Мерседес бенц. Із багажником

Равлики, калюжі, дощ

Спочатку був дощ. Він падав кілька днів поспіль, і неподалік костелу Змартвихвстанців вода вижолобила глибокі канали, якими пливли з лісу патички, травинки й маленькі шишки. Я любив стояти в цьому місці. Вода булькотіла на каменях, вимиваючи їх із дороги, струмки зливалися в один стрімкий потік, який відтак збігав донизу вулицею Ґомулки, потім перетинав вулицю Хжановського й урешті розливався у величезні калюжі обабіч дороги. Пагорб за костелом сповивала імла, зі соснових і смерекових галузок спадали важкі краплини, і все воно, разом із дахами будинків і вершечком дерев’яної дзвіниці, потопало в монотонному пошумі.

Щороку запах літа приходив від моря. Бриз приносив зі собою пахощі розвішаних неводів і присмак солі, який відчувався на губах, а тепер літо показувало своє відмінне, можливо, потаємне обличчя. Над землею кружляла невидима завись, поміж якої панувала стихія плодючості. Запах цвілі, грибів, живиці й невідомих трав підносився над калюжами наче густий навар, повертався з кожною хвилею дощу, сповнював сади й вулиці, а вибуяла зелень, здавалося, ось-ось розвалить стіни кам’яниць, просяклі вологою, що з них упродовж років облітав тиньк, відкриваючи подекуди уривки незрозумілих написів.

Я витягав із кишені заготовлені трісочки. Спершу на воду сходила «Санта Марія», потім «Маґеллан», «Капітан Ґрант» і «Наутілус», між ними прослизав есмінець часів останньої війни «Буря» і нарешті, на завершення спуску, я відправляв у струмок флагманський корабель «Тринідад», що його назва походила ні з книжок, ані з оповідок моряків. «Тринідад» символізував неясну тугу за теплом тропічних морів, за виблиском іспанського золота, а також за запахом мандаринок, які раз у кілька років з’являлись у нашому місті напередодні Різдва, коли до порту заходило судно з Греції чи Португалії.

Іноді десь у зеленій гущавині мигтіла пляма сутани. Це ксьондз із величезною парасолею сходив зі свого будинку на пагорбі до костелу. Обтріпував краплі дощу, махаючи, наче птах, чорними крилами, зупинявся на сходах, дививсь у небо й на дорогу, але наші погляди не перетиналися.

Кораблі пливли чимраз швидше, вода несла їх через вири, крізь водоспади й спінені пороги, тож я біг слідом за ними донизу, аж до місця, де потік широко розливався, уже не сичав і не булькотів, а моя армада випливала на широкі та спокійні води. Калюжі були тут темно-зеленої барви й лише зрідка, коли небо затягало сильніше, ніж завжди, ця зелень брунатніла, а тоді світлі корпуси «Санта Марії» та «Наутілуса» відрізнялися від тла, немов поземні, помітні здалеку риски.

Я бродив по калюжах, неначе Бог, похилений над світом. Острови, затоки, миси, коси й таємні перешийки невтомно змінювали обриси. Лінія норвезького фіорду, добре знайома з атласу, або форма шведського узбережжя виникали тут, ніби накреслені з пам’яті, щоб за кілька миттєвостей зазнати таємничих змін. Материки розпадались у змиг ока, шхери й мілизни позначали нові шляхи навігації, а на місці колишніх архіпелагів поставали нові, з такими фантастичними вигадливими лініями, що їх вишуканості й витонченої краси не відтворила би жодна мапа. Серед них я й знаходив тепер кораблі. Деякі колихалися на воді, інші осідали на мілизнах, і лише «Тринідад», мовби в його назві було приховано заклик до найдальшої подорожі, мчав посеред баюри, там, де невидима течія зносила корабельний корпус аж на край світу. Це було небезпечне місце. Вода ревла на цементному порозі, й потужний вир каналізаційного колодязя всмоктував усе, навіть маленькі камінці та грудки жовтавої глини. Його чавунний люк, занурений під воду, провадив до підземного світу. Куди не проникає світло дня й де лабіринт печер і слизьких стін, сповнений рокотом і сичанням, скидається на пекло. Вода хлюпотіла в калошах, і я виловлював «Тринідада» останньої миті, рятуючи випадкових пасажирів від кораблетрощі. Іноді це був золотистий жук, який учепився за корпус, часом павук або мурашка. Отже, я висаджував цих недопотопельців на берег і мандрував попід гору, аж до самого костелу, де ксьондз із парасолею, розгорнутою над головою, походжав між дерев і читав бревіарій[18].

Я був самотній і щасливий. Мій батько теж був самотній, але, безперечно, не був тоді щасливий. Він держав фасон, наспівував, коли голився, вдавав хвацьку ходу й з усмішкою відповідав сусідам на привітання. Однак завжди, коли він виходив уранці з полотняною торбою, в якій були сніданок і помаранчева камізелька, завжди, коли він вибирався до свого робочого місця на вокзалі, де підмітав довгою мітлою перони та сходи, я бачив у його очах начебто тінь меланхолії чи здивування, змішаного зі смутком, через те, що він оце вже кілька тижнів не сидить над величезною дошкою з планами кораблів, не креслить на кальці складні лінії, не записує там свої зауваги, цифри, квадратні корені й дужки, а лише махає тією чорною мітлою, згрібає на бляшану лопатку недопалки й недоїдки, а вітер надимає його помаранчеву камізельку, мовби вітрило розтрощеного корабля.

— Ти все ж таки міг би й підписати, — казала мама щоранку, а тоді батько розмахував руками, крем до гоління прискав у каструлю з молоком, але його слова про те, що цифри й розрахунки не володіють кількома мовами, бо мова математики лиш одна — проста і ясна, наче думка Декарта — його гнівні слова про людей, які знають хіба що терміни спуску на воду, не знаючи законів фізики, ті слова мого батька чомусь не доходили до мами, спливали з неї немов вода, відбивалися наче круглі м’ячики, а це робило його ще самотнішим і покинутішим.

