали живій людині. Слєпньов подивився знову на вікно, довго дивився. Нікого. Але заснув міцно — мабуть, далися взнаки і переїзд, і пиятика. Вранці він спитав Войчину, чи немає серед його слуг людини з бородою?

— Ні, хіба конюх, — здивувався Войчина.

Але у конюха пана Здіслава борода виявилася рудою і ріденькою. Він щось пожартував у відповідь на здивований погляд господаря. Опівдні, незважаючи на щирі вмовляння пана Здіслава погостювати ще, Василь Петрович відбув реалізовувати свій план. За два тижні він подолав шлях від Рівного до Володимира-Волинського, до одних знайомих заїжджаючи просто погостювати, в інших питаючи, чи не продає хто із сусідів невеликого маєтку, третім, незнайомим, рекомендувався як посередник якоїсь купецької гільдії, яка скуповує ліс у нових губерніях. Скрізь мовби ненароком заводив розмови про людину в помаранчевій масці. Але одні чули лише про його давні, п’яти-десятирічної давности витівки, інші — лише про появу його на балу в князя Любославського. Складалося враження, що версія про його базування в цих місцях тріщить по швах. Місця й справді глухі, а далі, на північ, де починалося Полісся, були ще глухішими. Та й тутешні шляхтичі не дуже багаті, за винятком хіба нащадків воєводи часів Богдана Хмельницького Адама Киселя, та на північ від Володимира починалися володіння одного з найбагатших родів Польщі — графів Браницьких. Слєпньов почав згадувати, чи не грабував «помаранчевий» злочинець Браницьких. Так, грабував, хоча й давно, років дванадцять тому.

Він хотів повертати назад, щоб до Миколая встигнути відвідати Заславль — резиденцію князя Любославського, але раптом відчув, що не зможе цього зробити, поки не позбудеться тривоги, яка взялася невідомо звідки. Вона виникла десь на півдорозі до Володимира, він, здається, тоді якраз у містечку Порицьк заїхав до знайомого шляхтича Задуби. Ця тривога взялася гризти йому душу, ніби шашіль здорове дерево — спершу ледь помітно, невидимо, а потім виразніше й виразніше. Щось сталося, сказав він собі. Але що? Невже з паном Войчиною? Та ні, тривога була зовсім іншого роду. По-перше, Слєпньову почало здаватися, що хтось невидимий стежить за ним, іноді — навіть що дивиться йому в спину. На заїжджих дворах він уважно приглядався до гостей. Хто цей пан чи цей, на кого схожий он той підпанок? Коли на шляху якась карета переганяла його екіпаж, він інстинктивно стискався, мов прагнув зробитися меншим.

«Невже пора у відставку? — питав себе Слєпньов. — Адже такого раніше зі мною не було».

Але якимось шостим почуттям (якщо воно є, звичайно), він здогадувався — його тривога не безпідставна. Більше того, небезпека є, вона чатує десь поруч. Він пригадав Альпи, той їхній похід. Там згори міг падати один-єдиний камінь чи й цілий каменепад, але людина насторожувалася, якщо чула звук. Але бувало, що камінь летів згори, долаючи безодню, безшумно скинутий противником на дорогу, якою рухалися війська або самотні розвідники. Тоді рятувало лише інстинктивне відчуття небезпеки. От таке відчуття виникло і в нього, і чим далі, тим більше воно переслідувало і загострювалось. Але хоч скільки він зводив голову догори, роззирався навсібіч, а каменя, який летів би, не бачив. Це ще було схоже на запах звіра, що крадеться у нічному лісі до мисливця або подорожника, який іде лісовою дорогою, — запах слабкий, ледь вловимий, дражливий і мовби нереальний. Але де той звір, який іде за ним?

