Митар печер господніх

Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі — чужі, а на другім — свої, та счужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша — за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду… Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене… І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів'є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка…

Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.

Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею… Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском — їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.

Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса — веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.

І коли дзвінким реготом (чи іржанням лошатка?) озвався до мене повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.

І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами…

Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся, як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи… В темній пучині його тоне і жива душа і мертвий камінь.

Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої… втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і все можну капризну Мокошу… Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як із м'ясорубки, валом валив кривавий фарш перемеленої епохи… І вона вчепилася реп'яшком у білу широку сорочку того іншого, але Мирон сердито шарпнув душу до себе, заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді — зовсім пробудився…

Сон розвіявся, але чоловік… він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух, терпкуватий, як запах прив'ялого лісового зілля з ледь вловимими домішками сирої землі.

— Ні. — Задихнувся від досади Мирон, — я таки мушу зняти цей фільм! Інакше… я просто збожеволію.

На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив'ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим до гілки барвистим метеликом телеекрану, заполонила тісну кубатуру квартири.

Мирон намацав на підлокітнику пульт і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським «милом», англійські детективи — російськими «бандитськими» серіалами.

Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше — жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі «за склом», хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав…

Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: «Федот Іванович у відрядженні в Канаді» (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем'єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну «княжу гору» і стукати в глухі двері велеможних палат.

Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам'ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось… своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І — хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі…

Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час — минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині… Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми — як інтернатські діти… Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!

Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть під час урочистих дефіляд коло пам'ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це — цей бездіяльний блуд — комусь таки треба…

І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути правду від них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров'ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без… без… безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами — розкішними букетами, корзинами, гірляндами… Як у підземному переході на Хрещатику… чи в ритуальній залі… Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне…

Спочатку він навіть оторопів від враз розквітлого кабінетного пейзажу: або не туди потрапив, або, не приведи Господи, міністр переставився і почалось всенародне прощання, бо конопляна секретарка несподівано люб'язно відчиняє перед ним двері, а сама чемна та ввічлива, як лиш на похороні такі стерви бувають…

«О Боже! І в безмежному кабінеті — квіти!.. Невже вмер? Перегрівся на якійсь Рив'єрі — і вмер, сучий син, не удостоївши його аудієнції — вмер?! Ну, це вже взагалі чистої води сволочизм! Я ж на нього так надіявся! Я за ним фани-прапори носив, клейноди гетьманські! Стояв пліч-о-пліч лютим морозом на трасі між Києвом і Львовом у ланцюзі Злуки… Я ж йому, вважай, власним місцем на владнім Олімпі поступився! Замість того, щоб самому висуватися в парламент, штовхав перед люди його, очолив виборчий штаб, зняв фільм і крутив його, мов безумний по жеках та робітничих клубах на зустрічах з електоратом, розливався славасловієм на адресу цього… цього… ні, навіть не шакала — щура, цього завуальованого владолюбця і штрейкбрехера! Цього… провокатора! Це ж я — наївний ідіот! — коли його в кінці 70-х вигонили з керівництва Студії за професійну неспроможність і хабарництво, вірив, що за — правду і справедливість! Тоді ж чортзна-що творилося! Недаремно ж всі пияки, злодії і невдатні функціонери брежнєвсько-сусловського «відстійника» користають із того колишнього блуду і «косять» нині під дисидентів та репресованих. Ти ж тільки послухай їх, тих колишніх служак, пестунів і виплодків Системи: одні мученики за волю і народ! І я купився на це! І на його ласу жадібність до посад — теж. Думав: кожному своє, хай керує. Мені ж хотілося тільки знімати, і, нарешті, зробити той фільм, про який не могло й мови бути при комуністах, фільм, який перекреслив би всю їхню офіційну брехливу історію від Київської Русі до наших днів. Я ж так сподівався!.. І от — дочекався!.. Другий рік стежку в асфальті топчу, пороги оббиваю, принижуюсь, а воно… мурло немите, переховується, або вдає тяжко заклопотаного державними справами!» — Нетямився з відчаю Мирон, роззираючись за небіжчиком по величезному, схожому водночас на розквітлу оранжерею і похоронну залу, кабінеті.

— Проходьте! Сідайте! — Раптом глухо, як з того світу, пролунало у пропахлій квітковими консервантами тиші. Мирон непристойно сахнувся, стримуючи в горлі матюк, і, придивившись, розгледів на горизонті у барвистому заморському зільнику рожеву лисину міністра, обрамлену віночком сріблястого пушку. Присоромлений, розгублений пішов на ту ніжну рожевість, як на світло маяка, похитуючись і покашлюючи, бо не знав, як повестися і з чим вітати: з днем народження? з новим орденом? вищим кріслом? Хоча — куди вже вище…

Нарешті він уперся, ніби у край крижини — у кант міністерського стола, потиснув простягнуту пухку ручку і з жахом збагнув всю безглуздість власного візиту… По-перше, його пропустили під святковий шумок і тільки тому, що на якусь мить перервався потік віншувальників, пропустили відчепно, розуміючи, що в такій обстановці нічого всерйоз не вирішується і не береться до відома. По-друге… По-друге, час його випадково-святкової аудієнції збігає, як молоко на плиті…

До того ж, спиною відчував, як нетерпляче напирають на двері кабінету чергові вітальники-віншувальники-шанувальники, яких нанесло за цих кілька вільних хвилин, наче трісок на берег річковою хвилькою. Збуджені подихи лукавих сраколизів вже починали потроху припікати йому карк. І від злості на всіх лакиз і холуїв усіх епох і народів Мирон відкинув рішуче нерішучість і вирішив на пропаще сказати все, з чим і за чим прийшов. Бо більше, знав, нагоди не буде.

О, то був найкращий спіч у житті Мирона Волинця! Він бачив це по міністрові, який то блід, то синів, то знову багровів… Чисто як хамелеон!

Згодом, відсапуючись після візиту до міністра на лавочці на Хрещатику, намагався відтворити подробиці. Але деталі злилися в одне суцільне відчуття марноти марнот і жалю за розсипаними перлами…

Мирона теж то мов окропом зливало, то морозом обсипало і від цього відчуття, і від згадки, як він, гейби хлопчак якийсь, мов прищавий якийсь зеленець, про всяк випадок і якомога солодше привітавши міністра зі всіма нинішнім і майбутніми празниками, кинувся переконувати його, що мусить зняти задуманий фільм, що вони удвох, як два патріоти, як двоє небайдужих і т. д. людей, мусять зняти цей фільм… тисяча років — десять серій… всього-на-всього десять серій… якихось двісті тисяч гривень для розкрутки… щоб запустити першу серію! Боже мій! Всього двісті тисяч гривень!.. Копійки… зовсім копійки! Таж «мерседес» одного чиновника у тричі дорожче коштує!.. Зовсім малобюджетний серіал… Люди, себто артисти, готові працювати майже задарма… але їх хоча б годувати треба… І орендувати техніку… якусь сучасну студію… от і все… Зйомки першої серії будуть тут, у Києві: на Печерських пагорбах і в Лаврі.

Міністр, в недалекому минулому неперевершений, любимий в народі трибун і золотовуст, дивився на Мирона порожніми, аж білими очима, і мовчав, як заморожений окунь. І тоді, не стерпівши того байдужо-тупого погляду, радше, збагнувши всю марність потуг, Волинець у відчаї перехилився через янтарний лід столу, висмикнув міністра, наче ріпку, за вутлі барки із крісла і закричав у гутаперчеве обличчя, що мінливо ряботіло барвами, мов писок хамелеона:

— Тільки ти можеш мені допомогти, сучий сину! Ти мусиш, інакше тебе прокляне народ, який колись вірив тобі, усі оті діти, що дичіють по розорених селах, по міських сміттярках! Діти, яких ти, ти! прирік на злидні і вбогість духовну — на безпам'ятство!

— Я все прекрасно розумію… — забився міністр рибкою у Миронових руках. — Але… Де ж я візьму гроші? Повірте, я в такій же ситуації… Мій фільм про Батия… теж не запущено…

— Про кого?! — отетерів Мирон, відпускаючи з несподіванки міністра. — Ти що, знущаєшся?! А чому не про Петра Першого чи Гітлера?! Хіба не вони наші національні герої, прімєр для подражанія і об'єкт для поклонєнія?!

— Ви не так мене зрозуміли… — почав надуватися ображений міністр, — держава бідна… нема коштів на освіту, охорону здоров'я… навіть на пенсії… не до, вввибачайте, кіна!

— А чого ж ти тоді тут сидиш, коли ні тобі, ні державі твоїй — не до кіна? Чого штани протираєш, штрейкбрехере паскудний? Чого мені мізки компостуєш турботою про народ? Я цю турботу твою, голубе, на власній шкурі відчув… Але навіть не це мене болить, а те, що я ось цими руками тебе посадив у це крісло. Я ж думав, що ти людина, патріот… а ти брехав підступно, щоб до влади дорватися!

— Це вже образа гідності… я викличу охорону… — заприщився міністр, — та як ви смієте?!

— Смію! Ще й як смію, бо ти — зрадник! І це я бачу по твоїх переляканих очах! Ні, не ховай їх! Дивися мені в очі, і знай — народ тобі цього не простить! Не ті часи, коли зрадники і провокатори ставали національними героями!

Вони стояли один проти одного, розділені столом, як лінією фронту. І Мирон Волинець точно знав — що віднині між ним і міністром — лиш окопи і барикади. Бо це була відкрита відмова у підтримці. Адже Мирон знав, що гроші із бюджету на розвій кіномистецтва виділені, інша справа, що за ними вистроїлась чималенька черга. Знав він і з кого та черга (принаймні, ціну знав претендентам) і для чого. Однак і те було йому байдуже: хай! Бодай би щось — та робилося! В Росії он — теж не до кіна, але ж — знімають, серіал за серіалом, всі канали забиті…

Вбивало Мирона інше: в озлоблених очках міністра він прочитав вирок меті всього свого життя: тема фільму знову — не-про-хід-на, на цей раз у незалежній державі Україні. І не без сприяння міністра.

Мирон більше не контролював себе. Візит міг завершитись трагічно, але, слава Богу, вчасно в кабінет завалили віншувальники і витіснили Волинця за двері. І тепер він сидів на лавочці над загазованим Хрещатиком і думав, що його далі робити і як жити, щоб нікого не вбити, а собі зопалу життя не занапасти.

Під обід важкий бурий туман поволі почав скрапувати на мокрі тротуари ріденьким холодним дощем. Повертатися на Студію не хотілося. Радше, Мирон не мав сили повертатися на цвинтар своїх надій… Чорт би його батька дер, що в нього за доля така: у щоб не вклав душу, здоров'я, час — провал за провалом. З ями в яму! А вгорі, на тлі куцого клаптика неба, схилені над тобою цікаві писки друзів: чи ще не здох?.. Боже, що це за час, за держава, за суспільство?! Хоча… коли на цій землі був рай і благодать для таких, як він? Та й чи тільки на цій? Таж відколи світа гнаними були безумці, котрим кортіло вдосконалити той світ. Недаремно і християнство з його ідеологією духовного вивищення над захланною гріховністю плотського існування було на початках своїх релігією блаженних геніїв і горстки чесних протестантів, які не могли переступити моральні табу і прийняти беззаконня світу і його князів…

Що ж ти, чоловіче, хочеш, коли з предвіччя моральні чесноти здавались такими… «не від світу цього», що, якби Ісус Христос, котрий перший нагадав про них людям, не був сином Божим, то б Його ним зробили…

Одначе, що змінилося на білому світі за дві тисячі років, проминулі в оголошеній християнством відкритій боротьбі добра зі злом? Ті ж пилати, іуди, фарисеї, центуріони, лихварі, митарі і біснуваті… І в цій сатанинській веремії — знову горстка людей, розпорошена горстка людей, що йдуть за невидимим Богом, кожен — на свою Голгофу…

Та й на київських горах мало що змінилося за останнє тисячоліття… Хіба лиш те, що князі пересіли з коней вороних у чорні броньовані лімузини, бояри поголили бороди, а солов'ї-розбійники свистять не в дубових гаях під Броварами, а з дубових трибун парламенту… Та ще братва демократизувалась: якщо колись селекційне братовбивство практикувалося переважно серед княжичів, то тепер цю розкіш дозволяють собі і селянсько-пролетарські нащадки. А на загал — все, як було… І, схоже, так буде вічно. Бо людська сутність, на жаль превеликий, величина стала і незмінна…

— Привіт, старий! — Миронові роздуми про долю людської цивілізації нагло перервав знайомий, неприємно радісний голос. Перед ним стояв — ручки в брючки — Льоха Лящик. Той, хто першим сказав, що досконалість не має меж, не знав, на щастя, Лящика. А то б він дуже, а дуже засумнівався, побачивши хоч раз цей довершений (внутрішньо і зовнішньо) взірець відморозка. Здавалося, не було на Студії начальничка, якому б Лящик не облизав зад, і більш-менш порядної людини, на яку б «не какнув і не капнув». Ох і попив цей відморозок Миронової крівці! Ох і попив! А тепер ось стоїть, либиться, невмирущий клоп, готовий хоч уже вп'ястися в шкіру, кровосос поганий! За роки незалежності Лящик круто поміняв імідж: із занудного бездарного сценариста перекваліфікувався у ще бездарнішого зануду-гумориста, свято вірячи, що його кінський гумор якраз на часі, оскільки народові, який обібрали до нитки, нічого не залишається, як реготати з пальця, або з того, що пальцем роблено…

Але в цю гірку хвилину Мирон забув про своє ставлення до Лящика. В цю хвилину йому треба було комусь вилити свій біль, образу, обурення. Хотілося розуміння, співчуття. Врешті, моральної підтримки. Як же ж йому стало прикро за себе, ідіота, за одвертість свою, коли, вислухавши його з єзуїтською цікавістю, Льоха Лящик зашарівся вдоволеним фейсом, як млинець на пательні.

