Мiстер Мерседес

— 1 —

Ходжес прокидається в четвер о шостій ранку й готує собі великий сніданок: два яйця, чотири скибки шинки, чотири скибки тостів. Йому не хочеться, але він примушує себе з’їсти все до останньої крихти, запевняючи себе, що це бензин для тіла. Йому може випасти можливість ще поїсти сьогодні, а може, й ні. Що в душі, що рішуче жуючи цей свій великий сніданок (нікому більше нагадувати йому про зайву вагу), одна й та сама думка крутиться йому в голові, та сама, з якою він минулого вечора йшов до ліжка. Вона — мов якесь наслання.

Чи багато ще вибухівки?

Це підводить до інших неприємних роздумів. Типу, яким чином той парубок — той «крутий» — збирається її використати. І коли.

Він робить висновок: сьогодні останній день. Він хоче сам вислідити Містера Мерседеса й зійтися з ним лице в лице. Убити його? Ні, не це (ймовірно, не це), але збити його на лайно, це було б пречудово. За Олівію. За Джейні. За Дженіс і Патришу Крей. За всіх тих інших людей, яких цей Містер Мерседес минулого року вбив і покалічив біля Міського Центру. Людей, які так відчайдушно прагнули роботи, що піднялися серед ночі й стояли, чекали серед сирого туману, поки відчинять двері. Погублені життя. Погублені надії. Погублені душі.

Отже, так, він хоче дістати цього парубка. Але якщо він не зможе його запопасти сьогодні ж, він передасть усю цю справу Піту й Іззі Джейнз, приймаючи відповідні наслідки… які, він це розуміє, можуть запросто привести його до якогось терміну у в’язниці. Це не має значення. У нього вже достатньо всякого на совісті, але він здогадується, що може витримати ще трішки більший тягар. Хоча не нове масове вбивство. Це знищило б ті невеличкі рештки його самого, які в нім поки ще залишаються.

Він вирішує дати собі часу до восьмої сьогоднішнього вечора; це вже крайня межа. За ці тринадцять годин він може зробити не менше, ніж зробили б Піт з Іззі. Можливо, навіть більше, тому що він не пов’язаний рутинними процедурами. Сьогодні він візьме з собою батьківський військово-поліцейський «Сміт & Вессон .38». І Веселого Ляпанця — його також.

Ляпанець іде до правої кишені його спортивного піджака, револьвер під ліву пахву. Він забирає з кабінету теку «Містер Мерседес» — вона тепер уже доволі товстенька — і несе її до кухні. Поки перечитуватиме свої нотатки, він дистанційним пультом вмикає телевізор на робочій стійці, налаштовуючи його на «Ранок о сьомій» на «Шостому каналі». Його мало не втішає те, що на березі озера перекинувся якийсь кран і притопив навантажену хімікатами баржу. Звісно, він не бажає, щоб озеро стало ще більш забрудненим, аніж воно є вже тепер (припускаючи, що таке взагалі можливе), але цей витік відсунув історію з підірваним автомобілем на друге місце. Отже, це гарна новина. Погано те, що його ідентифіковано як детектива, тепер на пенсії, який очолював групу, що вела розслідування Бійні при Міському Центрі, а жінку, яка загинула в підірваному автомобілі, ідентифіковано як сестру Олівії Трелоні. У них є і бозна-ким знята фотографія його з Джейні — вони стоять на ґанку Похоронного салону Соумса.

— Наразі поліція не каже, чи існує тут зв’язок з минулорічним масовим убивством біля Міського Центру, — похмуро повідомляє диктор, — але варто зазначити, що винного у тій бійні досі не знайдено. У решті кримінальних новин: «Доналд Дейвіс постане перед судом…»

Ходжесу більше нахер не всрався той Доналд Дейвіс. Він вимикає телевізор і повертається до своїх записів у жовтому блокноті. Він усе ще їх перечитує, коли дзвонить телефон — не мобільний (хоча сьогодні він його має при собі), а той, що на стіні. Це Піт Гантлі.

— Ти сьогодні піднявся з пташками, — каже Піт.

— Гарна детективна робота. Чим я можу тобі допомогти?

— У нас була цікава співбесіда вчора з Генрі Серва й Шарлоттою Джібні. Знаєш, тітка та дядько Джанель Паттерсон?

Ходжес чекає далі.

— Тітка була особливо чарівливою. Вона вважає, що Іззі була права, і ви з Паттерсон були дещо ближчими, аніж просто знайомими. Вона вважає, що ви були добрими друзями.

— Піте, кажи вже, що ти маєш на увазі.

— Робили разом звіра з двома спинами. Прокладали рурку. Краяли пиріг. Ховали салямі. Танцювали горизонтальне танго…

— Здається, я второпав. Дозволь мені пояснити тобі дещо про тітку Шарлотту, окей? Якщо вона побачить фото, на якому Джастін Бібер[297] говоритиме з королевою Єлизаветою, вона тебе запевнятиме, що Біб її жучить. «Лишень погляньте на їхні очі», — скаже вона.

— Отже, в тебе нічого не було.

— Ні.

— Я з цим погоджуюся як із версією, що потребує перевірки — загалом, заради наших з тобою старих деньків, — але так само бажаю знати, що ти приховуєш. Тому що тут чимось тхне.

— Читай у мене по губах: не… приховую… нічого.

Тиша на іншому кінці лінії. Піт чекає, коли Ходжес відчує дискомфорт і її перерве, наразі забувши, хто саме колись був навчив його цього трюку.

Нарешті він сам капітулює.

— Мені здається, ти собі риєш яму, Білле. Моя тобі порада — покинь лопату, поки не зарився так глибоко, що годі й вилізти.

— Дякую, напарнику. Завжди приємно вислуховувати життєві поради о чверть по сьомій ранку.

— Я хочу тебе знову допитати сьогодні після полудня. І цього разу я можу зачитати тобі ті слова.

Він має на увазі «Міранду».

— Буду радий це зробити. Подзвониш мені на мобільний.

— Справді? Відтоді як ти вийшов на пенсію, ти його ніколи з собою не носив.

— Сьогодні я візьму його з собою.

Дійсно, так і є. Бо в наступні дванадцять чи чотирнадцять годин він абсолютно ніякий не пенсіонер.

Ходжес завершує розмову й повертається до своїх нотаток, щоразу слинячи собі вказівного пальця, коли перегортає сторінку. Він обводить ім’я: Редні Піпелз. Парубок з охоронної служби «Невсипущі», з яким він уже якось балакав у Цукрових Пригірках. Якщо цей Піпелз бодай наполовину відпрацьовує свою роботу, в нього може матися ключик до Містера Мерседеса. Але нема жодного шансу на те, що він не пам’ятає Ходжеса, особливо після того як Ходжес змусив його показати службове посвідчення від фірми й опитав. А ще він знатиме, що Ходжес сьогодні герой новин. Час на те, щоб подумати, як вирішити цю проблему, ще є; Ходжес не хоче дзвонити до «Невсипущих» раніше, аніж розпочнеться звичайний робочий день. Бо цей дзвінок мусить здаватися цілком ординарним.

Наступний дзвінок, що надходить йому — цього разу на мобільний, — від тітки Шарлотти. Ходжеса це не дивує, але й не означає, ніби це йому подобається.

— Я не знаю, що мені робити, — схлипує вона. — Містере Ходжес, ви мусите мені допомогти.

— Не знаєте, що вам робити з чим?

— З тілом! З тілом Джанель! Я навіть не знаю, де воно зараз знаходиться!

Ходжес чує пікання і дивиться, хто його ще викликає.

— Місіс Джібні, у мене тут інший вхідний дзвінок і я мушу його прийняти.

— Я не розумію, чому ви не можете…

— Джейні нікуди не подінеться, тому просто зачекайте. Я вам перетелефоную.

Він обриває її посеред протестуючого лементу й переходить до Джерома.

— Я подумав, що вам сьогодні може знадобитися шофер, — каже Джером. — Зважаючи на теперішній ваш статус.

Якусь мить Ходжес не второпає, про що каже хлопець, та потім він згадує, що його «Тойота» перетворилася на обгорілі тріски. Те, що від неї залишилося, зараз на зберіганні в криміналістичному відділі поліцейського департаменту, де сьогодні пізніше вдень люди в білих халатах дізнаватимуться, якого типу вибухівку було використано, щоб її підірвати. Минулого вечора він приїхав додому на таксі. Йому буде потрібна машина. А ще, усвідомлює він, Джером може бути корисним і в іншій справі.

— Це було б гарно, — каже він, — але ж як зі школою?

— У мене середній бал 3,9[298], — терпляче пояснює Джером. — Також я працюю в «Об’єднаних громадянах»[299] і навчаю комп’ютерних знань групу дітей-інвалідів. Я можу собі дозволити пропустити день. І я вже повідомив про це моїх маму й тата. Вони тільки попросили мене спитати у вас, чи не бажає ще хто-небудь спробувати вас підірвати.

— Насправді це не виключено.

— Зачекайте хвилинку. — Здалеку, Ходжес чує, як Джером гукає: — Він каже, що ніхто.

Попри все, Ходжес не може втриматися від усмішки.

— Я миттю буду у вас, — каже Джером.

— Не порушуй жодних обмежень швидкості. О дев’ятій буде якраз. Використай цей час, щоб попрактикуватися в акторській майстерності.

— Справді? І яку роль мені репетирувати?

— Асистента в юридичній фірмі, — каже Ходжес. — І дякую тобі, Джероме.

Завершивши розмову, він іде до кабінету, вмикає комп’ютер і шукає місцевого адвоката на прізвище Шрон. Прізвище не поширене, тому знаходить він його легко. Ходжес записує назву фірми й ім’я Шрона, яке виявляється — Джордж. Потім він повертається до кухні й телефонує тітці Шарлотті.

— Це Ходжес, — каже він. — Ось я й повернувся.

— Мені неприйнятно, коли зі мною таким чином обривають розмову, містере Ходжес.

— Не більше, ніж мені прийнятне те, що ви розповідаєте моєму старому напарнику, ніби я їбав вашу сестру.

Він чує шоковане «ах», слідом за яким залягає мовчанка. Він майже сподівається, що вона зараз обірве зв’язок. Коли вона цього не робить, він розповідає їй усе, що їй потрібно знати.

— Тіло Джейні мусить зберігатися в морзі округу Гурон. Сьогодні забрати ви його ніяк не зможете. Імовірно, і завтра також. Мусить відбутися автопсія, що само по собі є абсурдним, зважаючи на причину смерті, але такі правила.

— Ви не розумієте! У мене квитки на літак зарезервовано!

Ходжес дивиться крізь вікно своєї кухні й повільно рахує до п’яти.

— Містере Ходжес, ви ще там?

— Як це вбачаю я, ви маєте два вибори, місіс Джібні. Один — це залишитися тут і зробити все, як годиться. Інший — скористатися вашими зарезервованими квитками, полетіти додому й залишити займатися цією справою нашому місту.

Тітка Шарлотта починає хлипати:

— Я бачила, як ви на неї дивилися і як вона дивилася на вас. Я всього лише відповідала на запитання тієї жінки-поліцейської.

— І то з величезною снагою, щодо чого я не маю сумнівів.

— З чим?

Він зітхає:

— Облишмо про це. Я пропоную, щоб ви з вашим братом особисто відвідали окружний морг. Не телефонуйте туди попередньо, нехай вони побачать ваші обличчя. Побалакайте з доктором Голворті. Якщо Голворті на місці не буде, побалакайте з доктором Пейтелом. Якщо ви особисто попросите їх прискорити справу — і якщо зумієте при цьому поводитися делікатно, — вони вам допоможуть, наскільки це для них буде можливо. Можете використати моє ім’я. Моє знайомство з обома ними сягає початку дев’яностих.

— Нам доведеться знову залишити Холлі саму, — каже тітка Шарлотта. — Вона замкнулася у своїй кімнаті. Клацає там щось на своєму ноутбуку й відмовляється виходити.

Ходжес усвідомлює, що смикає себе за волосся, і змушує себе припинити це.

— Скільки років вашій дочці?

Довга пауза.

— Сорок п’ять.

— Тоді ви, мабуть, зможете обійтися без того, щоб наймати сиділку. — Він намагається придушити те, що мусить вискочити наступним, але це йому не зовсім вдається. — Подумайте лишень, скільки ви зекономите грошей.

— Я навряд чи могла б очікувати від вас на розуміння ситуації з Холлі, містере Ходжес. На додаток до її ментальної нестабільності моя дочка також вельми вразлива.

Ходжес думає: «Це мусить робити тебе особливо важкою для неї».

Цього разу йому вдається цього не промовити.

— Містере Ходжес?

— Ще тут.

— Ви часом не знаєте, чи не залишила Джанель якийсь заповіт, чи як?

Він вимикає телефон.

— 2 —

Брейді проводить довгий час у мотельному душі з вимкнутим світлом. Йому подобається це утробне тепло й рівномірні барабанні звуки. А ще йому подобається темрява, і це добре, що вона йому подобається, бо невдовзі він матиме те, чого завжди прагнув. Йому хотілося б вірити, що там буде ніжне возз’єднання матері й дитини — можливо, навіть на кшталт возз’єднання матері й коханця — але в серці своєму він у це не вірить. Він може прикидатися, проте… ні.

Просто темрява.

Його не турбує ні Бог, ані підсмажування на повільному вогні за свої злочини. Нема там ні раю, ні пекла. Будь-хто, бодай з половиною мозку, розуміє, що цих речей не існує. Якою ж нещадною мусила б бути та вища істота, щоб сотворити такий херовий світ, як цей? Якби навіть той мстивий Бог телепроповідників і ґвалтівників дітей у чорних сутанах насправді існував, хіба міг би той громовержець звинувачувати Брейді в тому, що він зробив? Хіба Брейді Хартсфілд вхопив свого батька за руку й примусив його вчепитися за дріт під напругою, яка його й убила? Ні. Хіба він запхнув у горло Френкі ту яблучну скибку? Ні. Хіба це він постійно товк і товк про те, що грошам невдовзі прийде кінець і врешті-решт їм доведеться жити в притулку для бездомних? Ні. А чи він приготував отруєне м’ясо та сказав: «З’їж це, Ма, воно дуже смачне»?

Хіба можна його звинувачувати за те, що він відповідав ударами світу, який зробив його таким, яким він є?

Брейді вважає, що ні.

Він задумується про тих терористів, які знищили Світовий торговельний центр (він задумується про них часто). Ті клоуни насправді вірили, що потраплять до раю, де житимуть у чомусь на кшталт вічного розкішного готелю, де їх обслуговуватимуть казково прекрасні юні незайманки. Кумедно це, а що ще краще? Був про них один анекдот… щоправда, самі вони його так і не почули. Що вони отримали — це миттєвий вид усіх отих вікон і фінальний спалах світла. Після цього вони й тисячі їхніх жертв просто щезли. Шух. Прощавай був, алігаторе[300]. Зникли геть убивці й убиті разом, зникли геть у космічному ніщо, яке оточує самотню блакитну планету з її безсенсово метушливими насельцями. Усі релігії брешуть. Усі моральні настанови є облудними. Навіть зірки — міраж. Правдивою є лише пітьма, і єдине, що має значення — це заявити про себе, перш ніж ти до неї ввійдеш. Полоснути по шкірі світу й залишити шрам. Уся історія складається з цього, врешті-решт: з зарубцьованих ран.

— 3 —

Брейді одягається і їде машиною до цілодобової аптеки біля аеропорту. У дзеркалі ванної кімнати він роздивився, що материна електрична бритва залишила дуже багато такого, що могло бути кращим; з його черепом треба ще попоратися. Він купує одноразові станки та крем для гоління. І ще кілька батарейок, бо їх ніколи не буває достатньо. Також зі стійки-вертушки він вибирає собі окуляри з простим склом. Вибирає у роговій оправі, бо вони надають йому студентського вигляду. Чи то воно йому так здається.

По дорозі до каси він зупиняється перед рекламною картонною стійкою з зображеннями чотирьох акуратних хлопців із «Довколишніх». «НЕ ЛІНУЙСЯ, ВИРУШАЙ НА ВЕЛИКЕ ШОУ 3-го ЧЕРВНЯ!» Тільки-от хтось закреслив 3-го ЧЕРВНЯ, а нижче приписав: «СЬОГОДНІ ВВЕ4ЕРІ!»

Хоча зазвичай Брейді носить майки розміру «M» — він завжди був худорлявим, — зараз він вибирає собі «XL», додаючи її до решти оснащення. Нема потреби стояти в черзі; в такий ранній час він тут єдиний покупець.

— Ідете на концерт сьогодні ввечері? — питається дівчина на касі.

Брейді відповідає їй з широкою посмішкою:

— Обов’язково там буду.

Дорогою назад до мотелю Брейді починає думати за свою машину. Непокоїтися за свою машину. Личина Ралфа Джонса — це вельми добре, але ж «субару» зареєстровано на Брейді Хартсфілда. Якщо Дет-Пенс вичислить його ім’я і повідомить копам, з цього можуть постати проблеми. У мотелі достатньо безпечно — тепер там більше не питають номерів авто, тільки водійські права, — а от у машині ні.

«Дет-Пенс ще далеко, — запевняє себе Брейді, — він просто намагався тебе заморочити».

А втім, можливо, й ні. Саме цей Дет ще до того, як він став Пенсом, був розкрив купу справ і деякі з його старих здібностей, схоже, там ще маються.

Замість того щоб їхати прямо до «Мотелю 6», Брейді завертає на аеропорт, бере квиток і залишає «субару» на довготерміновій стоянці. Машина знадобиться йому сьогодні ввечері, але поки що нехай краще постоїть тут.

Він кидає погляд собі на годинник. За десять хвилин дев’ята. «До початку концерту ще одинадцять годин, — думає він. — І, певне, дванадцять годин до пітьми. Може бути менше, може — більше. Але не набагато більше».

Він одягає нові окуляри й несе свої покупки півмилі назад до мотелю, насвистуючи.

— 4 —

Коли Ходжес відчиняє двері, перше, на чому заклинюється увагою Джером — це «Сміт & Вессон .38» у нього в підпахвеній кобурі.

— Ви ж не збираєтеся когось із цього застрелити, чи все таки?

— Сумніваюся щодо цього. Ставлюсь до нього радше як до талісмана, що приносить удачу. Він належав колись моєму батькові. І я маю дозвіл на приховане носіння, якщо це те, що тебе непокоїть.

— Що мене непокоїть, — каже Джером, — це заряджений він чи ні.

— Звичайно, що заряджений. А що, як ти думаєш, я мушу робити, якщо мені доведеться скористатися револьвером? Кидатися ним?

Джером зітхає і куйовдить на собі шапку темного волосся.

— Це стає дедалі важчим.

— Бажаєш вийти з гри? Якщо так, показуй свої хвостові вогні. Зараз же. Я поки ще можу орендувати собі машину.

— Ні. Я в порядку. Це з вас я дивуюся. У вас не мішки під очима, у вас там цілі лантухи.

— Зі мною все буде гаразд. На сьогодні принаймні мене вистачить. Якщо я не вистежу цього парубка до ночі, я збираюся зустрітися з моїм старим напарником і все розповісти йому.

— У вас з цього будуть великі неприємності?

— Не знаю, та й не вельми тим переймаюся.

— А в мене будуть великі неприємності?

— Жодних. Якби я не міг цього гарантувати, ти б зараз сидів на першому уроці алгебри.

Джером дарує йому вибачливий погляд.

— Алгебра була ще чотири роки тому. Кажіть, що я мушу зробити.

Ходжес пояснює. Джером готовий, але його беруть сумніви.

— Минулого місяця — ви ніколи про це розказуватимете моїм батькам — ми з ватагою хотіли пробратися у «Панч і Джуді», той новий танц-клуб у центрі, знаєте? Парубок на дверях навіть не поглянув на моє гарнюнє фальшиве посвідчення особи, просто помахом руки показав мені забиратися з черги, сказавши, щоб я пішов, пошукав собі десь молочного шейку.

Ходжес каже:

— Я не здивований. Обличчя в тебе сімнадцятирічного, але, на моє щастя, голос ти маєш чоловіка років щонайменше двадцяти п’яти. — Він посуває до Джерома уривок паперу з написаним на ньому телефонним номером. — Дзвони.

Джером каже секретарці, яка приймає його дзвінок в офісі охоронної служби «Невсипущі», що його звуть Мартіном Лоенсбері, він асистент у юридичній фірмі «Кентон, Сілвер, Мейкпіс і Джексон». Пояснює, що наразі він працює з Джорджем Шроном, молодшим партнером фірми, і призначений на закриття деяких поки ще невирішених питань, які стосуються спадку Олівії Трелоні. Одне з таких невирішених питань стосується комп’ютера місіс Трелоні. Сьогодні його завдання полягає в тому, що він мусить розшукати того, хто був спеціалістом, який обслуговував її комп’ютер, і, як йому здається, хтось із працівників «Невсипущих» у районі Цукрових Пригірків міг би допомогти йому з’ясувати, хто саме був тим джентльменом.

Ходжес складає колечком великий і вказівний пальці, показуючи Джерому, що той діє «окей», і передає йому записку.

Джером її читає і каже:

— Здається, одна з сусідок місіс Трелоні, Гелен Вілкокс, згадувала певного Родні Піпелза? — Він слухає, потім киває. — Розумію, Редні. Яке незвичайне ім’я. Можливо, він зміг би до мене зателефонувати, якщо це не занадто обтяжливо? Мій бос якоюсь мірою тиран, тож я в даному випадку буквально під прицілом. — Він слухає. — Справді? О, це чудово. Вельми вам вдячний.

Він диктує секретарці номер свого мобільного й Ходжесового дротового телефону, потім завершує розмову й витирає собі з лоба уявний піт.

— Я радий, що це скінчилося. Ох-ох-хо!

