Метаморфози, або Золотий осел

Книга сьома

1. Як тільки після нічного мороку настав світанок і промениста колісниця Сонця своїм сяйвом освітила всю , землю, з'явився якийсь розбійник (а що це був розбійник, можна було здогадатися із взаємних дружніх привітань). Сів цей чоловік при самому вході в печеру і, трошечки відсапавшись, бо сильно захекався, повідомив своєму товариству таке: - Що стосується дому Мілона з Гіпати, який ми нещодавно почистили, то тут нам нічого боятися, навпаки, ми можемо почувати себе .цілком безпечно. Бо після того, як ви забрали все з нечуваним зухвальством пограбоване добро і вернулися в наш табір, то я, вдаючи і співчуття, і обурення з приводу злодійського вчинку, змішався -з натовпом цікавих місцевих жителів. Намагався, як мені й було наказано, дізнатись, яке рішення буде прийнято в справі розслідування цього злочину і як будуть вестися розшуки розбійників, щоб вам" усе докладно повідомити. Але, на щастя, вся юрба не із сумнівних здогадів, а на підставі достовірних доказів одностайно [115] обвинувачувала в злодійстві якогось Луція. Всі сказали, що цей негідник за кілька днів до грабунку з допомогою підробленого рекомендаційного листа увійшов у довір'я Мі-лона, видаючи себе за чесну людину. Прийнятий як бажаний гість, він вважався найвідданішим другом родини. Прожив там деякий час і, вдаючи закоханого, закрутив голову служниці Мілона. Перебуваючи там, встиг пильно оглянути всі дверні замки і навіть сховища, де зберігалось хазяйське майно.

2. Як на неабиякий доказ його вини вказували на те, що тої ж самої ночі, саме під час розбою, він зник безвісти, і досі невідомо, де перебуває. Причому зумів по дбати і про успішну втечу. Щоб якомога скоріше обманути погоню і сховатись у безпечному місці, він забрав з собою свого білого коня, щоб на ньому втекти. Далі. Там, у будинку Мілона, знайшли його слугу, який, як сподіваються, зможе дати показання про злочинні Задуми хазяїна. Тим-то за розпорядженням властей його негайно схопили й кинули в міську в'язницю. На другий день нещасного піддали жорстоким тортурам і майже до смерті мучили, але він не хотів ні в чому признатись, доводячи, що він невинний. Тоді було послано на батьківщину Луція кількох чоловік, щоб там розшукали вони винуватця й покарали за вчинений злочин.

В той час, як розбійник таке розповідав, я, порівнюючи колишнє життя щасливого Луція з нинішнім нужденним становищем бідолашного осла, тяжко зітхав, схвильований до глибини душі. Тут спало мені на думку, що не безпідставно стародавні мудреці уявляли собі Фортуну сліпою, навіть безокою, і такою ж її зображували. Вона-бо завжди щедро роздає свої блага підлим і негідним людям, без будь-якого розбору оточує себе улюбленцями. Мало того, вона шукає собі товариства серед тих, від яких, якби мала очі, повинна б якнайдалі тікати. Але найбільша біда в тім, що через неї люди мають різну славу, інколи не зовсім виправдану, так що нікчему хвалять як порядну людину і, навпаки, чесну людину гудять як найгіршого негідника.

3. Далеко не треба шукати прикладу: мене самого нещадний удар долі перетворив у тварину, причому чотириногу, найгіршої породи, мене, недолі якого справедливо поспівчував би навіть будь-який недоброзичливець, тепер обвинувачують: нібито я напав з метою грабунку на свого найдорожчого господаря. Такий злочин можна б назвати [116] не просто розбоєм, а правильніше - батьковбивством. А втім, у мене не було змоги не тільки захищати себе від такого обвинувачення, а й жодним слівцем заперечити це. Зрештою, не бажаючи, щоб моє мовчання розглядалось як доказ згоди й ознака нечистої совісті, втративши терпіння, я хотів був крикнути: - Не винен я! - Перше слово кілька разів - вигукнув цілком виразно й голосно, а от наступних ніяк не міг вимовити. Як застряв на першому слові, так безперервно й ревів одне і те ж: - Не, не! - хоч як намагався ворушити й заокруглювати обвислі губи. Зрештою, як тут не нарікати на жорстокість долі, якщо вона не посоромилась зробити мене товаришем і напарником мого власного коня, який раніше мені слугував і на якому я їздив верхи?

