Маска

1

Із розповідей Ядвіги Войцицької і Станіслава Конарського Слєпньов знав, як діють люди з банди лже-Кульчинського. Тому внутрішньо був готовий, що його зупинять на підступах до маєтку і кудись поведуть. У такому разі мав намір відразу вимагати, щоб відвели його до Кульчинського. Що йому скаже і як діятиме, він теж прикидав. Але нічого подібного не сталося. Прискакавши до садиби Войцицької, він попросив слугу, який вийшов йому назустріч, доповісти про себе. І тут Василь Петрович почув від слуги, що їхня графська милість лежать хворі.

— Хвора? На що?

— Не знаю, на що, пане Слєпньовський, вчора злягла.

Слєпньов знову попросив доповісти про себе. Незабаром його провели до графині. На блідому обличчі здавалися живими лише великі очі, та й ті дивилися відчужено, пославши до того, хто зайшов, весь свій невимовний біль.

— Навіщо ви приїхали? — спитала вона майже байдуже.

— Можливо, допомогти вам, — відповів Слєпньов.

— Ви можете ще мені допомогти?

Після тривалої паузи-муки Слєпньов благально попросив розповісти, що сталося. Графиня ще трохи помовчала, дивилася кудись на стіну, а тоді він почув, що позавчора сюди наскочив Мечислав Кульчинський. Графиня замалим не втратила мови, коли побачила, як він виходить з екіпажу. Вона ж бо вірила, що з ним покінчено, що вона ось-ось знову побачить свого чоловіка. Якось вона взяла себе в руки і прийняла незваного і ненависного гостя. Але сказала, що їй зле, отож не зможе приділити належної йому уваги. Тоді Кульчинський відповів, що він також, на жаль, поспішає у своїх справах за кордон, до Варшави, відтак, хоч день народження у графині й післязавтра, він хоче сьогодні вручити їй обіцяний подарунок. І дістав кольє княгині Ольги. Коли графиня Ядвіга побачила його, світ почорнів у неї перед очима.

— Я подумала, що Кульчинський якимось чином перехитрив або навіть убив вас, пане Веславе, — сказала графиня. — А головне, що тепер усе пішло шкереберть, що я ніколи не побачу Юзефа.

Графиня знепритомніла саме тоді, коли Кульчинський наблизився до неї і спробував одягти кольє їй на шию. Коли вона прийшла до тями, то побачила себе на ліжкові, а поряд сидів чоловік, якого вона над усе ненавиділа. Щойно вона розплющила очі, її непроханий гість щиро зрадів (саме щиро, вона це бачила), став на коліна біля її ліжка і спитав, чи знає вона, хто він насправді. Графиня відповіла, що знає. Вона розуміла, тим самим вона зізнається, що зрадила його, тому що брала участь у змові, але тоді вона хотіла померти, навіть про долю Ядзі не подумала.

Але замість докорів чи гніву цей страшний чоловік простягнув їй пістоль і сказав, що вона може робити з ним, що завгодно. Якщо вона вб є його, це буде справедливо, він цього заслужив.

— Знаєте, пане Веславе, — сказала графиня, — я вперше взяла до рук зброю. І раптом зрозуміла, як неймовірно жахливо — розпоряджатися чиєюсь долею, позбавляти життя. Навіть таку людину, як Кульчинський. Я намагалася пересилити себе і раптом так зримо побачила, як назустріч мені садом біжить Ядзя. Пробачте, але тут зі мною трапилася істерика, і я просила його або вбити мене, або повернути мені Юзефа. Тоді він устав із колін, взяв пістоля з моїх рук і сказав, що я перша людина в його житті, якій він прощає зраду. «А чоловік ваш, ваша милосте, — це він сказав уже в дверях якось так іронічно, а може, і ні, — служить у мене лакеєм. І, здається, йому це навіть подобається».

Графиня замовкла, ледь-ледь струсонула головою, мовби проганяла якесь видіння, може, те, про що розповіла щойно, тоді подивилася на Слєпньова.

— Що ж мені робити, пане Веславе?

— Він більше нічого вам не сказав? — поцікавився Слєпньов.

— Ні. Тільки передав через слугу, вже коли від’їжджав, що пришле доброго лікаря.

— Куди він насправді поїхав, ви, звісно, не знаєте?

— Якби я знала… Вам не вдалося те, що ви задумали?

Слєпньов стисло розповів (те, що вважав за потрібне) про останні події і попросив притулку на ніч.

— Звичайно, пане Веславе, влаштовуйтесь, — сказала графиня і покликала слугу та віддала йому необхідний наказ.

Цілу ніч, поки не забувся важким сном, Слєпньов думав, що ж йому робити. Було зрозуміло, що він програв. Програв безповоротно. Якщо шукати Кульчинського, то де? Чекати, що він повернеться до графині? Але чи повернеться він після того, що сталося? Навряд. Попроситися до графині на службу чи що?

Він заснув аж під самий ранок. Здається, лише заснув, а вже хтось шарпав його за плече. Ледь продерши очі, побачив слугу графині.

— Що треба? — спитав Слєпньов. — Я спав так довго?

— Ні, ще тільки ранок, ранній ранок, проше пана, — винувато сказав слуга, — але там благородного пана питають якісь люди з Луцька.

— З Луцька? — здивувався Слєпньов, підводячись.

— Так точно, з Луцька, — сказав слуга, і Слєпньов подумав, що він зовсім недавно ще був солдатом.

— Добре, я зараз зійду.

Слєпньов почав одягатися. Він подумав, хто б це міг бути. І недобре передчуття стисло йому груди. Але що він може зробити? Втікати? По нього приїхали люди Кульчинського? Можливо, як можливий і інший варіант… Ні, він не втікатиме…

Внизу він побачив двох жандармів. Один із них був у чині ротмістра. «Ого, яка честь, — подумав Василь Петрович, — яка честь». Ротмістр ступив йому назустріч.

— Ви пан Слєпньовський?

— Так. З ким маю честь?

— Ротмістр Круглов, начальник повітової жандармерії. Маю наказ заарештувати вас і доставити у Новоград-Волинський. Зброю маєте?

Слєпньов попросив пред’явити папір із наказом. Ротмістр дістав із кишені папірець. Слєпньов подивився на казенну бумагу. Все правильно, підписано начальником губернської жандармерії.

Він спитав, чому його заарештовують. Але ротмістр не знав. Тільки й того, що знав: отримав наказ із губернії — велено заарештувати самому особисто, як особливо небезпечного злочинця.

— Як же ви взнали, де я? — запитав Слєпньов.

— Я не зобов’язаний вам звітувати, — відповів ротмістр.

— І то правильно, — сказав Слєпньов.

«Отже, вони знали, де я можу бути. Це про щось та говорить. Але те, що заарештовують Слєпньовського, а не Слєпньова, дає мені шанс. Інакше мене можуть не довезти до цього столичного губернського Новограда», — подумав Слєпньов.

Трохи повагавшись, він пред’являє ротмістру Круглову свої справжні документи, у тому числі той, що дає йому майже необмежені повноваження у розшуках людини в помаранчевій масці. Але документ, який виданий однією з найвищих і наймогутніших інстанцій, не справляє на ротмістра, абиякого імперського начальника з провінції, жодного враження.

— Я попереджений, що ви маєте при собі фальшиві документи, начебто видані у Санкт-Петербурзі, — спокійно каже він.

— Це — фальшивий документ?! — вибухає Слєпньов. — За підписом начальника канцелярії государя-імператора?!

— Підробити можна все, що завгодно, — спокійно, трохи знущальницьки відповідає ротмістр Круглов. — Прошу віддати цей папір. Ми краще його збережемо.

Слєпньов відмовляється віддати наказ, який зобов’язує всі органи губернських, повітових, волосних властей, у тому числі жандармських і поліцейських, пред’явникові цього документа всіляко сприяти і виконувати будь-який його наказ. Але документ у нього забирають силою. Тепер він не всемогутній представник столичної влади, а безправний арештант. Він просить дозволу попрощатися з графинею Войцицькою.

— Тільки пару хвилин, — дозволяє ротмістр. — І без фокусів.

«Це моє найтяжче прощання, — думає Слєпньов. — А може, й останнє».

У супроводі жандарма він заходить до графині, яка вже також встала, зачувши, що в маєток з’явилися жандарми, бліда, майже нежива, схожа на велику механічну ляльку.

— Мене заарештовують, ваша ясновельможносте, — повідомив Слєпньов. — Прощавайте.

— Але чому?

Слєпньов подумав, що найболючіше забути ці очі. Ці очі… Ні, він не забуде їх, доки й житиме.

— Сподіваюся, це непорозуміння, — уточнив він. — Невелике непорозуміння та й годі.

— Я молитимусь за вас, — сказала графиня і перехрестила його.

Уже у дверях він оглянувся. Наче на щось сподівався, чогось чекав.

«Визнавати поразку завжди гірко», — подумав перед тим, як вимовити:

— Якщо заїде, самі знаєте хто, скажіть, що мене заарештували.

— Скажу, — пообіцяла графиня. — Хоч я й не бажала б…

Вона замовкла. Дивилася на нього, наче хотіла щось запитати, але не наважувалася.

«Я ніби сподіваюся, що той, на кого я полював, допоможе мене врятувати», — подумав Слєпньов.

— Прощайте, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Вибачте, що допомогти не зміг.

— Хай береже вас Бог, — попрощалася графиня.

Вони спустилися вниз, вийшли з палацу. Уже коли карета від’їжджала від маєтку, Слєпньов озирнувся, побачив крізь віконце, як віддаляється старий палац, сад біля нього. Тривога оволоділа ним, наче кудись далеко-далеко біжить його життя, втілене у вікнах, що так темно зблискують, у покручених старих деревах, що вкривають землю жовтим листком, і кожен опалий листочок — немов чиясь утрачена доля.

2

На Слєпньова очікував шлях до Луцька, який цього разу здавався страшенно довгим. Містечко, зусібіч оточене болотами, де вже майже не вірилося, що було воно колись князівською столицею, пізніше — воєводським центром, про колишні славу і велич нагадувало лише двома осиротілими замками, націленими зубцями величних веж чи в небо, чи вже у далеке минуле. Тут, у кутузці при місцевому жандармському відділенні, Слєпньову і вдалося випадково підслухати розмову жандармів, котрі супроводжували й охороняли його. Ввечері він почув їхню балаканину за дверима і раптом за багаторічною звичкою хитрувати і прикидатися вирішив вдати, що вже заснув, сподіваючись вивудити якусь цінну для себе інформацію, бо знав із досвіду, що прості люди не переривають розмову одразу. Він не помилився і цього разу, але від інформації, яку почув, морозом укрило шкіру.

— Ваше благородіє, вечерю принесли, — сказав один із жандармів.

— Спить, — сказав другий. — Розбудити чи просто поставити? Тільки куди?

— Та на підлогу і став, — порадив перший.

Його ще спробували будити, але Слєпньов лише солодко сопів та незадоволено поморщився уві сні.

— Ось яка вона істота — людина, — по-філософськи відзначив той, що поставив миску із супом та кварту квасу на підлогу. — Спить собі і не знає, що жити йому днів зо два, не більше.

— Де, ти думаєш, це станеться? — спитав його напарник.

— Та, гадаю, десь ближче до цього Новограда, чи як там його, — відповів другий жандарм. — Йому, бачиш, стріляти не дозволяє дворянська честь, а я — то ніби уже й не людина, а худобина.

— Та, видно, тварюками нас і вважають, — підтакнув напарник. — Дивись, аби нас після того… самих не коцнули.

— А можуть, — сказав жандарм і штовхнув-таки Слєпньова. — Гей, вставай, ваше колишнє благородіє, вечерю принесли.

Слєпньов позображав ще сонного, поволі підвівся, а коли вони вийшли, взявся гарячково обмірковувати, що робити далі, щоб урятуватися. Із розмови жандармів він зрозумів, що його повинні вбити, не довозячи до Новограда-Волинського. Напевне, хтось уже лякався його майбутніх свідчень або всього того, що він знав, але чи не спеціально підлаштували цю розмову, щоб залякати його? Ні, найвірогідніше, ні. Його й справді не довезуть до губернського центру і вб’ють при спробі втекти. Що ж робити?

Він так і не знайшов способу порятуватися ні цієї ночі, ні наступного дня. Хотів уже було сказати ротмістру Круглову, що йому відомо про підступний план його власного вбивства, але вирішив, що не варто. Можуть лише пильніше охороняти. Кілька разів прикидав, чи не вдасться втекти дорогою, але зрозумів, що навряд чи це буде можливо. Руки в наручниках, на ногах — кайдани. На задньому сидінні карети пообіч нього сиділи жандарми. На передньому влаштувався і дивився на них сам ротмістр. Окрім того, кайдани були пристебнуті спеціальним залізним гаком до дна карети, а пасок ланцюгом був прив’язаний до її задньої стінки.

«Так, братику мій, зробили тебе, Василю Петровичу, небезпечним державним злочинцем, — невесело подумав Слєпньов. — Так тобі й треба, дрібненькому чортикові».

Він спробував було заговорити, аби хоч довідатися, коли вони збираються приїхати, де ночуватимуть, але йому відповіли, що злочинцеві заборонено розмовляти.

Так вони здолали шлях до Рівного і, заночувавши у місцевій жандармерії, на світанку вирушили далі. Слєпньов зрозумів, що вб’ють його десь за містечком Корцем, ближче до вечора. Швидше за все у лісі. Його виведуть відправити природні потреби і симулюють «втечу».

Позаяк втекти все одно неможливо, його просто пристрелять. І все це виглядатиме майже правдоподібно. Либонь, напише потім у рапорті бравий ротмістр: «Намагаючись приспати пильність охорони, злочинець зробив те і те». Не важко буде щось вигадати, якщо хочеш зберегти власне життя.

Шанс він отримав, не доїжджаючи до Корця. Конвойний екіпаж зупинився на поштовій станції, щоб напоїти коней та поповнити запас вівса. Поки кучер ходив по провіант, вони почули голоси: очевидно, на станції стояла ще чиясь карета. І раптом Слєпньов почув, як хтось — чи не служник — сказав, звертаючись до когось невидимого: «Зараз буде готово, пане Єзерський».

«Пан Єзерський, пан Єзерський, — машинально почав згадувати Слєпньов. — Десь я чув це прізвище».

І раптом неначе блискавка пронизала його. Так, Станіслав Конарський, розповідаючи про свої пригоди, як його везли до лісової в’язниці, пригадав, що на запитання: «Хто іде?» — відповіли комусь: «Шляхтич Єзерський».

«Зараз або ніколи, — вирішив Слєпньов. — Мені втрачати нічого».

Він подався вперед, блискавичним порухом ударив жандарма, який сидів поруч, ліктем під бік, рвонувся до затуленого цупкою тканиною вікна карети, закричав щосили:

— Пане Єзерський, врятуйте мене, я друг Мечислава Кульчинського!

— Мовчати, — зашипів ротмістр, погрожуючи пістолетом.

Але було вже пізно. У двері карети постукали, і владний голос наказав відчинити двері.

— Тут жандарми його величності, — сказав Круглов, але чоловік знадвору явно проігнорував його слова.

— Відчиніть двері, інакше я висаджу їх і стрілятиму, — попередив він.

Круглову довелося виконати наказ. Усередину карети заглянув високий, ставний чоловік і запитав, хто вони такі.

— Я ротмістр Круглов і везу в губернію небезпечного державного злочинця, — відповів ротмістр і направив на Єзерського пістоль.

— Я не злочинець, — сказав швидко Слєпньов.

— Мовчати, — наказав Круглов.

— Хто ж ви? — Єзерський звертався уже до Слєпньова.

— Веслав Слєпньовський, — вирішив сказати напівправду Василь Петрович.

— Ось як! — вигукнув Єзерський. — І ви хочете, щоб я вас визволив?

— Так, — сказав Слєпньов.

— Відійдіть, милостивий сударю, інакше я буду змушений вбити вас, — пригрозив Круглов.

— Добре, — сказав Єзерський.

Він нагнувся, нібито намагаючись зачинити двері, і раптом зробив блискавичний випад догори і вибив пістоля з рук ротмістра. Наступної миті він так само блискавично стрибнув на одного з жандармів, при цьому вдаривши Круглова в груди.

— Ані руш! — наказав ще один чоловік, який з’явився з пістолем у руках у дверях карети.

Другий жандарм, якщо й хотів чимось зарадити, то навряд чи зумів би скористатися рушницею всередині карети. Не встигли вони й оком змигнути, як їх обох роззброїли.

— Ви будете відповідати… — почав було ротмістр, але замовк від удару руків’ям пістоля в обличчя.

Так сам рішуче Єзерський наказав віддати ключі від наручників і кайданів. В’язня швидко звільнили. За кілька хвилин Слєпньов уже сидів в іншій кареті, яка швидко мчала тим само шляхом, яким його щойно везли на смерть. Його визволитель попередив Круглова, що будь-яка спроба переслідування коштуватиме йому життя. А втім, той не швидко міг би вжити якихось заходів, позаяк на його зап’ястях були слєпньовські наручники, а двері карети — закручені ланцюгом. Навздогін їм здивовано дивилися служки маленької поштової станції, котрі намагалися зрозуміти, що ж відбулося щойно на їхніх очах.

3

Коли вони від’їхали на безпечну відстань, Єзерський звелів своєму кучерові-помічнику звернути на бічний шлях. Коні пішли повільніше.

— Настав час поговорити, — сказав Єзерський.

— Та, мабуть, пора, — погодився Василь Петрович.

— Якщо ви той, хто називає себе Слєпньовським, тоді не розумію, чому ви мене покликали? Ви не друг, а ворог Мечислава Кульчинського. Я змушений буду вас убити.

— У мене не було вибору, — зізнався Слєпньов. — Так, не було з чого вибирати. Ви ж бачили, що мене везли жандарми.

— Ну й що? — єхидно посміхнувся Єзерський. — По суті, ви й сам жандарм.

— Майже так… — згодився Слєпньов. — Лише з тією різницею, що я був ним. Хтось звів на мене наклеп або я став заручником у незрозумілій мені грі… — Василь Петрович зітхнув і вирішив, що коли вже викладати, то майже всю правду і до решти. Може, саме в цьому його порятунок.

— Мене не просто везли жандарми, — сказав він. — Мене повинні були вбити «при спробі втекти». Якби я не зустрів вас, це сталося б, неодмінно сталося б, і дуже швидко. Незабаром після тієї станції, я так гадаю.

— Звідки вам це відомо? — недовірливо подивився Єзерський.

— Підслухав їхню розмову, оце й усе.

— На що ж ви сподіваєтесь тепер? — запитав Єзерський.

— На зустріч із вашим паном… з Мечиславом Кульчинським.

— Навіщо? Навіщо це вам?

— Скажу йому особисто.

— Боюся, тоді у вас зовсім не лишиться шансів, щоб живим зостатися, — гмукнув іронічно Єзерський.

— Можливо, — погодився Слєпньов. — У мене й так надто мало цих шансів. Якщо чесно, то майже немає зовсім. Але врятуватися я можу, лише зустрівшись із паном Мечиславом. Це потрібно і мені, і йому.

— Йому?

— Так, йому, — твердо сказав Слєпньов.

— Але навіщо? — щиро здивувався супутник Слєпньова.

— Я не так добре вас знаю, щоб відкривати навіть значно меншу таємницю, — сказав Слєпньов.

— А ви не боїтеся, що я отут вас коцну і ніхто й не пригадає, як вас там звали?

— Ви можете мене вбити, — сказав Слєпньов. — Але коли-небудь, коли пан Мечислав дізнається, навіщо я прагнув потрапити до нього, боюся, ви дуже пошкодуєте про це.

Він блефував, і це небезпечне блефування, ця небезпечна гра ставила його на грань, на останню межу, за якою могла бути безодня. Але, схожий на плавця, котрого буря застала посеред озера, Слєпньов відчайдушно намагався пливти, щоб зрештою дістатися берега. Схоже, на березі його підстерігав могутній хижий звір, але виходу у нього не було. Був тільки шанс поборотися за життя. Поки не ступить на той берег, не відчує під ногами якусь опору.

— Цікавий ви тип, як подивитися збоку, — сказав Єзерський.

— Ото й тільки? — невесело усміхнувся Василь Петрович.

— Не розумію, чого ви хочете. — Єзерський пильно подивився на нього. — Відчуваю, що брешете, але може бути, що й ні.

Він ще раз пильно глянув на Слєпньова, махнув рукою, карета рушила, а Єзерський сказав:

— Що ж, я відвезу вас туди, куди ви так прагнете. Але якщо ви блефували, то я першим із задоволенням застрелю вас, як шолудивого пса.

— От і домовились, — майже весело сказав Слєпньов. — До речі, а випити у вас не знайдеться? Я щось починаю відчувати в цьому потребу.

Його супутник подивися на Слєпньова вже з непідробним інтересом. Повагавшись, дістав із-під сидіння флягу.

— А ви, здається, і справді гідний супротивник.

4

Як виявилося, шлях перед ними лежав довгий, набагато довший, ніж уявляв Василь Слєпньов. Спочатку вони зупинилися на якомусь хуторі, де провели ніч. Уранці попутник Єзерського привів двох породистих коней. Єзерський сказав, що саме на них вони поїдуть далі. Він повідомив Слєпньову, що той гратиме роль його слуги. Треба перевдягтися відповідно. Зараз вони легально перетнуть новий російсько-австрійський кордон, щоправда, ще як слід не обладнаний. Вони благополучно перейшли цей кордон, навіть не помітивши його.

Далі їхали верхи мимо Кременця і Тернополя, ночували де на заїжджих дворах, де у невеликих пришляхових корчмах, кілька разів — біля вогнища в лісі. Не раз Слєпньов мовчки дивувався хитрости і витривалости свого супутника, який так спокійно, гідно витримував нелегкий шлях. Він умів ладнати з людьми — чи то знайомий дрібний шляхтич, чи селянин-галичанин, у якого вони запасалися провіантом на дорогу. Він міг спати, підклавши під голову сідло, і дуже спритно руками спіймати птаха, який причаївся на скелі. Єзерський — чи лже-Єзерський — володів польською, українською і навіть, як виявилося наприкінці шляху, угорською мовою.

«Так, сильний, сильний пан Кульчинський або дідько, який ховається під цієї маскою, якщо у нього такі спільники», — не раз думав Слєпньов. Як виявилося потім, його супутником був один із трьох найближчих помічників того, кого він досі знав як Мечислава Кульчинського.

Ранньої осені, після переходу через Карпати, який таки добряче виснажив їх, переправ де плавцем, де бродом через Дністер і десятка зо два дрібніших рік і річечок, вони нарешті прибули до мети своєї мандрівки — невеликого, але міцного замку, який гніздом хижого птаха приліпився до гори в Карпатах, уже Трансільванських. Так, друга резиденція людини в помаранчевій масці виявилася значно далі, ніж гадав Слєпньов, від тих місць, де він промишляв.

— Це володіння графа Естерхазі, — почув він за день перед цим. — До нього ми і прямуємо.

Як і підозрював Василь Петрович, графом Естерхазі виявився не хто інший, як Мечислав Кульчинський. Замок був невеликий, мабуть, багатий, бо кімнати, якими його провели, були завішані дорогими картинами, а підлога — встелена гарними килимами. Але до того Слєпньова помістили, як він зрозумів, у кімнаті для приїжджих, дали відпочити з дороги і навіть помитися. Люди, які складали графську прислугу, розмовляли чужою, незрозумілою мовою, він знав, що це угорська, і ця мова, і все, що відбувалося з ним, здавалися якимось дивним сном. Слєпньов професійно приглядався, запам’ятовував деталі. «Але для чого, для чого?» — не раз запитував сам себе. І майже безперервно свердлила голову інша думка — хто ж він такий насправді, цей чоловік, на якого він так довго без успіху полював. Здавалося, уже майже розгадав. Якийсь хитрющий, вертлявий чоловічок зумів стати прийомним сином шляхтича Збігнева Кульчинського. Прикриваючись високим становищем, створив банду, яка й грабувала вельможних панів, у середовищі котрих обертався лже-Кульчинський. Але бути водночас ще й угорським графом… Як і навіщо? Як він це зумів? Та він же не роздвоювався, цей чоловік…

У жодну містику, у жодні чарівні перетворення і переселення душ, як уже було сказано, Слєпньов не вірив. І, як виявилося згодом, мав рацію. Його супутник, коли вони під’їжджали до замку, попередив, що тепер він, Слєпньовський, стає купцем, який приїхав із колишньої Польщі. «Купцеві» належало змарнувати ще чотири довгі дні, знемагаючи від неробства і невідомости у відведеній йому кімнаті. Його годували, вранці і ввечері дозволяли прогулятися у дворі. Але почував себе Слєпньов не краще, ніж якби потрапив на острів, населений аборигенами. Його спроби встановити бодай якісь стосунки з мешканцями замку наштовхувалися на нерозуміння, іноді — стислі монологи. Він переконався, що всі вони і справді не знають польської мови, не кажучи вже про російську чи українську. Знав Слєпньов, хоч і не так добре, як хотів би, і французьку, але й вона слугам, лакеям, кухонній прислузі замку була не відома. Окрім вузького двору, оточеного прибудовами, його нікуди більше не пускали. Не зустрів він і свого колишнього супутника Єзерського, ні, тим більше, Кульчинського. Йому ставало дедалі зрозуміліше, що випробовують його на терпець, до того ж вивчають, наче піддослідного кролика чи іншу звірину. Та й лякають потроху, у чому він упевнився, прокинувшись вночі від стогону звідкись знизу, з-під його кімнати. Він зусиллям волі скинув із себе тонку ковдру жаху, яка накрила його в першу хвилину після того, як прокинувся. Він зрозумів, що стогне не привид, не вурдалак, а жива людина, котру методично безжалісно мучать. Від того, що він зрозумів, стало ще незатишніше на душі, але виходу не було, мусив чекати. Він лише міцніше стис зуби, подумав, що таке саме, можливо, чекає і на нього і що не випадково обрали саме цю кімнату.

Він умів терпляче чекати, відтак йому було трохи легше, ніж, очевидно, іншим полоненим цього замку, пристосуватися до обставин і чекати, чекати, чекати… Він був готовий до всього, але все ж таки на щось і сподівався, хоч і готував себе до найгіршого. Але, як виявилося, його чекали не такі вже й погані вісті. Щоправда, аж на п’ятий день прийшов слуга і знаками звелів іти за ним. Вони пройшли коридор, поринули в напівтемну кімнату, слуга відчинив двері до невеличкої зали, проминувши яку, вони опинилися на місці. Чоловік, котрий підвівся назустріч Слєпньову в затишній залі, прикрашеній картинами у позолочених рамах, заставленій дорогими меблями, був не хто інший, як той, кого він знав як Мечислава Кульчинського.

— Граф Ференц Естерхазі, — з іронічною гримасою представився він чистісінькою російською мовою. — Сподіваюся, ви будете настільки ввічливі, пане Слєпньов, що назвете й себе. Тобто свою справжню посаду.

— Навіщо? — доволі похмуро відгукнувся Василь Петрович. — Ви ж і так, напевне, все про мене знаєте.

