Мiстер Мерседес

— 1 —

У понеділок, через два дні після смерті Елізабет Вортон, Ходжес знову сидить в італійському рісторанте «ДеМазіо». Останній раз він був тут на ланчі зі своїм старим напарником. Цього разу вечеря. Його компаньйони Джером Робінсон і Джанель Паттерсон.

Джейні робить комплімент щодо костюма, який сидить на Ходжесу вже краще, хоча він скинув усього лише кілька фунтів (і «Глок» при стегні майже непомітний). А Джерому подобається коричнева федора — капелюх, який цього ж дня спонтанно купила Джейні й певною мірою урочисто презентувала його Ходжесу. Бо він тепер приватний детектив, сказала вона, а кожний приватний Дет мусить мати федору, яку зможе носити насунувши собі на одну брову.

Джером приміряє капелюх собі, якраз правильним чином насовуючи його на брову.

— Як ви гадаєте? Схожий я на Богі[250]?

— Жах, як неприємно тебе розчаровувати, — каже Ходжес, — але Богі був білим.

— Таким білим, що буквально мерехтів, — додає Джейні.

— А я про це й забув, — кидає Джером капелюх назад Ходжесу, котрий кладе його під свій стілець, нагадуючи собі не забути його, коли йтиме звідси. Чи не наступити на нього.

Йому приємно, що обоє його сьогоднішніх гостей миттєво знаходять спільну мову. Джером — стара голова на юному тілі, як часто думає Ходжес — робить правильний крок: щойно закінчивши своє криголамне дуркування з капелюхом, він забирає руку Джейні в обидві свої і каже, що співчуває її втраті.

— Вашим обом втратам, — додає він. — Я знаю, що ви втратили також сестру. Я був би найсумнішим хлопцем на землі, якби втратив свою. Моя Барб ще та зануда, але я люблю її більше за життя.

Вона дякує йому з посмішкою. Оскільки Джером усе ще занадто молодий для бокала вина, всі собі замовляють чай із льодом. Джейні питається в Джерома про його плани на коледж, а коли той прохоплюється про можливість Гарварда, вона пускає під лоба очі й каже:

— Ах, Гаа-вадець. О Бооше мій.

— Маса Ходжес мусіть бу собі шукай новий стригаль трави! — вигукує Джером, і Джейні регоче так відчайдушно, що аж змушена виплюнути собі в серветку шматочок креветки. Це змушує її зашарітись, але Ходжесові радісно чути її сміх. Ретельно накладений макіяж не може цілком приховати ні блідість щік, ні темні кола в неї під очима.

Коли він питає в неї, як там тітка Шарлотта, дядько Генрі й Холлі Мимря насолоджуються великим будинком у Цукрових Пригірках, Джейні хапається собі за скроні, немов потерпаючи від нестерпного головного болю.

— Сьогодні тітка Шарлотта телефонувала шість разів. Я не перебільшую. Шість. Перший раз, щоб повідомити мені, що Холлі прокинулась серед ночі, не розуміючи, де вона, і в неї стався напад паніки. Тітонька Ш. сказала, що вона була вже на межі того, аби викликати швидку допомогу, коли дядько Генрі заспокоїв Холлі, почавши балакати з нею про НАСКАР. Вона страшенно закохана в гонки серійних машин. Ніколи не пропускає їх по телевізору, як я розумію. Джефф Ґордон — її ідол[251]. — Джейні знизує плечима. — От і вирішуй.

— А скільки років цій Холлі? — питається Джером.

— Приблизно мого віку, але вона страждає на певний відсоток… емоційної недорозвинутості, гадаю, так би ви це назвали.

Джером мовчки над цим міркує, а потім каже:

— Можливо, їй варто було б натомість зацікавитися Кайлом Бушем[252].

— Ким?

— Не звертайте уваги.

Джейні розповідає, що тітка Шарлотта також дзвонила, аби подивуватися, який же рахунок щомісяця приходить там за електрику, либонь, величезний; аби потай поділитися враженням, що сусіди здаються вельми недружелюбними; аби оголосити, що там жахливо величезна кількість картин і всі вони представляють сучасне мистецтво, яке їй не до смаку; аби вказати (хоча це звучало як чергове оголошення) на те, що, якщо Олівія вважала всі ті лампи мистецьким кольоровим склом, її з ним майже напевне були надурили. Останній дзвінок, отриманий практично перед тим як Джейні вже виходила їхати в ресторан, був найдратівливішим. Дядько Генрі хоче, аби Джейні знала — сказала її тітка, — що він обдумав цю справу й усе ще не пізно передумати з кремацією. Сказала, що ця ідея вельми шокувала її брата — він назвав її «якимсь погребальним обрядом вікінгів», — а Холлі цього навіть не обговорювала, бо їй від цього жаско.

— Їх від’їзд у четвер підтверджено, — каже Джейні, — і я вже рахую хвилини. — Вона стискає руку Ходжеса та продовжує: — Втім, є й крихта гарної новини. Тітонька Ш. каже, що Холлі у великому захваті від тебе.

Ходжес усміхається.

— Мабуть, через мою схожість із Джеффом Ґордоном[253].

Джейні й Джером замовляють десерт, а Ходжес, почуваючись героєм, ні. Потім, за кавою, він переходить до справи. З собою він приніс дві теки й тепер вручає по одній кожному зі своїх компаньйонів.

— Усі мої нотатки. Організував їх, наскільки зміг. Я хочу, щоб вони зберігались у вас на той випадок, якщо зі мною щось трапиться.

У Джейні з’являється стривожений вигляд.

— Що він таке тобі ще сказав на тому сайті?

— Зовсім нічого, — відповідає Ходжес. Брехня виходить гладенькою і переконливою. — Це просто обережність.

— Ви в цьому впевнені? — питає Джером.

— Абсолютно. Там нема нічого особливого, у цих нотатках, але це не означає, ніби ми не просунулися вперед. Я вбачаю напрямок розслідування, який може — повторюю, може — привести нас до цього парубка. Тим часом важливо, щоб ви обоє повсякчас залишалися дуже уважними до всього, що відбувається довкола вас.

— Дотримуватимемося БОЛО, бодай нам луснути, — каже Джейні.

— Правильно. — Він повертається до Джерома. — А на що, зокрема, звертатимеш увагу ти?

Відповідь моментальна й упевнена:

— Постійна поява тих самих автомобілів, особливо тих, за кермом яких чоловіки молодшого віку, скажімо, від двадцяти до сорока років. Хоча, я гадаю, сорок — це вже занадто старий вік. Що робить вас, Білле, фактично древнім.

— Ніхто не любить розумак, — каже Ходжес. — Досвід тебе цьому свого часу навчить, юначе.

Елейн, метрдотелька, підпливає, щоби спитати, як їм тут. Вони відповідають, що їм цілком добре, і Ходжес просить принести всім ще кави.

— Один момент, — каже вона. — Ви маєте набагато кращий вигляд, ніж останнього разу, коли були в нас, містере Ходжес. Якщо вас не зачіпають мої слова.

Ходжеса вони не зачіпають. Він почувається краще, аніж останнього разу, коли він був тут. Легшим за те, що можна було б списати на втрату семи чи восьми фунтів.

Коли Елейн пішла й офіціант налив їм ще кави, Джейні, дивлячись йому просто в очі, нахиляється через стіл.

— Який напрямок? Розкажи нам.

Він раптом думає про Доналда Дейвіса, котрий зізнався не лише у вбивстві своєї дружини, але також інших п’ятьох жінок на відпочинкових майданчиках вздовж автотрас Середнього Заходу. Невдовзі вродливий містер Дейвіс опиниться у в’язниці штату, де він і проведе, поза всякими сумнівами, решту свого життя.

Ходжес не раз таке бачив.

Він не настільки наївний, щоб вірити, ніби можна розкрити геть кожне вбивство, проте частіше, аніж навпаки, вбивства таки розкриваються. Щось (як от, наприклад, жіноче тіло в певному покинутому гравійному кар’єрі) наводить світло. Це так, немов якась потужна космічна сила, дещо незграбно перебираючи пальцями, працює на те, щоби неправильне зробити правильним. Призначені на справу з убивством детективи читають рапорти, допитують свідків, обдзвонюють людей, вивчають результати криміналістичних експертиз… і чекають, щоби та сила зробила свою роботу. Коли вона її робить (якщо вона її робить), з’являється певний напрямок. Він часто веде просто до того, хто скоїв злочин, до особистості того кшталту, що її Містер Мерседес у своїх листах іменує «крутою».

Ходжес питає в своїх компаньйонів за столом:

— А що, як Олівія Трелоні насправді чула привидів?

— 2 —

На парковці, стоячи поряд з уживаним, але ще годящим «Джипом Ренглером»[254], якого подарували йому на сімнадцятиріччя батьки, Джером каже Джейні, як приємно було з нею познайомитися, і цілує її в щоку. Вона дивиться здивовано, але явно задоволена.

Джером повертається до Ходжеса:

— Ви в повній бойовій готовності, Білле? Завтра що-небудь потрібно?

— Тільки щоб ти перевірив речі, про які ми балакали, щоби був готовим, коли ми перевірятимемо комп’ютер Олівії.

— Мені буквально не терпиться.

— Добре. І не забудь передати мої вітання твоїм татові й мамі.

Джером вишкіряється:

— Скажу вам ось що, я передам ваші вітання татові. А щодо мами… — з коротким номером на сцені з’являється Тайрон Екстазний Кайф. — Я бу обходив віддаль цесю леді десь іше із тиждень.

Ходжес зводить вгору брови:

— У тебе якісь неприємності з матір’ю? Це зовсім на тебе не схоже.

— Нє, просто вона роздратована. А я можу потрапити під руку, — форкає сміхом Джером.

— Про що це ти таке говориш?

— Ой, чоловіче. Увечері в четвер буде один концерт у «МАКу». Того дурного бой-бенду, що називається «Довколишні». Барб і її подружка Хільда, і ще пара їхніх подружок аж шаленіють, так хочуть їх побачити, хоча вони солодкаві, як той ванільний пудинг.

— Скільки років твоїй сестрі? — питає Джейні.

— Дев’ять, скоро буде десять.

— Дівчатка такого віку якраз і полюбляють щось солодкаве, як ванільний пудинг. Повір у цьому колишній одинадцятирічці, яка шаленіла від «Бей Сіті Роллерз»[255]. — Джером дивиться на неї нерозуміюче, і вона регоче. — Якби ти знав, хто це такі, я б втратила до тебе всяку повагу.

— Як там не є, але ніхто з них досі не бував на живих концертах, розумієте? Я маю на увазі, не таких, як «Барні», чи «Сезам-стрит на льоду», чи щось подібне[256]. Отже, вони набридали й набридали — вони набридали навіть мені — і врешті-решт їхні матусі зібрались разом і вирішили, що, оскільки цей концерт не пізно ввечері, дівчатка могли б на нього піти, хоча це й посеред шкільного тижня, але тільки якщо їх супроводжуватиме туди одна з матерів. Вони буквальним чином потягнули соломинки, і моя мама програла.

Він мотає головою. Обличчя в нього серйозне, але в очах іскриться сміх.

— Моя мамця в «МАКу» разом із трьома чи чотирма тисячами верескливих дівчаток від восьми до чотирнадцяти. Чи треба мені ще щось пояснювати, чому я намагаюся обходити її стороною?

— Можу закластися, в неї були свої чудесні часи, — каже Джейні. — Мабуть, не так уже й давно вона сама верещала від Марвіна Ґея або Ела Ґріна[257].

Джером стрибає у свій «ренглер», востаннє махає їм на прощання і виїжджає на шосе Лоубраяр. Ходжес і Джейні залишаються стояти посеред майже літнього вечора біля Ходжесової машини. Місячний серп зійшов над віадуком, який відділяє заможніший район міста від Лоутавна.

— Хороший він хлопець, — каже Джейні. — Тобі пощастило, що він у тебе є.

— Йо, — відгукується Ходжес. — Пощастило.

Вона знімає з нього федору й надягає на голову собі, надаючи капелюху легенького, але провокативного нахилу.

— Що далі, детективе Ходжес? До тебе?

— Ти маєш на увазі те, що, я сподіваюся, ти маєш на увазі?

— Я не хочу спати сама. — Вона здіймається навшпиньки й повертає його капелюх. — Якщо я мушу віддатися тілом, аби забезпечити, щоб цього не трапилося, гадаю, я таки мушу.

Ходжес натискає кнопку, якою відкриваються дверцята його машини, і каже:

— Нехай ніхто ніколи не скаже, що я не зумів скористатися леді в безпорадному стані.

— Ви не джентльмен, сер, — мовить вона, а потім додає: — Дякувати Богу. То поїхали.

— 3 —

Все краще цього разу, бо вони вже трішки знають одне одного. На заміну непевності прийшла жага. Коли заняття коханням закінчується, вона влізає в одну з його сорочок (та така величезна, що її груди зникають повністю, а поли висять їй до колін) і досліджує його невеличкий будинок. Він ходить за нею слідом у легкій тривозі.

