Мелодія кави в тональності сподівання

Розділ 1

На щастя, бричку Тадеуша довго чекати не довелося. Так само як і того, щоб приїхали фірою за візником і відвезли його до лікаря. Саме вчасно, бо Анна вже почала серйозно непокоїтися і нервувати, а малий Адась дедалі дужче вередував і просився на руки. Люцина та Марися теж переживали, проте поводилися стримано. Очевидно, соромилися незнайомого пана. Трохи заспокоїлася Анна лише тоді, як вони з сином та дівчатками сіли в бричку, а Тадеуш прив’язав позаду коней із карети. Остаточно відлягло від серця, коли бричка рушила з місця. Почувалася заспокоєною Анна недовго. Коли вдалині з’явилися знайомі краєвиди і вона ось-ось мала побачити власну садибу, занервувала знову. Раптом подумалося, що маєток зустріне їх облупленим фасадом будинку, занедбаними господарськими будовами та запущеним садом і квітником. Адам помер, а вона не була тут три роки, і за цей час садиба могла занепасти. Що подумає про неї Тадеуш? Напевно, вважатиме її геть кепською та безпорадною господинею.

Коли під’їздили до маєтку, Анна мимоволі напружилася і затамувала подих, проте відразу полегшено зітхнула. Стара липова алея, яка вела від воріт маєтку до будинку, була доглянута, як і сад, а квітники при доріжках парку вражали різнобарвністю кольорів та розмаїттям квітів. Будинок теж не виглядав занедбаним, а навпроти ґанку була розбита велика клумба і барвисто цвіли перші весняні квіти: шафран, сон-трава, первоцвіт, тюльпани та нарциси.

Зрештою, вся садиба аж ніяк не справляла враження покинутої напризволяще. Будинок і флігель при ньому наново пофарбовані набіло, фасад не облуплений і не зруйнований негодою, а рівні ряди вікон сяяли вимитим склом. Навіть високий ґонтовий дах був не пошкоджений, а широкі кам’яні сходи при ґанку не надщерблені й добре помиті. До будинку вів забрукований та посипаний свіжим піском під’їзд. Очевидно, це було зроблено зовсім нещодавно, щоб у негоду ті, хто виходитиме з брички чи карети, не забруднили в багнюці взуття та поділ сукні.

Коли Анна з Тадеушем переступила поріг помешкання, її теж приємно вразило те, як виглядає дім всередині. Великі сіни не захаращені й не запилюжені. Усе там збереглося саме в тому вигляді, який запам’ятався їй ще від минулих відвідин маєтку. На стінах та поличках мисливські трофеї Адама: гарно опірені опудала фазанів, тетерука та яструба, голова вепра з іклами і скляними очима, роги оленя, праворуч опудало вовка. В кутку сіней та сама велика старовинна скриня для одягу, трохи далі давня і масивна дубова шафа, а біля неї потерта канапа. Ця канапа стояла колись у салоні, проте коли придбали новий гарнітур, її разом зі столиком переставили в сіни. На столику досі стос книжок, який залишив тут Адам. Мав дивну звичку після обіду сидіти за читанням не в кабінеті, а саме тут. Пояснював це тим, що йому подобається краєвид з вікна на стару липову алею та на річку.

Анна мимоволі відчула, як серце боляче стискається на цей спогад, завмирає на мить і пропускає поштовх. Не помилилася. Кожна річ у маєтку нагадуватиме їй про Адама та викликатиме пекучі спомини, і з цим їй теж доведеться якось жити. І бажано так, щоб це не шкодило їхньому перебуванню тут. Час, коли могла шкодувати себе, минув без вороття. Вона тепер єдина людина в родині, яка може щось вирішувати, реально багато зробити та опікуватися всіма.

Анна підвела голову і спокійно глянула на покоївку, яка з’явилася на порозі.

– Касю, проведи дівчаток до їхніх кімнат, а Адася нехай пані Стася візьме в покій, який для них нещодавно приготували. Діти потомилися з дороги, їх треба погодувати… І Адася перевдягнути треба, а Марисі нехай приготують оту найбільшу кімнату для гостей. – Вона озирнулася на гостя. – Пане Тадеуше, ви вже даруйте, що не можу гідно вас прийняти. Самі розумієте, ми наразі й самі в маєтку ніби в гостях. Ще не знаю, що і де тут розмістили. Мушу роздивитися.

Тадеуш усміхнувся.

– Не переймайтеся, пані Анно. Я ж не з візитом до вас прийшов. Робіть те, що маєте зробити. Я зачекаю.

– Я накажу, щоб панові наразі подали каву до салону, – Анна глянула Тадеушу в очі. – Ходімо, я проведу вас туди сама. Мушу переконатися, що вам там буде зручно.

Вона навстіж розчинила двері до салону. Тут теж панував ідеальний порядок, і вона задоволено й полегшено відзначила, що їй не соромно запросити сюди гостя. Все в салоні досконало підібране, зручне, модне і розраховане на затишне та заможне життя великої родини.

За рік до смерті Адам придбав новий горіховий гарнітур, і вона ним дуже пишалася, бо він їй не лише подобався – вона вклала у нього бажання зробити побут родини приємним. Елегантний овальний столик, інкрустований бронзою, зелена в тон шпалер канапа, дванадцять стільців з плавно вигнутими спинками, оздоблена бронзою шафа та два серванти для посуду. Та і її столик для рукоділля сюди гарно пасував, а стіл для гри в карти та відповідні до нього стільці – і поготів.

Вона із задоволенням допомагала чоловікові підбирати кожну дрібничку і розставляла все по місцях. Кожна деталь досконало гармоніює із зеленим кольором стін салону й обрана з розрахунку на те, що має прослужити довго та тішити око не лише гостей, а й господарів.

Того року вони з Адамом запланували, що з часом оселяться в маєтку назавжди. Будуть тішитися затишком улагодженого побуту, сімейним щастям і зосередяться на господарюванні. У свій немолодий вік Адам дедалі дужче хотів жити спокійно та розмірено, мати час на улюблені розваги та полювання, а бігати на прийняття та бали йому ставало дедалі важче і нудніше. І хоча Анна не відчувала потреби усамітнюватися, проте погодилася з чоловіком. Яка різниця, де почуватися щасливою. Це мужчинам потрібно щось більше, аніж просто любов, а жінці зазвичай найкраще там, де її люблять та цінують по-справжньому. Особливо, якщо вона любить сама. Анна сумно усміхнулася. Людина ніколи не знає власного майбутнього, проте у щасливі моменти щиро вірить, що все це триватиме дуже довго, і легковажно будує собі плани. Та коли в одну не надто прекрасну мить опиняється посеред уламків колишнього щастя, то не лише гостро усвідомлює, як багато втрачено, але й іноді думає, що, може, краще б взагалі не було того щастя.

Анна ледь чутно зітхнула. Ні, неправда. Щасливі моменти все одно залишаються в пам’яті. Хоч і болять, проте саме вони дарують людині повноцінне і яскраве життя. Просто треба чітко зрозуміти, що минуле не повернути, не прокрутити, як мелодію в музичній шкатулці, ще раз, а тому треба вчитися жити сьогоднішнім та майбутнім. Інакше буде не життя, а безкінечне проживання щасливих моментів минулого в теперішньому часі. А коли нема руху вперед, то нема й майбутнього.

Вона озирнулася на гостя.

– Пане Тадеуше, буквально квадранс часу зачекайте мене тут. Каву вже несуть, а я влаштую дітей і повернуся до вас. Мусимо вирішити, що робити з каретою в рові.

Намагалася дивитися на нього якомога спокійніше і поводитися так, ніби нічого особливого не відбувається. Розуміла, що Тадеуш стоїть за декілька кроків і не лише уважно спостерігає за нею, але й намагається щось у ній зрозуміти. Ні, йому аж ніяк не варто бачити те, що діється в її душі. Він чужа людина. Тільки й того, що на Адама схожий. Але ця схожість не робить його ріднішим. Лише примушує серце завмирати на спогади. Анна відвернулася і, щоб відволіктися від сумних думок, спробувала зачепитися поглядом за деталі того, що бачила перед собою. За пейзаж за вікном, за блиск вод річки вдалині, за вазони на вікні, за проміння сонця, яке зазирало у салон золотими відсвітами і тішило око теплим світлом.

Вона мимоволі затримала погляд на Тадеушеві. Він стояв обличчям до вікна і в неї мимоволі защеміло серце від чогось невловимого, що вгадувалося в його зовнішності. Чогось такого, що нагадало їй Адама. Щось у рисах обличчя, в погляді, статурі, у тому, як він зараз дивився на неї. Навіть жест, яким поправив волосся, нагадав Адама. І волосся у нього таке ж чорне з сивиною, як було в її чоловіка.

Анна затамувала подих і на мить прикрила очі. Боляче. Неймовірно боляче бачити все це в іншому чоловікові, але одночасно було в тому щось таке, що її заворожувало та приваблювало так, що вона не могла відвести погляд від Тадеуша. Їй навіть захотілося побути поряд із ним довше, аніж це дозволяли правила пристойності.

Анна кинула погляд на двері. Хто там у її власному маєтку бачить, скільки часу вона затрималася в товаристві несподіваного гостя? Вона ж сама не запрошувала його сюди. Тадеуш опинився тут цілком випадково.

Вона відвернулася від дверей.

– Я вдячна панові за допомогу. – Вона підійшла до Тадеуша ближче. – Без вас ми б так швидко сюди не добралися. За весь цей час на дорозі не з’явилося жодної брички чи карети. Лише вози з подорожніми.

– Нема наразі за що дякувати, Анно, – Тадеуш глянув на неї якось дивно і на мить замовк. Їй навіть здалося, що він вкладає у свій погляд якийсь подвійний зміст, проте зрозуміти його вона поки що не могла. – Потім подякуєте. За кращої нагоди і в інакший момент, а зараз я мушу повернутися з вашими людьми до карети. Прослідкую, щоб усе там нормально зробили і аж тоді поїду в Сокаль. Повертатися сюди вже не буду. Завтра вранці маю термінові справи, то маю бути на місці ще сьогодні. Пані не заперечує?

Анна звела на нього здивований погляд.

– Бога ради, пане Тадеуше! Ви й так багато для нас зробили. Я вам дуже вдячна. Може, пан залишиться хоча б на вечерю? Мої люди і самі дадуть раду з каретою. Зрештою, ви кінно, то потім можете їх наздогнати.

Вона перевела подих, бо все це вирвалося у неї якось мимоволі й вона сама злякалася того, що промовила таке вголос, проте відступати та скасовувати запрошення було надто пізно.

Тадеуш з інтересом глянув на Анну. А вона смілива. Цікаво, вона сама усвідомила, що каже, чи це випадковість?

Він придивився. Анна позирала на нього трохи знизу і так уважно та зосереджено, ніби намагалася роздивитися в його обличчі щось украй їй потрібне, а не запитувала про буденне. Навіть губи ледь прикусила.

Намагаючись зрозуміти, чого насправді очікує від нього Анна, Тадеуш перехопив її погляд, тоді підійшов ледь не впритул і зазирнув в очі. Вона усміхнулася йому якось трохи дивно, ніби поманила й одночасно відштовхнула поглядом. Її губи ворухнулися, проте вона не сказала нічого, лише ледь чутно зітхнула, і він раптом відчув, що опиняється під впливом чогось незрозумілого. Так, ніби його накрила пелена густого туману чи серпанку, а реальність відпливла кудись вбік, і раптом стало дуже терпко, загадково та млосно. Анна дивилася на нього так, ніби намагалася проникнути в саму душу, сказати щось важливе, спокусити на особливе, і так, ніби саме на нього вона чекала дуже давно та довго.

Анна ще раз зазирнула в очі Тадеуша, ледь нахилила голову і насилу стримала зітхання. Душу б віддала за те, щоб зараз із нею був Адам, а не Тадеуш. Сама не зауважила, як мимоволі витворила собі ту саму атмосферу та настрій, які мала в мить знайомства з Адамом. Невже таке справді могло б повторитися?

Жадібно вдивлялася в обличчя гостя і мимоволі ловила в ньому знайомі риси померлого чоловіка. Очі, погляд, чорне з сивиною волосся, шрам на підборідді, щось у рухах. Ця подібність і приваблювала, і лякала одночасно. Були б Тадеуш з Адамом родичами, то це ще зрозуміло було б, а так годі пояснити таку зовнішню подібність. Хоча… Хіба мало схожих між собою людей? І зовсім не обов’язково, що вони з однієї родини.

– Ні, дійсно, – першою отямилася Анна. – Хіба пан не голодний? Залишайтеся на вечерю без церемоній.

Тадеуш не відповів, лише нахилився до Анни ближче. Все ще ловив дивні відчуття, що охопили його поряд з нею, проте зачарування розсіювалося. Анна прикрила очі, заховала погляд, ніби враз розірвала нитку, яка поєднувала його з нею.

– Від вечері я не відмовлюся, – нарешті озвався він. – Але приїду сюди через тиждень. Ваше запрошення буде в силі? Так?

Анна не відразу відповіла. Лише спробувала якнайдалі відсторонитися від Тадеуша. Звук його голосу остаточно привів її до пам’яті. Не був різким чи неприємним, просто цілком інакшим, аніж в Адама.

Анна тихенько зітхнула і заперечно похитала головою. Такий наперед запланований візит без свідків виглядав би відверто скандальним і пошкодив би її репутації доброчесної вдови. Банальність і непристойність ситуації була кричуще очевидною, проте Тадеуш так виразно нагадував їй Адама, що вона не наважилася відразу і різко осадити його. Нехай десь згодом. Без попередження про візит він однаково не приїде. Обов’язково напише, і тоді вона відмовить йому листом.

Тадеуш обережно торкнувся руки Анни, тоді легенько, ніби пестячи, погладив долоню.

– Ви ж не виженете мене через тиждень? Правда?

Анна подивилася на нього стривожено, проте руку не забрала. Сама не знала, чого їй хочеться дужче: щоб він тримав її за руку, чи щоб відпустив.

– Я, пане Тадеуше… – Анна витримала паузу і уважно глянула Тадеушу в очі. – Я направду ще нічого не знаю. У маєтку багато роботи. Не була тут майже три роки. Навіть не знаю, чи зможу найближчим часом влаштувати велику вечерю або ж святкування для друзів.

Тадеуш стискав її пальці, проте не сильно, а ледь-ледь. Так, ніби просто насолоджувався доторком до її шкіри, а не тримав за руку.

– Я не потребую великої вечері з безліччю друзів, Анно. Сьогодні ви запросили мене на звичайну вечерю. Нехай це запрошення таким і залишається. Домовилися?

Анна якось непевно повела плечима й обережно забрала руку з долоні Тадеуша.

– Наразі я ні про що з паном не домовлялася. Це сьогодні незвичайний день. Ви допомогли мені з каретою, я вдячна вам, ви опинилися тут усупереч власним планам, і я подумала, що можна повечеряти без церемоній та умовностей, але…

Тадеуш обірвав її на півслові.

– Умовності іноді можна зігнорувати.

– Зігнорувати? Жартуєте? – Анна на мить завмерла і глянула співрозмовнику просто в очі. – Якщо я ігноруватиму умовності, то добре товариство почне ігнорувати мене. Не вигадуйте, пане Тадеуше. Я можу хіба пообіцяти, що якщо влаштовуватиму якесь велике прийняття, то обов’язково запрошу й вас.

Тадеуш скривився.

– Навіщо мені великі прийняття? Я не відчуваю браку товариського спілкування. Мені приємніше скористатися вашим сьогоднішнім запрошенням і повечеряти лише з вами.

Анна кинула на Тадеуша ще один здивований погляд.

– А пан не занадто самовпевнений? Я не сказала, що сьогоднішнє запрошення в силі на інші дні. – Вона на мить затамувала подих, підняла голову і спокійно глянула співрозмовнику просто в очі. – А про вечерю без свідків раджу панові взагалі забути.

Тадеуш нахилився до Анни так близько, що майже торкнувся її.

– Анно, пропоную залишити цю тему недомовленою. Не скасовуйте запрошення. Якщо умовності такі для пані важливі, я погоджуюся їх дотримуватися. Добре?

Анна спробувала відновити дистанцію між собою та співрозмовником.

– То дуже залежить, пане Тадеуше… – Намагаючись відступити, Анна вперлася в канапу ногою і насилу втримала рівновагу. – Ох… це дуже залежить від ваших намірів.

Тадеуш притримав Анну за талію так, щоб вона не впала.

– Добре, нехай залежить… Ну, а просто погодувати через тиждень вечерею голодного подорожнього ви ж не відмовитеся? Чи мені доведеться вмирати від голоду на вашому ґанку?

Анна кинула на Тадеуша спантеличений погляд, вловила тінь усмішки в його очах і мимоволі розслабилася.

– То пан все ж таки жартує. А я налякалася, що ви серйозно. Я вдова, і пересуди мені ні до чого.

– Розумію. Вони й для мене зайві. – Тадеуш тримав руку на талії Анни, і вона відчувала, що цей жест тепер не має нічого спільного з прагненням підтримати її. – Отже, ми з вами просто домовимося дотримуватися умовностей і не давати поживу пересудам.

Анна легенько крутнулася, вивільнилася з напівобіймів Тадеуша і глянула на нього іронічно.

– Все жартуєте собі? А мені не до жартів. Репутацію втратити легко. Важко потім жити з поганою славою.

Тадеуш подивився на неї якось дивно.

– Я, Анно, не зазіхаю на вашу репутацію. Невинна вечеря нікому з нас не зашкодить. Погодьтеся, це таки краще, аніж нудьгувати за вечерею самій. Хто там знатиме, що я приїхав сюди і трохи вас розважив.

Відчуваючи, як кров бухнула в скроні, Анна вражено втупилася поглядом у свого співрозмовника. Якась ця пропозиція у нього сумнівного штибу. Так, ніби він намагається її образити на рівному місці чи вважає жінкою вільної поведінки.

– Я, пане Тадеуше, не збираюся жертвувати своєю репутацією заради вашої вечері. Та й розважати мене не треба.

– Аж так категорично?

Анна зміряла Тадеуша оцінюючим поглядом, тоді рішуче підійшла до дверей.

– То пан вечерятиме сьогодні чи ні? Втретє я пана не припрошуватиму і на інші дні мого запрошення ви наразі теж не маєте. – Вона сердито перевела подих, тоді глянула на спантеличене обличчя Тадеуша і мимоволі усміхнулася. – Пан сам собі зле робить. Навряд чи вам подадуть таку ж смачну вечерю в заїжджому дворі Сокаля. Маю тут дуже хорошу куховарку.

Вона прослідкувала, як міняється вираз обличчя Тадеуша і знов усміхнулася. Ні, він не хотів її образити. Він серйозно сподівався отримати запрошення на вечерю на інший день, бо вона йому дуже подобається як жінка. А коли чоловікові подобається жінка, він втрачає критичність мислення і деколи робить дивні пропозиції. Кумедно. Але таке жінки легко пробачають мужчині.

Анна ще раз кинула на співрозмовника лукавий погляд.

– То що, мені наказувати подавати після кави вечерю чи ви вечерятимете в себе в Сокалі?

Тадеуш важко зітхнув.

– Давайте вже вашу вечерю. Не їхати ж мені в Сокаль голодним.

Розділ 2

Після вечері Тадеуш відразу розпрощався з Анною і разом з її челяддю поїхав у бік Сокаля. Жодного припису етикету чи правил пристойності він тепер не порушив, двозначних натяків більше не кидав, і Анна зітхнула з полегшенням.

Зустріч з Тадеушем починала її непокоїти. Завжди підозрювала, що подобається йому, проте тепер, коли була вдовою, ситуація змінилася, і вона не знала, як реагувати. Якщо він надумає залицятися до неї серйозно, це її скомпрометує, якщо ж вона заборонить йому все це, то, найімовірніше, більше ніколи не побачить. А Тадеуш так подібний до Адама, що їй аж серце стискається, коли вона ловить у ньому цю подібність. Та й їй подобається його увага. Напевно, наразі краще нічого не вирішувати, а просто подивитися, як розвиватимуться події далі. Насамперед, здалося б написати листа Гелі і запитати, що та знає про Тадеуша. Вона майже напевно в курсі всіх львівських новин і пліток, бо весь цей час не була в траурі, та й з-за кордону давно повернулася. Окрім того, її родина таки ближча до пана Тадеуша, аніж її. Здається, в них і маєтки десь поряд, а Адам ніколи навіть не запрошував пана Тадеуша до них додому. Він взагалі його недолюблював, тому вона ніколи не намагалася говорити з чоловіком про цього пана.

Та й у товаристві бачила Тадеуша лише зрідка. Він не належав до близького кола знайомих їхньої родини. Вона навіть не цікавилася, чи одружений він та чим взагалі займається. Дружину його вона ніколи не бачила, про неї не говорили в товаристві й цілком імовірно, що її взагалі не існувало. Треба запитати Гелю.

Давно вони з колежанкою не розмовляли так душевно та відверто, як звикли. Все якісь турботи і нагальні справи. Та й весілля сина Терези і клопоти з від’їздом у маєток забрали доволі багато часу, сил і нервів. На спілкування з Гелею її не вистачило. Так і поїхала сюди, лише похапцем попрощавшись із колежанкою.

Анна замислилася. Відчувала, що сумуватиме за нею в маєтку. Після народження Адася вони з Гелею ще дужче зблизилися, і тепер довірливі розмови стали невід’ємною частиною життя та дарували обом душевний затишок. Може, запросити Гелю з дітьми сюди на декілька тижнів? У них маєток у глушині, і вона не надто любить туди їздити, а тут, поблизу Сокаля та модних купалень на Бузі, і товариство вишуканіше, і разом приємніше було б робити візити та виходити в люди. Треба тільки дати раду з облаштуванням життя в маєтку, допомогти Марисі звикнути до нового місця, залагодити справи.