— Той колінвал трісне через двадцять миль, — іще намагався пояснювати він, однак це було безнадійно. Бо мамі тепер уже не йшлося про жоден вал, а лише про ту виняткову демонстративність, із якою батько підмітав вокзал. Навіщо він це робив? Навіщо спокушав долю? Адже це відвертий виклик людям, які витурили його «з вовчим білетом!» — так вона казала, докидаючи до кухонної плити соснових скіпок, — і вони йому цього ніколи не забудуть, вони не забувають таких речей! — А тоді батько розповідав, як приємно на вокзалі, коли начальник станції махає червоним «півником», коли оголошують поїзди, які прибувають з інших регіонів до моря, і коли він розмовляє з працівниками товарної платформи, котрі докладно знають, які саме товари за день або два з’являться у крамницях, бо все воно: холодильники, м’ясорубки, чеські пилосмоки, югославські меблі, перські килими з Німецької Демократичної Республіки, — усе воно проходить через їхні руки, й вони можуть натхненно балакати про це годинами поспіль, чекаючи на наступний транспорт.

— Я ще ніколи не бачила чеського пилосмока, — кричала мама, — й не бачила інженера, який хвалився би такою роботою! — І поки батько встигав вийти з дому, казала ще, що ми даремно приїхали до цього міста, даремно вивозили після роботи уламки з руїн і даремно відбудовували їх, як і тисячі інших людей, зі співом та ентузіазмом, якщо батько тепер не може знайти в цьому місті пристойну роботу, і скрізь, хай куди він зголошувався, усі розводять руками і кажуть: «даруйте, але з вашими поглядами...», начебто колінвал міг бути причетний до якихось там поглядів.

Батько відповідав уже на виході, що працювати на вокзалі чудово й узагалі нема чим перейматися, бо коли вони завершать будувати той корабель і попливуть у випробувальний рейс, отоді й виявиться, хто мав рацію, тоді правда вийде на яв, бо правда завжди спливає нагору, немов олія.

— Яка ще правда? — запитувала мама, але він цього вже не чув: ішов, схиливши голову, через подвір’я, перестрибував калюжі, полотняна торба звисала з його плеча, а я відчував, що він іще самотніший, аніж попереднього дня, і лише держить фасон, позаяк вокзальний перон — це не план корабельного корпусу або машинного відділення, а мітла ніколи не замінить йому чорний рейсфедер, яким він позначав усі ті свої цифри та обрахунки.

Отож ми були самотні, хоча кожен по-своєму. Він у помаранчевій камізельці, які носять сміттярі, накреслював мітлою на пероні схеми поршнів, колінвали й системи подачі палива, а я подорожував уздовж дощової ріки на край світу, аж до місця, де чорна діра всмоктувала разом із потоками води будь-яку матерію.

Чи міг би мати такий вигляд вхід до Аїду? Я знав, що світ тіней, схований від ока смертних, має потайні входи, оті пролази, відомі нечисленним сміливцям, але чи справді дорога до царства Персефони починалася саме тут? Якби я був Одисеєм або тракійським співцем, то чи міг би, відсунувши люк каналізаційного колодязя, вийти просто-таки на берег Стіксу? На таке запитання могла би відповісти хіба що бабця Марія, котра читала мені під час зимових відвідин міфологічні історії. Вона єдина погодилась би піти до великих калюж і, мабуть, запала б у захват від виру, що в ньому щезали створіння, яких принесла вода. Проте її не було зі мною, її навіть не було в нашому місті, вона мешкала далеко від нас, отож бродячи по баюрі самотою, я був полишений хіба на здогади, непевність і мовчазні ксьондзові погляди.

Якби Ісус провів три дні після свого поховання саме в Аїді, якби він одним-єдиним жестом приборкав Цербера, а потім зустрів би там... знедоленого Сізіфа — еге ж, тоді я міг би запитати ксьондза про потайний вхід до підземного світу. Втім фраза зі «Символу Віри», яку я пригадував, стоячи над каналізаційним колодязем, оця лаконічна та загадкова фраза, що її проказують під час кожної служби: «...і зійшов Він до пекла, і воскрес у третій день, згідно з Писанням», — нічого конкретнішого про це пекло не повідомляла і, найімовірніше, не свідчила про щось спільне з Аїдом і рікою забуття. Усупереч цьому я побачив таки Ісуса у плинній воді: в білих шатах, зі здійнятою долонею й оголеним боком, на яких було видно сліди від цвяха та римського списа, він плив у Хароновій лодії на другий бік, поміж туманів і вирування примар. Ця картина видалася мені неймовірно прекрасною та захопливою. Однак іще більший захват ви́кликала в мені сцена зі Сізіфом.

Ісус нечутно підходив до нього й допомагав котити брилу, а коли вражений Сізіф урешті гукнув: «Вдалося! Вдалося!» — Ісус виходив із хмари-туману і промовляв гучним голосом, так, щоб усі його чули: «Сізіфе! Відпускаю тобі гріхи твої!». Потім Ісус проходив далі, до Саду Гесперид, де помежи похилених гілок, золотих яблук і легкого вітерцю походжали поети, а посеред них мій дідусь Кароль, який, щоправда, не писав віршів, однак мав душу поета й запевне мандрував з іншими тінями поміж високих трав, спокійний і щасливий.

Вода невпинно пливла собі далі, віддзеркалюючи важкі від дощу хмарини, а я бродив у зелених калюжах, кружляючи навколо каналізаційного колодязя, бродив так довгі години поспіль, дивився, як відображаються на поверхні води не лише дерева та небо, а й мої думки, ті, у котрих я не міг би звіритися ксьондзові та котрі зберігав для бабці Марії як щонайбільшу свою таємницю. Ксьондзів голос звучав суворо, коли він на уроках Закону Божого розповідав про лжепророків, вигаданих богів і міфічні царства, натомість її голос був м’який і теплий, коли вона повідала історії про Одисея чи про подорож аргонавтів, і при цьому розгортала їх так, начеб вони сталися нещодавно і нібито їхні шпаркі кораблі не раз перепливали нашу затоку, розтинаючи веслами воду й надимаючи пурпурові вітрила. Отже, ріка забуття могла мати початок саме тут, неподалік костелу Змартвихвстанців, а тому, схилившись над баюрою, імлистою від випарів, я пускав свої кораблі чимраз ближче до небезпечного місця, аж поки булькотливий вир поглинав урешті «Наутілуса» й «Бурю», всмоктував «Санта Марію» та «Маґеллана», ковтав «Капітана Ґранта», й один лише «Тринідад», мій флагманський корабель, який мав доплисти колись до Антильських островів у пошуках іспанського золота й запаху мандаринок, один лише «Тринідад», що його назва звучала екзотично, немов напис на закордонній поштовій марці, один лише «Тринідад» вийшов із тих випробувань переможцем.

