Маска

1

Прокопові з його непокірним характером довелося нелегко в панських покоях, надто ж тоді, коли на зміну старому панові прийшов його син — примхливий і дурнуватий панок. Водночас Прокіп був кмітливим, навчився добре правити кіньми і зумів подружитися з начальником поміщицької охорони Вітиком. Той навчив підлітка стріляти з пістоля і не раз казав, що з нього вийде добрий гайдук. Можливо, з часом Прокіп справді став би гайдуком, а потім і їхнім начальником, але, коли йому виповнилося сімнадцять, сталася подія, яка круто змінила його долю.

У гості до молодого Кшиштофа Моджиєвського приїхала його далека родичка — пані Гелена Зайончковська. Це була вродлива шляхтянка, яка рік тому овдовіла. Про смерть її чоловіка ходили різні чутки, казали навіть, що він повісився за наказом своєї свавільної пані, яку безтямно кохав. Та хоч би там що, пані Гелена недовго й побивалася і так само, як і при живому чоловікові, жила доволі незалежно. У неї частенько гостювали шляхтичі зі всієї округи.

Під час тижневого перебування у далекого родича вона й накинула оком на молодого, на диво вродливого слугу-козачка. Треба сказати, що до того часу Прокіп виріс у стрункого, міцного, широкого в плечах парубка, котрому на вигляд можна було дати і не сімнадцять, а цілих двадцять років. Не одна дівчина з числа прислуги та тих, що мешкали в селі, сором’язливо опускала очі, зустрічаючись зі швидким поглядом його світло-сірих, ледь голубуватих очей, і крадькома задивлялася на красивий розліт його чорних брів, налиті руки та плечі. Звернула увагу на хлопця і шляхетна гостя. І вже наступного дня козачка віддали їй як прислугу. Вона дивилася на нього так, як не дивилася і на самого пана Кшиштофа. Перше, що пані доручила Прокопові, — стягнути з її струнких ніг високі червоні чобітки. Прокіп старався, покірно схиливши голову, та так, напевне, лагідно і вміло, що удостоївся доторку шляхетних пальчиків до юначої щоки, яка враз почервоніла. Лежачи в ліжку, пані Гелена несподівано покликала козачка і звеліла принести їй води. Коли він зайшов з квартою в руках, вона ніби ненароком відкинула ковдру, і високі красиві груди майнули перед очима слуги, який швидко відвів свій погляд. Задоволена пані Гелена стиха засміялася.

Вже на третій день пані Гелена попросила господаря маєтку продати їй такого кмітливого козачка.

— Але ж і мені він потрібен, — трохи примхливо, з ноткою ревнощів сказав Кшиштоф Моджиєвський.

— Ах, пане Кшисю, я можу вам добре заплатити, — завуркотіла пані Гелена.

— Такий козачок коштуватиме чимало, проше пані, — сказав пан Кшиштоф, — з нього може вийти гарний гайдук.

Пані Гелена знову тихенько засміялася. У відповідь на своє бурчання він міг лицезріти звабливі груди вельможної красуні, яка немов ненароком схилилася над ним.

— Заради пана я готова заплатити і найвищу ціну, — сказала вона так само тихо і сором’язливо опустила очі.

Найвищу ціну вона справно сплатила найближчої ночі в покоях, відведених уродзоній гості. А ще за два дні в її почті від’їжджав і новий слуга, куплений за доволі символічну ціну вже в злотих. Прокіп не встиг навіть попрощатися з бабусею, лише озирнувся на рідне село, коли карета, у яку він сів за велінням пані Гелени, виїжджала з Хомутівки.

Особистим слугою Гелени Зайончковської Прокопові Марушку доля судила пробути три роки і вісім місяців. Цей час не минув для нього марно.

Треба сказати, що ще в старого пана кмітливий підліток опанував польську мову, навчився грамоті (природно — польській), що не лишилося непоміченим. Правда, якщо старий пан Моджиєвський вважав, що мати освічену челядь престижно, його син мав протилежний погляд. А втім, ішла друга половина освіченого вісімнадцятого століття. У шляхетських маєтках стало модно мати, як сказали б тепер, іноземних спеціалістів. Був такий і в пана Моджиєвського — старий буркітливий агроном із німецької Саксонії. Старий німець, який заробляв гроші на посаг для молодших дочок (усіх їх було аж п’ять) у далеких напівварварських краях, дуже сумував за своєю «лібе грюнланд» (любою зеленою країною), за своєю мовою і якось, спілкуючись із панським козачком, розповідаючи про неї ламаною польською, мимохіть перейшов на німецьку. Козачок зацікавився, почав питати, як буде по-їхньому те і те. Ці своєрідні уроки тривали й надалі. У Прокопа Марушка виявилися неабиякі здібності до іноземних мов. Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився. За якихось півроку він уже доволі легко говорив по-німецькому, чому німець, як та дитина, безпосередньо радів.

Чи варто казати, що, крім сільських дівчат, з Прокопом дуже тепло попрощався і агроном-німець. Прокіп не забув про нього і, коли набув у ясної пані Зайончковської необхідної ваги, рекомендував їй досвідченого агронома. І та його таки переманила до себе, поклавши майже вдвічі більшу платню, ніж у пана Моджиєвського. У самої ж пані Зайончковської жив учитель танців, родом із Франції. У нього Прокіп став брати уроки французької мови. Якось він разом із господинею маєтку гостював в одного з її сусідів і побачив там чоловіка, угорця, який тренував породистих коней. Прокіп, який уже був фактично управителем маєтку, переконав пані Гелену, яка прислухалася до порад свого, як тепер би сказали, бой-френда, переманити також угорця до себе. З часом вивчення чужих мов дедалі дужче приваблювало Прокопа, як своєрідний наркотик. Трохи згодом, побувавши разом із формальним управителем у Кам’янці, він познайомився там із вуличним художником, який розмовляв незнайомою мовою, трохи схожою на французьку. Виявилося, що це мова італійська. Прокіп доволі сміливо запросив художника з далекого графства Модена у маєток пані Зайончковської. І поки той писав портрет господині й тутешні пейзажі, хлопець вивчав ще одну мову. Він не знав, чи знадобиться це йому, але таке заняття його захоплювало, стало своєрідним університетом. Захоплення юного коханця забавляло пані Гелену і, бувало, в найбільш непідходящий момент, навіть під час любовних ігор, найінтимніших хвилин кохання вона питала у Прокопа, як буде те чи те слово по-німецькому, по-французькому, по-італійському чи по-угорському, і дуже втішалася, коли він був заскочений зненацька.

Пані Гелену дуже порадувало, що такий вродливий юнак виявився ще й незайманим. Але в ліжку був дуже добрим учнем, сильним і ніжним, слухняним і водночас схильним до багатої уяви в коханні. І сталося так, що, спокусивши юного козачка заради лише примхи, з часом пані Гелена по-справжньому закохалася у Прокопа. Не раз вона зітхала, міркуючи, чому доля і Пан Бог не довірили такому вродливому і розумному юнакові бути шляхтичем, а всього лиш кріпаком, підлим, безрідним холопом, хоч і лестило те, що саме вона — володарка, повелителька такого незвичайного раба.

Не один раз пані Гелену відвідувала і друга думка, — а чи не зробити Прокопа своїм законним чоловіком? Таке явище, як шлюби ясновельможних панів із дівчатами-кріпачками, якщо останні виростали вродливими, було не таким уже й рідкісним у тодішній Речі Посполитій. Рідше, але все-таки траплялося, що пані-вдовиця брала собі в чоловіки кмітливого та вродливого слугу, який їй сподобався. Свого часу, у середині вісімнадцятого століття, набув розголосу шлюб графині Аделіни Сивицької зі своїм колишнім кріпаком. «Чи не вчинити так і собі? — розмірковувала на самоті пані Гелена. — Можна поміняти мужицьке ім’я коханого на благозвучніше, скажімо, Генрик або Юзеф, дати до того ж своє родове прізвище». Але був у цьому жесті й інший бік, і, треба сказати, саме він стримував Гелену Зайончковську від рішучого вчинку. Якщо Прокіп ставав законним, обвінчаним в католицькому храмі (вона вже б змусила його поміняти віру) чоловіком пані Гелени, то він (уже Генрик, чи Юзеф, чи хто там) автоматично ставав шляхтичем, дворянином, законним господарем усіх чотирьох сіл, та ще й великого будинку у місті Проскурові, винокурні і трьох млинів, які давали доволі пристойний прибуток. Ні, вона, хазяйка всього цього багатства, не боялася, що її молодий чоловік (якби одруження відбулося) пустить все це за вітром. Вона добре бачила у своєму коханцеві хазяйську жилку і кмітливість, які він виявив у ролі фактичного управителя маєтку. До того ж він умить підхоплював нові ідеї і швидко впроваджував їх у господарство. А як би згодилося його знання мов…

Пані Гелена боялася іншого. У своєму слузі і таємному коханцеві вона бачила не тільки видатний, далеко не селянський розум, а й приховану силу, навіть владу над нею, не кажучи вже про інших. Доки він був її слугою, більше того, її власністю, якою вона розпоряджалася, ця сила скорялася їй. А якщо він стане її чоловіком, а отже, і господарем?.. Це не колишній тарапатий бевзь, покірний чоловік, який боявся поруху її брів і падав на коліна за першим помахом її ніжного пальчика. О, вона вдосталь нарозпоряджалася його покірністю, аж до витончених знущань. А цей юнак міг стати повелителем, і це лякало пані Гелену. Лякало і приваблювало. Ще дужче страхала різниця у віці — Прокіп був молодшим за неї майже на цілих двадцять років. О, ці роки! Вона починала відчувати, що вже старіє, поки що непомітно, але… Під очима з’явилися — не треба приховувати — перші зморшки, на шиї — складки, а корсет доводилося стягувати дедалі тугіше, щоб приховати небажану округлість живота. Не допомагали мазі, ванни і примочки. Не допомагала й особлива французька дієта, про яку вона прочитала у виписаному з Парижа модному журналі. Ранками, сидячи біля дзеркала, пані Гелена вже не так відверто захоплено, як раніше, розглядала свою струнку, ще недавно дівочу фігуру. «А що буде через десять років? — запитувала сама себе. — Через двадцять?!»

Вона добре пам’ятала, якою потворною, товстою і старою здавалася їй в шістдесят років її мати. Через двадцять років Прокіп-Генрик буде сорокарічним красенем. А коли стане її чоловіком, освіченим шляхтичем, нехай і самоуком, низьке походження якого з надлишком компенсуватимуть врода, знання мов, кмітливість і гостре слово, вміння подбати про себе? Чи після весілля не накине оком на чужу дружину або дочку? Та й молодих удів було немало. А ще ж юні, вродливі служниці у їхніх маєтках. Кохання, сумніви, вагання, терпкі до знемоги почуття разом із бурхливими ревнощами до невидимих, але таких зримо уявлених суперниць люто і нещадно терзали серце пані Гелени. Вона боялася надовго відпускати коханого, а ніжний погляд, кинутий ним на якусь там служницю чи селянку, міг стати причиною аж надто бурхливого гніву пані, яка вже суворо карала уявну суперницю, котра наважилася посягнути на живу красиву річ. Ця річ належала тільки їй і нікому більше.

Через два роки цього дивного і мученицького кохання сталася подія, яка потвердила найгірші побоювання пані Гелени і зробила неможливим або майже неможливим її заміжжя із коханим і ненависним Прокопом. Треба сказати, що він по-справжньому не кохав пані Гелену. Спершу йому лестила її увага, явна, виразна небайдужість до нього, те, що вона так щедро, по-царськи обдаровувала його, новачка, у чималому гурті слуг. З певною осторогою, але й цікавістю і захопленням ліг він у її ліжко. Та природним швидким розумом, що міг охопити багато чого, він доволі швидко склав ціну і вже не першої свіжости вроді, й розбещености та вередливости, доволі баламутному характеру і примхливости, нестерпному ставленню до чужої думки, бажанню всім, що їй доступне і недоступне, повелівати, над усім панувати. Єдине, що пані Гелена зуміла в ньому по-справжньому розбудити, була його могутня чоловіча пристрасть. Він спрямовував її на ту, що була його хазяйкою, його повелителькою, але чиїм господарем був ночами він. Простого українського козака Олексія Розума, котрий із волі російської імператриці Єлизавети Петрівни став графом Олексієм Розумовським, з легкої руки французького посланника називали «нічним імператором». «Нічним шляхтичем» був кріпак пані Гелени Зайончковської Прокіп Марушко, з тою лише відміною, що почав швидко байдужіти до її приваб. Її вигадливість у коханні, її вимогливість у ліжку, її примхи, які спочатку здавалися такими дивними і навіть дикими, потім уже забавляли, немов кликали за собою далі в науку кохання. Досконало опанувавши її, він почав навіть дечого вчити свою пані. Та не підкріплені справжнім почуттям любощі почали обридати. Для Прокопа нічні побачення поступово робилися ще одним кріпацьким обов’язком, таким, як раніше доглядання коней, робота в полі чи конюшні.

Сталося те, що рано чи пізно й мало статися з такою пристрасною натурою, як Прокіп. Він по-справжньому закохався, як колись пані Гелена закохалася в нього. Тільки об’єктом його почуття була не вона, а донька панського садівника Панаса. Вродлива, тиха і тендітна дівчина з великими, горіхового кольору очима, гарним і глибоким грудним голосом, від якого завмирало будь-яке серце, коли вона співала. А ще була довга, довжелезна, чорна, аж смоляниста коса, яка, як часом невдало жартував Прокіп, колись зламає Яринці своєю вагою ніжну лебедину шийку. Все частіше і частіше — ніби ненароком або з обов’язку — завертав Прокіп до саду, де Яринка, якій пішов сімнадцятий рік, допомагала батькові. Звичайно, дівчина дуже швидко відчула особливу увагу вродливого, ставного парубка. Та й сама дедалі частіше кидала на нього крадькома погляди, від яких обоє паленіли. Відгукувалася і на його жарти і зачіпки. Звичайно, і до неї доходили чутки про його гріховний зв’язок із пані, господаркою маєтку. «Але ж це тільки так, панські примхи», — думала бідна Яринка. Зате небезпеку цієї гри цілком уявляв собі не по літах розумний Прокіп. Часом, ідучи до саду, він мимоволі озирався. Та що могло зупинити два молодих, але дозрілих, пристрасних серця, які нестримно потяглися назустріч одне одному?

2

Розв’язка настала пізнього осіннього вечора. Прокіп повернувся з іншого села, яке належало Зайончковській, де перевіряв будівництво нової конюшні. Він, звісно, найперше з’явився перед ясні очі своєї пані, яка тут-таки розіграла невеличку сцену. Пославшись на головний біль, який несподівано з’явився під впливом рвучкого вітру та не по-осінньому яскравого сонця, вона заявила, що хотіла б сьогодні раніше заснути: вибач, Прокопчику, вибач. Коли ж, поцілувавши її, коханець-слуга вийшов, вона тихенько підвелася, швидко одяглася й обережно, наче злодійка, пробралася до свого саду. Син формального управителя маєтку, котрий із піднесенням на небувалу висоту Прокопа втрачав надію отримати посаду управителя після свого батька, вже натякав на зв’язок вискочки-слуги з дочкою садівника. І одна зі служниць ніби ненароком якось повідала про це, лукаво усміхаючись. Цю єхидну усмішечку пані Гелена запам’ятала… Під слушним приводом, за якусь провину, дівку через кілька днів за наказом пані висікли так, що вона ще довго не могла ні сісти, ні лежати на спині. У ті ж дні вона, саме вона мусила прислуговувати пані, взуваючи її, миючи перед сном ноги. І з того ж таки дня пані Гелена розпочала своє власне стеження.

І ось після заходу сонця вона побачила те, чого бажала й боялася водночас. Прокіп обережно постукав у віконце хатинки садівника, яка примостилася на краю саду. Незабаром у дверях з’явився дівочий силует. Зашурхотіло листя під їхніми ногами, і в пані ледве не підкосилися ноги. Прокіп, її Прокопчик, цей підлий хам, раб, котрого вона, о Боже милосердний, хотіла ще зробити своїм законним чоловіком, справжнім господарем маєтку, він цілував іншу, таку ж підлу хамку, а потім обняв її і щось ніжно зашепотів. Світло з вікна впало на їхні обличчя, і пані Гелена, о Єзусе, побачила, які це щасливі обличчя!

Цього вечора вона не стала принижувати себе з’явою перед їхні хамські очі. Хитаючись, наче п’яна, пішла до палацу, щоб лягти на своє холодне ложе. Але наступного ранку, коли зрадник-коханець заявився і поцікавився її здоров’ям (яка підлість, підступність і нахабство!), пані Гелена без зайвих слів вліпила йому дзвінкого ляпаса.

— За що? — спитав Прокіп, витираючи кров із розбитої губи, куди пані Гелена ударила ребром долоні.

— За вчорашнє, підлий рабе, — сказала пані Гелена і, вдаривши його ще раз, мовчки, недбалим жестом руки показала на двері.

Якби Прокіп упав на коліна або й почав брехати про кохання до неї, події, можливо, розвивалися б інакше. Але він також мовчки вийшов, навіть не оглянувся.

Крадькома виплакавшись, розгнівана пані викликала Яринку і наказала дивитися їй у вічі. Вона прямо запитала, чи любить та Прокопа. Бідна дівчина щиросердно зізналася у своїх почуттях, почервоніла, але й не опустила очей — зазначила про себе пані Гелена. Не в силі стримати себе, пані Гелена покликала лакея, і, коли той з’явився, звеліла висікти Яринку під тим приводом, що мовбито вона вчора не досить старанно вигребла листя в саду. Цей наказ, як і всі інші, був безумовно виконаний. Яринка під ударами різки лише мовчки ковтала сльози, розуміючи, що страждає за своє кохання, й уявляючи, що те ж саме зроблять з її коханим. Після екзекуції пані знову покликала нещасну суперницю-простолюдинку до себе.

— Ти розумієш, за що покарана? — спитала вона.

— Так, вельможна пані, — прошепотіла дівчина.

— Ти хочеш жити, відмовившись від коханого, чи померти? — раптом запитала пані.

Після такого страшного запитання в кімнаті запанувала тиша. Десь на шибі задзижчала пізня осіння муха, забилася своїми слабкими крильцями об скло.

— Не знаю, — після тривалої паузи ще тихіше відповіла Яринка.

— Ах, не знаєш! — вигукнула пані Гелена і схопила Яринку за довгу косу. — Ти житимеш, але перед тим, як почнеш нове життя… нове життя, — наголосила вона, — я покажу тобі дещо, чого ти гідна. Іди за мною.

Вона привела дівчину до своєї спальні і звеліла роздягатися. Яринка здивовано і злякано подивилася на свою володарку.

— Що, не зрозуміло? — сказала пані Гелена. — Догола роздягайся. Ну?

Коли Яринка, яка не посміла ослухатися своєї пані, стягла свою полотняну сукню, пані Гелена, задоволено подивившись на її сполосовану спину, звеліла голою стати на коліна за шторою в ногах ліжка. При цьому вона попередила, щоб її рабиня мовчала, хоч би що побачила крізь спеціально пророблену дірку.

— Інакше я тобі сама відріжу язика, — сказала пані.

Яринка лише злякано кивнула і стала на коліна.

Пані Гелена покликала Прокопа. Коли він зайшов, цього разу смиренно опустивши голову, вона сказала, що може простити його, якщо він присягається, що й близько не підійде до цієї хамки, а кохатиме лише її, свою пані. Добре вивчивши її характер і примхи, Прокіп також став на коліна і почав просити пробачення. Коли пані Гелена вдосталь натішилась його покірністю, за якою спостерігала і ця підла хамка, запитала, чи кохає він її ще дужче, ніж перше.

— О, так, кохаю, ви навіки моя єдина повелителька, — сказав Прокіп, як їй здалося, цілком щиро.

Він почав обіймати і цілувати ноги пані Гелени, потім з її мовчазного дозволу перейшов ще вище, доки, нарешті, пані милостиво не обняла його й дозволила покласти себе на ліжко. Вона розпалювалась дедалі дужче, і коханець відповідав їй тим самим. Вони вже з усієї сили кохалися, вже солодко почали постогнувати на очах Яринки, котра до крові закусила губи, щоб не закричати, і дивилася, дивилася на це ганебне видовище. У найвищий момент пристрасті коханці почули, як хтось крикнув, і слідом за цим гуркіт. Це знепритомніла і впала Яринка.

Коли Прокіп побачив її на підлозі голу, збасамужену різками, він якось дивно поглянув на пані Гелену. Вона не витримала і відвела погляд.

— Можеш іти, — сказала вона.

Він мовчки вийшов. Вранці наступного дня пані Гелена звеліла Яринці сказати батькові, що віддає її у віддалений монастир, але монастирем зробився льох у маєтку. За наказом пані син управителя привів сюди пострижену налисо Яринку, зодягнуту у драний лантух, який мав слугувати їй за коротку сукню. Щоб вона, бува, нічого не зробила з собою, дівчину прикували ланцюгом до гаку на стіні.

Пані Гелена приходила туди і мовчки била нещасну дівчину важкою нагайкою. Часом зупинялася і так само мовчки довго дивилася на Яринку. Може, якби та просила, принижувалася, кинулася обіймати ноги своєї пані, то її хазяйка змилостивилася б. Але дівчина вперто мовчала. Потім пані Гелена на цілих півроку немов забула про свою нещасну суперницю. Тільки щодня вранці навідувався Танасій, син управителя маєтку, і, наче собаці, кидав Яринці шматок хліба та ставив біля дверей кварту з водою, а ввечері виливав у льох відро з нечистотами.

3

Півроку жила Яринка в наповненому страшним смородом ув’язненні, без світла, свіжого повітря, не вмиваючись і не розчісуючи кіс, які знову почали відростати. Пізньою весною прийшов, нарешті, панський холуй і процідив, що з нагоди Великодня вельможна пані милує її.

Прокіп якраз давав вказівки слугам, коли побачив сиву стару жінку, яка йшла до нього, підсліпувато мружачись і щось шамкаючи майже беззубим ротом. На голові у неї злиплися ковтуни, тіло було вкрите виразками і коростою, страхітливо смерділо. Виразки були і на обличчі, і на руках, і на голих ногах. Прокіп нарешті впізнав у цій нещасній колишню писану красуню Яринку і ледь не закричав, та, коли Яринка зупинилася біля нього, постояла, намагаючись щось сказати, лише мовчки затулив обличчя руками. Дівчина-бабуся пішла далі.

Треба сказати, що ці півроку були не найсолодшими і в житті самого Прокопа. Йому довелося пережити випробування, хоча й не такі важкі й страшні, що їх пережила Яринка. Після того, як їхнє кохання викрила пані Гелена, вона просто віддалила його від себе, перетворивши на звичайного слугу. Йому доручали найтяжчу і найбруднішу роботу у палаці та на конюшні. Пані Гелена чекала, що він перший не витримає і попросить вибачення. Тим більше, що вона ніби ненароком таки частенько траплялася йому на шляху. Але Прокіп усе терпів мовчки. Мовчки вергав гній, мовчки чистив коней, мовчки чистив і панський туалет, коли йому доручали цю роботу. Пані Гелена вже без нього їздила в гості і запрошувала до себе шляхтичів-сусідів. Але ніщо, ніякі розваги не могли заспокоїти її. Нічиї обійми і пестощі, витончені розваги із вродливими сусідами не могли замінити сильних і таких ніжних рук її єдиного, любого Прокопчика. Вона злилася, часом зривала злість на своїх нових коханцях, часом верхи скакала в поле й там давала волю своїм почуттям, шмагаючи коня, землю, навіть саму себе. Нарешті злість її сягнула найвищої позначки. Вона звеліла покликати слугу, скинутого з п’єдесталу її кохання, до себе.

— Я хочу відзначити твоє старання на кухні і в конюшні, — сказала вона, сидячи в кріслі і граючись довгим жовтим стеком, — а також твої попередні заслуги, — додала вона з єзуїтською посмішкою, — тому вирішила підвищити тебе в посаді. Тепер ти будеш моїм інтимним слугою.

Прокіп здивовано і трохи стривожено подивився на свою господиню, до якої у нього були вже зовсім інші почуття. Що означають її слова, узнав через хвилину. Виявилося, що він повинен був подавати пані і її гостеві, «сердечному другові», в ліжко шампанське, гарячий шоколад перед тим і після того, як вони «невимушено спілкуватимуться».

— Ну, що ти скажеш? — спитала пані Гелена, уважно дивлячись на слугу.

— Як накажете, пані, — відповів той, як їй здалося, зовсім байдуже, і це її ще дужче розізлило.

— Тоді приступай до виконання своїх обов’язків, — сказала вона, тамуючи злість.

«Сердечним другом» виявився молодий шляхтич Мостович, відомий ловелас і серцеїд, але, як казали, без царя у голові. З кам’яним виразом обличчя Прокіп подавав їм у постіль напої і наїдки. Так само без будь-яких емоцій він дивився, як пані Гелена при ньому обіймає і цілує «свого сердечного друга». Але глибоко в душі він доволі іронічно, знущальницьки відзначив блідість і хирлявість того, на кого пані його проміняла. Можливо, іронія вразила навіть його вуста, бо хазяйка спальні раптом пролила на постіль і на руку свого нового коханця гарячий шоколад…

Вранці вона покликала Прокопа до себе і, лежачи на розкішній софі, почала безсоромно розповідати про свої нічні забави. Прокіп слухав її, і кулаки самі стискалися від люті і приниження. Та він стояв, опустивши голову.

— Ти сам у всьому винен, — несподівано сказала пані Гелена. — Так, сам у всьому винен… Не заперечуй, — додала вона, хоч Прокіп і не збирався заперечувати. — Але ти можеш, — тут вона зробила невеличку паузу і далі сказала квапливо і з присвистом: — можеш заслужити прощення. Прощення, зрозумів?