Та й Геля не може все відразу кинути, зібратися за кілька днів та приїхати сюди. Щонайменше мусить вмовити чоловіка відпустити її з дому. Він у неї такий же ревнивий, як колись був Адам. Нізащо не відправить її кудись саму. Зрештою, щоб серйозно підготувати маєток до приїзду гостей, роботи непочатий край.

Ще й історія з паном Тадеушем далеко не завершена. Мала виразне передчуття, що він незабаром напише їй. Навіть якщо він одружений, то де гарантія, що не шукатиме зближення з нею? Чоловіки часто не заморочуються такими проблемами, як законна дружина поряд, і далі залицяються до жінки, яка їм подобається. Але навіть якщо він неодружений, чи боялася б вона продовження знайомства з ним? Сама наразі не знала. Напевно знала лише те, що якщо ховатися від проблеми, вона сама нікуди не зникне. Так само, якщо ховатися від життя, то можна не відчути його смак, не побачити, яким яскравим та насиченим воно може бути, і назавжди залишитися в рутині сірих днів та буденних клопотів.

Вирішивши зайняти свої думки чимось нейтральним, Анна взялася до роботи. Насамперед переконалася, що діти добре нагодовані, зручно влаштовані в своїх кімнатах і що їм нічого не бракує, тоді прослідкувала, щоб нормально влаштувалася її особиста покоївка та нянька Адася, а потім іще раз перевірила, щоб речі були розпаковані та розкладені по місцях. З Марисею побула навіть трохи довше, аніж могла собі дозволити. Сама перевірила, як дівчині готують покій і як Марися почувається на новому місці.

Кімнату вибрала для неї неподалік від кімнати Люцини і наказала, щоб туди принесли гарний килим, нову подушку та ковдру, застелили тонкого полотна постіль і потурбувалися, щоб покій гарненько провітрили та прибрали.

– Марисю, якщо тобі щось не сподобається, або чогось бракуватиме, то відразу скажеш мені. Домовилися? – Анна присіла на ліжко поряд з Марисею і торкнулася її руки. – Ручки маєш зимні. Переживаєш? Не треба, дитино. Тобі тут не буде погано. Завтра скажу пані Броні, щоб і з тобою позаймалася трохи науками. Платню їй підвищу, і вона навчить тебе мов та рахуванню, а там подивимося, чого б іще тебе навчити.

– Дякую, – Марися звела на Анну свої глибокі світло-зелені очі і навіть спробувала усміхнутися. – Мені тут усе подобається. Он яка кімната велика. Як дві моїх у Жовкві. І ліжко велике та зручне. А дзеркало – то втричі більше, аніж у мене вдома було. Хіба тут може щось не сподобатися?

Анна глянула на Марисю, і погляд її потеплів.

– Ні, не може. Я рада, що тобі подобається. – Впізнавала і не впізнавала в дівчині себе колишню. Теж отак мусила поїхати з дому і звикати до інакшого життя, а тому розуміла, як непросто тій зараз. – Нічого, дитино. Все залагодиться. Ми тебе любимо. Мої дівчатка допоможуть тобі звикнути до будинку. Завтра скажу їм, щоб показали тобі дім, маєток, флігель. З того часу, як ти тут була, багато що змінилося. Потім погуляєте собі по парку, до річки підете. Люцина з Елею та Яніною покажуть тобі нашу каплицю. У нас взагалі гарно влітку. Киснути часу нема. Розваг більше, аніж у місті іноді. Дивися веселіше на все це. Як на пригоду. А мама до тебе в гості незабаром приїде. Я запрошу її завтра.

Марися слабо усміхнулася і заховала погляд. Розуміла, що Анна намагається їй допомогти, проте досі почувалася невпевнено.

– Нічого, дитинко, звикнеш, – Анна підвелася. – Моя тобі порада. Не думай надто багато сьогодні. Ти вже повечеряла, то ліпше лягай спати. День сьогодні був важкий, а отже, не можна щось вирішувати або ж мучитися сумнівами. Все одно нічого доброго такого дня не надумаєш і не вирішиш.

Анна ще раз усміхнулася Марисі й вийшла з кімнати. Потроху заспокоювалася та відчувала, що входить у звичний ритм. Страшно уявити, що хтось із дітей міг постраждати, коли карета перекинулася. Добре, що все завершилося щасливо. Діти цілі та неушкоджені, а у неї лише ґуля на голові й синець на коліні. Навіть візник відбувся лише зламаною рукою. Ногу не поламав і всередині нічого собі не пошкодив. Лікар сказав, що після такого карколомного падіння все для нього завершилося доволі непогано.

Та й допомога пана Тадеуша була доречною. Тільки чим обернеться для неї ця допомога, ще не відомо. Він не виглядав на людину, яка зважає на умовності чи заморочується пристойністю. Трохи пожила на світі, і такі моменти тепер бачила безпомилково. З ним не можна втрачати пильність або щиро йому вірити.

Що почувала вона сама, наразі не знала. Подібність Тадеуша до Адама збивала з пантелику і тривожила. Що бачила в ньому насамперед? Подібність до Адама, чи він сам цікавив її, як мужчина. Мала підозру, що ця подібність таки серйозно затьмарює реальність і враження від Тадеуша як людини. Напевно, її кохання до Адама таке сильне, що вона не здат на його забути. Може, так буде навіть усе її життя. Дехто каже, що справжнє кохання приходить лише раз, а дехто, що його можна пізнати кілька разів. Просто з віком те інше кохання стає трохи інакшим. Іноді навіть сильнішим і глибшим, аніж перше, бо буває значно зрілішим, і приходить тоді, коли станеш мудрішим і навчишся любити так, як не вмів раніше.

Чи судилося їй пізнати ще одне кохання? Напевно, в усіх буває по-різному. Є люди, які ніколи не відчують його. Є такі, що кохають лише раз, а є й такі, що закохуються декілька разів, і щоразу це нове кохання є справжнім. Головне, щоб це не було банальне бажання погуляти та поблудити.[49] Мабуть, все залежить від людини.

Цікаво, а якою є вона сама? Напевно, таки належить до тих, хто закохуються лише раз. Адама вона навіть зараз любить понад усе на світі, а тому про жодне інше кохання думати не годна. Воно й зрозуміло. Як можна одночасно любити двох: померлого і живого? Якийсь нонсенс. Щоб полюбити іншого мужчину, треба розлюбити попереднього. А як розлюбити померлого? Він продовжує жити в серці, у думках, у спогадах. І ніколи не відбудеться чогось такого, що розчарує або вб’є це кохання.

Анна на мить зупинилася й уважно глянула перед собою. То що ж примушує вдів виходити заміж удруге? Може, у їхньому першому шлюбі не було кохання? Та ні, вона знала випадки, коли кохання було, а вдови все одно одружувалися вдруге. Напевно, це щось інше. Може, це туга за нормальним життям, за чоловічою ласкою, за жіночим щастям і реальним спілкуванням з близькою людиною, за теплом рідної людини, за можливістю народити ще одну дитину.

Самій жити теж не з медом. Не раз і не двічі відчула це на собі. Дедалі частіше десь посеред ночі потай плакала в подушку від жалю до себе або довго крутилася в ліжку та не могла заснути, бо почувалася самотньою, скривдженою і гостро хотілося, щоб хоч хтось був поряд. Щораз важче витримувати таке. Іноді, щоб забутися відразу і без снів, доводиться працювати до знемоги або ж сидіти за роботою до пізньої ночі. Але вона ще не стара, і їй дуже хочеться того, що й іншим жінкам.

Анна взяла до руки свічник і ще раз, уже повільніше, обійшла весь будинок: салон, їдальня, маленький фісташковий салончик біля великого зеленого салону, її власний будуар у модному фре[50] кольорі, їхня з Адамом спільна спальня.

У спальні затрималася довше. Стільки щасливих моментів пережито тут поряд з Адамом, стільки всього мовлено, як затишно і гарно їй тут засиналося в обіймах коханого чоловіка, як приємно було прокидатися вранці від його поцілунку та неквапно займатися любощами на великому подружньому ліжку. Потім поступово повертатися до тями та ловити поглядом тепле проміння сонця, яке зазирало крізь нещільно засунуті муслінові фіранки і важкі оксамитові штори. Коли ж вставала з ліжка і одним рухом розсувала штори, сонячне світло враз затоплювало кімнату яскравим світлом і на мить засліплювало очі. У такі моменти почувалася так, ніби одночасно купалася в променях сонця й у відчутті абсолютного щастя.

Анна поставила свічник на туалетний столик і вклякнула на лавочку для молитви під розп’яттям. Уперше їй чомусь саме зараз подумалося, що окрім неї тут молилася й друга дружина Адама Анеля, а ще мама Адама Ельжбета, певно, його бабуся теж. Може, навіть прабабця. Кілька поколінь жінок, які дали життя спадкоємцям роду. Так дивно усвідомлювати, що й вона тепер належить до них. Хай би хто і що казав про її походження, відчувала, що й для неї це тепер стає надзвичайно важливим. Родинна пам’ять, обов’язок, гонор фамілії, почуття обов’язку перед дітьми Адама.

Дивний цей Тадеуш. Як вона може злегковажити всім цим і відповісти на його залицяння? Може, він навіть одружений. Треба таки запитати Гелю про це.

Анна замислено глянула на старовинну вервечку, яка, певно, належала ще прабабці Адама, тоді на «лоретанський» дзвіночок,[51] звук якого оберігав від бурі та блискавки, тоді перевела погляд на маленьку літографію з ікони Матері Божої Ченстоховської. Її колись привіз Адам з паломництва. Тереза розповідала, що він поїхав до цієї чудотворної ікони після того, як під час холери померла перша дружина Дара. Просив, щоб моровиця більше ніколи не ввійшла в дім, і щоб душа покійної дружини та їхньої ненародженої дитини впокоїлася у раю. Кажуть, що саме такі прохання зазвичай і складають до Ченстоховської Богородиці.[52]

Анна глянула на ікону і перехрестилася. Адам таки не марно здійснив це паломництво. Вже тридцять років холерна пошесть обминає не лише його дім, але й усю родину і навіть прислугу та челядь.

Помолившись, Анна підвелася з колін і знову взяла свічник. Не знала, чи зможе тепер спати тут. Надто багато всього пережито в цій спальні, понад міру гостро відчувалася самотність і занадто важким тягарем лягали на душу спогади. Напевно, доведеться перебратися спати в будуар. Сьогодні переночує там на канапі, а завтра треба наказати, щоб туди принесли старе односпальне ліжко. Нехай трішки втихнуть емоції і звикнеться до маєтку. Тоді можна буде спробувати перебратися спати сюди. Анна вийшла зі спальні, пройшла в іншу частину будинку і зазирнула в канцелярію. Вікна канцелярії виходили у внутрішній двір та на господарські будівлі садиби, а ще ця кімната мала другий, цілком осібний, вхід для відвідувачів-прохачів. Тут Адам розмовляв з управляючим, вів господарську книгу, перевіряв цифри та звіти, писав ділові листи, приймав орендарів, клієнтів і прохачів, віддавав розпорядження прислузі, читав часописи та листи. Розуміла, що й цю частину роботи їй тепер доведеться взяти на себе, і трохи непокоїлася. Чи стане їй мудрості, досвіду та вміння для цієї суто чоловічої роботи? Зрештою, вагатися чи уникати такої роботи – це теж не вихід у її ситуації. Войцех навіть не намагається вчитися вести господарські справи. Йому лише гульки та карти в голові. Добре, що хоч у борги великі не залазить, проте декілька разів таки доводилося виділяти гроші на його картярські програші.

Вона важко зітхнула. Ні, від нього роботи в маєтку не дочекаєшся. Може, коли нагуляється, посерйознішає та одружиться зі спадкоємицею хорошої фамілії, тоді й візьметься за господарювання, а наразі їй доведеться давати всьому раду самій. Не святі горщики ліплять, і жінці так само доступно все, що робить у маєтку господар. Це ж не важка фізична праця, а лише вміння хазяйнувати так, щоб отримати прибуток. Опустити руки та сказати, що вона нерозумна жінка, і тому їй нізащо з цим не впоратися, легко. Але чим це їй допоможе? Абсолютно нічим. Дітей треба годувати і ставити на ноги, а після смерті Адама це крім неї зробити нікому. Нема сенсу забивати собі голову сумнівами. Якщо людині справді чогось дуже треба і нема на кого перекласти роботу, то вона швидко перестає байдикувати чи вдавати нездатність виконувати цю роботу. Легко відкидає сумніви чи відмовки, закасує рукави і мовчки береться до справи.

Анна обвела поглядом канцелярію. Просто умебльована, вона нічим не вражала. Звичайний письмовий стіл, шафа для паперів, вогнетривкий сейф для важливих документів, стільці для клієнтів та відвідувачів, комод для дрібних речей, фотель перед каміном, барометр із ртутною трубкою, термометр для вимірювання температури на вулиці, дві крушуарки[53] по кутах. Все аскетично і зручно. Саме так, як завжди любив Адам.

Не втримавшись, Анна зазирнула ще й у кабінет чоловіка. Ця кімната була суміжною з канцелярією, проте не мала виходу на вулицю, а лише другі двері в коридор. Тут Адам теж проводив левову частку свого часу. У кабінеті навіть запах його тютюну досі не вивітрився, а в заскленій шафі є ціла колекція файок.[54] Воно й не дивно, Адам завжди курив лише тут. Добре виховання не дозволяло йому курити при дамах, а в житлових кімнатах вона й сама не дозволяла йому диміти файкою.

Як гарна господиня почувалася зобов’язаною слідкувати, щоб у помешканні гарно пахло і не соромно було запросити гостей. Підлогу наказувала посипати дрібно порізаним аїром, у спальні розбризкувала пахучу олійку, у салоні використовувала спеціальні порцелянові посудинки з дірочками і наповнювала їх сушеними квітами та пижмом, а всю постіль та білизну перекладала маленькими полотняними мішечками, у які вкладала сушену лаванду, запашну гвоздику і кору кориці. Дух тютюну вносив би дисонанс у цю приємну мелодію запахів. Це ж не корчма, а родинний дім. У товаристві взагалі куріння тютюну в кімнатах відкидають як поганий смак.

Анна постояла в нерішучості біля кабінету Адама, але таки переступила поріг. Знала ще у Львові, що їй нелегко буде сюди зайти, проте розуміла, що мусить це зробити. Для того щоб прийшло майбутнє, треба навчитися жити поряд із найболючішими спогадами з минулого. Та й кабінет Адама – це таки не спальня. Тут їй засинати щовечора не треба, то й душевний спокій не такий важливий. Можливо, з часом спогади про життя в маєтку з Адамом відболять і вона навіть до спальні перебереться. Час. На все потрібен час.

Анна ступила декілька невпевнених кроків досередини і зупинилася біля заскленої шафи з мисливською зброєю та ловецьким знаряддям. Замислено торкнулася дверцят. Колись Адам дуже пишався цією колекцією зброї, але зараз їй треба якомога далі все це заховати. Не приведи Господи, малий Адась зацікавиться цією шафою і полізе щось звідси добувати. Хтозна, що і як тут зберігається. Адам цілком міг залишити зарядженими декілька рушниць. Безпека родини в нього була на першому місці. Якщо б у маєток заліз грабіжник чи, не приведи Господи, сталися б заворушення селян, то він би мав під рукою заряджену зброю. Треба взагалі уважно слідкувати за малим Адасем у маєтку. Побут тут не пристосований до появи маленької дитини. Коли вони з Адамом від’їздили з садиби, то не сподівалися ані на народження дитини, ані на те, що Адам більше ніколи сюди не повернеться.

Зачинивши за собою двері на ключ, Анна попрямувала до дитячих. Для дівчаток тут були обладнані власні дівочі кімнати. Шпалери з малюнком польових квітів, пофарбовані набіло меблі, однакове покриття туалетного столика, маленькі жіночі секретери, засклені шафи для книжок і дівочих дрібничок, канапи для відпочинку та сентиментальні образочки на стінах для краси. Кімнати Елі, Ясі і Люцини різнилися хіба кольором шпалер, а ще кількістю та виглядом дрібничок, які доповнювали інтер’єр. Для Елі кімнату облаштували в рожевому кольорі, для Ясі – у кремовому, а для Люцини в її улюбленому небесному. Марися тепер теж мешкатиме в подібній кімнаті. Тільки колір шпалер зелений.

Для Адася і його няні Анна теж виділила окрему кімнату, проте її облаштуванням ще мусила зайнятися. Наразі тут поставили лише ліжка для Адася та пані Стасі, маленький секретер, декілька стільців, а за ширмою мийник із мармуровою плитою та шафкою для відра. На підлозі розстелили килим, а на стіні над головою сина Анна повісила образочок Ангела-хоронителя і Матері Божої з дитям. Ще щось зробити за один вечір їй не вдалося. Завтра за цілий день можна встигнути більше.

Анна навшпиньках підійшла до синового ліжечка. Адась безтурботно спав на спині, ледь повернувши голову набік, і виглядав уві сні ще зовсім маленьким. Майже як немовля. Такі ж округлі щічки, маленький носик і м’яке волоссячко. Невже колись і Адам був таким же маленьким, як зараз його син? Чи не вперше шкодувала, що не застала живою маму чоловіка. Може, вона б щось цікавого розповіла про дитинство сина. Зазвичай, якщо знаєш батьків, можна багато чого довідатися і про їхніх дітей. Хоча…

Кажуть, що мама Адама була доволі гоноровою шляхтянкою і навряд чи прийняла б таку, як вона, просту невістку. Та й батько Адама, як розповідала Тереза, теж мав доволі нелегкий характер і не йшов на компроміси. Вони навіть із власним сином не хотіли спілкуватися після того, як той одружився з Дарою. З нею й поготів не говорили б. Вона не лише з міщанської родини, як Дара, але й у чужу сім’ю втрутилася, і коханкою Адама була два роки. Ні, якби батьки Адама були живі, то нізащо б не признали таку невістку. Ще й від сина відреклися б. Все ж таки найкраще саме так, як складається само, а не так, як собі вигадуєш. Людині взагалі властиво думати, що якби щось було інакше, то обов’язково краще, проте, найімовірніше, було б значно гірше.

Анна поправила синову ковдрочку, нахилилася та обережно поцілувала маленьку ручку, яка висунулася з-під ковдри, і враз тепла хвиля ніжності накрила її. Аж подих на мить перехопило відчуттям материнської любові та замилування сином. Здається, душу і серце віддала б за те, щоб він був здоровим, задоволеним та щасливим. Почувалася здатною на найвищу самопожертву і подвиг, проте розуміла, що насправді материнська любов проявляється дуже звичайними речами. Щоденною і непомітною для оточуючих працею, турботою про повсякденні потреби дитини, про її освіту, виховання, розвиток. А це аж ніяк не зводиться до високих поривів, а радше є такою ж рутинною роботою, як і вся інша домашня робота. Анна глянула на сина, ледь усміхнулася і щільніше підіткнула довкола нього ковдру. У Львові побут і життя Адася більш-менш нормально влаштовані, а в маєтку треба ще багато зробити, щоб вони стали безпечними. Насамперед треба завтра із самого ранку наново обійти всі кімнати і позабирати все, що може приховувати небезпеку для півторарічного малюка, наказати челяді поставити заглушки на вікна, а на дверях перевірити замки. А ще треба наказати куховарці, щоб добре слідкувала за кухнею і не дозволяла малому туди заходити.

Анна перевела погляд на няньку, яка спала неподалік від Адася. Для неї з кімнати гостей вона наказала принести велике ліжко. Хотіла, щоб нянька не відчувала тут жодних незручностей і була задоволена побутом. Була щиро вдячна їй за те, що вона добре доглядає сина і не створює жодних проблем. Таки з вибором няньки для Адася вона не помилилася. Пані Стася хоч і була доволі немолодою і не вирізнялася міцним здоров’ям, проте мала спокійну та несварливу вдачу, чималий досвід догляду за дітьми і вміла знаходити спільну мову навіть із найнечемнішими малюками. А Адась хоч і був непосидючий, проте поводився порівняно чемно.

Анна ще раз замислено глянула на няньку. Та навіть зовні викликала симпатію і довіру. Невеличка на зріст, приємно повна, завжди охайно вдягнена, затишна і дуже домашня. Колись вона доглядала дітей Терези, і та не лише ніколи не мала до неї жодних претензій, але й зараз із чистим серцем порадила запросити для Адася саме цю няньку. Не помилилася. Ставлення пані Стасі до малого Адася Анну цілком влаштовувало. Вона вміла знайти до нього підхід і він її слухав.

З гувернанткою для доньок усе було далеко не так безхмарно. Гувернантка і знань потрібних не давала дівчатам, і з дисципліною були проблеми. Еля з Ясею геть від рук повідбивалися і зовсім її не слухалися. Треба шукати для доньок іншу вчительку, бо ця ще й особливою скромністю не відзначається. Мала підозру, що гувернантка завела інтрижку з учителем музики Люцини. Ще й не просто завела інтрижку, але, здається, віднедавна спить з ним. Ще важкою стане від нього без шлюбу.

Як на таке дивитимуться дівчатка? Вони в небезпечному віці, і їм таких прикладів бачити аж ніяк не варто. Досвіду власного ще нема, а всі нюанси стосунків чоловіка та жінки цікавлять дуже гостро, а тому відразу западають у душу. І без того з Войцехом постійно доводиться бути насторожі, а тут іще гувернантка з учителем. Здається, що світ здурів, і всім у голові лише кохання, флірт або адюльтер. Не розуміла, чи так воно є насправді, чи це просто вона звертає увагу саме на такі речі.