Була в тривозі й інша причина — він це також визнавав. Щось його мучило у розповіді пана Войчини про те, давнє вже пограбування. Нерозгадана, наповнена прихованим змістом деталь? Упущене ним слово? Здається, ні. Нарешті він збагнув — це його підозра стосовно якогось зі слуг приятеля Войчини Пьотра Рециника або й його самого. Слава Богу, Рециник не входив до товариства «Земста», і Слєпньов міг із чистою совістю його відвідати. Хоч би для того, щоб переказати вітання від товариша.

До невеликого сільця Лісняки він приїхав якраз через тиждень після католицького Великодня. Пьотр Рециник, на відміну від Войчини, був худорлявим, хоча також невисокого зросту, але з міцним для свого віку потиском кістлявої руки, на якій бракувало великого пальця. Згадка про пана Здіслава, котрого Слєпньов назвав своїм другом, осяяла добродушне вилицювате обличчя господаря Лісняків привітною, хоч уже й рідкозубою усмішкою.

— Ах, пан Веслав тут лише проїздом? Чули, що граф Браницький продає один із маєтків? Все може бути. Який саме, не чули? Не біда, дізнаємося. У мене добрі стосунки з управителем пана графа у Любомлі. Збишек може допомогти, він непоганий хлопець. А поки що, пане Веславе, мій маєток до ваших послуг.

Маєток можна було б назвати радше великою хатою, але пана Пьотра, як видно, це зовсім не бентежило. Він якось весело і хвацько розповідав про своїх чад — трьох дочок і двох синів, які своїми посагами і поділами геть розорили його.

— Та хіба б я жив у такому курятнику, як зараз? Ні, проше пана, хоч я з графом Браницьким і не можу тягатися, але ж два достойні маєтки за Бугом мав. Та все віддав діткам, їм теж пожити треба. Скоро помру, так я й цю халупину старшій віддам, і це сільце їй буде.

Слєпньов слухав його в напіввуха і думав про своє — як підступитися до того давнього приїзду його приятеля, Войчини. Він кілька разів переводив розмову на колишні часи і битви, натякнув і на легендарного чоловіка у масці, який грабував вельможних панів. Але балакучий господар про нього чув також у напіввуха («Та багато люди всякого нарозповідають, прибрешуть, повірте, пане Веславе!», або ж удавав, що не чув, не цікавиться і не знає.

Та несподівано, коли вже ранком наступного дня за сніданком розмова перейшла на всілякі життєві негаразди, Слєпньов дізнався, яка притичина недавно, перед самим Великоднем, спостигла і пана Петра. Одного зі слуг, який славився своєю кмітливістю і хитрістю, послав пан Петро на Буг наловити рибки на страсні дні. Там, на Бузі, йому належить невелика сінокісна ділянка. Та він і сам подеколи навідувався порибалити. А тоді поїхав Влас, як кличуть слугу.

— І уявіть собі, пане Веславе, тільки разом зі сторожем закинув сітку з човна, як раптом йому в горло впивається стріла, — розповідав пан Пьотр, жваво жестикулюючи.

— Як стріла? — здивувався Слєпньов, і всередині у нього щось тенькнуло.

— Так-так, уявіть собі, звичайнісінька стріла, дерев’яна, правда, із залізним наконечником, — сказав пан Рециник. — Ну, Влас, звісно ж, здорово, еге ж, злякався, ледь із човна не вивалився, мені так сторож потім розказував.

Далі пан Пьотр розповів, що стрілу селяни з прибережного села ледь витягли. Рана виявилася не така й велика, слуга одужує, за тиждень вже й прислуговувати знову, дивись, почне. Тільки от біда — стріла пробила горло, а за ним і язика та пошкодила голосові зв’язки.

— Так що, проше пана, тепер будемо мати німого слугу, — трохи саркастично сказав господар Лісняків. — А проте це не велика біда, навіть цікаво, німий раб навіть слухняніший.

— Авжеж, слухняніший, — підтакнув Василь Петрович.