— Старий, чого ти трепихаєшся, чого волну гониш, — заговорив Лящик вєркосердючківським суржиком своїх недоумкуватих героїв, — да настромлєніє соотєчєственнікам портиш, а собі жизнь і так невєсьолую?! Ну, знімеш ти свій геніальний фільм, ну, покажеш, может бить, в кінотіятрі, ну і що від того змінеться? Анічогісінько! З власного гіркого досвіду знаю. От видав я книжку гуморесок про наших нардепУків, про жизнь їх нехарошую. І що ж змінилося в странє?! Ти бачиш зміни, масові самогубства чиновників та обранців народних, покаяння при всім народі на Майдані Незалежності чи походи на прощу в Лавру? От скажи: хоч один ганебник схиму прийняв, чи печеру собі вирив та поселився там? Ага, діждешся! Поїдь-но раді інтєреса по курортних зонах круг столиці, побачиш, яких палаців нарили собі ці рила…

І Лящик аж зайшовся реготом від власної дотепності та гострослів'я. А Мирон ледь не луснув від досади та спокуси викласти Лящику все, що він думає про нього і таку, як він, безталанну сірятину, що пре сьогодні косяками у мистецтво та літературу, доїть безбожно спонсорів, знижуючи рівень фаховості, відтісняючи на маргінеси професіоналів, яким триклята гордість не дає ходу в жебраки. А ці лящики на все здатні, і нічого їм не коштує десь лизнути, а десь полоскотати вельможну дупу так званою сатирою, про існування якої та дупа ніколи не здогадається…

— Іди! Іди з миром, — сказав Мирон, лютуючи на себе за одвертість і то з ким?! Із нездариськом, яке уявило себе письменником, будівничим України, чи, може, самим месією? Хто їх батька знає, цих графоманів?!

Проводжаючи поглядом сіру спину веселенького Лящика, що вже мчав сірим хортом у сірому чуду Хрещатика в напрямку найближчого «фонду підтримки інтелекту нації», Мирон раптом похолов від страшного здогаду: так це ж настала найвища пора не тільки великих сірих акул, а й пора сомиків, лящиків, пічкуриків, карасиків, окунців, дрібнесеньких-сіресеньких-слизькесеньких, що й поміж дощових крапель проскочуть, і крізь зуби акулячі. І будуть собі жити-поживати, в каламутній водичці черв'ячків ловити і своїми творіннячками сіренькими собі подібним баки забивати та сіру речовину мутити. І з успіхом, як видно по тій макулатурі, яку сьогодні читає пересічний громадянин у метро.

Одно слово, хай живе і процвітає сірим лишайником епоха сірої агресивності, агресивної сірості, середньовіччя середнячка! Хай царствує диктатура пересічності — найганебніша з усіх диктатур, і найцинічніша, бо косить під народність і демократію, під владу, яка «від Бога», і топче, топче іменем народу його божий цвіт. Як орда! Як отара… залишаючи пустку, пустелю… Хай торжествує, але пам'ятає, що свято її сірої мізерності коротке. Що раптом нізвідки, ні з того ні з сього розколеться порожній горіх неба і лусне навпіл сухий стручок тверді, і, як це вже бувало тисячу разів, серед трагічної сірятини велелюддя з'явиться чоловік не від світу цього і, мовби нічого не сталося, почне орати і сіяти затоптані копитами, занечищені перелоги… І станеться це неждано, як завжди. Як тисячу років тому, коли над цими горбами і ярами, порослими дрімучою деброю, зійшов дивний Божий чоловік на ймення Святий Антоній!

… Святий Антоній!

Здається, Мирон завершив свій пристрасний монолог уголос, бо на нього почали оглядатися, хто здивовано, хто співчутливо, а якийсь веселун розреготався: — Сам ти Антоній! — Не відаючи, що каже майже правду.

Історичний телесеріал про становлення української державності, на зйомки якого Волинець ось уже котрий рік шукав кошти, мав починатися з легенди про Антонія Печерського, на думку Мирона, не тільки першого українського святого, а й першого ідеолога української державності.

Зі свого майбутнього фільму Мирон найбільше любив фінальну сцену молитви преподобного Антонія Печерського. Він стільки разів прокручував, перемонтовував її у своїй уяві, що вже й сам повірив у її життєву, тим паче кінематографічну реальність. Іноді йому здавалося, що він справді уже десь бачив, як з непроглядної темені катакомбної церкви камера вихоплює одухотворений молитвою блідий лик бородатого старця, осяяний слабким мерехтінням свічки і тим внутрішнім світлом, яким помічені бувають тільки святі мученики. Чув цей голос — голос волаючого в людській пустелі: «Я кожен день умираю… Господи Боже наш, не карай мене, недостойного, що дерзнув повторити слова пророка, не повторивши життя його подвижного і благочестивого, але з усіх сил плоті грішної і немощної прагнув бути світильником твоїм в диких дебрях людських душ, заступником гнаних і вбогих, цілителем слабих і кволих, врозумителем жорстоких, пострахом похряслим у гріхах і гордині… Я кожний день умираю і оживаю у брані з володарем тьми за душу стражденну мого пекла і раю — моєї Русі»…

Мирон довго виношував сценарій фільму, та ще довше шукав актора на роль Святого, вірніше, двох акторів, різних і схожих, як були схожими і несхожими бунтівний отрок Мирко Любечанин і многотерпець, книжник і постник Антоній Печерський. Шукав, та не знаходив ані серед мистецької, ані серед чернечої братії — ні Антонієвого вогню, ні смиренної одухотвореності.

Частіше став бувати в Києво-Печерській лаврі та на її околицях, сходив уздовж і впоперек територію прадавнього села Берестове, де знаходилась колись літня резиденція київських князів, годинами вистоював на богослужінні у церкві святих Антонія і Феодосія, спускався в печери, блукав дворами монастиря, придивляючись до паломників та монахів. «Вживався і вживлювався в матеріал», зумисне доводячи себе до стану, за яким — або нервовий зрив, або творче оcіяння.

Однієї погожої днини перед другою Пречистою Мирон стояв у саду біля Дальніх печер, милувався прихопленими першим золотом пагорбами і тихим плином Дніпра, уявляючи, як відпливає на Святу землю з київськими купцями Мирко Любечанин, і раптом побачив… ЙОГО — Будимира з Любеча! За кілька кроків! Він скопував грядки біля корпусу, де колись жили студенти-кіношники, а тепер — монахи, з великою пристрастю вгризаючись заступом у землю, ніби рив свою пожиттєву печеру. При тому кремезна постать молодого послушника випромінювала такий по-дитячому зухвалий непослух, що Мирон аж засміявся від щастя: він, нарешті, знайшов «героя»! Знайшов Будимира! Значить, не перевелися на землях українських, на благословенних дніпрових берегах Будимири! Значить, будуть у нас ще пророки і святі подвижники!

Але, коли Мирон на радощах кинувся через клумби і газони до свого Мирка, готовий розцілувати послушника, той підняв голову і тихо, з притиском спитав:

— Куда вы лезите, мужчина? Или… не видите?…

— Видите ли, — від несподіванки Мирон заговорив російською, — тут такое дело… я режиссер… Я снимаю фильм… о Киево-Печерской Лавре и хотел бы пригласить вас сыграть роль Антония, вернее роль Святого в отрочестве, то есть Будимира…

І замовк. Послушник дивився на нього з такою неприховано ворожістю, ніби його спокушав серед білого дня сам диявол в образі радісно-схвильованого кінорежисера.

— Не богоугодное это занятие — кино. І не гоже вам, немолодому уже человеку, ходить тут и искушать, аки диавол, юные души, не укрепленные еще выбором стези к Богу, — карбуючи кожне слово, висповідав Мирона послушник.

Проте Волинець замість того, щоб обуритись чи знітитись, аж ошалів від захвату:

— Оце так монолог! Оце так характер! Викапаний Будимир!

Відмова послушника тільки утвердила Волинця у вірності власного вибору. Зопалу кинувся було випрошувати послушника в настоятеля монастиря — та ж для святої справи! Для слави Києво-Печерської Лаври! Вже по дорозі до канцелярії ігумена Мирона осінила ще одна геніальна думка: а що, як просити в настоятеля не лише послушника, а й грошей на фільм! Бо й справді, кому, як не Києво-Печерській Лаврі бути спонсором фільму про її першого насельника, основоположника, керівника і святого!

Боже, як він раніше про це не додумався?! Тепер — зовсім інша картина вимальовується! Роль Антонія Печерського, звісно ж, зіграє він сам. По-перше, віком підходить, по-друге, зрідні вони обидва і вдачею, і ментальністю… Та й хто, крім нього, Мирона, стільки перечитав, врешті, пережив, передумав про Святого і за Святого?! Часто Миронові здавалося, що вони з його героєм давно одне ціле.

Він іноді фізично відчував всю свою малість, безневинну розгубленість перед огромом незвіданого, незбагненного кволим людським умом Вищого Розуму, Вселенського Духу, Всевишньої Волі, Закономірності і Порядку. Був переконаний у напереднакресленості кожного земного життя, фатальної приреченості кожної Божої тварі на свою судьбу, закодовану в імені, в датах і місцях народження, у випадковостях і збігах подій. Тільки люди розучились, або й не вміли розпізнавати ті тайні знаки і письмена…

І чим більше Мирон розмірковував над езотеричним задзеркаллям людського життя, тим більше переконувався в тому, що Антоній навряд чи звався до відходу на Афон Антипою, як стверджують літописні та агіографічні джерела, навіть якщо й був похрещений малолітком десь у Любечі. Бо в ті часи, як видно, з літописів, принесені християнством грецькі та латинські імена важко приживалися на Русі, і похрещені князі продовжували величатися і дітей називати споконвічно руськими, але й не будь-якими, а специфічно княжими, що символізували владу і славу, надто ратну.

Сонмища високорідних Володимирів, Ярославів, Святославів, Всеволодів, Ярополків, Святополків, Всеславів, В'ячеславів, Мстиславів, Ізяславів, Ростиславів, Переславів, Судиславів (і жодного Мирослава!)… тільки потверджують, яку сакральну символіку вкладали древні руси в імена.

Тож інтуїція підказувала Миронові, що Святому Антонієві, як людині не княжого роду, а з того народу, який волів не лиш слави, а й миру, найбільше личило ім'я — Будимир або ж Будемир.

Він міг повірити у найстрашніше, у найбезглуздіший абсурд, тільки не в те, що людина, з якою вони пліч-о-пліч боролися за Незалежність, людина, яка називала себе патріотом і демократом, сівши в міністерське крісло, призупинить фінансування його фільму?! Та не його, не його, дідько бери, фільму! Не йдеться про авторство! Тим більше, що він пропонував міністру співавторство! Йдеться про святу ідею національного самоствердження, похерену безповоротно гнилими інтелігентами, всіма поспіль, байдуже, до якої партії чи конфесії вони належать.

«Найбільшим ворогом власного народу є інтелігенція, вихована колоніальною системою,» — здається, щось подібного казав на початку минулого століття чи то Неру, чи то Ганді — котрийсь із мучеників за свободу і державу (які сумісно-несумісні поняття!), хто достеменно, з власного гіркого досвіду знався на тонкощах визвольних рушень і психології та гріхах, вільних і невільних, сил, що брали у тих змагах участь. Від себе Мирон додав би: «і відгодована колоніальною владою». Адже ж по сьогодні хохлацьке почуття вдячності за колишній ситий шмат не дає імперським солов'ям окрилитись орлами демократії…

Що ж, і це вже було — в нас і не раз. Ця зрада. І зовсім недавно — на початку минулого століття, коли тут, в стольному Києві, інтелігентський гнилий перестрах націонал-демократів кинув на поталу більшовикам спочатку горстку київських підлітків під Крутами, а далі й цілу Україну…

«Фільм має бути високо патріотичним і глибоко народним. Має виховувати на зразках мужності і героїзму. Показати на історичних фактах, що ми, українці, не якісь боягузи, зрадники і лінивці, а народ мудрий і самодостатній. Що біди наші історичні й негаразди — не від мілкодушшя, а з величної душевної доброти і приязні до світу», — кричав він до хрипоти по високих кабінетах, не розуміючи, чому його ідею у палатах на «княжій горі» сприймають як ідіотизм, або не сприймають взагалі.

