Майже опівночі

14

Година за годиною вони ледь просувалися, буфер до буфера, мов у кошмарному сні. Гостре прагнення якомога скоріше вибратися за місто зводило їхні тіла судомою страху. Кожна проїзна смуга тунелю «Лінкольн», на шляху з Нью-Йорка до рівнин Нью-Джерсі, була вщерть забита автомобілями. Вливаючись із бетонних шляхів у довгі труби-тунелі під річкою Гудзон, вони сунули ривками, метр за метром, утікаючи від атомної смерті. Стіни тунелів відбивали гуркіт двигунів, автомобільні гудки та різкі вигуки наляканих безвихіддю людей. У тунелях було так багато машин, що вентиляційні пристрої просто не встигали видаляти вихлопні гази, і кількість окису вуглецю в цих трубах неухильно зростала, так само, як і температура. У багатьох розколювалася від болю голова, нерідкі були нервові припадки.

Рано чи пізно це мало скоїтись. Жінка за кермом свого автомобіля була уже в дурмані від вихлопних газів, гнітючої спеки та безперервного гуркоту й галасу. її діти просились до туалету, просили чогось попити. Вона сердито обернулася, щоб дати штурхана розрюмсаній дитині. Автомобілі попереду неї просунулися трохи вперед. Несамовиті гудки сирен і лайливі вигуки ззаду налякали її. Вона натиснула на газ, і машина рвонулася вперед. Дитина верещала від болю й перевтоми. Знавісніла мати забрала ногу з педалі газу, щоб різко натиснути на педаль гальма. Але схибила.

Й автомобіль урізався в передній. Удар передався далі, і от уже, впресовуючись одна в одну, автомашини утворили довгу стрічку зім'ятого металу.

Від удару розчавило чийсь бензобак.

З пронизливим скреготом якась машина спробувала відчепитись від сусідньої. Посипалися іскри.

На просякнутому бензином бетоні спалахнуло полум'я і зразу ж перекинулося на автомобілі.

Тікати було нікуди.

Ті, хто опинився на передньому краї вогню, збожеволівши, рвалися вперед, даремно намагаючись зрушити застиглий автомобільний потік.

Цілі родини, ошалівши від жаху, видиралися на вузький місток робочого проходу з лівого боку тунелю. Ті, хто вже туди вибрався, втискались у стіни або в паніці поривалися кудись бігти. Слабших скидали вниз.

Діти намагалися проповзти під машинами.

Сталося коротке замикання у проводі тунельного освітлення, воно згасло. Світло автомобільних фар ледь пробивалося крізь густий, задушливий дим.

А в тому диму палахкотіли величезні вогняні факели.

Усі звуки перекрив страшний зойк людини, яка горіла живцем.

У тому тунелі під річкою загинуло жахливою смертю три тисячі чоловік.

— Він готовий? Лью Кербі кивнув:

— Так. Готовий. Але мені все ж таки не до вподоби… Боб Вінсент показав, нарешті, свою круту вдачу.

— А мені начхати! — сердито гарикнув він. — Я не збираюся вислуховувати твої промови, Лью. Виконуй що тобі наказано.

Кербі замахав обома руками й пробубонів:

— Даруйте, даруйте!

Вінсент мов і не почув слів підлеглого. Він знав, що несправедливий до Кербі, та в нього вже не було сили приборкувати свій гнів. Звільнення Девіда Сілбера, та ще з видачею йому сотні мільйонів доларів у цінних паперах, вплинуло на нього набагато сильніше, ніж він міг передбачити. Причому саме процедура вплинула на нього так гнітюче. Одержати всі папери, ретельно перевірити їх, та ще в присутності інших агентів, невідступно думаючи, що він програв і що держава змушена платити викуп. І що Девід Сілбер отак просто вийде на волю і…

Держава програла жінці на ім'я Еліс та її малим дітям. Це за них з останніх сил свого виснаженого тіла гарячково чіплявся Девід Сілбер, і в цьому він знайшов порятунок. Більше йому не потрібен був цей світ, і він звільнив себе від будь-яких зобов'язань, що їх могло висунути йому сумління.