Я повертався додому в натхненному стані. Запах вологої землі, подихи багна й намулу здіймалися над водами й кружляли ніби незримі птахи дедалі вище, обіймаючи врешті запиналом невидимих крил порт, затоку, корабельні та вежі костелів, а я зупинявся біля деяких будинків, там, де з-під нашарувань тиньку проступали написи Butter — Milch — Brot або Tabakenhandlung, дивився на заіржавілі жалюзі, на круті чавунні бар’єрчики, що закінчувалися колечками у формі свічних пломінчиків, затримувався край зарослих садів, де в гущавині бур’янів і величезних лопухів ховалися дерев’яні фігурки гномів, лебедів і довгокосих принцес, розглядав позеленілі від моху альтанки, порослі гліцинією або диким виноградом, легко перестрибував калюжі, оминав стовпчики пожежних кранів і думав про дідуся Кароля, котрий не любив приїжджати до нашого міста, думав про свого батька, який натомість полюбив це місто, і думав про себе, що стою поміж них, мовби на роздоріжжі біля кам’яного дороговказу, на якому вода, пісок і вітер давно затерли всі літери.

— Мій Боже, ну що ти робив? — казала мама. — Де ти валандаєш цілими годинами? — але це були риторичні запитання.

Я сушив ноги біля кухонної грубки, переглядав підшивки журналу «Море» з моделями вітрильників, батько повертався з вокзалу, змучений і маломовний, ми їли картопляну юшку, на друге їли картоплю з цвітною капустою, часом ще й десерт, а потім батько йшов до кімнати, вмикав «Бетговена» або «Піонера» й засинав під звуки музики або вечірніх новин. Я знав, що коли він прокинеться, мама знову розпитуватиме про той нікчемний колінвал і про батьків підпис, а точніше, про відсутність підпису на проекті, й тоді він почне злитися, міряти кімнату великими кроками, вимахуючи рукою, немов проповідник, підвищуватиме голос і стишувати його аж до шепоту, бо ж він уже все був пояснив: поспіх начальства, термін спуску на воду, увесь цей рейвах навколо будови «Маршала Жукова» не варті й виїденого яйця, позаяк корабель неможливо збудувати раніше, ніж це можливо, те саме з проектами, які кишать помилками, про що, однак, ніхто не бажав чути, зате багато говорили про дружбу й підозрілих елементів, котрі, вочевидь, не хотіли цієї дружби й гальмували стрімкий марш у пречудове ХХІ сторіччя.

— Без мене, — казав батько насамкінець промови і часто, заради того, щоби поліпшити собі настрій, витягав коробку з фотознімками, а тоді наставав особливий момент, бо за столом з’являвся дідусь Кароль у мундирі поручника Цісарсько-королівської артилерії, поряд із ним стояв барон фон Молль у крагах і з шаблею, яку щойно застромив у землю, обидва тримали кухлі з пінистим пивом, позаду їхніх спин видніла люфа велетенської гармати, а вони всміхались, як двоє відпочивальників на курорті, котрим саме заграли марш Радецького, аж до наступного знімка, де дідусь Кароль стояв уже сам-один на тлі спалених будинків, із нашивками надпоручника й дивився на нас уже не так весело, як дотепер, мабуть, тому, що від барона фон Молля зосталася лише безформна груда м’ясива, хоча, може, й тому, що він уже не тримав у руці кухоль із пивом, а за його спиною палало місто.

— Це Ґорліце, — казав батько, — 1915-й, рік австрійського наступу у Східних Карпатах. А це твій дідусь із президентом Мостицьким, — подавав він мені наступне фото, — уже у вільній Польщі, коли закладали фабрику біля Тарнова.

Я дивився на дідуся Кароля, який стояв у фраку й циліндрі обіч президента, і хоч не тримав у руці кухля з пивом, його очі були усміхнені, так само, як і на знімку з бабцею Марією, коли вони виходили зі львівської катедри: він у фраку, проте без циліндра, а вона в білій сукні та білому капелюшку, з букетом конвалій у правій руці. Її обличчя, позбавлене зморщок, освітлене сонцем львівського пополудня, не було тим обличчям, яке я знав із зимових вечорів у нашій квартирі, коли вона читала мені з книжки Парандовського про мандрівки Одисея або про прекрасну Єлену. Втім запах конвалій супроводжував її завше, невідступно, начеб вона носила той букет усеньке життя, сховавши його у своїй сумочці.

Батько замислювався над фотознімками. Їхня брунатна тінь діяла на нього меланхолійно. Він ніколи не оглядав усіх до решти, зітхав і ховав їх назад у коробку.

— Іншого разу, — тихо казав він і виходив до кухні, де курив сигарети й цілий вечір цмулив чай.

Мама стелила ліжка, дощ бубонів у шиби, а я думав про обличчя зі знімків, особливо про незнайомі, які не було підписано каліграфічним почерком на звороті пожовклого картону. Чоловік у білому фартуху, який подавав пиво дідусеві Каролю й баронові фон Моллю, всміхався до мене по-змовницькому, начебто чув їхню розмову, нібито знав, про що вони балакали під корчмою у Верхній Моравії. Жінка в чорному капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, дивилася на мене запитально, мовби я мав відгадати її подальшу чи попередню долю. Чоловік на сходах львівської катедри був нечіткий і віддалений, мабуть, опинився там випадково й спостерігав за шлюбом бабці Марії та дідуся Кароля, як оглядають у костелі випадкові шлюби, хоча він міг би бути й припізнілим гостем, одним із тих, що запізнюються завжди і скрізь, навіть на власний похорон.

