Мелодія кави в тональності сподівання

Розділ 1

Без особливих пригод та неприємних подій проминуло півтора року від народження сина, і Анна потроху змирилася з думкою, що житиме та виховуватиме дітей без чоловіка. Гострі напади відчаю вже не накочувалися так часто, як у перший рік по смерті Адама, а з тугою та самотністю вона навчилася співіснувати і вже не почувалася аж надто нещасною. Інколи навіть хотілося по-справжньому радіти, сміятися та тішитися найпростішим речам: сонцю, теплу, гарному самопочуттю, музиці, квітам, кумедним витівкам дітей і навіть тому, що життя дарує маленькі приємності, а не обвалюється на голову великими проблемами.

Та й не мала вона часу на те, щоб довго сумувати. Діти, щоденні клопоти, побут, прагнення налагодити будні родини так, щоб домашні не відчували жодних змін на гірше. Хіба ж мало у жінки роботи в помешканні, яке є достатньо великим і потребує постійної уваги та присутності господині? А діти? Тут роботи ще більше. Зрештою, в хорошої господині з доброго дому все має бути так, щоб не соромно було запросити гостей у дім, щоб прислуга бездоганно знала свої обов’язки, щоб діти поводилися саме так, як повинні поводитися діти в шляхетній родині, і щоб нікому не далося взнаки, що прибутки таки впали.

Банальне бажання втриматися на поверхні та не розгубити здобуте Адамом допомогло Анні здолати горе. З власного досвіду знала, що після пережитої трагедії силу жити далі дають прості речі: необхідність піклуватися про рідних, відчуття потрібності дітям, любов до них, розуміння того, що ніхто інший не зробить за тебе твою буденну роботу, прагнення вижити тоді, коли не вижити, – означає зробити нещасними найдорожчих людей. У простому не лише найглибша мудрість, але й допомога в найтяжчі моменти горя. Коли стається біда, то все несправжнє, несуттєве, надумане раптом кудись відходить, а лишається просте і справжнє: саме те, що й допомагає вижити. І байдуже, що збоку це виглядає, як рутинна робота та піклування про банальні потреби. Іноді саме у таких буденних речах і є найбільше мужності, сили та любові до рідних людей. Так Анна і жила ці півтора року, з головою поринувши в побут і щоденні клопоти. Без особливих потрясінь, надзвичайних подій чи гострих відчуттів. Зрештою, після пережитого горя саме такого спокійного життя й потребувала найдужче. Єдиним негативним досвідом та прикрою пригодою стало те, як десь рік тому ввечері хотіла зайти в гості до сусідки, у якої чоловік любив випити і дебоширити, і наштовхнулася на нього в подвір’ї їхнього дому.

На вулиці споночіло, і вона не відразу запримітила його біля каретного сараю. Лише побачила, як у темряві хитнулася непевна тінь, а тоді перед нею раптом виникло щось велике та незрозуміле.

Анна злякано сахнулася, тоді підвела голову і вперлася поглядом в обличчя сусіда.

– О Боже, як ви мене налякали, – вона спробувала обминути мужчину, який заступив їй дорогу, проте сусід несподівано притягнув її до себе.

– Зачекайте, пані, – він дихнув їй в обличчя перегаром, і Анна мимоволі поморщилася. – Ми ж сусіди… Можна по-простому. Я прийду вночі.

– Куди прийдете? – Намагаючись второпати, що каже їй цей чоловік, Анна знову відхилилася від нього якомога далі, проте сусід хитнувся і раптом навалився на неї всією вагою тіла.

– Ей, легше! – Анна спробувала випрямити руки. – О Господи… Та стійте ж ви на ногах!

Вона сердито відштовхнула сусіда від себе, проте той лише заточився і раптом важко задихав їй просто в вухо.

– Анно, ти така… – Він спробував силою повернути обличчя Анни до себе, – такі губки аж просяться…

На що просяться її губи, Анна не дослухала. Сусід спробував нахилитися до неї так, щоб поцілувати, а його руки вона раптом відчула в себе на грудях, а тоді й на стегнах.

– А шляк би тебе наглий трафив, – Анна аж задихнулася від огиди і мимоволі шарпнулася в бік, а тоді з такою силою заліпила йому ляпас, аж боляче стало її пальцям та запашіла долоня. – Курвар[22] старий. Щоб тебе кров нагла залляла. І воно туди ж!

Анна різко вивернулася і штовхнула сусіда так сильно, що той таки не встояв на ногах, ще раз заточився, тоді зашпортався об щось і повалився на землю, як сніп соломи.

Анна аж рота розтулила від подиву.

– Господи, та ж він п’яний як чіп!

Анна на декілька кроків відступила в тінь дерев, спантеличено завмерла, розглядаючи сусіда, який намагався підвестися із землі, тоді підхопила поділ сукні й вибігла з подвір’я геть. Старалася заспокоїтися, проте серце шалено калатало в грудях, а коли прибігла додому, то руки трусилися від огиди. От же ж дурень який. І що йому зайшло в голову? Ні, іноді сусід таки подивлявся на неї масними очима, але так багато хто подивляється. Тільки ж руки розпускає далеко не кожен. Здається, добряче його штурхнула. Загримів на землю, як лантух з бадиллям. Добре, що сусід був п’яним і не очікував чогось такого від неї, то вирватися вдалося без особливих проблем. Зрештою, коли нікому захистити, то допомагає досвід з тих часів, як була простою дівчиною і навчилася прикласти руку для того, щоб захистити себе самій. Та й слова знаходяться такі, що не промовляються тепер ніколи. Аж дивно, як ляпнула таке. Ніби не з гарного товариства пані.

Анна нервово розсміялася, проте, потроху заспокоюючись, почала навіть з гумором дивитися на цю пригоду. Цікаво, як сусід пояснюватиме дружині розбиту губу й обдерте обличчя? Що впав у кущ аґрусу чи порічок? А може, що з котами побився за прихильність кицьки? Так йому й треба. Дурень самовпевнений.

Щоб зайвий раз не засмучувати сусідку, Анна їй про цю пригоду не розповіла. Та й у гості до неї того дня не пішла. Як, зрештою, і всіх наступних днів. Відтоді хіба запрошувала її до себе або ж бачилася десь на нейтральній території. Сусід теж більше не чіплявся з непристойними пропозиціями. Лише іноді здалеку подивлявся як на трохи зварйовану особу, проте їй було байдуже. Відтоді вона стала втричі обережнішою і вже ніколи не виходила з дому без супроводу хоча б покоївки. Маленький Адась ріс здоровим і доволі міцним хлопчиком.

Майже не хворів і навіть коли у нього почали рости зубки, не особливо вередував. Коли ж його нічого не турбувало, то й взагалі був безпроблемною дитиною, бо добре їв, вночі спокійно спав і не надто докучав удень.

З його появою життя Анни знову набуло сенсу та радісних барв. З головою поринула в пелюшки, годування, колисання, присипляння і тішилася кожній миті поряд з сином так щиро і самовіддано, що навіть Тереза іноді підсміювалася з її сліпої материнської любові, проте Анна не надто зважала. У відповідь на кепкування щасливо усміхалася і запевняла Терезу, що любов до немовлят ніколи не буває надмірною. Саме вона дарує маленькій дитині впевненість у безпеці, у тому, що вона бажана і що цей світ зустрічає її добром та ласкою. Дитина, яка росте в любові, не боїться жити і більше вірить у власні сили та в те, що зможе багато досягнути. А це половина успіху. Принаймні наразі Анна саме це спостерігала на власному досвіді виховання дітей. Адась ріс щасливим, жвавим і впевненим у собі малюком. З іншими дітьми теж особливих проблем не було. Еля та Яся витягнулися, підросли і поступово входили у вік, коли дитинство зустрічається з початком дорослішання. Вчилися доволі непогано, були компанійськими, вміли наполягти на своєму і не страждали від невпевненості у власних силах. Радше навпаки. Їх зазвичай доводилося стримувати та закликати до обережності.

Люцина теж тішила успіхами в музиці та навчанні, а зростом уже перегнала Анну і виглядала як майже повнолітня панна. За характером, щоправда, не була такою відкритою та безшабашною, як сестри, проте саме вона була значно серйознішою, вдумливішою й емоційно глибшою. З нею можна навіть про щось порадитися, як із цілком дорослою панною.

І лише Войцех дедалі дужче непокоїв Анну. Не змогла приборкати ані його дурних нахилів, ані завоювати хоч краплю симпатії чи поваги. Він хіба терпів її та відкрито не конфліктував, проте безодня між ними ширшала. Він заводив та міняв друзів, можливо, навіть мав коханок, за цей рік встряв не в надто добру компанію марнотратників, декілька разів Анні навіть доводилося оплачувати його картярські борги, а витрати на одяг та розваги росли з кожним місяцем.

Від повного краху рятувало хіба те, що він досі був фінансово залежним від неї, вчився і мусив рахуватися з її думкою, умовами та ультиматумами. Розуміла, що довго так не триватиме, бо його поведінка загрожує обернутися публічним скандалом, виключенням з гімназії та поганою славою для цілої фамілії. Окрім того, такий спосіб життя Войцеха дедалі дужче виснажував родину фінансово.

Ще й, ніби навмисно, того року прибутки з маєтку впали, управляючий геть занедбав обов’язки і перестав надсилати звіти, а листи, які вона відправила до маєтку вже тричі за цей місяць, так і залишилися без відповіді. Розуміла, що далі тягнути з приїздом у маєток не можна і почала планувати цю поїздку для всієї родини. Серйозно сподівалася, що літо в маєтку трохи зекономить їм грошей. Життя у столичному місті значно дорожче, аніж у селі, а те, що вдасться заощадити за літо, потім знадобиться і щоб гардероб дівчаткам обновити, і за ремонт львівського будинку заплатити, і з боргами розрахуватися.

Та й для здоров’я дітей чисте повітря, літнє сонце, лісові ягоди, овочі з власного городу і прогулянки на березі річки підуть лише на користь. Головне, що Адась достатньо підріс для того, щоб не створювати проблем у дорозі, а для старших дітей така мандрівка стане несподіваною радістю і сприйматиметься як гарна та цікава пригода. Вони скучили за маєтком. Колись їздили туди щороку відразу по Великодню, а після смерті Адама ще жодного разу нікуди далі околиць Львова не виїздили. Вже й свято Паски не за горами, то саме час лаштуватися в дорогу. Вирішила їхати в маєток буквально в один день, проте якби хтось сказав, що клопоти з від’їздом заберуть в Анни стільки часу, зусиль та нервів, то заходилася б збиратися задовго до Великодня. І це незважаючи на те, що Паска того року була доволі рано, 4 квітня, і почати збиратися в дорогу теж могла ще на початку квітня. Серйозно припізнилася з від’їздом, напевно, ще й тому, що якраз по Великодню Тереза одружувала наймолодшого сина Матеуша. Турботи з весіллям не лише відібрали багато часу, уваги та примусили всіх похвилюватися, але й не дозволили Анні зосередитись на буденних справах та на від’їзді в маєток.

Наймолодший син Терези декілька років не міг вибрати наречену, і коли це нарешті сталося та призначили дату шлюбу, Тереза з таким розмахом і запалом взялася за організацію весілля, що без допомоги Анни просто не змогла б дати з усім раду. Зрештою, Анна й сама перейнялася передвесільними турботами, облишила приготування до власного від’їзду в маєток, та й про себе саму цілком забула. Довелося ледь не в останній тиждень замовляти кравчині нову сукню, бо у своєму звичному чорному вдовиному вбранні аж ніяк не могла з’явитися на таку урочистість, як весілля. Зазвичай на подібні святкування вдови знімають траур, навіть коли ще не минув термін суворої жалоби, а їй давно дозволено носити напівтраур. Адам помер взимку позаминулого року, і її закрита чорна сукня та капелюшок із траурним крепом тепер здаються не лише недоречними, але й понад міру скорботними.

Розуміла, звичайно, що варто пошити щось бодай сіре чи фіолетове, але зволікала. Чулася у чорному захищеною і ніби ближчою до Адама. От і дозволікалася до того, що на весілля сина Терези у її гардеробі не знайшлося жодної пристойної для цієї церемонії сукні. Псувати своїм скорботним виглядом настрій молодятам не хотіла, а тому алярмово замовила собі нову лавандову сукню з ліонського шовку. І фасон вибрала модний для цього сезону: з широким криноліном, з акуратними, не надто широкими рукавами та з безліччю фальбанок від низу і до середини спідниці. Навіть капелюшок, рукавички та черевички справила в тон сукні. Коли вперше вдягнула все це на себе та глянула в дзеркало, аж серце стиснулося. За понад два роки вже й забула, як виглядає у світлому одязі, і навіть не думала, що так змінилася від смерті Адама.

Із дзеркальної поверхні на неї дивилася цілком інша жінка. Зріла, зваблива зовсім не невинною красою, значно впевненіша та цікавіша, аніж була раніше, а яскраві аметистові сережки, які вдягнула замість своїх традиційних жалобних з чорного бурштину, надали їй зовсім незвичного вигляду. Внутрішньо не була готова до змін, а тому мимоволі злякалася відображення у дзеркалі. Схоже, її життя входить у новий етап, а вона навіть не помітила цього. Не тішило навіть те, що виглядала справді привабливо, що уста зберегли свій колір та округлість, очі зосталися виразними та гарними, а фігура не лише не втратила принадних форм, але й стала ще звабливішою.

Анна мимоволі придивилася до себе уважніше. Ні, таки не все аж так бездоганно. У волоссі з’явилося декілька срібних ниток передчасної сивини, а на чолі намітилися легенькі зморшки. Але, хоч як дивно, це її не засмучувало. Таки справді стала іншою жінкою. Найдужче їй тепер подобалося в собі не зовнішнє, а те нове, що з’явилося вже по смерті чоловіка: шляхетна виваженість рухів, спокійна впевненість, глибоко заховане і таки гідно пережите горе, мудрість та розуміння чогось такого, що розкривається в людині, лише коли вона не просто пізнала справжню трагедію, але й зуміла достойно з неї вийти.

Наразі взагалі не бачила жодного сенсу в своїх жіночих принадах. Поряд нема чоловіка, якого кохала б понад усе на світі, а зовнішня привабливість вкупі з вдовиною самотністю лише заважають жінці спокійно жити. Занадто часто притягують до себе хтиві чоловічі погляди, манять незахищеністю та будять аж ніяк не платонічні бажання. У товаристві особливо нав’язливі чоловіки після року жалоби підступалися до неї з доволі неоднозначними натяками та увагою. Навіть настирно шукали її товариства. У такі моменти Анна почувалася так, ніби чинить злочин та зраджує Адама, а тому зазвичай намагалася якомога рідше бувати в товаристві, старанно уникала чоловічої уваги та ховалася в свою жалобу, як у надійний прихисток, та відгороджувалася нею так, як відгороджуються щитом від нападу. Навіть на напівтраур не переходила, а показово носила все чорне, неблискуче та жалобне. Так, ніби поставила між собою та світом міцну стіну, яка дозволяла уникати зайвого та непотрібного їй спілкування й уваги чоловіків.

Тим паче, що добре засвоїла: зазвичай жінці за її обставин добра від уваги чоловіків мало. Значно більше шкоди, бо коханням там і не пахне. Не відмовляєш і терпиш залицяння – ти легкодосяжна жінка в очах чоловіка, проте тобі це пробачають заради мети завоювати. Відмовляєш відразу – ти дивна особа і в тебе щось негаразд з головою. Коли чоловіча увага стає надмірною, то незалежно від того, як жінка поводиться з цим залицяльником, шкереберть летить саме її, а не його репутація. Відмовляєш у залицяннях і не терпиш, коли стає зрозуміло, чого від тебе хочуть, – ти легкодосяжна, але вже підступна жінка, яка хіба дратує, бо хороша жінка такому скарбу, як цей залицяльник, не відмовила б, а ти просто набиваєш собі ціну. Жінку в такому випадку обговорюють, звинувачують, приписують те, чого не було, і знов шкереберть летить саме її репутація. Логіка мислення тут залізна. Зрештою, коли в мужчині говорить самолюбство та егоїзм, то ця логіка завжди така. Тобто в усіх випадках для жінки тут більше проблем, аніж радості. Щоб не влазити в усе це, Анна намагалася уникати таких ситуацій взагалі.

Цілком можливо, що серед її залицяльників траплялися й нормальні мужчини, проте вона не заморочувалася. Все одно, коли це не любов, то там нічого гарного не буде. Її реальне життя сконцентрувалося на родині, побуті та маленькому синочку, який ріс надзвичайно подібним до Адама і вже зараз дивував неймовірною схожістю до батька. Ті самі чорні очі, темне густе волосся, та сама виразна лінія губ і брів, ніс такої ж, як в Адама, форми, та сама будова підборіддя, вилиць і чола. Лише округлість дитячого личка трохи згладжувала цю подібність. Саме вона робила риси обличчя сина м’якшими, розмитішими, не такими різкими, як у батька, а приємними і дуже зворушливими в цій дитячій незавершеності.

Любила маленького синочка надзвичайно сильно, і сама вже розуміла, що своєю сліпою материнською любов’ю робить йому погану послугу. Таки недаремно кажуть, що все на світі, навіть материнська любов, добре і корисне лише в розумних межах. Коли любові забагато, то вона затуляє дитині реальний світ. Вже й сама боялася, що надмірною материнською опікою привчає сина до того, що все дається надто легко, понад міру просто і на першу вимогу. На щастя, наразі Адась ще не встиг зжитися з цим уявленням, а тому Анна потроху почала міняти своє ставлення до виховання сина та давати йому більше волі й водночас суворіше вимагати доброї поведінки. І так непокоїлася, що без чоловічого сильного впливу малий ростиме надто розніженим, м’яким або вередливим. Наразі, щоправда, нічого такого не спостерігала. Адась мав від природи доволі своєрідний і сильний характер. Без причини ніколи не вередував, хіба втомлений був або конче хотів привернути до себе увагу. Наполегливо добивався бажаного, не скиглив, коли падав, не плакав, коли йому щось не вдавалося і ніколи не полишав спроб досягнути результату. Навіть більше: так зосереджено займався своїми справами, що Анна мимоволі дивувалася з такої невластивої маленьким дітям настирності. Утім, чого тут дивуватися. Все вказувало на те, що й характером малий Адась пішов у батька. Якщо нічого не зміниться і ніхто не втручатиметься в його виховання, то їхній з Адамом син виросте справжнім мужчиною і зуміє гідно продовжити фамілію.

Єдине, що трохи непокоїло Анну, – це те, що у майбутньому їй буде дуже нелегко з такою дитиною. Впертий до неможливості, різкий у своїх реакціях на тиск, він навіть у своїх півтора року вже був надто агресивний в іграх з іншими дітьми, надто безкомпромісний та непоступливий до краю. Може, це у нього вікове? Малий все ж таки. Ще не навчився нормально бавитися з іншими дітьми. Окрім того, Адась довго пам’ятав образи, намагався поквитатися з тими, хто його скривдив, а поводився так незалежно, що й сам часто страждав через власну самостійність і безстрашність. Варто було випустити його з уваги хоч на мить, як він ліз у бійку зі старшими дітьми та діставав стусанів. Коли ж намагався дослідити все, що його зацікавило або до чого міг досягнути, то постійно падав, не зважав на небезпеку і на власних гулях здобував досвід.

А останнім часом так часто встрягав у пригоди, що Анні аж серце заходилося від страху за нього. Приставила до нього нову бонну[23] і суворо наказала тій ані на хвилину не спускати з малого очей. А тепер, напередодні від’їзду, ще й непокоїлася, що в маєтку, де вони незабаром мешкатимуть, є доволі велике озеро та досить глибока річка. Щоб вслідкувати за Адасем, доведеться дати няньці когось на допомогу. Та й самій не можна надовго відволікатися від сина. Якби могла, то не відпускала б сина ані на мить від себе, проте знала, що це неможливо.

Вже два роки маєток полишений на управляючого, і тепер доведеться самій серйозно взятися до роботи. Насамперед провести ревізію всіх паперів, зазирнути в книгу витрат та фінансових оборудок, перевірити, як платяться відсотки від дрібніших боргів, що діється з податками і чи вчасно виплачується викуп селянами. Ще, напевно, здалося б відразу перевірити, як працює відкрита Адамом гуральня і чи не треба там дещо замінити в обладнанні. Зараз саме вона давала непоганий прибуток, і, якщо вдасться його збільшити, це буде вагомим внеском у добробут родини.

