6

Лью Кербі зняв з живота запобіжний ремінь і потягся. Потім, на превелику втіху Вінсента, який спостерігав за ним, почав один по одному витягувати пальці на руках, хрускаючи суглобами. Скинув черевики, полегшено закректав. Далі випростав ноги й з видимою втіхою поворушив у шкарпетках пальцями. Вінсент підморгнув йому і сказав, усміхнувшись:

— Бачу добрі ознаки. У твоїй черепній коробці щось дозріло.

— Еге ж.

— Тільки «еге ж» — і все? Кербі гмукнув.

— У нас, неандертальців, свої звички. До того ж я ще не прокинувся. — Він потягся до кнопки виклику стюардеси, дивлячись на Вінсента. — Каву?

— Слушна думка, — кивнув Вінсент.

— Авжеж, — мовив Кербі. — Кава допомагає, коли розплутуєш вузлики.

Він уже хотів був щось сказати, але завагався й прикусив язика. Потім таки повернувся до Вінсента й процідив, мовби знехотя, мовби сам сумнівався у своїх словах:

— Мені здається, — і він глибоко зітхнув, — я знаю, хто ті хлопці.

— Та невже? — з іронією відгукнувся Вінсент. — Твоя вичерпна заява просто-таки приголомшила мене.

Кербі востаннє затягся сигаретою й загасив її в порожній чашці.

— Знаю. — Він говорив зовні спокійно, але Вінсент помітив, що внутрішньо він весь напружився. — Я не жартую, Бобе. Просто хочу ще раз упевнитися, що все збігається.

— Отакої! Боїшся самому собі повірити?

— Можливо…

— Пам'ятаєте той банк у Джорджії?

— У Беннінгу?

— Атож.

— Пам'ятаю, — підтвердив Вінсент. Він був розчарований і не приховував цього. — Ти гадаєш, це та сама банда? Що ж, можливо. Далі можеш не продовжвуати, Лью, — сказав він. Вінсент не терпів марних розмов.

— Може, в цьому куди більше сенсу, ніж здається на перший погляд.

Вінсент промовчав. Кербі зачекав і, коли той кивнув, повів далі:

— Давайте розглянемо хід подій крок за кроком. Стежте уважно за розвитком моїх міркувань і перевіряйте.

Він поглянув на Вінсента, — який нахилив голову на знак згоди.

— По-перше, — повів далі Кербі, — всяка організована банда скрізь залишає свій «підпис». Те, що вони робили, і навіть те, чого вони не робили, так чи так дає нам якусь нитку. Ця компанія, хай там хто вони є, залишила свої фірмові знаки де тільки можна… Вони…

— Ти маєш на увазі Джорджію чи…

— І те, й те, — швидко відказав Кербі. — Подумайте, адже у справі з банком усю операцію здійснили з повітря. З початку до кінця, хіба не так? Вони могли кількома способами потрапити до банку, обминувши сигналізацію, — провадив Кербі майже скоромовкою. — Як ми з'ясували, напередодні польоту вони попрацювали з дверима, які виходять на дах. Вони чудово впоралися з механічною та електронною системами охорони. Вони добре знаються на вибухових і хімічних речовинах, але найважливіше — вони якимось чином дістали всі необхідні їм відомості. Це відверто свідчить про участь у тому пограбуванні досконало організованої банди.

— Як вони проникли до банку? — Вінсент вирішив, що пора нарешті втрутитися в цей монолог.

Кербі здивовано поглянув на нього.

— Я вже сказав. Крізь двері, які виходять на дах.

— Ти цього не знаєш, — зітхнув Вінсент. — Контрольна панель показувала, принаймні на індикаторах, що всі двері замкнені. Але цього не досить, щоб твердити, ніби вони зайшли через дах.

— А в який ще спосіб могли вони проникнути в будинок?

— А про підлогу ти забув? — ущипливо кивнув Вінсент. — І не можна скидати з рахунку, бодай як імовірність, що вони ховалися в середині банку.

— Звісно, могло бути й так, — зневажливо пирхнув Кербі, — але вони цього не зробили. Ті двері були так підправлені, що відчинити їх можна було тільки ззовні. І проводку підімкнули в такий спосіб, щоб індикатори знизу показували, ніби двері замкнені. Якби вони відчинили двері зсередини, то замкнули б сигналізацію. До речі, — Кербі виклав свій головний козир, — так і сталося, коли той, хто був у банку, вибирався назад на дах.