— Ти відпрацював чудово, — запевняє його Ходжес.

— А якщо вона зателефонує до «Кентона, Сілвера і Як-Їх-Там», щоб перевірити? І з’ясується, що там ніколи не чули про Мартина Лоенсбері?

— Її робота передавати повідомлення, а не перевіряти їх.

— А якщо той Піпелз перевірить?

Ходжес не думає, щоб той став це робити. Він гадає, що його зупинить ім’я Гелен Вілкокс. Коли він балакав того дня з Піпелзом перед садибою в Цукрових Пригірках, Ходжес відчув сильні натяки на те, що стосунки між Піпелзом і Гелен Вілкокс були тіснішими за просто платонічні. Може, трішки, а може, й дуже. Він гадає, що Піпелз дасть Мартіну Лоенсбері те, чого той бажає, щоб лише здихатися уваги.

— Що ми робимо тепер? — питає Джером.

Тепер вони робитимуть те, на що Ходжес витратив щонайменше половину часу своєї кар’єри.

— Чекаємо.

— Як довго?

— Поки не подзвонить Піпелз або якийсь інший боєць із тих охоронців.

Тому що наразі охоронна служба «Невсипущі» виглядає найкращою ниточкою. Якщо вона обірветься, їм доведеться поїхати у Цукрові Пригірки й починати опитувати сусідів. Перспектива, яка не тішить Ходжеса, зважаючи на його сьогоднішній статус героя теленовин.

А тим часом він ловить себе на тому, що знову думає про містера Бовфінгера й місіс Мельбурн, трохи схибнуту жінку, яка живе навпроти нього. З тими її балачками про таємничі чорні джипи й зацикленням на летючих тарілках, місіс Мельбурн могла б бути ексцентричною героїнею другого плану в якомусь зі старих кінофільмів Альфреда Гічкока[301].

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, кумедно ворушачи бровами, але чому, в ім’я Господнє, це повсякчас вигулькує у Ходжеса в голові?

За десять хвилин десята, коли телефон Джерома дзвонить. Короткий уривок з «Великих ядер» «ЕйСі/ДіСі»[302] змушує їх обох здригнутися. Джером хапає слухавку.

— Тут написано, що виклик з невідомого номера. Що я мушу робити, Білле?

— Прийми дзвінок. Це він. І пам’ятай, хто ти.

Джером натискає кнопку й мовить:

— Алло, Мартін Лоенсбері слухає. — Чекає. — О, вітаю вас, містере Піпелз. Щиро дякую, що зв’язались зі мною.

Ходжес надряпує свіжу записку та штовхає її по столу. Ходжес її швидко переглядає.

— Угу-угу… так… місіс Вілкокс оцінює вас дуже високо. Так, високу оцінку дає, справді. Але моя робота стосується наразі покійної місіс Трелоні. Ми не можемо цілком відкрити її спадщину, поки не інвентаризуємо її комп’ютер, і… так, я знаю, що минуло вже понад шість місяців. Жахливо, як повільно посуваються такі справи, авжеж? Минулого року ми мали клієнта, який був змушений подавати заявку на харчові талони, хоча в той час проходив юридичне оформлення заповіт, за яким він отримував сімдесят тисяч доларів.

«Джероме, ніколи не передавай куті меду», — думає Ходжес. Серце молотом гупає в його грудях.

— Ні, нічого до цього подібного. Мені лише потрібне ім’я того чоловіка, який його для неї налагоджував. Рештою займатиметься мій бос. — Джером слухає, брови його зведені до перенісся. — Не можете? О, це такий со…

Але Піпелз говорить щось далі. Піт на лобі у Джерома тепер уже не уявний. Він тягнеться через стіл, хапає Ходжесову авторучку й починає записувати; пишучи, він продовжує видавати постійний потік отих «угу», і «окей», і «розумію». Нарешті:

— О, це чудово. Абсолютно чудово. Я певен, містеру Шрону цього буде достатньо. Ви дуже нам допомогли, містере Піпелз. Отже, я просто… — Він слухає ще трохи. — Так, це так жахливо. Я впевнений, що містер Шрон займається деякими… гм… деякими аспектами цього вже зараз, поки ми з вами балакаємо, але я дійсно не знаю нічо… ви зробили? Вау! Містере Піпелз, ви просто диво! Так, я це передам. Обов’язково. Дякую, містере Піпелз.

Він завершує розмову та сподами долонь стискає собі скроні, немов угамовуючи головний біль.

— Чоловіче, ну це був такий буревій. Він хотів побалакати про те, що сталося вчора. І сказати, щоб я передав родичам Джейні, що «Невсипущі» готові допомогти усім, чим зможуть.

— Це чудово, я певен, за це він від фірми отримає подяку в особистій справі, але…

Також він сказав, що балакав з тим чоловіком, чию машину було підірвано. Він бачив ваше фото в новинах сьогодні вранці.

Ходжес не здивований, і наразі його це не турбує.

— Ти дізнався ім’я? Скажи мені, що ти дізнався ім’я.

— Не самого комп’ютерника, але я взнав назву компанії, на яку він працює. Вона називається «Кібер-Патруль». Піпелз каже, що вони їздять зеленими «Фольксвагенами-Жуками». Він каже, що вони постійно в Цукрових Пригірках, їх неможливо не помітити. Він бачив за кермом і жінку, і чоловіка, обоє начебто до тридцяти. Жінку він назвав «дещо мужикуватою».

Ходжес ніколи не розглядав версію, що Містер Мерседес насправді може бути Міс Мерседес. Він припускає, що технічно таке можливе, і такий сюжет отримав би елегантну розв’язку в якомусь з романів Агати Кристі, але тут реальне життя.

— Він казав, як виглядає той парубок?

Джером мотає головою.

— Ходімо до мого кабінету. Ти покермуєш комп’ютером, а я побуду штурманом.

Менш ніж за хвилину вони вже дивляться на три зелені «Фольксвагени-Жуки», що стоять у ряд, з написами «КІБЕР-ПАТРУЛЬ» у них на бортах. Це не незалежна компанія, а частина мережі, яка називається «Дискаунт Електронікс», з єдиним великим магазином у їхньому місті. Він міститься у торговельному центрі «Березовий Пагорб».

— Чоловіче, я ж там скуплявся, — каже Джером. — Я скуплявся там безліч разів. Купував відеоігри, комп’ютерні компоненти, купив там під час розпродажів купу дисків з бійцівськими фільмами.

Під фотографією з «жуками» йде рядок: «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ». Ходжес тягнеться рукою понад плечем Джерома й клікає на тім рядку. Спливають три фотографії. На одній вузьколиця дівчина з брудно-білявим волоссям. Номер другий — опецькуватий парубок в окулярах Джона Леннона[303] та з серйозним виразом обличчя. Номер третій — загалом приємний парубок з акуратно причесаним каштановим волоссям і ввічливою посмішкою типу «скажи сир». Імена під фотографіями: ФРЕДДІ ЛІНКЛАТТЕР, ЕНТОНІ ФРОБІШЕР, БРЕЙДІ ХАРТСФІЛД.

— Що тепер? — питає Джером.

— Тепер ми вирушимо в поїздку. Мені тільки спершу треба дещо з собою захопити.

Ходжес іде до своєї спальні й набирає код маленького сейфа в стінній шафі. Усередині, разом із парою страхових полісів і кількома іншими фінансовими документами, лежить перев’язана гумовою стрічкою пачка заламінованих карток на кшталт тієї, яку він зараз носить у своєму портмоне. Міським копам щороку видають нові посвідчення, і кожного разу, отримуючи нову таку картку, стару він клав сюди. Ключова різниця полягає в тому, що на жодній зі старих нема остаточного червоного штампа ПЕНСІОНЕР. Він витягає ту, дія якої закінчилася у грудні 2008 року, виймає з портмоне своє останнє посвідчення і замінює його тим, яке щойно дістав з сейфа. Звісно, показувати його комусь — це черговий злочин, Закон штату 190.25, видавання себе за офіцера поліції, порушення класу А, що карається штрафом $ 25 000, п’ятьма роками в’язниці або тим і тим сукупно… але він уже далеко перейшов за ту межу, коли варто непокоїтися через такі речі.

Він засовує портмоне собі назад до задньої кишені, починає причиняти дверцята сейфа, але раптом передумує. Там є ще дещо, що може йому знадобитися: маленький плаский шкіряний футляр, схожий на ті, в яких люди, які часто літають, тримають свої паспорти. Він також колись належав його батькові.

Ходжес опускає його до тієї кишені, де вже лежить його Веселий Ляпанець.

— 5 —

Підчистивши залишки щетини в себе на черепі й начепивши свої нові окуляри з простим склом, Брейді простує до офісу «Мотелю 6» і платить за наступну ніч. Потім він повертається до себе в номер і розпаковує куплене ним у середу крісло-візок. Коштувало воно дорого. Але що за чорт. Гроші для нього більше не мають значення.

Він кладе начинену вибухівкою подушку ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА на сидіння крісла, потім робить прорізи в оббивці його спинки й ховає туди ще кілька брусків своєї саморобної пластикової вибухівки. Кожний брусок заздалегідь оснащений азидо-свинцевим капсулем-детонатором. Усі дроти він збирає докупи, закріплюючи їх металевим фіксатором. Їхні кінці очищені до голої міді й сьогодні по обіді він сплете їх в один спільний майстер-кабель.

Конкретним детонатором буде Річ Два.

Один по одному, приклеюючи їх хрест-навхрест тканинною липкою стрічкою, він приладновує до визначеного їм місця — під сидінням крісла-візка — заповнені підшипниковими кульками пакети «Беґґі». Завершивши з цим, він сидить на краю ліжка, похмуро дивлячись на результати свого рукоділля. Правду кажучи, Брейді не має жодного уявлення, чи вдасться йому провезти цю бомбу на колесах всередину аудиторії «Мінго»… але так само він не мав уявлення, чи вдасться йому втекти від Міського Центру після того, як зробить те, що він там тоді утнув. Тоді в нього вийшло; можливо, вийде й тепер також. Врешті-решт, цього разу йому не потрібно тікати, а це вже половина справи. Навіть якщо там щось запідозрять і спробують його схопити, фойє вже буде забите концертною публікою і його рахунок набагато перевищить вісім душ.

«Ґиґну ефектно, — думає Брейді. — Ґиґну ефектно, і ну тебе нахер, детективе Ходжес. Ну тебе нахер від щирого серця».

Він простягається на ліжку й думає, чи не помастурбувати. Мабуть, варто було б, поки в нього мається прутень, яким можна мастурбувати. Але він навіть не встигає розчепити на собі «Лівайси», як засинає.

На нічному столику поряд із ним стоїть обрамлена фотографія. З неї усміхається Френкі, на колінах у себе він тримає пожежну машинку Семмі.

— 6 —

Вже майже одинадцята ранку, коли Ходжес із Джеромом прибувають до торговельного центру «Березовий Пагорб». Повно вільного простору на тамтешньому паркінгу, і Джером займає своїм «ренглером» місце прямо навпроти «Дискаунт Електронікс», де у всіх вітринах красуються плакати з написом: «РОЗПРОДАЖ». Перед магазином на бордюрі сидить якась дівчина-підліток — коліна стулені, ступні врозтіч, — проникливо нахилившись над своїм «айПадом». Між пальців її лівої руки тліє сигарета. Тільки вже наблизившись, Ходжес помічає сивину в волоссі цієї юнки. Серце в нім обривається.

— Холлі? — гукає Джером.

І це тієї ж миті, як Ходжес промовляє:

— Що це ви збіса тут робите?

— Я майже не сумнівалася, що ви вирахуєте це місце, — каже вона, зачавлюючи свій недопалок і підводячись, — але вже була почала хвилюватися. Збиралася вам зателефонувати, якщо ви не з’явитесь тут до одинадцятої тридцяти. Я приймаю свої пігулки «Лексапро», містере Ходжес.

— Ви вже мені казали, і я радий це чути. А тепер дайте відповідь на моє запитання: що ви тут робите?

Губи в неї тремтять і, хоча спочатку вона спромоглася дивитися йому в очі, тепер погляд Холлі опускається їй на мокасини. Ходжес не дивується, що сприйняв її спершу за юначку, бо в багатьох аспектах вона й залишається підлітком, її зростання було припинено невпевненістю й постійними зусиллями підтримувати баланс на туго натягнутому емоційному канаті, по якому вона ходить усе своє життя.

— Ви розлючені на мене? Прошу, не треба лютуватися на мене.

— Ми не розлючені, — каже Джером. — Просто здивовані.

«Точніше вже сказати, шоковані», — думає собі Ходжес.

— Я весь ранок просиділа в своїй кімнаті, вивчала в інтернеті місцеву ай-ті-спільноту, але там, як ми й думали, сотні всяких-різних. Мама з дядьком Генрі поїхали з дому з кимсь побалакати. Про Джейні, я гадаю. Я здогадуюсь, що знову буде похорон, але я навіть думати не можу про те, що лежатиме в тій труні. Від цього я плачу й плачу.

Авжеж, великі сльози вже котяться їй по щоках. Джером обіймає її однією рукою. Вона дарує йому сором’язливий, вдячний погляд.

— Інколи мені важко думати, коли моя мати поряд. Це так, немов від неї надходить якесь завадне випромінювання мені в голову. Здогадуюсь, як це дико звучить.

— Не для мене, — каже Джером. — Я відчуваю те ж саме, коли поряд моя сестра. Особливо коли вона крутить музику того свого клятого бой-бенду.

— Я пішла знову до комп’ютера Олівії і подивилася її електронну пошту.

Джером ляскає себе по лобі:

— От лайно! Мені навіть у голову не спливло подивитися її електронне листування.

— Не хвилюйтесь, його там не знайшлося. Вона була зареєстрована на трьох ресурсах: «МакМейл», «Джімейл» і на «ЕйОу-Пекло»[304]… але всі три теки виявилися порожніми. Можливо, вона вичистила їх сама, але я так не думаю, тому що…

— Тому що на панелі екрана й на жорсткому диску залишилося повно всякого-різного, — завершує за неї Джером.

— Саме так, правильно. У її придбаннях з «айТьюнз» є «Міст через річку Квай»[305]. Я ніколи не дивилася цього фільму. Треба буде його переглянути, якщо нагодиться можливість.

Ходжес дивиться в бік «Дискаунт Електронікс». З цим сонцем, що яскраво відбивається у вітринах, неможливо сказати, чи стежить хтось звідти за ними. Він тут почувається надто відкритим, наче жук на камені.

— Давайте трохи прогуляємося, — каже він і веде їх у бік «Туфель Савой», «Барнс & Нобл» і крамнички «Радісні фрогурти Вайті»[306].

Джером каже:

— Продовжуйте, Холлі, нумо. Ви мене так просто з розуму зводите.

Це спонукає її до усмішки, від якої вона набуває старшого вигляду. Більш на свій вік. І щойно вони опиняються подалі від великих вітрин «Дискаунт Електронікс», Ходжес почувається краще. Йому цілком ясно, що Джерому приємно спілкуватися з Холлі, і сам він відчуває те саме (більш-менш попри власне бажання), але ж це так принизливо — виявити, що тебе обскакала залежна від «Лексапро» невротичка.

— Він забув прибрати свою програму ПРИВИДИ, отже, я й подумала, а може, він також забув почистити її поштовий кошик на сміття, і виявилася права. Там знайшлася десь дюжина послань від «Дискаунт Електронікс». Деякі з них були повідомленнями про розпродажі — як от цей, що в них зараз, хоча я можу закластися, що ті DVD-диски, які в них залишилися, нікому не цікаві, мабуть, якісь корейські фільми чи щось таке, — а деякі з тих послань були купонами на двадцятивідсоткову знижку. У неї там також були купони на тридцятивідсоткову знижку. Тридцятивідсоткові купони були на наступні виклики «Кібер-Патруля». — Вона зітхає. — Ну, й ось я тут.

Джером втупився в неї очима.

— Отже, вистачило лише цього? Лише зазирнути до теки її видалених поштових повідомлень?

— Не дивуйтесь аж так, — каже Холлі. — Щоб упіймати Сина Сема, вистачило одного штрафного квитка за парковку. Поки чекала на вас, я обійшла й подивилася там, ззаду, — каже Холлі. — На їхній веб-сторінці сказано, що в них у «Кібер-Патрулі» троє ай-ті-фахівців, і там, позаду, стоять три зелених «Жуки». Тому я думаю, що той парубок сьогодні працює. Ви його заарештуєте, містере Ходжес? — Вона знову кусає собі губи. — А якщо він відбиватиметься? Я не хочу, щоб ви постраждали.

Ходжес напружено думає. У «Кібер-Патрулі» три комп’ютерних техніка: Фробішер, Хартсфілд і Лінклаттер, худа білявка. Він майже впевнений, що це мусить бути або Фробішер, або Хартсфілд, і хто б із них це не був, він не готовий побачити, як крізь двері до них заходить kermitfrog19. Навіть якщо Містер Мерседес не почне тікати, він не зуміє вмент приховати свій шокований вираз впізнання.

— Я йду досередини. Ви двоє залишаєтесь тут.

— Ідете туди без жодного прикриття? — питає Джером. — Та ну, Білле, я не вважаю це дуже му…

— Зі мною все буде гаразд. На мене спрацює елемент неочікуваності, але якщо я не повернуся за десять хвилин, телефонуйте дев’ять-один-один. Втямили?

— Так.

Ходжес показує на Холлі:

— Ви тримайтеся поряд із Джеромом. Щоб мені не було більше розслідувань у ролі самотньої вовчиці.

«Хто б ото казав», — думає він про себе.

Вона покірно киває, і Ходжес відразу рушає геть, щоб не дати їм можливості втягнути його в подальшу дискусію. Наблизившись до дверей «Дискаунт Електронікс», він розстібає на собі піджак. Вага батьківського револьвера при його грудній клітці відчувається втішливо.

— 7 —

Дивлячись на Ходжеса, як той заходить до магазину електроніки, Джером раптом загадується питанням:

— Холлі, а як ви сюди дісталися? На таксі?

Вона хитає головою і показує на парковку. Там, за три ряди далі від Джеромового «ренглера», стоїть сірий седан «мерседес».

— Він стояв у гаражі. — Вона помічає розверстий з подиву рот Джерома та вмить стає в оборону: — Я вмію кермувати машиною, щоб ви знали. У мене чинні водійські права. У мене ніколи не було аварій, і в мене є страховка «Безпечного водія». Від «Олстейт»[307]. А ви знаєте, що чоловік, який знімається в рекламі «Олстейт» на телебаченні, був колись президентом у «24»[308]?

— Ця машина…

Вона хмуриться, явно збентежена.

— Які проблеми, Джероме? «Мерседес» стояв у гаражі, а ключі лежали в кошику в передньому холі. То які тут проблеми?

Ум’ятин більше нема, помічає він. Замінено лобове скло й фари. Автомобіль виглядає, як новенький. Ніколи не здогадатися, що його було використано для вбивства людей.

— Джероме? Ви гадаєте, Олівії б це не сподобалось?

— Ні, — відповідає він. — Мабуть, ні.

Він уявляє собі цей радіатор заляпаним кров’ю. Як з нього звисають уривки пошматованого одягу.

— Він зразу не заводився, акумулятор сів, але в гаражі у неї є отой портативний зарядно-пусковий блок, а я знаю, як ним користуватися, бо такий був колись і в мого батька. Джероме, якщо містер Ходжес не зробить арешту, ми зможемо сходити отуди, у ту крамничку з фрогуртами?

Він її майже не чує. Він невідривно дивиться на той самий «мерседес».

«Їй його повернули, — думає він. — Авжеж, звичайно що повернули. Це ж була її власність, врешті-решт. Вона навіть його відремонтувала. Але йому хотілося б думати, що вона ним ніколи більше не їздила. Якщо існують якісь привиди — тобто справжні — вони мусять бути в ньому. І, мабуть, кричати».

— Джероме? Поверніться на Землю, Джероме.

— Га?

— Якщо все обернеться добре, давайте скуштуємо фрогуртів. Я сиділа на сонці, чекала вас тут, і жахливо перегрілася. Я пригощаю. Насправді я люблю морозиво, але…

Решту він не чує. Він думає: «Морозиво».

«Клац» лунає в його голові так гучно, що він аж кривиться, і моментально розуміє, чому одне з облич «Кібер-Патруля» на Ходжесовому комп’ютері здалося йому таким знайомим. Сила спливає з його ніг і, щоб не впасти, він прихиляється до однієї з опорних колон пішохідної галереї.

— Ох, Боже мій, — промовляє він.

— Що трапилося? — хапає вона його за руку, гарячково кусаючи собі губи. — Що з вами не так? Ви захворіли, Джероме?

Але спершу він здатний тільки повторити знову:

— Ох, Боже мій.

— 8 —

Ходжесу скидається на те, що закладу «Дискаунт Електронікс» у торговельному центрі «Березовий Пагорб» жити залишилося місяці три. Багато полиць тут порожні, а товар, який залишився, має нещасний, неприкаяний вигляд. Майже всі відвідувачі, які тут є, згуртувалися у відділі «Домашні розваги», де рожевим світяться флуоресцентні написи: «ВАУ! DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА! ВСІ ДИСКИ З 50 % ЗНИЖКОЮ! НАВІТЬ “БЛУ-РЕЙ!”»[309]. Хоча тут цілих десять кас, відкриті тільки три, за якими сидять жінки в блакитних халатиках із жовтим логотипом «ДЕ». Дві з них дивляться крізь вітрину; третя читає «Сутінки»[310]. Ще кілька працівників блукають проходами між відділами, не маючи роботи.

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!». Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в оновлену версію «Пітфол!»[311]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається на кола свої, — думає Ходжес. — Точно, що дзен-буддистська концепція».

— Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, — каже вона, — зверніться до Тоунза. Я лікую тільки переломи.

