Митар печер господніх

— Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку.

Під портретом стояв підпис: Преп. св. Антоній Печерський — засновник Києво-Печерського монастиря.

— Владика у від'їзді, — повідомив Мирону в канцелярії вродливий червонощокий чернець, видно, начальник канцелярії. — Але може, з Божого благословення ми вирішимо ваші проблеми?

— Та ні… — завагався Мирон, — хотів би з владикою стрітися… Це, можна сказати, дуже делікатна… розмова… вірніше, тема…

— Своє прохання до владики можете залишити в канцелярії, письмове чи усне. Ми сповістимо про вас… Або передайте факсом…

— Дякую… щось придумаю… — пообіцяв ввічливому завідувачу канцелярії Волинець і заспішив до виходу…

… Він стояв у мініатюрній катакомбній церкві, викопаній першими насельниками печерських горбів з благословення святого Антонія, перед святими мощами мучеників за віру християнську, і намагався згадати слова молитви святому преподобному Антонію Печерському. Але слова не згадувались, і тому він питав Святого своїми словами, питав у соте, в тисячне:

— Пастирю і наставниче, преподобний і богоносний отче наш Антонію, чому ти не допоможеш мені розгадати таємницю української душі, таємницю нашої малості і величі? Врешті, твою таємницю, святий старче. Чи ти не чуєш мене? Чи не хочеш чути? За які гріхи ти ігноруєш мене? Так, я — грішний, навіть дуже грішний, але не більше, як кожен земний черв! Однак не впадаю в гординю і вже не прошу тебе простити мені мої прогрішення, лиш прошу, коли не можеш помогти, то хоч збав від лукавого — якщо від лукавого моє бажання робити те, до чого лежить і душа моя і розум. Ну, не можу я ж повірити, що тобі байдуже те, чим я мучуся! Чи, може, тебе взагалі нема? І не було. І ти — тільки міф. А ті слова твої, те запитання, яке перевернуло всю мою душу, сколотило розум, і все життя переслідує мене: — Пощо ти прийшов сюди, Мирку? — невже то тільки слухові галюцинації, які пережив голодний і вразливий студент у бідній на кисень печері? Якщо так, тоді це взагалі трагедія. Бо коли немає того, що ти уособлюєш, — вищої сили, Божого промислу, тоді немає і надії на торжество справедливості. І нема ради чого не те що творити, а й просто — жити! Бо все втрачає сенс. І боротьба добра зі злом — марнота марнот, а всі постулати християнські — фікція! Ради усього святого, підкажи, що мені робити! Поможи потопаючому прибитись до якогось берега. Відпусти з полону свого з миром у душі. Чуєш, Отче?

Але Святий мовчав і чуда не являв. І все було буденним і печальним. І здавалися даремними роки, які Мирон присвятив вивченню історії давньої Русі, і пошукам загубленого у плині століть «Житія святого Антонія». А протирічливі дослідження вчених, яких він начитався по бібліотеках, вводили його в ще більшу заблуду і невідомість. І чим більше він заплутувався у пошуках істини, тим більше переконувався, що сам повинен, мусить знайти її. Але — як?

Повз нього текли ручайки притихлих туристів і паломників, які теж, певно, бажали чуда, в пристрасних молитвах до святих випрошуючи здоров'я, роботу, благополуччя, успіх у бізнесі… Як і він, вони вірили й не вірили, але все-таки сподівались.

— Мужчина, что с вами? — Мирон ніби від сну збудився: в печерах — ні душі, тільки молодий рудобородий монах стоїть перед ним і строго питає:

— Мужчина, вам плохо? А еслі нєт, уходіте — ми работаєм до чотирьох.