Сілбер рішуче відмовився обговорювати будь-які питання з Бобом Вінсентом. Він заховався в мушлю, яка щільно огорнула його мозок. Колесо подій закрутилось, і від нього більше не виї магалося ніяких зусиль, щоб виконати свій обов'язок перед сім'єю. Він мав тільки чекати.

Вінсент звернувся до помічника:

— Давай сюди Сілбера. Час уже кінчати з цим.

По дорозі до аеропорту, сидячи між Вінсентом і Кербі, Де-від Сілбер не озвався ані словом. І вони теж не мали про що з ним балакати.

Посадку на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен» провадили через вихід номер одинадцять. Вінсент ім'ям президента домігся запевнення, що літак не злетить, хоч би на скільки вони спізнилися. Він навіть у думці не міг припустити, щоб через проколоту шину або затор на вулицях рейс 94 відбувся без Сілбера.

Президент Даулінг наказав Вінсентові відрядити із Сілбером двох агентів. Вінсент послав трьох. Тих двох, які охороняли Сілбера в камері, і ще Лью Кербі.

— Ти очей не спускай з нього, — попередив Вінсент, розуміючи, що слова ці зайві. — Не відходь від нього ні на крок. Якщо йому забагнеться до туалету, іди з ним. Якщо йому… а чорт, ти ж сам знаєш.

Кербі уважно поглянув на свого шефа.

— Я знаю, Боб. Можете не турбуватись, я доставлю його в найкращому вигляді.

— Дякую. — Вінсент поклав руку йому на плече. — Ти мені пробач, Лью. Я зовсім не хотів…

— Забудьте про це, — похмуро відказав Кербі.

Генерал Шерідан підтримував прямий зв'язок з керівництвом «Пан-Амерікен». Компанія анулювала всі квитки на місця першого класу в цьому велетенському «боїнгу», зарезервувавши цілий салон для агентів ФБР та їхнього незвичайного пасажира. На борт узяли ремонтну бригаду, щоб жодні технічні неполадки Не затримали літак на трасі польоту і він своєчасно прибув у аеропорт призначення — Лісабон, Португалія.

Федеральне управління авіації одержало від Білого дому таку вказівку: «Рейсу 94 «Пан-Амерікен» дозвіл на посадку і зліт надавати поза всякою чергою».

Через тринадцять годин і чотирнадцять хвилин після зльоту в Сан-Франціско «боїнг» щасливо приземлився в Лісабоні.

Нір через дві години Девід Сілбер зник.

— Що ви хочете цим сказати, хай вам чорт? Як це він міг зникнути?! — Боб Вінсент зловив себе на тому, що кричить у телефонну трубку. Але це не мало сенсу. Зв'язок з американським посольством у Лісабоні був усе одно кепський, тож він прйсилу вав себе говорити спокійно. — Як же ви примудрилися проґавити його? У цієї людини не було сили, щоб пробігти бодай п'яти метрів! Що сталося?

— У ту мить, коли Сілбер увійшов до будинку аеровокзалу, ми вже не мали юрисдикції, щоб…

— Я знаю це, хай вам чорт!

— Так, сер. А він не проходив через португальських митників. Хтось улаштував так, що його відразу пропустили в будинок аеровокзалу. А ми були блоковані в митниці. Усе це було організовано надзвичайно спритно. Ми й кроку не могли ступити, містере Вінсент.

Вінсент перебрав у думці можливі варіанти. Звичайно, вони передбачали щось подібне. І той тричі клятий аеропорт був ущерть напханий їхніми агентами. Та хтось підкупив португальських митників, що, зважаючи на натягнуті відносини між обома країнами, було не так уже й важко зробити. І ті затримали агентів ФБР, які супроводили Сілбера, доки їхній підопічний пройшов через аеровокзал і зник з очей. Вінсент наперед заручився підтримкою Нійла Кука, і той охоче надав їм своїх гончаків. Для повної гарантії успіху Вінсент підключив до операції й ВПС; розвідувальна служба армії також відрядила туди своїх людей, багато з яких постійно жили в Європі. Усі вони створили такий щільний кордон, що й муха крізь нього не проскочила б.

Але Девід Сілбер проскочив. Слухаючи свого агента крізь потріскування, яке шаруділо в трансатлантичному кабелі, Вінсент уже збагнув, у чому припустився помилки. Який же він усе-таки дурень! Він зовсім забув про modus operandi* своїх противників.