Вона оголошує свій вердикт уже після того, як вони повернулися до спальні.

— Непогано для холостяцької хатинки. У мийці нема брудних тарілок, ванна не забита волоссям, на телевізорі не лежать диски з порновідео. Я навіть угледіла дещо зі свіжих овочів у контейнері, у холодильнику, що додає тобі бонусних балів.

З холодильника вона дістала дві бляшанки пива й тепер торкається своєю його.

— Я ніколи не думав, що тут колись опиниться якась інша жінка, — каже Ходжес. — Хіба що моя дочка. Ми спілкуємося з Еллі по телефону й електронними листами, але особисто вона не була тут уже з пару років.

— Під час розлучення вона була на боці твоєї колишньої?

— Гадаю, ніби так. — Ходжес ніколи про це не думав у саме таких термінах. — А якщо й так, то, либонь, вона була права.

— Боюся, ти занадто суворий до себе.

Ходжес сьорбає пива. Воно смакує гарно. Він робить іще ковток, і йому навертається думка:

— А тітка Шарлотта має цей номер, Джейні?

— Та де там. Не з цієї причини я захотіла поїхати сюди, замість того щоб повернутися до кондо, але я б збрехала, якби сказала, ніби така думка зовсім не майнула мені у голові. — Вона дивиться на нього понуро. — Ти прийдеш на меморіальну службу в середу? Скажи, що прийдеш. Прошу. Мені потрібен друг.

— Звичайно. Я буду також і на прощанні у вівторок.

У неї здивований вигляд, але такий щасливий.

— Це здається більшим за очікуване.

Не для Ходжеса, йому так не здається. Він уже перебуває в повноцінному розслідувальному режимі, і присутність на похороні особи, яка проходить — навіть периферійно — по справі з убивством, є стандартною поліцейською процедурою. Насправді йому не віриться, що Містер Мерседес з’явиться на прощанні чи на службі у середу, але все можливе. Ходжес не бачив сьогоднішньої газети, але цілком можливо, що якийсь меткий репортер згадав про зв’язок між місіс Вортон і Олівією Трелоні, дочкою, котра скоїла самогубство після того, як її автомобіль було використано як знаряддя вбивства. Така пов’язаність не вельми й гаряча новина, проте те саме можна сказати також про пригоди Ліндсі Лоухен з наркотиками й алкоголем[258]. Ходжес гадає, що в газеті про це може бути щонайменше невеличкий допис.

— Я хочу там бути, — каже він. — А як буде з попелом?

— Господар похоронного салону називає це «кремештками», — каже Джейні й морщить носа так, як вона це робить, коли передражнює його «йо». — Це презирливо чи як? Звучить, ніби назва якоїсь штуки, що її додають до кави. З позитивного — я впевнена, що мені не доведеться боротися за попіл з тіткою Шарлоттою і дядьком Генрі.

— Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?

Джейні зітхає:

— Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.

— Це гарна ідея.

— Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?

— Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю все, що ти тільки забажаєш.

— У такому випадку, дозволь мені допомогти тобі з ґудзиками.

— 4 —

Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.

Поряд — серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й комп’ютерних деталей — лежить все ще скручена у своєму целофановому кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з «Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини. Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у «МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…

Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається метафорами?

«Можливо, — думає він похмуро, — мені варто зараз просто вбити самого себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних фотознімків із пекла».

Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі — як би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?

Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина[259] п’ятої категорії, і все розлітається.

На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку життя, який йому ще залишився. А де ще він може спати? Він не може змусити себе скористатися ліжком у своїй спальні на другому поверсі, не тоді, коли його мати лежить мертва у її ліжку неподалік по коридору, можливо, вже стікаючи тліном у простирадла. Він увімкнув її кондиціонер, запустивши його на ПОВНИЙ ХОЛОД, але в нього нема ілюзій щодо того, як добре той працюватиме. Чи як довго. І спання на дивані у вітальні не варіант. Він почистив його, наскільки зумів, і перевернув подушки, але він все ще смердить її блювотинням.

Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут помер його менший брат. Тільки помер — це трішечки ніби евфемізм, а для них уже трішечки пізно.

Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка Трелоні померла, Френкі також помер із нею.

Помер знову.

— Та все одно я тебе ніколи не любив, — промовляє він, дивлячись у бік підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом — високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. — А мусив, — він на мить замовкає, — ми мусили.

Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.

У ті старі дні.

— 5 —

Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері. Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала чоловіка, мала будинок у Північному районі міста — не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? — і мала двох синів.

На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть дав їй ім’я: Семмі.

Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда. Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.

Звиклі до кредитних карток, як більшість пересічних американців під кінець минулого століття, Хартсфілди мали заощаджень менше двох тисяч доларів. Подушка була вельми тонкою, але мався добрий страховий поліс та ЕКЦШ накинула ще сімдесят тисяч доларів, обмінявши їх на підпис Дебори Енн під папером, що звільняв компанію від усякої вини в смерті Нормана Хартсфілда. В очах Дебори Енн то була гігантська бочка готівки. Вона сплатила кредит за дім і купила нову машину. Їй навіть на думку не спало, що деякі бочки наповнюються лише один раз.

Коли зустріла Норма, вона працювала перукаркою, і знову повернулася до цієї професії після його загибелі. Приблизно місяців через шість свого вдовування вона почала зустрічатися з одним чоловіком, з яким познайомилася в банку — тільки молодший менеджер, сказала вона Брейді, але в нього є, як вона це назвала, «перспективи». Привела його додому. Він скуйовдив Брейді волосся і назвав його «малим бісеням». Брейді він не сподобався (у нього були великі зуби, як у вампіра в якомусь лячнім кіні), але своєї неприязні хлопчик не виказував. На тоді він уже був навчився світитися щасливим виразом обличчя і тримати власні почуття при собі.

Одного вечора, перед тим як повести Дебору Енн кудись на вечерю, той бойфренд сказав Брейді: «Твоя мати просто чарівлива, і ти також». Брейді відповів йому посмішкою і подякував, сподіваючись, що цей бойфренд потрапить в автокатастрофу й загине. Тільки щоб його матері в той час з ним не було, звісно. Бойфренд із лячними зубами не мав права займати місце його батька.

То було завданням самого Брейді.

Френкі вдавився яблуком під час «Братів Блюзу»[260]. Фільм нібито мусив бути смішним. Брейді не вбачав у ньому чогось такого особливо смішного, але його мати та Френкі реготали, мало не луснули. Мати його була щасливою і цілком одягненою, бо чекала свого бойфренда, котрий збирався її кудись повести. Невдовзі мусила прийти нянька. Нянька була ненажерливою дурепою, яка, щойно Дебора Енн ішла з дому, завжди заглядала до холодильника, подивитися, що там добренького можна з’їсти, нахиляючись при цім так, що стирчав тільки її жирний зад.

На кавовому столику тоді стояло тільки дві вазочки для наїдків; в одній лежав попкорн, а в іншій — яблучні скибочки, притрушені цинамоном. В одному місці фільму люди співали в церкві, а один із Братів Блюзу скакав перекидом по центральному проходу. Френкі сидів на підлозі й весело зареготав, коли товстий Брат Блюзу пішов перекидом. Зробивши вдих, щоб пореготати далі, він всмоктав у горло шматочок яблучної скибки в цинамоновій пудрі. Це змусило його припинити сміх. Натомість він почав по-дурному смикатися і дряпати собі горло.

Мати Брейді закричала й підхопила його на руки. Вона стискала малого з надією, що яблуко з нього вискочить. Воно не вискочило. Обличчя в Френкі стало червоним. Вона полізла пальцями йому до рота й глибше, в горло, намагаючись дістати той шматочок яблука. Але не змогла. Червоний колір почав сходити з Френкі.

— Ой, Господи-Ісусе ріднесенький, — заридала Дебора Енн і побігла до телефону. Знявши слухавку, вона закричала на Брейді: — Не сиди там вкляклим, наче якийсь гівнюк! Побий його по спині!

Брейді не сподобалося, що на нього кричать, і гівнюком його мати ніколи раніше не обзивала, але він почав стукати Френкі по спині. Сильно стукати. Шматочок яблучної скибки не виходив. Тепер вже обличчя Френкі почало синіти. У Брейді з’явилась ідея. Він підняв Френкі за щиколотки так, що Френкі повис униз головою з волоссям, розметеним по килиму. Яблучна скибка не виходила.

— Перестань капризувати, Френкі, — проказував Брейді.

Френкі продовжував дихати — ну, типу того, якісь такі негучні хрипкі посвисти він видавав — майже до самого прибуття машини швидкої допомоги. Потім він перестав. Увійшли медики. Одягнені в чорне, з жовтими латками на куртках. Вони наказали Брейді піти в кухню, тому Брейді не бачив, що вони робили, але його мати кричала, й пізніше він побачив на килимі краплі крові.

Але яблучної скибки не було.

Потім усі, окрім Брейді, поїхали в машині швидкої допомоги. Він сидів на дивані, їв попкорн і дивився телевізор. Не «Братів Блюзу»; «Брати Блюзу» було дурне кіно, просто співають собі та без толку бігають. Він знайшов фільм про якогось скаженого парубка, котрий захопив купку дітей разом із їхнім шкільним автобусом. Ото було доволі хвилююче.

Коли з’явилася жирна нянька, Брейді сказав:

— Френкі вдавився шматком яблука. У холодильнику є морозиво. Ванільне з хрустиками. Їжте, скільки захочеться.

«Може, — думав він, — якщо вона з’їсть достатньо морозива, у неї станеться інфаркт і тоді я сам зможу викликати дев’ять-один-один».

Або він просто дозволить цій дурній сучці лежати так там і лежати. Так, либонь, було б іще краще. Він зміг би на неї роздивлятися.

Нарешті об одинадцятій Дебора Енн повернулася додому. Жирна нянька змусила Брейді піти в ліжко, але він не спав і, коли він у піжамі спустився донизу, мати його обняла, притискаючи до себе. Жирна нянька спитала, як там Френкі. Жирна нянька була сповнена фальшивого занепокоєння. Підставою для того, щоб Брейді знав, що воно фальшиве, було те, що він занепокоєння не відчував, то чому б хвилювалася ця жирна нянька?

— З ним усе буде гаразд, — відповіла Дебора Енн, широко посміхаючись. Потім, коли жирна нянька вже пішла, вона почала плакати, мов божевільна. Вона дістала з холодильника своє вино, але, замість того щоб налити собі в бокал, пила його просто з горла пляшки.

— Може, з ним і не буде гаразд, — повідомила вона Брейді, витираючи вино собі з підборіддя. — Він у комі. Ти знаєш, що це таке?

— Звичайно. Це як у серіалах про лікарів.

— Правильно.

Вона присіла на одне коліно так, що вони опинилися лице до лиця. З нею так близько — мати пахла парфумами, якими вона намазалася перед побаченням, що так і не відбулося — він відчув якесь ворушіння у себе в животі. Воно було кумедним, але приємним. Він невідривно дивився на блакитну фарбу в неї на повіках. Вид був химерним, але приємним.

— Він перестав дихати задовго до того, як спеціалісти невідкладної допомоги змогли дати шлях повітрю. Лікар у шпиталі сказав, що, якщо він навіть вийде з коми, там може бути ушкодження мозку.

Брейді подумав, що у Френкі й без цього було ушкодження мозку — він був жахливо тупим, весь час носився з тією своєю пожежною машинкою, — але нічого не сказав. На його матері була блуза, яка відкривала верх її циць. Від цього він також відчував кумедне ворушіння в животі.

— Ось що я тобі скажу. Ти обіцяєш нікому про це не розказувати? Жодній живій душі?

Брейді пообіцяв. Він умів тримати таємниці.

— Може, буде краще, якщо він таки помре. Бо, якщо він прокинеться, а в нього ушкодження мозку, я просто не уявляю, що нам тоді робити.

Потім вона притягнула його до себе, і її волосся лоскотало йому щоку, і запах її парфумів був дуже сильним. Вона сказала:

— Дякувати Богові, що це трапилось не з тобою, хлопчику мій медовий. Спасибі Богу за це.

Брейді обняв її навзаєм, притиснувшись грудьми до її циць. У нього трапився стояк.

Френкі таки прокинувся, і, звичайно ж, у нього було ушкодження мозку. Він ніколи не був кмітливим («Весь у свого батька», — сказала одного разу Дебора Енн), але, порівняно з його теперішньою поведінкою, він був справжнім генієм у ті свої «дояблучні» дні. До туалету його було привчено пізно, вже коли йому було заледве не три з половиною, і зараз він знову повернувся до памперсів. Запас слів у нього зменшився до не більш як дюжини. Замість нормально ходити, він пересувався по будинку якимсь човгаючим шкутильганням. Інколи він зненацька западав у глибокий сон, але так бувало тільки в денний час. Уночі він мав тенденцію блукати, а перед тим як вирушити на такі свої нічні сафарі, він зазвичай здирав із себе памперси. Інколи він забирався у ліжко до матері. Набагато частіше він залазив до Брейді, котрий зазвичай прокидався, переконуючись, що постіль у нього просякла, а на нього з по-ідіотському бридкою любов’ю дивиться Френкі.