— Але от яке хамство, пане Веславе, — продовжив пан Рециник, несподівано метнувши блискавку з очей. — Мстилися не йому, а мені.

Так, він забороняв мешканцям тутешніх прибережних сіл ловити на його ділянці рибу. Але ж ріка там справді належить йому. А ті хами стріляють в його слугу. І коли? Перед самим Великоднем.

Зацікавлений його розповіддю, Слєпньов попросив показати слугу. У маленькій, геть просякнутій пилюкою комірчині він побачив чоловіка, який встав йому назустріч із лежанки — приземкуватого, рябуватого, звичайного селянина. Якась тягуча, глибинна, аж болісна нудьга сиділа в його сірих очах. У відповідь на веселі слова свого господаря — скажи-но щось, Власе, — він зробив зусилля, замукав, з очей потекли сльози. А з шиї, обмотаної шматиною, почулося булькання.

Пославшись на те, що він нібито трохи знається на травах та вміє лікувати, Слєпньов попросив господаря Власа залишити їх із слугою наодинці. І коли пан Рециник вийшов, він наблизився майже впритул, спитав швидко, уривчасто:

— Знаєш чоловіка в помаранчевій масці?

Щось здригнулося в зіницях слуги, далі вони неспокійно забігали.

— Знаєш і служив йому! — вже гаркнув Слєпньов.

Влас уже явно здригнувся. Білки його очей закотилися.

На Слєпньова виплеснулася страшна, фізично відчутна ненависть.

— Грамоту знаєш?

У відповідь той замотав головою з явним полегшенням і навіть насмішкувато. «Ну що, маєш?» — торжествуючи, промовили його очі.

Рециник потвердив — Влас справді неграмотний. І Слєпньов зрозумів: якщо він тільки не помиляється, хтось невидимий із ним по-диявольськи хитро грає. Адже німий Влас був цілком безпечним.

Але й він не ликом шитий і відступати не звик. Він попросив Рециника продати йому Власа. Бо ось так, зараз, його вилікувати не можна, але він спробує, дуже вже цікавий екземпляр для його лікарських дослідів. Пан Пьотр почав опиратися, адже хоч Влас і онімів, але рибалка ж він добрий, не так і багато в нього таких кмітливих слуг. Коли ж Василь Петрович запропонував заплатити цілих дві сотні рублів, трохи поторгувавшись і піднявши ціну ще на двадцятьп’ятку, погодився. Влас був не одружений, і це полегшувало душу Слєпньова. Він хотів привезти Власа на збори товариства «Земста» і там спільно все-таки витягти з нього якісь відомості, бодай навідними запитаннями. Раптом він справді знає, де гніздо його таємного господаря?

Слєпньов узнав, що Влас дістався пану Рецинику за два роки до пограбування Здіслава Войчини в подарунок від його приятеля Олександра Литовського, шляхтича з Галичини, з яким Петра Рециника пов’язували багаторічні теплі стосунки і спільна колись участь у таємному поході на Трансільванію відчайдушних шляхтичів. Влас був подарований як вмілий рибалка і слуга, який чудово знається на конях.

«Здається, я смикнув і за другу ниточку», — подумав тоді Слєпньов, про що згадував потім із гіркою іронією.

З іронією, бо наступного дня, навідавшись до Любомля і впевнившись, що граф Браницький не продає жодного зі своїх численних маєтків, Василь Петрович (він-таки Веслав Слєпньовський) почав збиратися їхати далі. Рециник покликав Власа, якому повідомив, що він проданий новому панові. Влас зустрів повідомлення всупереч очікуванням Слєпньова з дивною в’ялою байдужістю. «Воля ваша», — промовляв його погляд. Він тільки замукав, обводячи себе руками, щось явно імітуючи.

— Напевне, просить зібрати свої речі, — здогадався його колишній господар.