— Тоунз — це буде Ентоні Фробішер?

— Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

— А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

— Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить — це Ходжесове поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває кінцеву дату терміну його дії.

— Ууух, — видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки. — Я погана, погана дівчинка, і кайданки — це все, на що я заслуговую. Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

— А часом не Брейді Хартсфілд — третій член вашого веселого гурту? Я його не бачу.

— У нашого хлопчика застуда, — каже вона. — Бажаєте мій здогад?

— Вразьте мене.

— Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви розумієте, про що я?

— Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

— У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

— Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер — Тоунз.

— Чим я можу допомогти вам, сер?

— Це полісмен, — каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. — Він дізнався про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

— Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує його замовкнути.

— Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до Брейді Хартсфілда.

— Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

— Наш Тоунз поет, і сам того не знає, — зауважує Фредді. Хоча це добре видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

— Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

— Можу я отримати його адресу, будь ласка?

— Звичайно. Зараз я вам її знайду.

— А мені можна відіткнутись на хвильку? — питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

— Престо, — каже вона. — В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

— Так, у Норт-Сайді, — перебиває Ходжес. — Дякую вам обом. Ви вельми допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

— Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

— 9 —

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми постраждалий вигляд.

— Я дзвонив вам, — каже Джером. — Чому ви не відповідали?

— Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

— Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

— Ой, та це ж він, — каже Джером. — Мусить бути він. Ви були праві, коли казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

— По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

— Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

— Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

— Льоб? Це ж…

— Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто. Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілком ігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», — сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, — казала тоді вона. — Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірого привида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

— Йо, — каже Джером. — Холлі приїхала ним сюди.

— Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, — каже Холлі. — Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете «ні».

— Я не гніваюся, — каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі годинники йдуть навспак.

— Що ми робитимемо зараз? — питає Джером. — Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

— Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, — каже Ходжес. — І давай поїдемо на ньому, — показує він на сірий «мерседес».

— Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи раніше не бачив.

— Я дуже на це сподіваюсь. — Він простягає руку. — Чи можу я отримати ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

— Так, але я хочу.

— Ні в якому разі, — каже Ходжес. — Надто небезпечно.

— Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. — Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але голос у неї твердий. — Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

— Ви її не знаєте, — каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

— Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

— Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, — думає він, — хто це може знати».

— 10 —

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й Малдун — за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

— Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, — каже вона зараз.

— Йо?

— Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс»[315] (завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

— Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, — каже Лаверті.

Розаріо сміється:

— Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна Лютера Кінга. МЛК-авеню — це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони мають нагальні справи в якихось інших місцях.

— І цей стрій розлітається, от і гаразд, — сміється Лаверті. Сміється, та не дуже радісно насправді. — Слухай, де б ти хотіла поїсти?

— Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, — каже вона. — У мене настрій на тако[316].

— Сеньйор Тако — це саме те, — погоджується він. — Але давай відгорнемо вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності — Ломбард & Кредити». Не менш дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона «Еконолайн»[317], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять доларів[318]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були несправні задні фари[319]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях. Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у Лоутавні[320]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і дещо з неї частково вислизає.

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

— Зброю! — гукає Лаверті своїй напарниці. — Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

— Киньте коробку, сер, — кричить Лаверті. — Киньте коробку й покладіть руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок — йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі — притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину. Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

— Свята срака! — мовить Розаріо, а потім: — Туді, Туді, у мене іде…

— Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони біжать до закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити». В одного з них у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-двероламом[321]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF[322] й відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

— Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

— Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у «Волмарт» в Чорну п’ятницю[323]. На протилежному боці вулиці вже збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

— Та вже можете, — каже він. — Запізно нам коня сідлати.

— Ми не знали, що ви тут щось ведете, — каже Лаверті. Тим часом руки парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка. Добре видно, що для нього це не перше родео. — Він відмикав цей фургон, і я побачив, як оте висунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого робити?

— Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-тарана, що уже взявся до роботи.

— Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини. Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

— Агов, — питає він, — то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

— 11 —

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби № 49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на пасажирському сидінні поряд із водієм — тому що, як вона запевняє (принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.

— Хтось є вдома, — показує вона рукою. — Оно, стоїть дуже погано доглянута «Хонда Сівік»[324] на під’їзній алеї.

Ходжес звертає увагу на якогось старого, що човгає до них від дому, який стоїть на протилежному боці вулиці.

— Зараз я балакатиму з отим Пильним Громадянином. Ви двоє тримайте роти замкненими.

Він опускає своє віконце.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Я думав, що сам можу вам чимось допомогти, — відповідає старий дядько. Його сині очі уважно роздивляються Ходжеса та його пасажирів. А також машину, що не дивує Ходжеса. Це вельми добра машина. — Якщо ви шукаєте Брейді, вам не пощастило. Ота, що стоїть на під’їзній алеї, то машина місус Хартсфілд. Багацько тижнів я вже не бачив, щоб вона десь їздила. Не певен навіть, що вона ще може їздити. Можливо, місус Хартсфілд поїхала з ним, бо я її сьогодні не бачив. Зазвичай я її бачу, коли вона вичапує по свою пошту. — Він показує на скриньку біля дверей номера 49. — Вона любить каталоги. Більшість жінок їх люблять. — Він простягає вузлувату руку. — Хенк Бісон.

Ходжес коротко її потискає, потім мельком показує своє посвідчення, не забуваючи прикривати великим пальцем дату закінчення його дії.

— Приємно познайомитися з вами, містере Бісон. Я детектив Білл Ходжес. Ви можете мені підказати, яким типом автомобіля їздить містер Хартсфілд? Марка й модель?

— У нього коричневий «Субару». Щодо моделі чи року виготовлення нічим вам не можу допомогти. Для мене всі ті рисовози однакові на вигляд.

— Ага. Тепер я мушу попрохати вас повернутися до себе в дім, сер. Пізніше ми можемо завітати до вас, щоб поставити кілька запитань.

— Брейді вчинив щось погане?

— Просто рутинний візит, — каже Ходжес. — Прошу вас повернутися до себе в дім, будь ласка.

Замість того щоб зробити це, Бісон нахиляється нижче — поглянути на Джерома.

— А ви не занадто того, юний, щоби бути в копах?

— Я стажер, — каже Джером. — Зробіть краще, як вам сказав детектив Ходжес, сер.

— Вже йду. Вже йду.

Але спершу він знову прискіпливо оглядає всю трійцю в машині.

— Звідколи це міські копи роз’їжджають у «Мерседес-Бенцах»?

У Ходжеса на це нема відповіді, але вона є в Холлі:

— Це машина «РІКО». «РІКО» це абревіатура, що означає боротьбу зі злочинними угрупованнями, які мають ознаки рекету. Ми забираємо їхні речі. Ми можемо користуватися ними будь-яким потрібним нам чином, тому що ми поліція.

— Ну, еге ж. Звісно. У цім є резон.

Бісон виглядає почасти вдоволеним, почасти спантеличеним. Але йде до свого будинку, де невдовзі знову їм покажеться, цього разу виглядаючи зі свого переднього вікна.

— РІКО — це федерали, — зауважує Ходжес люб’язно.

Холлі смикає головою в бік їхнього назирача, на її жорстоко обкусаних губах грає легенька усмішка.

— Ви гадаєте, він це знає? — Коли ніхто з них не відповідає, вона стає практичною. — Що ми робимо тепер?

— Якщо Хартсфілд удома, я зроблю громадянський арешт[325]. Якщо його нема, але вдома його мати, я її опитаю. Ви двоє залишитеся в машині.

— Не знаю, чи вже аж така слушна ця ідея, — каже Джером, але з виразу його обличчя — Ходжес бачить його у люстерку заднього огляду — хлопець розуміє, що його заперечення буде відкинуто.

— Це єдина, яку я маю, — відповідає Ходжес.

Ходжес вилазить із машини. Перш ніж він встигає закрити двері, до нього нахиляється Холлі й каже:

— У будинку нікого нема. — Він на це нічого не відповідає, але вона киває так, ніби він відповів. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Він дійсно це відчуває.

— 12 —

Ходжес іде по під’їзній алеї, звертаючи увагу на засмикнуті штори у великому передньому вікні. Він кидає короткий погляд на «Хонду» й не бачить там нічого вартого уваги. Смикає пасажирські дверцята. Вони відчиняються. Повітря всередині гаряче, застояне, з легким запахом алкоголю. Він затріскує дверцята, піднімається сходинками ґанку та дзвонить у дверний дзвінок. Чує дзелень-дзень усередині буднику. Не підходить ніхто. Він дзвонить знову, потім стукає. Не підходить ніхто. Він гупає кулаком, цілком усвідомлюючи, що з того боку вулиці все це спостерігає містер Бісон. Не підходить ніхто.

Він чвалає до гаража й зазирає туди крізь одне з віконець понад воротами. Деякі інструменти, міні-холодильник, майже нічого більше.

Він виймає мобільний і телефонує Джерому. Цей відтинок В’язової вулиці дуже тихий і, коли його дзвінок доходить, він чує — слабенько — рингтон «ЕйСі/ДіСі». Він бачить, як Джером йому відповідає.

— Нехай Холлі зазирне до свого «айПаду» і перевірить міський податковий реєстр щодо імені власника садиби № 49 по В’язовій вулиці.

Він чує, як Джером передає це Холлі.

— Вона каже, що подивиться, що може зробити.

— Добре. Я йду до задньої частини. Залишайся на зв’язку. Я буду озиватися приблизно через кожні тридцять секунд. Якщо пройде більше хвилини без мого сигналу, дзвони дев’ять-один-один.

— Ви цілком упевнені, що хочете це зробити, Білле?

— Так. Передай Холлі, що знайти ім’я не така вже й важлива справа. Я не хочу, аби вона з цього розхвилювалася.

— Вона спокійна, — каже Джером. — Уже шарудить, де треба. Тільки не забувайте озиватися.

— Обіцяю.

Він проходить між гаражем і будинком. Заднє подвір’я маленьке, але акуратно доглянуте. Посередині нього кругла клумба. Ходжес загадується, хто її садовив — матуся чи її синочок? Він підіймається по трьох дерев’яних сходинках на ґанок задніх дверей. Там спершу алюмінієві сітчасті двері, а всередині інші. Сітчасті двері незамкнені. Двері в хату замкнені.

— Джероме? На зв’язку. Все тихо.

Він зирить крізь скло й бачить кухню. У кухні прибрано. У сушарці біля мийки кілька тарілок. Акуратно складений рушник для посуду висить на ручці плити. На столі дві підставки під тарілки. Нема підставки для Татуся Ведмедя, який би відповідав тому профайлу, що він його був змалював у своєму жовтому блокноті. Він стукає, потім грюкає. Не підходить ніхто.

— Джероме. На зв’язку. Все тихо.

Він кладе свій телефон на ґанок задніх дверей і дістає той плаский шкіряний футляр, радіючи, що згадав про нього. У ньому лежать батьківські відмикачки — три срібних штирі з різного розміру гачками на їх кінцях. Він вибирає середню відмикачку. Вдалий вибір; вона легко входить. Він ворушить нею, спершу обертаючи в один бік, потім в інший, намагаючись відчути механізм. Він уже мало не перервався, щоб учергове озватися до Джерома, коли відмикачка зчіплюється. Він вертить нею, швидко й жорстко, саме так, як навчав його батько, і чує «клац», і підскакують вгору кнопки замка на кухонному боці дверей. Тим часом телефон квокче його ім’я. Він його підбирає.

— Джероме? Все тихо.

— Ви змусили мене хвилюватись, — каже Джером. — Що ви там робите?

— Незаконне проникнення.

— 13 —

Ходжес заходить до кухні Хартсфілдів. Моментально шибає запах. Він слабенький, але відчутний явно. Тримаючи телефон у лівій руці, а батьківський «Сміт & Вессон .38» у правій, Ходжес слідує за своїм носом спершу до вітальні — порожньої, хоча дистанційний пульт телевізора й розсип каталогів на кавовому столику підказують йому, що цей диван — нижнє гніздо місіс Хартсфілд, — потім угору сходами. Чимдалі він просувається, тим дужчає той запах. Це все ще не сморід, але він веде саме в тому напрямку.

На верхньому поверсі короткий коридор з одними дверима праворуч і двома ліворуч. Спочатку він перевіряє те приміщення, що праворуч. Це гостьова кімната, в якій вже довгий час не бувало жодних гостей. Вона стерильна, як операційна.

Перш ніж відчинити перші двері зліва, він знову озивається до Джерома. Це звідси надходить той запах. Він робить глибокий вдих і швидко входить туди, пригинаючись, поки не запевняє себе нарешті, що за дверима нема нікого. Він відкриває шафу — її двері того типу, що обертаються на центральному штирі — й розсовує одяг. Нікого.

— Джероме? На зв’язку.

— Там є хто-небудь?

— Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з чимсь сплутати.

— Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню. Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти. Закляклість прийшла й проминула.

— Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

— Ох ти, мій Боженько. — Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на останньому слові. — Що ви…

— Зачекай хвильку.

— Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання — це всього лиш повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки напух, але він не сумнівається, що то від газів. Він нахиляється близько до її рота, зазирає всередину й бачить те, на що й очікував: загуслу масу в неї на язику, в западинах перед яснами та зсередини щік. На його здогад, вона напилася, відригнула свій останній обід і відійшла, як рок-зірка[326]. Та кров могла йти в неї з горла. Або з подразненої виразки шлунка.

Він бере телефон і каже:

— Можливо, він її отруїв, але більше схоже на те, що вона це зробила собі сама.

— Алкоголь?

— Імовірно. Без розтину нема як дізнатись.

— Що ви хочете, щоб ми робили?

— Сидіть на місці.

— Ми все ще не телефонуємо в поліцію?

— Поки ще ні.

— Холлі хоче побалакати з вами.

Мить паузи в трансляції, а ось і вона — і то чутна ясно, як дзвіночок. Голос у неї спокійний. Насправді спокійніший, аніж у Джерома.

— Її ім’я Дебора Хартсфілд. Ота Deborah, що закінчується на «h».

— Гарна робота. Передайте телефон назад Джерому.

Через секунду Джером каже:

— Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

«Я не знаю, — думає Ходжес, обстежуючи ванну кімнату. — У мене поїхав дах, і єдиний спосіб повернути його назад — покинути цю справу. Ти ж це розумієш».

Але тут же він думає про Джейні, яка подарувала йому новий капелюх — таку дженджуристу федору приватного детектива — і розуміє, що він не зможе. Нізащо.

У ванній чисто… чи то майже. В умивальнику трохи волосся. Ходжес його бачить, але не звертає уваги. Він думає про радикальну різницю між випадковою смертю і вбивством. Убивство було б гірше, тому що з позбавлення життя рідних людей серйозний псих надто часто розпочинає свій фінальний ривок. Якщо це була випадковість або самогубство, це може означати, що ще мається якийсь час. Брейді може сидіти десь, забившись у якийсь куток, намагаючись вирішити, що йому робити далі.

«Що є доволі близьким до того, що зараз роблю я», — думає Ходжес.

Остання на цьому поверху кімната Брейді. Постіль не розстелялася. На столі завали з книжок, більшість з них наукова фантастика. На стіні висить плакат Термінатора, на ньому Шварценегер у темних окулярах тримає в руках якусь футуристичну слонову рушницю.

«Я повернуся»[327], — думає Ходжес, дивлячись на цей плакат.

— Джероме? На зв’язку.

— Той дядько, з дому навпроти, так і зирить на нас. Холлі вважає, що нам краще зайти в дім.

— Поки ще ні.

— А коли?

— Коли я впевнюся, що тут цілком чисто.

У Брейді є власна ванна кімната. Вона акуратна, як шафка рядового солдата в день інспекції. Ходжес дарує їй побіжний погляд, потім знову спускається донизу. У вітальні є невеличка ніша, місця там якраз для маленького стола. На ньому лежить ноутбук. Зі спинки стільця на ремені звисає сумочка. На стіні велика обрамлена фотографія жінки, яка лежить зараз на верхньому поверсі, й підліткової версії Брейді Хартсфілда. Вони стоять десь, на якомусь пляжі, обіймаючи одне одного та притиснувшись щоками. На обох ідентичні усмішки на мільйон доларів. Вони тут схожі більш на коханців, аніж на матір із сином.

Ходжес зачаровано дивиться на Містера Мерседеса в його салатні дні. Нічого нема в обличчі у того такого, що натякало б на вбивчі тенденції, проте, звісно ж, цього майже ніколи нема. Схожість між ними обома ледь уловима, здебільшого у формі носів і кольорі волосся. Вона була миловидною жінкою, насправді лише за дещицю від справжньої вродливості, але Ходжес готовий вважати, що батько Брейді не був таким гарним на вигляд. Хлопець на фото має якийсь такий… ординарний вигляд. Такого проминеш на вулиці без бажання кинути на нього другий погляд.

«Йому, можливо, саме це в собі й подобається, — думає Ходжес. — Людина-невидимка».

Ходжес повертається знову до кухні, і цього разу помічає біля плити якісь двері. Він відкриває їх і дивиться на круті сходи, що спускаються в темряву. Усвідомивши, що становить зараз собою ідеальний силует для будь-кого, хто може ховатися зараз там, унизу, Ходжес відступає різко вбік, одночасно намацуючи вмикач. Знаходить його та знову вступає в одвірок з піднятим револьвером. Бачить робочий стіл-верстат. Поза ним, на рівні пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів. Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі Канаверал[328].

— Джероме? На зв’язку.

Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес знає аж занадто добре.

Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві коробки. Вони теж на вигляд порожні.

«Ідея така, — думає Ходжес, — що Брейді або вбив свою матір, або прийшов додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього звідси знявся. Якщо він таки мав вибухівку, вона зберігалася на оцих полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з собою».

Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.

— Заходьте в будинок ззаду, — каже він. — Кухонні двері відкриті.

— 14 —

Холлі заходить, принюхується і каже:

— Ууух. Це Дебора Хартсфілд?

— Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я хочу, щоб ви на дещо поглянули.

У підвалі Джером проводить рукою по верстату.

— Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.

— Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? — Холлі знову обкушує собі губи. — Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але моя мати так дратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.

— Я поки ще не вирішив, що я збираюсь робити, — каже Ходжес, хоча вона права, це зовсім не виглядає справедливим. — Але я безумовно хотів би дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.

— З ним не вийде, як з Олівією, — каже Холлі. — Він мусить мати добрий пароль.

Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх комп’ютерах.

Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…

Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.

— Ні, ні! — мало не кричить Холлі. — Вимкніть його!

Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей і реально усміхається.

— Ой лишенько! Мало не трапилося!

— Що ви подумали? — питає Ходжес. — Що вони можуть бути запрограмовані на те, щоб вибухнути, чи щось таке?

— Можливо, просто на блокування, — каже Холлі, — але я впевнена, що це програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає дані. Всі дані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.

— То як її зупинити? — питає Джером. — Командою з клавіатури?

— Можливо, так. Можливо, голос-актою.

— Голос-чим? — перепитує Ходжес.

— Командою, що активується голосом, — пояснює йому Джером. — Брейді промовляє «цицьки-пицьки» або, наприклад, «труси» — і відлік зупиняється.

Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.

— От же ви дурник, — каже вона.

— 15 —

Вони сидять за кухонним столом — з відкритими задніми дверима, щоб надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.

— Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я мушу брати до уваги вас обох…

— Не робіть цього заради мене, — каже Джером. — Якщо ви бачите якийсь спосіб продовжити, я цілком з вами.

«Звісно, ти готовий, — думає Ходжес. — Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але наразі вона залишається непроникною.

— Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив цього Містера Мерседеса.

Але.

— Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він використає її проти якогось скопища людей… — він дивиться прямо на Холлі… — як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

— Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

— Дякую, проте ні, — каже він делікатно. — Поліція має ресурси. Вони почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він заховає в якомусь непримітному місці — можливо, на якійсь парковці в центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не «Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному тижні. А якщо таки знайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

— Ніхто, окрім вас, — наполягає вона. — І тільки з нашою допомогою.

— Холлі…

— Як ви можете здаватись? — кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. — Як ви можете? Джейні любила вас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

— Не треба, — каже він. — Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих комп’ютерах — щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу. Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий жорстокий злочин, але kermitfrog19 не має вибору. Єдине, що йому залишилося зробити — це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» — телефон, яким він сьогодні користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

— 16 —

Піт відповідає на другому гудку.

— Напарнику! — кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

— Піте, мені треба поговорити з тобою про…

— Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто тобі подзвонив, Іззі?

— Гантлі! — кричить там хтось. — Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той чортів ОЗГ?

— ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, — думає Ходжес. — Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище місяця».

— Ніхто не дзвонив мені, Піте. Що там відбувається?

— Ти не знаєш? — сміється Піт. — Просто найбільший улов зброї в історії нашого міста. Можливо, найбільшій в історії США. Сотні М2 та HK91, гранатомети, мало не йобані лазерні гармати, ящики «Лахті L-35» в ідеальній кондиції, російські «АН дев’яті» ще в мастилі… тут цього добра достатньо, щоб озброїти дві дюжини східноєвропейських ополчень[329]. А боєприпасів! Господи-Ісусе! Їх тут напаковано заввишки як два поверхи! Якби в цьому йобаному ломбарді почалася пожежа, весь Лоутавн злетів би до небес!

Сирени. Він чує сирени. Ще крики. Хтось комусь іншому гукає, щоб вище піднімали драбину.

— У якому ломбарді?

— «Король Порядності — Ломбард & Кредити», на південь по МЛК-авеню. Ти знаєш це місце?

— Йо…

— І вгадай, хто ним володіє? — Але Піт занадто збуджений, щоб дати йому час на здогадку. — Алонсо Моретті! Второпав?

Ходжес ніц не второпав.

— Моретті — це онук Фабріціо Аббасіа, Білле! Фаббі Носа! Ну що, наводиться фокус тепер?