Он Войцех минулого тижня заборгував товаришу велику суму грошей, витратив їх на дурне, а їй довелося повертати борг, щоб зам’яти цілком реальний розголос і скандал для фамілії.

Того дня увірвалася, як фурія, до його кімнати.

– Войцех, якщо ти в цій хвилі не поясниш мені, чому мама твого Ярослава прийшла до мене сьогодні вранці і сказала, що ти не повертаєш її сину борг, то я направду говоритиму з тобою інакше. Скасую всі твої привілеї.

Войцех повільно підвівся з-за столу й озирнув Анну важким поглядом.

– Не ваша справа. Ви мені ніхто.

Анна вдихнула повітря глибше, щоб заспокоїтися, та подумки повільно порахувала до десяти.

– Я вдова твого батька. І наразі твоя опікунка, Войцеху.

Він хмикнув і демонстративно склав руки перед собою на грудях.

– То тимчасово. Не маєте права мені вказувати. То чоловіча справа.

– Ах чоловіча це справа, – Анна окинула пасинка зневажливим поглядом, витримала багатозначну паузу, а тоді чітко відчеканила кожне слово. – Справжні чоловіки насамперед не доводять справу до того, щоб жінки за них платили. Звідки борг? Войцех ще раз зміряв Анну сердитим поглядом і промовчав.

– Знову карти?

У відповідь він лише насупився і не зронив жодного слова.

– Ясно. Цього разу я розрахуюся, але знай, що це востаннє. Вона ще раз зневажливо озирнула Войцеха з ніг до голови, тоді рішуче розвернулася і вийшла з кімнати. Розуміла, що заплатити мусить, бо це борг честі, але така була зла на пасинка, що, здається, розірвала б його на дрібні клапті й не пошкодувала б. Позбавила його кишенькових грошей на цей місяць і попередила: якщо таке повториться, взагалі виділятиме йому мінімум коштів на рік, прикрутить розваги і не вирішуватиме проблем, які виникатимуть. Якщо ж і це не допоможе, то таки почне думати над тим, як обмежити його доступ до спадку батька. Меценас[24] Адама розсудливий чоловік, і в усіх питаннях на стороні інтересів його вдови, то щось можна комбінувати. Принаймні час потягнути можна. І нерви спадкоємцю помотати теж.

А от у маєтку незайве також подивитися, чи добре обліковано і організовано роботу на всіх тих моргах[25] орних земель, лук, городів та пасовищ, які все ще належать їм. Заодно непогано перевірити, чи правильно виплатили того року оренду посесори,[26] а ще проконтролювати, як ведуться судові процеси.

На маєтку висить чималий борг, і це може обернутися серйозною проблемою. Свого часу цей борг дуже непокоїв Адама.

Йому вдавалося виплачувати лише відсотки. Не приведи Господи, ті відсотки управляючий не виплачує, і тоді її чекає судовий процес або великі неприємності. Ні, з тим усім врешті треба детально розібратися, бо серйозно занедбала обов’язки господині й переклала роботу на управляючого та на посесорів. Таке зазвичай тягне за собою небажані наслідки чи й розорення. Аж моторошно уявити щось таке. Опинитися в наш нелегкий час у скрутному становищі чи, не приведи Господи, на межі банкрутства – це справжня катастрофа для цілої родини.

Розділ 2

Коли відгуляли весілля молодшого сина Терези Матеуша, а з усіма клопотами з від’їздом було покінчено, Анна полегшено зітхнула. Нарешті в маєток відправлені всі речі, які можуть знадобитися їм влітку, дрібніші речі, одяг та коштовності зібрані в дорожні сумки, карета, коні та візник напоготові, слугам усі накази віддала ще звечора і залишається лише вирушити в дорогу. Принаймні Зіслання Святого Духа[27] святкуватимуть у маєтку, а не у Львові. До 23 травня, щоправда, є ще трохи часу, проте й роботи з облаштуванням у маєтку теж не бракує. Ще трохи затрималися б – і вже можна було нікуди не їхати. Минулого року взагалі ціле літо просиділи у Львові, але тоді Адась був ще зовсім маленьким і вона годувала його груддю, а зараз він гасає по будинку так, що й не вслідкуєш, і їсть усе те саме, що й інші діти. Добре, що нянька сумлінно ставиться до обов’язків. Адась із нею у безпеці. Вона досвідчена жінка і з нею не страшно залишити маленьку дитину навіть у маєтку, де у рази більше небезпек. Гарно, що того року Адась трішки побігає на свіжому повітрі, побавиться у парку при садибі, зміцніє до зими. Та й дівчаткам життя поза містом піде на користь. Вони зараз так стрімко ростуть, що доводиться щодекілька місяців оновлювати їхній гардероб. Елі виповнилося десять, Яніні незабаром буде стільки ж.

Люцина ж у свої чотирнадцять років стала ще красивішою і ще подібнішою на маму. Густе чорне волосся хвилею лягає на плечі, завивається у локони і, як в Анелі, контрастує з кольором очей. Постава у Люцини така ж гарна, як у мами, і така ж витончена лінія шиї та плечей. А ще вона має мамині небесної барви очі, сніжно-білу шкіру, прекрасної форми ніс та рот, вишукану форму рук і маленькі ступні. Зараз Люцина ще й потроху набуває округлих жіночих форм і це їй дуже личить. Анеля, щоправда, була надто худорлявою, а Люцина очевидно успадкувала округлість від котроїсь з бабусь, бо вже зараз виглядає значно жіночнішою, аніж її мама. Нема ані натяку на хворобливо-нервову худорлявість Анелі і на її різкість ліній тіла. У Люцини все навіть зараз доволі жіночно і гармонійно. Глянеш на неї – і відразу бачиш, що вона вже не дитина. Ще рік-два – і виїздити у світ почне, а отже, доведеться серйозно потурбуватися про те, щоб зібрати для неї гарне придане. А ще треба її пристойно і вишукано вдягнути для візитів та балів. Дівчина з доброго дому повинна і вдягатися добре, і вміти підтримати розмову в товаристві, і гарно танцювати, і досконало знати мови, і добре малювати. Та й загалом вона має бути такою панною, щоб, дивлячись на неї, ніхто ані на мить не засумнівався, що вона гідна найвдалішої партії та найзаможнішого нареченого. Це потребує не лише зусиль, а й грошей.

Походження Люцина має бездоганне, а те, що виховувалася мачухою, яка не завжди пристойно поводилася, навряд чи серйозно зашкодить. Хто там зараз згадуватиме події десятилітньої давності. У товаристві давно втратили інтерес до їхнього з Адамом позашлюбного зв’язку. Найжвавіше обговорюють свіжі плітки і нещодавні новини. Ними можна зацікавити співрозмовника, полоскотати собі нерви, насолодитися ефектом новизни і справити враження на товариство обізнаністю. Тобто відчути свою значущість, а заодно й потай потішитися, що обговорюють не тебе, а когось іншого. Нових пікантних ситуацій ніколи не бракує, а отже, давні історії потроху стають нецікавими і відходять у минуле. Скількох людей це рятує від краху та остаточної втрати репутації – не злічити. Іноді забудькуватість дуже милосердна штука.

Анна підвелася з крісла і розправила складки на сукні. Розвиднилося зовсім нещодавно, але вона ще годину тому встигла прослідкувати, щоб діти були нагодовані, зручно вдягнені в дорожній одяг, щоб нічого не забули з речей, не посварилися між собою, не побилися, не залізли в шкоду, а півгодини тому відправила їх з нянькою та гувернанткою на вулицю. Мусила хоч трішки побути на самоті та зосередитися на майбутній подорожі.

Це вперше по смерті Адама зібралась так надовго їхати з дому і почувалася зовсім не затишно та боялася того, як зустріне її маєток. Ніколи не була там без чоловіка, не керувала справами, не контролювала управляючого, не перевіряла всі наявні папери і ще не робила безліч з того, що робитиме як господиня та власниця. Проте найдужче Анна боялася навіть не цього, найдужче її лякала перспектива повернутися туди, де все нагадуватиме їй про Адама і щасливі роки поряд з ним. У Львові це відчуття встигло притупитися, бо мешкала тут постійно, а у маєтку туга могла накотитися з подвійною силою, і хтозна, чи вона дасть тому раду. Буде боляче, гірко і зовсім не захочеться займатися справами.

Анна мимовільним жестом торкнулася медальйона з портретом Адама на шиї і заперечно хитнула головою. Цього аж ніяк не можна допустити. Це слабкість, негідна справжньої жінки. Сильна людина біль втрати носить у собі, а не черпає його ззовні. Слабка навмисно шукає трагічних моментів, бо підсвідомо не годна дозволити собі жити не в розпачі. Так буває у багатьох вдів, але вона не має права впадати у відчай. Того, що було, все одно не повернути, а в неї на руках їхні з Адамом діти, великий маєток, буденні клопоти, реальні справи, зрозумілі турботи і бажання вберегти родину від розорення та краху. Хоч не хоч, а мусиш жити реальністю, поводитися розважно і думати про насущні проблеми.

Зрештою, воно й на краще. Життя взагалі дуже справедливе й одночасно жорстоке. Ти або приймаєш його правила і продовжуєш боротися та жити, або поволі скочуєшся з уторованого шляху на узбіччя та гинеш. Якщо не бути сильною, розсудливою та мудрою жінкою, все полетить шкереберть і родина втратить навіть те, що має зараз. Он скільки людей шляхетного походження тепер заледве кінці з кінцями зводять. У їхній родині зараз теж замайоріла реальна загроза такого. Прибутки падають, витрати зростають, а діти ростуть і мають дедалі більше потреб, проте це не катастрофа, а звичайна проза життя. Вона поїде у маєток і в усьому там розбереться. Все буде гаразд.

Анна ледь відхилила фіранку, замислено глянула перед собою, прочинила вікно в сад і мимоволі зачепила яблуню, яка росла при вікні. Легеньким вітром у спальню занесло пахощі квітучого саду, вологої землі та свіжої молодої трави, а порух від доторку до дерева хитнув гілку, пробіг рясним яблуневим квітом вгору і виразніше відсвітив сонячний промінь, який зазирав у кімнату.

Анна мимоволі примружила очі від яскравого світла і цілком ясно почула, як у відчинене вікно голосніше полилися звуки пташиного щебету та дитячого сміху. Яка ж сьогодні краса надворі.

Анна глибше вдихнула весняне повітря – і відчуття повноти життя стало таким виразним, що затопило її всю. Такого дня стаються лише гарні події, започатковуються тільки вдалі справи та закладається лише щасливе майбутнє.

Вона перевела погляд вглиб саду і відчула умиротворення. Завжди любила вранці дивитися на сад за вікном. Особливо коли щойно прокинулася і лежала в ліжку. Момент, коли все ще блукаєш між світом реальності та сновидінням, чуєш у собі відголосок чогось нетутешнього, а погляд уже мимоволі бродить кімнатою, зупиняється на світлій плямі вікна, мить мандрує поміж кронами дерев старого саду і м’яко переносить у дійсність. Тоді навіть неважливо, що бачиш за вікном: ясний літній ранок, обережний перестук дощових крапель осені чи в кружлянні снігу народжується зимовий день. Саме таке неквапне повернення у реальність дарує душі справжню гармонію, спокій та затишок.

Анна сперлася ліктями на підвіконня. Напевно, саме цього спокою найдужче бракуватиме в маєтку. У Львові досконало налагоджений побут дозволяє розслабитися та насолоджуватися ранком, а в маєтку доведеться добряче попрацювати над тим, щоб усе закрутилося у потрібному ритмі. Та й встається у маєтку значно раніше, аніж у місті. Трохи проспиш – і вся робота шкереберть.

– Елю, Яніно, Люцино, – Анна вихилилася з вікна, щоб краще бачити дітей, які бавилися поміж дерев саду. – Дивіться мені, щоб не позамащувалися. Бо часу перевдягатися нема. І за Адасем дивіться. Бо самі його на руках триматимете такого бруднючого.

Переконавшись, що діти її почули, Анна випросталася. Карету підготували, багаж закріпили, залишається тільки гукнути дітей, щоб повсідалися якнайшвидше. Сьогодні ще треба заїхати у Жовкву до тітки Стефи. Якщо гаяти час, то приїдуть у Жовкву хіба по обіді, і тоді надто мало часу залишиться на гостювання. Давно обіцяла навідатися до тітки, але за клопотами та буденною метушнею ніяк не могла викроїти на це час. Спершу народився Адась, тоді зовсім дрібоньким був, а потім зима і не хотілося вирушати у дорогу, бо боялася застудити малого. Тітка вже й ображатися почала. Каже, що небога забула родину, загордилася і не бажає згадувати про міщанське походження. Спробуй переконати її у протилежному, якщо й справді понад рік не була в Жовкві. Востаннє ще тоді, як не знала, що в тяжі. Потім лише листи надсилала та гроші передавала. Тітка Стефа, щоправда, двічі чи тричі сама до них приїздила, востаннє на Різдво.

Анна покликала Касю, щоб та допомогла вбрати чорну з широким криноліном сукню, вдягнула перед дзеркалом невеличкий чорний з траурними шовковими стрічками капелюшок, обережно заправила локон, який вибився з доволі невигадливої зачіски і глянула на своє відображення. Все акуратно, стримано, пристойно. Жодної зайвої деталі чи неелегантної лінії. Тепер любила саме такий стиль в одязі, а з прикрас носила хіба перлини та чорний бурштин, а ще нещодавно почала вдягати аметисти. Такі прикраси напівтраур допускав: перлини нагадують сльози, а аметисти мають дозволений для другого періоду трауру фіолетовий колір. Могла б, звісно, одягнути щось сіре, додати в оздоблення білий колір чи мереживний комірець, проте до ясніших кольорів руки наразі не доходили.

Щоправда, після весілля сина Терези дедалі серйозніше замислювалася над тим, що таки час обновити гардероб і потроху відмовлятися від глибокого трауру. До нового зимового сезону, наприклад, пошити декілька сірих суконь, а ще нову пурпурову бальну сукню до аметистового гарнітуру, який подарував колись на уродини Адам. Любила аметисти, а ці ще й були гарно обрамлені діамантами. Розкіш, звісно, але доволі стримана та вишукана. Продавати їх не хотілося. Хіба б зовсім сутужно їм стало. Все ж таки пам’ять про Адама. Давно мріяла, що знову надягне їх на якийсь бал у час карнавалів чи на Сильвестра.

Анна акуратно розправила чорні рукавички, траурний креп на сукні і взяла до рук ридикюль. Дорожня сукня була порівняно зручною, проте новомодні пишні спідниці з безліччю воланів та стрічок, а ще нижня спідниця на кінському волосі, вплетеному у лляну тканину, були занадто об’ємними. Не сумнівалася, що це створюватиме проблеми в дорозі. Раніше мода була не до порівняння зручнішою. Не така пишна, як зараз, верхня спідниця займала менше місця, а м’якші нижні спідниці дозволяли зручніше всістися в кареті. Але що вдієш, з’явитися у Жовкві в старій сукні не дозволяла гордість. За ці десять років її становище так стрімко і скандально пішло вгору, що поява в тітки Стефи викликає незмінний інтерес у всіх сусідів та знайомих, а кожен крок, поведінка, жест та одяг потім ще з тиждень жваво обговорюються. І ніби ж тепер то не мало б її хвилювати, проте все одно мимоволі думала про це. Очевидно, звичка жити, рахуючись з думкою інших, міцно вкоренилася в її свідомість ще з тих часів, коли вона й сама мешкала в невеликому містечку і постійно наштовхувалася на оцінювальні погляди та готовність людей судити інших. Свого часу її втечу теж доволі жорстко осудили сусіди та знайомі, а втрата гарної репутації багатьом дала привід зловтішатися. Що могла цьому протиставити? Доки не була дружиною Адама, то хіба терпіння і смиренність, а ще любов та щирі почуття до нього. Це вже потім було високе становище, законний шлюб, нова родина і заможне життя. Своєрідна сатисфакція за осуд і небажання зрозуміти та пробачити. Зрештою, сама ніколи нікому не мстила, не осуджувала і не заздрила, то якось спокійно все це прийняла і просто намагалася стати щасливою.

Розділ 3

Вийшовши на подвір’я, Анна жестом покликала покоївку та няньку Адася.

– Допоможіть мені, будь ласка, всістися. Цей кринолін – якась Божа кара, а не нижня спідниця. Не залізу сама з ним до карети. Притримайте трохи збоку, а тоді запхайте всередину, – вона поставила ногу на першу сходинку. – Але обережно, щоб сукню мені не пом’яти. І низ сукні потримайте хтось, щоб пристойно було. Бо постійно вгору задирається. Ноги видно, як до карети сідаю.

З горем навпіл прилаштувавшись на сидінні, Анна акуратно розправила довкола себе складки дорожньої сукні і прослідкувала, щоб зручно влаштувалися в сусідньому фіакрі няня, покоївка та гувернантка. Малого Адася Анна взяла до себе в карету, а не залишила з нянькою. Розуміла, що понад міру панькається з сином і понад здоровий глузд хвилюється за нього, проте нічого не могла з собою вдіяти.

Після смерті Адама син став для неї центром існування, і вона панічно боялася, що з ним станеться щось погане, коли вона бодай на годину випустить його з поля зору. Ось і зараз воліла, щоб Адась їхав з нею, а не з нянькою. Можна було б запросити бонну сісти разом з ними у карету, проте місця й без того бракувало. Модна сукня вимагала простору, та й дівчатка не були малими дітьми і теж хотіли зручностей. Коли всі нарешті всілися, а коні рушили з місця, Анна полегшено зітхнула. Не любила останні миті прощання з домом. У них багато суму, неспокою і чогось такого, що примушує серце стискатися та завмирати від страху перед невідомістю. Це потім яскраві враження, калейдоскоп нових пейзажів за вікном і рух притлумлюють тривогу та дозволяють спокійно насолоджуватися мандрівкою.

Принаймні так було раніше. Сьогодні Адась зібрався внести серйозні корективи в ці плани. Малий непослух категорично не погоджувався сидіти спокійно та чемно дивитися у вікно. Намагаючись присадити малого на лавку, Анна за декілька хвилин зрозуміла, що мусить взяти його на руки. Адась крутився так, що ледь не впав з лави на землю та не набив собі на чолі ґулю. З такою прикрасою якраз «блискуче» виглядав би в Жовкві.

Анна невдоволено глянула на сина.

– Ну, і чого ти, скажи, товчешся? Ні щоб спокійно сидіти, як всі чемні дітки. Дивися, яку гарну забавку я з собою взяла, – вона тицьнула малому до рук яскраво розмальованого коника, яким у свій час бавилася ще Яся, проте Адась лише байдуже глянув на запропоновану іграшку, зіп’явся на ноги і заходився смикати оббивку всередині екіпажу.

Анна невдоволено глянула на сина і потягнула його до себе.

– Адась, негайно мені лишися того. Хочеш зараз від мами дістати по дупці? – Вона посадила малого собі на коліна і знов ткнула йому в руки іграшку. – Дивися, який гарний коник. Будеш чемним хлопчиком, то колись матимеш такого справжнього. Бачив, Войцех якого має? Найкращого з тих, що ще тато купував. Виростеш і куплю тобі такого самого, як у Войцеха, справжнього коня. А зараз посидь собі спокійно і побався оцим.

Вона знову спробувала запхати Адасю в руку іграшку.

– Ану покажи мамі, як коник скаче. Твій коник вміє скакати. Правда ж? Покажи сестричкам, якого маєш гарного коника.

Малий заперечно крутнув головою і спробував впхати іграшку в руку мамі.

– Мама… на… ко… не Дась… кази…

– Е ні, це ти мені спочатку покажи, як коник скаче, а потім я вже побавлюся з тобою, – без особливих зусиль розшифрувавши слова сина, Анна зручніше прилаштувала його у себе на колінах. – От приїдемо в маєток і я попрошу, щоб тобі гарного дерев’яного возика до коника змайстрували. Будеш возити у ньому все, що тобі заманеться. Ти ж хочеш возика? Правда ж?

Скориставшись з того, що малий задумався над перспективою отримати непогану нову цяцьку, Анна знову вклала йому до рук іграшкового коника.

– Покажеш мамі, як коник бігає? Чи наш коник не вміє бігати? Прослідкувавши поглядом, як малий зосереджено почав пересувати коника вперед-назад по її спідниці, Анна машинально розгладила зіжмакану тканину і зручніше прилаштувала малого собі на колінах. До завершення поїздки сукня виглядатиме, як корові з горла. Адась сьогодні вирішив влаштувати її нервам випробування на міцність, проте що вдієш. Він уперше вирушає в дорогу каретою, то й капризує. Певно, ще й не відразу втихомириться та засне. Добре, що з іншими дітьми простіше.

