Майже опівночі

13

«Не забувай, ані на мить не забувай, що десь є три атомні бомби, про які ми досі не знаємо нічого. Три бомби — і вони, певно, в трьох різних містах. Три бомби, які можуть знищити мільйони беззахисних людських істот. Не забувай про це, Боб Вінсент. Ані на мить. Думай про найгірше. Думай про Нижній Манхеттен. Думай про Сент-Луїс, де живе твоя власна сім'я. Про Сьюзен та дітей. А втім, вони живуть у передмісті. Так, але ти ж не знаєш, де вона, та клятуща бомба. Може, її взагалі немає в Сент-Луїсі… Прокляття, годі скиглити… починай думати! Думай про найгірше. Думай про Нижній Манхеттен…»

Роберт Вінсент барабанив пальцями по столу. Чи може він забути про цифри, що закарбувалися в його мозку? Ні, це надто важливо, і забувати він не має права. Нижній Манхеттен. Він порівняв його з Хіросімою, де люди душили одне одного в морському порту. Така вже була густота населення в центральній частині того міста — понад сто п'ять тисяч чоловік на квадратну милю. Людська маса кишіла, як мурашник. Неймовірно. Але це ніщо, як порівняти з Нижнім Манхеттеном, в якому денна густота населення — людей, що працюють і мешкають там, — досягає семисот двадцяти тисяч на квадратну милю! Вінсент уявив собі вогненну кулю, що нуртує в центрі Нижнього Манхеттена, і в нього кров захолола в жилах. Він згадав, як розлютувався Лью Кербі, довідавшись про дезертирство Джона Ховінга та його людей з Управління національної безпеки. Вінсент відчув, як і в ньому зріє шалений гнів, і він мимохіть спрямував цей гнів на ту єдину людину, яка могла б допомогти їм відшукати три; бомби, що причаїлися невідомо де.

Власний гнів здивував і налякав його самого. Він завжди " пишався тим, що вміє зберігати спокій за будь-яких надзвичайних обставин. Піддаватись емоціям, коли самі ж таки обставини вимагали від нього спокою та найсуворішої об'єктивності, було вкрай безглуздо. Наче збоку спостерігав він, як наростає в ньому хвиля гніву проти Девіда Сілбера, і, на мить примусивши себе заспокоїтись, він подумав: якщо вже він зовсім утрачає контроль над собою, то чого сподіватися від інших?..

Девід Сілбер перебував у кімнаті, де стояли тільки два стільці та ліжко. Сілбер або сидів, або лежав на ліжку. Двоє з числа найдовіреніших агентів Вінсента — обидва майстри карате та дзюдо — постійно були в тій же таки кімнаті. Зброї не мав ні той, ні той. Вони самі були смертоносною зброєю і своєю присутністю мали вберегти Сілбера від будь-якої небезпеки, а також подбати, щоб він сам, бува, не здумав накласти на себе руки. Якби він раптом заподіяв собі смерть, за це довелося 5 платити надто страшну ціну…

— Містере ВінсентІ Він підвів голову.

— Сілбер просив переказати, що хоче негайно переговорити з вами.

Якусь мить Вінсент тупо дивився на свого агента. В останній раз Сілбер гукнув його для того, щоб передати повідомлена ня про гору, на яку треба було подивитись.

Що ж приготував він цього разу, о Господи?

— Я слухаю вас, містере Сілбер, — сказав Вінсент. Він намагався говорити спокійно. — Що скажете тепер? — Та тільки-но Сілбер розкрив рота, як Вінсент заговорив знову. Йому конче потрібно було вивести Сілбера з рівноваги. Навряд чи це йому вдасться, але в його розпорядженні більш не було нічого — тільки така гра в кота-мишки. І він запитав: — Скільки часу в нас лишається до того моменту, коли ви й ваші приятелі збираєтеся знищити ще кілька мільйонів людей?