— А в проникливості і кмітливості вам не відмовиш, — засміявся Естерхазі-Кульчинський. — Та годі вже, погралися й досить, не нам ловити мишей у темній кімнаті. Інакше і відвертої розмови не вийде, я так гадаю. Знаю, знаю, ви співробітник якогось там дуже таємного відділу таємної імперської канцелярії. Ну, тепер можна сказати напевне, вже колишній таємний чиновник. Правильно?

— Так, — однозначно відповів Слєпньов, саме в цю хвилину остаточно зрозумівши, що справді програв.

Вони розмовляли, сидячи майже поряд, і Слєпньов дізнався, що за словом «Естерхазі» перед ним людина зі своєю власною грою. Він давно не мав гідного противника, та що там, гідного ворога, і нарешті його має. Але хай пан Василь знає, що, починаючи на нього полювати, він уже був приречений на програш, позаяк він, Естерхазі, ох, пробачте, пан Кульчинський знав про його місію.

— Не стану приховувати, з найвищих джерел, — сказав Кульчинський. — Був утаємничений, хоч як вам це й прикро, у цю справу і пан Рибалко (Слєпньов мимоволі скреготнув зубами), однак він надумав грати по-своєму. Чим це закінчилося, пане Слєпньов, ви, звісно, знаєте, чи не так?

— Знаю, — похмуро буркнув Василь Петрович. Йому хотілося цієї хвилини встати і затопити бодай кулаком у цю огидну фізіономію. Хоч обличчя Естерхазі-Кульчинського було доволі приємним. «Типовий аристократ, дідько його візьми, тільки тепер угорський», — подумав Василь Петрович люто, водночас відчуваючи якесь дивне захоплення.

— Якщо знаєте, тоді ще краще, — напівзміїно посміхаючись, сказав господар замку. — Вас мусили нейтралізувати, повірте, не на моє прохання, як, може, ви зараз подумали. Подумали, чи не так?

— Можливо, — буркнув Слєпньов.

— А нейтралізувати вас мусили тому, — провадив далі Естерхазі-Кульчинський, — що ви вже були не потрібні і надто багато, як на свою компетенцію, знали. Але мушу сказати, те, що ви попросили допомогти мою людину та ще й назвалися моїм другом, говорить багато про що. Звичайно, з вашого боку, — Естерхазі-Кульчинський підняв руку з виставленим пальцем, немов попереджуючи можливе заперечення Слєпньова, — це був останній сплеск відчаю, але він дозволяє мені дещо передбачити, деякі такі собі нюанси. — Граф устав і сам загасив одну зі свічок, яка вже нахилилася на ставникові, що стояв на столі перед ними.

Слєпньов мовчав, намагаючись уважно слухати, вловити, до чого хилить його співбесідник ще раніше, ніж той висловить думку, заради якої, власне, і відбувалася ця розмова. Йому це не вдавалося, але щось, поки що віддалене, з’явилося на обрії його уяви.

— Насамперед це свідчить про те, — спокійно сівши ще ближче до Слєпньова на розкішний, застелений не інакше як персидським килимом, диван, уголос розмірковував граф, — що ви шукали зустрічі зі мною. І зрештою готові мені служити. Адже так? Це й є саме те, що ви мені хотіли повідомити, чи не так?

— Можливо, — сказав Слєпньов.

— Не можливо, а точно, — м’яко докоряючи, поправив господар. — Іншого вибору у вас немає. Не тіште себе ілюзіями. У Росії ви ворог імперії, і на вас уже подали в розшук. При тому, наскільки мені відомо, а моя інформація точна, вас мав убити перший же жандарм, який трапиться вам назустріч, якщо він, звісно, знатиме, хто перед ним. А багато жандармів, я гадаю, захочуть знайти вас, тим більше, що нагорода за вашу голову чималенька — така ось правда, Василю Петровичу. Пробачте вже за жорстокість. Видадуть вас і всі сусідні з Росією держави. Ви навіть виправдатись ні перед ким не встигнете. Та ви й не гірше за мене знаєте, що співробітників таємних служб і вбивають таємно, а не судять і виносять якийсь там вирок. Та й строків вам не дають. Термін у вас один, вибачте великодушно.

З подальшої його промови Слєпньов зрозумів, що єдиний вихід для нього, сіромахи, — стати на службу до людини в помаранчевій масці.

— Адже так мене довго називав пан чиновник таємного відділу? — посміхнувся господар.

Далі з якоюсь інтимною ноткою в голосі він сказав, що так, у нього є слуги, спільники, їх йому не бракує, та й соратники є, якщо хочете. І все-таки він буде відвертим — справжніх друзів і помічників, хоч це й може здатися дивним, всього троє. Так, троє, тут він гранично відвертий. Слєпньов може стати четвертим. Це аж ніяк не підступ, не пастка, тим більше, не лестощі.

— У мене немає потреби лестити вам, пане Слєпньов, — сказав Естерхазі-Кульчинський. — Я надто добре вас вивчив. Ви розумний, хитрий, вмієте вивернутися навіть там, де здається, що й виходу жодного немає. До того ж ви в міру освічений, пане Слєпньов, а такі люди навіть на початку дев’ятнадцятого століття на дорозі не валяються. За своїм характером ви авантюрист, як, утім, і я, не буду приховувати. Але також із розумом і тверезим розрахунком. Отож перед вами дві дороги: або туди, назад, у зашморг чи під кулю. Або до мене. За вірну службу на вас чекає забезпечена старість. Але, звичайно, не за гру, яку ви вже, можливо, замислили, а за справжню службу. Чекає дворянське звання і маєток, до того ж непоганий, чи в Австрії, чи в Угорщині, Італії, Німеччині. Не дивуйтеся, побудете трохи зі мною, дізнаєтеся, що я можу. Бачите, вибір у вас багатий. Маю на увазі, щодо того, чиїм дворянином стати в майбутньому. Не поспішайте, у вас є можливість подумати до завтра. Якщо відмовитеся, з поваги до вас вбивати не будемо, як ви можете подумати. Вільні будете йти куди завгодно. Відвеземо, звісно, подалі від цього замку, а там уже — вольному воля. Ось і все. А поки що прошу повечеряти зі мною.

Слєпньов, котрий чекав, що пропонувати себе і переконувати йому доведеться самому, здивувався такому розрахунку уявного графа Естерхазі. Він одразу пропонував встановити між ними довірливі стосунки, наче вирізняючи Слєпньова з маси тих, що служили йому…

Вони перейшли до графської їдальні. Уже за витончено сервірованим столом Слєпньов ледь не похлинувся вином, коли завважив чергового лакея, що підійшов до них із тацею в руках. Це, без сумніву, був граф Юзеф Войцицький, знайомий йому за портретом у графському маєтку. Він майже не змінився зовні, якщо, звісно, не рахувати лакейської лівреї. Та замість твердого, мужнього погляду, як на портреті, у цього чоловіка, що схилився біля столу, був інший погляд — згаслий, потьмянілий, майже неживий. Його очі неначе присипав попіл.

— Впізнаєте? — спитав Естерхазі.

— Здається, так, — відповів Слєпньов.

— Колишній граф Войцицький, — сказав Естерхазі буденно. — А тепер — просто мій лакей Юзеф.

Слєпньов дивився, як лакей Юзеф розставляє тарілки, і відчув, як сам немов провалюється в безодню, яка розверзлася просто перед ним. Лише ніхто цього не бачить.

Безодня глибшала від спокійного, трохи іронічного погляду господаря, який просто знайомив гостя з лакеєм, дозволяючи собі маленьку аристократичну примху.

— До речі, Юзефе, — сказав Естерхазі, — цей чоловік — колишній таємний агент із Петербурга. Він зовсім недавно бачив графиню Ядвігу. І може потвердити, що вона жива-здорова. Спитай його сам, я дозволяю.

— Це правда? — тихо спитав лакей.

— Так.

Того вечора самовладання ледь не покинуло Василя Петровича. Він пив і їв, відповідав на запитання господаря про своє минуле і раптом явно, цілком зримо побачив себе зовсім маленьким на батьківському хуторі Левчинці. Ось він виходить за ворота і вперше бачить дорогу в широкий, неозорий світ. Перед ним лежить пшеничне поле, схоже на густий, непрохідний ліс. Але як воно манить до себе…

— Васильку, де ти, Васильку? — чує він мамин голос.

«Як би мені хотілося стати цим маленьким хлопчиком!» — думає Слєпньов і повертається до реальности.

Лакей-граф міняє йому тарілку. Рухи у нього умілі і добре розраховані, обличчя застигле, на ньому годі щось прочитати. Це догідливе обличчя лакея, хоч незвично витончене і благородне.

— Ваше здоров’я, — піднімає фужер уявний граф Естерхазі.

Слєпньов уже майже переконаний — і це не його справжнє обличчя. Найвірогідніше, це друга і не остання маска. Не остання? Він дивується несподіваній думці, він ще не знає, що знаходиться зовсім поряд від істини. Раптом йому здається, а може, ще не все втрачено, може, йому все ж таки не доведеться служити цьому страшному, хоч і розумному чоловікові? Може, є якийсь вихід? Який? Йому невідомо. Він знає одне — треба жити і боротися. Боротися хоча б заради… А втім, якщо доведеться пристати на умови (а іншого виходу в нього справді немає) цього страшного, дивного, безумовно, непересічного, а може, і геніального чоловіка, що ж… Чи не все одно, де жити у власному маєтку… На батьківщині чи десь там, як він казав — в Австрії, Німеччині, Італії…

«Ні, не все одно», — раптом розуміє Василь Слєпньов і вкотре до болю в щелепах стискує зуби.

1

Це була подорож кількома країнами. Подорож багатого угорського феодала графа Естерхазі. Зі слугами й охороною. Він їхав, звісно, не криючись, відверто, розкошуючи. У Будапешті у графа були якісь справи, зустрічі з іншими, рівними йому угорськими вельможами. Далі відвідали Відень, де граф побував із візитом у знайомої високоповажної дами, а разом із нею — у Віденській опері.

— Шкода, що вже помер Моцарт, — сказав він після вистави, уже в готелі, де зупинився. — Ніхто не вмів диригувати так, як він.

Його слова адресувалися Василеві Слєпньову, котрий їхав разом із ним в екіпажі на правах особистого слуги. За дні мандрівки Василь Петрович чимало-таки почув цікавого, дуже вже цікавого для себе. Бо дорогою Естерхазі-Кульчинський багато розказував.

— Ви, вважайте, єдиний, кому я це розповідаю, — кілька разів наголосив граф.

Він не раз запитував себе — навіщо ця людина розповідає про своє дитинство і юність, про свої численні пригоди, про те, хто він насправді. І якось після чергового монологу, дивлячись за вікно карети, за яким миготіли придорожні дерева, зрозумів: навіть цьому страшному чоловікові потрібно було, виявляється, вилити душу. Адже нікому з найближчого оточення, ні, тим більше, так званим друзям зі шляхтичів Марушко-Кульчинський-Естерхазі відкритися не міг. З другого боку, своєю сповіддю він ще більше прив’язував Слєпньова до себе, прозоро натякав на те, що вони відтепер нерозлучні, що нікуди новому партнерові не дітися.

Василь Петрович це розумів і сам. Обставини складалися так, що, крім цієї людини, він нікому не був потрібен, та й поза своїм оточенням він — ніхто, навіть якби його не вбили за спробу втекти, а покинули в якомусь населеному пункті Європи. Щоправда, була обставина, збагнути яку він не міг. Напередодні від’їзду він став свідком розмови графа Естерхазі з людиною, яку не міг не впізнати. Це був той, хто називав себе ротмістром Кругловим. Ні, він не міг помилитися, обізнатися, адже надто вже добре його запам’ятав. Точніше, він чув тільки уривки розмови, з якої зрозумів, що Круглов повертається до Росії, щоб напасти на якогось багатого купця Гжесов’яка, а Естерхазі рухатиметься на захід.

Слєпньов раптом відчув себе майже у звичній ролі — шпигуна, розвідника у стані ворога. Якщо людина в помаранчевій масці має намір все-таки повернутися у межі Російської імперії, то, може, і в нього є шанс повернутися разом із ним, чому б ні?

Отож за дорогу Слєпньов дізнався дуже і дуже багато. Постарався все запам’ятати. А диви, що-небудь згодиться… Як згодом виявилося, він цього разу не помилився. Але куди вони їдуть і навіщо? Три тижні після їхнього виїзду з Відня, і відповідь з’явилася сама собою. Вони покинули власне Австрію і їхали вздовж гір південної Богемії. У лісі, який починався за довгою лисою горою, екіпаж і його ескорт зупинилися біля невеликого, схожого на будиночок лісника помешкання. Назустріч їм вийшов чоловік років сорока, зодягнутий у червоний камзол, і про щось заговорив із графом.

— Тут у нас щось на зразок перевалки, — сказав уже по-російському Естерхазі, повертаючись до Слєпньова. — Цей ліс і будиночок років п’ятнадцять тому один німецький князь купив у місцевого барона. Заїхав погостювати, і так йому цей ліс сподобався, що він його купив за доволі пристойну суму. Тепер це такий собі, уявіть, острівок князівства Анхельст-Пфальц у південно-західній Богемії. Ви чули коли-небудь про князівство Анхельст-Пфальц?

— Ні, — чесно відповів Василь Петрович.

— А вам же судилося в ньому побувати, — сказав граф. — Князівство це досить невеличке, столиця Плацфельг, містечко Нойбертштадт та ще двоє містечок. Ну, ще півтора десятка сіл. Останнім часом сусідній Великий Пфальц, виявляє до князівства підвищений інтерес. Цікавляться сусідоньки. Як би нам, коли приїдемо, та не опинитися в іншій державі. Ну, та, як кажуть у вашій Росії: «Бог не викаже, то й свиня не з’їсть». Правильно я запам’ятав ваше прислів’я?

— Правильно, — згодився Слєпньов.

— От і гарно-гарнесенько, — сказав Естерхазі-Кульчинський і всміхнувся. — Зараз переодягнемося, повечеряємо. А завтра раненько рушимо далі.

Після того, як вони викупалися з дороги у приміщенні, яке дещо нагадувало російську лазню, Слєпньову принесли його новий одяг, який виявився доволі тісним. Це був напіввійськовий мундир, схожий на той, що Василь Петрович бачив колись в австрійських вояків. Чоловік, котрий приніс мундир, похитав головою і щось сказав. Незабаром прийшов один із їхніх супутників і польською повідомив Слєпньова, що кличе їхня світлість.

«Ого, вже світлість», — подумав Слєпньов.

Він, проте, слухняно підвівся і пішов за провідником. У невеличкій залі, куди його привели, Слєпньов побачив також переодягнутого у ще пишніший костюм, ніж попередній, Кульчинського-Естерхазі.

— Так, а одяг вам не підходить, малуватий, — сказав той, скептично оглянувши новий костюм Василя Петровича. — Але дарма, приїдемо у Плацфельг — пошиєте собі новий.

Він одійшов, подивився на Слєпньова примружено, якось смішно тупнув ногою, зняв капелюха з перами, розкішного, широкого.

— Дозвольте представитися — його світлість Людвіг Другий, правитель князівства Анхельст-Пфальц. Ви здивовані?

— Я вже нічому не дивуюся, — сказав Слєпньов.

— І правильно робите, — засміявся князь Людвіг другий. — А поки що я запрошую вас на вечерю. Зараз покуштуєте місцевих кабанчиків, качок, та й рибка тут смачнюща, а попоїсти, як я зрозумів, ви таки любите.

2

Уже пізніше, коли вони прибули до місця їхньої подорожі, Слєпньов дізнався багато чого з історії перетворення Мечислава Кульчинського на анхельст-пфальцського князя Людвіга. Уперше Кульчинський побував у Німеччині 1778 або 1779 року. Про що ми дізнаємося з книги, яка описує шляхетські роди Брацлавського і Волинського воєводств. Саме 1779 року Збігнев Кульчинський отримав несподівану спадщину із Сілезії. Отож саме тоді пан Мечислав, уже знатний шляхтич із Польщі, прибуває до князя Зігфрида фон Тотлебена. Старий князь радісно зустрічає сина свого хай і далекого родича. Тим більше, що той привозить йому дорогі подарунки: золоте намисто для дочки, кілька цінних картин, статуетку зі слонової кістки. Гість із Польщі каже князю, що хотів би помандрувати Німеччиною, побачити знамениті собори і картинні галереї. Зраділий князь диктує своєму секретареві листи до інших знайомих і родичів, коронованих осіб Німеччини, бургомістрів кількох німецьких міст. Ці листи відкривають Кульчинському шлях до багатьох німецьких держав. Треба сказати, що тоді територія Німеччини була досить подрібнена. Звичайно, це вже не ті 265 карликових держав, які існували в сімнадцятому столітті до Вестфальського миру, що поклав край кровопролитній Тридцятирічній війні. Але і в другій половині XVIII століття після всіх укрупнень і приєднань, відповідно до так званих реґензбурзьких угод, зберігалося ще 39 незалежних держав. З одного боку, це трохи заважало мандрувати Німеччиною, але з другого — сприяло такому «туристові», як Кульчинський, адже часто-густо мешканці одного князівства, курфюрства, графства, баронства, єпископства не знали, що діється у сусідів. Поряд із такими більш-менш великими державами, як Прусія, Баварія, Сілезія, Саксонія, Мекленбург, Пфальц, Шлезвіг-Гольштейн, існувало з десяток дрібніших і понад два десятки крихітних і навіть зовсім крихітних державок, які зберегли незалежність, а розмірами поступалися володінням польських знатних феодалів. Кульчинський швидко зрозумів, які вигоди обіцяє йому така роздрібненість. Вісім місяців перебування в кількох таких державах кілька разів закінчувались тим, що, погостювавши у певного князя чи барона, він за місяць повертався до нього ж або до його підданого, не такого значного феодала, уже в зеленій масці. Маючи феноменальну пам’ять, він запам’ятовував усі ходи і виходи, розташування тих чи тих кімнат, міг відтворити їх і після кількох місяців відсутности.

Йому потрібні були спільники, які знали б німецьку мову. І вже під час першого приїзду до Саксонії Кульчинський-Марушко за протекцією свого старого друга-агронома Дітриха Кронцкремера знайомиться з таким собі торгівцем кіньми Густавом Балторесавном, родом чи то зі Швеції, чи то з Південної Данії. Він одразу відчув споріднену душу. І цей Густав на багато літ стає його найближчим помічником у Німеччині. По суті, Прокіп Марушко, розлучаючись із ним першого разу, дає єдине завдання — знайти надійних людей для майбутніх грабунків. Маючи необхідні засоби для пересування і небідного існування, які залишив той-таки Прокіп разом з обіцянкою неодмінно повернутися, Густав Балторесавн за чотири роки відсутности свого патрона добирає необхідну команду, навіть самостійно влаштовує кілька розбійницьких вилазок. Восени 1782 року до нього в умовлене місце прибуває гонець від Кульчинського і вручає кошти на купівлю садиби в Саксонських рудних горах. Наступного року з другим візитом до Німеччини прибуває вже Мечислав Кульчинський. Тут його й осяює нова геніальна ідея — з’ясувати, а чи не має хтось із німецьких князів родичів у Польщі. У результаті тривалих архівних пошуків він довідується, що князь анхельст-пфальцський Карл-Ґюнтер Четвертий має польські корені. Його дід, будучи у складі якоїсь делегації німецьких князів для переговорів із польським королем Станіславом Лещинським (той, як відомо, був ще й кюрфюрстом (королем) Саксонії), познайомився з якоюсь польською шляхтянкою з роду Легницьких і повіз її із собою вже як свою дружиноньку.

У князя Карла-Ґюнтера був син, звісно ж, спадкоємець. Ще так, про всякий випадок, грабіжнику зеленій масці вистежує спадкоємця князівського трону під час його поїздки в сусіднє князівство і вбиває. Він довго стоїть над убитим русявим юнаком із витонченими рисами обличчя, зовсім не схожим на нього самого, і вдивляється, вдивляється в його обличчя. Може, хоче запам’ятати риси вбитого якнайкраще, а може, сподівається, що душа вбитого переселяється в його тіло. Хтозна. Над ним шумить чужий ліс.

Коли Прокіп підводить голову, то бачить одиноку хмарину, яка непорушно застигла над лісом. Хмарина немов пильно вдивляється у нього самого. Чи то око Господнє? Можливо, вперше він запитує себе, чи насправді вірить у Бога. Перед ним постає видиво процесії, під час якої несуть на кладовище спочатку того, хто вважався його батьком, але не був ним насправді, а потім матір, яка вбила так званого батька. Потім — і діда Трохима, який любив його, можливо, єдиний з усіх на цьому світі любив по-справжньому. «Та ще Яринка і Гелена», — додає він і відводить очі від хмарини. Він ще довго стоїть, немов прикипівши до місця злочину. Намагається ні про що не думати, але думки самі не йдуть із голови. Він одганяє їх і підводить голову. Хмарина трохи одпливла, немов звільняючи місце на небі його погляду. Але хоч як він вдивляється у чужу бездонну блакить, від якої щось терпне в грудях, нічого не бачить на чистому небі. «Чи мені не дано цього?» — думає він і нарешті рушає з місця.

Незабаром після вбивства Прокіп повертається до Польщі і знаходить маєток Легницьких. Там він знайомиться з паном Конрадом, входить із ним у доволі близькі стосунки, викликає його симпатію, дізнається, що з далеким німецьким князівством цей збіднілий рід давно втратив зв'язок. Утім, задля безпеки нової затії Конрад Легницький усе-таки гине на полюванні. Цього разу — від випадкової стріли одного з мисливців. Мисливцю, звісно, добре заплатили. Чи варто казати, що, ледве розпочавши на чималі гроші переобладнання власної садиби, дрібний шляхтич Кшиштоф Мацкевич також гине.

По двох роках після цих рядових смертей у польській глибинці шляхтич зі східного воєводства Мечислав Кульчинський знову поспішає на води в Німеччину. Йому треба підлікувати нирки, які почали поболювати. Відвідав води у Баден-Бадені, курорті, який тільки-но почав набувати слави. Подбавши про здоров'я тут (хоч воно й так було непогане), він знову мандрує німецькими князівствами. Так він вдруге опиняється в столиці маленького князівства Анхельст-Пфальц, містечку Плацфельг, і з'являється з візитом до князя Карла-Ґюнтера. Звісно, тепер уже не як Мечислав Кульчинський, який офіційно ніколи й не був у цьому маленькому, посередньому князівстві, а як син польського шляхтича Конрада Легницького — Людвіг. Він довго стоїть перед ворітьми князівського палацу, і нарешті його допускають до його світлості князя Карла-Ґюнтера. А князь, що довго перебував мало не в прострації від смерти свого сина, єдиного спадкоємця трону, лише тепер ледь-ледь почав приходити до тями після важкої втрати.

Треба сказати, що в цьому разі Прокіп Марушко все розрахував, як блискучий психолог. Ніякого Людвіга Легницького в природі, звісно, не існувало. Не було такого сина і взагалі синів у Конрада Легницького, але саме Людвігом звали улюбленого сина старого князя, який загинув від руки невідомого розбійника у зеленій масці. Але так само звали дуже й дуже шанованого в роду князя Карла-Ґюнтера — також їхнього предка Людвіга, який одружився колись із полячкою. І ось, з'явившись із візитом до старого князя, Прокіп повідомляє, що на честь далекого предка і був названий син Конрада Легницького, мало того, помираючи, цей самий Конрад нібито посилає сина до родича-князя з листом і багатими дарунками. Він просить, не маючи інших близьких родичів, якщо можливо, якось сприяти долі і навчанню сина, який так прагне знань. Історія повторюється. За кілька тижнів перебування у Плацфельгу лже-Людвіг Легницький увагою, шанобливим ставленням, розумом, знанням етикету буквально зачарував старого князя. Той дивився на нього спочатку трохи байдуже і насторожено, потім його погляд потеплішав і, нарешті, посвітлів зовсім. Цей поляк Людвіг дедалі більше нагадував князю його покійного коханого сина — Людвіга. Вони не лише були братами в четвертому поколінні, але, як виявилося, народилися в один рік і майже в один день. Князь дедалі більше бачив у цьому знамення долі, прив’язувався до свого гостя. І коли той уже зібрався від’їжджати, сам запропонував Людвігу стати його прийомним сином. Той здивовано подивився на нього, потім, розчулившись від такої чести, став на коліна перед майбутнім батьком і зросив сльозами його старечі руки. Князь дав їх поцілувати, а потім поклав на голову нового сина. Знав би бідолашний князь, чию голову він так ніжно гладив, дивуючись такому виявленню почуттів!

Після офіційного акту усиновлення і проголошення Людвіга спадкоємцем князь посилає новоявленого сина вчитися в католицьку Італію (позаяк сам був ревним католиком), у знаменитий Болоньський університет, який п'ять років тому закінчив справжній Людвіг. У Болоньї з'являється новий студент, досить кмітливий, досить освічений, який незабаром стає загальним улюбленцем. Йому віщують велике майбутнє у наукових колах. Ось тільки якби він віддав перевагу науці перед монархічною кар'єрою. Тим часом в Італії з'являється грабіжник у синій масці.

На той час ситуація в Італії дещо нагадувала німецьку, надто ж своєю подрібненістю на чималу кількість держав і міні-держав. Спочатку напади грабіжника у синій, масці стосувалися дрібних італійських феодалів, окремих міст, у яких уже відкриваються музеї. Згодом він зрозумів, що найбільша цінність Італії — її багаті зібрання картин знаменитих художників часів італійського Ренесансу і не менш чудові скульптури, які прикрашали маєтки аристократів у Модені, Романьї, Венеційській республіці, Ломбардії, Південному Тиролі та інших областях.

Нехай читача не дивує те, що Мечислав Кульчинський міг довго бути відсутнім у своїх маєтках. Для того часу це було майже нормою. Поміщик — як у Польщі, так і в Росії — міг роками не навідуватися до своєї родової садиби. Аби грошики справно текли до Кракова, Санкт-Петербурга, Парижа чи в якесь інше місто, де він жив. У тодішній Польщі багатому шляхтичеві навіть дозволу на подорож не треба було отримувати у королівській канцелярії. Шляхтич, котрий користувався на загальнодержавному сеймі правом «вето» на будь-який королівський указ, який міг сказати своє грізне вельможне «Нє позвалям!» («Не дозволяю!») на будь-який королівський вердикт, після чого той миттєво втрачав силу, був сам собі королем.

Тим часом Людвіг-Мечислав, повчившись трохи у Болоньї і паралельно завівши там собі нові знайомства і нову справу, здійснивши кілька зухвалих пограбувань, їде на батьківщину, звідти — знову до Німеччини і через рік повертається до Італії. Він явно не може всидіти на місці, його спалює жадоба діянь і нових пригод. А втім, хтозна, може, він утікає від самого себе. До опанованих мов додається і латинська, яку він, втім, не любив, позаяк вона не давала йому жодної практичної користи, хіба що у спілкуванні з католицьким духовенством перед тим, як навідатися до монастиря. Проте цікаво, що в довжелезному реєстрі його грабунків майже немає саме монастирів. Побоювання вищої кари?