У те, що йому спеціально вкладають палиці в колеса, Мирон просто не хотів вірити. Бо тоді — хоч застрелься з відчаю. Тож і далі списував усе на невігластво, політичну недозрілість і нерозуміння нагальних потреб моменту. І чекав свого часу. Але, схоже, для таких як він, свій час ніколи не настає… Фільм мав бути не тільки про славу і безсмертя, а й про найганебнішу, найтяжчу, незаживну виразку української душі — про зраду. По серії — на кожну зраду… І на кожну славу… Багатосерійний ігровий фільм про державу, про мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, златолюбієм, понищену саможерством, і то не лиш теперішнім — інтелігентсько-сіросвитним хохляцьким, а ще тисячодавнім — лицарським руським…

Цю нашу національну біду він намагався дослідити у своєму телесеріалі «І гряне грім» — з низів, «на рівні народу», який скоріше жертва, не завжди свідомий учасник, ніж призвідець трагедії. Автори і постановники її — вгорі, на владних олімпах. Завжди. Тож тепер він хотів простежити українську історію в постатях, через харизму князів, врешті і вождів, вивести їх з тіні легенд, зітерти з їхніх високих чіл німби і тавра міфологем. Або ж навпаки — увічнити славою забутих достойників…

Але не про це він говоритиме з настоятелем. Не з триклятої політики почне, а з того чудесного віщого видіння, що було йому, майже безбожному студенту, в Ближніх печерах понад тридцять років тому…

Спогади повертали Мирона Волинця на кілька десятиліть назад в корпуси та келії Києво-Печерської Лаври, де в шістдесяті роки базувався щойно відкритий кінофакультет та гуртожиток театрального інституту, і де він провів п'ять чудових років свого вічно невлаштованого, бунтівного, бурлацького життя.

Якби він мав гроші, о, якби він мав гроші, то обов'язково зняв би фільм про перших призовників українського кіно. Це вже теж історія… І починалася б вона, звісно, з гуртожитку.

Заплющивши очі, уявив:

Павільйон. Середній план: в тісній келії чотири залізних, солдатсько-студентських «койки», прикритих байковими ковдрами невизначеного кольору. Обгризений стіл, розхитаний єдиний стілець. Сніп світла, що падає крізь єдине заґратоване маленьке віконце під самою стелею, вихоплює з присмерку безтурботно-веселі обличчя чотирьох худеньких хлопчаків, що тісно притиснувшись один до одного, позують перед об'єктивом любительського фотоапарату «Зеніт». Двох із цією трійці вже немає. Роман Сидорійчук — «Фанфан Тюльпан» українського поетичного кіно — згорів на кострищі ранньої слави, що впала на нього неждано, як грім з ясного неба, ще в пріснопам'ятні сімдесяті, Дмитро Задворський «безвісти пропав» у якомусь провінційному театрі в кінці вісімдесятих, а Степка Стукалова — простого, як правда, героя радянських комедій і улюбленця щиросердої радянської публіки, розбив «параліч бездіяльності» в середині незалежних дев'яностих. Зостався тільки він, той, що сидить посередині, в білій тенісці, з наївними очима на пів худенького хлопчачого лиця, той, що добирався до столиці, продавши два кошики вишень, нарваних перед тим у рідному саду.

Ретроспективно: натура, в кадрі мальовнича околиця Володимира-Волинського. Світає. Загальний план розкішного, ще сонного вишневого саду на тлі смарагдових лугів тихоплинної Луги. Тонкий, як очеретина, юнак рве вишні. Це він, Мирон Волинець, рве вишні, щоб уранці продати на базарі, а ввечері… Господи, а ввечері вскочити у загальний вагон єдиного потягу, що йде через їхні краї, і мчати-мчати до Києва здавати вступні іспити на режисерське відділення тільки-но відкритого (ніби по його замовленню) при театральному інституті кінофакультету. Він рве великі, темні від стиглого солоду вишні з таким радісним натхненням, ніби хоче відкупитися ними від свого злиденного, безпаспортного колгоспного сьогодення, ніби той квиток, що він купить за вторговані гроші у віконечку каси на їхній маленькій станції, відчинить йому браму у щасливе, осяяне славою, нетутешнє життя… Він вірить що так і буде! Бо інакше просто не може бути! Він стане знаменитим, як… як сто чортів! Він зніматиме фільм за фільмом і їх крутитимуть по всіх кінотеатрах Радянського Союзу! Про нього писатимуть газети! Його любитимуть найкращі жінки! Його впізнаватимуть на вулиці. Але те йому буде байдуже. Недосяжний, незалежний він знатиме тільки одне: знімати кіно! Він уже б ішов до того Києва, пішки. Геть з цього глухого закутня! Вперед — до слави! До блискучого земного раю!

Де йому було тоді знати, що в кінці життя, пройшовши всі кола чистилища й пекла в гонитві за примарним едемом, він згадуватиме про своє убоге дитинство й отроцтво серед розкоші садів і лугів, як про рай, у якому жив, та не відав того.

Густо-червоний солод у роті, густо-червоний хисткий туман перед очима… Хутчіш нарвати б… Хутчіш, доки сходить сонце, доки не знесли на базар з усієї околиці кошики, вщерть наповнені темно-вишневими ягодами його надії…

Останнім часом видіння вишневого саду спливатимуть у його пам'яті, ніби кадри незавершеного фільму: він рве вишні, безкінечно рве вишні і вони сипляться крізь його пальці, як криваві, важкі, солодко-солоні сльози… Сипляться і сипляться — у верболозові кошики, у цинкові відра, але кошики й відра… порожні! Він в розпачі. Він боїться, що не нарве і не встигне на київський потяг, і не тямиться з відчаю, бо вже за розкішною зеленню саду заходить на зиму, бо на сніжному обрусі поля сидить хлоп'я-янголя і гортає книгу його життя… І от-от перегорне.

І з тих пір, коли йому почали ввижатися вишні і янгол на сніжному полі, кишені його завбачливо напхані пігулками валідолу і нітрогліцерину, каптопресу та екстракту валеріани… І він ковтає їх, тільки-но спливає перед очима вишневим туманом давній спогад-мана і підступає під серце солоно-солодка млість.

Не встигло випогодитися небо над Києвом, як вже й сніг випав. А за тим нежданно вдарили такі крепкі морози, що скрижаніле листя, ледь призолочене короткою осінню, осипалося з дерев на землю, тонко подзвонюючи, як порване коштовне намисто із білої шиї княжни. А коли осипалось зовсім, правічні ліси стали враз такими тихими і прозорими, що з дніпрових пагорбів за сотні верстов було видно, як пурхають поміж дерев зграйки оленичок, як орють білі піски снігів, немов темні дубові рала, дебелі веприська, і важко, наче водою, брьохкаються глибокими заметами могутні лосі. А погляд мій летів далі і далі, до вітчого дому, засипаного снігами серед дрімучих лісів, а душа тужила-квилила, і здавалося їй, що нічого у світі немає кращого, аніж зимовий сосновий бір… Сльози застилали зір, і вертався погляд мій назад — по сизо-брунатних плавнях до закутого в кригу Дніпра. І дивно було, що вчора ще бурхлива і грізна Ріка нині рівнесенько стелилася попри стольний град веселим, сріблом кованим шляхом — до морів-океянів, у далекий незвіданий світ. І мчали-летіли по сліпучому льоду жар-птицями розмальовані сани, проминаючи притихлу пристань, де печалились вмерзлими в кригу кряквами купецькі лодії, що не встигли до морозів відчалити з крамом руським у теплі краї.

Як і скрізь по руській країні, з настанням холодів життя у Києві попервах затихало, але потому, чим більше насипало снігу та дужчали морози, тим ставало буйнішим і веселішим. Небо дзвеніло молодим сміхом, а гори київські, здавалося, ворушилися, як розтривожений мурашник — то дітвора і молодь виходили на ковзанку. І крізь ніч чутно було, як витьохкують льоди на Славуті під ногами летючих молодечих зграйок…

І не втрималась душа моя однієї зірної ночі, спокушений тим тьохкотом, впав на шмат берести і помчав-полетів з гори поміж деревом, пролетів над берегом, крізь верескливий гурт і спинився аж у плавнях…

— Чорноризий, чорноризий!.. — Ахкала і охкала десь далеко велелюдна ковзанка, а я лежав в очеретах горілиць на льоду і дивився у бездонне зоряне небо, і душа моя тихо возносилась до всевишнього огрому. Не зчувся, як заснув під шерхіт очеретяних мітелочок…

…Пробудився від небесної радості, що наповнювала мою душу блаженним світлом. Розпростертий лежав долілиць перед вратами Господніми в церкві Дванадцяти Апостолів, засліплений золотим сяєвом множества свіч. Я не смів підняти голову і озирнутися, але душа моя бачила, що ліворуч від мене лежить брат Миколай, а праворуч брат Козьма. І вся долівка храму Божого вкрита розпростертими тілами братчиків. Згори, із хорів, ллються піснеспіви во славу Всевишнього, а з амвону — щось бубонить грек-чорноризець. Я не розумію жодного слова, але, Господи, як я хочу зрозуміти те, що він каже! О, якби я пізнав, чого хоче Бог, може тоді збагнув би, чого прагну сам?!

З усіх сил намагаюся утримати в душі блаженне осіяння, але мені заважає густий запах давно немитої плоті, що нагло накочується хвилями від розпростертого брата Козьми. О Боже, прости мене, грішного, за помисли ці, за неприязнь до ближнього, бо лиш Тобі відомо, чому плоть грішна наша не миро точить, а… сморід… Іларіон каже, що то ознака гріха, бо тіла праведників навіть по смерті благовонія розливають. Не осуджую, не лихомислю, лиш прошу: відведи спокусу, Господи, наповни храм свій словом рідним, наповни пахощами лісового воску і ладану, або відбери мені нюх — бо так пахне гріх.

Тепер я знаю: гарячою людською плоттю тхне гріх. Радше, знаю відтоді, відколи осягнув значення цього незнаного раніше в лісах моїх слова. Чому ж тоді так пряно, так звабливо-шалено пахли мені, невинному, не спокушеному, парубки, розпалені в ігрищах любострасних з молодицями, і комонні, котрих князь відпускав після походів до своїх гніздищ? І палахке духмяне кострище із засмаженим вепром над ним, і гуртом веселих горластих мисливців?.. І розквітлі трави на лугах, і молоденьке сіно по клунях та стогах купальської ночі? Тільки цнотливі дівчата пахли зовсім інакше… мов зозулині слізки… Кришталево-чистою, невловимою сніжною ніжністю, палахкою трепетною свіжістю лісового зілля.

Зозулиними слізками пахла руса коса і біле тіло Доброніги, доки їх не торкнулася п'ястуки здоровенного, як бурий ведмідь, варяжина. Тієї страшної ночі, що пахла гріхом душогубства. Гріхом ґвалту, насильницького злягання, невідомого для нас, дітей Сварога, Дажбога, Перуна, Стрибога, Велеса і Мокоші…

…Неждано, як дивний сон, скінчилося одного літа красного безжурне моє життя в ріднім селі, що згубилось у віковічних лісах біля Любеча. Множилася, казали старці, сила київського Князя, множилася дружина його, та все рахунком тих варягів, що плавом пливли з холодних своїх країв у стольний град. Жорстокі войовники, котрі зросли на холодному, безплідному камінні півночі, не звичні були ні орати ні сіяти, зате зело вдатні були до ратних справ. Казали старці, що князі вдячні варягам за те, що помогли вигнали з наших земель підступних хозарів. Проте самі старці не бачили великої різниці між приблудцями: хозари пустошили земля руські хитрістю, варяги — розбоєм, сіючи хіть до братовбивства та чвар.

Пророчили волхви, котрі на ту пору ще вільно жили по лісах наших, не діткнуті десницею похрещеного Князя, що скоро кінець нашим розкошам, що скоро потечуть меди золоті наші в горлянки нових зайд чужоземних, оскудіють бори звіром, ягодою і грибами, а жінки стануть здобиччю дружинників, як ті вивіриці й ласки, а мужів, яко звірів, розженуть по дебрях, а самі посядуть землі наші.

І це сталось раніше, як гадалось. Скоріше, ніж сподіялось. Лиш пришерхли багна після весняного повноводдя, вигнав київський Князь дружину свою на полюддя, пустив пастися ненажерливих своїх варягів по вільних лісах київських, сіверських і древлянських.

Чимала зграя їх продерлася від Любеча до нашого погосту. Стояла глибока, як вода у Дніпрі, весняна ніч. І враз здійнялася вона вогненною хвилею до неба, криком і лементом. Зголоднілим варягам не чекалося ранку, і тріщали під їх ведмежими лапами діжки з медами та солониною, тріщали кості сумирних і поважних мужів і мудрих волхвів, волали заступництва у богів невинні отроковиці. Але боги мовчали. Не метав у нападників Перун блискавицями, не завалив їх буреломами Сварог, не розметав вітрами татів нічних Стрибог, не наслав на них дикого звіра Велес, не спеленала тугими полотнами туманів велика Мокоша, берегиня домашніх вогнищ… Наші боги відвернулись від нас з тих пір, як попалив Князь в граді стольному їхні капища та пустив ідолів за водою Дніпром-Славутою, натомість звівши каплиці і храми чужому й чужомовному богові.

