Мерседес бенц. Із багажником

Стіл

— Стіл, стіл, — кричала мама, — я вже не годна витримувати цього! Люди мають меблю, і тільки ми щось отаке, — й вона показувала рукою на круглий стіл, за яким ми обідали щодня. — Хіба це взагалі можна назвати столом? — запитувала вона, ламаючи голос і руки. Батько не відповідав на її зачіпки й замикався в собі, сповнюючи кімнату важким мовчанням. Зрештою стіл був не такий уже й поганий. Під коротшу ніжку підкладали спеціальний кубик, а кордубату фанеру на стільниці можна було закрити обрусом. Того стола він купив сорок шостого року в пана Поляске із Заспи, коли пан Поляске пакував манатки й відбував останнім поїздом на захід, до Німеччини. Батько дав тоді панові Поляске пару військових чобіт, які перед тим був уторгував у совєтського солдата за вживаний годинник, а що ті чоботи були не першої свіжості, то батько доклав іще трохи масла з ЮНРРА[21], на що зворушений пан Поляске зоставив батькові, окрім столу, фотознімок із родинного альбому. На ньому було двоє елегантних чоловіків у костюмах, котрі стояли на Ланґе Брюке. Я любив розглядати цей фотознімок. Не тому, що мене цікавили пан Поляске і його брат, про яких я знав небагато, проте тому, що за їхніми спинами, на другому плані, простирався краєвид, якого я даремно шукав на Довгому Узбережжі. Десятки рибальських човнів швартувалися до причалу побіля Рибного торгу, на набережній було повно покупців і продавців, а Мотлавою пропливали барки й пароплавчики з довгими, мов щогли, трубами. Тут було повно руху й життя, Ланґе Брюке скидалося на справжній порт, і хоча всі вивіски готелів, барів і торговельних контор були чужомовні, це так чи так становило привабливе видовисько. Воно нічим не нагадувало Довге Узбережжя, яке, щоправда, відбудували після великої пожежі й бомбардування, але на ньому не було нічого, крім нікому не потрібних установ, червоних лозунгів, розвішаних на стінах, і зеленої нитки Мотлави, що нею пропливала міліцейська моторка і — раз у день — судно прикордонної охорони.

— Це німецький стіл, — підвищувала голос мама, — ти мусив уже давно порубати його на кавалки. Мені стає зле, коли я лише подумаю, — провадила вона далі вже трохи спокійніше, — що при ньому сидів якийсь гестапівець і їв після роботи вугрів.

Батько знизував плечима й витягав фотознімок пана Поляске.

— Поглянь, — казав від до мами, — хіба ж це гестапівець?

І тут-таки розповідав історію пана Поляске, який був соціал-демократом і три роки відсидів у концтаборі Штуттгоф, бо не підтримав Гітлера. Коли наше місто в тридцять дев’ятому році долучили до Райху, пан Поляске демонстративно не вивісив прапори на своєму будинку, й тоді його забрали.

— У такому разі його брат був гестапівцем, — мама обрізáла дискусію й виходила в кухню, а батько, засмучений, що втратив слухача, розповідав про другого пана Поляске, який зараз же по війні поїхав із сенатором Кунце до Варшави просити президента Бєрута за ґданських німців, — щоб вони могли зостатися, підписавши декларацію лояльності.

— Тоді, — продовжував розповідь батько, — президент Бєрут нашорошив свої вусики і сказав делегатам, що німецька соціал-демократія ніколи не грішила почуттям історичного глузду, віддавна зрадила свій класовий інстинкт, і про це мудро й вичерпно написав товариш Сталін. І будь-які прохання, — тут президент Бєрут затискав свій пролетарський кулак і гахкав ним по стільниці, — є антидержавною діяльністю. Брат пана Поляске повернувся тоді до Ґданська й повісився на горищі їхнього будиночка на Заспі.

— Власне кажучи, чому він це зробив? — голосно запитував батько. — Адже міг виїхати до Німеччини, як його брат.

— Він повісився, — мама саме заходила до кімнати з полумиском, у якому парувала страва, — бо в нього нарешті прокинулася совість. Якби в усіх німців прокинулася совість, вони всі вчинили би так само, — додала вона, ставлячи на стіл картоплю в мундирах, — усі вони мусять повіситися після того, що скоїли.

— А совєти?! — вигукував батько, відсуваючи лушпиння на край тареля. — А совєти?

Я знав, що зараз почнеться сварка. Мама панічно боялася німців, і ніщо було не в змозі вилікувати її від цього страху, тоді як батько найбільше огиди відчував до земляків Федора Достоєвського. Незримий кордон пробігав тепер через стіл пана Поляске із Заспи, і батьки були розділені ним, як тоді, тридцять дев’ятого року, коли край їхнього дитинства, пропахлий яблуками, халвою й дерев’яним пеналом, у котрому гримкотіли олівці, роздерли, мовби штуку полотна, на дві частини, поміж яких лисніла срібна нитка Бугу.

— Я бачив, — батько ковтав білу плоть картоплин, — я бачив... — звісно, він мав на думці парад у містечку, де зустрілись обидві армії. — Курява збивалась аж до неба, — батько докладав собі шкварок, — а вони пліч-о-пліч маршували рівним кроком і співали то німецькою, то російською, однак російську було чути голосніше, бо совєти прислали на парад цілий полк, а німці лише дві роти.

— Німці були гірші, — перебила мама, — бо вони не мали жодних людських почуттів.