Девід Сілбер вирячив на нього очі. Вінсент міг би поручитися всією своєю багаторічною службою, що людина, яка сиділа перед ним, не має найменшої гадки про те, що він сказав. Повільно усвідомлював Сілбер зміст цих слів. Вони просто не вкладалися в його свідомості. Нарешті зіниці Сілбера розширились, рот розтулився. Вінсент розумів, якими звивистими шляхами плутають зараз Сілберові думки. Його вже повідомили про зміст листів. Сілбер уже знав, що люди, які заплатили йому за передачу листів і наступних повідомлень через певні проміжки часу, погрожують властям атомними вибухами у великих містах, йому сказали, що ті, хто обрав його зв'язковим, убили екіпаж транспортного літака ВПС, та саме тут — Вінсент був певен — перед Девідом Сілбером постав психологічний бар'єр. Перетравити усе це зразу він просто не міг. Адже лист — то тільки папірець. І коли йому сказали, що шістьох людей убито, то до чого тут лист? Він розумів, що навколо діється щось неймовірне. Але він просто вивчив напам'ять інструкцію, що й коли йому казати. Ті шестеро, може, й загинули, але особисто він не мав до цього ніякого стосунку… То чого він має думати про це? Ну, а щодо атомних бомб — то ж відверта брехня! Як і звідки можна роздобути аж п'ять атомних бомб? Немислима річ! Він не повірить жодному слову про це.

Вінсент вивчав усю гаму почуттів людини, яка сиділа перед Ним. Спершу розширилися зіниці, розтулився рот. Потім Сілбер б'близав рожеві губи, що вирізнялися на тлі мертвотної білоти обличчя, Вінсент вивчав свою жертву. Спершу — шоковий стан. Потім — збентеження. Далі — протест.

— Я не знаю, про що йдеться, — сказав Сілбер, через силу повертаючи язиком. Убити мільйони людей? У нього попливло перед очима. Ні, таке не може бути правдою! Вони брешуть йомуі

Голос Вінсента прозвучав гостро й презирливо:

— Ну що ж, Іудо, викладай своє повідомлення.

Іуда?

— Чи тобі щури язика відгризли?

— Ні-ні. Я просто… Іуда?

— Я надто заклопотаний, Сілбер. Ми всі дуже заклопотані. Нам доводиться дбати про кілька мільйонів убитих. І про мільйони, які ще мають загинути з твоєї вини і з вини твоїх приятелів. Якщо маєш щось сказати, Іудо, давай кажи!

— Я… мені сказали, що має відбутися — точно не пригадую — якесь видовище. Я маю на увазі — опівночі. — Його верхня губа й чоло вкрилися росинками поту.

Може, він усе-таки розколеться? Та ні, Вінсент не смів тішити себе ілюзорними надіями.

Обидва мовчали. Сілбер незграбно вовтузився на стільці. Раптом він побілів. Його шпигнув біль. Не надто різкий цього разу, але біль. Можливо, це сигнал. Можливо, це востаннє йому стиснуло серце. В його мозку блискавично промайнуло все його життя — і він подумав про майбутнє. Він помирає. Хворе серце. Рак. Ще два місяці, щонайбільше три — хто знає? Еліс. Діти. Голодні. В лахмітті. В брудній, смердючій норі. І ніякого просвітку, ніякого!.. Під три чорти їх усіх!

Вінсент зітхнув. Звідки цей Девід Сілбер бере сили й рішучість? Прокляття! Він уже був у нього на гачку, та раптом вислизнув. Його опущені плечі підвелися. Він сидів тепер випростаний, з міцно стуленими губами.

— Мені сказали, що опівночі відбудеться якесь видовище, — мовив Сілбер досить-таки твердим голосом. Він витримав пильний погляд Вінсента. — Наскільки я розумію, воно відбулося.

Відповіді не було.

— Я дістав інструкцію переказати вам, щоб ви подивилися на ту гору, на Горгоніо, опівночі. Після цього мені доручено сказати, щоб ви випровадили мене за вказаним маршрутом із країни протягом двадцяти чотирьох годин. З паперами, зазначеними в тому листі.

Тепер Вінсент зрозумів.

— А якщо ми відмовимося? — гаркнув Вінсент. — Що тоді?

Сілбер мовчав.

— Що станеться тоді? — загорлав Вінсент просто йому у вічі.

— Я— я…

Сілбер затнувся. Перш ніж заговорити, йому треба було точно пригадати одержані інструкції. Пригадати слова наступного повідомлення.

«Наступне видовище відбудеться ближче до дому». Це ті слова, які звелено йому переказати. Ближче до дому. Невже цей чоловік каже правду? Невже?

— Ну, чого мовчиш, Іудо?