Почергово зайшовши в спальні дівчаток та переконавшись, що й вони зручно влаштовані та спокійно сплять у своїх ліжках, Анна повернулася до себе. Відчувала, що втомилася так, що навіть думки починали плутатися в голові. Напевно, їй теж варто нарешті відпочити. Занадто важкий і неспокійний видався сьогодні день, а вона хоч і господиня тут, проте насправді лише звичайна слабка жінка, і теж потребує часу на відновлення сил. Та й завтра очікується нелегкий день. Зрештою, як і весь наступний тиждень теж. Облаштування великої родини в маєтку на літо таки вимагає часу, зусиль і нервів.

Розділ 3

До нового ритму в маєтку потроху звикали всі: і діти, і Анна, і прислуга, яку вона привезла з собою з міста, і нянька Адася, і гувернантка дівчаток, і навіть управляючий маєтку, якому таки довелося звітувати про роботу та стан справ у садибі. Анна, щоправда, очікувала значно кращого порядку в господарській книзі, особливо в експенсах,[55] вищого прибутку від орендарів і ліпшого враження від того, як загалом ведуться записи, проте значної катастрофи наразі не зауважила. Все доволі прозаїчно: вона запустила справи в маєтку, і її почали злегенька обкрадати. Не так щоб аж дуже безбожно, проте помітно.

Остаточно Анна зітхнула з полегшенням тоді, коли витратила на вивчення реального стану справ майже два тижні й повністю заглибилася в суть того, що відбувається в маєтку. Зауважила трохи прихованих прибутків і необґрунтованих витрат, проте про банкрутство не йшлося, і це тішило. Довелося, щоправда, посваритися з управляючим, пригрозити йому судом, розголосом та грандіозними неприємностями. Це їй вартувало трохи нервів та здоров’я, проте вона таки домоглася повернення частини розтрат. Решту управляючий обіцяв повернути ще цього року восени.

Нового управляючого наразі знайти не вдалося. Колишній пообіцяв працювати чесно і пояснив, що гроші позичив із прибутку, бо опинився в скрутному становищі через хворобу дружини, і що таке більше ніколи не повториться, проте Анна не дуже йому вірила. Справи намагалася вести сама і написала чоловікові Терези, щоб той допоміг знайти нового управляючого. Наразі відповіді не отримала, проте це не особливо її засмучувало. При ній управляючий красти не наважиться, а до того часу, як їм повертатися до Львова, новий обов’язково знайдеться.

За два тижні життя в маєтку потроху налагоджувалося і роботи теж не стояли на місці. Весна все-таки. Кожен день багато важить і годує весь рік. Анна навіть вирішила запровадити деякі нововведення. Добре, що гроші на ці нововведення наразі були, а якщо вміло повести справи у цьому сезоні, то можна отримати непоганий прибуток у майбутньому.

Будинок і сад не вразили запущеністю, а отже, не потребували великого вкладення грошей. Це було приємно, і Анна потім винагородила тих, хто доглядав і за садом, і за будинком, і за парком. Так завжди робив Адам, і вона теж намагалася дотримуватися таких принципів. Добра робота і сумлінне ставлення до обов’язків завжди мали щедро винагороджуватися, а лінощі, брехня чи крадіжки каратися.

З покаранням у неї, щоправда, не дуже складалося. Хоч як намагалася вона стати суворою господинею, але м’якість характеру і невміння довго гніватися псували ці наміри. Тим іноді безбожно користалася прислуга в львівському будинку, проте в маєтку вся челядь ще пам’ятала Адама та його суворі правила, а тому доглядала за садибою так, як вимагав він. Сидячи за письмовим столом у канцелярії, Анна мимоволі усміхнулася своїм спогадам. Коли приїхала до маєтку в супроводі Тадеуша, їй навіть не довелося соромитися того, як виглядає садиба. Навпаки, відчула задоволення та гордість. Тепер смішно це згадувати. І чого їй тоді так залежало на думці Тадеуша про її маєток? Невже він так сильно їй тоді сподобався?

Анна поклала на місце перо з металевим наконечником, закрила каламар і знов усміхнулася. Тадеуш за ці понад два тижні написав їй з десяток листів, проте приїхати без запрошення і цим злегковажити всі приписи пристойності він таки не наважився. Декілька разів натякав на свій візит та запрошення на вечерю, проте вона вдавала, що не розуміє натяків, і він не наполягав.

Чи відчувала розчарування через таку його нерішучість? Сама не знала. Можливо, трішки. Завжди подобалися рішучі чоловіки, а вагання, відтягування часу реальних дій і непевність пропозицій здавалися дивними, як на справжнього чоловіка. Мужчина або зважується на щось виразне, або просто не морочить голову жінці.

А Тадеуш таки серйозно морочив їй голову. Не сказати, що його компліменти та розлогі розповіді у листуванні були їй неприємні. Навпаки, те, що він писав, примушувало її приємно бентежитися. Майже натяк на щось більше, аніж звичайне знайомство, а це самотню жінку хвилює попри все, що вона думає про того, хто їй пише, і навіть коли вона не планує жодних стосунків. А може, він теж не планує собі нічого, а просто розважається отак у листах до неї?

Тільки дивна це якась розвага. Зовсім не властива чоловікам. Це жінки іноді таким грішать, бо флірт у листуванні збуджує їхню фантазію й одночасно нічим їм не загрожує. Але навіть у жінок він безкінечно тривати не може. Рано чи пізно гра набридає або переходить у серйозну площину, і тоді хочеться отримати від стосунків щось більше, аніж ілюзію реального життя. Мала підозру, що саме таким і було листування Анелі з її таємничим незнайомцем. Оті знайдені нею в секретері листи до покійної дружини Адама від загадкового кавалера спочатку читалися як вигаданий роман. Згодом стало ясно, що між Анелею і тим чоловіком діялося щось цілком реальне. Можливо, це навіть він був ініціатором.

Для чоловіків взагалі властиво не забивати собі голову пустими фантазіями на тему стосунків, не витрачати багато слів і відразу хотіти чогось конкретного. Довге відтягування зустрічі для чоловіка цілком зрозуміле, коли він нічого вже не може як мужчина, проте його ще хвилює флірт із привабливою жінкою, і він намагається бодай у листах творити ілюзію фактичних стосунків. Це і зусиль особливих не потребує, і витрачатися не треба на зустрічі та облаштування місця, де ці зустрічі могли б відбутися, і самій жінці годі зрозуміти, що чоловік уже нічого не може. У листуванні омана приємних компліментів та гарних слів цілком здатна створити привабливий для жінки світ фантазій і гарних вражень про мужчину. Жінки взагалі частенько люблять вигадувати собі і чоловіка, у якого хочеться закохатися, і те, що є поміж ними.

Іноді отак письмово стосунки розвиваються тоді, коли чоловік боїться відмови і геть нерішучий за характером. Не схоже, що Тадеуш нерішучий або ні на що не здатний як чоловік. Було б йому років шістдесят, то вона б зрозуміла, що тут справді починаються чоловічі вікові проблеми і що він боїться не задовольнити або розчарувати молодшу за себе жінку. Якось підслухала доволі відверту та пікантну розмову служниць за шиттям у гардеробній. Ті пліткували про якогось пана років шістдесяти і казали, що він досі чогось хоче від жінок, бо вони його приваблюють, проте як мужчина він мало що вже вартий, а тому все обмежується фліртом. Залицяється до всіх більш-менш гарненьких, кидає компліменти, багато говорить, жартує, натякає на щось більше, грає самовпевненого мужчину, навіть на побачення піти може, а далі цього нічого не посувається. Йому досить ілюзії того, що він іще може звабити жінку. Що тут вдієш? Не всі вміють гідно старіти.

Навряд чи Тадеуш теж такий. Може, у шістдесят і стане таким, а зараз він значно молодший навіть від Адама. А Адаму ще й п’ятдесяти не було, коли вона народила йому першу дитину, і він багато міг як мужчина. Очевидно, Тадеуш таки належить до нерішучих чоловіків або ж боїться її чи можливої відмови від неї. Навіть шкода, якщо це справді так.

Щось у цьому чоловікові її приваблювало. Принаймні такий тип зовнішності їй однозначно подобався. Але «подобався» аж ніяк не означало, що вона справді хотіла бачити його у своєму маєтку і тим паче мати з ним стосунки. Навіть незапланований приїзд мужчини у будинок самотньої вдови міг кинути тінь підозри на її репутацію.

Зрештою, вона зараз далеко не та наївна дівчинка, якою була в сімнадцять років, і чітко розуміє, чим для неї може обернутися легковажність. Суспільний осуд, втрата доброго імені та неможливість бувати в товаристві аж ніяк її не приваблювали. Навіть заради феєричних відчуттів тепер у неї не виникає бажання втратите все те, що так важко далося.

Та й Адама вона досі любить усім серцем. Таки краще бути вдовою такого чоловіка, як він, аніж кидатися в сумнівні авантюри невідомо з ким. Зараз не могла навіть помислити, що хтось торкатиметься її так, як мужчина торкається бажаної жінки, і що вона сама відповідатиме тому чоловікові так, як робила це з рідним чоловіком. А робили вони все це з Адамом таки дуже різноманітно, цікаво і часто.

Анна перевела подих, усміхнулася і мимоволі почервоніла, згадавши, що було у них з Адамом в найтаємніші моменти. Ні, однозначно, ні. Важко уявити, що вона могла б віддатися іншому чоловікові так, як колись віддавалася Адамові. Навіть думати про таке дивно. А якщо дивно думати, то краще й не думати. У неї інших, значно важливіших справ не бракує.

Анна рішуче підсунула до себе важку господарську книгу і пробіглася поглядом по підсумкових колонках цифр. У всіх записах більш-менш навела лад і взагалі багато зробила за ці два тижні. Тепер усе в маєтку мало б налагодитися. Перевірила орендарів, гуральню, подивилася, як ведуться роботи в полі, що росте на городі та в саду, як працює млин і навіть для збільшення прибутку вирішила розширити землю, яку відведено під земняки.[56] Ці чужинські плоди потроху ставали популярними. Їх тепер можна було побачити у багатьох господарствах, і дедалі частіше споживали навіть у звичайні, а не в святкові дні. Іноді навіть важко вірилося, що ще зовсім нещодавно їх мало хто й знав. Сама вона такого, звичайно, не пам’ятала, але Адам розповідав, що в юності був на гостині, де кухар від незнання приготував цю нетутешню страву разом з бадиллям і так подав гостям, а серед гостей мало хто й зрозумів, що воно за страва така і чому її треба готувати інакше. Смішно припустити, що зараз комусь прийде до голови така ідея. Дехто вже навіть не знає, що колись цей кущ вирощували лише як городні квіти, а ріпки в землі вважали геть непотрібними або й отруйними. Минуло якихось пару десятків років – і чужинський овоч вирощують ледь не всі дідичі. Чоловік Терези взагалі порекомендував їй поставитись до розведення земняків серйозніше. Наразі цей плід, щоправда, не давав доброго врожаю. Заледве вистачало для посадки, на Святвечір та на великі гостини, як раритет, проте з тих особливих ріпок гнали добру горілку, і це обіцяло незлий прибуток[57] у майбутньому. Як могла таке зігнорувати? Гуральні взагалі давали левову частку прибутку від господарювання і потребували багато сировини. А легковажити тим, що годує цілу родину та утримує великий будинок у Львові, аж ніяк не можна. Прислухалася до порад чоловіка Терези та ризикнула збільшити землю під земняки. Восени дасться чути, чи мудрим було це її рішення. Вставши з-за столу, Анна підійшла до барометра. Глянула на позначки ртутної трубки. Схоже, погода обіцяє бути ясною. От і добре. Встигнуть усе зробити в полі. Цього року взагалі гріх жалітися на погоду. Доволі тепло, волого і без приморозків навесні. Це обіцяє непоганий урожай на осінь і незлий прибуток від його продажу.

Анна потягнулася всім тілом, позіхнула і знов глянула на папери, які лежали на столі. Ні, на сьогодні з усіма справами завершено, листи написано і можна нарешті розслабитися та відпочити. Ще, звісно, треба б написати Гелі, бо через роботу в маєтку вона так і не викроїла на це час. Але можна й завтра. Сьогодні так втомилася сидіти за письмовим столом та перебирати папери, аж усе тіло болить. Треба хоч трохи вийти на вулицю, і подихати свіжим повітрям. А ще поїсти б чогось смачненького та випити кавусі. Обід їй подали в канцелярію, то їла похапцем і зовсім мало. Зате написала та відправила декілька термінових ділових листів і зекономила собі півтори години часу.

Ще й саме сьогодні довідалася, що давня справа тяжби за землю та сінокіс з сусідом по маєтку знову стала актуальною. Меценас Адама написав, що, напевно, доведеться судитися, бо сусід поступатися категорично не бажає і вимагає повернення землі. Треба це серйозно обдумати і порадитися не лише з меценасом, але й з чоловіком Терези. Якщо сусід виграє таку тяжбу, то їхнє фінансове становище серйозно похитнеться. Не приведи Господи, доведеться у ще більші борги влазити. Так і до розорення недалеко. Варто знайти в паперах Адама все, що стосується цієї тяжби. Не сумнівалася, що там щось обов’язково знайдеться. Адам ніколи не викидав нічого важливого.

Ще можна поговорити з сусідом, який забажав судитися з нею, але тоді доведеться почекати на приїзд чоловіка Терези. Хоча… Можна просто написати сусідові листа і передати його покоївкою. Досі не була особисто з ним знайома, проте її провини в тому не було. Ще як приїздила до маєтку з Адамом, цей сусід жив із родиною за кордоном, а коли він повернувся, вона перестала сюди приїздити. Цікаво, який у нього характер, чи має він якісь слабкості і чи можна з ним домовитися без суду? Витрачати гроші на сумнівні процеси аж ніяк не хотілося. Треба обдумати, як цю справу залагодити зі взаємною для обох сторін вигодою. Але насамперед треба написати сусідові листа і засвідчити свою до нього повагу. Починати знайомство з конфлікту не в її правилах.

Анна підійшла до столу і нерішуче глянула на перо та каламар. Добре було б написати цього листа ще сьогодні, проте їй абсолютно не хотілося це робити. Може, й справді, не варто отак відразу писати першій. Треба спочатку випитати, що він за людина та як до нього краще підступитися.

Анна приставила крісло ближче до столу. О, забула Терезі лист написати. Треба запитати, як поводиться Войцех. Не дай Боже, знов за карти засів.

Анна скоса глянула на каламар. Ні, хай теж завтра. Нарешті треба й відпочити. Тим більше, що Адась спить після обіду, пані Стася сидить із рукоділлям при ньому, дівчатка мають урок арифметики і зараз у навчальній кімнаті разом з гувернанткою. У Люцини урок музики, а Марися взялася за вишивку гладдю, яку розпочала ще у Жовкві. Навіть челядь відпочиває після обіду, а вона ніяк від роботи відірватися не може. Напевно, зараз зварить собі на кухні каву, візьме чогось смачненького й піде пити каву до парку. Вона заслужила сьогодні просто сісти з кавою в альтанці, розгорнути недочитану книжку і нарешті насолодитися спокоєм, гарною погодою та тишею.

Розділ 4

Приготувавши на кухні каву, Анна взяла зі спіжарки[58] глечик із топленими вершками, тоді декілька цинамонових тістечок, які куховарка спекла на вечерю, завернула їх у лляну серветку і підійшла до креденса. Не поспішаючи дістала з полички невеличкий кавник, ложку та маленьку філіжанку для кави. Перевіривши, що кавник має добре припасовану кришку та стійко стоятиме в кошику, Анна перелила в нього приготовану у мідній джезві каву, відставила пусту джезву на дерев’яну підставку і дістала з-під столу невеличкий кошик. Неквапність рухів, передчуття насолоди від щойно приготованої кави і проміння сонця, яке зазирає в кухню лагідним теплом пообіднього світла. Затишно, спокійно і дуже тихо.

Так, як буває тоді, коли зранку всі ще сплять, або ж тоді, коли відпочивають після обіду.

Ковзнувши поглядом по кухні, Анна мимоволі задивилася на те, як у сяйві сонячного проміння переливаються і танцюють у повітрі порошинки. Який все ж таки сьогодні гарний день. Майже по-літньому теплий, безхмарний і ясний. Тільки трави досі по-весняному яскраві та свіжі, а в повітрі бринить отой неповторний запах вологої весняної землі, квітучого саду і перших городніх квітів.

Анна завернула кавник у цупку вовняну тканину, запхала його в кошик, поставила збоку неповний глечик із топленими вершками, накрила все це білою полотниною і всміхнулася. Чомусь саме в такі сонячні дні дуже гостро розумієш, яке прекрасне життя і як важливо вміти цінувати кожну мить. Якби могла повернути час, коли Адам був живий, то вже б не витрачала його на пусте, а проживала б кожен, навіть найскладніший та найболючіший момент так, ніби це найважливіше завдання. Саме тепер, коли так багато втратила, почала усвідомлювати, що іноді значно важливіше гостріше відчути, глибше пережити, болючіше ранитися, аніж не відчути, не зрозуміти і не пережити взагалі нічого. Лише людина, яка вміє гідно проживати дуже складні чи прикрі моменти, здатна пізнати справжню радість та насолоду.

Своєрідні ваги. Щоб їх зрівноважити, доводиться на другу шальку покласти щось таке ж вагоме, як і на першу. Якщо зважуєш на них пусте, то й у руках потім тримаєш хіба пустку. Так, ніби й не жив, не дихав, не любив і не почував взагалі нічого. Ще жодна людина не змогла вчепитися за пустку і, тим паче, нікому ще не вдалося втримати її в руках так, щоб вона подарувала відчуття повноти і немарності прожитого.

Навстіж розчинивши вікно, Анна з насолодою вдихнула чисте повітря. На кордоні весни та літа воно якесь особливе. Ще не літнє, проте вже й не зрадливо-весняне. Нестійка рівновага між передчуттям спекотного літа та напівтонів із пахощів весняних квітів, свіжої зелені й вологи.

Анна закинула голову вгору. А простір неба над головою такої світлої барви, яка теж буває лише на початку літа або ж весною. Тон дуже м’який, розмитий і ніби в димці. Неймовірно любила саме таку весну.

Залишивши вікно розчиненим, Анна взяла до рук кошик і вийшла з кухні. Добре, що на вулиці не лише тепло, але й нема нікого чужого. Можна злегковажити приписи пристойного для вдови вигляду і не надягати на себе ані рукавичок, ані чорного капелюшка. Навіть парасольку жалобну можна не брати. Все одно цієї пори дня сонце лагідне і не зіпсує шкіру обличчя, а відчути, як воно легенько торкається шкіри, дуже приємно.

Та й взагалі чорний капелюшок у таку ясну погоду вдягати не хочеться. Надворі буяє весна, а вона в ньому, як чорна ворона посеред клумби з різнобарвними квітами. І це тільки початок, а що ж буде спекотного літа? Геть змучиться ходити у спеку в чорному.

Все ж таки треба знімати траур і надбати собі чогось світлішого. А ще вигіднішого за кроєм. Новомодні сукні з величезними кринолінами геть невигідні в маєтку. Треба завтра попросити швачку пошити їй нову сукню з отієї бузкової в маленькі білі квіточки тканини, яка вже три роки лежить без руху. Анна на мить зупинилася при порозі. А ще ж можна перешити декілька старих світлих суконь. Вони зберігаються у гардеробній маєтку відтоді, як вона приїздила сюди разом з Адамом. Це, звісно, не жалобні сукні, але хто там її побачить у них. Лише челядь і домашні. Вони не осудять. Тим більше, що час глибокого трауру давно минув, а вона чогось тримається за сувору жалобу. Так, ніби пам’ять про померлого і жалобу людина носить не глибоко в собі, а має афішувати її зовні. Та й сукні без величезного криноліну куди вигідніші, аніж оті модні. Змучилася з ними. Важко навіть у вужчі двері пройти.

Анна поставила кошик при дверях, тоді знову визирнула у вікно надвір. Зовсім літо надворі. І не скажеш, що лише травень.

Анна кинула швидкий погляд на зелену траву при будинку й усміхнулася. А ще сьогодні можна не лише чорний капелюшок вдома залишити, але й вийти на вулицю босоніж. Земля достатньо прогрілася, а під довжелезною сукнею все одно не видно її босих ніг.

Ніколи нікому не зізнавалася, але шалено любила ходити босоніж. Коли ніхто не бачив, у маєтку частенько отак вибігала на вулицю без черевичків. Розуміла, звичайно, що така поведінка аж ніяк не пасує поважній господині й шляхетній пані, проте нічого не могла з собою вдіяти. З дитинства любила, коли шкіри стоп торкаються м’які трави, ноги відчувають теплу землю, а все тіло охоплює блаженна єдність із природою.

Та й, якщо вже зовсім відверто, вона таки не вроджена шляхтянка, а звичайна проста дівчина. У палацах не виховувалася, гувернантки не мала, і доки Адам не привіз її до Львова, то частенько не лише бігала босоніж, але й так важко працювала в пекарні, на кухні й вдома в тітки, що й не надто відрізнялася від звичайної наймички. Тільки ж хто про це зараз знає чи згадує. Хіба найближчі люди і ті, які знайомі з нею давно. Для всіх інших вона тепер доброго походження шляхтянка, яка двічі стала вдовою шляхтичів і яка має по дитині від кожного шлюбу. А ще вона господиня маєтку біля Сокаля і власниця будинку у Львові.

Анна знов усміхнулася. Ніхто й не здогадується, що в душі вона та сама проста і невибаглива дівчина, якою була в Жовкві. Вона ж жінка, а жінки легко пристосовуються до змін, швидко переймають нові правила поведінки й цілком гармонійно вписуються в інакше оточення. Зрештою, все, що подобається та приносить втіху, приймається без зусиль. Пристосовуватися до змін на гірше куди складніше. Але людині все одно властиво сподіватися на краще, і тому зміни на гірше приймаються як період, який просто треба пережити без втрат.