Прокіп збагнув, що треба сказати.

— Як я можу це заслужити, ваша ясновельможносте? — запитав він, стаючи на коліна.

— Здогадайся, — була відповідь після хвилинної паузи, під час якої пані Гелена майже відкрито насолоджувалася його покірністю.

І він зрозумів як. Підповз до жорстокої дияволиці на колінах, поцілував, а потім і обійняв її коліна, проник головою під прозорий пеньюар і почав цілувати, а потім язиком пестити те місце, куди перед ним, як вона сама сказала, кілька разів входив її нічний коханець.

Після цього ранку стосунки між ними стали майже такими, як раніше. Тепер пані Гелена не тільки охоче віддавалася йому, а й дозволяла залишатися до ранку в спальні. Поступово зникала її осторога. Прокіп знову став фактичним, а згодом — офіційним управителем маєтку. А ще за кілька тижнів на подвір’ї садиби Прокіп зустрів принижену, коростяву, вкриту виразками і нечистотами Яринку, яка стала за ці півроку старою бабусею.

Він стояв, затуливши обличчя долонями, ніби хотів сховатися від самого себе. Він почув, як Яринка щось прошепотіла, через отвір між пальцями побачив, як вона, ледве йдучи, попленталася далі. І раптом йому здалося, він виразно це побачив — вона падає у глибоку безодню. Він відтулив долоні від щік, що палали, подивився навздогін Яринці, яка йшла нетвердою ходою старої, майже зниклої з цього світу жінки, Яринці, котру він ще минулої осені називав «своєю ніжною ластівочкою», і раптом відчув, що це не вона, а він сам летить у безодню, чорну, бездонну, яка все розверзається і розверзається, мовби величезна смердюча яма або паща неймовірно великого хижого звіра. Щось у ньому неначе зламалося. Шугонула до голови кров. Не пам’ятаючи себе, він кинувся до палацу, рвонув двері, пробіг один коридор, зали.

— Що сталося, Прокопчику? — запитала пані Гелена, котра сиділа біля столика з мазями для обличчя і рук. Вона якраз збиралася покликати служницю, щоб поміняла їй мазі, бо вибрала, либонь, не зовсім ті, що треба, і тут ввірвався, влетів Прокіп.

— Навіщо ви… Навіщо ви це зробили? — спитав Прокіп, який ще не охолов від швидкої ходи, майже бігу.

— Ти про що, Прокопе? — спитала пані Гелена, встаючи з-за столика.

— Про Яринку.

— Ах, про цю підлу тварюку, — на обличчі пані Гелени відбилося здивування. — Так, я її сьогодні помилувала. Може, ти не задоволений цим?

— Але навіщо ви так вчинили з нею?

— Що? — спитала пані Гелена вже роздратовано. — Ти, здається, береш на себе сміливість вказувати мені, що робити з моїми холопами? Ти… не забув її? Та знаєш ти, підлий хаме, що я можу зробити з тобою?

— Воля ваша, — сказав Прокіп. — Та насмілюся вам сказати…

— Ах, ти насмілюєшся, — сказала вона. — Та знаєш, що я з тобою зроблю? Знаєш? Та я тебе відправлю на конюшню. А ти знаєш, що там із тобою зроблять?

— Воля ваша, — сказав Прокіп.

— Воля моя? — перепитала пані Гелена. — Ах, воля моя! Ну, тоді я зараз сама гарненько висічу тебе. Саме так — висічу. Піди і принеси мені нагайку. І найбільшу, з трьома хвостами.

Він покірно виконав її наказ. Так само покірно, коли вручив нагайку, схожу на велику триголову змію, своїй хазяйці і повелительці, став на коліна. Вона вдарила його раз, другий, третій, десь на шостому ударі Прокіп відчув, як кров шугнула до голови. Ще сильніше, ніж там, на подвір’ї. Не здаючи собі справи, він вихопив із рук мучительки нагайку і вдарив її спершу по руках, потім по обличчю, по шиї.

— Що ти робиш, рабе? — закричала пані Гелена.

— Я не раб і ніколи ним не буду, — ще зліше Прокіп пасмував її обличчя, груди, які виднілися з-під розкішної сукні. — Це тобі, суко, за мене і за Яринку.

Пані Гелена пронизливо закричала. Вона вже кликала на допомогу. На її крик вбіг лакей, потім один, за ним другий гайдуки.

— Візьміть його! — кричала пані Гелена, показуючи на Прокопа. — Візьміть його! Негайно!

Один із гайдуків вихопив шаблю. Але Прокіп ударом нагайки вибив її з рук, потім щосили вдарив гайдука в щоку, двигнув ногою в пах іншого і вибіг із кімнати. На його щастя, на подвір’ї стояв кінь, один із кращих у їхньому табуні, котрого він сам наказав подати, щоб їхати в поле, перевірити, як іде сівба ярого ячменю. Він стрибнув у сідло і шмагонув коня нагайкою. За мить Прокіп блискавкою промайнув подвір’ям і вилетів за ворота маєтку.

4

Прокіп проскакав через усе село під здивованими поглядами кількох селян, котрі йшли в поле, і опинився за невеличким гайком. Тільки тепер він збагнув, що сталося. Ще якихось півгодини тому він був хоча й підневільним, кріпаком, але все-таки привілейованою людиною. Тепер же став ніким, рабом, який втік від своєї господині, який підняв руку на неї. У кращому разі на нього чекають суд, таврування і каторга. У гіршому — а він добре знав характер вельможної пані Гелени — його, коли спіймають, засічуть до смерти на її очах або кинуть, як Яринку, у підземелля, у брудний, смердючий льох, звідки через якийсь час він так само вийде беззубим старцем, руки якого тремтітимуть, коліна підгинатимуться, а згорблена спина стане сідалом для горобців. Тепер він зробився вигнанцем, мішенню для поліції Речі Посполитої, панських гайдуків і будь-кого, хто захотів би вислужитися перед владою, а такі завжди знайдуться.

По суті, у Прокопа Марушка в його новому статусі — і він це добре розумів — було три виходи. Здатися на милість пані, тобто приректи себе якщо не на смерть, то на муки. Або ж пробратися до міста і там розчинитися серед бидла — нікому не потрібних, всіма знехтуваних людців. Або, нарешті, спробувати втекти на Запорозьку Січ. Третій шлях був найдовшим і найризикованішим. Але ж він, у разі удачі, обіцяв свободу, якщо й загибель, то в бою з ворогом, а можливо, й славу і доблесть. Спершу Прокіп вибрав цей, третій шлях, тим паче, під сідлом у нього був гарячий, гарний кінь. Але, охоловши, зрозумів, що шлях цей хоч і спокусливий, але довгий і непростий, отож вирішив запастися провіантом і зброєю.

Провіанту, тобто хліба, сала, цибулі, яєць і сушеної ковбаси він роздобув у старости сусіднього села, яке також належало Зайончковській. Йому, котрий ще не знав про втечу улюбленця пані, Прокіп спочатку збрехав, що пані посилає його для закупівлі коней до далекого шляхтича аж під Кам’янець. Староста підозріливо подивився на нього, — чому ж, мовляв, харчами не запасся у маєтку, — але не послухатися не міг. Коли Прокіп вже мав усе необхідне, то повернувся і, як велику таємницю, повідав старості і про свою втечу, і про те, що він, мовляв, влаштував собі курінь у панському лісі в п’яти верстах звідси, біля річки Басівки, де любив рибалити. Туди ж він попросив вранці наступного дня принести кілька запечених курей, погрожуючи, якщо цього не буде зроблено, підпалити старостину хату. Він правильно розрахував, що староста неодмінно донесе своїй хазяйці про місце, де перебуває бунтівник, а та вже спорядить облаву. Так і вийшло. Як і розраховував Прокіп, гайдуки намагалися захопити його на світанку, коли сон найсолодший. Експедиція з чотирьох гайдуків та ще чотирьох слуг виїхала з маєтку близько опівночі. Він спостерігав за їх пересуванням із того самого гайка біля села, а потім тихо під’їхав до садиби і, впевнившись, що варти, крім старого сторожа Арсена, немає, дочекався, коли й той одійшов далеченько, відчинив двері. Ці двері призначалися для челяді, а ключі, які він як управитель носив при собі, залишилися у мішечку на його поясі. Палац він знав, як свої п’ять пальців, а в темряві бачив не згірше кота. Ще в саду він зняв чоботи і тепер, обережно ступаючи, спершу проник у гайдуцьку, де взяв кілька набоїв, а потім — до кімнати колишнього чоловіка пані Гелени, де тепер ніхто не жив. Там у скрині — він знав — зберігаються кілька пістолів і серед них чудовий пістоль, яким після смерти чоловіка пані Гелени ніхто не користувався. Слава Богу, подякував він тепер, що зовсім недавно він змусив гайдуків почистити й цього пістоля. Ніби щось передчував.

Потім тихенько пробрався до її спальні. Побачив, як забіліло в темряві її тіло, відчув, як забилося його серце, як шугнула знову до голови кров і ледь-ледь здригнулася рука, яка стискала пістоля. Він трохи постояв біля постелі і вирішив, що залишить записку, уявив собі її обличчя, коли вона побачить написане ним, і мимоволі усміхнувся. Він знав, де в неї папір, та коли пішов до дверей у сусідню кімнату, перечепився об щось — здається, це були її черевички — і, нахилившись від несподіванки, схопився за краєчок нічного столика.

— Хто тут? — почув він тихий сонний голос, ще не зляканий, а такий, що лунав ніби здалеку.

Боячись, що вона ось-ось закричить і розбудить весь будинок, Прокіп яструбом кинувся до неї, навалився, притис до ліжка.

— Ти? — ледве видихнула пані Гелена.

Він перейняв її крик долонею. Подивився в її злякані очі, які були зовсім поруч.

— Мовчи, якщо хочеш жити, — пошепки виплеснув їй в обличчя злобу, яку таїв цілий день.

Щось темне виповзло із глибини його єства. Він грубо рвонув тонкий, прозорий — це було видно і в темряві — пеньюар, у якому пані Гелена любила спати і який він не раз знімав із неї трепетно і ніжно, особливо на початку їхньої близькості. Як давно це було… як давно…

— Ти… не смі… зав… тра…

Вона шипіла змією, та Прокіп долонею щільніше закрив їй рота, знову помітив очі, які горіли ненавистю, і заткнув її рота порваним, зіжмаканим пеньюаром. Він узяв її грубо, так грубо, що здавалося, це й не він тут, а хтось інший з іншого, немилосердного світу. Він брав її так зі злости і ненависти. Коли почув її останнє, вже солодке скрикування (все-таки добився, чого бажав), тим-таки пеньюаром зв’язав їй руки. Коли підводився, погляд його впав на лаву старовинної роботи, з різьбою по краях, яка стояла біля узголів’я ліжка. Він зневажливо усміхнувся від несподіваної думки. Підхопив пані Гелену, яка тремтіла від страху, і поклав животом упоперек лави. На тумбочці біля ліжка побачив хустину і засунув її до рота пані Гелени замість пеньюара. Порваним пеньюаром прив’язав під лавкою зв’язані руки до ніг. Потім одступив і раптом його погляд вихопив ставник на столику.

Прокіп підійшов до нього, намацав кремнієвий прилад, запалив усі три свічки.

— Щоб вам було світло, ясновельможна пані, — сказав він спокійно і додав: — Прощавайте.

Виходячи з палацу, Прокіп наштовхнувся на сторожа і втихомирив його ударом руків’я пістоля в обличчя. Пробрався до коня, і, скочивши в сідло, подумав, що годилось би попрощатись із Яринкою. Уже й кінь ступив до хатинки садівника, і тут Прокіп передумав — він ще раз не витримає, якщо подивиться на її спотворене обличчя. Хтозна, що він зробить із нею, із собою, із цим ненависним палацом.

1

Станіслав Конарський, начальник управління Волинської губернської канцелярії, а згодом старший чиновник з особливих доручень при губернаторі, був серед гостей на балу в князя Любославського. І не тільки був, а й залицявся до сестри у перших князя Аліції. Пані Аліція була тоді вже молодою вдовичкою. Її чоловік Збігнев Румов’як загинув під час кампанії Костюшка. За логікою речей молода, вродлива, багата, та до того ж представниця одного з найзначніших родів Польщі й України, вона мала б ось-ось знову вийти заміж. На неї накидали оком досить завидні женихи, на почуттях яких вона грала так уміло, як циган-скрипаль на своєму інструменті. Треба сказати, що Станіслав Конарський за багатством і знатністю був не серед перших претендентів. А одруження з прекрасною Аліцією уявлялося йому доброю нагодою поправити своє фінансове становище, яке відчутно похитнулося останнім часом і змусило його йти на службу в губернську канцелярію. До того ж належати до найближчих родичів князів Любославських було дуже і дуже заманливо.

На балу пан Станіслав мав деякий успіх в Аліції. Ніхто не знає, як би розвивався їхній роман, якби не з’ява людини в помаранчевій масці. Як жалкував тоді пан Станіслав, що не він, а граф Войцицький зірвав маску з негідника! Звичайно, якби він знав, чого це потім коштувало Войцицькому, то навряд чи й жалкував би.

Зате вечір і напад бандитів дали йому чудову можливість відзначитися. Він зрозумів, що, вистеживши або (якщо пощастить) спіймавши знаменитого розбійника, він може, по-перше, прославити себе, а по-друге, — мати нагороду у вигляді ордена або маєтку. Чи бодай чималу грошову нагороду, що теж було б дуже-дуже до речі. А все заразом робило його стежинку до серця багатої красуні Аліції широкою дорогою. Але як це зробити?

Ще древні казали: головне — запитати себе, а там і мета з’явиться. Наступного ранку після нападу грабіжника в помаранчевій масці у голові Конарського почало визрівати запитання. А за ним прийшли важкі роздуми. Про те, як вийти на слід злочинця, він думав навіть тоді, коли стояв у костелі («Прости мене, Єзусе!»), за столом у саду, пізніше на полюванні. Як злочинець міг проникнути до палацу? У голові Конарського промайнула здогадка, що пізніше навідала Слєпньова і Рибалка — а якщо це був один із високих князівських гостей? Від такого повороту йому спершу стало душно, потім студно. Як, один із цих вельможних князів, графів, баронів і просто багатих шляхтичів — злочинець? Сама можливість думати про таке здавалася неймовірною. Якби він у присутності високих гостей вимовив щось подібне, то навіть він, значний губернський чиновник, ризикував не тільки викликати гнів, а й втратити честь, не кажучи вже про посаду.

І все-таки таємна і небезпечна думка засіла у голові Станіслава Конарського, і її вже не можна було позбутися. До кінця першого після пограбування дня він почав приглядатися до гостей князя Любославського. Але ніщо не вказувало на те, що серед вельмож зачаївся підлий здрайця. Це таки були достойні люди. Вони їли, пили, танцювали, жартували, попутно вкладали важливі для себе угоди. Не забував Конарський і далі упадати коло княжни Аліції, хоч вона поводилася розважливо — не відшивала залицяльника, але й не подавала йому надто райдужних надій. Він відчував, як у ньому мимоволі закипає злість, проте вміло тамував її ще показнішою галантністю та жартами.

— А признайтеся, ваша світлосте, ви також захоплюєтесь графом Войцицьким? — запитав він Аліцію під час чергової зустрічі в саду.

— Чому б і ні? — лукаво подивилася на нього Аліція. — Вчинок, гідний справжнього шляхтича. До того ж він доволі вродливий. А врода і хоробрість — це вже скарб. Чи не так, пане Станіславе?

Конарський міцніше стис зуби і почав шукати слова, гідні для відповіді, але які не образили б, чого доброго, його майбутню дружину.

І тут йому допоміг шляхтич Діаріуш Загруба. Він якраз опинився біля лавки, на яку присіли Аліція і Конарський.

— Сумніваюся, — сказав Загруба, — щоб цей бурлака подарував таке Войцицькому.

— Ви вважаєте, він його вб'є? — спитала Аліція не без інтересу.

— Може, і не вб'є…

Загруба замовк і відійшов. Але саме він підказав Конарському перший хід.

Того ж вечора Конарський попросив у господаря балу дозволу оглянути палац.

— Гадаєте, що знайдете якийсь слід? — запитав князь Євгеніуш.

Конарський не міг і сам сказати, що шукає. Але ж пішов шукати: заходив в одну, другу, третю, п’яту, десяту кімнату. Там або були гості, або не було нікого. За ним плентався ключник і одмикав зачинені кімнати. Нарешті вони добралися до дверей на горище. Тут пан Станіслав пожалкував, що не захопив із собою пістоля. Але й на самому горищі та його прибудовах нікого не знайшли. Ключник було нагадав, що на горище вже виходили. «То й що?» — подумав пан Станіслав. І саме тут його осяяла ідея, яка й принесла першу удачу. Виявилося, що дах над середнім крилом палацу не йде під кутом, як звичайно буває, а рівний. Ключник пояснив, що покійний батько князя Євгеніуша любив ночами приходити на цей майданчик і дивитися у виписаний із Відня телескоп на зорі. Але це його захоплення не перейшло до сина, і на дах уже давно ніхто не виходив. «Що ж, тоді підемо ми», — подумав Конарський.

Потайна ляда, скрипнувши, відчинилася. Вони опинилися на невеликому прямокутному майданчику. Над головою синіло досі високе осіннє небо, яким поволі пливли білі хмари. Конарський роззирнувся із висоти та на відстані побачив частину міста, за нею ліс, збоку — поле. Змійкою звивалася до міста дорога.

Він перевів погляд на дах і майже під ногами побачив щось дуже дрібне. Нагнувся, подивився уважно. Це були хлібні крихти. Він подивився ще уважніше під ноги.

— Коли тут востаннє були люди? — запитав у ключника.

— Та хто ж його пам’ятає, — сказав той. — Напевне, ще в позаминулому році, коли бляху перефарбовували. Точно, тоді.

— А недавно?

— Та навіщо, пане?

— Справді, навіщо? — згодився Конарський.

Він подумав: якщо на даху давно нікого не було, то ось тут мав би лежати шар пилюки. Мав би, а не лежав… Втім, за хвилину Конарський знайшов залишки цієї самої пилюки на самісінькому краєчку бляхи. А ще помітив нестерту частину відбитку взуття.

— Хто має доступ до ключів від горища? — спитав він ключника.

— Я та пан управитель.

— А ще?

— Більше ніхто…

— Гаразд, ходімо.

Внизу Конарський розповів про все, що побачив, і про підозру, яка в нього зародилася, князю Любославському. Той негайно допитав ключника. Ключник — поважний чоловік, майже дідусь — клявся і божився, що нікому ключів не давав. Якщо треба було, відмикав сам, він завжди під рукою, його милість знає. Правда, зо два рази ключі від даху довіряв синові, та хіба ж син…

— Де син? — спитав Конарський.

Ключник не відповів, заплакав. Конарський здивовано глянув на нього.

— Біда, ваша милість, — сказав присутній при розмові управитель палацу. — Син його втопився недавно.

— Як утопився?

— Та ось пішов на річку, певне, скупатися хотів, та й утопився.

— Втопився… — машинально повторив Конарський.

— Там корчі, коріння, може, ногою зачепився, — озвався ключник. — А може, судома звела, таке буває.

— Судома? — задумливо спитав Конарський. — А слідів якихось на тілі не було?

— Яких іще слідів? — не зрозумів управитель.

— Може, хтось хотів його утопити?

— Бог із вами, ваша милосте, — злякався батько потопельника. — Син у мене був тихим, і мухи не зобидив, нікому не заважав. Хто б міг його втопити?

Конарський не був професійним слідчим, але здоровий глузд підказав йому, що коли на даху є сліди людини та ще й крихти хліба, то вони могли належати тільки бандитам. Майданчика на даху не видно із землі, отже, і людей, які могли на ньому ховатися, не побачиш. Але, щоб туди проникнути, треба було добре знати план палацу і знати про існування майданчика на даху.

Отже, Конарський зрозумів, що пограбування учасників балу хтось добре, детально, якщо не більше, спланував і так само добре виконав. Таке під силу людині непересічній, та й не тільки це. Злочинець мав або жити в палаці, що було майже неможливим («А чому, втім, чому?..» — подумав Конарський), або… або… не раз тут бував.

Конарський щиросердно поділився своїми думками з господарем палацу і балу, але князь Любославський доволі прохолодно поставився до висновків і здогадів пана Станіслава. Він явно не бажав, щоб навіть тінь підозри впала на його вельможних гостей.

Отже, Станіслав Конарський поїхав від князя, не реалізувавши свого задуму. Його спроба поговорити з графом Войцицьким також не мала успіху. Що сказав розбійник графу, з’ясувати не вдалося. Конарський підозрював, що той сказав щось істотне. Так, не міг же він насправді захоплюватися вчинком пана Юзефа чи просто йому лише погрожувати, як той намагався переконати.

Станіслав Конарський був людиною впертою. Повернувшись до Житомира, він затребував ті документи з архіву колишнього Волинського воєводства, у яких би йшлося про людину в помаранчевій масці чи бодай існували б якісь її сліди. До того часу архів частково перевезли до Новограда-Волинського і Житомира, дещо залишилося у Луцьку, а частину найважливіших паперів перед приєднанням краю до Росії вивезли в Польщу.

Найперше він доручив своєму підлеглому, якому довіряв, а це був досвідчений канцелярський щур, гарненько прочесати ті частини архіву, що їх привезли до двох губернських центрів — формального і фактичного. На папери з грифом «цілком таємно» він зробив запит до жандармського управління теперішнього Луцького повіту з проханням уважно вивчити луцьку частину архіву й архіви колишніх воєводських установ та будь-які папери, де згадується грабіжник у помаранчевій масці або йдеться про великі пограбування, і під посиленою охороною доставити все це до Житомира. Поки йшов пошук, він вирішив ще раз побесідувати з Войцицьким. Спочатку хотів офіційно запросити його до губернської столиці. Навіть листа дуже ввічливого склав, але згодом вирішив, що краще самому поїхати до графського маєтку. Усе ж таки Юзеф Войцицький був графом, хоча й не дуже багатим.

2

Наприкінці вересня 1801 року Конарський виїхав із Житомира. Якраз перед цим він отримав посаду помічника губернатора з особливо важливих доручень. Перед поїздкою він, позаяк губернатор відбув до столиці, побував на прийомі у віце-губернатора. Генерал Худолієв, дещо повагавшись, схвалив прагнення чиновника з особливо важливих доручень провести власне розслідування. Звичайно, про інцидент на князівському балу, який мав великий і неприємний резонанс у губернії, генерал уже знав. Поліція Заславського повіту провела розслідування, до якого підключився і губернський слідчий з особливо важливих справ підполковник Рожнов, але справа так і не зрушила з місця. Непояснима, немов із нізвідки, поява і таке саме зникнення грабіжників шокували і заславльську, і Житомирську поліцію. Якщо вже таких вельможних можна безкарно грабувати…

Конарський навіть зрадів, коли побесідував із Рожновим і дізнався, що він не здогадався оглянути дах. Не розповів про його версію і сам князь Євгеніуш. У Конарського зродилася підозра, що князь знав щось таке, про що вважав за ліпше промовчати, незважаючи на те, що зазнав відчутних матеріальних і моральних збитків. Але відступати Конарський не збирався. По-перше, він якимось шостим чуттям збагнув, що справа ця надто велика, незвична, що вона обіцяє лаври, а можливо, й багатство. Якщо… Якщо тільки він добереться до десь там захованих скарбів. По-друге, якби він виявив щось таке, що кидало б тінь на князя, то міг би й приховати… Звісно, в обмін на руку і серце Аліції. Природно, про свої думки він нікому не сказав, як не сказав нічого про власне розслідування підполковнику Рожнову. Виїхав Конарський казенним екіпажем разом з іншим чиновником, який їхав до Луцька на інспекцію. До Луцька вони добралися наприкінці третього дня. Вранці наступного дня Конарський пішов дізнаватися, чи отримали його папір. Так, отримали, сказали йому, але поки що нічого не знайшли. Він ще побував у знайомих, вагаючись, що ж робити далі, а вранці п’ятого дня найняв екіпаж, розраховуючи до вечора бути в Лісогощі — маєтку Войцицьких.

На лісовій дорозі, коли за його розрахунком до садиби графа залишалося п’ять-десять верст, карета зупинилася. Конарський виглянув і побачив посеред дороги шлагбаум.

— Що там таке? — спитав він.

— Не можу знати, — відповів візник. — Може, якийсь кордон.

— Який ще кордон? — обурився Конарський. — Ми на території Російської імперії. Чи їдемо неправильно?

— Та чого ж неправильно? — образився візник. — Я не вперше воджу гостей до графа Войцицького, проше пана.

— Ну то забери цей чортів шлагбаум, — звелів Конарський.

Візник зіскочив на землю, і тут Конарський побачив, що до них простує чоловік у темно-синьому напіввійськовому однострої.

— Хто ви такі і куди їдете? — суворо запитав він.

Конарський представився, пояснив, що їде в службових справах до графа Войцицького, і попросив пояснити, у чому річ?

— Річ у тім, пане чиновнику з особливих доручень, — сказав чоловік в темно-синьому однострої, — що далі їхати не можна. У Лісогощі епідемія холери. А ми, значить, карантинна служба. Доведеться вам повертати голоблі назад.

— Граф також хворий? — спитав Конарський.

— Ні, графа Бог милував, — була відповідь. — Тому, якщо не боїтеся, може, вам і дозволять побачитися з графом.

— Хто ж повинен дати дозвіл? — поцікавився Конарський.

— Начальник карантинного поста, ваше благородіє, ось там він, неподалік, на околиці лісу… Якщо зволите, можу й провести.