Дівчатка великі і навпаки радіють поїздці. Еля та Яся взагалі чи не найдужче задоволені з того, що поїдуть у маєток.

– Еля, Яніна, – Анна уважно глянула на дівчаток, які більш-менш чинно влаштувалися на лавці навпроти неї, проте постійно перешіптувалися одна з одною, весело хихотіли, смикали одна одну за одяг чи за кіски і радісно обговорювали те, що бачили за вікном карети. – Ні, я розумію, що вам і одна з одною зовсім не нудно, але ж можна хоча б трохи побавитися з Адасем. Ви що, й у маєтку отак осібно від усіх триматиметеся? Дівчатка на мить завмерли, тоді спідлоба глянули на Анну.

– А чого відразу ми з Елею? – першою знайшлася Яся. – Он Люцина сидить і нічого не робить. Хай побавиться з Адасем. Він з нею ліпше бавиться. Нас все одно не слухає.

Анна перевела погляд на Люцину. Та справді до розмов та забав менших дівчаток не приставала. Очевидно, вважала, що панні, яка незабаром виїздитиме в світ, дитячі пустощі не пасують. Сидить чинно, склавши на колінах руки, і лише час від часу кидає погляд у вікно. Те, що до неї говорять, взагалі не почула. Як завжди замріяна та заглиблена в себе.

– А вам би тільки на когось перекласти те, що я прошу зробити вас, – Анна поправила на колінах малого, який почав з’їжджати донизу. – Не хочете бавитися з Адасем, то дайте нам якусь із ваших ляльок. Він побавиться і віддасть.

– Він поламає, – втрутилася в розмову Еля. – Ми його знаємо.

– Ага, обов’язково поламає, – підтакнула Яся і непомітно почала відсувати ляльку, яку прихопила з собою у карету, подалі від очей мами та Адася. – Он розбив аж три горнятка і цукерничку з нашого лялькового сервізу. Ну, з отого нового, порцелянового, з намальованими стокротками.[28] У нас тепер замість цукернички звичайне пуделко.[29]

Анна приречено звела очі вгору.

– От сервізу вашого йому ніхто не давав. Я казала ховати подалі новий сервіз. А ви що? Побавилися і залишили все посеред кімнати. Адась і прихопив собі те, що його найдужче зацікавило.

– А чого ж тоді…

– Все. Досить прирікатися. – Анна рішуче обірвала суперечку. – Одна з вас або дає свою ляльку Адасю, або сама з ним бавиться.

Еля та Яніна одночасно перевели погляд на Адася, тоді так само дружно глянули на маму, тоді одна на одну.

– Нехай бавиться, – Яся неохоче витягнула з-за плечей ляльку і простягнула її мамі. – Але щоб не поламав.

Усміхнувшись, Анна взяла до рук ляльку і передала її Адасю.

– Дивись, не поламай. Бо сестрички тобі більше нічого не дадуть.

Малий зацікавлено потягнувся до ляльки. Така удача йому випадала нечасто. Зазвичай сестри не лише не давали йому своїх ляльок до рук, але й бавилися з ними, коли він не бачив. Анна заховала іронічну посмішку. Добре знала, що саме цим усе й завершиться. Дівчатка і вдома не завжди погоджувалися бавитися з братиком, а в поїздці їм взагалі такого не хотілося. На декілька хвилин у кареті запанував спокій. Адась зосереджено крутив у руках нову іграшку, а дівчатка повернулися до своїх справ.

Анна з ніжністю глянула на Елю та Яніну, які сиділи навпроти. Сьогодні їм надягнули нові майже однакового крою дорожні сукенки блакитного кольору та білі полотняні панталончики, які благопристойно виднілися з-під нижніх спідниць на обумовлені два дюйми довжини. На головах дівчатка мали нові солом’яні капелюшки, а на ногах добротні черевички. Виглядали не лише мило, але майже як дорослі панни, і були страшенно горді собою. Намагалися навіть поводитися відповідно, проте постійно збивалися з поважного настрою і пирскали зі сміху.

Анна перевела погляд на Люцину. Та й далі дивилася у вікно і всі розмови сестер її мало зачіпали. Воно й не дивно. Зовсім велика панна стала. Про що їй говорити з малими. Ще й гарна яка виросла. Чіткий профіль, виразно окреслене підборіддя, довга шия, яка плавно переходить в лінію плечей, добре розвинені груди, витончена форма рук. Незабаром вже й заміж можна віддавати. Аж не віриться. Такою маленькою була, коли вперше її побачила, а зараз панна на виданні. Ще й справжня красуня. Все вказує на те, що вона стане популярною і бажаною нареченою вже у першому сезоні. Ще й посаг, дасть Бог, матиме гідний. Шкода лише, що Адам не дожив до цих днів. Зараз він напевне пишався б донькою. Завжди якось прохолодно ставився до неї, але тепер він би визнав, що такою красунею і розумницею неможливо не пишатися. Люцина ще й талановита. Не лише бездоганно грає на фортепіано, але й гарно малює. Вчитель малювання сказав, що саме в неї з усіх дітей найвиразніший хист до штуки.[30]

Тільки Войцех навряд чи потішив би батька. Геть не слухається, розгулявся і явно скочується невідомо куди. Добре, що народився ще один спадкоємець. Вихованням Адася вона опікується від народження і нізащо не дозволить синові збитися з правильної дороги та знеславити фамілію.

Більш-менш прилаштувавши сина на колінах, Анна не втрималася і ніжно поцілувала його в маківку. Адась лише невдоволено крутнув головою і навіть не глянув на неї. Зосереджено роздивлявся ляльку, спробував щось відколупати від сукенки, а коли це вдалося, явно задоволений пожбурив іграшку геть і почав вивчати дверцята карети.

Анна кинула швидкий погляд на ляльку, зиркнула на Елю з Яніною і потай накрила ляльку каретною подушкою. Малий таки надірвав декілька шовкових квіток, якими була оздоблена сукенка ляльки. Нічого. Вдома пришиє. Ніхто й не помітить.

Не очікуючи, яка нова ідея спаде на думку синові, Анна пересадила його плечима до дверцят, пригорнула і почала розповідати його улюблену казку. Говорила неголосно, майже пошепки, а щоб малий швидше заспокоївся, взялася ледь колихати його на руках у такт руху карети.

– …а як тільки котик побачив, що мишка заховалася у нірку, він вирішив обов’язково дочекатися, коли ж вона вилізе знову. Зручно влігся перед ніркою, заплющив очі і вдав, ніби спить. Але мишка теж була мудра, бо вона ж досвідчена мишка і не один рік жила на світі, та й у коморі зерна мала вдосталь…

Потроху втихомирюючись, малий почав куняти, а ще хвилин за п’ять міцно та спокійно заснув.

– Тихенько мені. Заснув.

Приклавши палець до губ, Анна шикнула на Елю з Ясею, які саме цієї миті чогось надто голосно засперечалися між собою, і обережно переклала малого на вільне місце біля себе. Добре, що не розбудився, бо марудив би ще дужче, а так поспить і настрій матиме кращий.

Ледь нахилившись, Анна дістала з сусідньої лавки невеличку подушечку і підклала Адасю під голову, а щоб не змерз, вкрила його своєю кашеміровою шаллю. Якщо нічого його не розбудить, то проспить зо дві години. Цього достатньо, щоб доїхати до Жовкви.

Вона з ніжністю глянула на сина. Так зворушливо спить. Ручка під щічкою, розтріпане волоссячко, тінь від вій на щоці, округлість ліній підборіддя. Все по-дитячому мило та невизначено, але відразу зрозуміло, що це хлопчик. Риси обличчя крупніші, міміка інакша, аніж у дівчаток, щось уже зараз доволі вольове в обрисах чола та губ. І все одно таке миле дитя. Особливо коли спить.

А коли не спить, то важко з ним дати раду. Все йому треба, всюди він мусить влізти і про все має свою думку. А впертий до неможливості й затятий до крайнощів. Як не знайдеш до нього підхід, то й не поступиться. Зрештою, таким сином Адам лише пишався б. Викапана його копія. Чоловікам таке подобається.

Войцех теж багато має від батька, проте у нього все це отримало якесь зовсім інше спрямування. Всі негативні риси загострилися, а хороші дедалі рідше проявляються. Останнім часом вони з Войцехом взагалі спільної мови знайти не можуть. Навіть не погодився поїхати разом з усіма в маєток. А йому зовсім не зайве було б подивитися, як ведуться справи, і спробувати допомогти у господарюванні. Колись доведеться самостійно це робити, а що він вміє? Нерви хіба псувати. Обіцяв, щоправда, навідатися в маєток влітку, то, може, дотримає слова. Наразі ж хочеться сподіватися, що не встряне в якусь халепу у Львові. Добре, що Тереза та її чоловік обіцяли придивитися за ним. Є надія, що все обійдеться.

Розділ 4

До Жовкви Анна з дітьми приїхала якраз в обід. Тітка й не сподівалася, що вони з’являться саме сьогодні. Анна не попередила її про приїзд, бо й сама чітко не знала, коли вибереться у дорогу. Та й чого зайві церемонії розводити. Не чужі ж люди. Попереджати тітку наперед – це лише завдавати клопоту та примушувати нервувати. Зараз почне клопотатися і виварювати невідомо що. А вони ж не їсти сюди приїхали, а побачитися з нею.

– Анна, ти? – тітка аж руками сплеснула, коли побачила небогу на порозі кухні. – Чого ж ти не попередила, що приїдеш? Була б хоч приготувалася.

– Та якось так склалося, – Анна хитро посміхнулася, підійшла до тітки і ніжно поцілувала її в щоку. – Все відкладали, відкладали, а потім довго збиралися, знову відкладали, а тоді раптом в один день взяли та приїхали.

Вона роздивилася довкола. Нічого у тітки й не змінилося особливо.

– Цьоцю, приготування – то дрібниці. Ми по-родинному. Всі ж свої. Мені головне вас усіх побачити, а не стіл, який ломитиметься від наїдків.

Вона ледь відступила і глянула на тітку уважніше. Та теж практично не змінилася. Хіба ледь поповнішала, але це їй навіть личило. Обличчя посвіжіло, з’явилася приємна округлість підборіддя, майже виклична плавність ліній стану і на щоках проступив здоровий рум’янець. Аж ніяк не скажеш, що вдівство пішло їй на шкоду. Навпаки, виглядає тітка Стефа навіть краще, аніж при житті чоловіка.

Воно й не дивно. Вуйко лише нерви їй псував, постійно скандалив, прискіпувався до дрібниць, вимагав суворого звіту за кожну копійку, гнівався на всіх ні за що ні про що, контролював кожен крок, ще й не дозволяв найняти помічницю, а вимагав, щоб уся робота робилася швидко та бездоганно. Та що там казати. Про небіжчиків говорити погано ніби й не можна, але треба визнати, що вуйко таки додав тітці сивого волосся на скроні. Без нього вона віджила.

Анна обвела поглядом кухню і, відповідаючи на привітання присутніх, усміхнулася. Сьогодні тут зібралися лише найменші діти тітки, Павлусь та Марися. Павлуся вона виняньчила з пелюшок, а зараз він був на добру голову вищим від неї. А от Марися хоч і була старшою за брата на два роки, проте зріст мала порівняно невеличкий і статуру делікатну. Марисі виповнилося 17 років і наразі вона була незаміжньою, проте, як казала тітка, вже мала залицяльника, який виглядав перспективною для неї партією. Інші дівчата давно повиходили заміж, мали по декілька дітей і мешкали окремо. Середульший син тітки Стефи зараз навчався у Відні і приїздив додому лише на ферії.[31] З тіткою залишився мешкати її одружений старший син Петро, проте зараз його на кухні не було. Напевно, подався кудись у справах. Він тепер найстарший у родині, і вся робота в пекарні – це його безпосередній обов’язок і клопіт.

Анна перевела погляд на тітку.

– Вирішили того року всі разом до вас приїхати в гості. Ціле літо житимемо в маєтку, то по дорозі туди надумали заїхати й до Жовкви.

Вона озирнулася на своїх дітей. Дівчата притихли і явно не почувалися тут упевнено. Люцина дивилася на все з обережним занепокоєнням і здивуванням. Очевидно, соромилася. Еля та Яся більш сміливо привіталися з родиною, проте й вони залишилися стояти майже при порозі. І лише малий, якого спустили з рук, спочатку на мить завмер, потім діловито і серйозно обвів поглядом кухню, придивився уважніше до великої різьбленої скрині з мальованими на ній яскравими квітами, а відразу потому, анітрохи не кремпуючись,[32] помандрував її вивчати.

Анна ледь усміхнулася.

– Еля, Яся, Люцинко, ви теж не стійте тут при порозі. Заходьте, сідайте. Марисю та Павлуся ви вже бачили. Знайомити вас не треба. Років три тому бавилися разом. Як забули, то згадайте собі.

Вона прослідкувала поглядом за доньками, які без особливого ентузіазму присіли на лаву біля столу, і тихенько зітхнула. Таки варто привозити дітей частіше в Жовкву, бо й не знатимуть, де та як росла їхня мама, і нікого, окрім родини Адама, не визнаватимуть. Вже зараз її родина ледь не чужі для них люди. Аж ніяк не хочеться, щоб так було й у майбутньому. Свого часу зробила надто великі поступки Адаму та його родині. Фактично відмовилася від власної родини, і тепер дуже шкодувала про це. З братом Андрієм досі стосунки напружені. Не знати, чи й покращаться колись. Щось вона втратила таке, чого аж ніяк не можна було втрачати. Відриватися від власного коріння – це велика помилка для людини. Те, що було у дитинстві та юності, продовжує жити в людині, і вже незабаром почуваєшся так, ніби відмовився від часточки власної душі та серця. А з напівмертвим серцем жити ой як непросто.

Анна зітхнула і перевела погляд на тітку.

– Думала, не виберемося того року в маєток, але з Божою допомогою таки зібралися. Навіть Адась нічого несподіваного не встругнув. У дорозі виспався і… – вона глянула на малого, який саме в цю мить намагався припідняти важку ковану ляду на скрині й обірвала себе на півслові. – Адась, не зачіпай! Пальця притиснеш. Негайно облиш!

Перехопивши стривожений погляд Анни, тітка ступила декілька кроків до малого й підхопила його на руки.

– Як ся маєш, малий збитошнику? Маму слухати треба. Дивися, як виріс з того часу, як бачилися на Різдво. – Вона поцілувала малого в щічку, спробувала обійняти, проте Адась лише насторожено насупився та відхилився від неї якомога далі. – О, ти диви, який… Так давно не бачилися, що й тітку забув. Підійшовши ближче, Анна забрала малого з тітчиних рук.

– Йому минеться. Тепер ми частіше приїздитимемо у Жовкву. Адась підріс, то з ним легше кудись виїхати. – Вона опустила малого на долівку біля Люцини. – Люцинко, дитино, приглянь за малим. Зараз принесемо йому забавок зі стриху, то на дві години матимемо чистий спокій.

Анна перевела погляд на сина і ніжно йому усміхнулася.

– Адась, ти ж у нас великий хлопчик. Чемно бавитимешся? Правда ж?

– А куди він дінеться? – Люцина теж усміхнулася і взяла малого за руку. – Певна річ, що буде чемним. Пішли зі мною, я тобі зараз щось гарне покажу на подвір’ї. Бачив, там біля хати гойдалка є?

Тітка Стефа провела поглядом малого, якого тримала за руку Люцина.

– А малий у тебе, Анно, просто викапаний Адам. Це ж треба, щоб так сильно вдався в тата. Ото б Адам тішився сином, – вона затнулася і глянула на небогу. – Ти вже вибач. Не хотіла тобі душу тривожити.

– Нічого, цьоцю, – Анна ввічливо усміхнулася, ще раз глянула тітці в очі й стенула плечима. – Те, що людині призначено, все одно сталося б. На все воля Божа. Я звикла, що Адам помер. Тітка Стефа кинула на Анну швидкий погляд і промовчала.

Небога виглядала на цілком безпристрасну і таку, що змирилася з власною долею, проте всі рідні пам’ятали, як важко вона пережила смерть чоловіка, і тепер не обманювалися її незмінною незворушністю в розмовах про Адама.

В Анні тепер взагалі мало залишилося від неї колишньої. Стала потайною, стриманою, іноді аж надто офіційною, все частіше ніхто не здогадувався, про що вона думає і що відчуває насправді. Замкнулася в собі, ніби в міцній шкарлупі. Й не достукаєшся до неї. Стримана, відсторонена від світу, серйозна й аж занадто спокійна. Навіть із рідними тепер така. Так, ніби її тут хтось не зрозуміє чи осудить.

Ще раз перехопивши ввічливу усмішку небоги, тітка відвела погляд. Зрештою, хто там її тепер зрозуміє. Може, у них у Львові саме так і прийнято. Крутиться серед великого панства, то й сама такою ж стала. Це як сукенка, яка на ній сьогодні. Геть не пасує до їхнього будинку та кухні. У Жовкві взагалі такого майже ніхто не носить, але Анна вже й не помічає того. Живе за інакшими приписами.

І мода ця нова така ж дивна, як те життя у Львові. Анна ледве в двері протиснулася у своїх рясних спідницях, але й не засумнівалася, що все добре. Тюльпани і нарциси при стежці, певно, геть-чисто поламала. І не скажеш їй нічого. Велика пані стала, то відвикла від зауважень. Треба потім піти і глянути на квіти. Може, щось і порятується. Зараз все одно не до квітів. Усі голодні з дороги. Не знати, чого б то кращого їм на стіл поставити.

Вона занепокоєно глянула на Анну.

– Шкода, що не попередила про приїзд. У мене, сама знаєш, у будень обід по-простому готується. Ви до такого тепер не звикли. Може, я хоч малим чого ліпшого зварю? Діти ж не будуть голодні сидіти.

Анна лише усміхнулася на ці слова тітки.

– Таке скажете, цьоцю. Нічого їм особливого не треба. Вони в мене тепер все їдять. Вік такий, що ростуть, як на дріжджах. Тут головне, аби не забракло страви. А Адасю я зараз сама щось зварю.

– Ти? Сама звариш? Звар’ювала! – Тітка Стефа окинула Анну іронічним поглядом. – В отій своїй сукні з величезними спідницями? Дай спокій! Навіть не підходь мені в тому до пічки! Або повимазуєшся, як коміняш,[33] або ж взагалі попалиш спідниці. Або ще, боронь Боже, обпечешся. Я сама щось малому зварю. Присядь собі ліпше тут на лавку здалеку. Павло зараз принесе малому забавки зі стриху. Твої дівчата з Адасем пішли на подвір’я. Марися зараз приєднається до них, а ми з тобою поговоримо собі без сторонніх очей та вух. Давно не бачилися, то маємо що сказати одна одній.

Мимоволі перевівши погляд на свою спідницю, Анна розгублено усміхнулася. Якось і не подумалося, що недоречнішого одягу для кухні годі й вигадати. Але що тут дивуватися? На кухні тепер поратися не треба, то й байдуже, що сукня з криноліном. Талія у такій сукні виглядає ще тоншою, спідниця коливається у такт рухам ще звабливіше, а жінка здається ще витонченішою та недосяжнішою. А головне, з таким криноліном дистанція при розмові та зустрічі з чоловіками тримається сама. Ще й дуже суворо. Двадцять дюймів, щонайменше. Он на весіллі Матеуша отой знайомий Терези, у якого півроку тому померла дружина, надумав, як ніхто не бачив, підступитися з непристойними залицяннями, то й не надто приступився. Без проблем вивернулася так, що й не торкнувся.

Анна усміхнулася краєчком губ. Цю моду ніби навмисно вигадано саме для неї. Зараз була доволі вільною та незалежною в своєму становищі вдови, проте анітрохи не хотіла скорочувати дистанцію спілкування з чоловіками. Не уявляла, як би взагалі могла впустити якогось іншого мужчину в своє серце та постіль. Почувалася дружиною Адама і збереження вірності йому анітрохи її не обтяжувало. Це як дихати чи жити. Відбувалося само собою. На всі залицяння інших чоловіків нічого в її душі досі не відзивалося. Навіть доторк чоловічих рук не викликав жодних емоцій. Он той знайомий, що теж удівець, то так виразно почав цікавитися нею, а їй лише хочеться, щоб він тримався якомога далі. Ні, таки чудова тепер мода, хоч і не надто зручна. Лише черевички довелося замовити на вищих підборах, бо при її маленькому зрості фасон сукні на великому криноліні трохи псує пропорції тіла.