Анна швиденько заскочила до своєї кімнати. При порозі роззулася, тоді зайшла за ширму біля ліжка, стягнула з себе панчохи, кинула їх на край застеленого ліжка, прихопила з накаслика недочитану книгу з романом Юзефа Крашевського[59] і так само швиденько повернулася до виходу на ґанок. Нахилилася, запхала книгу в кошик, взяла його до рук, ступила крок за поріг і завмерла.

Яскраве сонячне світло після напівтемряви сіней засліпило очі, проте вже за мить вона звикла до світла і майже задихнулася від захвату. Різнобарвність кольорів, звуків і відчуттів спліталася у калейдоскоп яскравих вражень.

Не втримавшись, Анна підхопила поділ чорної сукні рукою і збігла сходами донизу. При ґанку знову затрималася і підставила обличчя лагідному сонячному світлу та теплу. Розкішно. Сонце таке ніжне і так обережно пестить шкіру, що хочеться ловити кожний його промінчик і усміхатися від того, що просто живеш на світі.

Анна ступила ще кілька кроків і прислухалася до себе. Неймовірно приємно відчувати подих свіжого весняного вітру на обличчі, доторк розігрітої за день землі й ловити поглядом різнобарвність квітів. Здається, вперше за ці два тижні її повністю відпустили гіркі спогади, а на серці було так добре, затишно і приємно, що хотілося, як у дитинстві, сміятися, бігати босоніж і гостро переживати кожну мить, емоцію та отримане враження. Сама не розуміла, що з нею таке, проте анітрохи не картала себе за це. Приємно в її віці та після пережитого горя так гостро радіти і на щось сподіватися. Вона жива, здорова, гарна і сильна жінка. Ніби заново народилася.

Анна усміхнулася, на мить завмерла поряд з різнобарвною клумбою перед ґанком, тоді пройшла головною липовою алеєю до річки, завернула на вужчу алейку. Проминула і залишила обіч фруктовий сад, овочевий город, каретний сарай, ремонтні майстерні й помешкання для робітників та челяді, а щоб зрізати кут, обійшла з іншого боку стайню і комору. Цієї пообідньої пори з челяді там нікого не було, і вона зітхнула з полегшенням. Зараз їй було так гарно, радісно і затишно на душі, що не хотілося бачити жодну людину, тим паче не хотілося відволікатися на розмови чи господарські проблеми.

Анна знов вийшла на бокову алею парку і зупинилася. Ця алея вела до каплички з фігурою Божої Матері всередині та з образом Діви Марії Утішительки у вівтарній частині. Каплицю збудував ще батько Адама, а Адам лише добудував до неї маленьку башточку, замостив підлогу кам’яними плитами, прикрасив вівтар, поставив перед ним два ряди різьблених дубових лавок, а вікна засклив кольоровим склом.

Цього року, як, зрештою, і в ті роки, коли вони з чоловіком приїздили сюди разом, у цій капличці впродовж цілого травня збиралися не лише всі домашні, але й робітники та челядь. Співали марійських пісень, читали з молитовника молитви та навіть відправляли літанію.[60] За потреби в цій каплиці можна було відправляти і Літургію, бо тут був літургійний посуд, захристя та вівтар, проте, щоб відправити Службу Божу, треба було запросити з найближчої парафії священика, а це робилося лише за нагальної потреби і тоді, коли траплялося щось надзвичайне.

Зазвичай усі домашні та челядь їздили чи ходили до найближчого костелу. Коли був дощ, наказувала запрягати елегантний фаетон, який використовували лише для прогулянок на короткі відстані, для відвідин сусідніх маєтків і поїздок у Сокаль. Коли ж була тепла та ясна погода, на Службу Божу ходилося пішки. Не сказала б, що того року часто їздила чи ходила в костел.

Після смерті Адама їй значно дужче подобалося приходити в оцю капличку. Тут їй спокійніше молилося, і саме тут почувалася ближчою до покійного чоловіка. Біля каплиці був старий цвинтар із кам’яними хрестами, давніми гробівцями та порослими мохом старезними скульптурами плакальниць і схилених у задумі над могилами ангелів. Хто саме там похований, Анна достеменно не знала. Напевно, окрім челяді, ще дідусь та бабця Адама, а ще, можливо, хтось з дальшої за часом родини. Але хто б там був, Анна, щойно приїхавши до маєтку, відразу наказала прополоти від трав та бур’янів усі могили, розчистити від кущів малини та ожини проходи між похованнями, а перед гробівцями, скульптурами і хрестами посадити квіти. Так робилося за життя Адама, і так вважала за потрібне робити зараз вона сама. Батьки Адама, його дві дружини та він сам були поховані на Личаківському цвинтарі у Львові й за цими могилами їй допомагала доглядати Тереза.

Анна проминула каплицю з цвинтарем та завернула на майже непримітну бокову стежку. При ній Адам збудував одну з трьох дерев’яних паркових альтанок. Дві більші альтанки були неподалік будинку і до них вели доволі широкі, обсаджені вербеною та флоксами доріжки. У цих альтанках любили бавитися діти, іноді навіть їли та готували там уроки, саме в них зазвичай сиділося ввечері всією родиною, відпочивалося вдень і туди для перепочинку заходили на прогулянці гості маєтку.

А от у тій, до якої йшла зараз, мало хто й бував. Ця альтанка була найменшою, найстарішою та розташовувалася у найдальшому закутку парку, проте Анна любила її найдужче. Напівзахована в густій тіні крислатої яблуні та кількох старих верб, вона була обвита диким виноградом та плющем, а при вході до неї рясно цвіли кущі жасмину та бузку. Альтанка не проглядалася від стежки та дарувала відчуття затишку і спокою відстороненості від великого маєтку. Посеред альтанки був стіл, зроблений з великого стовбура липи, а по трьох його боках розміщувалися лавки з фігурно різьбленими дерев’яними спинками. До цієї альтанки треба було трохи пройтися від будинку, проте Анну це не зупиняло. Тут їй завжди дуже гарно відпочивалося, мріялося і неквапно пилося каву, бо ніхто не турбував, щохвилини не смикав і не намагався завести з нею розмову або порадитися щодо якихось проблем. Підозрювала, що про цю альтанку і її любов до неї челядь та домашні таки знали, проте милосердно дозволяли іноді тут усамітнюватися після обіду з кавою, книжкою або ж із рукоділлям у руках. Очевидно, навіть вони відчували, що і їй час від часу таки треба трохи відпочити від усіх. Того року, щоправда, мала стільки роботи в маєтку, що й часу на такий неквапний відпочинок не мала. Це вперше вирішила навідатися до улюбленої альтанки і спокійно попити тут каву.

Анна не поспішаючи проминула квітучі кущі жасмину, ступила на підвищення до альтанки, тоді на поріг. В альтанці панував напівзатінок, а на дощатій підлозі стрибали химерні світлотіні від виноградного галуззя, яке обвивало альтанку зовні. Листя на виноградних галузках хиталося на легенькому вітрі в променях пообіднього сонця і відкидало мерехтливі тіні на підлогу та стіни альтанки. Ніби химерне мереживо, яке щомиті змінювало візерунок.

Вдихнувши повітря глибше, Анна обережно ступила крок до середини альтанки – і її відразу огорнуло теплом розігрітої деревини, легким запахом жасмину, свіжої зелені й відчуттям абсолютного спокою та гармонії.

Блаженно усміхнувшись, Анна ступила ще декілька кроків босими ногами по теплій від сонячних променів дерев’яній підлозі і завмерла, насолоджуючись лагідним теплом. Вбирала приємність кожним дюймом шкіри босих стоп і намагалася насолодитися ними так, як це роблять діти. Неквапно, забувши про весь світ довкола, і так, ніби жодних інших справ у неї немає. Так гарно і так затишно, ніби десь посеред старого маминого саду на вулиці святої Анни у Львові.[61]

Анна знову ступила крок уперед і з цікавістю роззирнулася довкола. За три роки тут майже нічого не змінилося. Хіба трохи густішими стали зарості дикого винограду на решітці альтанки, і ще дужче потемнів від часу та негоди дерев’яний стіл, але, на щастя, нічого серйозно не зруйнувалося і не розвалилося. Навіть дощана підлога прогнила лише в дальньому кутку альтанки, а решта дошок були ще доволі міцними та виглядали добре. Щоправда, у тому ж куті, де прогнила підлога, струпішіли ще й дошки лави та дуже почорніла стіна, проте катастрофою для альтанки це не виглядало. Певно, саме з цього боку протікав дах, і вода стікала по стіні та довго стояла всередині. Треба завтра наказати робітникам, які ремонтують у садибі флігель, щоб полагодили дах, лаву та підлогу й тут.

Анна поклала кошик на столик посередині альтанки, присіла на лавку при ньому, неквапно розклала довкола себе чорні спідниці, обсмикнула рукави сукні, а тоді добула з кошика спочатку книжку, тоді тацю, за нею порцелянову філіжанку, ложку, тістечка, глечик із топленими вершками і насамкінець кавник. Тацю поставила посередині, на ній акуратно порозкладала все решта. Так добре, що нарешті не треба нікуди поспішати, бігати по маєтку, щось вирішувати, писати листи, перевіряти папери та віддавати накази челяді, а можна спокійно насолодитися і кавою, і відпочинком, і цікавою книжкою. Таки варто хоч іноді давати собі перепочинок, бо нерви почнуть зраджувати, і вона сваритиметься з усіма домашніми та вичитуватиме за дрібні провини челядь і робітників.

Наливши з кавника у філіжанку каву, Анна додала до неї вершки, тоді взяла до рук тістечко, розгорнула книжку, зробила невеличкий ковточок кави і вже за мить із головою поринула в світ книжкових героїв.

На сонці хиталися і мерехтіли тінями гілки старого винограду, сонячні зайчики танцювали по дощаній підлозі світлотінями, а в повітрі панував запах кави впереміж з цинамоном та весняними квітами. Світ уявного книжкового життя забирав у полон, не відпускав, а реальність цілком кудись відпливла. У якийсь момент Анні здалося, що вона почула хрускіт гілок біля альтанки та чиїсь кроки. Вона підняла голову та прислухалася. Десь далеко мукала корова, у кущах жимолості цвірінькав зяблик, а від того, що вона щойно зачепила ліктем філіжанку з кавою, дзенькнула ложка на блюдці. Жодного підозрілого шуму поряд з альтанкою. Причулося, певно. Окрім неї тут нікого немає. Та й хто б її тут шукав. Дівчатка з гувернанткою, а Адась щонайменше годину ще спатиме.

Анна знов налила собі з кавника тепер уже холодної кави, перегорнула в книжці сторінку, мимохіть підвела голову, щоб поправити волосся, яке вибилося із зачіски, і заціпеніла. На порозі альтанки стояв Адам.

Розділ 5

Філіжанка з кавою випала з рук Анни і з дзенькотом покотилася по дощаній підлозі.

На цілу довгу мить в очах їй потемніло, а дихання перехопило так, що Анна не змогла ані вдихнути, ані видихнути. Сиділа з широко розплющеними очима та тупо витріщалася на чоловіка, який стояв навпроти неї в світлі променів сонця і не рухався. Жодних ясних думок не було, лише глухі удари пульсу лічили миті нерозуміння та шоку, а свідомість аж волала, що того бути не може, що це якась помилка і що насправді всього цього немає. І тільки серце завмерло сподіванням дива.

Ще за декілька секунд чоловік ступив крок уперед, опинився всередині альтанки й Анна змогла побачити його значно виразніше.

– О Господи, Тадеуш! Щоб вам пусто було, – видихнула вона. З хвилину сиділа мовчки. Кров потроху приливала до її щік, проте серце тепер товклося так, що ледь не вистрибувало з грудей. – Господи, як ви мене налякали. Щоб вас… Як ви тут опинилися?

– Я не хотів вас лякати, – Тадеуш ступив крок до Анни, нахилився і підняв з підлоги кавову філіжанку, яка випала з її рук. – Горня ціле, кава розлилася, але будемо вважати, що моя провина не така вже й велика. Маєте ще каву в кавнику?

– Маю, – машинально відповіла Анна і мимоволі притиснула руку до грудей. Серце ще лічило удари пульсу в такому шаленому ритмі, що вона насилу могла дихати і в голові не було жодної розсудливої думки. – Ну, хіба ж так можна. Я мало атак серця з вами щойно не отримала. Як ви додумалися так тихенько підкрадатися?

Тадеуш поставив кавову філіжанку на тацю й усміхнувся.

– Я не підкрадався, Анно. Ішов звичайним кроком. Очевидно ви просто зачиталися і не почули.

Анна мимохідь кинула погляд на книгу, яку щойно читала, проте так і не усвідомила, куди подивилася. Знову підвела погляд на Тадеуша.

– Що ви тут взагалі робите? Навіщо ви сюди прийшли?

– А що я мав робити? Ви ж ігноруєте моє бажання повечеряти з вами. Хіба моя провина аж така велика?

Анна опустила руку. Самовладання потроху поверталося до неї і ритм серця теж потроху ставав спокійнішим, проте вона досі не могла відійти від потрясіння. Думки стрибали в голові й емоції ніяк не хотіли впорядковуватися. Що відчувала найвиразніше? Полегшення? Розчарування? Напевно, все це одночасно.

– І саме тому, що я досі не запросила вас, ви вирішили звалитися мені на голову отак раптово?

– А ви хіба не чекали на мене сьогодні? – Тадеуш здивовано глянув на Анну. – Я передав вам листа посильним. Попередив про свій сьогоднішній пообідній візит. Ви не читали лист? Чи ви взагалі листа не отримували?

Анна глянула на Тадеуша з не меншим подивом, аніж він щойно подивився на неї, і мимохідь торкнулася рукою медальйона на шиї. Сама не зауважила, що зробила це, проте звичний жест повернув їй самовладання.

– Якого ще листа, пане? Я читала лише той, який ви написали мені передвчора. Про ваш візит я ні сном ні духом нічого не чула, – вона замовкла, намагаючись втямити, про який лист Тадеуш говорить, проте нічого такого не пригадала. – Ні, мені ніхто не передавав жодного листа з таким змістом.

Тадеуш витримав невеличку паузу, очевидно, теж щось прикидаючи в голові.

– Цікаво, а мій посильний сказав, що сьогодні вранці вручив листа вашій покоївці особисто в руки. Відповіді від вас він не отримав. Ваша покоївка сказала, що передала вам листа, але ви маєте багато роботи.

Анна зі ще виразнішим подивом глянула на Тадеуша.

– Це Кася таке сказала вашому посильному?

Тадеуш неквапно підійшов до Анни і зупинився навпроти неї.

– Пані дозволить присісти біля вас на лавку?

– Так, так… звичайно, – Анна ледь посунулася, щоб звільнити місце для Тадеуша, і акуратно розправила кринолін та чорні спідниці сукні. – Перепрошую. Геть забула про приписи гостинності. Сідайте. Не виганяти ж мені вас, якщо ви вже тут. Тадеуш нахилив голову у вдячному кивку, усміхнувся і присів біля Анни на лавку.

– Ну, таких нюансів, як ім’я вашої покоївки, я не знаю. – Він повернувся до Анни впівоберта, ледь оперся плечем на спинку лавки і, незворушно дивлячись Анні в очі, сказав: – Лист я передав. Про приїзд попередив. Відмови я не отримав, то вирішив вважати це вашою згодою. Шкода, що мій візит вас налякав. Я сподівався хоч трохи пані розважити. Така гарна та молода жінка потребує чоловічого товариства й уваги.

Анна підвела голову.

– Навіщо мені таке товариство? Ви забуваєте, що я вдова, і товариство в мене доволі обмежене. Ваш несподіваний візит може мене хіба скомпрометувати.

Тадеуш продовжував уважно дивитися на Анну.

– Моя поява тут вас не скомпрометує. Навіть ваша челядь вважає, що це діловий візит. Наше з вами спілкування невинне. Як і листи. Ви думаєте інакше?

Анна не відповіла. Лише тихенько зітхнула і теж повернулася до співрозмовника впівоберта.

– Зовнішня пристойність ще не робить спілкування невинним.

Тадеуш ледь усміхнувся.

– А я сподівався, що непорозуміння з вранішнім листом не зіпсує ваше до мене ставлення. Ви ж мені довіряєте?

Губи Анни іронічно скривилися, проте вона кивнула. Сперечатися з цим чоловіком їй чомусь зовсім не хотілося. Поряд з ним почувалася трохи спантеличеною, трохи розгубленою і не цілком впевненою, що їй хочеться різко відштовхнути його від себе. Його подібність до Адама діяла на неї майже магнетично. Анна ще раз уважно глянула на Тадеуша, і в неї знову на ці лу довгу мить завмерло серце. Він таки надзвичайно подібний на Адама. Такі ж очі, губи, таке ж темне з сивиною волосся, навіть шрам на підборідді подібний, і щось невловиме в манерах, у рухах та в погляді.

Лише голос цілком інакший. Нема отієї приємної приглушеності та низької тональності, яка була в голосі Адама, а ще нема цікавої і характерної для нього вимови окремих слів. Навіть щось занадто різке вчувається в мелодиці голосу. Як фальшива нота в музичному творі або ж занадто різкий для ока колір у пастельній палітрі кольорів, проте не сказала б, що голос у Тадеуша неприємний. Звичайний голос. Таких тисячі. Ну, може, хіба занадто гучний.

Таки манера говорити у нього цілком інакша, аніж в Адама. Шкода. Вона так любила голос чоловіка. Всередині неї все аж тануло і пливло від низького баритона Адама. Ще й зараз, як почує десь у товаристві чи на вулиці таку ж низьку тональність у чоловічому голосі й таку ж характерну вимову, то аж мліє на кожен звук такого голосу. Навіть бачити не мусить мужчину, який говорить. Він їй подобається ще до того, як вона озирнеться і побачить його обличчя, зауважить вік чи оцінить статуру. Напевно, у фразі про те, що жінка любить вухами, закладено щось більше, аніж вплив на неї суті мовлених чоловіком слів. Є моменти, коли тембр голосу, інтонація та емоції чоловічого голосу куди важливіші для жінки, аніж суть того, що він говорить.

Анна знову кинула швидкий погляд на Тадеуша. Голос у нього так собі. Нічого видатного, проте Тадеуш їй подобається все одно.

– Я запитаю покоївку про лист. Може, вона забула його передати. Кася сьогодні взагалі якась незібрана.

Тадеуш ще раз дуже уважно придивився до Анни.

– Неважливо. Головне – ви пробачили, що я вас налякав. Зрештою, жодної небезпеки ви побачити в мені не могли. У відповідь Анна кинула на нього дивний погляд, тоді якось непевно хитнула головою і заховала очі. Йому навіть здалося, що хоче щось сказати важливе, проте вона лише глибше вдихнула повітря, знову глянула йому в очі і промовчала. Її погляд блукав його обличчям так уважно та зосереджено, ніби вона бачила його вперше і намагалася запам’ятати кожну рисочку в ньому. Тадеуш ледь примружив очі. Не лише її сьогоднішня реакція на нього та на його візит видалася незрозумілою, але й зовні Анна виглядала доволі дивно. Ніби дівчисько якесь, а не шляхетна пані. Була не лише без рукавичок та капелюшка, але й босоніж. Устиг це зауважити, коли нахилився, щоб підняти горня. І не просто роззулася, щоб відпочити від незручного взуття, але, очевидно, прийшла до альтанки босоніж, бо ніде на землі не побачив черевичків, а на Анні не було навіть панчіх. Екстравагантна вона жінка. З такою було б цікаво поспілкуватися ближче.

Вона здатна на ризик і неординарні вчинки.

Він ще раз оцінюючи подивився на Анну. І гарна з себе. Навіть у цій жахливій вдовиній наглухо закритій сукні. Чорне контрастує з її здоровим рум’янцем та геть не трагічним виглядом. Зваблива і свіжа, хоч і не юна дівчинка. Але з жінкою, а не з невинною дівчинкою навіть менше клопоту та проблем. Доросла жінка, і сама знає, чого їй треба.

Зрештою, з досвідченою жінкою і нормально поговорити можна. Судячи з листів, Анна далеко не дурна. Щось уже пережила, зрозуміла і побачила. Такій, як вона, привабливій жінці розум лише додає шарму. Тільки як до неї підступитися?

Подобалася йому ще тоді, коли танцював із нею на балах у Львові, а зараз вона стала для нього ближчою, проте не розкривалася повністю. У Львові не раз і не двічі уявляв, як міг би переспати з нею, але тоді вона була щасливо одружена і він мав мало шансів стати її коханцем. Тепер вона вдова, і щось йому підказує, що їй таки бракує чоловічого товариства. Хай там що вона сама про це говорить, але очі її зраджують. Він їй подобається, проте не все тут однозначно, і увага Анни не гарантує того, що вона погодиться стати його коханкою. Ця жінка не з тих, які легко здаються.

Тадеуш знов пильно придивився до Анни, перехопив її погляд у відповідь і усміхнувся. Вона потай спостерігає за ним, а отже, до нього її теж тягне, а якщо тягне, то й шанс у нього таки є. Тадеуш продовжував уважно вивчати Анну. Гарне обличчя, довге густе волосся, тоненька у стані, але в грудях округла, босі ноги маленькі, ручки теж. Коли перекинулася карета й Анна вибиралася з неї, він торкнувся її ніг значно вище, аніж дозволялося бачити правилами пристойності, і зауважив, що коліна у неї теж гарні та округлі. Цікаво було б побачити її всю без одягу. Шкода, що вона сьогодні налякалася його. Тепер треба час, щоб у стосунках просунутися далі.