Саме тут, у Болоньї, його й наздоганяє звістка про смерть названого батька. А батечко його, Карл-Ґюнтер, отримав перед тим новий серцевий напад і слідом за цим нервовий розлад. Сталося це після нового наскоку на його володіння. А напав все той-таки печально відомий у німецьких князівствах, кюрфюрствах, графствах і єпископствах грабіжник у зеленій масці. Убивця його сина. Він уперше побачив його на своєму подвір'ї, спробував навіть підійти до нього, аби зазирнути йому в очі, і зупинився на півдорозі. Грабіжник також спочатку круто розвернув коня, а потім виходом промчав мимо князя, як вихор смерти. Ось після цього, а не лише внаслідок того, що маєток і палац досить добре почистили, у князя й стався нервовий розлад. Перед смертю він написав зворушливого листа своєму названому синові, але, так і не дочекавшись його приїзду, віддав Богові душу.

Повернувшись до столиці князівства після прикрої звістки про смерть князя-батька, молодий князь стояв у родинному склепі біля могил названих батька і брата. Чи здригнулася його душа при цьому — лишається невідомим. Та один зі слуг бачив, як він заточився і ледве не впав на котрусь із могил.

Достеменно відоме інше — тепер людина у синій масці, як і людина в зеленій масці, могла розгорнути діяльність на повну силу, міць і зухвалість. Князь Людвіг, який, природно, тепер був обтяжений державними справами, про що з неабияким жалем він заявляє своєму улюбленому професору Карлу Ленчіні, кидає навчання в університеті і поселяється у Плацфельгу. Час від часу він з'являється з візитами до інших німецьких правителів. Щоб через рік-два — чи й раніше — з'явитися перед ними вже в іншому образі. Звісно, під зеленою маскою. Позаяк у князівстві знають про його польське походження, то цілком легально у його замку з'являються польські слуги. Через якийсь час він так само легально їде з візитом до своїх родичів у Польщу, перетворюючись там на Мечислава Кульчинського. Потім він купує ділянку лісу в Богемії, використовує дім, який за його наказом збудували тут, як перевальну базу у своїх переїздах із Німеччини до Польщі і навпаки.

Але цього йому, як виявилося, було також мало. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих років вісімнадцятого століття відбуваються ще два не менш зухвалих перетворення Прокопа Марушка. Він звертає погляд на південний схід від свого невеличкого німецького князівства — до Австрії.

3

Про діяльність Прокопа Марушка в Австрії та Відні, зокрема, дають уявлення «Оповідання невідомого». Позаяк ці дев'ять невеликих оповідань, об'єднані спільним героєм і, по суті, єдиним сюжетом, можна сміливо назвати повістю у новелах. Цікаво, що вони видавалися двічі — наприкінці дев'ятнадцятого століття і на початку шістдесятих років століття двадцятого. Перше видання цих оповідань пов'язане з доволі романтичною і трохи таємничою історією. До тепер уже маловідомого австрійського письменника Роберта Фертебаха якось завітала невідома дама. Коли вона підняла нарешті свою вуаль, бідний письменник побачив привабливу особу з тонкими, ледь загостреними рисами обличчя, щоправда, трохи довгастим носом і ледь-ледь косооку. Вона назвала себе — графиня Рената Лейнбелен. Це заінтригувало Фертебаха ще більше, адже він знав, що графський рід Лейнбеленів належить до вищого аристократичного світу Відня. Графиня Рената, оглянувши його доволі скромну оселю своїм швидким поглядом, простягла письменнику зошит у ледериновій обгортці.

— Ви принесли мені свої твори? — здогадався бідолашний письменник, подумки зауваживши, що сверблячка графоманства, як виявляється, не обминає й таких аристократок.

— Ні, — розчарувала його графиня. — Це написала не я.

— Не ви? — здивувався письменник. — Тоді хто? Ви за когось клопочетеся?

— Цей зошит я знайшла у шухляді столу моєї рідної бабусі, — сказала графиня Рената. — Вона недавно померла, може, ви чули?

— Так-так, чув, звісно, — поспішив потвердити Фертебах, подумавши, що, можливо, видання писанини померлої графині принесе і йому якісь дивіденди.

— Бачте, це навіть не бабуся писала, — вдруге розчарувала господаря скромної квартирки відвідувачка. — Тут наприкінці зошита стоїть дата — 1792 рік. То, можливо, цей зошит належав ще моїй прабабусі.

— Ви хочете, щоб я прочитав цей зошит? — ввічливо і люб'язно поцікавився Фертебах.

— Так, пане письменнику, — сказала молода відвідувачка. — Перед тим, як іти до вас, я також його прочитала, і, як на мене, це дуже цікава історія. Цілком у стилі ваших оповідань.

— Значить, ви читали мої оповідання? — уже з неприхованою радістю запитав письменник.

— Так, тому й принесла вам цей зошит, — незнайомка опустила погляд.

— Добре, залиште, я постараюся прочитати, — сказав Роберт Фертебах.

Він узявся читати вже через кілька днів. І не тільки прочитав оповідання із зошита в ледериновій обгортці, написані швидким, таким, що ніби втікав кудись, місцями зовсім недбалим почерком, а через рік уже й видав їх, ці «Оповідання невідомого». 68 років потому книгу випадково знайшов уже сучасний видавець і перевидав її.

«Оповідання» доволі багатослівні, сентиментальні, одне слово, повністю належать своєму часові. Але мають і чесноти — інтригуючий сюжет і загадку особистості головного героя. Про загадку ж автор, який побажав лишитися невідомим, кілька разів нагадує сам. Щоб не втомлювати текстами «Оповідань», стисло перекажемо їх. Звернемо увагу на одне оповідання, яке, либонь, найбільше стосується подальшого розвитку подій, певною мірою центральне, кульмінаційне. Це — сьоме за рахунком — «Бажані зустрічі». Але спершу стисло перекажемо зміст попередніх шести. У першому («Незнайомка») герой, він-таки оповідач, прибуває до Відня. Це тридцятирічний німецький князь. На балу в одного з віденських аристократів він, за звичаєм таких балів, у масці зустрічається з незнайомкою, також у масці. Вони танцюють, розмовляють про те, про се, як годиться на таких балах. Він, зачарований її освіченістю, ніжним, млосним голосом, просить хоч на хвильку відкрити обличчя, але вона відмовляється зняти маску. Більше того, таємнича незнайомка покидає бал, наказуючи герою новели не переслідувати її. Ось закінчення оповідання:

«— Але чому? — запитав я. — Чому, моя таємнича незнайомко? Адже я, не знаючи вас, можу вас ніколи не зустріти. О, не будьте такі жорстокі!

— Якщо нам судилося знову зустрітися, ви мене знайдете, — була відповідь.

— Як? — спитав я.

— Подумайте, — сказала вона.

Я відчув під маскою її усмішку, а вона, змахнувши на прощання своєю чарівною ручкою, легко, майже підстрибуючи, побігла сходинками донизу, до виходу. Така собі граційна кізочка, лань, яка лишила у повітрі запах дорогих парфумів.

Я дивився їй услід і, не витримавши, голосно зітхнув. Може, все-таки кинутися за нею? Але ж вона наказувала мені не сміти. Ох, як я потім докоряв собі, що не кинувся наздоганяти її! Я вже не міг ні з ким танцювати, меланхолійно пив шампанське, кілька разів поглядав на двері, за якими, здавалося, ось-ось має з’явитися моя таємнича фея. Але вона не з'явилася. Не було її і на подвір'ї палацу, хоч я пошукав мимоволі, коли сідав у свою карету, яка здалася мені цього разу такою холодною. Повернувшись до себе, у будинок, де зупинився, я цілу ніч згадував наші такі милі розмови, її голос, але знайти ключ до розгадки — як мені відшукати її — так і не зумів. Прощавай, таємнича незнайомко».

Але це був лише початок. Така собі інтригуюча кінцівка, яка мала продовження. У другій новелі — «Голос» — розповідається, як герой блукає віденськими вулицями, як спостерігає за каретами і, врешті-решт, бачить даму, яка виходить із карети, чує її голос, яким вона віддає наказ своєму слузі, і раптом, вражений до глибини душі, розуміє, що перед ним його таємнича незнайомка. Він хотів було підійти до неї, привітатися, представитися, але щось його зупинило. Довго звучить у ньому її голос, він уявляється то співом пташки, то посвистом вітру, то мелодією флейти і т. д., і т. ін. Герой приходить у будинок, де зупинився, і намагається відтворити цей чарівний голос, повторюючи і так, і так почуті слова з наказу, який дама віддавала своєму слузі. І раптом це йому вдається. Він чує, як його вуста озиваються голосом незнайомки. Відповідає їй. Починає розмовляти сам із собою.

«— Що це, хвороба? — запитав я сам себе. Мої розмови, моє відчуття голосу, навіть присутности незнайомки спершу мене досить злякали.

— То що ж це? — знову запитав я.

І сам собі відповів:

— Ні, це не хвороба, це — кохання».

Так, це було кохання. Свої страждання, нові марні пошуки коханої герой-автор «Оповідань невідомого» описує у третій новелі — «Тінь». Варто сказати, сентиментально-занудній, звісно, як на суб’єктивно читацький чи читацько-письменницький погляд людини кінця двадцятого століття. Лише наприкінці «Тіні» герой нарешті дізнається, що предмет його зітхань і мук — графиня Л.

Четверте оповідання — «Сукня для балу». Герой оповідання дізнається, що графиня Л. замовила собі для балу, який мав відбутися в одному з аристократичних палаців Відня, нову розкішну сукню. Він, бідолашний, їде у модне ательє, де шиють цю сукню, підкуповує власника ательє, зізнавшись йому, як виявилося, не позбавленому сентиментів, вже старому євреєві, що закоханий у графиню. І той, хоч попередньо позітхав і повагався, та коли у його долоню ліг доволі значний папірець із певною сумою, дозволяє герою вдавати із себе слугу. Під виглядом слуги герой оповідання і привозить сукню графині Л. у її дім. Служниці графині він каже, що його господар велів йому повідомити про результати цієї примірки — чи буде задоволена графиня. Він чекає «із сердечним трепетом» в указаній йому кімнаті, і коли графиня, нарешті, виходить у цій чудовій пишній рожевій сукні з відкритими високими, як пише автор «Оповідань», атласними грудьми — наш герой буквально вражений.

«Мені здалося на якусь мить, що мене напав правець або ж я став стовпом соляним посеред пустелі. Я подумав, що не зможу вимовити й слова, хоч би що мені сказала ця прекрасна жінка.

— Перекажи своєму хазяїну, що я дуже задоволена його роботою, — сказала тим часом графиня.

— Гаразд, я перекажу, — тихо, голосом, який уже зірвався на фальцет, відповів я.

— Тоді — йди, — сказала графиня, і я відчув, що вона насолоджується моїм збентеженням.

Але я стояв, не маючи сил рушити з місця. Що мені робити? Невже ця богиня зараз зникне з-перед моїх очей, можливо, назавжди? Що з того, що я знаю, хто вона? Як я потім посмію розкрити її таємницю і розповісти про це їй самій?

— Чого ж ти стоїш? — спитала графиня. — Чи ти привіз і рахунок від свого господаря?

— Ні, — сказав я і відчув, як тремтить мій голос. — Рахунок буде завтра.

— Тоді йди ж, — сказала графиня, вже відверто насолоджуючись моїм потрясінням.

— Гаразд, — сказав я і знову не зрушив з місця.

— Ти хочеш нагороди? — запитала вона.

— Ні, — поспішно запевнив я і раптом, осмілівши, сказав: — Я хочу бути вашим слугою».

Судячи з цього оповідання, вродливий помічник кравця справив певне враження на графиню Л. Сприяв цьому і його закоханий, водночас майже магнетичний погляд.

«— Я подумаю, — сказала графиня, — взагалі-то мені слуги потрібні. Приходь завтра в цю саму пору. Але до того часу ти повинен звільнитися від свого господаря.

— Гаразд, — тихо сказав я.

— Тільки знай — я ще нічого не вирішила, — засміялася графиня.

— Я прийду, — прошепотів я.

— Ну що ж, приходь, — засміялася графиня, повернулася і пішла, шурхочучи своєю чудовою сукнею.

Я уклонився вже навздогін і мовчки вийшов. Тільки серце моє тріпотіло спійманим птахом».

Насправді ж, звичайно, птахом, якого уміло зловили, була графиня Л. Але й вона виявилася жінкою з фантазією. Що було далі, автор «Оповідань невідомого» (читай — Прокіп Марушко) розповідає у третьому оповіданні — «Слуга». Отож, з'явившись наступного дня, безіменний герой оповідань довго чекав, доки його прийняли. І тут графиня, яка з'явилася у всьому своєму блиску, сказала, що бере його слугою. Герой, звісно, згоден на все. Але графиня засміялася і сказала, що він ще не знає повністю її умов.

«— Я згоден на все, — сказав я, не приховуючи закоханости у своєму погляді.

— Що ж, коли так, то ось тобі мої умови, — сказала графиня. — Ти стаєш моїм кріпаком, повністю моєю власністю. Адже ти зараз не кріпак?

— Ні, — сказав я. — Я маю документ підмайстра.

— Ну, а тепер станеш кріпаком. — Графиня дивилася на мене вже трохи зневажливо. — І друге — ти підписуєш документ, який дозволяє мені використовувати тебе, як я захочу. І робити з тобою, що я захочу.

— Ви так бажаєте? — сказав я ще тихіше, не посмівши підвести на графиню погляд.

— Бажаю. Сподіваюся, тепер ти не хочеш бути моїм слугою? — запитала графиня, виклично подивившись на мене, і це вже був не виклик аристократки простолюдинові, а швидше жінки — чоловіку».

Звичайно, вона не знала, з ким має справу. Прокіп Марушко, природно, підняв кинуту йому ніжною графською ручкою рукавичку. По суті, він під іменем Фріца Буеркена продав себе у рабство, зате вже наступного вечора побачив свою нову пані, коли вона лежала в ліжку. Щоправда, цього разу вона знову ж таки зневажливо пояснила йому, як треба вранці подавати їй у постіль каву. Але, звісно, новий слуга помітив, що вона не лише насолоджується своєю владою над ним, а й мимоволі милується ставною поставою і вродою нового слуги.

4

Шосте оповідання — «Примхи графині Л.» — цікаве лише тим, що показує, як насолоджувалася графиня своєю владою над новим слугою, змушуючи його вдовольняти свої забаганки. Вона справді примхливо викликала його по кілька разів до себе, змушувала червоніти і бити посуд, який він ніс на таці, наказувала суворо карати його. Вона брала його із собою на прогулянки. Дізнавшись, що він навчений грамоті, змушувала читати вголос уривки з тодішніх сентиментальних романів. Звичайно, «слуга» кинув у бій весь арсенал доступних йому засобів спокуси — від ніжних, крадькома кинутих захоплених поглядів, до гри м'язами і навіть, кажучи сучасною мовою, до ерекції, що нібито несамохіть виникала у найнепідходящі моменти. І врешті-решт спокусник Прокіп добився того, чого бажав. Це сталося в одному із затишних віденських гаїв, коли на деревах розпукувалися клейкі, яскраво-зелені листочки. Про це красномовно розповідає закінчення новели:

«Вона раптом повернулась до мене своїм прекрасним обличчям, і я побачив її великі злякані очі.

— Обійми ж мене, — сказала вона тихо, голосом, який охрип від хвилювання і пристрасті. — Чого ж ти вагаєшся, адже ти хочеш цього… Я ж бачу…

— Я… не смію… — прошепотів я, ледь-ледь нахиляючись над нею.

— Дурнику, — прошепотіла вона лагідно і торкнулася щокою мого вуха. — Це наказ, наказ твоєї пані, дурнику».

«Сталося!» — міг би вигукнути Василь Слєпньов, який любив подібні вигуки. Справді, сталося, і між графинею Л. і її слугою розпочався бурхливий роман. Добросовісно, хоч і з певною часткою іронії він описаний у наступному оповіданні — «Бажані зустрічі». По суті, повторювалася історія взаємин Прокопа Марушка з його колишньою справжньою пані-володаркою Геленою Зайончковською. Лише з тією різницею, що графиня Л. менше страждала комплексом своєї панської спесивости. Вона просто віддавалася почуттям. До того ж графиня Л. не була позбавлена романтичної уяви і затіяла зі своїм новим і незвичайним коханцем своєрідну гру. Вона призначала йому побачення у різних старовинних куточках Відня. Змушувала грати при цьому роль такого собі романтичного героя.

Але ця новела цікава, власне кажучи, навіть не цим. У ній з'являється згадка про графа Е., який також закохався у графиню. Він починає добиватися її прихильности, закидає дорогими подарунками. І одного разу герой-автор бачить, як графиня вперше цілує цього самого Е. І задумується: а чи не відкритися їй, що він насправді навіть вище графа за своїм суспільним становищем. Як-не-як князь, дідько його візьми.

Це відкриття, скидання, сказати б, маски під маскою станеться в наступному оповіданні — «Кінець таємниці».

Графиня Л. мовбито все ще кохає свого слугу. І водночас дедалі більше схиляється до графа Е. Ще б пак! Що їй слуга? Хоч і вродливий, і пристрасний, і коханець умілий, але ж граф має замок і володіння десь там, у Трансільванії, він рівня їй, навіть багатший за неї. «А слуга все одно нікуди не подінеться», — вирішує графиня і відсилає нещасного слугу у свій маєток, який знаходиться десь там, у передгір'ї Тірольських Альп. Слуга слухняно, звісно, з мокрими очима, вражений також жорстокістю своєї коханки-володарки, їде, та, ледве виїхавши з Відня, вистрибує з карети, і слід по ньому холоне. Він знову перетворюється на князя. Повертається до австрійської столиці, причепурюється і з'являється на бал, на який була запрошена і графиня Л., задля якого вона шила таку чудову рожеву сукню. Звичайно, побачивши свого «слугу» у новій личині, графиня замалим не дістала серцевий напад. Але, дізнавшись, що всю цю гру він затіяв заради неї, швидко змінила гнів на милість. Тим більше, що цей безсовісний граф Е. кудись несподівано зник. Подався, поїхав у свою забуту Богом Трансільванію чи що. Навіть не попрощався. Та князь зі своїх джерел знає, що граф таки добився свого у стосунках із графинею, і тепер ганебна втеча лише поглиблює його провину.

«Графиня дивилася на мене, і я помітив, що в ній борються якісь почуття. Може, вона змагалася сама із собою, а може, щось вирішувала.

— Я знову ваша, — прошепотіла нарешті графиня, нахиляючись до мене, і я побачив, як блищать знайомим блиском, але ще привабливіше її знайомі очі. — Ах, князю, який же ви пустун».

Так закінчується восьме, передостаннє оповідання. Дев’яте — «Печальна розлука» — цінне тим, що в ньому Прокіп Марушко трохи підіймає маску. Правда, не ту, фіолетову, що була у нього в Австрії і під якою він у вільний від любовних романів та балів час успішно грабував своїх уже австрійських «колег» — графів, баронів та іншу знать другої за величиною європейської імперії. Він, цілком можливо, всерйоз закохався у свою графиню. Після того, як запропонував стати його дружиною (вона радо погодилася), він вирішує зізнатися в чомусь дуже важливому і просить її дозволу. Графиня, звісно ж, дозволяє. Її очі горять вогнем цікавости у передчутті небувалої романтичної історії, де її любий князь, ну, трохи в чомусь там винуватий. Але її наречений розповідає їй, що насправді він ніякий не князь, що він простолюдин із далекої Польщі. Знаєте, пані, є така країна на сході. Що його господар був ріднею покійному князеві. І що він повинен був їхати в Німеччину, позаяк князь після смерті сина хотів усиновити сироту-родича. І ось цей простолюдин-слуга вбиває свого пана і їде під його маскою до родича пана. І стає нібито князівським сином, а потім і повноправним князем. Графиня вислухала цю розповідь-сповідь. І ось що сталося після цього несподіваного визнання. «Ми якийсь час мовчали. Серце знову шалено калатало у моїх грудях. Мені здавалося, що цілий світ дивиться з вікон, за якими синіло надвечір’я. Насправді ж на мене дивилася одна-єдина жінка.

— Ви не розігруєте мене? — запитала графиня.

— На жаль, ні, — сказав я.

— Ну, признайтеся ж, розігруєте, — сказала графиня, у її погляді бриніло благання.

— Ні, люба моя графине, — сказав я. — Усе, що я розповів — правда. Гірка, але правда. Я не хочу, щоб між нами була бодай краплина брехні, неправди.

Графиня затулила обличчя руками. Зчепила міцно пальці витончених рук, я бачив, як здригаються її плечі.

— Графине, — почав було я, простягаючи руку.

— Не смійте до мене торкатися! — раптом закричала вона і рвучко відняла долоні від обличчя.

Очі переді мною горіли ненавистю. Вони просвердлювали мене наскрізь. У них я прочитав вирок собі.

— Іди геть… Геть! — закричала вона. — Геть! Підлий хам, убивця!

Я не став сперечатися, встав і мовчки вийшов. Спустившись униз, я забув про екіпаж і поволі пішов мокрою віденською вулицею. Теплий літній дощ здавався мені холодним, осіннім».

Отже, Прокіп Марушко зазнав нищівної поразки, може, уперше у своєму житті. Хоч так і не сказавши всієї правди, відкрився графині А. Напевне, тому, що й справді її покохав і вперше у житті палко забажав, щоб покохали його справжнього, такого, як є, без маски. Покохали саме його, Прокопа. На жаль, це виявилося неможливим. Тим дошкульніше спікала гіркота його душу. Але до нього приходить якесь дивне натхнення. Зазнавши поразки, він негайно відбуває до свого князівства й одним подихом пише свої «Оповідання невідомого». При цьому виявляє неабияке, як на той час, літературне обдарування. Згодом його добре відчує Роберт Фертебах. Поки що ж Прокіп відсилає написане графині Л. Добивається короткого побачення з нею і попереджує, що в разі, якщо вона надумає розповісти комусь, хто він насправді, він розповість про їхні стосунки. А чим їй це загрожує, вона, здається, добре розуміє. Графиня гнівно наказала йому зникнути з її очей, але нікому так і не розповіла про те, що сталося між ними, про те, ким насправді був її коханець. Уперше Прокіп так жалів свою потенційну жертву. Лише згодом із гіркою іронією і якимось непередаваним жалем він розповів про цю пригоду Василеві Слєпньову. А через півроку, перед тим побувавши у своєму князівстві, він уже опинився у Трансільванії у личині графа Естерхазі. Може, цією новою пригодою він намагався загасити те, що спалахнуло у Відні?..

5

Наприкінці п'ятдесятих років XVIII століття, якраз у розпалі Семирічної війни, вищий світ Австрійської імперії потряс процес про шлюбне розлучення, який затіяла графиня Регіна Естерхазі. Сама вона походила з багатого і знатного австрійського графського роду Руффенштауфенів. Десь у середині сорокових років вона вийшла заміж за молодого трансільванського графа Тібора Естерхазі, який тоді якраз приїхав до Відня і почав його опановувати. Граф Тібор був не лише молодий, ставний, а й багатий та вродливий особливою східною красою. Казали, що його предки були начебто десь із Персії. Цей роман закінчився тим, що незабаром граф Тібор і графиня Регіна були заручені, а за кілька років вони, вже як чоловік і жінка, поїхали у замок графа, який знаходився у Трансільванських Карпатах (або Альпах, як там називали гори за зразком Швейцарських Альп). Там, у володіннях графа, графиня Регіна народила спершу дочку, а потім сина. Вона повністю віддалася сім'ї. Але по кількох роках графиня Естерхазі раптом виявила, що її чоловік захопився служницею, котра також народила йому сина. Служниця була молода й гінка, мала очі чорні, як смола, і могла збити з пантелику будь-кого. Але, на відміну від багатьох високопоставлених осіб, які крізь пальці дивилися на амури своїх чоловіків із челяддю, графиня Регіна не стала терпіти. Вона не зважила на умовляння чоловіка, який згодився відіслати свою пасію куди завгодно разом із її нащадком. Графиня Регіна покидає замок і їде до Відня. Вона забирає із собою дітей і, лишивши їх у столиці, звідти прямує до Рима, де добивається аудієнції у Папи, а добившись, подає йому прохання про розлучення. Чи то врода графині, чи смуток у її очах, чи її палке благання так вплинули на найсвятішого отця, але дозвіл на розлучення він дав. Даремно граф Тібор Естерхазі приїжджав до своєї дружини і навіть привселюдно на колінах умовляв простити його. Графиня була невблаганна. Більше того, вона добилася, що, крім майнової компенсації, яка була теж не маленька, їй дісталася та сама кріпачка, служниця-коханка разом із графським сином. Ні, графиня не стала знущатися з неї або якось вкорочувати життя нещасній, яка зазіхнула на її благополуччя. Вона просто заслала суперницю до глухого гірського сільця, яке належало їй, повеліла спорудити маленький будиночок і видати спокусницю заміж за вдівця-селянина. Тож нелегке життя і невідомість колишній служниці та її незаконнонародженому нащадку були гарантовані.

Граф Естерхазі спробував ще раз одружитися, він довго шукав собі підходящу кандидатуру і нарешті знайшов. Але нова дружина незабаром померла, дітей у них не було. Графиня Регіна вдруге заміж не вийшла, присвятила своє життя вихованню дітей. Її донька, коли виросла, доволі швидко стала дружиною багатого німецького барона фон Везенрейца. А ось одруження сина колишня графиня Естерхазі, яка повернула собі прізвище Руффенштауфен, не діждалася і померла в рік початку французької революції і великих європейських потрясінь, тобто 1789 року. Вона, кажуть, намагалася писати мемуари, але перед самісінькою смертю спалила у грубці два товсті зошити.

Син її виріс розбещеним, з вітром у голові, таким собі розпутним красунчиком. На ньому відбився і характер батька, і те, що мати дмухнути не давала на нього, ставши майже його рабинею. І вона сповна пожала плоди такого виховання. Уже другого дня після похорону матері він подався до віденських куртизанок, які швидко втішили його. А втім, що й казати, врода і маєтність приваблювали до нього осіб обох статей із знатних сімей. І чого там приховувати, смерть рідної муттерхен, яка віддавала йому і душу, і серце, була на його совісті. Річ у тім, що за рік до її смерті помер її колишній чоловік, з яким вона не підтримувала жодних стосунків і якого намагалася викреслити не тільки зі свого життя, а й зі своєї пам’яти. До Відня приїхав управитель графа Естерхазі і привіз його заповіт, де чорним по білому було написано, що його законний син Ференц стає його законним спадкоємцем і власником родового замку та всіх належних графові сіл та маєтків (а таких виявилося аж цілих сім), також пасовищ і навіть соляної копальні. Ця спадщина була якраз до речі, бо син жив на широку ногу, і, можливо, серце графині здригнулося б від такого благородства її колишнього чоловіка. Але був у заповіті один пунктик, прийняти який свавільна графиня Руффенштауфен не могла. Вона пожбурила геть заповіт, потім підняла й порвала. Річ у тім, що її син разом із замком та іншим багатством (доньці графа Естерхазі виплачувалася грошова і при тому теж чимала компенсація) повинен був отримати і графський титул, тобто знову стати графом Естерхазі, без цього заповіт не набував чинности. Але саме цього графиня фон Руффенштауфен допустити не могла, її ж син, що мав другий примірник заповіту (очевидно, граф передбачав, що всяке може статися), вирішив інакше. Він, довго не думаючи, прийняв і заповіт, і титул. Відбулася досить гучна і неприємна розмова, яка переросла у чи не першу велику сварку, але синок не відступив. Між ним і матір'ю пробігла чорна кішка. Графиню після цієї сварки спостиг нервовий розлад, вона впала в чорну меланхолію, не хотіла нікого бачити, а роком пізніше померла.