4. Коли в моїй голові вирували такі думки, враз охопила мене куди докучливіша тривога: я згадав, що згідно з рішенням розбійників мене повинні принести в жертву задля душі дівчини, тож раз по раз позирав на свій живіт, і мені здалося, ніби я завагітнів цією небогою. Тим часом чоловік, котрий щойно приніс неправдиві відомості про мене, добув тисячу золотих, які були зашиті в одяг. Ці гроші відібрав він, за його словами, в різних подорожніх, але як людина чесна вносить їх у загальну касу. Стурбовано спитав про здоров'я своїх побратимів. Коли ж дізнався, що деякі з них, до того ж найвідважніші, наклали головами, щоправда, не при однакових обставинах, але як герої, він порадив на певний час дозволити безпечний рух по дорогах і, дотримуючись перемир'я, припинити всілякі наскоки: треба увагу зосередити на наборі нових товаришів, поповнити свої лави молодими новобранцями з тим, щоб їхня бойова ватага кількісно дорівнювала попередній: страхом можна змусити всіх, хто буде опиратися, до покори, а добровольців слід заохотити нагородою; причому чимало знайдеться таких, які раді будуть вийти із свого злиденного й рабського становища й волітимуть вибрати розбійницький спосіб життя, де кожний живе як цар. Що ж стосується його, то він уже давненько підшукав одного чоловіка, на зріст високого, віком молодого, кремезного й відчайдушного. Його він довго намовляв і кінець кінцем переконав, щоб той руки свої, зледачілі від довгої бездіяльності, приклав до якоїсь важливої справи і, поки є змога, користався зі свого здоров'я для того, щоб не простягати свою міцну руку за милостинею, а для того, щоб придбати нею якнайбільше золота. [117]

5. З його словами всі розбійники одностайно погоджуються і постановляють прийняти до свого гурту того, кого визнають підходящим, і підшукати інших для поповнення своєї зграї. Тоді той, що перед цим промовляв, вийшов і невдовзі повернувся з якимось молодиком, справжнім велетнем, з яким навряд щоб хтось із присутніх зміг би зрівнятися. Не кажучи вже про кремезну будову тіла; він на цілу голову був вищий за всіх інших, хоч на щоках у нього з'явився лише перший пушок. Закутаний він був у якесь рване і строкате лахміття, крізь яке проглядали широченні груди й велике черево.

Новоприбулий промовив: - Здрастуйте, дружинники найхоробрішого бога Марса, а віднині мої вірні бойові товариші! Радо прийміть у свою громаду того, хто до вас прийшов із радістю. Я - людина великодушна й запальна. Мені більше до вподоби наставляти груди на небезпеку, аніж загрібати золото. Прекрасно почуваю себе віч-на-віч зі смертю, якої лякаються інші. Не думайте, що я якийсь там жебрак або покидьок, і не судіть про мою доблесть по, цьому лахміттю. Знайте, я стояв на чолі могутньої ватаги і спустошив ущент Македонію. Я - той, славетний розбійник Гем із Фракії(1), чиє ім'я наводить жах на всі країни. Мій батько Ферон(2) також був уславленим розбійником. Вигодуваний людською кров'ю і вихований в розбійницькій ватазі, я став спадкоємцем і суперником батьківської хоробрості.

6. Проте багатьох відважних побратимів своїх і велике багатство я втратив протягом короткого часу. Річ у тім, що я вчинив напад на одного імператорського намісника(3), який займав високооплачувану посаду у двісті тисяч сестерціїв, але згодом його щастя затьмарилось, і він втратив посаду. І наші з ним дороги й зійшлись на мою біду... а втім, щоб ви дізналися, як воно було, розповім все по порядку. Був при дворі Цезаря(4) один знатний чоловік, який дав себе пізнати з якнайкращого боку, так що навіть сам імператор його високо цінував. Але внаслідок підступів деяких недругів він став жертвою підлого наклепу, через що люта заздрість прирекла його на вигнання. Його дружина Плотіна як жінка рідкісної вірності й виняткової цнотливості та мати десятьох діточок створила йому умови для дружної сім'ї. Вона, знехтувавши втіхами розкішного життя у великому місті, пішла разом з чоловіком у вигнання. Як супутниця вигнання й подруга в недолі остригла собі коси, замінила жіночий одяг на чоловічий, оперезалася поясами, набитими дорогоцінними намистами й золотими монетами(5), і серед військової охорони й оголених мечів безстрашно розділяла всі небезпеки; сповнена турбот про порятунок свого чоловіка, вона мужньо переносила всі життєві злигодні. Так подолали вони всі труднощі сухопутної дороги і жах плавання по морю і наближались до Закінфу(6), який невблаганна доля визначила намісникові для тимчасового перебування.

7. Як тільки вони причалили до Актійського побережжя(7) (саме там ми тоді, перебазувавшись із Македонії, никали, боячись хитавиці, із настанням сутінок влаштувались на ніч в одному сякому-такому заїзді на березі моря, неподалік від корабля. Ось там ми й напали на них і пограбували все їхнє майно. Проте не можна сказати, що ми відійшли, відбувшись легким переляком. Бо тільки-но матрона почула перший шурхіт біля дверей, вона почала метушитись у спальні і несамовитим криком підняла загальну тривогу.. Вона поіменно гукала на допомогу охоронців і своїх слуг, скликала всіх сусідів. І якби не те, що всі, налякані до смерті, навіть носа не показували зі своїх домівок, то нам би було сутужно. Але ця вельмишановна (слід віддати їй належне) і незвичайної вірності жінка, премила своїми прекрасними чеснотами, звернулася з проханням до божественного імператора і домоглася для свого чоловіка швидкого повернення з вигнання і повного відомщення за напад. Одне слово, імператор велів знешкодити зграю розбійника, Гема, і банда незабаром перестала існувати. Таку силу має один помах руки могутнього імператора. Всю нашу ватагу загони солдатів вислідили, розгромили і повністю перебили, тільки мені одному, пощастило вирватися з пащі Орка і врятуватися, а саме:

8. Надів я на себе квітчасту жіночу шату з багатьма складками, на голову накинув якусь ткану хустину, взувся в білі, легенькі жіночі сандалі і, перетворений таким чином, що й не впізнати, в особу слабої статі, сів на осла, навантаженого снопами ячменю, і в такому вигляді проїхав крізь ворожий загін. Солдати, помилково прийнявши мене за погоничку ослів, вільно пропустили, а сталось так тому, що тоді мої щоки були ще без заросту, гладенькі та й сяяли, як у підлітка. Але я і в той час не заплямував ні батьківської слави, ні своєї відваги: хоч мурашки бігали в мене по спині від страху, коли я опинився між ворожими [119] мечами, все ж сам-один нападав я на селянські хати й хутори, підступно ховаючись під жіночим вбранням, і зумів назбирати собі трохи грошенят на дорогу.- При цих словах, розірвавши своє лахміття, він висипав на стіл дві тисячі золотих.- Ось,- сказав,- мій від щирого серця невеличкий дарунок чи то пак посаг вашій ватазі. Якщо не заперечуєте, я - до ваших послуг як надійний ватажок, і невдовзі перетворю це ваше кам'яне укриття в золоте.

9. Тут же, не гаючись, розбійники обирають його своїм ватажком. Вони приносять йому гарну одіж для того, щоб він вдягнув її замість коштовного лахміття(8). Так переодягнений, він з радості розцілував усіх присутніх і, сидячи на почесному місці, був висвячений у розбійники під час бучної гульні.

У застольній розмові він дізнався про спроби дівчини втекти на: моїй спині і про призначену нам обом страхітливу загибель. Він запитав, де та дівчина. Його завели туди, де вона перебувала. І коли побачив, як її міцно зв'язали, незадоволено покрутив носом, вернувся назад і сказав: - Я, зрозуміло, не такий тупак і нахаба, щоб совати свого носа не в своє діло, але мене мучила б совість, якби я відверто не сказав, що вважаю за слушне. Насамперед повірте мені, я вболіваю за вас. Якщо не сподобається моє зауваження, чиніть, як надумали. Я особисто гадаю, що для розбійників, принаймні для таких, що тямлять що-небудь у своєму ремеслі, вище всього повинен бути прибуток, навіть вище, аніж жадоба помсти, яка, до речі, частенько не приносить добра і не тільки розбійникам. Отож якщо ви цю дівчину приречете на смерть, то ви лише заспокоїте свою лють, а користі від цього не буде ніякої. Тому я гадаю, краще було б узяти дівчину в якесь місто і там продати. Адже за таку молоду дівчину можна виручити непогані гроші. Знайте, я здавна знайомий з кількома звідниками. Один із них, я певен, заплатив би за таку дівчину чимало талантів(9) - відповідно до її походження. Він запроторив би її в кипіло розпусти, звідки вона не змогла б дременути, як це зробила у вас. Вже одним тим, що була б вона в домі розпусти, ви б належно їй відомстили. Ось вам моя щира порада, бо я маю на увазі зиск, а ви робіть, як хочете.

10. Ось так оцей захисник розбійницького прибутку водночас захищав і нашу справу - виявився чудовим рятівником дівчини і осла. Всі інші розбійники після тривалого [120] обговорення (вони затягуванням рішення вимотували мої нутрощі, ні, що я кажу,- мою нещасну душу) кінець кінцем охоче пристали до думки новоприйнятого розбійника і одразу ж зняли з дівчини окови. А вона, як тільки побачила цього юнака і почула про дім розпусти і звідників, так повеселіла, що мене взяла справедлива охота проклясти всю жіночу стать. Я бачив і очам не вірив:. дівчина, яка нещодавно облудно базікала про любов до молодого нареченого і мріяла про чистий шлюб, враз при згадці про дім розпусти, бридкий і брудний, не може стримати своєї радості! Ось так у цю хвилину весь жіночий рід та його поведінка зазнали ослиного осуду. Але той молодик знову звернувся до розбійників: - Чому б нам не влаштувати врочистого молебня на честь Марса, нашого покровителя, щоб він допоміг нам вигідно продати дівчину і водночас завербувати нових товаришів? А втім, як я бачу, у нас немає жодної худобини для жертвоприношення, ані достатнього запасу вина для порядної випивки. Дайте-но мені десяток чоловік- більше мені не треба,- і я мотнуся з ними в найближчий двір, щоб звідти взяти все необхідне для учти, достойної еалійських жерців(10).