Влас у відповідь ствердно закивав головою. Йому дали півгодини, щоб зібрався. Але він не повернувся. Кинулися шукати і ніде не могли знайти. Виявилося також, що із гаю за селом, де паслися панські коні, зник жеребець.

— Проклятий драб, породження пекла, — кричав, дізнавшись про втрату кріпака, коня, а заразом і грошей, які вже були у руках, пан Рециник.

Слєпньов лише гірко усміхнувся. Так гірко, що аж занило щось усередині. Він зрозумів: його гра з небезпечним звіром вступає в нову стадію. Запах же самого звіра став ще виразнішим, ще дратівливішим. І від того — небезпечнішим.

4

Там, куди він мав намір домандрувати, на нього чекала досадна, але гідна гомеричного реготу пригода, хоч тоді, коли пригода його спостигла, Слєпньову було не до сміху. Після відвідання Рециника і невдалої оборудки з його слугою, Василь Петрович рушає до ще одного свого знайомого — дрібного шляхтича Антона Клубишка. Той володів невеликим хутором, який загубився в лісах на півшляху між Ковелем і Сарнами. Колись він познайомився з паном Антоном на одному із зібрань Тарговицької конфедерації. Тоді йому сподобався молодий, але вже з доволі тверезим поглядом на життя шляхтич. Він належав до одного з тих українських шляхетських родів, які вистояли і не опольщилися, не окатоличилися. Звичайно, така позиція не обіцяла нічого доброго, і прадід Антона змушений був утікати з-під Чигирина, — батьківщини і вотчини Богдана Хмельницького, — коли сусіди-фанатики спалили його садибу і самого ледь не повісили за вперту вірність тій гілці християнства, яку вони називали «схизматичною», тобто відступницькою, неістинною. Прадід Антона знайшов собі притулок на південній Волині, де й жив тепер їхній рід. Правда, сам Антон Клубишко згодом чомусь перебрався на Полісся. Клубишко був запеклим прихильником приєднання до Росії, якщо вже з незалежним «Великим князівством Руським», ідеєю якого переймалася українська еліта за часів гетьмана Івана Виговського, нічого не вийшло. Тепер Слєпньов, копаючись в анналах своєї пам’яті, несподівано згадав фразу, яку колись вимовив Клубишко. Це було після чергової зухвалої вилазки грабіжника в помаранчевій масці.

— А я, здається, знаю, хто спрямовує руку цього злочинця, — сказав тоді Антон.

— І хто ж, по-вашому? — спитав Слєпньов.

— Та ось наведу ще одну довідочку, тоді й знатиму достеменно, — відповів Антон.

Тоді доля розвела їх, а людиною в якійсь там масці Василь Слєпньов не дуже й цікавився. Зустрів Клубишка тільки одного разу у Санкт-Петербурзі, відразу після приєднання Західної Волині до Росії. Той поділився з ним сумнівом — чи не вступити йому тепер до університету, щоб у майбутньому бути корисним новій державі. Але так і не наважився, тому що десь там, на Поліссі, куди він перебрався жити, чекав на нього старий, хворий батько, якому вже не під силу було господарювати.

Згадавши про Антона, про його загадкову фразу, яка зблиснула несподіваним променем у пам’яті, Слєпньов пригадав і назву хутора, де той поселився, якщо тільки лишився цілим і неушкодженим під час минулих подій.