Френкі треба було продовжувати водити до лікаря. Дихання в нього так ніколи й не стало правильним. У найкращі моменти воно звучало вологим сопінням, у найгірші, коли в нього траплялася чергова з його частих застуд, деренчливим гавкотом. Він більше не міг їсти твердої їжі; для нього все треба було перетирати на пюре у блендері та їв він його, сидячи у високому стільчику. Пиття зі склянки було поза питанням, тому знов довелося повернутися до чашок-невиливайок.

Той бойфренд з банку давно зник, і жирна нянька також довго не протрималася. Вона сказала, що їй дуже шкода, але вона просто не може впоратися з таким Френкі, яким він тепер став. Якийсь час Дебора Енн наймала спеціалістку з домашнього догляду, яка приходила на цілий день, але та пані, спеціалістка з домашнього догляду, перегодом зажадала грошей більше, ніж у салоні краси заробляла сама Дебора Енн, тож їй довелося відпустити спеціалістку з домашнього догляду й покинути роботу. Тепер вони жили з банківського рахунку. Вона почала більше пити, перемкнувшись із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення». Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі — зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.

— Він тане, як ті снігові вершини, — проказувала Дебора Енн, і Брейді вже не мусив питати в неї, що за такий «він». — А коли він закінчиться, ми опинимося на вулиці.

Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі погляди на цицьки Дебори Енн.

— Я можу розказати вам, що трапилося, — почав він. — Бачив таке раніше. Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в горло, от і все.

— Я намагалася його витягти! — сказала Дебора Енн обурено.

— Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею. Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що зробили. Хіба не так?

Дебора Енн визнала, що так і було.

— Вони робили йому інтубацію?

Дебора Енн сказала, що робили.

— Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. — Він відкинувся назад на стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. — Отже, спричинили ушкодження мозку.

— То ви беретеся за цю справу?

— З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

— Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза»[261], і все, що я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати. Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобаний шматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки (ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно лежи». Навіть якщо Френкі й лежав смирно. Лежав із притиснутою до грудей пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.

Той рік був переповнений «інколи».

Інколи він любив Френкі й цілував його.

Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».

Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.

Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.

Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що пустила її життя під укіс.

— Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися по допомогу, ну хіба не прекрасно.

Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».

Інколи — часто — Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ. Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки по телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога. Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11»[262] пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання «ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала цього зробити.

«Ррр-ррр, — гарчав Френкі. — Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

— Упс, — промовила вона. — Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

— Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна лопатка. Вона сказала:

— Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

— Припини це, Френкі, — сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

— Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

— Ага, — сказав він, — он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз. Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об долівку підвалу.

— Ох, Боже мій, Френкі упав! — скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

— Що нам робити? — спитав Брейді. — Що ми можемо зробити, мамо?

— Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

— Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, — сказала Дебора Енн.

— Йо, — кивнув Брейді. — Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

— Брейді, — промовив він.

— Все буде добре, Френкі, — сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на диван і принести вологу ганчірку.

— Вимкни там плиту, — загадала вона йому. — Млинці підгорають. Я чую запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн обіймала Брейді за плечі.

— Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, — промовила вона.

— Окей.

— Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

— Окей.

— Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

— Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

— Окей, але я можу сказати, що ти плакала?

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала його міцно в губи.

— Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

— Тепер з нами все буде добре?

— Так. — У її голосі не було сумніву. — З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий. Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді — єдиний бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до коледжу, він також не шкодував.

Коледж — це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.

— 6 —

Брейді виринає зі спогадів — із задуми такої глибокої, що вона, як гіпноз, — відкриваючи для себе, що в нього повна пелена рваного целофану. Він спершу не розуміє, звідки той взявся. Потім погляд його падає на газету, яка лежить на робочому столі, і він розуміє, що, поки думав про Френкі, він роздер її упаковку.

Він скидає обривки у сміттєвий кошик, потім бере газету й бездумно дивиться на заголовки. У Мексиканській затоці все ще виливається нафта, а чільні менеджери «Бритіш Петролеум» верещать, що, тоді як вони стараються з усіх сил, люди продовжують їх несправедливо ганити. Нідалу Гассану, тому сраному психушнику, що влаштував стрілянину в Техасі на армійській базі Форт Гуд, уже за пару днів збираються висунути обвинувачення[263]. («Тобі варто було б скористатися «мерседесом», дитинча Нідал», — думає Брейді.) Пол МакКартні, екс-бітл, якого мама Брейді називає «Очі старого спанієля», отримав медаль від Білого Дому[264]. «Чому так, — інколи, думає Брейді, — що люди лише з дрібкою таланту отримують більшу частину всього? Це ще один доказ, що цей світ божевільний».

Брейді вирішує піднятися з газетою нагору й почитати вже в кухні політичні статті. Цього й капсули мелатоніну вистачить, щоб подарувати йому сон. На півдорозі по сходах він перевертає газету, поглянути, що там у ній нижче складки, і застигає. Там фотографії двох жінок, розташовані поряд. На одній Олівія Трелоні. На іншій набагато старша жінка, але їх схожість неможливо не помітити. Особливо ті тонкі сучі губи.

«ПОМЕРЛА МАТИ ОЛІВІЇ ТРЕЛОНІ», — повідомляє заголовок. А під ним: «Протестувала проти “несправедливого ставлення” до своєї дочки, заявляючи, що висвітлення в пресі “зруйнувало її життя”».

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», — думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну картину.

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу. Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

— Тому що він шукатиме тебе.

— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.

— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні» будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.

Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна темрява. З-під сходів подає голос його мати:

— Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати надто довго.

— Скоро я буду там, мамо. — Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві хвилини, і він уже хропе.

— 7 —

Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим жестом, що означає одночасно і «доброго ранку», і «дай мені хвилинку».

— Та то невелика справа, — говорить він, — просто одна з таких, що не перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми вдячним. — Він слухає. — Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.

Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує собі на годинник і артикулює беззвучно губами: «Прощання!» Ходжес киває.

— Саме так, — каже він у телефон. — Скажімо, між літом 2007-го та весною 2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові кондо. — Він підморгує Джейні. — Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не перетворюватися на дядюру, окей? — Слухає, киває. — Окей. Йо. Передавай мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем. Безумовно, я пригощаю. Саме так. Бай.

Він кладе слухавку.

— Тобі треба швидко одягтися, — каже Джейні, — а потім відвезти мене до квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?

— Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.

Вона пускає під лоба очі.

— Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. — Вона знову дивиться на годинник. — Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.

Щоб одягнутись, він прямує до ванної. Вона перехоплює його в дверях, повертає до себе, кладе долоні йому на щоки й цілує в губи.

— Гарний секс — найкраща сонна пігулка. Здається, я про це була зовсім забула.

Він обіймає її, піднімаючи високо в повітря. Він не знає, скільки це ще триватиме, але, поки воно триває, він готовий насолоджуватися цим сповна.

— І одягни свого капелюха, — каже вона, дивлячись згори вниз на його обличчя і посміхаючись. — Правильно я зробила, коли купила його. У цім капелюсі ти є собою.

— 8 —

Вони занадто щасливі разом і занадто налаштовані на те, щоб потрапити до похоронного салону раніше тих пекельних родичів, щоб іще займатися БОЛО, але навіть якби перебували в червоному режимі бойової готовності, майже напевне вони не помітили б нічого такого, що могло б задзеленчати тривожними дзвіночками. Уже понад дві дюжини легкових машин стоять на маленькій парковці торговельного центру при перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, і кольору грязі «Субару» Брейді Хартсфілда найнепомітніша там з усіх. Він акуратно вибрав для себе місце, а отже, вулиця жирного екс-копа міститься точно посередині його люстерка заднього огляду. Якщо Ходжес збирається на церемонію прощання з тією старою пані, він спуститься з пагорба й поверне ліворуч на Ганновер-стрит.

А ось і він, усього лиш по восьмій тридцять — доволі набагато раніше, аніж очікував Брейді, оскільки прощання призначене тільки на десяту, а до похоронного салону звідси не більше двадцяти хвилин їзди. Коли машина жирного екс-копа робить лівий поворот, Брейді дивується ще дужче, побачивши, що той у ній не сам. Пасажиркою в нього якась жінка і, хоча Брейді бачить її лише мельком, цього йому достатньо, щоб ідентифікувати сестру Олівії Трелоні. Вона опустила люстерко, щоб дивитися в нього, поки причісує собі волосся. Очевидний висновок — вона провела цю ніч у холостяцькому бунгало жирного екс-копа.

Брейді наче громом вражений. Навіщо, во ім’я Господнє, їй це було робити? Ходжес же старий, він жирний, він потворний. Не могла ж вона насправді займатися з ним сексом, чи могла? Така думка неймовірна. Потім він згадує, як полегшувала йому найдужчий головний біль його мати, і розуміє — неохоче, — що коли йдеться про секс, будь-яке парування є ймовірним. Але думка, що Ходжес робить це з сестрою Олівії Трелоні, буквально його бісить (і великою мірою це так, бо можна вважати, що саме Брейді їх звів разом). Ходжес мусив би сидіти перед своїм телевізором і обдумувати самогубство. Він не має права на насолоду навіть за допомоги баночки вазеліну та власної правої руки, не те що на увагу симпатичної блондинки.

Брейді думає: «Либонь, вона зайняла ліжко, тоді як він спав на дивані».

Така думка принаймні близька до логічної, й з нею він почувається краще. Він припускає, що Ходжес, якби дуже схотів, міг би мати секс з симпатичною блондинкою… але він мусив би за це заплатити. «Ця шльондра мусила б ще й вимагати приплати за зайву вагу», — думає він, заводячи машину, і сміється.

Перш ніж виїхати з парковки, він відкриває бардачок, виймає Річ Другу й кладе її на пасажирське сидіння. Він не використовував її від минулого року, але має намір скористатися нею сьогодні. І то, мабуть, не біля похоронного салону, бо він має сумніви, що вони просто зараз їдуть саме туди. Зараз ще занадто рано. Брейді вважає, що вони спершу заїдуть до кондо на Озерній авеню, але йому нема необхідності з’являтися там щойно слідом за ними, досить і того, якщо він буде там, коли вони звідти від’їжджатимуть. Він уже знає, яким чином він усе зробить.

Усе буде, як у старі добрі часи.

Уже в центрі міста, на світлофорі, він телефонує в «Дискаунт Електронікс» Тоунзу Фробішеру й каже, що не зможе сьогодні вийти на роботу. Напевне, впродовж усього тижня не зможе. Міцно затиснувши собі ніздрі зігнутими пальцями, щоб надати голосу гугнявості, він повідомляє Тоунзу, що в нього грип. Думаючи про концерт «Довколишніх» в «МАКу» у вівторок, і про свій самогубчий жилет, він уявляє, ніби додає: «На наступному тижні грипу в мене не буде, я просто буду мертвим». Він завершує зв’язок, кидає телефон на пасажирське сидіння поряд із Річчю Два й починає сміятись. Якась жінка в сусідньому ряду, вся така виряджена до роботи, дивиться на нього. Брейді, котрий регоче вже так нестримно, що аж по щоках йому біжать сльози, а з носа шмарклі, показує їй середнього пальця.

— 9 —

— Ти балакав зі своєю подругою з архівного відділу? — питає Джейні.

— З Марло Еверет, йо. Вона завжди зрання на роботі. Піт Гантлі, мій старий напарник, зазвичай клявся, що це тому, бо вона звідти ніколи не йде.

— Зроби-но ласку, розкажи, яку байку ти їй управив?

— Що деякі з моїх сусідів розповіли, ніби бачили якогось парубка, котрий пробував машини, перевіряючи, чи не знайдуться серед них незамкнені. Я сказав, що мені, здається, пригадується пошесть пограбувань машин у центрі міста кілька років тому, а винуватця так ніколи й не було впіймано.

— Угу-угу, а оте, коли ти сказав, що не перетворюватимешся на дядюру, про що то було?

— Дядюри — це копи на пенсії, які ніяк не можуть забути про свою роботу. Вони роблять запити Марло, бажаючи, щоб вона перевірила номери машин, які з тієї чи іншої причини здалися їм дивними. Або, начепивши на себе всратись-який копівський вираз, присікаються до когось, хто здався їм підозрілим, і вимагають посвідчення особи. Потім телефонують Марло та просять перевірити, чи не затримували вже колись такого-от, чи не перебуває він у розшуку.

— І вона не проти?