Засинаючи, я бачив ті незнайомі обличчя, які поволі щезали в темряві, мов кораблі у прірві каналізаційного колодязя. Я кружляв навколо цього місця навіть уві сні. Бродив у темно-зеленій воді, прикладав вухо до невидимого каскаду, вслуховуючись у безперервні шум, булькотіння та плюскіт, і щоразу мене стримував від цього ксьондзів погляд, чуйний та уважливий, начебто там, потойбіч, ховалася сила, якої не слід було зачіпати.

Ані батько, ані тим паче я, схилившись над отворами в чавунному люку, якого я не мав відваги підняти, й гадки не мали про те, що до нас наближається сезон равликів, що він суне до нас велетенськими кроками.

Якогось дня я побачив батька на розі нашої вулиці. Він ішов повільно, з похнюпленою головою, торбина звисала з його плеча мовби порожній лантух, і коли я підбіг, щоб запитати, про що він бесідував сьогодні з робітниками на товарній платформі й чому повертається нині з вокзалу так рано, він сказав:

— Я вже не підмітатиму перони, — але це не було гнівне чи героїчне зізнання, ні, батько говорив радше безбарвним або сумним голосом. І коли ми проминали каштани, які дарували в жарінь приємну прохолоду й перепочинок, а того дня шуміли дощовими краплинами в листі, отож, коли ми минали ті дерева, батько розповідав про двох чоловіків, які з’явились уранці на вокзалі та просвітили начальника станції щодо того, ким є батько насправді, а потім категорично заявили, що як інженер він не може там працювати, позаяк це відверта провокація, «провокація, спрямована проти наших досягнень і прогресу, провокація з чіткою тенденцією». Тоді начальник покликав батька до себе й весело реготав: «Оце ви мене піддурили! — підстрибував він на стільці. — Але ви й жартівник! — гиготів він. — Ну, мені дуже прикро, проте Ви не можете тут працювати, самі ж розумієте, інженере...». І батько пояснив мені — ми вже заходили у браму будинку, — що він написав в особовій анкеті Польської державної залізниці «некваліфікований робітник», що було неправдою, проте неправдою виправданою, адже роботу інженера він не знайшов би ніде.

— Якщо так, — взяла діловий тон мама, — то ми емігруємо до Америки! Там теж будують кораблі, й не конче такі, як отой «Маршал Жуков»!

І поки мамин голос обертався навколо паспортів, віз і грошей, поки вона розмірковувала, як роздобути те, чого було аж ніяк не роздобути без відповідних впливів і протекцій, не кажучи вже про квитки на трансатлантичний корабель, який мав завезти нас прямо до Нью-Йорка, під статую Свободи, батько здавався ще покинутішим і самотнішим, аніж на вокзалі.

Я, як і він, не мав охоти плисти до Америки, не бажав міняти свою вулицю, обсаджену каштанами, на статую Свободи чи хмародери, не хотів жувати гумку, грати в бейсбол і переглядати фільми з Міккі Маусом, за якими аж ніяк не пропадав. Тому ще тісніше горнувся до батька, шукав із ним контакту, отож ми проводили довгі години разом над плахтинами паперу, на яких він накреслював для мене твердою рукою корпус крейсера «Спалато», силует панцерника «Кайзер Макс» або фрегата «Радецький» — найчастіше саме ці кораблі, бо на них служив батько бабці Марії Тадеуш, механік Цісарсько-королівського військового флоту Австро-Угорщини на Адріатиці.

— «Спалато», — казав батько, — п’ятдесят п’ять метрів завдовжки, вісім метрів завширшки, водотоннажність три і сім десятих, до того ж торпедні установки й гармати Крупа, ти тільки поглянь, які! — й витягав із коробки фото прадідуся Тадеуша, який стояв у мундирі кадет-інженера на палубі «Спалато», імовірно, десь у Трієсті або Пулі, та обіймав однією рукою пана Фердинанда Карольку, також кадета, а другою — механіка Юліуса фон Петровича, що звучало доволі специфічно, бо «фон» не пасувало до «Петровича» — прізвища, безсумнівно, хорватського.

— Тим кораблем, — впадав у замріяність батько, — вони попливли якось до Індії з контр-адміралом Манфоні, здається, 1889 чи 1890 року. Треба буде це перевірити, — додавав він і витягав із коробки наступний знімок: прадідусь Тадеуш був уже не в мундирі Цісарсько-королівського військового флоту, а у святковому сурдуті, й дивився на нас уважним глибоким поглядом. На нижньому краї виднів тиснений напис, затягнутий срібною фарбою: «Atelier Artistique Photographique — Stella». Я був у захваті від вигляду тих літер, так само, як і від двоголового орла монархії, теж тисненого й срібного. «Львів, 3 травня 1911 року», — читав я поволі, а тоді батько показував поштівку зі зображенням Політехніки, де колишній кадет викладав механіку й фізику, де став професором, а з часом таємним радником двору. І перед моїми очима поставала картина: він крокує в тому своєму сюртуку Гетьманськими Валами, обминає пам’ятник Собеському, а на його сиве, коротко стрижене волосся й вилоги сурдута плавно спадає акацієвий цвіт. Я бачив його дедалі виразніше, у тому дивному, не знайомому мені місті, яке мало назву Lwów, Lemberg, або Львів, місті, що мало Політехніку, театр, залізничний вокзал, однак не мало ні порту, ані корабельні, і я зрозумів раптом, чому батько зараз же після Другої світової приїхав до Ґданська, чому вступив до Політехніки й вивчав корабельне машинобудування.

Мама слала листи до Варшави, до контор, установ і консульств, але відповіді чомусь не надходили. Тим часом батько щоранку переглядав газети, читав некрологи, прогнози погоди й дрібні оголошення, і саме там, у відділі коротких повідомлень, поміж пропозиціями придбати вживану пральку, зимове пальто з каракулем і бегонієву розсаду, натрапив на слід равликів, які чекали на нас від початку того літа.

— Високі закупівельні ціни, — сказав він якось, таємниче всміхаючись, потому повільно надягнув піджака й вийшов із дому. А коли повернувся за дві години, його усміх осяяв квартиру, немов неждано перестало дощити, а вітер розігнав усі хмари над нашим містом і затокою. — Завтра беремося до роботи, — повідомив він. — І якщо ти мені допоможеш, заробимо трохи грошей.

