Мерседес бенц. Із багажником

Диво

Садівника звали Ксаверій. Усі говорили: «Я йду до Ксаверія по чайні троянди». Або: «У Ксаверія найкраща помідорна розсада». Насправді жодного Ксаверія не було. Державним садівничим господарством № 17 завідував Гладкий Гандзо. Він тхнув пивом і потом, мав більмо на лівому оці й розмовляв із жахливим акцентом, ніби лише мить тому виїхав нагору з копальні на поверхню грядок у Верхньому Вжещі. Чому ж тоді говорили: «Я йду до Ксаверія»?

Ніхто не вміє пояснити цього й донині. Це одна з тих таємниць, які не судилося розгадати. Можливо, давним-давно, коли ще не було касарень прусських гусарів і Верхнього Вжеща, тут справді мешкав якийсь Ксаверій? Цього я не знаю. Зате я чув, що одразу по війні Гандзо так уже догоджав комуністам, що запілля видало на нього смертний вирок. Тому він утік із Сілезії й шукав свого щастя тут, на Узбережжі, де місцевий партійний комітет довірив йому посаду директора.

Гандзо дуже мене цікавив. Щоразу, коли я бачив його черево, яке вихлюпувалось із фланелевої сорочки, щоразу, коли зустрічав його між парників, де він добродушно покрикував на робітниць, мене брали дрижаки, адже над Гандзом висів розмитий, а все ж таки чіткий ореол смерті. Якби його знайшли якогось ранку, продірявленого кулями (найліпше в теплиці, сповненій квітів), моє неясне марення, моє таємне чекання на появу справжніх партизанів у нашому місті, сповнилось би. Деколи я чув уві сні виразне рипіння шин. Це гальмував на вулиці Реймонта чорний «сітроен», потому троє похмурих чоловіків у шкуратянках і чоботах із високими халявками сходили вузькою стежиною між розсадою братків і йшли самшитовими алейками, урешті світанкову тишу обривав брязкіт зброї, до якої досилали набій, і гуркіт пострілу, луна від якого летіла удалечінь; Гандзо падав на м’яку землю посеред орхідей і багатолітників, а чорний «сітроен» швидко від’їжджав у напрямку Брентова та розтавав за поворотом шосейки. Проте збігали роки, а Гандзо почувався пречудово. Комуністи розстріляли багатьох партизанів, чимало з них мусили здати зброю, а ті, що виходили з в’язниць і поверталися зі Сибіру, уже не мали охоти стріляти.

У кожному разі Гандзо знався на садівництві. А найліпше на квітах. Його троянди, альпійські фіалки, півонії, іриси, гвоздики, його центифолії, хризантеми й айстри, а також орхідеї, які він розводив у теплицях, були найгарніші в місті. Тричі на рік я купував там троянди й дуже тішився на саму думку, що ввійду крізь чавунну хвіртку поміж довгих грядок, що кружлятиму серед теплиць, із яких струменять тропічні пахощі вологої землі та стеблин, що побачу піраміди вазонів, а поміж них робітниць у блакитних комбінезонах. Ніколи згодом я не бачив таких веселих жінок за роботою. Вони співали пісень або розповідали анекдоти, по яких вибухав дзвінкий сміх. Вони пахтіли гичкою, торфом, дешевою махоркою та квітами, і це незвичне сполучення, цей особливий запах, який я відчував іще здалеку, коли дивився на похилені жіночі силуети, на картаті хустини та блакитні блузи, що ряхтіли на сонці, вводив мене у стан захвату. Я шкодував, що жодна з них не є моєю матір’ю. Я міг би приходити сюди щодня і бути побіля їхнього тепла, яке передавалося й моєму тілу і кружляло в ньому дедалі швидше. Однак мама не працювала у Ксаверія. І я приходив сюди лише напередодні її іменин, у переддень іменин батька і перед приїздом дідуся Антонія, який провідував нас раз у рік, зазвичай в останні серпневі дні.

— Іди до Ксаверія, — казала тоді мама, — й купи п’ять троянд. Найліпше «ґолдстарів». Та якщо, — неквапливо розмірковувала вона, — у «ґолдстарів» будуть цятки на пелюстках, як торік, то неодмінно проси сорт «Америка»! Запам’ятаєш? «Ґолдстар» або «Америка»!

Батько любив тестя, однак усі ці приготування й незвична атмосфера дуже його дратували.

— Ну навіщо ці троянди? — запитував він щороку одне й те саме. — Хіба Антоній жінка? Ні, Антоній не жінка, — уголос відповідав він самому собі, — й ті квіти, мабуть, здаються йому смішними.

Проте мама знала, що робить. Бо коли з’являвся дідусь Антоній, усе мусило бути, немов до війни: білий обрус, юшка, яку наливають із порцелянової супниці, а не як у будні — з каструлі, після гарячих страв неодмінно компот, та ще й десерт, а на столі, у кришталевій вазі будь-що трояндовий букет, — щоб усе було, як колись, щоб час на мить відступив, аби він анічим не нагадував про те, що розпростерлося за вікнами нашого помешкання.

— Ну що то за ритуали! — казав батько. Проте й він розумів, що кришталева ваза, троянди, порцелянова супниця та срібні ложечки, які я вичищав від ранку до обіду, — все це не символи минулого часу, однак виклик теперішньому. Отож, коли я приносив від Ксаверія троянди, мама обережно брала їх у долоні, притуляла пелюстки до щоки і вкладала квіти одну за одною до вази, — і той момент був для неї безперечною хвилиною щастя: у неї все вже було готово, кімната яскріла сонцем, і ми от-от мали вирушати на вокзал по дідуся Антонія.

Він з’являвся на пероні зі шкіряною валізою, завжди в розстебнутому тренчі і трохи перехнябленому капелюсі, підходив до нас, овіяний запахом вугільного чаду й локомотивної пари, і ми чули його голос крізь перегукування подорожніх, грюкання захряснутих дверей і гримотіння поштових візків:

— Ну, і як вам тут ведеться, мої любі, у цій ганзейській глухомані?

Утім того літа, коли всі заговорили про Гандзову хворобу, про те, що він уже довго не протягне, дідусь Антоній приготував нам несподіванку, надіславши телеграму: «ПРИЛІТАЮ З КРАКОВА КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛЕТОВИЩІ В ПОНЕДІЛОК КРАПКА ЦІЛУЮ АНТОНІЙ КРАПКА».

— Чому він не їде залізницею? — дивувалася мама. — Адже він завжди подорожує поїздом. Що за дивна ідея?

— На старість кожен стає трохи ексцентричним, — заявив батько. — Що в цьому поганого?

Однак вона не почула тих слів. Схилилася над бланком і прочитала повідомлення кілька разів, а в її погляді, сповненому недовіри, зродилася тривога. І навіть троянди, які я приніс понеділкового ранку від Ксаверія, навіть їхні пурпурові пелюстки й краплини роси на стеблах цього не змінили. Мама не любила незвичних ситуацій, непередбачуваного плину подій і несподіваних телеграм. Вони ніколи не приносили нічого доброго і, на її думку, завжди передвіщали турботи. Тож коли ми їхали з нею трамваєм «двійка» алеєю Перемоги, а потім «четвіркою» — від будинку філармонії до алеї Карла Маркса, і, врешті, «сімкою», яка немилосердно повзла вулицею Фелікса Дзержинського, й коли ми таки доїхали до кінцевої трамвая неподалік стадіону «Ґеданія», її обличчя було бліде та повне напруження. Нібито вона вірила в магію чисел, а послідовність трамвайних номерів приховувала в собі якесь тривожне значення. А коли ми вже стояли біля будівлі аеровокзалу, дивилися на авієтки та старі біплани поблизу ангарів, коли разом із легким подихом вітру, який прошмигнув у ліниве повітря й поворушив їй волосся, до нас долетіло з гучномовця повідомлення про те, що краківський літак запізнюється, маминим лицем перебігла раптова судома, і я відчув дотик її руки на своєму плечі. Проте це був лише початок.

За п’ятнадцять хвилин посеред натовпу зустрічальників було відчутно певну нервозність. Срібний силует ІЛа не з’явивсь у чистому небі, а гучномовець мовчав.

— Чому вони нічого не оголошують? — злостилася дама в чорному капелюшку-«таблетці». — Вони мусять усе нам пояснити!

— Мабуть, самі не знають, що сталося! — сказав чоловік із таксою на повідці. — Правда, Йосифе?

Йосиф весело дзявкотнув і заметляв хвостиком, а його хазяїн вибудовував перед слухачами розмаїті гіпотези. Можливо, зіпсувався компас? А може, захворіли перший пілот і навігатор? Може, вони мусили терміново сісти в Торуні чи в Ґрудзьондзі, бо з баку витекло паливо?

— Припиніть! — обірвав молодик в окулярах. — Треба йти в довідкову.

Кілька людей із окулярником на чолі пішли до аеровокзалу. Проте мама не рушила з місця. Вона стояла, опершись руками на залізний бар’єр, пофарбований у біло-червоні смуги, немов пограничний шлагбаум, і дивилась у небо, ніби там за кілька секунд мав з’явитися літак. Однак небо було порожнє, і мамин погляд даремно блукав поміж блакитної просторіні, шукаючи хоч якого знаку. Тим часом делегація повернулася з аеровокзалу й виявилося, що «довідка» не працює.

— Це скандал! — сказала жінка в чорній «таблетці». — За кого вони нас тут мають!

— У час війни траплялися гірші халепи, — заявив чоловік із таксою. — Коли я скидав бомби на Гамбурґ, нам влучили в «черево», і ми, шановна пані, мусили стрибати до каналу Ла-Манш. Правда, Йосифе? — песик неспокійно повернув мордочку, але цього разу не дзявкнув і навіть не ворухнув хвостом. — На щастя, нас виловили англійські підводники. І деколи я думаю, що в пасажирських літаках теж мусили би бути парашути. Бо якби, приміром, пожежа... Або несподівано заглухнуть обидва двигуни... Що тоді?

— То вони не мають парашутів? — пані в чорній «таблетці» дуже злякалася. — Як таке може бути?

Мама поглянула на співрозмовників. Її зелені очі, що деколи брунатніли, тепер набули сірої барви, начеб у них відбився попіл або весняні хмари.

— У них там лише рятівні жилети, про випадок, якщо літаку доведеться сісти на воду, — відповів хазяїн собаки. — Але яка може бути посадка на воду під Варшавою? Або під Бидґощем?

Такса неспокійно задзявкотіла, жінка поправила на голові чорний капелюшок, молодик зняв окуляри і протирав їх носовичком. І саме тоді, десь віддалік, у гарячому повітрі серпневого полудня, в повітрі, що хвилювалося над розігрітими плитами летовища, над сухою травою й дугами ангарів, почувся віддалений, проте виразний звук двигунів.

— Там! — гукнув молодик. — Він летить звідти!

І справді, за мить уже можна було набачити силует літака. Срібні крила та корпус «ілюшина» лисніли на сонці, мов панцир, а низький тембр двигунів ставав чимраз голосніший.

Машина пролетіла над червоними дахами будинків, її тінь уже сунула злітною смугою, однак раптом, коли здавалося, що вона саме заходить на посадку, двигуни заспівали на тон вище, пілот додав газу, потягнув на себе рулі, і срібний «ілюшин» з дідусем Антонієм на борту майнув над летовищем, забираючи щораз вище, аж поки проминув зелені купи цвинтарних дерев і щез десь над морем.

У натовпі зустрічальників загуло. Якісь люди знову побігли до аеровокзалу, а ті, що зосталися біля бар’єру, перекидалися короткими фразами:

— Аварія руля...

— Тример...

— Гальма...

— Тріснуте крило...

— Якби він мав зіпсутий тример або тріснуте крило, — сказав хазяїн Йосифа, — то давно б уже валявся грудою уламків.

Жінка в чорній «таблетці» заплакала. Ще хтось зашепотів молитву, проте це був сценічний шепіт: кожне слово молитви за здоров’я чітко бриніло в розпеченому повітрі, й за мить запанувала тиша, немов у костелі.

Несподівано двигуни загучали знову. «Ілюшин» повертався від затоки. Він стрімко знизив політ, хитнув кілька разів корпусом, а потім знову, відмовившись від посадки, промчав над летовищем, — ніби його було прив’язано до невидимої нитки.

— Той пілот, мабуть, п’яний! — верескнув молодик. — Ще секунда, і він не підняв би машину в повітря! Що за кретин!

— Ні-ні, — озвався чоловік із таксою. — Просто він не може випустити шасі. Усе зрозуміло, шановне товариство.

— Господи Боже! — крикнула жінка в «таблетці» й витерла сльози. — Як це — не може випустити?

— Не може розкрити замковий механізм шасі, шановна пані. Це називається блокада коліщат.

— Ну, і що тепер буде?

— Побачимо. У найгіршому разі посадка на «пузо». Без шасі.

— Без шасі. О Боже!

— Таке буває. Коли я приземлявся в Галіфаксі, шановне товариство, на важкому, як танк, «ланкастері», ми мали схожу пригоду.

— І що? І як це скінчилося?

Погляди всіх присутніх були обернуті до Йосифового хазяїна.

— Нормально, — відказав той спокійно і навіть нібито з певним удоволенням. — Навігатор зламав три ребра, а стрілок розбив собі голову, отут, на чолі.

— А ви?

— Я мав кілька синців. А потім — тритижневу відпустку в Шотландії. Правда, Йосифе?

Йосиф весело дзявкнув, а люди навколо голосно розсміялись. Однак це був короткий сміх: він тривав не довше, ніж кілька змахів собачого хвоста.

А коли пілот Королівських військово-повітряних сил Великої Британії пояснював далі, що пілот «ілюшина» мусить «ви́літати до решти» все паливо (бо нема нічого гіршого, шановне товариство, ніж лупнутися «пузом» машини об посадкову смугу, коли в баку є ще трохи бензину), поки розтлумачував, як літак «на останніх краплинах» мусить зайти на посадку, щоб не втратити швидкість і не завалитись останньої миті на землю, мама сказала:

— Ходімо звідси. Я мушу потелефонувати до батька.

У будинку аеровокзалу панувало сум’яття. Білі шоломи пілотів, їхні сині форми й золоті ґудзики мелькотіли сюди-туди в сонячному промінні, стюардеси нервово бігали з кутка в куток, пристукуючи підборами, а міліціонери, котрі згромадилися біля бару, пили «содову», витирали піт із облич і обмінювалися зауваженнями, в яких монотонним рефреном повторювалися слова: «бахнеться», «хряснеться» і «гепнеться», а також «трахнеться» та «х*йне».

У мами не було дрібних. Перед тим, як задзвонити, вона підійшла до каси, щоб розміняти гроші. Поки стояла там, чекаючи на решту, і потім, коли накручувала врешті на диску батьків номер, я дивився на її блакитну сукенку в білі квіти, на білу сумочку й нові сандалі, які вона одягла того дня вперше. Тонкі ремінці делікатно обнімали її щиколотки, а відтак збігали від срібних пряжечок донизу — аж до пальців. Я знав, що все це — блакитну сукенку, білу сумочку й нові сандалі — вона вибрала для дідуся Антонія, якому завжди хотіла подобатись, якому ніколи не розповідала про свої клопоти і якого дуже любила.

А коли її вже з’єднали, коли вона наказала батькові, гукаючи у слухавку, негайно відпроситися з роботи, взяти таксівку та мчати до Вжеща на летовище, коли повторювала знервованим голосом одне й те саме по кілька разів, бо батько, вочевидь, не міг зрозуміти, чи літак уже впав, а чи тільки падатиме, коли, перекладаючи слухавку з однієї руки у другу, вона різким порухом голови відкидала волосся, що спадало їй на чоло, я думав про дідуся Антонія, про нього і про парашут, котрого, якщо вірити пілотові Королівських ВПС, не було на борту срібного «ілюшина». Ба, якби він там був! Якби дідусеві Антонію видали парашут, він запевне наказав би відчинити двері та сміливо стрибонув би донизу, а потім наче птах поплинув би над нашим містом. Я бачив, як він підлітає, дедалі більшаючи, до нашого будинку на вулиці святого Губерта, як купол парашута зависає на стовбурах каштанів і як дідусь Антоній перерізає стропи складаним ножиком і зістрибує на землю. А якби він приземлився у Ксаверія, посеред саду, десь між трояндовими плантаціями й парниками? Тоді його вмить оточили б жінки, і кожна подарувала б йому квіти. І хоча Гандзо кричав би, що це заборонено, що це, мабуть, шпигун, якого помилково скинули в білий день, жінки голосно сміялись би і відпроваджували б дідуся до залізної хвіртки, а він із великим букетом троянд сорту «Америка» застукав би до наших дверей і сказав: «Мене ще так не зустрічали ніколи в житті!». Бо хоча дідусь Антоній ніколи не був парашутистом, однак він був солдатом, і коли переслідував царську, а згодом більшовицьку армії, коли йшов маршем через села й містечка, виганяючи з Польщі Будьонного, його завжди оточували жінки й завжди осипали квітами, а він віддавав їм честь, бо нехай жодна з них не була його дружиною або нареченою, він був коханцем усіх тих жінок, він був їхнім коханцем, коли йшов умирати за кожну з них під Радзиміном, Львовом або Варшавою.

Мама поклала слухавку. Ми вийшли з будівлі аеровокзалу в гаряче повітря серпневого пополудня. Літак устиг повернутися з-над пагорбів і пропливав тепер над дахівками Вжеща.

— Це совєтська машина, — сказав молодик в окулярах, — і як уже впреться, то хоч плач хоч скач.

Однак поки він устиг сказати бодай щось іще, «ілюшин» знизив політ і десь над залізничними рейками висунув ліву стулку шасі, а заразом із нею і коліща.

Люди волали мов навіжені. Проте радість тривала недовго. Права стулка надалі не відкривалася, тим часом ліва, разом із випущеним шасі, яке щойно пощастило урухомити, всупереч помітним старанням пілота не прибиралося назад.

Гуркіт двигунів був чимраз голосніший. Літак, здавалося, знову заходить на посадку і під крики: «Що він робить?!», «Він їх розіб’є! Розіб’є!», — я почув мамин голос:

— Ні, Боже мій, ні!

І тоді пілот зробив дещо таке, що порушувало закони фізики, й найбільше скидалося на чародійницький трюк: направив машину ледь не на саму смугу, вдарив отим єдиним коліщам об бетонну поверхню, а потім із макабричним ревом двигунів зняв літак у повітря й повів його, уже в звичайному польоті, у напрямку моря.

— Усе це не на мої нерви, — сказала жінка в чорному капелюшку, — я не годна на це дивитися.

Тим часом відламана частина шасі котилася, ковзаючи по злітній смузі, з-під сталевої лапи сипали іскри, наче з ковадла, зрештою товсте коліща відлетіло від тримачів і, підстрибуючи мовби м’яч, впало на траву, а потім покотилося далі, аж до ангарної стіни, яка прийняла удар із глухим стогоном. Такса заливалася наче скажена. Від моря з виттям над’їжджали машини «швидкої», а моя мама, задерши голову, стежила за силуетом літака, який набрав відповідну висоту та кружляв тепер над летовищем, ніби лінивий жук.

— Таж він мусив це зробити! — кричав хазяїн Йосифа. — Мусив! Ви хоч розумієте, що воно таке — посадка на одному колесі?

Жінка в чорній «таблетці» зомліла, і перша бригада «швидкої» мала ким заопікуватися. Санітари поклали її на ноші, швидко захряснули дверцята й помчали до лікарні, увімкнувши сирену. Тим часом прибували все нові «швидкі», а заразом і пожежні машини, що сяяли червоним лаком, виїжджали на плити летовища й шикувались у бойовому порядку одразу біля ангару. Пожежники розгортали полотняні шланги, сонце вигравало на їхніх шоломах, а ноші, розкладені на моріжку, виглядали здалеку, наче лежаки в санаторії, які чекають на безтурботних відпочивальників.

Біля бар’єра більшало роззявляк із міста. З’явились і газетні репортери з фотоапаратами. А я думав про дідуся Антонія і про смерть. Чи сильно він боїться, там, угорі, коли бачить крізь круглий ілюмінатор усі ці приготування? І чи молиться він про диво, як інші пасажири? І що ліпше: раптова смерть — від кулі або в катастрофі, чи смерть повільна, яка приходить до ліжка хворого і щодня забирає дещицю життя зі собою, а потім повертається знов, і знов забирає дещицю, і довго глумиться отак із людини, і страшенно її вимучує, аж поки їй стулять повіки й запалять останню свічку. І що ліпше: якщо в літаку нема змоги попрощатися з кимось направду близьким, а там, у лікарні, попрощатися мус з усіма?

Літак кружляв над нашим містом і над летовищем по спіралі — то донизу, то вгору, а я собі міркував, яка смерть легша, а яка жахливіша. Гандзо вже кілька тижнів умирав у ліжку і кричав поночі «від болю й страху», як усі говорили, «між ін’єкціями морфіну», але сама смерть була для нього все ще віддаленою, нібито поза його окосягом, ні, він не знав, коли це станеться, і мусив відчувати, що попри все, житиме далі, і це відчуття не відпускало його, мабуть, до останнього подиху, тоді як дідусь Антоній, там, угорі, не уражений жодною хворобою, ані болем, був зараз рокований на загибель.

Про що він міг думати? Про мене? Про маму? Про подорожування літаками? Про те, що всі ми приречені й якщо навіть є якийсь гідний вихід із такої ситуації, то тільки той, для якого ми самі обираємо час і місце? А може, він думав про троянди, зрізані для нього нині вранці в Ксаверія, і про ті, що врятували йому колись життя.

Коли дідусь Антоній повернувся з війни до свого міста та знайшов собі наречену, то купив їй за останні гроші скромний трояндовий букет і сказав: «Ти вийдеш за мене. Але спершу я збудую дім!». Небавом зустрів Розенфельда, заклав із ним на спілку консигнаційний склад і торгівлю деревиною, і хоча всі застерігали його: «Антонію, з цього не буде нічого путнього!» — проте дідусь Антоній лише всміхавсь і щотижня приносив своїй нареченій букет, у якому було на одну троянду більше. А що справи йшли добре, то дім було вже майже викінчено, а коли до нього завезли нові меблі, дідусь Антоній заніс своїй нареченій букета з шістдесяти семи троянд, офіційно попросив у майбутніх тестя з тестьовою руки їхньої доньки, а потім вони всі разом сіли до чаю, вина й віденських тістечок. Він не підозрював, танцюючи з нареченою вальс, польку й мазурку, що його доля, його щастя й талан, що все це ще крихкіше за віденські тістечка. Того самого полудня в Нью-Йорку власне розпочинався великий крах, а за кільканадцять днів ця хвиля накрила біржі в Лондоні, Парижі й Берліні, а звідти пливла чимраз далі й чимраз швидше, аж поки через Варшаву добулася, зрештою, до його містечка, й за тиждень до шлюбу дідусь Антоній уже мав п’ять валіз паперових грошей. Що гірше, їх постійно прибувало, банкноти розмножувалися з гнітючою швидкістю, в якомусь приголомшливому комашиному темпі, скоро вже забракло валіз, потім скринь, аж поки вони заповнили контору консигнаційного складу від підлоги до стелі. Розенфельд утік із родиною закордон, здається, до Будапешта, а дідусь Антоній у день свого шлюбу зостався без консигнаційного складу, без будинку і без нових меблів, зате він мав кільканадцять скринь, набитих польськими марками, за які міг купити квіти, проте не векселі — свої й Розенфельдові. Тоді він відвіз гроші садівникові, наказав скласти на всі гарний трояндовий букет і разом із прощальним листом, якого накидав нашвидку, відіслав своїй нареченій через посланця. А сам востаннє зайшов у дім, який не встиг стати їхнім домом. Він чутливо торкався до меблів, гладив поруччя, стіни та оббивки, а коли вже прикладав дуло до скроні й водив указівним пальцем по холодному язичку курка, почув голос: «Побійся Бога, Антонію! Невже твоє життя дешевше за паперові гроші?!». Це була його наречена. «Як ти мене знайшла?» — запитав він, відкладаючи револьвера. Тоді бабця Ірена, яка ще не була тоді бабцею, і навіть матір’ю, впала в його обійми і, плачучи, сказала, що якби він надіслав самого листа, без букета, вона не знала б, де його шукати, але ті троянди, гарні троянди сортів «Ґолдстар» і «Америка», котрі він купив за кільканадцять квадрильйонів польських марок, привели її сюди, обудили її жіночу інтуїцію й наказали мчати швидко, немов на крилах, якщо вона хоче встигнути на весілля, а не на похорон. І хоча вони вже ніколи не мали власного будинку, ані консигнаційного складу, а дідусь Антоній продавав радіоприймачі «Електрид», які виробляли у Вільні, утім завжди, в річницю того дня, на згадку про шлюб і свій порятунок, він купував бабці трояндовий букет, неодмінно сортів «Ґолдстар» і «Америка».

Зрештою, можливо, там, угорі, дідусь Антоній не думав про жодну з тих речей, бо вірив у диво, яке його порятує?

Батько проштовхувався крізь чимдалі густіший натовп. Він був рознервований: не зумів знайти нас одразу. Мав зосереджене обличчя, легко наморщене чоло, а під пахвами, на полотняній сорочці, плями від поту. Коли він обняв маму і пригорнув її до себе, вона вибухнула голосним плачем.

— Із того нічого не вийде! — повторювала вона.

Літак розіб’ється. А вона не встигне навіть поговорити з батьком.

— Ми ніколи не попливемо разом на Гель! І не зробимо стількох речей! — мовила вона щораз тихіше.

Батько гладив її по голові й не озивався жодним словом, бо в таких ситуаціях найліпше не казати нічого. А літак надалі кружляв над нашими головами по невидимій лінії, яка скидалася на спіраль. Коли він сумлінно здіймався вгору, то був схожий на срібний хрестик, коли падав униз або завалювався на бік, змінюючи курс, нагадував блискучий знак запитання.

Ні, дідусь Антоній, мабуть, не думав тоді про смерть. Він радше замислювався, що їстиме на обід або куди піде завтра гуляти. Може, на Сопотський мол? Або до Лісової опери? А може, на шанці й редути, з яких ми з ним щороку запускали повітряних зміїв? Він бачив усе це згори, немов на долоні, і я заздрив отій його перспективі. Побачити ціле місто й затоку, наче на мапі! Угледіти порти, корабельні, вулиці, костели, пагорби й вузький пасок пляжу так, як їх не побачиш навіть із вежі Пресвятої Діви Марії! Раптом дідусь Антоній здався мені поетом, кимсь на кшталт художника, який сів у літак лише задля того, щоб зазнати непересічних вражень, пов’язаних із приземленням, і описати їх, разом із краєвидами, у щоденниках. Щоправда, він не писав нічого, крім листів, але й не мусив цього робити: його живим щоденником був я. У час прогулянок Зеленою долиною чи на Буковій горі він навчав мене не лише назвам птахів і дерев. Він повіряв мені минуле, яке існувало вже тільки в ньому і якого ніхто, крім мене, мабуть, не вивчив так добре. Еге ж, життя дідуся Антонія було записане картинами в моїй пам’яті, мов на сторінках товстої Книги. І досить було викликати одну з них, щоб оживити решту.

Тепер я бачив обличчя того німця, — того, що перепинив бабцю Ірену, вдарив її по голові, відібрав велосипеда й харчі, роздобуті на селі, та сказав: «Ти жидівка! Ти втекла з гетто!». І зараз же по тому — бабцине обличчя, десь там, на польовій дорозі, пізнього ранку, коли той німецький жандарм здіймає автомат і каже зі сміхом: «А тепер я тебе вб’ю!». А потім знов обличчя дідуся, коли, щасливо порятувавшись, вона вже вдома розповідає йому про це. І я чув її голос у мить, коли вона кілька разів повторила: «А якби він мене застрелив? А якби він мене застрелив?».

Літак описав іще одне коло над нашими головами, і сонячне сяйво, що відкидалося від його крила, нагадало мені інший посвіт — той, що плинув від річки, коли дідусь Антоній почав рибалити. Заради того, щоби бабця Ірена не мусила їздити в село і її не зачіпав дорогою жоден німець. Дідусь вдивляється в поплавець, примружує очі й відчуває, що сьогодні нічого з цього не буде: ні рибної юшки, ані смажених вусачів, хіба що кілька окунців, і в його очах зажура і смуток, однак не лише через рибу. Далеко за лісом гуготять довгі автоматні черги, між заростів лозняку на піщаній обмілині дуже чітко чути їхній глухий гуркіт, бо його приносить вода, а дідусь Антоній знає, що означають ті черги й лише не розуміє, що сталося зі світом, який несподівано втратив точку опертя, який хитається й накульгує, наче Яків біля потоку Яббок[20]. І, повертаючись до міста з порожньою торбиною, дідусь заходить часом до порожнього костелу, заклякає й пробує молитись, але жодні слова молитви не йдуть йому на гадку, тоді він дивиться на зображення Бога, розіп’ятого на хресті, й повертається додому, до бабці Ірени й моєї мами, повертається ще смутніший і пригніченіший, і не лише через порожню торбину.

Машина знову закрутила лискуче коло, а я передчував — саме від тієї миті, — що на летовищі у Вжещі не станеться нічого поганого, бо там, у бляшанці «ілюшина» мій дідусь, сидячи біля круглого ілюмінатора, думав про те саме, що й я. А якщо ми обоє думаємо про одне й те саме — він там, угорі, а я тут, унизу, якщо ми перегортаєм одну й ту саму сторінку Книги його життя й дуже уважно вглядаємось у неї, то, ймовірно, ми ще побачимося. Не там, угорі, посеред порожньої та блакитної просторіні, але тут, унизу.

І я знову побачив дідуся Антонія біля тієї річки. Він витягав у сутінках снасті на берег, однак гачки були порожні. Тоді він закинув їх знову, потім розпалив маленьке вогнище під ослоною лозняку та грів над ним руки. А потім іще кілька разів витягав снасті з води й закидав їх знову, позаяк не зловив анічогісінько. Від річки потягало холодом, і коли він подумав, що це, безперечно, замало на юшку і, безперечно, замало на часи, коли заборонено мати радіоприймач «Електрид», а також радіоприймачі будь-яких інших марок, коли над заливними лугами вже малювався липневий світанок сорок другого року, тоді дідусь Антоній побачив того чоловіка. Той мав на око десь років тридцять із лишком, був зодягнений у сіру понищену одіж і скидався на людину, що довго ховалась у лозняку або втекла з лісу. «У тебе нема чогось попоїсти?» — запитав чоловік. «Ні», — відказав дідусь. І відразу подумав, що той, мабуть, страшенно голодний, що він, певно, не їв уже кільканадцять днів. Отож поліз до торби й витяг черству булку, здається, позавчорашню, яку мав для наживки, і сказав присоромлено: «Я маю лише це, бери та їж». А тоді той лагідно всміхнувся, похитав головою і тихо мовив: «Закинь з правого боку». Й лише за мить дідусь Антоній зрозумів, що незнайомець мав на увазі «праворуч від каменя» — великого каменя, який багато років пролежав у тому місці, вистаючи над поверхнею на добрячих півметра. Це була дивна порада, але він послухав її. Переклав снасті з наживкою й повернувся до вогнища. Незнайомець трохи скидався на прегарного кантора Йоселе, рабинового сина з Монастириськ, хоча, власне кажучи, не був подібний ні до батька, ані до сина. А може, він був лише духом. Ні, він не міг ним бути. Бо сидів тепер біля розжареного приску й дивився на воду. Його поведінка, так само, як і порада, котру він дав дідусеві, була пречудна й незрозуміла. Проте дідусь ні про що не розпитував. Мовчав. І так вони обоє мовчали добрячу часину. А потім той устав і сказав: «Дякую тобі», — і коли дідусь запитав, за що він йому дякує і чому вже йде, той коротко мовив: «Мені треба йти», — і тихо щез у лозняку, так само, як з’явився. Дідусь подумав за мить, що то був лише сон. Утім це був не сон, бо коли він витяг снасті, то вони ледве не обірвалися під ваготою рибин.

Літак закрутив іще одне коло, й сонце відбилося від бляхи корпусу, мов від риб’ячої луски. Мама плакала в татових обіймах, а він утішав її, як умів. Молодик в окулярах і хазяїн пса Йосифа згубилися десь у натовпі. Крізь гучномовці передали врешті повідомлення, що літак за хвилину сяде, й усіх просять зберігати спокій. Санітари й пожежники метнулися до своїх постів, а червоно-білі машини завели двигуни, готові рушати на злітну смугу щомиті. Й тоді я пригадав іще одну річ: моя мама не виносила риби. До кінця війни вона майже щодня їла судаків, щупаків, плітку та вугрів, яких дідусь Антоній приносив додому цілими горами.

Тим часом «ілюшин» заходив на посадку. Я стояв навшпиньки біля бар’єрчика й тамував подих. Мама відмовлялася дивитися. Батько ховав її голову в себе на грудях, ніби вона була маленькою дівчинкою. Літак падав дедалі нижче, аж урешті ми почули сухий тріскіт, потім щось на зразок глухого виску, відтак знову тріск, начеб розірвали гігантську полотняну заслону і, врешті, потужне гуркотіння бляхи та скрегіт, який тривав довго, нескінченно довго — упродовж добрячих кільканадцяти секунд. Літак трохи з’їхав з бетонної смуги й зарився в траву. Ліве крило, на яке спирався корпус, було зламане. А з-під літакового «пуза» вибивався дим.

Спершу рушили пожежні автівки. За ними — машини «швидкої допомоги». Потім ми чекали, — може, зо дві-три хвилини, які тягнулися, проте, незмірно довше, — аж поки з-поза густого туману білої піни, якою пожежники вкрили весь корпус, аж поки з-за того білого замету почали вибиратися пасажири через запасний вихід. Поміж них ми вгледіли дідуся Антонія. У розстебнутому тренчі і, як завжди, в перехнябленому капелюсі на голові. Він ішов навскіс по траві, не зважаючи на крики пожежників, ані на всю цю метушню. Побачив нас приблизно на півдорозі та швидко підійшов до бар’єра.

— Мені сімдесят три роки, — спокійно сказав він, — і мені дуже прикро, що в такому віці я ще й досі завдаю вам клопоту.

— Це було диво, — хлипала мама. — Це було справжнє диво!

А коли ми за два тижні відпроваджували дідуся Антонія на залізничний вокзал, коли він шкодував, що не летить знову літаком Іл-18 — цього разу із Ґданська до Кракова, я пригадав, що мушу запитати його ще про одну річ. Чи він уже ловив колись рибу там, над річкою, праворуч від каменя? Звісно, перед тим, як зустрів того єврея з лісу.

— Здається, ні, — відказав він. — Ні. Не можу пригадати.

— Якого ще єврея з лісу? — запитала мама, помітно занепокоївшись.

Проте саме тут надійшов поїзд. Дідусь Антоній зайшов у спальний вагон. Батько подав йому валізу через вікно. Свисток кондуктора, сичання пари та гуркіт паротяга заглушили останні слова дідуся, який іще щось говорив через опущене скло.

— Про якого це єврея ви говорили? — запитала мама знову. — Що то за історія?

— Ох, лиши його в спокої, — зітхнув батько. — Хіба вони не можуть мати своїх таємниць?

За кілька днів після від’їзду дідуся Антонія Гандзо помер. «У страшенних муках», — як усі говорили, в лікарні. Він відмовився від ксьондза й не прийняв останніх таїнств. Проте Гандзева дружина вблагала пробоща, і той крадькома прислав вікарія, який після похорону за комуністичним обрядом відчитав нишком молитву і покропив хреста, якого вона поставила там власноруч.

За місяць я пішов до Ксаверія по троянди до маминих іменин, але в них уже не було ні сорту «Ґолдстар», ані «Америки». Тож я купив чайні й поки йшов між теплицями, коли проминав парники та самшитові алейки, то подумав, що чорний «сітроен» уже ніколи не приїде на вулицю Реймонта. І я ніколи не запитаю в Гандза, чи над ним і справді висів остаточний вирок.