«Ми работаєм до чотирьох». Аж за ворітьми Києво-Печерської лаври до Мирона дійшов зміст цієї фрази. Він гірко засміявся, уявивши, як би то виглядало, коли б отак Святий Антоній зустрічав чи проводжав кожного, хто запізнився до нього за помічним ліком, порадою чи розрадою…

«І приходили до Антонія болящі, старі та немощні, приносили дітей своїх, хворобами вражених, і давав їм Антоній зілля, яке сам споживав, і молитвами, трудами й постами, умерщвленням власної плоті, випрошував у Бога здравіє приходящим».

Що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу, до життя як утіхи ненаситної плоті. А ще — вибір іншого буття — буття безстрашного Духа…

Народжений в роки останньої світової війни, в розпал братовбивчої бойні, від загнаної страхом перед поляками, німцями, а згодом і совітами, жінки, від чоловіка, який пережив полон, криївки УПА, радянський фронт і катівні НКВД, Мирон вважав себе потомственим протестантом, ненависником авторитарності і тиранії. Він плакав, коли мама розповідала, як підшивала під підкладку батькового піджака вату, аби йому не відбили в енкаведе печінок. Так батько розплачувався за німецький полон і за гіпотетичне (хоч було те насправді) перебування в повстанській армії.

Він плакав, коли мама розповідала, як ховалася, вагітна ним, по лісах і верболозах від пімстливих польських загонів Армії крайової.

Генетичний біль, образа, гнів, невтоленна спрага справедливості і справжньої Правди у світі подвійних стандартів… Почуття, що з малих літ осідали в душі Мирка Волинця палючою рінню, врешті, переплавились на гостру, як меч, божевільну потребу творчості. На комплекс. Він носив цю потребу в душі, ховаючи від сторонніх, як повстанець сокиру. Знав, що повинен розповісти усім ту Правду, але ще не знав, як. Тільки в десятому класі, побачивши уперше «Щорса», вражений пережитим, зрозумів, що буде знімати кіно.

Тим «кіном» марив не один Мирко Волинець у ті далекі повоєнні роки. Для його покоління, опаленого війною, заляканого репресіями «совітів» проти оунівців, скаліченою ідеологією подвійних стандартів мирного життя, кіно було віддушиною, дивиною, міражем, збудником мрій і… стимулятором росту. Великоднем, який їм раз на тиждень, у неділю, влаштовував у міському кінотеатрі, колишньому приміщенні польської дефензиви, москаль Петрович, що вертаючись із фронту, зачепився за тутешню удовицю вояка ОУН-УПА Марію. Та так міцно, що й коріння вирішив пустити у благодатну волинську землю.

О ті незабутні кіносеанси, як сеанси гіпнозу! Вони чекали їх, в десяте переглядаючи і шаленіючи від «Тарзана», «Бродяги», «Чапліна», заливаючись сльозами і сміхом. Серця їхні обривалися, коли бува обривалася плівка. А після закінчення кожної «частини» переповнений зал дружно зітхав і, прикипівши голодними поглядами до квадратного віконечка кінобудки, за яким чаклував із бабінами-колесами Москаль Петрович, трагічно переживав вимушену перерву, і весь до одного мріяв стати кіномеханіком. І тільки найграмотніший Мирон Волинець — кінорежисером. Не відаючи, що з його біографією — то прямий шлях до безмов'я…

Нема де правди діти, був щасливий і десь на самім споді душі навіть вдячний радянській владі, що його «взяли» в інститут, на факультет, де конкурс був — тридцять чоловік на місце. Взяли, незважаючи на батькове бандерівське минуле, і на власне, армійське, коли його «заклав» однополчанин — землячок І. Бунь. Не спокушений салага, Мирон тоді ще зеленого поняття не мав про такий вельми популярний у ті часи метод виявлення внутрішніх ворогів Країни Рад, як провокаторство. Тож здуру вибовкав усю, яку знав, правду про повстанців. Вірніше, Бунь сам ліз до Мирона з розмовами про минуле, Україну, а надто про бандерівців, нарікаючи на порядки, чи та пак безпорядки в державі.