Трохи порозмірковувавши, Конарський вирішив, що варто ризикнути і відвідати графа. Невідомо, скільки триватиме карантин, інколи такі епідемії затягуються на рік-два. До того ж ніхто не гарантує, що граф Юзеф вціліє: хвороба не милує ні знатних, ні вбогих. Цілком можливо, що в словах розбійника, які той сказав графу, він знайде якийсь ключ для подальшого розслідування. Адже в те, що чоловік у помаранчевій масці похвалив Войцицького за сміливість, він не вірив. З другого боку, поки існує карантин, навряд чи розбійник сюди поткнеться. «Що ж, якщо не відвідаю графа, то хоча б з’ясую масштаби епідемії», — подумав Конарський.

Ідучи лісовою дорогою за карантинним вартовим, він подумав: дивно, ніхто в Луцьку не попередив його про холерну епідемію. Та й у Житомирі про неї повинні були знати, не міг не знати про неї і віце-губернатор, з яким він бесідував тиждень тому. Якесь недобре передчуття, що тут щось не так, змусило Конарського зупинитися. Та після секундного вагання він зрушив із місця і наздогнав свого провідника.

— Слухай, братику, — сказав він. — А давно у вас встановили карантин?

Солдат зупинився, озирнувся. Щось тривожне встиг уловити Конарський у його погляді.

— Не можу знати, ваше благородіє, — сказав він. — Я на цей пост поставлений недавно, всього доба, як стоїмо тут. Певне, начальство знає. Та нам уже недалеко…

Іти, як виявилося, і справді було недалеко. На стежині, на яку вони звернули, провідник стишив ходу, нагнувся, став нібито щось поправляти в чоботі. Конарський ледь не наштовхнувся на нього. І раптом карантинник круто розвернувся і з усього маху вдарив чоботом у коліно свого супутника. Ще раз Конарського вдарили у живіт. А тоді вже в потилицю, чимось тупим і важким.

Отямився він зв’язаний, із кляпом у роті. Його перекинули через круп коня і кудись повезли. Ця дорога-мука тривала кілька годин, бо через пов’язку на очах він відчував, що вже поночіло. Потім стало і зовсім темно. Нарешті його мучитель-візник зупинився, зліз із коня і зняв полоненого.

— Ти дивись, трохи збадьорився пан, — сказав він. — Міцний, одначе, паночок. Іди за мною.

Йому розв’язали ноги, руки так само були зв’язані, зав’язані й очі. Не вийняли і смердючу шматку з рота.

Його повели на налигачі, як барана. Ніколи ще Конарський не був таким приниженим.

— Ось що, пане-марципане, — сказав його провідник. — Ой, вибачте, пане чиновнику з особливих доручень. Зараз я вам розв’яжу руки, і ви, звиняйте, сходите до вітру. Потім повечеряєте. Не раджу навіть пробувати зірвати пов’язку або викинути інший фокус. Уб’ємо на місці. Коли вийму з рота шматину, мовчіть! Хоча б одне сказане вами слово — відріжу язика. Жартувати я не люблю. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Якщо так, кивніть головою. Ви ж розумний пан?

Конарський кивнув. А що йому ще лишалося? Він уже збагнув, що, швидше за все, втрапив до того, на кого полював. Якщо його не вбили одразу, значить, він навіщось потрібен. Можливо, його ще кудись повезуть…

Тут він не помилився. Після вечері із зав’язаними очима — шматок яловичини з чорним хлібом, солоні огірки та квашена капуста, запиті квасом — його знову зв’язали, заткнули рота смердючою шматиною, здавалося, ще смердючішою, ніж раніше, заткнули чимось вуха і засунули в карету. Перед тим попередили: якщо хоч пискне — уб’ють, жаліти вони не вміють.

Ця жахлива, схожа на безглузду муку, вигадану для чогось зумисне, поїздка тривала два дні, наскільки він міг судити за тим світлом, яке проникало на дно карети і яке Конарський відчував через пов’язку на очах. «Куди мене везуть?» — не раз питав себе Конарський. Може, у лігвище звіра? А може…

Одного разу хтось зупинив карету, щось запитав… Із відповіді свого мовчазного безжалісного супутника Конарський розрізнив два слова: «Шляхтич Єзерський». Чи це було справжнє прізвище, чи вигадане, він не знав. Але про всяк випадок, звичайно, запам’ятав.

Коли виснажлива дорога-мука закінчилася, його витягли з карети і завели до якогось приміщення. Там йому нарешті зняли пов’язку, повністю розв’язали, хоч і вдягли на ноги кайдани.

— Ані слова, — сказав при цьому його мучитель. Так почалося його дивне ув’язнення, яке тривало, як потім виявилося, два місяці. Наскільки він міг зрозуміти, його помістили у щось на зразок комірчини. Одна зі стін була стіною грубки, бо незабаром у цій своєрідній в’язничній камері потепліло. У тісній комірчині за меблю правила дерев’яна лежанка, на якій сиротіла зіжмакана стара ковдра. Вікна не було. Стукати, про щось просити змучений Конарський не наважився, та й гідність не дозволяла. Упевнившись, що до нього не зайдуть, він сяк-так вмостився на лежанці і незабаром забувся примарним, тривожним сном.

3

Так почалося його ув’язнення. Стіни у комірчині були міцні, дубові. Цілими днями він нічого не чув, окрім глухого далекого шуму лісу. Так, хата була в лісі, у цьому він переконався, коли його вперше вивели на прогулянку. Перед цим охоронець звелів просунути у віконце руки і зв’язав їх.

Виводив його також із зав’язаними очима, на налигачі, притороченому до нашийника. Цим, безумовно, хотіли його принизити, а можливо, і спровокувати на бунт.

Дико було йти безправним, безвольним рабом за якимось нікчемним хамом. Але ж ішов, спотикався, наче сліпий, виставляв перед себе зв’язані руки, щоб не наштовхнутися на дерево. Вгорі шумів ліс. Здавалося, у його шумі також чулася похмура приреченість.

— Послухайте, — сказав Конарський підчас другої прогулянки. — Адже я… я…

— Мовчати, — наказав суворий голос, майже без емоцій. — Вам велено мовчати.

Конарський хотів сказати: «Я ж усе одно не втечу, то чи не могли б ви хоч би зняти пов’язку з очей?» Але він слухняно замовк, бо зрозумів, що ані просьбами, ані протестами нічого не доб’ється. Лише жадібно вдихав свіже повітря і думав, що все одно це коли-небудь та закінчиться. Йому ж сказали, що доведеться побути тут якийсь час. Він вчепився за цю фразу, за ці два слова, і вони допомогли йому вижити у тісному замкненому просторі, самому у жорстокій, безжалісній пастці.

Будучи цілими днями наодинці із самим собою, Конарський багато що передумав. Молив Бога про одне — якщо Всевишньому так треба, щоб він прожив ще якийсь час на цьому нетривкому світі, нехай він пошле будь-яке випробування, але тільки не дасть збожеволіти. Думки про те, що його привезуть у маєток, де жили старенька мати і сестра-одиначка, які змушені будуть доглядати його, мов маленьку дитину, були особливо нестерпними. Або гірше — його посадять на ланцюг у жахливій установі для божевільних, про яку йому розповідав підлеглий — попечитель так званих богоугодних закладів. Він багато згадував. Дитячі й юнацькі роки, такі щасливі, благополучні, без жодної хмаринки на життєвому небосхилі, одруження, добру і терпеливу свою дружину, якій, як він тепер вважав, допоміг зійти передчасно в могилу своїми гулянками, частими відлучками і численними романами. Згадував, як він зрадив найкращого друга Вітольда Красняка — вони претендували на одне місце у новій губернській установі. Вітольд був одинцем-невдахою, дуже сподівався на останній шанс, але він, Станіслав, перейшов йому дорогу, вчасно подарувавши дружині начальника канцелярії срібне кольє, яке вона, як виявилося, давно мріяла мати. Якщо він вийде, вибереться з цієї халепи, обов’язково розпочне нове життя — праведніше, безпосередніше.

Такі думки втішали Конарського, не давали безнадії захопити його своїми чорними лапами. Йому залишили паска, він міг би повіситися або задушитися, але кілька разів на останній грані божевільного відчаю він усе-таки зумів утриматися від непоправного. У світліші хвилини, коли на зміну безвиході приходила віра в те, що все в цій безпросвітній історії завершиться благополучно, він тверезо аналізував те, що сталося з ним, подумки зводив воєдино все, що знав про людину в помаранчевій масці. Звичайно, він припустився помилки, зробив дурницю, що пішов за тим фальшивим карантинником. Але те, що його не вбили, свідчило, що з ним вирішили повестися по-іншому. Як? Змусити його розповісти про розслідування, до якого він вдався? Але ж він знав дуже й дуже мало. І чому його не допитали одразу? Що зробили з графом Войцицьким? Вбили? Тоді не треба було влаштовувати так званий «карантин». А до чого ще міг придатися цей карантин? Чого зрештою не пускали сторонніх до маєтку графа?

Отак міркуючи, Конарський дійшов кількох висновків. Маєток захопили розбійники, що малоймовірно, бо, захопивши палац, його можна було спалити, а самого графа з родиною в крайньому разі вбити. Але тоді й «карантину» не треба, адже для цієї каральної операції досить було і двох-трьох годин. Ні, скоріше за все палац Войцицьких перебував в облозі. Якщо так, тоді злочинців набагато більше, не вісім чоловік, які пограбували присутніх на балу в князя Любославського. І ось за кілька тижнів після того останнього нападу вони оточують графський палац. Але граф уже готовий до цієї зустрічі. Можливо, фраза на балу звучала так: «Чекайте тепер на гостини». Чи щось подібне. Отже, банда оточує палац, але граф відмовляється здатися. Починається облога. Частина людей лишається біля палацу, а інша частина перекриває дороги, які ведуть до Лісогощі — маєтку Войцицьких. «Логічно», — подумав тоді Конарський і зрадів власній здогадливості. Та вже наступного дня, повернувшись до своїх думок, почав сумніватися в цій версії. Для чого розбійнику влаштовувати облогу маєтку, якщо можна було підстерегти графське подружжя дорогою із Заславля в Лісогощу? Тим паче, граф Войцицький приїжджав або зовсім без охорони, або лише з кількома гайдуками. «Значить, — подумав Конарський і злякався власної думки, — або розбійник у помаранчевій масці божевільний, що малоймовірно, судячи з того, як добре він обмірковує свої операції, або ж… Або вони з графом Войцицьким вже були знайомі. Знайомі раніше, до балу, і зривання маски варто розглядати як рукавичку, кинуту противнику, як виклик і зумисну образу. Тоді хто ж він, цей розбійник? Невже й справді знатна особа? Виходить, так».

Зробивши таке відкриття, Конарський зрозумів, що він приречений. Якщо тільки висновки правильні, його нізащо не відпустять, а, потримавши тут, познущавшися вдосталь, позбудуться. Тихенько пристукнуть. Або ж перед смертю він побачить справжнє обличчя грабіжника, який зніме маску і дико зарегоче. Ні, швидше за все, обійдеться без реготу та будь-яких театральних жестів. Буденно і просто, як скидають одяг, — шапку або рукавички, — злочинець зніме маску і…

Дійшовши такого висновку, Конарський уперше по-справжньому злякався — виходу не було. Він і раніше обмірковував способи втечі, але нічого придумати не міг. Пробити міцні дубові стіни? Спробував пиляти дерево пряжкою від паска, але вона хоча й була залізною, проте не гострою. Напасти на охоронця також не можна було. До комірчини той заходив хіба що забрати відро. Але при цьому Конарський повинен був сидіти на лежанці, відро стояло біля самих дверей, а в руках охоронець тримав пістоль — це він добре бачив. На прогулянку його виводили із зав’язаними очима і зв’язаними руками, до того ж на налигачі, а на ногах були кайдани. Кинутися на охоронця, на цього похмурого вартового, можна було лише з відчаю.

Він вирішив доручити себе Божій волі й терпляче чекати закінчення ув’язнення, хоч би яким був цей кінець. Інколи йому здавалося, що його кинули напризволяще, що доля відвернулася від нього остаточно, що вранці його вартовий більше не прийде. Але той приходив, лише раз спізнився і, коли заглянув у віконце, то спитав, чомусь хриплячи дужче, ніж перед тим:

— Злякався, либонь, вельможний?

— Ні, — відповів Конарський, хоч це й було неправдою.

— Чи ж так? — засміявся охоронець самим хрипом.

На тому й закінчилось їхнє спілкування. Але в той-таки день наче блискавка вдарила поряд, розітнула пітьму довкола нього та відразу і зникла — а він же чув це запитання, до того ж і сказане одним голосом. Один-єдиний раз, але чув. Де? Він мучився у спогадах — і раптом згадав. Це було на подвір’ї князівського палацу-замку у Заславлі. Він проходив мимо возів із челяддю і почув, як один із слуг промовив схожу фразу: «Злякалися, либонь, наші вельможні». Той самий голос, те саме обличчя. Так, він бачив обличчя свого охоронця. Слабко, ледь-ледь, при світлі свічки, яку той ставив за собою, коли відчиняв двері, щоб забрати відро або подати їжу. Так, це було те саме обличчя. Але чий же це був слуга? Невідомо. І все-таки, все-таки… Він почав шукати зачіпку і десь опівночі, прокинувшись після тривожного, сторожкого сну, Конарський згадав. Для слуг і карет кожного з гостей на балу в Заславлі відводилося певне місце. Коли вони під’їхали і він, вийшовши з карети, затримався після спілкування з князем і шляхтичем Левицьким, то почув, як помічник управителя сказав кучерові: «Ваше місце — ось там».

Конарський вирішив будь-що ближче роздивитися обличчя вартового. Але як це зробити? Він нарешті придумав і вирішив ризикнути. Коли охоронець, як завжди, подавав йому миску з їжею, він, не дійшовши крок-другий до дверей із віконцем, захитався, застогнав, схопився за серце і почав поволі осідати на глиняну підлогу.

— Гей, ти, пане, не дурій, а то й пристрелю, — сказав охоронець за дверима. — Чи ти забув?

Але Конарський уже лежав боком. Невже його вартівник-мучитель не зайде, не поцікавиться, що з ним сталося?

— Ну й дідько з тобою, здихай, — сказав охоронець і відійшов від дверей.

Конарський застогнав і хотів уже вставати, та щось йому підказало — треба трохи почекати. Він прислухався до внутрішнього голосу і не помилився. По якомусь часі охоронець знову гукнув його. Конарський кволим голосом попросив пити. Охоронець приніс кварту і поставив на віконце. Та, мабуть, щось у ньому все-таки здригнулося. Він відчинив двері, зайшов із квартою і свічкою, дотримуючись обережности, поставив кварту на підлогу. Свічка освітила його обличчя. І Конарський побачив — так, це був той самий слуга, він його пам’ятав.

«Тепер би мені знову побувати в маєтку князя», — подумав Конарський і почав жадібно пити воду. Очевидно, знайдеться людина, яка запам’ятала ці позначені тоді місця. Його власний кучер міг знати, де чиї слуги розташовувалися, а вже помічник управителя маєтку, напевне, не забув. А міг зберегтися й папірець.

«Тільки б вижити», — подумав Конарський і почав, як ніколи пристрасно, молитися Богу. Він тепер вірив, що Бог його неодмінно почує — навіть із цієї темної комірчини посеред невідомо якого лісу.

4

Той день прийшов несподівано. Як звичайно, йому подали у віконце миску, де він намацав шматок хліба, солонину, квашену капусту. Змусив себе з’їсти. Останнім часом від сухої їжі, до того ж майже завжди пересоленої, у нього почав боліти шлунок, часто нудило. Нили суглоби на ногах. Стискаючи зуби, він терпів. Розумів, що, прирікаючи себе на голод, лише шкодив би собі. Жував солоне старе м’ясо і думав, скільки ж іще лишилося терпіти. Здається, лишився рівно місяць до католицького Різдва…

Коли віддав миску, чекаючи на кварту води, замість неї йому звеліли просунути у віконце руки. Конарський здивувався такому благородству — адже прогулянка була лише позавчора. А він же мав гуляти раз на тиждень.

Далі була звична процедура зав’язування очей. Але при виході з хати охоронець звелів ширше роззявити рота і, коли Конарський виконав наказ, засунув до рота шматину, яка чомусь пахла димом. «Невже?» — радісно і водночас тривожно подумав Конарський.

Так, його ув’язнення закінчилося. Його знову, як два місяці тому, заштовхали в карету, звеліли лягти на дно. Але тепер він був у кареті сам. Їхали доволі довго баюристою і, судячи з хлюпання під колесами, болотяною дорогою. Нарешті карета зупинилася, голос охоронця звелів вставати. Коли Конарський став на землю, з ніг йому зняли кайдани, розв’язали руки.

— Бувайте, пане Конарський, — сказав його кат-охоронець, і він почув, як карета від’їжджає.

Не вірячи, що він вільний, чекаючи пострілу в спину або в обличчя, Конарський спершу розтер затерплі руки, а тоді, осмілівши, витягнув із рота шматину. Уже затихали звуки від їзди карети. Так, вона від’їжджала все далі й далі. Конарський одним поривом зняв з очей ненависну пов’язку, кинув на землю. Він стояв посеред вузької лісової дороги — самотній і… невже вільний?

Так, його звільнили так само несподівано, як полонили. Навіть нагодували наостанок, хоча після солоної їжі його вже доймала спрага. Машинально пройшовши з десяток сажнів, Конарський зупинився. Після тривалого перебування в темряві різало очі. На щастя, день випав похмурий, хоча й дуже сирий. Стояла пізня осінь, дув пронизливий листопадовий вітер. Очі поволі звикали до світла. Конарський оглянув себе і жахнувся свого, майже дикого, загумінкового вигляду. Він увесь заріс, тіло вкрилося лепом і смерділо. У зім’ятому брудному пальті і таких само брудних, колись білих рейтузах, він нагадував блукальця, який невідомо де вкрав старий панський одяг. Конарський зрозумів, що його просто хотіли принизити і зломити, та він вижив і мусить жити далі. Боротися. Подолавши відразу, зачерпнув жменю болотної води, трохи втамував спрагу. І рушив назустріч невідомому.

Йому випало ще майже два дні шляху. Він ішов і йшов, а туман, зовсім не схожий на осінні тумани, боляче накочувався йому на очі…

5

Конарському, можна сказати, пощастило — він зустрів лісорубів, які поверталися з розчистки лісу. Спочатку вони, напевне, прийняли його за лісовика або якусь іншу нечисту силу, бо злякано щось заговорили, наштовхнувшись на його фігуру, схожу на лісового привида.

— Люди, не бійтеся, я не чорт, я пан, — закричав, як йому здавалося, Конарський, але насправді з його горла виривалися лише слабкі хрипкі звуки. — Я людина, я заблукав…

Коли селяни стали поспішно віддалятися, він притулився до вільхи і гірко, нестримно заплакав. Навряд чи у нього вистачить сили іще на одну ніч, а якщо ввечері й добереться до села, ніхто не пустить його переночувати.

Але один із лісорубів, молодий, міцний хлопець, все-таки повернувся і, стискаючи в руці сокиру, готовий дати відсіч «нечистій силі», спитав із явною осторогою:

— Ти, того, насправді чоловік, а не дідько? Пан, питаю?

— Людина я, людина, — зі сльозами на очах сказав Конарський. — Заблукав у лісі, давно ходжу, не можу вийти.

— А чий ти, паночку, будеш? — спитав хлопець.

— Конарський я, Станіслав Конарський, чиновник губернської канцелярії.

— Губернської, кажеш? Ох, ти… З самого Мінська, виходить? — ошаліло повів очима хлопець.

— Ч-чому з Мінська? — здивувався Конарський.

— Так той же, губернія тепер-ка у Мінську, — хлопець насторожився.

— Виходить, я в Мінській губернії? — не повірив Конарський.

— А ти думав де?

— У Волинській.

— А це де? — хлопець намагався чогось дійти своїм дрімучим розумом, дивлячись дедалі підозріливіше.

— Та на півдні від вас. В Малоросії. Звідти я, звідти, — заспішив пояснити Конарський, боячись, що хлопець із переляку зникне.

— Ось куди тебе занесло, — сказав хлопець, — та добре вже, йди за мною, але, дивися, коників не викидай. Я, коли що, зразу тебе сокирою, так що попереду йди. Побачимо, який ти пан.

— Спасибі вам, — уперше в житті Конарський звернувся до «хама» на «ви».

Конярського привели в село, дорогою вислухавши вигадану ним історію про те, як кілька тижнів тому він їхав у гості до знайомого поміщика, як на лісовій дорозі понесли коні, злякавшись вовків, і він випав із карети, як пішов не в той бік та проблукав у лісі цілих два тижні, харчуючись ягодами калини й горобини. Добре, що він не втрапив на Пінські болота, а то обов’язково пропав би. Його привели до старости села. Той дозволив переночувати, а дружина старости навіть випрала панові одяг. Уперше за останній час Конарський покуштував гарячого борщу, і від несподіванки у нього розпочалися шлункові спазми. Він ледве стримався, щоб знову не заплакати. Уперше за ці місяці заснув у теплі, на більш-менш пристойній постелі.

Наступного дня його, який набув трохи людського вигляду, поголеного, відвезли підводою у волость, а звідти після короткого допиту місцевий поміщик Троцієвич, котрий знав кількох волинських шляхтичів, яких назвав Конарський, виділив йому екіпаж. Через тиждень Конарський добрався до Житомира.

Але тут колишнього в’язня розбійника в помаранчевій масці чекала звістка, яка цілком спантеличила його. Хтось доніс у губернську канцелярію, — і про це, звісно, дізнався сам губернатор, — що мовбито він, Конарський, утік за кордон. Даремно він розповідав свою історію. Врешті-решт йому відповіли — у зв’язку з тим, що підозра не може бути доведеною, обвинувачення з нього знімають, але службу доведеться залишити.

З гірким відчуттям образи, хворим шлунком і нажитою хворобою суглобів Конарський поїхав до свого маєтку. Він застав його потерпілим від пожежі. Ця пожежа, як він дізнався, спалахнула 25 листопада, якраз у день його звільнення. На порозі свого — зі слідами сажі і пилюки — спаленого палацу він застав напівсліпу від горя матір і заплакану сестру. Дивлячись на них, він присягнувся помститися своєму заклятому ворогові.

Сяк-так упорядкувавши господарство, Конарський узявся за нове, тепер уже цілком приватне розслідування. Він вирішив об’єднати зусилля всіх тих, хто свого часу постраждав від чоловіка в помаранчевій масці. Пригадавши всі відомі йому пограбування, Конарський навіть склав список постраждалих шляхтичів. Правда, декого вже не було в живих, але були й такі, які, він знав, палали спрагою помсти.

Отже, наприкінці лютого 1802 року Станіслав Конарський розпочав свою другу небезпечну мандрівку. Він уже знав про викрадення, або, правильніше, насильницьке полонення графа Войцицького і вирішив за всяку ціну навідатись до графині. На початку березня він приїхав до Лісогощі. Але тут на нього чекало розчарування — Ядвіга Войцицька була в Петербурзі. І все-таки Конарський не облишив наміру завершити розпочату справу. Березневим ранком, коли весна лише збиралася завітати в ці краї, Конарський вирушив далі. Другим на його шляху був маєток шляхтича Здіслава Войчини із Здовбиці. Тут він і довідався про існування таємного товариства зі стислою, але гучною назвою «Земста». Наприкінці березня він прийняв присягу як його повноправний член. А в травні на зібранні членів товариства у шляхтича Миколая Реймонта з-під Сарн він уперше зустрівся зі шляхтичем Веславом Слєпньовським, тобто Василем Слєпньовим.

1

Василь Слєпньов прибув до садиби Миколая Реймонта якраз напередодні весняного Миколая Чудотворця, який дав ім’я і господареві маєтку. Місцева шляхта не лише дотримувалася католицької віри (за незначним винятком, до якого члени товариства «Земста» не належали), але й за старою звичкою користувалися григоріанським календарем, запровадженим у Речі Посполитій, вважаючи юліанський, що його впровадив у Росії Петро І, анахронізмом. До речі, відомо, що питання, чи не перейти й Росії на календар, прийнятий у Європі, розглядалося в дев’ятнадцятому столітті на найвищому рівні кілька разів. І першого разу саме на початку царювання Олександра І під впливом одного з його найближчих друзів — князя Адама Чорторийського. Багато в чому вже підготовлена у вигляді проекту реформа не відбулася через охолодження їхніх стосунків і відставку Чорторийського з поста міністра закордонних справ. Але навесні 1802 року князь Адам Чорторийський був ще на вершині владної піраміди і чутки, що й Росія перейде на григоріанський календар, гуляли новими російськими губерніями. Саме це й обговорювали господар та його гість, — член товариства «Земста» Діаріуш Загруба, — коли приїхав Слєпньов, для його нових товаришів — Веслав Слєпньовський. Природно, що вловивши їхній настрій, він підтримав авторитет григоріанського календаря.

До вечора зібралися всі учасники товариства, окрім барона фон Клонфельна. Слєпньов знав барона. Той приїхав до Польщі із прирейнського князівства і за своєю натурою належав до тих людей, яких можна назвати добродушними авантюристами. Походив він зі збіднілого німецько-рицарського роду і свого часу вирішив спробувати щастя на службі у польського короля. Його прийняли, позаяк він знався на артилерійській справі, до того ж мав за плечима участь у двох міжусобних і одній великій європейській війні — Семилітній, коли він ще тільки-тільки, як любив казати, відростив бороду… Мав барон на своєму рахунку і мандрівку за океан, де брав участь у війні американських колоній за незалежність разом із групою волелюбних поляків під керівництвом того ж Костюшка. Але після повернення під прапори Костюшка не став. І не лише тому, що отримав за океаном бойове поранення у ребро та ще повернувся без правого ока. На початку дев’яностих, перед другим поділом Польщі, барон Готфрид фон Клонфельн побував, як він стверджував, у пазурах грабіжника в помаранчевій масці. Про це в середовищі волинської шляхти ходили різні чутки, часом доволі фантастичні. Дві версії перебування барона в незвичайному полоні довелося під час своїх мандрівок почути і Василеві Слєпньову.