Шляхом, який плив між безкінечних поліських лісів, у парі з вірним, хоча й буркотливим Петрусем, котрий правив парою гнідих коней — єдиним його багатством — Слєпньов не раз ловив себе на думці, що він, по суті, є ідеальною мішенню для того, хто захотів би його убити. Можна було, звісно, їхати поштовим шляхом, скажімо, у кареті на кілька пасажирів, але він обрав іншу дорогу. По-перше, тому, що був не з боязких. А по-друге, за своєю натурою він — ризиковий гравець, якому стан небезпеки подобався більше, ніж тихе, налагоджене життя. Треба було тільки себе «завести», а він уже таки «завівся», вже віддався азарту, який інколи доводилось вгамовувати холоднокровним аналізом, стримуючи себе від поспіху. До того ж він безпомильно, нюхом досвідченого мисливського пса відчував присутність поряд такого самого досвідченого звіра. Хоч цей звір хотів не просто вбити його із засідки або знищити в інший спосіб, а переграти, заманити до якоїсь невидимої пастки, яку ще не пора замкнути. Поведінку невидимого противника Слєпньов поки що не розумів, але те, що гра триває, до того ж за великим рахунком, він міг заприсягтися чим завгодно. Людиною, якій він міг би до кінця або майже до кінця відкритися, був Антон Клубишко.

Та ось, нарешті, Богом і людьми забутий хутір Малі Хмелівці. Василь Петрович хоча й застав господаря живим-здоровим, та це був вже не той молодий, охайний, по-філософськи налаштований шляхтич, якого він знав раніше. Так, незважаючи на бідність, Клубишко зберіг гідність і гордість, але за якихось сім років перетворився на звичайного селянина у засмальцьованому полотняному одязі, біля якого бігали троє — одне одного менші — дітей. Та й одружився він зі своєю кріпачкою, щоправда, доволі миловидною: вона ладна була душу віддати за свого «вельможного пана». А проте Слєпньов нарахував на хуторі всього вісімнадцять хат, до Малих Хмелівців із трьох боків підступав ліс, а з четвертого — невелике «панське поле». З розмови довідався, що мешканці хутора жили переважно з того, що збирали ягоди і гриби, рибалили, неродюча земля прогодувати не могла. Сам Антон тримав велику пасіку, і його кріпак возив продавати мед до Ковеля, Луцька і навіть Пінська.

За вечерею Василь Петрович непомітно перевів розмову на грабіжника в помаранчевій масці. Виявилося, що, перебуваючи у своїй благословенній глушині, Клубишко нічого не чув про новий зухвалий напад. І взагалі усунувся від участі в суспільному житті з великого розчарування політикою нових властей.

— Ви, звичайно, поляк, пане Веслав, хоча, можна сказати, і наш поляк, — з гіркотою казав Клубишко. — І вам не зрозуміти, який я розчарований. Я ж сподівався, що буде нова адміністрація, а по всіх усюдах, по всіх конторах як сиділи, так і сидять польські чиновники. Замінили пару католицьких костелів на православні церкви та на тому й заспокоїлися. А де ж Росія, де та Русь, заради якої ми боролися, дозвольте спитати? А школи? Як були, так і тепер польські. Та і вся документація в нашому повіті ведеться польською.

— Зачекайте, не все одразу, — пробурмотів Слєпньов.

Звичайно, він не міг знати, що рішуча русифікація краю замість не менш інтенсивної полонізації розпочнеться після нової війни з Наполеоном, коли більшість шляхтичів піде за «французьким узурпатором», а князь Адам Чорторийський вже не так впливатиме на імператорський двір. Але греко-католицьку церкву на Волині ліквідують лише в 1839 році. Поки що Василь Петрович, як міг, заспокоював співбесідника і знову повернув розмову на людину в помаранчевій масці, розповів, що знав — у межах, звичайно, можливого — про його зухвале пограбування на балу в князя Любославського.

— А пам’ятаєте, пане Антосю, — майже фамільярно сказав він. — Ви колись казали, що знаєте, хто спрямовує руку розбійника?

— Так? — здивувався і якось відразу насторожився Клубишко. — Ага. Ну й пам’ять у вас, пане Веслав! Я й забув, що коли теревенив, а ви пам’ятаєте.