Коли той вирушив по здобич, усі інші розпалили величезне багаття і спорудили богові Марсу із зеленого дерну вівтар.

11. Небагато минуло часу, як повернулися ті, хто пішов на промисел: несуть бурдюки з вином і женуть ціле стадо худоби. Розбійники вибрали з цього стада великого козла, старого й кошлатого, і зарізали його в жертву Марсові, своєму опікунові й захиснику. І вмить влаштували розкішну учту. Новоприбулий сказав: - Ви переконаєтесь, що маєте в моїй особі не тільки меткого ватажка у грабіжницьких походах, а й у гульбищах.- І він, засукавши рукави, готує все з неймовірною вправністю і швидкістю. Прибирає, накриває, варить, смажить ковбасу, вміло все це подає на стіл, а головне дбає про те, щоб товариство дудлило вино з великих келихів.

Час од часу, ніби для того, щоб принести якусь потрібну річ, він заглядав до дівчини: то приносив їй забрані потай зі столу смачні наїдки, то з усмішкою подавав їй келихи з вином, потроху надпиваючи. А дівчина приймала все це з великим задоволенням. І кожного разу, коли він хотів її поцілувати, вона сама підставляла йому своє личко. Така поведінка дівчини мене дуже обурила. [121] Ой, невже ти, дівчино непорочна, пустила в забуття свій шлюб і жениха, який кохав тебе? Як можеш ти давати перевагу оцьому волоцюзі і кривавому душегубові перед юнаком, за якого видали тебе твої батьки? Невже не гризе тебе совість, невже, потоптавши справжнє кохання, знаходиш насолоду в любощах серед мечів і списів? Що буде, якщо інші розбійники якимось чином помітять це? Тоді знову прибіжиш до осла, знову наражатимеш мене на певну згубу. Далебі, ти викручуєшся за рахунок чужої спини.

12. У той час, як я в страшенній люті зводжу найгірші наклепи на дівчину, враз догадуюсь із недомовок, але досить зрозумілих для кмітливого осла, що цей молодик - ніякий не Гем, горезвісний розбійник, а Тлеполем, наречений цієї дівчини. У дальшій розмові він почав висловлюватись дедалі ясніше, не звертаючи уваги на мою присутність, немовби я не був живий: - Не хвилюйся, дорога Харито, скоро побачиш усіх цих ворогів в заковах.- Сам бувши цілком тверезим, не перестає частувати одурманених і від надміру випитого вина геть-чисто сп'янілих розбійників уже не розведеним вином, а лише злегка підігрітим на парі(11), мене навіть запала підозра, що він їм підсипав у чари трохи снотворного. Кінець кінцем розбійники, всі, як один, лежали на землі п'яні до безтями, нерухомо, мов ті трупи. Тоді молодик без будь-яких труднощів зв'язав міцно кожного зокрема мотузами, потім без жодного опору всіх докупи. Закінчивши цю роботу, посадовив дівчину на мою спину і рушив до свого рідного міста.

13. Коли ми вже під'їздили до міста, всі жителі вийшли подивитись на небувале видовисько: повибігали назустріч батьки, родичі, клієнти, домашні вихованці(12), слуги, усміхнені, не тямлячи себе від радості. В урочистому поході можна було побачити людей різної статі і різного віку, воістину незвичайне й вікопомне диво: дівчина тріумфально в'їжджає до міста верхи на ослі. Навіть я повеселішав і, щоб люди не подумали, що не розділяю загальних радощів, нашорошив вуха, роздув ніздрі й заревів щосили, ні - м'яко сказано! - наповнив повітря громовим криком. Дівчину батьки повели до будинку, обійняли й оточили турботою, а мене Тлеполем завернув назад - у лігво розбійників у супроводі великого гурту в'ючної худоби та містян. Я почвалав охоче, бо моїй вдачі властива допитливість, а тепер конче хотів стати свідком [122] того, як будуть схоплені грабіжники. Ми застали їх все ще знешкоджених більше вином, аніж мотуззям. Після того, як пограбоване майно було забране і винесене з печери, нас навантажили золотом, сріблом та іншим добром; одних розбійників, що були зв'язані, приволокли до найближчих урвищ і скинули у провалля, інших зарубали на місці їхніми ж власними мечами і там-таки залишили. Задоволені такою помстою; ми повернулись до міста. Багатства, забрані в розбійників, були передані до міської скарбниці, а врятовану дівчину, згідно з законом, передали Тлеполемові.

14. З цього часу молода, називаючи мене своїм рятівником, турбувалась про мене з найбільшою запопадливістю. У день весілля наказала наповнити мій жолоб до краю ячменем і дати сіна стільки, що вистачило б і для бактрійського верблюда(13). Але коли я побачив, що собаки донесхочу понаїдалися смачними рештками після розкішного банкету,- тим, що їм дали, і тим, що самі поцупили,- я став проклинати на всі заставки Фотіду за те, що перетворила мене на осла, а не на собаку.