Я не любив тих розмов. Особливо коли вони відбувалися за обідом, і в густий запах бульйону або в аромат хрінного соусу вторгався гарматний гуркіт чи стукотіння поїзда, яким везли людей на повільну або негайну смерть. Я не любив, коли вони сварилися через такі речі, бо тоді вони забували про мене, і я стирчав поміж них, наче зужита й уже нікому не потрібна річ. Зрештою в усьому були винні пан Поляске та його стіл. Так я вважав, ковтаючи картоплю в мундирах або «ліниві» вареники. Якби не той стіл, батьки говорили би про фільм із Мерилін Монро, врожай на полуниці або останній спуск у корабельні імені Леніна, на яку прибув прем’єр Циранкевич. Зрештою вони могли би говорити про будь-що, проте стіл пана Поляске уподібнився з часом до зубного болю. Коли біль слабшав і, здавалось, ось-ось мине, їх брала ще дужча охота торкнутися до хворого місця і пробудити болючу пульсацію знову. Чи міг я щось зробити? Якби йшлося про стілець, я запевне дав би з ним раду. Проте стіл — великий і круглий, з різьбленими ногами, дуже важкий, із дуба — стіл пана Поляске із Заспи, видавався занадто масивним, щоб знищити його без сторонньої допомоги. Я підозрював, що пан Поляске зоставив нам його зумисне, начебто знав про незримий кордон між моїми батьками. І начебто припускав, що його мебля, яку він не міг забрати до Німеччини, стане причиною безупинної сварки. Батько, неохочий до змін, затинався на своєму, а мама щодалі частіше припалювала біґос або реберця, вишукуючи в німецькому столі щораз нові вади. До кульгавої ноги й порепаної фанери згодом долучився шашіль, секретна робота якого, нечутна вдень, заважала мамі спати вночі. Уранці вона була невиспана й у поганому гуморі.

— Зроби щось, — казала вона до батька. — Я не годна терпіти цього довше!

— Який іще шашіль? — запитував батько.

— Німецький, — відповідала мама. — Це німецькі хробаки. Скоро атакують креденс і шафу, бо ж вони невситимі. Як і все німецьке, — шепотіла вона батькові на вухо.

Якщо пан Поляске хотів помститися, годі було шукати ліпшого методу. Я дедалі частіше уявляв, як він сміється десь у Гамбурзі або в Мюнхені, й потирає руки. Масло з ЮНРРА він з’їв — упродовж кількох днів, совєтські чоботи викинув через рік, а ми все мучилися з його столом, як із родичем-зайдою, який страшенно всім заважає, однак якого не можна випровадити геть. Тільки за що він мав би нам мститися? — часом замислювавсь я. Адже ми не зробили йому нічого поганого. Ми навіть не мешкали в його будинку, де оселився тепер якийсь високий партійний чиновник. Невже він бажав нам лиха за те, що ми були поляками? Я не знаходив готової відповіді на це запитання. Ані на жодне, пов’язане з паном Поляске. Годинами поспіль розглядав фотознімок, на якому Довге Узбережжя скидалося на справжній порт, і рахував труби на пароплавах, що тяглися Мотлавою. Тим часом стіл день у день здавався дедалі більшим і розроставсь у замкнутому просторі кімнати до нечуваних розмірів.

Аж якогось дня сталося те, що й мусило статися. Коли мама поставила супницю на стільницю, кубик вилетів із-під коротшої ноги, і стіл захитався мов поранений звір. Борщ хлюпнув батькові на штани та сорочку.

— Ох! — мама плеснула в долоні від захвату. — А хіба я не казала? Хіба я не передбачала катастрофи?

Батько не обізвавсь ані словом. Підклав кубик, з’їв другу страву, мовчки дочекався вишневого желе й лише по десерті, зі сигаретою в зубах, зійшов до підвалу по пилку та метр. За кілька хвилин, похилившись над столом, примружуючи то одне, то друге око, він мав ефектний вигляд, наче фронтовий хірург, що готується до операції. Однак сталася небувала річ. Батько, який мав вправну руку до ремонтів і переробок, не зміг упоратися зі столом пана Поляске. А власне, не зі столом, а з його нерівними ногами. Після кожного розпилу виявлялося, що одна з них, щораз інша, трохи коротша від решти. Охоплений шалом досконалості, а може, й німецького педантизму, батько не здавався: він усе вкорочував ніжки столу, аж урешті ми стали свідками небуденного видовища. На підлозі, поряд із купою відпиляних кавалків дерева й морем стружок валялася, немов великий брунатний щит, безнога стільниця пана Поляске. Мамині очі блищали від зворушення, батькові очі метали блискавки, утім ніщо не ладне було спинити роботу, яку він розпочав. Пилка, неначе в трансі, з гарчанням вгризалася тепер у стільницю, батько сопів і зітхав, мама тамувала подих, щоб урешті вигукнути:

— Ну, нарешті!

Стіл пана Поляске годився хіба на дрова.

Батько зносив кавалки дерева до пивниці, мама замітала стружки, і тільки я відчував шкірою, що це ще не кінець і справжні клопоти лише попереду.

Наступного дня ми обідали в кухні. Тут було тісно й невигідно, а запах смажених оселедців, густий, наче хмара, аж ніяк не додавав апетиту.

— Ми мусимо купити новий стіл, — сказала мама, — може, трохи менший від цього, але теж круглий. А потім нові стільці, — остаточно розмріялася вона. — З плюшевою оббивкою!

Батько мовчав. По обіді ми поїхали трамваєм до меблевої крамниці. Продавець розвів руками, значуще всміхнувсь і сказав: в наявності є лише те, що ми бачимо, а саме, трикутні столи.