— Це огидно, — коротко обрі́зала мама. Їй ішлося не про гроші, а про слимаків, схованих у листі й траві, яких ми мусили збирати. — Як можна брати щось таке до рота!

— Мабуть, не можна, — притакнув батько, — якщо ти не француз. — І пояснював із запалом, що виноградні слимаки, за яких ми отримаємо гроші, поїдуть просто-таки до Парижа, а там, відповідно приготовані, потраплять на стіл як лагоминка, як вишуканий делікатес, бо французи народ комизливий і абичого до рота не беруть, як, — припустімо, — ми, а особливо росіяни.

Так він сказав, і наступного дня ми пішли до лісу в калошах, дощовиках і з кошиками в руках, минаючи костел Воскресіння. А коли ксьондз помахав нам рукою й гукнув: «Рясних вам грибів!», — батько відказав йому: «Дай, Боже, здоров’я», — і за мить похилився над мітелкою папороті, щоб видобути з мокрої трави першого слимака. Він обережно обертав його в пальцях, розглядав форму черепашки та ріжки, а потім поклав слимака до кошика, вистеленого листям, і рушив собі далі, ніби ніколи в житті не мав іншого заняття. Ідучи слідом за ним, я відчував, що вступаю в новий світ. Без жалю покидав струмки та калюжі, а також місце, де під водою ховався таємний вхід до підземелля, без жалю покидав кораблі й Цісарсько-королівський військовий флот Австро-Угорщини на Адріатиці, бо відколи батько поклав до кошика першого слимака, якого знайшов під кущем папороті, одразу за костелом Воскресіння, я не сумнівався, що це наше заняття не є пересічним зароблянням грошей.

Відтоді батько щовечора розкладав на столі величезну мапу з написом Freistadt Danzig і, позначаючи на ній пальцем кружечки, казав: «Тут ми ще не були», — я ж невправно читав по складах: «Stolzenberg, Luftkurort Oliva, Nawitcweg, Glettkau, Langfuhr», — і з подивом відкривав для себе, що ті чудні назви означають усього лишень Погулянку, Оливу, Верхні Млини у Брентові, Єлітково або Вжещі, а потім з іще більшим подивом виявляв, що деякі з тих назв були сильніші від війни, переселень і пожеж, лише трохи і мовбито поверхнево змінивши своє звучання, як-от Оhra — на Орунь, Brosen — на Бжежно, Schidlitz — на Седльце. Однак найбільший подив у тій слимачій географії викликали в мене місцини, що їхні назви взагалі не змінились, які трималися своїх імен, мов старі люди торованих стежок. І коли ми йшли з батьком через пагорб Емаус, потятий ярами, звідкіля було видно затоку й кораблі, що чекали на рейді, або коли ми виловлювали равликів у хащах абатського парку в Оливі, я думав про ту історію, у якій замість затоки виступало свічадо Тиверіадського озера, а замість абатського парку — сад, повний олив.

— Як ти гадаєш, Він міг тут проходити? — запитав я у батька, а тоді він, глибоко замислений, відірвав погляд від листя, трави й слимаків, і мовив спокійним голосом, що все може бути. Наші почування вводять нас в оману й нерідко глузують зі здорового глузду, отож не варто занадто їм довіряти: з однаковим успіхом можна бачити те, чого не існує, і не бачити того, що якраз існує.

— А тому, — виснував він, підвівши пальця вгору, — існують речі, які нам навіть не снились і які перевершують нашу уяву, і які, безумовно, існують навколо нас, хіба що без нашого відома.

Мене не задовольняла ця відповідь. Я хотів, щоби батько відповів «так» або «ні», це було би набагато простіше. Я не розумів, чому наші очі можуть вводити нас в оману, так само, як слух і дотик, отож, коли ми сходили з пагорба Емаус піщаною дорогою уздовж високих лип, я запитав, сповнений сумнівів, чи насправді існує те, що ми бачимо й чуємо і до чого торкаємося нашими руками: червоні покрівлі будинків, старі дерева, пошум дощу та фіолетова мантія затоки, яка широко простелилась у нас під ногами позаду лінії підйомників і корабельних кранів.

Батько схилився над стежкою, підняв двома пальцями слимака і сказав, приглядаючись до черепашки:

— Цього не можна довести, це — не математичне рівняння. Та розумієш, — слимак помандрував до кошика, і я відчув на плечі батькову долоню, — існує хтось, хто дбає про те, щоб ми не заблукали. Той, що вказує шлях.

— Бог? — запитав я.

— Так, — тихо відповів він, і в цьому його ствердженні було стільки впевненості, це коротке «так» прозвучало просто, зрозуміло й очевидно, тому я одразу перестав розпитувати, немов над пагорбом Емаус і всім нашим містом ураз розпростерся невидимий погляд, який не дозволяв нам блукати, і вчинив так, що все навколо нас було навдивовижу справжнє: равлики, листя, калюжі та краплина води, що стікала дощовиком мого батька.

Увечері ми заходили до зеленої буди, де пан Костерке, шкутильгаючи на дерев’яній нозі, важив слимаків, записував щось хімічним олівцем на аркушах, поплямлених жиром, велів батькові розписатися й виплачував нам гроші. П’ятизлотівки з рибалкою, що витягає невід, монети з парсуною Тадеуша Костюшки, а деколи навіть червона банкнота з лицем пролетаря мандрували до батькової кишені, я тим часом приглядався до пана Костерке, який мав такого ж кирпатого носа, як у Тадеуша Костюшка, розмовляв із твердим німецьким акцентом і пахнув махоркою та спиртом. По оборудці, коли слимаки вже були в спеціальній скрині, вимощеній травою та листям, батько присідав на кульгаву лавчину, частував пана Костерке сигаретою, і тоді вони починали розмовляти про погоду й закупівлю слимаків, опісля розганялися, перестрибували державні кордони та митниці, закладали філії найбільшої в Центральній Європі фірми із закупівлі виноградних слимаків, перераховували величезні суми, здобували дедалі нові ринки, а насамкінець засновували фабрику слимачих консервів із поетичною назвою «Лаура», бо так звали дружину пана Костерке, з якою вони тримали до війни колоніальну крамницю на розі Hubertusburgeralee.