Але ж тут, по оселях довкіл Любеча, хоч з острахом, але віри правітців трималися! І ще стояли капища і жертовники! Чому ж тоді ніхто не почув лементу невинної Доброніги? Чи тої ночі боги наші спали і не бачили, як перекинув через сідло рудий варяг мою білу ладу-зоряницю? Чи може не відали боги, що по весні, на Купала, коли зацвіте праліс диво-цвітом, прийде моя пора молодеча умикати собі суджену? Що вже були змовини з Добронігою і перемовини між родами нашими…

Але чому Боги і мене позбавили мужності, пов'язали страхом мої руки, не дозволили розтрощити голову нічному татю? Може, змовились із новими богами княжими і віддали нас на поталу, як недавно ще люд київський — їхні капища й ідолів?

З тими думами ворохобними вхопив я рогатину і майнув, як олень, нетрями, і перейняв рудого татя, п'яного від любові й меду. Але сили були нерівні, і ще раз поганьблений на очах Доброніги, зотліваючи від страму, покинув я оселю вітчу біля Любеча, не дочекавшись ранку, і довго біг, яко звір дикий, пралісом, рятуючись від норманів, доки не впав зморений і не заснув мертвецьким сном.

Пробудився від присутності звіра чи то чужої людини. І сахнувся, уздрівши бліде, заросле ріденькою борідкою юне лице. І я схопився на рівні, готовий на прю, але чорний, як грак, отрок у чорній порті з каптуром на голові, заговорив нашими словами:

— О чадо, не бійся і не отвергай мене.

Те, що чудний приблуда рівний мені роками назвав мене чадом, вельми здивувало та розпотішило моє серце.

— Овва, — гостро засміявся я, споглядаючи невідомця, — не сподіявся рідного діда в дебрі зустріти. А може, ти й справді мені дідо чи вуй, що так пишно величаєшся?

— Я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа — пресвітер Іларіон, — смиренно зізнався приблуда, ще більше подивувавши мене, бо не думав я, що в такі молоді роки можна бути попом. Ті попи, які заявилися комонно в наш закутень із Любеча попереду оружних дружинників і хрестили нас усіх поспіль, старих і малих, водою з лісового джуральця, були старші роками чужинці, що баяли про бога свого незрозумілими, з руськими мішаними, словами. І була та бесіда темна і незбагненна, як і їхня віра. Тож люд наш охрещений, геть заплутавшись, аби не гнівити ні старих, ні нових богів, ні до чого іншого не додумався, як лиш свічі палити одним, а кострища — іншим.

Протяг хилитнув штору на балконних дверях, запахло прив'ялим лісовим зіллям і вогкою землею. Мирон взяв ручку і вивів своїм красивим, старомодним (хоч вензелі виписуй, казала мама) почерком: Фільм перший. Серія перша. Стор. 27, кадр 150–172.

Натура. Панорама старезного непрохідного пралісу, вкритого першою ніжною зеленню, пронизаного першим проміння сонця. На розквітлому зілля спить отрок білочубий, у білій одежі. Відчувши на собі погляд дивного юного чоловіка в чорному каптурі, схоплюється, готовий кинутись у бійку. Після слів чорноризця: — О, чадо, не бійся, я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа, пресвітер Іларіон, — заспокоюється, а далі сміється:

— Коли ти брат мені, то чого чадом обзиваєш, ніби дідо мені або вуй?! Та й, видається мені, що й на попа ти замалий іще… А коли й справді піп, тоді пощо бродиш лісами нашими, мовби варязький тать? Чого шукаєш?

Чорноризець: — Ходжу по дебрях, селах та городах руських із власної спонуки та Божого благословення. Сію в душі люду нехрещеного віру в єдиного Бога нашого Христа Спасителя.

Парубок: — То ти з тих чужоземців, які підбили князя київського але не оружно, як варяги, а баснями про бога чужого, який нібито мудріший і добріший, достойніший за наших, руських?

Чорноризець: — Свій я, чадо, з Києва стольного, дитиною великим князем Володимиром у Дніпрі хрещений… А грамоті навчений у княжій школі, при дворі його іноками грецькими та болгарськими. З младенчества прихилилась душа моя до віри християнської, до Господа нашого Ісуса Христа — заступника всіх гнаних, стражденних, болящих…

Парубок: — Кажеш, заступника гнаних? А пощо ж тоді твій справедливий бог не спалить блискавкою князя, який насилає на полюддя варягів подлих своїх, аби вони розбій чинили кривавий над русичами? Кажи, чому?»

Мирон застогнав, фізично відчуваючи, що то він, він, Волинець, волає справедливості в нещасного чорноризця, бо не відає, до кого треба волати.

Господи, та доки ж йому балансувати на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам? Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком. Він це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти: він міг звільнитися від цього кінонаслання тільки знявши намріяний фільм.

По цих грізних словах не стримався я і заплакав, як дитя мале, і повідав чорноризцю всю гірку правду і про ніч розбійну, і про Добронігу, не признався тільки, що жене мене до Києва…

Лиш голову похилив, почувши про горе моє, чорноризець. І вже не славословив ні бога, ні князя свого, а про щось важко, як старий, думав, а далі й мовив, дивуючи мене не юначою розсудливістю:

— Не ти один жаль маєш на князів та чужинців, не один ти надпив з гіркої чаші наруги, не один бачиш неправду світу цього, яким править не київський князь — а князь тьми… Не один… Чимало мужів молодих в граді стольному прозрівають у вірі христовій і стають на брань із самим дияволом і слугами його. Громадимось ми при церквах та при княжім столі. То ж ходи і ти до Києва, коли душа твоя болем обпечена, коли правди волаєш і волієш пригодитися землі і державі руській.

І ми пішли лісами на полудень світу, здалеку наслухаючи шум Дніпра, остерігаючись зустрічей із вражинами-варяжинами, що зграями вовчими гасали його берегами. Пішли плече до плеча, нога в ногу, продираючись крізь хащі, натикаючись часто-густо на спалені-сплюндровані села, ловецькі та бортницькі осідки. І заходилась душа моя лютістю і жаданням помсти, бо впізнавала сліди розбійних варягів. Але я мовчав і не признавався Іларіону в намірах своїх. Мовчав та слухав, дивуючись вельми, як много відає мій нежданий супутник. І слухаючи тихо заздрив його вченості книжній, його велемудрості солодкоголосій. І здавався сам собі поряд з кволеньким Іларіоном, грубим неотеском, темним-претемним, і мав жаль сам на себе. І забігаючи думкою вперед, обіцяв собі, що помстившись варягові, втечу у чужі землі розуму набиратися. Тай супутник мій не сподіяний Іларіон не поспішав істинне своє лице з-під каптура чернечого являти. Лишень згодом, як дійшли до палат князя Володимира, з подивом зауважив, що блукав лісом, від свавільних варягів рятуючись, із непростим чорноризцем, якщо перед ним розступаються княжі дружинники і відчиняються княжі брами…

На ранок праліс перелився у високотравий луг і перетнула нам шлях велика вода, і така глибока, що в ній утопилось небо, і така широка, що могла бути тільки Дніпром. І пішли ми берегом за водою, вниз по ріці, аж доки не дійшли до того місця, де низький протилежний берег, всипаний густо хижами, підіймався крутими пагорбами, порослими віковічними лісами. Над сонним поселенням вилися голубі пасемця димків — то давав про себе знати стольний град Київ.

За плечима в нас, із-за лісів, вставав Ярило, величезний і сліпучий, як золоте розпечене жорно. Всевидяще око Дажбога… Від його ясного ярого погляду розсіювалася тьма, розбігалися по хащах і зникали тіні, а небо й земля, оживаючи, розквітали такими дивними пречистими і торжествуючими барвами, такою красою невиданою, що серце моє стрепенулось і зайшлося радістю нежданою, як пташка — співом невинним.

А через річку, при березі, на тихій, погожій, як весняні небеса, воді, погойдувались лебедями лодії, коло них вештались люди, і нам довго довелося гукати їх, вимахуючи руками: подай перевозу на Київ! — аж доки вони не почули.

Покіль добирався до нас тихою водою Дніпра-Славути човен перевізника, я вмивав лице своє, а чорноризець молився своєму Богові і бив раз по раз чолом об вологий прибережний пісок.

Бувалого перевізника не здивувала наша дивоглядна пара: набачився, видно, чужоземців при своїм перевозі. Здивувало його, що чернець заговорив до нього по-нашому. А почувши, що той із Києва, аж вирячився з дива:

— Я ж бо подумав, що болгарин який. Мало нам хозарів, варягів та греків, думаю собі, вже й болгари занадились до граду стольного, коло князя крутяться, вчать його мови своєї, багато чим на мову земель українних схожої… А ти хто, чи не новонавернений в християни дажбожич який, і чого, сіверянине, до князя київського добиваєшся? — втративши цікавість до Іларіона, видивився перевізник на мене.

— Хочу в дружину його, — злукавив я.

— Чи ти, може, варяг, чи дик лісовий, що забаг того? Бо в княжій дружині одні лиш вони… — Скрушно зітхнув перевізник та й обірвав бесіду, бо довбанка-однодеревка його вже торкнулась носом правого берега.

— А де він є нині? Де шукати мені князя? — спитав я, вистрибуючи на мокрий пісок.

— Та же он, — обвів перевізник гори, лісом укриті, — чи у княжому граді, чи в селі княжім, у Берестові. Туди й дорога веде понад берегом, а далі лісом та горбами… Пильнуй лиш, аби варяги на палю не здійняли… Вони це люблять. І тримайся чорноризця: з ним тобі напевно відчиняться княжі врата.

Іларіон на те лиш усміхнувся і повів мене стежкою понад берегом туди, куди показував очима перевізник. По праву руку починав ворушитися розбурканим мурашником город, по ліву — погойдувалися на дрібній хвилі лебединими табунцями дивоглядні лодії, прив'язані за тонкі шиї до прибережних слупів. І з трепетом сердечним зрозумів я, що то початок нескінченної, вкритої гострим камінням, дороги до недосяжної вершини гори, що ховалась від людського ока в голубих сліпучих оболоках…

— Мужчина, вам плохо? — хтось термосить його легенько за плече. Мирон розплющує очі і довго не може зрозуміти, де він і де взялася ця стара жінка із стривоженим пом'ятим лицем.

— Мужчина, вам плохо? — повторює беззубий рот і він паленіє від досади, бо розуміє, що йому дійсно плохо, і що поплохєло йому на лавочці над загазованим Хрещатиком, на очах у байдужої праздношатающейся публіки, і що помітила це тільки беззуба стара алкоголічка, яка, певно, що знає, як буває плохо до відчаю людині серед людей.

Він хоче пожартувати, мовляв, «а кому січас харашо?», чи бодай подякувати жінці, але її вигляд… її жалюгідний вигляд… принижує його і без того приниженого, ставить поряд з нею на один суспільний щабель, а він не хоче цього, не хоче… і, присоромлений власною дрібнодухістю, щось бурмотить, устає й іде, тікає від жінки, як від страшної реальності…

Водночас розуміє, що йому негайно-негайно треба повернутися в реальний світ, вирватись зі свого маніяцтва, бо інакше це не назвеш, хіба ще точніше: хворобою, — але ноги самі ведуть його туди, де, він впевнений, провів не тільки п'ять років студентського життя, а цілих довгих і стражденних сімдесят літ, — на пориті печерами, як кровоносними судинами, високі дніпрові береги.

Волинець пірнає в метро і виходить на станції «Арсенальній». Кілька зупинок і він знову тут, на цих священних пагорбах, на цих горбах його життєвого труду і муки, на цих вершинах української історії, які навряд чи стануть вершинами його біографії…

І чим більше він переконувався в марності своїх намірів і сподівань, тим несамовитіше охоплювало його бажання зняти фільм, розказати правду, яку він знав — не з книжок, не з брехливих підручників історії, а з голосу крові. Він ТУТ був. Він прийшов сюди не тридцять, а тисячу років тому — під браму княжих хоромів у Берестові!

Він пам'ятає ці (на весь екран) високі, розтривожені грозовими хмарами, біблійні небеса. З панорами камера переходить на середній план: перед княжою брамою на вітровійнім пагорбі, як білий і чорний ворони: чорноризець Іларіон і Мирко, отрок з Любеча. Шпаркий вітер шарпає його простору сорочицю, підв'язані під коліньми широченні штани. А гнів і тривога — палке серце…

Уява переносить Мирона в павільйон: загальний план літньої резиденції князя Володимира в Берестові. Далі — крупним планом обличчя Мирка. Звучить за кадром його голос:

— От і хороми княжі, пишні та високі, вікна в кілька рядів, з крильцем різьбленим на товстих дубових колодах, з князьком на гостроверхім дашку, що, здається, небо підпирає. Аж дух перехоплює від краси невимовної.