За однією з цих версій, барон мав при собі якийсь небувалої краси смарагд, який дістався його роду ледь не в епоху легендарних Нібелунгів. Мовбито один із германських воїнів забрав його у римського полководця Веттерна, взявши того в полон під час наскоку на Галлію. Так і передавався цей смарагд із покоління в покоління, і продавати його суворо заборонялося, бо існував переказ, що той, хто його продасть, буде останнім із славного роду баронів фон Клонфельнів. Тому, навіть доволі збіднівши, Клонфельн не наважувався розлучитися з легендарним смарагдом. І ось саме про цей смарагд почув і «помаранчевий розбійник», а почувши, з’явився темної осінньої ночі (інші казали — зимової) і зажадав, щоб барон віддав свій скарб. Позаяк фон Клонфельн відмовився, його катували і тоді ж ніби вибили око. Але він нізащо, навіть під страхом смерті і спалення садиби, яку купив після подорожі до Америки, не бажав показати, де ж схований такий дорогий для нього камінь. Тоді барона зв’язали, зав’язали очі і повезли у лігвище звіра, де і протримали цілих півроку в сирому підземеллі на воді і хлібі. І начебто не витримавши, та ще під загрозою, що йому виколють або, ще гірше, випалять друге око, бранець нарешті сказав, де сховав смарагд, взявши слово, що його неодмінно залишать живим. Розбійник у помаранчевій масці слова дотримав, але після того, як його привезли назад, барон замкнувся у своєму невеличкому маєтку в сорока верстах на південь від Луцька. Тому й не пішов до Костюшка, бо почав боятися смерти, панічно боятися, нібито й на коня не сідав і нікуди, навіть до найближчих сусідів, не виїжджав.

Проте існувала й інша версія. Згідно з нею, справа була не в смарагді. Барон захотів викликати на прю самого чоловіка у масці і на якомусь банкеті сказав, що він запрошує «помаранчевого негідника», якщо той не боягуз, на поєдинок у темній кімнаті, де дуелянти стріляли із зав’язаними очима, орієнтуючись лише на звук. І пообіцяв, якщо тільки його суперник лишиться живий, віддати йому не лише смарагд, а й дещо істотніше, що він привіз з Америки.

Незабаром після тієї похвальби і з’явився чоловік у яскравій масці, також чи то осінньої, чи то зимової ночі. І начебто стрілялися вони в темній кімнаті, як захотів барон. І фон Клонфельн тричі вистрілив і не влучив. Чи й справді володів його страшний гість надприродною силою, чи то зрадило барона його вміння і здригнулася рука, але залишився його гість-суперник живим. Барон також слова дотримав, віддав смарагд, яким дорожив, а на додачу і той таємничий, іще цінніший предмет — маску, яку привіз із-за океану. Це була барвиста індіянська маска. За словами барона, вона належала вождеві індіянського племені і мала чудодійну силу: робила того, хто її одягне, невразливим для кулі і шаблі. Чоловік у помаранчевій масці дарунок прийняв, та, видно, про щось здогадався і звелів одягти її спочатку самому барону. Тут барона Готфрида вперше і зрадила мужність, він зізнався, що маска просякнута отрутою, під впливом якої той, хто одягне її, спочатку згасає на очах, а потім божеволіє.

— Спасибі, що ти мені подарував чудовий спосіб позбуватися ворогів, — нібито засміявся розбійник. — На знак подяки запрошую тебе в гості.

І барона відвезли в таємничий замок у горах, де протримали замалим не рік. Його годували, запрошували до столу на всіляких застіллях, а ночами водили у підземелля, де на його очах нещасним в’язням розбійницького замку натягали його маску, і вони поступово в’яли та божеволіли. Після цих мук його привезли додому, але барон так по-справжньому і не прийшов до тями. Всього лякався, бачив страшні сни і цурався людей. Та все-таки на пропозицію Войчини відповів згодою і ввійшов до товариства «Земста».

Цю другу версію Слєпньов почув за передсвятковою вечерею. Зацікавила вона його головно не тому, що нібито виходила з вуст самого барона, а тому, що вказувала на можливе місце переховування грабіжників, десь у замку в Карпатських горах.

2

Барона він побачив наступного дня, вже після служби в місцевому костелі, де Слєпньов був разом з усіма і вдавав ревного католика, просячи Господа простити йому цей гріх. Він боявся, що, відкривши свою справжню віру, він відштовхне від себе нових товаришів, а можливо, і соратників із реалізації нового плану, який почав визрівати у нього в голові. Того ж дня він повинен був присягнути, скріпити клятву спільною кров’ю і стати повноправним месником. А згідно зі статутом таємного товариства, це можливо було лише в присутності всіх членів товариства, тому й чекали приїзду барона.

Готфрид фон Клонфельн з’явився на порозі зали стрімко і досить шумливо. Це був трохи вищий середнього росту, худорлявий жвавий дідок, а не похмурий відлюдько, як можна було чекати. Він жвавенько привітався, сказав кожному кілька жартівливих слів.

— Це новий кандидат у члени нашого товариства, — представив господар Слєпньова.

— Веслав Слєпньовський, — кивнув той.

— Як ви сказали? — перепитав барон.

— Веслав Слєпньовський.

Фон Клонфельн раптом зблід, відступив крок назад і подивився на Слєпньова поглядом єдиного ока, яке, здавалося, здатне пробурити його наскрізь. Це око поволі наповнювалося люттю, було враження, що воно ось-ось запалахкотить полум’ям.

— Звідки ви, пане?! — вигукнув він. — Сподіваюся, ви високородний? З яких місць? Відповідайте!

Слєпньов відповів. Обличчя барона ще більше насупилося, його спотворила гримаса болю і люті водночас.

— Це він, — закричав барон, ткнув у Слєпньова вказівним пальцем. — Тримайте його негайно! Всі до зброї! Зараз сюди ввірвуться його бандити!

— Але хто це, пане Готфрид? — спитав Реймонт. — Кого ви маєте на увазі?

— Це той, кого ми шукаємо, — сказав барон і сам кинувся до Слєпньова.

Двоє з присутніх вже схопили Слєпньова, який і не думав опиратися, за руки.

— Ви хочете сказати, ваша милосте, що це?.. — Здіслав Войчина зблід.

— Саме так — чоловік у помаранчевій масці, — сказав барон. — Я впізнав його голос.

Слєпньову захотілось би розреготатися, якби його становище не було таким критичним — люди в залі, котрі називали себе месниками, як видно, повірили барону і насправді горіли ненавистю до вже нібито псевдо-Слєпньовського. Але перед тим, як пред’явити рятівні документи, Слєпньов спробував прояснити ситуацію.

— Послухайте, пане бароне, — сказав він якомога спокійніше. — Адже голос людини в помаранчевій масці чули не тільки ви.

— Я чув його справжній голос, — відповів барон. — Не знаю як, але під час пограбувань вам вдається спотворювати голос… Але я чув справжній.

«Ось воно, те, чого мені так довго бракувало», — встиг подумати Слєпньов до того, як скулився від справжніх штурханів.

— Панове, — почав він. — Я так само міг би звинуватити барона…

— Але ви не були у нього в полоні, а барон був, — сказав шляхтич Вінцент Порада.

Слєпньов вагався, зізнаватися чи ні, хто він насправді. Йому здалося, що підлий злочинець і в цьому товаристві вже має свого агента. Він подумав, — а чи не є таким агентом сам барон фон Клонфельн? Адже якщо якимось чином чоловік у помаранчевій масці зумів завербувати Антона Клубишка, то чому б йому не зробити своїм таємним слугою барона, тим більше, що його так страшно катували у підземеллі?

«Добре, що ми хоч не почали пити», — подумав Слєпньов.

На його щастя, господар маєтку, пан Миколай Реймонт, виявився людиною, яка вміла мислити тверезо і не втратила глузду в цій ситуації. Він попросив барона заспокоїтися і заявив, що у своєму домі самосуду не дозволить. Тим паче, що, коли пан Слєпньовський не розбійник у помаранчевій масці, то вони його як шляхтича страшно несправедливо ображають своїми підозрами. Окрім того, сьогодні день його янгола, отож не варто зчиняти бучу, допитати пана Веслава, чи хто там він, можна і завтра.

— Завтра? Ви кажете — завтра?! — вигукнув барон. — До завтра його банда знищить нас…

— У мене лише один слуга, ваша милосте, — сказав Слєпньов уже майже спокійно. — А якщо ви готові мене слухати, то я також готовий відповісти на будь-які ваші запитання. Але попередньо дозвольте запитати вас…

— Ні! — крикнув було Загруба, але пан Реймонт суворо подивився на нього.

— Нехай говорить. Що вас цікавить, пане Слєпньовський?

— А те, що коли я — людина в помаранчевій масці, то навіщо мені приїжджати сюди? — сказав Слєпньов і сам здивувався своєму спокоєві. — Що я такого ще можу тут грабонути? Та й, судячи з описів зовнішности, відомих усім, я мав би бути трохи вищим. Що ж я, по-вашому, ходулі із собою беру, коли їду грабувати? А може, пан Войчина згадає, як років десять тому ми разом гуляли у Бердичеві, коли прийшла звістка про напад «помаранчевого розбійника» на маєток графа Вольги? Що ж я, по-вашому, роздвоююся?

— Так, пан Веслав каже правду, — зітхнув Войчина. — Ми разом тоді були у Бердичеві, і взагалі… Ми наче збожеволіли, панове.

— Але голос, — вигукнув барон, правда, вже не так упевнено.

— А коли ви його чули, ваша милосте? — спитав Реймонт. — Якщо не помиляюся, десять років тому?

Барон важко сів на лаву і заплакав, обхопивши голову руками.

3

Після обіду, вечірнього посвячення Слєпньова-Слєпньовського у месники і нової трапези з цієї нагоди настрій у всіх покращився. Тільки барон сидів, тупо дивлячись в одну точку, майже не їв, спорожнював кубок за кубком. Потім заявив, що бачить перед собою ту індіянську маску, яка поволі спалює людину. Він здавався цілком божевільним. А втім, так воно й було. Десь за північ усі розійшлися спати. А вже за кілька годин господар розбудив усіх. Виявилося, що його самого розбудив слуга, який бачив, як барон вийшов із маєтку і, щось бурмочучи собі під ніс, пішов, хитаючись, у бік поля, за яким починався ліс.

Оголосили загальну тривогу. Барона знайшли під ранок. Він повзав по ягіднику і набивав рота зеленим листям. У супроводі слуг його відправили додому. Як згодом виявилося, розум до нього так і не вернувся. Такою була ціна його першого за останні роки виїзду в люди, хоч, за словами пана Войчини, барон сам надіслав йому листа, у якому висловив бажання взяти участь у їхніх зборах на день Святого Миколая. Але під час тієї зустрічі Слєпньов отримав для себе важливі дані. Найважливіші за весь час свого розслідування. Він уже повністю уявляв і спосіб дії ворога, і навіть його характер. Перед ним вималювався портрет розумного, жорстокого і нещадного звіра. Запах його наблизився і пахнув кров’ю. Можливо, це була його власна кров як жертви, але він зрозумів, надто ж після розповіді Станіслава Конарського і спираючись також на власні не зовсім вдалі пригоди, що дуже близький до того, щоб зірвати ненависну маску.

Звичайно, шкода було, що більше нічого не зумів розповісти барон фон Клонфельн. Але його оповідь, передана іншими, про поїздку разом із розбійником в якісь невідомі гори допомогла висунути гіпотезу, що, як виявилося згодом, потвердилася — чоловік у помаранчевій масці мав кілька схованок. А головне, у чому знайшов потвердження своїм думкам Слєпньов: це особа знаменитого грабіжника. Той любив знущатися зі своїх жертв, інколи витончено, інколи дуже жорстоко, як видно, не переймався ані жалістю, ані співчуттям. Підготовка і проведення операцій свідчили про те, що ця людина володіє найповнішими даними про тих, кого збиралася пограбувати, що він знає, хто має які багатства і що є найцінніше у того чи того графа або князя, багатого шляхтича або купця. Такою інформацією могла володіти людина із певними статками, і головне — вхожа в найбагатші, вельможніші садиби і маєтки. Ця думка зміцніла після бесіди Слєпньова зі Станіславом Конарським. Порадивши своїм новим колегам із товариства «Земста» якомога детальніше збирати дані про всілякі підозрілі рухи, пересування людей на їхній території, а також про тих, кого грабували в минулому, Василь Слєпньов разом зі Станіславом Конарським поїхав у Заславль, до князя Любославського. Дорогою він наполовину відкрився своєму супутнику, повідомивши, що служить в імперській канцелярії і має особливе офіційне завдання викрити і знешкодити небезпечного злочинця.

Князя Євгеніуша вони не застали вдома. Він, як виявилося, поїхав за кордон підлікувати на німецьких водах здоров’я, яке похитнулося останнім часом. Але його управитель був на місці. Він і потвердив — так, розташування челяді, як і самих гостей, вони розписували наперед, цим займався його помічник, а сам він пізніше лише затвердив цей список. На щастя, помічник виявився хоча й молодим, але скрупульозним і педантичним. Він мав не лише гарну пам’ять, але й зберіг минулорічні записи, кому й де з охорони і челяді гостей розташовуватися. Спочатку Слєпньов і Конарський (пред’явлені управителю документи Слєпньова справили належний вплив) ознайомилися з планом прийому і схемою розміщення численних гостей, потім на місці їхнього розташування почули розповідь помічника управителя, де чиї карети, диліжанси, а також підводи для челяді розташовувалися.

Тут і почув Слєпньов від Конарського, коли вони залишились удвох після огляду, те, що хотів і заразом боявся почути. На тому місці, де його охоронець в ув’язненні і водночас чийсь слуга вимовив фразу, яка здалася Конарському знайомою, як і голос, розташовувалася челядь і обслуга Мечислава Кульчинського, одного з найбагатших і найзнатніших шляхтичів. Того самого Кульчинського, якого Слєпньов зустрів у Петербурзі, у графині Войцицької. Він зрадів і похолов водночас. Зрадів, бо ж потверджувалася гіпотеза, що з кілька тижнів мучила його. Вона набувала реальних рис. Тепер можна було виходити на якісно новий виток розслідування, займатися цілком реальною версією, що ґрунтувалася не на здогадах і передбаченнях, а на зачіпці, яка виглядала достовірним фактом. А похолов тому, що перед його очима миттєво постало останнє санкт-петербурзьке побачення з графинею в заміській резиденції Чорторийського. Дурень він, дурень, ще й приревнував її!

З цієї хвилини думки Слєпньова запрацювали на шалених обертах, його мозок, мов у лихоманці, почав шукати єдино правильне рішення. Він не знав, що сказала графиня Войцицька справжньому чи лже-Кульчинському під час їхнього спілкування у Петербурзі, зате збагнув, що Кульчинський, якщо це він був людиною в помаранчевій масці (чи цей чоловік перебував у нього на таємній службі), дізнався про нього самого доволі багато. Ось звідки той запах звіра, який іде його слідами.

«А ти не помиляєшся, голубчику? — за звичкою запитав себе Василь Петрович. — Адже простіше було б для нього, Кульчинського, не виказувати себе».

І раптом зрозумів — ні, не простіше. Точніше, надто вже просто. Судячи з усього, грабіжник у масці за своєю натурою був хоч і досвідченим, і обережним, та все-таки азартним гравцем. Уперше про нього почули десь у середині сімдесятих років минулого вісімнадцятого століття. Тоді йому було щонайменше років двадцять. Значить, якщо тільки діяв один і той самий чоловік, зараз йому десь п’ятдесят. Приблизно на такий вік виглядав і сам Кульчинський. А якщо це так, то він розуміє, що з роками йому все важче виконувати свою місію і не так легко, як колись, пересуватися на великі простори. А може, і здоров’я підводило. Ще й іншу причину підозрював Слєпньов. Але хоч би що, йому, а в його особі і всій владі кинуто виклик. Можливо… Можливо, востаннє…

Слєпньов став пригадувати, що він знає про шляхтича Мечислава Кульчинського. Потім запитав Конарського, що знає той. Нарешті пригадав, що колись бачив видану наприкінці вісімдесятих років минулого століття у Варшаві книжку «Родославне і достославне описання відомих шляхетських родів Волинського і Брацлавського воєводств», здається, так вона називалася. Він поцікавився в управителя, чи немає в князівській бібліотеці такої книги, і вже за годину мав її. Підсумовуючи все відоме йому і Конарському заразом із вичитаним у книзі про рід Кульчинських, він отримав таку картину. Рід стародавній, далекі предки знаходилися на службі у королів ще з династії П’ястів. Після Люблінської унії 1569 року один із Кульчинських переселяється у Малу Русь, де купує маєток. Поступово рід зубожіє, але, за словами автора книги, 1779 року передостанньому з роду Кульчинських — панові Збігневу — дуже пощастило. Він отримав велику спадщину від далекого родича — князя Тотлебена із Сілезії — понад сто тисяч золотих дукатів! На ці гроші Збігнев Кульчинський купив ще два маєтки у Брацлавському і Волинському воєводствах. Остання фраза опису роду Кульчинських була така: «Тепер господарство Кульчинських у надійних руках прийомного сина пана Збігнева — Мечислава, сина сестри у перших Збігнева Кульчинського Ренати, за чоловіком Капсукас, старовинного роду із Жмудії, яка рано овдовіла і померла від печалі по чоловікові. Взнавши про смерть преславної й улюбленої сестри, пан Збігнев як рідного прийняв її сина, бо власних дітей не мав. Пан Мечислав гідно продовжує справу батька і є прикладом шляхтича і сім’янина. Одружений зі шляхтянкою Зосею з роду Румовських».

«А чи нема у нього маєтку ще й у Карпатах?» — подумав Слєпньов, прочитавши цей текст.

Цього не знав ні він, ні Конарський. Але несподівана спадщина названого батька Мечислава Кульчинського і сама його з'ява («А чи була пані Рената взагалі?»— несподівано подумав Василь Петрович) здавалися Слєпньову доволі підозрілими і такими, що варті розслідування. Щось підказувало йому — треба поспішати. Він пригадав власну думку про те, що «можливо, виклик кинуто востаннє…» Але можливо, що грабіжник задумав якийсь свій несподіваний хід. Можливо, перед тим, як покинути межі Російської імперії (а замок у горах, якщо він був, тепер, напевне, знаходився в Австрійській імперії), він хотів здійснити ще якусь акцію або… Тут Слєпньова вразила ще одна думка, пов’язана з його спілкуванням із графинею Войцицькою. Ця думка не давала йому спати всю ніч. Він перевертався з боку на бік і думав, думав. На ранок у нього визрів новий план, який він і взявся реалізовувати. Він звик ризикувати так відчайдушно, але тут його пройняло до дрижаків. Можливо, ще й тому (сам собі боявся зізнатися), що вперше йшлося про його почуття.

4

Вранці вони роз’їхалися. Слєпньов ужив усіх заходів і можливих застережень. Вони були не зайвими, якщо тільки вистежували його шлях, у чому мав можливість кілька разів переконатися. Вранці від’їхали карети — його власна і Конарського. На прохання Слєпньова в його карету сів помічник управителя. Він мав доїхати до Житомира і звідти повернутися на перекладних. Напередодні Слєпньов допитав князівського ключника, і кілька деталей переконали його, що син нещасного, котрий потонув, був якось зв’язаний із бандою людини в помаранчевій масці. Тим більше, що ключник розказав — після смерті сина він знайшов у його комірчині двісті рублів асигнаціями, а це для дрібного слуги величезні гроші. Проте Слєпньов не був певен, чи не зв’язаний ще хтось із князівських людей із негідниками.

Отже, Станіслав Конарський відбув до Житомира, щоб перевірити, чи не прийшло якесь повідомлення з луцьких архівів. Забігаючи наперед, скажемо, що йому пощастило отримати такий документ, але саме він став причиною його передчасної смерті — постріл пролунав уже в Житомирі.

Поки що прудкі коні Конарського мчать до фактичного губернського центру. Слєпньов тим часом вичекав ще півдня і в скромній кареті управителя виїхав до стародавнього Звягеля, тепер — уже Новоград-Волинського, на тоді ще формальної столиці Волинської губернії. Приїхавши наступного дня до Новограда-Волинського, Слєпньов ще години зо дві посидів у кареті. За цей час мимо карети пройшло кілька чоловік, але жоден не зупинився, не спробував заглянути всередину. Лише наприкінці другої години його сидіння наблизився якийсь чоловік у котелку і засмальцьованому сюртуку, але, побачивши, певне, князівський вензель, пробурмотів щось таке: «Ох ти, їх князівські світлості! А карета ж невеличка», — і пішов собі геть.

«Або я надто вже обережний, або мені вдалося-таки цих псів перехитрити, — подумав Слєпньов. — А може, наш славненький грабіжник втратив до моєї скромної особи інтерес?»

Так чи так, але, почекавши ще трохи, Слєпньов, обережно озирнувши з віконця вулицю, вибрався нарешті з карети і пішов до свого гарного знайомого — звягельського торговця мануфактурою Гершка Вайцмана. Той зустрів його радісно, навіть обійняв, бо свого часу Слєпньов допоміг йому вийти з його товаром на російський ринок. Посилаючись на якихось міфічних кредиторів, які буцімто переслідували його, він попросив Гершка дістати йому нову одежу — сюртук і штани. Гершко старанно його обміряв, поойкав із приводу того, що пан Веслав став таким худющим, ще більше заойкав, коли той сказав, що одяг потрібен на завтра. Уранці Слєпньов у новому костюмі з’явився на поштовій станції, де для нього знайшлося місце у диліжансі, який відходив до Рівного. Але перед тим, як сісти в карету і покластися на волю дороги, Слєпньов спеціальною поштою одіслав листа до Санкт-Петербурга, особисто панові Рибалку. Він повідомляв, що операція наближається до завершення, і просив Антона Федоровича негайно прислати підкріплення.

Три дні по тому в кареті, яку він позичив ще в одного знайомого, тепер уже луцького єврея, Василь Петрович під’їжджав до старого графського палацу Войцицьких. Графиня, як повідомила служниця, гуляла з донькою в полі. Слєпньов ішов старим садом із молодим листям на деревах, і дивне відчуття опанувало його — наче йде він килимом власного життя і не відомо, хто кладе його під ноги, щоб будь-якої миті продовжити чи обірвати. Коли ж Слєпньов побачив струнку фігурку в довгій бежевій сукні, поруч якої дріботіла маленька дівчинка, він відчув, як щось знову підступає йому до горла. А жінка перед ним, здавалося, ставала все помітнішою не лише його очам, а всьому його тілу, на яке хтось невідомий насипав спершу снігу, а потім — гарячих вуглинок. Він подумав, що в таку жінку могли закохатися ще десять, сотня розбійників, якби тільки вони знайшлися на просторах неосяжної Російської імперії. Побачивши його, графиня Ядвіга навіть випустила руку доньки, майже побігла, але потім зупинилася, і він за кілька десятків метрів відчув її сум’яття і тривогу.

— Ви привезли звістку про чоловіка, про Юзефа? — привітавшись, запитала вона тихо, майже задихаючись, і Слєпньов зрозумів, що граф Войцицький для неї досі живий і коханий.

Це його збентежило на якусь мить, але й порадувало. Він зрозумів, що буде набагато легше розпочати необхідну, хоча й нелегку розмову.

— Я не привіз вам звістку, але сподіваюся, що граф живий, — сказав він, щиро вірячи в сказане.

— Ви це кажете не лише тому, що хочете втішити мене? — спитала графиня, і Слєпньов ледь не скреготнув зубами, тамуючи і її, і свій біль.

— Ні, — відповів він. — У мене є для цього підстави. Сподіваюся, що з вашою допомогою ми визволимо графа Юзефа.

— З моєю допомогою?! — здивовано вигукнула вона.

— Саме так…

Вони пройшли до палацу. Розмова, яку Слєпньов обмірковував всю дорогу, відбулася пізно ввечері в одній із затишних кімнат палацу. Тут не відчувалося того запустіння і якоїсь безпритульности й порожнечі, як у довгому коридорі, геть завішаному портретами і старовинними пейзажами, та величезній залі, де вони обідали за довгим, масивним столом.

— Я слухаю, — сказала графиня.

— Перед тим, як перейти до моєї пропозиції, — сказав Слєпньов, — я змушений запитати: ви досі кохаєте свого чоловіка?

Він чекав, що графиня спалахне і розпочне переконувати його, як вона кохає, або дуже образиться, але вона лише подивилася на співбесідника з таким болем, перемішаним із відчаєм і надією, що Слєпньову раптом стало ніяково.

— Ви питаєте, чи кохаю… Юзефа? — вона вмовкла на мить. — Якби той чоловік… — ще одна гнітюча пауза. — Якби той чоловік запропонував за його звільнення моє життя, якби це було можливо, я б жодної миті не вагалася.

— Вибачте, — сказав Слєпньов якомога м’якше, тамуючи спокусу доторкнутися хоча б кінчиками своїх пальців до її руки.

— Кажіть, я зроблю все, що зможу, — сказала графиня.

Насамперед Слєпньов попередив, щоб вона не дивувалася його запитанням, а тоді вже поцікавився, коли вона відбула з Петербурга? Виявилося, що незабаром після їхнього останнього побачення у столиці.

— Ви відбули одна? — уточнив Слєпньов.

— Це має значення? — здивовано подивилася графиня.

— Так, має, — наполіг Слєпньов.

Настала довга, тягуча пауза. Слєпньов вслухався у легкий шум вітру за вікном і раптом відчув, що йому хочеться не запитувати про щось там, а впасти перед жінкою на коліна, а тоді вже — будь, що буде… «Вітер, до чого тут вітер?» — подумав Слєпньов і на якусь мить побачив себе на коні під шквальним вітром там, в Альпійських горах.