— А де була ця вулиця? — запитував батько. — Здається, я не бачив її на моєму плані, — й тоді пан Костерке говорив про перехрестя на виїзді з міста і про крамницю, в якій він торгував колоніальними товарами з усього світу. Розповідав про дружину й доньок і про те, що залишився тепер сам на сам зі своєю дерев’яною ногою: ту, справжню, втратив у сорок шостому році, коли наступив на німецьку міну і, зрозуміло, не виїхав через це до Німеччини, бо не встиг на останній поїзд, а потім уже не хотів їхати, щоб випадково не втратити другу, здорову ногу, і все це було дуже складно, позаяк говорили, що він, Костерке, німець, а він був ґданчанином, усього лишень ґданчанином, і розмовляв польською майже так само добре, як і німецькою.

— Hubertusburgeralee, — замислювався батько, — це гарна назва, еге ж, я шукатиму цю вулицю, — а тоді пан Костерке приносив, шкутильгаючи, з глибини буди пляшку спирту та дві чарочки, й вони випивали за здоров’я одне одного, мов двійко давніх приятелів, а я дивився на їхні обличчя, спотворені різкою гримасою, дививсь, як вони закусюють квашеним огірком, видобутим зі слоїка, в якому плавали кріп, вишневе листя та часниковий зубок, і вже знав, що ми ніколи не виїдемо до Америки по свободу та гроші, бо завдяки слимакам мали що їсти, а перетинаючи пагорб Емаус, увихаючись у долині Стрижі чи прочісуючи пагорби оливського лісу, ми з батьком були по-справжньому вільними людьми.

— Сезон слимаків скоро закінчиться, — сказав якось пан Костерке, — і я повернуся до пляшок і макулатури, а ви, інженере?

Батько знизав плечима.

— Може, почну будувати вітрильник, — сказав він, обертаючи в долоні порожню чарочку, — і ми попливемо в далеку подорож. Це було б для мого сина ліпше, ніж школа. Кільський канал, Ла-Манш, а потім Біскай, Ґібралтар, — перерахував він одним духом, — Середземне море, Егейське і насамкінець Ітака! Обігнемо Ітаку й тоді повернемося додому, а вам, пане Костерке, надішлемо поштівки з Гамбурґа та Марселя. Що ви на це?

Колишній колоніальний купець із Hubertusburgeralee дивився на нас мовчки. І раптом, наче від дотику невидимої долоні, смуги часу почали перехрещуватись у розрідженому повітрі дерев’яної буди, й темне нутро крамниці наповнилося пахощами кави, цинамону, імбиру, мускату, ароматом гвоздики й мозельського вина, а пан Костерке знову мав справжню ногу і стояв за лискучим дубовим прилавком, стояв і курив сигарету марки «Vineta» з «Danziger Tabak Monopol Aktiongesselschaft», тоді як мій батько по другий бік ляди курив сигаретку «Okassa Zarotto», яку придбав на складі Кумера в Зеленій Брамі, отож він курив сигаретку вроцлавської фабрики Гальпауса й запитував пана Костерке: «Ну, як там Ваші справи?». А тоді колоніальний купець відповідав, що не так, як раніше, бо відколи «коричневі сорочки» заполонили вулиці нашого вільного міста, відколи «коричневі сорочки» опанували Сенат і закордонну політику, а отже, відколи «коричневі сорочки» ведуть митну війну з Польщею, то справи йдуть не найліпше. Гульден стрімко падає і, мабуть, він, Костерке, закладе собі рахунок в якомусь польському банку в Ґдині, хоча, по правді, це не цілком законно, зате вигідно, бо польський злотий стоїть твердо й ані здригнеться, акурат, як швейцарський франк. Батько крутив у пальцях коробочку пісочного кольору «Okassa Zarotto» з парсуною вродливої жінки, яка дивилася на нього. Її оголені плечі, класичні профіль і надбрівні дуги, а також чорні кучерики, увінчані орхідеєю, були мов таємничий і спокусливий подих Леванту, і коли пан Костерке, понизивши голос, розповідав про сановників NSDAP[19], котрі, як-от президент Сенату Вільного міста Раушніґ, забрали гроші із ґданських банків і вклали до польських, по той бік кордону, коли обурений пан Костерке розповідав про соціал-демократів, яких побили на мітингу «коричневі сорочки», і про християн-демократів, яких запроторили до в’язниці, коли говорив, уже геть пошепки, що настають тяжкі часи для євреїв, поляків і всіх порядних людей, батько вбирав очима грецький профіль жінки, струнку шию й гладкі щоки, наче медальйон із її портретом був не картинкою на пісочній коробочці «Okassa Zarotto», а мініатюрою пензля Мегофера, саме тією, що висіла у львівській квартирі на вулиці Уєйського над письмовим столом прадідуся Тадеуша й зображала його дружину з угорського роду Шегіві, яка рано померла.

— Так-так, — озивався батько, — настають тяжкі часи, але чи були колись по-справжньому легкі?

Пахощі імбиру, мускату й гвоздики, аромат турецького тютюну непомітно розтавали, так само, як блакитно-жовта пачка сигарет «Vineta» і пісочна коробочка «Okassa Zarotto», а пан Костерке, знову на дерев’яній нозі, схилявся над батьком і нашіптував йому до вуха секретну інформацію:

— Найбільше їх на цвинтарях, отих зарослих і забутих усіма, це цвинтарні створіння, кажу вам! І навіть знаю чому. Там кущі та листя мають специфічний смак, бо тягнуть із землі трохи ліпші соки, слимаки це відчувають, прошу пана, і тому, доки скінчиться сезон, ви мусите зібрати їх саме там щонайбільше.

Краплі дощу стікали на дах буди, пан Костерке відставив пляшку спирту за ляду, а мій батько слухав оповідь про цвинтарі та слимаків нібито з недовірою, аж урешті ввічливо притакнув і сказав, що ми вже мусимо йти, бо стає пізно. Я бачив у його погляді подив, вперемішку з подратуванням.