Середній план: величезні і вайлуваті, як руді ведмеді, варяги відчиняють браму перед тендітним чорноризцем, за яким виступає кремезний русочубий молодець, і ведуть прибульців до князя через двір, широкий, як степ половецький, всіяний незчисленною ордою. Бо хоч і ранок ранній, і на грозу збирається, а кишить двір велелюддям, мов невід рибою. То все варяги оружні, та чорноризці таємничі, та хозари галасливі з коробами поперед себе, в яких добро заморське виграє веселкою, та роби метушливі, та смерди запопадливі, та жінки заклопотані, та зграйки незчисленних чад щебетливих, що пурхають весело серед того людського стовписька.

«От для кого князь данину збирає по селах та городах наших, — думає гірко Любечанин, — бо ж ота вся тьма людська їсти-пити хоче…»

Павільйон. Середній план: гридниця. Голос за кадром:

— От вже й гридниця — янтарем заморським золотіють рублені стіни. І князь на престолі. І знає Мирко, що не буде в нього більше пори найвищої сказати в очі ненависного кривдника правду, гірку, люту правду. Тож не чекаючи дозволу, відгортає худого і легкого, як пір'я, Іларіона дужою десницею, і рече князеві те, про що глухо гудуть ліси предковічні… Справедливий гнів клекотить в нім, як лісовий пожар, і здається йому, що ще мить — і запалають княжі тереми, і піде у небо ганьба руська.

Широкий план: Князь привітно усміхається навстріч Іларіону, але того заступає могутня біла постать супутника.

— Допоки, князю?! — не юначим наріканням, а гнівом і огудою зрілого мужа гримить голос Будимира. — Допоки, князю, нами правитимуть зайди заморські, допоки землі вітців наших плюндруватимуть розбійники північні, доки примучуватимуть вільні роди наші, пориваючи дів і дружин наших, сіючи розбій і розбрат?! Але, бачу, мало тобі хозарів хитрих та розбійних варягів, затопив ти, князю, чужиною і палати свої: в чужині кохаєшся, з чужиною радишся, а людей своїх за рабів маєш, що лиш знають робити важко та чужинців годувати. Чи відібрав тобі розум бог твій?! Чи обминає тебе мудрість людей учених, що стікаються до тебе з цілого світу?! Чи сам ти — чужинець лютий, хоч і наречений ім'ям споконвічно руським?!

І скипіла від нежданих слів половина крові княжої — варязька, і схопився він за меч, і покотилася б голова буйна Мирка Любечанина, якби не заступив отрока, на коліна впавши, чорноризець:

— Вгамуй гнів свій, муже велемудрий! Не здіймай в лютості караючу десницю свою, а дослухайся, ібо вустами младенця істина глаголить, сказано у Святому Писанії Господа нашого Ісуса Христа! Не суди його буєсть зопалу на смерть, бо єси християнин, а він — народ. То ж, коли воля твоя княжа, — слухай, а ні — забудь, але відпусти з миром, бо християнин єси…

І відпливла кров з красного лиця княжого, і став князь блідим і зимним, як незайманий сніг. І довго-довго мовчав князь, опершись у задумі грізній на оголений меч. Довго боролась в нім розбійна кров варязька з кров'ю руською. І коли вже нестерпним стало мовчання, обірвав його князь такими словами:

– Іди з-перед очей моїх! Іди з миром і чекай слова княжого, коли за ним ти сюди прийшов. А коли коромолу чи ворохбу чинити — то чекай суду…

До кінця днів своїх не дізнається Мирко з Любеча, про що раду радили Володимир з чорноризцем, але зостався він живий тієї світлої і грізної весінньої днини року Божого 1003.

Було їх відпущено з миром, і пішли вони з Іларіоном, мовчазні і печальні, подалі від княжих хоромів, у ліс, і коли зійшли на сусідню гору і стали перед видовбаною в її схилі заглибиною, отверз вуста смиренні Іларіон і промовив:

— От і кінець нашим митарствам. Отут, де вже коротив земне життя якийсь раб Божий, вириємо собі печерку і будемо хвалити Бога, що відвернув від тебе, молодче, гнів княжий.

Мирон мало не заридав від розпачу, майже смертельного відчаю: так йому забажалося відчути поряд магічну силу кінокамери, побачити зосереджене обличчя оператора, акторів, застиглих в чеканні його команди:

— Увага: почали!

За думками незчувся, як опинився біля Дальніх печер, на тому святому місці, де мисливським своїм ножем вперше колупнув землю, ще не відаючи, що зводить храм свого життя.

Його обминали здивовані туристи, прихожани, незворушні монахи, а він стояв і дивився крізь сльози на дніпрові схили, туди, де давно придивився натуру для фільму. Там, у ліску на згірку, мало би кипіти кіношне життя, там мав рити землю Мирко з Любеча — якщо не послушник, то Володя Загора, в миру — талановитий безробітний актор, а за камерою мав би стояти Ігор Василишин, котрий зняв не один його фільм, а тепер перебивався випадковими заробітками, фільмуючи переважно циганські весілля.

Мирон дивився на пагорби, на Дніпро, небесно-тихий, і бачив те, чого ніколи не побачать інші, бо воно назавжди — і він це з жахом відчув — залишиться в його уяві…

Щоб відігнати темне, болісно контрастне до невимовної краси білого світу, передчуття, Волинець почав подумки гарячково перегортати сценарій майбутнього фільму, намагаючись докопатися до суті давно минулих днів, яку він мав колись воскресити.

Коли Будимир, чи то пак майбутній Святий Антоній, прийшов до Києва, минав чотирнадцятий рік від дня хрещення Русі. Чи ятрили пам'ять киян спогади про тривожний день, коли згонили їх до того місця, де Почайна впадала в Дніпро, за княжим указом дружинники-варяги, весело погукуючи, щоб не боялися і не противились: бог християнський добрий, хрестить не огнем і мечем, а водою йорданською, ще й царство небесне дарує.

Навряд. Всього-на-всього …надцятий рік минає від дня проголошення суверенної Української держави, а враження, ніби то було тисячу літ тому, або й взагалі не було. Народ завжди живе тільки днем насущним — і тепер, і колись жив. І тільки літописець не то з гіркотою, не то з радістю записував на телячій шкурі:

«Як Володимир прийшов до Києва, звелів поскидати ідоли, — одні порубали, другі кинули в огонь. Перуна ж наказав прив'язати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його битим залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, а на посміховище бісове. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. А по тій розправі наказав князь зібрати люд до Дніпра на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий, ворогом мені буде».

До вечора було далеченько, якраз стільки, щоб добратись до Подолу і поблукати вулицями та Боричевим узвозом, яким тягли дружинники до Дніпра поганьбленого Перуна. Тепер на цім трагічнім прогоні — коротенький і тихенький завулок з кількома будинками. І тільки вічні небеса пам'ятають, як горіли тисячу років тому на київських горах, на землях полянських, древлянських, сіверянських капища руських богів і пливли по Дніпро руські ідоли. І заходили люди по горло у воду, і хрестили їх попи, що надійшли на той час аж з далекого, причорноморського Корсуня, раніше наверненого до християнства, і з жахом чекали люди кари Дажбога, Сварога, Перуна і Стрибога… Чекали блискавок вогненних, буревіїв шалених. Але тихо й погідно височіли над Києвом і Дніпром небеса, і поволі минав страх, і приходила впевненість в правоті княжій. І виходили з Дніпра сварожичі-дажбожичі християнами, і розходилися помалу по осідках, затаївши в серцях напівстрах-напіввіру, і душі їх металися в пошуках істини.

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Така легенда. Як було насправді — можна лиш гадати.

Блукаючи вулицями Подолу, Мирон незчувся, як опинився перед церковцею Пресвятої Богородиці. Переступив поріг: нікого, тільки одинока жіноча постать за столиком у кутку та ледь чутно потріскують у тиші палаючі свічечки.

Господи, це вже колись з ним було — в іншій епосі, в іншому житті. Він (чи не він), тікаючи від холодного жорстокого світу, забіг у маленьку церковцю і стояв, зігріваючи душу палахким пломінням свічок…

Обережно, щоб не порушити це небесне безмов'я, підійшов до черниці, купив свічечку, може, хоч мати Божа зглянеться над його митарствами…

Читав Отче наш, а думки були далеко але не в просторі, а в часі. Приблизно в кінці літа і вирішив Володимир охрестити Київ… Але… чому так… немилосердно? Незадовго ж перед цим сам наказував могутню фігуру Перуна звести на горах, возвеличивши його до єдиного Бога русичів, а у долах — берегині Мокоші… Із дерева, міді, золота та срібла. А відтак сам і позбиткувався над ідолами…

Гіпотетично «жорстоке» поводження Володимира з рідними язичеськими богами історики пояснюють обізнаністю князя зі спектром релігій інших племен і держав. Кажуть, що князь розсилав гінців по всіх усюдах, аби придивились ближче до тамтешніх богів і їх законів. Але, коли по правді, то гінцям не треба було далеко ходити, лиш у двір княжий, де гули тоді вікінги-варяги, та на торговище на Подолі, що кипіло різнолюдом, а найбільше — іудеями: хозарами та гебреями, залишками нащадків Великого Каганату. У церквах і монастирях на той час уже густо осіли греки та болгари, а в села прикордоння — колоністи з полонених у битвах кочівників, поляків, кавказців та норманів. Доповнювали масовку католицькі місіонери та арабські мандрівники, яких приваблювала дика буєсть руська і які, власне, й були першими зарубіжними літописцями київсько-руського життя-буття.

Історія свідчить, що й сам князь перепробував не одну релігію, доки пристав до християнства, вірніше — християнської Візантії, могутньої держави, сусіда, зручного у всіх відношеннях, в т. ч. і торговельних.

Літописні згадки про величезний гарем Володимира (триста жон і шістсот наложниць), м'яко кажучи, натякають на прихильність князя до ісламу. І хтозна чи не були б ми сьогодні усі мусульманами або іудеями, якби не любов Володимира до меду, пива та вепрятини, якою щедро кишіли довколишні ліси? А може князь спокусився вічним життям в раю? А може… а може…

Не відав Мирон, скільки простояв, вдивляючись у мерехтіння свічок, скільки перебачив у їх сяйві ликів і лиць… Коли вийшов на вулицю, Лівобережжя, центр Києва ще ніжились у сяєві пообіднього сонця, а пів Подолу вже облягли бузкові вечорові тіні. Милуючись грою світлотіней та барв на темних горах і сліпучих долинах, Мирон не завбачив за метрів десять жінки, що спостерігала за ним. А коли побачив, під ложечкою йому неприємно замлоїло: Міла Мілина! Ось вона, проста, як правда, реальність!

Спроба Мирона проскочити неушкодженим повз колишню пасію увінчується успіхом: очевидно, Міла відчула, що йому не до неї, або не впізнала, або ж досі ненавидить його… Бог з нею! Взагалі, він ніяк не міг зрозуміти, як можна ненавидіти людину тільки за те, що вона не палає до тебе пристрастю? Навпаки, треба дякувати, бо тільки невзаємність дарує нам найвище щастя — марити взаємністю. Але був радий, що може самотою попетляти вулицями, поблукати по набережній чи піднятися фунікулером на Княжі гори, аби з погляду хрестителя подивитись на Русь-Україну.

Ах, який фільм можна було б зняти про богошукання князя Володимира та вибір підходящої релігії! Який фільм!

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Та й навряд чи всі «люди його» пізнали Бога тоді, коли й по сьогодні метаються в пошуках…

Зустріч із Мілою Мілиною повернула Волинця у перші роки Незалежності, коли почався справжній бум богошукання. Що з нами з усіма, запеклими атеїстами та заляканими «в душі віруючими», робилося в ті пріснопам'ятні дев'яності?! Хоча, либонь, те саме з усіма нам подібними на зламі суспільно-політичних формацій, на межі епох, на вістрі тисячоліть? Ще й ноги не охололи в імперії безбожників, як атеїсти кинулися в церкви відмолювати гріхи, а залякані — ще далі: міняти конфесії, віросповідання, ніби віра — як квартира, може бути більшою чи меншою, зручною чи ні, далекою чи ближчою до Бога. І тільки справді віруючі з полегкістю відітхнули, як реабілітовані «без вини винні». Але таких було мало.

Ох і надивився він на «божественні» метаморфози, які катастрофічного поширювались, особливо, серед інтелігенції, і надто — між буремно-невтоленного творчого жіноцтва. Он вона стоїть і думає, що він її не бачить, одна із жертв божійних перетворень — його колишня перманентна наречена Міла Милина — гарненька молодичка й поганенька актриса. Але чого ж це вона без паранджі? Чи, може, знову поміняла віру? Якихось сім років тому Міла призналась, що «не дочекавшись від нього сватів, стала Христовою нареченою». Щоправда, не надовго. Видно, не підійшла на цю роль чеснотами… Бо скоро за тим нібито прийняла іслам, пристала до мусульманської общини, одягла паранджу і чекає якогось шейха, аби виїхати з ним в якісь Емірати, туди, де нафта і рай земний, якнайдалі від своєї крихітної «готельки» на Нивках з дочкою-буддисткою, що дістала її вже співами про «крішну-раму» і димом сандалових паличок. Друга, Аля — художниця кількох його фільмів, на честь приїзду в Київ Папи Римського з православної перехрестилась на ревну католичку, і вже виїхала (правда, на заробітки) в Італію, ближче до папи Римського.