* Спосіб дії (лат.).

— …покинув аеропорт у чорному автомобілі. Мабуть, бажаючи звести ризик до мінімуму, вони мали три автомобілі, причому один їхав попереду, а другий позаду тієї машини, в якій сидів Сілбер. Вони виїхали з міста. Наші весь час сиділи в них на хвості. Ми навіть дзвонили по телефону, випереджаючи їх, іншим своїм агентам. Ми мали змогу робити це, бо хоч вони їхали й швидко, але попереду було лише кілька доріг. Та вони все добре обміркували, сер. їхні машини в'їхали в якісь ворота. Ті ворота охоронялись — очевидно — та якийсь великий приватний маєток. Наші люди не могли їхати далі. Вони встигли тільки провести поглядом двомоторний літачок, який злетів у повітря при-близно за милю від них.

Вінсент важко зітхнув. Усе стало ясно як божий день.

Літак із Сілбером зник за навислими хмарами. Переслідувати його вони не мали змоги: ані літака, ані радара. Анічогісіньч ко. Літачок цілком вільно міг перелетіти через кордон до Іспанії. Або до Франції. Куди завгодно. Та найімовірніше, що він просто пролетів сотню-другу миль і приземлився на якомусь по-лі, де його чекали. А там вони пересядуть в автомобіль і…

Роберт Вінсент зрозумів, що вони більше ніколи не побачать Девіда Сілбера.

— Який може бути сумнів! Це він, і край.

Ніхто не виказав хвилювання. Спокійно, спокійно… Тільки не спантеличити старого.

— Ви цілком певні, сер? — На стіл кинуто ще фотографії. — А може, котрийсь із цих? Вони ж схожі, хіба ні?

— Схожі вони то схожі, але він на цій фотографії. Бачите, який шрам між очима й вище? Та й усе інше… Ні, сумніватися тут не випадає. Це таки він.

Вони прочитали, що значилося в паспорті.

«Джес Г. Бакгорн. Суомп-Стріп, Девілз-Гарден, Флоріда».

— Девілз-Гарден? Де воно в біса? Ти перевір, а поки що… Мері, викличте мені негайно канцелярію ФУА в Оклахома-Сіті, відділ картотеки пілотів. І з'єднайте мене з Бобом Вінсентом, та хутчій. Гаразд, гаразд…

Палець водив по карті.

— Ага, осьде воно. Девілз-Гарден. На південний захід від озера Окічобі. Так-так… Патрулі на всіх дорогах і десант з повітря. Атож. Шерідан дав наказ усім бути в стані готовності. Парашутистам, екіпажам вертольотів — усім. Тож дійте — і негайно, чорт забирай!

Окремі фрагменти потроху складалися в цілісну картину. Документи особової справи Бакгорна в картотеці оклахомського відділення Федерального управління авіації точно відповідали записам у його паспорті. Пілот сільськогосподарської авіації, потім виконавець авіаційних трюків у якійсь трупі вільних льотчиків, що виступала на всьому південному сході. Довгастий шрам на лівій Щоці й підборідді, шрам над переніссям, віспини на щоках… Так, Бакгорн — це той самий, кого вони шукають.

— Вінсент? Так от, ми уже всіх маємо на приколі. Занотовуєте?.. Чудово. Ватажок банди — Майк Джеффріз. Колишній військовий льотчик… Атож, хай йому чорт. Як ми з'ясували, воював у В'єтнамі і саме там закусив вудила, але ще донедавна носив військову форму. Два роки прослужив у головному штабі Тактичного авіаційного командування, отже, тут усе збігається. Джеффріз не одружений, але живе з однією дівчиною. Незареє-стрований шлюб. Звати її Х'юз, Пет Х'юз… Так, вона теж льотчиця. Усі в його банді льотчики. Джесс Бакгорн з дружиною — ви вже маєте їхні прізвища. Так, вони були з Джеффрізом відтоді, як той почав свою діяльність у Флоріді. З ними ще один навіжений пілот на прізвище Мальйоні. Сальваторе Мальйоні, на кличку Тоні. У картотеці ФУА за ним записано кілька серйозних порушень льотних правил.