Анна мимоволі затримала погляд на Марисі, яка підвелася, щоб вийти з кухні. За ці два роки наймолодша донька тітки Стефи подорослішала так, що й не впізнаєш тепер. Справжня панна. Ще й гарна яка. З усіх доньок тітки чи не найвродливіша. Виглядає на те, що саме вона взяла з родинних рис усе найкраще і найяскравіше. Фігура доладна, русяве волосся довге та пишне, риси обличчя гармонійні, саме такі, як колись у бабці були, а як усміхнеться, то ніби засвітиться зсередини. Кажуть, що це їй від прабабці передалося. Та теж була привітною і мала легку вдачу. Зрештою, Марися й малою завжди була світлою та лагідною дитиною. І очі завжди мала виразні та гарні, з жвавим блиском, ясно-зелені, ніби трава чи листя навесні. Дуже рідкісний відтінок і надзвичайно їй личить. От тільки зараз очі в Марисі чомусь трохи сумні. Ніби хтось пригасив у них світло чи зробив боляче.

Анна провела замисленим поглядом дівчину і присіла на лаву біля столу.

– Марися так виросла за цей рік. Але все одно ще така молода. Ви писали, що вона заміж надумала виходити. А чи не зарано? Нехай би не спішила. Її доля від неї не втече.

Тітка скрушно зітхнула у відповідь.

– Вже не спішить. Такий клопіт маю з тим її замужем, що й не знати, як раду даватиму.

Анна здивовано підвела голову.

– А що сталося? Ніби ж писали, що все в неї добре.

– Тепер не добре. Мала файного хлопця, заручин сподівалися, а після Різдва йому як поробили. Змінився. Спершу приходити перестав, потім недобре почав говорити про нашу Марисю. Ще за тиждень нам сказали, що він ходить до найліпшої колежанки Марисі Юзефи. Місяць тому он заручився з нею, а минулої неділі про їхній шлюб оголосили в церкві. Чи не в тяжі ота Юзя від нього, бо так на алярм усе роблять, що й людей не встидаються. Давно казала Марисі, що фальшива та її колежанка, що заздрісна і недобра. Не слухала мене. Тепер посварилася з нею, але що то дасть. Та ще й брехню розмаїту про мою Марисю розпускає. Думає, що від того про неї саму менше говоритимуть.

Анна вражено звела брови.

– Господи, щось таке розказуєте, що й в голові не вкладається. А що Марися на все це каже?

– А що має казати? Закрилася у собі й ніц не хоче мені розказувати. Плаче, коли думає, що я не бачу. Ще й сусіди перешіптуються в неї за плечима. Так, ніби то вона винна, що таке сталося. Кажуть, що не вміла втримати хлопця, і що він пішов до тієї, яка не така дурна і добра, як моя Марися.

Анна підвелася з лави, роздратовано обсмикнула спідницю і заходила по кухні нервовим кроком.

– Дурість якась. Це що, тепер сусіди будуть вказувати, що вона вміла чи не вміла зробити, та яка вона за вдачею? А той її хлопець хіба святий? А та її колежанка Юзя? Не розумію, нащо Марисі взагалі потрібен такий чоловік і така колежанка? Знаєте, цьоцю, думаю, що то добре, що в неї до шлюбу з ним не дійшло. Все одно він би потім гуляв, ображав і зраджував, а так усе щасливо для неї завершилося.

Тітка глянула на небогу здивовано і трохи невдоволено, проте промовчала. Тепер мудра, а свого часу жила два роки з чужим чоловіком, і навіть не думала, нащо він такий потрібен їй. Каже, що любила, і тому не дуже переймалася, що він зраджує з нею свою жінку. Ще й дитя йому не в шлюбі народила. Тут сусіди справді мали про що говорити, а її Марися ніколи й не дозволила собі нічого зайвого, то чого ж її тепер обмовляють? За те, що теж любила?

– Та що там тепер говорити, Анно. Все одно розладналося все в Марисі з тим шлюбом. Шкода мені своєї дитини, бо нічим на осуд від людей не заслужила. Тепер на неї зглядаються, а вона робить вигляд, що їй все одно. Так, ніби не болить їй. І за що, скажи, моїй дитині таке? Від маленької шанувалася і мене слухала. Тільки в людях ніколи не розумілася. Вірила… Та й досі вірить всім. От і має науку. Не приведи, Господи.

Анна на мить зупинилася, розв’язала стрічки капелюшка і роздратовано відкинула його від себе.

– А хіба довіра до людей – то гріх? Хтось виявився дрантям, а Марися мусить страждати і брати на себе всі провини світу? Хіба то справедливо?

Анна знову сердито заходила кухнею туди-сюди, тоді раптом зупинилася і виразно глянула на тітку, яка саме в цей момент таки взялася за приготування обіду і почала викладати з креденсу на стіл посуд.

– Слухайте, цьоцю, а давайте я заберу Марисю з собою в маєток! Мої дівчата навчать її всього, що вміють самі. Мова, музика, танці. Приїду до Львова, то водитиму її на бали, а коли робитиму візити чи їхатиму до когось на гостину, то братиму з собою і її. От побачите, що ще того сезону для неї віднайдеться гідний її чоловік. Марися красуня, і характер у неї золотий. Самі подумайте, чого їй тут біля вас сидіти. Я навіть додам щось до її віна. Це щоб не вважали бідною нареченою.

Тітка облишила роботу і здивовано глянула на Анну.

– Таке скажеш. Що вона у тебе робитиме. Намарно хліб їстиме?

– Чому ж намарно? З нею нам у маєтку веселіше буде. Та й їй не доведеться дивитися на те, як її колишній хлопець одружується з тією Юзею. Думаєте, Марися не захоче поїхати зі мною у маєток?

Тітка на хвилину замислилася, тоді підвела голову і серйозно глянула Анні в очі.

– Я запитаю Марисю. Тут вона зовсім скисла, а з тобою хоч розвіється. На заміж не сподіваюся, але хто там знає. Може, й зустріне своє щастя. Тільки дивися там мені за нею. Щоб не звабив її хто і не покинув з дитям мені на встид. Пропаде дівка, і ніхто потім навіть не гляне на неї отаку знеславлену.

Анна сердито насупила брови, зачепила широким криноліном діжу з тістом, але навіть не зауважила того і роздратовано всілася на лаву при столі.

– Таке, цьоцю, скажете. Сама дівчат маю, то добре розумію, що ви відчуваєте. Я з Марисі ока не спущу. І взагалі… – Анна нетерпляче змахнула крихти зі столу й оперлася на стільницю ліктями. – Господи, та що ви таке дурне кажете, і взагалі, що там сумніватися. Нехай Марися їде зі мною, а я її прилаштую. Повернутися додому зможе в будь-який момент, а в мене хоч світ побачить. За літо я їй гардероб новий справлю, навчимо всього, що треба знати та вміти панні доброго виховання, а наступного сезону виведу Марисю в люди. Вона гарна, то не загубиться серед дебютанток. Чого тут біля вас сидіти. Роки минають, а життя не стоїть на місці.

Тітка з сумнівом подивилася на Анну.

– Та воно-то так, але ж, знаєш, синиця в руках… Анна сердито підвела очі на тітку.

– Потрібна їй ота синиця. Бачу, яка тут синиця втрапилася. Вона сама, як ота пташка в клітці. – Анна встала з-за столу. – Знаєте, цьоцю, а давайте спитаємося в неї. От не сумніваюся, що Марися погодиться поїхати зі мною. Я закличу її сюди.

Як і передбачала Анна, Марися ані хвилини не впиралася запрошенню. Відразу відповіла ствердно.

– Добре, пані Анно, – дівчина скромно опустила очі і втупилася поглядом в одну точку на підлозі, – я з приємністю поїду з вами. Ми так давно не були у вас в маєтку, що я вже й забула, коли то було. Пам’ятаю, що за малих літ мені там сподобалося.

Анна мимоволі усміхнулася.

– Ти ще й зараз дитина, Марисю. Але коли поїдеш з нами, то не лише розвієшся трохи, але й тут не стирчатимеш, коли отой одружуватиметься.

Марися кинула на неї швидкий погляд і відразу опустила очі, проте Анна встигла зауважити таке виразне полегшення та радість в них, що їй і самій потепліло на душі. Отже, ця дівчина справді хоче їхати з нею, а не просто скоряється проханням мами. Коли людина робить щось добровільно і з радістю, то домовитися з нею в рази легше.

Зрештою, Анну це анітрохи не дивувало. Хто б хотів лишатися вдома за подібних обставин? По собі знала, що найпершим виникає гостре бажання втекти якомога далі від таких проблем. Це вже потім починаєш думати і шукати інші шляхи. Чи шукатиме їх Марися? Навряд чи. Вона ще надто молода і недосвідчена для того.

Замолоду все сприймається без напівтонів і дуже гостро. Зазвичай молоді дівчата поводяться вкрай нелогічно та собі на шкоду. Сама колись такою була. Налякалася людського пересуду і втекла з дому. Ледь не занапастила себе.

Щастя від Бога, що Адам не просто по-справжньому її любив, але й виявився порядним чоловіком та заопікувався нею. Цілком міг побавитися і покинути. Дав би на життя пару сотень золотих ринських[34] – і масти собі голову сама з дитям на руках та без підтримки родини.

Цікаво, невже тітка не розуміє, що, залишаючись тут, Марися ризикує вчинити щось таке ж нерозважне і дурне. Наприклад, вийти заміж надто швидко або ж зовсім не за того, кого полюбить і хто насправді зробить її щасливою. Для неї зараз важливою є помста, бажання здолати душевний біль та показати всім і насамперед собі, що вона може влаштувати своє життя з іншим. Чи буде їй самій затишно у таких стосунках і чи справді це стане втіхою? Невідомо.

Ця помилка саме з тих, які потім майже неможливо виправити. Шлюб – це навіки, і сепарація тут не зарадить. Хіба смерть розлучить. Тільки не знати, чия то смерть буде та які від такого шлюбу виростуть діти. Навряд чи щасливі, бо нещасні тато і мама аж ніяк не роблять щасливими своїх дітей. Зрештою, Марисі наразі все це не загрожує. Вона хоч і молода, проте не виглядає на таку, що геть не думає головою.

Можна спробувати порозумітися з нею.

Розділ 5

День у Жовкві минув швидко та суєтно, Анна й незчулася, як на землю опустилася ніч та довелося вкладати дітей спати. Тітка, щоправда, ще трохи посиділа й погомоніла з нею в кімнаті, яку виділила їм з Адасем для ночівлі, проте недовго. Вона теж втомилася за день і незабаром почала позіхати. Завтра ще мусила допомогти Марисі скласти наготовані речі у дорожню сумку та в невеличку скриню, яку та захотіла взяти з собою до маєтку Анни. Непокоїлася за доньку, проте розуміла, що від’їзд з дому піде Марисі на користь. Тут дівчина дедалі глибше занурювалася у свої проблеми, а в Анни отримає шанс щось поміняти на краще.

– Ти ж там, Анно, дивися за моєю Марисею, – вже вкотре повторивши цю фразу і вкотре важко зітхнувши, пані Стефа подивилася на небогу так, ніби вона не в гості свою доньку відправляла, а на каторгу. – Вона в мене дівчинка наївна. Життя не знає, поза домом ще ніде довго не мешкала без мене. Відповідаєш за неї. Хто їй в житті допоможе, як не така пані, як ти тепер.

– Боже, та що ж ви так переживаєте, – Анна глянула на тітку приреченим поглядом. – Я вам, певно, разів десять урочисто пообіцяла дбати за Марисю так, як ви самі дбаєте про неї тут. Вона ж не чужа мені. Та й я пам’ятаю, як ви допомогли мені свого часу. Самі знаєте, що вдячною я бути вмію.

– Та воно-то так, – тітка ще раз тяжко зітхнула, – але щось все одно неспокійно мені на душі.

– Це просто вечір, а ви втомилися за день. Завтра все виглядатиме значно простіше і веселіше.

Побажавши тітці доброї ночі та зачинивши за нею двері, Анна зітхнула з полегшенням. До вечора в неї розболілася голова і присутність тітки її дратувала. Напевно, за ці два роки звикла до самотності перед сном, і коли хтось втручався в узвичаєний ритм, анітрохи не раділа. Після смерті Адама взагалі звузила коло спілкування до найближчої родини та колежанки Гелі. Самотність, яка є усвідомленим вибором, ніколи не обтяжує. Вона стає найкращою супутницею, бо дозволяє жити так, як хочеться. А хотілося Анні зараз не надто багато: вижити, почуватися захищеною, добре дбати про дітей та дім і вдало вести справи господарські. Наразі виглядало на те, що майже все їй вдається. Коли ясно розумієш, що покластися нема на кого, у характері з’являється те, що дозволяє долати труднощі, відкидати зайві сентименти і робити те, що необхідно саме зараз. Зрештою, коли в жінки за плечима малі діти та інтереси родини, вона стає в рази мудрішою, передбачливішою і сильнішою. У цьому навіть геройства особливого нема. Лише банальна реальність виживання.

Якийсь час Анна посиділа біля сина, який, підклавши ручку під щічку, спокійно і солодко спав на ліжку, тоді нахилилася, ніжно поцілувала малого в маківку і почала готуватися до сну. Звично вклякнувши перед образом, Анна помолилася, тоді підвелася з колін, акуратно розгладила складки на сукні, накинула на плечі шаль. Стомилася сьогодні, проте спати не хотілося. На серці оселилася тривога, і чомусь саме зараз підкрадалася давно притлумлена туга та млість.

Анна знову підійшла до ліжка і замислено глянула на сина. Той усміхався вві сні та виглядав хоч і трохи змореним, проте цілком задоволеним. Син був її величезною втіхою та надією, проте туга за Адамом повністю не відпускала. Стискала серце і боліла, боліла, боліла… Ніби заціпило їй на тому почутті. Вже навіть сердилася, що не могла цілком себе опанувати. Дуже боляче ставало саме тоді, коли на очі потрапляло щось, що нагадувало їй Адама. А в тітки вдома такого було аж із надлишком.

Анна важко зітхнула, мерзлякувато повела плечима і закуталася в шаль щільніше. Цікаво, доки це триватиме? Проминуло понад два роки, а туга за чоловіком не відпускає. Невже вона не годна жити без Адама взагалі?

Анна торкнулася звичним рухом медальйона на шиї, стиснула пальцями металевий овал, тоді відпустила, ніби втратила. Любов до Адама досі тримала в облозі серце і не дозволяла йому битися так, щоб кожен удар не відкликався болем. Майже навчилася виживати зі скалкою болю в серці, проте остаточно змиритися з втратою не могла. Особливо якщо накочували спогади.

Анна замислено глянула перед собою. Насправді дуже сильно хотіла жити, а не виживати. Банально втомилася від болючих споминів, від невтішних думок і від того, що не бачить жодного просвітку в такому існуванні. Гостро прагнула інакшого життя та інакших емоцій. Хотілося світлих подій, жіночого щастя, радості, а натомість мала лише тугу та відчуття, що її життя теж завмерло тоді, коли серце Адама перестало відлічувати удари. Невже так триватиме довіку?

Повільно підійшовши до вікна, Анна визирнула на вулицю. Перед очима був темний клапоть зоряного неба вгорі і стіна будинку, де колись жив Адам. Світло від місяця уповні обережними променями скрадалося поміж дерев, і здавалося, ніби це туман клубочеться над землею та дивним чином роз’яснює від темряви будинок тітки, ґанок з дерев’яними сходами при ньому, прибудови, стежку від обійстя тітки до колишнього обійстя Адама, його будинок, подвір’я.

Анна спробувала прослідкувати поглядом за цим світлом, проте місячний туман губився десь у густій тіні дерев за огорожею саду та зникав, ніби танув. Коли була зовсім юною дівчиною, то так само стояла при вікні цієї кімнати та дивилася на будинок Адама. Тоді в її серці панувало світло першої любові, а зараз лише тривога, неспокій, розчарування та туга за чимось давно втраченим, проте дорогим і справжнім.

У цьому саду вони з Адамом зустрілися, у його будинку вона провела першу ніч поза домом, тут вона віддалася Адамові, саме тут була поряд з ним така безтямно щаслива… Аж не віриться, що цей дім давно належить іншим людям. Адам продав його ще до того, як узяв із нею шлюб. Уже й думати забула про цей будинок, а зараз глянула – і її не полишає відчуття, що дім і досі якось пов’язаний з нею та Адамом. Напевно, це тіні їхніх образів застигли в цих стінах та живуть у тому часі та просторі, де у них з Адамом було щастя, любов та надія.

Анна ще раз придивилася до будинку, і раптом відчула, як серце похололо від страху. У вікні навпроти ворушилися якісь неясні тіні, щось ходило, мінилося, але вона ніяк не могла роздивитися нічого певного.

Мимоволі притиснулася чолом до шибки, ще уважніше вдивилася у вікно навпроти і заціпеніла. Примарна тінь у вікні не лише рухалася, але й ставала дедалі виразнішою, набувала чітких обрисів, форми, а в якийсь момент Анна навіть ясно побачила прозорий чоловічий силует. Адам? Там у вікні? Неможливо! Він помер! З тамтого світу не повертаються.

Анна втупилася у вікно сусіднього будинку широко розплющеними очима. Ні, їй не привиділося. Там справді хтось стоїть. І той хтось зараз уважно дивиться на неї. Але це не жива людина. Могла чітко бачити в контурі обрисів людського тіла всі предмети в кімнаті. Невже там привид з минулого? А може, справді Адам не годен залишити її саму? Може, це він намагається сказати їй щось важливе з тамтого світу? Він помер дуже раптово і забрав із собою в могилу всі свої таємниці. Можливо, серед них була якась особливо важлива для неї? Анна ледь хитнулася й оперлася рукою на підвіконник. Ні, божевілля якесь. Такого не буває. Та й нема такої таємниці в Адама. Чи є?

Вона знову глянула на силует у вікні. Чи привиди таки існують і люди повертаються з тамтого світу? Іноді вона чула такі історії від різних людей. Їх розповідають не лише в покоях прислуги, але й у шляхтянських салонах. Може, це правда? Анна притиснула долоню до серця і спробувала стримати шалене його биття. Ні, ні, так не буває. Теперішнє не повертається минулим. Воно лише передчуття майбутнього. Адам давно помер, і всі його таємниці навіки з ним під землею.

Ввижається.

Анна міцно притиснула долоню до губ. Не плакати, не плакати, за будь-яку ціну не плакати. І не кричати, бо налякає малого. Вона глибше вдихнула повітря і раптом сльози затуманили очі, покотилися по щоках, по пальцях, залишили солоний смак розпачу на губах.

Що вона взагалі намагається побачити в тому вікні? Втрачену любов? Чоловіка, без якого ніяк не живеться і не дихається? Здається, так сильно прагне повернення в минуле, що воно ввижається їй посеред ночі в чужому вікні.

Перевівши подих і намагаючись впоратися з хвилюванням, Анна придивилася до вікна сусідського будинку уважніше. Тінь у вікні ще раз хитнулася, дивно змінилася, і Анна раптом чітко побачила звичайні фіранки.

– От немудра, – не втримавшись, мовила сердито. – Здуріла чисто! То ж фіранка.

Вона нервово розсміялася. Сусіди не зачинили на ніч вікно, а їй привиділося невідомо що. Все так зрозуміло і так ясно, що аж гидко.

Анна знову визирнула на вулицю, якусь мить вдивлялася у вікно сусіднього будинку, тоді в непевне місячне світло, яке лилося до кімнати крізь шибку, і рішуче витерла сльози тильним боком долоні.

– Нічого там нема і ніколи не було. Привиділося.

Вона ще раз кинула швидкий погляд на вікно сусіднього будинку, тоді одним рухом засунула штори в спальні. Адама нема. Нема і ніколи вже не буде. Він залишив її саму отут на цьому світі, а сам відійшов туди, звідки ніколи не повернеться. Навіть тінню у вікні. З цим треба нарешті змиритися і не вигадувати собі сентиментальних дурниць та казок, а жити далі. Завтра буде новий день, обступить клопотами, дитячими голосами, лісом проблем, які треба негайно вирішувати, і все минеться. Які там привиди чи тіні у вікні? Фантазіями можуть забивати собі голови хіба діти, бо вони люблять казки, або ж люди, яким нічого робити і чиє існування бідне на сильні емоції та справжні почуття. Яскравого особистого життя нема, от і вигадують собі цікавішу реальність. Ще й таку, щоб з привидами, фантастичними героями… А їй ніколи таким бавитися.