Незабаром після цього Ференц Естерхазі почав упадати за графинею Л., тобто графинею Лейнбелен. Тут він на свою голову і познайомився з князем анхельст-пфальцським, тобто Прокопом Марушком. Прокіп після одного зі щедрих частувань графа дізнається про досить істотну для себе деталь. Виявляється, новоспечений граф Естерхазі ніколи не був у своєму родовому замку. Мандрівка до якоїсь Богом забутої діри в горах, та ще і в небезпечній Трансільванії, поряд із турецьким кордоном, який часто порушували бусурмани, була не для розманіженого графа Ференца. Він цілком задовольнявся тим, що двічі на рік приїжджали управитель замку або його помічник і привозили потрібну суму грошей та звіт, до якого він і не заглядав. Прокіп дізнається саме про те, що його цікавило: окрім цих двох служителів замку, ніхто з його рідних місць Ференца Естерхазі не бачив.

Чи варто дивуватися, що граф Естерхазі незабаром зникає. Усі його документи, звісно, благополучно перекочовують до Прокопа Марушка. Цю операцію Прокіп приурочив до чергового приїзду управителя, про що він дізнався від свого приятеля-графа. Зникає й управитель. Прокіп викликає до себе його помічника, але той не доїжджає навіть до Відня, позаяк дорогою на нього нападають розбійники. А через два місяці він сам уперше з'являється в замку в образі графа Естерхазі. Прокіп-Естерхазі оголошує, що він не дочекався ні управителя, ні помічника, а через те й приїхав. Він проводить «розслідування», виявляє чималеньку «нестачу» й оголошує, що обидва вони втекли з великою сумою грошей. Звісно, ніхто з підлеглих не став перевіряти. Відтепер граф живе якийсь час у замку, але вряди-годи мандрує «до Відня». Приблизно через рік у Трансільванії уже орудує грабіжник у червоній масці. Згодом про його пригоди з'являться легенди і повість у Румунії.

До речі, діяльність Прокопа Марушка у п’яти різних країнах сприяли тому, що йому було доволі легко збувати награбоване. Він продавав, скажімо, німецькі коштовності і картини у Польщі, польські — у Німеччині, Угорщині, Трансільванії тощо. На нього полювали, але полювали за конкретним бандитом у помаранчевій, зеленій, синій, фіолетовій і червоній масках. Інтерполу ще тоді не було і зв’язків між поліціями різних країн також, а країн тих було у Європі в кілька разів більше, ніж тепер. Якщо й були якісь зв’язки між правоохоронцями, то тільки сусідніх країн. Відтак пошуки ні до чого не приводили.

Прокіп Марушко мав три основні лики, також маски — шляхтича Мечислава Кульчинського, князя Людвіга Другого анхельст-пфальцського, графа Ференца Естерхазі. Щоправда, в Італії він ще був купцем Сільвіо Беркунціні, а в Австрії, поза Віднем, бароном Фрідріхом фон Гальдхайном. Але дві останні личини — це все-таки тимчасові фантоми, його своєрідні примхи. Постійними були три перші, з якими він навіть частково зрісся.

1

Уже майже місяць Василь Слєпньов жив у маленькому князівстві Анхельст-Пфальц. За цей час йому як особистому ад’ютанту-секретарю довелося кілька разів супроводжувати князя Людвіга Другого. Таку посаду вигадав для нього Прокіп Марушко. І він міг пересвідчитися в тому, що справи у князівстві йдуть досить і досить непогано. Їдучи містечком чи й навіть селом, князь міг ткнути пальцем і сказати, усміхаючись:

— Ну, як, пане ад'ютанте? Чистенько скрізь, га? Не те, що у вашій задрипаній Росії чи навіть Польщі, чи не так?

— Та й Польща ваша теж, — якось дозволив собі трохи огризнутися Василь Петрович.

— Моя, та не моя, — засміявся князь. — Якщо вже бути відвертим, то наша з вами батьківщина — Русь. А деякі оригінали у тих краях ще й Україною її називають. Читали такого собі Івана Котляревського?

— Ні, — признався Василь Петрович.

— А я читав, — посміхнувся Прокіп Марушко. — Цікава книжечка, скажу вам. Задумав цей дивак по-малоросійськи «Енеїду» відтворити. Ту саму, Вергілієву. Ну, як вам це подобається?

— Та вже ж, спроба цікава, — скептично буркнув Слєпньов.

Він і справді мав можливість упевнитися в тому, що піддані поважають і навіть люблять свого князя. Це його здивувало, а потім збентежило. Василь Петрович не був надто сентиментальним, однак думка про те, кого так поважають ці люди, які нічого не підозрюють, змушувала його не раз мимоволі здригатися. «Так, цей світ жорстокий, але ж не такою мірою», — подумав він одного разу під час чергової поїздки, коли обдумував почуте від самого Прокопа про його жебрацький шлях, потім шлях нагору, і подумки підрахував кількість його жертв та уявив способи їх знищення.

Але саме після цієї поїздки, неначе почувши його думки, Людвіг-Прокіп запросив його до себе у кабінет. На столі стояв чималий бутель у плетеному кошику.

— Пригощайтеся, — сказав Людвіг-Прокіп і показав на бутель. — Чудове вино, щойно привезли з південної Франції.

Вони надпили з фужерів, які наповнив червоним, аж брунатним вином слуга, помовчали. Прокіп-Людвіг підніс фужер на рівень очей, подивився, відверто милуючись, простяг руку до світла, яке падало з вікна. Трохи помовчали, і Василь Петрович був змушений визнати, що вино таки справді чудове. «Цікаво, чи він просто запросив мене, щоб пригостити?» — подумав Слєпньов.

— Як ви вважаєте, пане мій ввічливий секретарю, — трохи іронічно запитав князь, — що мене найбільше мучить весь цей час, відтоді, як ми тут?

— Не можу знати, ваша світлосте, — відповів Слєпньов, стараючись приховати іронію.

— А подумайте гарненько. — Князь надпив трохи вина, поставив фужер на стіл. — Можливо, від вашої відповіді залежить ваша і навіть моя доля.

«Та пішов би ти зі своїми запитаннями і відповідями», — подумав Василь Петрович, але, звісно, промовчав.

Він уже зрозумів, що не в змозі убити цю дивну людину, водночас пожертвувавши собою. Не лише тому, що охорона у князя-графа-шляхтича була чудовою і пильною. Не піднімалася рука, ось яка біда. Та й втікати йому було нікуди. Він досі стояв над безоднею. І все-таки відповідати князю треба. Він задумався, надпив кілька ковтків чудового провансальського вина, а тоді сказав:

— Можливо, я вас і розгніваю, ваша світлосте, але, здається, ви думаєте про те, чи не покинути небезпечне ремесло і не зупинитися та не осісти де-небудь раз і назавжди.

Слєпньов, не без вагання висловивши те, що думав, чекав, що його співбесідник і господар спалахне, але той лише голосно зареготав. Навіть вдарив долонею об стіл і весело подивився на Слєпньова.

— А ви ще розумніший і спостережливіший, ніж я про вас думав, — сказав він, вдосталь насміявшись. — Я справді про це подумую. І, напевне, так і зроблю. Мені вже п’ятдесят років, навіть у мене сили не ті, що раніше, хоч на здоров’я я ніколи не скаржився. Та й обридло мені ось так, по саму зав’язку, це кочове життя. У Росію шлях мені заказаний, жити у гірському замку в образі графа не хочу. А ось це гарненьке князівство мені якраз підходить. Уже не раз пропонували приєднати його до Великого Пфальцу або Саксонії. Мені обіцяють зберегти князівський титул і певну автономію. А якщо захочу, можу стати і канцлером або навіть отримати право на приєднання до князівства двох сусідніх округів Великого Пфальцського князівства, чи то пак, курфюрства. Такі ось справи, пане Слєпньов.

Вони ще трохи випили, закусили південними фруктами і накришеною спаржею, а тоді князь Людвіг знов заговорив:

— Так що сите і поважне життя на старість мені забезпечене. Вам я можу гарантувати посаду управителя замку чи одного з маєтків. Якщо ж не хочете, то можете отримати компенсацію і садибу в Італії, яка мені також належить, маю на увазі садибу. То як?

— Не знаю, що й відповісти, — сказав правду Слєпньов.

— Ви все ще не облишили думки, що зможете колись змінити свою долю, — сказав Прокіп-Людвіг. — І дарма. Виграє той, хто вміє визнавати свою поразку і вчасно зробити з неї висновки. Життя людське самодостатнє, і не важливо, де ти його проживеш — там, у ваших полтавських краях, де б вам пожалували маленький маєточок, чи тут, де я вам пропоную набагато більше. Так, саме так, пропоную від щирого серця, можете не сумніватися. Прив’язався я до вас, хай йому чорт. Наче породичалися чи що… Хоч ви й зіграли свою роль у моїй поразці в Росії, так-так, у частковій поразці, я не боюся цих слів…

Слєпньов раптом збагнув — князь швидше радиться сам із собою, аніж із ним. Він відчув також, що зараз почує про якесь важливе рішення свого господаря, і не помилився. Прокіп-Людвіг налив вина, але цього разу лише пригубив.

Князь повідомив йому, поволі цідячи слова, що він, по суті, вирішив свою подальшу долю. Але свій план він здійснить після двох важливих подій. Про першу він розповість зараз, про другу — потім, коли завершиться успішно перша операція. Так-так, операція, нехай вас не шокує це військове слово.

— Або хірургічне, якщо вам більше до вподоби, — посміхнувся князь Людвіг. — Я теж трохи хірург і лікар для цього суспільства.

Далі Прокіп Марушко повідомив без недомовок, що він планує останнє у своєму житті велике пограбування. Його запросили на ювілей барона фон Грецтвельхайма — одного з найбагатших людей Баварії і навіть Німеччини. З надійного джерела стало відомо, що саме в барона знаходиться легендарний смарагд, який належав колись знаменитому бургундському лицарю Карлові Сміливому. Побутує легенда, що цей смарагд приносить щастя і багатство. І мовбито бунтівник-герцог саме тому й загинув у війні проти французького короля Людовіка XI, що перед тим продав смарагд, аби за виручені гроші найняти швейцарських найманців. Це диво стародавніх майстрів, описане в каталозі найбагатших прикрас, який був таємно виданий у Франції в XVII столітті, давно не дає йому спокою — закінчив Прокіп. Колись він заради нього навіть здійснив небезпечний рейд до Франції. Але тоді він ще точно не знав, у кого саме смарагд, послуговувався чутками. Тепер знає. Якщо операція завершиться успішно, значить, йому і справді фортунить у цьому житті. Якщо він усе розрахував точно, то барон неодмінно покаже смарагд своїм гостям, серед яких очікується прибуття багатьох князів та графів, баронів, єпископів із Німеччини та Австрії, а можливо, і декого з королів. Ось із них він і має намір взяти останній, можливо, найбагатший вилов. Перед тим, як остаточно згорнути справу.

— І що ви про це думаєте, пане Слєпньов? — спитав Прокіп-Людвіг.

— Що я можу думати, — відповів Василь Петрович щиро, — якщо ви вже самі все вирішили.

— Це ви правильно кажете, — посміхнувся Прокіп, — я справді вирішив, і так тому й бути.

Цю операцію, справді останню з відомих пограбувань, здійснених Прокопом Марушком як людиною у зеленій масці, він провів блискуче. Як зміг переконатися Слєпньов, вона була, як дві краплі води, схожа на пограбування гостей на балу князя Любославського, яке він розслідував, хіба що з деякими місцевими нюансами.

Прокіп Марушко в образі князя Людвіга Другого прибув на ювілей до барона Зігфрида фон Грецтвельхайма. Прибув разом із прислугою й особистою охороною, яку складали найвідчайдушніші і не раз перевірені його зарізяки з Німеччини та привезені з колишніх польських володінь. Був цього разу серед них і Слєпньов. Попередньо Прокіп проінструктував їх, він мав уже план-схему замку барона, у якому перед тим довелося кілька разів бути. Він усе передбачив, як вони мають діяти. У потрібний момент вони відчинили потрібні двері, пропустили до замку ще кількох спільників. Людвіг Другий тепер також непомітно показав, де і кому бути. Він із точністю до хвилини розрахував той кульмінаційний момент, коли високопоставленим гостям, серед яких були баварський і саксонський королі, продемонструють дуже коштовний діамант. А за ним мала настати черга і заповітного смарагда. У скромній кімнаті поряд із залою для прийому їх четверо разом із князем надягли маски: він — свою улюблену зелену, вони — чорні. Четверо інших, які спустилися з даху основної будівлі палацу, за умовним сигналом з’явилися на підступах до залу і роззброїли охорону. Вони блискавично ввірвалися до зали, одразу взяли на мушку найвисокопоставленіших вінценосних осіб, і це унеможливило будь-який опір. Ніхто не захотів ризикувати життям таких високих гостей.

Тепер Слєпньов, знаходячись біля дверей, міг спостерігати, як людина у зеленій масці обходить ряди, як збирає коштовності. Вилов був багатий — крім заповітного смарагда, ще з півсотні «експонатів». Але ж сталося й прикре. Під час наступної частини операції — «Зникнення», або, як сказав їхній отаман, «Розчинення», — один з охоронців барона, який з’явився зовсім несподівано з потайних дверей, відкрив стрілянину. Він тут-таки був убитий влучним пострілом, але загинув і найближчий німецький спільник Прокопа Марушка Густав Балторесавн. Настрій отамана зіпсувався. Він ледве дочекався кінця балу, а потім й офіційного прийому для найвисокопоставленіших гостей, до яких князь анхельст-пфальцський, звісно, належав. Ще через день він виїхав у числі перших.

— Так, втратити Густава — погана прикмета, — сказав він у кареті, звертаючись до Слєпньова. — Це вже сигнал.

Шляхи довкола баронського і навіть сусіднього замків були перекриті баварською поліцією і королівською гвардією. Браві баварські гвардійці обшукували навіть деяких гостей та їхніх слуг. Заглядали в карети і під карети. Але обшукати князя анхельст-пфальцського, звичайно, не посміли. Прокіп-Людвіг ще накричав на надто ретельного поліцая, який спробував заглянути за завісу його князівського диліжанса.

— А знаєте, тепер труп Густава напевне виставлять на якійсь площі для опізнання, — похмуро сказав князь, коли вони від’їхали від останнього поста, який перегороджував дорогу.

— Ви боїтеся, що хтось упізнає? — спитав Слєпньов.

— Ну, це навряд, — відповів Марушко після невеличкої паузи. — Хоч, звісно, така небезпека існує. Густава таки знали деякі купці і міняйли, звісно, під іншими іменами. А таки доведеться вжити додаткових заходів безпеки. Доведеться.

Він ударив спересердя кулаком об стінку карети. Потім хитнувся вперед, наче хотів щось сказати, але промовчав. Уже через кілька сотень метрів лісової дороги додав із гіркотою в голосі:

— Суть у тому, що я його поховати, як обіцяв, не зможу. Не викрадати ж труп. Напевне, охоронятимуть, та ще й, дивись, подвійною охороною.

Якийсь час їхали мовчки. Василь Слєпньов міркував, як тепер, після цієї невдачі, хоча й відносної, можуть змінитися плани Прокопа.

— Та ще справа в тому, — озвався по якомусь часі господар диліжансу. — У тому справа, пане Слєпньов, що Густаву було за п'ятдесят. Ми майже ровесники з ним. Значить, і справді пора подумати про спокій. Спокій душі, ха-ха. Так, пора.

2

Майже цілий тиждень князь Людвіг не виїжджав із замку. Два дні він взагалі пив по-чорному, не виходячи із спальні, куди йому приносили вино, міцний шнапс і наїдки. Двічі серед ночі він викликав до себе Слєпньова, та, випивши з ним, відсилав його. Він спробував було накричати на свого ад’ютанта-секретаря, та спохопився, махнув рукою: йди, мовляв, геть, не тривож душу. Виявляється, цей страшний чоловік мав якісь почуття! Та ще й неабиякі! І як дізнався далі Слєпньов, він не просто мав почуття, а був ще і закоханий.

Ще кілька днів проминуло, і князь сів на коня, сам, без охорони, помчав кудись стрімголов. Повернувся через два дні, щось похмуро насвистуючи, і знову замкнувся, тепер уже у своєму кабінеті. Лише на восьмий день після повернення з поїздки до барона фон Грецтвельхайма князь нарешті знову покликав до себе свого ад'ютант-секретаря. Коли той зайшов, він побачив господаря кабінету трохи змарнілим, з невеликими мішками під очима. Але він був уже цілком тверезим. Усе-таки князь запропонував випити за упокій душі їхнього спільника, його брата, як він сказав. Коли вони підняли фужери, пропустили кілька разів по добрячій порції червоного вина, яке взагалі було улюбленим напоєм князя, — сказав, дивлячись уже майже весело на свого ад’ютанта-секретаря:

— А мені, щоб ви знали, хочеться, навіть дуже хочеться вас застрелити, милостивий сударчику. Так-так, усі нещастя мої і невдачі почалися з вас. І де ти взявся на мою голову?! Сидів би собі у своєму Пітербурсі, — він умисне сказав неправильно. Та ще й скривився, мов кисличку з’їв. — Сидів би та по корчмах волочився чи за спідницями. Так ні, понесло його хтозна-куди.

Але вже за хвилину він цілком серйозно подивився на Слєпньова своїм пронизливим поглядом, аж Василеві Петровичу захотілося поменшати, сховатися. Та очі князя несподівано потеплішали.

— Та добре вже, не суптеся, пане ад'ютанте, — сказав він. — Ви справді виявилися і найхитрішим, і найдостойнішим моїм противником. — Він погрозив пальцем, потім постукав ним по фужеру, прислухався, як дзвенить кришталь. — Але я остаточно прощу вас, якщо ви допоможете мені у другій моїй операції. Не забули, що я казав? Хоч яка тут до біса операція, коли йдеться про жінку! Так, пане, якийсь там колишній таємний співробітник, про жінку. Якби не ви, я б, можливо, тримав цю жінку у своїх обіймах і милувався б на кольє княгині Ольги, яке сам і одягнув би на її шию. Гарну шию, признайтеся, ви ж її бачили…

Слєпньов завмер. Отже, ідеться про графиню Войцицьку. З подальшої розмови він якимось шостим почуттям вгадав (і це згодом потвердилося), що життя йому зберіг той, на кого він так довго і вперто полював, не з поваги до його розуму і хитрощів, а тільки тому, що сподівався на його допомогу у своїх подальших стосунках із графинею Войцицькою.

І тут він зрозумів, що вперше грізний Прокіп Марушко не знає, як повестися з жінкою. Слєпньов уже знав, що їх у цього чоловіка завжди було досить. Одні були служницями або просто кріпачками, яких він міг будь-коли викликати до себе в спальню. Інших, на яких накидав оком у якомусь місті чи містечку, спільники просто доставляли, варто йому було показати на котрусь пальцем. Після використання, коли вони обридали і проходили не лише через його постіль і руки, але й руки інших бандитів, їх або робили служницями, або ж просто вбивали, залежно від поведінки і темпераменту. Точну кількість жінок, з якими мав справу Прокіп, встановити неможливо. Але йдеться не про них, бо навіть імена з цього списку відомі небагатьом. Та кілька жінок усе-таки залишили більш чи менш яскравий слід у житті Прокопа Марушка. Такими були Гелена Зайончковська і Яринка. З першою його пов'язували підневільні стосунки та обопільна пристрасть. Друга була його першим справжнім коханням. Але стосунки з пані Геленою і Яринкою обірвалися трагічно і глибоко поранили збаламучену душу Прокопа. Не раз він пригадував жаскі ночі з його першою коханкою, яка багато чого його навчила, і не лише в ліжку. Але пригадував і вечори, проведені в саду з дівчиною, яка мала таку довгу, важку косу, лебедину шию і величаво пливла між деревами, дарма, що була не шляхтянкою, а всього лиш донькою кріпака-садівника. Якось йому наснилося, що він стукає тихо у віконце до Яринки, а коли та притуляє до віконця своє обличчя, то раптом перетворюється на пані Гелену.

3

Відомо, що Прокіп Марушко під личиною Мечислава Кульчинського був одружений зі шляхетною Зоф'єю Румовською. Зося Румовська була доволі миловидою, надто ж якщо судити з портрета, який зберігся ще до початку двадцятого століття і потім був відтворений у книжці про знатні роди польських аристократів. Виразні сірі очі зберігають якусь тільки їй відому глибоку печаль. Можливо, до часу написання портрета вона вже знала, хто такий насправді її високоповажний чоловік.

Батько Зосі — Кшиштоф Румовський — якийсь час був наближеною особою до останнього польського короля Станіслава Понятовського. Але, маючи доволі незалежний характер, так само швидко, як злетів на небувалу висоту і став поруч із троном, незабаром потрапив в опалу і повернувся у свій маєток у Галичині. Він обожнював наймолодшу доньку і, звичайно, бажав їй гарної партії. Саме в момент вивищення старого Румовського Кульчинський і познайомився з його донькою. Спочатку у Варшаві, а потім гостював і в передгір'ї Карпат. Так, саме за допомогою батька Зосі він розраховував ввійти у вищий світ Варшави, і це йому вдалося. Але водночас його чимось і привабила зовсім юна, не по літах серйозна дівчина. Та досить серйозно Мечислав Кульчинський, тобто Прокіп Марушко, захопився Зосею вже як своєю дружиною. Вона ж не дуже й опиралася, коли батько сказав, що хоче бачити її заміжньою за цим блискучим і, без сумніву, перспективним аристократом. Їй, як і іншим шляхтянкам, подобався він не так багатством, як вродою, яка поєднувалася з умінням сказати гостре слово, пожартувати, гарно станцювати на балу. І вже коли вони оселилися у подільському маєтку лже-Кульчинського, Прокіп дедалі більше по-справжньому захоплювався своєю молоденькою, гінкою, наче тополька, дружиною. У якийсь момент йому навіть здалося, що до нього прийшло справжнє кохання, друге після Яринки, яку зовні трохи нагадувала Зося.

Та навряд чи від очей молодої спостережливої жінки — а саме такою Зося й була — могли сховатися дивні зникнення її чоловіка, його несподівані мандрівки, дивна близькість його зі своїми слугами і ще деякі деталі. Та хоча б і з’ява деяких дорогих речей у маєтку, яких раніше не було. Прокіп, як міг, викручувався, він навіть якось подумав, чи не покинути своє життя під помаранчевою маскою, але зрозумів, що воно його затягнуло настільки, що зробити це буде ой як нелегко. А Зося придивлялася і дедалі дужче непокоїлася. Одне, друге, третє запитання чоловікові, одному, другому слузі. У ній прокинулася справжня жіноча цікавість. Вона почала про дещо здогадуватися. І Прокіп зрозумів — вона здогадується. А далі настав той час, коли він вирішив частково відкритися. Якось у спальні, у момент, коли її очі світилися щастям, він і вирішив «висповідатись». Він точно розрахував, коли його «сповідь» буде сприйнято якнайліпше. Звичайно, він багато чого не розповів про те, чим він займається, про своє походження, але й того, що повідав, вистачило. Зосю як громом ударило. Хоч вона й запевняє чоловіка, що кохає його таким, яким він є, та поволі замикається в собі, у своїх переживаннях, починає чахнути на очах. Вона часто молиться у сільському костелі. Якось їй здалося, що Матір Божа на іконі подивилася на неї не так, як завжди. Зося скрикує і вибігає з костелу. А за кілька місяців намагається втекти, сподіваючись добратися до батька і все йому відкрити. Хоч самого Прокопа в цей час не було в маєтку, його слуга-спільник, якому він доручив спостерігати за коханою дружинонькою, швидко наздоганяє її і, незважаючи на протести та погрози, силоміць повертає додому. Зося плаче, пробує розбити вікно, але це їй не вдається. Незабаром повертається чоловік. Він заходить до кімнати, яка стала камерою для дружини, по-справжньому збентежений.

— Краще вбийте мене, — гордо каже йому Зося.

— Про що ти, моя кохана? — смиренно запитує Прокіп.

— Я так не можу жити, — тихо, твердо, без ридань каже Зося.

Прокіп-Мечислав її не вбиває, це не входить до його планів, та й почуття нікуди не ділися. Але він саджає Зосю, по суті, під суворий домашній арешт. Вона може переходити з кімнати в кімнату, але їй заборонено виходити за поріг маєтку. І вона дедалі більше в’яне на очах. Вона намислює самогубство, черкає ножичком руку, але швидко отямлюється, адже це великий гріх — підняти на себе руку. Цілими днями сидить біля вікна, дивиться кудись далеко або візьме книжку і за цілий день не перегорне навіть сторінки. Та через кілька місяців пан Мечислав змінює гнів на милість. Він уперше приходить до дружини і тихим, проникливим голосом промовляє до неї. Це справді покаянна промова. О, він так багато передумав і перестраждав, як і вона, за ці місяці. Але він вирішив почати зовсім нове життя. Почати з чистої сторінки. Награбоване роздасть жебракам і вбогим. І він розпочне це нове життя, якщо його люба Зосенька, досі мила й люба, перед якою він так завинив, простить його.

Зося дивиться на чоловіка, який ще вчора здавався їй уособленням пекла, вірить і не вірить його словам. Та їй хочеться вірити. Життя під замком, біля вікна, її, звичайно, не приваблює. А він ось перед нею такий покірний, що навіть опускається на коліна. Врешті-решт вона каже, що прощає його, хай тільки він присягнеться найдорожчим. Прокіп, звісно, присягає. Обопільні сльози течуть рікою. За сльозами приходять палкі обійми. Обійми стають ще палкішими вночі. Знову чують стіни маєтку найсолодші, найніжніші слова. Чують солодкі стогони…

Наступного ранку їх знову бачать разом. Зося по-справжньому щаслива, дивиться на свого чоловіка, якого ще вчора ненавиділа, світлими очима і крадькома починає мріяти про те, що в неї, може, з’явиться маленька донечка, яка, звичайно, сприятиме тому, що чоловік не посміє звернути на грішну стезю. Вона дедалі більше стає схожою на себе ту, колишню, веселу, часом щебетуху, справжню шляхетну красуню.

Десь через місяць після примирення Зося виходить на прогулянку. На жаль, у чоловіка справи, але він обіцяє, як тільки закінчить якісь розрахунки, приєднатися до неї. Він обов’язково її наздожене на своєму коні. Під час прогулянки улюблений Зосин кінь Регул, якого їй подарував Мечислав, раптом наче збожеволів і поніс дедалі швидше, а потім почав збрикувати. Це відбувалося на очах селян, які саме працювали на полі. Пан Кульчинський, який вибіг із садиби на їхні крики, кинувся ловити коня, який геть збісився. Але не встиг. Регул скинув хазяйку із сідла і волочив бідолашну пані Зосю, котра застрягла ногою у стремені, ще добрих сотню метрів. Через день, не опритомнівши, вона померла. І від шоку, і від удару в голову копитом. На похороні її спотворене обличчя вкривала чорна жалобна вуаль. Коли пані Зосю виносили з маєтку, щоб назавжди віддати землі, пан Мечислав плакав, не соромлячись чоловічих сліз, і просив крізь сльози простити, що не вберіг її. Красеня-коня, який став причиною смерті коханої дружини, він застрелив на місці. Ніхто не побачив, як він дістав з-під черева коня, біля найделікатнішого місця, маленький гострий шпичак, який уткнув туди півгодини тому.