З настороженого поблискування його очей Слєпньов зрозумів, що згадав і Антон. Згадав, але не хоче казати. Він вирішив, що не варто квапити події. Аби він знав, як повернеться справа далі! Вночі його розбудили злякані крики. За вікном палахкотіла заграва. У двері кімнати, відведеної для гостя, вже грюкали. Наспіх одягнувшись, він вискочив надвір, де вже були Антон, його молода дружина, діти і прислуга. Слєпньов зупинився, вражений апокаліптичним видовищем. Палав увесь хутір. Страхітливий відблиск великої пожежі зловісно освітлював ліс. Між оселями металися злякані, гнані панічним страхом люди. Слєпньов грубо вилаявся, після чого міцно стис зуби. Він одразу збагнув, що біду на цей мирний острівок життя серед лісу накликав він. Ще він подумав, що всі вони тепер ідеальні мішені. Але ніхто й не думав стріляти, хоча з лісу, напевне, все, що відбувалося в Малих Хмелівцях, було видно, мов на долоні.

Врятувати до ранку вдалося лише п’ять хат, та й ті залишилися без покрівлі. Четверо мешканців села загинули на пожежі. Біля однієї з хат Слєпньов знайшов напівобгорілу стрілу і зрозумів, як підпалювали дахи. Зловмисники використовували обмотані паклею і просякнуті смолою стріли. Але ж їх для всіх вісімнадцяти хат не виготовити за кілька годин та ще й поночі. Слєпньов чортибатькнувся. Значить, готувалися заздалегідь… Але як, де і навіщо? Припустимо, для того, щоб його залякати. Але ж люди не винні.

— А я ж тебе знайду, сволото, — прошептав він, стис руки в кулаки, вимазюкані, як обличчя й одяг, сажею.

Повернувшись обличчям до лісу, він погрозився брудним кулаком невидимому ворогу. Але кому? Глибоко в душі він зрозумів, що майже програв, ще по-справжньому не вступивши в боротьбу. Адже таємницю його місії й операції, яка ледь-ледь набувала для нього зримих контурів, вже хтось розкрив, що й засвідчила пожежа.

5

До обіду порядкували на згарищі. Змучені, нарешті присіли пообідати. По обіді до господаря Малих Хмелівців підійшов його старший слуга, похмурий чоловік років п’ятдесяти, і сказав, що хоче щось повідати панові Антосю.

— Так кажи при гостеві, — звелів Клубишко.

Слуга замотав головою. Клубишко підвівся з-за столу, вони відійшли і трохи пошепталися. Слуга пішов, а господар повернувся до столу ще похмуріший.

— Кепська справа, пане Веславе, — сказав він. — Мужики вважають, це ви своїм приїздом накликали біду на хутір. Дурниця, звісно, але настрій у них такий, що можуть і вбити вночі. Їдьте, пане Веславе, поки вони і справді не збунтувалися. Вибачте, що так виходить, але… Ми вже якось тут самі впораємося.

Слєпньов хотів було заперечити, але, подумавши, вирішив, що треба їхати. Допомогти він однаково не зможе, який із нього помічник. Але ж і не міг зникнути ось так, не вивідавши від Клубишка про його давні підозри про чоловіка в помаранчевій масці.

Він попросив господаря провести його. За годину невелика карета рушила з двору. З болем дивився Слєпньов на молоду дружину Антона, біля якої тислися дві маленькі донечки, а ще менший син сидів на руках. За одну ніч ці люди втратили майже все. І він справді приніс їм лихо. Жагуча ненависть до невидимого злочинця пекучим полум’ям дихнула йому в обличчя. Він пообіцяв клопотати перед столичною владою, щоб та надала їм допомогу як родині дворянина, який колись потрудився на благо імперії.