Її ніхто не питає, як вона виживає без чоловіка і що в неї на душі та в серці. І тим паче, не береться їй постійно допомагати. Навіть Тереза та Геля мають насамперед власне життя та власні проблеми. І це нормально. Не можна на когось вішати свої клопоти та справи, треба самій вчитися жити. Інакше ніколи не вирвешся із замкнутого кола нещасть. Саме тому їй не фантазувати треба, а працювати та піднімати на ноги дітей. Взагалі все гранично просто. І нічого фантазувати чи себе жаліти. На жалощах нічого не побудуєш. Хіба на вірі в добро, з надією на краще, у любові і так, щоб самій давати собі раду.

Анна знову втерла очі долонею, взяла фаянсовий дзбанок із водою і за ширмою в кутку спальні вмила обличчя та руки над мийником. Досить з неї дурних думок і фантазій. У неї є цілком реальні справи та клопоти. Он завтра приїде до маєтку з дітьми. Можна лише уявити, скільки роботи очікує на неї. Не була там ще від смерті Адама, і ніхто нічого до пуття не контролював. Тепер угору глянути ніколи буде, не те що вигадувати химери. Та й дорога їх завтра очікує неблизька. Запланувала заїхати у Сокальський кляштор, щоб помолитися перед чудотворною іконою Богоматері Утішительки та залишити пожертву на храм.

Анна відклала вологий рушник убік, зітхнула і почала переодягатися в нічну сорочку. У Львові якось більш-менш владнала життя без Адама, а зараз опинилася в Жовкві, згадала, як народжувалося кохання до нього, і геть розклеїлася. Ніби пороблено їй. Таки варто помолитися перед іконою Матері Божої Утішительки та дотриматися обітниці, яку дала тієї ночі, коли народився Адась.

Анна перенесла свічник ближче до дзеркала, взяла з розшитої кольоровими шовковими нитками дорожньої сумки туалетний набір, поставила його на поличку під дзеркалом і заходилася вибирати гренадлі[35] із зачіски. За декілька хвилин кинула їх на поличку, хитнула головою так, щоб волосся розсипалося хвилею по плечах, і мимовільно кинула погляд на своє відображення в дзеркалі. Тепер не робила вигадливих зачісок, проте пишалася, що ніколи не доводилося використовувати накладних локонів, щоб надати зачісці потрібного об’єму.

Та й модна форма зачіски тепер змінилася. Зникли надто сильно завиті кучері, а лінії зачіски стали м’якшими та вишуканішими. Це їй личить, бо гарно пасує до теперішнього її віку, становища та робить обличчя шляхетно витонченим. Ввійшла у вік розквітлої жіночності, а тому чітко знала, що саме личить їй найдужче і що робить її ще привабливішою. Спокійна впевненість жінки, яка знає собі ціну і нізащо не дозволить модним тенденціям зробити з себе посміховисько.

Анна витягнула з несесеру оправлену в срібло щітку для волосся та почала розчісуватися. Звичні рухи не лише заспокоювали, але й повертали самовладання. На мить Анна зупинилася і знов уважніше придивилася до свого відображення в дзеркалі. Навіть при невиразному світлі свічки могла цілком чітко роздивитися кожну рисочку обличчя. Цікаво, а що залишилося в ній від тієї невинної дівчинки, якою вона була тоді, коли мешкала в Жовкві у тітки? Таємно закохалася в Адама, вмирала від кохання до нього, а зараз самій не віриться, що в такий юний вік не побоялася занапастити собі життя і стала коханкою одруженого чоловіка.

Анна ще раз провела щіткою по волоссю. Понад десять років минуло відтоді, як вона виїхала з Жовкви. За цей час стільки всього пережила, що людина мала б змінитися до невпізнання, натомість із дзеркальної поверхні на неї дивиться майже така сама жінка, якою вона була колись. Навіть у погляді не з’явилося втоми чи розчарування. Лише побільшало самовладання і впевненості у власних силах. Та й зовні вона досі гарна. Але чи потрібна тепер їй ця краса? Лише життя ускладнює. Анна кинула в дзеркало ще один замислений погляд і відвернулася. Пусте все це. Головне, що в неї є діти, родина, подруга для душі, становище в товаристві, великий маєток, господарка, маленькі родинні радощі і… музика.

Після смерті Адама потроху почала знову сідати за фортепіано і повертатися у світ музики та мелодій. Фортепіано колись належало Анелі, проте зараз її це не лякало, як раніше. Навпаки, допомагало примиритися з минулим і ніби творило місток, який пов’язував її теперішнє життя з часом, коли їхнє з Адамом кохання лише зароджувалося, а Анеля ще була жива.

Життєва драма об’єднала їх усіх в єдине ціле, і ділити їм тепер було нічого. Смерть розділила так, що не залишилося нічого з колишньої ворожнечі та конфліктів. А музика? А музика не винна в тому, що творять люди. Вона вічна. Звісно, грати на фортепіано Анна тепер могла лише для власного задоволення, і про жодні серйозні здобутки не йшлося, проте музика дарувала втіху, і цього їй наразі вистачало. Однією приємністю більше.

Власне становище в товаристві теж тішило. Як удова заможного шляхтича мала значно більше свободи, привілеїв і можливостей, аніж раніше. Не мусила ні перед ким звітувати, не було кому обмежувати її волю і не мала озиратися щомиті на те, як сприйме її діяльність чоловік. Навіть важливі рішення приймала тепер сама. А кохання? Воно вже було. Напевно, двічі таке сильне кохання людині не дається. Змирилася. Анна ще раз ніжно глянула на сина, поправила ковдру, яка сповзла трохи вбік, і відкрила маленькі ніжки. Трохи постояла, тоді підійшла до дзеркала, зосереджено глянула на своє відображення. Хай там як, а почуватися гарною теж приємно. Навіть заради того, щоб позбутися зайвих чоловічих домагань, не хотіла б втратити привабливість. Гарній жінці, звісно, важче жити, проте краса дарує впевненість у собі, з нею значно цікавіше життя, різноманітніші враження і… Зрештою, там дасться чути. Від хорошого голова не болить.

Кількома рішучими рухами Анна заплела довге волосся в акуратну косу, ще раз оцінююче глянула на себе в дзеркало, усміхнулася, загасила свічку і напотемки обережно пробралася до ліжка.

Розділ 6

Ранок завітав до Анни з радісним щебетом птахів за вікном, із затишком чистої постелі й приємним запахом свіжої випічки та кави з кухні.

Задоволено потягнувшись, Анна перевернулася на інший бік, позіхнула і знов почала провалюватися в сон.

– Анно, прокидайся! – раптом почула вона голос тітки, яка саме цієї миті заходила до кімнати і доволі голосно гримнула дверима. – Всі в домі давно на ногах, а ти досі в ліжку. Я тебе не підганяю, але сонце височенько.

Тітка підійшла до ліжка, на якому спала небога, і присіла біля неї на постіль.

– Ще трохи поспиш – і доведеться не снідати, а відразу обідати.

Вона торкнулася рукою плеча Анни, але та тільки ледь поворухнулася і не розплющила очі.

– Бачу, зовсім ти відвикла там у себе вдосвіта вставати. – Тітка підвелася з ліжка і попрямувала до вікна. – Вже й діти попрокидалися, а ви з Адасем спите. Що твої діти люблять на снідання їсти?

– А яка то година? – Анна насилу розплющила очі й спробувала виборсатися з-під ковдри. – Це що, вже полудень? Вона сіла на ліжку і рукою ледь відхилила вбік балдахін, який закривав від неї частину кімнати. Тоді примружилася, бо саме цієї миті тітка різко розсунула штори на вікні – і Анну засліпило яскраве сонячне світло, яке увірвалося до кімнати разом зі звуками вулиці.

– О Боже, цьоцю, ціхо. Ще Адася мені налякаєте. Спить дитина.

Вона озирнулася на сина. Той спав і блаженно усміхався вві сні, лише від різкого звуку на якусь мить затремтіли повіки під довгими темними віями і він повернув голову на інший бік.

Анна перевела погляд на тітку.

– Давно малі попрокидалися? Я так розумію, що ще не їли. – Вона потягнулася за дезабільє,[36] яке лежало на кріслі при ліжку і накинула його на плечі. – Щось мені вчора вночі не засиналося, то сьогодні проспала. І навіть малий не розбудив мене. Уявляєте? Цілу ніч не просинався. Певно, змучився з дороги. Анна ніжно глянула на сина, поправила балдахін над ліжком так, щоб сонце не світило дитині в обличчя, і повернула голову до тітки.

– Нехай Адась трохи поспить. Добре? Чемнішим у дорозі буде.

Вона солодко позіхнула, вдоволено потягнулася, проте відразу зиркнула на тітку і прикрила рот долонею.

– Перепрошую. Таки не виспалася. Тітка слабо усміхнулася.

– Панькаєшся ти з сином, Анно. Дивися, потім перевиховувати доведеться. – Вона глянула на Адася, який солодко спав, порозкидавши вбік ручки, і знову усміхнулася. – Але він у тебе добра дитина, і до Адама дуже подібний. Нехай росте здоровий.

Поводитися тітка намагалася звично, проте виглядала задуманою і дещо розгубленою.

– Цьоцю, що з вами? – Анна намацала ногою капці, взула їх і підвелася. – Переживаєте через те, що Марися їде з дому? Не бійтеся. У мене їй буде добре. Затоваришує з моїми дівчатками, чогось у них навчиться, виведу її в люди. Колишній наречений ще лікті кусатиме, як побачить, якою гарною панною вона стала.

Анна підійшла до тітки й обійняла її за плечі.

– Та що там казати. Вона й сама не гляне на такого, як він.

Така хороша дівчина вартує ліпшого хлопця.

Тітка скрушно хитнула головою.

– Дай-то Бог, Анно. Але щось мені не хочеться відпускати Марисю з дому. Ми навіть у тебе в маєтку гостювали разом. Боюся, скучатиме вона за домом, за Жовквою, за родиною. Мусиш мені ще раз пообіцяти… ні, присягнути на Біблії, що дбатимеш про неї, як дбаєш про рідних дітей.

– Не сумнівайтеся, дбатиму, – Анна серйозно глянула тітці в очі. – Ми й листи кожного тижня вам писатимемо. Та й ви, як час матимете, приїдете до нас у маєток. Вранці виїдете, а ввечері на місці будете. Будинок у мене великий, то місця всім стане. Візьмете собі до компанії Павлуся. Йому теж сподобається у мене. Маємо по сусідству великий став. Та й річка близько. На човні поплаває, порибалить. Зрештою, що я говорю. Ви ж були у нас, то й самі все це бачили та знаєте. А щоб ви не переживали, я за ним попрошу приглянути когось із чоловічої челяді. Разом підуть рибу ловити.

Тітка важко зітхнула.

– Подивлюся, як там складеться. Може, залишу пекарню на Петра і приїду до тебе на тиждень погостювати. Там дасться чути.

Анна усміхнулася.

– От і домовилися. Ви теж відпочинете у моєму маєтку. Напрацювалися за життя.

Вона підійшла до вікна і прочинила його навстіж.

Подивіться, який сьогодні гарний день заповідається. Сонячний та гарний, то й дорога легкою буде, – Анна озирнулася на тітку. – Не переживайте. Марися молода. У її віці зміни легко приймаються. Та й спокійно зараз. Нема жодних заворушень, пересувань війська чи збуїв.[37] Навіть про випадки холери нічого не чути в околицях. У нас у маєтку так гарно та затишно, саме задоволення там жити. Дім великий маємо. Аж чотири спальні для гостей умеблювали, і ще є два покої вільні про запас. Місця ще нікому не забракло. Я Марисі найліпшу спальню виділю. Світлу та зручну. А сад і парк який у нас тепер гарний став. Ви б, цьоцю, бачили. Ми дві нові альтанки три роки тому збудували, і дерева нові насадили. Аж зі Львова черехи[38] везли. Не знати тільки, чи прижилися. От приїду в маєток і побачу. Якщо перебули цьогорічні морози, то зараз цвітуть, певно. Марисі в нас сподобається. У дитинстві ж приїздила із задоволенням. А не сподобається, то я привезу її назад до Жовкви. Як собі сама захоче.

Анна знов повернулася до вікна, з насолодою вдихнула свіже ранкове повітря, яке увірвалося до кімнати разом з подихом вітру, тоді глянула на вікно будинку навпроти і ледь усміхнулася. При денному світлі від нічних примар не залишилося й сліду, а напад учорашньої гострої туги за Адамом змалів до напівпрозорих спогадів і заховався на денці серця. Все минає. Погане, на щастя, теж.

Насолоджуючись лагідними доторками весняного проміння, Анна заплющила очі. Ранок ще дихав прохолодою, проте сонце вже щедро дарувало світові тепло і яскраве світло. Саме в таку погоду дуже приємно подорожувати. Таки не помилилася, коли обрала для мандрівки цю пору року. Ще не літня спека, але вже й не холодна весна.

Анна ледь вихилилася з вікна, розплющила очі й блаженно усміхнулася. Яка чудова весна. Хочеться дихати на повні груди, радіти кожній дрібничці, думати про щось гарне, світле, радісне, кудись іти, щось робити, долати якісь перешкоди. Добре, що саме зараз треба їхати у маєток. І погода гарна, і настрій прекрасний. Життя взагалі чудова річ. Надто коли дарує ось такі безхмарні та безпроблемні дні.

Анна ще дужче вихилилася з вікна і сперлася ліктями на підвіконня. Вітер знадвору заплутався в її волоссі, розгойдав фіранку, а від пахощів квітучого саду, які він приніс, аж запаморочилося в голові.

Глибше вдихнувши повітря, Анна безтурботно усміхнулася. Раптом її охопило таке шалене відчуття щастя, аж подих перехопило. Якби не тітка, не втрималася б і закружляла в танці босими ногами по дощаній підлозі.

Вона мимоволі затамувала подих. Ні, ні, не можна так! Вона вдова! Які танці? Яка радість?

Анна знову трохи вихилилася з вікна і глянула на квітучі дерева за вікном. Але ж, Господи, як приємно почуватися молодою, здоровою та сильною. Після розпачу та зневіри це як справжній подарунок долі. Зрештою, вона анітрохи не гірша, ніж інші жінки. Он тітка теж удова, проте їй нормально живеться. Навіть краще, аніж у шлюбі з вуйком.

Анна озирнулася на тітку, щоб усміхнутися їй, проте несподівано наштовхнулася на її вкрай невдоволений погляд.

– Анно, ти що, здуріла? Навіщо ти висунулася з вікна? У тій хвилі відійди мені звідси.

– А що таке? Хіба мені не можна тут стояти?

– А ти як думаєш? Стоїш тут при вікні ледь не гола. – Тітка рішуче відтіснила Анну вглиб кімнати, прикрила вікно і щільно засунула фіранку на вікні. – Чисто звар’ювала? Подивися на себе. Щойно з ліжка. Хочеш, щоб тебе побачили сусіди і потім обмовляли тебе і мене? Встиду перед людьми собі та мені наробиш.

Анна ледь повела плечима і здивовано глянула на безлюдну вулицю за вікном.

– Нікого там нема, цьоцю. Дайте собі і мені спокій з таким, – вона нетерпляче відкинула волосся з чола назад. – Та навіть якби й був там хтось. Нехай собі пліткують. Ще не народилася така людина, яка б усім вгодила. Я нормально вдягнена для ранку. Та й не видно мене за деревами саду. І взагалі, мені є про кого і про що думати. Сусіди мені точно не в голові.

Вона підійшла до ліжка, присіла біля сина на постіль і легенько торкнулася долонею щічки.

– От про кого я маю думати, а не про сусідів. Дивіться, як міцно Адасю спиться. Як по купанню.

Вона відхилила балдахін над ліжком трохи вбік, спритно підчепила його вгорі на гачок і дозволила сонячним променям залити яскравим світлом постіль, на якій спав Адась.

– Бачите? Не рухається навіть. – Вона розсміялася і потормошила малого, який, ніби нічого не відбувається, солодко спав на білосніжній подушці, огорнутий ковдрою так, щоб випадково не звалитися з ліжка. – Прокидайся, Адасю. Сплюх малий. Сонце високо, а нам ще шмат дороги до маєтку.

Вона торкнулася сина рукою, ледь нахилилася, поцілувала в розрум’янену від сну щічку, усміхнулася і підвела погляд на тітку.

– А Марися всі свої речі зібрала? Нехай одягу багато не бере. Краще я їй нові сукні та гарні черевички справлю. Вони їй швидше знадобляться, аніж старі.

Тітка важко зітхнула.

– Речі я їй ще вчора допомогла скласти. Взяли все, що Марися хотіла. – Вона трохи помовчала, тоді важко зітхнула. – Я тобі, Анно, от що скажу… Марися від світанку на ногах, але щось не дуже вона тішиться поїздці. Весь час думає, думає… Не знаю, чи й спала вночі.

Анна уважніше глянула на тітку, вловила в її погляді правдиву тривогу, на мить спохмурніла сама, проте відразу відкинула побоювання і спокійно усміхнулася.

– Може, це навіть добре, що Марисі не спалося. Сьогодні ввечері краще засинатиме на новому місці. Зміни завжди важко даються. Не переживайте. Я нікому не дозволю її скривдити. Краще скажіть, нехай її речі потроху зносять у карету. Ми з нею сьогодні ще заїдемо в Сокальський кляштор Бернардинів. Хочу подякувати Богородиці за те, що Адась народився здоровим. Добре, якщо Марися теж помолиться зі мною перед іконою Божої Матері і теж складе обітницю. Тоді їй роз’ясниться на душі, а там, дасть Бог, щось зміниться на краще.

Тітка замислено глянула на Анну, машинально розгладила складки фартуха. На мить її руки завмерли в повітрі, тоді безсило опустилися.

– Добре, Анно. Нехай Марися теж помолиться з тобою. Це ще нікому не зашкодило. – Вона перевела погляд на небогу, яка тепер дивилася на неї уважним і трохи настороженим поглядом, тоді якось невпевнено усміхнулася. – Може, ти, Анно, й права. Чого Марисі біля мене сидіти. Що вона тут висидить? Хіба таку долю, як у мене була. Ти от вирвалася звідси – і нічого, щаслива. То невже моя Марися гірша? Теж нівроку вдалася.

Провівши замисленим поглядом тітку, яка, сказавши це, вийшла з кімнати, Анна зітхнула. Прекрасно розуміла і тітку, і Марисю. Самій моторошно згадувати той час, як замешкала тут після смерті мами. І вуйко прикрим був, і все вирішувалося без неї і не на її користь. Пережила тут і зневіру, і безпросвітність, і бажання змін, і страх перед ними. Минулося, як страшний сон. Була зовсім молоденькою, недосвідченою і нерозумною, от і дозволяла крутити собою, як циган сонцем. Добре, що тепер усе інакше і що вона таки не вийшла заміж за нелюба. Дітей тепер має від коханого чоловіка, а не від того, кого нав’язував їй вуйко.

Анна ніжно погладила ручку сина. Цікаво, а якби була мудрішою і старшою тоді, то чи наважилася б утекти до Адама? Чи стала б його коханкою? Мала підозру, що аж ніяк. Напевно, у зрілому віці для кардинальних змін бракує якраз нерозсудливості, наївності і бажання ризикувати. Навряд чи зараз повелася б так, як у 17 років. Навіть заради кохання. Хоча… Анна замислилася. Хтозна, як поведеться людина, охоплена емоціями. Щоб знати це напевно, треба дуже любити тієї миті, як на щось наважуєшся. Любов таки добряче відбирає розум і здоровий глузд. Та й людина в спокійні дні думає собі одне, а як стається щось непередбачуване, то раптом розуміє, що здатна на таке, чого сама від себе не сподівалася. Анна перевела погляд на сина. Може, це навіть на краще, що зараз у неї більш-менш спокійний період, і вона нікого, окрім Адама, не кохає. Син та донечки – це найважливіше, а виховувати дітей найліпше, коли в душі панує спокій, гармонія і впевненість, що все влаштовано гарно та правильно. Анна обережно взяла малого на руки і пригорнула до себе.

– Сплюшок ти мій маленький. Прокидайся, моє ти сонечко.

У відповідь малий обвив її рукою за шию, довірливо притулився ще розімлілим після сну тільцем до плеча і знов засопів носиком.

– О, маєш! Спатки ще хочеш? – Анна ніжно торкнулася губами волосся сина. – Зайчик ти мій маленький. Сонечко моє. Ти ж хочеш поїхати гайту[39] на конику в кареті? Правда ж? То як такий сонний поїдеш? Ніц не побачиш, бо спатимеш.