Після першої пошлюбної ночі і першої любовної насолоди молода раз у раз нагадувала своїм батькам і молодому про свій обов'язок вдячності, який вона має по відношенню до мене, поки їй не пообіцяли, що вшанують мене якнайдостойніше. Нарешті скликано на нараду найвідданіших друзів, Щоб поміркувати, як гідно мені віддячити. Так, один з участників цієї високої ради був за те, щоб мене тримати у дворі і, звільнивши цілковито від роботи, годувати ячменем найкращого сорту, бобами та викою. Однак, верх взяла думка іншого учасника ради, який, маючи на увазі мою свободу, пропонував віддати мене на сільські луки, щоб я там собі вільно гасав серед кінських табунів і, спілкуючись із кобилами, давав їхнім власникам численний приплід у вигляді породистих мулів.

15. Отож негайно викликано конюха, і після довгих попередніх повчань віддають мене під його опіку і кажуть забрати з собою. Вельми задоволений і зраділий, я побіг уперед, окрилений надією, що назавжди розпрощаюся з паками та іншою поклажею і, на повній свободі, тепер, на початку весни, коли зазеленіють луги, напевно ж знайду десь троянди. Крім того, мене не покидала така думка: якщо мені в ослячій подобі виявляють стільки вдячності й пошани, то, коли я знову стану людиною, удостоюсь набагато більших добродійств. Але як тільки наглядач [123] худоби вивів мене далеко за місто, виявилось, що нічого мріяти про насолоди і навіть про тінь свободи. Бо його жінка, нечувана скнара й негідниця, змусила, запрягти мене в ярмо, обертати млинове жорно і, підганяючи сучкуватою палицею, молола хліб для себе та своєї сім'ї коштом моєї шкури. Але не задовольняючись тим, що я натужував усі свої сили, щоб їх годувати, заробляла ще, змушуючи молоти зерно для сусідів. А мені, бідоласі, за таку тяжку працю навіть не давала призначеного ячменю. Відпущений для мене ячмінь, який я мусив молоти на цьому млиновому жорні, вона продавала довколишнім селянам, а мені після цілоденної виснажливої роботи тільки під вечір давала непросіяні й брудні, висівки, яких неможливо було їсти, бо тріщав на зубах пісок.

16. Коли я вже цілковито знемагав від таких мук, жорстока Доля піддала мене новим випробуванням, очевидно, для того, щоб, як то кажуть, я завдяки своїм доблесним подвигам зажив гучної слави. Річ у тім, що той поважний конюх, трохи запізно виконуючи наказ хазяїна, одного разу пустив мене пастися разом із табуном кобил. І ось я, опинившись нарешті на волі, веселенько підстрибуючи і млосною ступою тьопаючи, почав приглядатись до найгарніших кобил як до своїх майбутніх дружин. Але і ця радісна надія обернулась для мене в смертельну небезпеку. Бо сталось передбачене: племінні жеребці, яких довго і щедро вигодовували для парування, і без того грізні, в усякому разі сильніші від будь-якого осла, злякались мого суперництва й виявились противниками розплоджування покручів. Вони, нехтуючи законами Зевса Гостинного и і люто осатанівши, накинулись на мене як на свого суперника. Один із них звівся на диби і, високо піднявши могутні груди й голову і витягнувши шию, з усієї сили лупонув по мені передніми копитами. Інший, повернувшись до мене опасистим задом, став брикати задніми копитами. А ще інший пригрозив мені злобним іржанням і, зіщуливши вуха, вишкіривши зуби, блискучі й гострі, як сокири, геть-чисто мене покусав. Щось подібне я читав колись про фракійського царя(15), який своїх нещасних гостей кидав диким коням на розтерзання й пожирання; цей могутній тиран так заощаджував ячмінь, що голод ненажерливих тварин заспокоював людським м'ясом.

17. Ось так мордований найрізноманітнішими нападами жеребців, я з тугою подумував про повернення до млинового жорна. Однак Доля, яка ще не наситилась моїми [124] стражданнями, вигадала для мене інші муки. Мене вибрали возити дрова з гори, а за погонича поставили хлопця, їй-бо, наймерзеннішого з усіх хлопців. Мало того, що мене мучило сходження на стрімку гору, не досить і того, що я від дибання по кам'янистих стежках постирав собі копита, цей виродок безугавно дубасив мене палицею і так дошкульно, що біль від цих ударів проникав аж до кісток. Оскільки він лупцював мене постійно по правому стегні і попадав в одне і те ж саме місце так, що аж здерлася шкура, і, власне кажучи, на тій дірі чи навіть ямі утворився широкий струп. Хлопець, проте, не переставав лупити по кровоточивій рані. До того ж він навантажував мене неймовірною купою дров, так що можна було подумати, ці в'язки призначені не для осла, а для слона'. Коли ж поклажа внаслідок надмірної ваги перехилялась на один бік, він навіть і не здогадувався зняти трохи полін з перевантаженого боку і, облегшивши таким чином тягар, дати мені змогу хоч дух перевести, або принаймні перекласти кілька полін на другий бік і цим самим урівноважити важку ношу. Навпаки, до легшого боку він прив'язував ще й каменюки, щоб у такий спосіб привести вантаж до рівноваги.