Вінсент подумав трохи і запитав:

— Підтверджено?

— Так. Це один з тих фактів, які я перевірив особисто. Я повинен був переконатись, оскільки це означало, що починали вони з даху, а не зсередини.

— Гаразд, — погодився Вінсент. — А зараз поясни мені, будь ласка, в який спосіб вони потрапили на дах.

Кербі посумнішав.

— У перший-ліпший із десятка можливих способів, — відказав він. — Могли сховатися на даху. Найпростіший, хоч аж ніяк не безпечний, спосіб. Ніколи не можна бути певним, що дах не перевірять. — Він відкинувся в кріслі й запалив ще одну сигарету. — Можна видертися вночі на дах по мотузяній драбині. Можна спуститися з вертольота і…

— Ти ж у це не віриш, правда? — насмішкувато спитав Вінсент.

— Ні, але ж ви запитали, в який спосіб вони могли опинитися на даху.

— А твоє власне припущення?

— Не вертоліт, це точно. Надто багато шуму. Та й не так там темно, щоб такий гуркотливий птах міг непомітно пролетіти. — Кербі заговорив упевненіше. — Мотузяна драбина ймовірніша, але мені цей спосіб не подобається. Полісмени патрулюють вулицю не за розкладом. Треба надто багато тягти з собою, закидати гак, видиратися. Крім того, — закінчив Кербі впевнено, — видертися-то було можна, а от вибратися назад — ні. Людина, яку ми шукаємо, ніяк не могла спуститися з даху по мотузяній драбині й утекти. Будинок було оточено майже негайно після сигналу тривоги.

Вінсент хотів був щось сказати, але роздумав. Кербі це помітив. Отже, в шефа виникли певні сумніви, які він притримує до більш слушної миті.

— Багато існує способів потрапити на дах будинку, — неквапно мовив Кербі, — але при пильному аналізі усі їх доводиться відкинути. По-перше, вони не могли ховатися на даху цілу добу. По-друге, линви або мотузяна драбина відпадають, бо не дають можливості забратися геть. По-третє, вертоліт не підходить теж: надто багато гуркоту й метушні. Та й не було його там, щоб забрати грабіжника. По-четверте, його міг скинути літак, який летів так повільно, що…

— Ти говориш про грабіжника в однині, — зауважив Вінсент. — Чому ти такий певний, що він був сам?

— Бо йому треба було ще вибратися, причому з грішми, — відпарирував Кербі. — Усе впирається в те, як саме йому вдалось ушитися. Більша кількість учасників зашкодила б справі. Втеча стала б такою складною, що операція втратила б сенс. Ні, той, хто утнув таку штуку, мав зіграти всю партію соло. Але ви урвали мене, — усміхнувся він до Вінсента, і той подав йому знак говорити далі. — Так от, лишається ще один спосіб…

Вінсент ледь стримував посмішку: Кербі нагадував кота, який готується до стрибка.

— Усе впирається, я повторюю це знов, у те, як вибратися з банку. Яка користь від тих ста тисяч, коли не можеш з ними втекти? Він вийшов звідти так само, як і зайшов. Згори й угору…

— Лишається тільки два варіанти, — сказав Вінсент. — Ракетний пояс або парашут.

Кербі кивнув.

— П'ю за ваше здоров'я, шефе, ви вельми здогадливі. Ракетний пояс відпадає. Де його дістанеш, та й гуркіт від нього не менший, ніж від реактивного літака на зльоті. Крім того, надто обмежений радіус. Коротше кажучи, — він нетерпляче рубонув рукою повітря, — ракетний пояс відпадає.

— Лишається парашут.

— Точно. Це єдиний можливий спосіб. І не такий уже й складний. А надто для досвідченого парашутиста.

Вінсентові потрібен був якийсь час, щоб усе це перетравити.

— Не знаю, яка площа того даху…

— Я знаю, — сказав Кербі. — Кілька тренувань, і я сам міг би на нього стрибнути, — додав він із спокійною впевненістю.