— Мене супроводжував пан Мечислав Кульчинський, — сказала графиня.

— До самого маєтку? — хрипко спитав Слєпньов.

Виявилося, що пан Кульчинський супроводжував її майже до маєтку. Вони розпрощалися біля ковельської дороги.

— А ви бачилися після цього з паном Мечиславом? — спитав Слєпньов.

Графиня Ядвіга ще здивованіше подивилася на нього. Весь її вигляд виказував бажання якомога швидше облишити цю розмову, але Слєпньов мусив її завершити, як бажав сам.

— Так, один раз… — сказала графиня.

— Коли? — уточнив Слєпньов.

— Він заїжджав на півдня незабаром після Великодня.

— А не казав, куди їде? — прискіпувався Слєпньов.

— Це так важливо? — запитала графиня і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Він їхав у гості до графа Браницького.

«До графа Браницького? Ось як!» — подумав Слєпньов, пригадавши, що саме в цей час він був у пана Петра Рециника, зовсім поряд із володінням Браницького, і саме тоді підстрелили на річці підозрілого слугу Рециника.

— Скажіть, пане Слєпньовський, ви в чомусь підозрюєте пана Кульчинського? — перебила його думки графиня.

Слєпньов поглянув у її великі прекрасні очі і зрозумів, що час повністю розкрити карти, хоч би як вона поставилася до цього, хоч би як було боляче потім обом.

— Я попереджав вас, графине, щоб ви нічому не дивувалися, — сказав він.

— Так, я пам’ятаю… Невже…

Графиня Ядвіга нахилилася вперед. Слєпньову здалося, що він чує, як голосно стукає її серце.

«Чорт, що ж робити? Хоч би вона не зомліла чого доброго», — подумав він перед тим, як почав говорити.

— Боюся засмучувати вас, тому хотів би помилитися, — почав він, повільно проціджуючи і зважуючи кожне слово. — Мені здається, що саме пан Мечислав Кульчинський і є знаменитий грабіжник у помаранчевій масці, котрий і полонив вашого чоловіка.

Вона все-таки скрикнула і затулила обличчя долонями. Всупереч своїй волі, яку він покликав на допомогу, Слєпньов також здригнувся, хоча тут-таки міцно стис зуби. Чи не покажуть йому зараз на двері? Від цих вельможних панів і панянок з їхніми спесивістю і поняттями про честь можна всього чекати.

— Боже мій, милостивий Боже, невже в цьому світі не можна нікому вірити? — прошепотіла графиня.

Але, коли вона відняла руки від обличчя, він замість сліз побачив в її очах холодний і рішучий полиск, який вразив його.

— Ви впевнені в тому, що сказали мені, пане Слєпньовський? — спитала вона без будь-якого відтінку в голосі.

— Я хотів би помилитися, кажу вам, але боюся, що так воно й є, — сказав Слєпньов. — Якщо тільки… річ у тім, що можливий ще один варіант, хоч він і не набагато ліпший.

— Кажіть, — вимовила наполегливо вона.

— Я припускаю, вельможна пані, що пан Кульчинський просто використовує грабіжника в помаранчевій масці, — сказав Василь Петрович. — Тобто той просто служить йому. Хоча це майже не міняє суті справи.

Він замовк, і тиша, яка настала після цього, була такою довгою і так лякала його, що, здавалося, роз’єднала їх — можливо, назавжди. Раптом Слєпньов явно, зримо побачив, як їдуть все ще засніженим шляхом дві карети — її і Кульчинського. Ось зупиняється одна, потім друга. Рипить під ногами сніг. Він підходить до її карети. Привабливий, вихований, ввічливий. Справжній аристократ. Пан Мечислав. Справжній дворянин, шляхтич. Він нахиляється до її руки…

— Він був таким добрим і уважним, — мовби вгадавши його думки, сказала графиня. — І там, у Петербурзі, де він так мене підтримав, і в дорозі…

— Він нічого вам… не пропонував?

Графиня здригнулася і подивилася на Слєпньова з обуренням, яке переросло в муку. Хтозна, які таємні думки відвідували цю чудову жінку довгими весняними вечорами після їхнього з паном Мечиславом спілкування.

— Ви, сподіваюся, маєте на увазі, чи не пропонував він мені руку? — спитала графиня.

— Так.

— Ні, не пропонував, але… знаєте, я відчувала, що я йому не байдужа, далеко не байдужа.

Вона спинилася, про щось подумала, ледь підняла руку, знову поклала її, тепер уже на коліно.

— Іноді мені здавалося, — ще тихіше сказала вона, — що він ось-ось почне звіряти мені свої почуття. Скажу відверто — я боялася цього. Боялася образити його, втратити друга. Якби я знала…

— Ви ні в чому не винні, ваша милосте, — сказав Слєпньов після невеликої паузи, бо зрозумів, що не лише те, про що вона тепер розповідає, терзає її душу.

— Перейдімо до справи, — запропонувала графиня Войцицька.

— До справи?

— Так. Ви ж хочете мені щось запропонувати.

Слєпньов знову захоплено подумав про цю незвичайну жінку. Відвів погляд і раптом побачив себе, ні, не біля її ніг, тим більше не поряд із нею на ліжку, у її обіймах — а в цьому маєтку, хоча б управителем чи слугою, і несподівано зрозумів, що це для нього також було б щастям після всіх доріг і поневірянь, які йому довелося звідати в його неспокійному, багато в чому безпутному житті.

Він безжалісно прогнав це видиво, бо збагнув, що такого ніколи не може бути. Ніколи… Хоч він… «Випити б, ваша милосте», — ось що кортіло сказати йому, але не посмів вимовити цього вголос.

Слєпньов ще раз запитав графиню, чи не пропонував Кульчинський допомогу у визволенні чоловіка. «Казав, — здивовано пригадала, — що якимись своїми каналами спробує бодай щось та з’ясувати, казав, що він дещо знає про грабіжника в помаранчевій масці».

— Ви гадаєте, — здивовано підвела очі графиня, — він десь тримає Юзефа в полоні?

— Так, — сказав Слєпньов, тепер майже впевнений у цьому.

— Але навіщо? Адже якщо він до мене… Якщо він до мене має якісь почуття…

«А що, коли він хоче зіграти на почуттях графині до свого чоловіка?» — подумав Слєпньов і раптом відчув, як шалено закалаталося в грудях серце.

Та узяв себе в руки і спитав, чи не виявляв ще хтось до неї своїх почуттів за цей час? Графиня здивовано поглянула на нього і сказала: «Так, виявляв».

— Хто? — прямо спитав Василь Петрович.

Вона розповіла, що давно помічала: до неї не байдужий небіж старого графа Браницького Тадеуш, «Тадик із вітром у голові», як вони його називають. Коли вона повернулася з Петербурга, то застала від нього лист — Тадеуш освідчувався їй у коханні. Згодом і сам приїхав, розповів, як покохав її після першої зустрічі чотири роки тому, коли Войцицькі гостювали у Браницьких, де був і Тадеуш Брезов’як. Відтоді вона кілька разів бачила Тадика, але серйозно його залицяння не сприймала. Так, інколи могла віджартуватися, і все. Тепер же він пропонує їй руку, серце і матеріальну підтримку. Ось-ось помре його дядько, а відомо, що Тадеуш отримає в спадщину два маєтки, якщо не більше, буде багатим, дуже багатим, і його гроші пані Ядвізі дуже навіть згодилися б. Так думав, так казав він, але Ядвіга його, звісно, не кохала, окрім того, вона твердо вірила, що її чоловік досі живий.

— А тепер послухайте, ваша вельможносте, — сказав Слєпньов. — Ви завтра ж — я дуже прошу вас про це — напишете листа Мечиславу Кульчинському як людині, якій довіряєте, і повідомите йому, що пан Тадеуш Брезов’як просить вашої руки.

— Але, пане Слєпньовський! — вигукнула графиня і навіть трохи підвелася, а її обличчя побурячіло від гніву.

— Ви в нього попросите поради, оце й усього, — вдавши, що не помітив її стану, сказав Василь Петрович, — напишете йому як своєму другові і скажете, що довіряєте йому і послухаєтеся його.

— Але ж ви самі казали…

Тут і виклав Слєпньов свій підступний і небезпечний план. Якщо Кульчинський справді має до неї почуття, він неодмінно приїде. Звичайно, вона може відмовитися від цієї затії. Тим більше, що є ризик — він просто забере її із собою. Але ризик невеликий, бо, якщо почуття у нього справжні, якщо він покохав графиню, то вона йому потрібна не як полонянка, а як добровільна коханка, можливо, і дружина.

— Я ніколи не стану… Вибачте. Кажіть далі, будь ласка.

Слєпньов пояснив, що йдеться про те, щоб заманити злочинця, якщо таким є насправді Мечислав Кульчинський, у пастку, капкан, якщо хочете, саме так заманюють диких звірів. А спіймати його можна лише на велику і, вибачте, смачну приманку.

— Я повинна стати цією… приманкою? — ще тихіше, ніж раніше, спитала Ядвіга Войцицька. — Якщо це потрібно для порятунку Юзефа — я готова.

— Ні, — сказав Слєпньов. — Звичайно, можна було б влаштувати засідку і в вашому палаці, надійно убезпечивши вас, усе можна було б зробити, як треба, і тут, але я мушу спіймати Кульчинського на гарячому, на місці злочину. А на такий злочин він міг би піти, якби, скажімо, його попросила кохана жінка.

— Про що ж його попросити? — майже одразу спитала графиня Ядвіга.

5

Та не одразу, а після деякого вагання, після фраз, які нічого не значили, — про те, про се, погоду і їхніх спільних знайомих, — Василь Петрович повернувся до суті розмови і відкрив головну частину свого плану. Ядвіга Войцицька мала вдати збентежену жінку, яка готова відмовитися від Тадеуша, якби трапився хтось надійніший, хтось багатший. Хоч мала вагатися, сумніватися, — а, диви, ще живий Юзеф? Нехай скаржиться на долю. І ніби мимохідь скаже, що хотіла б мати таку-от прикрасу.

— Прикрасу, розумієте? — уточнив Слєпньов.

— А знаєте, пане Слєпньовський, мушу зізнатися… у мене вже є один гріх, — сказала раптом графиня. — Адже приїхав Кульчинський не просто так. Він подарував мені дуже дороге намисто. Дуже дороге. Буцімто з нагоди свята. Розповів, що привіз його з Литви, де його мати була одружена з литовським шляхтичем Капсукасом. Він казав, що воно належало його родові з давніх-давен. Що, за давнім жмудським повір’ям, будь-яка жінка, котра одягне його, неодмінно буде щасливою. Я довго відмовлялася від такого подарунка, але він дуже вже наполягав, сказав, що у великодні дні відмовлятися гріх і що я його дуже ображу, якщо відмовлюся. Зараз я покажу цей подарунок.

Графиня принесла намисто за кілька хвилин. Воно й насправді було незвичайним. На срібному ланцюжку таємним теплом виблискували намистинки бурштину. Бурштин вражаючої краси звисав з іще тонших, майже непомітних, також срібних, чудової роботи ланцюжків. Вони утворювали трикутник, який розтікався від головного ланцюжка, якому належало обрамляти жіночу шию. Осердя ланцюжка прикрашав великий діамант. Від нього крайками бурштинового трикутника, як вогники, світили ще шість менших, але дуже витончених діамантів, а нижній кут бурштинового намиста увінчував діамант у бурштиновій оправі.

«Так, — подумав Слєпньов, — від такого подарунка відмовитися важко. Навіть жінці, яка дуже сумує за коханим чоловіком. Ах, як уміло цей негідник розкидає тенета! Але він же до них і потрапить, обіцяю. Адже це добрий привід…»

Так у Слєпньова народився остаточний варіант його підступного, небезпечного плану. Згідно з ним, графиня Ядвіга мала дуже тепло прийняти Кульчинського (якщо той, звісно, приїде), ще раз подякувати йому за дорогий подарунок і наче мимохідь сказати, що він, мабуть, поступається лише одній прикрасі — легендарному кольє великої княгині Ольги.

— Я, здається, чула про нього, — сказала графиня. — Щоправда, хтось казав, що це лише легенда.

— Ні, не легенда, — відповів Слєпньов. — Легендою може бути те, що володіла ним княгиня Ольга, бабуся Володимира Великого. А те, що ця дуже дорога прикраса існує, — правда.

І він розповів графині те, що сам знав про легендарну прикрасу. Переказ приписував її справді княгині Ользі. Відомо, що коли вона після насильницької смерті свого чоловіка Ігоря від рук непокірного племені деревлян стала правителькою Київської держави, то найважливішою її, як сказали б зараз, зовнішньополітичною акцією став візит до столиці тоді могутньої Східної Римської, або інакше Візантійської імперії — Константинополя. Або ж по-слов’янському — Царгорода. Відомо, що до неї, гарної і розумної вдови-княгині, сватався сам візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Та княгиня Ольга його перехитрила. Спочатку вона відмовила тим, що сказала, що не годиться християнину одружуватися з язичницею. Імператор зрадів можливості навернути в християнство правительку такої великої і могутньої держави і згодився стати її хрещеним батьком. Княгиня Ольга охрестилася, але ж виявилося, що християнський звичай не дозволяє хрещениці виходити заміж за свого хрещеного. Так і пошила вона імператора в дурні. Але на знак особливої уваги і вдячности, захоплений красою і розумом правительки Русі, він подарував їй на прощання дуже дорогу античну прикрасу з часів легендарного персидського царя Кіра. Це був ланцюжок із чистого золота, до якого кріпився золотий гравійований медальйон. Уже сам імператор вставив у медальйон мініатюрну іконку із зображенням святої Олени, бо ж була княгиня Ольга хрещена Оленою. А під медальйоном з іконкою збігали донизу інкрустовані трубочки, стилізовані під сім золотих свічок, кожна з яких була увінчана маленьким неймовірної краси смарагдом.

Кольє княгині Ольги, за її заповітом, мало належати неодмінно лише дружині великого князя Київського. Розповідають, що коли київський престол утратив своє значення, на знамениту прикрасу почалося справжнє полювання. Начебто цілий тиждень шукали її у Києві слуги Володимирського-на-Клязьмі князя Андрія Боголюбського, який 1169 року захопив і пограбував першопрестольну столицю. Сліди античної коштовности то виникають, то знову губляться. У п’ятнадцятому столітті кияни підносять її дружині новгородського князя Михайла Олельковича, який заявився до Києва після смерті свого батька Симеона з претензією на київський стіл. Але тоді Київське князівство, близьке до остаточного занепаду, було удільним князівством, до того ж під протекторатом великих князів литовських. Боячись, як би Михайло, відомий своїм войовничим характером, не порушив питання про відокремлення князівства, великий князь литовський Казимир відмовив йому у праві княжити в Києві. Спроба захопити Київ силою, спираючись на киян, які підтримували Михайла, не вдалася. Врешті-решт, зазнавши кількох поразок, Михайло Олелькович опинився у своєму маленькому родовому наділі — містечку Копиль у Білорусі. Це сталося 1470 року. Пізніше він узяв участь у змові проти Казимира, тоді вже короля, і 30 серпня 1482 року був страчений перед ворітьми міста, княжіння в якому так уперто добивався. Саме Копильське князівство проіснувало до початку сімнадцятого століття, коли його приєднали до володінь князів Радзивіллів.

— І ось тут починається нібито третя, а може, і четверта історія знаменитої прикраси, — сказав Василь Петрович. — Коли останній з Олельковичів по лінії Михайла змушений був продати Копиль Радзивіллам (він переходив до них після його смерті), то ті заплатили йому відповідну суму ще до його смерті, як посаг для його дочки. Вінсент Радзивілл дізнався про кольє княгині Ольги і дуже добивався, щоб воно перейшло до нього разом із маєтком. Останній з Олельковичів не віддав прикраси, але й не залишив дочці, бо вона ставала княгинею Замойською. Він передав кольє княгині Ольги дружині свого сусіда і близького родича по лінії князя Симена, котрому належало місто Слуцьк і який до того часу вже йменувався князем Слуцьким. Це прізвище згодом стало їхнім родовим.

— Цікаво, — щиро сказала графиня Войцицька. — Але чому він так вчинив?

— Тому, милостива пані, що його предок розумів — йому або ж його роду навряд чи доведеться вже княжити у Києві. І він зробив зміну в заповіті про успадкування кольє, — пояснив Василь Петрович. — Воно могло належати якщо не дружині князя київського (про великого князя, зрозуміло, уже не йшлося), то дружині князя, який є спадкоємцем по чоловічій лінії князя, котрий колись правив у Києві. Таким чином, збереглася ілюзія, що хоч первинного заповіту великої княгині Ольги дотримуються.

— Тобто кольє належить князям Слуцьким?

— Саме так. Але позаяк цей рід наприкінці минулого століття, тобто вже позаминулого, поділився на дві гілки — білоруську і київську, то кольє тепер належить дружині Яна Слуцького — Вероніці.

— Прекрасна Вероніка, — мовби до себе промовила графиня.

— Ну, прекрасною її можна назвати хіба що умовно, — усміхнувся Слєпньов.

— Ви її бачили? — якось чисто по-жіночому спитала графиня Ядвіга.

— Так, єдиний раз на балу в губернатора з нагоди утворення Волинської губернії. Княгиня Вероніка Слуцька з’явилася на бал, прикрашена знаменитим кольє.

Полум’я свічки, яка вже догоряла перед ними на невеликому столі, раптом по-новому висвітило обличчя графині. Воно стало натхненнішим, на ньому з’явився відбиток мрійливости, наче графиня перебувала десь далеко звідси.

«Невже вона уявила себе з цим злощасним кольє?» — подумав Слєпньов, і йому стало якось не по собі від можливості такого розвитку подій, що їх він сам задумав.

— Невже ви думаєте, що Кульчинський захоче вкрасти це кольє для мене? — спитала графиня. — Хоч би якими були його почуття до мене, він, гадаю, розуміє, що таку знамениту прикрасу надягти неможливо.

— Саме так, ваша милосте, — ледь усміхнувшись, ствердно кивнув Слєпньов.

— Тоді не розумію, — сказала графиня.

— Швидше за все, він захоче його просто викупити.

— Хіба це можливо? А заповіт?

— Ох, ясновельможна пані, — ще раз дозволив собі усміхнутися Василь Петрович, тепер уже дивуючись її наївності. — Найцінніше, що тепер має князь Януш, — це прикраса дружини. Наскільки мені відомо, років п’ять тому він змушений був продати останнє своє володіння — містечко Лельковиці, назва якого нагадувала про коріння його роду. Тепер у нього зосталося два села у Київській та одне у Волинській губернії, десь біля Овруча. А в князя дві дочки на виданні, та ніхто руки не пропонує бідним. Так що все можливо, якби багатий шляхтич Кульчинський запропонував дуже добру ціну. Тільки я зроблю все, щоб цього не сталося.

Він пояснив головну частину свого плану. Зараз він поїде до князя Слуцького. Іменем даних йому повноважень, а може, й іменем самого государя він попросить князя в жодному разі не продавати прикраси. До речі, спроба вкрасти її вже була. Але князь виявився зовсім не дурнем і зробив копію кольє. Саме цю підробку років десять тому й захопив Кульчинський в образі людини в помаранчевій масці. Можна уявити собі, як кусав лікті грабіжник, який так помилився чи не вперше. Але повторного нападу не було. Може, тому, що саме тоді під час нападу на князя Сапігу його вперше поранили і він вирішив, що красти кольє — нещаслива прикмета.

— Тепер же, якщо йому відмовлять, — сказав Василь Петрович, — він спробує силою придбати коштовність. Або намагатиметься підмінити її. В обох випадках я вже про нього потурбуюся.

Так закінчилася ця розмова. Графиня Войцицька згодилася взяти участь у небезпечній операції. Наостанок Слєпньов попередив: хоч би як їй кортіло при майбутній зустрічі апелювати до почуттів Кульчинського або ж просити його звільнити чоловіка в обмін на можливу жертву (графиня зарум’яніла, і він зрозумів, що подібна думка прийшла і до її такої вродливої голівки), цього в жодному разі не можна робити. Під личиною галантного, закоханого шляхтича перед нею буде грабіжник, злочинець, розбійник, убивця, який не відає пощади, на совісті якого кров навіть не десятків, а сотень людей. Він ніколи не дарував тому, хто зриває з нього маску. Навіть тим, кого нібито любив.

— Я пам’ятатиму про чоловіка, — сказала Ядвіга Войцицька. — Не сумнівайтеся — пам’ятатиму про Юзефа і про доньку теж.

6

Пізніше у своїх мемуарах Слєпньов назве ці місяці божевільною каруселлю. Але в якийсь момент ця карусель зависла в найвищій точці, і було невідомо, чи не зірветься вона зі скреготом, який роздирає душу, вниз. Але спочатку вона крутилася доволі швидко.

Поворот перший — Слєпньов каретою княгині добирається до Ковеля, звідти поштовим диліжансом їде на Сарни, Костопіль, нарешті, добирається до Житомира.

Тут на нього чекає приємний сюрприз — у руках Конарського опинився лист якогось шляхтича Яцуби, лист, який вкривався досі пилом в архіві колишньої поліцейської управи колишнього Волинського воєводства. Згадуваний Генрик Яцуба писав про свої дивні спостереження. Наприкінці літа 1788 року він гостював у свого родича, шляхтича Якуба Пйострицького, у Брацлавському воєводстві. Одного разу він вирішив сам верхи прогулятися тамтешніми місцями. Він поїхав уздовж річки, яка вела до недалекого лісу. Зацікавившись, де ж та річка бере початок, бо від молодшого Пйострицького, сина Якуба, він чув, що там є дуже чисті джерела, де вода надзвичайно чиста, а плесо укрите дивними бульбашками, Яцуба заглибився у ліс. Джерела не знайшов, звернув із наїждженої стежини та й заблукав. Він довго шукав дорогу додому, та згодом виявив, що опинився в зовсім іншому лісі. Почувши людські голоси і сподіваючись, що йому покажуть дорогу, Яцуба спрямував коня туди, але раптом попереду нього прогриміли постріли.

Спершу він подумав, що хтось, напевне, полює, і поїхав далі. Незабаром перед його очима відкрилася невеличка галявина, де якісь люди вправлялися у стрільбі по мішенях рухомих і нерухомих, які зображали людські силуети. Яцуба хотів уже під’їхати до них, як побачив, що один чоловік на галявині вдягнув… помаранчеву маску. З лісу виїхав екіпаж, і тут почалося інсценування нападу на карету. Затаївши подих, Яцуба спостерігав за цим дивним дійством. Аж тут кінь під ним, відчувши коней, запряжених у карету, заіржав. Боячись, що його побачать, Яцуба круто повернув коня і помчав лісом. Переслідували його чи ні, він не знає. Лише під вечір знайшов дорогу і добрався до садиби пана Пйострицького. Тут він і дізнався, що сусідній ліс належить його сусідові, одному з найбагатших шляхтичів воєводства — Мечиславу Кульчинському. Коли ж він розповів родичу про те, що бачив, той злякався і попросив, щоб він ніколи про це не розповідав і взагалі тримав язик за зубами. А наступного дня порадив, щоб пан Яцуба їхав якомога швидше додому, зник і переважно мовчав. Яцуба послухався, але, повернувшись до свого сільця біля Луцька, написав листа у поліцію. На листі стояв чийсь підпис і резолюція «Розібратися». До листа була долучена записка молодшого поліцейського чину, який писав, що шляхтич Яцуба, відомий як великий п’яничка, дебошир, схильний до безплідного фантазування, на момент розслідування поїхав до чергового приятеля. Пересилати лист в інші воєводства до повернення Яцуби автор записки вважав недоцільним. Але, чи повернувся Яцуба із поїздки, невідомо.

Поворот другий — Слєпньов вирушає до князя Слуцького. Той мав свого зуба на грабіжника в помаранчевій масці, до того ж доволі картинно образився — та як можна навіть подумати, що він міг би продати комусь таку безцінну історичну прикрасу?! Заспокоєний його згодою взяти участь у наміченій небезпечній операції, Слєпньов повертається до Житомира. Тут його карусель уперше ніби зупиняється, хоч і не в найвищій точці. Василь Петрович чекав підкріплення з Петербурга, тривожачись, що воно не встигне до першого візиту Кульчинського до князя Януша Слуцького, якщо тільки графиня Ядвіга Войцицька успішно зіграє свою роль.

Він ще не знав, що найнебезпечніший у його житті план почав успішно здійснюватися.

Другого ж дня після його від’їзду Ядвіга Войцицька, не вагаючись і не втрачаючи часу, боячись передумати, пише Мечиславу Кульчинському. Вона кидає в бій всю свою жіночу хитрість. Весь лад письма, словесні звороти, особлива довірливість листа натякають на те, що вона цілком могла б віддати перевагу перед можливим кандидатом у її чоловіки Тадеушем Брезов’яком іншому — розумнішому, вродливішому, достойнішому. «Ох, що ж мені робити, дорогий пане Мечиславе, мені й порадитися по-справжньому ні з ким, окрім вас, у цей нелегкий для мене час», — так завершує вона своє лукаве послання.

«Спрацювало!» — вигукнув би Слєпньов, якби зміг побачити, з якою гарячковою поспішністю, отримавши листа Войцицької, споряджається в дорогу Кульчинський. Щоправда, перед цим він збирався зовсім в іншу поїздку — за кордон. Та хіба може бути щось важливішим за кохану жінку! Пізніше Кульчинський зізнається, що в якийсь момент у його мозку промайнула думка-застереження — а чи не пастка це? Адже він знав, що на нього полюють. Він сам провокував і навіть спрямовував це полювання, щоби в потрібний момент замкнути дверцята власної пастки. І ось парадокс — цьому досвідченому, розумному, недовірливому чоловікові захотілося вірити, що не лише він до неї, а й графиня Войцицька має до нього щирі почуття. Він виїжджає за ворота свого маєтку й озирається. Цей погляд особливий для нього, але Кульчинський про це ще не знає. Дорога через більшу частину Поділля і частину Волині, і за якийсь неповний тиждень він у маєтку тої, яку по-справжньому покохав.