— Вони… вони сказали, що відбудеться ще одне… одне… видовище… Я…

— Будь ти проклятий, вибовкуй же свою гидоту до кінця! Сілбер був схожий на наполоханого, загнаного в глухий кут звіра.

— Де воно відбудеться, де?

— Вони… не сказали. Я не знаю… Ближче до дому. Така була інструкція — переказати вам, що воно відбудеться ближче до дому. Я не знаю, про що йдеться, тобто…

— Я скажу тобі, про що йдеться, підлий зраднику!

Чи лишилося хоч щось людське в цій поточеній хворобами оболонці? Вінсент подав знак, і йому принесли газету. Усі засоби було пущено в дію, щоб примусити «Сан-Франціско кронікл» спеціально надрукувати таку першу сторінку.

Вінсент шпурнув газету в обличчя Девідові Сілберу.

Набрані червоним заголовки вп'ялися йому у вічі.

«Три мільйони загиблих! Атомна бомба зруйнувала Лос-Анджелес!»

Девід Сілбер схлипнув.

«Ось і настала мить для вирішального удару, — подумав Вінсент. — Тепер треба залишити його самого. Нехай його власний мозок попрацює над цим. Ми не можемо знайти до нього підхід. Ми не можемо застосувати проти нього силу. Єдина людина, яка може знайти підхід до Девіда Сілбера, — це сам Сілбер.

Вінсент обійшов навколо столу і вихопив газету з рук Сілбера. Потім сердито махнув охоронцям:

— Заберіть цю тварюку з моїх очей.

— Хіба ми просто отара овець? Хіба ми заложники з якійсь страхітливій політичній грі? Чому нема відповідей на ці запитання? Чому президент десь переховується, якщо в його закликах довіряти уряду є хоч крихта правди? Чому не сплачено викуп? Чому? Чому? Хіба жити; американця так мало варте, хіба всі ми такі нікчемні, що наш уряд не хоче сплатити якусь сотню мільйонів доларів заради того, щоб наші міста були в безпеці, Щоб ми могли повернутись до них? Я заявляю: ще до закінчення цієї кризи настане час розплати. Я, як і багато інших журналістів, зроблю все, що в моїх силах, аби піддати суду президента Даулінга як державного злочинця. І всі ви повинні підтримати нас у цьому. Президент не побажав потурбуватися про нашу безпеку. Він, бачте, не хоче поступитися шантажистам. Він, який перебуває в цілковитій безпеці, десь у підземному бункері зі сталі й бетону, — він радить нам не втрачати віри, не піддаватися паніці! Він каже це нам в умовах, коли сам надій-но захищений, а народ залишено на поталу атомній смерті.

Ця людина, яка кожного божого дня витрачає в Азії сто мільйонів доларів, не бажає сплатити ціну тільки одного такого дня, щоб урятувати громадян Сполучених Штатів. Ця людина, яка витрачає мільярди на те, щоб привезти з Місяця кілька камінчиків, заявляє нам, що шантаж носить неприпустимий характер і поступатися йому не слід!

Чи знала коли-небудь історія подібне лицемірство? Чи доводилося колись американцям так задешево розлучатися з життям? День розплати наближається…

— Хай йому чорт, я за те, щоб спробувати ці препарати!

Роберт Вінсент поглянув на збуджене обличчя свого помічника. Навіть на незворушного Кербі почала впливати безвихідь ситуації. Як і інші, він ладен був схопитися за першу-ліпшу соломинку. Як примусити Девіда Сілбера заговорити? Адже неможливо було застосувати проти нього силу. Ніяких побоїв, ніяких тортур, хоча Кербі дійшов уже до такої межі, що ладен був на все, аби тільки витягти з Сілбера відомості, такі необхідні для врятування мільйонів людей. Він сердився на себе за самі тільки подібні думки, адже було очевидно, що Сілбер може не витримати навіть одного удару. Лью Кербі боявся й думати про те, що він міг би накоїти. Але, сто чортів, не можуть вони отак сидіти й чекати.

Існували й інші можливості. Несподівано до них з'явився Нійл Кук із ЦРУ. Він не став гаяти час на пусті балачки. Тільки спитав, як стоять справи на даний момент, і Лью Кербі розказав йому. Кук глибокодумно кивнув і виявив бажання побачити Він-сента, якому виклав усе навпростець.