— Це найновіша модель, — показав він на рівносторонню фігуру. — Експериментальна!

— А круглі? — запитала мама. — Круглих нема?

Тоді продавець пояснив, що цьогорічний генеральний план уже виконано, і круглі столи завезуть, авжеж, однак тільки в січні або в лютому. Батько жовчно всміхнувся, бо надворі була акурат середина травня. Натомість мама ходила між трикутних столів і торкалася до їхніх стільниць начебто з недовірою й острахом. Світло, яке просочувалося до крамниці крізь закурену шибу, підсвічувало її каштанове волосся ніжним ореолом, що додавав мамі меланхолійної чарівливості. Коли ми вийшли на вулицю, вона побажала таки, щоб ми поїхали до іншої крамниці. Яким ж великим було її розчарування! Над усіма меблевими крамницями в місті висів, немовби привиддя, фатум генерального плану. Єдиний не трикутний стіл, якого видобули на її категоричну вимогу з темного складу, виявився прямокутним, дуже довгим і вузьким, і анітрохи не пасував до нашої кімнати. Я не знав, чи пан Поляске міг уявити щось таке, — по кількох годинах безнадійних пошуків ми, змучені, прийшли додому, а його стіл стирчав межи нас надалі наче ледве відчутна скалка.

— Зрештою, — виправдовувався батько, — стіл можна й замовити. Це вийде дорожче, але, — тут він значуще підвищив голос і здійняв пальця мов проповідник, — з огляду на генеральний план іншого виходу в нас немає.

Чи було щось простіше, ніж такі міркування? Звісно, що ні, проте — як виявилося незабаром, — із п’яти столярних майстерень в околиці три вже давно позачиняли. Їхні власники, яких розорили додаткові податки, працювали на державній фабриці, виконуючи генеральний план. Четверту — ту, що належала вдові Рупейки, столяра із Вільна, — саме ліквідовували. А п’яту майстерню перекваліфікували на тиху мануфактуру, де виробляли гарні труни, продукування яких — принаймні тепер —генеральному плануванню не підлягало.

— Усе вчасно, — сказав батько, повернувшись із міста, — їх також включать у хід історії.

А столу не було й надалі. Деякі несміливі батькові спроби, мов перебіжні й поетичні імпровізації, були роковані на фіаско вже в зародку. Ні прасувальна дошка на двох ящиках, ані імпровізована стільниця, яку він склепав у підвалі, ані, зрештою, оголошення, що він намірявся подати його до ранкової газети («Стіл б/в неодмінно круглий купимо») не здобулися навіть на тінь схвалення в маминих очах. А надто жахливим їй видався третій задум. Ми вже мали якось вживаний стіл, ну, і будь ласка, — що з того вийшло! Останньою рятівною соломинкою мав стати пан Горький, який без вивіски та патентів від усіх можливих і неможливих установ виготовляв столярку нелегально. Він робив це після роботи, з матеріалу, поцупленого в корабельні. Брав при цьому високі завдатки та пив щосуботи й щонеділі, ніби був шевцем, а не столяром. Пан Горький часто засинав під будинком на кульгавій лавчині, а що ставалося це в неділю, то люди, повертаючись із костелу, тицяли в нього пальцями та прозивали масоном. У кожному разі він узяв у батька завдаток і обіцяв змайструвати стіл упродовж тижня. Круглий, як і годиться. Мама дуже зраділа, а батько, котрий був моралістом, переживав тепер свій страсний тиждень.

— Коли я знаю, — запитував він уголос щовечора, — що він зробить нам стіл із краденого дерева, то хіба це нормально? Хіба це чесно?

Проте мама була прагматичною:

— У кого він його вкрав? Усе належить державі. Усе! — й вона закрутила рукою велике коло в повітрі, ніби її устами промовляв Дух Історії.

Утім той самий Дух Історії значно рішучіше промовляв устами пана Горького, і ось що з цього вийшло: столяр не перестав пити в неділю ввечері, розтягаючи свій блаженний стан до понеділка. Він відновив його у вівторок, підтримав у середу, вміло підживив у четвер, аж урешті дотягнув до п’ятничної опівночі, за якою на нього вже чекали омріяні субота й неділя. Коли в понеділок — отой, наступний, — ми з батьком вирушили до повітки пана Горького, що була біля ставка позаду броварні, він прийняв нас, сидячи на глиняній долівці, п’яний як чіп, серед пляшок і розкиданого інструменту. З його обличчя струменіла меланхолія навпіл із екстатичною радістю. Він щомиті підводив голову, гортанно сміявсь і, немов катеринка, вигукував одну й ту саму фразу:

— Я знаю! Я знаю!

Батько побуряковів, начебто сам вихилив склянку спирту.

— Де мої гроші? — кричав він. — Де наш стіл? Прошу повернути мені завдаток! — запіяв він фальцетом, ламаючи голос. — Негайно!

Однак навіть я розумів, що батько кричить лише для годиться. Бо це вже не мало нічого спільного з паном Горьким, який саме цієї миті, просто-таки на наших очах обірвав сув’язі, що єднали його зі світом причин і наслідків.

Відтоді в нашому помешканні з’явився пан Поляске. Він тихесенько стукав до наших дверей, вітав батька кивком голови, а потому мовчки обходив навколо свого дубового столу, тепер уже геть незримого. Він клав на нього подарунки: пачки з кавою, шоколад, бляшанки з англійським чаєм — і непомітно виходив, щоб не перестрінути маму. Презенти виглядали доволі дивно, бо висіли в повітрі над підлогою, однак завжди, коли я простягав до них руку, щезали так само, як пан Поляске. Швидко й без сліду. Я не знаходив у батьковому погляді розв’язку для свого болісного сумніву — котрий саме з братів приходив нас перевідати? Утім я не розмовляв про це з батьком, який ставав дедалі розгубленішим і, може, взагалі не помічав хвилинної присутності гостя в нашій квартирі. Не дуже допомагав і знімок Довгого Узбережжя. Обидва панове Поляске були такі схожі, що я не відрізнив би, котрий із них виїхав до Німеччини, а котрий зостався в нашому місті назавше, на брентівському цвинтарі. Тому я чекав подій надзвичайних і непередбачуваних. До чого, скажімо, могла би призвести зустріч моєї мами з паном Поляске? Або несподівана поява гостя біля кухонного столу? Проте нічого такого не сталося.

Якогось дня батько прийшов з роботи винятково збуджений.

— Є! — гукав він від порога. — Нарешті в нас є стіл!

Мама негайно визирнула у вікно.

— Я не бачу вантажівки, — сухо заявила вона.

І саме тоді батько витяг із кишені маленький аркушик і виголосив, що треба поїхати до пана Каспера, який робить такі столи, як до війни — солідні й круглі, овальні чи в формі еліпса — усе за побажанням клієнта. Тут крився секрет починання: пан Каспер приймав лише надійний людей і за рекомендацією. Батько вимахував аркушиком у повітрі, наче квитком, і додав іще, що столяр на прізвище Каспер мешкає на Жулавах, по другий бік Вісли.

Будинок столяра був невеликий. Він потопав у зелені старих верб і кущів мов дерев’яна скринька з маленьким ґанком і фантазійними мансардними вікнами. Ми стояли на подвір’ї і невпевнено роззиралися навколо, бо на обійсті не було ані душі, навіть гавкотливого пса. Урешті із саду, що розкинувся позаду будинку, до нас вийшла жінка невизначеного віку зі зморшкуватим лицем.

— До кого? — запитала вона.

— До пана Каспера, — усміхнувся батько. — Ми маємо до нього справу.

— Він не Каспер. Він Каспар, — сказала жінка.

— Ну, так, — батько переступав із ноги на ногу. — То ми маємо справу до пана Каспара.

Жінка глянула на нас підозріливо, а може, лише байдужливо, досить і того, що вона не сказала нічого більше, і ми й надалі стояли в густому нерухомому полудневому повітрі, як двоє прибульців з іншого світу.

— Я мушу переказати йому дещо, — сказав урешті батько. — Чи він вдома?

— Вдома? — обурилася жінка. — Ви мусити йти дорогою аж до ярмарку худоби. Він т а м! — і вона швидко відвернулася, залопотівши полами халата. Ніби ми цілковито перестали її цікавити. Завернула за ріг будинку і зникла десь поміж кущів.

— Ну, то ходімо, — почув я батькове зітхання. — Ми мусимо його знайти.

Проте порівняно до їзди в автобусі через понтонний міст на Віслі чи у відкритому вагоні вузькоколійки, що везла нас через дамби, канали й тополині шпалери, спритно перестрибуючи залізні містки та приховані шлюзи, порівняно до всього цього останній етап походу по круглий стіл здавався дорогою до чистилища. Ми брели по кісточки в брудному піску, з якого здіймалася густа курява, що роз’їдала горло. Вона осідала на губах і язиці, щипала в очі, скрипіла на зубах, а відпроваджували нас відбитки ратиць.

— Це вже недалеко, — мовив батько, — цією дорогою ганяють худобу.

Проте мені вже було однаково. Навіть вітряк із цурпалками крил, що стояв при дорозі, нікчемний, як покинуте знаряддя праці, не привабив моєї уваги. Щомиті ми оминали послід тварин і треба було дивитися під ноги, щоб не загрузнути в кінському або коров’ячому лайні. Було спекотно, і якби не батько, я, мабуть, завернув би назад.

Зрештою ми добулися до площі, на якій стояв будинок, схожий на бункер. Цементні стіни, зведені у формі квадрата, власне кажучи, не мали вікон, і лише під самим дахом, пласким, наче дошка, мелькотів рядок невеличких вогників. Жовта обшарпана вивіска провіщала, що ми стоїмо біля бару «Під Свинею». Усередині забігайлівки, холодної і морочливої, сиділи за кульгавими столиками кілька надвереджених чоловіків.

— Пива немає, — гукнув товстий бармен, — усе вже вижлуктали!

Звивисті смуги тютюнового диму з гострим запахом поту, сечі та прокислого алкоголю оповивали нас, немов імла. Батько пояснював барменові, кого ми шукаємо, а я приглядався до чоловічих облич. Вони були засмаглі, поорані зморшками і з однаковим виразом, який складно було окреслити — задивлені в невидиму точку.

Пан Каспар сидів у самому кутку бару, майже невидимий у напівмороці, й курив недогризок сигари. На його столику не було порожнього кухля, зате лежав папірець, по якому він водив хімічним олівцем, зоставляючи фіолетові риски. Батько нахилився, витяг із кишені аркушика, поклав його на стільницю, немов візитівку, і нашіптував пану Каспарові на вухо історію про стіл. При цьому він накреслював у повітрі вигадливі лінії, перетинав їх і поєднував, здіймався навшпиньки і присідав на лаві, а його співбесідник мовчки слухав, докурюючи сигару.

Коли ми вийшли надвір, ролі змінилися. Пан Каспар розповідав, тягнучи за собою кабанчика на мотузці, про нинішній ярмарок — невдалий, як і завжди, коли понаїдуть чиновники та ревізори. Саме тому пан Каспар не продав свиню і чекав у барі невідь-чого, може, кінця світу, а може, на ліпші часи, аж тут побачив нас і одразу відчув, що ми прийшли до нього.

Ми проминули спорожнілий вітряк, а пан Каспар провадив далі, мовляв, кілька днів тому йому снилися незнайомий чоловік і хлопчик, які стукали до його дверей і мали для нього гарну вістку. Це передчуття, що справдилося саме нині, створило йому чудовий настрій, бо що може бути ліпше, ніж спіткати людину в наші часи? Батько зиркав крадькома на годинник, час спливав невблаганно, а остання вузькоколійка відбувала через годину із сусіднього села.

— Не переймайтеся, — столяр ухопив батька за руку, — бо чим є наше життя супроти вічності? Короткою миттю, якоюсь піщинкою!

Батько не відповідав, а пан Каспар розгортав свою думку далі:

— У тій піщинці, хай яка вона мала та незначуща, приховано, проте, таємницю призначення. Бо куди ми йдемо? І звідки?

— Так, — похнюпив голову батько, — усе воно доволі таємниче. Проте, — завагався він за мить, — чи зробите ви нам той стіл? Для нас це дуже важливо.

Столяр заплутавсь у шворці і, мабуть, тому не відповів батькові одразу. Кабанчик жалібно кувікав, пан Каспар розмотував сплутані мотузки, а навколо нас підбивалася густа хмара куряви, що поволі осідала, вируючи у промінні пообіднього сонця. А за мить, уже перед будинком, між кущів смородини й густих заростей півонії, закипіло небувале пожвавлення. Жінка зі зморшкуватим лицем виносила з будинку тарелі та столові прибори, а пан Каспар, ніби не чув батькового запитання або забув про мету нашого візиту, розставляв плетені крісла навкруг кам’яного столика, і поки батько встиг іще щось сказати, приміром: «нам дуже прикро, але вже час їхати», — ми сиділи над бульйоном, у якому плавали великі золоті очка, і над відварним м’ясом, а коли з’їли і його, то пан Каспар приніс із пивнички дзбан, із якого наливав до товстих склянок ялівцеве пиво темної барви з міцним ароматним духом.

— Увесь секрет, — сказав він, підносячи склянку до очей, — у тому, щоб не вкинути тих кулечок забагато. І щоб зібрати їх у належний час, пізно вранці, коли вони вже встигли нагрітися на сонці й пустити сік.

Я дививсь, як батько цмулить довгими ковтками тьмяний напій і його обличчя, завжди серйозне та трохи похмуре, тепер роз’яснюється, випогоджується і променіє незвичним сяйвом. Тут-таки обоє почали снувати спогади. Батько розповідав, як приплив сорок п’ятого року до Ґданська по Віслі, на старому каяку, бо не мав жодних документів і боявся залізничних вокзалів і місцин, які контролювали совєтські патрулі. Натомість пан Каспар говорив про довгу подорож у залізничному вагоні, яка завершилася неподалік звідси, коли німецькі диверсанти підірвали колію, і довелося шукати якесь пристановище. Оповідав, як ішов через порожні села, де рипіли відчахнуті віконниці й відхилені двері, тихо ваблячи його: «Каспаре, сюди! Каспаре, заходь!». Проте він усе не міг зважитися, бо зоставив позаду найгарніше на світі місто, місто костелів і синагог, лагідних узгір’їв і соснових борів, що облямовують передмістя, місто його дитинства, юності й війни, яке опинилося тепер під більшовицькою владою.

— А це влада сатани, — пан Каспар замислився. — Країна темряви й жорсткого утиску.

Дзбан уже спорожнів. Жінка зі зморшкуватим лицем забрала його на якийсь час додому.

— Ось тільки як довго воно триватиме? — запитував батько. — Як довго це можна терпіти?

Пан Каспар прийняв наповнене начиння і знову налив пива, що пахтіло ялівцем, до склянок. У повітрі літала передвечірня поволока, ластівки верескливо кружляли над накриттям, а батько, ніби забувши про вузькоколійку та стіл, сказав, що Господь, мабуть, давно вже покинув нами цікавитись, якщо саме такий світ досі можливий.

— О ні! — жахнувся пан Каспар. — Ми не знаємо ні дня, ні години. А якщо по правді, — запитав він, — то хіба цей світ заслуговує на ліпшу долю?

Після цього запитання, до якого, наче мушине дзижчання, прокралися сумніви й неясні тіні, ледве помітні, а отже, чіткі, мов несподівані зморшки на чолі мого батька; листя зашуміло, і садом перебіг легкий подмух від річки. Пан Каспар не одразу полюбив цей край, де пласка, наче стіл, земля не має кінця та краю, а довгі ряди тополь і верб біжать навпростець у безкрайність. Якось навесні шторм проламав загати, повалив шлюзи, і море вдерлось аж сюди, до будинку пана Каспара.

— Уявіть лише! — розповідав він, схиляючись над батьком. — Що я закинув з вікна вудку й витяг... ну, відгадаєте що?!

— Сома! — гукнув батько. — У тих каналах мусять водитися великі соми!

— Я витяг семикілограмового окуня! — пожвавлено згадував пан Каспар. — А коли вода стояла довше, міг тягати оселедців ятером!