— Що цей старий вигадує! — сказав він, коли ми поверталися додому. — Слимаки живуть там, де зелено, і це все!

Утім наступні дні увігнали нас у суцільне сум’яття. Повертаючись із Нижніх Млинів через Брентово, ми зачепили край старого цвинтаря, де посеред зарослих надгробків із німецькими написами, поміж потрісканих фігур янголів і спорохнявілих хрестів, оплетених споришем, натрапили на справжнє слимаче царство. Доводилося йти обережно, щоб не розтоптати мушельки, сховані у високій траві: досить було відхилити гілку дикого бузку чи козолисту, щоб виявити цілі їхні родини, цілі слимачі клани, склеєні між собою по три або чотири докупи, ніби вони боялися самотності або відправляли якусь любовну містерію.

Ми наповнили ними по вінця не лише наші кошики, а й запасний мішок із сірого полотна. Батько мовчав, а коли пан Костерке виплачував нам червоні банкноти з обличчям пролетаря, я сказав, що слимаки запевне є посланцями підземного світу.

— Що ти таке вигадуєш?! — трохи роздратовано мовив батько. — Де ти набрався таких думок?

Проте, коли наступного дня, проходячи неподалік Політехніки, ми ступили, — зрештою, нібито мимоволі, у зарослі алейки цвинтаря, на якому ховали колись німців, а тепер — лише пияків і клошарів, й одразу, серед плакучих верб, грабів, червонолистих буків і смерек, знайшли ще більше слимаків, ніж у Брентові, батько не витримав:

— Справді, у цьому є щось дивне. Проте чи має воно якийсь зв’язок зі смертю?

Я не зумів би відповісти на це запитання. Світ слимаків був мовчазний і недоступний, а їхні шляхи, позначені срібною ниткою, здавались особливо таємничими. Невже й справді те, що вони жили саме тут, на цвинтарі, якось було пов’язане, приміром, із Гуго Толером, який помер сімнадцятого жовтня 1938 року у Вжещі? Або з якимсь доктором Межем, музикантом і диригентом, який відійшов у вічність наприкінці війни, однак іще до того, як згоріло Головне Місто, а будинки, шпихліри й костели перетворилися на руїни? Ні, я не зумів би на це відповісти, отож запитав батька, що це, власне кажучи, означає: «відійти у вічність»? Чи це поєднання з Богом? І де те місце, яке ми називаємо вічністю? Над нами, там, угорі? Чи радше надолі? А може, ця вічність просто існує десь навкруг нас, тільки що ми не бачимо її, так само, як не бачимо повітря, яке нас оточує і яким ми дихаємо, навіть не замислюючись над цим?

Батько розкладав слимаків по кошиках.

— Я знаю лише, що існує Бог і всі ми боїмося смерті, — мовив він по хвилині роздумів. — А все решта, все решта — хіба що припущення.

— А ти теж боїшся смерті? — запитав я.

— Я теж, — відповів він.

— А як воно є, коли людина вмирає?

Батько відповів не одразу. Проте було помітно, що він хоче щось пояснити, тільки довго вагається, розмірковує, наче б’ється над рівнянням із кількома невідомими.

— Таємниця в русі, розумієш? У русі часток, тіл. Там, де його немає, немає й життя. Отож смерть — це припинення будь-яких змін, це цілковите заперечення руху в будь-якій його видозміні. Розумієш?

Я кивнув, а батько, бродячи у високій, по коліна, траві, провадив далі, що смерть означає стан, у якому вщухають будь-який біль і будь-яка мука, отож із певного погляду вона може бути для когось жаданою річчю. Як стан абсолютного спокою й тиші, що ми не ладні навіть його уявити.

Проте я уявляв ту тишу. Бачив її. Наче велику плахтину, розпростерту над нашим містом, над затокою й пагорбами, плахтину, під якою сплять дідусь Кароль, прадідусь Тадеуш і його молода дружина, кадет Каролька, барон фон Молль і третій механік фон Петрович, жінка в чорному капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, а також чоловік зі сходів у львівській катедрі, — ті, кого я не знав і не міг знати, усі занурені в безмежну тишу, в якій повільно повзли поперед себе слимаки з темними й світлими мушельками, витягаючи ріжки вперед, аби вловлювати ними голоси померлих.

Із дня на день батько ставав чимраз мовчазніший. Може, тому, що сезон закупівлі добігав кінця, а може, через сусідів, котрі вже довідалися про наше заняття та обмінювалися щодо цього не надто мудрими зауваженнями. У кожному разі в останній день, а був це день святого Яна, батько виявив ознаки задоволення.

— Закінчуємо зі слимаками, — сказав він. — Нехай тепер за них турбуються французи.

А коли ми йшли околицями Біскупової гірки, обнишпорюючи кущі й здичавілі алейки парку, коли востаннє шукали слимаків між листя й трави, батько сказав, що за всі ці дні ми заробили багато грошей і цілий місяць можемо ні про що не журитися.

— Я міг би робити це цілий рік, — сказав я, — міг би завжди отак ходити з тобою, а якби не стало слимаків, то ми могли би збирати трави й сушити їх, а потім продавати недужим людям.

— О, так, — він широко всміхнувся, — це гарна ідея. Якщо нам знову забракне грошей, мабуть, так і зробимо.

І щоб заробити на останню слимачу виплату, щоби принести того вечора кілька червоних банкнот і покласти їх перед мамою на столі, ми увихалися серед кущів немов справжні мисливці, пірнаючи в густі тунелі, зелені, мокрі й воложисті від початку цього літа, і навіть не примітили, як настав смерк, а разом із ним година закриття крамниці.

— Пусте, — сказав батько, — в такому разі випустимо їх на волю.

Проте перш ніж він поставив кошика на землю, ми побачили дещо незвичайне. Десятки слимаків виповзали з-під кущів і полишали свої криївки в нас на очах, прошкуючи в одному напрямку — на вершину пагорба. Їх ставало дедалі більше, уже не десятки, а сотні.

— Поглянь сюди, — крикнув батько. — І тут, і ще ось тут, — він хвилювався дедалі сильніше. — Вони йдуть, наче на параді!