— О, вона криє таких лайкою, але думаю, то заради видимості, насправді вона не проти. Один такий старий дивак на ім’я Кенні Шейз кілька років тому зробив запит «шістдесят п’ять» — це такий новий код, «підозрілива поведінка», введений після одинадцятого вересня 2001-го. Той парубок, якого він прикмітив, виявився не терористом, просто перебував у розшуку за вбивство цілої родини в Канзасі ще у 1987.

— Ого. Він отримав якусь медаль?

— Нічого, окрім «молодчага», а більшого йому було й не треба. Він помер місяців за шість після того.

Ковтнув пістоля, ось що зробив Кенні Шейз, натиснув гачок раніше, ніж його дожер рак легенів.

Дзвонить Ходжесів мобільний. Звуком приглушеним, бо той знову був залишений у бардачку. Джейні виловлює його звідти й з іронічною посмішкою подає Ходжесу.

— Агов, Марло, оце так швидкість. Ти щось знайшла? Є бодай щось?

Він слухає, раз у раз киває почутому, промовляючи «угу-угу», і в той же час не проґавлює жодної нагоди просунутися вперед у щільному вранішньому дорожньому русі. Він дякує Марло й відмикається, але коли простягає свою «Нокію» назад Джейні, та мотає головою.

— Поклади телефон собі до кишені. Хтось іще тобі може дзвонити. Я розумію, це доволі дивна концепція, але спробуй увібрати її собі до голови. Що ти дізнався?

— Починаючи з вересня 2007-го, зафіксовано понад десяток крадіжок з машин у центрі міста. Марло каже, що їх могло бути навіть більше, бо люди, в яких не вкрали нічого цінного, мають тенденцію не заявляти про те, що хтось нишпорив у їхніх машинах. Дехто навіть не помічає, що в них таке було трапилось. Останній рапорт датовано березнем 2009-го, менш як за три тижні перед Бійнею при Міському Центрі. Це був наш парубок, Джейні. Я в цьому впевнений. Ми зараз натрапили на його сліди, а це означає, що ми вже в нього на хвості.

— Добре.

— Я думаю, ми його знайдемо. Якщо так, твій адвокат — Шрон — піде в поліцію й повідомить Піту Гантлі. Той зробить все решту. У нас з тобою на це так само нема різниці в поглядах, авжеж?

— Так. Але до того він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?

— Абсолютно.

Він уже котиться по Озерній авеню, і ось, є вільне місце просто перед домом покійної місіс Вортон. Коли тобі пре удача, вона пре валом. Ходжес здає задом, загадуючись, скільки разів на цьому самому місці паркувалася Олівія Трелоні.

Тимчасом як Ходжес згодовує гроші лічильнику, Джейні занепокоєно дивиться собі на годинник.

— Розслабся, — каже він. — У нас ще повно часу.

Вона прямує до дверей, а він натискає на ключ-картці кнопку ЗАМОК. Він робить це бездумно, він думає про Містера Мерседеса, але звичка є звичкою. Поклавши ключі до кишені, він поспішає слідом за Джейні, щоб встигнути притримати для неї двері.

Він думає: «Я перетворююся на сентиментального дурника».

А потім думає: «Ну то й що?»

— 10 —

За п’ять хвилин по тому по Озерній авеню вже їде «субару» кольору грязі. Порівнявшись із Ходжесовою «тойотою», він стишує швидкість, аж мало не зупиняється, але потім Брейді вмикає лівий поворот і заїжджає до парковочного гаража на протилежному боці вулиці.

Там повно вільних місць на першому й другому рівнях, але всі вони з внутрішнього боку і йому не годяться. Те, що йому потрібне, він знаходить на майже пустельному третьому рівні: місце на східному боці гаража, звідки добре видно Озерну авеню. Він ставить машину, підходить до бетонного парапету й дивиться через вулицю вниз, на Ходжесову «тойоту». На його око, відстань до неї становить приблизно шістдесят ярдів[265]. Відкритий простір, нема нічого, що могло б блокувати сигнал, а отже це ласий шматочок для Другої Речі.

Щоби вбити час, Брейді сідає знову до машини, вмикає свій «айПад» і заходить на сайт Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу. Він дізнається, що «Мінго аудиторія» — найбільший зал у цьому закладі. «Воно й зрозуміло, — думає Брейді, — бо це, мабуть, єдина частина «МАКу», яка заробляє гроші». Узимку там грає міський симфонічний оркестр, плюс ставляться балети та відбуваються лекції, і всяке такого штибу мистецьке лайно, але з червня до серпня «Мінго» майже цілком віддається поп-музиці. Судячи з їхнього веб-сайту, після «Довколишніх» там заплановано шоу «Літня пісенна кавалькада зірок», включно з «Орлами», Стінгом, Джоном Мелленкемпом, Аланом Джексоном, Полом Саймоном і Брюсом Спрінгстіном[266]. Звучить добре, але Брейді гадає, що люди, які купили абонементи на все літо, будуть розчаровані. Цього літа в «Мінго» відбудеться тільки одне шоу, і то коротке, яке завершиться панк-співанкою «Помріть, ви, нікчемні мазефакери».

Веб-сайт повідомляє, що в аудиторії чотири тисячі п’ятсот місць.

Також там повідомляється, що всі квитки на концерт «Довколишніх» розпродано.

Брейді телефонує до фабрики морозива, Ширлі Ортон. Знов прищемивши собі носа, він каже їй, що їй варто повідомити Руді Стенхопа, щоб той був напоготові. Він каже їй, що постарається вийти в четвер або в п’ятницю, але краще їй на нього не розраховувати; у нього грип.

Як він і очікував, слово на «г» лякає Ширлі.

— Навіть не наближайся до цього місця, поки не покажеш мені довідку від твого лікаря, що ти не заразний. Якщо в тебе грип, ти не можеш продавати морозиво дітям.

— Я бе знау, — гундосить Брейді крізь затиснути ніздрі. — Бибач, Ширлі. Дубаю, я бідхобив його бід сбоєї батері. Беді довелося бокласти її в ліжко.

Все це стає таким кумедним, що в нього починають кривитися губи.

— Ну, тобі треба поберегтися…

— Я бушу йти, — каже він і обриває зв’язок, перш ніж крізь нього промітається черговий смерч істеричного реготу. Так, йому довелося покласти матір у ліжко. І саме так, причиною був грип. Не свинячий грип, і не пташиний, але новий його штам, що зветься «ховраховий грип». Брейді виє, гатячи кулаком по приладовій панелі свого «субару». Він гатить так сильно, що забиває собі руку, і від цього його регіт стає ще нестямнішим.

Цей припадок триває, аж поки в нього не з’являється біль у животі, поки він не відчуває, що ось-ось може виригати. Сміх тільки-но почав вщухати, коли він бачить, що парадні двері кондомініуму на протилежному боці вулиці відкриваються.

Брейді хапає Річ Другу й посуває на ній тумблер-повзунок. Загорається жовтий вогник готовності. Брейді витягує короткий цурупалок антени. Він вилазить з машини, тепер уже не сміючись, і знову підкрадається до бетонного парапету, не забуваючи триматися в тіні найближчої опорної колони. Він кладе великий палець на тумблер і націлює Річ Другу вниз — проте не на «Тойоту». Він цілиться на Ходжеса, котрий якраз риється у себе в кишені штанів. Блондинка стоїть поряд з ним, вона в тому самому брючному костюмі, який був на ній до цього, але з іншими туфлями й сумкою.

Ходжес дістає свої ключі.

Брейді посуває тумблер Другої Речі, і жовтий вогник готовності змінюється на робочий зелений. Блимають фари Ходжесової машини. Тієї ж миті один раз коротко блимає зелений вогник на Другій Речі. Вона перехопила код СПД «Тойоти» і запам’ятала його точно так, як колись була перехопила код «мерседеса» місіс Трелоні.

Брейді використовував свою Другу Річ майже два роки, крадучи СПД і відмикаючи машини, щоб почистити їх від цінних речей і грошей. Прибуток від цих авантюр був незначним, але збудження вони дарували однаково яскраве. Коли він знайшов запасний ключ у бардачку «мерседеса» місіс Трелоні (той лежав у пластиковому пакеті разом з інструкцією до машини й реєстраційними документами), першою його думкою було — вкрасти машину, весело прокотитися на ній по всьому місту й покинути. Трішки її побити, просто заради розваги. Можливо, порізати оббивку сидінь. Але якийсь інстинкт підказав йому залишити все, як було. Що цей «мерседес» може ще зіграти більшу роль. І так воно й сповнилося.

Брейді застрибує до своєї машини й кладе Річ Другу до власного бардачка. Він дуже задоволений цією вранішньою роботою, але ранок ще не закінчився. Ходжес і сестра Олівії поїдуть на прощання. Брейді ж має попереду побачення. «МАК» наразі вже мусить бути відкритим, тож він бажає там роздивитися. Побачити, що в них там є із заходів безпеки. Перевірити, де в них встановлені камери стеження.

Брейді думає: «Я знайду шлях, як туди пробратися. Мені зараз пре».

А ще йому також треба зайти в інтернет і виграти квиток на четверговий концерт. Діла, діла, діла.

Він починає насвистувати.

— 11 —

Ходжес і Джейні Паттерсон входять у залу Вічного Упокою Похоронного салону Соумса за чверть до десятої і, завдяки її наполяганням поспішати, вони опиняються тут першими. Віко труни відкрите. Нижню її половину задрапіровано фестонами блакитного шовку. Елізабет Вортон у білій сукні в дрібні блакитні квіточки, які кольором гармонують з драпіровкою. Очі в неї заплющені. Щоки рожеві.

Джейні біжить проходом між двома шеренгами складаних стільців. Кидає короткий погляд на свою матір, потім поспішає назад. Губи в неї тремтять.

— Нехай дядько Генрі називає кремацію варварством, якщо йому так хочеться, але справжнім варварським ритуалом є оце лайно з відкритою труною. Вона зовсім не схожа на мою матір, вона схожа на якусь набиту тирсою ляльку.

— Тоді чому…

— Я на це погодилася, аби лиш заткнути дядька Генрі з його теревенями про кремацію. Вбережи нас Господь, щоб він не зазирнув під драпіровку й не побачив, що труна з пресованого картону, пофарбованого на сіре, щоб мати вигляд металевої. Тоді тут буде… ну, сам розумієш…

— Розумію, — каже Ходжес, обнімаючи Джейні однією рукою.

Потрошку досередини просочуються подруги покійної жінки, першими Алтея Ґрін, її сиділка, і місіс Гаррис, що була доморядницею. О двадцять хвилин по десятій, чи десь так («З модним запізненням», — думає Ходжес) прибуває, спираючись на руку свого брата, тітка Шарлотта. Дядько Генрі веде її по проходу, сам коротко позирає на труп, потім відступає назад. Тітка Шарлотта задивлено вглядається у відкинуте вгору обличчя, потім нахиляється і цілує мертві губи. Ледь чутним голосом вона промовляє:

— Ох, сестро, ох, сестро.

Уперше, відтоді як він з нею познайомився, Ходжес відчуває з її приводу щось інше за роздратування.

Декотрі там тихо тиняються, дехто перешіптується, лунають кілька приглушених спалахів сміху. Джейні обходить гостей, говорячи з кожним (їх там не більше дюжини, всі того типу, що його дочка Ходжеса називає «золотою старістю»), ретельно виконуючи свої обов’язки. До неї приєднується дядько Генрі, і в однім випадку, коли Джейні губиться — вона намагалася втішити місіс Ґрін — він обнімає її за плечі. Ходжесу приємно це бачити. «Рідна кров промовляє, — думає він. — У такі моменти, як цей, вона завжди промовляє».

Він тут чужа людина й тому вирішує подихати свіжим повітрям. Пару хвилин він стоїть на передньому ґанку, уважно обводить поглядом кілька автомобілів, припаркованих на протилежному боці вулиці, видивляючись чоловіка, який би самотньо сидів у якомусь з них. Нікого такого не бачить і раптом усвідомлює, що він сьогодні не бачив також і Холлі Мимрі.

Неспішно він іде за ріг, де гостьова парковка, і ось вона, там, тулиться, наче на сідалі, на задньому ґанку. На ній рідкісно недолуга коричнева сукня до литок. Волосся в неї зібране у недолугі бублики на скронях. Для Ходжеса вона схожа на принцесу Лею, яка рік просиділа на дієті Карен Карпентер[267].

Вона помічає на хіднику його тінь, здригається і щось ховає, прикривши долонею. Він підходить ближче, прихована річ виявляється напівдокуреною сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима. Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

— Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

— Зі мною ваша таємниця в безпеці, — каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. — Можна мені посидіти поряд із вами?

— А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

— Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

— Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на самоті докурити тут її заборонену сигарету.

— Ну, — мовить він, — ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

— Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

— Йо? Справді?

— Так. — І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. — Моя мати не любить Джейні.

— Справді?

— Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції. Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

— Ви не заходили досередини, — каже він.

— Ні, і не збираюся, і вона мене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то ось-ось її прокусить.

— Це найгірша частина, — промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить. Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане криком. — Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї уривчасте.