18. Для нього усе ще мало було моїх нестерпних мук від непосильної ноші, бо під час переправи через річку, яка перегороджувала нам дорогу, він, не бажаючи замочити в воді взуття, сам іще примостився на моїй спині, розсівся вигідно - отакенний, розумієте, доважок до. велетенського вантажу! Коли ж я, випадково посковзнувшись у слизькому прибережному болоті, не в силі вже був витримати надмірної ноші і впав, то замість того, щоб подати руку мені, смикнути за віжки, підняти за хвіст або навіть зняти частину поклажі, поки я не встану на ноги, він ані крихітки не допоміг мені, знесиленому. Мало того, починаючи від голови, власне кажучи від вух, почав мене періщити по всьому тілу величезним дрюком, поки ці побої таки не змусили мене піднятися. Цей же підліток придумав для мене, ще й таке катування: поназбирував гострих колючок, які боляче ранять, зв'язав їх у жмуток і прив'язав мені до хвоста як рухоме знаряддя мук. Приведені в рух моєю ходою, вони нестерпно ранили мене своїми пекельними шпичаками.

19. Ось так подвійно мучився я, бо коли пускався бігти галопом, щоб уникнути безжалісних побоїв, тим болючіше врізувались у моє тіло розгойдані колючки; якщо ж я [125] зупинявся на мить, щоб облегшити біль, то на мене сипався град ударів і примушував бігти. Складалось враження, що цей нікчемний хлопець заповзявся будь-якою ціною звести мене зі світу. До речі, він неодноразово грозився і навіть поклявся це зробити.

І справді: трапилась нагода, яка підштовхнула його прокляту злобу до ще гірших підступів. Одного разу через його нелюдську жорстокість настав край моїй терплячості: я з усієї сили хвицонув його своїми копитами. Тоді він вчинив проти мене ось який безсердечний крок. Навантажив на мене цілу гору конопляного клоччя і міцно зв'язав цю ношу мотузками. Потім вивів мене на дорогу і, вкравши в найближчому дворі жевріючу жаринку, засунув її в середину вантажу. Вогник від легкозаймистого матеріалу миттю розгорався, збільшувався і раптом спалахнув полум'ям, і згубний жар дістався до мого тіла, та, на жаль, нізвідки не видно було ніякої допомоги, ніякого порятунку, а страшна пожежа, з одного боку, не допускала жодного зволікання, з другого - притупила мою винахідливість знайти хоч якийсь рятунок.

20. Однак і в цьому безвихідному становищі Доля усміхнулась мені, можливо, для того, щоб зберегти мене для майбутніх небезпек, так чи інак врятувала мене від заздалегідь задуманої і неминучої загибелі. Річ у тім, що я побачив враз неподалік не висохлу ще після вчорашнього дощу калюжу з брудною водою. Стрімголов кидаюсь туди, весь занурююсь у неї і вилажу лише після того, як полум'я повністю -гасне. Причому одним махом я звільнився і від тягаря, і від загибелі. Але й тут цей паскудний і зухвалий хлопчисько звалив на мене вину за цю нікчемну витівку. Він запевнив усіх пастухів, начебто я, проходячи гойдливою ходою мимо вогнищ сусідів, самохіть послизнувся і навмисно підпалив себе. І з посмішкою додав: - До якого часу .ми будемо даремно годувати цього клятого, вогненосного віслюка?

Минуло кілька днів, і малий гультяй вчинив куди гіршу мерзоту. Він-бо продав дрова, які я віз, у найближчій хаті і, ведучи мене вже без вантажу, лементував, що він не може дати собі раду з моєю норовистістю, відмовляється доглядати мене, причім свої нарікання викладав, вдавшись до таких хитрих пояснень:

21. - Погляньте-но на цього ледачого, неповороткого виродка ослиного роду. Крім усіх інших мерзенних злодіянь, тепер він мені дається взнаки й новими небезпечними [126] витівками. Як тільки побачить якогось перехожого,- чи це буде миловида жіночка, чи доросла дівчина, чи тендітний парубок,- відразу ж скидає із себе поклажу, інколи й саму попону, і накидається на них, немов навіжений, звалює на землю; цей потворний коханець намагається заспокоїти свою недозволену і незвичайну пристрасть із звірячою хтивістю - прагне до протиприродного зближення. Ба, навіть, наслідуючи поцілунки людей, він тикає своєю гидкою мордою й кусає. Через отаку його поведінку між нами виникають непорозуміння й суперечки, а то навіть може дійти і до суду. Щойно побачивши по дорозі якусь молоду гарну жінку, він скинув дрова із спини, порозкидав їх навсібіч і знавісніло накинувся на неї. Далі цей галантний коханець розпростер її на брудній землі і на очах у всіх хотів був зґвалтувати. Якби на лемент і крики нещасної жінки не позбігалися перехожі і, витягнувши з-під копит, не звільнили її від таких обіймів, то хтозна, чи бідолаха не загинула б у муках, розтоптана і розшматована, а нам довелося б нести за це сувору відповідальність.