— Можливо, — погодився Вінсент. — Я й забув, що ти колишній десантівдк.

— І стрибав затяжними, — докинув Кербі, — просто так, для розваги. Правда, це було давно. Але я маю друзів— великих фахівців цієї справи. Я дав їм розміри банку, напрямок вітру тощо і спитав, чи змогли б вони втрапити на ту будівлю. Вночі. Вони сказали, що за доброї видимості влучили б у ціль двадцять разів із двадцяти спроб.

— Ти дав цьому рух?

— Авжеж. Будь-який успіх у тому розслідуванні може допомогти й нам.

Вінсент погодився. Та лишалася ще одна загадка, і він поставив її перед Кербі.

— Гаразд. Купую твою ідею з тельбухами. Але як усе-таки твій приятель забрався звідти?

— На повітряній кулі.

— Як-як?

— Саме так, на повітряній кулі, — повторив Кербі. — Чорт забирай, це ж бо єдиний вихід.

— Слухайте, містере Кербі, не перетворюйте умовисновки на речові докази.

Кербі зареготався.

— Облиште, над цим я попрацював теж. Я підрахував величину підіймальної сили гелію та водню. З'ясувалося таке: якщо наш спільний приятель спускався на спеціальному парашуті, яким користуються в змаганнях на точність приземлення, то між куполом і стропами можна надути повітряну кулю. Якраз таку, що при втечі підійме його самого і все прихоплене.

— А потім що?

Кербі завовтузився в кріслі. Він помітив, що засвітився напис «Пристебніть ремені». Зараз же з гучномовців пролунав голос стюардеси, яка оголосила посадку. Кербі не відповів на запитання, аж поки не пристебнув ремінь.

— Ми встигли тільки перевірити, — сказав він після тієї паузи, — всі можливі способи, в які вони — грабіжник та його помічники — могли здійснити такий політ. Проглянули метеозведення у ніч пограбування. Був сталий вітер. Наскільки пам'ятаю, близько чотирнадцяти миль на годину. Напрям вітру — від фасаду в бік банківського подвір'я. Далі там — якісь озера, кілька пагорбів, потім відкриті поля.

— Отже, ти твердиш, — старанно добираючи слова, почав підсумовувати Вінсент, — що людина, яка пограбувала банк, спустилася вночі на дах з парашутом, узяла гроші, знову повернулася на дах, де її чекала надута повітряна куля, а тоді піднялася в небо?

— Так, саме це я стверджую, — і Кербі схрестив руки на грудях.

— Доказуй уже до кінця, — попросив Вінсент. — Принаймні може вийти цікавий сценарій.

Кербі закопилив губу.

— Щодо сценарію не знаю. — В голосі його прозвучала образа. — Але саме такого висновку я дійшов. Вітер був досить сильний, щоб іще до світанку віднести його на відкрите місце. Там він міг опуститися на другому парашуті, випустивши з надувної кулі газ. Потім його могла де завгодно підібрати якась машина. Коли хочете, навіть літак. Та це вже, в біса, не так і важливо.

— Хтось помітив який-небудь парашут тієї ночі? — Голос Вінсента був оманливо спокійний.

— Ні, — визнав Кербі. — Та це ще нічого не означає. Його могли й не побачити під час спуску.

Вони помовчали. Добре все-таки, що Кербі допомагатиме йому, подумав Вінсент. Не виключено, що він має рацію. Адже він справді зібрав досить-таки вагомі докази на підтвердження своїх висновків. Навіть якщо вони чисто умоглядні, не підтверджені свідченнями очевидців, однаково не можна скидати їх з рахунку. Якщо всі…

Вінсент продовжив свою думку вголос:

— Якщо всі твої не підтверджені жодними фактами висновки виявляться слушними, то який зв'язок існує між пограбуванням банку і зникненням літака?

— Зв'язок? Боже мій. Бобе, та він же білими нитками шитий!

— А чи не занадто ти квапишся з…

— Де там занадто! Два злочини, здійснені тими самими методами, однаковим почерком, за короткий проміжок часу… Та вони просто не можуть бути не пов'язані між собою!

— Якщо ця твоя уявна надувна куля раптом лусне, тобі доведеться довго падати, — застеріг його Вінсент.