І сміх, і гріх… Та чи не найбільшим чудом для Мирона було прозріння найвідомішої в його будинку «Марії Магдалини» — безпросвітної путани Олі. Тепер Оля не п'є, не курить, не шкребеться в його двері з традиційним: «будь чєловєком, адалжі одно грівно», не кличе його на «секс вдвойом», а тихо робить з братами і сестрами по церкві «Нове життя» ремонт у своєму кишлі, а вечорами співає разом з ними псалми в церковному джаз-бенді «Алілуя».

Крім Олі, порадував Мирона і побратим по недавній національно-визвольній боротьбі, короткочасний член усіх зареєстрованих (і не тільки) партій, професійний патріот Боря Бурсак. Зігнорований політичним бомондом, Боря знайшов себе у відродженні язичества на Русі-Україні: створив власну релігію «Правіра», церкву, чи то пак «Капище Дажбога», а себе перейменував на волхва Світозора Буй-Туровича. Казав, що вже й паспорт поміняв.

Зустрів Мирон волхва там, де можна стріти усіх, окрім хіба що Господа Бога — на Хрещатику. Гуляв Світозор Буй-Турович по столичній дебрі в оточені Веселок, Мальв та Либідок не першої молодості якраз на Великдень, дивуючи розговілу публіку вигуками: «Дажбог воскрес! Дажбог воскрес!». Мирон хотів обминути колоритну компанію, але був помічений світлим зором Світозора, і мусив добру годину вислуховувати його патріотично-поганську агітацію. Весь цей «нехресний хід» Хрещатиком, як виявилось, Світозор зорганізував не з добра, а з причини розколу «Правіри» на три друзки: прихильників Сварога, поклонників Дажбога і сповідників Ярила. Були й такі, яким кортіло у зв'язку з демографічною та сільськогосподарською кризою відродити культ Велеса, а один з найбільш невгамовних язичників навіть зорганізувався в екстремістсько-терористичне угрупування «Перуни». Завдавала непоправної шкоди молодій «Правірі» і боротьба між сонцепоклонниками та ідолопоклонниками, фетишистами та політеїстами, надто ганебні виступи останніх у клерикальній пресі. Сам Світозор Буй-Турович був вірний Дажбогові і пообіцяв ошелешеному Миронові, що другою всенародною акцією воскреслих дажбожичів будуть масові святкування Івана Купала на Трухановому острові, і просив уклінно зафільмувати подію.

— Буде все так, як в пращурів наших… — таємниче натякнув, підморгуючи на молодиць у вишиванках та очіпках, — і умикання дівчат — теж!

На що претендентки на «умикання» скромно зашарілися, а Мирон заспішив до підземного переходу, неабияк спантеличений еротичною перспективою священної купальської ночі.

Згадка про Світозора Буй-Туровича розвеселила Мирона. Однак жарти жартами, але безсумнівно наш скептичний час в якійсь мірі повторював могутнім суспільним поривом (чи психозом?) богошукання давно минулі світанкові часи Русі-України… Адже ж нічого нового немає під сонцем, як попереджав якраз у той час мудрий песиміст Еклезіаст.

Випірнувши разом з фунікулером із густого і прохолодного, як ставкова вода, затінку, Мирон потрапив під гарячу зливу призахідного сонячного проміння, і кілька хвилин стояв, пронизаний ним наскрізь, ошелешений несподіваним блаженством, якоюсь… біологічною радістю, якої давно не спізнавала його душа, схожа на голого равлика, затиснутого у мушельку тіла. Відчуття торжества життя підсилювалось дивовижною перспективою розквітлої землі, що, переливалася, як у вічність, за сріблясте мерехтіння крайнеба.

Не важко уявити, що переживав князь Володимир, споглядаючи зі своєї гори свою країну! Не важко, коли навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя. Вражаюче відчуття вознесіння! Мирон боявся перевести подих, щоб не випасти з кульової блискавки дивовижного трансу, щоб утримати в душі цей міраж, цей огром божественного осяяння, аби згодом матеріалізувати у фільмі. Коли ж його обличчя майже порівнялося з бронзовим профілем хрестителя Русі, панорама сучасного Києва раптом згорнулася в рурочку, як звичайна світлина, і натомість розстелився внизу грубописаний пергамент краєвидів стольного Києва Х-ХІ століть. Видіння було настільки реальним, що вражений Мирон не втримався і підморгнув князеві, як живому, і, наштрикнувшись на милостиво-грізний позирк Володимира, якусь мить ще повисів на рівні його плеча, а потім плавно спланерував на землю.

Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах — не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.

Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи — русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: «Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде», — мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і — з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов'янської душі.

Тож зрозуміло, що найбільш вразливі з неофітів ставали добровільними проповідниками християнської віри, відмовляючись від гріховних благ земних, а дехто, за прикладом перших римських християн, що змушені були переховуватися в катакомбах, викопував собі печери у горбах над Дніпром, і підвизався там в постах та молитвах. До перших руських пресвітерів гіпотетично міг належати і вихрещений дитиною у Дніпрі Володимиром і киянин Іларіон, якого (теж гіпотетично) міг зустріти у лісах під Любечем Мирко. І цілком можливо, що звався він тоді зовсім не Іларіоном, а якимось Іоникієм чи Макарієм, і став Іларіоном по тому, як постриг його в ченці той же Мирко, повернувшись з Афону іноком Антонієм…

Сутеніло. З кожною хвилиною густішало і темнішало легке срібло далеких лісів, чи то пак спальних районів Лівобережжя. Повільно піднімалися з пониззя сутіні, тихі і смиренні, як ченці у чорних сутанах. Все вище і вище, вивищуючись аж до могутнього Князя, облягаючи його тьмою тьмущою. Так колись чорноризці добиралися із своїх печер через порослий лозою і рогозою Хрещатий Яр до княжих хоромів… А може, великий Князь сам сідлав коня і їхав у Берестове, на розмову з Іларіоном?..

Іларіон… Ще одна харизматична постать, ще одна гіпертрагічна особистість української історії… Самородний письменник, самотужний проповідник і пресвітер за князя Володимира, духівник князя Ярослава, ігумен Києво-Печерського монастиря, перший українець, обраний київським митрополитом на соборі єпископів у 1051 році…

Господи, воля твоя, чи не ті ж, що й сьогодні, політичні пристрасті вирували тоді у світському і церковному житті Києва, коли вже через два роки Іларіон змушений був покинути прогрецьку кафедру при соборі Святої Софії, митрополичі палати і рятуватися у печері преподобного Антонія на дніпрових схилах! Ба! Більше того: прийняти схиму, відректись від прославленого багатолітньою благочестивою працею, надто богословським твором «Слово про закон і благодать», імені свого Іларіон і почати заново життя земне з іменем Никон! Але навряд чи поміняв Іларіон-Никон свої переконання, якщо не раз ще потому змушений був тікати аж у Тмутаракань із такого, здавалося б, острівця незалежності як Києво-Печерський монастир…

Милуючись із висоти Володимирської гірки споночіли стольним градом, що розкинувся вільготно перед його зором, Мирон думав, що заслугою християнства на Русі було те, що воно викликало з'яву з народних надр зовсім нового, незвичного для воїнсько-лицарської ментальності суспільства ідеалу праведника — мислителя, просвітителя, пророка-творця.

Безперечно, дороги Антонія та Іларіона — цих двох великих поборників самостійності Київської Русі перетнулися ще в юності і зав'язалися у міцний вузол на дніпрових пагорбах. Тут в глибоких печерах, але в піднебессі віри — взялися плекати вони високий дух молодої української нації… І скоро, дуже скоро не з грецьких кафедр на той час уже численних церков і монастирів Києва, а з катакомб дніпрових круч прийдуть на Русь перші її письменники, лікарі, художники, витязі і святі…

Мирон аж задихнувся від уявного зіркового параду імен: Антоній, Іларіон, Феодосій, Нестор, Алімпій, Варлаам, Ілля Муромець… Буйний, кипучий цвіт нації, на тисячоліття плодоносний… Які характери! Які постаті… Які, вражаючі, подиву гідні долі!.. Нічого вигадувати не треба — лиш знімай фільм за фільмом, пиши книгу за книгою… Та інший народ вже обезсмертив би себе цими іменами! Скільки міфів довелося скласти древнім грекам, щоб переконати людство, який вони мудрий, героїчний і творчий народ. Росіяни вигадали Олександра Невського, щоб окреслити героїзмом білу пляму крижаного Чудського озера на карті не завжди героїчної власної історії…

А ми віддали войовничим мігрантам не лиш самоназву, світанкову свою славу, а й перші свої міфи — билини, питомо український жанр, разом із героями і генетично-психологічною установкою на героїзм і лицарство-богатирство, хоч білі святі мощі Іллі Муромця в Лаврі покояться, білі кості Альоші Поповича та Добрині Никитича — спочивають десь у землі київській.

Антонія ж — цього богатиря вчинку і чину, цього велета духу, цього Прометея, що приніс українцям «із греків» вогонь самоосмислення і самоповаги, просто забули в небесній печері історії…

— От і кінець нашим митарствам, — сказав Іларіон якось ураз змужнілому Будимирові…

— Але, на жаль, не нашим, — усміхнувся печально Мирон, покидаючи князя Володимира разом з його споночілою горою і осяяним ліхтарями пам'ятником. Вечірній, розцвічений вогнями Хрещатик, дихнув в обличчя вільглою дрімучою тугою за тим, що давно відбуло і ніколи більше не повториться…

…І поселились вони у печерці, яку колись, казав чорноризець, видовбав у крутому дніпровому горбі приблудлий варяг, один із тих чужоземних шукачів щастя, що плавом пливли по одинці і зграями, як дикі качки, у легких човниках по Дніпру з півночі на південь, і приставали до київських берегів, спокушені бурхливим життям Подолу. Живились приятелі дарами літнього щедрого лісу та скупими подаяннями князя братчику-чорноризцю, якого сподобив найбільше серед пресвітерів християнських за те, що не лише був мудрим, а мудрим русичем. Чи не з тої причини і поставив Володимир Іларіона настоятелем княжої церкви у Берестовім і зробив своїм духівником, що зневірився на той час і в захланних та погірдливих чужоземцях, і в хитрих, підступних боярах, і хотів мати при собі такого чоловіка, аби і своїм був, і чесним був та щирим?»

Перші дні, доки Іларіон князеві святі книги читав та у княжій церкві Дванадцяти Апостолів допомагав грекам службу правити, Будимир-Мирко, витерши ножа від вогкої землі, тікав із своєї печерки у Київ, бродив вулицями та торговицями, поміж ремісничих рядів, вистежуючи, як звір звіра, рудого вражина-варяжина, котрий украв у нього тієї жахної ночі, що пахла гріхом і ґвалтом, білу-білу Добронігу. Але даремно: всі варяги були рудими, як ведмеді, і схожими на нічного татя. І тоді Миркові хотілось колоти і різати кожного, хто під руку попадеться, і чорна лють заливала йому очі і чорнішим сирої землі ставав білий світ. Жахний, непереборний блазн помсти мучив нощеденно любечанина, і не відав він як вирятуватися від огнища, що випалювало його душу на чорне дупло.

Шукав Мирко і Добронігу, але її теж ніде не було, або ж стала вона лише видінням чарівним, лісовою навою. Бо приходила нечутно-нежданно знову і знову в його молодий сон, розтривожувала молоду кров, і він корчився і стогнав від непогамованої молодої жаги.

Від тих снів поривало Мирка розтанути у своїх лісах, або гайнути у віддалені землі до котрогось із княжат-ізгоїв, про яких нишком ткалися Києвом чутки-поголоси, і разом з ними вчинити князеві та його варягам велику смуту і ворохбу.

Але невідома сила стримувала парубка. І він далі терпеливо шпортав свою печерку, намагаючись заглушити пекельну спрагу помсти, часом з великою насолодою, а часом з люттю вгризаючись заступом у сиру землю горба, густо прошиту міцним мотуззям коріння. І радий був, коли з ніг валила його утома від праці. Тоді він засинав, уткнувшись лицем в оберемок прив'ялого лісового зілля, сподіваючись, що до нього уві сні знову прийде Доброніга.

Часом вона приходила, присідала навпочіпки, гладила його по голові, збурюючи кров пахощами зозулиних слізок і юного тіла. Коли ж він хотів впіймати її за руку, вона щезала, як навка лісова. І тоді Мирка переймала така гірка втома від безнадії, від марності всього його життя, від цілоденного шпортання землі, що він з риком раненого звіра зривався на рівні і скочувався з гори, набиваючи ґулі, обдираючи одежу і шкіру об густе, чіпке гілля, біг стежкою понад берегом до увозу-пристані, де погойдувалися на погожій дніпровій води лебедині турми купецьких лодій. А добігши, сідав оддалік на згірку і поїдав очима звабно бурхливе життя річкових людей. От кому він заздрив! Тим, дороги чиї пролягали з варягів у греки, за моря-окияни, в тридев'яте царство-государство!