— Ви бачите цю валізку? Я прихопив її з собою, бо в ній те, чого ви зараз потребуєте.

Вінсент звів брови в німому запитанні.

— Медикаменти, — пояснив Нійл Кук. — Найкращі з тих, які ми маємо. Такі, яких ми вживаємо, ніколи в тому не зізнаючись. І не здумайте торочити мені всі оті спасенні дурниці з приводу етики, моралі або ще якогось багна. У вас свої методи, у нас — свої, ми змушені до них удаватись. Я прибув сюди не для того, щоб рвати на собі волосся або вести дискусію про наші професійні вірування, а для того, щоб допомогти всім нам виплутатися з найскрутнішого становища, в яке ми будь-коли потрапляли. І, до речі, я тут неофіційно. Це моя суто особиста ідея. Ніхто більше про це не знає. І не довідається ніколи.

Запала тиша. Нарешті Вінсент зітхнув. Він розумів, що не має права — адже на чаші терезів мільйони життів — просто так узяти й випровадити Кука разом з його препаратами.

— А що там у вас? — спитав Вінсент, показуючи на валізку.

— Нічого смертельного, якщо ви це маєте на увазі, — буркнув Кук.

— Та я зовсім не про те, — заперечив Вінсент. — Просто скажіть мені, що там у вас таке.

— Почну з того, що тут нова сироватка. «Сироватка правди», якщо можна її так назвати. Досить зробити йому лиш одну ін'єкцію, і брехати він уже не зможе. Ніщо в світі не перешко-дить йому викласти нам усю правду.

— Річ не в тому, Кук, — спокійно відказав Вінсент. — Він нам не бреше.

— Але ж цей укол примусить його говорити! — сердито вигукнув Кук. — Він заспіває у нас як канарка, посаджена на сковорідку. Він просто не зможе мовчати, коли йому впорснуть оце. Він змушений буде заговорити, і при цьому не зможе брехати чи ухилятися від запитань! То якого ж біса вам ще…

Вінсент жестом попросив його замовкнути і викликав свою секретарку.

— Місіс Беннет, будь ласка, запросіть сюди доктора Уел-лса. Скажіть йому, що це дуже невідкладно. Так, дякую.

Лікар з'явився за дві хвилини. Вінсент стисло змалював йому ситуацію, а тоді повернувся до працівника ЦРУ.

— Містере Кук, прошу вас розповісти — якщо це вам відомо, звісно, — про хімічний склад препарату.

— Чого ж не відомо, — відказав Кук. І описав препарат лікареві.

Уеллс похитав головою:

— Ні в якому разі. Застосовувати його не можна. Кук недовірливо втупив очі в лікаря.

— Це чому ж?

— З дуже простої причини, містере Кук. Тому, що Девіда Сілбера відділяє від домовини один тільки крок. Або, інакше кажучи, він уже однією ногою стоїть у могилі. Цей препарат уб'є його.

— Ну то й що?

Доктор Уеллс здивовано звів брови, але Нійл Кук уже не зважав на нього.

— Ну то й що, як препарат навіть уб'є його? — різко кинув він. звертаючись до Вінсента. — Зрештою, яка вам користь від нього живого?

— Нам украй важливо, щоб він жив.

— На якого біса?

— Бо, коли він помре, наші невідомі друзі не знатимуть, чи він помер своєю смертю, чи ми вбили його при спробі вичавити якісь відомості. І вони можуть прийняти рішення покарати нас, Кук. А в їхньому розпорядженні усе ще три атомні бомби. Чи візьмете ви на себе відповідальність за загибель цілого міста?

— Так, сер, я справді здав квартиру в найми. Рівно шість днів тому. Гм, зараз пригадаю, номер дев'ять-Е. Авжеж, квартира дев'ять-Е. Вона вмебльована, а такі квартири ми здаємо не часто.

Дванадцятиповерховнй багатоквартирний будинок в Атланті, штат Джорджія, по вулиці Розуелл-Роуд, 2295. Один з багатьох тисяч будинків, що їх обстежували в кожному великому місті Сполучених Штатів. Обстежували ретельно, методично. Агенти ФБР і працівники місцевої поліції з ніг падали від утоми. Вони мали ордери на право входу в будь-яке житло, у будь-яку установу, у будь-яке приміщення з чотирма стінами. Але всього цього було ще не досить. Вони потребували добровільної допомоги з боку домовласників та управителів, але в цьому якраз і полягала складність, бо багато з них повтікали з міст. Втім, це не стосувалося будинку 2295 на Розуелл-Роуд. Його управитель, з лише йому відомих міркувань, не мав найменшого бажання тікати світ за очі.