Анна усміхнулася своїм думкам і поцілувала сина в щічку.

– От приїдемо у маєток, я ще й озеро тобі покажу. Зовсім близенько у наших сусідів є. Там і качечок, і гусей побачиш. Навіть лебеді плавають. Хлібом їх погодуємо. Пам’ятаєш, як ми годували качечок на Вулецьких ставах?[40] – Вона злегенька полоскотала маленьку п’яточку сина і засміялася, помітивши невдоволену мінку Адася. – Ось побачиш, тобі сподобається у маєтку. Полюбиш його так само сильно, як сестрички люблять. Побігаєш собі на волі. Це не те, що в нас вдома на Хорунщизні.[41] Кругом огорожі й чужі кам’яниці, а в маєтку маємо величезний сад, город, подвір’я. Матимеш де розвернутися.

Малий неохоче розплющив очі, скоса глянув на маму і, не відриваючи заспаного погляду від стіни, позіхнув. Маєток, качечки, лебеді й навіть озеро цікавили його зараз найменше. Якби мама знову занесла його у тепле ліжечко, то й не треба було б йому жодних качечок, і гайту на кониках теж не треба.

Розсміявшись, Анна пригорнула малого до себе.

– Ну, нічого, синочку. Потім усе це оціниш. Зараз ідемо снідати. Мусиш добре мені поїсти, бо вдома будемо хіба вечеряти. Сподіваюся, що в маєтку все приготували, і мені не доведеться алярмово все там облаштовувати.

Розділ 7

Доволі швидко впоравшись зі сніданком та наказавши всім збиратися в дорогу, Анна заквапилася з від’їздом. Вирушаючи в мандрівку з дітьми, варто мати в запасі декілька зайвих годин, бо щось таки обов’язково не врахуєш, затримаєшся в дорозі, і доведеться ночувати десь по заїжджих дворах, пошарпаних провінційних готельчиках або ж у корчмах. Малоприємна перспектива, яка провіщає нові проблеми, а не відпочинок. Краще ще засвітла бути на місці і тішитися вигóдами та смачною домашньою їжею.

– Ну все, тіточко, ми їдемо, – Анна визирнула з вікна карети і заспокійливо усміхнулася їй, – здається, нічого не позабували. Та навіть якщо й забули, то потім довезеться. Скільки там тої віддалі. Не до Відню чи Парижа їдемо.

– Та знаю я, Анно. Знаю. Ну все… З Богом, – тітка непомітно витерла сльозу на щоці, – Марисю, шануйся там мені. Відразу ж напишіть, як приїдете. Я чекатиму.

– Аякже ж, – Анна ще раз заспокійливо усміхнулася тітці. – Приїдемо, і вранці когось пришлю з листом сюди. Не переживайте.

Карета рушила з місця, і Анна полегшено зітхнула. Виїхали з Жовкви без проблем. Навіть Марися не затрималася і доволі швидко попрощалася з мамою та домашніми. Та й ранок, який обіцяв перетворитися на погожий день, не лише цілком виправдав очікування, але й перевершив їх, бо став по-літньому сонячним і погожим. Дивлячись на пейзаж за вікном, Анна мимоволі розслабилася та насолоджувалася кожною миттю не надто втомливої мандрівки. Залишалося кілька годин до Сокалю, а там рукою подати до маєтку. За такої погоди не помітиш, коли опинишся вдома. Ще й коні на диво спокійно та злагоджено йдуть. Візник навіть не особливо їх підганяє. Вони самі слухняно тягнуть карету, бо незабаром їх очікує відпочинок.

Анна визирнула з вікна карети, на мить затримала погляд на полі, яке тягнулося вздовж гостинцю, і вже милувало око не лише чорною ріллею, але й свіжими паростками жита, тоді перевела погляд вгору, до неба, і усміхнулася. Простір небес був таким глибоким і безмежно-голубим, що навіть сонце губилося в його безкраї. Якби не сиділа, то й у голові запаморочилося б від безконечності цього простору. Давно не була за містом, то й відвикла, що горизонт не затуляють дахи кам’яниць, а дихати можна так глибоко і легко, ніби не надихатися хочеш пахощами, а прагнеш напитися ними, як гарним вином.

Анна ще далі висунула голову з вікна карети і заплющила очі. Дуже скучила за можливістю подорожувати, і зараз мимоволі насолоджувалася кожною миттю. Вже й забула, як це приємно, коли теплий вітер приносить здалеку запах лісу, коли легенько ворушить волосся і ніжно торкається шкіри. Усміхнувшись, Анна відкинулася на спинку сидіння і глянула на сина. Той сидів біля неї на м’якій подушці та зосереджено перебирав іграшки, які їм в дорогу дала тітка Стефа. Який він іще маленький і беззахисний… Проте колись Адась виросте, стане дорослим чоловіком і здійснить усе те, чого не встиг зробити його тато.

Анна не втрималася, нахилилася і ніжно торкнулася губами теплої голівки сина. Адась уперше отак надовго вирушав зі Львова, але сьогодні поводився на диво спокійно та чемно. Вони в дорозі понад годину, а він все ще зацікавлено дивиться у вікно, щось лепече своєю дитячою мовою, а коли набридає, то бавиться із забавками. Навіть на руки майже не проситься та не вимагає, щоб із ним безперестанку няньчилися. Довелося лише разів зо три зупинитися та вийти з карети, щоб прогулятися з ним обіч дороги. Вдома жодної зайвої хвилини не сидить без діла і постійно в русі, а тут геть інша дитина. Така мандрівка задоволення, а не проблема.

Яся та Еля, щоправда, майже відразу попросилися у фіакр до покоївки, няньки та гувернантки, бо не захотіли залишатися в таку гарну погоду в закритій кареті, проте загалом ніхто з дітей не вередував та не вимагав чогось особливого. Марися задрімала у куточку карети на м’якому сидінні. Навіть не будила її, так солодко і спокійно та спала. Напевно, справді геть кепсько відпочила перед від’їздом. Нічого, її можна розбудити й перед Сокалем. Зараз краще, щоб вона якомога менше згадувала і зосереджувалася на минулому. Для дівчини її віку зрада в коханні – це всесвітня катастрофа. Нехай поспить дитина. Не доїхавши до Сокаля декілька миль, Анна наказала візникові зупинитися поряд з фіакром, у якому їхали її дівчатка, покоївка, гувернантка та нянька.

– Касю, їдьте з дітьми відразу до маєтку, – вихилившись з вікна карети, звернулася вона до покоївки. – Я в Сокалі хочу заїхати з Марисею та Люциною в кляштор Бернардинів. Помолимося там перед чудотворною іконою.

– А Адась? Нам і його з собою забрати?

– Ні, не варто. Він ще не був у маєтку, то без мене плакатиме там. Візьму його з собою. Дасте собі раду самі?

– А чого б то ми, пані, не мали дати собі раду? – покоївка самовпевнено глянула на Анну. – Коли пан Адам… Царство йому Небесне… живими були, то ми всеньке літо сиділи в маєтку. Кожен кут знаємо, як свої п’ять пальців. Най собі пані не гризеться, а спокійно їде та помолиться до Матінки Божої. Ми з панною Бронею та пані Стасею приглянемо і за дітьми, і за речами, які привезли.

Анна усміхнулася.

– От і добре. Я листом попередила, що приїду, то щось там таки зробили, а що не встигли, то завтра й доробиться. Аби Адась не заважав і не ліз куди не треба.

Покоївка мимоволі озирнулася на няньку.

– Адась чемний хлопчик. У шкоду не лізе.

Пані Стася якось непевно скривилася у відповідь, проте кивнула.

– Майже не лізе.

Глянувши на няньку, Анна весело розсміялася.

– Та знаю я, знаю, що майже… Он на долоні досі шрам залишився від гарячих дверцят п’єцу, – вона глянула на сина і трохи відсунула його від краю лави. – Ну, добре, їдьте до маєтку. Вдома поговоримо. Потім вас наздожену, а як не встигну, то прослідкуйте там, щоб усе по-людськи було. Головне, простежте, щоб дівчаток добре нагодували і нормальну постіль на ліжка застелили. Минулого разу геть вогка була. Все прасувалося потім останньої миті.

Кася хмикнула.

– Чи ж я не пам’ятаю того, пані. Я ж і мусила ту постіль прасувати. Пам’ятаєте?

Анна неуважно усміхнулася.

– Звідки? Три роки минуло. Добре, що ти пам’ятаєш, то прослідкуєш за всім… – Анна ледь кивнула покоївці, тоді перевела погляд на Елю та Ясю, які хоч і нетерпляче поглядали на неї, проте намагалися зберігати перебільшено зосереджений вигляд. Того року вперше мандрують у майже дорослого крою сукнях, ще й сидять у відкритому фіакрі. Мусять виглядати серйозними. Анна глянула на гувернантку панну Броню, яка сиділа поряд з дівчатками і виглядала трохи неуважною та задуманою. – Ну добре, їдьте швидше, бо Еля з Ясею геть помучаться отак штивно[42] сидіти. Придивіться за ними, панно Броню.

Анна суворо глянула на доньок.

– І щоб чемними мені там були. Панну Броню слухайте, бо першого ж дня покараю, якщо жалітиметься на вас.

– А чого то саме нас мають карати? – Яся та Еля вдавано сердито насупилися, а Яся, як сміливіша з двох, таки не змогла втримати язик за зубами. – Панна Броня жалітиметься, а карати мають нас! Де справедливість?

Анна розсміялася.

– Дожартуєтеся мені обидві, – вона подивилася на доньок, тоді озирнулася на Адася і знову відсунула його подалі від краю лави. – Ну, добре, дівчатка, я зрозуміла, що ви вже великі і все у вас буде гарно. Їдьте. Побачимося ввечері в маєтку.

Прослідкувавши поглядом, як фіакр поїхав одразу на Сокаль, Анна ледь висунулася з вікна карети і наказала візникові звернути в бік Бернардинського кляштору та лівого берегу Бугу. Дала обітницю не лише помолитися перед Сокальською чудотворною іконою, але й пожертвувати гроші на монастир. Зараз це стане дуже доречним для храму. Декілька тижнів тому дізналася, що на початку березня у костел знову двічі вдарила блискавка і що це спричинило пожежу. Ченцям, щоправда, вдалося її загасити, проте чудотворна ікона заледве знову не згоріла.

Таке трапилося під час пожежі у сорок третьому році. Тоді і монастир постраждав, і ікона перетворилася на попіл. Довелося все наново відновлювати. Новий чудотворний образ посвятили у вересні сорок восьмого, проте чи виглядав він так, як давній, не знала.

Потрапила до Бернардинського кляштору, лише коли взяла шлюб з Адамом та почала офіційно виходити з ним на люди. Це було в п’ятдесятому році. Саме тоді вперше приїхала до маєтку не як коханка Адама, а як його законна дружина. Після принижень минулих років почувалася дивовижно піднесеною і пишалася, що тепер була тут господинею. Нарешті змогла відкрито дивитися людям в очі, приймати в маєтку гостей та робити з Адамом візити до сусідів. Та й прислуга перестала перешіптуватися у неї за плечима. Того року вона стала не просто коханкою їхнього дідича,[43] а його законною дружиною. Досі дивувалася, що Адам так і не втямив, чому тоді їй було так по-особливому радісно та гарно, чому хотілося обійняти весь світ і чому так щиро вірилося в те, що найгірше позаду. Навіть кохання до Адама набуло нових яскравих барв і було як ніколи гармонійним. Досі найчастіше згадується саме це літо і саме ці відчуття. Шкода, що тепер гарні спогади болять. Так сильно, що іноді хочеться все забути. Очевидно, досвід трагічних втрат навіть найщасливіші моменти життя перетворює на гіркий полин споминів.

Під’їжджаючи до кляштору, Анна мимоволі замилувалася монастирем. Їй завжди подобалося те, що він збудований на березі Бугу і трохи на віддалі від Сокаля. Віддзеркалення споруд кляштору у воді робило це місце по-особливому світлим, затишним і умиротвореним, а відірваність від мирської суєти дуже пасувала Божому храму. Зрештою, споглядання течії ріки завжди створює особливий настрій та гармонію. Навіть на проблеми дивишся ніби збоку і не так гостро на все реагуєш. Анна відхилила шторку на вікні карети. На тлі ясного неба двоярусна дзвіниця при костелі Богородиці чітко виділялася досконалими пропорціями і притягувала погляд, а її білі стіни дарували будові кляштору витонченість та налаштовували на врочистий лад. Як добре, що вони потрапили сюди саме за ясної погоди. Сонячного та погожого дня тут особливо гарно.

– Михайле, залишіться з каретою тут. Не під’їжджайте ближче до кляштору. Я з дітьми пройдуся трохи. Адась втомився. Хай звикне трохи.

Наказавши візникові чекати, Анна взяла на руки Адася, вийшла з екіпажу і разом з Марисею та Люциною попрямувала до храму. Йшли мовчки, навіть Адась, ніби відчувши щось особливе в настрої мами, на декілька хвилин притих у неї на руках. Перехрестившись, Анна з дітьми ввійшла досередини храму.

Цієї пори в костелі було малолюдно та тихо, лише неголосно перемовлялися між собою в дальньому закутку дві старшого віку парафіянки, а перед образами монахи прибирали зів’ялі квіти. Анна ступила ще декілька маленьких кроків уперед і зупинилася. Крізь великі вітражні вікна всередину храму лилося тепле світло, а в променях сонця переливалися золотисті порошинки. Затишно, умиротворено і світло. Тут навіть дихається легше і на душі ясніше. Востаннє була в цьому храмі три роки тому разом з Адамом на свято Божого Тіла.[44] Тоді все було так щасливо і безхмарно, а зараз здається, ніби прожила ціле життя за ці три роки. Давно треба було приїхати сюди.

Молитва та пожертва на кляштор подарували б їй душевний спокій і допомогли позбутися почуття провини.

Люцина уважно глянула на Анну і відвела погляд. Інтуїтивно вловила настрій мачухи і відразу взяла Адася за ручку, щоб притримати його біля себе. Розуміла, що мачуха зараз має потребу стати на коліна перед образом та зосередитися на молитві.

– Іди сюди, малий збитошнику, – прошепотіла Люцина на вухо малому і легенько потягнула його вбік від Анни. – Дай мамі спокійно помолитися. Не заважай.

Адась не надто й заперечував. Зацікавлено роздивлявся довкола, а коли Люцина та Марися вклякнули на коліна трохи на віддалі від Анни, він у своїй дитячій безпосередній манері наслідувати дорослих і собі впав на коліна, показово махнув рукою, ніби теж перехрестився, та звів на дівчат хитрющий погляд. У його очах на мить промайнули бісики непокори та непослуху, і Люцина пригрозила йому пальцем. Уже бачила, що малий не налаштований серйозно, а намагається привернути до себе увагу. Така поведінка брата її не здивувала. Коли він хвилювався або ж був утомленим, на нього зрідка таке находило. Тут треба вчасно все це припинити, бо як розгуляється, то не відразу до пам’яті приведеш. Ще вередувати надумає в храмі або вимагатиме, щоб займалися лише ним. Люцина приклала палець до губ, насупилася, удавано розгнівалася і поглядом наказала братові мовчати та поводитися пристойно. Адась теж сердито зиркнув на сестру, кумедно скривив личко у невдоволеній гримасі, проте не сперечався, як зробив би це вдома, а таки притих. Щось йому підказало, що зараз Люцина поганого не нарадить.

Зосередившись на молитві, Анна навіть не помітила всіх цих маніпуляцій у себе за плечима. Ніби поринула в інші світи. Так гарно на душі їй давно не було. Говорила напряму з Небом і тієї миті була поряд з Адамом.

Розділ 8

Анна й хотіла б зберегти піднесений молитовний настрій надовго, проте, щойно вийшовши на вулицю, мусила зосередитися на нагальних проблемах. Адась одразу ледь не впав, бо забіг наперед, а тоді різко розвернувся і кинувся до неї. Добре, що міцно вхопився за спідницю і Анна на льоту встигла його піймати та взяти на руки. Він таки втомився чемно поводитися в храмі й зараз буквально повис у неї на шиї, а Марися, помітивши неподалік кляштору молодих чоловіка та жінку, важко зітхнула і вже не відривала від них сумного погляду. Ті очевидно були подружжям, бо чоловік турботливо підтримував жінку під руку, а та, судячи з усього, була в тяжі. Тримала іншу руку на рівні живота, а її гранатова з вишивкою накидка якось занадто сильно випиналася на талії вперед.

– Марисю, допоможеш мені з малим? – Анна призупинилася, ступила крок убік і закрила собою пару, на яку витріщалася двоюрідна сестра. – Адась геть сукню мені повимазує черевиками. Треба загорнути шаль так, щоб нею захистити сукню. Зробиш?

– Звичайно, зроблю. Я можу й Адася на руки взяти, – дівчина перевела погляд на Анну і ніяково усміхнулася їй. – Моя сукня не така делікатна, як ваша. Я в дорогу навмисно нової не вдягала.

Анна лагідно глянула на дівчину, тоді перевела погляд на її сукню. Справді, цю річ таки доведеться заховати подалі в скриню і більше ніколи не витягувати. Зовсім не личила дівчині. Більш аніж непоказна. Марисі варто вдягати щось таке, що підкреслюватиме її красу, бо їй таки є що підкреслювати. Вона яскрава молода панна. Має доладну фігурку. Тонка талія, гарна лінія плечей, округлі груди і виразно звабливі вигини тіла. Та й личко гарне. Великі зелені очі, маленький рот і ніс. Ну і волосся теж гарне. Аж сяє на сонці.

Лише зростом Марися вдалася в маму. Така ж невисока, як і всі жінки їхнього роду. Доведеться замовити їй черевички на високих обцасах.[45] А ще півдюжини суконь, капелюшків та шаль на літо та зиму. Нехай наразі просто вчиться все це носити. А ще над її манерами та рухами варто попрацювати. І обов’язково танці, мови та музика. Треба Люцині сказати, щоб з нею позаймалася, а там дасться чути. До сезону карнавалів взагалі лялечку можна зробити з цієї дівчини.

– Ні, Марисю, брати на руки Адася не треба. Ще колись своїх натягаєшся. Згадуватимеш, як вільною була. Відпочивай, доки заміж не вийшла. Ти така красуня, що довго не засидишся. Марися спідлоба глянула на Анну. Зараз навіть думати про та ке не могла. Яке заміжжя? Які діти? Єдине, чого хотілося – якнайшвидше забути все, що було раніше. Коли стається зрада, то не лише саме життя розривається на шматки, але й себе доводиться збирати докупи з уламків. А тут іще й подвійна зрада: і наречений зрадив, і найкраща колежанка. Біль такий, що хочеться хіба плакати або втекти світ за очі і вже ніколи не повертатися. А ще хочеться зробити щось дуже й дуже лихе їм обом.

Щоб знали, що така підлість обов’язково карається. Розривалася між цими несумісними бажаннями та боролася сама з собою. Гордість не дозволяла виказувати, як їй боляче, а відчай та вражене самолюбство вимагали помсти та рішучих дій.

Особливо важко було, коли бачила колишнього нареченого і розлучницю разом. А в невеликому містечку спробуй не бачитися ледь не щодня. Навіть мешкають в одному кутку. Ще й до тієї самої парафії належать, то постійно зустрічаються не лише на вулиці, але й у церкві. Добре, що виїхала якраз перед тим, як вони братимуть шлюб. Вчасно Анна зі Львова заїхала до них погостити. Просто не уявляла, як би витримала, якби залишилася того дня вдома. Або собі, або їм би щось зробила. Марися важко зітхнула. Мама досі сприймала її як малу дитину і не здогадувалася, як багато всього передумалося за ці місяці. Коли переживаєш розчарування та біль, дорослішаєш дуже швидко. Та й років їй не мало. Сімнадцять минуло. Щось трохи побачила та зрозуміла. Кажуть, що гарна. Мама натякнула, що на Анну, яка за заможного шляхтича вийшла заміж, найдужче схожа. Напевно, думає, що теж змогла б так гарно влаштуватися, як Анна. Але яке їй щастя від того? Вона досі любить отого Іванка, що зрадив її з Юзею. А чим вона не така, як та безсоромна? На вроду навіть ліпша і до шлюбу себе берегла, а та, кажуть, у тяжі піде в церкву. І не соромно їй перед людьми та отцем Миколаєм. Кожен полічить місяці і знатиме, як вона свого домоглася.

Марися знову важко зітхнула і на очі їй навернулися сльози. Це ж кожен у Жовкві знатиме, що її проміняли на іншу. Таке приниження, що хоч ніколи не повертайся додому.