— Ви праві, — каже він. — Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

— А труна буде закрита?

— Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду непересічності, — думає Ходжес, — бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

— Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

— Так.

— Правдиво обіцяєте?

— Присягаюся, якщо хочете. — А потім, усе ще думаючи про Олівію і про згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. — Холлі, а ви приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

— Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро»[268]? Це вона вам сказала?

— Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити. Раніше я був детективом. — Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. — А тепер дайте відповідь на моє запитання.

— Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… — вона видає короткий, нервовий смішок. — Бо вони змушують мене часто пісяти.

— Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

— Так. Заради вас. — Знову той беззахисний погляд, погляд маленької дитини, дорослої лише на вигляд. — Ви подобаєтеся мені. Ви добрий чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть бойфренда ніколи не було.

— Я принесу вам води, — каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

— Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, — каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх жінок, і всі вони жваво теревенять.

— Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, — каже вона. — А знаєш що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш. це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку води «Дасані»[269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

— Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

— Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

— 12 —

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу» (мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»). Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня»[270]. Це і є аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з — дивно, але правда — чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

— Допомогти вам, сер?

— Мені просто цікаво, що тут відбувається, — каже Брейді. Він показує рукою. — Це ж ніби схоже на чортове колесо!

— Великий концерт буде тут у четвер увечері, — каже охоронець. — Цей гурт розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він називається.

— Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? — дивується Брейді.

Охоронець фиркає:

— Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один[271]. Навіть без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Ото був концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на думці, га?

— А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

— Аж ніяк. — Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. — Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

— Ясно, ясно. — Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини. — Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

— Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів. Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому приміщенню. Натомість тут буде сила-силенна охоронців, і всі такі ж підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі. Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її середині — коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.

Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ МАНЕ[272]».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти (навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане загоном для худоби, заповненим регочучими, штовхітливими, дико збудженими дівчатками, більшість з яких будуть супроводити їхні багатостраждальні батьки. З цього місця Брейді видно, що крайню праву частину проходу вже відгороджено від його решти оксамитовим канатом. При початку цього відокремленого міні-коридору є інша табличка, на іншому стояку.

Брейді читає напис на ній і думає: «Ох, Боже мій».

«Ох… Боже… мій».

— 13 —

У квартирі, яка колись належала Елізабет Вортон, Джейні скидає з себе туфлі на високих підборах і бухається на диван.

— Слава Богу, це закінчилося. Воно тривало тисячу років чи дві?

— Дві, — відгукується Ходжес. — У тебе вигляд жінки, якій не завадило б трохи поспати.

— Я спала аж до восьмої, — протестує вона, але на слух Ходжеса це звучить кволо.

— Все одно це непогана ідея.

— Зважаючи на той факт, що мені ще сьогодні вечеряти з родичами в Цукрових Пригірках, ви могли б собі поки тут щось знайти, детективе. До речі, ти від цієї вечері звільнений. Здогадуюсь, вони бажають побалакати про улюблену всіма музичну комедію «Мільйони Джейні».

— Мене б це не здивувало.

— Я збираюся розділити з ними здобич, отриману від Оллі. Точно навпіл.

Ходжес починає сміятись. Він перестає, коли розуміє, що вона серйозна.

Джейні зводить вгору брови.

— Маєш із цим якусь проблему? Можливо, думаєш, що жалюгідний дріб’язок три з половиною мільйони — це недостатньо, щоб підтримувати мене до старості?

— Гадаю, що достатньо, але… все ж належить тобі. Олівія заповіла все тобі.

— Так, і заповіт непорушний. Адвокат Шрон мене в цьому запевняє, проте це все одно не означає, що Оллі була в здоровому розумі, коли його складала. Ти сам це розумієш. Ти з нею бачився, балакав з нею. — Вона масажує собі ступні крізь панчохи. — Крім того, якщо я віддам їм половину, я побачу, як вони її ділитимуть. Подумай про цінність такої розваги.

— Ти певна, що не хочеш, аби я йшов з тобою туди ввечері?

— Сьогодні ні, але завтра обов’язково. Завтра я сама не впораюсь.

— Я заберу тебе о чверть на десяту. Якщо ти не хочеш знову провести ніч у мене, тобто.

— Спокусливо, але ні. Сьогоднішній вечір зарезервовано строго для сімейної забави. І ще одне, поки ти не пішов. Дуже важливе.

Вона риється у себе в сумочці по ручку й блокнот. Пише, потім відриває аркуш і простягає йому. Ходжес бачить дві групи цифр.

Джейні каже:

— Перший набір відкриває ворота садиби в Цукрових Пригірках. Другий зупиняє охоронну сигналізацію. Коли ти зі своїм другом Джеромом працюватимеш у четвер з комп’ютером Оллі, я відвозитиму тітку Шарлотту, Холлі й дядька Генрі в аеропорт. Якщо той парубок дійсно, як ти думаєш, щось підсадив у її комп’ютер… і та програма досі там є… я не думаю, що зможу це витримати. — Вона дивиться на нього благально. — Ти це розумієш? Скажи, що розумієш.

— Я розумію, — каже Ходжес. Він опускається поряд з нею навколішки, наче чоловік, що збирається зробити пропозицію в якомусь із тих романтичних романів, які так полюбляла його колишня дружина. Почасти він почувається абсурдно. Утім, загалом — ні.

— Джейні, — мовить він.

Вона дивиться на нього, намагаючись усміхатися, але в неї це не зовсім виходить.

— Пробач мені. За все. Мені так, так шкода.

Він не лише про неї думає зараз чи про її покійну сестру, що була турботною і спричиняла турботи. Він думає про тих, котрі полягли біля Міського Центру, особливо про ту жінку та її немовля.

Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса. «Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами, — казав йому Следж. — Таке лайно строго для засранців і тих, у кого нутро вигоріло вщент. Пам’ятай їхні імена. Називай їх за їхніми іменами».

«Креї, — думає він. — Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».

Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.

— Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені потрібно розпочати все наново.

— Я розумію, — Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні воно виглядає на її вік. — Усе гаразд.

Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс». Просушивши собі очі, вона каже:

— Ти підкорив одне серце сьогодні.

— Га?.. — Потім він здогадується. — Холлі?

— Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.

— Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею — це ніби отримати другий шанс.

— Щоб виправити зроблене тоді?

— Йо.

Джейні морщить до нього носа й посміхається: «Йо».

— 14 —

Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду» покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек[273]. І тим не менше, одна з покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.

Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під «Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.

«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, — думає Брейді, — краще тобі замочити свій кінець, поки ти все ще його маєш».

Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі «Мефісто»[274], які зараз у нього на ногах — лише минулого року мати подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати? Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на обід також були невисокими, а бач, як воно обернулося.

Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку. Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса. Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно є; він перевірив це на «МепКвесті»[275]). Але насправді він нікого там не очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть досхочу.

За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його «Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від вибухових осколків. І тоді…

— Ба-бах, — оголошує Брейді. — Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб його поховати.

Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді більше не потрібен цей жилет.

Він має кращу ідею.

— 15 —

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день у самому серці Америки[276].

Білл Ходжес — упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки — сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль. Тому що Містер Мерседес мусив стежити за хазяями вибраних ним машин. Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», — думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові — миттєву іскру якоїсь асоціації, і то яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета. Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста». Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку. Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці «МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ «ДОВКОЛИШНІХ» № 1». Він дивиться собі на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля Міського Центру — Містер Мерседес — перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту «Звучить добре для мене»[277]. Він слухає якусь жінку, яка істерично сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой»[278]. Він слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА 100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд. Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток — не збиток» і бурхливо обнімає свою матір.

— Не можу дочекатися завтрашнього вечора, — каже вона.

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить. Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі: «Що люди подумають!» А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу — що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

— 16 —

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує його.

— Нумо, зробімо, що мусимо, — каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

— Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс[279].

— Гаразд? — питається Ходжес.

— Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять хвилин тому:

— Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою «Герца»[280] скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта — вчепившись пальцями в білій рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку — скажімо, наркоманку — до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей — той, що про чеснотну жінку[281]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні спокійна, її виступ короткий і простий:

— Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, — закінчує вона.

— 17 —

Брейді зупиняє машину за рогом о п’ять хвилин по десятій і не лінується вкидати гроші за стоянку до лічильника, аж поки на ньому не вискакує зелений прапорець МАКС. Врешті-решт, щоб упіймати Сина Сема, вистачило самого лише штрафного квитка за порушення правил паркування[282]. Із заднього сидіння він дістає текстильну торбу. На боці в неї написи: «КРОГЕР та КОРИСТУЙСЯ ЗАВЖДИ МНОЮ! РЯТУЙ ДЕРЕВА!» Усередині неї Річ Друга, покладена поверх коробки від туфель «Мефісто».

Він завертає за ріг і жваво простує повз Похоронний салон Соумса, звичайний пересічний громадянин іде собі вранці десь у свої справах. Обличчя в нього спокійне, але серце гримотить, як парова бурильна машина. Перед похоронним салоном він нікого не бачить, і двері зачинені, але все одно існує можливість, що жирний екс-коп зараз не разом з усіма жалібниками. Він може перебувати в якомусь задньому приміщенні, видивлятися підозріливих персонажів. Видивлятися його, іншими словами. Брейді це розуміє.

«Без ризику нема винагороди, хлопчику мій медовий», — бурмоче його мати. Така правда. А також він вважає, що ризик тут мінімальний. Якщо Ходжес жучить біляву суку (чи сподівається на це), він не відходитиме від неї.

На дальньому розі Брейді робить розворот, простує назад і без поспіху завертає на під’їзну алею похоронного салону. Йому приглушено чутно музику, якесь оте класичне лайно. Він вихоплює поглядом Ходжесову «Тойоту», припарковану під задньою огорожею, носом назовні, щоби швидко звідси забратися, щойно закінчиться святкування. «Остання твоя поїздка, Дет-Пенсе, — думає Брейді. — І вона буде короткою, друзяко».

Брейді заходить поза більший із двох катафалків і, щойно той приховує його від поглядів когось, хто міг би дивитися із задніх вікон похоронного салону, він дістає з покупецької торби Річ Другу й витягує антену. Серце в нього гатить ще важче, ніж до того. Були траплялися випадки — рідко, — коли його пристрій не діяв. Зелений вогник міг блимати, але замок вибраної машини не відмикався. Якийсь випадковий глюк програми або мікрочипа.

«Якщо не спрацює, просто заштовхни коробку під машину», — радить йому мати.

Самозрозуміло. Так вийде те саме, або майже те саме, але це не буде таким елегантним.

Він посуває тумблер. Блимає зелений вогник. І фари «Тойоти» також. Успішно!

Брейді іде до машини жирного екс-копа так, ніби він має повне право тут перебувати. Відкриває задні дверцята, дістає з текстильної торби взуттєву коробку, вмикає телефон і кладе коробку на підлогу поза водійським сидінням. Він закриває дверцята й рушає в бік вулиці, силуючи себе йти повільно й розмірено.

Коли він уже завертає за ріг будівлі, Дебора Енн промовляє знову: «Ти ні про що не забув, хлопчику мій медовий?»

Він зупиняється. Думає. Потім повертається до рогу будівлі й націлює цурупалок антени Речі Два на Ходжесову машину.

Вогник спалахує знову — машину замкнуто.

— 18 —

Після спогадів і хвилини мовчазних роздумів («на вільний розсуд») священик просить Господа благословити їх, і підтримати їх, і дарувати їм мир. Шелестить одежа; програмки засовують до сумочок і кишень піджаків. Холлі на позір у порядку — аж поки не опиняється посередині проходу, а от там у неї вже підгинаються коліна. Ходжес кидається вперед з подиву гідною для такого огрядного чоловіка швидкістю і підхоплює її під руки раніше, ніж вона встигає впасти. Очі в неї закочуються під лоба, і якусь мить вона перебуває на межі повноцінної непритомності. Потім очі повертаються на місце та знову фокусуються. Вона бачить Ходжеса й слабенько усміхається.

— Припини це, Холлі, — суворо промовляє її мати так, немов її дочка щойно була не ледь не зомліла, а утнула якийсь кумедний, недоречно брутальний трюк. Ходжес думає, яке ж то було б задоволення — дати навідліг ляпаса по густо напудрені мармизі тітоньки Ш. «Могло б привести її до тями», — думає він.

— Я в порядку, мамо, — каже Холлі. А потім до Ходжеса: — Дякую вам.

Він каже:

— Ви бодай щось їли на сніданок, Холлі?

— Вона їла вівсянку, — оголошує тітка Шарлотта. — З маслом і коричневим цукром. Я її власноруч приготувала. Ти вряди-годи полюбляєш привернути до себе увагу, правда ж, Холлі? — Тітка обертається до Джейні. — Не затримуйся, будь ласка, милочко. Від Генрі жодної користі в таких справах, а я не зможу сама прийняти всіх тих людей.