Щодень їхні флотилії зграйками приставали до берега — то з півночі, то з півдня. І лиш складали весла потомлені м'язисті веслярі, як зчинялась метушня. Ватаги отроків кидалися з берега у воду, але їх завертав опасистий чоловік, видно старший, вистроював у ряд, і вони, як мурашки, один за одним виносили на берег міхи із заморським крамом та складали їх на вози, запряжені невеличкими степовими кониками. Керував мурашками сам купець, не то хозар, не то русич, припильновуючи ще й за тим, що на березі діється.

А тим часом інші лодії натоптувались руським добром: діжками з медом, воском та житом, сувоями полотна та шкурами дикого звіра. Коли ж опускалася на Поділ бузкова намітка вечора, верткі чоловічки, як пастухи скот, згонили до пристані тісно збиті гурти людей, нарізно — чоловіків і жінок, і заганяли їх, мов у кошару, у глибокі човни. «Невільники», — байдуже кивали головою на тих нещасних роззяви, що збігалися з цілого Києва на Поділ розважитися. А в Мирка чогось серце нило при тих словах, ніби то купчини підлі вивозили за моря його чесний рід.

З часом Мирон навчився абстрагуватися від своєї ідеї-фікс — кіноманії. Врешті, не один він зостався за бортом лодії із символічною назвою «Незалежність». «Простоюють» і не такі як він, прості смертні, а — лауреати! Мохом забуття поростає яблуневий сад Олександра Довженка! А «князям» українським хоч би й що! Значить, така наша доля… І він мирився з цією паршивою долею і ставав звичайним втомленим і байдужим столичним жителем, що мовчки добирається до свого висотного кишла у переповненому собі подібними електропоїзді метро. Та буквально за кілька хвилин не витримував і знову впадав у буєсть.

От і зараз, вискочив із вагона на безлюдній о такій порі станції «Дніпро» і довго ходив, вдивляючись у мерехтливі вогні річкового вокзалу, намагаючись уявити, як тинявся по гамірному Подолу Мирко, як упивався розповідями бувальців-мореплавців про далекі казкові краї, населені дивоглядним звіром, байками про сім чудес світу та про небезпеки, які чигають на купців по дорозі з варягів у греки: і про круті, смертоносні пороги дніпрові, і про кочових розбійників, що падають на купецькі голови, як грім з ясного неба, пронизуючи лодії блискавками стріл.

І перед очима на тлі тихого Дніпра зринали дивні видіння — здавалося він там був, але не в купецькі лодії, а на коні буланому мчав швидше вітру навперейми хитрим оркам, обрам та печенігам, метав стріли золотії, сіючи по степу страх — на ворогів, славу — на руських витязів. А в голові в'язалось слово до слова, оповідаючи про те, що «било та биллю не поросло», та так правдиво і красно, як в тих билинах, що чув він з дитинства від краснобаїв-боянів, що ходили землями руськими та під передзвін гуслів-самогудів співали славу витязям-богатирям руським.

…А одного дня, коли Мирко вештався без діла навколо увозу, з човна, що тільки-но вперся носом у берег, замахав до нього широкими рукавами чудно вбраний купець, гукаючи:

— Гей, добрий молодче, чи не поможеш бідному купцеві на берег крам винести? За щедру мзду, молодче!

Мирко вухам своїм не повіривши, став роззиратися, шукаючи «доброго молодця».

— До тебе, мовлю, до тебе, молодче, — гукав нетерплячий купець. І Мирко, який досі не міг своєю буйною головою втямити, нащо Іларіон примучує себе і його зариватися кротом у сиру землю, коли такий широкий і манливий світ відкривався перед ними з дніпрових берегів, радісно кинувся на той голос… Тож Мирко Любечанин давно збирався попрощатися із чорноризцем і податися в дружинники чи кожум'яки, або носієм купецького краму, а то й напроситися в поплічники до котрогось «річкового чоловіка»…

Але перед очима спливало аж сизе від постів лице Іларіона-схимника, і совість завертала Будимира назад до печерки, до тихого Іларіонового голосу, до його трепетних оповідей посеред нічної темені про дивного Бога, який віддав на погибель свого Сина ради спасіння людського роду. Однак все частіше ловив себе Мирко на мислі, що вертає його на Берестову гору не лиш стид — розум його тужить за тими мудрими бесідами, а серце прагне якогось іншого життя, незбагненного поки що, проте не схожого на тутешнє.

Єство його краялося навпіл, як ліщиновий горіх, аж доки не розкололося, як дуб від удару блискавиці. Якось під вечір, блукаючи берегом, зачепився поглядом за натоптану молодими жінками лодію, що спішно відчалювала від пристані. І наразі здалося Миркові, що з гурту простоволосих отроковиць, закутаних у білі плати дівиць раптом сяйнуло навстріч йому блідим місячком рідне личко Доброніги, і він задихнувся у бездонній, як Дніпро, посивілій печалі коханих очей… То була вона! Хоч і в одежі не тутешній, не руській. Мирко не міг помилитися: зір мав гострий звіра лісового, та й човен пропливав зовсім близько від берега. Але куди везли її, доброго руського роду дівчину, вільну разом з невільницями — степовими полонянками?! Будимир закричав, кинувся у воду, але веслярі налягли на весла, а стрільці навели на нього свої луки. Одна стріла влучила в плече, зачервонивши воду, і крізь хвилю, що накрила його з головою, Мирко встиг помітити, як зблідла і похитнулася від розпуки і відчаю Доброніга.

Десь в темній далині ріки й справді щось лунко сплеснуло, глухо зойкнуло, і потонуло у грімкотінні чергового електропоїзда. А може, то прогриміли над Києвом літні громи і от-от почнеться злива? Але знову стало тихо і Мирон через вічко кінокамери побачив, як плавко пішов на дно Будимир, і щось химерне, розчухране, мов сніп очерету, і слизьке, наче в'язанка водорощі, підпливло під нього і винесло на берег.

Що то був Водяник, чи Болотяна почвара, а може й Русалка в сорочиці з водорощі, Мирко не сумнівався. Не раз його в дитинстві, коли було в дебрі зблудить, виводили на стежку дрібні й головаті, як опеньки, лісовички. Мирко не боявся їх, хоч знав з оповідей старших, що ці чудні маленькі створіннячка, які вміли міняти барву, прикидатися кущем, розсипатися лісовою ягодою, чи вклякати грибами, могли, розгнівавшись, причавити звіролова чи дереворуба важенним стовбуром старої сосни, або ж затиснути в буреломі, чи втопити в баговинні. Відав-бо, що дітворі лісові чоловічки не завдають шкоди, навпаки — захищають від несподіванок пралісу. А як підріс до підпарубка, то вже вирятовували його від трясовищ зеленокосі навки: бігли попереду та дорогу вказували, погойдуючи гіллям… І хоч до всього був готовий Мирко, та коли з острахом розплющивши очі, побачив над собою старого Яритника, мало не зомлів з перепуду! Видно, сплив він по великій ріці просто у потойбіччя, до праотців, або забрав його водяник у царство підводне. Інакше чого б то йому ярижника видіти, отого самісінького відьмака і віщуна, що жив за болотами у їхньому лісі, і якого, пошіптували люди, виловили попи та дружинники, прив'язали разом з іншими відунами до Перуна і втопили в Дніпрі. Не міг же Яритник навіть оживши, вештатись по стольному граду та попід княжі палати, лякаючи чорноризців? А може Мирко вже у вирії, коли так довкіл тихо, ясно та красно?

А старий Яритник лиш лукаво усміхнувся у довгий вус на потаємні Миркові здогади.

І щоб зовсім не перелякати парубка, розповів, як чудом врятував його від смерті воєвода дніпровий — ропухатий та зелений Водяник, як приніс на спині до самого Трухана — невловимого відуна, а той його виходив, як ото тепера він виходжує Мирка.

І тільки по тих слова роззирнувся Будимир, і побачив, що живий-здоровий сидить в очереті Труханового острова, а навпроти височіє вечоровими борами стольний град.

— Під самим носом у князя?! — здивувався Будимир.

— А що нам до князя і його попів?! — і собі зчудувався Яритник. — Тепер ми прості рибалки: ловимо рибку та продаємо на подолі лінивим міщухам.

— А чи не візьмете й мене до гурту?

— Е ні, — враз запечалився аж ніби Яритник. — Бути тобі з нами лиш до Купайла, а далі мусиш вертати на гори, до Іларіона і Князя, бо в тебе, Будимире, своя дорога, що поведе тебе по далеких світах, і поверне назад, на Русь. Я вже бачу її… до величі і слави, але не… не княжої, не земної. Іншої. А якої — не відаю. Не дано Яритнику старому те урозуміти. Відаю лишень, що станеш мужем зело мудрим, людом шанованим більше князя, знаним за труди свої задля Русі-України нащадками й через тисячі літ… От що відає старий Яритник… А ще велять мені боги наші передати тобі таїну знаття пращурів про силу землі вірчої і всього на ній сущого…

Дивним, досі незнаним піднесенням, як промінням Яриловим, пронизали ці слова все єство Будимира. Попервах, схопившись на рівні, бажав заперечити віщунові, але з глибини власного єства озвався до його розуму чийсь подовжений лунами голос: — Не переч. Роби, як велено.

— Ходімо, — тихо промовив Яритник, бо вже заходить на Купайла, а нам ще далеко йти, плисти, летіти…

Будимир роззирнувся: за потемнілими київськими горами поволі пірнав у глибокі праліси погідний Ярило, мовби кликав його за собою. І враз тричі крутнувся на одній нозі Яритник, зашуміли очерети й верболози, закипіли води, і… очутилися вони у темній, знайомій Миркові з дитинства, хащі. Стало тихо і тривожно.

— А де купайлиця? Де кострища, пісні та ігрища? — спитав подумки Будимир.

— Тужиш? — спитав теж подумки Яритник. — Тужи. І най серце твоє тужить за предвічним навіть під захистом твойого нового бога, Мирку. Не підіймай ніколи з висоти слави своєї руку на те — бо то, як кажуть попи, душа люду нашого, і вона є, і буде, допоки світу, цих лісів і небес над ними.

І знову стало тихо в голові Мирка, як в нічному лісі. І раптом сліпуче сяйво засліпило йому очі і пригасло: перед Мирком стояв старий Яритник із цвітом папороті в руці. Будимир здогадався і здивувався: чарівна, оспівана дівчатами казкова квітка була схожа на свічечку із золотою пелюсточкою пломеню.

Мирко обережно взяв простягнуту йому цвітку-свічку, і нежданно лісова тиша ожила веселим шепотінням-жебонінням, сміхом-словом. Він здивовано роззирнувся-прислухався і не побачив Яритника, але те, що почув і побачив, здивувало парубка ще більше: до нього прихилялась-примовляла кожна билинка, кожна травинка:

— Зірви мене, Мирку, я від болю помічна… А я силу даю богатирську… А я смуток розраюю… розум осяваю… а я від смерті вертаю… а я… а я… пізнай мене, Мирку…

— Гей, парубче, лови! — пікнув хтось над його головою. Глянувши вгору, Мирко угледів хитрющий писочок вивірки на сосновім сучку і відчув щиглик лісового горішка на лобі.

Дівочим сміхом пирснув гурт молоденьких сарночок і дременув у хащі…

Чи то йому сниться, чи привиджується: рідний праліс, ще вчора непізнаний і незбагненний, а часом і ворожий, здавалося, замкнений на сім замків, раптом розчинив перед ним свою зелену браму і впустив у свою таємницю, свою сокровницю, у те, що великий книжник Іларіон назвав би ДУШЕЮ…

… І не відав Мирко, розкошуючи на буйнім пиру пращурів, як палко молився Іларіон за його душу, затворившись у їхній печерці від шаленства купальської ночі, від тьми-тьмущої вогнів і вогників-світлячків, якими мигтіли далекі ліси, що навіки поглинули нерозумного буйного Мирка.

Тож коли вдосвіта, по молитві зібравшись на службу Божу, побачив Іларіон біля печерки Будимира, що спав солодко сном праведника, уткнувшись щасливим лицем в оберемок зів'ялого латаття, то не впізнав його…

І може, ця невпізнанність Миркова, ця внутрішня зміна, яка осявала все його молоде, дуже тіло, і наштовхнула Іларіона на думку просити Князя відправити разом з ним до Візантії, у землі святі по мудрість Божу і цю бунтівну душу, що горить-палає в пошуках істини.

Іларіон не буде будити Будимира. Хай спочине блукалець перед тим, як вийти на дорогу… Іларіон ще має час сповістити про свій рішенець.

Повертався Мирон додому мало не перед самим закриттям метро. Він любив ірреальну атмосферу майже порожніх пізніх електричок. Втомлені працею, або ж навпаки — збуджені гулянкою пасажири нагадували йому героїв сумного абсурдного фільму про поїзд, який їде в нікуди. Сам же він спостерігав за цим дійством мимохіть, заклопотаний балансуванням на линві яву між навом і правом. Іноді він не знав, що реальніше — час довкола нього, чи час, сконцентрований в його уяві.