Анна уважніше придивилася до дівчини.

– Ну, що ж ти, Марисю, переймаєшся дурним? Ти ж така хороша дівчина. Значить, не твоє воно було. Якби твоє, то все б у вас склалося, а так… – Анна виразно глянула на Марисю і після невеличкої паузи додала. – Потім з таким чоловіком лише б натерпілася біди. Гуляв би наліво й направо, а ти б мучилася і плакала біля нього прив’язана. Можеш мені повірити, що доля краще знає, як і що має вкладатися в житті людини. Викинь дурне з думок, важке з серця, а погане з власного життя. Ліпше дивися у майбутнє, а не озирайся на минуле.

– Та я ніби дивлюся у майбутнє. Он навіть з дому поїхала.

– От і молодець, – Анна зручніше прилаштувала на руках Адася, якому потроху набридало сидіти спокійно і він почав смикати її за шовкові стрічки капелюшка. – Адась, негайно припини, бо зараз ніжками підеш. І не подивлюся, що змучився та спати хочеш.

Марися перевела погляд на малого і крізь сльози усміхнулася йому.

– А ви дайте Адася на ручки мені. Я люблю дітей. Дома мені няньчитися не було з ким. Я наймолодша у родині.

Анна усміхнулася.

– Ще наняньчишся за свій вік. Мріятимеш, як виспатися та відпочити… Але, якщо тобі так сильно хочеться… – Анна глянула на сина й обережно передала його дівчині. – Адась ніколи не проти на ручках поноситися. Особливо, як змучився.

– Та ясно. Він розумний хлопчик. Ще не бачила дитини, яка б була проти. Я й у маєтку за ним придивлюся. Так, маленький?

Адась лише скоса зиркнув на дівчину і потягнувся ручками до мами.

– Е ні, – Анна усміхнулася. – Посидь трохи в Марисі. Ще встигнеш до мене перебратися. А в маєтку є кому за ним придивитися. У тебе там інші заняття будуть.

Вона оцінююче глянула на дівчину.

– Та й не матимеш ти часу з малим бавитися у маєтку. До зимового сезону повернемося до Львова, то доведеться твоїм гардеробом зайнятися. Кравчиню маю непогану і в Сокалі, а от гарну тканину доведеться замовляти у Львові чи й у Варшаві. Добре, що ми взяли з собою декілька найновіших часописів «Лада».[46] Проглянеш їх собі. Може, щось цікавого там надивишся. Люцина на тому добре розуміється, то допоможе.

Почувши своє ім’я, Люцина усміхнулася.

– Здається, якісь цікаві фасони суконь я минулого тижня змалювала до свого альбому. Вдома глянемо.

Анна усміхнулася. Навіть не сумнівалася, що Люцина їм допоможе. Вона не лише талановита дівчинка, але й має бездоганний смак. Зрештою, це й не дивує. Вдалася в маму, а Анеля завжди вишукано вдягалася і вміла поєднати деталі одягу в єдине ціле.

– От, Люцинко, й допоможеш Марисі щось вибрати з тих фасонів. А я вже доєднаюся до вас потім. У маєтку роботи й без вибирання фасонів суконь не бракує.

Вона глянула на Люцину. Добре, що та завжди допомагає і виконує прохання, бо з Яніни та Елі користі, як із козла молока. Де сядеш, там і злізеш. Все йде з таким скрипом, що й просити іноді не хочеться.

Сівши в карету разом з Люциною, Марисею та Адасем, Анна якомога старанніше затягнула шторки на вікнах. З початком літнього сезону в Сокаль на купелі[47] приїздить чимало знайомих не лише зі Львова, але й з усіх кінців Галичини та Любомерії. Не приведи Господи, зіштовхнутися з кимось із них на вулиці. Сьогодні їй зовсім не кортить встрявати у довгі розмови чи приймати запросини в гості. Тоді і самій доведеться запрошувати гостей у маєток, а вона ж навіть не уявляє, що там зараз діється. Мала підозру, що в садибі панує безлад. Без господарів життя в маєтку завмирає, а коли так, то й сам будинок і все довкола теж занепадає. Про сад і говорити зайве. Навряд чи хтось серйозно ним займається. Доведеться все там порозчищати, прорідити і насадити нові квіти та кущі, особливо при головному фасаді будинку. Це тітці сказала, щоб заспокоїти, що все в маєтку бездоганно, а сама не дуже в це вірила.

Замислившись, Анна не особливо придивлялася до дороги. Та й визирати на вулицю надто часто не хотілося. З досвіду знала, що найбільше знайомих зустрічаєш саме тоді, коли найдужче хочеш прошмигнути непоміченою. І лише коли Сокаль залишився далеко позаду, Анна наважилася обережно відхилити шторку на вікні та визирнути назовні. Нічого небезпечного не побачила. Дорога була доволі пустельною і жодних несподіванок не передбачалося.

Переконавшись, що Адась задрімав, Анна обережно присунула його ближче до стіни. Добре, якби він проспав ще хоча б годинку. Якраз до маєтку добралися б.

Анна зручніше розклала довкола себе спідниці, зняла капелюшок і відкинула голову трохи назад. Дивилася у вікно і ледь усміхалася своїм відчуттям, бо знайомі краєвиди за вікном заспокоювали і дарували затишок. Зграбні хатки при дорозі, зелені поля, які межували з лісом та острівцями квітучих садів, невеличкі ошатні каплички при шляху, хрести на роздоріжжі, доглянуті церкви і костели поміж сільських будинків та дерев. Весною все це наповнене передчуттям свята. Так, ніби нещодавно й не було холодної зими та довгих лютневих ночей. У природі все як у житті. Народження, смерть, нове життя, поступове згасання, щоб відродитися ще раз. Коло, яке щоразу випростовується в спіраль.

Анна мимоволі задивилася у вікно. Давно треба було їхати у маєток. Ще минулого року. Ближче до землі та простого життя легше пережити нещастя і горе. Природа сама заліковує рани, а улагоджений провінційний побут дарує затишок, тепло та впевненість у правильності того, що робиш.

Зрештою, щоб почуватися по-справжньому добре, людині й не треба чогось надзвичайного. Всі важливі складові життя вкрай прості та банальні. Здоров’я рідних, розуміння їхніх потреб і вчинків, підтримка у важку хвилину, поділена на всіх радість, вміння прощати і віддано любити, бажання бачити в людині насамперед хороше, відсутність заздрості, потреба дарувати людям добро, а ще віра в те, що все погане обов’язково минеться.

Анна сумно усміхнулася. Шкода лише, що навіть дуже чітке розуміння цих істин аж ніяк не гарантія, що матимеш це назавжди. Доля іноді забирає в людини найдорожче саме тоді, коли дуже боїшся його втратити. Вони з Адамом теж могли б ще довго та щасливо жити. Натомість смерть розвела їх у різні світи. Чи ж зустрінуться вони ще коли-небудь хоча б на тамтому світі? Мабуть, зустрінуться. Принаймні їй дуже сильно хотілося в це вірити.

Анна озирнулася на Адася. Але зараз їй хотілося жити. Її зустріч з Адамом станеться дуже нескоро. Їхній син зовсім маленький, і вона обов’язково мусить поставити його на ноги. Та й дівчатка потребують уваги. А зараз іще й взяла на себе опіку над Марисею.

Анна продовжувала дивитися на краєвиди за вікном. Такої прекрасної пори року сумним думкам не місце в голові. Так гарно довкола, аж на душі роз’яснюється. Незабаром кінець мандрівки. Час від часу вдалині то виринає, то зникає плесо Бугу, а очі дедалі частіше ловлять блиск вод невеличких озер і ставків. Їх поблизу маєтку багатенько.

Анна перевела погляд на Люцину та Марисю, які сиділи навпроти неї та мовчки дивилися у вікно.

– Втомилися, дівчата? Довго їдемо?

Люцина якось непевно повела плечима.

– Може, трохи ноги стерпли від сидіння без руху. А так… Цілком добре.

Анна усміхнулася Люцині й перевела погляд на Марисю.

– Ще трішки потерпіть і побачимо маєток. Дивіться, он річку видно… Там, на горизонті. Мало залишилося їхати. Думаю, ще за світла будемо вдома.

– Мабуть, – Марися ввічливо усміхнулася Анні й ніяково заховала очі. – Я не чітко пам’ятаю дорогу. Я взагалі не звикла далеко їздити. Хіба у вас в маєтку бувала і до Львова їздила.

– Нічого. Ти молода. Все твоє ще попереду. Знаєш, дитино… Анна хотіла ще щось сказати Марисі, проте не встигла. Каре та з’їхала на правий край дороги, тоді гепнула у глибоку яму, а ще за мить щось підозріло заскрипіло спереду карети, потім хруснуло – і Анна з жахом зрозуміла, що зламалася передня вісь.

– О Боже! Зупиняйте коні!

Марися та Люцина голосно зойкнули і схопилися руками за оббивку сидіння, а Анна, вмить збагнувши, що зараз буде, швидко нахилилася вперед і затулила собою сина. В останню секунду навіть встигла підставити руку так, щоб Адась не розбив голову об край лави в момент удару об землю.

Дуже вчасно, бо карета важко гепнула вниз, ледь не перевернулася, дивом залишилася в хиткій рівновазі, тоді проїхала декілька десятків ліктів[48] юзом, а ще за мить візник так різко натягнув віжки упряжі, що коні враз зупинилися, а карета, не витримавши ще одного сильного поштовху та ривка, загрозливо накренилася і раптом завалилася у рів обіч шляху.

Розділ 9

На секунду світ потемнів в очах у Анни і вона втратила орієнтацію в просторі. Ще за мить відчула, що боляче вдарилася головою об дверцята карети, проте навіть не скривилася. Відразу кинулася до сина, підхопила його на руки і жадібно озирнула з голови до ніг. Адась ошелешено витріщився на неї, проте не заплакав. Здається, зі сну навіть не зрозумів, що сталося. Анна ще раз огляділа його і полегшено видихнула. Жодних видимих травм чи подряпин не зауважила, малий навіть не перелякався, а здивовано дивився на неї та мовчав.

Вона перевела погляд на Люцину та Марисю. Ті теж звалилися з сидіння на підлогу, проте не постраждали при падінні, а лише злякано витріщалися на неї. Здається, як і Адась, лише налякалися, і тому не можуть зрушити з місця та щось сказати.

– Шляк би трафив того Міська! – Анна торкнулася рукою ґулі на голові і спробувала підвестися хоча б на коліна, проте широкі спідниці не відразу дозволили їй змінити позу і вона просто вперлася плечима в сидіння. – Я його на гарматний постріл не підпущу до коней та карети. Не візник, а нещастя. Марисю, Люцино, вам нічого не сталося? Не сильно вдарилися?

– Не вдарилися, – дивовижно одностайно видихнули вони і так само дружно замовкли, спантеличено дивлячись на Анну. Анна прилаштувала Адася біля сидіння, яке перехилилося так, що на ньому сидіти було неможливо, і ще раз уважно оглянула сина з ніг до голови. Малий починав кривити рот у роздумах, чи не розплакатися, проте Анна вирішила не чекати на сольний виступ і обірвала його на півзвуці:

– Навіть не думай мені скиглити! Нічого тобі не сталося. Зараз витягну тебе з карети і ніжками підеш гайту, – вона озирнулася на дівчат. – Ну, все… Все… Нічого вам усім не сталося. Присядьте біля Адася і притримайте його. Мені треба вибратися назовні.

– О Боже! – першою прийшла до тями Люцина і спробувала підвестися. – Ми всі могли розбитися на смерть!

Марися нічого не сказала, але її погляд був таким красномовно-панічним, що Анна не витримала.

– Ну, але ж не розбилися. Якби я думала про все погане, що могло статися, то вже давно з глузду з’їхала б. Зараз вас щось болить?

– Ні… не болить, але…

– От і добре, що не болить. Забудьте. Ліпше допоможіть мені вибратися звідси. Боюся, що Місько таки впав і поламав собі щось. Коней ніхто не притримує. Чуєте, як смикають. Не приведи Господи, теж поламають собі ноги.

Вона пересунула Адася ближче до дівчат.

– Люцино, малого тримай, а ти, Марисю, від дверцят відсунься. Спробую їх відчинити.

– Мамо, Адась і так не впаде. Я з дверцятами допоможу.

– Не треба мені допомагати, – Анна стягнула накидку та рукавички і кинула на підлогу. – Малого ліпше тримайте, бо коні без нагляду. Смикнуть кудись вбік і карету перевернуть ще раз. Доки вона міцно стоїть, треба вибиратися.

– Мама, хоцю… дай… – Далі Адась заскиглив і спробував вхопитися руками за сукню Анни. – Мама… не хоцю…

– Ану цить мені. Зараз я вас повитягую звідси. Не нудзяти тут мені!

Анна прим’яла руками широкий кринолін сукні, вперлася ногами в підлогу та спробувала налягти плечем на дверцята, проте їх заклинило і вони не відчинялися.

– Та що ж це таке! Люцино, Адася міцно тримай. Я спробую з розгону вибити двері. Ніби ж не перекосило їх.

Анна зручніше вперлася ногами в підлогу і глибше вдихнула.

– Тримайте мені Адася, бо…

– Ей, пані, ніхто у вас тут не поранився? – Раптом Анна почула чоловічий голос із тамтого боку карети і завмерла. – Пані, чуєте мене? Зараз спробую витягнути вас звідси. Ви рухатися можете?

Анна перезирнулася з Люциною та Марисею.

– Рухатися? Так. Можемо. Ми вилізти не можемо. Тут зсередини дверцята не відчиняються.

– Їх колодою ззовні притиснуло. Зараз її відтягну. Зачекайте. Ви не покалічилися?

– Ні, ні, пане. Все добре.

Анна відсунула шторку на вікні і спробувала визирнути назовні, проте мало що побачила. Лише клапоть неба вгорі і схил рову. Під кутом, у якому опинилася карета, майже не проглядалася не лише дорога, але й практично весь простір довкола неї. Ще й у кареті панувала напівтемрява, а зовні світило яскраве сонце, яке відразу сліпило очі.

Анна знов прислухалася до того, що діялося назовні.

– Може, мені якось панові допомогти? Не треба на дверцята натиснути зсередини?

– Наразі не треба. Просто тримайтеся там за щось, щоб ніхто не поранився. Зараз коні випряжу. Шарпають карету. Зрозумівши, що незнайомець зайнявся кіньми, Анна притиснула Адася до себе міцніше, проте тепер карету жодного разу не смикнуло, і вона розслабилася. Певно, незнайомець таки дав собі раду з кіньми. Гарна новина. Зовсім не хотілося втрачати хороших коней. Адам придбав їх для виїзду лише кілька років тому і заплатив за них кругленьку суму золотими ринськими. Нових купувати дорого.

– Пане, там усе добре з кіньми?

Не дочекавшись відповіді, Анна передала Адася Люцині і знов спробувала визирнути з карети. Останньої миті таки встигла зауважити, що незнайомець відводить коней убік і ті, здається, нічого собі не пошкодили. Проти сонця роздивитися обличчя їхнього рятівника вона не змогла, але те, що коні не постраждали, трохи Анну втішило.

– Пане, передайте коней візнику. Він їх притримає.

– Зачекайте, пані… Ну, ну… Спокійно… Тпру… – Щоб заспокоїти коней, незнайомець трохи пригнув вниз голову спочатку одного, а тоді другого коня. – Все… Все… Спокійно. Постійте спокійно. Хороші тепер.

Анна прислухалася, проте голосу кучера не почула.

– Пане, дуже прошу, подивіться, як там наш візник. Не чую його. Не забився часом? Може, йому теж допомога потрібна?

Вона знову прислухалася. Незнайомець не відповів, проте було зрозуміло, що зараз він відводить коней кудись убік. А ще за декілька хвилин вона почула, як цей чоловік перемовляється з кучером, вловила звук кроків, які наближалися до карети, та зрозуміла, що незнайомець зіскочив у рів.

Анна спробувала хоч щось роздивитися крізь шпарку в дверцятах карети.

– Пане, ви говорили з візником. Що з ним? Він не дуже забився?

– Трохи є. Тепер довго не зможе правити кіньми. Руку зламав. З ногою теж недобре. Ходити нормально не може. Треба, щоб лікар глянув. Тут недалеко малий пастух корову пас, то я сказав, щоб побіг додому і привів сюди когось з возом. Треба вашого кучера в Сокаль доправити. Знаю там одного доброго лікаря, то дам грошей і попрошу до нього завезти.

– О Господи, Місько хоч калікою не залишиться? У нього дружина щойно народила. Там взагалі родина велика, а він єдиний годувальник у них.

Незнайомець помовчав, тоді знову озвався.

– Важко сказати. Треба, щоб лікар його подивився. Ваш візник упав, коли коней намагався втримати. Я їхав позаду і бачив, як усе сталося. Гепнувся смачно. Але дуже не переживайте, він дошкутильгав на узбіччя і зараз під деревом сидить. У вас самих все нормально?

– Так, так, все добре, – Анна ще раз спробувала визирнути у вікно. Щось у голосі цього чоловіка було їй знайоме, проте вона ніяк не могла роздивитися цього пана краще. – Ви мене знаєте? Я вас зсередини не бачу.

– Нічого, Анно, ще побачите. Прослідкуйте там, щоб панни вашого сина потримали, а я спочатку вас спробую витягнути з карети. Малий до мене навряд чи піде.

Боятиметься чужого. Від несподіванки й подиву Анна аж рота розтулила і на секунду завмерла, намагаючись зібратися з думками.

– О! То пан мене таки знає? – Вона знову спробувала зрозуміти, хто б то міг бути, проте не змогла. – Але звідки пан мене знає? Ми з паном знаємося, чи візник сказав?

– Вашому візникові не до розмов. До пам’яті приходить, а ми з вами дійсно знайомі.

– Але ж… – Анна на мить замовкла. Отже, вона таки знала цього чоловіка. – А як ваше ім’я, пане? Де ви мешкаєте? Звідки ви знаєте, хто їде в кареті?

– Мешкаю у Львові, а знаю хто в кареті, бо бачив пані біля кляштору Бернардинів.

Анна ще хотіла щось запитати, проте почула, що незнайомець почав відтягувати колоду вбік і знову спробувала визирнути у вікно.

– Я можу якось панові допомогти?

– Ні, Анно, не варто мені допомагати. Я зараз сам відчиню дверцята, а ви потроху вибирайтеся. Тільки обережно, бо карета перехилилася. Давайте руку. Не бійтеся мене.

– Я й не боюся.

Анна спробувала протиснутися в щілину, яка потроху ширшала, бо незнайомець таки зміг прочинити дверцята.

– Анно, зачекайте, треба ширше відчинити. Обережно, бо ще затисне вас тут. Не хочу, щоб ви постраждали.

Анна ледь відхилилася, а ще за секунду побачила, як дверцята відчинилися майже повністю. Очі засліпило яскраве сонячне світло, а в ніздрі вдарив запах весняної вологої землі та свіжої зелені.

– О, панові таки вдалося… Я…

Анна замовкла, бо дужі руки незнайомця міцно обхопили її і потягнули до себе. Не впиралася, навпаки, спробувала допомогти. З силою відштовхнулася від сидіння в кареті й таки вибралася назовні. Лише зорієнтуватися в просторі не встигла. Не розрахувавши сили поштовху, втратила рівновагу, почала падати, але зачепилася криноліном за щось у кареті й раптом зрозуміла, що не може звільнитися, а й далі з’їжджає по нахиленій стінці карети донизу.

– О Боже! Я… Ой!

Як опинилася в обіймах незнайомого мужчини – так і не зрозуміла. Отямилася, коли вткнулася носом у його сюртук і відчула на своєму тілі чоловічі руки.

– О Боже! Я… я не хотіла.

– Пані, обережно!

Анна спробувала відхилитися і почервоніла, бо враз усвідомила, що поза, у якій вона зараз сидить, більш аніж пікантна. Мало того, що всі її спідниці непристойно високо задерлися, бо вона незграбно вибиралася назовні, але й сама вона примудрилася налетіти на незнайомця так, що майже обхопила його ногами, а кринолін вивернуло вбік і геть здеформувало.

– О Боже, я… я не хотіла, – Анна злякано вперлася долонями в сюртук мужчини, який тримав її в обіймах, шарпнула кринолін до себе і спробувала хоч сісти пристойніше. – Я ненавмисно. Я…

Вона гарячково смикнула спідниці, які зачепилися за щось у кареті, підвела голову і закам’яніла від несподіванки.