А тепер хочете найпереконливіший доказ? У складі їхньої компанії значаться ще двоє, як ми з'ясували. Чоловік на ім'я Джін Мур та його дівчина Леслі Холл. Джін Мур — негр…

Отже, випадок у Канзас-Сіті став на своє місце.

Джеррі Сіммонс, працівник ФБР, поклав телефонну слухавку на важіль. Обличчя його пополотніло, і він довго не міг опам'ятатися. Нарешті, глибоко зітхнувши, він викликав базу ВПС в Ендрюсі.

— Майор Хеггерті, — відповіли йому.

— Код Ейбл, код Ейбл, — пробурмотів Сіммонс. — Це Сіммонс, ФБР, Вашінгтон. Ви готові записувати?

— Так, сер. Говоріть, — відрубав майор.

— Ми щойно одержали анонімне телефонне повідомлення, — сказав Сіммонс. — Не думаю, що це липа. Той, хто дзвонив, сказав, що бомбу, можливо, сховано в гавані Потомакського яхт-клубу. В яхті «Мері-Джейн» водомісткістю сорок тонн. Негайно відрядіть туди своїх людей, майоре. Я домовлюся про все в яхт-клубі ще до їхнього прибуття. Зрозуміли?

— Так, сер. Сорокатонна «Мері-Джейн», гавань Потомакського яхт-клубу. Поки я покладу трубку, туди вже летітимуть два вертольоти з ядерними командами.

Сіммонс почув, як на тому кінці дроту завили сирени. І слухавку поклали.

Сіммонс накрутив водночас кілька кодових номерів, які з'єднали його зі службою берегової охорони у Вашінгтоні, з полі-ційним управлінням округу Колумбія, з армією, з Управлінням національної безпеки, з ЦРУ та спеціальним штабом у Білому домі.

— Говорить Сіммонс, ФБР, код Ейбл, — твердо вимовив він. — Я прокручу вам запис щойно одержаного телефонного повідомлення. Два вертольоти з бази ВПС в Ендрюсі з ядерними командами на борту вже вилетіли. Слухайте запис. — І він увімкнув магнітофон.

«…повторювати я не збираюсь, тож слухайте уважно. Відкличте своїх хортів. Сілбер дременув, і ви більш ніколи його не побачите. А тепер про ту цяцьку, яку ви шукаєте. Подивіться в гавані Потомакського яхт-клубу. В сорокатонному суденці «Мері-Джейн»…»

Через тридцять вісім хвилин надійшло донесення з яхт-клубу. Ядерна команда щойно знешкодила атомну бомбу.

— Вінсент! Ідіть сюди, швидше! Ми встановили прямий зв'язок…

Боб Вінсент кинувся до сусіднього кабінету, де генерал Ар-тур Шерідан вдивлявся в десятидюймовий екран телевізійного монітора. Чорними зміями на підлозі звивався кабель. Техніки ВПС вовтузилися з пересувною установкою електронного контролю, приєднаною до антени, яку поспіхом підняли на дах будинку. Вінсент насилу міг повірити в це, але на телевізійному екрані він і Шерідан могли спостерігати в усіх її подробицях операцію на Суомп-Стріп.

— Коротко кажучи, — скоромовкою пояснив Шерідан, — телепередавач у вертольоті подає сигнали в космос. У системі зв'язку нашого міністерства оборони летять по узгоджених орбітах шістдесят супутників. Сигнал від вертольота у Флоріді надходить на один з тих супутників, а з нього — сюди. Антену на даху фазо-вано на прийом тільки даної частоти, і завдяки прямому зв'язку ми можемо…

Він урвав свою розповідь, бо відразу виникли і звук, і зображення. На екрані монітора проступили розпливчасті обриси дерев і будинків, до яких широким колом знижувалися вертольоти, шукаючи, де приземлитися.

— Фокстрот-шість викликає Борсука. Як зображення та звук? Технік миттю відгукнувся:

— Фокс-шість, Борсук бачить і чує на всі сто. Продовжуй у такому ж дусі.