Почуття до Зосі так і не стали справжнім коханням. Але, можливо, другим справжнім коханням Прокопа Марушка була графиня Л., графиня фон Лейнбелен, яка мала ім’я, як і її праправнучка, — Рената. Їй він ризикнув розповісти про себе навіть більше, ніж Зосі Румовській, яка стала Зоф’єю Кульчинською. Але, розповівши, в очах вродливої вельможної аристократки завважив лише презирство до себе справжнього — плебея і вбивці. Навіщо він це зробив? Підозрюємо, що глибоко в душі Прокопу Марушку все життя, грішне, страшне, безпутне, хотілося зустріти жінку, яка б його покохала таким, яким він був. Не за гроші чи зі страху, не за титул і багатство. Йому хотілося відкритися тій єдиній, тій, кому він віддавав свої почуття, своє серце. На жаль! Відкритися повністю йому довелося людині, яка полювала на нього, противнику і ворогу, якого він перехитрив, але від якого також потерпів поразку. І це був уже майже акт відчаю. Треба сказати, що в Німеччині в Прокопа Марушка була ще одна жінка, яка відіграла в його долі трагічну роль. Звали її Гертруда Лемнітцер. Вона була подругою одного з німецьких спільників Прокопа. Той якось відважився привезти її до замку і показати своєму патронові, попросивши прилаштувати коханку служницею. За порушення жорстких правил конспірації цей спільник був безжалісно вбитий. Але жвава рудоволоса дівиця, весела, спритна і не позбавлена почуття гумору, хоч і доволі жовчного, несподівано не пішла за своїм коханим. Прокіп її пощадив. Вона чимось сподобалася князю анхельсг-пфальцському. Згодом вона стала навіть економкою князівського замку і коханкою князя. Вона була наче родичкою самому Прокопу — авантюристка і цинічка за натурою, невтомна в постелі, доволі зла та водночас ніжна і вразлива. Чудова актриса, вона задовольняла всі примхи високопоставленого коханця, уміла вгадувати його забаганки і розраджувати після невдач. Здавалося, Прокіп зустрів справді споріднену душу. Проте не зробив її княгинею, про що Гертруда, безумовно, мріяла. Але коли 1797 року князь Людвіг нарешті взяв шлюб із дочкою герцога Мекленбургського, то сталася подія, яка призвела до нового витка у їхніх стосунках. Річ у тім, що через рік молода дружина князя, приваблива, хоч і пухкенька, — а таких Прокіп не дуже любив, — померла від завороту кишок. Прокіп викликав лікаря і поцікавився, чи буває така несподівана смерть без причини. Придворний лікар, трохи повагавшись, доповів, що причиною смерті могла послужити невідома отрута, яка потрапила до шлунка, а потім у кишечник, яка й викликала судому та нестерпні напади болю. У його світлості Людвіга Другого після цих слів були всі підстави підозрювати, що до смерті дружини доклала руку ревнива Гертруда, яку він останнім часом віддалив від себе і лише зрідка викликав до запасної спальні побавитися.

Після похорону дружини він викликав економку-коханку до себе в кабінет. Вона поспівчувала горю його світлости. Та Прокіп навіть не відповів на її співчуття, а навпростець запитав, чи вона отруїла княгиню.

— Ні, ваша світлосте, що ви, — відповіла злякана жінка, — як ви могли таке подумати?!

Але глибоко в її очах Прокіп помітив уже знайомі йому цинічні сміховинки. Він кинувся до економки, схопив її за коси і без зайвих слів поволік у підвал. Там, за зачиненими дверима, він особисто дві ночі катував Гертруду, бив її нагайкою, методично і безжалісно, підвішував за руки і ноги, заливав до рота солону воду. Це був жахливий поєдинок. Жодного разу не закричала Гертруда, лише в найтяжчі хвилини тихенько стогнала. Прокіп часом зупинявся і пильно дивився їй у вічі, яких вона не відводила. Лише на третю добу геть знесилена Гертруда зізналася, та й то після того, як її мучитель пообіцяв зашити їй те місце, яким вона вміла так його вдовольняти. Після цього він сам відніс її до своєї спальні і два тижні виходжував, нікого, крім відданого лікаря, не допускаючи. Десь на п’яту ніч вона сама простягла до нього руки. Він не відштовхнув їх. Але чи простила вона його остаточно? І чи простив її Прокіп? Чи це було кохання, чи щось інше, радше диявольське, аніж людське? Самі власники цього почуття, ці двоє, носили у своїх душах, якщо вони в них були, страшний тягар.

Та справжнім коханням Прокопа стала Ядвіга Войцицька, також графиня, яка привабила його своєю таємничою і глибокою красою, про яку, утім, писали всі, кому пощастило її побачити. Довга дорога через гори і кілька держав не остудили почуттів Прокопа Марушка. Навпаки, він усе частіше згадував дивні, справді схожі на озера очі, які притягували до себе, затягували всередину всіх, хто намагався в них заглянути, щоб пізнати їхню глибину. Якби він зумів туди добратися, чи побачив би себе у тій, здавалося, незбагненній темно-сірій із голубуватим блиском глибині? Ні, це радше була немислимої глибини копальня, з якої добували невидимі і небачені скарби і яка вражала якоюсь дивною беззахисністю. Якщо ж це були озера, то найчистіші у світі, так принаймні здавалося йому. Не випадково ж він залишив про себе свідчення того, як умів закохуватися.

Він згадував, як граційно поверталася її шия, як здіймалися, наче маленькі горбики, двійко її грудей, коли вона хвилювалася. Як дивно-граційно вона бігла крізь весняний, ще зовсім юний, як йому здавалося, сад, який мав ось-ось зацвісти, сама схожа на вишеньку, яка принесла перші соковиті плоди, готова їх подарувати світові, збагатити його силою-силенною своїх ягід, кожна з яких таїла в собі новий плід. Прокіп скрипів зубами, у нього голова ходором ходила, коли він згадував про все це. Він розумів, що потрапив під досі незнану йому владу, з якою не може нічого вдіяти, від якої не може звільнитися, і через те злився ще більше. Як від обридливої мухи, відмахувався від пестощів Гертруди, які здавалися йому тепер вульгарними. Ні вилазка до барона, ні заволодіння заповітним каменем, ні поїздка в гори не могли врівноважити його.

Він ще повагався, навіть після розмови зі Слєпньовим. Минуло ще кілька тижнів — і нарешті він зрозумів, що опиратися нема сенсу. Треба їхати і виконувати свій ризикований, останній і цілком безумний план. Він знову покликав Слєпньова і, майже не криючись, виклав його Василю Петровичу. Це була, може, їхня найдовірливіша бесіда. Але саме після неї Василь Петрович раптом зрозумів, що сам він приречений. Із кількох штрихів розмови він збагнув, що тільки-но лже-Кульчинський отримає на одну чи дві ночі графиню Войцицьку в обмін на її чоловіка (якщо тільки цей план вдасться реалізувати), його, Слєпньова, негайно знищать. А може, і раніше. Таких свідків не щадять. Він потрібен був як гарантія того, що графа Войцицького віддадуть дружині, адже для неї його, слєпньовське слово все-таки щось та важило. Можливо, були в Кульчинського ще якісь плани стосовно того, як його використати, але що йому неминуче загрожує загибель, у цьому Слєпньов не сумнівався. У міру того, як вони, відбувши з Плацфельга — столиці князівства — наближалися до мети своєї подорожі, він дедалі більше ставав схожим на туго напнуту струну. Василь Петрович боявся, що не витримає, ось-ось схопиться, кинеться душити Прокопа своїми руками або просто вистрибне на ходу з карети. Він думав і про самого Прокопа, і про графиню Ядвігу, і про свою роль у цій ганебній історії. Дорогою, коли вони починали про щось розмовляти, він відповідав механічно, часто немов спросоння, а коли грали у карти, то майже завжди програвав, бо його думки були зовсім в іншому місці, там, за далекими Карпатами, посеред волинських лісів.

Отже, Прокіп Марушко вирішив так ганебно оволодіти Ядвігою Войцицькою. Звичайно, він міг її викрасти і зґвалтувати. Міг таємно привести до однієї зі своїх резиденцій і спробувати добитися її прихильності. Міг шантажувати донькою. Та глибоко в душі розумів, що тепер йому заказано і перше, і друге, і третє. Перше — тому, що він дедалі дужче закохувався в графиню. Не міг і собі пояснити, чому це відбувається, але нічого не міг вдіяти зі своїм почуттям, зі своїм прагненням, яке вело його за собою. Друге — тому, що відчував: вона, дізнавшись, хто він насправді, ніколи не відповість щирістю, не покохає його так, як він її. О, він добре пам’ятав погляд тієї, іншої, австрійської графині — презирливий, холодний погляд аристократки, убивати яку навіть за цей погляд, який знищував його, не мало сенсу. Не мало, бо це було б ще більшою поразкою, ніж те, що він просто взяв і вийшов. Просто вийшов…

4

Усе йшло, як задумав Прокіп Марушко. Досить швидко здолавши пів-Європи, уже на початку зими вони прибули до трансільванського замку. Карпати лежали вкриті снігом, блищали на сонці вершини, гріла очі мозаїка зелених смерек і сосен на схилах.

Одного разу, уже на під’їзді до замку, Прокіп, який ще у Відні став графом Естерхазі, звелів зупинити карету, вийшов і довго дивився у бездонну синяву над горами, ніби прагнув побачити щось особливе, таке, що сповістить про його майбутню долю.

— А краса ж яка! — звернувся він до Слєпньова.

— Краса, — байдуже згодився той.

«Та пішов би ти куди-небудь», — подумав він і подумки грубо вилаявся.

Щойно вони прибули до замку, граф Естерхазі викликав свого лакея Юзефа. Він наче боявся, що раптом передумає здійснити те, що замислив.

— Графе Войцицький, — сказав він, — я вирішив звільнити вас. Так-так, не дивуйтеся, що я називаю вас графом, віднині ви для мене знову граф. Я особисто відвезу вас до дружини. Ви здивовані?

— Так, — відповів граф Юзеф, і щось здригнулося на його обличчі.

Але він не став ні дякувати, ні питати про щось. Просто байдуже дивився в обличчя того, хто ще недавно знущався з нього.

— Від вас лише вимагається прийняти певні правила гри, — сказав граф Естерхазі, — гри під час поїздки на Волинь, до вашого маєтку.

І він пояснив, що збирається відправитися саме як граф Естерхазі, гість графині Ядвіги. Але щоб вони могли легально перетнути кордон, до графині поїдуть Слєпньов і ще один чоловік, які перейдуть кордон нелегально. Їхнє завдання — привезти від графині офіційне, завірене в повітовій канцелярії і на прикордонній службі запрошення саме графу Ференцу Естерхазі.

— Отже, ви, графе Войцицький, — закінчив Естерхазі, — напишете лист дружині і повідомите, що живі, здорові та просите її зробити все, про що своєю чергою її попросить пан Слєпньов. Ви згодні? Добре подумайте.

— Чому ви звільняєте мене? — так само байдуже, як і дивився, запитав Юзеф Войцицький.

— Гарне запитання, — ледь усміхнувся граф Естерхазі. — Гарне, але про ціну вашого звільнення я вам розповім дещо пізніше.

Сподіваюся, ви хочете побачити свою дружину і дочку, за якими, сподіваюся, нудьгували весь цей час? То хочете?

— Так, — рвучко відповів граф Юзеф. — Я згоден.

Слєпньову здалося, що сльозинка все-таки викотилася на щоку Юзефа Войцицького. А може, то тільки здалося.

Так, Войцицький згодився брати участь у цій дивній, на перший погляд, поїздці, і за два тижні, протягом яких Прокіп господарював у замку, карети, поставлені на сани, вирушили у нову мандрівку. Як виявилося, граф Естерхазі прекрасно знав дорогу через Карпати. Це була зовсім інша дорога, ніж та, якою рік тому добиралися в Трансільванію Слєпньов разом із так званим Єзерським. Хоч і вона після трьох засніжених перевалів (на одному довелося перечекати люту грудневу сніговицю і мерзнути в каретах під завивання заметілі, а потім розчищати дорогу) вивела до Дністра, а потім — на західне Поділля. Ще два тижні нелегкого шляху, і вони опинилися неподалік від австрійсько-російського кордону. Тут граф Естерхазі на якийсь час знову перетворився на Мечислава Кульчинського, а Слєпньов мусив нелегально лісовими хащами перейти кордон і поїхати до графині Войцицької. Йому дали невелику санну карету й одного зі спільників Естерхазі-Кульчинського в ролі кучера. Сам він на випадок зустрічі зі знайомими шляхтичами або купцями мав справжні документи і підроблені, на ім’я шляхтича Калиновича — для представників влади. Якби, звичайно, такі опинилися на його шляху. А втім, Луцьк і ще менші містечка він обходив. До маєтку Войцицького у Лісогощі залишалося якихось півтора-два дні шляху.

Особливе хвилювання охопило Василя Петровича. Ще дорогою до кордону він остаточно збагнув, який він небайдужий до графині. Щось потаємне із самісінького денця його душі почало поволі, але неухильно нагадувати про себе. Він ще не знав назви цьому почуттю. Але ж і збагнув: дужче за власну безпеку його непокоїть безпека і майбутнє графині Ядвіги. Щодо себе він знав — після того, як він відіграє свою роль, на нього очікує не маєток на вибір десь там, у далекій Німеччині чи Італії, а куля, яку пустять у потилицю, або ж удар ножем під ліве ребро. Так, під ліве, щоб було напевно. Він уже добре встиг вивчити характер свого недавнього ворога, а теперішнього компаньйона і зрозумів, що свідків власної ганьби і поразки той не потерпить. Не потерпить, ось у чому річ, ось яка біда.

Дорогою через Карпати він дізнався про подробиці облоги Войцицьких восени 1801 року.

— То ви все-таки були знайомі з графом Войцицьким і раніше? — запитав він після певної частини розповіді.

— Так, — згодився Кульчинський, — я був знайомий із графом Войцицьким до того, як він зірвав із мене маску на балу в князя Любославського. Але не треба було йому цього робити.

Отож Слєпньов дізнався, що лже-Кульчинського зв’язувало з графом Юзефом. По-перше, він майже за десять років до того врятував Войцицькому життя на полюванні. Тоді рушниця графа дала осічку, на нього біг розлючений і поранений вепр, навперейми якому з кинджалом кинувся Кульчинський. Це був один із його подвигів, який прославив його в очах шляхтичів і надто панянок і який свідчив про особисту безстрашність пана Мечислава (тобто Прокопа Марушка). Він тоді вміло всадив кинджал просто в горлянку вепрові і навіть звалив його на землю, коли кабанисько спробував ударити його в груди. Зрозуміло, про цей його вчинок Юзеф Войцицький не забув. Звісно, він не знав, з кого зриває маску. Але вже без маски, після балу князя Любославського, також на полюванні, Прокіп сказав іншу фразу:

— Сподіваюся, ви не забули і про кабана?

— Авжеж, не забув, — відповів Войцицький.

Так, граф Юзеф, який мав дріб’язкове вишукане уявлення про шляхетську честь, звісно, не забув. Ось чому й поїхав майже без страху до Кульчинського, у лапи таємничого отамана, людини в помаранчевій масці. Він вірив, що той, навіть носячи таку маску, вчинить із ним, як справжній шляхтич. Він-бо не знав, хто такий Мечислав Кульчинський. Друга ж обставина облоги маєтку Войцицьких була та, що садівник їхній справді допомагав їм. Але затягла його в спільники Пелагея, та сама вірна Пелагея, до якої садівник був небайдужий. І яка, як виявилося, була дочкою Прокопа Марушка від його першого кохання — Яринки.

Про те, що в нього є дочка, Прокіп довго не підозрював. Він не був сентиментальним, а тому й не відчував жодної потреби підтримувати стосунки зі своїми родичами. Правда, для цього були й інші причини. Зокрема, він не без підстав побоювався, що будь-які дані про його справжнє ім’я можуть йому зашкодити і, якщо не виведуть на слід, то понизять його образ в очах тодішньої спільноти як страшного, таємничого злочинця, котрий виникає наче нізвідки, злочинця без імені, біографії, а можливо, і без долі. Справжнього його імені не знали навіть найближчі його спільники. Хоча, як виявилося пізніше, один із них, Дмитро Мащук, усе-таки зумів вчасно вийти з небезпечної гри, і хоч на нього теж полювали спільники Прокопа, йому вдалося розчинитися в середовищі місцевої бідноти, і лише коли про людину в помаранчевій масці зовсім зникли чутки, десь напередодні війни 1812 року, він почав потихеньку легалізовувати свою награбовану долю. Для цього за величезний хабар купив документи на ім’я купця другої гільдії Амфілія Іванова.

Лише одного разу, опинившись цілком випадково біля рідного села, Прокіп обережно поцікавився долею своєї сестри і з полегшенням дізнався, що тітка, котрій Марійка була віддана дідом Трохимом, аби жила у їхній сім’ї, не бідує. Його сестру успішно видали заміж за престарого вдівця-священика, котрий випадково на престольне свято їх відвідав. Навряд чи Марійка любила свого чоловіка, але він був доволі заможним, до того ж благочинним, тобто не рядовим служителем культу. Прокіп тільки усміхнувся, уявивши, як би його сестричка злякалася, якби дізналася, ким став її брат. Він подумав, чи не підкинути їм грошенят, але тут-таки відкинув цю думку. Так він може їм нашкодити, та й не потрібно йому показувати перед ними своє обличчя. А якщо передати сестричці невідомо від кого гроші, то це теж може мати небажані наслідки. Більше він долею сестри не цікавився. Не дізнався він і того, що сестра за десять років після того, як вийшла заміж, стала вдовою, вдруге одружилася з кушніром і народила йому ще четверо дітей. Але небожі і небоги Прокопа Марушка мали вже інші прізвища, були звичайними міщанами з маленького повітового містечка і, звичайно, навіть не підозрювали про свого лихої слави знаменитого дядька.

Якщо ж поміркувати про те, чому Прокіп Марушко майже до кінця відкрився Василеві Слєпньову, то неодмінно доходиш висновку, що йому дедалі нестерпніше бути інкогніто — відомим і водночас, по суті, ніким, фантомом. Що з того, що багато людей знали його як Мечислава Кульчинського, Ференца Естерхазі або Людвіга Другого, не кажучи про кілька інших, непостійних імен на зразок італійця-купця Роберто, того ж таки Беркончіні чи ще кілька австрійських його личин. Багатих шляхтичів було хоч греблю гати, трохи менше, але також немало — графів і князів. Але Прокіп Марушко був один! Саме про нього, про його своєрідну кар’єру і здібності не знав ніхто. І бажання розповісти, повідати про себе бодай одній-єдиній людині (після невдалої спроби з графинею Л.), після чого її збиралися безжалісно знищити, було виявом звичайного людського самолюбства і марнославства, властивим навіть такій непересічній особистості, як Прокіп Марушко. Вони, ці вияви, і вихлюпнулися у сповідь або навіть цикл сповідей, якими Прокіп поділився з Василем Слєпньовим.

Що ж до його дочки Пелагеї, то про її долю Прокіп дізнався також випадково. Під час нападу обличчя слуги, котрий приніс за повелінням свого пана коробку з коштовностями, здалося йому знайомим. Уже отримавши бажаний скарб, Прокіп згадав: ба, та це ж один зі слуг пані Зайончковської. Ні, він мав добру пам’ять і не міг помилитися. Але як він тут опинився? Заінтригований, Прокіп бере із собою слугу, начебто як заручника. Уже через десяток верст шляху у кареті Прокіп починає розпитувати свого заручника про те, хто він та звідки родом, чи давно він у цього пана. Він дізнається, що не так і давно, що ще два роки тому він жив зовсім в іншому краї.

— А де ж саме? — цікавиться Прокіп.

— Та у маєтку пані Зайончковської, — каже полонений.

— Пані Гелени Зайончковської? — уточнює Прокіп.

— Так, — бентежиться заручник. — То ви її знали?

— Знали? — роблено дивується Прокіп. — Чому знали, хіба з нею щось сталося?

— Авжеж, сталося, — бентежиться колишній слуга пані Гелени. — Та її ж…

Він замовкає, ледь не вимовляє, що її ж убив той самий розбійник у помаранчевій масці.

— А як ти опинився в цього пана? — допитується. Прокіп.

— То ж після смерті пані Гелени її спадкоємці, щоб їм добра не було, — каже заручник, — продали маєток і частину душ.

— Он як, — тепер уже щиро дивується Прокіп і, збагнувши, що йому нічого боятися, знімає маску.

— Ти впізнаєш мене, Архипе? — питає він.

Архип придивляється, блідне на обличчі, відвертається, знову дивиться.

— Боже мій, невже Прокіп?! — ойкає, ледь не зомлівши, Архип. — Невже пан управитель?!

— Авжеж!.. — сміється Прокіп.

Він привозить Архипа до себе в маєток, пропонує випити, і за чаркою вони згадують і згадують. Нарешті Прокіп підходить до того, про що й боявся питати, — про долю Яринки.

— Яринка тоді померла, коли народжувала, — відповів Архип.

— Тоді? — Прокіп відчув, як кров ударила йому в голову. — Коли тоді?

— Та десь через місяць, як ти, ви втекли, вибачте, зникли, — повідомив Архип.

Прокіп був вражений, як, може, ніколи в житті. Виявляється, Яринка не просто сиділа в підземеллі, а мала в собі плід. Його плід, його дитину.

— Розповідай, — звелів Архипу.

З подальшої розповіді він дізнався, що дитина, дівчинка, народилася недоношеною, дуже вже маленькою, ледь живою. Як жартував потім дід-садівник, її можна було купати у невеличкій кварті для молока.

Можливо, ця крихітка і не вижила б, якби не підтримка пані Гелени. Пані пройшла через приниження, якому її піддав Прокіп, і не просто пройшла, а зазнала неабиякого потрясіння, а вона ж була в нього по-своєму закохана. Отож, дізнавшись потім, що Яринка з її волі сиділа в такому страшному ув’язненні вагітною, вона після пологів і смерти Яринки несподівано пройнялася співчуттям до дочки своєї нещасної суперниці. Для маленької Пелагеї терміново знайшли годувальницю, з Проскурова виписали дитячого лікаря, а згодом і знаменитішого медика із самої Варшави. День і ніч не відходила пані Гелена від ліжечка немовляти, весь час молила Бога, щоб ця нещасна крихітка вижила. Вона, здавалося, ладна була віддати за її життя що завгодно. І диво — або майже диво — сталося. Пелагея таки лишилася жити, хоч у дитинстві дуже хворіла. Але вже до років семи-восьми завдяки турботам пані Гелени, яка стала чимось на зразок її названої матері, а також діда, панського садівника, Пелагея була доволі вродливою і доглянутою дівчинкою. Пані Гелена іноді навіть думала, чи не удочерити це невинне створіння, яке стало, як вона вважала, її викупом за гріхи у цьому такому грішному світі. Зустрівшись із Прокопом на балу і спілкуючись із ним потім, Гелена Зайончковська про дочку нічого не сказала. Спершу вона хотіла здивувати Прокопа, але згодом вирішила зробити йому сюрприз. Вона збиралася, коли приїде гостювати до нього в маєток, взяти із собою маленьку Палазю. Уявляла собі Прокопове обличчя, коли той дізнається, кого ж насправді вона привезла із собою як найдорожчий подарунок. Навіть подумувала, чи не стане Пелагея їхньою спільною донечкою. Про нове, щасливе життя утрьох вона потаємно мріяла, коли поверталася додому після балу і гостин у родичів. На жаль, цьому побаченню не судилося відбутися. Саме на тій дорозі Гелену Зайончковську перестріли люди страшного розбійника в помаранчевій масці. Коли ж Гелена Зайончковська загинула за наказом Прокопа, маєток разом із кріпаками поділили її родичі. І даремно дід Пелагеї вмовляв не розлучати його з онучкою.

— Мені садівники не потрібні, — відповів той, кому дісталася Пелагея, — а ось із неї вийде гарна покоївка. Оченята розумні, кмітливі, — і він стиха засміявся.

— Як його ім’я? — спитав Прокіп Архипа.

— Кого?

— Того, кому дісталася моя дочка?

— Здається, шляхтич… почекай, дай згадати, — Архип наморщив лоба, довгенько думав і таки пригадав, — точно, шляхтич Каспрушак.

— Куди він повіз її, не знаєш?

— Та десь, здається, під Рівне чи що.

— Добре, давай ще вип’ємо, — сказав Прокіп.

5

За кілька місяців після тієї розмови шляхтич Матеуш Каспрушак виїде оглядати недавно засіяне поле. Із лісочка, мимо якого він проїжджав верхи на своєму улюбленому коні, прогримів постріл. Прокіп завжди стріляв влучно. Зляканий кінь довго ніс за собою полем тіло Матеуша Каспрушака. Потім він волочив це тіло полем, ріллею, з якої вже витикалися перші червонясті паростки. З погляду слідчого, який прибув із міста, це було дуже дивне вбивство. Ніхто не намагався пограбувати ні самого Каспрушака, ні його маєтку. Куля, яку дістали з тіла, була зі зброї, доступної лише багатим шляхтичам. Розслідування теж багато не дало. У пана Каспрушака не було ворогів серед шляхтян, здатних на вбивство. Якось він посварився зі своїм далеким родичем Тадеком Левончиком, але той на момент убивства був у Кракові, що засвідчили і його слуги, і ще один шляхтич, з яким він їздив туди, отримавши повідомлення про спадщину від свого родича.

Слідство закінчилося нічим. Але до того часу у Каспрушака Пелагеї вже не було, і Прокіп знав про це. Напередодні у Каспрушака побував один із його спільників, колишній шляхтич, який нібито шукав собі майстра-тесляра, знаючи, що Каспрушак останнім часом продає своїх кріпаків. Він і дізнався, що цей пан так само за борг у числі десяти інших кріпаків віддав і Пелагею, тепер уже ставну, вродливу дівчину. Віддав графині Войцицькій, матері Юзефа Войцицького. Прокіп дізнався також про подальшу долю Пелагеї, звичайно, не через Архипа, а через свою добре поставлену розвідку. Що стосується Архипа, його прийняли до банди, але вже на першій операції він виявив себе боягузом і після відступу був безжалісно вбитий, хоч Прокіп і не захотів брати гріх на душу, доручивши цю справу одному зі спільників.

Відтоді думка про дочку і її долю не давала Прокопові спокою. Знайшов він її не одразу. Якийсь час навіть боявся зустрічі. Він посилає свого розвідника, який під виглядом купця побував у маєтку Войцицьких. Так він дізнався, що його доньці живеться у ліберальних Войцицьких доволі непогано. Вона потрапила до дворової челяді. Прокіп довго не міг вирішити, як вчинити з донькою. Попросити продати її за будь-яку ціну? Але могло виникнути питання, чому саме її? А будь-яких зачіпок, які дозволяли б мисливцям на нього вирахувати, хто ж ховається під помаранчевою маскою, Прокіп не міг допустити. Викрасти дочку також було небезпечно. Не сама операція лякала, він міг її обставити блискуче, комар носа не підточив би, і ніхто б не постраждав, хвилювало те саме прокляте запитання: «Навіщо?» За ним і друге: «Хто?»