– Пан Тадеуш! Ви? Тут? Але… Що ви тут робите? Тадеуш глянув Анні в очі й розсміявся.

– Анно, не лякайтеся мене аж так сильно. Я не примара. Просто мав справи у кляшторі Бернардинів, побачив вас і поїхав за вашою каретою.

Анна приголомшено дивилася на Тадеуша. Цей чоловік давно загубився десь у круговерті подій та обставин, проте вона зовсім не забула про нього. Людина з її минулого. Колись на одному з балів саме цей чоловік видався їй неймовірно подібним до Адама і саме цим привернув увагу. Таким вона ніколи не знала свого чоловіка, а Тадеуш був схожим на нього і одночасно значно молодшим, сповненим енергії, безтурботності та жаги до життя. Танцювала з цим чоловіком і почувалася так, ніби якимось дивним чином опинилася поряд з Адамом, молодшим років на двадцять. Гостро пам’ятала, що шалено шкодувала за оті тридцять років різниці, які розділяли її з власним чоловіком. Напевно, якби не було тієї різниці у віці, то ще й досі насолоджувалася б родинним щастям. Ці спогади промайнули за декілька секунд і геть спантеличили Анну. Вона ще уважніше глянула на Тадеуша і раптом її обдало жаром. Цей чоловік і зараз видався їй неймовірно подібним на Адама. Ті самі чорні з лукавими бісиками очі, таке саме чорне з помітною сивиною волосся, такі ж невловимо подібні риси обличчя, навіть шрам на підборідді мав такий самий.

Заприсяглася б, що й в очах цього чоловіка зараз читалося щось надто подібне до того, що іноді бачила й у погляді Адама.

Анна спробувала звільнитися з обіймів Тадеуша, проте якось невпевнено. Так, ніби керувалася не бажанням це зробити, а лише правилами пристойності. Чомусь світ зімкнувся на доторку рук цього чоловіка, на відчутті жорсткої тканини сюртука під долонями і на тому, що їй подобається, як міцно він притискає її до себе.

Вона ще раз спробувала однією рукою шарпнути кринолін, але його таки міцно затиснуло і він не піддався. Ще й Тадеуш тепер не рухався, проте вона чітко вловлювала, що його серце починає прискорено битися, а подих збивається зі спокійного ритму. Те, що відчувала сама, воліла не аналізувати. Це було щось за межею пристойності, і вдова про таке навіть думати не повинна.

– Не тримайте мене, – нарешті Анна спромоглася не лише на розсудливу фразу, але й на те, щоб легенько відштовхнути Тадеуша. – Я не падаю. Відпустіть.

Говорила пошепки, проте дивилася на нього так виразно, що жодних сумнівів у серйозності сказаного не виникло.

– Анно, – Тадеуш ледь відсторонився і теж стишив голос, проте обіймів не розімкнув. – Ви така ж гарна, як і раніше.

Він охопив її жадібним поглядом. Пам’ятав відчуття присутності біля цієї спокусливої жінки ще відтоді, як танцював із нею на балах у Львові. Солодкий туман і агресивне бажання володіти її тілом впереміж із ніжністю та прагненням захистити. Коли сьогодні випадково побачив її біля кляштору Бернардинів, саме ці спогади з минулого примусили його поїхати за нею. Це було щось, що не піддавалося логічному поясненню. Мав справи у Сокалі та в Бернардинському кляшторі, і сьогодні не збирався їхати кудись поза межі містечка, а побачив Анну – і раптом зрозумів, що мусить знати, куди вона їде та чому опинилася тут.

Ловлячи долонями тепло її тіла, Тадеуш мимоволі сильніше притиснув Анну до себе. Зараз вона була так близько, що він відчував кожен вигин її тіла, запах волосся і міг торкнутися ніг. На мить йому навіть здалося, що він поринає в густий теплий морок, занурюється в щільний туман і перестає володіти собою. Ця жінка досі зводила його з розуму, поряд з нею плуталися думки і понад усе хотілося, щоб вона належала тільки йому. Не втримавшись, Тадеуш торкнувся долонею ніжної шкіри над підв’язками панчіх Анни. Доторк до гладенької шкіри і те, як Анна на мить завмерла, вражена безцеремонністю, примусили його хотіти більшого. Проте вона раптом якось нервово смикнулася, глибше вдихнула повітря і з силою відштовхнула його від себе.

– Пане! Я…

Вона розпачливо глянула на Тадеуша, перевела подих і густо почервоніла. Сама розуміла, що пізно гніватися, коли дозволила собі та йому потрапити у таку неоднозначну ситуацію. Відразу треба було звільнитися з обіймів Тадеуша, а не чекати, доки він почне розпускати руки. Тепер сердитися могла хіба на себе, бо в момент доторку чоловічих рук гостро відчула щось подібне до жалю за тим, що все це для неї тепер недосяжне, що насправді скучила за тілесними радощами, що їй їх бракує. А ще вогнем обпекло розуміння того, що їй таки подобається те, як цей чоловік її торкається. Напевно, якби проігнорував її жіночу привабливість чи виявив поштивість у такій пікантній ситуації, то була б розчарована. Божевілля якесь. Вважала, що ніколи не відчує ні з ким чогось подібного. Тіло, яке знало лише одного чоловіка, раптом перестало коритися розуму та переконанням.

– Я не повинен був… – Тадеуш забрав долоню з ноги Анни, й усміхнувся. – Перепрошую.

Анна ще дужче почервоніла і спробувала опустити оберемок нижніх спідниць, проте зробити це заважав невдало вивернутий кринолін, який ще й затиснуло дверцятами карети.

– Я теж якось так… незграбно… – Вона відвела погляд. Ховаючи ніяковість, відвернулася від Тадеуша і щосили шарпнула спідниці та кринолін до себе. Тканина тріснула, кринолін вивільнився і так химерно розклався довкола неї, що майже затулив від Анни світ.

– Якась напасть на мою голову, а не сукня. Ця нова мода…

– Доволі пікантна, – Тадеуш теж спробував допомогти Анні і спільними зусиллями вони таки трохи прим’яли сукню донизу.

– Перепрошую пана… У цій сукні незручно рухатися… Напевно, я послизнулася.

– Напевно, – Тадеуш усміхнувся і в його погляді застрибали бісики. – Я сам зніму вас звідси, бо ще раз послизнетеся – і я зовсім голову втрачу. Хто нас обох порятує? Ваша сукня така непередбачувана.

Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд, вловила смішинки в його очах і їй самій стало смішно. Насилу стрималася, щоб не розсміятися.

– Геть непередбачувана, але ж про це зовсім не обов’язково знати всім.

– З тим погоджуся… І навіть небажано!

Тадеуш нахилився, торкнувся руки Анни поштивим поцілунком і вона усміхнулася. Атмосфера незручності раптом зникла, і їй стало дуже затишно поряд із цим чоловіком.

– Ні, справді… Все це смішно, але що мені тепер робити? Ми тут поміж маєтками моїх сусідів. Ще й пан без екіпажу, а верхи. Треба нам якось вибиратися звідси і карету витягувати.

Тадеуш усміхнувся.

– І добре, що поміж маєтками сусідів. Нащо мені тут конкуренти на увагу і вдячність пані.

Розсміявшись, Анна обережно торкнулася плеча Тадеуша. Була вдячна, що він звів усю пригоду до банального компліменту та жарту. Якби раптом почав довго і серйозно вибачатися, то згоріла б від сорому.

– Добре! Ловлю пана на слові. Знімайте звідси мене самі й витягуйте з карети дітей. У рові болота вище кісточок, а пан все одно заляпав чоботи, – вона обережно пересунула ноги на один бік, поклала другу руку на плечі Тадеушу і знов усміхнулася. – Обіцяю, що міцно триматимуся за пана і не впаду.

– Ну, впасти я вам і сам не дозволю.

Тадеуш підхопив її однією рукою під коліна, а другою обійняв за талію, і Анна мимоволі затамувала подих, бо те, як він підійняв її на руки та міцно притиснув до себе, збурило у ній давно забуті емоції.

– Пане, отам є клапоть сухого ґрунту. – Намагаючись приховати свій стан, Анна ввічливо усміхнулася Тадеушу. – Поставте мене туди. Я тут зачекаю, доки ви дітей теж перенесете до мене.

Вона з тривогою озирнулася з-за плеча Тадеуша на карету з дітьми. На щастя, екіпаж стояв під кутом, і зсередини бачити те, що відбувається зовні, діти не могли.

Анна знову повернула голову до Тадеуша і легенько відхилилася від нього. Не приведи Господи, він зараз почує, як шалено калатає її серце, і вирішить, що їй зовсім не байдуже, що зараз діється.

– Пані така легенька, що можна й на руках носити, – пошепки проговорив Тадеуш і сильніше пригорнув Анну до себе. – Аби бажання навзаєм було.

– Навзаєм? – Анна на мить затамувала подих і подивилася Тадеушу в очі. – Ні, краще все ж таки опустіть мене на землю. Не треба бажання навзаєм. Так безпечніше.

– Як скажете, пані. Але зачекайте ще трохи. Донесу вас туди, де сухо. Інакше черевички забрудните.

Вона кинула на нього швидкий погляд.

– Нехай ліпше черевички, аби не репутацію. Тадеуш глянув на Анну уважніше.

– Теж правильно.

Вона заховала погляд. Здається, вони зрозуміли одне одного з півслова.

– Але я таки перенесу пані на сухе. Від того репутація не постраждає, – Тадеуш ступив ще декілька кроків убік і поставив Анну на землю. – Зараз біля карети покладу кілька колод. Так легше буде вашим паннам і синові вибратися. Постійте тут. Зараз повернуся.

– Добре, я… – раптом Анна подалася вперед і обережно притримала Тадеуша за рукав сюртука.

– Прошу пана… А можна я дещо вас запитаю? Тадеуш озирнувся.

– Що пані хотіли б почути?

Анна кинула на нього швидкий погляд з-під вій.

– Нічого особливого. Просто цікаво, чому пан поїхав за моєю каретою? Випадково?

Тадеуш витримав паузу, тоді глянув на Анну доволі виразно і стишив голос.

– Ні, не випадково, а саме тому, що впізнав вас.

Анна перевела подих, проте не наважилася дивитися співрозмовнику в очі. Таке зізнання неможливо проігнорувати, але дуже ризиковано обговорювати. Декілька секунд вона вагалася, проте жіноча цікавість таки взяла гору над обережністю. Анна підвела голову і глянула Тадеушу в очі.

– А чому пан не підійшов до мене раніше? Ще біля кляштору. Чому їхав за мною потай? Чому не заговорив?

Тадеуш ввічливо усміхнувся.

– Ви не виглядали на людину, яка шукає товариства. Мені навіть здалося, що пані уникає людей.

Анна знову заховала погляд і відпустила рукав сюртука Тадеуша.

– Може, й уникаю, – вона глянула кудись поверх голови співрозмовника і декілька секунд помовчала. – І саме тому пан вирішив поїхати за мною потай? Дивна поведінка.

Тадеуш знизав плечима і подивився на Анну так, ніби й сам дивувався з власної нерозважливості.

– А що мені залишалося робити? У Сокалі я затримаюся на декілька тижнів. Маю тут справи, то зупинився в заїжджому дворі. До монастиря поїхав верхи. Для мене це швидше і зручніше, аніж бричкою. За каретою пані поїхати верхи теж не складно. Невідомо, чи ще колись зустріну вас отак випадково. Ви не з’являєтеся в товаристві, не ходите на бали, не відвідуєте театр, а сьогодні я зрозумів, що ви взагалі їдете на літо в маєток і що теж навряд чи приїдете у Сокаль відпочити. Пані зробилася такою відлюдницею, що й не знати, де шукати. Я побачив вас тут, і мені захотілося знати, де ви мешкаєте.

– А чому… – Анна вже хотіла запитати Тадеуша, чому він захотів знати, де вона мешкає, проте вирішила не ризикувати. – Самі бачите, я вдова, то в товаристві майже не буваю. Навіть у напівтраур ще не переходила. Та й дитина в мене маленька. Куди мені бігати по балах чи з візитами по друзях. І, взагалі, я лише цього року вирішила виїхати в світ, а минулого сиділа вдома. Тадеуш глянув на Анну ще уважніше. З трауру на ній зараз була лише чорна сукня і черевички. Капелюшок, вуаль, накидку та рукавички вона не вдягнула. Очевидно, зняла, коли їхала в кареті. Та перекинулася, і їй тепер не до приписів пристойного для вдови вигляду. Доволі незвично бачити на вулиці отак вбрану жінку з доброго товариства.

Тадеуш не втримався й озирнув Анну з ніг до голови. Стояла перед ним простоволоса і розтріпана, проте подобалася йому такою навіть дужче, аніж коли зустрічав її бездоганно вдягненою на балах у Львові. Волосся повибивалося із зачіски і розлетілося по плечах, сукня зім’ялася і розірвалася по низу та на плечі, кринолін відкривав щиколотки, проте в цій неприбраності було щось таке, що його дуже хвилювало і навіть збуджувало. Все ж таки Анна гарна жінка. Та й не виглядає вона на безутішну вдову. Цікаво, як їй живеться без чоловіка? Чи є у неї коханець? І якщо є, то хто він? У товаристві про це не пліткують, проте така ситуація виглядає цілком імовірною. Анна надто приваблива для того, щоб поховати себе заживо. Хоча… Деяким жінкам досить і дітей для щастя.

Він іще раз озирнув Анну з голови до ніг. Сонячні промені відсвічували янтарем у її густому волоссі, на щоках грав здоровий рум’янець, а добре розвинені й округлі форми тіла не дозволяли відволіктися від грішних думок. Вона молода, здорова і приваблива жінка. Такі вдови не залишаються самотніми. Вона або вже має коханця, або незабаром матиме, або просто вийде заміж ще раз.

Тадеуш уважніше глянув на Анну.

– Так, пані, я чув про ваше горе. Співчуваю. Такі моменти складно пережити, але життя триває. Пані треба починати виїздити в світ. Ви ще така молода. У вас усе попереду. Зарано замикатися в чотирьох стінах. Ваш період глибокого трауру давно минув.

Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд. Як він може знати, що їй робити і коли виїздити. Мужчині взагалі складно зрозуміти багато речей. Він вільніший у своїх бажаннях та поведінці. Навіть період глибокого трауру у вдівців триває лише півроку, а не два роки, як у вдів. І чорний одяг вони не носять постійно. Лише на похорон, а потім хіба чорну стрічку на сюртуку. Та й з дому виходити чоловікові в траурі ніхто не забороняє, не накладає таких суворих обмежень, як на жінку, і не осуджує так вимогливо за недотримання траурного етикету.

– Я, звичайно, вдячна панові за співчуття, але…

Сказати, що там «але», Анна не встигла. З вікна карети раптом висунулася Люцина.

– Мамо, Адась не хоче спокійно сидіти, – вона розпачливо махнула рукою Анні. – Ми з Марисею не можемо його втримати. Він битися починає. Я ліпше вийду і поставлю його на землю.

– Яке на землю поставлю! – Анна з Тадеушем одночасно повернули голови у бік карети, тоді так само одночасно перезирнулися. – Люцино, зачекай. Зараз пан Тадеуш допоможе вам вибратися з карети. Хвильку… Пан мусить колоди в болото біля карети покласти. Без них дуже незручно вибиратися. Анна запитально глянула на Тадеуша, а той у відповідь хитро усміхнувся.

– Звичайно. Саме так. Але ці колоди ще треба знайти.

Враз пригадавши, як вона щойно вибиралася з карети, Анна почервоніла. Щастя від Бога, що дівчатка не могли зсередини карети побачити всіх подробиць цього дійства. І взагалі щастя, що тут нікого чужого немає. Навіть візник далеко. Годі зрозуміти, що це на неї таке найшло. Дурман якийсь. Зазвичай ніколи і нікому не дозволяла переходити межі пристойності, а тут ніби щось у голові перемакітрилося.

Анна прослідкувала поглядом за Тадеушем. Той прилаштував дві колоди на землю біля карети, відчинив іще раз дверцята і допоміг вибратися Люцині. Все поштиво, акуратно і пристойно. Люцина навіть не особливо забруднила болотом черевички. Зрештою, Люцина взагалі дуже уважна, акуратна і розсудлива дівчинка. Перш ніж поставити ногу або ж кудись поткнутися, вона разів з десять переконається, що все безпечно. З нею, певно, взагалі ніколи не виникне проблем. Анна глянула на карету. Марися передала Адася на руки Тадеушу, а той відразу передав його Люцині.

Малий навіть скривитися не встиг. Лише здивовано подивився на Тадеуша – і опинився на руках у сестри.

– Люцинко, дитино, дай Адася мені, – Анна обережно припідняла спідницю і ступила крок назустріч Люцині. – Бачу, втомився малий. Ніяк додому не доберемося!

Вона взяла на руки сина і пригорнула до себе. Малий невдоволено скривився і не затих, як зазвичай у неї на руках, а почав вириватися та проситися на землю.

– Хоцю… Ходяти… Мама. Нє.

– Це ще що таке? Куди я тебе тут поставлю? Дивися, яке болото внизу. Повимазуєшся сам і мене потім всю повимазуєш. Посидь спокійно.

Малий сердито брикнувся і ще раз спробував звільнитися з рук мами.

– Ходяти… Нє… Нє хоцу…

– Нікуди ти ходяти не будеш. Дивися, Люцинка чемно стоїть. Пан Тадеуш подивиться на тебе такого і скаже, що ти нечемний хлопчик. Не стидаєшся? Ти ж такий великий!

Адась спідлоба глянув на незнайомого йому пана, скривив губи і відвернув голову. Цей чоловік не викликав у нього ентузіазму, проте поводитись при незнайомцеві так, як він міг би повестися, коли б був із мамою сам, теж якось не випадало, і Адась вирішив наразі оцінити новий об’єкт на безпечність. Тим часом Тадеуш допоміг вибратися з перевернутої каре ти Марисі, тоді знов повернувся, відчинив дверцята і дістав зсередини накидку та капелюшок Анни.

Не виказував жодних особливих емоцій, поводився буденно, і Анна полегшено зітхнула. Головне, що з дітьми все гаразд, а сама вона якось переживе сьогоднішню пікантну пригоду. Не дівчинка. Та й Тадеуш не хлопчисько. Навряд чи розповідатиме про все це в товаристві. Зрештою, нічого особливого й не сталося. Просто неоднозначність ситуації, слів та пози. Не катастрофа. Це нерви зрадили, бо налякалася, коли карета перевернулася. От і все. Цей чоловік такий, як і всі інші мужчини.

– Люцинко, ще потримай Адася хвилинку, – Анна передала малого на руки дівчині. – Я вдягну накидку та капелюшок. Треба когось кликати на допомогу. Не знаю, як добиратимемося додому. Був би пан Тадеуш на бричці, а не верхи, ми б попросилися до пана в екіпаж, а так… Може, пан покличе когось нам на допомогу?

– Вже покликав, – Тадеуш підійшов до Анни і подав їй капелюшок та накидку. – З отим пастухом корови я передав лист до свого слуги. Той зараз в одному із заїжджих дворів Сокалю. Наказав, щоб візник приїхав сюди бричкою разом зі слугою. До речі, тому хлопцеві з коровою я добре заплатив зараз, а коли приїде бричка, він отримає вдвічі більше. Свого слугу залишу біля вашої карети, а сам поїду з пані у маєток. Потім повернуся сюди з вашими людьми і допоможу витягнути з рову карету.

– Навіть так! – Анна невпевнено взяла капелюшок з рук Тадеуша, мить вагалася, тоді підвела голову. – Буду панові дуже вдячна за допомогу.

– Нема за що дякувати. Мені приємно. Може, колись напрошуся до пані в маєток з візитом, то пригостите кавою. Анна не відповіла. Тільки ледь усміхнулася. Починала підозрювати, у що може вилитися ота приємність та допомога Тадеуша, проте не злякалася і не опиралася. Він шляхетний чоловік і не вимагатиме від неї такого, чого б вона не хотіла сама. Цікаво, як і де він зараз мешкає? Які в нього новини? Від того часу, як танцювала з ним на балах у Львові, минуло майже три роки. Навіть не знала, чи був він одружений тоді, а які новини у нього зараз, не знала й поготів. Треба довідатися.

Тільки якось згодом.

Наразі ж мала інші клопоти. Візник із поламаною ногою, карета в рові при дорозі, вона з Люциною, Марисею та Адасем посеред шляху. Та й про коней не завадило б потурбуватися. Хоч би цей слуга Тадеуша з бричкою приїхав сюди швидше.