— Нібито цілком пристойні люди, — вів він далі. — Щоправда, я їх мало бачив.

— Що ви хочете цим сказати, сер?

— Бачте, вони заплатили за квартиру наперед. Готівкою. Дуже ввічливі люди. Подружжя середніх років. Вони привезли дещо з речей. Не надто багато. Валізи, якісь пакунки. Я хочу сказати, це ж умебльована квартира, і багато речей там не потрібно. Вони в'їхали і попросили поставити новий замок. Ага, я тепер пригадую, вони навіть зажадали подвійний замок. Я сказав їм, що це коштуватиме дорого, але вони не стали торгуватись і відразу заплатили.

— Коли ви бачили їх востаннє?

— Десь другого дня після вселення. Виходить, днів із чотири тому.

— Могли вони бувати там уночі або в якийсь інший час, щоб ви про це не знали?

— Ну звісно, могли, але… — Старий знизав плечима, уже підходячи до квартири з ключем у руках. — А ви, хлопці, впевнені, що все законно? Ось так удиратися до чужої квартири?

— Усе гаразд, сер. Цілком законно.

— Ну, коли ви так кажете…

Їм бракувало часу, щоб оглядати кожну квартиру, кожну кімнату в мотелях. Вони мали діяти швидко й безпомилково. Так вони й діяли.

Агент Карлос Мендес мав незвичайно гостре чуття на проводку. А цей дріт було протягнуто відкрито, тож одразу впадав у вічі. Звичайнісінький телефонний дріт. Свіжопофарбований під колір шпалер. Провід ішов від вікна, проходив за шторою, далі тягся під килимом і зникав у шафі для білизни. Прибравши купу волохатих рушників, Карлос Мендес побачив оте. Інтуїція не підвела його. Застерігши інших, щоб нічого не торкалися, Мендес знову простежив усю проводку у зворотному напрямі — до зікна. Ясно, дріт правив за приймальну антену. Бомба мала вибухнути за радіосигналом.

Негайно, через найближче відділення ФБР, до Пентагона було надіслано екстрене повідомлення. Всі команди обслуги ядерної зброї перебували в стані бойової готовності. Загін фахівців було доставлено на невеликому реактивному літаку з Еглін-ської бази ВПС у Флоріді; на аеродромі в Атланті їх уже чекали вертольоти, які приземлилися на шкільному подвір'ї за чотири квартали від того будинку, а звідти вони доїхали до мети полі-ційними машинами.

Молодий капітан, який зуби з'їв на обслуговуванні атомних бомб, пильно оглянув металевий предмет.

— Вона, лялечка, — усміхнувся він до інших.

У відповідь не всміхнувся ніхто. Більшість присутніх пополотніли. На саму думку, що вони стоять біля атомної бомби, усіх пройняв дрож. А ця до того ж була напевне на бойовому зводі і могла…

Капітан засміявся.

— Ну, чого зажурились, панове? Якщо я припущуся помилки, ви ніколи про це не дізнаєтесь.

За п'ять хвилин він уже дістав бомбу з шафи.

— Оголошуйте відбій, — сказав він з видимою полегкістю. — Скажіть усім, що ми видерли в неї ікла. Тепер вона нешкідлива.

— Містер Вінсент?.. Говорить Тед Шарпс, Атланта. Чи не хочете доброї звістки, для різноманіття?

— Не завадило б.

— Ми знайшли третю бомбу.

— Господи, — прошепотів Вінсент.

— Тут, в Атланті. Ваші люди мали рацію. Мебльована квар— І тира найнята тиждень тому. У лялечки вже видерли зуби. Тепер j вона нешкідлива.

— Дякую, Тед. Трохи полегшало на душі.

— Що ж, лишилося знайти тільки дві.

— Ви вже повідомили?..

— Оце якраз передаємо. Дехто відчує полегкість і у Ва-шінгтоні. Преса ж бо домагається крові Даулінга. Під час паніки загинуло чимало людей, і газети в усьому звинувачують президента.

— До чого тут президент!