…Мирона викликали в контррозвідку… Допитував бравий полковник, спочатку делікатно, а далі, оскільки солдат Волинець не міг пригадати, з ким вів одверті антирадянські розмови, почав кричати і погрожувати, що згноїть в магаданах.

Виручила Мирона політична підкованість. Щойно відбувся XX з'їзд КПРС, на якому був засуджений сталінізм, і це давало йому підстави захищатися. Та й самому полковникові, який марив перенестися із Далекого Сходу на службу в котрийсь із обмежених контингентів радянських військ в Чехословаччині чи Німеччині, не хотілося роздувати «ЧП». Отож завершився допит очною ставкою із стукачем і клятвою Мирона — «нікому в частині ані пік» про вичерпаний інцидент.

Однак інцидент «бесідою» не вичерпався.

Його документи не прийняли на режисерський факультет Всесоюзного інституту кінематографії, куди Волинець протепом подався після дембеля, тішачись, що Москва якраз по дорозі додому. Респектний дядя з приймальної комісії з цинічною одвертістю сказав:

— Нет, дружок, нам бандеровцев не надо. Так что езжай у свою западную.

Але доля виявилась мудрішою за московського дядю. По дорозі в западную була ще одна столиця — Київ, і театральний інститут, при якому на Миронове щастя того року відкрився кінофакультет з режисерським відділенням. А поза як тєлега армійського стукача у рідні краї ще не доїхала, то Мирона без проблем зачислили в абітурієнти.

У перші студентські роки, гуляючи Києвом, Мирон часто ловив себе на тому, що серед перехожих видивляє Іуду Буня — так іменував він однополчанина-землячка, або скорочено: І. Буня. Не для помсти, звісно. Він давно простив стукачеві, бо хіба той один такий був? Радше хотів глянути падлюці у вічі, і сказати:

— Ти, падло, мочив мене та не замочив — сили не стачило.

Водночас Мирон боявся нежданої зустрічі, бо, хто його бісову душу знає, чи не стало сексотство головним промислом Буня «на гражданкє»?.. Боявся нової підлості «землячка»… Та, як кажуть, святе місце не буває порожнім: натомість землячка вишукалася… «землячка»… Якось на одному із Шевченківських свят, що відбувалося біля пам'ятника поетові навпроти університету, підкотила до Мирона балакуча товстулька і вчепилася в душу, мов реп'ях. До дівочих залицянь Миронові не звикати було — дівки липли до нього, як мухи до меду. Позиркуючи поблажливо з висоти свого росту на нахабну коротульку, Мирон шукав очима в натовпі факультетську красуню Вірочку — таємну свою пристрасть. Тож, коли «Маня Авдієнко — філологиня» (як представилась товстуля) тицьнула йому в руки якийсь зшиток, відчепно взяв, запхав у кишеню, і, не прощаючись, ринувся відбивати у Романа — Фанфана Тюльпана невірну Віру.

Тільки ввечері, в гуртожитку, згадав про зшиток — то була якась дуже примітивна, навіть недолуга «націоналістична» бридня, далека від болісних поривань його душі, «виплеканих» драматичними подіями воєнного дитинства. Інтуїтивно відчувши провокативність писанини, Волинець жбурнув зшиток за койку, не думаючи — не гадаючи, що хтось із «однокелійників», його там знайде, обтрусить від пилу і занесе куди треба, — і вилетів з кімнати: нагрудну кишеню «бобки» пропікали два квитки на «Серенаду сонячної долини», а біля воріт Лаври чекала щойно «відвойована» у захланного Фанфана Тюльпана гордячка Вірочка.