Ярина, дружина Клубишка, кинулася до Слєпньова і, ставши на коліна, почала цілувати йому руки. Слєпньову защеміло в грудях. Ледь помітна сльоза зволожила очі. Він пробурмотів, що зробить для них усе можливе, і швидко пішов до карети. Озирнувшись із вікна карети, він подумав, що лишає тут частку своєї душі, яка також йому докоряла. Їхали мовчки, у всіх було важко на серці. У лісі, за кілька верств від хутора, він зупинив карету і сказав, що є окрема розмова. Антон подивився насторожено, але з коня, на якому супроводжував гостя, зліз. Озирнувшись, Слєпньов дістав із тайника в кареті підписане самим государем посвідчення. Відійшовши трохи в ліс, щоб не бачив Петрусь, показав його Клубишкові і, стисло описавши своє завдання, попросив розповісти все, що той знав про людину в помаранчевій масці.

— Ви вважаєте, це його рук справа? — щось невимовно трагічне було в голосі Антона.

— Так.

— Що ж… тоді… тоді…

Антон ще щось пробурмотів собі під ніс і раптом вихопив з-за пазухи пістоля, приклав до своїх грудей і вистрілив. Це було так несподівано, що Слєпньов не встиг завадити йому. Мов підкошений, Клубишко впав на землю, вкриту минулорічним напівзогнилим листям. Схилившись над ним, Василь Петрович пересвідчився, що він мертвий. Підвів голову, озирнувся. Грізно шумів ліс, здавалося, дотягуючись кронами дерев до самих хмар.

Ще ніколи Василь Петрович не був у такому складному, ідіотському, як він подумав, становищі. Він не міг лишити у лісі мертву людину, хоча й не міг повернутися з ним на хутір без небезпеки бути розтерзаним селянами Клубишка, які — не без підстав вважав він — навряд чи повірять у самогубство хазяїна.

Він вирішив ризикнути. Наказав Петрусю поїхати на хутір і привезти дружину Клубишка. Слуга дивився на нього очима відчаю. Щось хотів сказати, та тільки махнув рукою. Не послухатися не посмів.

Коли Петрусь зник з очей, Слєпньов відчув, як страх, бридкий, наче твань, липне до нього зусібіч. Ніщо не заважало невидимому ворогу легко знищити його самого. У розпачі ударив кулаком по стовбуру вільхи. Біль трохи заспокоїв. Ні, з ним таки нічого не зроблять. Тут він остаточно зрозумів — смерть його супротивникові не потрібна, потрібна капітуляція.

— А не буде по-вашому, — сказав Слєпньов невідомо кому. Перевірив пістоль, звів курок і почав чекати.

Петрусь повернувся з господинею хутора. Ледь зняв її з коня, як закричав, що за ними женуться, вже женуться. Вдова бідного Антона, побачивши тіло чоловіка, кинулась до нього, зайшлася риданнями.

— Паночку, втікаймо! — кричав Петрусь, хапаючи Слєпньова за рукави. — Там вони біжать із дрючками, з вилами.

Слєпньов відштовхнув слугу і підійшов до вдови. Взяв її за плечі й добряче струсонув.

— Я не вбивав його, чуєте? — сказав він якомога спокійніше.

— Не убивали? — жінка дивилася на нього нестямними очима. — А хто?

— Він сам.

— Сам? Я не вірю. Боже мій…

Вона знову забилася в істериці. Десь там бігли кріпаки. Здавалося, він чув тупіт їхніх ніг.

— Послухайте, — сказав Василь Петрович. — У нас обмаль часу. Мовчіть, — додав, помітивши якийсь її порух, — а то я вб’ю вас. Ну?

Жінка («Ярина», — мов у тумані, згадав він) відразу замовкла, тільки схлипувала та ще почала гикати.

— Чи не казав ваш чоловік про людину в помаранчевій масці? Ну?

— М-масці? Якій ще масці?

Слєпньов зрозумів — не казав. І тут побачив на лісовій дорозі темну людську масу, яка сунула на них. Поспіхом дістав із кишені гаманець.

— Ось вам гроші. Тут поки що три сотні. Більше дати не можу.

— Ви — вбивця! — Ярина рвонулася з усіх сил, але Слєпньов її стримав.