– І все ж таки, Анно, чому ви так сильно перелякалися? – Очі Тадеуша ковзнули вигином її шиї донизу і зупинилися. – Не очікували побачити мене чи є ще якась причина? Мабуть, ви чекали тут когось іншого?

Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд з-під вій.

– Боже збав. Кого я могла тут чекати?

– У гарної жінки можуть бути таємниці. Анна знітилася.

– Жартуєте? Які таємниці? Я вас просто не впізнала. Ви стояли спиною до сонця, і я не дуже чітко змогла вас роздивитися. Подумала, що… Подумала, що хтось… хто аж ніяк не міг прийти. Вона заплуталася в словах, почервоніла і врешті замовкла.

Тадеуш усміхнувся. Навіть її невміння збрехати виглядало доволі спокусливим. Вона таки не ханжа.

Тадеуш перевів погляд на її губи. Хтось у неї таки є. Але нехай. Не факт, що це тривалий зв’язок і що вона з тим іншим зайшла далеко. Анна не виглядає на жінку, яка має вдосталь кохання. На щасливу і закохану жінку вона теж не виглядає. Так. Інтрижка якась. Вона гарна, то й липнуть до неї.

– То ви, Анно, не проганяєте мене? Може, навіть запросите до себе ще колись? Я погоджуюся навіть бачити вас лише в цій альтанці.

Анна кинула на Тадеуша погляд. Це вже відверта пропозиція. А чи не занадто він поспішає? Невже вона справляє враження легкодоступної жінки?

– То дуже залежить, пане Тадеуше. Я вдова, і добра репутація для мене багато важить. Як ви взагалі взнали, що я в альтанці?

Тадеуш перехопив її погляд.

– Коли я приїхав до маєтку, вас не знайшли в будинку, але покоївка поривалася бігти кудись і кликати вас в дім. То я сказав, що цілком можу й сам вас знайти. Дав їй декілька крейцерів і вона вказала, куди йти, на яку доріжку звернути та де саме шукати вашу улюблену альтанку.

– От уже ж… – Анна спробувала відшукати прийнятний для гарного товариства епітет для своєї покоївки, проте не знайшла такого. – Ні, я таки колись влаштую їй веселе життя. Вона не повинна всім та кожному розповідати, де я відпочиваю від усіх.

Тадеуш лукаво посміхнувся і подивився на губи Анни.

– Думаєте, варто? Без неї я поїхав би додому ні з чим, а так маю приємність бачити вас зблизька. Пропоную вибачити вашу покоївку. Тим більше, що тут схитрував я. Сказав, що маю термінову справу до вас щодо закупівлі збіжжя.

Анна хмикнула.

– Нема у вас жодної термінової справи до мене щодо збіжжя.

– Щодо збіжжя немає, – Тадеуш ще ближче підсунувся до Анни і повернувся так, щоб бачити її обличчя. – Але таку привабливу пані не повинно цікавити лише збіжжя і господарювання в маєтку. Не повірю, що ви не вмієте насолоджуватися життям.

Анна кинула на Тадеуша погляд з-під вій і слабо усміхнулася. Компліменти в нього, звичайно ж, банальні до неможливості, та й фрази сумнівні з погляду пристойності, проте в цьому випадку не слова чи оригінальність слів щось справді важать. Тут значно серйозніші нюанси. Ще з листів Тадеуша зрозуміла, що він залицяється до неї, а зараз це більш аніж очевидно. Але чи хотілося б їй відповідати йому взаємністю? Сама наразі не знала. Принаймні їй подобалася його увага. Та й якій жінці не подобається те, що її вважають привабливою. Хіба тій, яка серйозно постраждала через свою красу.

Вона ще раз усміхнулася Тадеушу.

– Я б панові запропонувала каву, але не маю тут ані чистої філіжанки, ані гарячої кави. У цьому кавнику кава давно вистигла, а в будинок я вас запрошувати наразі не буду. – Вона на кілька секунд багатозначно замовкла, а тоді знов кинула лукавий погляд на свого співрозмовника. – Зі збіжжям справи теж почекають. Я ще взагалі не знаю, чи вестиму з вами якісь справи.

Тадеуш виразно глянув в очі Анни і теж усміхнувся.

– Сам винен. Треба було мені раніше сюди прийти. А каву можна пити по-різному і будь-де. Аби бажання було.

Вона зустрілася з ним очима, і погляд її раптом став дуже уважним та серйозним.

– Скажіть, Тадеуше… Тільки чесно. Навіщо ви сюди взагалі прийшли? Не каву ж пити і не збіжжя купляти.

Тадеуш перевів подих і так само серйозно глянув в очі Анні.

– Звичайно, що ні. Збіжжя я можу купити деінде значно вигідніше, аніж у вас. Та й за кавою я не пропадаю… Просто вирішив, що коли не прийду сюди сам, то втрачу вас. А втрачати вас я не хочу.

Анна подивилася на співрозмовника довгим поглядом.

– Я ціню вашу чесність, пане Тадеуше, але… Він нахилився до неї ще ближче.

– Але що?

Анна не відвела погляду вбік, проте й не відповіла. Чогось явно вичікувала і тримала на віддалі.

– І це все, що ви можете мені сказати?

Анна ще раз серйозно глянула Тадеушу в очі й ледь відсунулася на лаві.

– Наразі все. Повірте, для мене велике диво вже те, що я зараз не дорікаю вам непристойністю ситуації та слів, – вона помовчала, збираючись з духом. – Розумієте, пане Тадеуше, ви таки псуєте мені репутацію своїм візитом. Для мене добре ім’я теж не пустий звук, а тому вам зараз краще піти звідси. Я теж відразу повернуся в дім. Ваш візит, на щастя, не триває довго, то спробую щось вигадати для прислуги. Не можна, щоб челядь пліткувала про свою господиню.

Тадеуш кивнув.

– Розумію, Анно. Обіцяю, що надалі не ставитиму вашу репутацію під такий удар. Визнаю, що сьогоднішній візит був моєю помилкою.

Анна відвела погляд.

– Мені приємно зустріти таке розуміння в пана.

– Навзаєм, Анно.

Тадеуш спробував зазирнути їй у вічі. Попри ввічливість і безбарвність фраз, щось у її поведінці було неспокійне, тривожне, але одночасно й звабливе та каламутне, як чари або ж глуха ніч. Щось таке, що манило, затягувало, обіцяло і одночасно тримало на віддалі. Як пастка чи туман, який раптом опускається на землю і накриває з головою так, що вже неможливо чітко розрізнити ані реальність, ані контури предметів.

Скоряючись якомусь імпульсивному пориву, Тадеуш раптом нахилився до Анни, припідняв її обличчя вгору, зазирнув в очі й міцно поцілував.

Від несподіванки Анна навіть зреагувати не встигла. Просто широко розплющила очі. Не відповіла на поцілунок Тадеуша, проте й не відштовхнула його. Підсвідомо очікувала чогось такого від нього. Здається, її не так вразив сам факт поцілунку, як те, що їй було приємно відчути поряд чоловіка, тепло його тіла, запах, натиск і те, що їй самій відразу ж шугонула в голову гаряча хвиля солодкого запаморочення від спонтанно-пристрасного доторку рук та губ Тадеуша. Сама не підозрювала, що аж так сильно скучила за цим.

Тадеуш відсторонився від неї.

– Сподіваюся, цей невинний поцілунок не зашкодить вашій репутації.

Анна не знайшлася з відповіддю, лише заперечно похитала головою. Сама не знала, що їй може зашкодити дужче, аніж вона сама. Здається, поцілунок Тадеуша анітрохи її не обурив. Навіть більше, їй подобалося те, що він поцілував її. Невже їй хочеться бути з цим мужчиною? Невже вона не бачить, чим це може для неї обернутися? Та й взагалі, навіщо їй аж так ускладнювати своє життя? Вона ж досі любить Адама і почувається його дружиною. Хто насправді цей Тадеуш? Вона ж його практично не знає. Як взагалі можна отак сидіти і цілуватися з малознайомою людиною?

Всі ці запитання вихором пронеслися в голові Анни, проте вона промовчала. Сиділа і дивилася на те, як Тадеуш мовчки підводиться з лавки, тоді нахиляється над її рукою, на мить завмирає і торкається вже ґречним та ввічливим поцілунком кінчиків її пальців. Знову промовчала, лише ввібрала поглядом те, що він дуже низько нахилив голову над її рукою, і те, яке у Тадеуша подібне до Адама волосся. Таке ж чорне з сивиною, трохи хвилясте, густе і таке ж м’яке на вигляд. Серце ще раз пропустило поштовх, і Анна насилу здолала в собі гостре бажання занурити пальці в це волосся та відчути його приємну м’якість і шовковистість.

Тадеуш підвівся. Нічого не сказав. Між ними просто стояла пообідня тиша і жоден з них не хотів її порушувати словами. Анна обережно торкнулася пальцями власних губ. Поцілунок Тадеуша досі відчувався теплом та легеньким поколюванням шкіри вуст, проте тепер здавався їм чимось нереальним. Вона глибше вдихнула повітря й опустила руку. Сонячні промені лагідно відсвічували світлотінями простір альтанки, падали на дощану підлогу яскравими плямами світла і мерехтіли, мерехтіли, мерехтіли. Все це просто не могло відбутися з нею насправді. Це сон.

Анна підвела голову і глянула на Тадуша. Він теж мовчки стояв на порозі альтанки та дивився на неї так само вичікувально та уважно, як і вона на нього.

– Ідіть уже, – м’яко сказала вона. – Не варто вам тут затримуватися. Там дасться чути, що з того буде.

Розділ 6

Проминуло майже два тижні від зустрічі з Тадеушем в альтанці, а Анна й досі не знала, що насправді почуває вона до цього чоловіка і навіщо їй його увага.

Він щодня писав їй гарні й надзвичайно ніжні та зворушливі листи. Потроху підпадала під чар прекрасних слів, вишуканих компліментів і власного бажання ще раз пережити щось хоч віддалено подібне до того, що відчувала колись до Адама. Непереборне бажання звичайної жінки бути коханою, любленою і потрібною чоловікові, який викликає симпатію. Тадеуш, без сумніву, подобався їй, але чи змогла б його полюбити по-справжньому, наразі не знала. Потреба в коханні дедалі дужче підпорядковувала Анну собі і творила в її уяві образ мужчини, якого хотілося любити, який кохав би її і з яким вона могла б почуватися щасливою.

Чи був Тадеуш саме таким чоловіком? Не була певна цього. Практично нічого про нього не знала і майже боялася того, що могла б довідатися про його життя чи характер. Навіть листа до Гелі написала лише нещодавно, і не особливо прагнула отримати на нього відповідь. Іноді потреба любити і бути коханою в жінці настільки сильна, що цілком затьмарює їй реальність та бажання правди.

Зараз для Анни найбільше важило лише те, що зовні Тадеуш був надзвичайно подібний до Адама, що їй хотілося уваги саме такого мужчини, що вона подобалася йому і що їй було приємно це усвідомлювати. А ще Тадеуш дарував їй оту ніжність та передчуття гарного роману, яке так необхідне самотній і давно позбавленій чоловічого товариства жінці. Вже й забула, як воно буває, коли подобаєшся мужчині, який подобається й тобі, коли він присвячує тобі багато часу, намагається звабити, сподобатися, вразити уяву та переконати в тому, що ти саме така жінка, про яку він давно мріяв. Цілком можливо, що це була лише ілюзія та солодкий обман, проте зараз такий обман був їй дуже потрібний.

Втомилася бути сильною та мужньою, втомилася покладатися лише на себе, змучилася від того, що чоловіка немає поряд і навіть нема з ким порадитися чи просто поговорити так, як жінка може поговорити лише з мужчиною. Здається, період суворого трауру й цілковите підпорядкування власного життя інтересам дітей та родини на якийсь час позбавили її всього того, що дозволяє жінці почуватися беззахисною, слабкою і жіночною. Сила духу і самостійність – це дуже добре, але, як і все інше, приносить втіху та задоволення лише в розумних пропорціях і тільки тоді, коли є усвідомленим вибором жінки, а не необхідністю чи примусом.

Відчувала, що з незалежністю тепер перегинає палку і що їй стає незатишно з цим жити. Знайомі жінки, які мали стільки ж незалежності, як і вона сама, теж були вдовами, і це так само не надихало Анну. Отримати самостійність у такий спосіб – сумнівна втіха. Особливо якщо любиш чоловіка, живеш з ним у мирі та злагоді, а тоді раптом втрачаєш і розумієш, що життя без нього – трагедія.

Гостро потребувала змін. Але яких? Не була певна, що їй би хотілося негайно вийти заміж. У її ситуації та віці одруження – це виважене рішення й усвідомлений вибір, а не порив чи пристрасть, проте чоловічої уваги таки хотілося. Невже вона не заслужила на звичайну крихточку жіночого щастя? Для цього їй навіть не треба говорити Тадеушу, що він теж подобається їй, що хочеться чогось більшого, аніж уваги, і зовсім не обов’язково йти на зближення. Наразі їй досить почуватися бажаною, гарною, звабливою жінкою і знати, що на світі є мужчина, якому небайдуже до неї.

Врешті Анна почала навіть очікувати листів від Тадеуша, перечитувала їх і впродовж дня думала про нього частіше, аніж це дозволялося вдові. Але хіба це аж такий великий злочин? Вона ще надто молода, щоб ставити на собі хрест і жити лише дітьми та господарськими клопотами. Що взагалі заважає їй покохати вдруге? Адам теж колись дуже кохав Дару, важко переживав її смерть, проте він таки зумів покохати ще раз. І це аж ніяк не означало, що його друге кохання було гіршим. Ні, вона цілком ясно бачила, що він любив по-справжньому. Просто друге його кохання було інакшим, аніж перше, і прийшло у зрілому віці. Тоді і відчуваєш глибше, і знаєш чітко, чого хочеш, і є розуміння того, що саме відбувається.

Анна замислено глянула на лист, який вранці отримала від Тадеуша, тоді склала його учетверо і заховала в рукав сукні. Зараз вона теж цілком чітко усвідомлювала, що з нею і чим це може для неї обернутися. Вона ризикує закохатися в Тадеуша і цим доволі серйозно ускладнити собі життя. Наразі, щоправда, ще не закохалася, проте його увага була приємна і сам він теж подобався дедалі дужче. Після смерті Адама таке з нею вперше. Невже зараз їй по-справжньому хочеться закохатися знову?

Так, щоб до туману в голові, до непам’ятання себе самої і так сильно, щоб нічого і нікого не бачити, окрім людини, яку любиш. Пам’ятала той стан закоханості в Адама з минулого і зараз понад усе на світі бажала повернутися до нього знову. Невже їй не судилося ще хоч раз відчути таке ж сильне кохання? Інші ж відчувають. Чим вона гірша? Абсолютно така сама, як всі жінки, і так само, як і вони, гідна справжнього кохання.

Просто в її віці вже не варто летіти назустріч почуттю так, як летить метелик на світло свічки. Можна обпалити крила і розчаруватися. Якщо взагалі не доведеться повзати у багнюці з поламаними крилами, намагатися вибратися на сухе і заліковувати рани. Далеко не кожен мужчина такий, як Адам, і не кожен гідний кохання, уваги та часу. Треба таки більше довідатися про Тадеуша, бо того, що їй про нього відомо, явно недостатньо. Він виглядає порядною людиною, проте як воно є насправді, невідомо. Іноді люди мають доволі відразливе подвійне дно. Анна підвелася з крісла. Сьогодні засиділася в канцелярії допізна, бо мала трохи роботи та листів, проте до вечора впоралася з усім. Не обійшлося й без прикрощів. Занепокоїв її дуже сильно лист від Терези. Та повідомляла, що Войцех знову взявся за старе. Грає в карти на гроші, а декілька днів тому Терезі довелося з власних заощаджень повертати його картярський борг. Щоправда, не надто великий, проте така ситуація і поведінка пасинка Анні не подобалася. Таки доведеться їй їхати до Львова та забирати Войцеха до маєтку. Тут, під наглядом, менша ймовірність того, що він наробить дурниць, боргів і проблем. Здається, підійшла до цієї проблеми впритул. Таки доведеться витратити декілька днів на поїздку до Львова. Такої гарячої пори року це недобре. Маєток залишиться без нагляду. Але що вдієш? Треба. Добре, що нарешті спромоглася написати листа сусідові, з яким у неї передбачалася тяжба за землю. Щойно наказала Касі занести цього листа йому додому і прослідкувати, щоб вручили особисто в руки. Початок покладено, а там дасться чути. Якщо сусід розумний чоловік, то прислухається до її аргументів і, можливо, справа не дійде до суду. У її не надто стабільному фінансовому стані судитися – це божевілля. Краще все залагодити миром.

Анна старанно поскладала на столі письмове приладдя, відставила вбік каламар, поправила стос книжок, тоді акуратно підсунула крісло ближче до столу і розправила трохи зім’яті після довгого сидіння спідниці. Проминув майже тиждень відтоді, як нарешті наважилася зняти траур, проте досі не могла звикнути до світлих суконь і незвично легковажних як на вдову фасонів. Надто багато мережива, оздоблення та шовкових стрічок, а ще ж довелося взяти світлі рукавички, таку ж парасольку та розшиту яскравими шовковими квітами літню шаль. Зараз аж не вірилося, що вона все це колись спокійно носила. Тепер кожного ранку, коли вдягала якусь зі своїх кольорових суконь, Анну охоплювало незрозуміле сум’яття і тривога. Не сказати, що сумувала за звичним трауром чи їй не подобалися світлі сукні. Радже почувалася в них незахищеною і вразливою. Так само, напевно, чувся б середньовічний лицар у незнайомому місці без звичного для нього обладунку та зброї. Неясно, чим це обернеться в майбутньому, незрозуміло, чи зуміє він захистити себе від ворожого нападу, проте неймовірно легко йти, не так часто доводиться зупинятися для перепочинку і хочеться радіти кожному доторку сонячного проміння та вітру до незахищеної шкіри.

Анна зняла зі спинки крісла шаль і накинула на плечі. Досі почувалася трохи дивно у сукні з тонкого полотна. Не те щоб мерзла в ній. Надворі було справжнє літо, і вдень сонце пекло немилосердно. Просто призабулися відчуття, коли тіло прикрите лише делікатним полотном, а в сукні є виріз. Весь її траурний одяг був із цупкої непрозорої тканини і наглухо закривав її аж по саме підборіддя. Повертатися до інакшого стилю життя непросто.

Анна акуратно зав’язала стрічки капелюшка під підборіддям, зазирнула у дзеркало на стіні, поправила волосся, тоді на мить завмерла, уважно розглядаючи себе в дзеркальній поверхні. Ні, світла бузкова сукня їй таки пасує. У ній вона виглядає значно молодшою, аніж у чорній. Аж не віриться, що через два роки їй виповниться тридцять років. У юності жінки такого віку здавалися їй такими солідними і зовсім не молодими, а зараз підходила саме до цього віку й анітрохи не почувалася ані поважною, ані старою. Здається, ніби ще гори могла б звернути і все почати спочатку, проте розуміла, що жінка її віку мусить критично оцінювати себе та свої можливості. Старші колежанки, які повиходили заміж у п’ятнадцять-шістнадцять років, тепер замислюються над тим, щоб вдало видати заміж доньок, а промине ще три-чотири роки – і вони внуків бавитимуть. Уявити страшно, що й вона могла б отак. Добре, що її Еля ще замала для такого. А Адась то й взагалі нещодавно з немовлячого віку вийшов. Доки діти маленькі, почуваєшся теж молодою.

Знаючи, що Адась набігався за день та спить у своїй кімнаті під наглядом няньки, яка любила куняти з вишивкою в руках при його ліжку саме ввечері, Анна вирішила спокійно прогулятися по алеях парку сама. Навіть дівчаток вирішила не брати з собою. Ті давно повечеряли, і зараз кожна з них займалася тим, що найдужче подобалося робити перед сном. Люцина малювала, Еля читала книжку, а Яніна щось записувала в дівочий альбом. Марися все ще мучила оту свою вишивку гладдю. Дивовижне терпіння має дівчина. Але вишивка таки їй вдається. Того в неї не забереш. Майстерна робота і золоті руки. Добре, що Марися нарешті цілком звикла до життя в маєтку. Навіть знайшла спільну мову з Люциною і вони стали колежанками. Шушукаються одна з одною, сміються, ходять на прогулянку парком, мають якісь свої таємниці від Ясі та Елі, а ще Люцина взялася вчити Марисю гри на фортепіано, а сама в неї вчиться рукоділлю. Хоч тут усе без проблем. Відпочивають та тішаться життю. І слава Богу!

Щоб нікого не турбувати, Анна вирішила вийти з будинку через бокові двері канцелярії. Так вона відразу опинялася у внутрішньому дворику і залишалася непоміченою. Мала потребу спокійно подумати, тому навіть до кухні не зайшла, щоб прихопити щось поїсти. Зрештою, дві години тому нашвидкуруч перекусила в канцелярії хлібом і холодним печеним м’ясом, а нещодавно випила філіжанку холодної кави, яка ще залишилася в кавнику після підвечірку і доїла рогалики з рожею, які принесла до кави Кася.

Зачинивши за собою двері канцелярії, Анна заховала ключ у сховок зліва від вікна і вийшла у внутрішнє подвір’я дому. Перетнула його, відчинила невеличку хвіртку. На вулиці ще було доволі тепло, але сонце вже схилялося до небокраю. Парасольку можна залишити вдома.

Щоб не забруднити поділ сукні, Анна ледь припідняла рукою спідницю над черевичками, тоді неспішно проминула господарські будівлі та будиночок для робітників і завернула на майже непомітну у високій траві вузьку стежку. Ця стежка огинала сад та город збоку, а далі бігла пасовищем донизу, проте до ріки не доходила, а завертала вліво і заглиблювалася в гущавину парку.