Джейні бере під руку Ходжеса:

— Я від вас цього й не очікувала зовсім.

Тітка Шарлотта відповідає їй ущипливою посмішкою. Відповідна посмішка Джейні натомість осяйна, і Ходжес думає, що її рішення віддати половину отриманої нею по заповіту здобичі є рівноцінно осяйним. Щойно це трапиться, вона більше ніколи не побачить цієї неприємної жінки. Вона навіть не буде змушена відповідати на її дзвінки.

Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.

— Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.

Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.

— Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для одного дня.

Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними пальцями.

— Прошу. Прошу.

— Я не проти, — каже Ходжес, — якщо й Джейні не…

Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність. Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.

— Холлі, ти навіть не знаєш цього чоловіка!

Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:

— Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. — Вона обертає свою увагу до кузини. — Так буде гаразд?

— Так! — Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. — Так було б добре!

Джейні повертається до свого дядька:

— А ви не проти?

— Авжеж. — Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. — Що більше, то краще.

— Отак правильно, побільше їй уваги, — каже тітка Шарлотта. — Це якраз те, що вона любить, хіба не так, Холлі?

Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою виклацують сигнал обурення.

Ходжес дивиться на Джейні:

— А як з моєю машиною?

— Я її поведу. Давай ключі. — А коли він вручає їх їй. — Є ще одна річ, яка мені потрібна.

— Йо?

Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши до Ходжеса носа, вона пхекає:

— Йо.

— 19 —

Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон. Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням «Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.

Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний капелюх — того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.

Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка — мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.

Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в його бік.

Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.

Брейді набирає номер.

— Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі цього не казав, засранцю?

Він натискає ВИКЛИК.

— 20 —

Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі — усім би так щастило — це сміх. «От ідіот, — думає вона любовно, — пішов і знов забув його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.

Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…

Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І потім світ перетворюється на білість.

— 21 —

Нехай Холлі Джібні — знана також як Холлі Мимря — і має психічні проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї ж миті — в повітрі ще дрижить звук вибуху — вихоплюється з орендованого «шеві».

Відразу ж за нею Ходжес біжить щосили. Різким болем прохромлює йому груди, і він думає, що зараз з ним може трапитися інфаркт. Почасти він навіть надіється на це, але біль щезає геть. Пішоходи поводяться так, як вони завжди поводяться, коли якийсь акт насильства пробиває діру в світі, який вони сприймали як щось належне. Декотрі падають на тротуар, прикриваючи собі голови. Інші застигли на місці, наче статуї. Зупиняються лише кілька машин; більшість різко набирають швидкість, моментально зникаючи з поля зору. Одна з таких «субару» кольору грязі.

Поки Ходжес важко тупотить навздогін за психічно нестабільною кузиною Джейні, в голові йому церемоніальним барабаном джунглів б’є останнє послання від Містера Мерседеса: «Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

Він завертає за ріг, послизаючись на підошвах своїх рідко взуваних костюмних туфель, і ледь не збиває Холлі, яка намертво вклякла з похиленими плечима й сумочкою, що, погойдуючись, звисає в неї з руки. Вона втупилася очима в те, що залишилося від Ходжесової «Тойоти». Вибухом її кузов чисто зірвало з коліс, і тепер він скажено палахкотить серед розсипу битого скла. За двадцять футів звідти лежить на боку заднє сидіння, горить його пошматована оббивка. Якийсь чоловік нетвердою, п’яною ходою суне поперек вулиці, обхопивши себе за скривавлену голову. Якась жінка сидить на бордюрі перед крамницею листівок і подарунків з проваленою всередину вітриною, й одну божевільну мить він думає, що це Джейні, але ця жінка в зеленій сукні, і в неї сиве волосся, і звісно ж, це не Джейні, це не може бути Джейні.

Він думає: «Це моя провина. Якби я скористався батьківським револьвером два тижні тому, вона була б живою».

У ньому ще достатньо копа, щоб відсунути цю думку вбік (хоча та не піддається легко). На її місце впливає шокована холодна ясність. Це не його провина. Це вина того сучого сина, який підклав бомбу. Того самого сучого сина, який ввігнався вкраденою машиною у натовп шукачів роботи перед Міським Центром.

Ходжес бачить єдину чорну туфлю з високим підбором, що лежить у калюжі крові, він бачить відірвану руку в тліючому рукаві, що лежить у риштаку, наче викинутий кимсь непотріб, і його мозок вмикається в роботу. Ось-ось тут з’являться дядько Генрі й тітка Шарлотта, а це означає, що часу небагато.

Він хапає за плечі Холлі й розвертає до себе. Бублична зачіска принцеси Леї розсипається, волосся вільно висить вздовж щік. Її широко розплющені очі дивлять просто крізь нього. Мозок Ходжеса — тепер уже холодніший, ніж будь-коли — розуміє, що в такому стані вона йому не підмога. Він ляскає її спершу по одній щоці, потім по другій. Не важкими ляпасами, але достатніми, щоби в неї затріпотіли вії.

Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.

— Холлі. Холлі. Послухай мене.

Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.

— Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти розумієш?

Вона киває.

— Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна ти.

Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується — скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства. Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний стан Холлі.

— Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій буде добре. Ти зможеш це зробити?

Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.

— Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?

Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.

«Нема з цього діла, — думає Ходжес. — Вікна світяться, але вдома нікого нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.

— Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за це заплатити. Ти мені допоможеш?

Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.

— Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.

Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.

Він її легко струшує.

— Мені потрібен номер твого мобільного.

Холлі киває на згоду, але не каже нічого. Вона заклацує свою сумочку й знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й розбризкуючи геть думки, що були — в проміжку тридцяти-сорока секунд — абсолютно ясними.

З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям — яке загалом чорне, але сиве біля коріння — розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських плям високо на щоках.

— Шарлі, стій! — кричить дядько Генрі. — Здається, в мене інфаркт!

Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі між грудей.

— НЕ ДИВИСЯ! — волає Шарлотта, дивлячись сама. — НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ ДИВИСЯ НА ЦЕ!

— Я ледь можу дихати, — оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. — Господи, сподіваюся, я не помираю.

Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже фотографують своїми мобільними телефонами.

Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього її ще залишилося?»

Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено золотом її ім’я й адресу.

І номер телефону там є також.

— 22 —

Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його спеченої «Тойоти».

Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.

— Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…

— Замовкни, Джероме. Просто слухай.

Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони вже будуть тут, і все що йому лишається, — діяти суто за інтуїцією. Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці. Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту»[283] він заробив усі ті відзнаки від департаменту поліції.

— Слухаю, — каже Джером.

— Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.

Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.

— Я нічогісінько не знаю, — каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні недовіри. — Хто питатиме? Поліція?

— Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню хвилину. Вона… її більше нема.

— Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!

Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?»

«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».

— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я його дістану. Ти допоможеш?

— Так.

Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це». Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.

— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій користувацький нік?

— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…

— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.

Джером каже:

— Викладайте.

Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.

З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.

У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.

Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин. Ходжес їх не знає.

— Офіцери! — гукає він.

— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки «Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас допитати.

— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.

Другий з цих двох копів перепитує:

— То це була ваша машина, сер?

— Йо.

Перший коп каже:

— То хто ж тоді нею кермував?

— 23 —

Брейді приїздить додому задовго до полудня — з усіма своїми проблемами вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий містер Бісон.

— Ти то чув, га?

— Чув що?

— Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він розвіявся.

— У мене радіо доволі гучно грало, — каже Брейді.

— Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. — Очі в нього іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».

— Здогадуюсь, що так і є, — каже Брейді. Йому не подобається сама думка, що цей старий нишпорка туди, нахер, стукав. Думка Брейді Хартсфілда про найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.

— Мушу йти, містере Бісон.

— Передавай своїй мамі моє вітання.

Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою. Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.

Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з миром, детективе Ходжес.

— Я це зробив, мамо, — мовить він. — Утнув ту штуку. І ти допомагала. Тільки у мене в голові, проте…

Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім не подумав.

— У всякому разі, дякую, — незграбно закінчує він. — Дякую, як би там не було. І мені жаль, що ти мертва.

Ті очі пильно вдивляються в нього.

Він тягнеться до неї рукою — нерішуче — і пробує пучками пальців закрити їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».

Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця події, але на жодному цього нема. Це так дратує.

Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого м’ясного рулету для них важливіше.[284]

Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі «шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді — відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» — десь пропало.

Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості. Він починає їх заповнювати (але не вщерть) металевими кульками. Ця робота заспокоює Брейді, і до нього повертається гарний настрій. А тоді, якраз коли він уже закінчує, реве пароплавний гудок.

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані:

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце. Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після того він береться до роботи.

— 24 —

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 — у своїй щасливій КД № 4, — але цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що допит залишається допитом.

— Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? — запитує Піт. — Як ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії Трелоні?

Ось воно: «жертва». Жінка, з якою він спав уже після того, як дійшов у своєму житті до того пункту, де, як він думав, ніколи вже не спатиме знову з жодною жінкою. Жінка, яка вміла його розсмішити й дарувала йому втіху, жінка, яка була не менше за нього напарницею в цьому, останньому, розслідуванні, аніж ним бодай колись був Піт Гантлі. Жінка, яка морщила до нього носа й передражнювала його «йо».

«Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами», — казав йому Френк Следж колись, у ті давні дні… але саме зараз він мусить із цим миритися.

— Я не бачу, яким чином це може бути, — каже він м’яко. — Я розумію, як воно виглядає, але інколи сигара — це просто дим, а випадковий збіг є просто випадковим збігом.

— Як ви… — починає Ізабель Джейнз, але потім хитає головою. — Це неправильне формулювання. Чому ви познайомились з нею? Ви самотужки займалися розслідуванням справи Міського Центру?

Грався в дядюру за великим рахунком — це те, чого вона не промовляє, мабуть, з поваги до Піта. Той, кого вони зараз допитують, він же, врешті-решт, старий Пітів колега та приятель, який був тягнув разом з ним в одній упряжці, цей огрядний чолов’яга в пом’ятих костюмних штанах і заляпаній кров’ю білій сорочці, з краваткою, яку він пов’язав собі вранці, зараз розпущеною до половини його великих грудей.

— Можна мені випити води, перш ніж ми почнемо? Я все ще в потрясінні. Вона була доброю пані.

Джейні була кимсь набагато більшим за просто це, але холодна частина його мозку, яка наразі — поки що принаймні — тримає гарячу в клітці, підказує йому, що це правильний спосіб дій, це той шлях, який виведе до решти його історії так, як вузька естакада виводить на чотирисмужне шосе. Піт підводиться і виходить. Ізабель не каже нічого, поки той не повертається, вона просто вдивляється в Ходжеса тими своїми мрійливо-сірими очима.

Ходжес одним ковтком випиває половину паперового стакана, а потім мовить:

— Окей. Треба почати з того ланчу, за яким ми бачилися в «ДеМазіо». Пам’ятаєш, Піте?

— Звичайно.

— Я розпитував тебе про всі ті справи, над якими ми разом були працювали — великі, я маю на увазі — до моєї пенсії, але насправді мене цікавила Бійня при Міському Центрі. Гадаю, ти це розумів.

Піт не каже нічого, але злегка усміхається.

— Ти пам’ятаєш, я тоді спитав, чи не думається тобі про місіс Трелоні? Особливо про те, чи не казала вона тоді правду, коли запевняла нас, що не має запасного ключа?

— Угу.

— Що мене насправді торкало — чи ставилися ми до неї справедливо, по-людському. Чи не зашорювало тоді нас те, якою вона була.

— Що ви маєте на увазі під «якою вона була»? — питає Ізабель.

— Ще та неприємна срака. Смикана, і пихата, і з усякого приводу вразлива. Щоб роздивитися це трішки під іншим кутом, відволічемося на хвильку й уявімо собі всіх тих людей, які вірили Доналду Дейвісу, коли той заявляв, що він не винний. Чому? Тому що він не був смиканим чи пихатим, і не був вразливим з усякого приводу. Він насправді умів подавати себе як враженого горем, невтішного чоловіка, і сам був привабливим на вигляд. Я бачив його одного разу на Шостому каналі й та їхня гарненька блондинка, ведуча, буквально аж стегна скулювала.

— Це бридко, — каже Ізабель, але каже це з усмішкою.

— Йо, але ж правда. Він був чарівливим. Олівія Трелоні, натомість, була анти-чарівливою. Отож я й почав собі міркувати, а чи надавали ми її розповіді справедливої ваги.

— Надавали, — рішуче відгукується Піт.

— Можливо, надавали. Так от, я собі на пенсії, маю вдосталь вільного часу. Занадто багато вільного часу. І от одного дня — якраз перед тим, як я запросив тебе на ланч, Піте, я собі кажу: «Припусти, що вона дійсно розповідала правду. І якщо так, то де дівся другий ключ?» А потім (це було відразу після нашого ланчу) я почав шукати на цю тему що-небудь в інтернеті. І знаєш, на що я натрапив? На такий собі техно-пристрій, який називається «викрадач писку».