Поки він мізкував, що ж вчинити, почалися відомі події, пов’язані з поділом Польщі, потім — повстання Костюшка. Політичних розборок Прокіп не любив, та все-таки був причетний до них, як «відомий шляхтич Мечислав Кульчинський». Він поширює чутки серед знайомої подільської шляхти, що йде до війська бунтівного генерала, який не хотів втрати незалежности Речі Посполитої. Сам же перетинає кордон і вирішує перечекати непевний час там — у Німеччині і Трансільванії. Він хотів було в якийсь момент забрати Пелагею із собою, не будучи певним за її долю у цьому сум’ятті. Але коли приїхав до Лісогощі, то дізнався, що граф уже у війську Костюшка, а молода графиня, з якою той щойно одружився, поїхала до князів Радзивіллів. Серед прислуги, яку вона забрала з собою, була і юна Пелагея. Поткнувшись було до містечка Чорторийська, яке на той час належало Радзивіллам, Прокіп довідався, що містечко уже зайняли російські війська. Він не став ризикувати і, відклавши побачення з дочкою до кращих часів, вирушив у небезпечну подорож за кордон. Вони побачилися після його повернення звідти, аж 1799 року. Перед тим, як підійти близько до Лісогощі, Прокіп навів необхідні довідки. Через свою людину, яка побувала у маєтку під виглядом дрібного мандрівного торгівця, вивідав, що Пелагея вже встигла побувати замужем, що чоловік її потонув у річці, що тепер вона — нянька маленької графської доньки, яка дуже до неї прив’язалася, отож про купівлю не могло бути й мови. Отак просто няньку доньки навіть за великі гроші не продали б. При викраденні розслідування було б обов’язково проведене, і не відомо, чим би воно закінчилося. Так, він міг силою привезти її до своєї садиби, але ж не знав, як його донька поставиться до батька, який викрав її, тим паче, коли дізнається, хто він насправді. Він аж здригнувся і затулив обличчя руками, коли уявив, що йому доведеться вбивати рідну дочку. До того ж не був певен, що якийсь там зануда-жандарм із нової російської адміністрації, котрому доручать розслідування про зникнення няньки графа, не почне розкопувати її родовід.

Та після кількох місяців вагань Прокіп Марушко, який завжди обмірковував свої операції до найменших дрібниць, зважується піти на найбільший у своєму житті ризик. Він таки приїжджає на берег С тиру і кілька днів чергує у лісі, неподалік від маєтку Войцицьких. Він посилає свою людину у розвідку, та сповіщає, що служниці з маєтку люблять ходити в ліс по ягоди. Дочка, наче магніт, притягує його. Він чекає. І нарешті дочікується того моменту, коли Пелагея ще з однією служницею йдуть збирати суниці для маленької графської доньки. Він уважно стежить за ними і дочікується тої миті, коли подруги розходяться. Тоді його спільник нападає на подругу Пелагеї і прикладає їй до обличчя шматину, перед тим змочену спеціально виготовленим розчином, — на якийсь час присипляє. Ось тут Прокіп уперше в житті і виникає перед дочкою, досить наляканою такою зустріччю.

— Не бійся, — каже він, — я шляхтич із-під Луцька, їхав до князів Чорторийських. Чи не покажеш дорогу?

— Ой, та ви збилися з дороги, — сплескує долонями Пелагея, і щось давно забуте, солодке розливається тілом її батька. Він згадує голос Яринки.

Боже мій, так само, геть так само говорила Яринка. Він вдивляється в риси обличчя доньки, і, здається, туман ось-ось застелить йому очі.

— Так покажеш мені? — питає, переборовши хвилювання.

— А чого ж не показати? — каже Пелагея. — Я зараз тільки скажу Любці.

Любка, яку вже занесли в кущі далеко від цього місця, не відгукується. Відчувши щось недобре, Пелагея починає тривожитися. Прокіп дає знак своїм людям і залишається з нею наодинці.

— Заспокойся, Палазю, — каже Прокіп, хвилюючись. — Нікуди твоя Любка не подінеться. Десь відпочиває, не інакше.

— Ви-те мене знаєте? — Пелагея дивиться круглими від страху очима, і вони ясно, ой як ясно нагадують йому інші — Яринчині очі.

— Так, знаю, — каже Прокіп, і в нього трохи німіє язик. — І матінку твою знав, Яринку.

— Яринку? Боже мій, — Пелагея затуляє обличчя руками, — тільки дідусь її так звав…

— Він розповідав тобі про матір? — Прокіп уже й не приховує хвилювання.

— Так, — видихає Пелагея.

— А діда звали Панасом, правильно?

— Так, — шепоче Пелагея і, здається, ось-ось знепритомніє.

— А про… про батька він тобі… нічого не розповідав?

— Роз… розповідав…

— Батька… — Прокіп затнувся і тоді вже видихнув, — батька звали Прокопом?

— Так, — Пелагея дивилася на нього, готова ось-ось розридатися.

Уперше за багато років у цей момент Прокіп Марушко по-справжньому відчував ніжність. Ніжність, перемішану з гіркотою. Таку гірку ніжність.

— Я твій батько, — каже він.

Він зовсім не чекав такої реакції, хоч як готувався до цієї зустрічі. Пелагея скрикнула і припала до нього. Вона ридала і, наче сліпа, обмацувала його своїми шорсткими, але такими ніжними руками.

Коли донька трохи вгамувалася, вона повідала, що дід часто розказував про нього, а особливо вночі перед розлукою з онучкою, коли її забирав пан Каспрушак! Дід розповів їй про те, яким її батько був вродливим і відважним, як він помстився пані Гелені за наругу над її матір’ю. Про те, що він мусив зникнути. Тоді Пелагея й запитала, куди ж дівся батько? І дід сказав, що вірить — така людина, як Прокіп, не могла просто щезнути. Він вірить — рано чи пізно Пелагея зустрінеться з батьком. Та ніч, обставини, пов’язані з народженням, з коханням її батьків, стали для Пелагеї справжнім потрясінням. Можна лише уявити, що вона почувала, коли розлучалася з дідом, єдиною рідною їй людиною, і їхала жити до чужого, уже ненависного їй пана. Але Пелагея запам’ятала слова про батька, і вони надовго були їй рятівним маяком у цьому житті. Роки й роки вона жила надією на цю зустріч. Не раз уявляла, як це станеться. Була у цих мріях і несподівана зустріч у лісі. Ось чому вона так бурхливо зреагувала на слова Прокопа.

— Поїдеш зі мною, — сказав Прокіп, у цей момент здатний на будь-який, навіть найбезрозсудніший вчинок.

Але Пелагея попросилася трохи почекати. Якраз захворіла маленька Ядзя, донька Войцицьких, яка дуже любила свою няньку. І Пелагея не хотіла ось так несподівано покинути дівчинку, до якої теж дуже прив’язалася, лишившись сама після загибелі чоловіка.

— Добре, — сказав трохи ображений і збентежений Прокіп. — Тоді коли ж по тебе приїхати?

— Через місяць, — просто сказала Пелагея.

Він сказав дочці, що тепер він шляхтич, але попросив нічого не розповідати поки що про нього своїм господарям.

— Не скажу, — пообіцяла Пелагея, і по її твердо стиснутих вустах Прокіп зрозумів — нічого вона не скаже.

Він уявляв, як приїде до Войцицького, як попросить продати або ж віддати за давній боржок — порятунок на полюванні — його служницю. Звісно, це будуть непрості переговори, але він згоден на все. Він не знав, що Любка розповість, як на неї напав страшний ведмідь або вовкулака, а Пелагея, яка знайшла її і допомогла прокинутися, запевнятиме, що їй, напевне, привиділося. Прокіп лише провів свою рідну істоту довгим сумним поглядом, сподіваючись на швидку зустріч. Всього лише місяць. Він не знав, що йому судилося зустрітися з донькою аж через два роки. Бо вдома на нього чекав гонець, вірний Густав, який таємно пробрався з Німеччини. Він повідомив, що до князівства введені війська сусіднього Великого Пфальцу і готується анексія, тобто приєднання до сусідів. Підставою було й те, що князь Людвіг часто відсутній і начебто не приділяє належної уваги своєму володінню. Прокіп — Людвіг Другий — змушений був терміново повертатися до свого князівства, якого не хотів втрачати, вже тоді сподіваючись, що це буде його останнє і надійне пристановище. Він почав вести тривалі, нелегкі й нудні переговори з правителями сусідніх князівств, графств і королівств. Тільки наприкінці 1800 року нарешті було підписано угоду, яка бодай на якийсь час гарантувала недоторканність кордонів Анхельст-Пфальцу. Тепер він міг повернутися до Росії, дорогою відвідавши свої трансільванські володіння, де також з’явилися проблеми із сусідами. Лише влітку 1801 року він повертається до свого головного подільського маєтку, але вдома дізнається про бал у князя Любославського, отримує на нього запрошення і починає готуватися до ще однієї своєї операції. Його напад на гостей балу у князя Любославського був потрібен, бо Прокіп мав велику потребу в коштах, адже, щоб відстояти незалежність крихітного князівства, необхідні чималі гроші на хабарі і підкуп сильніших володарів сусідніх держав. Уже після балу він і збирався зустрітися з Войцицьким, переговорити з ним. Але на балу стався безпрецедентний випадок. З нього вперше зняли маску. Усе закипає у Прокопа всередині. Він вирішує покарати того, хто зірвав із нього маску. Тим більше, розуміє небезпеку, що нависла над ним. Навряд чи Юзеф Войцицький довго мовчатиме. Тепер переговори про Пелагею ризиковані і для нього, і для його дочки. Він замислює операцію з нейтралізації Юзефа Войцицького. До того ж до звичайних почуттів домішується злість і ображене самолюбство. Поки граф Войцицький перебуває у Заславлі, а потім гостює у князя Радзивілла, Прокіп на чолі невеличкого загону мчить до маєтку Войцицьких. Там через свою людину викликає Пелагею і, вже не криючись, ризикуючи, як ніколи, викладає їй все про себе.

— Ти чула про людину в помаранчевій масці? — питає він.

— Так, — відповідає Пелагея, дивлячись на батька занепокоєно і щось підозрюючи.

Тут він і признається, хто він є насправді, розповідає, що йому загрожує викриття і смертельна небезпека. І бачить перед собою доньку, яка чимось нагадує його самого. Доньку, яка ненавидить тих, хто мучив її матір, хто розлучив її з дідусем, якого вона також любила. І чує з полегшенням, що Пелагея погоджується в усьому допомагати батькові. І допомагає. Таємно передає відомості про все, що відбувається у палаці, вербує закоханого в неї садівника, а коли той збирається зізнатися, відчуваючи муки сумління, повідомляє про це батька. Вона, по суті, допомагає підтримувати атмосферу страху, який поселився тоді у маєтку. І хтозна, напевне, після тієї облоги вона, не вагаючись, вирушила б разом із батьком, поділивши його небезпечну долю. Але наступні події: облога маєтку Войцицьких, потрясіння графині Ядвіги і горе маленької Ядзі, в якої забрали тата, жорстокість її рідного батька — сприяють тому, що в душі Пелагеї щось зламалося. Вона відмовляється йти за батьком, але й каже, що ніколи не викаже його. На останній зустрічі в лісі після того, як вона твердо сказала, що залишиться з графинею Ядвігою, Прокіп довго дивиться їй в обличчя. Щось незмірно болючіше, аніж відмова, стискає йому горло, позбавляє мови. Вів не посмів ні затримати її, ні, тим більше, вбити.

— Що ж, прощавай, — сказав він і провів її довгим, сповненим гіркоти поглядом.

Пелагея потяглася до нього, наче хотіла його наостанку поцілувати, та тільки мовчки відвернулася, і він явно бачив, як вона втерла сльозу. Вона пішла поволі, якоюсь старечою ходою і лише за добру сотню кроків озирнулася.

Прокіп відвернувся і скочив у сідло. Так він ще ніколи не гнав коня. Він утікав від самого себе.

Востаннє вони побачилися у Санкт-Петербурзі. Даремно вмовляв Прокіп доньку поїхати разом із ним. Даремно просив її, заглядаючи у вічі, брав її руки у свої. Даремно обіцяв шляхетське, навіть графське і князівське звання, зовсім інше, ніж те, що вона мала, життя. Вичерпавши всі аргументи, він навіть пообіцяв відпустити графа Войцицького, якщо вона того бажає.

— Надто багато крови на ваших руках, щоб я прийшла до вас, — була відповідь.

Прокіп ледве стримував сльози. Він ще не втрачав надії якось переконати її і справді думав, що відпустить графа Юзефа, і це буде вагомий аргумент у його наступній розмові з Пелагеєю. З гіркотою в серці людиною в чорному плащі він покинув свою кровиночку. А вночі Пелагея, його донька, його найрідніша, яку він справді так любив, отруїлася. Зів’яв єдиний пагінець його життя і першого, справжнього кохання. Єдине його продовження, до загибелі якого він також доклав рук.

Переживши страшну ніч потрясіння, потім крадькома відвідавши могилу дочки, Прокіп знову стає безпощадним, витонченим месником. Він починає дуже ризиковану гру, немов шукаючи своєї загибелі, але не просто загибелі, а в небезпечному поєдинку.

Він переслідує Слєпньова, про місію якого знає вже досить багато, але той, по суті, переграє його, хоч і сам зазнає відчутної поразки.

6

Боляче розповідати про останній акт драми, яка розігралася тієї зими. Боляче тому, що доводиться розповідати про те, як Слєпньов приїжджає до Лісогощі — маєтку графині Ядвіги, який геть засипаний снігом, наче зима зовсім хотіла поховати тендітну, вражаюче вродливу жінку, доля якої — так довго чекати коханого чоловіка. Слєпньов їде, дорогою кілька разів зупиняється, виходить, набирає у пригоршню снігу, ліпить сніжку, жбурляє її кудись у ліс, знову рушає і знову зупиняється. Здивовано дивиться на нього його насторожений супутник. Здається, він ось-ось готовий застосувати зброю, але він не знає, що діється в душі Василя Петровича. Уже дорогою, а надто ж на порозі будинку графині він остаточно розуміє, що сам закоханий у цю таку дивну жінку. На якусь мить йому здалося, що вона, відчинивши двері, помахом ніжних маленьких рук випустила в зимове холодне небо зграйку голубів, які полетіли до нього, а потім майнули й щезли.

Так, птахи, які, за повір’ям, обіцяють щастя та удачу, обминають його. Слепньову здається, що вже за його плечима у леті вони перетворюються на чорних-чорних круків біди, яка неодмінно настане. А графиня Ядвіга підбігає до нього, зазирає в очі.

— Ви, ви… Тільки не кажіть, ради Бога, що він мертвий.

— Заспокойтеся, — хрипло каже він. — Граф Юзеф живий. Незабаром ви його побачите.

— Правда?

Вона знесилена. Слєпньов чує, як вона часто дихає, і розуміє, що дорожчого за цю жінку нікого в його житті не було й не буде. Але такі самісінькі почуття до цієї жінки плекають ще двоє чоловіків, які прагнуть до неї і знаходяться в іншій державі, за кордоном, готуючись ось-ось перейти його. Один із них — її чоловік, який заради неї відчув усю гіркоту неволі. Другий — безжалісний розбійник, який знищив стільки людей, знівечив стільки життів. Але готовий заради володіння цією жінкою на явне приниження.

Слєпньов переборює не лише спокусу поцілувати графиню Ядвігу, але, здається, ще десяток, сотню, тисячу інших спокус. Він просто підтримує графиню. Судома чи ще щось стискає його горло, коли він пробує сказати щось втішне, обнадійливе.

Він лише веде її до м’якого дивана, садовить на нього, сідає поруч і довго мовчить. Він змушений повідомити зовсім інше.

Того ж таки вечора в теплій, затишній залі біля каміну язики полум’я висвітлюють їхні обличчя. Дві химерні фігури, схожі на казкові образи і на ще щось, потойбічне. Вони думають про своє. Десь там, за вікном, лютує вітер, уже прийшов новий садівник графині і сказав, що, за його прикметами, незабаром різко переміниться погода. Принаймні вже ця ніч обіцяє хурделицю. Але поки що вечір, Василь Петрович повідомив про запрошення, яке належить надіслати графині. Так, вона його напише. Графиня вимовляє це майже механічно, жодна емоція не відбивається на її худорлявому обличчі. Хіба що витанцьовує відблиск полум’я.

Це не складно — написати таке запрошення. Імператорським указом колишнім підданим Королівства Польського (Речі Посполитої) дозволено без найвищого дозволу і навіть без відповідного паперу і печатки імперської канцелярії запрошувати родичів з Австрійської імперії і Королівства Пруссії. Цей указ був чинним аж до польського повстання 1830 року. Треба було лише завірити листа-запрошення у повітовій жандармерії та в прикордонної влади. Але за цим справа не стане. Не стане, і це розуміють обоє співбесідників. Справа в іншому, у тому, що не підвладне жодним печаткам і найвищим дозволам.

— Що він хоче в обмін на Юзефа? — тихо запитує графиня Ядвіга. — Щоб я поїхала з ним? Куди? Це неможливо. Та не мовчіть, заради Бога!

— Ні, він хоче зовсім іншого, — каже Слєпньов майже так само тихо, після паузи.

Вогонь, здається, заповнює всю кімнату. Він на портьєрах, якими бігають вигадливі, неправдоподібні тіні, на старовинних картинах, які відображають історію роду. Він на їхніх обличчях, на їхніх руках, він спопеляє їхні душі.

— Я мушу бути… Належати йому? — нарешті запитує графиня.

Слєпньов розуміє — вони принижені. Принижені цією розмовою, мовленими і немовленими словами. Словами і думками. Усі четверо у тісному капкані, у пастці, з якої не вибратися. Йому вготована смерть, він майже змирився з цим, але що чекає на графиню і її чоловіка після всього, що має статися?

— Я не знаю, — відповідає Слєпньов. — Справді, не знаю. Можливо, одну ніч.

— Одну ніч? — перепитує графиня. — Одну ніч… Ви розумієте, що пропонуєте?

— Якби ж то не розумів, — каже Слєпньов.

Він думає, що ліпше було б, аби справді не розумів, аби приїхав звичайним виконавцем чужої волі. Або навіть людиною, яка тремтить за свою шкуру. За своє життя. Байдужа до іншого життя. Яка не має почуттів. Почуттів до цієї найдорожчої йому жінки. Що їй сказати?

— Ви вважаєте, що є інший вихід? — питає графиня Ядвіга.

Слєпньов мовчить. Він знає, що є. І вона про це знає. Може, ліпше, ніж він сам. Але що настане за її відмовою? Смерть подружжя і спалення маєтку? Смерть доньки? Доньки… До… неч… ки… Донечки. Невже злочинець знову зіграє на цій болючій струні? Слєпньов відвертається, але за вікном вже нічого не видно. Лише шумить вітер, стукає у вікно, наче запізнілий подорожній.

Графиня Ядвіга повідомляє про своє рішення наступного ранку. Вона зустрічає Слєпньова у залі, посеред якої росте пальма. Пальма, що її маленьким пагінчиком привіз колись предок графа Юзефа з далекого Константинополя.

— Ходімо, — каже вона єдине слово.

Вона проводить Слєпньова до зовсім маленької кімнати і пропонує випити кави. Приносять пахучий напій, графиня каже, що його зовсім недавно прислала княгиня Чорторийська.

«Навіщо вона це каже?» — думає Слєпньов.

Він бере маленьку чашечку, підносить до губів. Вдихає запах, до якого звик там, у Європі, у далекому князівстві Анхельст-Пфальц. Дивиться, як підносить до своїх прекрасних вуст чашечку графиня. Обпікається, дмухає на гарячий напій. «Схожа на дитину», — несподівано думає він.

— Я згодна на все, — каже Ядвіга Войцицька.

Кава з її чашки ллється на підлогу. І несподівано Слєпньов випускає з рук свою чашку.

— Я згодна на все, — каже графиня Ядвіга. — І ні слова більше.

І буде його повернення за кордон, і їхній приїзд до Лісогощі, уже не засніженої, а розквашеної, адже прикмети нового графського садівника справдилися. Мороз і сніг змінилися несподіваними січневими дощами. За два дні, усього лиш за два дні дощі зробили свою справу. Спершу приїхав граф Естерхазі з офіційним візитом до графині Войцицької. Інші сани, які ледве пересувалися розкислою дорогою, сани, в яких були Юзеф Войцицький і Василь Слєпньов під охороною людей Прокопа Марушка, стояли на хуторі, за дві версти від села і маєтку. Ця негода, цей крик гайвороння на голих деревах, важке сіре небо над головами, здається, заповзали їм у душі.

7

Листи Ядвіги Войцицької до дочки — дивний, щемливий, вражаючий документ людського самоаналізу, щирости, любови і болю. Це не просто гранично вивернута назовні душа, яка спрагло прагне сповідатися, але душа, сповідь для якої є вкрай необхідною, без якої вже неможливе не лише саме існування, а й відхід в інший світ — у вічність. Це текст, наче вперше в історії цього світу написаний досі невідомими нікому титлами на чистому аркуші паперу, хоч час зробив ці аркуші пожовклими, зім’ятими.

Але час не зміг струхнявіти змісту.

«Тепер я підходжу до найважчого в оповіді про моє життя, люба моя Ядвіго, — пише Ядвіга-старша, Ядвіга-мати. — Звичайно, найлегше виправдатися, просто виправдатися. „Виправдатися“ — яке щире і незвичайне слово. Так, ми обоє хотіли жити. Хотіли. Прагнули бути разом і розуміли, що це неможливо після того, що сталося між мною і людиною, яка називала себе графом Естерхазі і Мечиславом Кульчинським. Він попередив мене, що перед тим я можу зустрітися з Юзефом, твоїм батьком. Але ні я, ані він, твій батько, не захотіли цієї зустрічі.

Я думала, передчуваючи цю зустріч із мучителем мого чоловіка, а твого батька. Я вмирала і боялася вмерти до того, як зустрінуся з ним. Я хотіла вихлюпнути на нього всю свою ненависть і презирство, спопелити ними… Та мої ненависть, презирство, навіть якась неймовірна, невластива мені пиха, яка прийшла з глибини століть, погорда до цього простолюдина, який вважав себе хтозна-ким, почали повільно помирати, коли він зайшов. Коли він зайшов і подивився так просто, здивовано і сором’язливо, а потім став на коліна і сказав, що він повністю у моїй владі. Я, правду тобі кажу, чекала зовсім іншого, я була готова до жорстокої сваволі і насильства, а зовсім не до цього.

— Ви хочете, щоб я вас убила? — спитала я, розуміючи, що не можу цього зробити.

— Я цього не хочу, — відповів він і підвів очі. І я не витримала — відвела погляд.

— Чого ж ви хочете? Зґвалтувати мене? Так я у вашій владі, я підкорюся вам, — сказала я, мій голос тремтів, як і моє тіло.

— Ні, — відповів він не одразу, все ще стоячи на колінах. — Я хочу, щоб цієї ночі ви самі прийшли до мене.

— Ви… Ви — мучитель, злочинець, кат! — закричала я.

Вже не пам’ятаючи себе, я кинулася до нього і почала бити.

Спочатку рукою, потім чимось важким, здається, ставником, а він мовчки стояв переді мною на колінах. Стояв незрушно, приречено. Нарешті я отямилася, подивилася на його закривавлені обличчя і руки і заридала так, як ніколи ще не плакала, навіть розлучаючись із твоїм батьком, навіть коли мені повідомили, що він начебто загинув. Я ридала, билася в істериці, я щось викрикувала, кляла, але вже знала, знала, знала, що виконаю все, до чого приневолює ця людина. Я вже знала, прости мене, моя Ядвіго, якщо можеш… І не питай, навіщо я це зробила і навіщо пишу тобі ці страшні слова. Мені здається, я лечу над безоднею, але не тому, що так воно є, а тому, що я так захотіла. І я думаю лише про одне: „Боже милостивий, коли ж закінчаться ці мої спомини?“»

Згадаймо, що відчував сам Прокіп, коли побачив нещасну свою Яринку, яку випустили з підземелля. Його почуття були схожими на теперішні графині Ядвіги. Видіння також схожі, лише обставини були інші.

Уранці йому до болю захочеться розповісти цій жінці про той далекий весняний ранок, коли він побачив свою кохану на подвір’ї, спотворену, враз постарілу, не схожу на саму себе. Хто ж це йшов йому назустріч цим проклятим подвір’ям? Він запитав себе і не зміг відповісти, і раптом відчув, що й не зможе розповісти про цей ранок вже нікому. Нікому більше. Нікому — он воно як.

Тієї ночі Ядвіга Войцицька сама прийде до кімнати, яку сама ж і відвела Прокопу-Мечиславу-Ференцу. Гостеві у трьох подобах, з трьома обличчями, під трьома масками. Але ж якась із них та була справжньою…

«Напевне, осиковий листочок, останній, самотній на самому вершечку дерева чи на краєчку гілки, так не тремтів, як я тремтіла, коли йшла до нього, — зізнавалася вона дочці в останньому листі. — Я не прошу пробачення, знаю, що його не буде, і навіть не знаю, чи прошу я розуміння, чи просто шукаю полегшення. Не знаю. Адже я йшла не лише тому, що хотіла врятувати свого чоловіка… Не лише тому. Не знаю, яка темна сила штовхала мене. Але дозволь поставити на цьому крапку, моя Ядвіго. Можу ще два слова, два страшних слова, які й визначають те, що я відчувала тої зимової ночі — принизлива насолода. Боже мій, і це пишу я! Я не можу не написати. Не можу, донечко моя. Про те, що було далі, ти знаєш».

Уранці Прокіп Марушко вийшов із маєтку і сів в екіпаж. Ніхто його не проводжав. Ніхто й не перешкоджав. Щоправда, з кількох вікон у спину йому стріляли посмішки челяді. Екіпаж уже на колесах, а не на санях виїхав за ворота і вгруз радше в осінню, ніж зимову багнюку. Карету зусібіч обступила сльота, сіра і невиразна, наче зграя жебраків. Старим садом нишпорив холодний, вологий вітер, ніби тихо ридав над чимось, відомим лише йому.

Прокіп звелів кучеру їхати поволі. Може, хотів усе запам’ятати. Лише єдиний раз виглянув із вікна карети. Звичайно, жінку, котра десь там у палаці навколішки молилася Матері Божій Мазурській, іконі, яку привезла колись із батьківського дому, не побачив. Він нахмурився і відвернувся. Стукнула у вікно карети гілка старої яблуні, яка росла над розбитим негодою шляхом. Карета рухалася поволі, на передку мерз молодий кучер. І все-таки десь за чверть години вони приїхали на хутір, де після безсонної ночі на нього очікували двоє чоловіків.

— Ви вільні, — коротко сказав Прокіп графові Войцицькому. — Вибачте, що не можу дати коня. Прощавайте, графе. Більше я вам нічого не скажу.

— Прощавайте, — також коротко відповів Юзеф Войцицький.