Анна на мить призупинилася посеред пасовища і глибше вдихнула повітря, у якому ще лишався запах розпечених за день трав. У полудень тут немилосердно палить сонце, проте ввечері доволі затишно і спокійно. Спека відступає, квіти потроху стуляють яскраві пелюстки і хиляться додолу, завмирає денна метушня комах, а в повітрі бринить тиша. Навіть корів давно позаганяли в стайні, і лише десь ближче до ріки пасуться коні. Незабаром тут стелитиметься клубами туман, але наразі сутінки лише ледь чіпляють за очі, а на обрії палахкотить червоним та жовтогарячим захід сонця.

Анна ледь примружила очі. Проміння згасаючого сонця лагідним теплом торкається шкіри і потроху блякне півтінями. До ночі денна спека зовсім спала, а вітер зі сторони Бугу дарує приємну прохолоду та свіжість.

Усміхнувшись приємним відчуттям, Анна підібрала спідниці так, щоб не намочити їх у росі, яка потроху падала на трави, і неквапно заглибилася в гущавину парку. Ішла повільно, повністю поринувши в свої думки, і незчулася, як проминула головну алею, тоді велику клумбу з пишно квітучими флоксами, вийшла на бічну алею, залишила в стороні каплицю Божої Матері, старий цвинтар і наблизилася до альтанки в найглухішому закутку парку.

Біля альтанки трохи стишила крок і прислухалася. Тиша, півтемрява, спокій. Чути запах старого дерева, з якого побудована альтанка, та пахощі улюблених матіол, які нещодавно розквітли при ній. Ці квіти вона наказала посіяти відразу по приїзді в маєток і зараз нарешті могла по-справжньому насолоджуватися їхнім запахом. Не лише любила матіоли з дитинства, але завжди підпадала під отой особливий чар чуттєвості та створену ними ввечері атмосферу солодкого передчуття. Так, ніби поринаєш в густий туман мрій і повільно кружляєш у напівсні.

Анна обережно торкнулася стіни альтанки, мимоволі ковзнула рукою по шорсткій поверхні дерев’яної дошки і заплющила очі. Колись вона вже ловила в собі щось подібне до сьогоднішніх відчуттів. Щось дуже потаємне і хвилююче, щось таке, що зараз забулося, проте ще відлунювало солодким болем у серці. Але що це було? Коли? З ким? Напевно, це було десь в інакшому житті чи світі.

Анна розплющила очі й замислено глянула в темряву парку. Ні, цілком чітко усвідомлювала, що дуже давно з нею щось таке справді відбувалося. Відчувала під рукою таку ж шорстку поверхню дерева і вдихала запах матіоли так, ніби хотіла напитися ним до знемоги чи оп’яніння, і потім було ще щось. Але що?

Раптом Анна помітила якийсь слабкий порух листя поряд з альтанкою і затамувала подих. Тут хтось був, проте загрозою це не відчувалося. Навіть страху не було, лише передчуття чогось таємничого і приємного. Хтось очікував на неї поряд з цією альтанкою. Чи не Тадеуш?

– Хто там? – Анна спробувала роздивитися того, хто стояв у тіні. – Що вам треба в нашому парку?

Тадеуш обережно ступив декілька кроків вперед і вийшов з півтіні альтанки.

– Я не хотів вас налякати ще раз, Анно. Чекав, коли ви самі мене помітите.

Анна ледь усміхнулася і ступила крок назустріч Тадеушу.

– Я б не злякалася. Починаю звикати до сюрпризів. Але звідки ви знали, що я прийду сюди саме сьогодні?

Тадеуш усміхнувся і трохи несподівано для Анни нахилився і торкнувся її руки ввічливим поцілунком.

– Вас легко передбачити. Декілька днів тому ви написали в листі, що любите ввечері після спеки прогулятися парком. Сьогодні була спека, а тут ваше улюблене місце відпочинку. Я подумав, що вам сподобається мати товариство для прогулянки.

Анна підняла голову і глянула Тадеушу просто в очі.

– Цей мій лист не був запрошенням для вас. Ви помиляєтеся.

– Я майже ніколи не помиляюся, Анно, – Тадеуш ступив ще крок вперед і раптом опинився зовсім близько поряд з нею. – Вам неприємно мене бачити?

Анна заперечно похитала головою, подивилася на нього довгим поглядом і опустила очі.

– Принаймні я вас не проганяю. Тадеуш тихенько розсміявся.

– Думаю, для мене навіть така ваша відповідь – це вже поступ.

Анна усміхнулася.

– Напевно, але прогулюватися з вами парком я не буду.

Мені проблем не треба.

Більше нічого не сказала. Залишила ініціативу для нього. Тадеуш теж усміхнувся, спробував зловити погляд Анни, проте не зміг.

– Я розумію, що ви не можете запросити мене до себе додому, але ж в альтанку ви мене запросити таки можете.

– Напевно, – Анна кинула на нього ще один швидкий погляд і відвела очі. – Напевно, можу, Тадеуше. То залежить.

– Залежить? Від чого чи від кого?

– Від вашої поведінки насамперед. – Анна тихенько розсміялася. – Напевно, Тадеуше. То залежить.

– А щось більш певне ви сказати можете? Анна заперечно хитнула головою.

– Ні, напевно, – вона багатозначно помовчала. – Відсуньтеся трохи. Ви заважаєте мені пройти.

Вона ледь прогнулася в попереку і, щоб опинитися на віддалі від Тадеуша, який зараз стояв непристойно близько, легенько вперлася долонею йому в груди. Обережний доторк, відчуття чужого теплого тіла під власною долонею, запах матіоли впереміж із чоловічим запахом, мимовільна хвиля млосного передчуття в грудях – і раптом майже панічний страх.

Анна вивернулася, ковзнула спідницями по ногах Тадеуша й опинилася на безпечній віддалі від нього.

– Ви заважаєте мені пройти. Будете так поводитися – і я піду геть.

Він обережно притримав її за руку.

– Не йдіть, Анно. Я ж не роблю вам нічого поганого.

Тадеуш ступив крок убік, і Анна нарешті протиснулася між ним та стіною альтанки, проте втікати тепер не намагалася. Стояла біля входу в альтанку і мовчки дивилася на Тадеуша. Думки ледь плуталися, проте страх зник остаточно. Відчувала, що цей чоловік справді не зробить їй кривди.

Тадеуш дуже серйозно глянув Анні в очі.

– Обіпріться на мою руку зручніше. Тут сходинка. Надворі стемніло, і я не хочу, щоб ви послизнулися чи впали.

Стояв якраз біля дверей альтанки, й Анні не залишалося нічого іншого, як спертися на руку Тадеуша та зайти досередини.

На неї війнуло запахом дерева, зелені і ще виразнішими пахощами матіоли.

– Мені не варто було сюди заходити, – вона ледь розвернулася і раптом знов опинилася небезпечно близько від Тадеуша. – Ми могли поговорити там, де стояли.

– Тут значно приємніше і ніхто не побачить, – його погляд став несподівано вдумливим і вивчаючим. – Анно, ви дуже гарна. Мені приємно бачити вас так близько.

Вона не знайшлася з відповіддю. Просто ловила удари власного серця. Не відчувала страху, лише якесь незрозуміле сум’яття. Що почуває вона до цього чоловіка? Чи подобається він їй? Чи хотілося б їй стосунків з ним? Не знала відповіді на всі ці прості запитання, проте, здається, дуже хотіла їх отримати.

Вона підвела голову і так само зосереджено та серйозно глянула на Тадеуша. Її погляд блукав його обличчям. Через напівтемряву, яка панувала в альтанці, не могла чітко бачити риси його обличчя, але те, що бачила, примушувало її серце збиватися з ритму. Такі ж, як в Адама, очі та погляд, ті ж брови, дуже подібні губи, підборіддя, шрам збоку підборіддя і таке ж, як у нього, чорне з сивиною волосся. Боже, як же їй хочеться ще хоч раз торкнутися, обійняти, занурити пальці у волосся, забути про все на світі й відчути, що її міцно-преміцно пригортають чоловічі руки.

Раптом Тадеуш подався вперед, і Анна опинилася притисненою плечима до стіни альтанки. Страху чи спротиву не було, лише дуже швидко почало битися серце, а півтемрява маленької альтанки перетворилася на цілий всесвіт емоцій і бажань. Тепло чоловічого тіла дуже близько від її тіла, його запах, натиск, одна рука доволі владно лежить на її талії, друга так само впевнено піднімає її обличчя вгору, приємна важкість тіла Тадеуша і зовсім не боляче від того, що він занадто міцно притискає її до стіни альтанки своєю вагою. Майже неможливо вдихнути і в голові плутаються думки. Як він взагалі посмів таке робити з нею?

Несподівано Тадеуш різко смикнув шовкові стрічки капелюшка і відкинув його кудись на підлогу альтанки.

Волосся від різкого руху розсипалося в Анни по плечах, а шпильки градом полетіли на дощану підлогу, проте вона не обурилася, лише тихенько ахнула.

Тадеуш нахилився над її обличчям, торкнувся теплими губами її губ – і серце Анни, пропустивши поштовх, на мить завмерло, а тоді враз, ніби обірвавшись, теж полетіло додолу. Вона жива, ще й досі жива жінка. І вона теж прагне всього того, що й кожна інша жінка: любити, жити повним життям, чути своє тіло, кохати чоловіка, бути йому необхідною, до шалу в голові бажаною і до втрати бажання зупинятися – необхідною. Гостро, шалено і так, ніби нічого важливішого у світі немає. Вона так добре пам’ятала всі ці відчуття, що зараз аж задихалася від їх повернення. Наче вмираєш і відроджуєшся одночасно. Нікого й нічого, понад того єдиного чоловіка, і нічого приємнішого, аніж доторк його рук і тіла. Тільки ж Тадеуш аж ніяк не Адам.

Анна відсторонилася від Тадеуша, глянула на нього. Невже їй заказане таке просте жіноче щастя? Невже ніколи більше не пізнати того, що дарує жінці справжнє кохання? Чому вона не дозволить собі любити і бути коханою? Навряд чи їй назавжди заборонено все те, що кожній іншій жінці дозволяє почуватися живою та бажаною.

Анна ледь вперлася руками в груди Тадеуша. Заборонено. Звичайно, все це їй заборонено. Вона – вдова чоловіка, який був сенсом її життя і без якого вона не уявляє щастя. Спогади про Адама ніколи не дадуть їй права дивитися на іншого мужчину так, як вона дивилася лише на нього.

Анна ледь відхилила голову. Не дозволила Тадеушу поцілувати її ще раз, проте не змогла відсторонитися від його присутності, не змогла не втонути в очах, не відчути, як глухо і важко стукає в його грудях серце та яким сильним є бажання його тіла. Господи, вона сама насилу зберігає цю кляту дистанцію.

Ніби відчувши її стан, Тадеуш так міцно пригорнув Анну до себе, що їй аж дихання збилося і стало солодко від болю та розуміння, що цей чоловік хоче її до божевілля, до втрати контролю над своїми діями і понад усе на світі. А вона? Чого хоче вона сама? Невже того ж? Ні, навряд чи. Тадеуш – не Адам. Але чому ж тоді вона не тікає від цього чоловіка? Чому стоїть і прислухається до того, як його руки все безсоромніше шукають її тіла, торкаються грудей, спускаються нижче талії, тягнуть вгору її спідниці. Він не її доля, не її щастя і не її кохання. Він – лише ілюзія повернення до того, чого людина ніколи не може собі повернути.

Тадеуш нахилився, глибше вдихнув її запах, поцілував волосся, пройшовся губами вниз від скроні до кутиків вуст, тоді раптом знов накрив її губи своїми губами: міцно, терпко, на межі болю і насолоди. Анна й подумати нічого не встигла, як її саму накрила темна хвиля бажання: солодка, гаряча, до чорноти щільна, аж дихання забракло. Як же сильно вона скучила за доторками чоловічих губ, за чоловічими безсоромними руками на своєму тілі, скучила за самим життям, за коханням, за можливістю бути собою. Так довго почувалася мертвою, що й забула, як дихається тоді, коли понад усе прагнеш віддатися бажанням тіла.

Перевівши подих, Анна міцніше притиснулася до Тадеуша, підняла руки, притиснула його до себе, занурила пальці в густе волосся, вдихнула запах, відчула бажання і несподівано для себе зреагувала на поцілунок порухом губ. Здається, взагалі не цілком тямила, що з нею діється.

Тадеуш міцно притиснув її до себе, і Анна сховалася в його обійми, як у сподівання чи мрію, як в ілюзію справжнього щастя. Головне – не мучитися, нічого не ускладнювати, нікого не згадувати, нічого не обіцяти. Ані собі, ані йому.

Ледь відсторонившись, Анна раптом сама злякалася того, що відреагувала на поцілунок іншого чоловіка. Напевно, вона зраджує пам’ять Адама? Зраджує кохання до нього? Чинить ще один гріх. Чи не забагато гріхів, як на одну жіночу долю?

Анна різко відсторонилася і мимоволі притиснула руку до серця. Воно так шалено стукало в грудях, що збивалося з ритму, глухо відбивало удари десь аж у животі та скронях. Ніби впіймана птаха в руках мисливця. Божевілля якесь, а не реальність. Тадеуш зовсім чужа їй людина.

– Господи, що ж ви робите? – Анна з силою вперлася долонями в груди Тадеуша і відштовхнула його від себе. – Ми не повинні так поводитися. Це неправильно.

– Чому неправильно?

Тадеуш спробував втримати Анну біля себе, проте вона не дозволила йому це зробити.

– Відпустіть мене, чуєте! Негайно відпустіть.

Врешті вона таки зуміла вивернутися з рук Тадеуша і на крок відступила від нього.

– Ніколи більше такого не робіть. Я… Я…

Вона замовкла. Сказати, що навіки забороняє йому все це – неправда. Сама не знала, чого їй зараз хотілося. Здається, остаточно заплуталася в своїх думках, бажаннях та емоціях. Тадеуш уважно подивився на Анну і відпустив її від себе.

– Я не примушую вас до чогось вам неприємного. Все буде лише так, як ви самі забажаєте.

Анна підняла на нього очі.

– Господи, Тадеуше, хоч ви не мучте мене.

Тадеуш спробував знову приступити до Анни ближче, проте вона не дозволила йому це зробити. Чар моменту потроху зникав і вона отямлювалася.

– Не затримуйте мене, будь ласка. І не йдіть за мною. Вас ніхто не повинен тут бачити. Ви приїхали сюди бричкою чи верхи?

– Верхи, Анно. І коня залишив за межами вашого маєтку. Не бійтеся, мене ніхто не бачив.

Вона полегшено зітхнула.

– І слава Богу. Мені поганої слави не треба.

– Не переживайте, я помилок не роблю. Все добре, Анно. Вона скривилася.

– Маєте аж такий великий досвід?

Тадеуш розсміявся і нічого не відповів на це її запитання.

Анна ще раз глянула на Тадеуша, почервоніла і кинулася з альтанки геть.

Тадеуш перейняв її при порозі.

– Анно, я запрошую вас на таке ж побачення. Завтра ввечері в цій альтанці.

Вона ледь оперлася плечима на дерев’яну стіну альтанки і перевела подих.

– Я не прийду. Ви збожеволіли, – вона підняла руку і торкнулася долонею грудей Тадеуша. – І ви теж не виходьте за мною зараз. Підете звідси, як зовсім стемніє.

Не очікуючи на відповідь, Анна вибігла з альтанки і, притримуючи рукою спідниці та насилу стримуючи тремтіння рук, швидким кроком пішла до будинку.

Розділ 7

Всю дорогу додому Анна йшла швидким кроком, ніби втікала сама від себе, і зараз насилу переводила подих. Проте перед будинком трохи опанувала себе, стишила крок, і всередину їй вдалося прошмигнути безшумно. Увійшла через внутрішній дворик та двері канцелярії так само обережно та непомітно, як годину тому вийшла. Домашні навіть не помітили, що вона кудись зникала. І слава Богу. Бракувало ще пояснювати, навіщо та куди вона виходила. І без того голова обертом.

Зайшовши в канцелярію, Анна тихенько прикрила за собою двері, ступила крок убік і притиснулася плечима до стіни. Серце стукотіло в грудях у шаленому ритмі, і вона ніяк не могла примусити його битися спокійніше. Господи, що ж вона наробила? Навіщо цілувалася з Тадеушем? Чому відразу не пішла від нього? Вона ж досі любить Адама, і їй зовсім не хотілося зраджувати його пам’ять. Навіщо їй взагалі все це? Якщо в товаристві довідаються про візит Тадеуша в її маєток, то їй пригадають всі колишні провини, а репутацію вже ніщо не порятує. Анна притиснула долоню до губ. Поцілунки Тадеуша досі горіли на її вустах, а доторки його пальців вона відчувала так, ніби він торкався її щойно, а не квадранс часу тому. Чужі губи, інакші руки, незнайоме чоловіче тіло під її долонею і її власна реакція на цього чоловіка.

Чому все це так схвилювало її? Сама до ладу не розуміла. Що бачила вона в цьому мужчині насамперед? Подібність до Адама, чи він подобався їй сам? Не була певна, що якби зовні Тадеуш не був так разюче подібним на її покійного чоловіка, то вона б взагалі звернула на нього увагу. Голос у нього цілком інакший, аніж в Адама, і це її насторожує, а не приваблює. Може, й написане в листах гарно нею сприймається саме тому, що вона не чує голосу цього чоловіка. Зрештою, як людину вона Тадеуша теж не знає. Сама собі щось про нього уявила, а в реальності він, напевно, цілком інакший.

Навіть зараз згадувала поцілунки та доторки Тадеуша і розуміла, що нічого особливого там не було. Адам і цілувався краще, і був куди вправнішим. Цілком імовірно, якби дозволила Тадеушу посунутися далі, то не відчула б нічого, окрім розчарування. Хоча…

Вона так довго була самотня, що й сама тепер не знала, як могла б зреагувати на все це. Вона ж звичайна жінка, а не монашка. Це хіба змалку мріяла про те, щоб піти в монастир, але навіть тоді розуміла, що ніколи не зможе цілком присвятити себе служінню Богу, і перестала про це мріяти. Вона звичайна грішна жінка, і їй хочеться мати та відчувати все те саме, що й інші жінки. Любити, бути коханою, мати дітей, власну родину, чоловіка.

Анна ступила крок досередини кімнати, мимохіть кинула погляд у дзеркало і жахнулася. Була не лише розтріпана, але й без капелюшка та шалі. От роззява. Здається, забула все це в альтанці. Щастя від Бога, що ніхто не побачив її в такому розшарпаному вигляді. Завтра вранці треба непомітно прокрастися в альтанку та забрати шаль і капелюшок додому. Анна кинула ще один погляд у дзеркало. Зачіска геть розлетілася, волосся порозсипалося по плечах, а сукня зім’ялася. Давно з нею чогось такого не траплялося. Якщо прислуга побачить її у такому вигляді, то пліток не уникнути.

Анна швидким кроком підійшла до столу, запалила свічку, повернулася до дзеркала і похапцем почала приводити до ладу зачіску. Без шпильок та гребінця це погано їй вдавалося, проте вона сяк-так закрутила волосся у важкий вузол на потилиці й заходилася так само поспішно розправляти зім’яті стрічки та мереживо на сукні. Впоравшись із цим, майже бігом повернулася до столу, відсунула крісло і важко опустилася в нього. Саме вчасно, бо за дверима почулися кроки, а ще за мить у двері хтось голосно постукав.

– Хто там? Я зайнята.

– Пані, я вам листа від пана Северина принесла, – Анна почула голос покоївки і шарпнула до себе найближчий стос паперів, тоді швидким рухом присунула ближче каламар, міцно стиснула пальцями перо й похапцем розкрила першу-ліпшу книгу. – Так… Так, Касю, заходь. Я тут на тебе якраз чекаю.

Вона кинула погляд на двері, тоді швиденько нахилила голову над книгою, а коли у канцелярію ввійшла покоївка, вдавано неспішно перегорнула сторінку книги і так само повільно підвела очі.

– Поклади лист сюди, – Анна якомога спокійніше глянула на покоївку і поглядом вказала їй на край столу. – Ти бачила пана Северина? Яким він тобі видався?

– Звичайний собі чоловік, – покоївка обережно прикрила за собою двері канцелярії, підійшла до столу і поклала перед Анною якісь папери. – Я не дуже добре його роздивилася. Я, як і пані, ще нігди його не бачила. Ото чекала надворі, доки він напише відповідь, і говорила з гувернанткою його дочки. Гувернантку я знаю.

Анна скоса зиркнула на покоївку.

– Не знала, що в нашого сусіда є донька. Кася знизала плечима.

– Усі знають, а пані не знає. Його Анеля років на три старша за нашого панича. Така файна дівчинка. Тільки шустра дуже.

Анна кинула ще один обережний погляд на покоївку. Та, здається, нічого підозрілого не помічала. Говорила про своє і на неї навіть не дивилася. І слава Богу, ще бракувало зараз дурних розпитувань.

– Мала на пана Северина подібна, – провадила своє Кася. – Ото минулого тижня бачила її в нашому саду. Гувернантка бігала і шукала її всюди, а панночка заховалася в кущах порічок і бавилася з малою куховарки. Добре, що гувернантка до нас забігла. А то ми собі думаємо, і чия ото дитина до нас приблудилася.

Анна здивовано глянула на покоївку.

– А чому мені про це нічого не сказали? Не вистачало, щоб сусід прийшов і вичитував мені, що я дозволяю таке чи сама не знаю, що в мене в маєтку робиться.