І тепер, втупившись байдуже у своє відображення у темнім вагоннім вікні, Мирон думав, хто ж все-таки напоумив спраглого подвигів Будимира шукати істину (Бога? себе?) в далекій Візантії: купці? Іларіон? громада перших київських християн? князь? чи промисел Господній?..

Радше, все купно, і все — з волі Вищої. Безумовно, князю Володимирові, зачарованому християнством, були потрібні священики-русичі. І пригадавши зустріч з відважним юнаком з Любеча, озлобленим засиллям чужоземців, він вирішує розшукати його і відправити по науку й істину на Святу землю. Можливо, про буйного отрока, котрий виявився ще й самородним златоустом, нагадав князю Іларіон, або Володимир Красне Сонечко сам почув Миркові билини на одному зі своїх знаменитих спасівських пирів…

Достеменно, що, прийнявши разом з християнською вірою її тодішній аскетизм, князь, недавно ще веселий гультіпака, жінколюб і медоріз, влаштовував киянам щорічні багатоденні храмові свята не тільки від щедрості, а щоб потішити і свою праведну душу. Казав: «Русі єсть весліє пити, не можемо без того жити». Як усім колишнім великим грішникам, Володимиру подобалося бути праведником, але не міг він подолати у своїй слов'янській душі жагу веселощів, кохався і пісні задушевній, і в слові влучнім-пишнім про ратні звитяги славних пращурів, про переможні походи русичів. Про власну славу Володимир теж дбав, тому й садовив на пирах в один ряд із дружиною своєю гуслярів та боянів.

І знову безгучно застрекотала біля Миронового вуха уявна кінокамера, і попливла перед очима панорама княжого Києва. У княжому дворі, на пагорбах довкола — стоїть пир горою. За тесовими столами ближче до князя — дружинники, бояри, монахи і купці, далі — люд простіший, а ще далі — просто на траві бенкетують худі та вбогі раби Божі і княжі. А з двору, від князівських комор, все від'їжджають і від'їжджають вози, повні риби, дичини, хлібів, діжок з медом, рідного та заморського овочу. То для болезних, старих і немічних, тих, хто не зміг явитися на княжу щедру трапезу.

Обіпершись на стіл, слухає Володимир златоустів-боянів. Його пильний веселий погляд, то ясніючи, то темніючи, затримується на наймолодшому. Люба князеві і нелюба спів-розмова отрока про те, як

Нагло стихає шум пированія. Погляди знаті і дружинників прикипіли до князя. Але князь мовчить. Впізнає Володимир в юному боянові того отрока, що ввірвався був у його гридню навесні, прикрившись чорноризцем. Пізнає і, на диво всім, не обурюється, а, собі на диво, думає, який вийшов би проповідник палкий віри християнської з цього боянчука! Вчора лиш з дебрі, а говорить, як мед точить! Куди тим вченим грекам! Який би єпископ з нього вийшов! Який митрополит!.. Не було б йому рівних ні на київських горбах, ні на горах афонських.

— Як тебе величають, молодче? — запитує князь, дослухавши гнівну билину юного бояна.

— Будимир, князю.

— Той, що будить мир… А чого ж ти, отроче, гнів будиш, коли на роду тобі написано будити мир? Не відаєш? А чи відаєш, хто уславив вуя мого Добриню? Чи не ти? Гой і строптив єси… Зачекай, а чи не ти буянив у хоромах моїх? Чи не про тебе щодень чую речі похвальні від Іларіона, що не по літах зело храбр і не лиш силою, а й умом могуч? Вже відаю — про тебе. Що ж вволю волю Іларіонову — й велю їхати тобі разом з ним у Візантію, на Афон-гору, походити по монастирях, набратись розуму і благодаті, придивитись до законів чужих, може й нам який пригодиться. А найдужче волію, аби пізнав Бога не лиш душею, а й умом. Во славу землі Руської.

Хвиля радості і похвали Володимиру Красному Сонечку котиться буйним застіллям. Задоволений власним благородним вчинком і реакцією підданих, князь наказує через стіл знатному київському купцеві Варфоломію:

— Іларіон попливе до Царгорода разом із візантійськими послами. А ти бери у свою лодію цього богатиря. Він тобі в дорозі пригодиться, а дасть Бог, і Русі-Україні колись…

Проходячи повз поштові скриньки на першому поверсі, Мирон чисто механічно відчинив дверцята своєї і здивувався, побачивши на денці тоненький конверт із власним прізвищем. Не уявляв, хто б то міг йому писати, тим паче із-за кордону, якщо судити по зворотній адресі. Для листування із можливими і потенційними спонсорами мав скриньку на головпошті. Адресу ж квартири знали тільки найближчі друзі молодості та герої його давніх документальних фільмів, які іноді, приїхавши у справах до столиці, зупинялися в нього на нічліг. Можливо, хтось із тих провінційних директорів виїхав, розбагатівши, на якийсь Кіпр, і от шле вісточку… Надія на доброго заможного патріота, який нарешті таки знайдеться серед цього «крутого» бидла і не пошкодує якусь тисячу гнилих своїх «зелених» на відродження українського кіно, спалахнула в душі Мирона Волинця, як вогонь у пригаслім горнилі. Заскочивши у ліфт, тремтячими руками розірвав конверт і… мало не завив від розчарування. Писала йому Лариса Котова, з якою він сто років тому зазнайомився в готелі під час одного із відряджень у Дніпропетровськ, а відтак від випадку до випадку зустрічався в Києві, куди вона приїздила у справах якогось харківського заводу, де, здається, працювала чи то бухгалтером, чи економістом.

Тепер Лариса писала з Греції, де вже рік доглядала за паралізованим багатієм. Детальним описом брутальних залицянь старого, напевно, хотіла розбудити Миронову ревність, або ж заздрість… Однак викликала жаль і досаду… Жаль по тисячах нещасних жінок, загнаних руїною і злиднями у заморські найми, і досадою на чоловіків, на всю цю владу, на державу, що байдуже спродують свою красу, ніжність, материнство у неволю, і вдають, що нічого не відбувається… Усе повторюється на берегах Славути…

І знову перед очима постав широкий погожий Дніпро, і клекіт невольничий ремства над табунами човнів, що поспішали до Чорного моря… І бліді обличчя дівчат під білими платами-хустами… Але цього разу він не побачив поміж них Доброніги…

Неволя упосліджує навіть високу душу. До скотства. Детальна розповідь випадкової «бойової подруги» про огидні пропозиції старого збоченця ображали Мирона… Доброніга не могла б так смакувати своїм приниженням… Отже, висновок: Доброніга не могла бути невільницею, адже неволя вибирає невільних, як свобода вибирає вільних… Тож був певний того, що Доброніга скоріше вибрала б смерть, аніж рабство.

… Він бачив, як та далека, віддалена від нього тисячоліттям, кохана, та золота його душечка, похитнувшись, падає за борт, у позолочену сонцем темно-синю дніпровську хвилю… Інакше не може бути: або воля, або смерть — тільки не рабство для дівчини доброго руського роду.

Що було потім? Що буде потому — хтозна… Може, течія принесе Добронігу до жіночого монастиря десь на Видубичах, або вирятує її якийсь рибалка і зробить своєю жоною, або той же всюдисущий-невмирущий Яритник, тільки не повідає про це Будимирові, приреченому на іншу дорогу і долю іншу…

На своєму не такому вже й короткому віку Мирон не раз переконувався, що нема нічого випадкового на цій землі. Лист Лариси ще більше переконав, що його Доброніга десь зовсім поряд… За якусь мить від його життя, на відстані його самотності. І вона от-от перейде йому дорогу…

За три дні відпливав Будимир з купцем Варфоломієм у Святу землю. На кормі посольського човна в голові флотилії під білими вітрилами темнів непорушно здеревілим ідолом Іларіон-чорноризець.

Мирон бачив водночас, як відчалює від берега купецька лодія з Мирком Любечанином, як спливає вниз по Дніпру — голубою дорогою з варягів у греки, і як даленіє пристань, а за нею — Поділ, а далі весь стольний град Київ з княжою гридницею на найвищім горбі, і тісною печеркою — на нижчім.

І раптом кольнула у вічі тонка, мов кістяна голка, постать, увінчана гостроверхим каптуром. Яритник! Відун-чарівник стояв на березі під Берестовою горою, при самій воді, нікому невидимий, крім Мирка. І відчув Мирко як по живому пришиває його та схожа на голку примара до даленіючого рідного берега.

Аби було дешевше, Волинець збирався замовити човни на одному з лісокомбінатів Чернігівщини, навіть їздив туди, показував креслення, малюнок — як має виглядати лодія. Важче було б, звісно, з відрядженням на натурні зйомки до Туреччини та Греції, але можна обійтись цілком Кримом, де те ж саме море і скелі, та Києвом… Хіба в цьому правда? Правда має бути в самій ідеї його фільму…

Відпливав Мирко Любечанин у Святу землю з першим опалим листом. І несла течія його човен на дванадцять весел, як листок по осінній воді. І не відав Мирко Любечанин, що через тисячу років з високого дніпрового берега дивитиметься у слід йому сивий чоловік і заздритиме…

Відпливав Мирко-Будимир у Святу землю, а на печерські погорби ступав Мирон Волинець — щойно зарахований першокурсник кіно-факультету Київського театрального інституту, який на початку 60-х розташували в приміщеннях вчорашнього монастиря, а нині Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Солдатська форма свідчила, що він — чоловік бувалий, а монолог Васілія Тьоркіна, який він прочитав екзаменаторам та «на відмінно» написаний твір на тему «Слова о полку Ігоревім» — що він ще й чоловік свідомий, готовий двигати вперед український радянський кінематограф.

Над Україною буяла щедрим квітом «хрущовська відлига» і серце його сповнювали радісні сподівання.

Провівши Мирка з Іларіоном у далеку дорогу, Мирон Волинець вирішив, не відкладаючи, завтра ж таки іти з поклоном до настоятеля лаврської обителі.

Свою розмову з владикою він почне не з прохання про гроші, а зі знамення, яке було йому давно, ще в студентські роки…

Спогади несли Мирона все далі й далі, як дніпрова течія.

Він ніколи не був фанатично віруючим. Бо хоч і народився у багатому на церкви Володимирі-Волинському, але виростав у епоху розвиненого атеїзму, в безбожні повоєнні роки. Нова радянська влада не церемонилась із «опіумом для народу», всіляко його винищуючи. Величні тисячолітні храми, безцінні пам'ятки давньоукраїнського зодчества перетворювалися на склади і клуби, а Свято гірський Зимненський монастир, заснований самим князем Володимиром ще 1001 року, — на тракторну бригаду. Таке сатанинське богохульство не сприяло вихованню в його покоління ні побожності, ні духовності. Тож не дивно, що й про Києво-Печерську лавру юний Мирон знав тільки те, що колись тут теж був монастир, а тепер — музей. От і все.

Чому ж тоді, коли вони веселою студентською юрбою висипали з трамваю № 20 просто на подвір'я історико-культурного заповідника, Миронові здалося, що він уже колись тут був? Ходив цими горбами, милувався сходом сонця над зеленими далями, сріблястим плином Дніпра…

І це відчуття, яке одні називають де жа вю, інші — пам'яттю віків, чи генною інтуїцією, Волинець переживав не раз. Тріск гілки під ногою, шелест листя, запах свіжоскопаної землі на клумбах, скошеної трави на газонах будили в ньому невловимі відголоски призабутих переживань…

Потім, з роками, він назве цей стан — мистецьким відчуттям історії, даром яснобачення, притаманним кожній справді творчій людині. І його теорію підтвердить друга пригода, що сталася з ним того ж таки дня.

Поселившись в келії, разом із ще трьома щасливчиками — Романом з Буковини, Степаном з Донбасу та Дмитром з Одещини, гайнув «освоювати територію». В групці туристів забіг і в Ближні печери. Підземний присмерк, мерехтіння свічок, людські кістки у неглибоких поховальних нішах, сперте повітря і дух потойбіччя скоро згнітили радісний настрій. Хотілося швидше назад, на сонячне подвір'я. Коли, переборюючи важку нудоту, що підступила під саме горло, Мирон зібрався вертатись, його ніби щось прикувало до землі при ніші з мощами. На темній стіні в заглибині проступило ясно лице бородатого старця і тихий вимогливий голос запитав:

— Пощо ти сюди знову прийшов, Мирку? Чи відаєш, пощо ти знову сюди прийшов?

За хвилю запаморочення минуло, мана щезла і переляканий Мирон, розштовхуючи здивованих туристів, вискочив з печер, мов корок із пляшки.

Йому й досі у вухах стоїть той тихий, співчутливий голос з притиском на слові знову, і оте Мирку, ім'я, яким його в дитинстві називала мама, але зрідка, коли він хворів і вона жаліла його.

Перестрашений, він довго обминав печери, але пригода змусила його зацікавитись історією Києво-Печерської лаври і її першими насельниками, святі мощі котрих покоїлись в погребальних нішах печер. Зайшовши якось в музей заповідника, Мирон остовпів: з вітрини на нього пильно дивився знайомий старець, отой самий, лик якого явився йому в печерах, і чий голос спитав: