Месник: Повісті та оповідання

Розділ перший

Місто Ростов-на-Дону щойно прокинулося. Надворі, під захмареним небом, висвистував осінній вітер, змішаний з мокрим снігом.

А в їдальні було тепло, повітря наповнювали приємні пахощі гарячого борщу, обличчя людей виднілися з-за густих пасом тютюнового диму.

Командир стрілецького полку майор Кузнецов разом з начальником штабу Рудаковим та комісаром Желєзновим приїздили на тиждень до Ростова-на-Дону в справах комплектування полку. Впоравшись із завданням, вони, перш ніж вирушити в дорогу, зайшли до їдальні підкріпитися.

— Товаришу капітан,— звернувся майор Кузнецов до начальника штабу Рудакова,— торік у лютому теж була така сама негода, коли я і комісар Желєзнов увійшов зі своїм полком у це місто-фортецю,— згадав він, припалюючи погаслу цигарку.

— Виходить, ви й Ростов визволяли? — спитав капітан Рудаков, якого недавно призначили начальником штабу.

— Так, ми з товаришем комісаром від початку війни на Південному фронті під командуванням генерал-полковника Малиновського. Схрещували свої мечі з військами фашистського генерала фон Клейста. Незважаючи на суворий наказ гітлерівцям утримати Ростов за будь-яку ціну, у них нічого не вийшло. Чотирнадцятого лютого сорок третього року війська генерал-лейтенанта Герасименка, куди входив і наш полк, очистили місто від загарбників.

— Але ж і жорстокі були бої,— сказав комісар.— Гестапівці перед тим, як залишити місто, поспішали зігнати злість на в’язнях катівень…

Майор Кузнецов струсив із цигарки попіл і тяжко зітхнув:

— Саме тоді, в бою за Ростов, і загинув мій начальник штабу майор Сухов.

— Хороший був командир,— мовив із болем у голосі комісар Желєзнов.

— Людина хороша,— сказав майор.

— Куля в бою не вибирає, хто хороший, а хто поганий. Вона не має жалю,— спробував розрадити друзів Рудаков.

— То правда, але він загинув, коли місто вже звільнили, коли ворога вигнали.

— Як це?.. Мабуть, під час бомбардування? — поцікавився Рудаков.

— Ні, сліпа куля…

— Одне слово, дурна смерть,— скрушно мовив начальник штабу.

Офіціантка на друге принесла кашу.

— Товаришу молодший сержант,— згодом звернувся майор до водія Бойка.— Попроси цю дівчину, хай принесе нам добавки. Попереду дорога далека.

Молодший сержант Бойко пішов. Дивлячись йому вслід, майор раптом помітив біля дверей обірваного хлопчину років чотирнадцяти-п’ятнадцяти.

Майор згадав свого сина, який рік тому загинув під час бомбардування. «Ровесник мого Дмитрика»,— подумав він і відчув, як защеміло серце.

— Видно, товаришеві майору сподобалися наші страви,— підійшла офіціантка.— Їжте на здоров’я, далебі, наш кухар з найскромніших продуктів смакоту готує,— сказала вона, ставлячи на стіл миски.— Смачного вам,— додала весело і вже хотіла була піти, але майор зупинив її:

— Хвилиночку, сестро… Можна?

— Слухаю, товаришу майор,— усміхнулася вона.

— Хто цей хлопчина?

Усмішка на обличчі офіціантки затремтіла й щезла.

— Осиротіло, бідне. Останні вісім-дев’ять місяців наш щоденний гість. Ростовський вірменин. Батько на фронті комісаром, а матір, як дружину комісара, фашисти кинули до в’язниці, хтось доніс… Хлопець, на щастя, тоді якраз був у лісі, ходив по хмиз. Матір його у в’язниці жорстоко мордували, а потім і вбили…

Майор Кузнецов тяжко зітхнув.

— Жаль хлопця… Однак дивуюся, чого це його й досі не віддали в дитбудинок.

— Віддавали, товаришу майор, і не раз, але він тікав звідти.

— Чому? Хіба йому там не краще? — здивувався комісар Желєзнов.

— Звичайно, там непогано, товаришу комісар, але, знаєте, він марить фронтом.

— Чим?

— Хоче піти на фронт. Я кілька разів сама бачила, як він, майже плачучи, просив офіцерів, які вирушали на фронт, аби і його взяли.

— То й що, отак і став безпритульний? — спитав комісар.

Майор і його товариші замислилися, вже не слухаючи офіціантку. Ось що робить війна з такими ми хлопчаками, виповнює їхні серця ненавистю і жадобою помсти…

— Як його звуть? — спитав Кузнецов.

— Армен,— відповіла офіціантка.— Тут його знають усі.

— Прошу вас, поки що нагодуйте хлопця, а я подзвоню, щоб приїхали й забрали його в дитбудинок. Шкода, якщо лишиться недоглянутим і пропаде,— сказав майор і рушив з товаришами до дверей.

Підійшовши до хлопця, він зупинився, скуйовдив йому чуба.

— Армене, іди сідай он там. Зараз тебе нагодують, а потім відвезуть у дитбудинок.

Хлопець здивувався, що майор назвав його на ім’я, але це, здається, його підбадьорило.

— Ні, товаришу майор,— відмовився Армен.— У дитбудинок я не піду. Візьміть мене на фронт, там мій батько.

— Не можна, Армене, ти ще малий, тобі треба вчитися.

— Ні, я хочу знайти свого тата, розповісти йому, як фашисти замордували маму… Хочу бути поруч із татом…

— Молодець, це чесний намір… Однак не можна, немає такого дозволу, ти ще малий.

— Чого це малий, скоро шістнадцять буде,— Армен додав собі один рік, сподіваючись, що це допоможе.

— Все одно малий, закон не дозволяє…

— Але хіба ж я боягуз? І до того ж стріляю добре, часто ходив з татом у тир, і ми там змагалися.

— Ну і як? — усміхаючись, поцікавився комісар.

— Звісно, тато перемагав, але… слово честі… я теж стріляв непогано. Хіба я тоді був не малий, якихось дванадцять-тринадцять років, а тепер…

— Все одно, ти ще повинен учитися,— гладячи Армена по голові, стояв на своєму майор.— Ну годі, годі про це. Іди сідай їсти. А ти,— обернувся він до Бойка,— заводь машину.

Він зайшов з товаришами до кабінету директора, попросив, щоб подбали про хлопця, потім подзвонив, аби його забрали й відвезли у дитбудинок.

Вітер подужчав, жбурляв мокрим снігом в обличчя, коли майор Кузнецов та його товариші підходили до машини. Аж раптом перед ними де не взявся Армен.

— Товаришу майор,— звернувся він до Кузнецова,— дякую за гостинність…

— На здоров’я, Армене,— задоволено всміхнувся Кузнецов, радіючи, що нарешті вдалося умовити хлопця.— А в дитбудинку тобі буде краще,— підбадьорив його і тільки-но повернувся, щоб сісти в машину, як знову почув:

— Ні, в дитбудинок я не поїду. Хай і сто разів забирають, все одно втечу.

— А потім? — розгнівався майор.— І чого ти затявся? Бачиш, яка негода, а ти в такому вигляді…— і він рукою показав на Арменове лахміття.

— Будь ласка, не відмовляйте, товаришу майор… Одежа в мене нічого… Я не мерзну, міцний… Все одно, якщо не візьмете з собою, я пішки дійду…

Майор Кузнецов уже втрачав терпець:

— До дідька!.. Ти врешті-решт зрозумієш чи ні? Це неможливо, Армене! Біжи до директора їдальні, зараз по тебе приїдуть. Поки що твоє місце в дитбудинку,— спершу суворий голос майора пом’якшав, він погладив хлопця по голові й сів поруч з водієм. На задньому сидінні вмостилися комісар та начальник штабу.

Машина помчала на захід. Обабіч розбитого шосе тяглися необроблені поля, обчухрані лісосмуги.

Майор Кузнецов поринув у роздуми, коли комісар запитав:

— Костянтине Георгійовичу, задрімали?..

— Ні, думки не дають,— з деяким запізненням відповів він.— Знаєте, отакого, як сьогодні, хлопчину я зустрів був 1936 року в Іспанії.

— Такого, як Армен?

— Авжеж, точнісінько такого,— підтвердив майор.

— Не в пору виростають хлоп’ята,— мовив начальник штабу.

Зривалася така сніговиця, що водій не бачив дороги, й машину раз по раз то підкидало, то заносило.

— Костянтине Георгійовичу,— озвався комісар,— розкажіть про іспанського хлопця, послухаємо.

— Виходить, товаришу майор, ви і в Іспанії воювали? — спитав капітан Рудаков.

— Так, цілий рік воював… Толедо… Мадрід… Кілька разів перепливав річку Тахо…

— Даруйте за мою цікавість, ви тоді у якому званні були?

— Лейтенант.

— І командували?..

— Стрілецькою ротою.

— Костянтин Георгійович свій перший орден Леніна там отримав,— пояснив комісар.

— Я тільки тепер зрозумів…— капітан Рудаков з повагою дивився на Кузнецова.

— Що? — спитав комісар.

— Коли мене призначили у ваш штаб, усі казали: «Іди, Рудаков, з випробуваними людьми воюватимеш, з ними не пропадеш». Одне слово, Костянтине Георгійовичу, як-то кажуть, пощастило мені… Я приєднуюся до прохання Петра Михайловича, розкажіть нам, як воно було… Дорога далека, послухаємо, то і час мине швидше.

Майор Кузнецов повернувся до них боком, відкинув полу шинелі й дістав із кишені портсигар. Відкривши його, простяг товаришам:

— Закурюйте.

Рудаков і Желєзнов узяли по цигарці, майор теж запалив, кілька разів затягнувся й сказав:

— Слово честі, те, що я вам розповім, дуже схоже на сьогоднішній випадок у їдальні… Восени 1936-го я зі своєю ротою прибув до Іспанії. Розташувалися ми в горах неподалік Толедо — готувалися через два дні вирушити на Мадрід допомагати нашим однодумцям боротися проти франкістів. Того вечора до мене привели пораненого юнака. Уявіть собі, наша з ним розмова, що відбулася вісім років тому, сьогодні майже точнісінько повторилася з Арменом. Такий самий патріотизм, наполегливість, ненависть до ворогів вітчизни… І в обох випадках той самий ворог — фашизм… Юнак примчав із Мадріда на коні. Незважаючи на втому, на рани, від яких украй виснажився, він не втратив ні ясності думки, ні почуття обов’язку. Відразу дістав із-за пазухи пакет, подав мені:

— Візьміть, товаришу командир…

— А ти хто будеш? — спитав я, беручи пакет.

— Я Хуан-Альварес, син робітника з міста Толедо. Ось уже кілька місяців мій батько воює в Мадріді, він доброволець… Коли я почув, що наші в тяжкому становищі, вирішив дістатися до Мадріда, знайти свого тата й разом із ним, поруч боротися за вільну Іспанію… Три дні й три ночі йшов я долиною нашої річки Тахо, знемігся зовсім, дорогою натрапив на вершника, у якого хтось стріляв із засідки. Я підповз ближче, бачу — червона зірка на кашкеті. «Отже, наш, товариш мого тата»,— подумав і без усякого страху наблизився до нього. Він з великим зусиллям прошепотів: «Помираю, хлопче. Потрібна підмога Мадріду… Візьми цей пакет і… і… Толедо… комуніст…» — і більше не обізвався. Помер. Я взяв пакет, осідлав його коня і помчав. Услід мені стріляли. Відчув, як куля вп’ялася в праве плече, але зупинятися не було коли…

— Молодець, ти мужній хлопець,— сказав я і, обнявши, поцілував його в лоб.— Ти заслуговуєш найвищої похвали. Якщо Іспанія має таких сміливих синів, то фашистам її не скорити ніколи.

— Дякую, товаришу командир. Прошу зарахувати мене до вашого підрозділу, піду з вами…

— З великим задоволенням зробив би це, але не можу тебе взяти.

— Чому? — здивувався Хуан-Альварес.

— По-перше, ти неповнолітній.

— Нічого! — вигукнув він.— Ви ще побачите, на що я здатен. Ось тільки візьміть мене, прошу вас.

— До всього ти ще й поранений,— сказав я. Але й ця причина не здалася йому переконливою.

— Що ви кажете, товаришу командир?! — обурено вигукнув Хуан-Альварес.— Ось погляньте, тут нічого немає… плече… рука… ось… ось…— Він поворушив правим плечем і раптом від болю замружив очі, обличчя скривилося.

— Ні, Хуане, ні, любий, зараз рана ще свіжа й не так тобі дошкуляє, але трохи згодом ти не зможеш навіть ворухнути плечем,— лагідно сказав я.

— Я дужий хлопець, ось побачите… Не відмовляйте… Я так хочу…

— Це неможливо, мій хлопчику. Я відправлю тебе туди, де збирають дітей іспанських героїв, а через кілька днів наш корабель повезе тебе на радянську землю.

Потім я звернувся до одного з наших санітарів:

— Слєпцов, перев’яжи хлопцеві рану, нагодуй його і готуй у дорогу.

Хуан-Альварес, відчувши, що це рішення остаточне, спохмурнів, стояв як у воду опущений.

Його таки відправили, як і сотні іспанських дітей, на радянську землю, щоб він тут жив і учився…

Хтозна, може, Хуан-Альварес став мужнім офіцером і воює зараз на одному з наших фронтів,— закінчив свою розповідь майор.

Проїхали вже кілометрів вісімдесят, до розташування їхнього полку залишався ще якийсь десяток кілометрів. Перестав падати сніг. Уже й дорога стала краща, сухіша.

То тут, то там час од часу видно було сліди минулих боїв — розбиті автомобілі, обгорілі танки, перекинуті мотоцикли, ящики з-під снарядів, каски…

По обидва боки шосе знову потягся похмурий мішаний ліс, лише сосни де-не-де зеленіли, трохи обважнілі під мокрим снігом.

Невдовзі машина звернула з шосе й покотила лісом. Зупинилася біля військової частини.

Коли майор Кузнецов з офіцерами вийшли з машини й рушили до штабу полку, молодший сержант Бойко раптом вигукнув:

— Товаришу майор! Кузнецов озирнувся.

— Дивіться, той хлопчина з їдальні…— Він показав на Армена, який стояв неподалік машини.

Майор на якусь мить завмер, потім підійшов до хлопця.

— Ти звідки взявся?

— З вами приїхав,— буркнув Армен.

Майор подивився на комісара, потім на начальника штабу й розгублено знизав плечима.

— Яким це чином?

— На «хвості»…

— Як же ти не замерз?

— Коли машина їхала повільно, зістрибував і біг слідом, аби зігрітися… А потім знову на «хвіст»…

— Он воно як…— Майор розгублено похитав головою: — Як же ти зміг проїхати таку дорогу на «хвості» машини? Ні, це щось неймовірне.

Армен опустив голову.

— Що тепер мені робити з тобою? — трохи підвищивши голос, запитав Кузнецов.— Хіба я не тобі казав, що не можна?.. Чого не послухався?

Армен, незважаючи на те, що промерз до кісток, намагався не показати цього. По-військовому виструнчився, сказав:

— Я, товаришу майор, мушу помститися…

Майору забракло слів. Не знайшлося їх і в комісара та начальника штабу. А молодший сержант Бойко подумав: «Видно, мужній хлопець, такий не кидає слів на вітер».

Хоча Арменова відповідь і сподобалася майорові, однак, приховуючи це, сказав що суворіше:

— І без тебе є кому воювати. Сьогодні ж відправлю назад.

— Ні, не поїду… не хочу… Товаришу майор, благаю… хочу бути в армії… Я читав книжку «Як гартувалася сталь» Островського. Корчагіну було всього лише п’ятнадцять років, а мені… я і він…— Армен не знаходив переконливих слів, і від безсилля на очі йому набігли сльози.

Хоча згадка про Островського трохи збила з пантелику майора Кузнецова, проте він і не думав здаватися. Однак сльози хлопчика сколихнули його душу. Знову згадав свого сина Дмитрика. Відчувши вагання, звернувся до комісара:

— Ну, що будемо робити, Петре Михайловичу?

— Костянтине Георгійовичу, коли він так наполегливо просить…

— Та ще й після такої тяжкої дороги…— додав начальник штабу.

— Так,— провадив далі комісар.— Жаль його відправляти назад. Без нагляду зовсім пропаде…

— Ваша правда, комісаре.

— Нехай лишається при штабі. Думаю, що біля нас хлопець зміцніє і в майбутньому стане справжнім мужчиною.

— Хай стане сином нашого полку,— додав начальник штабу.

Армен, затамувавши подих, дослухався до їхньої розмови й не зводив очей з майора. Коли їхні погляди стрілися, майор не втримався від усмішки й, хитаючи головою, проказав:

— Ох ти ж чортеня…

Армен і собі усміхнувся під ніс.

— Ну, добре, скажи спасибі капітанові та комісарові, це вони умовили мене… Лишайся у нас, при штабі.

Хлопець, полегшено перевівши подих, підійшов до них ближче:

— Дякую, товаришу майор, дякую, товаришу капітан, спасибі, товаришу комісар.

Нараз усім стало весело.

Вони разом зайшли до штабу. Воїни, які там були, здивовано дивилися на Армена.

— Де це ви дістали його, товаришу майор? — запитав штабний писар єфрейтор Петренко, змірявши очима хлопця з голови до ніг.

— Довга історія. Віднині він буде при нашому штабі, листоношею. Словом, маєш помічника.

— Е, який із нього листоноша? — зверхньо кинув єфрейтор Петренко.— Самому доведеться ходити замість нього. Все розкажи, покажи, а тоді ще й одведи куда треба.

— Помиляєшся, через кілька днів побачиш.

На обличчі Петренка відбився сумнів.

— Товаришу єфрейтор,— посерйознішав майор.— Зараз же відведи Армена до перукаря, хай постриже його, а потім у лазню. Тоді до старшини, хай щось підшукає зодягтися хлопцеві, поки пошиють форму. І не забудь добре нагодувати його, зрозуміло?

— Єсть, товаришу майор,— зірвався з місця єфрейтор Петренко.

Восени 1943 року наші війська визволили Дніпропетровськ. У цій операції брав участь і стрілецький полк майора Кузнецова. Після тривалих кровопролитних боїв воїни були зморені, виснажені безсонням і втомою. І от нарешті зупинилися в лісі для перепочинку та поповнення полку, що зазнав чималих втрат.

…Вкомплектувалися, відпочили, одержали наказ знову рушати в дорогу. Тепер шлях військового ешелону пролягав у напрямку Першого Українського фронту.

Уже стояв холодний грудень. У товарних вагонах топилися чавунні «буржуйки», було гамірно й душно. Біля прочинених дверей гуртами збиралися солдати і з сумом дивилися на спалені села, зруйновані міста, на німих свідків недавнього бойовиська — розбиті танки й понівечені гармати, застряглі в розгаслих болотах. Обгорілі автомобілі, повалені телеграфні стовпи, підірвані мости, зруйновані будинки… Боляче було все це бачити.

Поїзд на великій швидкості мчав на північний захід, залишаючи позаду звільнені села й міста… Солдати, стомившись від одноманітних краєвидів, потроху розходилися, вмощувалися на нари перепочити.

Біля дверей зостався лише Армен, який уперше їхав у таку далеку дорогу. Споглядав місця колишніх боїв, і його серце дедалі більше наповнювалося гнівом і ненавистю…

Летів поїзд. І що далі він їхав, то жахливіші картини відкривалися зору — відступаючи, розлючені фашисти нищили на своєму шляху все, що могли.

Четвертого дня на світанку ешелон зупинився на маленькій станції. Воїни вишикувалися в колону й рушили на захід. Пізнього вечора уже дісталися бойових позицій.

Розділ другий

Була середина грудня. Холодний ліс стояв мовчазний. Вряди-годи сюди долинав гуркіт далекої канонади. А ось і знайомий гул наших літаків — три ескадрильї легких і спритних винищувачів подалися на захід, блиснувши проти сонця срібними крилами.

Армен швидко призвичаївся до військового життя — нові порядки, нові друзі. Бійці полюбили його. Великою втіхою для хлопця було й те, що в полку воював ще один вірменин — уславлений снайпер сержант Вартан Авчян.

Високий і широкогрудий, Вартан мав пухнасті вуса, чорні-чорні великі очі, коротко підстрижений, як у боксера, чуб. Ніколи не розлучався зі своїм карабіном з оптичним прицілом. Родом він був з Ленінакана. Три роки тому закінчив історичний факультет Єреванського університету й готувався вступити до аспірантури, писати дисертацію з історії вірменського народу. Після іспитів збирався повезти додому свою однокурсницю Каріне, але тут почалася війна, і Вартан пішов на фронт.

Полювання для нього було родинним захопленням: дід — завзятий мисливець, батько також славився цим умінням, зрештою батькова мисливська рушниця перейшла й до Вартанових рук, і він, коли наставали канікули, нерідко ходив з друзями на полювання.

Коли у військкоматі дізналися, що Вартан захоплюється мисливством, то, не довго думаючи, направили його на курси снайперів, а вже звідти — у полк майора Кузнецова для виконання особливих завдань. На своєму рахунку Вартан уже мав двадцять сім фриців, спроваджених на той світ.

«Мушу довести рахунок до ста»,— казав своїм бойовим друзям. За два роки він був нагороджений шістьма медалями й орденом Червоної Зірки. Певна річ, ідучи на чергове «полювання», завжди зодягав маскувальний халат, щоб не виблискували проти сонця його нагороди — Вартанова «здобич» не якась там рядова шантрапа. Орден Червоної Зірки він отримав тієї осені, коли вкокошив фашистського генерала, узяв його на мушку прямо в автомобілі, як той мчав по шосе. Ад’ютант генерала та два офіцери, що його супроводжували, обнишпорили все довкола, але знайти того, хто стріляв, не змогли — Вартан уже зник.

Уже й серед ворогів покотилася чутка, що за їхніми спинами бродить нечиста сила, невідомо звідки стріляє, хтозна-кого завтра обере собі за жертву.

Взимку Вартана не так часто посилали на «полювання», бо й умови не вельми сприятливі. Майор Кузнецов беріг тямущого снайпера, казав, що сержант Авчян вартий цілого взводу. Справжня робота для Вартана розпочиналася в березні, коли наставала весна, а закінчувалася серед осені, як зовсім оголювалися дерева та кущі чи й сніжком уже притрушувало землю. Зрозуміло, що три зимових місяці він не бив байдики, роботи в штабі вистачало. Однак часом закидав на плече карабін і йшов на «полювання». Не любив штабної роботи. «Солдат мусить бути на передовій — там його місце»,— часто повторював він.

Армен був безмежно радий, що його земляк заслужив таку славу й повагу, що всі говорять про нього з захопленням, навіть командир полку майор Кузнецов. Армен не забув їхньої першої зустрічі, коли майор покликав Вартана й сказав:

«Ось і ще один орел вашої національності, його звуть Армен. Візьми його під своє крило, Вартане. Дивися за ним і навчай військових статутів та армійських порядків. Славний хлопчина…»

Он як… Виходить, він уже показав себе, майор доброї думки про нього, отже, треба старатися, щоб командир завжди був задоволений…

Уже за місяць Армен багато чого побачив, багато чого навчився. Вартан охоче його наставляв, і на помилки вказував, і підхвалював за добрі діла. Армен швидко зміцнів, його сумні очі стали ясніші, й будь-яке доручення він виконував залюбки, на совість. Уже не ходив такий похмурий, розвиднився з лиця, проте серце стискалося при згадці про матір. Втішав себе лише тим, що помститься за неї фашистам, коли зі зброєю піде в бій. То вже велике діло, що він став солдатом і захищає свою Батьківщину, може розквитатися з ворогом за материну смерть, за зруйноване рідне місто, має можливість шукати батька — комісара Баграта Месропяна…

На мить Армен уявив собі, що сказав би йому батько. Він обійняв би зодягнутого у військову форму, з автоматом на плечі сина й спитав би: «Армене, сину мій, як же це?.. Ти ж малий ще, тобі ж іще й п’ятнадцяти не виповнилося. І як це мама відпустила тебе?.. І ти її саму лишив? Ти ж її єдина втіха…»

Але Армен, хоч уже давно, ще до зустрічі з батьком, вирішив розповісти йому про мамину загибель, тепер занімів, припавши обличчям до татових грудей, щось стисло йому горло — не хоче він терзати батькове серце тяжкою звісткою, не хоче розповідати, скільки сам він сьорбнув лиха, коли зостався один, як палець, і як йому пощастило потрапити на фронт. Проте батько, нічого не відаючи, просить сина: «Армене, рідний мій, годі, не плач… усе те минуло… Розкажи мені краще, як там наша матуся, що вона робить, як її здоров’я? Зрозуміло, працює… Але чому вона не пише мені листів? Ні мама, ні ти. Уже майже рік минув, як жодної вісточки з дому…»

Та що міг на те відповісти Армен? Хоча й мовчати далі не було сил. Він набрався духу і сказав батькові, що маму розстріляли фашисти. Сам же пішов на фронт, аби помститися ворогам…

Батько застиг, на його чорних очах блиснули сльози. Схвильований, він обома руками міцно обхопив сина за плечі, подивився в рідне обличчя і притис Арменову голову до своїх грудей: «Синку, рідний мій, ми самі лишилися на цьому світі, осиротіли… Віднині батько й син боротимуться пліч-о-пліч проти гітлерівської нечисті, страшна буде наша помста ворогам за матір…»

— Армене, ти сам? — озвався позаду Вартан і обірвав його думки.

Армен од несподіванки аж підскочив.

— Як бачите, товаришу сержант,— мовив згнічено й став пригладжувати на собі одяг.

— Сиди, сиди,— поклав йому руку на плече Вартан.— Коли ми вдвох, можеш не вставати.

— Хіба ж так можна? Так не годиться, ви ж більш як на десять років старші за мене.

Вартан дружньо поплескав його по плечі.

— Ну, добре, добре, сідаймо разом. Сьогодні й я добряче стомився. Але знову даремно…— невдоволено сказав він і, вмощуючись біля грубки, простяг руки до тепла.

Армен знав, що ця досада через невдале «полювання».

— Морозець береться, от фрици й поховалися в бліндажі, як ведмеді в барліг. Хоч би один вистромив носа…

— То це ж добре. Можна підкрастися зовсім близенько й шарахнути прямо в бліндаж,— пожартував Армен.

— Знаєш, Армене-джан, мій батько, відомий мисливець, казав, що невчасно розбуджений від зимової сплячки ведмідь стає в сто разів небезпечніший. Розповідав, що якось зимового дня пішов зі своїм товаришем Агасі до лісу по дрова. Ну, й рушниці прихопили. І так сталося, що в глибині лісу випадково натрапили на ведмежий барліг.

— Агасі,— каже мій батько.— Давай витягнемо сонного ведмедя з його кубельця.

— Тобі немає чого робити? — застеріг Агасі.— Прокинеться — не минути біди.

Ну, посперечалися трохи й таки вирішили тягти Михайла на білий світ. Зрубали доброго дрючка й давай штрикати в барліг. А він глибокий був, не дістає дрючок до ведмедя, хоч як старайся.

— Ну добре, тоді давай викуримо його звідти,— знайшов вихід батько.

Назбирали хмизу, наскладали біля входу в барліг й запалили… Через кілька хвилин вискакує розлючений ведмідь і кидається на батька. Тієї ж миті батьків товариш Агасі і вистрілив у ведмедя. Поранений звір заревів од болю, облишив батька і, розвернувшись, кинувся на Агасі. Той мерщій на дерево. Ведмідь і собі за ним. Цього разу вже бабахнула батькова рушниця, і ведмідь, гепнувши з дерева, випустив дух… Та відтоді мого батька почали прозивати Безвухий Мушег, бо ведмідь лапою зніс йому вухо. Хоча раніше звали Анецонц Мушег, тому що він родом з міста Ані.

— Товаришу сержант,— вражено вигукнув Армен,— Виходить, що ми, тобто наші діди, з одного міста!

— Як це?

— А так, мого діда Ашота також звали Анецонц Ашот… Отже, це означає…

— Означає… Армене-джан! Усе зрозуміло,— зрадів Вартан.— Я про це можу розповісти з усіма подробицями. Недарма ж за професією історик та ще й мисливець.

Армен усміхнувся, відтак обличчя його стало серйозне.

— Але як же це сталося, що один із моїх дідів лишився у Вірменії, а другий оселився на березі Дону? — запитав він.

— Чужоземні вороги влаштували в Ані нечувану криваву різню мирних жителів. Не витримавши такої наруги, більшість людей залишили рідне місто й подалися в інші краї…

— Дідусь мій казав, що Ані було дуже красиве місто. Розкажіть мені про нього,— попросив Армен.

— Так, дуже красиве — з гарними будинками, храмами, пам’ятками старовини, з високо розвинутою культурою…

— Я так і знав, що знову застану вас разом, товаришу сержант! — прочинивши двері, весело вигукнув молодший сержант Бойко.

— Друже мій Бойко, ми з Арменом, виявляється, не тільки однієї національності — наші діди колись жили в одному місті,— радо повідомив йому Вартан, який уже не раз розповідав однополчанам про Ані й трагедію свого народу. Потім додав: — Знаєш, якщо ми ще трохи далі заглибимося в історію, то виявиться, що Армен і твій земляк…

— А це ж як? — здивувався Бойко, й собі простягаючи руки до грубки.

— Дуже просто. Ти ж кажеш, що сам родом з Феодосії, тобто з Криму, так?

— Еге ж, з Феодосії, то й що?

— А те, що Арменові діди в давнину жили в Криму. Тільки наприкінці вісімнадцятого сторіччя поселилися на берегах Дону.

— Справді, в Криму й тепер чимало вірменів,— сказав Бойко.— А Феодосію, моє рідне місто, то взагалі можна вважати вірменським. Мої земляки з особливою любов’ю та шаною ставляться до великого художника Ованеса Айвазовського. Не тільки тому, що це всесвітньовідомий митець. Він був ще й людина великого серця, патріот свого рідного краю, якого не полишав. Це ж завдяки його старанням до Феодосії підвели водогін, це він домігся, що в місті збудували історичний музей, відкрили парафіяльну школу. А в тому двоповерховому будинку, де жив і працював Айвазовський, тепер музей художника… У дворі вірменської церкви святого Геворга його й поховано. На надмогильнику вірменською мовою написано: «Народився смертним, залишив про себе безсмертну пам’ять».

— Товаришу молодший сержант,— захоплено дивився Армен на Бойка,— ви так добре все це знаєте…

— Ех, друже мій юний,— зітхнув той.— Річ у тім, що я закінчив художнє училище, мушу знати… Та й чимало друзів-вірменів маю у Феодосії, просто в нашому дворі. Усе моє дитинство та юність минули в оточенні вірменів. Словом, я себе вважаю якоюсь мірою вірменином, ось так, ахперс[1],— і злегенька поплескав Армена по плечу.

— Навіть нашу мову знаєте? — зрадів Армен.— Як добре, що я служу разом з вами.

— Знаєш що, Армене,— розчулено мовив Вартан.— Хоч у який кінець світу підеш, скрізь зустрінеш вірменина — така гірка була доля нашого народу.

Арменові прийшло на згадку:

— Пам’ятаю, дід мій завжди з тугою розповідав, як він замолоду кілька разів добирався до зруйнованого Ані. Жаль, що постарів, казав, не можу здолати довгої дороги, а то й зараз пішов би, став би на березі Арпачай і дивився б, дивився на Ані… Батько мій у відпустку часом їздив до Вірменії. То дід, який завжди давав йому якісь доручення, одного разу попросив: «Привези мені пригірщ землі з Вірменії та два пшатені…[2]» Через два тижні батько повернувся. Дід узяв у тремтячі долоні землю, привезену з Вірменії… І тоді я побачив, що дідові руки й вірменська земля одного кольору. Мабуть, так і мало бути, бо дідові руки міцніли й тріскались у землі, терлись об неї, шліфувалися… Він підніс на долонях вірменську землю до тремтячих вуст, поцілував її і лише потім перевів подих.

— Ох, як солодко пахне рідна земля,— сказав він і, обережно ступаючи, пішов у садок.— Нехай же й під нашими ногами буде вірменська земля.— Він прошепотів якусь молитву і тричі перехрестив обличчя. А два деревця пшатені дідусь дбайливо посадив перед нашим будинком і, поливаючи, примовляв: «Пшатені — дерево Вірменії, святе дерево. Його плоди мають солодкий смак і запах вірменської землі».

Минуло кілька місяців, і саджанці всохли.

— Ні,— з тугою мовив дід Ашот.— Так, як усяка пташина має своє гніздо, свою зграю, так само й кожна рослина, кожне дерево — свою землю та воду… Пшатені на вірменському камінні виростають, цвітуть, дають плоди, а на цій пухкій землі не прийнялися, всохли. Виходить, для них це не та земля. Баграте, сину, одного дня візьми свою сім’ю і повези у Вірменію, хай на нашій землі й воді набираються сили, хай вірменами зростають мої онуки…»

А одного разу батько, повернувшись з Вірменії, привіз із Єревана пляшку води. Дід спрагло припав до неї.

— Еге, й смак вірменської землі у цій воді. Солодка, наче з джерельного струмка нашого Ані, молодості додає… Гірська вода, що тут казати. З нею ніяка не зрівняється.

Дід помер навесні сорок першого. Батько, звичайно, не повіз нас до Вірменії, а забрав до Ростова, де служив у армії. І ми звикли до Ростова. Батько обіцяв під час канікул взяти мене з собою до Вірменії — показати Єреван, з’їздити на озеро Севан, про яке я так багато чув… Але почалася війна…

— Нічого, Армене-джан,— заспокоїв його Вартан.— Скоро війна закінчиться і ми з тобою разом поїдемо до Вірменії. І в Єревані побуваємо, й у Севані скупаємося, ще й форелі його покуштуємо. Потім обов’язково поїдемо в мій Ленінакан…

Тут і Бойко не змовчав:

— А після того до мене у Феодосію приїдеш, Армене, де колись давно жили твої діди. От побачиш, що кращого міста на землі немає.

— Кожен кулик своє…— хотів був пожартувати Вартан, та раптом затнувся і проказав серйозно: — Кожен птах своє гніздо любить, кожна рослина свою землю, кожна людина свою батьківщину…

— Рядовий Армен Месропян! — вистромивши голову із сусідньої кімнати, гукнув єфрейтор Петренко.

Армен схопився на рівні:

— Я тут!

— Віднеси цей пакет у першу роту. Віддаси капітанові Бульбі в руки, ясно?

— Так точно! — виструнчився Армен.— Особисто в руки капітанові Бульбі.

— Молодець! — похвалив його Бойко, задоволений військовою зібраністю хлопця.— Ну, лети!

Армен, насунувши шапку нижче лоба, щоб не злетіла, й поправивши на плечі автомат, бігом вискочив надвір.

— Ну й хлопець, га? — дивлячись йому вслід, сказав Бойко.— Вогонь…

— Після війни на плечі отаких-от хлопців ляже головний тягар відбудови нашої поруйнованої країни.

— Переможцеві все під силу.

Розділ третій

Зима лютішала, намітала високі снігові кучугури. А вночі снігу випадало стільки, що насилу пройдеш. Степовий вітер, бувало, зривав таку хурделицю, що снігом сікло в обличчя, наче піском, задувало навіть у бліндажі.

Був вечір Нового року. В полковому штабі, що розташувався в невеличкому розореному селі, кілометрів за чотири від лінії фронту, настрій був новорічний, святковий. Усі зібралися в командира полку майора Кузнецова. Обсівши гарячу «буржуйку», грілися, гомоніли про се про те, згадували, як до війни родинами зустрічали Новий рік. Не те що в цьому незатишному бліндажі…

Майор Кузнецов привітав усіх з Новим роком, побажав міцного здоров’я і перемоги. Потім бійців поздоровили начальник штабу та комісар.

Проникливо озвалася гітара, гуртом співали російських та українських пісень. Тільки-но закінчили «Розпрягайте, хлопці, коні…», як раптом полинула протяжна вірменська мелодія:

Усі обернулися на той зворушливий голос. Співав Вартан. То була пісня вірменського гусана Шерамі. Мабуть, тієї хвилини Вартан згадував свою Каріне. Зараз для нього більше нічого не існувало на світі, окрім цієї пісні, здавалось йому, що ці тужливі слова долинають до коханої дівчини, і вона от-от з’явиться перед його очима, як мрія.

Коли Вартан умовк, усі заплескали в долоні.

— Молодець, Вартане,— похвалив його комісар.— Виявляється, що ти не тільки історик і грізний «мисливець», а ще й чудовий співак.

Ще не втихли оплески, як, обтупуючи від снігу ноги, до кімнати зайшов Армен. На одному плечі автомат, на другому поштарська сумка, обома руками він притримував щось у полах шинелі. Задерши почервонілого носа, незалежно підійшов до столу й витрусив на нього з шинелі чималеньке цуценя.

Бійці від цікавості аж шиї повитягували. Бідолашне собача, підвівши писок, принюхувалося і тремтіло всім тілом.

— Це, значить, так…— не знав, з чого почати, Армен.— Приніс вам новорічний подарунок, товаришу майор… дуже славний собачка… Нічого, що трошки брудний…— засоромився він.

Усі мовчки ждали, що на те скаже майор. Однак командир полку тільки похитав головою і всміхнувся. Бійці перезирнулися, і враз бліндаж аж струсонуло від реготу.

— Оце так подарунок!..

— Ну й песик!..

— Ти чув? Ну й Армен! — перемовлялися бійці, продовжуючи сміятися.

Тільки Армен не сміявся. Він зціпив зуби, дивився на всіх серйозно, трохи не з викликом.

«Краще спробуйте ви такого знайти…» — хотів був сказати, але натомість пояснив:

— Я його з сусіднього села приніс, товаришу майор, він не такий уже й поганий, як декому здається… Якщо не хочете, то я можу й назад віднести.

— Ну що ти, мій хлопчику, я приймаю твій живий подарунок,— сказав майор Кузнецов, потім приязно обняв усміхненого Армена й посадив поруч із собою.— Підкріпися, набігався…

Собачка продовжував тремтіти й повискувати. Вартан підійшов до нього, уважно обдивився з усіх боків і сказав радо:

— Товаришу майор, вам дістався справді хороший подарунок. Це не просте цуценя — породисте. Повірте мені, я мав німецьку вівчарку, а це не що інше, як цуценя вівчарки.

— Вибачте мені, товаришу сержант,— лукаво всміхаючись, мовив рядовий Бірогли, який недавно прибув до їхнього полку.— Ви що, до війни займалися собаківництвом?

— Мисливцем був,— коротко відповів Вартан.

— Он воно як. Тож я і думаю весь час, чого це ви снайперський карабін не випускаєте з рук…

Майор Кузнецов підвівся і теж почав розглядати цуценя зблизька.

— А що — путній собака,— сказав він.

— Його недавно покинули, ще не зовсім занедбаний,— додав Вартан.— Може, він і не хворий…

— Звідки ти знаєш, товаришу сержант? — спитав комісар.

— По вухах видно.

Усі недовірливо перезирнулися.

— По вухах? — здивувався комісар.

— Так. У цуценяти німецької вівчарки вуха взагалі звисають, починають стирчати десь на початку четвертого місяця. А якщо не стирчать, то, виходить, хворий собака, рахіт у нього.

— Ось ти який,— погладивши цуценя, тихо промовив Армен.

— Це все добре,— заговорив майор Кузнецов,— а хто його доглядатиме? Все ж таки живе створіння, потребує опіки.

— Я, товаришу майор, я його доглядатиму,— гарячково вигукнув Армен, ніби боявся, що його хтось випередить. Серце його зайшлося радістю, що майорові сподобався його подарунок.

— І я йому допоможу,— сказав Вартан.— Навчу, як треба дресирувати собаку в польових умовах.

Майор Кузнецов дістав із кишені шинелі, що висіла на вбитому в стіну цвяхові, кисет і скрутив цигарку. Кисет пішов по руках — хлопці й собі почали крутити «козячі ніжки».

У бліндажі знову м’яко забриніли струни гітари, зринула пісня.

Армен і Вартан не зводили очей з довгомордого собачати. Трохи згодом воно боязко підійшло до Армена, витягло вперед писок, нюхнуло й так подивилося на нього, наче хотіло подякувати за те, що хлопець приніс його у це тепленьке місце.

Армен погладив його по голові, а собачка ткнувся мордочкою в його долоню. Так почалася їхня дружба.

Задзвонив телефон. Бірогли узяв трубку. Просили командира полку.

— Майор Кузнецов слухає… Дякую, товаришу генерал. І вам бажаємо того ж… Спасибі, велике спасибі… Все буде в порядку, товаришу генерал… Ні, не забуду, зараз і повідомлю… Спасибі…— закінчивши розмову, майор Кузнецов звернувся до всіх:

— Друзі, це командир дивізії. Генерал вітає вас усіх з Новим роком, бажає доброго здоров’я і бойових успіхів…

Минуло кілька днів, і от уранці Армен знову вивів із бліндажа свого Чаланка (так назвав собачку) дресирувати. Підійшов Вартан. Як завжди, в доброму гуморі.

— Ну, як справи? — спитав.

— Добре.

— Я від мами листа отримав… Там і про тебе є.

Вони зайшли у бліндаж. Вартан дістав із кишені лист, розгорнув і почав читати:

— «Здрастуй, Вартане-джан, мій єдиний синочку! Одержала твого листа й дуже зраділа. Якби ти знав, як важко чекати вісточки, те й роблю, що думкою лину до тебе. Не тривож материне серце, озивайся частіше. Коли б швидше вже закінчилася ця проклята війна…

Вартане-джан, ти пишеш, що живий і здоровий, що женете ворога з нашої землі, а я все одно не знаходжу собі місця. Рада, що тебе нагороджують, що ти в людей у пошані, заслужив орден. Поздоровляю тебе, синочку, будь такий і надалі, але бережи себе, глядися. Поки дійшов твій лист, Каріне принесла газету, а там твоя фотокарточка. То ми на радощах не знали, що робити, самі не свої були. Каріне щотижня приїжджає, розпитує про тебе, допомагає мені по господарству.

Вартане-джан, мій любий хлопчику, ми так скучили за тобою.

Дитино моя, ти ж добре дивися за собою, щоб не голодний і не холодний був, та слухай старших, вони бідовіші, більше пожили на світі. Фашистів не жалій, я благословляю тебе й твоїх друзів на священну битву. Стійте один за одного, і ви переможете…

Ти писав про Армена. Я прочитала й дуже зажурилася. Передай йому вітання од мене. Бідний, так рано зостався без матері… Синку, ти не лишай його самого, дивися, як за братом. А коли закінчиться війна, то приїжджайте разом у Вірменію, хай Армен живе в нашому домі, я матиму двох синів, а ти — брата. Поцілуй же його за мене та скажи, що в Ленінакані його жде мати, хай вертається з війни живий… Швидше вимітайте ворога з нашої землі й вертайтеся з перемогою у мої обійми, дорогі діти…»

Нараз Вартан припинив читати листа, подивився на схвильоване, майже дитяче обличчя Армена і з якимось внутрішнім пориванням обняв його, поцілував:

— Віднині ми з тобою брати, Армене-джан. Це воля моєї матері, а мати в мене хороша, дуже хороша… Ну, після війни сам побачиш, переконаєшся…

Армен прихилився головою до Вартанових грудей і від хвилювання не міг промовити й слова. На очі набігли сльози.

— Ну, добре, добре… Не треба,— сказав Вартан.— Я дочитаю тобі лист, слухай:

«Ну, що написати про себе? Війна, труднощів багато, роботи багато, а робочих рук мало. Отже, одному треба працювати за двох, а то й за трьох, щоб допомогти фронту, Батьківщині.

Каріне вчителює у школі, а я, як і раніше, на текстильній фабриці. Обіймаю вас і міцно-міцно цілую.

Вартан обережно згорнув і заховав лист, потім спитав:

— Тепер бачиш, яку маму маємо ми з тобою?

— Моя мама теж отак написала б, якби жива була,— помовчавши, сказав Армен й опустив голову. Тяжко, дуже тяжко було йому в цю хвилину.

Вартан спробував його якось розрадити, розвіяти сумні думки:

— Армене-джан, давай разом напишемо відповідь моїй матері, га? Що на це скажеш?

— Давай… Ти пиши від нас двох… Напиши, що я безмежно радий, що у Вірменії маю матір, що вона благословляє нас у переможну дорогу… Напиши, що я постараюся бути гідний її материнської любові…

Вартан сів писати. Лист закінчив так: «…Дорога наша матусю, перемога буде за нами. Отже, чекай нашого переможного повернення. Цілуємо тебе.

Твої сини Вартан, Армен».

Армен підвівся, поправив на собі одяг.

— Ти куди так відразу? — здивувався Вартан.

— До товариша майора.

— Чого?

— Спитаю, чи немає звістки про мого тата…

Зайшовши до штабу, Армен попрямував відразу до майора Кузнецова і, виструнчившись, доповів:

— Товаришу командир полку, дозвольте звернутися з особистим питанням!

Кузнецов, який з начальником штабу саме схилився над розгорнутою на столі картою, поволі підвів голову: — Слухаю тебе, боєць Армен.

— Пробачте, товаришу майор, ви ніяких вістей про мого батька не одержували?

Кузнецов поклав на карту червоний олівець і підійшов до хлопця.

— Поки що ні,— лагідно відповів майор.— Але цілком можливо, що незабаром ми отримаємо від нього листа, я також з нетерпінням чекаю, коли він відгукнеться,— Кузнецов поклав Арменові на плече руку.— Тоді не лише для тебе буде велика радість, що нарешті знайшов свого тата, а й для мене — адже я матиму хорошого друга, офіцера, листуватимуся з ним до нашої зустрічі. Правильно я кажу? — Майор ласкаво глянув Армену в очі.

— Воно, звісно, правильно, товаришу командир, але… чому ж так довго немає ніякої відповіді? — з гіркотою спитав Армен.

Кузнецов на хвилю замислився.

— Ну, що тобі сказати, мій хлопчику?.. В умовах війни не так легко розшукати своїх рідних. Адже все міняється з кожним днем, сьогодні твій батько тут, а завтра там… Фронт не стоїть на місці,— спробував утішити хлопця командир полку.— Хіба не так?

Армен кивнув головою, погоджуючись, тяжко зітхнув.

— Ну, не вішай носа, ти ж мужчина, а до того ще й солдат,— майор обняв його за плечі, прихилив до своїх грудей і сказав підбадьорливо: — Це зовсім не личить синові комісара.

На очах у хлопця заблищали сльози.

— Рядовий Месропян! — раптом посуворішав командир полку.

Армен миттю оговтався, став струнко.

— Слухаю, товаришу майор!

— Мерщій біжи до штабу дивізії і принеси звідти адресовані нам пакети.

— Єсть! — козирнув Армен.— Дозвольте іти?

— Іди.

Армен вискочив із штабу. Майор провів хлопця поглядом, і в його очах блиснули іскорки втіхи.

— Костянтине Георгійовичу,— звернувся до нього начальник штабу,— чи не занадто суворо ви з ним?..

— Нічого, це швидше розвіє його журбу. Завважте, він як тонка лозинка, відразу схилився в інший бік.

— Так, дуже швидко опановує себе й зосереджується на тому, що в дану хвилину найважливіше,— сказав начальник штабу.

— Це одна з його найкращих рис.

Розділ четвертий

Так, як зима відступає перед весняним пробудженням, відступали й німецькі війська під натиском нашої героїчної армії, зазнавши нищівних поразок під Сталінградом та Курськом.

Уже кілька десятків кілометрів залишалося до річки Прут, за якою була Польща. Ще трохи — і вся Західна Україна звільниться від фашистської чуми.

Настав квітень. Сніг уже майже зійшов, прокидалася перша зелень, і в лісі можна було знайти навіть проліски. Під теплим промінням парувала земля, з вирію поверталися на звільнену рідну землю журавлі. Весна увіходила в силу.

Хоча Армен подарував Чаланка з нагоди Нового року майорові Кузнецову, однак собачка весь час був із ним. Коли командир полку десь зустрічав хлопця з собакою, задивлявся на них і питав жартома:

— Ну що, Армене, підростає мій живий подарунок?

— Так точно, товаришу майор, підростає,— відповідав Армен, стаючи струнко й червоніючи.

— Ти ж дивися, щоб він не був у тебе голодний,— уже серйозніше казав майор.

— Ну що ви, скоріше я голодний лишуся, аніж забуду про Чаланка.

— Так теж не годиться,— не погоджувався командир полку.— Як же ти воюватимеш натщесерце?

Армен зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Вибачте, товаришу майор, помилився,— виструнчувався знову.— Ми з ним не буваємо голодні.

Кузнецов задоволено усміхався і по-батьківському плескав його по щоці:

— Оце вже інша річ.

Армен дивувався: командир полку завжди такий зайнятий, має стільки справ, що навіть ночами майже не спить, а бач, пам’ятає ще й про Чаланка, цікавиться, чи той не голодний.

Армен же з Чаланком не розлучався. Собака вже підріс, погарнішав, вуха його завжди стриміли, ходу мав горду й незалежну. Та головне, що Чаланк був розумний, кмітливий.

Кілька місяців Армен, дослухаючись настанов і порад Вартана, дресирував свого друга, навчав розуміти команди: спершу простіші — сісти, встати, бігти, а потім дедалі складніші — приносити речі, шукати чужий слід, нападати на ворога… Чаланк легко піддавався навчанню, розумів Армена з півслова й бездоганно виконував усі його команди.

Метрів за сто від штабу полку під старою березою залишився підбитий німецький «тигр». Армен щоранку й щовечора біля гусениць танка годував Чаланка, і собака вже звик до цього. Коли хлопець виходив із бліндажа з мискою в руках, Чаланк відразу мчав до «тигра» й чекав свого господаря.

Того вечора, як звичайно, нагодувавши собаку, Армен знову почав з ним заняття — закріплював уже пройдене, перевіряв, як Чаланк засвоїв команду «лежати». Адже на фронті, особливо під час бою, собаці треба бездоганно виконувати цей наказ.

Тому, надівши Чаланкові на шию свого паска, він почав лівою рукою прихиляти голову донизу, наказуючи лягти, а в правій при самій землі тримав шматок м’яса. Чаланк спершу хотів був не лягаючи одержати м’ясо, витяг писок, але відчув, що шию його притримує пасок, і зрозумів волю свого господаря.

Він покірно ліг.

— Отак, лежати, лежати…— лагідно й терпляче повторював Армен, потім дав м’ясо, погладив: — Молодець, добре.

Хлопець повторював цю вправу доти, доки зрозумів, що Чаланк і без їжі бездоганно виконає його наказ, коли буде потрібно.

— Рядовий Месропян, до командира полку!

То покликав його сержант Вартан Авчян, який того дня чергував у штабі.

— Єсть до командира полку! — повторив Армен, швиденько дав лад одежі, оперезався паском, закинув за плече автомат і побіг. Чаланк помчав за ним.

Добігши до штабу, Армен наказав собаці лежати, а сам зайшов у бліндаж разом з Вартаном.

— Товаришу майор, рядовий Месропян за вашим наказом прибув,— відкозиряв Армен, чітко карбуючи кожне слово.

У бліндажі, окрім майора Кузнецова та начальника штабу, сиділи незнайомі Армену два лейтенанти й один капітан. Вони здивовано й весело подивилися на хлопця.

— Спритного зв’язкового маєте, товаришу майор,— сказав капітан.

— Так, я задоволений ним,— відповів майор, не підводячи голови,— щось нотував на папері.

Закінчивши писати, він поволі звів очі, подивився на розпашілого й спітнілого Армена. «Знову собаку дресирував»,— здогадався майор, потім спитав:

— Чого так упрів? Цікаво, хто кого дресирує — ти Чаланка чи він тебе?

— Ми вже вчені, товаришу майор, і задоволені один одним.

— Це добре.

— Сержант не помилився, коли свого часу характеризував Чаланка,— сказав начальник штабу Рудаков, дивлячись на Вартана.

— Так, сержант був правий.

— А хто такий Чаланк, товаришу майор? — поцікавився капітан.

— Армене, поясни, будь ласка, товаришу капітанові, хто такий Чаланк,— усміхаючись, сказав Кузнецов.

— Чаланк, товаришу капітан, це собака, якого я у вільний час дресирую в польових умовах! — відрапортував Армен.

— Собака? — здивувався капітан.

— Так точно! Німецька вівчарка, яка належить товаришеві майору.

— Він мені подарував її на Новий рік,— сказав командир полку.

— Цікаво…

— Видно, якийсь із німців, даючи драла, не встиг прихопити з собою,— засміявся молодий лейтенант.

— Мені здається, товаришу лейтенант, що той фриц, драпаючи, думав тільки про те, як би полегшити свою ношу,— задоволений, що його перед цим похвалили, і трохи почервонівши від того, докинув і своє слівце Вартан Авчян.

— Сержантове припущення більш слушне,— підтвердив Рудаков.— Гітлерівець, утікаючи, в першу чергу хапатиме курей, качок, гусей, щоб жерти в дорозі, а цуценя йому навіщо?..

Усі засміялися.

Командир полку згорнув папір, вклав його в конверт і простяг Арменові, щоб той відніс за призначенням. Якусь хвилину він стояв і не зводив своїх добрих ласкавих очей з Арменового обличчя. «Матінко ти моя,— думав майор,— як хлопчина змінився за ці кілька місяців. Зміцнів, вилюднів, покращав… З худенького підлітка перетворився на вродливого юнака».

Він відчув, що офіцери здивовано стежать за ним.

— Армене, хлопчику мій, віднеси цей конверт у штаб дивізії,— сказав майор, поправляючи на ньому пілотку, що з’їхала набакир.

Армен узяв конверт.

— Єсть віднести у штаб дивізії,— виструнчившись, відкозиряв.— Дозвольте йти, товаришу майор?

Командир полку кивнув головою на знак згоди, й Армен, спритно повернувшись та клацнувши підборами, чітким кроком вийшов із бліндажа.

Майор Кузнецов, як завжди, провів його задоволеним поглядом.

— Товаришу майор, цікаво, як цей юнак попав до вашого штабу? — спитав капітан.

— Довга історія,— сказав майор.— Есесівці розстріляли його матір у Ростові. Батько воює на фронті, комісар… Але де він зараз і чи живий — невідомо. Посилав запити в кілька місць, та поки що відповіді немає. А хлопець з нетерпінням чекає того дня, коли нарешті знайде свого батька. Він часто питає мене, чи немає якоїсь вісточки про нього… Певен, аби вас тут не було, то й зараз спитав би. Хороший хлопець, не тільки спритний, а й розумний. За такими юнаками, на долю яких випали тяжкі випробування,— майбутнє.

— Сироти, вони до всього ще й дуже товариські,— сказав лейтенант з сивими скронями.— І совісні. Так, той, хто пізнав, почому ківш лиха, швидше зрозуміє тебе в біді.

Майор Кузнецов знову згадав свого Дмитрика. Так було завжди після зустрічі з Арменом. Чимось невловимим цей хлопчина нагадував майорові його рідного сина.

Десь опівдні Армен з Чаланком ішли лісовою стежкою від штабу дивізії.

Стояв сонячний день. Вряди-годи чувся далекий гуркіт наших гармат. Трохи раніше три ескадрильї літаків промчали над лісом на захід. Тепер наші льотчики були господарями неба. Червона Армія остаточно взяла хід війни у свої руки і впевнено гнала фашистів з рідної землі.

Радіючи теплому весняному дню, весело вистрибував Чаланк, а господар його був мовчазний і похмурий. Він знову пригадав свою матір, і серце болісно стислося в грудях. Перед очима постала страшна картина, як есесівці катують неньку, а вона, закривавлена, в подертому одязі, затуляє обличчя понівеченими від ударів руками…

Раптом до нього долинув обережний брязкіт металу.

Арменові думки обірвалися. Він миттю зняв з плеча автомат і напоготові з ним заховався за товстий стовбур старої сосни. Тихенько підкликав до себе Чаланка. Потім виглянув з-за дерева…

Якийсь чоловік у сірій формі,— та це ж німець! — зняв із шиї автомат, повісив його на гілляку й почав оглядати дерево, видно, збирався здертися на нього.

У першу мить Армен розгубився, потім лють охопила його. «Ти диви, як він тут вільно почувається, ніби у власному лісі… Але як він опинився в нашому тилу? Мабуть, спеціально послали в розвідку. Хто б міг подумати, що за якихось двісті метрів від штабу на дереві може сидіти ворог і стежити за тобою. Яка зухвалість! Я тебе зараз постежу! — Армен уже хотів був натиснути на спусковий гачок, та раптом йому сяйнула розумніша думка.— Ні, треба спробувати взяти його живим… Чого мені боятися? По-перше, я у своєму лісі, а по-друге, він сам, а нас двоє…»

Армен разом з Чаланком обережно, нищечком, поза деревами наблизилися до фрица. Він був зовсім молодий, років двадцяти двох, Армен навіть розпізнав його звання — єфрейтор.

Коли між ними залишилося метрів п’ять-шість, Армен вигукнув:

— Хенде хох!

У школі Армен з німецької мав п’ятірку, сумлінно вчив цю мову, наче знав, що колись вона йому знадобиться. От і знадобилася.

Німець швидко підняв руки вгору:

— Лягти! — наказав Армен.

Чаланк так уважно, з такою готовністю дослухався до голосу свого господаря, що якби розумів німецьку, то, напевно, тієї ж миті ліг би.

Німець розпластався на землі обличчям донизу.

Армен швидко підійшов до нього, зняв із дерева автомат, повісив собі на плече, потім, ставши ногою німцеві на поперек, зняв з нього пасок, до якого був прикріплений кинджал у піхвах. Нагнувшись, потягся рукою, щоб обшукати німця,— чи немає в кишенях пістолета… і раптом відчув, що падає. Німець, не міняючи пози, вхопив Армена за холошу, шарпнув з усіх сил і погою кинув його через себе.

Падаючи, Армен випустив з рук автомат — він не чекав нападу.

На якусь мить їхні погляди схрестилися, як мечі.

Німець тільки тепер побачив, що його мало не взяв у полон хлопчисько. Він рішуче кинувся на Армена й, ухопивши його лівою рукою за горлянку, правою потягся до піхов, що лежали поруч на землі, по кинджал…

Армен так розгубився від несподіваного нападу, що забув про собаку. Та раптом помітив Чаланка й закричав:

— Чаланк, взяти! Чаланк, взяти!

Вірний пес тільки того й чекав. З розгону вискочив німцеві на спину, вхопив його за правий рукав, ніби вгадав намір ворога. Німець, який раніше не помітив собаки, відсмикнув руку від Арменового горла, щоб захиститися від Чаланка. Вибравши слушну мить, Армен вивернувся з-під нього, мерщій ухопив автомат і з усіх сил торохнув фрица по голові. Той знепритомнів.

Армен одразу зв’язав німцеві паском руки, потім перевірив його кишені, витяг браунінг, поклав собі за пазуху й наказав грізно:

— Ауф, встань!

Однак той лежав, мов неживий. Армен кілька разів повторив команду, поки фашист нарешті розплющив маленькі зеленкуваті очі.

— Ауф! — знову скомандував Армен, націлюючи йому в груди автомат.

Німець, похитуючись, звівся на ноги. На його грудях Армен побачив залізний хрест.

— Ого, такий молодий, а вже залізний хрест маєш? — здивувався він.— Нічого, ще один хрест і від нас заробиш — дерев’яний, звичайно.

Німець ще не міг отямитися.

— Ану марш,— підштовхнув його Армен, щоб той ішов поперед нього.

Дулом автомата хлопець показував фрицеві, куди йти, зрідка підказуючи:

— Лінкс,— тобто ліворуч.

— Рехц,— тобто праворуч.

Чаланк, висолопивши язика, біг поряд з господарем, стежачи за кожним рухом Армена та його ворога.

— Молодець, Чаланк-джан, вчасно підоспів на допомогу,— сказав Армен і погладив собаку.— А то цей мерзотник уколошкав би мене. Спасибі, любий, я в боргу перед тобою.

Кмітливий пес, ніби розуміючи, що його хвалять, потерся об Арменове коліно…

Коли вони підійшли до штабу полку, назустріч вибіг черговий Вартан. Від подиву він аж рота роззявив:

— А це що таке?

— «Язика» взяв,— стримуючи в собі радісне бажання, якомога спокійніше відповів Армен.

— Де?

— У лісі піймали разом з Чаланком,— дулом автомата він підштовхнув «язика» в спину, наказав:

— Заходь у бліндаж, бандюго…

Про те, як Армен захопив «язика» і як привів його до штабу, ще довго говорили в полку, потім ця історія стала легендою та й покотилася далі й далі… Таке не швидко забувається.

Однієї ночі, повернувшись після перевірки своїх підрозділів, майор Кузнецов зайшов у бліндаж і за звичкою оглянув поснулих бійців. Помітив, що з Армена сповзла шинель (видно, неспокійно спав хлопець), підняв її й обережно, щоб не розбудити, вкрив його. Тримаючи гасову лампу над Арменом, дивився на його майже дитяче уві сні обличчя і нараз помітив на шиї маленький медальйон. Схилився, тихесенько відкрив його — там була фотографія Арменової матері, на звороті якої написано прізвище та ім’я хлопця, рік, місяць і день народження.

«Он воно що,— подумав майор.— Через два дні Арменові виповниться лише п’ятнадцять років».

І от через два дні, тихого, схожого на мирний вечора, майор Кузнецов покликав до себе Армена, Вартана й Бірогли. В бліндажі були ще начальник штабу, комісар, єфрейтор Петренко, молодший сержант Бойко та полкова секретар-друкарка Наталя, яку недавно прислали до них із штабу дивізії.

— Друзі,— сказав Кузнецов,— прошу сідати до столу. А ти, Наталю, будь ласка, постав нам усе, що є смачненького.

Через кілька хвилин стіл мав святковий вигляд. Виявляється, Наталя готувалася заздалегідь.

Усі здивовано перезирнулися, не розуміючи причини такої урочистості. Загадково усміхаючись, майор пояснив:

— Друзі, любі мої, сьогодні нашому дорогому Арменові Месропяну виповнилося п’ятнадцять років…

Хлопець вражено дивився на Кузнецова: хто ж це йому сказав? Усі ж, крім самого Армена, вважали, що йому не п’ятнадцять, а шістнадцять… Ох, як незручно вийшло…

— Армене, любий,— провадив далі майор.— Вітаємо тебе з п’ятнадцятиліттям, здоров’я тобі й довгих років життя, бажаю, щоб ти чимшвидше зустрів свого батька… Армене, дорогий, не треба червоніти, ти сказав мені неправду, бо не міг інакше: ти мужній хлопець і хотів якомога швидше попасти на фронт. Такий обман можна зрозуміти. Полонений, якого ти недавно захопив, відкрив цінні відомості, за що командування полку виносить тобі подяку. Більше того, за виявлену мужність, за сміливий вчинок тебе нагороджено медаллю «За відвагу».

— Правильно, хлопець вартий того! — радісно вигукнув Бірогли.

Армен підвівся, серце йому калатало.

Майор підійшов до хлопця і власноручно прикріпив йому до гімнастерки медаль «За відвагу».

— Поздоровляю з високою нагородою!

— Служу Радянському Союзу! — чітко проказав Армен.

Підходили друзі, тисли йому руку.

— Армене,— попросив майор,— скажи нам, як ти тоді наважився на такий вчинок. Адже той єфрейтор старший за тебе, й дужчий, і досвідченіший… Невже не страшно було?

— Він, розбійник, вдерся на мою землю, а я ще мушу боятися його? — відповів Армен.— Та й нас було двоє — я і Чаланк.

— Гідна відповідь,— сказав майор Кузнецов й, обнявши хлопця, поцілував його в чоло.

Комісар запропонував Арменові написати заяву для вступу до комсомолу.

— Так, пора,— підтримав його начальник штабу.

…Уже наступного дня Арменову заяву зачитали на комсомольських зборах.

— Ну, що ж, товариші,— сказав комсомольський секретар єфрейтор Петренко.— Зважаючи на те, що зараз війна…

— Та все зрозуміло,— нетерпеливо перебив його Бірогли.— Хоробрий хлопець, кмітливий боєць, хороший товариш… Батько його комісар і воює на фронті, а матір закатували есесівці в сорок третьому. Армен же…

— Та що тут довго говорити,— сказав Бойко.— Досить того, що хлопець добровільно пішов на фронт, хоча це й непросто було зробити, відомо ж…

— А те, що він «язика» привів…— додала Наталя.— Медаллю нагороджений.

— Так, рядовий Месропян заслуговує бути прийнятим до лав комсомолу,— підсумував Бойко.

Так Армен Багратович Месропян став комсомольцем.

— Вітаю тебе,— сказав Петренко, потиснувши йому руку.— Віднині ти не просто рядовий боєць.

— Дякую,— відповів Армен.— Служу Радянському Союзу!

Розділ п’ятий

Ще не зійшло сонце, ще слався над лісом важкий, мов повсть, сизий туман, коли черговий розбудив Армена:

— Негайно віднеси цей пакет командирові першого батальйону капітанові Бульбі. Обірвався з ним телефонний зв’язок… Ну, вперед!..

Армен швидко схопився на ноги, взяв автомат, заховав за пазуху пакет і вискочив з бліндажа. Чаланк помчав за ним.

— Чаланк-джан, ти не йди,— завертаючи собаку, сказав Армен.— Ану вертайся.

Чаланк уперше не хотів виконувати Арменів наказ — зупинився, безтурботно помахував хвостом. Хлопець погладив його по голові й лагідно став умовляти:

— Тобі не можна на передову. Ти лягай відпочивай, поки я повернуся, добре?

Чаланк неохоче ліг на траву, та, побачивши, що Армен пішов, знову побіг слідом за ним.

— Ох ти мій вірний, дорогий друже, не хочеш лишатися без мене? Але ж на передовій небезпечно, зоставайся, тут тебе нагодують.

Армен умовляв Чаланка, але той жалібно повискував, лащився і дивився на господаря такими очима, ніби хотів сказати: «Не треба мене переконувати, я тебе не залишу самого — куди ти, туди й я».

— Ну, що зробиш, коли ти такий упертюх! Ходімо разом.

Тихо навкруги. Час од часу небо на заході візьметься червоними відблисками, почується далекий гуркіт — і знову тиша. Після кожного такого спалаху, здавалося, вранішній туман ще дужче густішав.

Армен ішов підбігцем, Чаланк, нашорошивши вуха, не відставав, готовий упіймати будь-який незнайомий запах, найменший шурхіт…

І от тоді, коли вони вже мали виходити з лісу, коли Армен трохи вирвався вперед, він раптом помітив на узліссі кількох людей, почув голоси. Ще не встиг збагнути, що й до чого (в густому тумані люди скидалися на тіні), аж тут зненацька здригнулася земля, здавалося, ніби з глибини лісу виповз казковий семиголовий змій, вистромив з-поміж дерев свої голови й вивергає довжелезні язики полум’я. Вогняні кулі летіли з його пащек над траншеями першого батальйону в бік ворожих окопів.

Від того сліпучого полум’я й гуркоту в Армена підкосилися ноги, здавалося, під ним захиталася земля, і хлопець ницьма впав додолу, обхопивши руками голову. «Що ж це діється?» — злякано подумав він, і серце ще дужче закалатало у грудях.

Те жахіття повторилося ще тричі, потім затихло. Здалося, тиша тривала цілу вічність. У повітрі стояв ядучий сморід пороху, хмари диму та куряви осідали над лісом.

Коли дим і курява розвіялися, Армен уже не побачив тих людей, наче їх і не було, наче вони випарувалися або провалились крізь землю.

Армен поволі підвів голову, роззирнувся і тільки тепер помітив, що Чаланк теж щільно притисся до землі й злякано роздивляється по боках,— для бідної тварини то також була велика несподіванка.

Та ось трохи далі від того місця, де спалахнуло полум’я, знову з’явилися люди. Хлопець набрався духу, звівся на ноги й підійшов до них. Побачив знайомі обличчя — кілька днів тому він зустрічав цих людей у командира полку. Поки Армен думав, до кого звернутися, його впізнали:

— О, коли не помиляюся, це зв’язковий майора Кузнецова?

— Так точно, товаришу капітан,— зізнався хлопець.— Це було так несподівано… Дозвольте запитати, що це таке?..

— Гвардійський міномет.— Міномет?

— «Катюша» називається, чув про таку?

— А, «катюша», чув, товаришу капітан, але ніколи не бачив. Грізна зброя.

— Так, наші «катюші» доброго страху нагнали на фашистів. Там, де вони з’являються, перемога забезпечена.

Армен кинув оком туди-сюди, щоб зблизька побачити, яка ж вона, та «катюша», проте нічого схожого на гармату не було. А вона не може довго стояти на одному місці, такий порядок, адже вороги помітили, де спалахнуло полум’я.

— Товаришу капітан, це правда, спершу я дуже злякався, та коли побачив, що вогонь вилітає у бік ворога, заспокоївся. Зрозумів, що це наші б’ють… Ну, вперше ж побачив, через те й душа в п’яти сховалася…

Почулися постріли гранатометів.

— Це вже означає, що наші готуються до наступу,— пояснив капітан, потім спитав: — А ти куди йдеш?

— У штаб першого батальйону. Дозвольте йти, товаришу капітан?

— Іди.

— Гей, Чаланк, ходімо.

Чаланк — вуха сторчма, груди вперед — побіг поряд з Арменом.

Проходили позиціями наших військ. Угорі свистіли снаряди. На кожен свист Армен підводив голову й думав: «Цей, мабуть, розтрощить ворожий дзот… цей попаде в машину з мінами — ото шарахне… цей влучить точнісінько в спостережний командирський пункт, а цей…»

Нарешті Армен дійшов до невеличкого пагорба, біля якого розташувався штаб капітана Бульби. Зайшов, назвав себе й вручив командирові батальйону пакет.

Коли капітан Бульба саме читав наказ майора Кузнецова, увійшов політрук.

— Товаришу командир батальйону, передбачається наступ ворожих танків…

— Так, ось про це й донесення з полку. Виходить, розвідка не помилилася,— закінчивши читати, сказав капітан Бульба.— Ну що ж, зустрінемо як і належить.

Він зняв телефонну трубку й віддав наказ командирам підрозділів привести в бойову готовність протитанкові рушниці, гранати, бути готовими до танкової атаки ворога. Сказав, що за будь-яку ціну треба відбити цю атаку й відразу перейти в контрнаступ…

Капітан Бульба ще не закінчив говорити, як бліндаж струсонуло, зі стелі посипався пісок.

— Вони вже відкрили вогонь,— сказав політрук.— Невже спробують широким наступом відкинути нас назад?

— Не вийде,— впевнено відповів командир батальйону.— Їм не вдалося напасти зненацька, тож не зможуть.— І, помітивши Армена, розсердився: — Як? Ти й досі тут?

— Так точно, товаришу капітан! Чекаю наказу,— виструнчився Армен.

— Негайно вертайся. Тобі тут роботи більше немає.

— Єсть вертатися,— повторив команду Армен і карбованим кроком вийшов із бліндажа.— Чаланк! — гукнув собаку, що покірно його чекав, дивлячись на двері.— Ходімо.

Вони не відійшли що й на сто метрів, як Армен побачив двох бійців,— один височезний, а другий менший,— які несли ящик з протитанковими гранатами.

— Егой, солдатику! — гукнув до нього високий.— Ти чого тут тиняєшся, наказу не чув?.. Ану швидше! Чому без гранат? А ще з медаллю…

На мить Армен розгубився, збираючись з думками: це ж і йому трапилася нагода… Він давно мріяв побувати на передній лінії фронту, побачити бій, не тільки побачити, але й самому воювати — хіба ж не для цього він рвався на фронт? Ось уже більш як півроку він в армії, на фронті, але ще ні разу не ходив в атаку. Скоро й війна закінчиться, всі бійці розповідатимуть після перемоги про битви, про свої подвиги, про бачене й пережите, а він, Армен, що бачив, що зробив такого, що міг би з гордістю розповісти?

— То я ж оце і йду по гранати! — змикитив Армен.— Щойно товариш капітан у штабі дав такий наказ усім ротам.

— Добре, не мнися, нема коли,— сказав високий боєць.— Бери, запасайся.

Армен вхопив у руки гранати.

— Гей, солдатику, забув спитати: а ти хоч знаєш, як ними користуватися? — знову, сміючись, підкусив високий.

— Певно, що знаю,— так само, як і звичайними ручними гранатами,— самовпевнено сказав Армен.— Хочете — покажу, як…— Він удав, що хоче зірвати кільце, але другий солдат, низенький, його зупинив:

— Не треба, зараз немає коли. Ходімо…

— Ну, Чаланк-джан, тепер уже повоюємо по-справжньому,— сказав Армен собаці.— Дивися ж мені, не злякайся. Битися треба з розумом. Щоб слухняно залягав біля мене, коли скажу. Твоя відданість додає мені рішучості, знаю, що поряд вірний помічник, який у скрутну хвилину виручить із біди.

Чаланк жалібно заскавчав.

— Ну, чого тепер скиглиш? Хто тобі винен, я ж казав — вертайся, а ти не послухався.

На якийсь час наша артилерія вмовкла, щоб визначити вогневі точки противника.

Поміж кущів починалися траншеї, які, мов павутиння, тяглися ліворуч і праворуч. А далі, попереду, був майже голий степ — де-не-де кущик.

Уже зійшло сонце, а ворожий артобстріл не втихав, били навмання, і на широкому полі то тут, то там здіймалася земля, хмари диму й пилу то густішали, то розвіювалися. Коли снаряди рвались у кущах, до неба злітало гілляччя разом з корінням. Вдалині, у просвітах між великими деревами, спершу спалахувало полум’я, потім гримів постріл — і снаряд зі свистом летів у бік наших позицій.

Армен підповз до густого куща й заліг, Чаланк зробив так само.

Наша артилерія мовчала — не варто було зараз виявляти свої вогневі точки, та й снаряди краще поберегти.

У хвилину короткого затишшя між вибухами снарядів та мін до Армена долинув суворий наказ капітана Бульби:

— Не стріляти! Чекати мого сигналу!

— Фрици прорвали лінію оборони між нашим і другим батальйоном,— доповів політрук.

— Ясно, вони вирішили наші підрозділи порізно оточити й знищити.

— Авжеж, саме так діяли німці на початку війни, коли ми захищалися.

— Тепер вони даремно вдалися до цієї тактики, доля війни в наших руках, та й зброя у нас надійніша. Прорахувалися… Незабаром наші танки тут будуть,— впевнено сказав капітан Бульба.— Треба добре підготуватися до контрудару.

Голоси наближалися — капітан та політрук підходили ближче до Армена.

У хлопця й душа похолола. «А якщо він мене помітить?.. Адже я не виконав його наказу, не вернувся до штабу полку…»

Їхні кроки затихли поряд.

— А це що таке? — сердито вигукнув капітан Бульба.— Ти чого й досі тут?

Армен схопився на ноги, швиденько розгладив на собі гімнастерку й сказав:

— Винен, товаришу командир батальйону,— застуканий зненацька, він на хвилину розгубився й не міг знайти слів.— Я… той… я хочу… побувати у справжньому бою. Адже я, товаришу капітан, ще й разочку не був у бою.

— «Не був у бою»,— перекривив його розгніваний капітан Бульба.— Що тут тобі — шоколад у бою видаватимуть, що так боїшся спізнитися?

— Ні, товаришу капітан, я так не думаю. Я комсомолець і син комісара.

Капітан начебто трохи пом’якшав й обернувся до політрука, мовляв, ти бачиш, який… Але в що мить неподалік вибухнув снаряд, і вони попадали на землю.

Армен, підвівши голову, побачив, що командир батальйону перший став на ноги й обтрушує на собі одяг. Потім підвівся політрук. Армен теж швиденько схопився.

Раптом політрук, який крізь бінокль дивився у бік ворога, шпарко обернувся до капітана:

— Танки…

Командир батальйону також підніс бінокль до очей.

— Так, здається, шість… Не гаймося, товаришу політрук.— Потім він глянув на Армена, якусь мить повагався й сказав: — Добре, солдате, дозволяю, приймай бій із нами, якщо вже так дуже хочеш. Але воюй, як личить комсомольцеві… Хай щастить тобі.

— Єсть воювати, як личить комсомольцеві! — усміхнувся Армен.

Капітан ще не відійшов і на десять кроків, як раптом обернувся й гукнув:

— Солдате, ти не сказав, як тебе звуть!

— Рядовий Армен Месропян.

…Снаряди ворожої артилерії рвалися у тилу батальйону, а шестиствольні міномети, які за співзвуччям до нашої «катюші» солдати прозвали «ванюша», били по траншеях.

По обидва боки від Армена, метрів за п’ятдесят, замаскувалися бійці, й час од часу то звідти, то звідси чулися команди молодших командирів:

— Не виглядати!..

— Не поспішати!..

— Приготувати протитанкові гранати!..

— Чекати наказу!..

Армен заліг в окопі. Чаланк притулився поряд і дослухався до того, що діється попереду.

Вітер доносив звідти важкий гул моторів. Армен підводив голову й старався хоч щось розгледіти, однак неозброєним оком нічого побачити не вдавалося.

— Товаришу командир, товаришу командир взводу,— почався приглушений голос— Бачу танки…

Армен вдивлявся в обрій — аж сльози виступали від напруги — й нарешті теж побачив темні цятки, що, рухаючись, то збільшувалися, то немов знову віддалялись, і тільки гуркіт двигунів усе наростав, наростав…

Чаланк і собі підвів голову, дивився у далечінь.

Раптом позаду, десь на узліссі, гримнула протитанкова гармата. Снаряд її не долетів до цілі, розірвався, здійнявши фонтан землі. Якусь хвилину танків не видно було за димом і курявою, однак трохи згодом вони знов виринули, поволі рухаючись уперед. Вряди-годи зупинялися, мовби хотіли визначити, звідки по них стріляли.

Протитанкова гармата гримнула знову. Цього разу снаряд, здавалося, мало не черкнувши по башті переднього танка, вибухнув за ним… Танк на мить зупинився, ніби вирішував, що йому далі робити. Але поки він думав-гадав, сталося несподіване — наш бронебійний снаряд влучив точнісінько в дуло його гармати. Пролунав вибух.

— Танк лишився без гармати! — вигукнув хтось із наших бійців.— Тепер він не страшний!

— Може вертатися додому! — почувся іще голос.

Танк зробив на місці півоберт, наче справді хотів залишити поле бою й «повернутися додому», але тієї ж миті четвертий бронебійний снаряд влучив йому в ходову частину. З танка завалував чорний дим, а потім вихопилися язики полум’я… Почувся сильний вибух, вогонь охопив машину.

Інші танки збільшили швидкість, і їх стало ясно видно. Чути було брязкіт гусениць. Уже добре вирізнялися чорні хрести.

Армен, дивлячись, як наступає ворог, зціплював зуби. «Так ось як він починається, танковий бій»,— подумав він.

Фашистські потвори так само повільно рухалися вперед. Ще дужче наблизившись, зменшили швидкість, поповзли обережніше, на короткий час зупинилися, повернули башти ліворуч, праворуч і вистрілили з гармат.

Батальйон замаскувався відмінно. Ворог відкрив вогонь усліпу.

Танки знову наддали ходу. Їхнє ревіння гучнішало. Стало видно піхоту. Відстань між ворогами й нашими траншеями так зменшилася, що протитанкові гармати більше не стріляли — можна було зачепити й своїх. Метрів за сто заглух ще один танк. Решта не зупинилася,— навпаки, ще рішучіше посунула вперед. Їх зосталося чотири, однак тільки одному вдалося пройти лінію оборони. На хвилину він зупинився, а потім рушив у напрямку спостережного пункту командира батальйону. Але, щоб дійти туди, мусив якраз поминути Армена.

Чаланк напружився, мов струна. Армен бачив, що собака перетворився на слух та зір і будь-якої миті ладен плигнути вперед.

І в цю хвилину Арменові сяйнула відчайдушна думка.

Він мерщій відв’язав од паска протитанкову гранату, дістав із кишені довгий тонкий шнур, який завжди мав при собі, до одного кінця прив’язав гранату за кільце. Потім вибрав слушний момент і, тримаючи собаку за шию, підвівся на повен зріст, висунувся із траншеї, аби виказати себе.

Затріскотів кулемет німецького танка, довкола хлопця задзижчали кулі — його помітили… Впав на дно траншеї, схопив каску, надів її на дуло автомата й підняв угору. Знов пролунала довга кулеметна черга, і танк, мовби розгніваний таким нахабством, посунув на одчаяку…

Настала вирішальна хвилина — жити чи вмерти, й дорога була кожна секунда. Він мерщій поклав гранату на бруствер і, взявши шнур за другий кінець, разом з собакою помчав нагинці звивистою траншеєю чимдалі від того місця.

Танк із гуркотом упритул наблизився до траншеї, якраз туди, де ще кілька секунд тому міг змішати з землею зухвалого солдата разом з його собакою.

Армен напружено чекав: невже залишена ним граната опиниться під широким черевом танка між гусеницями й тоді його шнур обірветься, мов перетлілий? Від хвилювання серце в хлопця мало не вискочило з грудей — він шарпнув затиснутий у кулаці кінець шнура… Але не встиг нічого побачити — нова кулеметна черга примусила його припасти до землі. «Все пропало, якщо…» — з жахом подумав Армен.

Але тієї ж миті потужний вибух струсонув землю. Танк із потрощеною правою гусеницею крутнувся на місці й повернувся до Армена чорним хрестом. Слушний момент, головне — не розгубитися. Й Армен з усіх сил жбурнув другу гранату в танк. Знов задвигтіла під ногами земля від сильного вибуху. Дим і курява знялися вгору, нічого не можна було розгледіти.

— Товаришу капітан, танк загорівся! — долинув до нього радісний голос десь од командирського спостережного пункту.

Армен протер очі й побачив палаючий танк, з якого вискакували очманілі фашисти. Він звів автомат, дав коротку чергу, і один з них навіть не встиг стрибнути на землю, розпростерся на башті. Хлопець навів автомат на другого фрица, але хтось його випередив, неподалік застукотіли постріли, і німець гепнувся на землю.

Третій гітлерівець кинувся за ближні кущі, але тут з місця зірвався Чаланк і помчав за ним. Угледівши собаку, фриц позадкував, а Чаланк з розгону вдарив його своїми дужими грудьми і збив з ніг. Наступної миті він уп’явся гострими іклами ворогові в горлянку. Відчувши подих смерті, німець зібрав останні сили, щоб вивільнитися із Чаланкових зубів. У руці його раптом блиснув кинджал, почулося болісне скавчання…

Автоматчики, які бігли за тепер уже підбитим танком, повернули назад. Услід їм посипалися кулі, знову в глибині нашої оборони озвалися гармати…

Ще один німецький танк крутнувся на місці, і його колеса з лівого боку, лишившись без гусениць, угрузли в м’який піщаний грунт. Танк повернувся до наших позицій чорно-білою свастикою, наче мішенню. Пролунав ще один гарматний постріл. Танк огорнувся димом, з якого вихоплювалися червоні язики полум’я. Два вцілілих танки, не довго думаючи, розвернулися й посунули назад.

Раптом позад Армена застугоніла земля — повз нього, здіймаючи хмари куряви, на великій швидкості промчав ще один танк, але хлопець полегшено перевів подих: «Наш…» Оно ще один поспішає, а далі ще, ще… «Отже, почався контрнаступ»,— зрадів Армен.

Тепер уже за гуркотом наших «тридцятьчетвірок» нічого не було чути, тільки зрідка лунали чіткі короткі команди.

Армен побіг до підбитого ним танка, що й досі горів, і раптом біля кущів застиг нерухомо, скам’янів…

Чаланк, його вірний, його любий пес, лежав закривавлений на мертвому німцеві. У грудях собаки стримів кинджал, Чаланк не дихав… Армен опустився біля нього на коліна, не міг повірити, що його друг неживий.

Тим часом батальйон наступав, переслідуючи ворога, й затримуватися тут не було як. Армен поховав Чаланка у вирві від снаряда. Давкий клубок підкотився до горла. Армен не зміг стримати сліз, він заплакав, схлипуючи, як мала дитина…

Бої тих днів багато чого змінили. Ворога було вигнано з України, армія, у складі якої воював і полк майора Кузнецова, перейшла Буг і почала визволяти Польщу.

За успішні бої командира полку було нагороджено орденом Леніна, а на його погони додалося ще по одній зірці.

— Товаришу підполковник,— подав голос Бірогли.— Вас просить командир першого батальйону.

— Слухаю,— узяв телефонну трубку Кузнецов.— Дякую, майоре Бульба… Тебе також поздоровляю з новим званням, воюй так і далі, молодець. Доброго чосу ви їм дали, нічого не скажеш… Так, наші танки трохи запізнилися, але твої хлопці не підвели, самі впоралися… Що? Армен також підбив одного?.. Як?.. Он воно що… Ну й хлопець, ну й… Звичайно, що вартий нагороди, ти правильно міркуєш… Бачив, але він мені нічого про це не казав, добре, що ти доповів… Собака? Бідний хлопчина… Звичайно… Ну гаразд, незабаром отримаємо ще три гвардійські міномети, дамо, аякже…

Закінчивши розмову, підполковник Кузнецов поклав трубку й гукнув єфрейтора Петренка:

— Поклич сюди Армена Месропяна.

Через десять хвилин Армен уже стояв перед командиром полку:

— Товаришу підполковник, за вашим наказом рядовий Месропян прибув!

— Гм… Ну, як твої справи, рядовий Месропян? — спитав підполковник, міряючи його поглядом з ніг до голови.

— Добре!

— І все?

— Винен, товаришу підполковник, не те, що добре, а дуже добре, оскільки ворог, зазнаючи великих втрат, відступав. А це означає, що до переможного дня вже недалеко,— урочисто проказав Армен.

— Так, хлопче, не тільки добрі, а дуже добрі наші з тобою справи…— аж світився від утіхи підполковник.

Армен ще ніколи не бачив його в такому веселому настрої.

— А як там Чаланк?

Хлопець одразу спохмурнів, опустив голову. «Як тут відповісти?..»

— Чого ж мовчиш, га?

— Пробачте мені, товаришу підполковник, я… я винен… Чаланка більше нема… Загинув Чаланк…— ледь чутно промовив Армен з гіркотою у голосі.

— А чого ж ти мені про це не сказав?

— Ну… як тут розповідати… То ж ваш Чаланк, а я… з моєї вини…— голос йому затремтів. Перед очима знову постала та страшна картина — закривавлений Чаланк з кинджалом у грудях,— і серце стислось од болю, а по щоках потекли тихі сльози.

Підполковник Кузнецов підійшов, по-батьківськи обняв його й сказав:

— Не треба, Армене, не муч себе, хлопчику мій… Ти не винен. Чаланк ціною свого життя помстився ворогові. Мені все відомо. Відомо й те, що ти підбив танк. Молодець, ти хоробрий хлопець і заслуговуєш нагороди. Матимеш ще одну медаль «За відвагу».

Армен швидко отямився, підтягнувсь і, стукнувши підборами, вигукнув:

— Служу Радянському Союзу!

Розділ шостий

Наші війська — село за селом, місто за містом — звільняли Польщу від фашистського ярма. Після п’яти літ окупації нарешті зі сходу прийшла визвольна армія, а з нею й створене на радянській землі Військо Польське.

Підполковник Кузнецов отримав од вищого командування особливе завдання: «За будь-яку ціну взяти місто». Саме з цієї причини він і зібрав у себе командирів батальйонів, щоб викласти план наступу.

— Ворог чекає нас, зрозуміло, зі сходу, а ми вдаримо з заходу. Для цього треба швидко обігнути місто південніше й вийти їм у тил… Приготуйтеся, через дві години почнемо.

…Полк Кузнецова, як і було задумано, зненацька вдарив по противнику з тилу, а тут ще несподівано з північного боку підоспіла підмога другої танкової армії, і гітлерівці, втікаючи, навіть не зрозуміли, звідкіля ж був той наступ на місто.

Так звільнили Люблін. Було те 23 липня 1944-го року.

Важке повітря стояло над містом. Згодом з’ясувалося, що фашистські тварюки збудували за два кілометри від Любліна концентраційний табір для військовополонених і мирних жителів. Пізніше цей табір став відомий у всьому світі під назвою Майданек.

Наступного дня підполковник Кузнецов, начальник штабу та комісар пішли в Майданек і повернулися пізно ввечері.

Була ніч. Кузнецов під враженням побаченого в концтаборі довго не міг заснути.

— Петре Михайловичу,— покликав тихо.

— Слухаю, Костянтине Георгійовичу,— озвався на сусідньому ліжку комісар.

— Не спиш?

— Не можу.

— Майданек — це щось нечуване й небачене в цьому світі,— зітхнув підполковник.— До якого ж звірства дійшов фашизм, які ж вони людожери…

— Неймовірне страхіття,— зітхнув і начальник штабу Рудаков.

— І вам не спиться, товаришу капітан? — Кузнецов випростався на ліжку.

— Хоч як силую себе заснути, а воно не йде з думок і все.

Кузнецов закурив.

— Коли в тридцять шостому Фра́нко мучив і розстрілював в Іспанії республіканців, протестував увесь світ. Однак сьогодні звірства Гітлера дійшли до того, що неможливо було й уявити.

— Костянтине Георгійовичу,— сказав комісар,— думаю, буде непогано, якщо ми й нашим солдатам покажемо Майданек. Тоді вони ще з більшою ненавистю йтимуть у бій.

— Так, треба,— погодився і начальник штабу.— Хай бачать, що приніс фашизм.

— Я теж такої думки,— мовив командир полку.— Ви й поведете, Петре Михайловичу. І кілька чоловік із штабу візьміть, хай подивляться.

…Вранці взвод солдатів з комісаром Желєзновим строєм вийшли із Любліна. Були з ними також Вартан і Армен. Комісар спершу не хотів брати Армена, але його побратим Вартан таки умовив Желєзнова.

Ішли курним шляхом, по обидва боки якого тяглися розкішні родючі городи. Особливо впадали в око велетенські качани капусти.

— Ну й капуста тут росте, га? — дивувався Вартан.— У житті такої великої не бачив.

— Справді, незвичайно головаста,— підтвердив Армен.

Комісар, який цієї хвилини опинився поряд з ними, сказав:

— Так, сержанте, капуста тут величезна. Ось після того, як оглянемо Майданек, я поясню, чого воно так.

Ген уже показався концтабір. Був він у кілька рядів огороджений колючим дротом, і якби не ця тюремна прикмета, то віддалік можна було б подумати, що це якесь робітниче селище.

Що ближче підходили, то повітря ставало важче.

Час од часу стрій переганяли, здіймаючи куряву, легкові та вантажні автомобілі з солдатами. Туди ж поспішали й жителі ближніх сіл.

Від великих воріт, теж обплетених зверху колючим дротом, починалася довга й широка вулиця, по обидва боки якої рівними рядами тяглися зеленуваті бараки.

У концтаборі було велелюдно. На обличчях — подив і гнів, біль і ненависть. І скрізь — похмура тиша.

Комісар Желєзнов почав розповідати солдатам про Майданек і його в’язнів, про все те, що вчора почув од очевидців.

— Цей табір фашисти почали будувати на початку 1940 року, а закінчили в 1942. Він поділений на шість частин, кожна має двадцять чотири бараки, тобто всього сто сорок чотири. В кожному бараці розміщалося триста чоловік. Цю приречену до смерті величезну масу людей охороняли есесівці й дві сотні дресированих собак. Допомагали їм також поліцаї з колишніх карних злочинців.

Цей концтабір, що займає площу в двісті вісімдесят гектарів, німці називали «ферніхтунглагер», тобто табір знищення. За ті два роки, впродовж яких діяв Майданек, було знищено більше як півтора мільйона людей.

Очевидці вчора розповідали, що майже щодня привозили з усіх кінців Європи військовополонених і мирних громадян, людей різних національностей — поляків, росіян, французів, чехів, італійців, бельгійців, угорців, німців. Привозили чоловіків і жінок, старих і дітей, навіть немовлят…

Один раз на день давали їм юшку з варених буряків, цинічно називаючи її «кавою», двічі — якусь баланду з бур’яну й від ста вісімдесяти до двохсот сімдесяти грамів хліба, в який замішували більше полови, ніж борошна. А за найменшу провину позбавляли й цього. В’язні змушені були харчуватися всім, що під руку трапиться,— ловили собак, котів, мишей… Люди від виснаження скидалися на тіні. Сівши, вже не мали сил стати на ноги. Будили їх о четвертій ранку, о шостій гнали на роботу, а об одинадцятій вели «на обід». Табір був огороджений колючим дротом із сигнальними пристроями, про втечу годі було й думати…

Комісар Желєзнов обвів очима бійців, помітив, як кам’яніють їхні обличчя.

— Ну, для початку досить,— сказав він.— А зараз давайте зайдемо в так звану «лазню» й «дезинфекційну», щоб ви на власні очі побачили, які вони садисти, ці фашистські нелюди.

Бійці зайшли до барака, більшого порівняно з іншими. Всередині він був оцементований, знадвору сюди підвели водогінні труби.

— Ось тут милися після далекої дороги змучені люди,— провадив далі комісар,— потім їх заганяли в оці квадратні бетоновані комірчини…

— Але ж тут навіть вікон немає, товаришу комісар,— здивувався Вартан.

— Так, немає… Але навіщо ж вікна, якщо це й є сумнозвісні газові камери, в кожну з яких заганяли по двісті — двісті п’ятдесят голих людей, після чого залізні двері щільно зачинялися на засуви. Бачите отвори в стелі? Ото звідти в камери надходило гаряче повітря, потім на людей пускали «чарівний циклон», як казали есесівці, блакитна кришталева злива, що швидко перетворювалася на гарячу пару. А вбивці спостерігали у вмонтовані в залізних дверях вічка, як помирають, конають у муках невинні люди. У цих камерах, а їх тут шість, знищували за один раз тисячу — півтори в’язнів…

Бійці мовчки слухали комісара — словами не можна було висловити ту лють, що закипала у їхніх грудях.

Із «дезинфекційної» та «лазні» вони пішли до крематорію. Тут тулилися один до одного десяток бараків, на яких вивіски сповіщали: «Склад особистих речей», «Склад верхнього одягу», «Взуття», «Пальта» тощо. Тут були перші оглядові пункти речей та одягу загиблих в’язнів, потім усе це відвозили на центральний склад до Любліна, де кожна річ знаходила своє застосування.

Бійці зайшли у велику споруду, що, власне, й була крематорієм.

— Ось, товариші, перед вашими очима шість великих печей,— показав комісар,— з яких виходило стільки диму, ніби тут працював величезний завод,— дуже далеко було видно. Печі топилися коксом, температура сягала до тисячі семисот градусів. Щодня тут спалювали до півтори тисячі трупів. Розповідають, що мертвих людей часом збиралося цілі гори, їх спалювали в печах, наче дрова. А торік третього листопада, в день єврейського погрому, фашисти знищили двадцять тисяч чоловіків, жінок та дітей. І оскільки неможливо було пропустити через крематорій таку кількість людей, то десять тисяч розстріляли й закопали в лісі…

В Армена мороз пішов поза шкірою. Комісар Желєзнов помітив, як хлопець мерзлякувато пересмикнув плечима — навіть губи йому побіліли.

— Ну, годі,— сказав Желєзнов.— Ходімо звідси…

Надворі, неподалік од крематорію, купами лежав сивий попіл від спалених людських тіл, який фашисти збирали для вдобрення полів.

Комісар Желєзнов зупинився.

— Бачите? — звернувся він до солдатів.— Цілі гори людського попелу. Ним вони вдобрювали й те поле, де росте велика капуста…

— Он воно що,— пошепки мовив Вартан.

— Так,— вів далі комісар,— як бачите, Майданек — це велика фабрика смерті. Два роки над нею здіймався дим спалених мучеників, вився над Любліном і польськими селами, ніби хотів приховати від світу страшні злочини.

Вийшли за ворота Майданека. Приголомшені побаченим, бійці були в німому заціпенінні. Армен ні на кого навіть не зводив очей.

У частину верталися похмурі й мовчазні. Наче з похорону.

Минаючи те поле, де росла великоголова капуста, Армен дивився собі під ноги…

Розділ сьомий

У ближньому від Любліна лісі, де розташувався на перепочинок полк Кузнецова, було тихо, лише зрідка сюди долинав глухий гуркіт наших гармат.

Хоча випав гожий сонячний день, Армен, який цілу ніч перевертався з боку на бік і не міг заснути, ще й тепер був під тяжким враженням, залишеним відвідуванням Майданека.

Йдучи лісовою стежкою, Армен помітив Вартана. Здалеку було видно, що він уже в доброму гуморі,— від усмішки ворушилися чорні вуса.

— Армене-джан! — гукнув.— Я отримав листа!

— Швидко мама тобі відписала,— Армен кволо всміхнувся.

— Ні, цього разу не з дому.— А від кого ж?

— Від коханої.

— Жаль,— зітхнув Армен.

— Чому?

— Тому що мені не можна читати.

— Ми ж з тобою брати? — засміявся Вартан.

— Ну, брати…

— А які між братами можуть бути таємниці?

— Так, але ж я… неповнолітній.

— Дарма. Якщо можеш тримати зброю в руках і воюєш разом зі мною, то ти справжній мужчина.

Армен притих, не знаючи, що відповісти.

— Отже, братику, забудемо про різницю між нами в роках і прочитаємо лист од Каріне… Хоч як би там не було, а він таки прийшов з рідного краю, з Вірменії, отже, й тебе зацікавить,— сказав Вартан, розгорнувши лист, і почав читати:

«Здрастуй, Вартане-джан!

Одержала твого листа. Ти пишеш, що нагороджений орденом Червоної Зірки. Але, любий мій, поки твій лист дійшов, то я прочитала про це в газеті, там і фото твоє було. На радощах не витримала, поїхала до твоєї мами й показала газету. Мама була така задоволена, ти не можеш собі уявити, як це її потішило. Від хвилювання заплакала, потім розцілувала мене й сказала: «Швидше приходь у наш дім, невісточко…» Одне слово, я сама, прийшовши у ваш дім, заручилася з тобою…

Що розповісти про себе? Працюю. Наші однокурсниці Анагіт і Гасмік теж прочитали про тебе в газеті й попросили твою адресу, теж хочуть написати тобі. Я трошки ревную, але адресу, звичайно, дала.

Вартане-джан, дорогий мій, ти ж сам знаєш, що я тебе дуже-дуже люблю, я без тебе…»

Вартан притишив голос, щось вимовив самими губами, потім сказав, поблискуючи чорними очима:

— Е, тут і справді тільки для мене написано…

— Ну добре,— сором’язливо погодився Армен.— Читай те, що можна.

«Знай же, любий,— вів далі Вартан,— що я щохвилини чекаю тебе, геть стужилася, але не втрачаю надії…

Вітай од мене Армена. Скажи йому, хай не сумує дуже, я буду йому за вірну й люблячу сестру.

Бажаю міцного здоров’я, хай вам щастить!

Цілую

— Отак, нас з тобою цілують!..— весело сказав Вартан, ховаючи в нагрудну кишеню листа, та, глянувши на Армена, вмовк.

Хлопець потемнів лицем, його очі взялися сльозами. Та й як же йому було не журитися, коли в цілому світі нікого не мав із рідних, не мав кому написати і сам ні від кого не отримував жодної вісточки, що зігріла б його виболіле серце. Ох, ця проклята війна назавжди роз’єднала їхню родину, а матір звела зі світу… Ніколи-ніколи вже не зійдуться, не зберуться укупі мама, тато, Армен… Ніколи… Аби ж хоч батько подав про себе манюсіньку вісточку, що живий, більше не треба ні слова — аби лиш знаття, що в цьому світі десь є рідна тобі душа… Але минають дні, місяці, а він не обзивається, і від нього жодної відповіді. Війна незабаром закінчиться, та поки що гинуть люди, ллється кров… І кому ж усе це потрібно?..

— Армене, я бачу, твій настрій знову погіршав,— співчутливо мовив Вартан.

— Нічого… Я трошки розхвилювався, зараз минеться,— крадькома витер очі Армен.

Над лісом рівно, як журавлиний ключ, летіли ескадрильї наших бомбовозів. Армен підвів голову. Довкола важких літаків, виблискуючи проти сонця срібними крилами, летіли винищувачі — їхні надійні охоронці.

— Гітлерові подарунки повезли,— пожартував Вартан, і на обличчі його побратима ворухнулася усмішка.

Біля них зупинилася машина командира полку. З неї вискочила Наталя, підбігла до сержанта й, взявши його за рукав, одвела вбік, щоб Армен не чув, що вона говоритиме. Губи її тремтіли.

— Ой, біда, біда, товаришу сержант, тяжку звістку вам принесла,— заквилила дівчина.— Ви ж знаєте, скільки Армен просив командира полку, аби той допоміг йому розшукати батька. Товариш підполковник куди тільки не звертався, посилав запити, дзвонив, писав, нагадуючи про це прохання… І ось сьогодні, оце щойно, йому подзвонили з Любліна й сказали, що комісар Баграт Месропян, якого він так довго шукав, учора загинув. Його автомобіль підірвався на ворожій міні…— Наталя прикусила губу, стримуючи хвилювання.— А зараз, через півгодини, його ховатимуть у міському парку… Почувши цю звістку, підполковник відразу поїхав туди, а тепер прислав машину по вас.

Вартан на хвилину закляк на місці, боявся й глянути на Армена. Як же йому сказати про це? Потім, опанувавши собою, підійшов до хлопця:

— Армене, братику, машина командира полку приїхала по нас… Поїдемо в місто,— сказав він, узявши хлопця за плече.

— А що сталося?.. Чого нам туди їхати? — насторожено спитав Армен, ніби передчуваючи біду.

— Ходімо, дорогою я тобі все поясню…

Сіли в машину.

Бойко на повній швидкості погнав до міста.

Звучав «Траурний марш» Шопена.

На кузові грузовика з опущеними бортами стояла серед живих квітів домовина, а в ній лежав небіжчик у військовій формі майора. Чорні вуса, орлиний ніс, смагляве обличчя — з усього було видно, що він кавказець.

За машиною повільно рухалася похоронна процесія — радянські та польські офіцери, воїни, партизани, люди в цивільному… Легенький вітрець ледь-ледь ворушив посивілого небіжчикового чуба, що спадав йому на чоло.

По обидва боки кузова ішли бойові друзі майора. Підполковник Кузнецов уже мав з ними розмову й сповістив, що незабаром приїде єдиний син Баграта Месропяна, який ось уже кілька місяців служить у їхньому полку і весь цей час розшукував свого батька.

Процесія зупинилася в одному з міських парків.

Затихла траурна мелодія.

Домовину з небіжчиком його друзі на руках донесли до недавно викопаної ями й поставили на свіжу землю. На якусь мить, здалося, занімів увесь світ.

— Друзі,— став біля домовини немолодий уже капітан з червоним рубцем нижче скроні,— сьогодні ми проводжаємо в останню путь справжнього трудівника нашої армії комісара Баграта Ашотовича Месропяна. Незважаючи на те, що майорові Месропяну лише недавно виповнилося сорок років, він, завдяки своїм організаторським здібностям, командирському таланту, пройшов шлях за тяжкі роки війни від комісара батальйону до комісара полку…— Потім капітан розповів про славний бойовий шлях Баграта Месропяна, про те, як він, поранений, потрапив у фашистський полон, та згодом організував з друзями втечу, і вони великою групою приєдналися до польських партизанів. На хвилю капітан замовк, ковтнув важкий клубок, що підкочувався до горлянки, сказав: — За короткий час Баграт Ашотович став улюбленцем польських партизанів, завдяки своїй хоробрості й гострому розуму заслужив їхнє довір’я і велику шану. Його ім’я добре було відоме й гестапівцям, які обіцяли за голову безстрашного партизана п’ятдесят тисяч злотих, тільки не вдалося схопити його ніякими обіцянками й хитрощами. І от тепер, коли ми вже стоїмо на порозі перемоги, сталося непоправне — загинув наш улюблений комісар.

Друзі! Сьогодні не лише ми, співвітчизники Баграта Месропяна, у великому горі, а й польські друзі, які прийшли віддати йому останню шану. Нехай же світла пам’ять про мужнього комісара назавжди лишиться в наших серцях — у серцях радянських людей і поляків, дружбу яких скріпив своєю кров’ю і майор Месропян.

Прощавай, наш дорогий Баграте, наш залізний комісаре!

Після того, як капітан закінчив прощальне слово, четверо воїнів підійшли до домовини, аби опустити її в могилу, але тут підполковник Кузнецов рукою подав їм знак — почекайте. Ті відійшли, а він став ближче до небіжчика, даючи зрозуміти, що також хоче висловитися. Кузнецову було що сказати, але, крім того, він хотів відтягти час, поки приїде Армен.

— Друзі,— схвильовано почав Костянтин Георгійович.— Я, на жаль, не мав радості бути знайомим з Багратом Ашотовичем, ми з ним не бачилися жодного разу. Але в моєму полку за щасливим збігом обставин служить син цього мужнього воїна — син, якому всього лише п’ятнадцять років.

Усі дивилися на Кузнецова, затамувавши дихання.

— Досить сказати,— вів далі Костянтин Георгійович,— що син цього безстрашного комісара Армен Багратович Месропян, прагнучи помститися ворогові, добровільно пішов на фронт,— матір його фашистські кати, як дружину радянського комісара, закатували в Ростові. Ми, відколи він у нашому полку, постійно захоплюємося відвагою та самовідданістю цього ще неповнолітнього хлопця, який нарівні з дорослими бореться проти ворога, двічі нагороджений медалями «За відвагу»…

Підполковник Кузнецов розповів про Арменові бойові заслуги й водночас напружено чекав, коли ж він з’явиться сам, аби встигнути попрощатися з батьком.

Нарешті Кузнецов побачив Армена у супроводі Вартана й Наталі.

— Ось він, друзі, син нашого відважного комісара,— сказав Костянтин Георгійович, показуючи запечаленими очима у бік хлопця.

Армен підійшов до труни, на якусь мить застиг, придивляючись до обличчя небіжчика, і, впізнавши, пронизливо скрикнув:

— Тату!..

Він припав обличчям до холодних батькових рук.

— Заберіть хлопця,— подав голос котрийсь із офіцерів.— Хай так не мучиться, жаль…

— Хай побуде хвилинку,— сказав капітан.

— Таточку, ріднесенький мій,— застогнав Армен,— я так довго тебе шукав… ох, я скільки тобі хотів сказати… А ти пішов назавжди… Кому ж я тепер усе те скажу, таточку? У мене ж більше нікого не лишилося, сам-самісінький я у цьому світі…

Підполковник Кузнецов підійшов, легенько взяв його за плечі:

— Сам ти не зостанешся, синку, ми будемо разом,— сказав він, одводячи Армена вбік.

— Славний хлопчина,— пошепки мовив молодий майор, який стояв поряд із генералом.

— Дитя орла завжди виростає орлом,— зворушено відповів генерал і змахнув сльозу.

Обережно підняли домовину з тілом комісара й поволі опустили в могилу.

Гірко пахли квіти.

Сира земля гупала об віко домовини.

Пролунали залпи салюту.

Духовий оркестр заграв гімн.

Стояла така спека, що навіть у лісі, в затінку дерев, було душно.

Армен захворів — батькова смерть підкосила хлопця. Але ні Вартан, ні Наталя, ні навіть сам командир полку не змогли умовити його кілька днів полежати в Любліні в лікарні, поки набереться сил.

— Ні,— сказав Армен,— я зі своєї частини не піду нікуди. Нічого зі мною не станеться. Просто трохи стомився, це швидко минеться.

Він спав, коли Вартан із солдатом привели в бліндаж трьох німецьких полонених — всі троє були офіцери, серед них — один есесівський майор.

У штабі їх допитували по одному. Перший на черзі був майор. Від Кузнецова він вийшов мокрий, витираючи хустинкою гладку потилицю, якою струменів піт. Потім до командира полку повели обер-лейтенанта. І, нарешті, покликали третього.

Майор звернувся до свого підлеглого, який, щоправда, літами був за нього помітно старший:

— Гадаю, пан обер-лейтенант не осоромив честі німецького офіцера?

— Пан колишній майор, мабуть, жартує? — спокійно глянув на нього обер-лейтенант.

— Мої офіцерські погони не дозволяють мені жартувати у таку нещасливу хвилину,— розсердився есесівець.

— Хоча б тут давайте, нарешті, забудемо про наші погони й чини…

— Замовкни, свиня, як ти смієш?..— закричав майор.

— Спокійно, спокійно, пане, не репетуйте, наші з вами почесті й авторитети давно змішані з брудом,— перебив його обер-лейтенант.— Я ще 1936 року, коли рядовим воював в Іспанії, відчув, що майбутнього у нас немає, але що я міг вдіяти?..

— Треба було кинути зброю і перейти на бік комуністів,— ущипливо кинув майор.

— Десятки очей стежили за мною. Тоді я ще був зовсім молодий і не хотілося дістати кулю в спину.

— А через вісім років ти це зробив?

— Так, я більше не зміг мовчати, бачачи, куди докотилася наша «переможна» армія разом з божевільним фюрером… Уже більше десяти років він дурить німецький народ, плямує честь нашої нації. І от, будь ласка, самі бачите, до чого ми дійшли. Чи, може, ви настільки наївні, що думаєте, нібито війну ще не програно? Не хочете тверезо дивитися правді у вічі? Нам давно пора кинути зброю, забруднену кров’ю невинних людей, годі вірити самовпевненим побрехенькам рейху, що хитається на краю прірви й не сьогодні-завтра впаде…

— То ось ти який…— вражено витріщив очі майор.

— Хіба не моя правда? — вже спокійніше, притишивши голос, мовив обер-лейтенант.— Звичайно, ви колишній майор, а я всього лише колишній обер-лейтенант. Проте я трохи більше прожив на світі й багато чого побачив до війни та на війні… Військова муштра не вибила з мене мізки, навпаки, я багато чого тут зрозумів, навчився розбиратися в людях і житейських ситуаціях…

— Ти викінчений комуніст,— заскреготав зубами майор.— Як могло статися, що твоя голова й досі на в’язах!..

— Ви займалися знищенням мирних людей, пане, грабували світ, швиденько відправляли додому награбоване. Отож і не мали часу розгледіти мене та вбити. А тепер пізно.

— Зрадник! — майор розмахнувся й дав ляпаса обер-лейтенантові.

— Ану-бо, півні, припиніть! — крикнув на них наш вартовий, здіймаючи автомат.— А то зараз пообчухрую крила обом.

Від того шуму Армен прокинувся.

Спершу не повірив своїм очам — невже перед ним німецькі офіцери? На мить хлопцеві здалося, що й досі бачить якийсь химерний сон. Сон чи не сон, але він притьма вхопив автомат, який завжди тримав під рукою, і, переповнений жадобою помсти, навів його… Проте вартовий в останню мить вдарив знизу по дулові, й Арменів автомат вистрілив у стелю бліндажа — на майора й обер-лейтенанта посипалася земля.

— Ти що? Не можна!..— скрикнув вартовий.

Майор пополотнів і стояв закам’янілий, а обер-лейтенант, зрозумівши, що зостався поки що живий, з удаваним спокоєм струсив пил зі свого мундира.

Різко відчинилися двері, за якими допитували третього німця, й на порозі одночасно з’явилися підполковник Кузнецов та комісар.

— Хто стріляв? — спитав командир полку.

Вартовий пояснив, що сталося.

Кузнецов осудливо похитав головою.

— Армене, синку, хіба ж так можна? — суворо глянув на хлопця.— Це ж полонені, а в полонених не стріляють.

— А чого ж стріляли вони?.. А Майданек…

— Для фашистів не існує ніяких законів.

— Пробачте мені, товаришу підполковник,— винувато сказав Армен.— Але що я можу зробити, коли в кожному гітлерівському солдатові й офіцерові бачу свого ворога, який убив мою матір, батька… Я не можу спокійно дивитися на цих людожерів…

— Але, Армене, закон є закон. Ми не маємо права влаштовувати самосуд. Для нас той ворог, хто тримає в руках зброю… А це полонені, й ми не маємо права вирішувати їхню долю. Такий порядок…

— Таж подивіться, які вони пихаті,— не вгавав Армен.

— Нема з чого дивуватися. Адже роками звикли тільки наказувати й диктувати свої умови іншим. Нічого, Армене, пиху з них ми зіб’ємо, не хвилюйся.

Цього разу Армен змовчав, тільки відчепив од паска свою флягу та кілька разів ковтнув води. Палило всередині.

Полонені понуро чекали, чим усе це закінчиться.

Командир полку блиснув на них гострим поглядом і швидко пішов до себе, комісар і собі рушив за ним, щільно причинивши двері.

Коли закінчився допит, підполковник Кузнецов подзвонив командирові дивізії і доповів про його результати. Генерал наказав привезти майора до нього, а двох інших полонених відправити в тил.

Через кілька днів, уранці, тільки-но поснідали, як до штабу надійшов наказ: «По машинах!»

Полк, прорвавши ворожу лінію оборони, розітнув її клином і рухався далі. І, звичайно ж, штаб також просувався вперед з усіма своїми службами та господарчою частиною.

Шлях вів на Варшаву, до якої залишилося якихось півтори сотні кілометрів. Уздовж доріг тяглися села, поля, ліси. Фруктові дерева, здавалося, самі простягали бійцям свої віти з достиглими плодами. А села мали жалібний вигляд — п’ять окупаційних років залишили свої тяжкі сліди…

Дорога знову проходила полем, і вже вкотре тут і там повторювалася знайома картина — підбиті німецькі танки (над деякими й досі курів дим), самохідні гармати, перекинуті автомобілі та мотоцикли… У цих місцях недавно точилися запеклі бої.

Здалеку ще й тепер іноді чулися постріли наших далекобійних гармат.

Зненацька ліворуч з-за лісосмуги вигулькнули німецькі танки. Відстань до них була чимала, але снаряди вибухнули поряд.

— Залишити машини! — негайно віддав наказ Кузнецов.— Зайняти в полі бойові позиції!.. А ти, Бойко, жени в дивізію і передай, що чекаємо підмоги. Ну, вперед…

Бойко відразу розвернув машину й помчав… Неподалік од нього розірвалося кілька снарядів, але жоден не влучив.

Солдати вмить висипали з кузовів, розтяглися цепом і зайняли оборону ліворуч од дороги, готуючись зустріти ворога. Добре, що окопуватися майже не треба було,— поле було понівечене окопами й вирвами.

Командир полку підняв до очей бінокль.

— Петре Михайловичу, там видно лише три танки, а більше нічого,— сказав Кузнецов.

— Але як вони тут опинилися? — здивувався комісар.

— Мабуть, відступаючи, німці або навмисне залишили їх у нашому тилу для несподіваного нападу, або ж вони десь прорвалися й рушили в глибину, щоб відволікати увагу наших частин од головного удару й дати своїм можливість відійти та трохи вичухатися.

— Яке нахабство! — зумівся начальник штабу.

— Озброїтися протитанковими гранатами! —наказав підполковник.

Кілька солдатів метнулися до вантажних машин, що стояли на дорозі, й принесли звідти ящики з протитанковими гранатами. Усі швидко озброїлися.

Армен, який окопався поруч з Вартаном, також причепив до свого паска дві гранати.

Танки, не припиняючи вогню, поволі наближалися. У бінокль добре було видно на них чорно-білі хрести. Коли вони підійшли ближче, то різко збільшили швидкість. Побачивши, що противник не має протитанкових мінометів, пішли вперед самовпевнено й рішуче. Ось уже стало чути не лише гудіння моторів, а й побризкування гусениць.

— Хай підійдуть чимближче,— подав голос підполковник Кузнецов і також поклав біля себе гранати.

— Армене, я відійду трохи ліворуч,— сказав Вартан.— А ти дивися, щоб тебе не помітили завчасно.

Він поповз ліворуч, потім заліг і став чекати наближення танків.

Армен також не всидів на місці — він залишив свій окоп, вибираючи зручнішу позицію. Нараз, підвівши голову, побачив, що правий танк взяв напрямок точнісінько туди, де замаскувався командир полку.

«Он воно як! — подумав Армен.— Адзуськи! Я за будь-яку ціну переб’ю їхні плани».

Він мерщій виліз з окопу й поповз уперед. Поспішав, боявся запізнитися,— необхідно було перепинити танкові дорогу. Танк і далі не припиняв вогню, але стріляв безладно, ніби намагався здійняти чимбільше пилу для маскування. Однак це йому не допомогло.

Армен уже чимало проповз уперед, і між ним та німецьким танком відстань була метрів чотириста — п’ятсот. Але він не зупинявся. Ще трошки, ще трошки, ще… Он там їхній шлях перетнеться…

А танк наближався, уже прицільніше стріляючи в тому напрямку, де був командир полку. Снаряди свистіли в Армена над головою, але вибухали там, далі… Ворог його ще не помітив. Хлопець повз і повз, серце стугоніло в грудях чи то від утоми, чи, може, від хвилювання. Піт заливав йому очі, проте Армен не зупинявся. Мало, зовсім мало лишилося до того місця, де зустріне він танк. Армен поклав голову на землю, перевів подих, набираючи повні легені повітря,— ніби сили набирався від землі. І знову поповз.

Нарешті він сягнув того місця, яке намітив собі ще здаля,— ось біля цього кущика він зустріне ворога.

Танк із гуркотом наближався. Ось уже лишилося сто п’ятдесят метрів, сто тридцять, сто… Зненацька біля Армена задзижчали кулі, збиваючи хмарки пилу. По ньому відкрили кулеметний вогонь. Помітили. Він кинувся вбік, де зовсім поряд чорніла вирва,— ось тобі й окопчик.

Спершу Армен побачив чорний круглий отвір танкової гармати, потім схожий на павука хрест. Ось вона, та мить — або-або… І він, лігши на бік, жбурнув свою першу гранату…

Проте сталося неждане-негадане. Ще граната була в польоті, як танк різко повернувся праворуч, й Армен не влучив у ціль. Поки приготувався кинути другу гранату, було вже пізно — могутній передок танка нависав над ним, од ревиська заклало у вухах. Здавалося, все — жодної надії на рятунок…

Та раптом в Арменовій голові майнула рятівна думка — він упав на дно ями і всім тілом притисся до землі. Тієї ж миті танк з жахливим ревінням наїхав на яму і зупинився. Світ потемнів, здавалося, важкий залізний ковпак накрив Армена в окопі, ніби його живцем поховали в могилі.

Танк швидко крутнувся на місці, механіку-водієві здалося, що гусениці змішали зухвалого бійця з землею, і він знову дав хід уперед, рушив у тому ж напрямку. Тепер не можна було зволікати ані секунди.

«Невже даремні були мої старання? Невже все пропало?» — з жахом подумав Армен.

«Ні!» — неначе підштовхнув його внутрішній голос, і він зірвався з землі, випростався на повен зріст і щосили кинув другу гранату.

Пролунав вибух. Танк задимів, потім його огорнуло полум’ям. Армен помітив, як розсипався в різні боки охоплений вогнем його екіпаж.

«Тут вам і капут, людожери, кати!» — подумки вигукнув Армен.— А що — жарко, горите? Ну горіть, попелійте. Ви багато попелу лишили на нашій землі…»

У цю мить почув гарматні постріли. Глянув у той бік. Це підоспіла підмога. П’ять самохідних гармат уже вели вогонь по ворожих танках, що повернули назад…

Бій був короткий. Попередній танк також загорівся, а другий, зоставшись без лівої гусениці, скособочився, загруз у м’якому грунті й більше не зрушив з місця. Танкісти змушені були здатися в полон.

Щойно закінчився бій, як сюди прибув своєю машиною командир дивізії. Ще здалеку помітивши генерала, назустріч йому поспішив командир полку.

Кузнецов хотів був доповісти про гарячі події, але генерал його зупинив:

— Не треба, мені вже все відомо,— сказав, зачиняючи дверцята машини.

Його оточили офіцери — стомлені, запорошені землею, але, вочевидь, у доброму настрої.

— Костянтине Георгійовичу,— звернувся генерал до Кузнецова,— кажуть, один танк підбили ще до того, як прийшла допомога. Хто ж цей сміливець?

— Мій син, товаришу командир дивізії,— з радістю й гордістю відповів підполковник.

— О, то твій хлопець справжній Ілля Муромець, чудово,— усміхнувся генерал.

— Ні, товаришу генерал, скоріше за все Давид Сасунський,— сказав Кузнецов.

— Чому так? — не зрозумів командир дивізії.

— Тому що він вірменин… Хлопець осиротів, а я його всиновив.

— О, серед вірменів теж немало Муромців. Їх багато сьогодні на наших фронтах.

— Так, товаришу генерал, і в нашому полку служить ще сержант Авчян, відомий снайпер…

— Чув, чув про такого,— задоволено сказав командир дивізії.— Але я не бачу твого сина, нехай покличуть його.

Привели Армена. З ніг до голови в землі й пилюці, тільки очі світяться радісно.

— Ось він, герой дня, товаришу генерал,— сказав комісар Желєзнов.

— Молодчина,— ще ширше усміхаючись, похвалив його генерал.— Хоча ти й молодий літами, але якщо вже такий хоробрий, нагородимо тебе орденом Червоної Зірки,— сказав він і, взявши з рук ад’ютанта орден, прикріпив його Армену на груди, потім гаряче потис руку.— Поздоровляю!

— Служу Радянському Союзу! — виструнчився Армен.

— Вітаю, синку,— сказав підполковник Кузнецов й, обнявши Армена, поцілував у лоб.

— Поздоровляю і вас, мої мужні воїни,— звернувся до всіх командир дивізії.— Молодці, не розгубилися у скрутну хвилину, гідно зустріли ворога.

Генерал міцно потис руки командирові полку, комісарові й начальнику штабу.

— Служу Радянському Союзу! — в один голос вигукнули офіцери.

— А тепер по машинах! — наказав генерал.— Вперед, на захід.

…Там, на заході, чекала своїх визволителів Варшава. Звільняти її від фашистського ярма поспішав і полк Кузнецова, в якому воював п’ятнадцятирічний названий син командира.