Спершу йому все одно нічого не ясно, оскільки, коли Піт з Ізабель його допитували, він просто висмикнув прізвище Аббасіа зі своєї ментальної картотеки старих справ, як когось, хто міг бути до нього вороже налаштованим… а таких за роки набереться кілька сотень.

— Піте, власник «Короля» чорний. Там усі такі бізнеси належать чорним.

— А от хера. На вивісці ім’я Бертонна Лоренса, але заклад в оренді, сам Лоренс і є лише вивіскою, і він зараз виспівує геть про все, як по нотах. А хочеш найкраще? Частина цього улову належить нам, бо пара патрульних копів стартонули цю справу десь за тиждень до того, як тих торговців збиралися скрутити хлопці з «Ей-Ті-Еф». Усі детективи департаменту зараз тут. Шеф уже в дорозі, а з ним і караван преси більший за Парад «Мейсіз» на День подяки[330]. Нізащо федералам не прибрати все це собі до рук. Нізащо! — Цього разу його сміх звучить абсолютно божевільно.

«Усі детективи департаменту, — думає Ходжес. — Таким чином, що залишається на Містера Мерседеса? А мізер, от що, азохенвей».

— Білле, я мушу йти. Це… друже, це фантастично.

— Авжеж, ти тільки спершу скажи, який це має стосунок до мене.

— Той, що ти казав. Бомба в машині, то була помста. Моретті хотів криваво відплатити за свого діда. На додаток до гвинтівок, кулеметів, гранат, пістолетів та різної іншої вогнепальної зброї там іще мається щонайменше чотири дюжини ящиків листів деташиту компанії «Гендрикс Кемікелз»[331]. Ти знаєш, що це таке?

— Гумована вибухівка.

От тепер наводиться фокус.

— Йо. Її підривають азидо-свинцевим детонатором, а ми вже знаємо, що саме такий тип було використано для підриву тієї вибухівки, що була в твоїй машині. Хімічного аналізу самої вибухівки ми поки ще не маємо, але коли отримаємо, з’ясується, що там був якраз деташит. Можеш бути певним. Ну й, щасливчик же ти сучий син, Білле.

— Це так, — каже Ходжес. — Я такий.

Він може собі уявити картинку перед «Королем Порядності»: копи й агенти «Ей-Ті-Еф» повсюди (імовірно, вже сперечаються щодо юридичного підпорядкування цієї справи), і весь час під’їжджають нові й нові. Лоубраяр перекрито, мабуть, заблоковано й МЛК-авеню. Збираються натовпи ґав-зівак. Невдовзі з’являться шеф поліції та інші добірні великі цабе. Не омине нагоди виголосити промову мер. Плюс усі ті репортери, знімальні групи й фургони прямої телетрансляції. Піт сходить на лайно від збудження, а Ходжесу заводити довгу та складну оповідку про Бійню при Міському Центрі та комп’ютерний чат-сайт, що називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі», про мертву мамуню, яка, либонь, допилася сама до смерті, і про збіглого майстра з ремонту комп’ютерів?

Ні, вирішує він. Не буду.

Тож він бажає Піту удачі й натискає кнопку КІНЕЦЬ.

— 17 —

Коли він повертається назад до кухні, Холлі там нема, хоча він її чує. Здається, ніби Холлі Мимря перетворилася на Холлі Проповідницю Воскресіння. Безпомилково, її голос звучить з отією специфічною модуляцією «добрий Господь Всемогутній», принаймні в цю мить.

— Я з містером Ходжесом і його другом Джеромом, — каже вона. — Мамо, вони мої друзі. Ми чудово пообідали разом. Зараз ми роздивляємося певні краєвиди, а ввечері матимемо гарну вечерю разом. Ми розмовляємо про Джейні. Я можу це робити, якщо мені хочеться.

Навіть у своєму замішанні через їх поточну ситуацію і безупинну печаль по Джейні, Ходжеса надихає те, як Холлі відстоює себе перед тіткою Шарлоттою. Він не може бути упевненим, що це діється вперше, але заради Бога живого, можливо, це так.

— Хто кому подзвонив? — питає він у Джерома, киваючи в бік її голосу.

— Зателефонувала Холлі, але ідея була моєю. У неї був вимкнутий телефон, щоб мати не могла їй додзвонитися. Вона не хотіла цього робити, поки я не сказав, що її мати може подзвонити копам.

— Ну то й що, що я це зробила? — каже тепер Холлі. — Машина належала Олівії, і це не схоже на те, ніби я її вкрала. Я повернуся на ніч, мамо. А поки що залиш мене в спокої!

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і дійсно гарна.

— Ти супер, Холлі! — каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі — все ще роз’ярені — вчепилися в Ходжеса.

— Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з людьми, яким вона подобається і які її поважають.

— Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ — чи радше, тут присутня іронія — це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

— Про що ви говорите? — питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по другій. Вони пробули тут достатньо довго.

— Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і Холлі розуміють це не гірше за нього.

— Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні, — каже Холлі. — Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас додому, я хочу забрати його з собою.

— Навіщо?

— Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується голосом.

— Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони насправді є.

— Це я знаю, — каже Холлі. — Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічно хвора, і я намагаюся це приховувати.

— Нумо, Холлі, ходімо. — Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

— Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною назирає. Вона стежить за мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

— Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, — каже Ходжес, — місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

— Вона могла бути високофункціональною п’яничкою. Чи у вас є якась краща ідея?

Ходжес здається.

— Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

— Не зараз, — каже вона. — Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету. Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

— Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

— Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

— 18 —

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі 6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником»[332] на протилежному боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.

Їсть він повільно, згадуючи, скільки разів він привозив з «Курника» їжу додому та як його мати завжди просила, щоб «Насолода-квоктуха» була з подвійною підливкою. Він замовив її улюблену страву, навіть не думаючи про це. Це викликає сльози, і він витирає їх паперовою серветкою. Бідна матуся!

На сонечку хороше, але його вигоди ефемерні. Брейді вважає, що пітьма пропонує більш тривкі вигоди. Не чути більше лесбо-феміністичних казань Фредді Лінклаттер. Не чути більше, як Тоунз Фробішер пояснює, що він особисто не може поїхати на виклик, бо на ньому лежить ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЕСЬ МАГАЗИН, тоді як справжня причина полягає в тому, що він не впізнає, що полетів жорсткий диск, навіть якщо той вкусить його за член. Не відчувати більше, як перетворюються на кригу його нирки, коли він у серпні катається фургоном «Містер Смаколик» з увімкнутими на повну потужність холодильниками. Не херачити по приладовій панелі «Субару», коли відмикається радіоприймач. Не думати більше про мереживні трусики й довгі, довгі стегна своєї матері. Не лютитися через те, що його ігнорують, не цінують як слід. Не буде більше головного болю. І не буде безсонних ночей, бо після сьогодні настане суцільний сон, безперервний.

Без сновидінь.

Закінчивши з їжею (він доїдає все до останньої крихти), Брейді прибирає після себе на столі, витираючи пляму розлитої підливки новою серветкою, і викидає її до сміття. Дівчина за шинквасом питається, чи все було гаразд. Брейді каже, що все було добре, загадуючись, скільки курчатини, підливки, бісквітів і капустяного салату встигне переваритися, поки вибухом йому не розірве живіт, розляпавши довкола те, що там ще залишатиметься.

«Вони мене запам’ятають», — думає він, стоячи на краю автотраси, чекаючи просвіту в русі, щоб знов повернутись до мотелю. Найбільший з усіх рахунок. Я ввійду в історію. Тепер він радий, що не убив того жирного екс-копа. Ходжес мусить бути живим, щоб дізнатися про те, що відбудеться цього вечора. Він мусить це пам’ятати. Він мусить далі з цим жити.

Повернувшись до свого номера, він дивиться на крісло-візок і начинений вибухівкою сечоприймач, який лежить на подушці з написом «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Він хоче приїхати до «МАКу» раніше (але не задуже рано; останнє, чого б йому бажалося, це щоб комусь там почало муляти очі те, що він чоловік, і до того ж старший за тринадцятирічного), але час іще мається. Він узяв з собою свій ноутбук, не з якоїсь конкретної причини, а просто за звичкою, і тепер цьому радий. Він відкриває комп’ютер, підключається до мотельного «вай-фая» і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Там він залишає одне, останнє повідомлення — свого роду страховий поліс.

Виконавши цю роботу, він знову йде пішки до довготермінової парковки при аеропорті й забирає свій «Субару».

— 19 —

Незадовго до пів на четверту Ходжес з обома своїми детективами-стажерами прибувають на Харпер-ровд. Побіжно роззирнувшись довкола, Холлі несе ноутбук покійної місіс Хартсфілд до кухні й там його вмикає. Джером з Ходжесом стоять поряд, обидва з надією, що тут не спливе віконце для введення пароля… але воно з’являється.

— Спробуйте її прізвище, — каже Джером.

Холлі пробує. «Мак» заперечливо трусить віконцем: «Ні».

— Окей, спробуйте Debbie, — каже Джером. — Обидва варіанти — той, що з «іе» в кінці, і той, що просто з «і».

Щоб краще бачити того, хто їй докучає, Холлі змахує собі з очей пасмо мишачо-коричневого волосся:

— Джероме, знайдіть собі якесь заняття, гаразд? Я не хочу, щоб ви зазирали мені через плече. Я це ненавиджу. — Вона переводить увагу на Ходжеса. — Можна мені тут курити? Сподіваюсь, що можна. Це допомагає мені думати. Сигарети допомагають мені думати.

Ходжес подає їй блюдечко.

— Курити дозволяється. Ми з Джеромом будемо в моєму кабінеті. Крикніть, якщо щось знайдете.

«Малі на це шанси, — думає він. — Шанси малі на все, насправді».

Холлі не звертає уваги. Холлі вся світиться. Вона облишила тон проповідниці Воскресіння і повернулась до свого мимрення:

— Сподіваюсь, вона залишила якийсь натяк. Маю надію на підказочку. Надія на підказочку, ось що має Холлі.

«О Господи», — думає Ходжес.

У себе в кабінеті він питає в Джерома, чи має той якесь уявлення про ту підказку, про яку мимрить Холлі.

— Після трьох спроб деякі комп’ютери дають підказку до свого пароля. Щоби турнути тобі пам’ять, якщо ти забув. Але це треба самому запрограмувати.

З кухні долітає щирий, без усякого мимрення крик:

— Лайно! Двічі лайно! Тричі лайно!

Ходжес з Джеромом переглядаються

— Здогадуюсь, що ні, — мовить Джером.

— 20 —

Ходжес вмикає свого комп’ютера й каже Джерому, чого він хоче: список усіх публічних заходів у наступні сім днів.

— Це я можу зробити, — киває Джером, — але спершу вам треба перевірити оце.

— Що?

— Он те повідомлення. «Під Блакитною Парасолькою».

— Клацни його, — пальці Ходжеса стиснуті в кулаки, але коли він читає останню епістолу merckill’а, вони повільно розтискаються. Повідомлення коротке і, хоча термінової користі від нього нема, в нім міститься певний промінчик надії.

Джером каже:

— Здається мені, Білле, ви оце щойно отримали записку про розірвання романтичних стосунків.

Ходжесу теж так здається, але йому це байдуже. Він зосереджений на P.S. Він розуміє, що цей постскриптум може бути відволікаючим трюком, але якщо це не так, у них ще мається деякий час.

З кухні допливають пасма сигаретного диму й черговий відчайдушний скрик: «Лайно».

— Білле? Мені оце зараз навернулась погана думка.

— Яка саме?

— Концерт сьогодні ввечері. Того бой-бенду, «Довколишніх». У «Мінго». Мої сестричка з матір’ю туди йдуть.

Ходжес міркує. Аудиторія «Мінго» вміщує чотири тисячі, але сьогодні вісімдесят відсотків глядачів становитимуть жінки — матінки та їхні передпідліткові доньки. Чоловіки там також будуть, але мало не кожний з них супроводжуватиме свою доньку й доньчиних подружок. Брейді Хартсфілд парубок приємного вигляду, віком під тридцять, і якщо він спробує піти на цей концерт сам-один, він стирчатиме там, наче нагноєний палець. В Америці двадцять першого століття всякий самотній чоловік на якомусь адресованому щонайперше малим дівчаткам заході привертає до себе увагу й викликає підозри.

А ще ж: Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

— Як ви гадаєте, чи варто мені зателефонувати мамі й сказати їй, щоб залишила дівчат удома? — Така перспектива відбивається страхом на обличчі Джерома. — Барб, мабуть, ніколи більше зі мною не балакатиме. Плюс там же ще її подружка Хільда й парочка інших…

З кухні:

— Ох ти ж, чортова зараза! Піддавайся!

Перш ніж Ходжес встигає на це щось сказати, Джером продовжує:

— З іншого боку, виглядає так, ніби він запланував щось на цей вікенд, а сьогодні тільки четвер. Чи це він лише хоче, щоб ми так вважали?

Ходжес схильний до думки, що ця причіпка небезпідставна.

— Знайди ще раз оту фотографію «Кібер-Патруля», зможеш? Ту, що відкрилася, коли ти клацнув на «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ».

Поки Джером займається цим, Ходжес дзвонить до поліцейського архіву Марло Еверетт.

— Агов, Марло, це знов Білл Ходжес. Я… йо, велике піднесення в Лоутавні, я почув про це від Піта. Половина департаменту там, правильно?.. Угу-угу… ну, я не заберу в тебе багато часу. Ти не знаєш часом, чи Ларрі Віндом досі очолює безпеку в «МАКу»? Йо, саме він, Товчи-Тузай. Авжеж. Я почекаю.

Поки доводиться чекати він розповідає Джерому, що Ларрі Віндом рано пішов у відставку, бо в «МАКу» йому запропонували роботу з удвічі більшою зарплатнею, ніж та, яку він отримував, працюючи детективом. Він не каже, що то була не єдина причина, чому після двадцяти років у поліції Віндом покинув службу. Аж тут повертається Марло. Так, Ларрі все ще працює в «МАКу». У неї навіть є телефонний номер офісу служби безпеки «МАКу». Перш ніж Ходжес встигає попрощатися, вона питається, чи не виникли там якісь проблеми.

— Бо там великий концерт сьогодні ввечері. Моя племінниця йде. Вона страх як упадає за тими вахлаками.

— Все в порядку, Марло. Просто одна стара справа.

— Передай Ларрі, що він нам пригодився б сьогодні, — каже Марло. — У відділі геть пусто. Жодного детектива нема на видноті.

— Передам.

Ходжес телефонує до служби безпеки «МАКу», називається детективом Біллом Ходжесом і питає про Віндома. Поки чекає, він дивиться на Брейді Хартсфілда. Джером збільшив картинку, тож фотографія заповнює весь екран. Ходжеса чіпляють очі. У меншій версії, і в одному ряду з його колегами-комп’ютерниками, ці очі здавалися досить приємними. Коли фото на весь екран, тим не менше, все змінюється. Губи посміхаються; очі — ні. Ці очі холодні й відсторонені. Майже мертві.

«Бздура, — каже сам собі Ходжес (ганить сам себе). — Це класичний випадок бачення того, чого нема, засновуючись на щойно отриманій інформації, як-от коли свідок пограбування банку каже: “Я подумав, що він якийсь підозрілий ще до того, як він витяг той пістолет”».

Звучить добре, звучить професійно, але Ходжес у це не вірить. Він думає, що очі, які дивляться зараз з екрана, це очі жаби, що ховається десь під каменем. Або під викинутою кимсь парасолькою.

Аж ось і Віндом на лінії. У нього такий гуркотливий голос, що, балакаючи з ним, слухавку хочеться тримати за два дюйми від вуха, і він залишається таким самим, як колись, базікалом. Він бажає геть усе знати про велику облаву цього дня. Ходжес розповідає йому, що там дійсно мегаулов, все так, але понад те самому йому нічогісінько невідомо. Він нагадує Ларрі про те, що сам він сидить на пенсії.

Але.

— Серед усього цього гармидеру, — каже він, — Піт Гантлі ніби як настановив мене подзвонити тобі. Сподіваюсь, ти не проти.

— Господи, ні. Хотілося б випити з тобою, Біллі. Потеревенити про старі деньки, тепер, коли ми обидва поза службою. Ну, знаєш, про те та се.

— Добре було б.

(Чортове пекло то було б.)

— Чим я можу допомогти?

— Піт сказав, що в тебе там сьогодні ввечері концерт. Якийсь модний бой-бенд. Того типу, що всі дівчатка його обожнюють.

— Їі-їі-їі, пищать отак. Вони вже тут шикуються в чергу. І розігрівають себе. Якась гукне ім’я одного з тих хлопців, і всі гуртом нумо верещати. Вони верещать навіть уже тоді, коли тільки-но підходять сюди з парковки. Це як Бітломанія в старі часи, тільки з того, що я слухав, ця команда далебі не «Бітлз». У тебе погроза закласти бомбу, чи щось інше? Скажи мені, що нічого такого. Ці дівчатка порвуть мене на шматки, а їхні мамуні зжеруть мої рештки.

— У мене таке, що є натяк на те, що тобі в руки може потрапити певний розбещувач дітей. Він дуже, дуже поганий хлопець, Ларрі.

— Ім’я й опис?

Миттєво й жорстко, без жодного лайна. Парубок, який колись був полишив поліцейську службу через те, що занадто швидко пускав у дію свої кулаки. Проблеми з лютістю — на мові поліцейського психолога. Товчи-Тузай — мовою його колег.

— Його ім’я Брейді Хартсфілд. Я надішлю тобі електронною поштою його фото. — Ходжес кидає погляд на Джерома, той йому киває, показуючи колечко з великого та вказівного пальців. — Йому приблизно тридцять років. Якщо ти його побачиш, спершу подзвони мені, а потім уже його хапай. Дій обережно. Якщо він намагатиметься пручатись, вгамуй цього хуйла.

— Із задоволенням, Біллі. Я все передам своїм хлопцям. Є якісь натяки, що він може бути… ну, я не знаю… з бородою, скажімо? З дівчиною-підлітком чи навіть молодшою?

— Малоймовірно, але не неможливо. Якщо помітиш його в натовпі, Лар, ти мусиш брати його зненацька. Він може бути озброєним.

— Наскільки високі шанси, що він буде на цьому концерті?

Голос Ларрі Віндома звучить з надією, що так на нього схоже.

— Не вельми. — Ходжес чесно в це вірить, і справа не тільки в тому натяку про вікенд, який Брейді надіслав йому через «Блакитну Парасольку». Той мусить розуміти, що у всуціль дівчачій аудиторії він не зможе залишатися непоміченим. — У всякому разі, ти розумієш, чому департамент не може прислати копів, авжеж? З усім тим, що коїться в Лоутавні?

— Вони мені й не потрібні, — каже Ларрі. — Цього вечора в мене тридцять п’ять хлопців, більшість з них профі, відставники з поліції. Ми розуміємося на тому, що робимо.

— Я знаю, що розумієтесь, — каже Ходжес. — Пам’ятай, спершу подзвони мені. Нам, відставникам, перепадає небагато справжнього діла, тож мусимо захищати те, що дісталося.

Віндом регоче:

— Отут я тебе впізнаю. Посилай мені картинку. — Він диктує електронну адресу, яку Ходжес швиденько записує і вручає Джерому. — Якщо ми його побачимо, ми його схопимо. Після того він твій улов… дядюро Білл.

— Та щоб тобі всратись, дядюро Ларрі, — відгукується Ходжес. Він вішає слухавку, повертається до Джерома.

— Фото щойно пішло до нього, — каже Джером.

— Добре. — А потім Ходжес каже дещо, що переслідуватиме його всю решту життя. — Якщо цей Хартсфілд такий розумний, яким я його вважаю, його й зблизька не буде десь поряд з «Мінго» сьогодні ввечері. Я думаю, твоїй мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.

Джером усміхається:

— Класно.

— Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому що…

— Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.

Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно зляканим і викличним.

— Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.

«Фінансове утримання, — думає Ходжес. — Ох же ж, Холлі».

Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.

— Я ніколи не краду.

— Гаразд, — каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але вирішує, що наразі це може бути погана ідея. — Я розумію.

І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки — це дрібний дріб’язок. Коли все це випливе — а воно обов’язково так станеться — Ходжес скаже, що сам його забрав.

Холлі тим часом ще не закінчила.

— У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого «айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…

— Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас є.

— Звичайно, я маю психотерапевта. — Вона спалахує похмурим оскалом на непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. — Я йобнута, ви цього хіба не помітили?

Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.

— Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, — каже вона, — але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки кредитних карток.

— Є ще якісь інші ідеї?

— Парочка. Залиште мене саму. — Коли він уже виходить з кухні, вона гукає: — Я вибачаюся за дим, але це насправді допомагає мені думати.

— 21 —

Поки Холлі надривається в кухні, а Джером робить те саме в його кабінеті, Ходжес, вмостившись у кріслі «Лей-Зі-Бой», задивився на пустий екран телевізора. Погане це місце, можливо, найгірше з усіх місце. Логічна частина його мозку розуміє, що у всьому, що сталося, винний Брейді Хартсфілд, але сидіння тут, в цьому «Лей-Зі-Бої», де він провів так багато банальних, насичених телепередачами післяобідніх годин, почуваючись нікчемним, відірваним від самого свого єства, яке він сприймав як належне впродовж усього трудового життя, позбавляє логіку будь-якої сили. Що вповзає потай на її місце — це жаска думка: він, Керміт Вільям Ходжес вчинив злочин халтурної поліцейської роботи, таким чином підбадьорюючи й допомагаючи Містеру Мерседесу. Вони з ним зірки реаліті-шоу «Білл і Брейді вбивають певних леді». Тому що, коли Ходжес озирається назад, схоже, там дуже багато жертв, які є саме жінками: Джейні, Олівія Трелоні, Дженіс Крей і її дочка Патриша… плюс Дебора Хартсфілд, яку, можливо, було отруєно, а не вона сама себе отруїла. «Ах, — думає він, — я сюди навіть не додав Холлі, яка, цілком можливо, з усього цього випірне ще більш грандіозно йобнутою, ніж та Холлі, яка в це була пірнула — якщо вона не знайде пароля… або якщо вона його таки знайде, а там, на мамциному комп’ютері, не виявиться нічого, що могло б допомогти нам знайти її сонячного хлопчика. А й справді, наскільки висока ймовірність такого?»