Він просить лакея доповісти про свій приїзд, він бачить її, зодягнуту у скромну блакитну сукню (графиня знала, що вона їй дуже личить), втілення янгольської чистоти і краси, благоговійно припадає до її трішечки напахченої дорогими парфумами руки і вперше за багато літ відчуває, що йому важко дихати.

— Ну, навіщо ви їхали, вибачте, я ж думала, що ви мені також відповісте листом, — м’яко докоряє графиня.

— Я не міг не приїхати, — каже Кульчинський, і це правда.

Вони поволі йдуть довгим коридором, потім залом. «Цей чоловік забрав у мене коханого, забрав у мене все, — думає графиня Ядвіга, — о, святая Діва Марія, дай мені сили».

Та вона просить не сили зіграти цю виставу, вона вже внутрішньо готова до неї, вона програвала її, проклинаючи себе десятки разів, поки її гість мчав щосили через міста і села, містечка й хутори, ліси і поля двох губерній — Подільської і Волинської.

Вона просить у Бога і Діви Марії сили приховати свою ненависть, ненависть, яка готова ось-ось вирватися на волю і змусить узяти до рук старовинний кинджал або простий кухонний ніж.

Цілісінький день неймовірним зусиллям волі вона відганятиме від себе це бажання. Інколи воно пропадатиме, настільки природно поводився гість. Треба сказати, що вже під час попереднього приїзду пан Мечислав буквально зачарував маленьку Ядзю. Він, виявляється, знав дуже багато страшних, але таких прецікавих історій! Він побував у стількох країнах Європи, далеких і майже казкових. Він, як і її любий татусь, бився за свободу і незалежність Польщі у війську хороброго генерала Костюшка. Як він розповідав про останній бій! Він обіцяв Ядзі, що її татко, якого вона так чекає, дуже швидко повернеться.

Тепер, хоч як намагалася графиня відсунути хоч би на годинку їхню зустріч, вона все-таки відбулася. Як радісно блиснули оченята її маленької донечки, аж у Ядзі-старшої зайшлося серце і дрібненькі голочки кольнули кінчики пальців. А Ядзюня тут-таки взялася розповідати про свої пригоди з любою кішечкою Рамочкою, про квіти, які вона зібрала в полі разом із мамою, про те, що все чомусь не повертається з далекого північного міста Петербурга няня її Пелагея…

— Хіба там і досі лежить сніг, що вона не їде? — заглядала Ядзя в очі дядечкові Мечиславу.

— Вона приїде, обов’язково приїде, — запевняв дядечко Мечислав так щиро, що мати Ядзі не витримала, відвернулася, подивилася у вікно, до якого тягла свої гілки стара яблуня.

«Невже цей чоловік — жорстокий злочинець, майже диявол?» — думала графиня, знову дивлячись на них обох. Вона дивилася, і щось нове народжувалося в ній. Їй здалося (Боже!..), що вони чимось схожі — Юзеф і пан Мечислав. Здригнулася — що це з нею?

Вона круто повернулася і пішла до себе, довго дивилася на портрет чоловіка, який звеліла перенести у свою спальню. Граф на картині був одягнутий у військовий мундир і, печально-молодий, здавалося, заглядав їй у душу — ніжно і докірливо. Вона підвелася і витерла сльозу зі щоки. І раптом зрозуміла — відтепер їй буде набагато легше. Але все-таки вона була тільки жінкою, тільки жінкою, дуже тендітною, слабкою жінкою. І наступного ранку тамуватиме у собі інше бажання — впасти на коліна перед цим жахливим чоловіком, намагаючись розжалобити його саме своєю жіночою слабкістю, тим, що йде з її глибини, бо вже почала відчувати і навіть розуміти заховану десь у глибині єства його нелюдську силу. Ця сила, немов невидима змія, огортала її зусібіч, лоскотала і стискала так, що важко було дихнути. Пізніше вона гранично щиро опише свій стан у листі-сповіді, передсмертному посланні до доньки.

І все-таки у Ядвіги Войцицької-старшої вистачить мужности зіграти до кінця свою роль. Вона на високій ноті, але теж природно, щиро, як тільки змогла зіграти, провадить ту свою розмову з Кульчинським, заради якої його і викликано так хитро в цей маєток. І ось, прощаючись, Кульчинський вимовляє фатальні слова: «Ви матимете кольє княгині Ольги».

— Навіщо? Я не просила вас про це, — опускає очі графиня Ядвіга, гасячи бурю, яка здіймається в її душі.

— Але я так хочу, — каже Кульчинський, торкається губами її пальців і підводить очі, намагаючись вловити її погляд. Щиро збентежена графиня одвертається.

Кульчинський повертається у свій маєток, щоб узяти гроші і коштовності для князя Слуцького. Він їде, зупиняється на ніч у знайомих, а тим часом до Житомира прибуває спеціальний підрозділ таємної канцелярії князя Куракіна і власною персоною начальник особливого, найтаємнішого, такого, що нібито не існує, відділу таємної канцелярії — Антон Федорович Рибалко. Прибуває, звичайно, під чужим іменем, добре загримований (бо надто багато людей на його батьківщині його знали) і поселяється на спеціальній квартирі. З листа Слєпньова він відчув, що до рук іде велика здобич, і хотів якщо не сам керувати майбутньою операцією, то бодай імітувати керівництво нею.

1

Той період у своєму житті Прокіп Марушко не любив згадувати. Та й усі, причетні до його долі, життя, грішної і страшної діяльності, знали дуже і дуже небагато. Відомо, що він усе-таки подався на Січ і, можливо, потрапив би туди, адже мав під собою доброго коня, від природи був наділений кмітливістю, розумом не по літах, який дозволив би йому уникнути багатьох небезпек, що підстерігали у дорозі.

Маєток Гелени Зайончковської розташовувався неподалік Проскурова, отож шлях Прокопа проліг майже через усе Поділля, а далі — степом, який охороняли польські застави, потім — козацькі і російські. І ось на півдорозі, благополучно об’їхавши кілька сіл і містечок, юнак зазнав нападу невеличкої банди грабіжників. Вони несподівано вискочили з лісу, спробували затримати його, але Прокіп, вихопивши пістоля, убив одного з нападників і пустив коня чвалом. Та грабіжники, коли переслідували його, забили коня під ним. Тут дорога якраз виходила з лісу. Прокіп заліг за великим придорожнім каменем, готовий дорого продати своє життя. По ньому стрельнули раз, другий, а потім він несподівано побачив, що до нього з білою шматиною в руці іде один із нападників, щось кричить і показує, що неозброєний. Прокіп, тримаючи напоготові пістоля, підпустив його ближче.

— Ти хто такий і звідки їхав? — спитав його той, що підійшов, міцний чоловік років тридцяти — тридцяти п’яти.

— А ви хто такі? — у свою чергу поцікавився Прокіп.

— Вільні люди з великої дороги, — весело відповів розбійник-парламентер.

— Що вам треба? — спитав Прокіп.

— Думали, що ти, холера, панський гайдук, та бачимо — наче ні. Тоді хто ж ти?

— Сам утікаю від своєї пані, щоб їй кістка в горлянку, — відповів Прокіп. — На Січ зібрався, та тепер пішому довго йти доведеться. Позбавили мене гарного коника.

— А навіщо тобі Січ, якщо воля поряд? — сказав парламентер. — Ходімо з нами.

— З вами? — перепитав Прокіп. — А з ким це?

— Та зараз побачиш, — сказав чоловічок. — Не бійся. Бачимо, що грабувати в тебе нема чого. Ну, хіба пістоля, та він тобі ще самому згодиться.

Так Прокіп і вступив до цієї банди, сподіваючись з її допомогою дістати собі гроші на нового коня. Це були люди з міського дна. Та ще двоє колишніх, як і він, кріпаків, що втекли від своїх панів. І він, непомітно для себе, втягнувся в небезпечне ремесло. А позаяк розумом, кмітливістю та іншими якостями перевершував своїх нових товаришів, то незабаром вони визнали його за свого отамана. Колишнього отамана самі застрелили, коли він спробував заартачитися. Спершу грабували дрібних шляхтичів та лавочників. Потім перейшли до осіб поважніших, напали на один маєток, другий. Прокіп сам планував операції. Рік по тому в нього були гроші не на одного коня. І тут Прокіп, який уже відчув силу влади над своїми товаришами, довго не зважується сказати, що збирається їх покинути. Тут-таки, в одному з містечок, влітку 1775 року його наздоганяє звістка про те, що за наказом російської імператриці Катерини II Запорозька Січ знищена, і лише невелика жменька козаків пішла в Туреччину, за Дунай. Але аж туди забиватися Прокіп не бажав. Так вирішилася його доля. Восени того ж таки 1775 року він уперше одягнув свою, яка стала потім знаменитою, помаранчеву маску. Досі, коли виходив на небезпечне полювання, то одягав, як і його товариші, традиційні для грабіжників всього світу чорні маски. Але схильний до оригінальних рішень Прокіп відчував, що це не те. Йому потрібен був якийсь особливий знак, особлива відзнака, яка б вирізнила його з-поміж численних дрібних банд, яких немало наплодилося тоді у воєводствах Речі Посполитої. Випадок підказав рішення, яке стало долею. До того часу за гроші, виручені від вдалого пограбування двох купців, які їздили до Львова з далекої Вірменії, у нечистого на руку чиновника Прокіп купив собі документи, які засвідчували, що він є майстром червонодеревником, а його товариші — підмайстрами в різних ремісничих цехах — ювелірному, кушнірському, малярному. Ці документи давали можливість під виглядом пошуку роботи і замовлень вільно пересуватися з міста в місто, з одного воєводства до іншого, знайомитися з потрібними людьми і вивідувати необхідні дані, відвідувати навіть панські маєтки і пильним поглядом спостерігати, у кого які є прикраси та інші підходящі речі. Одного разу, ідучи вулицями містечка Бара, Прокіп побачив на даху будинку чоловіка, який фарбував дивною яскравою фарбою, що її він раніше не бачив. Отож і гукнув маляра (чи хто це був) і запитав, що це за фарба така цікава.

— Та це нова, жовтогаряча, або ж помаранчева. Кажуть, її чи то німці, чи то італійці вигадали.

— І що ж, ви її звідти привозите? — поцікавився Прокіп.

— Та ні, не возимо, — засміявся маляр. — Та й невигідно було б із такої далечі возити, самі робимо.

— І як же ви її робите?

— Еге, тобі скажи, секрет поцупиш. А цей колір серед багатенькйх господарів у моді якраз, якщо смак мають.

— Да ти не бійся, чоловіче, не відберу я твого хліба. Ось дивися. — І для ліпшої переконливости Прокіп дістав із кишені папірця. — Червонодеревник я, меблі панам роблю. А спитав просто так, знічев’я.

— Ну, якщо так, то й так, скажу, — відповів чоловік на даху, щоправда, не одразу. — Якщо ще й могорича поставиш.

— Та хоч зараз, — сказав Прокіп. — Злазь, то й поставлю. — І нетерпляче додав: — Злазь, поки я не передумав.

— Дуже просто цю фарбу робити, — сказав маляр у найближчій корчмі, вже після доброї чарчини. — Береш червону і змішуєш із жовтою. Ось і виходить нова фарба.

— Так просто? — аж не повірив Прокіп.

— А ти думав? — засміявся маляр. — Може б, і могорича не поставив, та вже пізно, братику-меблярику, так і виходить нова фарба. А далі сам уже вибирай — темно-помаранчева або ж, навпаки, світла, скільки чого домішаєш. Більше червоної — темніша. Більше жовтої — світліша.

Прокіп тоді подякував, вони розійшлися, задоволені один одним. Маляр, певне, ще й здивований такою несподіваною щедрістю і тим, що так вдало перехитрив невідомого подорожнього майстра. А за кілька днів уже в іншому містечку купив Прокіп фарби обох кольорів і, кілька разів змішавши їх, отримав те, що хотів. Ще за тиждень у маєтку шляхтича Листв’яка, у якого, за чутками, було досить оригінальне намисто, уперше з’явився грабіжник у помаранчевій масці.

2

Його хвацькі, зухвалі вилазки швидко набирали розголосу. Але Прокіп розумів, що на нього вже полюють. Рано чи пізно, а доведеться зіткнутися з чималою поліцейською силою, а можливо, і регулярними військами. Він уже мав кілька укриттів, де час від часу і зупинявся, щоб відпочити, а інколи — рани зализати. Це були хата родичів одного з його «колег», будинок лихваря, якому він кілька разів збував награбоване, а також вибудуваний ними невеличкий будиночок у лісі. І все-таки Прокіп розумів, що їм не сховатися. Одного разу поліція ледве не схопила його напарника Герасима. Ризикуючи собою, він змушений був вертатися і виручати товариша, сам ледве не отримав кулю в плече, цього разу тільки трохи зачепило. Він розумів — якщо хоче далі розгортати справу, треба шукати надійне прикриття. І він відважується на відчайдушний крок. Прокіп вибрав бідного, але амбітного шляхтича Леоновича, з’явився до нього, попросив аудієнції і виклав свою ідею. Він запропонував себе і своїх людей на офіційну службу. Вони могли бути його гайдуками, скажімо, чи ще кимось. За це вони віддаватимуть йому частину здобичі. Він пильно подивився співбесіднику в очі. Зустріч призначили за три дні. Але Прокіп не був би Прокопом, хитрим, підступним і обережним. Він встановив спостереження за садибою. Другого дня із садиби виїхав вершник, а це був слуга Леоновича. Люди Прокопа перехопили його, знайшли листа пана до повітового поліцмейстера, у якому описувався візит бандита в помаранчевій масці і пропонувалося до наступного візиту влаштувати засідку. Прокіп розлютувався. Він застрелив гінця, а ввечері напав на маєток, безжалісно вбив господаря і його дружину, яка вибігла на постріли.

3

Після розправи над Леоновичем, коли вони втікали від досить значної погоні, організованої відразу кількома шляхтичами, їхня банда (тепер їх лишилося п'ятеро) опиняється на Поліссі. Тут вони змогли трохи перепочити, а сам отаман — обдумати, як діяти далі. Йому доповідають, що лісовою дорогою рухається якась карета. І він про всяк випадок вирішує зупинити її. Карета виявляється, правда, не дуже багатою. Її обшукують, майже нічого не знаходять, окрім двох скринь з одягом і посудом. Щось змусило (може, і природна допитливість) Прокопа запитати молодика, який їхав у кареті, і тепер, стоячи перед ним, тремтів від страху, хто він такий та куди прямує. А ще додав, що хай молодий пан не боїться, вони його відпустять, якщо за ним не числиться якихось гріхів. Із уривчастої розповіді власника карети виявилося, що їде він до дядька у перших, шляхтича Збігнева Кульчинського, який живе на Поділлі, десь за сорок верст од Вінниці. Молодий шляхтич Мечислав Капсукас, заїкаючись і неприродно трясучи головою, на вигляд блідий і явно хворий, розповів, що мати його, уроджена Кульчинська, вийшла колись заміж за литовського шляхтича Капсукаса Вітаутаса зі старовинного роду. Та він рано віддав Богові душу після якогось невдалого походу в Німеччину. Отож вдова лишилася із сином, а тепер і сама померла.

— То ти їдеш до дядька? — здогадався Прокіп.

— Т-так, — сказав усе ще зляканий Мечислав Капсукас.

— Ти його знаєш? — спитав Прокіп.

— Ні-ні, — відповів Мечислав, — але мати, мати написала листа дядькові. Вона просить його, щоб мій дядько Збігнев, щоб він мене прихистив…

Тут нещасний юнак розридався, ще більше затрусився. Прокіп наказав, щоб він дав йому лист. Коли Мечислав Капсукас, якого вже била пропасниця, дістав листа з-за пазухи, Прокіп узявся читати. У довгому передсмертному листі, написаному по-польськи, мати Мечислава спочатку довго розповідала про численні біди та нещастя, які випали на її долю. Про те, що після її смерти маєток буде продано за борги, а нещасний син, який страждає від заїкання і падучої хвороби, лишається, по суті, жебраком. Єдина її надія — на те, що Збігнев, який у дитинстві так її любив, її коханий брат, якщо не всиновить, то хоч якось влаштує життя Мечислава, бодай надасть йому якийсь притулок і потурбується, щоб той не загинув у цьому жорстокому житті. Ім’ям рідних і всемогутнього Бога та сина його Єзуса заклинала мати Мечислава брата допомогти нещасній дитині.

І тут несподівана ідея поселяється в голові Прокопа. Зблиснувши, вона змушує його прийняти несподіване рішення, яке круто змінило його долю. Спочатку він детально допитує Мечислава. Розпитує про село, у якому вони жили, про матір. Полонений, котрий нічого не здатний збагнути, все ще тремтить від страху, весь час заїкається і збивається, розповідає. Особливо цікавить Прокопа, чи бачився він зі своїм дядьком.

— Так, бачився, — відповідає Мечислав.

— Коли? — допитується Прокіп.

— У дитинстві, давно, — відповідає Мечислав.

— Коли? — наполягає Прокіп.

— Мені тоді було, — Мечислав зупиняється, пригадує, — було років десять.

— Ви його добре пам’ятаєте? — допитується Прокіп.

— Н-ні, майже зовсім не пам’ятаю.

— Чи бачилася мати після цього з братом? — Прокіп дивиться уважно і суворо. — Відповідайте. Негайно.

— Ні.

— Вона листувалася з ним?

— Так, після смерті батька. Просила допомогти грошима.

— І він допоміг?

— Ні, він навіть не відповів, — нещасний Мечислав схлипує, мабуть, пригадавши ту прикрість.

— І все-таки ваша мати посилає вас до нього?

— У неї… у нас…

Бідний хлопець знову заплакав, затряс головою. Дивлячись на цю нещасну істоту, Прокіп зрозумів, що у його матері, як і в нього самого, не було вибору. Вона сподівалася на диво. Надію на це диво підпирало те, що, як узнав далі Прокіп, син пана Збігнева помер у ранньому дитинстві, більше дітей у нього мовбито не було.

— Ви знаєте литовську мову? — спитав Прокіп.

— Так, трохи знаю, — Мечислав дивився злякано і благально, наче хапаючись за якусь соломинку.

— Трохи? — уточнив Прокіп.

— Ми спілкувалися з мамою польською мовою, — винувато сказав Мечислав. — Але село було литовським. Часом із цими… ви самі розумієте… і по-литовськи розмовляли.

Ця відповідь і визначила подальші дії Прокопа Марушка. Він везе нещасного Мечислава в одну зі своїх лісових схованок. Там день за днем влаштовує своєрідні екзамени-допити. Попереджає несподіваного в’язня, що його доля залежить саме від чітких відповідей на всі запитання. Мечислав Капсукас, переляканий і вкрай знервований, поступово заспокоюється і з надією в серці починає розповідати. Прокіп детально розпитує його про невеличке сільце, яким вони володіли, про їхній дім, невеличку, в останні роки занедбану садибу, про матір і сусідів-шляхтичів. Разом із тим він вчиться розмовляти литовською мовою, наскільки міг навчити Мечислав. Втім, це навчання йому давалося неважко. Через місяць він володів досить повною інформацією, яка йому була необхідна. Допитував він і кучера, слугу та служницю полоненого. Після допитів бідного юнака, його кучера, слугу і служницю вбили і закопали в спільній лісовій могилі, а Прокіп вирушив у мандрівку, яка стала його долею. Так поїхав до Збігнева Кульчинського Прокіп, який віднині став Мечиславом Капсукасом. Перед цим переписали лист, що його нібито писав управитель маєтку матері Мечислава під її диктовку вже на смертному одрі. У новому листі вже не було згадок про хвороби сина. Зате мати просила влаштувати його долю, ліпше за все — всиновити, позаяк вона хоче, щоб син жив у рідних краях, найкраще — з її коханим братом, найліпші спогади про якого забирає в могилу. За таку послугу вона заповідала йому кругленьку суму і коштовності. Усе це начебто дісталося від родича її покійного чоловіка. Вона боялася, що молодий і непрактичний, на її погляд, син не зуміє розумно розпорядитися цим багатством.

І ось Мечислав, звісно, уявний, а не справжній, під’їжджає до подільського села Баришківці. Зустріч псевдо-Мечислава з майбутнім батьком вийшла доволі прохолодною. Старий пан Збігнев не хотів зайвого клопоту. Але гроші і коштовності своє зробили. Надто ж, коли він побачив, що сума немаленька. Та й кілька діамантів і перснів звабливо зблиснули. Тепер уже радісний Збігнев Кульчинський згоджується всиновити Мечислава і згодом дає названому синові своє прізвище.

Йому не довелося пошкодувати про це. Новоявлений син поступово відтавав від горя, яке його спостигло, виявляв інтерес до господарювання і взагалі виявився доволі кмітливим хлопцем. Зрозуміло, він приїхав разом із кількома своїми слугами. І доволі швидко керівництво занедбаним маєтком перейшло до його рук. Він пропонує названому батькові перебудувати палац. Складає план, як це зробити. Збігнев, щиро захоплюючись кмітливістю сина, погоджується. Прокіп-Мечислав виписує іноземних фахівців із тих країн, чиї мови він знав. Поступово захоплення пана Збігнева своїм сином зростає, він не нарадується з його хазяйновитости, знайомить зі своїми сусідами, вводить у вищий світ воєводства.

Мечислав дізнається від батька про їхнього родича, щоправда, не дуже близького, князя із Сілезії. І його навідує думка, якою він ділиться з батьком, — відвідати свого далекого німецького родича. Він мотивує цю ідею бажанням побачити світ, Європу, про яку він чув колись від покійного рідного батечка. Трохи повагавшись, пан Збігнев погоджується відпустити сина у подорож. Так уперше Прокіп Марушко — вже як солідний і багатий польський шляхтич — опиняється у Німеччині. Спершу в Сілезії, у того ж таки князя Тотлебена, згодом — у Саксонії, де відвідує свого старого друга-агронома. Заодно він вдосконалює знання німецької мови і навіть вивчає ще один її діалект. Тут він вперше одягає свою другу маску — зелену. У замку одного з німецьких князьків йому дістається непоганий вилов. Він, який перед тим навідався як мандрівник і дізнався, що в князька є непогана колекція картин і діамантів, потім, уже офіційно від’їхавши, повертається і здійснює напад. З цієї поїздки до Сілезії він повертається через сім місяців до названого батька з радісною звісткою. Виявляється, що їхній родич якраз помер і Мечислав перед смертю так йому сподобався та до того ж він, цей старезний князь, так розчулився від згадок про давні зустрічі їхні з паном Збігневом, що в заповіті відписав йому доволі значну суму — сто тисяч золотих дукатів. Незабаром Мечислав із благословення батька купує ще один маєток. Чи здогадувався пан Збігнев, що справа з його прийомним сином і з несподіваним збагаченням не зовсім чиста? Можливо, і здогадувався, і замислювався, але хто ж відмовиться від такого несподіваного багатства, яке звалилося якраз на старість і яке він не раз бачив у своїх найзаповітніших мріях? А за п’ять із невеличким гаком років після всиновлення Збігнев Кульчинський помирає, впавши з коня. Він виїхав оглянути свій новий маєток, заїхав у ліс, і тут кінь перечепився за розлоге дерево. Чи доклав до цього руку названий син, чи це був нещасний випадок, лишилося невідомим. Зате тепер у Мечислава Кульчинського — Прокопа Марушка — людини в помаранчевій масці були повністю розв’язані руки.

І він скористався цим повною мірою. Він зав’язує дедалі більше знайомств. З кожним роком зростає коло його знайомих, а водночас і його вплив у колах місцевої і навіть варшавської аристократії. Він умів однаково спритно зачарувати і дрібного чиновника, і багатого шляхтича, і членів повітового сеймика, і депутатів сейму варшавського. Тим більше, що знайомство своє і спілкування він завжди підкріплював щедрими дарунками. Поступово він набуває слави розумного й освіченого шляхтича. Звісно, він використовує всі свої нові знайомства і зв’язки з подвійною метою. Він зростає як молодий, перспективний аристократ, і паралельно зростає слава людини в помаранчевій масці. І ніхто не пов’язує цього знаменитого грабіжника з ім’ям блискучого шляхтича Кульчинського.

Водночас Прокіп Марушко вивчає ті численні банди, які складалися із кріпаків-втікачів, представників міського дна і навіть дрібних шляхтичів, а вже чимало таких банд нишпорило східними воєводствами в умовах польського розброду і нестабільності 80-х — початку 90-х років XVIII століття. До нього, звісно, як до людини в помаранчевій масці, на криївки приводять кандидатів у його банду. Він перевіряє їх, вербує собі спільників, дуже скрупульозно фільтрує тих численних покидьків, які проходять через його руки, відбирає найнадійніших, сміливих, кмітливих, винахідливих. Решту безжалісно знищують. Жоден, хто побачив людину в помаранчевій масці у його криївці, лісовому будиночку чи іншому місці, окрім тих, кого він приймав до свого найближчого гурту, не мав права жити. Він знав, що треба бути нещадним, і був таким. Про його справжнє ім’я не знає ніхто. Про те, що людина в помаранчевій масці і Мечислав Кульчинський — одна й та сама особа, знають кілька найближчих спільників, довіряти яким мав повні підстави. Вони живуть у маєтку Кульчинського під виглядом його гайдуків і слуг. Але в кількох місцях він — звичайно, не Кульчинський, а «помаранчева людина» — має довірених людей, які готові за його першим покликом брати участь в операціях, за які їм перепадав певний куш. Так його людьми чи агентами ставали кілька цілком порядних, на перший погляд, людей. У його тенета потрапив, зокрема, уже відомий нам Антон Клубишко, який спробував було потім сховатися, зникнути, купив хутір у глухих поліських лісах, навіть витративши гроші, аби його слід загубився. Та люди Кульчинського врешті-решт зробили його жебраком, а сам він змушений був накласти на себе руки, добре знаючи, що, коли не зробить цього, то банда знищить його сім’ю. Певною мірою тому, що його знайшли люди Кульчинського, сприяв і Василь Слєпньов. Хоча, звичайно, він не міг знати справжньої ролі Клубишка. Клубишко ж колись сам вирахував, хто такий чоловік у помаранчевій масці. Спробував стежити за ним, зрештою, зустрівшись одного разу з Кульчинським, якого він справедливо запідозрив, був ним завербований, а потім, коли зрозумів масштаб діяльності і небезпеки, яка йде від цієї людини, спробував вийти з гри і загубитися. Як бачимо, йому це не вдалося, хоча він мовчав до останку.

4

Усе-таки єдиний раз справжня небезпека черконула своїм крилом Прокопа Марушка, коли на одному з балів він зустрів свою колишню пані і володарку Гелену Зайончковську. Це був один із тих воєводських балів шляхти Брацлавщини, на який збиралися кращі з кращих. Небезпеку зустріти пані Гелену Прокіп Марушко враховував і доти. Тому він уникав тих поміщиків, тих шляхтичів, у яких міг її на якомусь балі, зібранні чи іншій урочистості зустріти. Тут же, за його даними, вона бути не могла, бо перед тим поїхала гостювати десь аж під Варшаву. Та вона повернулася, бо, як виявилося потім, перестріла друга на півдорозі і разом із ним повернулася до своїх країв. На його щастя, Прокіп побачив її першим (а втім, він умів завжди спостерігати бічним зором), а побачивши, спробував не потрапляти їй на очі. Зустрівся ж із нею, коли вона в залі розглядала картину на стіні. Він бачив, що вона вже трохи постаріла, хоч досі була блискучою і вродливою аристократкою, яку він знав колись. Щось здригнулося в серці Прокопа-Мечислава. Звичайно, він міг послатися на хворобу, несподіваний напад серця або ще щось і покинути бал. Ніхто б його не запідозрив, тим більше, він був хорошим актором. Але він не звик уникати небезпеки і з власного досвіду знав, що найбезпечніший спосіб — це не лише йти їй назустріч, а немовби розчинитися в ній. І він підійшов до пані Гелени.

— Добрий вечір, ясновельможна пані, — сказав він.

Вимовив це звичайним своїм неголосним, привітним тоном, тим тоном, який і привертав увагу, і засвідчував поштивість до співрозмовника і, безумовно, щирість та інтерес до того, до кого Мечислав Кульчинський звертався.

— Вечір добрий, — відповіла вона, повертаючи голову.

Так, уже зблизька, він упевнився, що пані Гелена явно постаріла і розповніла. Прокіп міг би присягнути, що в неї під перукою не одна сива волосина. Подив на її обличчі змінився жахом, який змішався з непідробним страхом, а страх — з ненавистю й огидою.

— Ви? Звідки ти… тут? — тихо спитала вона, готова, здавалося, ось-ось знепритомніти або закричати від страху чи покликати на допомогу своїх або чужих гайдуків. Може, і справді була готова. І все-таки не покликала.

— Приїхав, як і ви, на бал, — сказав Прокіп, бічним зором спостерігаючи, чи не підходить хтось занадто близько. — Здається, ми не знайомі? До ваших послуг — шляхтич Мечислав Кульчинський.

— Мечислав Кульчинський? — Він побачив, що страх змінюється ще більшим здивуванням. — Той, котрого всиновив пан Збігнев? Я правильно…

— Той самий, — сказав Прокіп.

Пані Гелена уважно подивилася на нього і, дивна річ, Прокіп побачив, як у її все ще гарних, жвавих, хоч і гоноровитих очах народжується щось нове, трохи схоже на попередню, напівзабуту зацікавленість ним.

— А ви… не боїтеся, що я зараз розповім, хто ви насправді? — спитала пані Гелена.

— Не будьте смішною, пані Гелена, — сказав Прокіп-Мечислав майже ніжно. — Що ви скажете? Що колись у вас був у кріпаках хтось на мене схожий?

— Не схожий, а…

— Вам просто здалося, люба пані, — ніжно, але з ноткою твердости сказав Прокіп. — Зда-ло-ся. Хоча ви колись мріяли про подібне чудесне перетворення, чи не так?

Він грав у небезпечну гру, але інакше не міг. Тим більше, його заохочувала не лише схильність до ризику. Він бачив, як пані Гелена вражена, як вона вагається. Він мовчки схилив голову, немов кланяючись. Відійшов. Він наче давав їй можливість вирішити його долю. Насправді він уважно стежив, що вона робитиме. Звичайно, як розумна жінка, навряд чи зараз здійме тривогу. Утім, був готовий до всього. Але чи не поїде вона з балу передчасно? У цьому теж була небезпека. Пані Гелена не поїхала. Він ще трохи поспостерігав за нею. Коли ж під час основної частини балу запросив до танцю, пані Гелена не посміла відмовити. Прокіп тримав її майже в обіймах, поклав руку на стан.

— Ви прекрасна, як і тоді… — прошепотів він під час танцю і відчув, як пані Гелена здригнулася. Ледь-ледь, але здригнулася. Того вечора він оточив її такою увагою, немовби прокладав місток до їхнього спільного минулого, але лише до тих моментів, які тішили її самолюбство. Наче ненароком він торкався її, багатозначно дивився на неї, і зрештою вона зізналася: «У мене, здається, голова пішла обертом». А сказане нею під час останнього танцю: «Я вас ненавиджу» — він прочитав майже як «я вас кохаю».

— А я вас таки кохаю, — сказав він якомога тихіше. — Здається, як і перше, як і тоді.

— Не смійте, — шепнула вона.

Багато дав би Прокіп, щоб дізнатися, як вона пережила ту ганьбу, на яку він прирік її вісім років тому. Він знову побачив її, прив’язану до лави, зі зв’язаними руками й ногами. Він уявив, як хтось зі слуг заходить до її спальні вранці або ще раніше, коли вона покликала. Чи покликала? Це його також цікавило, майже пекло, але він розумів, що питати ні про що не можна. Нехай минуле помре, і не лише минуле.

Наприкінці вечора Мечислав Кульчинський галантно провів пані Зайончковську до відведених їй апартаментів. Легенько поцілував її пальчики. Вони були вже не такі витончено-тендітні. Він поволі пішов уздовж коридору, озирнувся і помітив, як поспішно відвернулася вона і зникла у дверях. А вранці, при зустрічі, після слів, як їй спалося, чи може він вгадати, що їй снилося, він запросив вельможну пані Зайончковську погостювати в нього в маєтку. Вона знову ледь-ледь здригнулася.

— Хіба це можливо? — спитала вона.

— А чому ні? Я познайомлю вас зі своїм батьком.

— Батьком?

Прокіп побачив, як вона затремтіла, уже по-справжньому, майже неприховано, як самотній листок на вершечку дерева. «Листок, якому судилося впасти», — подумав він.

— Названим батьком, якщо хочете.

— Я подумаю над вашою пропозицією, — сказала пані Гелена, коли вони вже прощалися, і він нагадав їй про своє запрошення. Вона йшла до своєї карети, і він із цікавістю дивився на її ходу, яка вже досить обважніла порівняно з тою, яку він знав колись. Колись, на самому початку, він таки милувався її ходою.

«А цікаво, якби ми зустрілися з нею, — подумав він. — Може, таки ризикнути, влаштувати цю зустріч?»

Він дивився, як від’їжджає її карета. Здається, Гелена таки виглянула у вікно. Ні, надто далеко, щоб побачити, як зблиснули її очі. На жаль, їхній новій зустрічі не судилося здійснитися. Дорогою додому, приблизно за тиждень, бо пані Гелена заїжджала ще до своєї родички, вдови-поміщиці, на її екіпаж напав небезпечний бандит, відомий на ціле воєводство як людина в помаранчевій масці. Охорона вельможної пані Зайончковської була вбита із засідки. До карети підійшов один зі спільників головного бандита і, не сказавши ні слова, вистрелив переляканій пані, яка дивилася на нього з жахом і трохи з цікавістю, у серце. Потім він зняв із руки пані персня, а з шиї — кольє. Далі під’їхав до отамана, який сидів на коні, спостерігаючи збоку за дійством, простягнув йому здобуте. Той узяв коштовності і, мовби зважуючи, потримав у руці. Він подав знак, і зграя рушила за ним. Він проїхав кілька хвилин мовчки, а потім несподівано стиснув коня острогами. Він скакав довго, мов заповзявся якнайшвидше перетнути цей невеличкий подільський ліс. Якби хто заглянув у цей час йому в обличчя, з якого він уже зняв маску, то жахнувся б. На ньому застигла, немовби навіки, мука і, здавалося, очі ось-ось виваляться з очниць. Нарешті зупинившись, він кинув і персня, і кольє, які обпікали йому пальці, у кущі. Провів їх поглядом, глянув на дорогу — його вже наздоганяли спільники.

— Я не міг ризикувати, — прошепотів він.

1

Друге літо правління молодого російського імператора Олександра І було в розпалі. Набирали силу злаки на полях, а в містах і панських маєтках — чутки про великі реформи, які десь там у столиці готуються. Чутки вносили в одні душі сум’яття і страх, а в інші — передчуття близьких змін і радість, що нарешті справжня цивілізація, а не петровська імітація її прийде і до Росії. Крадькома балакали навіть про можливість скасування кріпосного права, що наповнювало панські серця неприємним холодком. Та все-таки шляхтичі заспокоювали себе — новий імператор пообіцяв, що за нього все буде, як за його улюбленої могутньої бабусі Катерини II. А та, як відомо, дуже розширила права дворян, підкреслюючи, що саме вони — опертя держави і царів.

На тлі передчуття великих реформ, дій таємничого «негласного комітету», утворення перших у російській історії міністерств, передчуття неможливості уникнути нової війни з узурпатором Наполеоном полювання на якогось, нехай і знаменитого розбійника було подією доволі локальною. Та навряд чи учасники цієї акції розуміли і самі, як усе, у чому вони брали участь, вже найближчим часом відгукнеться у їхніх долях, а також відіб’ється на особах видатніших і могутніших.

Карета, якою їхав Мечислав Кульчинський, невмолимо швидко наближалася до маєтку князя Слуцького, де в засідці на нього вже чекали люди Рибалка на чолі з Василем Слєпньовим. Але цього разу Василеві Петровичу потрібно було лише поспостерігати за тим, кого вони підозрювали у страшних і голосних злочинах, зблизька. Слєпньов сподівався мати один чи два побічні докази проти свого ворога, які могли знадобитися у майбутньому. Але була й ще одна обставина, у якій Слєпньов не зізнався б і самому собі. Ось уже кілька тижнів не просто службові обов’язки, не азарт мисливця на велику дичину вели його. Якась невідома сила вабила Слєпньова до дивного і страшного чоловіка, який ховався під маскою Мечислава Кульчинського.

Та він ще не знав, що далі подіям випаде розвиватися зовсім не за його, слєпньовським сценарієм. Першого липня Кульчинський прибуває до князя Слуцького. Головне, чого боявся Слєпньов, — щоб князь не спокусився отримати за кольє княгині Ольги велику суму. Якби це сталося, Кульчинський легально подарував би кольє графині Войцицькій, і хто знає, чи не здригнулося б слабке жіноче серце… Цього він теж боявся, адже у разі легального дару шанси його на спіймання Кульчинського були б мізерними. Або у кожному разі значно зменшилися б. Він розумів, що свідчень Конарського і листа Яцуби було б досить, щоб почати офіційне розслідування проти звичайного громадянина, пересічного підданого Російської імперії, якого підозрювали в розбійницьких нападах і пограбуваннях. Але Мечислав Кульчинський був одним із найбагатших поміщиків, впливовою фігурою серед колишньої польської спільноти. Зараз же уряд і сам новий імператор тримали курс на улещування польських аристократів, сподіваючись, що вони з кожним роком дедалі лояльніше ставитимуться до імперії і врешті-решт мирно зіллються з давньою аристократією російською. Запорукою цьому слугувало і надто стрімке, як вважав багато хто, вивищення князя Адама Чорторийського. Така політика була не до душі Слєпньову і Рибалку, які досі вважали себе малоросами (слова «українці» вони не вживали, часи Шевченка, який відродив його, ще не настали). Не для того вони щосили старалися в минулі десятиліття, щоб приєднати ці краї до Російської імперії, отримавши в підсумку польське панування, лише в дещо зміненому вигляді… Вища політика є вища політика, і не їм судилося її міняти. Але, порадившись, вони вирішили, що під час першого свого відвідання князя Слуцького Кульчинський навряд чи стане силою змушувати віддати йому кольє. Адже він з’являвся до князя саме як шляхтич Кульчинський. Перетворитися на людину в помаранчевій масці — означало повністю себе виказати. Навіть вирізавши всю князівську сім’ю і челядь, можна було ризикувати отримати небажаного свідка. Князь Ян, хоча й був доволі бідним, але все ж таки князем. А ті, до кого належало звертатися «ваша світлість», хоч би яким було їхнє становище, перебували під особливим захистом імператорської влади. Уже тоді, після такого гучного нападу можна було б цілком легально розпочинати справу і давати хід усім свідченням, навіть побічним. На той випадок, якби Кульчинський усе ж таки ризикнув одягти маску або ж без неї застосувати силу, люди зі спецкоманди Рибалка, які ховалися в маєтку, мали вказівку застосувати зброю.

Але досвідчені гравці Антон Федорович і Василь Петрович вважали, що події розгортатимуться інакше. Не домовившись із князем, Кульчинський перечекає якийсь час, і вже в личині під помаранчевою маскою викраде князя, а в тому чи тому лігвищі маску скине. А тоді силою змусить князя — катуванням чи обіцянками, може, і хабаром, а швидше поєднуючи і те, і те, а може, й інше — усе-таки продати кольє. Вважали вони, що під загрозою втрати життя князь, у якого були дві дорослі дочки і шанс казково розбагатіти для них, може і навіть повинен поступитися.

На нараді в таємній житомирській резиденції Рибалко і його підлеглий обговорювали варіант дати можливість викрасти князя, щоб простежити, куди його повезуть. А головне — куди довезуть.

— Але тоді, — заперечив Слєпньов на цей рибалківський варіант, — ми навряд чи матимемо можливість доступитися в те лігвище. Невідомо, чи буде це місце в Російській імперії, чи в одній із сусідніх держав, я це також допускаю.

— Що ж ти пропонуєш? — недовірливо запитав Рибалко.

— Зірвати маску на місці, при спробі викрадення. Якщо захопити Кульчинського у масці, можна запропонувати обміняти злочинця на графа Войцицького, якщо той живий, звичайно.

— Якщо той живий, — повторив Рибалко замислено. — А якщо ні?

— Тоді ще краще, — сказав Слєпньов, сам жахаючись своїх слів. — Тоді доля розбійника у масці буде наперед вирішена.

— Але піти на обмін — отже, втратити Кульчинського?

— Так, — сказав Слєпньов, у глибині душі відчуваючи свою перевагу над Антоном Федоровичем. — Це означає втратити його.

— Тоді в чому сенс такого обміну? — трохи вже роздратовано запитав Рибалко. — Тільки в тому, щоб отримати дорогоцінну особу графа Войцицького?

«Еге, куди ти мітиш, голубчику Федоровичу, — подумав Слєпньов, — либонь, новий орден собі придивився або ж новий маєточок…»

Уголос він ледь не вимовив: «А хіба цього мало? Адже знайти графа просив сам князь Чорторийський». Але стримався, хоч якось особливо солодко і щемливо занило під ложечкою. Він раптом зрозумів: якби Юзеф Войцицький виявився живим і його вдалося звільнити… перед очима Слєпньова постала картина, коли він підвозить нещасного, такого, що геть схуд у полоні, графа до родового маєтку. Назустріч їм вибігає найпрекрасніша у світі жінка і радісно скрикує, а її великі, величезні очі, у яких, здається, готовий вміститися весь світ, світяться вистражданим щастям.

І це щастя подарував їй він, Слєпньов.

«Так-с, здається, старію», — подумав Василь Петрович.

— Якщо ми і відпустимо Кульчинського, — вимовив він, — то все одно цей, з дозволу сказати, шляхтич, по-справжньому отямитися не зможе. По-перше, буде цілковита підстава конфіскувати його маєтки на території Російської імперії. По-друге, якщо у нього справді є лігвище на території, яка відійшла до Австрії, то ним зможе зайнятися їхня поліція. До того ж їхній імператор — перед новою загрозою з боку відомого вам Наполеона (тут Рибалко не витримав і засміявся). Так ось, відомого вам узурпатора, який нібито хоче проголосити себе імператором, — продовжував Василь Петрович, не зваживши на сміх Рибалка. — І він, тобто австрійський імператор, допоможе нашому государеві знешкодити його ворога, яким і є так званий пан Кульчинський. Але я припускаю, що цей пан чинитиме нам опір при затриманні…

— Тоді доведеться його вбити, — незадоволено поморщився Рибалко. — Правильно я зрозумів, до чого ти хилиш?

— Так, доведеться-с укокошити, — скромно опустив очі Слєпньов.

— А як же з графом? — тепер уже лукаво запитав Рибалко.

— Будемо шукати. Хоч одного з цієї банди та візьмемо живенького. Дивись, не витримає нашого катуваннячка, викаже, де тримають графа, у якій-такій темниці.

На тому й розішлися. На їхнє щастя, наприкінці червня настала холодна дощова ніч. Під монотонний шум дощу п’ять невидимих тіней прослизнули до садиби князя Слуцького. Очолював групу найнадійніших рибалківських вихованців, звичайно ж, Василь Слєпньов. У цей час Мечислав Кульчинський ночував у свого товариша приблизно за півсотні верств від князівського маєтку.

Саме цієї ночі той, хто ховався під маскою Мечислава Кульчинського, написав дивовижні слова, адресовані графині Ядвізі Войцицькій:

«Ваша сонячна ясновельможносте! Не знаю, чи відішлю я цього листа. Під шум дощу в забутій Богом садибі, серед лісу, де давним-давно ступала нога гордої київської княгині, яка вирушала приборкувати убивць її чоловіка, я раптом уявив себе закоханим у неї дружинником. Я бачив, як вона, повертаючись додому з далекого Царгорода, ступила на борт лодії. Як одного разу, не витримавши, взяла подароване візантійським імператором намисто, темною безсонною ніччю одягла його і вийшла під високе небо. Світив місяць, довкола простягалося безкрає море, хвилі відбивали примарне місячне світло, яке падало на прикрасу, а за два кроки стояв закоханий дружинник, і серце його завмерло, і обличчя великої княгині було вашим, моя милостива пані…»

Цього листа лже-Кульчинський так і не відішле, і в майбутньому він опиниться серед інших доказів у паперах слідчого таємної канцелярії Його Імператорської Величності.

2

Сталося майже так, як і передбачили Слєпньов і Рибалко. Надвечір першого липня Кульчинський прибуває до князя Слуцького. Він, мовляв, їхав оце у своїх справах до Києва і не міг обминути князя. Вони справді раніше доволі часто зналися, і князю Янові вартувало неабияких зусиль грати відведену йому роль. Він подумки здригався, коли думав, хто перед ним насправді. Гість дуже тепло спілкувався з князівськими доньками, і старша, яка майже повністю підпадала під визначення «дівка-перестарок», до ранку наступного дня, після ночі безсонних мрій, уже бачила себе в ролі нареченої ще не старого, а головне, такого багатого удівця-шляхтича.

Треба сказати, що тут Кульчинський робить хід, який ледь не зірвав задумки мисливців на нього. Побачивши майже неприховану прихильність до себе княжни Софії, він після доволі багатого обіду, де на стіл сам виставив дуже старе італійське вино, яке нібито віз до Києва, немов ненароком заговорив про те саме легендарне кольє. І підступно натякнув, що він був би не проти побачити його на шиї прекрасної князівни Софії. Слова «така чудова шийка» і «прекрасна князівна» мали, звичайно, магічну дію. Врешті-решт князь піддався на вмовляння і пішов узяти коштовну прикрасу з тайника. «Не вкраде ж він і справді на очах у всіх», — подумав його світлість.

Звичайно, кольє на шиї князівни мало чудовий вигляд, як і на будь-якій жіночій шиї. Бо мати інакший вигляд воно й не могло. Але Кульчинський, звісно, про це не сказав. Він і не запропонував продати йому прикрасу, чим несказанно здивував і навіть спантеличив князя. Зате вже після обіду, прогулюючись із князівною Софією старим, добре доглянутим парком, пан Мечислав знову немов ненароком обмовився, що тепер мріє власними руками одягнути кольє на чарівну чиюсь шийку. Князівна Софія відчула, як у неї злякано і радісно застрибало серце. Вона навіть спинилася на хвильку від якогось дуже дивного передчуття.

— А хтось і не завадив би цьому, — сказала вона, лукаво кокетуючи.

— Ні, люба князівно, боюся, що це неможливо, — сказав Кульчинський.

— Ч-чому ж, чому? — з недобрим передчуттям запитала княжна.

Вони одійшли ще на доволі значну віддаль під заздрісним поглядом молодшої сестри Софії Віслави, яка крадькома спостерігала за парочкою із сусідньої алеї. І лише наприкінці алеї гість пояснив, доволі випробувавши терпіння князівни, яка готова була вже знепритомніти від страху за себе і недоброго передчуття, що він надто горда людина, хоч кольє й чудове, справді таки чудове. Ох, він хотів би одягати його на чиюсь любу шийку (при цьому пан Мечислав надто виразно подивився на князівну), але тільки за умови, що кольє належало б йому. «Чи не гадає цей пан, що батько подарує йому кольє?» — подумала було князівна. Але Кульчинський, ніби почувши її думки, сказав, що він був би радий, якби батько її князівської світлості, достойний князь Януш продав йому коштовність. За будь-яку ціну. Так, він знає, що ця прикраса дуже дорога і вартує шалених грошей. Але він готовий заплатити — сто, двісті тисяч чи й більше. Скільки потрібно.

Тут князівна Софія, яка, до речі, була доволі посередньою особою та ще на додачу до невиразного обличчя мала довгий загострений ніс, вирішила, що пан Мечислав від почуття до неї остаточно з’їхав з глузду (таке буває, вона сама читала в любовних романах) і доля посилає їй предивний шанс стати багатою нареченою ще до того, як вона вийде за цього також багатого дивака. Адже досі її найдорожчим посагом був князівський титул і старовинний родовід, тепер же, отримавши від пана Мечислава такі величезні гроші, вона могла купити собі до весілля і сукні, і прикраси, і навіть сотню-другу кріпаків.

— Я чомусь думаю, що батько вам не відмовить, — голосом, що легко тремтів, сказала вона, маючи на увазі продаж кольє княгині Ольги і власні руку та серце.

Якби вона знала, бідолаха, що пан Кульчинський був щирим, коли говорив це, але почуття його належали зовсім іншій жінці! Про цю жінку думав і Василь Слєпньов уже другий день, знемагаючи від незвичного неробства у засідці в темній комірчині в закутку першого поверху князівської садиби.

Двоє «закоханих» повернулися до маєтку. Наче тінь, прослизнула за ними Віслава. На подив князівни Софії старий князь Януш, коли вона сказала про спокусливу пропозицію, виявив дивну впертість. Він ні за що не погоджувався продати панові Кульчинському прикрасу, посилаючись на міфічний заповіт княгині Ольги і родові традиції. Насправді він якнайсмачніше плював би на ці традиції, адже чимале багатство пливло в його старі, немічні руки. Але в будинку знаходилися в засідці імператорські гвардійці (як були рекомендовані йому люди Рибалка), а Кульчинський був злочинцем, тому над нещасною князівською головою висів дамоклів меч слєпньовського попередження — іменем государя-імператора ні за які побажання, ні за які хабарі, ні за які суми кольє не продавати. Але врешті-решт, коли ця сума виросла до трьохсот тисяч рублів та ще купи коштовностей на додачу, князь обіцяв подумати.

Думати, звичайно, йому навряд чи було треба, не треба було йому думати, хіба що заколоти Слєпньова-Слєпньовського з його товаришами, коли вони спатимуть. Але князь знав, що його небезпечний гість навряд чи спить, а тому, упевнившись, що інший, ще небезпечніший гість захропів у відведених йому покоях, і наслухавшись істеричних схлипувань старшої дочки і докорів схожої на стару тараньку дружини, він прокрався в комірчину до гостя невідомого і нелегального і запитав, що ж йому робити.

— Що робити? — перепитав невидимий у темряві Слєпньов. — Стояти до кінця, ваша світлість, як і домовилися. Чи ви хочете допомогти ворогу імперії і государя імператора Олександра?

Після довгої паузи, за час якої, здавалося, ніч за маленьким віконцем стала ще чорнішою, князь гірко зітхнув і зізнався, що кольє, яке так виросло в ціні, насправді фальшиве.

— Фальшиве? Як це накажете розуміти? — зашипів Слєпньов і ледь не схопив князя за комір. — Ви небезпечно жартуєте, ваша ясновельможносте!

Князь ще раз зітхнув і сказав, що коли з’явився цей розбійник, цей всюдисущий грабіжник, він зрозумів, що рано чи пізно людина в помаранчевій масці прийде і до нього. А що тоді буде, він не міг передбачити. І він у знайомого варшавського ювеліра виготовив дуже майстерну копію кольє. Але на його біду того разу на родовий бал князів Слуцьких княгиня Вероніка упрохала його дозволити одягти справжнє кольє. Вона тоді була вагітна молодшою дочкою і вважала…

— Ох, що казати, пане Веславе, — зітхнув князь. — Перед цим вона одягла цю злощасну копію і народила мертвого сина. Так, не треба було піддаватися на її умовляння, але… але я так сподівався, що у мене… з’явиться спадкоємець. Ну, а далі ви знаєте…

Слєпньов ледве не засміявся у князівські очі, які поблискували в темряві літньої ночі, яка несподівано стала задушливою. Виходить, Кульчинський умовляв продати за таку непомірно-велику суму фальшивку, підробку, таке собі брязкальце? А може, він і справді не знає? Але наступного моменту Василь Петрович зрозумів — ні, знає, але торгується, пропонує шалену суму, звичайно, не за підробку, а за можливість легалізувати справжнє, вкрадене ним-таки кольє. Стародавню прикрасу, яка дає шанс справді одягти її на шию коханої жінки, але не князівни Софії, а Ядвіги Войцицької. У ці секунди — зрозумів Слєпньов — він вирішує її долю, долю її полоненого чоловіка і, звичайно ж, власну.