– Боже збав, пані. Наш сусід ніколи б не прийшов. Йому ж не сказали, що його дочка до нас приходила. А малу відразу знайшли та забрали. Або я знала, що пані треба таке дрібне казати. Малі ж діти. Що з них візьмеш? Панна Анеля забрела до нас нехотячи, тоді побачила таку ж дівчинку, як сама, то й побавилася собі трохи разом. Гувернантка просила не казати нікому, що вона дитя не вгледіла. Пан Северин сварився б на неї.

Анна невдоволено скривилася.

– Всі такі мудрі та самостійні, що аж страшно. Дограєтеся колись. Скільки можна просити, щоб усе мені розповідали.

– А воно пані треба? Хіба у пані роботи мало?

– Роботи не мало, але… – Анна глянула на покоївку і замовкла. Думки все ще плуталися в неї в голові, і вона забула, про що хотіла запитати Касю. – Ну, добре. Пізно зараз пояснювати, що і чому мені треба розповідати. Йди відпочинь. Сьогодні я сама візьму собі вечерю на кухні, і роздягнуся теж сама.

Кася мимоволі затримала погляд на Анні.

– У пані фризура якась інша. Така ладна була вранці, а зараз ніби й не робилося нічого з волоссям.

Кинувши швидкий погляд на Касю, Анна на мить знітилася, проте відразу опанувала свої емоції і спокійно глянула покоївці в очі.

– Мені від шпильок розболілася голова. Повитягувала їх. Тому й волосся довелося вкласти простіше. Все одно зараз вечір. Ніхто чужий не прийде.

Кася ще раз зацікавлено глянула на господиню.

– У Львові пані ніколи такого не робила. Завжди такі гарні фризури маєте цілий день. А тут…

– Ми зараз не у Львові, – Анна доволі різко обірвала покоївку на півслові. – І взагалі, Касю, дай мені спокій. Дійсно, голова болить.

– Це від спеки. Може, пані який напар із зілля принести. На стриху бачила багато ріжного. Є і м’ята, і лаванда, і розмарин.

Анна кинула ще один обережний погляд на покоївку.

– Дякую, Касю. Я потім сама собі запарю зілля. Може, справді голова перестане боліти.

Покоївка ще уважніше придивилася до Анни.

– Пані виглядає дивно. Не захворіли часом?

Анна з силою стиснула в руках перо, проте навіть погляд не заховала.

– Я чудово себе почуваю, Касю. Не вигадуй, – Анна відкинула перо геть. – Знаєш, я вчора вранці переглядала свої сукні й вирішила подарувати тобі оту небесну з двома фальбанками по низу і з мереживом на рукавах. У тебе очі голубі. Тобі пасуватиме той колір. Що ти про це думаєш?

Покоївка аж рот розтулила від подиву.

– О, пані… – тільки й спромоглася сказати вона. – Та сукенка така ладна! Я не знаю.

Щоки в Касі порожевіли і вона замовкла. Про таку сукню вона могла хіба мріяти. Пані, звичайно, часто їй щось дарувала, проте щоб таку дорогу сукню, і отак, без жодної на те причини, то такого ще не траплялося ніколи.

Кася набрала побільше повітря в легені.

– Пані така до мене добра. Я така пані вдячна. Я…

Анна обережно потерла пальцями скроню і знов обірвала покоївку на півслові.

– Облиш. Голова болить. Не дякуй. Я ще вчора вирішила.

Ти заслуговуєш.

Вона ковзнула поглядом по столу. Каламар, папери, господарська книга, перо поламане чогось. Навіть не помітила, коли і як це зробила.

Анна на мить затрималася поглядом на листі, тоді знову глянула на покоївку.

– Йди, Касю, відпочинь собі. Мені лист від сусіда треба прочитати. Сукню забереш завтра. Зараз не треба зі свічкою по гардеробній ходити. Ще нехотячи підпалиш там щось. Я тобі завтра ще й капелюшок до тієї сукенки підберу. Матимеш на вихід. Заміж тобі треба виходити і життя власне влаштовувати. Кася здивовано витріщилася на Анну. Вперше щось таке чула від господині і не знала, як на все це реагувати.

– Пані, я… Ви така щедра.

Перехопивши здивований погляд покоївки, Анна слабо усміхнулася.

– А що тебе, Касю, дивує? Я вдова, і не всі колишні сукенки мені тепер пасує носити, а ти ще молода, – Анна глянула на дівчину, яка дивилася на неї так, ніби вона сказала щось вкрай нелогічне, і мимоволі відчула роздратування. – І взагалі, Касю, не бери дурне до голови, а важке до рук. Усе добре. Йди відпочинь.

Анна провела поглядом покоївку, яка з доволі спантеличеним виглядом попрощалася з нею та зникла за дверима канцелярії, і полегшено відкинулася на спинку крісла. Здається, обійшлося. Навряд чи Кася щось запідозрила. Це добре, бо прощатися з цією дівчиною їй аж ніяк не хотілося. Взяла її до себе насамперед тому, що та була сиротою, і тепер почувалася відповідальною за її долю. Не сказала б, що завжди була в захваті від її роботи чи кмітливості, проте за ці роки звикла до неї. Та й жаліла її. По собі знала, як воно – опинитися без підтримки родини. Життя сироти аж ніяк не з медом.

Анна ще раз неуважно глянула на лист від сусіда. Незрозуміло лише, чого їй раптом захотілося подарувати Касі майже нову сукню? Невже щоб підкупити або ж задобрити? Ні, дурниці. Чого б це їй таке дивне спало на думку? Вона ж нічого поганого не зробила сьогодні ввечері, і Кася нічого підозрілого теж побачити не могла. Садиба пана Северина в протилежному від альтанки боці.

Анна підвелася з-за столу, підійшла до вікна, за яким зовсім споночіло, і ледь відхилила фіранку. Серпик місяця вгорі й сутінки, які поступово перетворювалися на глуху ніч. Не розуміла чому, але зараз почувалася доволі незатишно. Здається, зовсім не була переконана, що чинить правильно і що справді йде за покликом власного серця. Чи аж так сильно потрібний їй цей Тадеуш? Чи не намагається вона побачити в ньому людину, якою він анітрохи не є? Що їй взагалі відомо про нього? Практично ж нічого. Лише те, що він написав їй про себе сам? А якщо він цілком інша людина? Тоді розчарування не уникнути. Анна ще раз глянула у ніч за вікном і важко зітхнула. Як же вона змучилася від самотності й від того, що нема на кого опертися. Скільки можна плакати в подушку лише тому, що досі молода, сповнена сил, бажань і невиразної туги за ніжністю та коханням? Доки можна оплакувати те, що людина, яку любиш понад усе на світі, тепер на цвинтарі?

Анна ледь відступила від вікна. А може, Тадеуш справді хороший чоловік, і вона даремно мучиться сумнівами? Сьогодні ж цілком ясно відчувала, що вона дуже сильно подобається йому, і що як жінку він її справді хоче. Може, вона йому потрібна не лише для ліжка? Може, з часом він би міг стати для неї близькою людиною? З Адамом у неї теж усе починалося з чуттєвих моментів і його тілесних бажань, а потім прийшла душевна близькість, повага до вимог та бажань одне одного, співчуття в горі, тепло присутності поряд, тиха ніжність, справжня любов і розуміння того, що вони одне для одного дуже багато означають.

Анна замислено поправила волосся і опустила руки. Ні, наразі нічого певного про Тадеуша вона сказати не може. Варто зачекати, як розвиватимуться події далі. Принаймні треба хоча б обдумувати все це на свіжу голову, а не мучитися сумнівами зараз. Коли в голові хаос, найкращим рішенням є оте найлегше і найпростіше: все облишити та піти спати. Тим більше, надворі ніч, і від того, що вона ламає собі голову над проблемами, нічого не зміниться. Завтра буде новий день, а з ним нові сили та свіжі думки.

Розділ 8

Анна розплющила очі, повернула голову до вікна і полегшено зітхнула. Прокинулася навіть раніше, аніж планувала. Світанок лише ледь-ледь займався на обрії, сонячні промені майже не пробивалися крізь передсвітанкову імлу, а птахи ще не прокинулися, і за вікном панувала тиша. Підводитися з ліжка так рано, звісно, не хотілося, проте Анна розуміла, що мусить забрати з альтанки капелюшок та шаль ще до того, як попрокидаються всі домашні, і до того, як над річкою повністю розсіється вранішній туман, який сховає її від стороннього ока.

Важко зітхнувши, Анна тихенько підвелася. На жаль, після сну в голові їй анітрохи не прояснилося. Та й думки не стали виразнішими. Лише серце стискалося незрозумілим передчуттям чи то радості, чи то суму. Ніби зважувало на уявних вагах її майбутнє і ніяк не могло знайти рівновагу, яка подарувала б щастя. Анна ще раз важко зітхнула і простягнула руку за одягом, який звечора підготувала собі на ранок. Натягнула панчохи, зашнурувала корсет, вдягнула нижню спідницю та сукню, накинула шаль, тоді взула черевички і, намагаючись нікого в помешканні не розбудити, обережно вислизнула з будинку на вулицю.

На порозі призупинилася. Здається, туман не лише не розсіювався, а навпаки, густішав і зараз клубочився щільними шарами вологого повітря над пасовищем аж до річки. Як добре. Ніхто з робітників чи селян навіть випадково не помітить її в такому щільному тумані.

Намагаючись не надто намочити у високій траві поділ сукні, Анна проминула господарські прибудови та сад і завернула на бокову доріжку парку. Ранок був доволі прохолодний та росяний, і Анна швидко відчула, що змерзла та цілком промочила літні черевички. Щастя, що до альтанки недалеко. Зайшла туди ще до того, як в альтанці цілком розвиднилося, але те, що їй було потрібно, побачила відразу. Капелюшок і шаль лежали посеред вкопаного в землю столу. Очевидно, із землі їх підібрав Тадеуш, а потім акуратно поскладав шаль та поклав на стіл разом із капелюшком.

Не надто роздивляючись, Анна схопила в оберемок свої речі й відразу вийшла з альтанки геть. Сонце піднімалося над обрієм дедалі вище, промені світла починали потроху прокрадатися крізь густий туман, а сам туман ставав напівпрозорим, а тоді й зовсім танув у золоті світанку. Новий день прокидався разом із несміливим, а тоді дедалі гучнішим цвіріньканням пташок. Ще за півгодини зовсім розвидниться, а в маєтку завирує життя.

Намагаючись встигнути додому до того, як туман цілком розсіється, Анна пришвидшила крок, проте в будинок прослизнула, коли сонце сліпило очі, а від туману залишилася тільки роса на траві.

Навшпиньках зайшовши до кімнати, Анна тихенько причинила за собою двері. Поклала на стіл капелюшок, повішала на бильце крісла шаль, почала розщібати сукню. Одяг був вологим від роси та туману, а сама вона змерзла й аж тремтіла від холоду.

Анна присіла на край ліжка, роззулася, стягнула мокрі панчохи і почала витирати ноги рушником. На мить зупинилася і глянула у вікно. Так рано виходити з кімнати не можна. Це викличе подив у прислуги. Треба спробувати ще трохи посидіти тут. А може, спробувати поспати ще годинку?

Перевдягнувшись в сухе, Анна швиденько розклала на канапі вологу сукню, панчохи та білизну і прошмигнула назад в ліжко. Спочатку ніяк не вдавалося зігрітися та заспокоїтися, проте поступово вона перестала тремтіти, тоді відчула, що їй стає спокійно і затишно під теплою ковдрою, потім у неї поважчали повіки, а ще за квадранс часу вона міцно спала.

Прокинулася від того, що до кімнати ввірвався Адась. Спершу щось вигукнув, тоді голосно траснув дверима, радісно засміявся і, втікаючи від няньки, яка намагалася його зупинити, підбіг до ліжка Анни і за секунду вже не лише опинився на ліжку, але й міцно обійняв маму за шию.

– О Боже, що це таке! – Анна злякано розплющила очі, проте впізнала сина і мимоволі усміхнулася. – Адась, але ж ти нечемнота мамина. Чого так репетуєш із самого ранку? Обійнявши малого, вона затягнула його до себе під ковдру.

– Тепер лежи і грійся тут біля мене. Моє ти сонечко раннє.

– Нє, мамо… Не хочю… Мама дай Дасю ходяти…

Випручавшись, малий спробував злізти на підлогу, проте відразу опинився на руках няньки і сердито замахав ногами, вимагаючи, щоб та його опустила на землю.

– Доброго ранку, пані, – намагаючись втримати Адася на руках, нянька ввічливо усміхнулася Анні. – Ми вже й вдягнутися встигли, а тут панич почав утікати. Насилу його догнала. Перепрошую. Ми вас розбудили.

Анна усміхнулася.

– Нічого. Не переймайтеся. Мені теж давно вставати треба. Он сонце як високо в небі. Зараз усі разом будемо снідати. Скажіть там Люцині та Марисі, щоб ішли до малого салону. Еля та Яся, думаю, вже там. Я зараз теж прийду.

Вона сіла на ліжку і потягнулася за шляфроком.[62] День починався звично і, слава Богу, не обіцяв великих несподіванок.

Поснідавши разом з усіма, Анна ще якийсь час провела разом з Адасем та дівчатками, тоді зазирнула до господарських прибудов, потім перевірила, як ремонтують флігель, а ближче до полудня пішла в канцелярію, щоб трохи попрацювати. Відвідувачів сьогодні, щоправда, не було, і щоб не марнувати час, вона вирішила наразі просто прочитати листи, які їй принесли зранку, а заодно й ті, які залишилися непрочитаними ще з учора. Позіхнувши, Анна присіла за стіл. Відчувала, що геть не виспалася, а тому наказала покоївці принести в канцелярію кавник із кавою та чисту філіжанку. Якщо не прокинеться, то принаймні подарує собі декілька приємних хвилин.

– Щось ти, Касю, довго сьогодні, – насилу дочекавшись, коли покоївка принесе з кухні свіжозварену каву, Анна відразу налила собі повне горня. – Тебе щось затримало в кухні?

– Та ні, пані, нічого мене не затримало. Все як завжди. Пані здалося.

– Мабуть, – маленькими ковточками смакуючи каву, Анна одночасно намагалася впорядкувати хаотично розкидані по столі папери та книги. – Не знаєш, Касю, коли завтра вчитель музики Люцини поїде до Львова? Хочу ще раз написати листа Гелі, а завтра він би взяв його з собою і передав їй. Щось Геля довго не відписує мені. Свій лист я їй написала ще позаминулого тижня, а вона досі мовчить.

Кася здивовано скосила очі на Анну.

– Та чому ж мовчить? Не мовчить вона. Пані Геля ще вчора вам лист передала посильним. Я навіть сама того листа поклала на стіл разом із листом від пана Северина. Пані не читали?

Різко відставивши кавове горня вбік, Анна підвела погляд на покоївку.

– Вперше чую. – Вона глянула на стіл, знайшла вчорашній лист від сусіда, підняла його, проте листа від колежанки під ним не побачила. – Ти совість маєш, Касю? Скільки можна повторювати, щоб ти відразу приносила мені всі листи. Де лист від Гелі?

Кася розгублено повела поглядом по столі.

– Або я знаю. Певно, пані кудись самі його переклали. Он там скраю лежать якісь папери, то, може, під ними.

Обдарувавши покоївку красномовним поглядом, Анна почала шукати на столі лист від Гелі і незабаром таки витягнула його з-під стосу книжок.

– Маєш щастя. Знайшовся лист, – Анна підсунула до себе філіжанку з кавою й відпила ковточок. – Але, Касю, Богом тебе прошу, від сьогодні відразу давай мені всі листи і говори, що саме ти мені даєш. Не денервуй[63] мене.

– Так я вчора й дала той лист пані до рук. Чим я винна, що ви не бачите, що я вам даю.

Анна звела очі вгору.

– Добре, будемо вважати, що вчора ми не зрозуміли одна одну. Але зараз, Касю, ліпше таки йди до себе. Я хоч сьогодні цей лист спокійно почитаю.

– Як пані собі хоче.

Ображено скривившись, покоївка з гордо піднятою головою обійшла стіл з іншого боку і попрямувала до дверей. Уже два дні з її господинею діялося щось геть незрозуміле. Сама на себе не подібна і поводиться так дивно – не знаєш, що й думати. Вчора була така добра і новою сукнею обдарувала, а сьогодні злиться цілий ранок. Не вгодиш їй. Не виспалася, чи що? Чоловіка їй треба. Де ж то бачено, щоб така молода і ще раз не хотіла заміж.

Переконавшись, що двері за покоївкою надійно зачинилися і та не повернеться, Анна важко зітхнула, тоді знову зробила невеличкий ковточок кави, розгорнула лист і заглибилася в читання.

Якийсь час Анна сиділа в задумі. Усі думки Гелі настільки були співзвучні її власним, що вона зараз найвиразніше почувала хіба вдячність до колежанки. Та так чітко розклала все по поличках, аж на душі стало спокійніше.

Навіть розповідь Гелі про те, що Тадеуш одружений, не стала для неї великою неприємністю. У душі завжди це підозрювала. Це лише додатковий аргумент проти нього, і Геля таки має рацію: Тадеуш – це далеко не Адам, і вона намарно так багато уваги та часу приділила цьому чоловікові. Напевно, варто скористатися порадою Гелі й поїхати та подивитися на дружину Тадеуша. Навіщо їй це – сама наразі не знала.

Тадеуш виглядав честолюбним, впевненим у собі і з претензіями на винятковість чоловіком. Його дружина мала би бути не лише красуня, але й вишукана та елегантна жінка. Якась така, як колись була Анеля в Адама. Жінка шляхетна, витончена й особлива. Саме тому Геля й натякає, що Тадеуша тягне до гарних жінок та до пригод.

А ще, певно, до різноманітності. Хоча саме цього вона якраз і не розуміла. Якщо дружина у нього гарна, то біля такої жінки пригод ніколи не бракує. Скільки вміння, зусиль та фантазії треба лише на те, щоб бути найкращим мужчиною в її очах. Охочих перехопити увагу такої жінки завжди вистачає. Де в нього залишаються ще сили на інших? Хоча… В Адама ж залишалися сили.

Вона мимоволі замислилася. Ні, тут інше. Адам таки не любив свою дружину, і йому не залежало на її увазі та прихильності. Невже й Тадеуш теж не любить свою?

Анна повільно склала лист Гелі й заховала в рукав сукні. Відчувала, що сьогодні матиме потребу перечитати цей лист ще не раз і не двічі. Розумна таки жінка її колежанка.

Анна оперлася рукою на стільницю, щоб підвестися, і неуважно ковзнула поглядом по столу. Поряд з кавником лежав ще один лист. Що це таке?

Вона механічно потягнулася за листом. Глянула на нього і зрозуміла, що вчора забула прочитати лист від пана Северина.

Покрутивши лист у руках, Анна так само машинально розгорнула його. Лист від сусіда був несподівано коротким, і виглядало на те, що був лише даниною ввічливості.

Анна байдуже кинула погляд на підпис і раптом відчула, як їй шугонула в голову кров. Чогось такого вона аж ніяк не сподівалася побачити. Оце так! Ще цього їй сьогодні бракувало. Вона здивовано пробіглася поглядом по рядочках, тоді ще раз і опустила руку з листом. Ні. Це просто нереально. Чогось такого вона аж ніяк не очікувала. Якщо це не помилка, то у них усіх передбачаються серйозні проблеми. Сусід таки не заспокоїться, доки цілком їх не розорить. Напевно, він ненавидів ще Адама, а тепер мститиме їй.

Анна знову підняла руку і пожадливо ввібрала поглядом кожну буквочку листа. Ні, неможливо! Хоча… Не була певна, проте ймовірність правдивості її підозри була надто велика. Якщо так, то…

Вона кинула лист на стіл, підвелася і заходила по кімнаті. Такий розвиток подій аж ніяк не входив у її плани. Якщо це правда, то їй доведеться серйозно обміркувати проблему й ухвалити таке рішення, яке б влаштувало їх усіх. Хоча… Можливо, вона таки помиляється і зарано панікує. Треба негайно все це перевірити, бо ризики надто великі. Зрештою, все одно треба їхати до Львова та забирати до маєтку Войцеха.

Анна стрімким кроком вийшла з кімнати, перейшла в інше крило будинку, завернула в коридор, де розташовувалися покої прислуги, і рішуче штовхнула двері до кімнати покоївки.

– Касю, негайно починай збирати свої та мої речі. Сьогодні ми їдемо до Львова. Маю термінову справу. Багато речей не пакуй. Я Адася з собою не беру, а ми з тобою повернемося завтра ввечері.

Глянувши на покоївку, яка застигла посеред кімнати з широко розплющеними очима, Анна роздратовано перевела подих.

– Касю, чуєш, що кажу? Рухайся швидше. Маємо бути у Львові сьогодні ввечері. О, і ще… Скажи, щоб нам приготували щось поїсти в дорозі і щоб візник негайно готував і запрягав коней у бричку. Надворі гарна погода, то бричкою доїдемо швидше, аніж у кареті. Все. Поквапся. Я пішла до дітей, тоді перевдягатися. О… Ти теж перевдягнися в щось інше.

Розділ 9

До Львова Анні вдалося потрапити лише пізно ввечері. Зібрати речі та вирушити в дорогу виявилося не так просто та швидко, як їй уявлялося. Насамперед довелося придумати вірогідне пояснення своєї несподіваної поїдки до Львова для дітей і прислуги. Тоді прослідкувати, щоб усі чітко запам’ятали, як мають поводитися і що робити у ті два дні, коли її не буде в маєтку. Потім виявилося, що Кася позабувала половину потрібних їм речей, і Анні довелося ще раз перепаковувати все самій. Врешті, коли з усіма клопотами було покінчено, з’ясувалося, що кучер втомився їх очікувати і кудись гайнув. Довелося розшукувати його по цілому маєтку. Коли ж усі нарешті зійшлися в одному місці і в потрібний час, несподівано запручався Адась. Почав проситися до Анни на ручки та категорично вимагав, щоб його взяли з собою до Львова. Насилу няньці вдалося його відволікти та занести в будинок. Добре, що Марися з Люциною змогли його там забавити.

Анна лише скрушно хитала головою. Навчилася ставитися до такого, як до стихійного лиха, проте навіть її це вже дратувало. З усіма цими клопотами виїхали з маєтку ближче до обіду, а приїхали на Хорунщизну тоді, як будинок цілком тонув у нічних сутінках, сад здавався хаотичним згромадженням темних тіней, а в сусідських вікнах почало гаснути світло свічок. Відчувала, що втомилася з дороги, проте вирішила не відкладати задумане на завтра. Лише прослідкувала, щоб бричку поставили в каретний сарай, коней завели в стайню, щоб Кася занесла речі в дім, а Зоня, яка залишилася в будинку на літо готувати їжу для Войцеха, принесла вечерю їй, Касі та візнику.

З пасинком бачитися не особливо хотіла, проте таки примусила себе зайти до Войцеха в кімнату та сухо з ним привітатися.

– Мені написала твоя тітка, що ти знов програвся в карти. Войцеху, скажи, доки це триватиме? Ти хоч розумієш, що з таким ставленням до карт ти нас усіх розориш.

Той неохоче глянув на Анну і скривився.

– Не прибідняйтеся. Мій тато досить грошей нам залишив, а якщо ви не вмієте господарити, то ніхто вам не винен. Доки спадок по татові отримаю, то вже й нічого не залишиться. Анна аж задихнулася від образи, проте подумки таки порахувала до десяти і тоді перевела подих.

– Ти не можеш без доказів таке говорити. Поспілкуєшся з меценасом тата, і тоді говоритимеш мені таке. Наразі ти ще не доріс до того, щоб вказувати, як я маю господарювати в маєтку. Якщо не хочеш залишитися без жодного крейцера в кишені, то завтра поїдеш зі мною в маєток. Маю твоїх фокусів доста. Не поїдеш – і про спадок батька взагалі можеш забути. Все. Я сказала!

Не очікуючи на відповідь, Анна різко розвернулася і, траснувши дверима, вийшла з покою Войцеха.

Спочатку ще тремтіла від обурення, проте потроху таки заспокоювалася. Нічого, це ще не катастрофа. Картярський борг пасинка не був великим, а Тереза змогла все залагодити без зайвого розголосу. Взагалі не так усе страшно.

Цієї пізньої години Войцех таки був вдома, не виглядав п’яним і на ніч не привів до їхнього будинку невідомо кого. Войцех ще такий молодий і недосвідчений, а в світі стільки спокус для молодого хлопця. От був би живим Адам, він би допоміг сину порадами та й у потрібний моменти поставив би Войцеха на місце. Все ж таки честь родини і шляхетне поводження спадкоємця фамілії понад усе. Чоловік Терези намагається з ним говорити по-чоловічому і щось там йому постійно втовкмачує в голову, але наскільки результативними є ці розмови, важко судити. Войцех має таку ж, як і його батько, не зовсім добру рису характеру, як потаємність. Іноді не знаєш, що він думає, куди йде, що робить і як взагалі відреагує на якусь подію чи слова. Ну, але завтра він таки змушений буде поїхати з нею у маєток. Мандрівка ця, звісно, не обіцяла нічого доброго їм обом, проте це не вперше вони отак сваряться з Войцехом, і не вперше їм миритися. Войцех, можливо, й ненавидить її, проте в розумові йому не відмовиш. Він добре знає, що сперечатися з нею і йти впоперек – це лише шкодити собі. Нічого. Залагодиться.

Залишившись у спальні сама, Анна насамперед зачинила двері кімнати на два оберти ключа, тоді перевдягнулася в нічну сорочку, накинула зверху шляфрок і підійшла до свічника, щоб засвітити на ньому три додаткові свічки. Вогник свічок спочатку замерехтів, ледь не згас, проте за мить таки розгорівся рівним теплим світлом, і Анна перенесла свічник ближче до шафи. Робила все дуже методично, спокійно й акуратно, проте не сказала б, що в душі її теж панував спокій. Здається, боялася опинитися віч-на-віч із правдою і затягувала час. Малодушність людини, яка передчуває масу проблем, хотіла б їх уникнути, проте вже розуміє, що це неможливо.

Врешті Анна витягнула з-під речей у дорожньому саквояжі лист від сусіда, розгорнула його, ще раз пробіглася поглядом по рядочках, зупинилася очима на підписі й відклала лист на стіл. Майже не сумнівалася, що її припущення правильні. Тягнути час сенсу нема. Краще знати напевно, аніж сумніватися. Важко зітхнувши, Анна відкрила дверцята шафи, проте, зрозумівши, що не досягає до верхньої полиці, підсунула до шафи стілець, залізла на нього і почала перебирати речі, які лежали на поличці. Спочатку ніяк не могла знайти потрібну річ, але незабаром таки наштовхнулася на неї.

Злізла зі стільця, взяла свічник, переставила його на стіл, озирнулася довкола в пошуках чогось гострого, зачепилася поглядом за кошик із рукоділлям і взяла з нього ножиці.

Низько схилившись над столом, Анна розпорола зшиту дрібними стіжками тканину, витягнула зі старої ляльки давні листи Анелі й порозкладала їх на столі. Один, два, три… Механічно перераховувала листи і намагалася відновити самовладання. Чотири, п’ять, шість, сім… Заховала ці листи багато років тому в цю стару ляльку і практично забула про їх існування. Адам так і не довідався, що його дружина зберігала листи від коханця. Те, що мужчина, який написав Анелі всі ці листи, був її коханцем, Анна майже не сумнівалася. Коли знайшла їх у таємному сховку секретера Анелі, не втрималася і таки прочитала. Тоді вирішила нічого не розповідати про них Адамові, та аж ніяк не припускала, що ще колись повернеться до них.

Анна акуратно розгорнула перший-ліпший лист і прикипіла до нього поглядом. Сумнівів практично не залишалося. Нещодавній лист від сусіда й оті давні листи написані однією людиною.

Вона розгладила аркуш паперу долонею, поклала біля нього лист від пана Северина і присунула свічник ближче. Лист до Анелі пожовтів від часу, букви не так чітко читалися, як на листі сусіда, проте сумнівів не було. Почерк, яким були написані ці два листи, належав тій самій людині.

Відчуваючи, як їй стає трохи не по собі, Анна знесилено опустилася на крісло при столі. Сиділа і мовчки дивилася на розкладені перед нею листи. Її найгірші припущення підтвердилися. Їхній сусід виявився отим загадковим незнайомцем, який написав Анелі всі ці листи. Чи був він її коханцем? Майже не сумнівалася, що так.

Анна мимоволі торкнулася рукою обличчя, тоді обережно потерла пальцями скроню. Напевно, пан Северин дуже любив дружину Адама. Він навіть доньку назвав на її честь. Так ніколи не роблять тоді, коли не було справжнього кохання. Вона теж сина назвала на честь померлого чоловіка саме тому, що дуже його любила.

Анна ще раз кинула замислений погляд на листи. Нічого доброго від них не очікувала. Прекрасно розуміла, що пан Северин і раніше знав та цікавився всім, що стосувалося життя Адама та Анелі, і що зараз він теж в курсі того, що відбувається в її маєтку. Він, певно, й про неї давно все знав. І ота його тяжба за землю, яку він затіяв після смерті Анелі, теж не випадковість. Сусід цілеспрямовано намагався чогось досягнути. Але чого? Зашкодити Адамові, бо ненавидів його? Цілком імовірно. Та й відновлення претензій на землю після смерті Адама і саме тієї миті, коли вона повернулася в маєток, – це теж не випадковість. Її фінансове становище, як ніколи, хитке. Сусід явно замислив щось недобре. Але що? Знищити її? Забрати землю? Якось шантажувати?

А якщо Люцина справді не донька Адама? Час її народження майже збігається з часом листування Анелі та пана Северина. Окрім того, вона анітрохи не схожа на Адама. Імовірність того, що батько Люцини пан Северин, надто велика. Може, саме тому сусід затіяв оту тяжбу? Тепер він матиме чим шантажувати її. Може, він саме цим шантажував і Адама?

Анна взяла в руки один з листів пана Северина до Анелі й заглибилася в читання. Відклала вбік. Взялася за другий. Незчулася, як прочитала всі.

Підвівшись з крісла, Анна почала ходити по кімнаті. Нічого нового вона з цих листів, звісно, не довідалася і тому знову губилася в здогадах. Відколи і скільки тривав цей адюльтер Анелі? Чи знав про нього Адам? Як Анеля ставилася до пана Северина? Здається, теж любила. Цікаво, де вона познайомилася з ним? Зрештою, це питання якраз не складне. Маєток її батьків неподалік. Всі вони – Адам, Анеля, пан Северин – могли знатися ще з дитинства. Між ними всіма взагалі могло відбуватися все, що завгодно. Жодне з найнеймовірніших припущень не виглядає як бурхлива фантазія чи неправда.

Вона так багато не розуміла і не знала, що почувалася цілком беззахисною в цій ситуації. Чи не доведеться їй розплачуватися за чужі провини? Таке цілком можливе, проте аж ніяк не бажала того. Ні, вона таки мусить знайти відповіді на всі ці запитання. Головне, щоб відповіді прийшли вчасно. Бо іноді буває так, що відповіді на колись важливі запитання приходять саме тієї миті, коли вони не лише вже не потрібні, але й не здаються важливими.

Анна замислено поскладала всі листи, акуратно їх вирівняла і перев’язала шовковою стрічкою. Що вона з ними робитиме, наразі не знала, проте вирішила, що обов’язково візьме з собою у маєток. Ця справа потребує осмислення, роздумів і чіткого розуміння того, що їй робити далі. З таким поспішати не можна. Наразі мусить затаїтися і розвідати все про пана Северина, про його стосунки з Анелею, про Люцину, а ще спробувати зрозуміти, яку гру він затіяв і чого намагається досягнути. Здаватися аж ніяк не збиралася.

Анна заховала листи на дно дорожнього саквояжу і повернулася до столу, щоб загасити свічки. Завтра вранці мала ще одну справу у Львові й мусила добре виспатися. Якщо їй пощастить, то вона побачить дружину Тадеуша. Для чого їй це – досі не розуміла, проте мала передчуття, що мусить це зробити обов’язково.

Розділ 10

Зранку Анна вдягнулася значно старанніше й вишуканіше, аніж звичайно. Елегантно, просто, але модно. І нічого, що в траур. Він робив її навіть витонченішою та шляхетнішою. Зрештою, всі її кольорові сукні все одно були старими та не модними, а їй сьогодні хотілося виглядати бездоганно. І не тому, що знов повернулася до Львова і збиралася побачитися з Гелею. Навіть не тому, що йшла дивитися на дружину Тадеуша. Їй на очі потрапляти не збиралася. Просто відчувала потребу почуватися впевнено. Для жінки одяг – це іноді щось на кшталт обладунку лицаря і впевненість у тому, що всі несподіванки вона зустріне цілком «озброєною».

Відкинувшись на спинку сидіння брички та наказавши візникові підняти верх і заїхати в густу тінь дерев, Анна майже годину терпляче чекала, коли з будинку вийде дружина Тадеуша. На цей дім ще вранці вказала Геля. Вона ж порадила не покладатися на випадок чи долю, а організувати все самим. Зрештою, це так просто і безпечно, що гріх було не скористатися її порадами. Геля була в доволі теплих і приязних стосунках не лише з мамою свого Стефана, але і з його сестрою пані Маріанною. Запросто заходила до них в гості в будь-який час і могла попросити та пояснити їм усе, що завгодно. Що вона пояснювала сестрі чоловіка і як вмовила ту запросити з собою на прогулянку дружину Тадеуша, Анна не знала. Та й особливо не прагнула довідатися про це.

Десь у глибині душі розуміла, що Геля не приховуватиме від сестри чоловіка її історію з Тадеушем. Все одно з цим мужчиною у неї до ліжка справа не дійшла, а отже, її репутація не постраждала і така розповідь – лише пікантна пригода, а не скандал. Та й пані Маріанні якось треба було пояснити суть прохання. Не знаючи правду, вона могла відмовитися. Нехай Геля розповідає сестрі чоловіка все, що вважає за потрібне. Добре, що пані Маріанна погодилася їм допомогти, а отже, не лише не осуджує, але й сприймає все це з ентузіазмом. Такі події – це пікантна розвага в її одноманітному житті.

Очікуючи, доки з’явиться пані Марінна з дружиною Тадеуша, Анна потроху втрачала терпіння. Може, даремно вона не захотіла, щоб з нею зараз була Геля? Удвох їм тут сиділося б веселіше. А то стовбичить тут уже понад годину, і не знати, скільки ще тут сидітиме. Добре, що вулиця невелелюдна, а дерева та кущі надійно приховують бричку від сторонніх очей.

Нарешті Анна побачила, як з будинку, де мешкав Тадеуш, вийшли дві жінки. В одній вона навіть на віддалі впізнала пані Маріанну, а іншої роздивитися наразі не могла.

Анна ледь нахилилася вперед, придивилася до жінки, яка була поряд з пані Маріанною, тоді на мить завмерла з широко розплющеними очима, закліпала, мало що розуміючи та сприймаючи, тоді ще нижче нахилилася, щоб краще роздивитися дружину Тадеуша.

Була жінкою цілком інакшого типу, аніж уявляла собі Анна. Ні, дружина Тадеуша не була негарною. Просто вона анітрохи не нагадувала Анелю з її вишуканою красою, аристократичністю та елегантністю. Дружина Тадеуша була звичайною жінкою, проте такою, до якої відразу відчуваєш глибоку симпатію та повагу. Мила, затишна, кругленька і приємна жінка. Волосся не надто пишне, фігура не дуже виразна і важко зрозуміти, чи часом ця жінка не вагітна. Такий тип жінок не виділяється з юрби. А може, дружина Тадеуша все ж таки в тяжі? Анна придивилася до неї уважніше. Напевно, у неї просто така комплекція. Обличчя не виглядає таким, яке буває, коли жінка в тяжі. Але хтозна. Коли жінка повненька, вагітність легко вгадати лише в останні два місяці.

У дружини Тадеуша приємне усміхнене обличчя, округлі щоки, маленький рот, ґудзичком ніс. Нічого особливого, проте все це викликає щиру симпатію і прихильність. Таких жінок тисячами зустрічаєш на вулицях міста. Вони не носять вишуканих суконь, не намагаються вразити своєю зовнішністю, не користуються шаленою популярністю в чоловіків, ніколи не є фатальними жінками. Їх навіть ніколи не помічаєш по-справжньому, бо в них присутня ота затишна і не дуже яскрава зовнішність, проте вони такі милі, добрі й світлі, що мимоволі хочеться усміхатися їм. Скривдити таку жінку – це злочин.

Ці жінки зазвичай дуже хороші господині, неймовірно віддані мами і добрі дружини для своїх чоловіків. З ними затишно, комфортно і тепло. Не треба переживати, що хтось намагатиметься спокусити, що така жінка зважиться на авантюру чи втратить голову. Вони створюють затишок, приємну атмосферу, доглядають дітей і дарують домашнім відчуття стабільності та тепла.

Анна ще раз глянула на дружину Тадеуша і раптом відчула, що всі романтичні почуття до її чоловіка в неї як вітром здуло. Прибити хочеться мужчину, який намагається гуляти від такої жінки. Тоді так виразно видно, що його тягне на адюльтерні пригоди лише тому, що хочеться феєричних емоцій, сильних відчуттів, гострих вражень і хоча б трохи побути поряд з жінкою іншої зовнішності. Банальне бажання гульнути та розважитися. Навіщо все це? Чим завинила тобі власна дружина?

Анна відкинулася назад. Але якщо ти не готовий до життя зі звичайною, проте хорошою жінкою, то чому вибираєш саме таку? Що це? Страх не відповідати жінці інакшого типу? Небажання боротися і постійно доводити їй, собі та всім навколо, що ти найкращий? Якщо чоловік відразу не вибрав жінку яскравої зовнішності, то насправді й не треба її такому чоловікові. Потім намагатися всидіти на двох кріслах – це нонсенс. Можна боляче гепнутися поміж кріслами на п’яту точку.

Мимоволі уявивши, як Тадеуш гепається на п’яту точку, Анна дзвінко розсміялася.

– Михайло, рушай, – продовжуючи сміятися, наказала Анна візникові. – Поїхали додому. Мені тут нічого робити. Нам ще сьогодні в маєток повертатися.

Розуміла, що поводиться по-дурному, але не могла стриматися й усміхалася всю дорогу додому. Ну, дуже вже потішна картинка стояла у неї перед очима. А коли з мужчини смієшся, то вже не любиш.

На Хорунщизні Анна стрімко зістрибнула з брички, на ходу наказала візникові готуватися до повернення в маєток і збігла сходами на ґанок. При порозі зупинилася і, дуже ясно все собі пригадавши, знову дзвінко розсміялася. Сама від себе такого не чекала, але зараз їй хотілося лише сміятися.

Навстіж розчинивши двері, Анна швидким кроком проминула великий салон, тоді малий, залишила в стороні їдальню і так само стрімко ввірвалася до спальні. Почувалася сильною, впевненою у собі, гарною і нарешті цілком вільною від ілюзій жінкою.

Тадеуш – не герой її роману. Це однозначно. Він взагалі не герой роману, якщо вже відверто. Звичайний чоловік, якому захотілося погуляти від дружини. Таким він залишиться до старості. Навіть коли нічого вже не могтиме, то просто морочитиме голову жінкам. За звичкою. Надивилася на таких за своє життя. Не її тип мужчини, це однозначно.

Анна скинула з голови капелюшок і швиргонула його на ліжко. І це ж треба, щоб такий мужчина був подібним на її Адама. Ну, просто образа якась для її чоловіка. Здається, починала розуміти, навіщо Геля радила їй подивитися на дружину Тадеуша. Коли побачила її, то відразу зрозуміла, хто він. Анна лукаво посміхнулася. Ну, будемо вважати, що того разу пан Тадеуш не гепнувся поміж двох крісел лише тому, що його дружина ні про що не довідалася. Хоча… Колись пані Маріанна може проговоритися, і тоді…

Анна насилу стрималася, щоб знову не розсміятися. Але це тепер не її клопіт. Як на неї, то нехай Тадеуш гепається на свою п’яту точку. Ефектне буде видовище.

Анна таки не втрималася, знову весело розсміялася і почала перевдягатися в дорожню сукню. Почувалася такою враз вільною, повною енергії, бажання щось робити, кудись йти, чогось досягати, боротися, прагнути, що насилу примушувала себе зберігати самовладання. Нарешті бачила ситуацію і Тадеуша так виразно і так чітко, ніби їй повернули після довгих місяців сліпоти втрачений зір. Цей чоловік не лише не герой її роману. Їй взагалі доста стосунків з чужими чоловіками.

Адама вона любила, то мусила миритися з тим, що в нього є дружина, а зараз їй анітрохи не хотілося влазити у таке. Заради чого? Заради того, щоб чоловік, який лише зовні нагадує їй Адама, побавився з нею та задовольнив своє прагнення товариства привабливішої, аніж власна дружина, жінки? Смішно і зовсім не по-людськи. Банальні стосунки, пласкі бажання та вульгарний адюльтер. Тут і натяку нема на такі почуття, які були з Адамом. Так низько вона нізащо не опуститься. Це як літати птахом у небі, а тоді впасти обличчям у багнюку. Жодного натяку на справжню любов та глибокі емоції.

Зрештою, Тадеуш й не стане проблемою. Такому чоловікові варто натякнути на дружину чи розголос, і він облишить залицяння та боятиметься зайвий раз дихнути чи порухатися. Кінець кінцем, дурненьких, не влаштованих у житті чи наївних жінок завжди вистачає. Тадеуш незабаром знайде собі іншу жертву. Але це вже не її проблема. Аж страшно, у що вона могла вляпатися і до чого дійти. Таки сильний у неї ангелохоронець.

Зрештою, тут не лише Тадеуш винен. Він звичайний чоловік, і поводився типово та прогнозовано. Людина взагалі не винна, що не виправдала наших сподівань. Це наші власні ілюзії та очікування були такі яскраві та завищені, що затьмарили тверезий погляд на цю людину. Але добре все те, що добре завершується. Якщо чогось не сталося, то воно й не мало статися. Тадеуш – не Адам, і ніколи ним не стане.

Анна раптом зупинилася, перестала усміхатися і, скоряючись внутрішньому пориву, підійшла до вікна, витягнула з-під сукенки медальйон із портретом Адама і відкрила його. Вдивлялася в рідні риси обличчя і відчувала, як ніжність та любов до чоловіка стискає серце, стає гострою, всеохоплюючою, немов лавина чи течія гірської річки. Такою сильною, що радше нагадує біль, а не ніжність та любов.

Так чітко, так ясно і так болісно, як зараз, вона ще ніколи не усвідомлювала, що Адама нема і ніколи більше не буде поряд. Він такий один був на землі, і його не замінить навіть сотня подібних до нього людей. Ця сторінка її життя закрита й остаточно похована під важкою цвинтарною плитою. Розуміння, яке болить так, що годі дихати, проте біль завжди супроводжує народження нового життя. А нове життя – це ще й народження нової любові, нових сподівань та інакшого майбутнього.

Анна міцно стиснула в долоні медальйон із портретом Адама і глянула в простір неба за вікном. Ті, хто в інших світах, все одно навіки залишаються з нами спогадами, любов’ю та світлом у душі. Навіть тоді, коли ми дозволимо собі жити далі.