Сидячи тут, в цьому кріслі — розуміючи, що йому варто встати, але поки що нездатний поворухнутись — Ходжес думає про те, що його власний руйнівний каталог жінок сягає навіть далі. Його колишня дружина стала колишньою небезпідставно. Роки його майже алкоголічного пияцтва зіграли в цьому свою роль, але для Коріни (яка сама любила потягнути пару-трійку келишків, та й зараз, мабуть, любить), не головну. Там була та холодність, яка спершу прокралася в тріщини їхнього шлюбу та врешті-решт заморозила його цілком. Там було те, як він її віддаляв, запевняючи себе, що це заради її ж добра, бо так багато з того, чим він займався, було мерзотним і гнітючим. Як він десятками способів — подеколи жорстких, подеколи м’яких — давав їй зрозуміти, що в перегонах між нею і його роботою Коріна Ходжес завжди приходитиме другою. А щодо його дочки… ох. Бігме. Еллі ніколи не забуває надіслати йому вітальну листівку на день народження і на Різдво (хоча листівки на Валентинів день перестали приходити років з десять тому), ну й ще суботній вечір лише зрідка обходиться без її формального телефонного дзвінка, але бажання побачитися з ним вона не виказувала вже пару років як. Що насправді говорить усе, що потрібно сказати про те, як він спаскудив ці стосунки.

Його думки пливуть до того, якою гарною вона була ще дитиною, з отими її веснянками та гривкою рудого волосся — його маленька морквинка. Вона кидалася до нього по коридору, коли він повертався з роботи, і стрибала, знаючи, що він кине будь що, що тримає в руках, і підхопить її. Джейні казала, що обожнювала «Бей Сіті Роллерз», а в Еллі були свої улюбленці, свої власні дитячі хлопчики поп-ідоли. Вона купувала їхні платівки за свої власні кишенькові гроші — такі маленькі, з великими отворами в центрі[333]. Хто був на них? Він не пригадає, тільки те, що одна з тих пісень у неї крутилася знову й знову — про «кожний твій порух і кожний твій крок»[334]. Чи то був гурт «Бананарама», чи «Томпсон Твінз»? Він не знає, але знає те, що сам ніколи не водив її на жоден концерт, хоча Корі, здається, водила її на Сінді Лопер[335].

Думки про Еллі та її любов до поп-музики видзвонюють новий запитальний сигнал, який змушує його сісти прямо, з розширеними очима, вчепившись пальцями в м’які поруччя крісла «Лей-Зі-Бой».

Чи дозволив би він Еллі сьогодні ввечері піти на цей концерт?

Відповідь: абсолютно ні. Ні в якому разі.

Ходжес дивиться собі на годинник і бачить, що час вже наближається до четвертої. Він підводиться з наміром піти в кабінет і сказати Джерому, щоб подзвонив своїй матері та сказав їй, щоб та тримала дівчат якомога далі від «МАКу», незважаючи на будь-які їхні психи й ридання. Звісно, сам він зателефонував Ларрі Віндому, зробив деякі застереження, але к чортам усі застереження. Він ніколи б не передовірив життя своєї Еллі тому Товчи-Тузаю. Ніколи.

Перш ніж він встигає зробити два кроки до кабінету, звідти гукає Джером:

— Білле! Холлі! Ідіть мерщій сюди! Здається, я знайшов дещо!

— 22 —

Вони стоять за спиною в Джерома, Ходжес зазирає через його ліве плече, Холлі — через праве. На екрані Ходжесового комп’ютера прес-реліз:

— Що ви на це думаєте? — питається Джером.

— Я думаю, ти вихопив те, що треба.

Велетенська хвиля полегшення прокочується через Ходжеса. Не сьогоднішній концерт, і не якийсь забитий людьми танц-клуб, і не той матч Малої ліги між «Дикими качками» та «Байбаками», що відбудеться завтра ввечері. А саме ця штука в «Посольських апартаментах». Мусить бути, надто перфектно тут все заокруглюється, щоб шукати іще щось інше. Для божевілля Брейді Хартсфілда характерна методичність; для нього альфа дорівнює омезі. Хартсфілд має намір закінчити свою кар’єру масового вбивці так само, як він її був розпочав — убивством міських безробітних.

Ходжес повертається, щоб поглянути, як це сприймає Холлі, але Холлі вже пішла з кабінету. Вона знову в кухні, сидить перед ноутбуком Дебори Хартсфілд, втупившись очима у віконце для пароля. Плечі в неї похилені. Сигарета на блюдечку поряд з нею дотліла вже до самого фільтра, залишивши по собі акуратний рулончик попелу.

Цього разу він зважується на ризик торкнутись її.

— Все гаразд, Холлі. Пароль не має значення, тому що ми вже знаємо місце. За пару годин, коли мусить трохи спасти ажіотаж навкруг тієї справи в Лоутавні, я збираюсь зв’язатися з моїм старим напарником і все йому розповісти. Вони запровадять БОЛО на Хартсфілда та його машину. Якщо вони не впіймають його до ранку суботи, то перехоплять, коли він наближатиметься до того ярмарку робочих місць.

— І нема нічого, що ми могли б зробити сьогодні ввечері?

— Я про це думаю.

Мається один варіант, хоча там така ймовірність удачі, що практично дорівнює неймовірності.

Холлі каже:

— А якщо ви помиляєтеся, що це буде той день кар’єр? Що, як він планує підірвати якийсь кінотеатр саме сьогодні ввечері?

У кухню заходить Джером.

— Холлі, сьогодні четвер, а отже занадто рано для прем’єрних літніх фільмів. У більшості кінотеатрів сидітимуть хіба що з десяток глядачів.

— Тоді цей концерт, — каже вона. — Може, він не знає, що там будуть самі лиш дівчата.

— Він мусить дізнатися, — каже Ходжес. — Він істота схильна до імпровізацій, але це не робить його тупим. Він витратить свій час на бодай якесь планування.

— Можна мені хоча б ще трішечки часу, щоб я таки спробувала розколоти її пароль? Будь ласка?

Ходжес кидає погляд собі на годинник. Десять хвилин по четвертій.

— Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

— До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

— А ще в мене закінчилися сигарети.

— Вони вас прикінчать, — каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

— Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

— 23 —

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з руки в руку, каже:

— У мене мурашки по тілу від цієї машини.

— У мене теж, — зізнається Ходжес. — Але, схоже, вона ніяк не зачіпає Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

— Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов через багато чого.

— Певний час, — каже він. — А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на якісь речі, отримують підтвердження.

— Гадство.

— Йо.

— То що тепер?

— Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру «Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

— І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

— Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила похід.

— Якщо я так зроблю, все викриється, — так само перекидаючи пачку сигарет з руки в руку. — Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи інакше відкриється.

— А що ви робитимете, Білле?

— Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

— Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на це шанси?

— Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу Пітові.

— Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

— Так, — відповідає Ходжес. — Справді хотів.

— 24 —

Коли вони повертаються, голова Холлі лежить на столі, схована між її рук. Навкруг неї астероїдним поясом розкидано вміст портмоне Дебори Хартсфілд. Ноутбук все ще ввімкнутий і все ще показує те вперте віконце для введення пароля. За годинником на стіні вже за двадцять хвилин п’ята.

Ходжес побоюється, що вона протестуватиме проти його задуму повернути її додому, але Холлі тільки сідає прямо, розпечатує пачку сигарет і повільно витягає одну. Вона не плаче, але вигляд у неї втомлений і пригнічений.

— Ви старалися якнайкраще, — проказує Джером.

— Я завжди стараюся якнайкраще, Джероме. Але цього завжди недостатньо.

Ходжес підбирає червоне портмоне й починає повертати до його відділень кредитні картки. Вони, мабуть, не в тому самому порядку, як їх тримала тут місіс Хартсфілд, але хто це помітить? Не вона ж.

Там, у гармоніці прозорих кишеньок, вставлені фотокартки, і він байдуже їх перегортає. Ось місіс Хартсфілд стоїть попідручки з кремезним, широкоплечим парубком у синьому робочому комбінезоні — відсутній містер Хартсфілд, мабуть. Ось місіс Хартсфілд стоїть з купкою регочучих леді в якомусь місці, що схоже на салон краси. Ось фото, на якому пухкенький малюк тримає пожежну машинку — Брейді у віці трьох або чотирьох років, мабуть. І ще одна карточка — копія розміром під портмоне тієї фотографії, що в альковному кабінеті місіс Хартсфілд: Брейді з мамою притискаються щоками одне до одного.

Джером тицяє в неї пальцем і каже:

— Знаєте, що це мені трохи нагадує? Демі Мур і той, як-там-його-ім’я, Ештон Кучер[336].

— У Демі Мур чорне волосся, — між іншим зауважує Холлі. — Тільки в «Солдаті Джейн» у неї його майже нема, бо вона там навчалася бути «морським котиком»[337]. Я дивилася цей фільм три рази, один раз у кінотеатрі, раз на відеокасеті, і раз на своєму «айТьюнз». Дуже цікавий. Місіс Хартсфілд блондинка. — Подумавши, вона додає: — Була.

Ходжес виймає фотографію з її кишеньки, щоб краще роздивитися, потім її перевертає. На зворотному боці акуратно надписано: Мама та її медовий хлопчик, пляж Сенд-Пойнт, серпень 2007. Він пару разів проводить краєм фотокартки собі по ребру долоні, вже майже повертає її назад до портмоне, але потім зображенням донизу підсовує її до Холлі.

— Спробуйте оце.

— Вона хмуриться на нього:

— Спробувати що?

— Медовий хлопчик.

Холлі друкує ці слова, натискає клавішу… і видає вельми не-Холлівський крик радості. Тому що вони поцілили. Отак-от просто.

Нічого вартого уваги на панелі екрана — адресна книжка, тека під назвою УЛЮБЛЕНІ РЕЦЕПТИ та ще одна, відмічена як ЗБЕРЕЖЕНІ ЕЛЕКТРОННІ ЛИСТИ; тека інтернет-платежів (схоже на те, що таким чином вона сплачувала більшість своїх рахунків); і альбом фотознімків (на більшості з них Брейді в різному віці). На її «айТьюнзі» повно телесеріалів, але тільки один музичний альбом: «Елвін і бурундуки святкують Різдво»[338].

— Господи-Ісусе, — промовляє Джером. — Я не хочу сказати, ніби вона заслуговувала на смерть, але…

Холлі дарує йому докірливий погляд.

— Не смішно, Джероме. Не заходьте так далеко.

Він піднімає вгору руки.

— Вибачаюсь, вибачаюсь.

Ходжес швиденько прокручує збережені електронні листи й не знаходить нічого цікавого. Більшість з них, здається, від старих шкільних друзів місіс Хартсфілд, які звертаються до неї як до Дебс.

— Тут нема нічого про Брейді, — каже він і кидає погляд на годинник. — Мусимо вже їхати.

— Не так швидко, — каже Холлі й відкриває пошуковик. Набирає в ньому БРЕЙДІ. Знаходиться кілька результатів (багато в теці рецептів, позначені як «улюблені Брейді»), але нічого вартого уваги.

— Спробуйте МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК, — пропонує Джером.

Холлі виконує і отримує один результат — якийсь закопаний глибоко в жорсткому диску файл. Вона клацає на ньому. Тут розміри одягу Брейді, а також список усіх подарунків на Різдво та дні народження, які вона йому купувала впродовж останніх десяти років — радше за все для того, щоб не повторюватися. Вона занотувала його персональний номер соцзабезпечення. Тут же зіскановані копії його реєстраційного сертифікату та страховки на машину, а також свідоцтва про народження. Вона занесла сюди й тих, з ким він разом працює — як у «Дискаунт Електронікс», так і на «Фабриці морозива Льоба». Поряд з іменем Ширлі Ортон стоїть позначка, побачивши яку Брейді реготав би до істерики: «Цікаво, чи вона з ним кохається?»

— Що це ще за лайно, — дивується Джером. — Він же дорослий чоловік, хай Бог милує.

Холлі криво усміхається:

— Що я й казала. Вона знала, що він порчений.

У самому низу файлу МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК мається документ з назвою ПІДВАЛ.

— Ось воно, — проказує Холлі. — Мусить бути. Відкривайте, відкривайте, відкривайте!

Джером клікає ПІДВАЛ. У документі міститься менше десятка слів.

Контроль = світло?

Хаос?? Пітьма??

Чому вони не працюють у мене???

Якийсь час вони дивляться на екран мовчки. Нарешті тишу порушує Ходжес:

— Я тут щось не второпаю, Джероме?

Джером мотає головою.

Холлі, немов загіпнотизована цим повідомленням від мертвої жінки, промовляє єдине слово, і то так тихо, що його ледве чутно:

— Може… — вона вагається, кусаючи собі губи, а потім знову його повторює: — Може.

— 25 —

Брейді приїздить до Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу перед шостою вечора. Хоча до початку концерту ще більше години, обширна парковка заповнена вже на три чверті. Перед дверима в переднє фойє вишикувалися довгі черги, і вони стають дедалі довшими. На всю силу своїх легень верескливо кричать маленькі дівчатка. Мабуть, це означає, що вони почуваються щасливими, але для Брейді їхні голоси — це голоси привидів у якомусь покинутому маєтку. Просто неможливо, дивлячись на цей зростаючий натовп, не згадувати той квітневий ранок перед Міським Центром. Брейді думає: «Якби в мене замість цього джапівського лайномобіля, був «гамер», я б врізався в них зі швидкістю 40 миль за годину, убив би таким способом штук сорок чи й більше, а потім вдарив би по тумблеру й підірвав решту в стратосферу».

Але «гамера» в нього нема, і наразі він навіть не впевнений, що йому далі робити — не можна, щоб хтось його побачив, поки він робитиме останні приготування. Потім, на дальньому кінці парковки, він помічає автопричіп без тягача. Тягач поїхав, залишивши коробку трейлера стояти на підпорках. На борту там намальовано чортове колесо й напис: «КОМАНДА ПІДТРИМКИ «ДОВКОЛИШНІХ»». Це один із тих ваговозів, які він бачив у технічній зоні під час своєї розвідки. Пізніше, після закінчення шоу, тягач підчепить трейлер і поїде з ним назад до вантажної платформи, але поки що він має покинутий вигляд.

Брейді заїжджає за дальній бік високого трейлера, який має довжину щонайменше футів п’ятдесят, таким чином цілком ховаючись зі своїм «Субару» від вируючої парковки. Він виймає з бардачка й одягає свої фальшиві окуляри. Вилазить із машини та швидко обходить довкола, перевіряючи, чи дійсно цей трейлер такий порожній, яким він виглядає. Задовільнившись у цьому сенсі, Брейді повертається до «Субару» і викантовує з його багажника крісло-візок. Справа це нелегка. «Хонда» тут згодилася б краще, але він не міг покладатися на її занедбаний двигун. Він кладе на сидіння крісла-візка подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА» й підтягує дріт, який стирчить з центру літери А в слові ПАРКОВКА, до тих дротів, що звисають з бокових кишень, де лежать додаткові бруски пластикової вибухівки. Інший дріт, підключений до бруска пластику в задній кишені, висить з дірки, яку Брейді проколупав у спинці крісла.

Щедро потіючи, Брейді розпочинає завершальну операцію — сплітає мідні серцевини й замотує місця з’єднання заздалегідь настриженими шматками маскувальної стрічки, які він перед тим наліпив собі на перед завеликого розміру тематичної майки «Довколишніх», купленої ним вранці в аптеці. На майці зображення такого самого чортового колеса, як на цьому трейлері. Понад ним іде напис: «ПОЦІЛУНКИ НА ПІВДОРОЗІ». А нижче: «Я ♥ КЕМА, БОЙДА, СТІВА І ПІТА!»

Десять хвилин роботи (із спорадичними перервами на обережні визирання з-за рогу трейлера, щоб упевнитися, що в цьому кутку паркінгу він усе ще сам) — і павутиння дротів лежить сплетеним на сидінні крісла-візка. Нема способу під’єднатися до вибухівки в сечоприймачі «Урінеста», принаймні, наразі він такого не може придумати, але й з цим також усе гаразд; Брейді не сумнівається, що й той запас здетонує від вибуху основної частини.

Не те щоб він знав це напевне, але якось там буде.

Він знову повертається до «Субару» і дістає з машини обрамлений варіант тієї фотографії, яку вже був устиг побачити Ходжес: Френкі тримає в руках пожежну машинку Семмі, усміхаючись тієї своєю прибацаною посмішкою «де-це-я-нахер-знаходжуся». Брейді цілує скло портрета розміром вісім на десять дюймів і промовляє:

— Я люблю тебе, Френкі. А ти мене любиш?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

— Ти хочеш мені допомогти?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

Брейді знову йде до крісла-візка й сідає на подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА». Тепер єдиним дротом, який видно, залишився головний, що звисає спереду з сидіння крісла між його розставлених ніг. Він під’єднує його до Речі Два і, зробивши глибокий вдих, вмикає пристрій. Якщо електрика десь пробиває батарейку АА… навіть якщо трішечки…

Але нічого, ніде не пробиває. Засвічується жовтий вогник, оце й усе. Десь недалеко звідси, але в іншому світі, щасливо верещать маленькі дівчатка. Скоро багато з них випаруються; ще більше буде таких, котрі втратять ноги й руки, і кричатимуть по-справжньому. Ну то й що, принаймні вони встигнуть послухати трохи музики свого улюбленого гурту, перш ніж відбудеться великий феєрверк.

А може, й ні. Він усвідомлює, наскільки сирий, кустарний цей план; найтупіший безталанний сценарист у Голлівуді зумів би створити кращий. Брейді пам’ятає застереження в коридорі, що веде в саму аудиторію: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ». У нього нема ніяких таких речей, але щоб убити всю справу вистачить і одного охоронця з гострим оком, який помітить єдиний неприхований дріт. Навіть якщо цього не трапиться, побіжне зазирання до кишень крісла-візка відкриє той факт, що це бомба на колесах. До однієї з цих кишень Брейді встромив тематичний прапорець «Довколишніх», але на більші маскувальні заходи сил не витрачав.

Це його не тривожить. Він сам не знає — самовпевненість це в нього чи фаталізм, але не думає, що це має бодай якесь значення. Врешті-решт самовпевненість і фаталізм — це те саме, хіба не так? Він успішно подавив тих людей біля Міського Центру, а там взагалі не було майже ніякого планування, хіба що маска, сіточка для волосся і трохи дезінфектанту для знищення слідів ДНК. У душі він ніколи цілком не вірив, що зуміє звідти втекти, і в даному випадку його очікування дорівнюють нулю. У світі, де «все-усім-похеру», він є всеосяжним похеристом.

Він ховає Річ Другу собі під завелику майку. У тому місці видно певну опуклість, а він ще й бачить приглушене тонкою бавовною жовте жевріння вогника готовності пристрою, але й опуклість і жевріння зникають, коли він кладе собі в пелену фотографію Френкі. Тепер він уже майже цілком готовий вирушати.

Фальшиві окуляри сповзають з укритого потом носа. Брейді підштовхує їх вгору. Трішки викрививши шию, він бачить себе в люстерко заднього огляду з пасажирського боку «Субару». Лисий, в окулярах, він зовсім не схожий на себе колишнього. Перш за все, він має хворий вигляд — блідий, спітнілий, з темними колами під очима.

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити себе через широкий простір парковки в бік зростаючого натовпу.

— 26 —

Ходжес потрапив у пастку години-пік, і тому прибуває до Норт-Сайду тільки невдовзі по шостій. Джером і Холлі все ще з ним; вони обоє бажають залишатися з ним до кінця, незважаючи на будь-які наслідки, і Ходжес вирішив, що не може їм відмовити. Не те щоб він мав тут великий вибір: Холлі не оголошує того, що знає. Чи гадає, нібито знає.

Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

— Я таки хотів би знати, що тут відбувається, — каже містер Бісон. — Чи має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

— Містере Бісон, — каже Ходжес, — я розумію ваше занепокоєння, але вам потрібно повернутись до свого буднику і…

— Ні, зачекайте, — втручається Холлі. Вона перехиляється через центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя містера Бісона. — Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

— Як і у всіх, я гадаю. А що?

— Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

— Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? — сміється Бісон. — Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

— І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

— Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», — думає собі Ходжес.

— Дайте відповідь на запитання, сер, — мовить він.

— Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

— Без акценту? — наполягає Холлі. — Ну, скажімо… гм… південного? Чи новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

— Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь задоволена.

Ходжес каже:

— Зайдіть до себе в дім, містере Бісон. Будь ласка.

Бісон фиркає, проте йде назад. Біля підніжжя свого ґанку він затримується, щоб кинути погляд через плече. Один із тих поглядів, що їх Ходжес багато разів бачив раніше, погляд отой, що «я виплачую тобі зарплатню, засранцю». Потім він заходить у будинок, затріскуючи за собою двері, щоб дати їм зрозуміти свою думку. І вже невдовзі він з’являється знову, у вікні, зі складеними на грудях руками.

— А якщо він подзвонить до копівської стайні та спитає, що тут робиться? — питає із заднього сидіння Джером.

Ходжес усміхається. Посмішка в нього зимна, але щира.

— Щасти йому в цьому цього вечора. Ходімо.

Ведучи їх вервечкою за собою по вузькій доріжці між гаражем і будинком, він позирає собі на годинник. Чверть по шостій. Він думає: «Як же летить той час, коли ти розважаєшся».

Вони входять до кухні. Ходжес відчиняє двері в підвал і тягнеться рукою до вмикача.

— Ні, — каже Холлі. — Облиште.

Ходжес дивиться на неї запитально, але Холлі вже відвернулась до Джерома.

— Ви мусите це зробити. Містер Ходжес занадто старий, а я жінка.

Якусь мить Джером не второпає, але потім йому доходить.

— Контроль дорівнює світлу?

Вона киває. Обличчя в неї напружене, витягнуте.

— Це спрацює, якщо ваш голос хоч якось близький до його.

Джером вступає в одвірок, майже несвідомо прокашлюється і промовляє: «Контроль».

Підвал залишається темним.

Ходжес каже:

— У тебе природно низький голос. Не баритон, але низький. Саме тому ти сприймаєшся старшим, ніж насправді, коли говориш по телефону. Спробуй промовити те саме трішечки вище.

Джером повторює слово, і світло в підвалі загорається. Холлі Джібні, чиє життя ніколи не було занадто схожим на комедійний телесеріал, сміється, аж сплескує долонями.

— 27 —

Шоста двадцять, коли Таня Робінсон прибуває до «МАКу», і, прилаштовуючись у чергу в’їжджаючих автомобілів, вона думає, що треба було прислухатися до приставань дівчаток і виїхати з дому на цей концерт на годину раніше. Парковка вже на три чверті заповнена. Хлопці в помаранчевих безрукавках спрямовують машини. Один з них махає їй наліво. Вона повертає в той бік, кермуючи з повільною обережністю, бо вирушила на цьоговечірнє сафарі в позиченому в Джинні Карвер «Тахо»[339]; і останнє, чого б їй хотілося, це зачепити когось бампером. Дівчатка позаду неї — Хільда Карвер, Бетсі ДеВітт, Дайна Скотт і її власна Барбара — буквально підскакують від збудження на сидіннях. Вони зарядили СіДі-плеєр «Тахо» своїми дисками «Довколишніх» (на всіх у них їх є шість штук) і раз у раз верещать: «Ой, я так люблю оцю!» кожного разу, як починається нова пісня. Це так шумно, так напружено, і Таня дивується, усвідомлюючи, що це дарує їй задоволення.

— Дивіться, не наїдьте на отого інваліда, місіс Робінсон, — гукає і показує Бетсі.

Інвалід кощавий, блідий і лисий, такий весь, наче він губиться всередині своєї мішкуватої майки. На колінах у себе він тримає щось таке, ніби фотографію в рамці, а ще вона помічає в нього отой специфічний мішечок сечоприймача. Печально стирчить з бокової кишені його крісла-візка веселий прапорець «Довколишніх». «Бідний чоловік», — думає Таня.

— Може, нам варто допомогти йому, — каже Барбара. — Він пересувається так жахливо повільно.

— Хай буде благословенне твоє добре серце, — каже Таня. — Дозволь мені запаркуватися, і якщо він ще не добереться до залу, коли ми вже виліземо з машини й підемо туди, саме так ми й зробимо.

Вона втискує позичений «Тахо» у вузький простір вільної ділянки та з віддихом полегшення вимикає двигун.

— Господи, подивіться, які там черги, — каже Дайна. — Тут людей, мабуть, цілий зільйон.

— І зблизька не так багато, — каже Таня, — проте все ж таки повно. Утім, двері скоро вже відкриють. І місця в нас гарні, отже не хвилюйтеся щодо цього.

— Ти ж не забула квитки, правильно, мамо?

Таня демонстративно перевіряє свою сумочку.

— Тут вони, тут лежать, любонько.

— А сувеніри ми купимо?

— Кожній по одному, і нічого такого, що коштує дорожче десяти доларів.

— У мене є власні гроші, місіс Робінсон, — каже Бетсі, коли вони вилазять із «Тахо». Дівчатка трохи нервують від вигляду натовпу, що дедалі зростає перед фасадом «МАКу». Вони тримаються купкою, їхні тіні стають єдиною темною калюжкою в різкому світлі надвечірнього сонця.

— Я певна, що ти маєш гроші, Бетс, але ця справа лежить на мені, — каже Таня. — А тепер послухайте, дівчатка, я хочу, щоб ви віддали мені на зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу — з цим нам усе ясно?

— А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон? — питається Хільда.

— Так. Кожна по одному знімку.

— Два! — прохає Барбара.

— Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах. «Якими гарними вони виглядають», — думає вона.

— Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші — з усіх разом назбирується доларів тридцять — і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує заспокійливе «клац» слухняних замків — звук, що означає безпеку й надійність.

— А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— Окей! — кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках. На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я ♥ КЕМА».

— Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.

Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш за все, саме так.

«Бідний чоловік», — думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

— Ма? — гукає Барбара.

— Що, любонько?

— Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

— Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я хочу кохати тебе по-своєму…»

І вже невдовзі, підхоплена не менш як тисячею голосів, пісня спливає вгору, у тепле вечірнє повітря. Таня радо додає і свій голос, а завдяки тим звукам, що протягом останніх двох тижнів безупинно лунають з кімнати Барбари, вона знає всі слова.

Вона імпульсивно нахиляється і цілує свою дочку в тім’я.

«Найкраща з усіх радість», — думає вона.

— 28 —

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

— Спершу «хаос», — каже Джером, — а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

— Думаю, що так, — киває Холлі. — Принаймні в такому порядку це було там, у неї. — Ходжесу вона каже: — От бачите, вона підслуховувала? Можу закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв. — Вона повертається знову до Джерома. — Ще одна річ. Дуже важлива. Не баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

— Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у його очах.

— Не на часі тут хихотіти. — Але попри себе, вона усміхається. — Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і починають відлічуватись цифри.

— Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

— Не кричіть, — каже Холлі, — Восподи.

16, 15, 14.

— Пітьма.

— Мені здається, ти знову басиш, — каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

— П-пітьма.

— Мимря, — зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

— Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні проломлюється крізь вітринне скло.

— Звідки це такі заставки? — питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

— Це Вільям Холден[340], отже, мені здається, це мусять бути кадри з якогось фільму.

— Це «Дика зграя», — промовляє Холлі. — Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, — думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну стрілянину. — І одночасно коди зсередини голови Брейді».

— Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

— Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося посередині.

— Оце вже схоже на план, — каже Холлі. — Містере Ходжес, можна мені тут курити?

— А чому б збіса й ні? — каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

— 29 —

У фойє «МАКу» Брейді, наче ляпас, отримує удар кондиціонованого повітря, від чого його спітнілі шия й руки вкриваються гусячою шкірою. Головна частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині — тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» — вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі «Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіх кріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно — на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх» спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення. Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, — думає він. — При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з охоронців — мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і єдиний у капелюсі — забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про зберігання.

«Вони мене викриють, — холодно думає Брейді. — Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілком готовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»

Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами. Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами. Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому — зі щасливо приємним обличчям і ногами-патичками — ледь не перекидається.

— Агов, обережніше! — гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все ще горить жовтим.

«Недоліт», — думає Брейді й вишкіряється.

У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився зі служби безпеки на інвалідному боці коридору — це молода жінка, і вона помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком. Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти нього. При його зрості шість і три[341], чи близько того, його важко не помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він раз у раз поглядає.

— Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, — каже жінка-сек’юриті гарній дівчині у візку та її матері. — Двері праворуч.

Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з юрмища.

— Наступний, — гукає йому жінка-сек’юриті. — Не затримуйте чергу!

Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде добре.

Жінка-сек’юриті показує на фотопортрет:

— Хто це, любий?

— Мій малий хлопчик, — каже Брейді з калічною усмішкою. — Він загинув у автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… — Він показує на своє крісло. — Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх новий альбом. А тепер зможе.

Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.

— Мені дуже жаль через вашу втрату.

— Дякую вам, мем, — відповідає Брейді, думаючи: «От тупа пизда».

— Рушайте просто вперед, сер, а потім завернете праворуч. Там, в центрі залу, побачите два проходи для інвалідів. Звідти чудово все видно. Якщо вам потрібна допомога, щоб спустися по пандусу — він доволі крутий, — покличте когось із провідників з жовтою пов’язкою на руці.

— Я впораюсь, — каже Брейді, усміхаючись їй. — На цій тачечці чудові гальма.

— Щасти вам. Приємного вам концерту.

— Дякую вам, мем, я впевнений, що так і буде. І Френкі буде приємно також.

Брейді котиться до головного входу в зал. Позаду, на перевірочному пункті, Ларрі Віндом — відомий своїм колегам у поліції, як Товчи-Тузай — відпускає молодика, котрий раптом вирішив сходити на концерт з квитком своєї малої сестрички, яка злягла з мононуклеозом. Той і зблизька не схожий на гада, фото якого йому надіслав Ходжес.

Аудиторія тут стадіонного типу, що радує Брейді. Чашоподібна форма посилить силу вибуху. Він уявляє, як з пакетів, приліплених у нього під сидінням, віялом розлітаються підшипникові кульки.

«Якщо пощастить, — думає Брейді, — то він дістане й гурт, разом з половиною аудиторії».

З аудіобоксів угорі грає поп-музика, але дівчатка, які забивають проходи й уже розсаджуються по сидіннях, заглушають її своїми юними, пристрасними голосами. По натовпу туди й сюди гуляють промені прожекторів. Літають тарілочки-фризбі. Пара величезних пляжних м’ячів підскакують над головами. Єдине, що дивує Брейді, це повна відсутність на сцені чортового колеса та всього того дорожнього лайна. Навіщо вони все те завантажували сюди, якщо не збиралися його використовувати?

Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з ногами-патичками.

Вона, усміхнена, обертається до нього.

— Правда, це так хвилююче?

Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:

«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».

— 30 —

Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона колись пішла — то були «Темпси» — і як Боббі Вілсон поцілував її просто посеред «Моєї дівчини»[342]. Дуже романтично.

Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.

— Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках, — показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.

— Я його бачу, Барб, але це не ввічливо — так роздивлятися.

— Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.

Таня усміхається до дочки.

— Я в цьому впевнена, любонько.

— Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.

Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають. Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.

Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.

— 31 —

— Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, — вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в лоба.

Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один — там нічого особливого — і перейшла до Номера Два.

Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин» та «Службового обов’язку»[343].

— Що?

— Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, — каже вона. — Це мене надихає. Це жахливо, я це розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.

Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями захоплювався в «Адамі» або в «Пікантних ніжках» ще наприкінці п’ятдесятих[344]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і бюстгальтері.

— Боже мій, це ж його мати, — промовляє Джером. За обличчям хлопця можна було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. — А ще виглядає на те, ніби вона тут позує.

Ходжесу теж так здається.

— А то, — каже Холлі, — Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час трете собі плече, містере Ходжес?

— М’яз потягнув, — відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо цього.

Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього комп’ютера.

— Ого, — гукає він. — Погляньте-но сюди, Білле.

У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка «Блакитної Парасольки».

— Відкрий, — каже Ходжес.

Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки» відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.

Джером сідає до Номера Три.

— Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне саме цей.

Холлі приєднується до Джерома.

— Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи — так він може прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз» чи ще десь.

Ходжес показує на файл, позначений 2009.

— Нумо, подивимося, що тут таке.

Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у квітні 2009 року.

— Цей гівнюк збирав вирізки з газет, — каже Ходжес.

— Перевірте все на цій машині, — каже Холлі Джерому. — Починаючи з жорсткого диска.

Джером його відкриває.

— Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, — показує він на файл під назвою «ВИБУХІВКА».

— Відкривайте вже! — шарпає його за плече Холлі. — Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.

«Скриньки всередині скриньок, — думає Ходжес. — Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних шухлядок».

Холлі показує пальцем:

— Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента»[345] цілком «Кухарську книгу анархіста»[346]. Це ж незаконно!

— Овва, — відгукується Джером, і вона щипає його за руку.

Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає. Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, — думає він, — мої жахливо важкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного вбивці».

«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».

Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає стишуватися.

Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими напакований його Веселий Ляпанець, ваговитою на його долоні. Він дивиться на своє викривлене відображення на круглому боці, і в ньому починає зростати здогадка. Хоча насправді вона не зростає; вона спливає на поверхню, немов розпухлий труп якогось потопельника.

Подалі під сходами лежить зелений сміттєвий пакет. Ходжес підповзає до нього з затиснутою в кулаці сталевою кулькою, відчуваючи, як павутиння, що висить під щаблями сходів, лоскоче його рідіюче волосся і зростаючу лисину. Джером з Холлі збуджено теревенять, але він не звертає уваги.

Вільною рукою він хапає той пакет і починає рачкувати з-під сходів назад. Краплина поту затікає йому в ліве око, пекуча, і він її зморгує. Він знову сідає на сходи.

— Відкрийте його електронну пошту, — каже Холлі.

— Боже, ну й начальниця, — зауважує Джером.

— Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

«Ви маєте рацію, Холлі», — думає Ходжес і відкриває пакет для сміття. Усередині нього обрізки дротів і щось схоже на розкурочену монтажну плату. Це лежить поверх якоїсь одежі кольору хакі — нібито сорочки. Він відсовує обрізки дротів убік, витягає і розправляє перед собою ту одежину. Не сорочка, а туристичний жилет, того типу, що з бізліччю кишень. У півдесятку місць його підкладка розпорота. Ходжес сягає рукою в один з таких прорізів, промацує і витягає звідти ще дві підшипникові кульки. Це не туристичний жилет, принаймні вже ні. Його перероблено під потреби власника.

Тепер це самогубчий жилет.

Чи то був ним. З якоїсь причини Брейді його розрядив. Тому що його плани змінилися щодо того Дня Кар’єр у суботу? Мабуть, що так. Тепер вибухівка може лежати в його машині, якщо він уже не вкрав собі якусь іншу. Він…

— Ні! — скрикує Джером. А далі буквально ридає. — Ні! Ні, ні. ОЙ, ГОСПОДИ, НІ!

— Будь ласочка, нехай цього не трапиться, — голосить Холлі. — Хай цього не трапиться!

Ходжес випускає жилет з рук і поспіхом перетинає кімнату до батареї комп’ютерів, подивитися, що вони там побачили. Там електронний лист від сайту, що називається «ФанТастик», в якому висловлюється подяка містеру Брейді Хартсфілду за його замовлення.

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через «ФанТастик», де всі найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного бомбиста. Якщо він підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

— Уже за чверть сьома, — каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на Номері Три Брейді. — Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

— Джероме, — гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як торкнутися каменя. — Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

— Якими виявилися ми тупими, — шепоче він.

— Подзвони своїй мамі, — голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той розпоротий жилет. — Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

— Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

— Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

— А як щодо твоєї сестри? — питає Ходжес. — У неї ж мусить бути свій телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять секунд. А потім мовить:

— Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! — Він завершує дзвінок. — Я цього не второпаю. Вона завжди тримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

— Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

— Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

— Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію «Мінго».

— Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

— І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, — каже Холлі. — Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються текстовими повідомленнями. — Очі в неї величезні від переляку. — Це мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

— Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

— Йо. Але не звідси. З машини, — Ходжес знову дивиться собі на годинник. За десять сьома. — Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

— Так, — мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше: «Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом — вхопити руками його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього припинятиметься дихання — Ходжес сподівається, що тут вона помиляється. Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.

— 32 —

Цього разу Джером за кермом, а Ходжес на задньому сидінні. «Мерседес» Олівії Трелоні проймається повільно, але щойно дванадцятициліндровий двигун запустився, він мчить, як космічна ракета… а з життями свої матері й сестрички на кону, Джером і кермує ним, як ракетою, вихляючи зі смуги на смугу, ігноруючи протестні гудки автомобілів довкола нього. Ходжес прикидає, що в «МАКу» вони будуть хвилин за двадцять. Якщо хлопець не сотворить дорогою масову автокатастрофу, тобто.

— Дзвоніть тому чоловіку зі служби безпеки! — гукає Холлі з пасажирського сидіння поряд із Джеромом. — Дзвоніть йому, дзвоніть йому, дзвоніть!

Уже дістаючи з кишені «Нокію», Ходжес підказує Джерому, щоб скористався міською об’їзною дорогою.

— Не кермуйте за мене із заднього сидіння, — відповідає Джером. — Краще вже телефонуйте. І чимскоріше.

Але коли він намагається відкрити пам’ять у своєму телефоні, клятий «Нокія» видає єдиний слабенький писк, і потому здихає. Коли він його востаннє заряджав? Ходжес не може пригадати. Не може він також згадати й номер офісу служби безпеки. Треба було йому записати той номер у блокнот, а не тільки покладатися на телефон.

«Богом прокляті технології… — думає він. — Але хто в цьому насправді винний?»

— Холлі, наберіть 555-1900, а потім передайте мені ваш телефон. Мій здох.

1900 — це номер департаменту поліції. Він зможе знову дізнатися номер Віндома від Марло.

— Гаразд, а який код цього регіону? Мій телефон на…

Вона обриває себе, коли Джером різким викрутом обходить панельний ваговоз і мчить просто на джип попереду на іншій смузі, блимаючи фарами та ґвалтуючи: «Геть з дороги!» Джип ухиляється, і Джером прослизає «мерседесом» повз нього на відстані шарів фарби на корпусах їхніх машин.

— …код Цинциннаті, — закінчує Холлі. Голосом холодним, як заморожений сік на патичку.

Ходжес, думаючи про те, що йому не завадили б ліки, на яких тримається вона, диктує код їх регіону. Вона набирає номер і понад сидінням подає йому телефон.

— Департамент поліції, куди я можу спрямувати ваш виклик?

— Мені треба поговорити з Марло Еверетт, з архіву, і то негайно.

— Вибачте, сер, але я бачила, як півгодини тому міс Еверетт уже пішла.

— Ви маєте номер її мобільного телефону?

— Сер, мені не вільно надавати таку інформацію кому…

Він не має наміру вв’язуватися в суперечку, яка поглине час і напевне виявиться безплідною, а тому натиском кнопки перериває розмову саме в той момент, коли Джером, витискаючи шістдесят[347], завертає на об’їзну.

— Що за затримка, Білле? Чому ви не…

— Замовч і веди машину, Джероме, — каже Холлі. — Містер Ходжес робить все, що наразі може.

«Правда та, — думає Ходжес, — що насправді вона не хоче, щоб я до когось додзвонився. Тому що справу мусимо владнати ми, і тільки ми». Дика думка зринає йому в голові — що Холлі якимись химерними парапсихічними вібраціями досягає того, щоб у цій справі залишалися вони, і тільки вони. А так може бути. Так, як Джером жене машину, вони опиняться перед «МАКом» раніше, ніж Ходжес зуміє зв’язатися з будь-ким із офіційних осіб.

Холодною частиною свого мозку Ходжес думає, що так було б найкраще. Тому що неважливо, кому він додзвониться, Ларрі Віндом відповідальний за «Мінго», але Ходжес не довіряє йому. Товчи-Тузай завжди був дуболомом, парубком з манерами «от-зараз-як-налечу», і Ходжес сумнівається, щоб той змінився.

Тим не менше, він мусить спробувати.

Він віддає Холлі назад її телефон і каже:

— Я не можу розібратися з цією йобаною іграшкою. Подзвоніть у довідкову службу і…

— Спершу спробуйте до моєї сестри, — каже Джером, зразу ж відбарабанюючи її номер.

Холлі набирає Барбару, її великий палець стрибає так швидко, що розмиваються його обриси. Вона слухає.

— Голосова пошта.

Джером плюється лайкою і мчить ще швидше. Ходжесу залишається лише надіятися, що в нього янгол їде на плечі.

— Барбаро! — реве Холлі. Жодного мимрення тепер. — Ти та всі, хто там є з тобою, піднімайте ваші сраки й забирайтесь звідти! МЕРЩІЙ! Пронто! — Вона вимикає телефон. — Тепер що? Довідкова служба, казали ви?

— Йо. Дізнайтесь номер служби безпеки «МАКу», наберіть його й передайте знову мені телефон. Джероме, з’їжджай по естакаді 4А.

— До «МАКу» треба по «3B».

— Це, якщо ти їдеш до центрального входу. Нам треба до заднього.

— Білле, якщо моя мама й сестричка постраждають…

— Не постраждають. Кермуй на 4А. — Дискусія Холлі з довідковою службою тривала щось надто довго. — Холлі, що за затримка?

— Нема прямого доступу до їхньої служби безпеки. — Вона набирає якийсь новий номер, слухає, а потім вручає телефон Ходжесу. — Ви мусите зв’язуватися через загальний номер.

Він притискає «айфон» Холлі собі до вуха так сильно, що аж боляче. Там гудки. Гудки й гудки. І надалі гудки.

Коли вони проминають естакади 2А та 2В, Ходжес бачить «МАК». Він розцвічений вогнями, наче якийсь джукбокс, парковка — суцільне море машин. Нарешті на його виклик відповідають, але, перш ніж він встигає промовити бодай одне слово, робот починає читати йому лекцію жіночим голосом. Машина робить це повільно й старанно, немов звертаючись до особи, у котрої англійська нерідна мова, і то на слабенькому рівні.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

Ходжес слухає, з телефоном Холлі приплюснутим собі до вуха, і піт котиться в нього по щоках і шиї. Зараз шоста хвилина по сьомій. «Той сучий син не зробить своєї справи, поки не розпочнеться шоу, — запевняє Ходжес себе (насправді він так молиться), — а рок-концерти завжди починаються з запізненням».

— Пам’ятайте, — солодко пащекує роботеса, — ми залежимо від вашої підтримки, тому нагадуємо, що наразі маються сезонні квитки на виступи Міського симфонічного оркестру й вистави Драматичного театру. Ви не лише зекономите п’ятдесят відсотків…

— Що там відбувається? — кричить Джером, коли вони проминають естакади 3А та 3В. Наступний знак попереджає: «З’ЇЗД 4А НА СПАЙСЕР БУЛЬВАР ЧЕРЕЗ 1/2 МИЛІ». Джером тицяє Холлі свій телефон і Холлі намагається додзвонитися спершу до Тані, а потім знову Барбарі, проте безрезультатно.