Він пішов, жодного разу не оглянувшись. Ішов ходою, сповненою гідности, наче ступав плацом у столиці. Ліс, мокрий, як усе довкола, небавом сховає його. По якомусь часі він нарешті повернеться до свого маєтку, де графиня Ядвіга стоятиме навколішки перед образом. Він стане поруч із нею. Коли ж граф Юзеф зник з очей, граф Естерхазі наказав рушати, звелівши Слєпньову пересісти в карету до себе. Василь Петрович, який багато про що передумав за цю ніч, вирішив, що настав його час спробувати щастя. Плентаючись до карети свого ворога і тимчасового хазяїна, він зненацька кинувся на одного з охоронців, який не встиг вставити ноги в стремена, і виштовхнув того із сідла. Скочивши на коня, одразу стиснув того острогами і помчав між деревами. Усе сталося так несподівано, що люди Прокопа, перш ніж отямитися і відкрити стрілянину, втратили кілька дорогоцінних миттєвостей.

Слєпньову пощастило. Досвідчений кінь лавірував між стовбурами дубів та буків, а незабаром вони потрапили до молодого соснового ліску, який закрив утікача зеленими гілками. Не зачепили Слєпньова й кулі — вони просвистіли над самісіньким вухом.

Але найдивніше, що за ним ніхто не гнався. Погоні не було. Лісом мчав лише його кінь. Та сполохано знялася зграя гайвороння з вершечків сосон.

Коли Слєпньов упевнився, що гонитви немає, він стишив біг коня і збагнув нарешті, що він вільний. Вільний він, он як! Так, вільний, але й самотній, як ніколи перед цим. Що ж робити з цією свободою? Він ще уповільнив коня. Мимоволі відзначив, що кінь добре вгодований і добре відчуває вершника. Він зупинився. Прислухався, але так нічого не почув, окрім віддаленого посвисту вітру. Помірно шумів зимовий ліс, але зими тут не відчувалося. Тільки між деревами виднілися горбики снігу, який не встиг розтанути. Холодний вітер, який у полі і навіть на хуторі пробирав до кісток, тут майже не відчувався. Слєпньов озирнувся, радше механічно, ніж сподіваючись когось побачити. Нікого. Що ж робити далі?

«А чи не повернутися мені назад? — майнула раптом думка. — Може, ця ніч справила і на мого розбійничка такий вплив, що він не лише не став би мене переслідувати, а диви, і не вбив би? Не вбив би, га?»

Ще трохи подумавши, Слєпньов відмовився від спокусливої ідеї. Ні, треба йти шляхом звичнішим, хоч цей шлях і передбачав чимало нових випробувань.

«Що ж, пан або пропав», — зважився Василь Петрович. Слухняний, навчений кінь повернув до нього морду, мовби запитуючи, куди далі йти. Слєпньов усміхнувся і легенько торкнув коня острогою.

Кінь повеселішав і пішов швидше. Його хода, яка могла за велінням вершника перерости у біг, вселила ще більшу впевненість у самого Слєпньова. Врешті-решт при ньому були документи на його ім’я і навіть жетон особливого чиновника канцелярії Його Імператорської Величності. Він, попри всі обшуки, таки зумів його зберегти. Хоч могло бути й так, що жандарми, які зустрінуться на його шляху, мають наказ чи якийсь там інший папірець затримати саме його — небезпечного державного злочинця Слєпньова Василя, сина Петрового. Що ж, у нього є й інші документи, якими його наділив Прокіп Марушко. Хіба він не навчений, як виходити ще з гірших ситуацій? «Не вчи вченого, як їсти хліба печеного», — згадав Василь Петрович. Розумів, що головне тепер — добратися до столиці. Добитися зустрічі з людиною, яка тепер на місці Рибалка. Можливо, він — ліпший друг небіжчика і гарний його приятель Платон Лущин. А якщо ні? Треба бути готовим до всього. Найкраще — зустрітися із самим князем Іваном Федотовичем Куракіним. Так, аби до нього лише пробитися, а вже він зрозуміє, якими важливими відомостями володіє він, Слєпньов. І він стиснув коня острогами.

1

«І все-таки чому ж не було гонитви?» — ще не раз запитує Василь Петрович сам себе, торуючи небезпечний шлях, на якому його підстерігала не одна, а ціла зграя небезпек.

Слєпньов рухався на північний схід. Такий само непривітний зимовий ліс, як і над ним, шумів над іншою каретою, у якій сидів чоловік, що цієї ночі зазнав, можливо, найщасливіших миттєвостей свого життя.

Слєпньову вдалося благополучно добратися до північної столиці, в якій панували люті морози. Правда, перед самим Петербургом його ледве не затримали в одному з містечок, може, він здався підозрілим місцевому жандарму. Тож Василь Петрович змушений був стукнути стража порядку по голові, а сам скочити на коня, який стояв припнутий біля корчми. Так він домчав до іншого повітового містечка, де й пересів у поштову карету. Не затримали його й на посту перед самим в’їздом до столиці. Вочевидь, місцевих жандармів ще не поінформували, хто такий «державний злочинець» Слєпньов. А може, його начальство гадало, що він орудуватиме лише в провінції, а до столиці поткнутися не посміє.

Та хоч як було, а вже наступного дня Слєпньов стояв біля палацу князя Івана Куракіна. Він трохи повагався перед тим, як заявитися на світлі князівські очі, але все-таки наважився і попросив слугу, тим паче, що той його знав, доповісти його світлості. Його впустили. Як виявилося, князь уже знав, що Слєпньова хитро підставили і звели на нього наклеп. Під час тривалої бесіди Слєпньов розповів князю все, що знав про Прокопа Марушка. Князь Куракін лише похитував головою і часом відбувався гнівними репліками.

— А це таки правда, що ти розповідаєш? — спитав він наостанку. — Ти головою ручаєшся, що все так?

— Ручаюся, ваша світлосте. — Слєпньов навіть виструнчився. — Можу присягнутися найдорожчим.

— Тоді твоїм відомостям ціни нема. І чекає на тебе нагорода, — сказав князь.

— Радий старатись, ваша світлосте, — випалив Василь Петрович.

Наступного дня князь Куракін доповів про все самому государю, добившись у нього термінового позачергового прийому. Олександр Перший теж зрозумів важливість відомостей, які йому приніс князь, котрий опікувався найтаємнішим відділом імператорської канцелярії. І вже наступного дня князь Куракін разом зі Слєпньовим за повелінням його імператорської величності відправився з особливою місією, з листами до короля Пруссії і курфюрста Пфальцу. А в листах розповідалося про справжнє обличчя князя Людвіга Другого. Вони мчали щосили. У Берліні, де князя Куракіна негайно прийняв король, спорядили експедицію у складі двох полків війська і загону поліції, щоб спіймати такого важливого злочинця. Пруський король інформував австрійського імператора про те, хто ховається під маскою графа Естерхазі.

Але коли вони прибули до Анхельсг-Пфальцу, так званого князя, звичайно, не застали. Він знову зник, наче розчинився за своєю звичкою у повітрі. Тепер лишалося чекати, що він, можливо, вигулькне десь в Австрії чи Італії. Можливо, його застукають у Трансільванії. «Якщо тільки він не подався ще кудись, — подумав Слєпньов. — А вітер Прокопа може занести куди завгодно».

Василь Слєпньов і князь Куракін повернулися до Росії. За мужність і відвагу, за відомості, які він доставив, та інші чесноти, виявлені під час операції з розкриття таємниці людини в помаранчевій масці, Слєпньова нагородили п’ятьмастами рублями сріблом, представили до звання капітана. Уже першого ж вечора після отримання нагороди Василь Петрович подався замочувати її в найближчу до його житла корчму.

2

Після повернення з Німеччини князя Івана відвідав його брат у перших Олексій, щойно призначений генерал-губернатором Малоросії. Йому потрібна була інформація про край, куди він їхав. Іван Куракін розповідає братові багато цікавого. Серед іншої інформації вирізняє розповідь про людину в помаранчевій масці.

— Розумієш, яка сволота цей підлий хам, — каже він. — Адже наводив жах на шляхтичів і в Речі Посполитій, і тепер у Російській імперії. І ніхто не міг подумати, що це Мечислав Кульчинський — один із найбагатших і найповажніших шляхтичів. Був такий у твоєму генерал-губернаторстві.

— Як ти кажеш — Мечислав Кульчинський? — перепитав князь Олексій. — Невже такий шанований дворянин виявився звичайнісіньким розбійником?

— У тім то й річ, що незвичайним, — зітхнув князь Іван. — Та й не дворянин він…

— Не дворянин? — здивувався князь Олексій. — Тоді хто? Щось я не розумію тебе…

— Звичайний кріпак, — трохи роздратовано пояснив князь Іван.

— Кріпак? — У князя Олексія полізли очі на лоб. — Як це треба розуміти?

— А так і розумій, — сказав князь Іван. — Зумів пролізти в душу до поважного шляхтича, стати, так би мовити, його сином. А далі і пішло, і поїхало. І головне, собака виявився дуже вже кмітливим і розумним як на раба. Ось, мабуть, у чому його головна небезпека для нас. І для тебе насамперед.

Новий правитель України швидко вловив, як можуть зашкодити режиму чутки, навіть не достеменні відомості, а чутки, що колишній кріпак, раб-утікач так довго приховувався під іменем багатого шляхтича, дворянина, та ще й якого!

— Де ж він тепер? — запитав новий генерал-губернатор.

— У тім то й річ, що невідомо, — відповів князь Іван. — Намагаємося розшукати, та поки що ловимо вітру в полі, а він уже кілька разів зникав і знову виникав.

— Он як? — перепитав князь Олексій. — Тоді треба подумати.

І князь Олексій, майбутній герой «Оди» Івана Котляревського, попросив брата докласти всіх зусиль для якнайшвидшого й успішного завершення операції. Водночас він пропонує заборонити публічно називати ім'я, під яким ховався розбійник у помаранчевій масці, вилучити з документів, книг, преси і знищити будь-яку згадку як про людину в помаранчевій масці, так і про Мечислава Кульчинського. Ні, цього мало, треба знищити і всі портрети, які є. Щоб і сліду не було. Інакше якийсь кріпак, нікчемний байстрюк, хам і раб, диви, та й спокуситься личиною дворянина. А якщо це сталося одного разу, то чому не може повторитися?

Запропоноване князем Олексієм Куракіним чиновники успішно реалізували. Але ще до завершення, остаточного й успішного, справи (або зловити, або вбити) жандармерія двох губерній мала вказівку затримувати не лише самого Кульчинського, якби він десь з’явився, а будь-кого, хто бодай згадає про нього. Цей циркуляр під грифом «цілком таємно» негайно розіслали в жандармські управління — губернські і повітові.

Прокіп Марушко ще не знає цього, але вже здогадується про щось подібне. Він розуміє, що полювання на нього вступає у завершальну стадію. Зграя гончаків уже дихає йому в спину, він чує її люте гарчання.

Прокіп забороняє переслідувати Слєпньова, свого ворога, який став другом (чи не став?), їде до Луцька, де йому як графу Естерхазі за законами того часу в місцевій жандармерії мають поставити штамп у так званому в'їзному свідоцтві. Він ще не знав, що ротмістр Круглов, начальник Луцької жандармерії, заарештований, і сталося це якраз за день до приїзду Прокопа до Лісогощі.

Лише він, Прокіп, знав, що Круглов — насправді ніякий не Круглов. Справжнього Круглова вбили п'ять років тому, коли він їхав до місця своєї нової служби. Тоді він і потрапив до рук людей грабіжника в помаранчевій масці. Його допитав сам отаман, тоді ж і зродилася думка — впровадити в російську жандармерію свою людину.

Підходяща кандидатура, як він вважав, була. Ще на початку російсько-польської кампанії 1793–1795 років до його рук потрапляє поручик Аврамій Никонов — російський офіцер, звинувачений у розкраданні державної скарбниці, вимушений рятуватися від кари втечею. Прокіп, відчувши у бранцеві споріднену душу, приймає його до своєї банди. Звичайно, він ризикував, коли робив із Никонова Круглова, але спокуса мати свою людину в нових владних структурах, та ще й таких, як жандармерія, була надто великою. До того ж Никонов, не вагаючись, згодився зіграти відведену йому роль.

Під час операції з виявлення справжнього обличчя людини в помаранчевій масці Никонов-Круглов кілька разів поінформував Мечислава Кульчинського про пересування Слєпньова. На завершальному етапі, після вбивства Рибалка Кругловим, саме він підсунув помічнику Рибалка Тимофію Аверинцеву версію про те, що Слєпньова, за його, Круглова, даними, перевербував Кульчинський, і той став спільником злочинця. Круглов отримує завдання заарештувати Слєпньова, але, відчувши небезпеку, вирішує дорогою до Житомира вбити заарештованого. Та сталося так, що два спільники Прокопа Марушка не знали один одного, ось чому лже-Єзерський рятував Слєпньова від лже-Круглова.

Прокіп Марушко з Лісогощі прибуває до Луцька і дізнається неприємну для себе новину — Круглов заарештований. Жандарми підозріливо дивляться на іноземного графа в багатій шубі, який цікавиться їхнім колишнім начальником, що виявився державним злочинцем, але затримати його не сміють. Та до Житомира летить депеша про несподіваний візит графа Ференца Естерхазі, підданого Австрійської імперії, до графині Войцицької.

Саме в Луцьку Прокіп Марушко був на волосинці від загибелі. Ще до його приїзду на Волинь було віддано наказ доповідати про всіх осіб, які цікавляться графинею Ядвігою Войцицькою. Коли графиня приїхала візувати запрошення графові Естерхазі, про це негайно ж повідомили губернське жандармське управління. Але поки посланець віз рапорт до Житомира, поки там роздумували, яких заходів вжити, Прокіп Марушко встиг перетнути кордон і відвідати маєток Войцицьких.

У цей-таки час на території малоросійського генерал-губернаторства набрав чинности указ про негайне затримання або вбивство у разі опору людини, яка іменує себе шляхтичем Мечиславом Кульчинським. Уже за годину чи дві після від’їзду Прокопа з Луцька туди надходить вказівка «встановити пильне спостереження за графом Ференцем Естерхазі, підданим Австрійської імперії». Новий начальник жандармерії, отримавши таємний папір, нюхом відчув, що з його рук щойно вислизнула велика риба. Навіть майнула думка, чи розшукуваний Кульчинський і Естерхазі не одна й та сама особа. Він посилає нарочного до начальника прикордонної застави з пропозицією затримати Естерхазі, але «австрійський граф» влаштовує скандал, і начальник застави відступає — зрештою, він не підлеглий якогось там повітового жандарма.

Прокіп тим часом мчить Європою. Два почуття борються в ньому — величезне презирство до світу, де йому так і не знайшлося місця, йому, який мав би правити цим світом, до своєї долі, яка так і не склалася, та інстинкт самозбереження. Останній переважає. Цей інстинкт велить йому гнати коней, долати карпатські перевали і заїхати буквально на два дні до трансільванського замку. Звідти він забирає найцінніші речі, коштовності, картини.

З Трансільванії його шлях проліг до маленького німецького князівства. Дорогою лише на півдня зупиняється у Відні і востаннє відвідує знамениту Віденську оперу. Ще тиждень-півтора шаленої дороги — і він перетинає кордон князівства. У Плацфельгу остаточно вирішує, що єдиний шлях до порятунку — від'їзд за океан, до Америки. Там, у новій державі, де, кажуть, повно-повнісінько вільних, неосвоєних земель, він, володіючи достатнім капіталом, зуміє купити і побудувати собі якщо не замок, то пристойний маєток, де доживе хай не щасливо, але по-людськи останні роки.

Але ж як йому хочеться, щоб і там, куди він зрештою допливе, була та, єдина, яку він покохав усім своїм спустошеним серцем. Та, якою він володів лише одну ніч, та й то, по суті, на такій ганебній умові. «І все-таки це була моя перемога», — твердить Прокіп і водночас розуміє, що намагається обдурити самого себе.

Так, він добився, що вона, його кохана, його скарб, можливо, останній прихисток його душі, підчас четвертих його пестощів не лише солодко стогнала, а й сама пестила його такими ніжними і жаданими руками. Вона навіть знайшла тоді його своїми вустами. О, як обпік його той поцілунок. Та, коли він уранці запропонував поїхати з ним, обіцяючи, що вона буде щасливою, найщасливішою, графиня рішуче відмовила: «Ні!» Вона дивилася якось так, начебто чисто і затуманено водночас, вона стояла поруч із ним і витала десь далеко… Він не посмів ані наполягати, ані, тим більше, повезти її силою. Не посмів…

Так, це був особливий, не схожий на інші випадок. Випадок усього його життя. Усього його життя, яке, виявляється, таке коротке. Коротке…

3

Перед від'їздом з Анхельст-Пфальцу Прокіп припускається першої з двох своїх фатальних помилок. А втім, цей новий Прокіп, який вирішив круто змінити життя і який змінився сам, не міг не припуститися їх. Та й чи було це помилками?

По-перше, він викликає Гертруду і повідомляє своїй економці і колишній коханці, що назавжди покидає князівство. Він повідомляє їй, що має намір поїхати дуже далеко звідси. І пропонує на вибір два варіанти влаштування її долі.

— Або я тобі дам гроші, — каже він просто і твердо, — багато грошей, стільки, що ти зможеш купити великий дім або й маєток в одній із держав Німеччини. Ти зможеш вибрати собі князівство чи графство, яке захочеш. Я тобі дам добрі документи. Або, якщо хочеш, я тобі сам куплю дім у Плацфельгу чи якомусь іншому князівстві. Гадаю, ніхто не посміє його в тебе забрати, хоч це трохи небезпечніше.

— Я не хочу цього, я хочу поїхати з вами, — прямо і також просто каже Гертруда і раптом падає перед ним навколішки.

Він розуміє, що цей вчинок дається їй нелегко. Гертруда дивиться на нього віддано і, він відчуває, усе ще закохано. Можливо, якби не було тієї… тієї ночі, він би пристав на її прохання і взяв із собою. Тим більше, що знав же характер своєї економки — енергійний, з чималою дозою цинізму. Вона кістьми ляже, а свого доб'ється. Та й її чималі організаторські здібності також могли згодитися в майбутньому житті. Але сама думка про їхній колишній зв'язок була для Прокопа тепер нестерпною. Як він зможе терпіти цю жінку біля себе? Цю вульгарну курку, яка не вартує підметки Ядвіги. Зробити її просто служницею, рабою? Може, вона б і згодилася. Але ні, вона в душі ніколи з цим не змириться, він надто добре знає її норовливий характер, її владність і непокірність, які будь-коли можуть виявитися. А там, за океаном, диви, шантажуватиме його або й викаже його властям. Ні, брати на душу новий гріх він не хоче.

— Я тобі залишу пристойні статки, — каже Прокіп якомога ласкавіше. — Тобі вистачить на все життя, що лишилося. Дивися, у цьому мішечку коштовностей на сорок тисяч талерів. Це величезна сума. Ти — багата. Дуже багата.

— Я не хочу багатства без вас, — каже Гертруда, покірно схиляє голову, потім рвучко підводить її і дивиться на нього з мукою. — Ваша світлосте, ніяке багатство мені вас не замінить.

— Я не можу нічим тобі зарадити, — каже Прокіп трохи роздратовано. — Ти будеш дуже багата. Якщо нова влада спробує навіть забрати в тебе дім у Плацфельгу чи ще десь, ти зможеш, я в цьому певен, добре влаштувати свою долю за ці гроші і вдало вийти заміж. Ти зрозуміла?

Гертруда киває головою, бо розуміє, що рішення її пана остаточне. Вона дякує його світлості і бере мішечок із діамантами. Але, повернувшись до себе, дає волю сльозам. Гіркі ридання, здається, стрясають будинок князівського палацу. Їй не потрібні ці прокляті камінці, ридає Гертруда, хай навіть кожен і цілий скарб, їй потрібен цей чоловік. Не князь, а саме цей чоловік. Потрібен Людвіг або хто він там є, навіть сам диявол. Потрібен цей найдивніший чоловік, найпристрасніший чоловік, якого вона будь-коли зустрічала у своєму житті і вже ніколи не зустріне. Потрібен її єдиний. Її єдиний. Її друга половинка.

Уже пішов четвертий рік відтоді, як вона востаннє була в його обіймах. Четвертий рік вона божеволіє самотніми, темними, наче паща вовка, який виє у князівських лісах, ночами, божеволіє, навіть коли він тут, у Плацфельгу, тому що ночі її все одно самотні. Вона, колишня (яка ганьба — колишня!) кохана князя, змушена, як остання шльондра, дівка з посудомийки, як остання хамка, шукати близькости, щоб вдовольнити в собі жінку, пристрасть і ніжність із цими смердючими князівськими гвардійцями або цим капловухим стайничим, учорашнім пастухом, яка ганьба! А вона ж сама, страждаючи від пекельного вогню, спокусила його.

А все тому, що він, князь, покохав цю прокляту полячку або хто вона там, портрет якої вона знайшла у медальйоні, коли пробралася одного разу до князівської спальні. Яке у неї бундючне, повне прихованої пихи обличчя! Яка гордовитість у лінії плечей. Сучка! Усе одно сучка! Гертруда навіть плюнула на портрет, правда, потім акуратно витерла його долонею і рукавом сукні. Тоді вона тихенько, наче графиня з медальйону могла щось їй сказати, вийшла з князівської спальні. Знала б вона, що портрет графині Ядвіги Прокіп забрав у її чоловіка, коли взяв того у полон. Напевне, Гертруда Лемнітцер несказанно здивувалася б, дізнавшись, як цей мініатюрний портрет потрапив до князя Людвіга, а може, і реготала б від душі. Але вона не знала цього, зате вирішила гідно помститися і князю, який зневажив нею, і ненависній суперниці.

Удосталь наплакавшись, Гертруда Лемнітцер встає з-за столу, витирає сльози і виходить у двір. Працюють слуги, двірник підгрібає торішнє листя, яке десь узялося з-під снігу в саду біля палацу. З кухні пливе спокусливий запах м’яса і приправи з цибулі та гірських трав. Так, у князя Людвіга Другого чудовий кухар, усе чудове. Для його світлости готують чергову вечерю.

«А чи не всипати йому отрути, як і цій гусці, колишній його дружиноньці з Мекленбурга?» — від несподіваної думки Гертруда аж зупиняється.

О, як вона ревнувала, коли у князя нарешті з'явилася законна дружина. Як вона поглядом, що палав ненавистю, дивилася на товсту герцогиню, а тепер княгиню, яка виходила з карети, що привезла її з далекого міста на березі Балтійського моря. Щоправда, вона швидко второпала, що князь Людвіг не кохає свою дружину, а одружився з нею лише тому, що так вимагали його князівські інтереси. І саме тоді подумала, що, позбавившись цієї дурної гуски, яка нічим не краща, а навіть гірша за неї, Гертруду, вона знову зможе привабити до себе князя. Тоді так і сталося, хоч на неї чекало жахливе катування, але ж після нього знову настали жаскі ночі кохання, їхнього неповторного кохання, у якому були обоє такі вигадливі. Але вже ніколи не будуть щасливі. То, може, ризикнути?

Гертруда обережно озирається, ніби хтось може підслухати ці крамольні, злочинні думки. Їй легко можна пройти на кухню, адже вона все ще пані князівська економка. У її кімнаті, у шафі, лежить маленька торбинка. Навіщо вона її купила за великі гроші під час поїздки до Великого Пфальцу? Невже тоді вже хотіла цього? Хотіла його смерти?!

Від цієї думки, що з'явилася з невідомо якої безодні, Гертруду кидає в жар. На мить вона зводить до неба руки.

«Ні, ні, ні!» — шепоче вона.

Але все одно треба щось робити, щось робити. Назустріч їй ідуть прачки з випраною білизною, вони шанобливо кланяються, порівнявшись із пані-фрау економкою. І здивовано озираються, бо побачили її почервонілі, явно після сліз очі.

Гертруда стискає пальці, які стільки разів пестили ненависне тіло розбійника, вбивці, котрий прийшов у це маленьке затишне князівство, прийшов на її батьківщину Німеччину звідкись із варварського сходу. О, ці прокляті, сильні і підступні варвари! У хвилини близькості їй інколи здавалося, що вона грає на невідомому інструменті, який звучить цілою сотнею райських голосів. А її ж дід і справді був скрипалем саксонського королівського оркестру.

Вона йде далі, зневажена і нещасна. Ступає бруківкою, цим модним нововведенням, яке почало з'являтися у німецьких містах. Незабаром палац належатиме іншому, мабуть, якомусь старенькому безликому барону, або й нікому не належатиме. А Плацфельг стане забутим усіма містечком, яких у Німеччині тисячі, окраїною більшого князівства. А він, він, він, її ненависний і любий, буде десь далеко. Так далеко! Із Гертруди, з її потаємної сутности піднімається щось чорне, невидиме, але грізне. Воно клекоче і загрожує вирватись із грудей. У її душі народжується план великої і чорної, неначе темна осіння ніч, ніч пізньої осені, помсти.

Вона уважно стежить за князем. І вже наступного дня їй вдається підслухати розмову князя з двома слугами, котрих той відсилає до Франції, у портове місто Нант, щоб там найняти корабель до Америки. Ах, Нант, ах, Америка! Ось куди вони, виявляється, намилили копита. Ні, голубоньки, без мене не втечете. Від мене не втечете, якщо вже на те зайшлося.

Тим часом її пан, її повелитель вже відправляє лист господарю Великого Пфальцу, яким повідомляє про своє зречення престолу і просить приєднати князівство до своїх володінь. Він розраховує, що, доки лист ітиме до сусідньої держави, доки той курфюрст радітиме з приводу несподіваного дарунку, доки посилатиме до нього делегацію, аби прийняти зречення, він уже буде далеко звідси.

У день від’їзду Людвіга Другого Гертруда востаннє попросила взяти її із собою. Вона стояла перед ним, принижена, наче побита собачка. Усередині у неї все горіло і кипіло, і все-таки вона на щось сподівалася. О, як вона віддано і закохано поглянула перед тим у його ненависні очі. Прокіп Марушко завагався, мовчав, надто довго мовчав. Щось ніби зважував на своїх внутрішніх терезах. І все-таки, повагавшись, відповів відмовою.

— Я хочу, щоб ти була щасливою, — сказав він. — А там… я не певен, що сам доберуся туди, куди поїду.

— Я б хотіла…

— Мовчи, так треба, — каже князь.

Він навіть поцілував її на прощання. Який це був гіркий поцілунок. Він тривав мить і цілу вічність. Від нього віяло зрадою і смертю для обох.

Але навздогін каретам вона дивилася сухими очима. Ледве карети, яких за етикетом супроводжувала охорона на конях, сховалися з очей, Гертруда Лемнітцер почала збиратися у свою дорогу. Вона виїхала із замку десь за годину потому, як його покинув Людвіг Другий. Вона помчала верхи, розраховуючи, що так швидше добереться до Мюнхена, і стисла острогами коня, ледве опинилася за ворітьми замку. Гертруда подалася прямісінько до короля Баварії, точніше, до начальника королівської поліції, з яким вона доволі близько познайомилася під час його візиту в Анхельст-Пфальц декілька років тому. Здається, саме тоді стояло питання про приєднання їхнього князівства до Великого Пфальцу. Він прагнув знайти сліди людини в зеленій масці. Ха-ха, у зеленій масці! Тоді вона лише посміялася над цим вайлуватим телепнем, який шукав коштовну брошку у свинячому кориті і частував її пласкими компліментами.