І справді, слимаки один за одним, працьовито здіймаючи ріжки, повзли дорогою на вершину, мовби там їм було призначене місце побачення.

— Я ще ніколи досі нічого такого не бачив, ходімо, — сказав батько. — Мусимо глянути, куди це вони манд­рують.

Ми пішли вздовж повзучої вервиці слимаків. Вона виглядала просто-таки дивовижно. Що ближче до пагорба, то більше равликів прилучалися бічними стежками до цього шляху, який пульсував і поблизу галявини був уже цілком укритий рухомими шкаралупками.

— Наче вугрі в Саргасовому морі, — почув я батьків шепіт. — У цьому криється якась таємниця.

Утім те, що ми побачили на вершині, збентежило нас іще дужче. Посеред галявини виростав із землі велетенський камінь, яких льодовик чимало розкидав по пагорбах. Він здіймався стрімкими гранями на рівень людського зросту і скидався за формою на сльозу, що її міг зронити хіба якийсь міфологічний велет. Обережно, ледь чи не навшпиньки, щоб не розтоптати жодного слимака, ми підійшли до брили, а там стали як укопані, ніби й самі обернулися на камені.

— Боже, що вони роблять? — тихо сказав батько.

Слимаки намагались один за одним видряпатися на камінь, пробували присмоктатися тулубами до сірого стрімчака й виповзти на його гребінь. Однак даремно: проти них була гладка поверхня ледве не прямовисної стіни та гравітаційна сила, яка стягала їх додолу. Тож вони падали в траву, у клубовиння тіл і мушель, переплетених поміж собою, скреготали й шелестіли, нагадували хвилю, яка то здіймалася, то опадала. Жоден зі слимаків не видряпався вище, ніж до середини каменя, а сліди від тих сходжень у вигляді срібних слизьких ниток здавалися щільним, хоча водночас тонким і прозорим панциром, який покривав поверхню базальту.

Ми, загіпнотизовані тим слимачим клубовинням, навіть не зауважили, що дощ перестав і з чорних цятин кущів і заростів почали випурхувати світляки. Вони літали над усією галявиною, а коли ми врешті відірвали погляди від каменя, то перед нашими очима постала картина вихрястих вогників, які кружляли в темряві дедалі швидше в ритмі невідомої мелодії.

— Вони ніколи не вилізуть на цей камінь, — сказав батько, показуючи на слимаків. — А ми не дізнаємося, чому вони мусять туди вилізти. Якби котромусь із них цей фокус удався, щось мусило би змінитися.

— Що саме? — запитав я тихо.

— Не знаю. Однак щось мусило би відбутися тоді.

— Із чим? — запитав я ще тихше.

— Може, зі світом. Цього я не знаю, — сказав батько, випорожнюючи кошики. — Та ліпше ходімо звідси, не треба їм заважати.

І коли ми сходили з пагорба з порожніми кошиками, і згодом, коли над містом уже зійшов місяць, а ми, їдучи нічним трамваєм, минали пам’ятник Собеському й Політехніку, я помітив у його погляді тінь меланхолії, ту саму, що з’являлась у його очах, коли він розглядав старі фотознімки чи виводив на аркушах силуети цісарсько-королівських «бойових одиниць». І тоді я зрозумів, що ми вже ніколи не збиратимемо слимаків і не повернемось у розмові до галявини й високого каменя, бо на те, що ми побачили, мовчки лягала печать таємниці.

Утім це не означало, що наступні дні проминули лише під знаками калюжі й дощу. Батько сновигав по хаті та знову переглядав газетні оголошення, мама й надалі писала листи, на які не було відповіді, а я, щойно надибав у саду слимака, облаштував йому спеціальний вигін, обгороджений чотирма цеглинами, й намагався вивідати під смородиновим кущем його слимачі секрети. Щоранку я вітав його свіжим листячком, щодня киснув у саду, довго спостерігав за поведінкою слимака та його порухами, і, не знаючи його мови, цієї системи сигналів, що пливли на невидимих хвилях, які він приймав своїми ріжками, щодня промовляв до нього моєю мовою, сподіваючись, що він зрозуміє урешті принаймні кілька слів. І справді, за якийсь час слимак реагував на мій голос і вже не ховався до мушлі, коли я клав його собі на долоню, але це було все, чого мені вдалося досягти. Він був цілковито байдужий до моїх старань, і світ слимачих почуттів залишався незвіданим.

Перші шкільні дні небагато змінили в наших контактах. Так само, як досі, я приносив йому листя салату й намагався зав’язати з ним бесіду. Аж урешті котроїсь ночі пройшла злива, а на сам ранок ударив гострий приморозок. Я збіг сходами будинку як навіжений і помчав через сад, укритий памороззю. Однак було вже запізно. Під смородиновим кущем біле дзеркало замерзлої калюжі замкнулося над слимаком наче скляне віко труни. Я відгорнув іній з прозорої поверхні. Там, насподі, у кришталевій кулі спочивав мій в’язень. Він був нерухомий. Мертвий. Його черепашкою ковзав промінчик сонця: спускався углиб круглястого лабіринту, чимраз нижче, рухався дедалі швидше за лінією спіралі, аж урешті щезав у точці, прихованій від людського ока.

Я не розповів про цю втрату нікому. Врешті дорослі мали тепер інші справи на голові. «Маршал Жуков» поплив до затоки, й колінвал тріснув під час випробувань. Батько повернувся до роботи над креслярською дошкою, а мама наводила порядки в шафі й шухлядах — як завжди, коли мусила приїхати бабця Марія.

Сонце розтопило лід, а сильний вітер від моря, який провіщав осінні шторми, висушив усі калюжі в околиці. Я знову кружляв навколо каналізаційного колодязя, нарешті зримого у світлі вересневого сонця, дивився на костел Воскресіння, на дерев’яну дзвіницю, на червоні дахівки будинків, а потім заходився згортати з чавунного люка спресований крихкий пісок. Під ним поступово проступали літери, які складались у напис «Kanalisation von Danzig». Я міг урешті підняти цей люк і зазирнути углиб, але тепер у цьому вже не було жодної потреби.