— Я слухаю звичайну задристану рекламу, — каже Ходжес. Він знову масує западину в себе на плечі. Біль такий, як від нагноєного зуба. — Іди наліво на з’їзді з естакади. Тобі треба буде зробити правий поворот, я гадаю, десь за квартал. Можливо, за два. У всякому разі, біля «МакДоналдса».

Хоча «мерседес» зараз уже летить зі швидкістю вісімдесят[348], звук двигуна хіба що трішки гучніший за сонне мурмотіння.

— Якщо ми почуємо вибух, я зійду з розуму, — каже Джером відчужено.

— Просто кермуйте, — каже Холлі. Непідкурена сигарета дрижить у неї в зубах. — Якщо ви нас не розбабахаєте, ми впораємося. — Вона знову набирає Танін номер. — Ми схопимо його. Ми схопимо його, схопимо його, схопимо його.

Джером кидає на неї погляд:

— Холлі, ви чисто навіжена.

— Просто кермуйте, — повторює вона.

— Також ви можете використовувати вашу картку «МАКу» для отримання десятивідсоткових знижок у добірних, вишуканих ресторанах і місцевих роздрібних крамницях, — інформує Ходжеса жінка-робот.

І тільки після всього того, нарешті, вона переходить до справи.

— У головному офісі нема наразі нікого, хто міг би прийняти ваш дзвінок. Якщо вам відомий додатковий номер відділу, з яким ви бажаєте зв’язатися, ви можете набрати його будь-якої хвилини. Якщо ні, будь ласка, вислухайте уважно, тому що опції нашого меню змінилися. Щоб подзвонити Ейвері Джонс в офіс Театральної трупи, наберіть один-нуль. Щоб подзвонити Белінді Дін в офіс кас, наберіть один-один. Щоб подзвонити в офіс Міського симфонічного орке…

«Ой, Боже милостивий, — думає Ходжес, — це ж, курва, якийсь каталог «Сіерз»[349]. Ще й у абетковому порядку».

«Мерседес» присідає й хилиться, коли Джером завертає на 4А і мчить вниз по вигнутій естакаді. На світлофорі внизу червоне світло.

— Холлі, що там з вашого боку?

Вона дивиться, не забираючи телефон від вуха.

— Проскочите, якщо поквапитесь. Якщо хочете, щоб нас усіх повбивало, тоді вагайтесь.

Джером притоплює акселератор. Жорстко загрібаючи ліворуч, «мерседес» Олівії стрибає через чотири дорожні смуги, верещать шини. Звучить «гуп», коли вони б’ються об бетонний роздільник. Пишним гармидером квітнуть автомобільні гудки. Краєм ока Ходжес бачить панельний ваговоз, який, щоб уникнути їх, вилазить на бровку.

— Щоб подзвонити до господарчої служби й завсценою, наберіть…

Ходжес гатить у дах «мерседеса»:

— Що к-херам сталося з живими людьскими істотами?

Тільки коли попереду з’являється Золота Арка «МакДоналдса», жінка-робот повідомляє Ходжесу, що він може подзвонити у відділ безпеки «МАКу», набравши три-два.

Він це робить. У телефоні гуде чотири рази, потім там знімають слухавку. Те, що він чує, спонукує його повірити, що він божеволіє.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, — промовляє сердечно жінка-робот. — Де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

— 33 —

— Місіс Робінсон, а чому концерт досі не починається? — питає Дайна Скотт. — Уже десять хвилин на восьму.

Таня думає, чи варто розповісти їм про концерт Стіві Вандера, на який вона ходила вже старшокласницею, про той, що був призначений на восьму годину вечора, а розпочався насправді тільки о пів на десяту, але вирішує, що це, либонь, було б наразі недоречним[350].

Хільда супиться на свій телефон.

— Я так і не можу додзвонитися до Ґейл, — жаліється вона. — Усі бісові мережі пере…

Вона не встигає договорити, як світло починає повільно гаснути. Це викликає дикі крики радості та хвилі оплесків.

— О Боже, мамо, я так хвилююся! — шепоче Барбара, і Таню зворушують побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції “Гарні люди”». Промінь прожектора супроводжує його до авансцени.

— Агов, хлоп’ята! — гукає він. — Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка. Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію», — думає Таня.

— Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? — питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

— А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

— За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, — а особливо ви, дівчатка, — зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, — дивується подумки вона. — Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь телефонний дзвінок — це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути того, хто їй телефонує — мабуть, її брат, — якби навіть відповіла. Галас у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається. Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми телефонами. Концерт розпочався.

— 34 —

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ “МАКу”» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом. Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

— Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

— Задній заїзд замкнено.

— Поліція, — каже Джером. — Відкривайте ворота.

— Що вам потрібно?

— Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.

Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати далі, Джером знову натискає кнопку.

— Ви служба безпеки?

— Старший доглядач, — відповідає рипучий голос. — Якщо вам потрібна служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.

— Там нема нікого, — каже Ходжес Джерому. — Вони в залі, вся їхня зграя. Просто заїжджай.

Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає оновлений лак на корпусі «мерседеса».

— Може, вони його вже схопили, — мовить він. — У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.

— Не схопили, — каже Ходжес. — Він усередині.

— Звідки ви знаєте?

— Слухай.

Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським віконцем, вони чують гупання басових пасажів.

— Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.

— Як він зумів пробратися досередини? — питає Джером і б’є по керму. — Як?

Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.

— Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.

Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з півдесятка «ровді»[351], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони сидять в епіцентрі вибуху.

Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?

Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:

— Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.

— Про що це ви говорите? — питає Ходжес, виважуючи себе з заднього сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі «Кархарті»[352].

— Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, — пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. — Коли він вирішив убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається «могавк»[353]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би надто химерний вигляд.

Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки. Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло вистачити, тому що…

Старший доглядач підступає їм назустріч.

— У чому справа?

Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши палець у стратегічному місці.

— Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?

— Джеймі Ґеллісон.

Його очі перебігають з Джерома на Холлі.

— Я його напарниця, — каже Холлі.

— Я його стажер, — каже Джером.

Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і деталями полотняних декорацій.

— Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, — каже Ходжес. — Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.

— Не робіть цього, Білле.

Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше Холлі назвала його на ім’я.

Він її ігнорує.

— Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.

Ґеллісон мотає головою.

— Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу — великі дитячі шоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше — мережі блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…

Холлі смикає Ходжеса за рукав.

— Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і зробить.

— Вона може мати рацію, — каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій стажерський статус) додає: — Сер.

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

— Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

— Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

— Радіо, атож. У них… — Він смикає себе за пипку вуха. — Ну, знаєте, такі штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби. Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. — І не вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі Ходжеса. — Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка. Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

— Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

— Ні, — заперечує Ходжес. — Ви цього не робитимете, сер.

Холлі Джібні з них єдина, хто все ясно бачить і розуміє. Містер Мерседес всередині. У нього бомба, і лише завдяки милості Господній він її досі не підірвав. Надто пізно вже для поліції, і надто пізно для охоронців із служби безпеки «МАКу». І надто пізно для нього самого.

Але.

Ходжес сідає на один із порожніх ящиків.

— Джероме. Холлі. Підійдіть до мене.

Вони підходять. Очі в Джерома аж білі, він ледь стримує паніку. Холлі бліда, але зовні спокійна.

— Перетворитися на лисого не було б достатнім. Він мусив зробитися незагрозливим на вигляд. Мабуть, я знаю, як він це зробив, і якщо я правий, тоді я знаю й де його зараз шукати.

— Де? — питає Джером. — Скажіть нам. Ми його дістанемо. Ми мусимо.

— Це буде нелегко. Саме зараз він мусить бути насторожі, в тривожному стані червоного ступеня, безперервно відстежуючи свій особистий периметр. І тебе він знає, Джероме. Ти часто купував морозиво з того клятого фургону «Містер Смаколик». Ти сам мені про це розповідав.

— Білле, він продавав морозиво тисячам людей.

— Авжеж, але чи багато чорношкірих людей у Вест Сайді?

Джером мовчить, але тепер той, хто кусає собі губи — він.

— А чи велика та бомба? — питає Ґеллісон. — Може, мені ввімкнути пожежну тривогу?

— Тільки, якщо ви бажаєте, аби повбивало всю цю чортову прірву людей, — каже Ходжес. Йому дедалі важче стає балакати. — Щойно він відчує небезпеку, у ту ж мить він підірве те, що має. Ви цього бажаєте?

Ґеллісон не відповідає, і Ходжес знову повертається до двох неправдоподібних спільників, яких Бог — чи якась химерна фортуна — призначила цього вечора бути з ним.

— Ми не можемо випробовувати долю на тобі, Джероме, і ми аж ніяк не можемо випробовувати долю на мені. Він стежив за мною задовго до того, як я дізнався, що він взагалі існує на світі.

— Я підберуся ззаду, — каже Джером. — Захоплю його зненацька. У темряві, де нема нічого, окрім світла зі сцени, він мене нізащо не помітить.

— Якщо він там, де, як я гадаю, він є, твої шанси на те, щоб так зробити, будуть п’ятдесят на п’ятдесят, і то в найкращому випадку. Це недостатній рахунок.

Ходжес обертається до жінки з сивіючим волоссям і обличчям невротичної юнки підліткового віку.

— Це мусите бути ви, Холлі. Зараз він вже тримає палець на спусковому гачку, а ви єдина, хто може підібратися близько без того, щоб бути впізнаною.

Вона прикриває свої понівечені губи долонею, але однієї недостатньо, тож вона додає ще й другу. Очі в неї величезні й вологі. «Господи, поможи нам», — думає Ходжес. Це не вперше його навідує така думка в зв’язку з Холлі Джібні.

— Тільки якщо ви підете разом зі мною, — промовляє вона крізь пальці. — Можливо, тоді…

— Я не можу, — каже Ходжес. — У мене інфаркт.

— Ох, біда, — стогне Ґеллісон.

— Містере Ґеллісон, там є сектор для інвалідів? Мусить бути, правильно?

— Звичайно. У середній частині аудиторії.

«Він не лише зумів пробратися на концерт, — думає Ходжес. — Він ідеально розташувався, щоб спричинити якнайбільше смертей».

Він каже:

— Слухайте сюди, ви двоє. Не змушуйте мене повторювати це двічі.

— 35 —

Завдяки інтродукції конферансьє, Брейді трішки розслабився. Те ярмаркове лайно, що він бачив, як його вивантажували, коли робив свій розвідувальний похід, зараз або десь за лаштунками, або підвішене нагорі. Перші п’ять-шість пісень гурту — то лише для розігріву. Доволі скоро ті декорації або виїдуть з-за боковин сцени, або опустяться згори, тому що основна робота цього гурту, причина того, чому вони зараз тут — продати найсвіжішу порцію свого аудіогівна. Коли діти — багато з них уперше в житті потрапили на поп-концерт — побачать ті яскраві миготливі вогні та чортове колесо й задній фон, що зображує морське узбережжя, вони зі своїми тінібоперськими мізками зовсім ошаліють. І от тоді, саме тоді, він і посуне тумблер на Речі Два й від’їде в пітьму верхи на золотій бульбашці всього цього щастя.

Соліст — той, що з найпишнішим волоссям — закінчує якусь сиропну баладу, уклякнувши на колінах. Він тримає останню ноту з похиленою головою, екзальтовано відстовбурчивши свій підарський задок. Він лайно співак, і мабуть, уже не раз запізнився з фатальною дозою наркоти, але коли він підводить голову й реве: «Як ви там почуваєтесь?», аудиторія передбачено заходиться в чумовому екстазі.

Брейді озирається довкола, як він це робить кожні кілька секунд — відстежуючи свій периметр, точно, як був сказав Ходжес, що він так робитиме — і його очі затримуються на маленькій чорношкірій дівчинці, яка сидить за пару рядів праворуч від нього.

«Я її звідкись знаю?»

— Кого ви шукаєте? — гукає йому гарна дівчина з ногами-патичками, перекрикуючи перші акорди наступної пісні. Брейді її ледве чує. Вона йому усміхається, і Брейді думає: «Як це кумедно — дівчині з ногами-патичками ще й усміхатися з якогось приводу. Цей світ її царствено виїбав, аж по самі гланди, аж донесхочу, тож звідки тут може взятися бодай найменша усмішечка, не кажучи вже про такий радісний, на всі щоки, вищир?».

Він думає: «Мабуть, вона чимсь обдовбана».

— Свого друга! — гукає він у відповідь цій дівчині.

Думаючи: «Ніби вони є в мене».

Ніби.

— 36 —

Ґеллісон веде Холлі й Джерома за собою в… ну, десь. Ходжес сидить на ящику з похиленою головою, упершись долонями собі в стегна. До нього нерішуче наближається один з ровді й пропонує викликати йому невідкладну медичну допомогу. Ходжес дякує, але відмовляється. Він сумнівається, що крізь гуркіт, який видають «Довколишні», Брейді зможе почути виття сирени машини невідкладної допомоги (чи будь-чого іншого), але не хоче випробовувати долю. Покладання на удачу й привело їх на цю стежку, і тепер усі ці люди в аудиторії «Мінго», включно з матір’ю і сестрою Джерома, під загрозою. Він краще помре, ніж ризикне таким чином знову, і краще б це сталося з ним раніше, аніж доведеться пояснювати всю цю глазуровану лайном, розсери-куди-не-глянь катастрофічну справу.

От тільки… Джейні. Коли він думає про Джейні, як вона сміється і під пікантним кутом насовує собі на брову позичену в нього федору, він розуміє, що, якби йому довелося починати це знову, він, найімовірніше, робив би все точно так само.

Ну… переважно так само. Якби йому надався другий шанс, він міг би уважніше прислухатися до місіс Мельбурн.

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, і вони вдвох щиро по-чоловічому реготали з цього, але кумедними виявилися самі вони, хіба ні? Бо місіс Мельбурн була права. Брейді Хартсфілд дійсно якась чужинницька істота, і він таки весь час перебував серед них, лагодячи комп’ютери та продаючи морозиво.

Холлі з Джеромом пішли, Джером взяв «Сміт & Вессон .38», який колись належав батькові Ходжеса. Ходжеса гризуть важкі сумніви через те, що послав хлопця в повну людей аудиторію з зарядженим револьвером. За звичайних обставин він напрочуд врівноважений хлопець, але навряд чи він зуміє зберігати свою врівноваженість, коли його мама й сестричка під такою загрозою. Тим не менше, Холлі треба підстрахувати. «Пам’ятай, ти тільки дублер», — сказав Ходжес перед тим, як Ґеллісону повести їх геть, але Джером ніяк на це не відгукнувся. Ходжес не певен, що той його навіть почув.

У будь-якому разі Ходжес зробив усе, що міг. Єдине, що йому залишилося, це сидіти тут, поборюючи біль, намагаючись не перестати дихати, і чекати вибуху, про який він молиться, щоб його не сталося.

— 37 —

Холлі Джібні двічі в житті поміщали в спеціалізовані заклади, перший раз ще тінейджеркою, а другий, коли їй було за двадцять. Психотерапевт, якого вона відвідувала пізніше (в її так званому зрілому віці), означив ці примусові канікули, як «розриви з реальністю», що було недобре, але все одно краще за «психотичні розлами», з яких чимало людей так ніколи й не поверталися. У самої Холлі малася власна, простіша назва для означених розривів. То були періоди її «тотальної прибацаності», на відміну від стану тихої помірної прибацаності, в якому вона проживала своє повсякденне життя.

Тотальна прибацаність у молодої жінки за двадцять була викликана її босом у фірмі з продажу нерухомості в Цинциннаті, яка називалася «Френк Мітчелл — Гарні будинки й садиби». Її босом був Френк Мітчелл-молодший, шикарний модник з обличчям інтелігентної форелі. Він наполягав, що її робота не відповідає нормам, що колеги її терпіти не можуть, і єдиний шанс для неї залишитися в компанії — це якщо він продовжуватиме її прикривати. Що він робитиме, якщо вона з ним переспить. Холлі не хотілося спати з Френком Мітчеллом-молодшим, і роботу їй також не хотілося втрачати. Якщо вона втратить роботу, тоді вона втратить і квартиру, і змушена буде повернутись додому, жити разом зі своїм легкодухим батьком і всеконтролюючою матір’ю. Врешті-решт вона розрішила конфлікт тим, що одного разу прийшла на роботу раніше й розтрощила кабінет Френка Мітчелла-молодшого. Знайшли Холлі в її робочому закутку, скорчену під стіною. Пучки в неї були скривавлені. Вона гризла собі пальці, наче звірятко, що намагається вирватися з пастки.

Причиною її першої тотальної прибацаності був Майк Стьордевант. Це він вигадав для неї заразливе прізвисько Джібба-Джібба.

У ті дні Холлі — учениця молодшого класу середньої школи — не бажала нічого, окрім як шмигати з місця на місце, притискаючи підручники до своїх новоз’явлених грудей, з волоссям, що висіло, прикриваючи поцятковане акне обличчя. Але навіть тоді вона мала проблеми, які поширювалися набагато далі за акне. Проблеми з тривожністю. Проблеми з депресіями. Проблеми з безсонням.

А найгіршою була самостимка.

Самостимка — це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі — що за дівчина, вчепилася в себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі — як вузькі шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків — може, слова, може, ні — протискуються з-поміж її зціплених зубів.

— Що це ти мурмочеш? — запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

— Що?

— Мурмочеш! — закричав Майк. — Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи, де було менш напружено (трішки менш). Їй ніколи більше не довелося бачити Майка Стьордеванта, але й досі їй іноді сниться, ніби вона біжить по безкінечному шкільному коридору — подеколи одягнена тільки в спідню білизну, — а люди сміються з неї, і показують пальцями на неї, і обзивають Джібба-Джібба.

Вона думає про ті свої давні, ласкаві шкільні дні в той час, як вони з Джеромом йдуть слідом за старшим доглядачем крізь лабіринт приміщень під аудиторією «Мінго». «Отаким і виявиться на вигляд Брейді Хартсфілд, — вирішує вона. — Як Майк Стьордевант, тільки лисим. Яким зараз є і сам Майк, де б він зараз не перебував. Лисий… жирний… з переддіабетом… пригноблюваний уїдливою дружиною і невдячними дітьми…»

«Джібба-Джібба», — думає вона.

«Я тобі віддячу», — думає вона.

Ґеллісон веде їх через столярний цех і через костюмерний, повз щільники артистичних гримерок, потім по коридору достатньо широкому, щоб транспортувати ним декорації і цілі комплекти сценічних споруд. Коридор закінчується вантажним ліфтом, двері якого стоять відкритими. Згори крізь ліфтову шахту бемкає радісна поп-музика. Наразі звучить пісня про кохання і танці. Речі, які наразі жодним чином не стосуються Холлі.

— Вам не варто ліфтом, — каже Ґеллісон, — він піднімається за лаштунки сцени, і вам звідти не вийти в зал без того, щоб пройти просто між музикантами. Слухайте, а в того парубка насправді інфаркт? А ви насправді поліцейські? Ви не схожі на поліцейських. — Він кидає погляд на Джерома. — Ви надто молодий. — Потім на Холлі, і тут у ньому помітний ще більший сумнів: — А ви…

— Надто прибацана? — пропонує варіант Холлі.

— Я не збирався такого казати.

Можливо, ні, але саме це він думає. Холлі то знає; дівчинка, яку колись обзивали Джібба-Джібба, завжди таке знає.

— Я дзвоню копам, — каже Ґеллісон. — Справжнім копам. І якщо це якийсь такий жарт…

— Робіть, що вам потрібно, — каже Джером, думаючи: «А чом би й ні? Нехай дзвонить хоч до Національної гвардії, якщо йому так хочеться. Тут усе закінчиться, тим чи іншим чином, уже в наступні кілька хвилин». Джером це розуміє, і він бачить, що Холлі розуміє це також. Револьвер, який дав йому Ходжес, лежить у нього в кишені. Відчувається він важким і якимсь химерно теплим. Окрім тієї пневматичної рушниці, яку він мав у дев’ять чи десять років (чийсь подарунок на день народження, який йому вручили попри сумніви його матері), він ніколи в житті не носив зброї; а цей револьвер вчувається живим.

Холлі показує рукою ліворуч від ліфта.

— А це що за двері? — А коли Ґеллісон не відповідає на її запитання негайно: — Допоможіть нам, благаю! Можливо, ми й не справжні копи, можливо, ви маєте рацію щодо цього, але там, у залі, дійсно зараз сидить дуже небезпечна людина.

Вона робить глибокий вдих і промовляє слова, яким сама ледве вірить, навіть знаючи, що вони правдиві:

— Містере, окрім нас, у вас більше нікого немає.

Ґеллісон обмірковує це, а потім відповідає:

— Ці сходи виведуть вас до лівого сектору залу. Там довгий прогін. Нагорі побачите двоє дверей. Ті, що зліва, ведуть надвір. Права веде в зал, прямо вниз повз сцену. Так близько, що від музики у вас барабанні перетинки можуть полопатися.

Торкаючись рукояті револьвера в себе в кишені, Джером питає:

— А де точно міститься сектор для інвалідів?

— 38 —

Брейді її таки знає. Точно знає.

Спершу він не може намацати в пам’яті, це ніби слово, що залипло в тебе на кінчику язика. Потім, коли гурт розпочинає пісню про заняття коханням на танцювальному майданчику, йому доходить. Будинок на Тіберрі-лейн, той, де живе чорний пестунчик Ходжеса зі своєю родиною, гніздо ніґґерів з білими іменами. Окрім імені собаки, тобто. Його звуть О’делл, точно ніґґерське ім’я, і Брейді збирався його вбити… от тільки натомість він убив власну матір.