Захоплений студентським життям-буттям, першим «дорослим» коханням Мирон не завважив у серйоз, що з тих пір і Маня стала густи круг нього, як в'їдлива тлуста спасівська муха. Вона підстерігала його в найнесподіваніших місцях, озираючись, тицяла якісь самодруки, нашіптуючи про підпільні студентські націоналістичні організації. «Незалежність», «русифікація», «самостійність», «державність» — від цих слів віяло трагічною романтикою сорокових, нездійсненною мрією батька Івана… Пробуджувало біль і злість за власне понівечене енкеведистами дитинство, за відбиті татові печінки, за карельські лісоповали, куди змушені були тікати по війні батьки разом із ним, малолітнім. Мало помалу в цій мішанині чуттів Мирон мимоволі піддався на провокацію, геть чисто забувши гірку розплату за свою одвертість з однополчанином Бунем. У тому, що поширення тих рукописних часописів були чистої води провокацією, лакмусовим папірцем, який мав «проявити» настрої народу взагалі і виявити неблагонадійні елементи зокрема, Мирон переконається трохи пізніше…

А поки що був приємно подивований пробудженою національною свідомістю однокурсників. І почалося: щирі розмови про долю України, мрії про державну могутність… Гуртом мріяли, гуртом сперечалися… От тільки доносили, як виявилось, порізно і, судячи з результатів, з різною завзятістю. Фанфан Тюльпан, якщо й «стукнув», то з принуки, Степко — від простоти дрімучої… А от найбезталанніший з них — Задворський, з благородною метою — «вистукуючи» собі в майбутньому місце головрежа десь на рідних провінційних теренах.

Мирона ж врятував від вигнання з печерських пагорбів перед самим захистом щасливий випадок. Його дипломна робота — короткометражна кінострічка за власним сценарієм про життя сільських комсомольців, героїв якої грали випускники акторського відділення, перемогла на всесоюзному конкурсі студентських фільмів, а його як перспективного молодого режисера було запрошено після закінчення Київського Театрального інституту підвищувати кваліфікацію на курсі славетного Герасимова у ВДІКу.

Про такий «зігзаг судьби» Мирон і не мріяв. Здавалося, доля одумавшись, віддавала йому свої борги, стелячи рівну дорогу до слави. Та не стільки слави хотілося, як зустріти дядю з приймальної комісії. Подивитися йому у вічі, нагадати пораду їхати у свою западную.

Але дяді у ВДІКу не було. Та й Москва вже була не та, зацьковано-беріївська. Звільнившись від страху і умовностей сталінізму, червонозоряна столиця жила, пила, веселилася. Розпогоджена «відлигою» творча еліта, буяла, як козацька вольниця, шокуючи Мирона свободомислієм. Попервах він, навчений київським досвідом, перелякано озирався, бокував від галасливих захмелілих компаній, кам'янів від одного величного вигляду лучезарного Метра і законодавця нового радянського кіно. Але молодість і натура брали своє. Він з радістю сприйняв московське життя як норму і вже не міг уявити, що десь ще існує напівсвіт із стукачами і провокаторами, йде люте полювання на «ворогів народу». Та й «старик Державин нас приметил»… Нравится мне, парень, твоя одержимость, — казав Герасимов.

Московський період був найкращим відтинком його життя. Як не дивно, у космополітичній столиці імперії Мирон, як і чимало творчих нацменів, позбувся комплексу меншовартості. Водночас Москва його молодості, вільнодумна, богемна, навіть не відаючи того, виплекала і дисидентів-правозахисників, і демократів-сепаратистів, адже саме вихованці московських літературно-мистецьких вузів на початку 90-х очолили національно-визвольні рухи у радянських республіках — від Балтики до Кавказу…

Однак, хоч Київ і здавався йому тоді — з висоти Москви — глухим хутором, коли йому засвітила можливість влаштуватися на «Мосфільмі», не спокусився, твердо переконаний, що його місце в українському кінематографі. Була ще й інша причина, про яку Мирон соромився признатися інтернаціональній московській богемі, — він просто не міг обійтись без України. І вірив, що вона теж не може обійтись без нього.

Як же ж він гірко помилився! У рідній стороні його ніхто не чекав. І в Києві за його відсутності нічого не змінилося. В кіно — теж. І він ще не раз позаздрить тим вигнанцям, які рятуючись у Москві від провінційної рутини і заздрості агресивної сірості, ставали згодом всесвітньо відомими кінорежисерами.

На жаль, все його творче життя зотліло у боротьбі із перестраховщиками, з тупими чинушами, цими безрідними виблядками системи, які засідали по художніх радах та міністерствах. Окрилений Герасимовим, він хотів зняти серію історичних фільмів про українських гетьманів, про Запорізьку Січ, але ці теми були не прохідні. Соцькі від культури жахалися їх, як чорт ладану. А коли знімав фільм за власним сценарієм про «наше радянське сьогодення», вони його різали по живому, витинаючи все, що здавалось підозрілим або надто сміливим для імперської колонії, в яку вони самі і перетворювали Україну. Він зшивав ті криваві клапті, намагаючись привести до божеського подоби, але виходило убоге каліцтво, такі собі прохідні, недолугі фільми, яких він соромився. Вони різали не тільки його фільми, різали його самого, карнали із садисткою насолодою, прирікали на безталанність, уподібнюючи собі.

Мирон не любив згадувати про ті «безмовні» часи, коли він змушений був добиватися правди… Врешті хряснув, як кажуть, дверима і пішов у документалістику. І напевно так і залишився б пересічним режисером-постановником кількох пересічних художніх і сотні документальних стрічок, якби не перебудова. До честі Мирона, він сповна скористався поривом компартійних вождів вирватись із лепрозорію триклятої ідеологічної рутини.

Правдами й неправдами Волинцю таки вдалося зняти фільм, в якому сказав усе, про що досі думав, та мовчав. Хай там що, але це таки був перший в українському кіно історичний серіал про боротьбу західних українців за свою незалежність сто років тому, яку, врешті, звели нанівець вожді-поступовці. Він хотів застерегти, щоб подібне не повторилося з нами, на початку 90-х. Але… певно, не зумів… Або ж вожді нинішні не збагнули символіку… Хоча… плювати їм на всі пророцтва, застороги і символи! І сто разів правий Лящик — нема серед них святого. Нема Антонія Печерського…

Просвітку не було. Полегшення — теж. І надії не було. Була — пустка. Кругом. І в душі. Якби він був фанатично віруючим, то б… То б — що? Скоріш за все, подумав, що випробування його продовжуються. Але — допоки? Коли дитя-янголя от-от перегорне книгу його життя. Чи може, на страждання йому відпущена вічність?

Майже «на автопілоті» дістався до Студії. На території було безлюдно, як на цвинтарі. Тільки в найдальшому павільйоні чувся шум, стук, людські голоси. Мирон похолов від поганого передчуття і кинувся темним коридором на підозрілі звуки. Так і є! Доки він митарствував коридорами влади, випрошуючи копійчину, в павільйоні, де рік тому він встиг відзняти сцени зустрічі князя Володимира з Мирком Любечанином, роботяги валили декорації. Декорації, які коштували йому півжиття і двадцять літрів крові!

Чорна смуга продовжувалася. І йому було вже все одно, кого вбивати. Схопивши сокиру, він спочатку розігнав роботяг, а далі рушив гулким коридором в кабінет директора. Муржак, компенсуючи сірою бородою відсутність чуба, нудьгував за столом, переставляючи якісь папірця. На студії вже рік не платили зарплату, але він з лиця не спав — подейкували проінформовані, нібито щось там про Чорнобиль знімає. Звісно, за кошти держави. Ще один Кармен, мать твою! По-друге, величезні простори кіностудії здавалися в оренду — під склади, цехи і ще чортзна-що якимсь темним особам, що розгортали кипучу діяльність переважно поночі, в чому Мирон переконався, забрівши якось пізненько в студійні сади, рятуючись від досади, печалі і туги за власною колишньою кипучою діяльністю.

Побачивши у дверях Мирона із сокирою і знаючи його крута вдачу, Муржак підняв руки, як німець під Сталінградом, і закричав страшним голосом, звісно, щоб його, гада, почули:

— Ти що — дурак? Я більше не міг чекати. Мені павільйон треба для зйомок кліпів! Гроші обіцяють! Мені з людьми треба розщитатися! І з тобою теж! В мене іншого виходу нема!

— Сука! — сказав миролюбно Мирон, відкинув у кут сокиру — від гріха подалі, підняв малого і бородатого, як гном, Муржака і повісив за комір на цвяшку в стіні, де мав би висіти портрет президента. — Повиси для профілактики. І мовчи, бо почеплю за яйця…

Взяв зі столу ключі, замкнув двері і пішов до виходу. Минаючи реквізитну, потермосив клямкою: зачинено, але він знав, що хранителька допотопного студійного мотлоху Глафіра Іванівна, мов солдат, на посту. Прислухався: так і є! Як і сто років тому, за дверима чувся шурхіт, кректання, і мине ще хвилин десять, доки причухає паровозом і стане на порозі необ'ємна Глаша.

«А колись її обіймали» — подумав мимоволі Мирон, пригадавши і свої «дружні залицяння». Глаша не противилась, але пильності не втрачала і готова була пожертвувати скоріше цнотою, аніж студійним реквізитом. Зберегла Глафіра Іванівна вірність роботі до останніх днів. Вже давно ніхто нічого не знімає на студії, народ, втративши надію отримати бодай розрахунок, давно розбрівся по світу, а Глаша все тупає і тупає на свій склад, переставляє та переставляє затрапезний свій мотлох. До речі, як і він та ще кілька наївних ідіотів, які або вірять, що все повернеться, або ходять на роботу за інерцією.

Нарешті двері відчинилися і на тлі реквізитного звалища постала Глаша. Звично обіймаючи її за м'які плечі, Мирон сказав:

— Глафіро Іванівно, котику, потрібна гітара. З футляром.

— Невже?.. Знайшов гроші? — Зраділа добра Глаша, що нарешті комусь буде потрібна її буфаторія, як «гострив» Льоша Лящик.

— Та схоже на те, — ухильно відповів Мирон, намагаючись чим скоріше розпрощатися: — Давай-давай, котику, гітарку, бо спішу — труба зовьйот!

— Біжу! Вже біжу! — вигукнула Глаша, розвертаючись по реквізитній, як неповоротка чумацька мажа в степу.

Аби приборкати шалене бажання перескочити вальяжну Глашу і самому схопити зі стелажа чохол з гітарою, Мирон став думати про недосконалість навіть такої досконалої тварі Божої, як жінка. Ну, ніякої тобі гармонії! Якщо в неї гарна тілесна оболонка, то обов'язково стервозне нутро. Якщо доточив Бог ноги, то розум вкоротив. Ніяк не міг зрозуміти, чому добра, світла, одно слово, ідеальна жіноча душа обов'язково мусить належати безформній купі м'яса, або бабі-язі? А гострий розум і талант — махровій істеричці, або смаленій курві? Через цю жіночу недосконалість та енгармонійність змушений був досі парубкувати, віджартовуючись, що є в нього одна жона вірна — робота. Але останнім часом і вона його зрадила. Не дається в руки, не приносить ні грошей, ні слави…

І раптом Волинцю до розпачу захотілося заритись обличчям, як у подушку, в пухку Глашину пазуху і німо, без слів і сліз відридати всі свої невдачі. Отут, на облізлій канапі, уткнувшись носом у видолинок між двома горбами персів, відчуваючи на тім'ї її теплу материнську руку… Спокуса була такою великою, що Мирон злякався. І тільки ще сильніший страх опуститись на самісіньке дно відчаю, змиритись під першою доступною спідницею з мерзенним життям, зупинив його. Він не повинен здаватися, миритися з обставинами — не повинен. Боротьба! Тільки боротьба, навіть через помсту! Але гостра, сирітська потреба в милосердній, всерозуміючій жінці, скоріше жінці-матері, ніж подрузі чи коханці, чіпко вчепилась в його одиноку душу, не давала дихнути.