— А чи не вважає пан начальник поліції, що цей чортів чоловік у зеленій масці — мій господар, князь Людвіг Другий? — сміючись, запитала вона тоді.

— Що ви, що ви, моя пані, — злякався, не зрозумівши жарту, начальник баварської поліції, — як можна підозрювати його князівську світлість?! Та мені й на думку таке не спало.

«Буде вам і князівська світлість, і підозри», — думала вона тепер, щосили шмагаючи нагайкою уже змиленого коня.

Гертруда лише двічі трохи перепочила, мчала навіть уночі. На світанку третього дня вона вихором влетіла на вулицю баварської столиці. Тут її, щоправда, спробували затримати вартові, але вона показала їм бляшку, яку колись їй подарував той-таки начальник поліції і яка давала право вільно пересуватися територією королівства Баварії. Їй довелося чекати, доки підведе своє тлусте тіло з постелі цей дурний кабан. Але за кілька годин вона його побачила. Справді, цього дурного кабана, як вона його подумки називала, ледве правець не вхопив, коли, нарешті потрапивши до нього на прийом, Гертруда виклала все, що знала або підозрювала про так званого князя. Від убивства князівського сина, справжнього Людвіга, до аргументованих доказів, хто є насправді невловимий розбійник у зеленій масці і як було здійснено останнє пограбування на балу у барона фон Грецтвельхайма. Начальник поліції дивився на неї виряченими очима і тільки охкав. Та й він зрозумів, що випадок цей надто серйозний, екстраординарний, небувалий, тому після їхньої бесіди негайно пішов доповідати королю. Викликана до його королівської величності Гертруда під присягою повторила все, що знала.

Вже наступного дня начальник поліції, захопивши із собою Гертруду і кількох підлеглих, з листами короля Максиміліана до начальника французької поліції і першого консула Франції Наполеона Бонапарта заквапився до Парижа. Можливо, доки вони їхали у французьку столицю, доки добивалися прийому спочатку в начальника тамтешньої столичної поліції, а потім у всемогутнього міністра поліції Франції Фуше, доки той водив їх до куценької людини, яка готувалася проголосити себе імператором усіх французів, доки вони мчалися із загоном французької поліції у Нант… можливо, за цей час Прокіп Марушко з двома найближчими спільниками, з якими він пройшов вогонь і воду, вже плив би через Атлантичний океан до берегів молодої держави — Північноамериканських Сполучених Штатів. Можливо, так воно й було б, адже грошей у них вистачало на підкуп не одного чиновника, не на один корабель. Так би і сталося, не припустися Прокіп другої фатальної помилки.

Виїхавши із Плацфельга, він за якусь сотню верст звернув із дороги, яка вела через кілька німецьких держав до Франції, зовсім в інший бік, до Австрії, до альпійської її частини. Туди, де знаходився маєток колишньої графині Регіни Естерхазі. Йому довелося перетинати ту ж таки Баварію, якою ще мчала зрадниця Гертруда, їхати через Альпи, що все вищали. Нарешті він опинився у невеличкому гірському сільці, де жив незаконний, позашлюбний син справжнього графа Естерхазі. Прокіп віз йому документи, завірені у Відні, в яких ішлося, що Габор Естерхазі віднині, згідно з волею брата стає законним власником графського замку і всіх його маєтків у Трансільванії. Останній жест Прокопа у старенькій Європі був воістину царським і гідним його самого.

Після нелегких десяти днів шляху він приїжджає нарешті у забуте Богом сільце Гріменсфельд. Маленьке, на якихось півсотні будиночків, оточене величавими Альпами. Прокіп зупиняється і милується засніженими вершинами. Біля села, на вже зазеленілих луках, мирно пасуться корови графині — дочки тої графині Регіни, яка не витримала зради свого чоловіка і так жорстоко повелася з його незаконним сином. «Навіщо я це роблю?» — запитує себе Прокіп і не знаходить відповіді. У зустрічного селянина він дізнається, де живе Габор Естерхазі. Так, селянин знає і показує. Прокіп дивується, що графиня зберегла прізвище незаконного сина колишнього чоловіка, але розуміє, що це теж акт помсти і приниження. Нарешті він зустрічає й самого Габора. Перед ним постає вже доволі підтоптаний, погано одягнутий кріпак. Він трохи глухуватий і погано розуміє, що хоче від нього цей вельможний пан. Він — граф Естерхазі? Це що, такий панський жарт?

— Ви поїдете зі мною, — наказує Прокіп.

Звикши до наказів і покори, Габор Естерхазі слухняно сідає в карету. Прокіп везе його в найближче австрійське містечко, де пояснює бургомістру, що й до чого. Він вручає бургомістру документи, дає великий хабар і каже, що сподівається: пан бургомістр про все потурбується. Бургомістр запевняє, що так воно й буде.

Востаннє тисне він руку людині, яка в три погибелі згинається перед ним. Братові графа, якого він колись убив. Але чи пам’ятає той свого справжнього батька? Габор здивовано дивиться на нього, мов намагається щось пригадати. Прокіп відвертається і швидко йде до карети. Йому ніколи, у нього вже немає часу ні на сентименти, ні на щось важливіше.

Він мчить через Баварію до Франції. Баварські стражники, які нічого не відають і яких, як на те, ще не попередили, хто такий князь Людвіг Другий, віддають честь його князівській світлості. Прокіп заледве втретє не помиляється, проте не заїжджає до Мюнхена, на гостини до короля, його підганяє час, адже з Петербурга вже, мабуть, скачуть гінці до Німеччини, щоб затримати його. Очолює їх, звичайно, хитрий Слєпньов, єдиний гідний його противник. Ні, тут бери вище, може, і сам начальник найтаємнішого відділу, точніше, його опікун — князь Куракін.

І він не помилився. Справді, саме тоді Куракін, Слєпньов і військо, послане пруським королем, вже під’їжджали до Анхельст-Пфальцу, але Прокіп не знав іншого — того, що в Нант із Парижа поспішає загін французької поліції і гвардійців, і серед них — зрадниця Гертруда, а до його приїзду будуть заарештовані обидва його спільники і розставлені люди у засідці в кількох місцях портового міста.

4

Разом із двома кучерами і двома слугами Прокіп Марушко прибув до Нанта, коли промені надвечірнього сонця лагідно пестили хвилі річки. Тепер він не князь Людвіг Другий, а такий собі багатий німець Леонгард Франкзехт. У нього заготовлена історія, що він із політичних мотивів емігрує за океан, бо ж був у Німеччині симпатиком французької революції та французького ж полководця Бонапарта.

Прокіп зупинився у готелі неподалік від порту. Наступного ранку він мав зустрітися зі своїми спільниками, які вже мали найняти корабель чи принаймні купити місця на кораблі, який би відпливав якщо не в самі Штати, то у Французьку Америку, звідки Прокіп збирався перебратися до Сполучених Штатів. Чимось вабила його до себе ця нова держава. Може, відчував, що там живуть близькі йому за авантюрним духом люди?

Чи відчував він інше — що за ним уже стежать, що кожен його крок під контролем? Достеменно не відомо. Того ж таки пізнього вечора начальник баварської поліції Вільгельм Любенштрахферт напише рапорт королю, де повідомить, що відома йому підозрювана особа — небезпечний злочинець — прибула до Нанта, пообідала у таверні, де замовила собі червоного вина, смаженого м'яса з бобами і рибне філе. Потім ця ж таки особа гуляла набережною, довго стояла, дивлячись на вітрильник, який саме пришвартовувався.

Прокіп стояв, дивився на зорі, що їх відбивало плесо річки. Він думав про те, що й річка його життя ось-ось впаде у безберегий океан. У річки ж, яка неподалік від міста впадала у Біскайську затоку, було ніжне жіноче ім'я — Луара. Майже як Лаура, подумалось Прокопу. Йому ж у цій назві чулося інше — Ядвіга. Він ще подумав, що саме так назве замок там, на іншому боці великого океану. Вітрильник нарешті пришвартувався, завмерли вітрила, на берег почали сходити люди. Пішов і Прокіп. На шляху до готелю він заговорив до підпилого матроса. Той спитав, звідки прибув пан, який говорить французькою з явним акцентом. Може, він бош?

— А якщо німець, то що? — запитав Прокіп.

— Не люблю бошів, — сказав матрос. — Били ми їх разом із Бонапартом, ще будемо бити.

— А ти сам воював? — сказав Прокіп.

— Ні, то й що? — відповів матрос.

— А те, що звідки тоді знаєш, що німці — погані люди? — спитав Прокіп.

— Може, ти й не такий, — погодився матрос, певно, відчуваючи приховану силу, яка йшла від цього багато вдягнутого пана.

Прокіп ще поговорив із матросом, розпитав, де той плавав. Виявилося, що матрос, якого звали Габріелем, двічі перепливав Атлантику, тонув біля берегів Африки і в Індійському океані.

— Але, як бачите, пане, — трохи хвальковито сказав він, — досі живу!

— Значить, довго житимеш, — сказав Прокіп і махнув на прощання рукою.

Він довго йшов уздовж узбережжя, минув набережну, звернув на одну, другу вулицю, так що поліцейський агент ледве не втратив його з поля зору. Нарешті, вдосталь наблукавшись, наче попрощавшись із цим світом, Прокіп повернувся до готелю.

А в будинку неподалік кусала лікті Гертруда, насильно замкнута у тісній кімнаті, де було одне вузеньке ліжко і пригвинчений до підлоги стіл. Вона скидалася на загнану у глухий кут кішку. Поліцейський агент, який намагався було чіплятися до неї, заробив по пиці та пересвідчився у силі її гострих, справді схожих на кошачі кігтів. Випровадивши його, Гертруда дала волю своїй запізнілій покаянній істериці. Вона кинулась до вікна, але ґрати виявилися надто міцними навіть для такої розгніваної та розлюченої жінки. Прокіп, який повертався з прогулянки у свій номер у готелі, де йому належало провести, можливо, останню ніч перед відплиттям, почув тихий жіночий плач із вікна будинку, мимо якого проходив. Лише на мить цей плач здався йому знайомим. Він зупинився, прислухався. Але плач раптом ущух, і він пішов далі, назустріч новому повороту у своїй неспокійній долі.

Хоч як дивно, може, під впливом довгого шляху і вечірньої прогулянки спалося йому добре. У сусідньому номері хропли слуги. Взяли ж його вранці. Він навіть не чинив опору, лише гірко усміхнувся, коли псевдолакей, який приніс йому сніданок, спрямував на нього пістолет, а з бічних дверей номера ввірвалося ще четверо озброєних поліцейських.

— Що ж, ваша взяла, — сказав він байдуже і подивився на тацю з наїдками, де диміла кава і парував улюблений його ростбіф. — Може, дозволите мені хоч поснідати? Нікуди я не втечу.

Та снідати довелося у поліцейській дільниці. На допиті після сніданку він нічого не заперечував, а коли його привезли у Баварію, не допустив допиту з катуванням і майже весело розповів про всі свої пригоди. Нарешті він мав вдячних слухачів, і не одного. Вони дивилися на нього пожадливими очима, не вірячи, що саме ця людина так довго водила за носа поліцію і сильних світу цього одразу в кількох державах. Його побажав побачити баварський король, та, коли його величність завітав до камери, Прокіп зустрів його веселим свистом і співом сороміцької німецької пісеньки. Ніщо не могло змусити його замовкнути, доки король не покинув камери.

— Передайте його величності, — сказав Прокіп, — що я ще можу заспівати йому, якщо він захоче, але тільки вже у королівському палаці.

Йому влаштували очну ставку з Гертрудою, і він дивився на неї також майже весело, хоч ця веселість і поєднувалася з погано прихованою огидою. Коли ж вона почала щось там говорити, лише печально похитав головою, спонукаючи її зрозуміти, що ж вона накоїла. Під цим поглядом, під цим похитуванням голови, а може, ще й від його крижаного спокою в Гертруди почався напад страшної істерики, яка згодом спричинила її божевілля.

Прокопа взяли у розпалі пишної європейської весни, у травні 1804 року. Досі про те, кому він має належати, сперечалися чотири князі, два королі і два імператори. Переміг імператор російський, і не лише тому, що більшість злочинів Прокіп Марушко здійснив на території, яка належала тепер Російській імперії. Причини поступливости інших монархів були суто політичними. До того часу Наполеон Бонапарт вже проголосив себе імператором усіх французів, і стало зрозуміло, що нова війна неминуча.

Пруссії й Австрії потрібна була підтримка Росії, будь-який конфлікт із нею був небажаний. Ось чому баварський король Максиміліан під натиском прусського короля та австрійського імператора прийняв рішення видати особливо небезпечного злочинця Росії. Сльотавої осені того ж таки 1804 року Прокопа Марушка під посиленою охороною повезли до далекого Санкт-Петербурга.

5

Доки Прокопа Марушка везуть у кайданах із Баварії в Росію, Василь Слєпньов, який навесні того ж таки року повернувся з поїздки до Німеччини слідами свого противника, знаходиться в Петербурзі. Дивна чорна меланхолія не лише не минає, а все частіше оволодіває ним. Його уява щодня відтворює картини пережитого за останні два з половиною роки. Здається, усе це було учора і не з ним. Як він хотів би забути останню ніч на хуторі неподалік маєтку Войцицьких! Він згадує і свої видіння тієї ночі, і враз змарніле, наче закам’яніле обличчя Юзефа Войцицького… Тієї ночі, коли жінка, котру обидва кохали, належала третьому.

Слєпньов п’є, п’є без просипу, відвідує корчму за корчмою, але ж памяти не убити, почуттів не прогнати. І велика сума винагороди, і те, що ось-ось повинні все-таки підвищити у званні — ніщо не радує Слєпньова. Правда, він пише лист у рідні Левчинці, і за два місяці перед його очима постає вірний Петрусь. Ця обставина трохи розраджує Василя Петровича, але не надовго. Тепер інколи у походеньки злачними місцями він бере слугу. З якоюсь лютою злістю він зумисне змушує Петруся також пити чарку за чаркою, змушує привселюдно танцювати і співати українських пісень.

Одного тяжкого похмільного ранку Петрусь, коли Василь Петрович нарешті прокидається з уже звично важкою головою, разом із квартою розсолу вручає йому лист. Слєпньов здивовано крутить головою, літери розпливаються перед його очима, але, випивши розсіл, він якось та відкриває конверт, бачить легкі, мов летючі рядочки. З перших же рядків розуміє, хто написав листа, і йому від хвилювання перехоплює подих. Ніщо, жодний чудодійний засіб не міг би повернути його до дійсности, поставити на ноги ліпше, ніж цей лист. Хоча, по суті, нічого особливо в цьому листі й не було. Графиня Войцицька писала, що від Якима, господаря хутора, де вони з чоловіком колись заночували, вона дізналася про його втечу і вірить, що він залишився живий. Вона зверталася до нього, як і перше, — «пане Веславе». Повідомляла, що, на жаль, граф Юзеф хворіє після того потрясіння, яке йому довелося пережити, але є у неї і радісна звістка — нещодавно вона народила другу доньку. «Донечку», — писала графиня. Слєпньов, прочитавши це, відчув, як у нього несподівано забухало серце. «Невже, невже дочка графині від Прокопа?» — подумав він. А далі графиня Ядвіга, описавши те, яка у них була осінь і який був урожай, немов між іншим цікавилася, чи не знає він щось про подальшу долю відомої йому особи.

Слєпньов довго тримав лист у руках. Він підніс його до очей, на якусь мить притулився до аркуша паперу, який ледь-ледь відгонив пахощами тонких парфумів. Ще раз перебіг очима рядки, де вона запитувала про подальшу долю «відомої йому особи». І раптом подумки дав собі слово, що ніколи більше не топитиме своє життя в горілці. Він дотримає цього слова.

Того ж таки дня Слєпньов почав цікавитися долею «відомої йому особи». У своєму відомстві він дізнався, що того повинні були доставити у Санкт-Петербург. Для цього споряджена спеціальна команда на чолі з паном Аверинцевим, який був тепер на місці Рибалка. Ця команда зустріне на кордоні варту, яка супроводжувала Прокопа Марушка й одного з його спільників (другого як такого, що народився в Німеччині, судили і стратили на його батьківщині) і супроводжуватиме злочинців до столиці. Слєпньов добре знав їхній маршрут. Знав, коли мають зустріти команду з Німеччини на такій-то заставі. Він повернувся до себе на квартиру і тут, мов несподіваний зубний біль, стало наростати з кожною годиною у ньому дивне, майже божевільне бажання. Чомусь згадалися його бесіди з Прокопом Марушком, їхні спогади про дитинство. Так, були у них і такі, може, найщиріші розмови. Бо ж, крім всього, вони були ще й земляками, майже з одного краю, тільки народилися по різні береги Дніпра.

— Та ти, виявляється, козак Сліпень, — якось сказав йому Прокіп, уперше звернувшись на «ти».

— Та наче був колись козаком, — усміхнувся Василь Петрович.

— А я також замалим не став козаком, — сказав тоді Прокіп.

Чому це раптом йому згадалося? Родова або інша пам'ять чи згадки про час, який провели разом, згадки про бесіди з цим дивним, загадковим і страшним чоловіком, його несподіване благородство, коли він, по суті, відпустив свого ворога з Богом, хоч і знав, чим це може для нього самого обернутися — що подіяло на Слєпньова? Може, лист графині Войцицької? Чи все заразом?

Так чи так, але вже наступного ранку Слєпньов починає збиратися. А ще за одну ніч таємно зникає з Петербурга. Він справді добре знав маршрут варти, яка повезе Прокопа, розрахував і те, що, крім Аверинцева, ніхто не вимагатиме його до себе. Навряд чи він знадобиться князю Куракіну, той, зазвичай, діяв через його безпосереднього начальника. Перед поїздкою він послав Петруся до знайомого купця у Москву по чай, до якого останнім часом дуже приохотився.

Він вирахував, що одна з ночівель конвою швидше за все буде в будиночку на колишньому російсько-польському кордоні, будиночку, який належав тепер їхньому таємному відомству. Ця хатина була на крайньому північному сході Білорусі. Слєпньов приїхав туди на світанку. Коня прив’язав до дерева десь за версту в лісі, залишив йому вівса, а сам обережно пробрався до будинку, який був колись прикордонною заставою. Будинок стояв тепер порожній, тільки з містечка неподалік, із місцевого відділення жандармерії приїжджав раз на місяць чоловік, який розпалював грубку, щоб будинок не відсирів. Та приїжджав раз на день місцевий лісовий об’їждчик, який спостерігав, щоб ніхто з хатини нічого не поцупив. Слєпньов добре знав його, цей будиночок, бо вже бував тут кілька разів. Будівля слугувала тепер за перевалочну базу і була також місцем ночівлі для дипломатичних кур’єрів, а інколи — навіть для зарубіжних службових осіб, якщо ці особи були не надто високого рангу. Будинок складався з чотирьох невеликих кімнат, одна з яких мала окремий вхід — раніше це була кімната начальника застави.

«Якщо не помиляюся, то Аверинцев саме в цій кімнаті розмістить арештантів, — подумав Слєпньов, — і ґрати на вікні цьому сприятимуть. Біля дверей поставить вартового, а ще один вартовий обходитиме кругом будинку. На двері повісять замок. Пробратися до будинку непомітно навіть уночі, навіть із боку лісу без ризику отримати кулю навряд чи можливо».

Він оглянув ще піддашок, під яким були складені дрова, конюшню, ще один, вже однокімнатний будиночок, який слугував колись за кухню, поставлену у зруб лазню. Поглянув на небо, вкрите низькими темними хмарами. Звернувшись до Бога, попросив, аби до вечора не пішов сніг, адже тоді залишаться сліди. Ще раз обійшов усі будівлі. Зазирнув на кухоньку, побачив відро зі слідами фарби, напевне, після літнього ремонту. Дістав колекцію відмикачок і, ще не знаючи для чого, одімкнув двері. Гм, відро. І раптом зрозумів, що воно йому підказує. Другу підказку знайшов у конюшні. Це була стара іржава клітка, у якій колись останній начальник застави тримав спійманого у лісі ведмедика. Ведмедик виріс, кордон відсунувся далеко на захід, виїхав начальник разом із своїм ведмедем, напевне, повіз його до свого маєтку, дурень, а ось нікому не потрібна клітка залишилась, і Слєпньов вирішив скористатися нею як підказкою. Але спочатку відчинив двері в кімнату з окремим входом і збагнув, що знаходиться на правильному шляху. Йому ще довелося почекати у лісі, коли з’явиться і зникне після огляду будинку об’їждчик. Потім Слєпньов зайнявся імітацією ремонту в окремій кімнаті. Відірвав кілька дощок із підлоги, обідрав стіни, поойкавши, перекинув набік стіл і ліжко.

«Отож тепер Аверинцев візьме собі одну з кімнат, що залишилися, — подумав задоволено Слєпньов, — напевне, одну з трьох кімнат. Він любить показати, хто тут начальник. У двох інших розмістить двох кучерів та десятеро солдатів з особливого жандармського полку. Гм, та їх виходить чортова дюжина. Добре число для такої справи».

Ще він подумав, що тільки дуже вже велике щастя може принести йому удачу. Але тут-таки Василь Петрович розсердився сам на себе. Він згадав слова Рибалка, що для справжнього щастя завжди потрібна добра підготовка. І він далі займається підготовкою, намагаючись не залишати непотрібних слідів.

Насамперед він ще раз зайшов до кухоньки і там, біля пічки, залишив пакет із м’ятою і ромашкою. Ну, звичайно, окрім цих двох трав, у суміші була й третя, яку звали у народі сонним дурманом. За такої сльоти солдатики, напевне, неабияк змерзнуть, от і закортить випити чайку. Навіть якщо везуть чай із собою, то навряд чи, побачивши гарну народну заварку, не віддадуть їй перевагу.

«Що ж це я роблю? — подумав знову Слєпньов, коли вийшов із кухні. — На кого руку підіймаю, кого намагаюся визволити?»

Він притулився до дерева, потім намацав у кишені лист від Ядвіги Войцицької. Дістав і, не читаючи, наче сліпий, повів по ньому пальцями. Здавалося, букви його зігрівають.

«Пізно відступати», — подумав якось надто стомлено. Він, ще гучніше сопучи, витяг із конюшні клітку і поставив біля лазні. Так, це була друга його підказка для варти.

За годину після слєпньовської інспекції, коли на ліс уже насунули сутінки, під’їхала команда Аверинцева. Слєпньов здалеку, сховавшись за великою старою сосною, спостерігав, як виводять із карети арештантів — Прокопа та його спільника. Еге, та це, здається, його колишній супутник, Єзерський. Він ще побачив, доки можна було дивитися, як готують собі вечерю солдатики, а для пана Аверинцева, його, Слєпньова, безпосереднього начальника — лазню. Потім він чув лише голоси, і йому здавалося, що це зовсім не він мерзне у холодному, пронизаному злючим вітром осінньому лісі. Вийшло ж так, як він і підказав. Вже при світлі вогнища, яке розклали у дворі, Василь Петрович побачив, як Аверинцев щось каже, оглядаючи клітку. Як клітку розсунули і частинами занесли до лазні. Уже коли звідти вийшов посвіжілий, задоволений Аверинцев, до лазні загнали злочинців, які дзенькали кайданами. Потім біля лазні поставили вартового. Ще один вартовий, як він і передбачав, чатував біля будинку. Ледве згасло вогнище, Слєпньов підкрався ближче до будинку, став чекати. Якщо тільки вони пили чай, заварений його зіллям, то дурман уже почав розбирати їх. Якщо не приспить повністю, то розморить добряче, увагу послабить…

Він почав діяти, коли упевнився, що ті, у будинку, заснули. Першим Слєпньов знешкодив вартового біля будинку. Той, уже майже сонний, і не зойкнув. Для певности Василь Петрович тугіше затягнув припасений ним мотузочок на горлянці. Другий вартовий стояв, притулившись до стіни лазні. Цього він тюкнув із нальоту. Вартовий осів, наче мішок із соломою. Слєпньов обережно відсунув засув, відчинив двері. У ніздрі йому вдарило вже охололе, та все ще вологе і тепле повітря.

— Пане Мечиславе, — покликав він тихенько. — Прокопе, ви мене чуєте?

— Чую, — була тиха відповідь. — Боже мій, невже це ви, Василю Петровичу?

— Я сам… Тихо…

Слєпньов намацав у темряві дверці клітки, випустив обох полонених, наказав іти за собою. Потім посадив їх на коней. Сів і сам. Так втрьох вони і під’їхали до його вороного, який, відчувши хазяїна, тихо заіржав у темряві.

Їхали мовчки. Швидко їхати заважали кайдани на ногах у Прокопа і Єзерського. Лише на дорозі трохи припустили коней. Найдужче Василь Петрович боявся, що Прокіп почне дякувати чи розпитувати, чому він так зробив. Що б він міг відповісти? Але той мовчав, тільки раз, уже на виїзді з лісу, вимовив тихо:

— Приємна річ — дихати вільним повітрям.

Уже за півгодини вони під’їжджали до найближчого села. Де живе сільський коваль, Василь Петрович з’ясував напередодні. Він тихо постукав у вікно невеличкої хатини. Коваль, якого розбудили серед ночі, сердитий спросоння і ще після вчорашньої пиятики, було заартачився, засперечався, але коли побачив перед носом пістоль, злякано затряс головою, потім кивнув — зроблю, мовляв, що бажаєте.

Вони тихенько під’їхали до кузні. За годину кайдани були розковані. На прощання Слєпньов тицьнув ковалеві десятирубльову купюру (дворічну оплату його праці у ті часи) і звелів мовчати, якщо хоче жити.

— Та що там, можете бути певні, — сказав коваль.

Тепер вони їхали вже веселіше. На краю села зупинилися.

— Попрощаємось, — сказав стиха Слєпньов.

Прокіп мовчки обняв Василя Петровича. Вони тернулися на якусь мить щока об щоку. Колишній Єзерський міцно потис Слєпньову руку на прощання.

— Графиня Ядвіга народила вам дочку, — були останні слова Слєпньова, сказані Прокопу.

— Дякую, — почув він у відповідь. — І прощавайте. Може, і побачимось. Хоча навряд.

Слєпньов відвернувся і майже одразу пустив коня чвалом. Слухняний кінь добре відчував вершника і ніс його все швидше і швидше. «Здається, я втікаю від свого минулого і від самого себе», — подумав Слєпньов. Світало: Коли він проїхав ще кілька верст, нарешті пішов перший сніг — тихий, великий, схожий на клапті вати. Слєпньов ловив долонею сніжинки і на скаку вмивався, тому що після безсонної ночі почали злипатися повіки.

Він благополучно добрався до Санкт-Петербурга, на цілих два дні раніше, ніж збезчещений ним конвой. Першого ж дня після приїзду постарався потрапити на очі колезі з таємного відділу, а згодом і самому князю Куракіну.

Потім повернувся з ганьбою Аверинцев. Його за кілька місяців засудили і винесли вирок — двадцять років каторги. Покарані шпіцрутенами і відправлені на кордон із Туреччиною солдати. Ніхто не посмів підозрювати основного героя розслідування — Слєпньова. На початку зими він таки отримав обіцяне капітанське звання.