Брейді згадує день, коли той ніґґербой підбіг до фургона «Містер Смаколик», зі щиколотками, все ще зеленими після підстригання моріжка жирного екс-копа. А його сестра кричала: «Купи мені якогось шоколадного! Будь лааасочка!»

Ім’я цієї сестри Барбара, і це вона, велика, як саме життя, і вдвічі огидніша. Вона сидить праворуч двома рядами вище, з своїми подружками й жінкою, яка, напевне, мусить бути її матір’ю. Джерома з ними нема, і Брейді дико цьому радий. Нехай Джером живе, це ж просто чудово.

Але без своєї сестрички.

І без матері.

Нехай він відчує, як воно.

Так само дивлячись на Барбару Робінсон, він запускає руки під фотогорафію Френкі й знаходить тумблер Речі Два. Він пестить його крізь тонку тканину майки так, як йому дозволялося — тільки в небагатьох щасливих випадках — пестити пипки своєї матері. На сцені соліст «Довколишніх» робить шпагат, яким у тих тіснючих джинсах, що на ньому одягнені, він мусив би просто розтовкти собі яйця (за умови, якщо вони там маються), потім пружиною опиняється на рівних і підбігає до краю сцени. Дівчатка кричать. Лялечки тягнуть руки, немов щоб його торкнутись, їхні нігті — пофарбовані у вельми дівчачі кольори веселки — зблискують у прожекторах рампи.

— Агов, чи подобаються вам, хлоп’ята, паркові розваги? — гукає Кем.

Вони верещать, що дуже.

— А чи подобаються вам, хлоп’ята, карнавали?

Діти верещать, що вони обожнюють карнавали.

— А чи цілували вас коли-небудь на півдорозі?

Тут уже верещання абсолютно запаморочливе. Весь зал знову на ногах, промені бродячих прожекторів знову сковзають по натовпу. Брейді більше не видно гурту на сцені, але це не має значення. Він уже знає, що буде далі, бо він побував тут, коли завантажували апаратуру.

Стишаючи голос до інтимного, підсиленого мікрофоном муркоту, Кем Нолз каже:

— Отже, цього вечора ви отримаєте такий поцілунок.

Починається ярмарково-карнавальна музика — ввімкнувся синтезатор «Корґ»[355] і виграє якусь мелодію, імітуючи калліопу[356]. Зненацька сцену заливає водограєм світла: помаранчевого, блакитного, червоного, зеленого, жовтого. Аудиторія захоплено ахає, коли починає опускатися комплект декорацій ярмарку-карнавалу. Карусель і чортове колесо вже обертаються.

«ЦЕ ТИТУЛЬНА ПІСНЯ З НАШОГО НОВОГО АЛЬБОМУ, І МИ СПРАВДІ ВІРИМО, ЩО ВОНА ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!» — волає Кем, і навкруг партії синтезатора сплітаються звуки інших інструментів.

«Пустеля плаче на всі боки, — речитативом промовляє Кем Нолз. — Я інфікований тобою вічно».

На слух Брейді, так звучав би Джим Моррісон після префронтальної лоботомії. Та потім Кем кричить щасливо:

«Хлоп’ята, що ж мене зцілить?»

Весь зал знає, і тому, коли гурт вдаряє на повну силу, всі горлають слова.

«БЕЙБІ, БЕЙБІ, ТИ МАЄШ КОХАННЯ, ЯКОГО Я ТАК ПОТРЕБУЮ… ТИ І Я, МИ ХВОРІ НА ЦЕ ОБОЄ… І Я — ТАК, ЯК НІКОЛИ ДО ЦЬОГО…»

Брейді усміхається. Це блаженна усмішка змученої проблемами людини, яка після довгих поневірянь врешті-решт знаходить собі спокій. Він кидає погляд вниз, на жовте жевріння вогника готовності, загадуючись, чи проживе він досить довго, щоби побачити, як той переміниться на зелений. Потім він знову дивиться на ту малу негритоску, яка вже підхопилась на рівні, плеще в долоні й мотає своїм кінським хвостиком.

«Подивися на мене, — думає він. — Подивися на мене, Барбаро. Я хочу бути останнім, що ти побачиш».

— 39 —

Барбара ненадовго відривається очима від чудес на сцені, щоб поглянути, чи тому лисому чоловіку в кріслі-візку так само зараз радісно, як їй. З причини, якої вона не може зрозуміти, він чомусь став «її» чоловіком у кріслі-візку. Чи це тому, що він їй нагадує когось? Звісно, такого не може бути, хіба не так? Єдина людина з обмеженими фізичними можливостями, яку вона знає, це Дастін Стівенс у її школі, а він усього лише другокласник. І все одно, щось є ніби знайоме в цьому лисому інваліді.

Весь цей вечір, наче сновидіння, і те, що вона бачить зараз, також схоже на сон. Спершу їй здається, ніби чоловік у кріслі-візку хоче махнути їй рукою, але ні. Він усміхається… і показує їй середнього пальця. Спершу вона повірити в таке не може, але ж ось воно, саме так.

У його напрямку йде якась жінка, переступаючи за раз по дві сходинки, вона йде так швидко, що майже біжить. А позаду неї, ледь не наступаючи їй на п’яти… може, це дійсно сон, бо він схожий на…

— То Джером? — смикає Барбара за рукав Таню, щоб відволікти увагу матері від сцени. — Мам, то…

І тоді все трапляється.

— 40 —

Перша думка Холлі та, що все ж таки першим міг би піти Джером, тому що лисий чоловік в окулярах у кріслі-візку навіть — принаймні наразі — не дивиться на сцену. Він відвернувся і видивляється на когось у центральному секторі, і ще їй здається, ніби цей підлий сучий потрух якраз посилає тому комусь «птаха» середнім пальцем. Але вже пізно мінятись місцями з Джеромом, хоча в нього й револьвер. Рука того в кріслі-візку схована під обрамленою фотографією, яка лежить у нього на колінах, і Холлі жахливо боїться, що це означає, що він уже готовий зробити свою справу. Якщо так, залишилося тільки кілька секунд.

«Добре хоч, що він сидить у проході», — думає вона.

Ніякого плану в неї немає, зазвичай планування в Холлі простягається не далі того, яку закуску їй собі приготувати для вечірнього перегляду кінофільму, але на цей раз її стражденний мозок мислить чітко і, коли вона досягає чоловіка, якого вони шукають, слова, що вискакують з її рота, здаються цілком правильними. Божественно правильними. Їй доводиться нахилитися і кричати, щоб перекрити голосом жвавий, підсилений потужною апаратурою біт гурту на сцені й вереск дівчаток в аудиторії.

— Майку? Майк Сьодевант, це ти?

Брейді відвертається від свого споглядання Барбари Робінсон, сполохано, і тієї ж миті Холлі змахує зав’язаною шкарпеткою, яку їй вручив Білл Ходжес — його Веселим Ляпанцем, — і робить вона це з зарядженою адреналіном силою. Метнувшись по короткій крутій дузі, шкарпетка зустрічається з лисою головою Брейді трохи вище скроні. Серед спільної какофонії гурту й фанатів Холлі не чує спричиненого нею звуку, але бачить, як провалюється всередину шматок черепа розміром з невеличку чайну філіжанку. Руки його злітають вгору, та, що була схована, відкидає фотографію Френкі на підлогу, де трощиться її скло. Його очі нібито дивляться на неї, тільки зараз вони підкочені вгору так, що видно тільки нижні половинки райдужок.

Поряд з Брейді дівчина з тонкими, як патички, ногами вирячилася на Холлі, шокована. Так само й Барбара Робінсон. А більше ніхто не звертає жодної уваги. Вони всі на рівних, розхитуються, і плещуть у долоні, і підспівують.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

Рот Брейді відкривається й закривається, наче рот риби, яку оце лише щойно витягли з річки.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Джером кладе долоню на плече Холлі й кричить так, щоб вона почула:

— Холлі! Що в нього під майкою?

Вона його чує — він так близько, що вона відчуває віддих кожного його слова в себе на щоці, — але це як буває по радіо, коли далека радіохвиля допливає глибокої ночі, якийсь діджей, або крикун-проповідник з протилежного кінця країни.

— Це тобі невеличкий презент від Джібба-Джібби, Майку, — мовить вона та б’є його знову, точно в те саме місце, тільки навіть іще сильніше, поглиблюючи лунку в його черепі. Тонка шкіра тріскається, і з’являться кров, спершу бісеринками, а потім вона ручаєм тече йому по шиї, офарблюючи комір його блакитної сорочки з образом «Довколишніх» у брудно-пурпуровий колір. Цього разу голова Брейді відскакує набік, падаючи йому на праве плече, він починає труситися і смикати ногами.

Холлі думає: «Як той собака, якому сниться, ніби він женеться за кроликом».

Перш ніж вона встигає вдарити його втретє — а їй цього дуже, дуже насправді хочеться — Джером хапає її в руки й розвертає до себе.

— Він готовий, Холлі! Він готовий! Що ви робите?

— Терапію, — каже вона, а тоді вся сила збігає їй з ніг. Вона сідає в проході. Пальці її розслабляються на зав’язаному кінці Веселого Ляпанця, і той падає долі поряд з її кросівкою.

Гурт на сцені продовжує грати.

— 41 —

Чиясь рука тягне його за рукав.

— Джероме? Джероме!

Він відвертається від Холлі й обважнілого, як мішок, Брейді Хартсфілда, щоби побачити свою малу сестричку, очі її розширені в страху. А зразу позаду неї і його мама. У своєму поточному накрученому стані Джером ніскільки не дивується, але в той самий час він розуміє, що небезпека ще не минулася.

— Що ви наробили? — кричить дівчинка. — Що ви йому наробили?

Джером спритно розвертається назад в інший бік і бачить, що дівчина з крісла-візка в проході поряд з Хартсфілодм тягнеться до того рукою. Джером кричить:

— Холлі! Не дай їй цього зробити!

Холлі важко похитуючись підводиться, спотикається і мало не падає просто на Брейді. Це безумовно було б останнім у її житті падінням, але вона примудряється утриматися на ногах і хапає за руки дівчину в інвалідному візку. У них майже зовсім нема сили, і Холлі відчуває моментальний наплив жалю. Вона нахиляється ближче й кричить так, щоб бути почутою:

— Не торкайтесь його. У нього бомба і, боюся, вона зведена!

Дівчина у візку відсахується назад. Можливо, вона розуміє; можливо, вона просто лякається Холлі, вигляд у якої зараз навіть більш дикий, ніж зазвичай.

Брейді смикається і стріпується ще дужче. Холлі це не подобається, бо вона помітила дещо, блідий жовтий вогник у нього під майкою. Жовтий — це колір тривоги.

— Джероме? — питається Таня. — Що ти тут робиш?

До них наближається провідниця.

— Очистіть прохід! — перекрикуючи музику гукає вона. — Ви мусите очистити прохід, панове!

Джером хапає матір за плечі. Він притягує її до себе так близько, що торкається лобом її лоба.

— Ти мусиш забиратися звідси, мамо. Забирай дівчаток і йди. Негайно. Зроби так, щоб провідниця також пішла разом з тобою. Скажи їй, що твоїй дочці стало погано. Прошу, не став ніяких запитань.

— Мам? — починає Барбара. — Що…

Решта тоне в гуркоті гурту й хоровому співі залу. Таня бере Барбару за руку та йде назустріч провідниці. У той же час вона махає Хільді, Дайні й Бетсі, щоб вони приєднувались до неї.

Джером знову обертається до Холлі. Вона нахилилася над Брейді, якого продовжує тіпати від церебральних буревіїв, що сатаніють у його голові. Ступні його відбивають чечітку, немов навіть у своєму безпам’ятстві він реально відчуває ту життєрадісну пульсацію, яку видають «Довколишні». Руки Брейді безладно літають довкола, і коли одна з них наближається до жовтого жевріння в нього під майкою, Джером відбиває її геть, як баскетбольний захисник м’яча з зони під кошиком.

— Я хочу забратися звідси, — стогне дівчина в кріслі-візку. — Мені страшно.

Джером її добре розуміє — йому також хочеться забратися звідси, він теж на смерть переляканий, — але поки що їй доведеться залишитися тут. Її блокує Брейді, а поворухнути його вони не наважаться. Поки ще ні.

Холлі випереджає Джерома, як вона це часто робить:

— Ви мусите спокійно сидіти на своєму місці, любонько, — каже вона дівчині в кріслі-візку. — Розслабтеся і насолоджуйтесь концертом.

Холлі думає, як набагато простіше усе було б, якби їй повезло його вбити, а не просто втокмачити його вивихнутий мозок у півдорогу до Перу. Вона загадується, чи вистрелив би Джером у Хартсфілда, якби вона його попросила. Мабуть, ні. Дуже погано. Серед усього цього галасу він, либонь, вільно міг би це зробити.

— Ви що, божевільна? — питає в неї дівчина в кріслі-візку здивовано.

— Мене про це повсякчас питають, — відповідає Холлі і, — дуже обачно — починає задирати на Брейді майку. — Тримайте його руки, — наказує вона Джерому.

— А якщо я не зможу?

— Тоді уколошкайте мазефакера.

Весь переповнений зал на ногах, розхитується і плеще в долоні. Знову літають над головами пляжні м’ячі. Джером кидає один швидкий погляд собі за спину й бачить, що його мати веде дівчаток по проходу до вихідних дверей, провідниця разом із ними. «Хоч тут удача», — думає він, і знов повертається до нагальної справи. Він ловить розмахані руки Брейді та стискає їх докупи. Зап’ястки слизькі від поту. Це як тримати пару живих рибин.

— Я не знаю, що ви робите, але робіть це швидше! — кричить він Холлі.

Жовтий вогник жевріє в якомусь пластиковому пристрої, схожому на перероблений телевізійний пульт. Замість пронумерованих кнопок каналів, на ньому мається білий тумблер, типу того, яким умикаєш світло в себе в спальні. Він стирчить прямо вгору. Від пристрою тягнеться дріт, ховаючись під задом цього чоловіка.

Брейді видає кректання, і раптом чути різкий запах. Це попустився його сечовий міхур. Холлі дивиться на сечоприймач у нього в пелені, але не схоже, щоб той був до чогось приєднаний. Вона хапає його та вручає дівчині в кріслі-візку.

— Потримайте оце.

— Фууу, це ж сцяки, — каже дівчина в кріслі-візку, а потім: — Ні, це не сцяки. Там щось інше всередині. Схоже на глину.

— Покладіть його. — Джером змушений кричати, щоби бути почутим крізь музику. — Покладіть його на підлогу. Делікатно. — А потім до Холлі: — Поспішіть же, чорти забирай!

Холлі вивчає жовтий вогник готовності. І маленький білий пиптик тумблера. Вона може посунути його вперед або назад, і не може наважитися зробити ні того, ні іншого, бо не знає — в який бік «вимк», а в який «бабах».

Холлі підбирає Річ Два з того місця, де вона спочивала на животі в Брейді. Це як брати налиту отрутою змію, і потребує всієї її сміливості.

— Тримайте його руки, Джероме, просто тримайте його руки.

— Він слизький, — крекче Джером.

«Ми про це й раніше знали, — думає Холлі. Такий собі слизький сучий син. Такий слизький мазефакер».

Вона перевертає цей пристрій, воліючи, щоб руки в неї не трусились, і намагаючись не думати про чотири тисячі людей, які навіть не уявляють, що їхні життя зараз залежать від бідної, затурканої Холлі Джібні. Вона дивиться на кришку ніші для батарейок. Потім, затримавши дихання, Холлі зсовує кришку, дозволяючи їй впасти на підлогу.

Усередині дві батарейки АА. Холлі підчіплює нігтем за торець одну з них і думає: «Господи, якщо Ти там є, будь ласка, нехай це буде правильно». Якусь мить вона не в змозі поворухнути пальцем. Потім одна рука Брейді вислизає на волю з полону Джерома та б’є її по голові.

Холлі сіпається, і батарейка, яка її тривожила, вискакує зі свого відділення. Холлі чекає, що світ зараз вибухне, а коли той залишається тим самим, вона знову перевертає пульт. Жовтий вогник погас. Холлі починає плакати. Вона хапається за головний дріт і різко відриває його від Речі Два.

— Можете його тепер уже випу… — починає вона, але Джером уже облишив Брейді.

Він хапає Холлі в такі міцні обійми, що вона ледь може дихати. Її це не бентежить. Вона й сама обнімає хлопця навзаєм.

Публіка кричить у дикому захваті.

— Вони гадають, ніби вітають криком пісню, але насправді вони вітають нас, — спромагається вона прошепотіти у вухо Джерому. — Просто вони поки ще про це не знають. А тепер відпустіть мене, Джероме. Ви обнімаєте мене задуже сильно. Відпустіть мене, поки я не зомліла.

— 42 —

Ходжес так і сидить на ящику в вантажній зоні, і то не сам. Слон якийсь всівся йому на груди. Щось відбувається. Чи світ відходить від нього геть, чи то він відходить геть від цього світу. Він гадає, що останнє. Він немов всередині якоїсь кінокамери, і та кінокамера від’їжджає вдалечінь по операторській вузькоколійці. Світ такий само яскравий, як і раніше, але меншає, і кільце темряви зростає навколо нього.

Ходжес тримається далі, докладаючи всю свою силу волі, очікуючи на вибух, або на те, що вибуху не станеться.

Один з ровді нахилився над ним і питає, чи він у порядку.

— У вас усі губи сині, — інформує його той ровді.

Ходжес жестом відсилає його геть. Він мусить слухати.

Музика, і крики захвату, і щасливе верещання. Більше нічого. Принаймні поки що.

«Тримайся, — наказує він собі. — Тримайся».

— Що? — перепитує ровді, нахиляючись знову. — Що?

— Я мушу триматися, — шепоче Ходжес, але зараз він уже ледве спроможний дихати. Світ змалів до розміру люто зблискуючого срібного долара. Потім і той затьмарився, не тому, що Ходжес втратив свідомість, а тому, що хтось до нього прямує. Це Джейні, вона крокує повільно, ходою моделі на подіумі. На голові в неї його федора, сексуально насунута на одну брову. Ходжес згадує, як йому відповіла Джейні, коли він запитав її, чому йому пощастило опинитися в її ліжку: «Я аніскільки не шкодую… Можна, ми на цьому облишимо?»

«Йо, — думає він. — Йо».

Він заплющує очі й валиться шкереберть з ящика, як Хитун-Бовтун[357] зі своєї стіни.

Ровді його підхоплює, але тільки пом’якшує падіння Ходжеса, не запобігаючи йому. Збираються докупи інші ровді.

— Хто вміє робити серцево-легеневу реанімацію? — питається той, що підхопив Ходжеса.

Наперед виступає ровді з зав’язаним у хвіст, сивіючим волоссям. На ньому вицвіла майка з Джудасом Койном[358], і очі в нього яскраво-червоні.

— Я вмію, чоловіче, але бігме, я такий обдовбаний.

— Все одно спробуй.

Ровді з хвостиком падає навколішки.

— Здається мені, цей парубок уже відходить, — каже він, але береться до роботи.

Нагорі «Довколишні» починають нову пісню — на радість і захоплене верещання своїх фанаток. Така музика. Таке збудження. Такі м’ячі злітають вгору понад розхитаною, танцюючою юрмою. Вони прочитають про вибух, якого не сталося, в газетах, але для юних трагедії, яких не сталося, — це лише сновидіння.

Спогади: от вони реальні.

— 43 —

Ходжес приходить до пам’яті в шпитальній палаті, здивований, що він все ще живий, але зовсім не здивований тим, що бачить свого старого напарника, який сидить на краю його ліжка. Його перша думка, що Піт — із запалими очима, з неголеною щетиною, кінчики коміра стирчать вгору так, що майже вштрикаються йому в горло — має вигляд гірший, ніж самопочуття Ходжеса. Його друга думка — про Джерома й Холлі.

— Вони зупинили це? — хрипить він. Горло в нього сухе, як кістка. Він намагається сісти. Апарати, які його оточують, починають пищати й лаятися. Він знову лягає, але очі його не відриваються від обличчя Піта Гантлі.

— Чи вони?

— Вони все зробили, — каже Піт. — Та жінка каже, що її звуть Холлі Джібні, але я думаю, що насправді вона Шина Королева Джунглів[359]. Той хлопець, той крутій…

— Крутий, — поправляє його Ходжес. — Він думає про себе, що він крутий.

— Наразі він про себе ніяк не думає, і лікарі кажуть, що його думальні дні, радше за все, закінчилися назавжди. Джібні вигатила з нього все його лайно. Він у глибокій комі. Функціонування мозку мінімальне. Коли ти знову встанеш на ноги, можеш зробити йому візит, якщо захочеш. Він за три палати звідси.

— Де я зараз? В окружній?

— Задьористіше. Відділення інтенсивної терапії.

— Де Джером і Холлі?

— У центрі. Відповідають на цілий лайновоз запитань. Тим часом, мати Шини бігає довкола, погрожуючи власними масовими вбивствами, якщо ми не припинимо мучити її дочку.

Заходить медсестра й каже Пітові, що він уже мусить іти. Вона щось каже про життєві показники містера Ходжеса й приписи лікаря. Ходжес зупиняє її, піднімаючи руку, хоча це для нього ще те зусилля.

— Джером неповнолітній, а Холлі… має певні проблеми. Уся відповідальність лежить на мені, Піте.

— Ох, та ми це знаємо, — каже Піт. — Так, дійсно. Це надає цілком нового значення виходу за фахові рамки. Що ти собі, заради Бога, думав, Біллі, коли отаке робив?

— Робив, на що був спроможний, — каже Ходжес і заплющує очі.

Він відпливає. Він думає про всі ті юні голоси, що співали разом з гуртом. Вони вже вдома. З ними все гаразд. Він тримається за цю думку, поки його не оповиває сон.