22. До такої брехні він додав ще й інші небилиці, які мене, сором'язливого й мовчазного, зовсім приголомшили. Ось так правдами й неправдами він підбурював проти мене пастухів. Не витерпівши, один із них закричав:- А чому б нам не заколоти цього безсоромного жениха, чи то пак перелюбника, в жертву, гідну його мерзенних залицянь? - І далі каже: - Гей ти, хлопче, заріж його негайно, кишки викинь нашим собакам, решту м'яса залиши на обід для робітників, а шкуру, посипавши гарячим попелом, щоб висохла, занесемо господареві й збрешемо, що осла вовк розтерзав. Не гаючись, безчесний мій обвинувач, він же й виконавець пастушиного вироку, зраділий, що так все обернулося, глумлячись із мого горя і пам'ятаючи, як то я його хвицнув копитами (шкодую, клянуся Геркулесом, що не досить сильно його тоді брикнув), почав гострити ніж на бруску.

23. Та один із цієї громади пастухів висловив іншу думку: - Шкода,- каже він,- марно занапащати такого гарного осла тільки тому, що йому закидають надмірну похітливість та любовну розв'язність, шкода втрачати таку робочу силу й допомогу в господарстві. Адже досить його вихолостити, і тоді йому відхочеться любовних пригод, та й ви звільнитесь від страху, а він стане Далеко жирнішим й опасистішим. Мені доводилось бачити [127] багатьох не тільки млявих ослів, а й буйних жеребців, яким спокою не давав надмір хтивості, і через те вони були небезпечними й шаленими, але після вихолощення ставали ласкавими й покірними. Можна було використовувати їх до перевезення вантажів і взагалі годились до будь-якої роботи. Врешті-решт, якщо ви приймаєте мою пораду, то я незабаром зможу ось що зробити: піду на ярмарок у найближче село, потім візьму з дому потрібне знаряддя для цього заходу,, вернусь до вас і, розчепіривши стегна цьому нахабному й огидливому джиґунові, викаструю те, що треба. Після цього він стане сумирнішим від будь-якого баранчика.

24. Завдяки такій постанові я вихопився з кігтів Орка, але врятувався лише для того, щоб зберегти себе для найгіршого покарання. Стояв я зовсім прибитий горем і оплакував не втрату одного з членів тіла, а повну свою загибель. Мені приходило в голову заморити себе голодом або кинутись у прірву: і так я загинув би, зате загинув би хоч не покалічений. Поки я роздумував, в який спосіб покінчити з собою, рано-вранці цей хлопчисько, мій кат, як звичайно, погнав мене знову в гори. Прив'язав він мене до обвислої гілки могутнього дуба, а сам, відійшовши трохи далі, рубав сокирою дрова, що їх ми мали забрати. Раптом із поблизької печери вилазить, висунувши велетенську голову, страшенна ведмедиця. Як тільки я угледів її, переляканий до смерті такою несподіваною появою, усім тягарем тіла присів на задні ноги і, задираючи голову якомога вище, обірвав ремінь, яким був прив'язаний. А тоді давай щодуху тікати. Не стільки ногами я збіг униз, як скотився схилом гори. І опинився на полях, що простяглись під горою, і то втікав не тільки від велетенської ведмедиці, а й від іще гіршого від неї хлопчиська.

25. Тоді якийсь перехожий, побачивши, що я ходжу самопасом, спіймав мене, прудко скочив на мене і, поганяючи палицею, скерував мене на якийсь бічний, незнаний мені путівець. Я охоче мчав уперед, бо віддалявся від проклятого місця, де мали піддати мене жахливому заходові. Зрештою удари не справляли вже на мене ніякого враження, бо я звик до побоїв як до чогось належного.

Але химерна Доля, яка заповзялась на мене, з дивовижною швидкістю мою успішну втечу обернула на мою шкоду і підготувала нові пастки проти мене. Бо пастухи у пошуках телички, яка в них пропала, никали по всій [128] околиці й випадково наткнулись на нас. Одразу мене впізнали і, схопивши за вуздечку, намагалися забрати з собою. Але мій їздець із усіх сил опирався їм і кликав людей і богів у свідки своєї невинності.- Чому хапаєте мене насильно? Чому на мене нападаєте? - Ах, так? - відповідають ті,- ми неввічливо ставимось до тебе? Але ж ти вкрав у нас осла й кудись женеш його. Краще скажи, де ти дів хлопця, погонича цього осла? Видно, убив його.- І вони миттю стягнули його на землю, почали молотити кулаками, топтати ногами. Той клявся, що ніякого погонича не бачив, а здибав мене неспутаного і без нагляду, отож і вирішив затримати, щоб за винагороду повернути мене власникові.- Ой, якби сам осел (бодай він мені не зустрівся!),- стогнав він, - міг промовити людським голосом! Він підтвердив би мою невинність, і ви, напевне, пошкодували б, що так жорстоко повелися зі мною. Але хоч як він їх запевняв, вони йому не повірили. Невблаганні пастухи накинули на його шию зашморг і повели в густий бір на оту гору, звідки хлопець звичайно возив дрова.