— Що воно таке? — питає Ізабель.

— Ох, чоловіче, — каже Піт. — Ти насправді думаєш, ніби якийсь комп’ютерний геній вкрав сигнал її ключа? А потім йому просто пощастило десь вглибині бардачка або під сидінням знайти її запасний ключ? Той запасний ключ, про який вона забула? Білле, це видається доволі притягнутим за вуха. Особливо, коли згадати, що фотографія цієї жінки в якомусь довіднику могла б слугувати ілюстрацією до статті про тип А[287].

Спокійно, немов це не він якихось три години тому накривав своїм піджаком відірвану руку коханої ним жінки, Ходжес стисло викладає те, що дізнався про викрадення коду Джером, видаючи це за результат зробленого ним власноруч в інтернеті дослідження. Він розповідає їм, що поїхав у кондо на Озерній авеню побалакати з матір’ю Олівії Трелоні («Та й чи була вона ще живою… я не знав напевне»), але з’ясувалося, що там тепер живе сестра Олівії Джанель. Він обминає свій візит до садиби в Цукрових Пригірках і розмову з Редні Піпелзом, охоронцем з фірми «Невсипущі», тому що це може підвести до запитань, на які йому було б далебі важко відповісти. Надійде час, і вони про все дізнаються, але зараз він уже дуже близько підібрався до Містера Мерседеса, він точно це знає. Трішки часу — це все, що йому потрібно, сподівається Ходжес.

— Місіс Паттерсон мені розказала, що її мати тепер у санаторії для престарілих приблизно миль за тридцять звідси — «Сонячні акри» називається. Вона запропонувала поїхати туди зі мною, щоб мене відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.

— Навіщо б їй це було робити? — питає Ізабель.

— Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це призвело до її самогубства.

— Дурниці, — кидає Піт.

— Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?

Піт жестом показує йому, щоб продовжував. Ходжес так і робить — після того, як допиває свою воду. Він хоче вибратись звідси. На цей час Містер Мерседес уже мусив прочитати послання Джерома. Якщо так, він може тікати. Ходжесу таке згодилося б. Людину, яка втікає, легше помітити, ніж ту, яка ховається.

— Я опитав стару пані й не отримав нічого. Усе, на що й спромігся, це її розтривожити. Скоро по тому в неї стався інсульт і вона померла. — Він зітхає. — Місіс Паттерсон — Джанель — була прибита горем.

— Вона теж злилась на вас? — питає Ізабель.

— Ні. Тому що це була її ідея. А потім, коли її мати померла, вона не знала нікого в нашому місті, окрім материної сиділки, яка й сама вже дуже далеко немолода. Я тоді дав їй свій номер, от вона й зателефонувала мені. Сказала, що їй потрібна допомога, особливо зі зграйкою родичів, що злетяться, яких вона ледве знає, і я радо погодився допомогти. Джанель писала некролог, я займався іншими справами.

— Чому вона була у вашій машині, коли та вибухнула?

Ходжес пояснює про нервовий зрив Холлі. Він не розповідає про те, що в останній момент Джейні забрала й одягла на себе його новий капелюх, і не тому, що це розхитає його історію, а тому, що це так боляче згадувати.

— Окей, — каже Ізабель. — Ви познайомилися з сестрою Олівії Трелоні, яка сподобалася вам настільки, що ви називаєте її на ім’я. Ця сестра організовує сеанс запитань і відповідей зі своєю матінкою. У матінки інсульт, і вона помирає, можливо, тому, що її розтривожує переживання всього того знову. Сестру підірвано після похоронної служби — у вашій машині — і ви все ж таки не вбачаєте тут жодного зв’язку з Мерседес-Кілером?

Ходжес розводить руки.

— Як би той парубок міг дізнатися, що я про щось розпитую? Я ж не давав оголошення в газету. — Він повертається до Піта. — Я ж нікому про це не розповідав, навіть тобі.

Піт, явно усе ще під враженням від тієї думки, що їхні особисті відчуття до Олівії Трелоні могли замазати розслідування, має похмурий вигляд. Ходжеса це не особливо бентежить, бо саме так це тоді й трапилося.

— Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.

Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися брижами, як оригамі.

— Агов, — гукає він, — тоді ж я пригощав, хіба не так?

— Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? — питає Ізабель. — Санта-Клаус заніс вас до списку неслухняних дітей?

— Якщо на здогад, то я поставив би власні гроші на сімейку Аббасіа. Скільки тих гівнюків, Піте, ми прибрали тоді по збройовій справі, у четвертому році?

— Дюжину, а може, й більше, але…

— Йо, а всього через рік за актом RICO ще вдвічі понад те[288]. Ми їх вщент розшматували, і Фаббі Ніс тоді сказав, що вони дістануть нас обох.

— Біллі, Аббасіа не можуть дістати нікого. Фабріціо мертвий, його брат у притулку для божевільних, де він вважає себе Наполеоном чи ще кимсь, а решта у в’язниці.

Ходжес усього лиш кидає на нього один погляд.

— Окей, — каже Піт, — неможливо переловити геть усіх тарганів, але це все одно скажена ідея. З усією моєю повагою, друже, але ти всього лиш відставний топтун. Пенсіонер.

— Правильно. Що означає — вони можуть мене запопасти, не створивши пожежної тривоги. Ти ж, з іншого боку, все ще маєш золотий щит, пришпилений до твого портмоне.

— Це анекдотична ідея, — каже Ізабель і складає руки собі під грудьми, немов говорячи: «Облишмо з цим».

Ходжес знизує плечима:

— Хтось спробував підірвати мене, і я не можу повірити, ніби той Мерседес-Кілер якимсь чином отримав екстрасенсорний сигнал, що я цікавлюся Справою Загубленого Ключа. Ба навіть якби й отримав, навіщо йому прибирати мене? Яким чином це могло б привести до нього?

— Ну, він божевільний, — каже Піт. — Як щодо цього для початку?

— Звичайно, але я повторюю: як він міг дізнатися?

— Поняття не маю. Слухай, Біллі, ти що-небудь приховуєш? Зовсім, зовсім нічого?

— Нічого.

— А я думаю, щось є, — каже Ізабель. Вона киває на нього головою. — Агов, ви там не спали з нею часом, чи як?

Ходжес переводить погляд на неї.

— Що ви собі думаєте, Іззі? Подивіться на мене.

Якусь мить вона витримує його погляд, потім опускає очі. Ходжес повірити не може, як близько вона підібралася. «Жіноча інтуїція, — думає він, а потім: — Либонь, це добре, що я не скинув більше ваги, і не запустив собі у волосся того лайна “Тільки для чоловіків”»[289].

— Дивись-но, Піте, я хочу опам’ятатися. Піти додому, випити пива, спробувати покумекати про це.

— Ти присягаєшся, що нічого не приховуєш? Це ж ти і я, а отже?

Ходжес здає свій останній шанс на те, щоб вислизнути чистим, без докорів сумління.

— Анічогісінько.

Піт каже йому, щоб залишався на зв’язку; він знадобиться їм завтра або в п’ятницю для формального протоколу.

— Без проблем. А от ще що, Піте? У найближчому майбутньому я би робив швиденький огляд своєї машини, перш ніж сідати в неї, якби був на твоєму місці.

Уже в дверях Піт кладе руку на плечі Ходжесу й стискає їх.

— Мені шкода, — каже він, — шкода, що таке трапилось і що довелося ставити усі ці запитання.

— Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.

Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:

— Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?

Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні: «Він наш».

Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:

— Для мене все це така ж точно загадка, як і для тебе. Повір мені.

— 25 —

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у парі, коли Піт був у відпустці, каже:

— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона почувається.

— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину. Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний. Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом. Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці. Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», — думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

— 26 —

— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?

— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?

— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.

Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.

— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.

— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?

— Ні, аж ніяк.

— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?

— Так, так, я певен, — каже Джером. Він усе ще не може повірити, що жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує. Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. — Мем, Білл просив мене приїхати туди.

— Він приїде з вами?

— Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.

Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він його ледь дочуває, Холлі питає:

— А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже тривожать.

— Так, мем, я безпечний.

— Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?

— Так, — каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві малі дівчинки — Барбара та її подружка Хільда — видають радісне верещання майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.

— Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, — каже вона. — Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.

— У мене з усім цим порядок, — каже Джером.

— Коли ви приїдете?

— Я зможу бути там за півгодини.

— Якщо ви говоритимете з містером Ходжесом, ви зможете передати йому дещо від мене?

— Звичайно.

— Скажіть йому, що мені теж сумно. — Вона робить паузу. — І що я приймаю «Лексапро».

— 27 —

Надвечір тієї середи Брейді, скориставшись однією зі своїх кредитних карток на ім’я Ралфа Джонса, вписується до гігантського «Мотелю 6»[291] поблизу аеропорту. При ньому маються валіза й рюкзак. У рюкзаку одна переміна білизни — це все, що йому знадобиться в ті кілька годин життя, які йому ще залишилися. У валізі лежить подушка «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА», сечоприймач «Урінеста», фотографія в рамці, кілька саморобних детонаторних перемикачів (він сподівається, що йому вистачить і одного, але запас ніколи не буває зайвим), Річ Друга, кілька заповнених підшипниковими кульками пакетів «Ґлед» і достатньо саморобної вибухівки, щоб до небес підірвати весь цей мотель і сусідню з ним парковку. Він повертається знову до «Субару» і витягає з машини найбільшу річ (з деяким зусиллям витягає; вона ледве туди була влізла), заносить її до свого номера та притуляє до стіни.

Він лягає на ліжко. Голова на подушці відчувається ним дивно. Голо. Якимсь чином навіть сексуально.

Він думає: «У мене була смуга невдач, але я її переїхав і все ще міцно тримаюся».

Він заплющує очі. Невдовзі він уже хропе.

— 28 —

Джером зупиняє свій «ренглер» на Бузковому проїзді, майже торкаючись його носом закритих воріт садиби № 729, вилазить із машини й натискає кнопку виклику. У нього є причина тут бути, якщо зупиниться і почне питатися хтось із патрульних охорони Цукрових Пригірків, але вона згодиться тільки якщо жінка в будинку це підтвердить, а він не впевнений, що може на неї покластися. Його попередня розмова з цією пані натякає на те, що в неї далебі не всі коліщатка котяться рівним шляхом. Як там не могло бути, але ніхто до нього не чіпляється і, простоявши там хвильку чи дві з силуваним виглядом повної приналежності цьому місцю — це один з тих випадків, коли він особливо почувається чорношкірим, — він чує Холлі.

— Так. Хто там?

— Це Джером, міс Джібні. Друг містера Ходжеса.

Пауза триває так довго, що він вже готовий знову натиснути кнопку, але нарешті вона промовляє:

— У вас є код воріт?

— Так.

— Гаразд. І якщо ви друг містера Ходжеса, гадаю, ви можете звати мене Холлі.

Він набирає код і ворота відчиняються. Він заїжджає й бачить як вони зачиняються за ним. Поки що все йде добре.

Холлі стоїть за передніми дверима, вдивляється в нього крізь одне з бокових віконець, наче арештантка в якійсь особливо охоронюваній зоні для побачень. На ній халат поверх піжами й волосся в повному безладі. Короткий кошмарний сценарій проноситься у Джерома в голові: вона натискає тривожну кнопку (майже напевне та міститься поряд з тим місцем, де вона зараз стоїть), а коли примчать парубки з охоронної служби, вказує на нього як на грабіжника. Або як на можливого ґвалтівника-фетишиста, повернутого на жертвах у фланелевих піжамах.

Двері замкнені. Він показує рукою на них. Якусь мить Холлі так і стоїть там, наче робот із мертвим акумулятором. Потім вона відвертає засув. Коли Джером відчиняє двері, починає лунати пронизливе пищання, і Холлі, прикриваючи собі рота обома долонями, робить кілька кроків назад.

— Не дайте мені потрапити у неприємності! Я не хочу потрапити у неприємності!

Вона вдвічі дужче нервується, ніж він, і це вивільняє Джерому мозок. Він набирає код на охоронній сигналізації і натискає кнопку ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ. Пищання припиняється.

Холлі падає у примхливо вирізьблене крісло, ціни якого на вигляд вистачило б, щоб сплатити за рік навчання у доброму коледжі (хоча, можливо, не в Гарварді), волосся звисає обабіч її обличчя злиплими крильми.

— Ох, це був найгірший день у моєму житті, — мовить вона. — Бідна Джейні, бідна, бідна Джейні.

— Мені жаль.

— Але це принаймні не моя вина. — Вона дивиться на нього з крихким і жалюгідним викликом. — Ніхто не може цього сказати. Я нічого не зробила.

— Звичайно, ви не зробили, — каже Джером.

Це в нього виходить дещо манірно, але вона трохи посміхається, тож, мабуть, усе гаразд.