— Я знаю, але справа стоїть саме так. — Тед Шарп зробив паузу. — Боб, здається, ми маємо ключ до пошуку людей, які найняли цю квартиру.

Вінсент затамував подих.

— Цей старий, управитель будинку, має чудову пам'ять на людей. Нам треба шукати подружжя середніх літ.

— А прикмети?

— Вони в нас є. У чоловіка обличчя подзьобане віспою, а на лівій щоці тонкий шрам, добре помітний. Управитель зауважив і ще дещо. Він назвав це гусячими лапками.

— Гусячими лапками? Не розумію.

— Запитайте у своїх приятелів-військових. Вони знають. Це характерна ознака пілотів, які літають з відкритою кабіною, їм доводиться щулитися від сонця й вітру. Звідси ті зморшки в кутиках очей, за якими можна впізнати багатьох льотчиків-винищувачів ще пропелерної авіації.

Сподівання Вінсента встигли за коротку мить і злетіти до небес, і знову впасти на грішну землю. Користі від цього не так багато. А втім…

Тед Шарпс, певно, прочитав його думки.

— А знаєте, хто тепер літає з відкритою кабіною? Пілоти сільськогосподарської авіації і трюкачі. Ми вже поставили всіх на ноги, щоб з'ясувати його особу. Триматимемо вас у курсі.

— ФБР. Дженкінс.

— Містере Дженкінс, слухайте мене уважно. Я маю… Дженкінс блискавично дав сигнал на пошук телефону, з якого дзвонять.

— …для вас повідомлення, яке я повторю тільки один раз.

Збагнули?

— Одну хвилинку, будь ласка. Я тільки візьму олівець і…

— Ніяких штук. Якщо через дванадцять годин, починаючи від цієї хвилини, Девід Сілбер ще не вилетить з країни з усіма зазначеними цінними паперами, ви втратите одне місто. На ім'я Сілбера замовлено квиток у компанії «Пан-Амерікен», рейс дев'яносто чотири. Він має вилетіти із Сан-Франціско рівно через дванадцять годин. Запам'ятайте: або Сілбер вилетить цим рейсом, або загине місто.

Телефон відключився.

Дзвонили з містечка Гренд-Репідс, штат Мічіган. Але звідки саме? Щоб це з'ясувати, потрібно було шість хвилин. І коли агенти ФБР примчали до тієї телефонної будки, вона вже давно стояла порожня.

— А розтуди його! Дайте-но мені Боба Вінсента. Він зараз у Сан-Франціско.

Боб Вінсент поклав трубку. Нічого не скажеш, вони діють напевне. Навіть якби ми не повірили Сілберові, то мусимо повірити їм. Вінсент зблід: далі чекати було не можна. Він передчував, що досить їм затримати Сілбера — а для нього справді було заброньоване місце на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен», — як цього разу «видовище» відбудеться у центрі великого міста. Він довго боровся з суперечливими почуттями, які краяли його серце, але виходу не було. Якщо вони припустяться фатальної помилки, уся відповідальність ляже на нього.

їм доведеться звільнити Сілбера. Але чи погодиться уряд сплатити ці сто мільйонів доларів?

Зрештою, рішення приймати не йому.

Задзвонив телефон.

— Містер Вінсент?

— Так. Я слухаю.

— Містере Вінсент, з вами говоритиме президент. Одну хвилину, сер.

Він затамував віддих.

— Містере Вінсент, говорить президент Даулінг.

— Слухаю, сер.

— Державні цінні папери та інші документи, що їх зажадали як викуп, перебувають на шляху до вас, містере Вінсент.

— Так, сер.

— Коли ви одержите їх, містере Вінсент, ви все перевірите в присутності двох свідків.

— Так, сер.

— Переконайтеся, що вони там у повному комплекті.

— Так, сер.

— Коли переконаєтеся, що все гаразд, передайте папери тому Сілберові.

— Так, сер.

— Звільніть Сілбера — і негайно.

— Так, сер.

— Не випускайте його з вашого поля зору. Я хочу, щоб ви особисто супроводжували його в аеропорт і самі посадили його в літак.

— Так, сер.

— Для його охорони посадіть у той же літак двох ваших найкращих працівників. Вони повинні бути при ньому, доки він цілий і неушкоджений прибуде до Лісабона. Вам усе ясно, містере Вінсент?

— Так, сер.