26. Але ніде його не було; тільки згодом пастухи помітили порозкидані в багатьох місцях шматки його розтерзаного тіла. Я зразу здогадався, що це діло зубів тої ведмедиці і, далебі, сказав би все, що знав, якби був наділений даром мови. Одне, що я міг робити,- це радіти в глибині душі з заслуженої, хоча й запізнілої кари, яка спостигла хлопчиська. Нарешті всі пошматовані частини тіла загиблого були знайдені і після того, як їх поскладали докупи, поховали просто-таки на цьому ж місці. А мого Беллерофонта(16), якого обвинувачували в безперечному конокрадстві і кривавому вбивстві, пастухи повели зі зв'язаними руками до своїх хат, щоб на другий день вранці передати його, як казали, властям для суворого покарання.

Тим часом, як батьки оплакували хлопця, заливаючись гіркими сльозами, приходить отой сільський коновал, який не забув про свою обіцянку, щоб піддати мене домовленому заходу.- Сьогодні,- каже йому хтось,- не це нам у голові, а втрата хлопця. Але завтра, будь ласка, можеш цього зловредного осла не тільки вихолостити, а й голову йому зтяти. Та ми тобі ще й дружно допоможемо.

27. Ось так воно вийшло, що моє вихолощення вирішено було відкласти до наступного дня. Через те я щиро був вдячний добросердому хлопцеві за те, що він зробив мені єдине добро: своєю смертю відсунув на один день мої муки. Але навіть такий манюсінький відрізок часу не довелось мені використати, щоб трохи відпочити і відчути радощі життя. Бо в мою стайню вривається мати загиблого хлопця, перейнята безмежним розпачем, залита сльозами, в жалобній шаті. Рвучи обома руками посипану попелом сивину, вона стогнала, голосила, безжалісно била себе. в груди і так до мене мовила: - Ось він преспокійно увіткнув морду в жолоб і, догоджаючи своїй ненажерливості, безугавно напихає живністю своє вічно несите й бездонне пузо. Щ моїй журбі він не співчуває, ані не згадує навіть про жахливу загибель свого покійного хазяїна. Цей негідник, певна річ, глузує та нехтує моєю старістю та безсиллям, гадаючи, що йому безкарно пройде таке злодіяння! До того ж, напевно, уявляє собі, що він зовсім безневинний, бо вже так споконвіку ведеться, що найгірші злочинці, хоч як їх мучить нечиста совість, розраховують на безкарність. Хай мені боги будуть свідками, якби ти, наймерзенніша тварюко, міг хоч на хвильку заговорити, то якого найпослідущого телепня зумів би ти переконати, що в цьому нещасті немає й твоєї вини? Адже ти міг своїми копитами захистити бідолашного хлопця й укусами відігнати нападника. Частенько хвицати ногами мого хлопця то ти міг, а від смерті врятувати з таким же запалом тобі вже не вистачило духу? Звичайно, твоїм обов'язком було взяти його на свою спину, швидше віднести в безпечне місце і вирвати з рук кровожерного розбійника. А ти, скинувши з себе і зоставивши на призволяще свого друга, наставника, супутника, годувальника, сам підло дременув. Хіба тобі не відомо, що кара очікує того, хто відмовляється подати необхідну допомогу людям при смерті, бо ж цим порушено основи людяності? Але ти, убійнику, не довго будеш тішитись моїм горем! Я вже постараюсь, щоб ти сам відчув, яку силу вселяє біль у горем прибитих людей.

28. З такими словами вона обома руками зняла із себе нагрудну пов'язку, розгорнула її, потім обмотала нею і міцно спутала мої ноги, очевидно, для того, щоб я не міг захищатися. Схопивши дрючок, яким звичайно підпирали двері стайні, почала мене ним дубасити і не переставала, аж поки не вичерпались у неї сили і не випав під власною вагою дрючок з її рук. Тоді, нарікаючи, що її руки швидко втомилися, побігла вона до вогнища, витягла звідти жевріючу головешку й почала пхати її мені в пахвину. [130]

Мені не залишалося нічого іншого, як вдатися до крайнього засобу самооборони: я випустив їй прямо в лице й очі струмінь рідкої дріслі. Завдяки тому, що вона не могла розплющити очей і винести такого смороду, я відвернув від себе загибель: зрештою, якби не це, то ослиний Мелеагр(17) зійшов би зі світу від головешки божевільної Алфеї.