— Тримайтеся, ваша ясновельможносте, — прошепотів він і дозволив князеві потиснути собі руку. — Навіть по копію, та все одно наш «помаранчевий пан» приїде.

— Ви хочете, щоб я зіграв роль підсадної качки? — гнівно, задихаючись, прошепотів князь.

«Хоча б його тут Кіндрат по загривку не стукнув, чого доброго», — подумав Слєпньов, а замість цього пошепки наказав:

— Я хочу, щоб він приїхав у масці.

3

Мечислав Кульчинський відбув наступного дня, злий, але зовні, як і напередодні, ввічливий із господарем і галантний із його доньками, передусім із Софією, роздратованою непоступливістю батька. Вона ж намагалася сховати сліди сліз і нічної істерики. Крізь щілину у своїй комірчині Слєпньов бачив, як від’їжджала карета всього лиш з одним кучером і лакеєм, і думав про те, коли ж його ворог, його найбільша дичина, на яку він полював, повернеться. Це мало бути доволі швидко, позаяк за півтора місяці був день народження графині Войцицької, і він знав, що про свято знає і Кульчинський, тобто той, хто вдавав його. Якщо він має серйозні наміри щодо графині, то цього дня обов’язково приїде до неї з кольє княгині Ольги. Кажучи по-сучасному, Слєпньов був досить добрим психологом. Власне, до цього його зобов’язувала небезпечна таємна служба. Він розумів, що Кульчинський, якщо той справді був чоловіком у помаранчевій масці, має, крім витонченого розуму, непомірні амбіції і не звик ні від чого задуманого відмовлятися. Розуміючи, що купівля однієї з найкоштовніших прикрас і дарування її коханій жінці вивищить його в очах самої графині та всіх, хто дізнається про його царський жест, він не міг відмовитися від ідеї отримати заповітне кольє. Пікантність ситуації полягала в тому, що про істинну ціну копії, яка зберігалася в князя Слуцького, знали лише сам князь та той, хто так бажає її. Не зважаючи, звичайно, на втягнутих у цю справу Слєпньова, Рибалка і графиню. Лишалося чекати, що Кульчинський все-таки повернеться. Єдиний його шанс, як справедливо вважав Слєпньов, — заявитися в помаранчевій масці і, користуючись репутацією грабіжника в цій самій масці, шантажем змусити князя продати підроблене кольє як справжнє, зобов’язавши його загрозою смерти про все мовчати. Простого нападу, вважав Слєпньов, Кульчинському буде не досить. Для шантажу йому буде потрібне ще щось. Цим «щось» могло бути захоплення доньок князя або однієї з них. Скоріше за все молодшої, Віслави, Вісі, ніжніше ставлення батька до якої Кульчинський, напевне, помітив під час візиту.

Після від’їзду Кульчинського Слєпньов, розуміючи, що чекати доведеться кілька тижнів, а то й цілий місяць, а за цей час приховати присутність шістьох людей в палаці буде дуже важко, вирішує спершу всім піти геть від людського ока, а потім знову повернутися, але вже легально. Один із них незабаром поселяється у маєтку під виглядом мандрівника-монаха (благо, цю роль йому вже доводилося грати). Навідується і землемір із повіту. Князь раптово захворів і виписав до себе лікаря з Києва. Незабаром як добрий знайомий князя шляхтич Вацлав Рожавський з’являється і сам Слєпньов із двома слугами.

Тут він намислив ще одну гру, яка покликана прискорити завершення операції. Він починає залицятися до князівни Софії, прозоро натякаючи на бажання бачити її світлість господинею своєї холостяцької садиби. Як він і навчив, князь нібито схиляється до того самого. Адже невідомо, чи повернеться цей багач Кульчинський, а пан Вацлав відомий йому, хай і не надто багатий, але хазяйновитий шляхтич, і поки він, князь, не помер, то хотів би бачити бодай одну зі своїх доньок заміжньою.

Такий розвиток подій змушує бідну Софію, усю в сльозах, писати розпачливого і сповненого сльозливих зворотів листа до пана Мечислава. Боже борони, вона не набивається з одруженням. Нехай пан Мечислав так не подумає, але як у доброго друга просить поради. Батько, так-так, її любий таточко хоче видати її, не вірячи в щирі почуття пана Мечислава, за якогось старого лисого холостяка, яким вона гидує. Та ще, здається, обіцяв цьому панові як посаг за нею знамените кольє. Судячи з того, як цей старезний шляхтич (як бачимо, Софія зумисне перебільшила вік Слєпньова-Рожавського) задоволено потирав при цьому свої старечі руки, він у майбутньому напевно продасть прикрасу або проп’є в найближчій корчмі.

Читаючи перехоплений одним із його завзятців лист, Слєпньов кілька разів усміхнувся, кілька разів невдоволено поморщився, та, повагавшись, вирішив грати далі і відправити лист за адресою. Він подумав, чи не занепокоїть цей лист, трохи схожий на лист графині Войцицької, і самого Кульчинського? Але підозрював й інше — що лист може прискорити з’яву «помаранчевої маски», і ось-ось за палацом, випереджуючи набіг, розпочнеться таємне спостереження. У ці дні молодий привабливий «монах» бесідував із Вісею про різні способи порятунку душі, про символ віри, про святі місця, відходячи для тривалих задушевних бесід якомога далі від палацу — на луки, де щойно скосили траву, до лісу, тиша або заколисливий шум дерев у якому схиляли до роздумів про високе і вічне.

Минали дні за днями, біля маєтку то з’являвся якийсь мандрівний філософ, то приходила зграя циганів, то приїжджав дрібний купець, у яких можна було підозрювати агентів людини в помаранчевій масці. У той час люди Слєпньова намагалися не потрапляти їм на очі. Але незвані гості швидко покидали палац, тим більше, що цьому сприяла рішучість нервового в ці дні князя.

Нервувався і Слєпньов, хоч він і вмів чекати. Але тут був особливий випадок, він чекав головного. А «монах» усе ходив і ходив із молодшою донькою князя та бесідував, поступово пробуджуючи в дівчині далеко не святі почуття до себе.

Під час однієї з таких бесід, ближче до вечора, «монах», що мав чудовий слух, почув щось віддалено схоже на кінській тупіт та неголосне іржання. Він ніби ненароком послизнувся і впав, приклав вухо до землі і швидко підвівся.

— Вибачте, люба сестро, я відлучуся на хвилинку, — пробурмотів він зніяковіло, усім своїм виглядом показуючи, що йому треба відправити природні потреби.

Із-за недалеких кущів, за які він швидко відійшов, «монах» побачив, як на галявину виїхали п’ятеро вершників, один із яких був у яскравій помаранчевій масці. Вони оточили нещасну Вісю. Далі «монах» не став дивитися, позадкував і за наступними кущами зняв довгу рясу, яка заважала швидко бігти. За чверть години він, задихавшись, уже доповідав Рожавському-Слєпньову про те, що сталося. До приїзду гостей, яких хоч і не кликали, але чекали, було все готово. Князь лежав у ліжку, блідий від страху, «лікар» інтенсивно накладав йому якісь примочки, а за портьєрою в ніші біля вікна стояли Слєпньов і один із його «слуг». Передбачливий Слєпньов ще наказав поставити перед вікнами палацу напоготові коней.

Незабаром перед палацом з’явився вершник. Він повідомив лакею на вході, що привіз для його ясновельможности важливе послання від його друга. Лакей відповів, що князь тяжко хворий, і попросив віддати листа.

— Мені звеліли віддати особисто в руки, — сказав посланець.

Після доповіді лакея князь звелів посланця впустити. У князівській спальні цей чоловік із вольовим обличчям відразу попросив «лікаря» залишити їх із князем сам на сам. Коли «лікар» вийшов, посланець без всяких передмов заявив, що він посланий відомим князю («Сподіваюся, відомим?») чоловіком у помаранчевій масці. В їхніх руках зараз знаходиться його молодша дочка. Як викуп йому пропонують захопити із собою відомий йому предмет. Окрім того, як компенсацію за моральні збитки князь отримає досить значну суму. Якщо ж він відмовиться, його дочка помре страшною насильницькою смертю, а маєток спалять. Спалять і село, хай його ясновельможність у цьому не сумнівається.

— Я згоден, — сказав князь Януш. — Дозвольте мені одягнутися.

— Чекатиму вас за дверима, — сказав посланець «помаранчевої людини». — Якщо хтось спробує на мене напасти, щойно тут пролунають постріли, вашу дочку негайно вб’ють. Десять хвилин на збори, сподіваюся, вистачить?

— Вистачить, — глухо сказав князь.

Ледь посланець, який приніс такі страшні вісті, вийшов, князь підійшов до ніші:

— Що мені робити?

— Виконуйте все, що вимагають, — прошепотів йому в самісіньке вухо Слєпньов. — Все буде гаразд.

— Сподіваюся, — зітхнув князь.

— Можете не сумніватися, — тихо запевнив Слєпньов.

Він обережно відчинив вікно і разом зі «слугою» вибрався назовні. За його сигналом вся компанія безшумно прослизнула до коней. Вікно кімнати, у якій лежав князь, виходило в сад. Далі сад переходив у парк. Добре вивчивши місцевість, Слєпньов уже знав, як можна пробратися до тієї ділянки лісу, де бандити захопили Віславу Слуцьку. Вони здалеку об’їхали цю ділянку і крізь ліс попрямували до лісової дороги, де попередньо намітили влаштувати засідку. Василь Петрович розумів, що шанси захопити Кульчинського живим, якщо тільки під маскою саме він, мізерні, та все-таки наказав стріляти людям «помаранчевого» в руки, а коням — у серце. Усі шестеро були чудовими стрільцями. Своїх коней вони відпустили.

Чекати довелося близько півгодини. На землю опустилися перші сутінки. Ще трохи — і зовсім стемніє. Та ось вони почули легке погуркування і за ним ледь чутні шелестливі кроки. Чоловік у помаранчевій масці їхав у другій парі. Маска яскравою плямою світилася в лісових сутінках. «Щось не так», — встиг подумати Слєпньов, скоряючись виробленому роками інстинкту. Але роздумувати було вже пізно, і він змахнув лівою рукою.

Ліс розітнула звучна луна пострілів. П’ятеро стріляли кожен із двох пістолів одночасно. Шостий — з двозарядного мушкета. Стріляли прицільно. Один кінь упав одразу, потягнувши за собою вершника. Другий вершник схопився за руку й отримав ще одну кулю в плече. Лише один із четвірки встиг вистрілити. Двоє спробували пришпорити коней. Але зумів помчати тільки один. Результатом засідки було — один убитий, другий покінчив із собою, вистріливши у голову, ще одного вдалося захопити пораненим.

Василь Слєпньов підійшов до чоловіка, який лежав посеред дороги, і поволі зняв із нього маску. Він ледь приховав розчароване зітхання. Людина в масці не була Мечиславом Кульчинським. Слєпньов не стримався і грубо вилаявся. Бо лиш тепер згадав, що саме його насторожило в той момент, коли він побачив вершників на дорозі. Їх було четверо, а не п’ятеро, як доповів підлеглий, який грав роль монаха. Але чи був п’ятим саме Кульчинський? А якщо був, то куди він подівся?

4

Пораненого розбійника доставили в Житомир. Це був міцний чоловік років тридцяти п’яти — сорока, який дивився важко і похмуро, мовби відштовхуючи цим недобрим поглядом від себе весь світ. Він уперто мовчав, не відмовлявся відповідати на запитання, а просто мовчав, ніби знаходився дуже і дуже далеко від цих казенних стін, від людей, які його мучили.

— Будь-яке катування застосувати до підлого хама, — хрипко наказав Рибалко, і цей наказ його люди виконали сповна.

Полоненого брали на дибу, заливали в рот і ніздрі солону воду, дробили кістки і припалювали рани. На четвертий день тортур він не витримав і заговорив. Ось майже дослівний протокол його допиту, який зберігся в особливому архіві таємної імператорської канцелярії, який пізніше перейшов в архів горезвісного третього відділення:

«— Як тебе звати? Ім’я і прізвище?

— Спитайте про щось інше. Я вже й сам не пам’ятаю.

— Скільки вас було при нападі на дочку князя Слуцького?

— П’ятеро.

— Хто був п’ятим?

— Наш отаман.

— Яке його ім’я?

— Людина в помаранчевій масці.

— Яке його справжнє ім’я?

— Справжнє? Не знаю.

— Яке справжнє?

— У вашому світі його називали „пан Мечислав“.

— Мечислав Кульчинський?

— Можливо.

— Мечислав Кульчинський?

— Так.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Чому він вас покинув?

— Не знаю.

— Що він сказав при цьому?

— Майже нічого… Коли з’явився цей князь, вони вдвох відійшли і про щось поговорили збоку. Князь щось передав отаману, і отаман йому передав якийсь пакет.

— Який пакет?

— Щось схоже на шкіряний мішечок.

— Що було далі?

— Князь із дочкою пішли.

— Далі?

— Тоді отаман сказав, що він поїде в інший бік, звелів одягти маску Романові, а всім нам — їхати дорогою, якою приїхали.

— Хто такий Роман? Він був другою особою після Кульчинського? Після отамана? Його заступником?

— Ні, він був, як усі.

— Він повинен був їхати в масці весь час?

— Ні. До кінця лісу.

— Чому один із вас повинен був їхати у масці?

— Не знаю. Отаман не сказав. Ми ніколи не питали, чому треба робити саме так, а не інакше.

— Куди ви повинні були приїхати?

— До маєтку нашого пана.

— Мечислава Кульчинського?

— Так.

— Як давно ти в цій банді?

— У нас не банда.

— А що?

— Питайте про щось інше.

— То скільки часу ти у Кульчинського?

— Десять років.

— Скільки тобі років?

— Тридцять вісім.

— У тебе є сім’я?

— Ні.

— Ким ти числишся на службі у пана Мечислава?

— Ніким.

— Ніким?

— Конюхом. Або гайдуком, якщо вам так хочеться».

На цьому протокол допиту обривається, хоча складається враження, що це лише тільки його частина, не закінчена і ніким не підписана.

— То що далі робити? — спитав Василь Слєпньов свого начальника після останнього допиту.

— А ось що, — сказав Рибалко і пильно подивився на свого підлеглого. — Нам не можна гайнувати жодної години. Ти зараз, голубчику, візьмеш команду, ми тобі додамо ще ескадрон гусар і взвод спеціальних стрільців-мушкетерів, поїдете в те його село, здається, Баришківці?

— Баришківці, — потвердив Слєпньов.

— Подільської губернії? — уточнив Рибалко.

— Подільської, — потвердив Слєпньов.

— Отож, голубчику, поїдете в Баришківці і захопите, хоч би скільки це коштувало, самого Кульчинського.

— А якщо його там не буде? — спитав Слєпньов.

— Мусить бути, — з якимось особливим притиском сказав Рибалко. — Його ж банду, якщо вчинить опір, а думаю, що можуть вчинити, дозволяю знищити на місці.

— А все-таки, якщо Кульчинського не виявиться на місці? — спитав Слєпньов.

— Повернешся назад, — відповів Рибалко. — Чекати не треба.

— Може, тоді одразу їхати до другого його маєтку? — висловив пропозицію Василь Петрович. — Або до графині Войцицької?

— Я про це сам потурбуюся, — була відповідь. — Твоя справа — операція у Баришківцях. Зрозуміло?

«Щось тут не так», — подумав Слєпньов, але заперечувати не став. Його справа — виконувати, а не підозрювати в чомусь начальника.

5

План операції Рибалко розробив так, що гусари і стрільці разом із людьми Слепньова вночі миттєво оточували маєток Кульчинського і захоплювали його. При спробі опору пропонували здатися. Якщо ж Кульчинський відмовлявся, маєток брали штурмом. Це мала бути унікальна в історії Російської імперії операція.

— А якщо його там не виявиться? — спитав Слєпньов. — Тоді як діяти?

— Штурмувати при відмові, — жорстко сказав Рибалко. — Щось ти багато перепитуєш, Василю Петровичу.

Він якось дивно-виразно подивився на Слєпньова. Щось у його погляді знову не сподобалося Василеві Петровичу. Але що? «Швидше б вирушити», — подумав Слєпньов.

Дорогою до подільського села він багато чого передумав. Але зрозумів, що його думки ні до чого не приведуть. Очевидно, лише у цій навальності й швидкості був їхній успіх. І діяти саме так у Рибалка були всі підстави. До Баришківців вони прибули під вечір. У лісі неподалік села Слєпньов наказав зупинитися і дочекатися, поки стемніє. А тоді вже й розпочинати штурм і захоплення.

Слєпньов хотів було послати в село розвідника. Але подумав, що поява нової людини може викликати підозру. Якщо вже ніхто не зник напередодні, то не зникне й зараз. Він лише послав своїх людей перекрити всі дороги, які вели із села, а сам почав готуватися до завершення операції.

Але, як виявилося, ні штурмувати, ні захоплювати не було чого. На місці маєтку вони застали лише згарище. Лякали, чорніючи, рештки стін, які не згоріли. Спантеличений Слєпньов кілька разів об’їхав згарище. Потім наказав розбудити когось із найближчої хати. Поки ходили, він дивився на зоряне небо, і здавалося йому, що міріади зір разом зрушили з місця і кудись дуже швидко попливли. Недобре передчуття стисло груди. Невже операція провалилася? Незабаром привели сонного селянина, і той розповів, що горіло позаминулої ночі. Вони пізно побачили, пробували гасити, та надто вже швидко все зайнялося. Наче в усіх кімнатах відразу.

— А пан ваш де? — спитав Слєпньов.

— Та хто ж його знає, — винувато сказав селянин. — Хіба пан каже нам, куди їде?

— Хтось згорів у маєтку? — спитав Слєпньов.

— Та ніби нікого. Порожній був маєток. Він, пан, зі своїми слугами якраз перед пожежею кудись і поїхав.

— Скільки їх поїхало?

— Та хто ж його знає? їхали не через село, а он тою дорогою. Пан часто кудись їздить, це його панська справа. Хіба ми можемо знати?

Уранці Слєпньов не знайшов на попелищі жодних доказів, які б йому стали в пригоді. Судячи з характеру пожежі, маєток справді підпалювали одразу в усіх або майже всіх кімнатах.

Приблизно за годину Слєпньов відбув назад до Житомира, щоб доповісти Рибалку про невдачу операції. Він поспішав і дорогою не раз брав коня в остроги. І, як виявилося, дарма. Доповідати не було кому. На таємній квартирі він знайшов свого безпосереднього начальника мертвим. Кинджал застряг у потилиці Антона Федоровича. А на обличчі, коли він перевернув труп, побачив здивування…

На столі лежав запечатаний сургучем пакет, адресований його світлості князю І. Ф. Куракіну. Трохи повагавшись, Слєпньов відкрив пакет. «Доповідаю вашій світлості, — прочитав він, — що операція з ліквідації небезпечного злочинця К. завершена. Другого серпня цього року він застрелився під час захоплення його маєтку. Про решту обставин справи доповім особисто. Відданий вашій світлості…»

Далі стояв добре знайомий Слєпньову підпис Рибалка. Отже, це не підробка? Як же тоді розуміти?

«Що ж мені робити?» — подумав Слєпньов.

Треба було повідомити поліцію про знайдений труп, а самому відбути до Санкт-Петербурга, бо тут, у провінції, він нікому не підкорявся і нікому не був зобов’язаний звітувати. Але він довго сидів, не в змозі встати з м’якого крісла, у яке опустився, відчувши, як підгинаються ноги. Цілий рій думок непокоїв його. Чому Рибалко наперед доповідав про завершення операції? Чи й справді Кульчинського вбито? Він став підраховувати і мимоволі здригнувся — саме другого серпня, як виходило, згорів маєток Кульчинського. Звідки Антон Федорович міг знати про це? А якщо не знав, то чому писав? Відповіді, як і багато разів під час його поїздок сюди, не було на жодне із запитань.

Він ще раз подивився на труп Рибалка. Він звик до всього і не боявся мертвого. Ще майже нема запаху, отже, Рибалка вбили день чи два тому. Тобто він написав рапорт, але не поспішав відправити його. Чому? Невже передумав? А якщо передумав, то… то що? Пакет засургучований, невже ніхто не поцікавився його вмістом? Чи хтось знав про те, що написав Рибалко?

«А якщо моя поїздка була лише прикриттям чогось іншого?» — подумав раптом Слєпньов.

Він відчув, що треба негайно покинути квартиру. Встав і, перевіривши, чи немає нікого за дверима, обережно вийшов. Нікого не було і на сходах, лише перед будинком про щось завзято сперечалися дві баби. Судячи з їхнього вигляду, вони не могли бути чиїмись агентами.

На вулиці Слєпньов кілька разів оглядався. Тут він уперше подумав про те, що відкритися Антон Федорович міг лише добре знайомій людині. Кому? Та й убили його ударом з-за спини. Але якщо вбивця добре знав Рибалка, то чому не поцікавився пакетом? Може, це він продиктував Рибалкові зміст листа? Відповіді не було.

Слєпньов побачив вивіску корчми, ще раз упевнившись, що за ним ніхто не стежить, зайшов і замовив склянку горілки. Випив, сподіваючись, що захмеліє. Ні! Хміль, проти звичного, не приливав до голови. За сусіднім столом якийсь міщанин вимагав собі ще горілки. Може, і йому випити за компанію?

«Не можна тобі, братику», — подумав Слєпньов.

Він обережно оглянув корчму, у якій було четверо людей, судячи з усього, звичайні міщани та якийсь багатенький селянин. Ні, ці також не стежать. Та й звідки знати, що він зайде сюди?

Йому не хотілося пити, але й не хотілося вставати. Раптом він зрозумів — найдужче йому не хочеться повертатися до Петербурга. Смертельно не хочеться. Нічого доброго це повернення йому не обіцяє. Рибалка, його грізного начальника, а заразом і захисника, нема в живих. За провал операції по голові не погладять, а, швидше за все, на нього і звалять невдачу. У ліпшому разі на нього очікує відставка і мізерна пенсія. Ні кола, ні двора, один-єдиний кріпак… Вештатиметься він собакою, бездомним псом ось такими корчмами, тільки й того, що столичними. Знову ж таки — у ліпшому разі, якщо пощастить одружитися з якоюсь кухаркою або прачкою. Ну, може, знайде стареньку, але багатеньку вдову. Хоча навряд, нема у нього нічого такого, на що жінки ласі.

Ну, якщо пощастить. Якщо пощастить… Пощастить? Хіба може бути гірше? Раптом Слєпньов зрозумів — може. Він давно підозрював і боявся зізнатися собі — щось не так у цій історії. Начебто тільки він зі своїм ворогом грав у таємну гру, полював на нього, а хтось невидимий полював на мисливця, яким був сам Василь Петрович. Але чи тільки Кульчинський? А якщо Рибалка вбили за те, що він знав щось таке, чого знати йому не належало? А якщо у цій історії є ще одне подвійне дно, про яке він і не підозрює? Або ж, навпаки, хтось думає, що він знає про те, що знати не повинен? Тоді і його чекає ніж у спину або смерть темного вечора у столичному (ха-ха, столичному) каналі, яких у Санкт-Петербурзі таки багатенько.

«Що ж мені робити? Що ж робити?» — запитав себе Слєпньов.

І, вже вийшовши на вулицю, зрозумів: треба грати до кінця. Він звик до великих ставок. Не раз смертельно ризикував, але з надією на чималенький виграш чому б не ризикнути ще раз? Він не бажав визнавати своєї поразки і підбивати підсумки свого життя. І, дійшовши до кінця вулиці, він уже знав, куди лежить його шлях. Він уперше рухався назустріч звірові, на якого досі полював.

«До того ж, якщо пощастить, я, може, востаннє побачу її, — несподівано подумав Василь Петрович. — Але чому востаннє?»

Подумки підрахувавши, Слєпньов зрозумів, що не помилився. Так, саме за чотири дні, ні, три з половиною, день народження Ядвіги Войцицької. І в цей день, хоч би що йому коштувало, Мечислав Кульчинський повинен побачити графиню і подарувати їй кольє княгині Ольги. Якщо добре їхати, то встигне й він, Слєпньов. Слєпньов пішов на заїжджий двір, де мав дочекатися його повернення з Баришківців вірний Петрусь. Він уже йшов двором, коли побачив у вікні будинку слугу. Той теж побачив свого пана і чомусь почав відчайдушно морщитися, а потім терти складені на грудях руки. Слєпньов зупинився. Він зрозумів — у кімнаті є ще хтось, хто чекає його, Слєпньова, про що й попереджує про всяк випадок Петрусь. Круто повернувшись, він подався на конюшню у глибині двору, де стояв його кінь, якого вони, як звичайно, запрягали у карету. На щастя, конюх-доглядач був на місці.

— Скажеш слузі, хай чекає мене, — сказав Василь Петрович. — Якщо не дочекається, нехай їде на хутір Левчинці під Полтавою або куди захоче.

Він сунув конюхові в руку монету, яку намацав у себе в кишені, і скочив на коня. Конюх щось сказав йому навздогін, але Слєпньов не чув що. Він одразу пустив коня галопом, бо побачив, як із заїжджого двору вибігає якийсь чоловік.