— Доповідаю, Борсук. Ніяких ознак життя. Ми розгорнулись і прочісуємо територію. Виявлено два літаки, ще кілька стоять в ангарах, але враження таке, ніби принаймні з тиждень тут нікого не було. Зараз ми обстежуємо будівлі…

— Одного схопили, — пролунав трохи згодом голос із-за меж видимості, після чого на екрані потемнішало, поки оператор крутив свою камеру. Нарешті вони побачили чоловіка з піднятими догори руками. Видно було, як два агенти ФБР з ведучого вертольота десантників допитують його.

— …і не розумію, про що йдеться. Я тут усього тільки сторож, і…

— Де Джеффріз та інші пілоти? Швидко!

— Можна мені опустити руки? Джеффріз? Він і вся компанія тижнів зо два чи три як поїхали звідси.

— Куди?

— Звідки мені знати? Вони ніколи мені такого не кажуть. Моє діло — одержувати платню за те, що охороняю тут, і…

— Казали вони, коли повернуться?

— Ні.

Вінсент потягся до мікрофона.

— Фокстрот-шість, вас викликає… гм… Борсук. Говорить Вінсент. Чи можете ви з'єднати мене безпосередньо з моїми агентами?

— Так, сер. У нас є радіоперемикач. Готуйтеся до прийому. Фокстрот-один, вас викликає шостий.

— Говори, шостий.

— Я підтримую прямий зв'язок з генералом Шеріданом та містером Вінсентом, і вони хочуть поставити кілька запитань. Прийом.

— Прийнято, шостий, Борсук, Фокстрот-один слухає. Говоріть, сер.

— Спитайте в цього чоловіка, чи не літали Джеффріз та інші на винищувачах типу П-п'ятдесят один?

Сторож сам почув це запитання. Він видивлявся на всі боки, спантеличений голосом, який лунав бозна-звідки, аж поки агент ФБР наказав йому відповідати.

— Так, сер, звісно, літали. Троє з них. Це найчудовіші машини з тих, які я…

Отже, ще один незаперечний доказ. Тепер вони знали, кого шукати. Але де їх шукати?

Артур Шерідан позіхнув.

— Боже, як я втомився, — простогнав він.

— Не розумію чому, — всміхнувся Боб Вінсент. — Ви перебули на ногах усього тільки шістдесят годин.

Шерідан потер давно не голену щетину на підборідді.

— Враження таке, ніби шістдесят діб. — Він опустився в крісло і поглянув на співрозмовника. — Тепер це переважно ваша справа, Боб. Що робитимемо далі?

Вінсент зітхнув.

— Загалом те саме, тільки куди в ширших масштабах, — від-казав він. — Ловити рибу в морі волоком. Або, коли хочете, прочісувати джунглі густим гребінцем. Джеффріз та його круки нікуди не зможуть поткнутися без того, щоб ми не знали про це. Так я сподіваюся, — швидко додав він. — Ця зграя напевне має в запасі деякі хитромудрі трюки, в цьому ми вже переконалися. Але тепер, коли ми знаємо, хто вони, гадаю, нікуди вони від нас не дінуться. Наші люди по всій країні шукають Джеффріза і його компанію. Та й усі чесні люди намагатимуться допомогти нам. Я не помилюся, коли скажу, що до наших відділень уже надійшло понад десять тисяч сигналів про опізнання розшукуваних нами людей. Нам доведеться уважно все це просіяти.

Шерідан замислено кивнув.

— А чого ви хотіли б тепер від мене?

— Щоб ви поспали бодай трохи, чоловіче. Шкода, що я не можу наказати вам… Ідіть і відпочиньте десь в іншому кабінеті, а як буде треба, я негайно вас розбуджу.

— Ловлю вас на слові. Бо в такому стані з мене пуття не буде. — Шерідан, крекнувши, підвівся. — І ще одне, Боб…

— Слухаю.

— Де, ви гадаєте, остання бомба?

— Це було б чудове запитання для телевізійної вікторини, — кисло мовив Вінсент.

— Я не думаю, що бомбу заховано в якомусь місті.

— Ви говорите так, ніби вже маєте якусь версію. Шерідан кивнув.

— Атож. І дай боже, щоб вона виявилась помилковою. Вінсент очікувально мовчав.

— Вони не можуть розлучитися з п'ятою бомбою, — сказав Шерідан. — Це ж так ясно. Ну хто викине свій останній козир?