— Ви маєте кращі гіпотези? — відпарирував Кербі.

— Слабкий аргумент, — зауважив Вінсент, посміхаючись. — Ти огризаєшся, а не відповідаєш. У тебе все?

— Ні, не все, — з удаваною образою буркнув Кербі.

— Ну, давай, — засміявся Вінсент. — Можеш вважати, що я довго тебе умовляв.

— Здається, у нас трохи більше часу, ніж ми вважаємо.

— Ти мене підбадьорив, — насмішкувато сказав Вінсент. — Послухаємо, що далі.

Кербі перейшов на поважний тон.

— Яз початку до кінця уважно перечитав звіт із Канзас-Сіті, — мовив він. — В ньому багато дивного.

Вінсент нетерпляче зажадав пояснення. Кербі поглянув у ілюмінатор і знов обернувся до Вінсента.

— Маємо чоловіка, — сказав Кербі, — молодого негра з атомною бомбою у валізі, який намагався найняти квартиру в самому центрі Канзас-Сіті. В чомусь цей чоловік або його банда жорстоко прорахувалися. Вони захотіли найняти квартиру в будинку, де надзвичайно вороже ставляться до негрів. Це була їхня перша помилка. Полягала вона в тому, що вони не підшукали собі такого місця, де не привертали б нічиєї уваги. Але чому вони обрали саме той будинок? Дуже просто, — відповів Кербі на власне запитання, — будинок розташований поблизу центру міста. Ви ще не згубили нитку?

Вінсент похитав головою.

— Гаразд, тоді слухайте далі. Я намагаюся зараз простежити за ходом їхніх міркувань, тобто міркувати за них. Чом би їм не найняти квартиру в районі, де мешкають кольорові і де ніхто не зчиняв би галасу? Річ у тому, що вони стали жертвою своїх хибних уявлень, — наголосив Кербі з несподіваною силою. — Вони не подумали, що вибух атомної бомби в будь-якому районі міста однаково викликав би найстрахітливіші руйнування. Вони чомусь вирішили, що їхній задум виграє, коли бомба вибухне в центрі міста. Такий висновок привів їх до помилки, яка й дала нам першу нитку. Управитель будинку виявився запеклим расистом. Саме це й полило воду на наш млин і порушило плани банди. — Кербі аж сяяв від самовдоволення. — Крім усього, та подія показала нам, що вони старанно готуються до якоїсь акції й не дуже квапляться, отож…

— Я втрачаю нитку, — попередив Вінсент.

— Напружте свою увагу, шефе, — кинув Кербі. — По-перше, навіщо знадобилася їм квартира?

— По-моєму, це ясно.

— Ви помиляєтесь так само, як помилився я! — весело вигукнув Кербі. — В цій квартирі ключ до всієї їхньої поведінки.

— Так, так. Здається, я починаю розуміти.

— Ну, то навіщо знадобилася їм квартира?

— Звичайно, — не зовсім упевнено почав Вінсент, — вони могли б підірвати бомбу де завгодно. У машині, в автопричепі, в мотелі…

— Де завгодно, — підтвердив Кербі. — Але ви наймаєте квартиру, коли вам потрібен час. Отже, наші приятелі, мабуть, не мають наміру підірвати бомби негайно. Вони зайняті підготовкою якогось великого плану, і для цього їм потрібен час. Через те, можливо, — Кербі знизав плечима, відчуваючи, наскільки хисткий цей картковий будинок, споруджений на його міркуваннях, — у нас є трохи більше часу, ніж ми припускали.

— Хочу вірити, що ти маєш рацію, — сказав Вінсент. Похмурий тон його голосу промовляв сам за себе. В руках у їхніх противників атомні бомби, і вони хочуть їх використати для здійснення якихось своїх планів. Ще чотири бомби. Ці бомби майже напевне застрянуть у серцях чотирьох американських міст.

А вони зараз з тими відомостями, які мають, можуть діяти тільки наосліп, навпомацки.

У яких містах опиняться бомби?

І якщо їхньому невидимому противнику був потрібен час, то скільки ще часу йому потрібно?

Вінсент аж надто добре відчував, що відповідь на це запитання може спалахнути сліпучим атомним вибухом у будь-якій точці Америки.



Загрузка...