— Я не вбивця і дуже швидко повернуся. Я знайду того, хто спалив хутір і вбив вашого чоловіка.

Він майже спокійно пішов до карети, у якій уже сидів його вірний стривожений Петрусь. Маленька жіночка стояла посеред лісу, біля тіла свого чоловіка. Він не міг нічим їй допомогти. І навряд чи хоч коли зможе допомогти, бо Клубишко, напевне, був спільником людини в помаранчевій масці. Але чи був?

6

І знов дорога, і знову одна за одною важкі думки. Часом йому здавалося, що він бореться сам із собою, що ворог не лише невидимий, але й вигаданий, майже привид. «Ліпше, якби було справді так», — не раз думав Василь Петрович, бо ніяких привидів ніколи не боявся. Просто не вірив у них. Самоук, виходець із козацьких низів, він не мав справжньої освіти, проте, мов губка, вбирав у себе усі віяння XVIII століття. А зараз, тим більше, на дворі стояло століття дев’ятнадцяте, неухильно набирало швидкість, і він мчав по цьому столітті на своїй старій кареті, але слідом за ним, мов привид зі століття минулого, сильно і спритно, не відстаючи, мчав жорстокий бандит і вбивця.

Дорогою Василь Петрович не раз подумки повертався до своїх зустрічей, розмов. Десь він спілкувався з людиною, яка розгадала, хто він і чим насправді займається. Але хто побачив у ньому не звичайного шляхтича, який любить випити, погомоніти з друзями, шляхтича, яких було немало на колишніх просторах Речі Посполитої, а того, ким був насправді, — співробітника найтаємнішого відділу імперської канцелярії? Він не міг вирізнити із сотень облич, які промайнули перед ним за ці місяці, того, хто розгадав його самого. Залишалася майже фантастична версія — чоловік у масці, на якого він полював, мав спільника в імперській канцелярії або ж при імператорському дворі, або… або й у таємному відомстві князя Куракіна. Але це було неможливо, немислимо, бо тоді треба було визнати, що вся система таємности летить до дідька лисого, або… або він чогось не розуміє і… «Саме так, бевзю, що „і“», — подумки сказав собі Василь Петрович.

У його голову вперше закралася думка, що він сам — крихта незрозумілої гри. Сліпа зброя у вмілих і сильних руках. Може, його послали для годиться або як підсадну качку?

Але в тайнику карети документ, який дає йому величезні повноваження. Іменем Його Імператорської Величності всі, до кого звернеться пред’явник цього документа, зобов’язані йому всіляко сприяти і виконувати будь-які його розпорядження. По суті, він може стати диктатором в місті Н або повіті К, але тільки тоді, коли знатиме, що там його ворог і ворог всієї Російської імперії — людина в помаранчевій масці. Якби він пред’явив цей документ, то що сказав би поліцмейстеру або предводителю дворянства хоча б у тому містечку Сарни, куди він їхав? Ловіть вітру в полі? Він згадав давню приказку, яку чув на своєму полтавському хуторі: «Прийшов хтось, вхопив щось, пішов би я за ним, та не знаю, за ким». «Саме так, дідько візьми, невідомо за ким я ганяюся, мовби за власною тінню», — подумав він.

— Дивіться-но, паночку, — обірвав його думки Петрусь.

Впоперек дороги щось лежало. Під’їхавши ближче, вони побачили довгу, не дуже товсту березу. Слєпньов вийшов з карети, підійшов до дерева. Береза була свіжозрубаною. Він спохмурнів. Ліс наповнювала сторожка тиша. Тривожно озирався його єдиний вірний слуга. Скільки їх, таких дерев, ще буде на його шляху? Та відступати не можна, треба їхати, цю березу легко прибрати. Але як же явно, зовсім поряд він відчуває своїм нутром запах звіра, на якого полює. Чи який полює вже на нього.