Я розтирав смак гіркого пива на піднебінні, бо мені дозволили скуштувати два чи три ковтки, і відчував, як ялівцеві бульбашки починають кружляти в голові. Непомітно пішов із веранди й забрався в гущавину саду. Ходив по зарослих лопухами стежинах, а міцний запах півонії, що вирував у повітрі, був для мене, мовби передчуття спекотного літа.

— Ми-и-и, пе-ерша брига-а-ада! — батьків голос летів високо понад дерева.

— Стрі-і-ілецька грома-а-ада! — завторував йому пан Каспар, і далі вони вже співали разом: — У жар! — жбурнули ми! — фортуни дар! — у жар! — у жар!

Потім обоє полинули замріяними голосами за Неман, а коли перейшли ту ріку вбрід, із брязкотом зброї й шурхотінням знамен, здійняли келихи за здоров’я маршала Пілсудського, і я почув дзенькіт розтрощеного скла. За мить нагледів обох на широкій алеї межи яблунь. Вони прошкували повільним кроком до річки.

— Звісно, я вам допоможу, хоча ніколи цього не робив, — сказав батько, — чом би й ні?

— Так-так, — відповідав столяр. — Я завжди чекаю присмерку, бо це непроста справа. Треба бути обережним!

— Звісно, треба бути дуже обережним, — повторив батько, немов відлуння.

На небо сходив великий щит місяця, коли вони зникли у великій шопі, густо обсадженій кущами форсиції та ліщини. Я всадовився неподалік над водою й дивився на ребро недобудованого мосту. Його похилі плечі перетинали річку, наче нерухомий кран, а нижче, серед татарського зілля й очерету я нагледів останки барки. Вони врізались у берег, наче потужний клин, і навіть тепер, у місячному сяйві, я бачив карликові берези й вільхи, якими обросли ніс і рубка. Жоден звук, навіть щонайтихіший плюскіт води, не скаламучував спокою над річкою. Повітря стояло нерухомо, і я знову згадав пана Поляске, який непомітно заходив до нашого помешкання, шукаючи незримого столу. Чи міг він зробити це тепер, коли ми з батьком були в пана Каспара побіля річки Туї? Остання вузькоколійка від’їхала вже давно, а мама, мабуть, телефонувала від сусідки на «швидку», до міліції й до лікарень, щоби підкріпити свої найгірші припущення. А якщо вона спіткає його на сходах, на темному сходовому майданчику, коли він пройде в довгому плащі повз неї, мовчазний і замислений? Це ще було не найгірше, — думав я, — хоч би вона не перестріла його у квартирі!

Тим часом із шопи не долітало жодних звуків, а крізь зачинені віконниці не пробивався якнайтонший промінчик світла. Лише за мить я помітив, що з невеликого димаря снується прямо-таки в ультрамаринове небо сива нитка диму. Я чекав, поки гарчання пилки або стукіт молотка розірве це шатро тиші, але замість відгомону праці повітря несподівано пронизав дивний виск. Я ніколи досі не чув чогось такого жахливого. Чи то стогін, чи вереск пронизливо просвердлював тишу, щоб несподівано вщухнути за кілька секунд.

Я був паралізований. Стояв на березі, вдивляючись у чорні обриси шопи, і не годен був поворушитися, ніби там, усередині, між батьком і паном Каспаром сталося щось таке, чого я не міг навіть уявити. Врешті, за покликом неясного передчуття підійшов до шопи й тихо відхилив двері. Набачив крізь шпару постать пана Каспара в білому фартуху, поплямленому кров’ю. Він здіймав великий тесак, і коли я почув мого батька, який голосно сказав: «Ні-ні, це, мабуть, не так!» — сокира вдарила по чомусь м’якому, що лежало на столі, а тоді кров цвиркнула навсібіч, і пан Каспар, стираючи червоні плями з рук і з обличчя, сказав: «Так, звісно, мабуть, не все пішло як треба».

Вогонь буяв у великій грубі, що мала кілька залізних дверцят, батько підкидав у паливник грубі поліна, а пан Каспар відклав тесака і з ножем у руці розтинав тепер червоні й рожеві пласти м’яса, що висіли на гаках. Поряд, на дощаній підлозі, лежала свиняча голова. Розплющені очі кабанчика запитально вилуплювалися на мене, а обоє чоловіків виполіскували шматки м’яса у мидницях, деякі з них вкладали в кам’яні баняки, інші натирали якимсь порошком, по тому насаджували їх на залізний прут, котрий щезав у жерлі високої груби.

— Ми мусимо встигнути до ранку, — сказав пан Каспар, відкладаючи довгого й широкого ножа. — Яке щастя, що ви приїхали нині, бо моя жінка не виносить такого видовиська.

Батько полишив роботу на мить, витер руки й налив із кришталевої карафки, що стояла на поличці, рубінового плину. Він був темніший і густіший за кров, я бачив це крізь прочинені двері, коли вони перехиляли чарки.

— Ваша дружина така маломовна, — сказав батько, витираючи губи. — І має дивний акцент. Поморський, а все ж таки інший.

— Ви помітили це? — столяр знов узявся до роботи. — Ви таки помітили!

І поки батько відправив до грубки наступний рушт, пан Каспар почав говорити швидкими фразами, що вони сняться йому вночі, що він бачить їх немов наяву, як вони у своїх чорних каптурах переступають брами концтаборів, як вони в тих своїх чорних каптурах прямують просто до неба, і там, угорі, втворяються брами, й Господь Бог вітає їх з усміхом. Бо хто може бути йому миліший, аніж вони, що обробляли тлусту землю в поті чола свого[22] і в любові, вони, що працьовито перекопували канали, будували шлюзи, ставили вітряки, співали псалмів і гімнів й ніколи, за жодних обставин, не бажали брати зброї до рук?

— Вони? — несміливо запитав батько, причиняючи дверцята грубки. А тоді пан Каспар тихо зітхнув і заговорив про менонітів, по яких не зосталося майже жодного сліду, і про дім, до якого він увійшов кільканадцять років тому, гадаючи, що він виявиться порожній, як і решта, проте таки помилився, бо на горищі, в найпотаємнішому куті й лише через два дні він угледів посвіт пари очей, і це були саме їхні очі, менонітські, останні на тій землі, і перші, які він побачив над річкою Туєю.

— Ага, — сказав мій батько, — тепер я розумію.

Окріп булькотів у баняку, столяр полоскав у мидниці вишурувані тельбухи, а над шопою, садом, річкою й каналами підбивався великий місяць. Я стояв у дверях, дивлячись на кришталеву карафку з рубіновим плином, на пласти м’яса, порозвішані на гаках, а пан Каспар по хвилині тиші вів свою розповідь далі: як він задивився в ті очі й одразу знав, що вони його розуміють, хоч іще впродовж довгих місяців не вмів їй пояснити, звідки саме він добирається і чому так довго їхав поїздом на захід. Він не зумів описати їй своє місто поміж узгір’їв і соснових борів, де костельні бані прозирають крізь хмари, бо вона, — тут пан Каспар відставив мидницю і потягнувся по мішок із гречкою, — бо вона знала лиш одне місто, до якого вони плавали човном на торговицю, геть інше — провадив він далі, — тоді спалене та зруйноване.

— Попри все, — сказав батько, притримуючи кишку, яку начиняв столяр, — руїни мали неймовірний вигляд. Коли я виплив каяком на Мотлаву й побачив їх здалеку, то подумав, що це місто на місяці.

Пан Каспар покивав головою, зав’язав кишку тонкою ворізкою і саме тоді, коли хотів щось відповісти, може, про руїни, а може, про останні менонітські очі, батько підвів голову й побачив мене у дверях шопи. І здивовано гукнув:

— Він досі не спить? Котра ж то година?

Проте пан Каспар заспокоїв його жестом, відставив мидницю, попросив батька припильнувати вогонь, бо ніщо так не псує копченину, як нерівномірний дим, і рушив через сад, відпроваджуючи мене стежиною до будинку.

— А стіл? — несміливо запитав я. — Що зі столом?

Пан Каспар відповів, що все буде гаразд і на все надійде відповідний час.

Далеко, з боку річки, заграла гармоніка. Кілька голосів хрипко заводили: «А ти мене пожалкуєш, а ти мене поцілуєш!».

— Це українці, — пояснив столяр, коли ми вже стояли навпроти веранди. — З другого берега річки. П’ють, співають, сумно їм. А ти знаєш, чому їм сумно? — запитав він несподівано.

Я не знав. Ми стояли навпроти будинку, дивлячись, як довгі тіні дерев влягаються на садових стежинах.

— Це через той місяць, — почув я голос пана Каспара. — Завжди, коли повня, українці з колгоспу п’ють і співають. Навіть узимку. А якось вони перейшли по кризі на наш берег і підпалили шопу. То було давно, десять років тому, — пан Каспар мовив чимраз тихіше, — тільки місяць здавався більшим, як завжди, коли лежить сніг.

Я хотів розповісти панові Каспару про наш стіл інакше, ніж батько, який напевно не згадав про братів Поляске із Заспи, але столяр швидко пішов, танучи між дерев наче тінь.

Жінка зі зморшкуватим лицем провела мене до кімнати в піддашші й показала розстелене ліжко. Проте мені анітрохи не баглося спати. Щойно я почув кроки на сходах, як підійшов до вікна й широко розчахнув його. Місяць був уже по той бік будинку, і його ряхтіння здавалося слабшим, однак дах шопи, дерева та ясну стрічку ріки з опалими плечима недобудованого мосту було видко, мов на долоні. Лише останки барки згубилися десь за закрутом серед татарського зілля й очерету. Українці розпалили на другому березі багаття. Я бачив їхні фігурки, котрі увихалися навколо світла, і шкодував, що не можу туди піти, бо їхня пісня, яку виконували сильні голоси під гармоніку, довга, протягла й напівзрозуміла, грізна й лагідна заразом, була навдивовижу привабливою.

І раптом я запрагнув дізнатися про все. Куди плине річка Туя? Де було місто пана Каспара? Чому меноніти не бажали носити зброю? Чи справді всі вони пішли до неба? Я геть забув про пана Поляске, маму та круглий стіл, по який ми їхали через понтонний міст над Віслою.

Коли я сів на ліжко, мій погляд упав на шафу з різьбленими ніжками. Я відчинив двері й серед чоловічих піджаків, сорочок, штанів і краваток, що, мабуть, належали панові Каспару, знайшов капелюха, якого не бачив ніколи досі, навіть на старих фотознімках. Він був чорний, із широчезними крисами, а його фетрові краї бгалися під пальцями м’яко й без опору. Я став навпроти дзеркала і бачив у невиразному мерехтінні відбиток свого обличчя, до якого ніколи не приглядався так уважно, як тепер, до обличчя, яке ховалось у затінку чорних крисів, до ледь помітних очей і губ, ніби розчинених у шліфованій амальгамі. Той капелюх ставав дедалі більший, а разом із ним ріс і я, аж урешті, коли вже став завбільшки з батька й широкий у плечах, як пан Каспар, я йшов через місячний сад до річки і ступав через дерев’яну кладку на палубу барки. Недобудований міст випростовував плечі, а я, стоячи за штурвалом, провадив корабель через закрути річки, відгалуження каналів, шлюзи й перепуски, аж урешті виплив у Мотлаву і, пробиваючись до Довгого Узбережжя серед стовписька щогл, труб і прапорців, просив українців розвантажити моє судно. Мішки із зерном, круглі сири, кошики, повні яблук і слив, діжки, в яких плавали рибини, штуки полотна, що пахтіли літом і травами, кількафунтові бочівки з маслом — усе це мандрувало з прилук на узбережжя. Українці заводили за роботою сумної, а я, хоч і не розумів усіх слів пісні, що в ній пан Потоцький, «сучий сину, запродав Польщу, Литву і всю Україну», слухав їх, мов знайому приспівку, у якій вчувалися непогамовні туга і гнів.

Чорнота капелюха, відображена в дзеркалі, набула врешті глибини й гостроти, коли я несподівано побачив пломінчик свічки, а над широкими крисами з’явилося зморшкувате жіноче обличчя. Вона стояла позаду мене з ліхтарем у руці, а поли її халата спадали аж до кісток, мов широка сукня. Лише за мить, не відводячи погляду від дзеркала, побачив сльози: вони збігали по її щоках одна за одною, подумав, що її, мабуть, зворушили слова пісні, яка долинала з другого берега річки, від багаття. Проте це було не те. Вона зняла обережним рухом капелюха з моєї голови та обертала його в руках. Я не знав, коли вона зайшла до кімнати і як довго спостерігала за мною навпроти дзеркала. Чи могла вона бачити мене на барці?

Свічка, яка стояла на підлозі, миготіла хитким полум’ям, а мовчазна жінка зі зморшкуватим обличчям, удивляючись у тінь капелюха, стала поряд зі мною, занурившись у думки, до яких я не мав доступу. Наші погляди перетиналися на скляній дзеркальній поверхні, а потім я побачив, як вона йде, стискаючи чорні криси обома руками.

Я задмухав свічку. Накрохмалена постіль зустріла мене лагідною прохолодою, а попри те мене обпікав жар, ніби я стояв біля грубки у шопі, де пан Каспар і батько, поглинуті нелегальним забоєм, забули про світ Божий і про те, що спливає час.

Я не обмінявся з жінкою зі зморшкуватим обличчям жодним словом. Так само й узавтра вранці, коли обоє чоловіків, смакуючи копчениною, куштуючи кишку, розводячись над принадами полядвиці, обговорювали деталі замовлення: діаметр стільниці, висоту ніжок, колір.

Я не сказав батькові про чорний капелюх, коли ми їхали вузькоколійкою вздовж ріки Туї, минаючи зарослі канали й зачинені шлюзи. Ані тоді, коли мчали блакитним автобусом через понтонний міст над Віслою, ані тоді, коли цегляні вежі костелів замайоріли на передмісті Довгих Садів.

Батько розгорнув масний папір і витяг шинку, пропахлу ялівцем, мама зі зволоженим рушником на голові лікувала мігрень, а я, дивлячись на їхні розгнівані обличчя, коли вони жбурляли одне в одного словами «обов’язок», «стіл», «легковажність», «нагода», був подумки поряд із жінкою зі зморшкуватим обличчям: відчував, що ніколи не забуду її, і вона ніколи не забуде мене.

За тиждень незнайомий водій застукав до наших дверей, і чужі чоловіки занесли до кімнати стіл пана Каспара. Він був круглий, із горіховою стільницею й занурив маму в стан абсолютного захвату. Сварки та суперечки відійшли в небуття, а обід того дня тривав дуже довго, ніби нас перевідала бабця Марія.

А коли вже дозріли каштани на нашій вулиці, і я, сліпаючи над першими літерами в букварі, дізнавався про долю Алі, що мала кота, і, схилившись над столом пана Каспара, читав першу фразу: «Це фабрика», — до наших дверей застукав пан Поляске. Він був боязкий, розповідав, як знайшов нашу адресу і які проблеми мав із візою та чиновниками з Міністерства закордонних справ. Він усівся за стіл пана Каспара, витяг каву, какао, шоколад, бляшанку англійського чаю, розповідаючи про свою подорож і про те, який він безмежно щасливий.

— Ви пообідаєте з нами? — запитала мама, але пан Поляске квапився до готелю. Він дякував, перепрошував і швидко пішов, попрощавшись із батьком у дверях.

— Він не помітив столу, — сказав батько.

Проте я не був цього аж так певний. Презенти, які він зоставив, цього разу не щезли раптово. Я перегорнув сторінки букваря. Аля йшла до школи. Тато йшов на роботу. Мама варила обід. Металурги варили сталь. Гірники добували вугілля. Льотчик шугав над Вітчизною. Вісла впадала в Балтійське море. Жінка забрала чорний капелюх. Меноніти пішли прямо до неба. Пан Поляске продав стіл, а пан Каспар зробив новий.

— Що ти читаєш? Він чогось не вигадує? — запитала мама.

— Так-так, — батько закурив сигарету й поклав долоню на стільницю, якою ковзало світло. — Усе воно вигадане. Дослівно все!

Я дивився на смугу диму, що танула під стелею. Відтоді час плинув якось інакше, й один тільки я знав чому.