— А з містером Ходжесом все гаразд? Він дуже, дуже, дуже гарний чоловік. Навіть попри те, що він не подобається моїй матері. — Вона здвигає плечима. — Але хто їй насправді подобається?

— Він у порядку, — каже Джером, хоча сам сумнівається, що так і є насправді.

— Ви ж чорний, — каже вона, дивлячись на нього широко розчахнутими очима.

Джером дивиться вниз, собі на руки.

— Так і є. Хіба ні?

Вона розсипається дріб’язком пронизливого хихотіння.

— Пробачте мені. Це було так грубо. Усе гаразд з тим, що ви чорний.

— Чорний-потворний, — промовляє Джером.

— Звісно, це так. Абсолютно потворний. — Вона підводиться, кусаючи собі нижню губу, а потім різко, з явним зусиллям волі, викидає вперед руку. — Давайте знайомитися, Джероме.

Він потискає її долоню. Вона в неї волога. Це як ручкатися за лапку з якимсь маленьким, зляканим звірком.

— Нам треба поспішати. Якщо повернуться моя мати з дядьком Генрі й застануть вас тут, у мене будуть неприємності.

«У вас, — думає Джером. — А як щодо одного чорного хлопця?»

— Жінка, яка тут жила, також була вашою кузиною, так?

— Так. Олівія Трелоні. Я її востаннє бачила, коли ще навчалася в коледжі. Вони з моєю матір’ю ніколи не були в злагоді. — Вона дивиться на нього зі значливістю. — Я змушена була кинути коледж. У мене були певні проблеми.

Джером і не сумнівається, що були. І є. А проте є в ній щось, що йому подобається. Хтозна, що це таке. Напевне ж, це не її сміх як залізом по склу.

— Ви знаєте, де її комп’ютер?

— Так. Я вам покажу. Ви зможете все швиденько зробити?

«Я мушу», — думає Джером.

— 29 —

Комп’ютер покійної Олівії Трелоні захищено паролем, але по-дурненькому, бо коли Джером перевертає клавіатуру, він знаходить на дні зроблений «Шарпі»[292] напис ОТРЕЛО.

Холлі, яка стоїть у дверях, смикаючи вгору-вниз комір свого халата, бурмоче щось, чого він не може розібрати.

— Га?

— Я спитала, що ви шукаєте?

— Ви дізнаєтеся, якщо я те знайду.

Він відкриває пошуковик і друкує в полі для запитів: ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ. Нема результату. Він пробує: РИДАЮЧА ДИТИНА. Нічого. Він пробує: ЛЕМЕНТУЮЧА ЖІНКА. Нічого.

— Воно може бути прихованим. — Цього разу він чує її слова ясно, бо її голос звучить просто йому біля вуха. Він аж злегка здригається, але Холлі цього не помічає. Вона нагнулася, впершись руками собі в прикриті домашнім халатом коліна, і дивиться на монітор Олівії. — Спробуйте АУДІОФАЙЛ.

Ідея цілком слушна, тож він її втілює. Але й тепер нема нічого.

— Окей, — каже вона, — перейдіть до СИСТЕМНИХ НАЛАШТУВАНЬ і подивіться в ЗВУКАХ.

— Холлі, все що там є, це контроль вихідного й вхідного сигналів. Отаке всяке.

— Ну, шонеясно. Все одно спробуйте.

Вона вже перестала кусати собі губи.

Джером робить. Під меню «виходу» бачить список: ЗОВНІШНЯ АКУСТИКА, НАВУШНИКИ та ОНОВИТИ ЗВУКОВІ ДРАЙВЕРИ. Під «входом» є ВБУДОВАНИЙ МІКРОФОН і ЛІНІЙНИЙ ВХІД. Нічого такого, чого б він не очкував.

— Є інші ідеї? — питає він у неї.

— Відкрийте ЗВУКОВІ ЕФЕКТИ. Он там, зліва.

Він повертається до неї.

— Агов, а ви знаєтеся на цих речах, хіба не так?

— Я проходила комп’ютерний курс. Удома. По «Скайпу». Мені було цікаво. Нумо, подивіться в ЗВУКОВИХ ЕФЕКТАХ.

Джером слухняно це робить і моргає від того, що побачив. На додаток до ЖАБКИ, СКЛА, ДЗИЖЧАННЯ, КЛАЦАННЯ і МУРЧАННЯ — звичайних підозрюваних — там мається щось під назвою ПРИВИДИ.

— Ніколи такого раніше не бачив.

— Я теж, — вона так само не дивиться йому просто в обличчя, але в іншому її поводження разюче змінилося. Вона підтягує стілець і сідає поруч із Джеромом, заправляючи ріденьке волосся собі за вуха. — А я ж знаю програми «Мака» вздовж і впоперек.

— Це круто, ні в чому собі не відмовляйте, — каже Джером і задирає долоню.

Не відриваючи очей від екрана, Холлі ляскає по ній своєю п’ятірнею.

— Зіграй ту, Семе[293].

Він вишкіряється:

— «Касабланка».

— Так. Я дивилася цей фільм сімдесят три рази, У мене є Книга Фільмів, я записую до неї все, що дивлюся. Моя мати каже, що це ОКР[294].

— Життя — це ОКР, — каже Джером.

Без посмішки, Холлі відповідає:

— Круто, ні в чому собі не відмовляйте.

Джером висвітлює ПРИВИДИ і б’є по клавіші вводу. З аудіобоксів, що стоять обабіч комп’ютера, починає голосити немовля. Холлі воно не торкає; вона не хапається за плече Джерома, аж поки не ридає жінка: «Чому ти дозволила йому вбити мою дитинку?»

— Хуйло! — кричить Джером і хапає Холлі за руку. Він сам цього навіть не усвідомлює, а вона не забирає від нього свою руку. Вони дивляться на комп’ютер так, ніби в того раптом виросли зуби й він їх покусав.

Мить тиші, а потім знову починає плакати немовля. Знову ридає жінка. Програма відпрацьовує три цикли й тоді вже зупиняється.

Холлі нарешті дивиться йому прямо в очі, її власні такі вибалушені, що для них існує небезпека викотитися їй з голови.

— Ви знали, що таке мусить трапитися?

— Господи-Ісусе, ні. — Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав би його сюди, але таке? — Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…

— Посуньтесь.

Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї»[295]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона мовить:

— Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла купа всього було встановлено того дня.

— Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?

Вона кидає на нього нетерплячий погляд:

— Звичайно ж!

— Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви зараз живете тут. Ви б мусили це почути.

Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.

— Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер — принаймні як так думаю, — але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.

— Скажімо, після її смерті, — зауважує Джером.

— Ооох, — кривиться Холлі.

— Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не стерти її цілком?

— Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї шиї.

— Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?

Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно промовляють:

— Її айтішник, — каже Джером, тоді як Холлі: — Її комп-фрік.

Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під столом. І там теж нічого нема.

— Подивіться на холодильнику, — каже він. — Інколи люди ліплять туди всяке таке лайно, під магнітики.

— Там повно тих магнітиків, — каже Холлі, але на холодильнику нічого нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї — охоронної компанії «Невсипущі». — Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і повикидала.

— А тут є сейф?

— Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до сейфа? Навряд чи вона коштує грошей чи бодай якусь цінність має.

— Точно сказано, — киває Джером.

— Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховала її. Я маю на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.

— Доволі тупо, — погоджується Джером.

— Абсолютно.

Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за комір халата.

— Що ви збираєтеся робити далі?

— Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.

Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.

— У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, — каже вона.

Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.

— 30 —

Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під рукою? Хіба що тільки…

Він просить Джерома дати йому Холлі.

— Алло? — так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.

— Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?

— Одну хвилиночку. — Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере слухавку, голос у неї зачудований. — Нема.

— Це вам здається дивним?

— Типу того, йо.

— А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її адресну книжку?

— Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.

— Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася своїм комп’ютером?

— Звичайно.

— Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.

Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого більше знайти.

— Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не траплялося матеріальної адресної книжки?

— Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?

Ходжес гадає, що він мусив би це знати, але світ у ці дні рухається занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій цифровий відеорекордер.

— Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.

— Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?

— Нам класно. Передаю їй слухавку.

— Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, — каже Холлі. — Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо»[296]. А її пошукова історія… мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.

— Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не має під рукою картки сервісної служби?

— Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона померла, — відразу ж відповідає Холлі.

— Можливо, але подумайте про ризик — особливо, коли за районом невсипущим оком наглядає служба безпеки. Він мусив би знати код воріт, код охоронної сигналізації… та навіть і тоді він мусив би мати ключа… — Ходжес затинається.

— Містере Ходжес? Ви ще там?

— Так. І давайте уже, називайте мене Біллом.

Але вона не хоче. Можливо, не може.

— Містере Ходжес, а він майстерний злочинець? Як Джеймс Бонд?

— Я думаю, просто божевільний.

А оскільки він божевільний, ризик може не мати для нього значення. Згадати лишень ризик, якому він себе піддавав біля Міського Центру, коли проорав машиною крізь натовп людей.

І все одно щось тут здається неправильним.

— Дай мені знову Джерома, будь ласка.

Вона передає слухавку, і Ходжес каже хлопцю, що вже час забиратися звідти, бо повернуться тітка Шарлотта з дядьком Генрі та зловлять його з Холлі за комп’ютерними залицяннями.

— А що ви збираєтеся робити, Білле?

Ходжес дивиться крізь вікно на вулицю, де присмерк вже почав поглибшувати кольори дня. Уже наближається сьома година.

— Переспати з цим, — каже він.

— 31 —

Перш ніж піти до ліжка Ходжес проводить чотири години перед телевізором, дивлячись передачі, які цілком легко впливають йому в очі, але розпорошуються на ніщо, не встигаючи досягнути його мозку. Він намагається не думати ні про що, бо так прочиняються ті двері, крізь які може увійти правильна ідея. Правильна ідея завжди приходить як результат правильного зв’язку, а тут мається якийсь зв’язок, що його лише треба вловити; він відчуває це. Можливо, навіть більше, ніж один. Він не пускає Джейні до своїх думок. Пізніше — так, але наразі все, що вона може зробити, це заклинити йому шестерні.

Комп’ютер Олівії Трелоні — це ключ до цієї справи. До нього було присаджено «голоси привидів», і найпершим підозрюваним у цьому є той, хто обслуговував її комп’ютер. То чому ж у неї не було його картки? Він міг стерти її адресну книжку звіддаля — і Ходжес упевнений, що він так і зробив, — але чи вдирався він до неї в будинок, щоби вкрасти ту свою йобану візитну картку, після того як вона померла?

Він отримує дзвінок від газетного репортера. Потім телефонує якийсь парубок з «Шостого каналу». Після третього дзвінка когось із преси Ходжес вимикає телефон. Він не знає, хто здав номер його мобільного, але сподівається, що тій особі бодай добре заплатили за цю інформацію.

Дещо інше продовжує надходити до його мозку, дещо таке, що не має стосунку ні до чого: «Вона вважає, що вони походжають серед нас».

Додатковий перегляд своїх нотаток дозволяє йому ткнути пальцем в ім’я того, хто це йому був сказав: містер Бовфінгер, письменник, що придумує тексти для вітальних листівок. Вони з Бовфінгером сиділи тоді у шезлонгах, і Ходжес згадує, яким він був вдячним за тінь. Це було тоді, коли він ходив зі своїм опитуванням, шукаючи когось, хто міг бачити якийсь підозрілий автомобіль на їхній вулиці.

«Вона вважає, що вони ходять серед нас».

Бовфінгер казав це про місіс Мельбурн, яка живе навпроти нього. Місіс Мельбурн, яка належить до якоїсь організації фанатів НЛО, що називається НКРАФ — Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

Ходжес вирішує, що це просто один із тих відголосків, на кшталт уривка з поп-пісні, який починає знічев’я звучати у перевтомленому мозку. Він роздягається і йде до ліжка, і приходить Джейні, Джейні, яка морщить носа й каже «йо», і вперше з часів свого дитинства він плаче, аж поки не засинає у сльозах.

Він прокидається перед світанком четверга, іде відлити, розвертається, щоб повернутись до ліжка, і застигає, очі в нього розширені. Те, що він шукав — зв’язок — раптом ось воно, велике, як саме життя.

Тобі не треба перейматися візитною карткою, якщо вона тобі не потрібна.

Скажімо, той парубок не незалежний майстер, який провадить свій маленький бізнес просто з дому, а хтось, хто працював на якусь компанію. Якщо так, у будь-який час, коли він тобі потрібен, ти можеш подзвонити на номер тієї компанії, бо номери в них такі, що їх легко запам’ятати, щось на кшталт 555-999, чи ще якось, щоб літер було, як у слові КОМПУТ.

Якщо він працював на компанію, він мусив їздити на виклики в машині тієї компанії.

Ходжес іде до ліжка, впевнений, що сон тікатиме від нього цього разу, але це не так.

Він думає: «Якщо в нього було достатньо вибухівки, щоб підірвати мою машину, він може мати її ще більше».

Потім він знову поринає вглиб.

Йому сниться Джейні.