«Кляте серце, — подумав він, задихаючись, — колись отак стисне і ніхто не знатиме».

Глаша, певно, відчула якимось потаємним жіночим чуттям його стан, бо простягнувши футляр з гітарою, ніжно і вдячно погладила по руці.

Повернувся Мирон того дня додому під вечір, і навіть не перекусивши, заснув. Упав на ліжко і заснув. Вночі йому снився сон в стилі американського бойовика, в якому він плавно, як у сповільнених зйомках, майже плив лабіринтом коридорів, розстрілюючи секюріті в чорних шкіряних прикидах, далі мчав сходами вверх — на четвертий поверх, відкидав ліктем конопляну секретарку, вибивав ногою двері безмежного, як сам бєспрєдєл, кабінету, і випускав, солодко знемагаючи від радісної помсти, чергу за чергою по буйних, мертвих квітах…

А потім йому снилися Карпати, розквітла липнева полонина над Ворохтою… Він часто під час зйомок свого останнього фільму, надто після важких або невдалих епізодів, ховався в її перестиглих травах, щоб зібратися з думками. Лягав горілиць, намагаючись розчинитися у тиші, позачассі і величній несуєтності цього піднебесного, ще не оскверненого людиною клаптя світу. Але сягнути вершини блаженства, відкритої тибетськими монахами чи індійськими йогами, йому так тоді і не пощастило. Коли умиротворений засинав у запахущій купелі трав'яної нірвани, з'являлася… жінка. Щоразу інша. Тільки згодом він зрозумів, що вони (від головної героїні до художниці), потрактували його втечу, цю коротку люфт-паузу для психологічно-фізіологічного розвантаження, як натяк на потребу наглу сердечного тепла. Справді, того літа він не мав чистої години: вдень — розривався між зйомками, вибиванням грошей, пошуками спонсорів серед місцевої «крутизни» та акторів для масовок серед місцевих театральних колективів, а вночі — дописував і переписував сценарій, доповнював новими сценами, вводив нових героїв. Він забув, що у світі існує ще щось, окрім роботи.

Але, видно, жінки «його табору» (так Мирон називав свою знімальну групу), просто пожаліли свого головрежа, і, вистеживши його таємничий сховок, встановили жорстку черговість… Він розумів, що цей масовий еротичний шал не стільки від пристрастей чи доброти душевної, як від вдячності — за роль, роботу в групі… Коротше, спонуканий інстинктом виживання, який особливо розвинений у жінок… Але, як кожен би на його місці, не противився, спочатку вражений, а затим буквально паралізований цим колективним любовним ентузіазмом, проявом генетичної гаремної солідарності впереміш із жорстокою конкуренцією, яка спонукала їх до такої вигадливості в царині спокуси, що Мирон лиш ошелешено зівав з дива, як риба на піску. Спочатку всі до одної жінки вдавали, що наткнулись на нього випадково, а далі — або починали кокетливе загравання, або, як змії-спокусниці, млосно простягались поряд, або ж без зайвих увертюр, пожадливо накидались на нього, як самотні голодні вовчиці… По всьому — одні блискавично щезали, демонструючи запізнілу цноту, другі довго чепурилися, пестячи його демонстративно захопленими позирками, треті по-діловому домовлялись про наступну здибанку. Він нікому нічого не обіцяв. Таємниче відмовчуючись, сприймав цю грачку в султанський гарем, за якою, звісно, спостерігав весь табір, спершу із вдаваною наївністю, потім — з прихованою нудьгою, а далі з одвертою досадою. До того ж вигадливість «весталок» в мистецтві спокуси з кожним разом сходила на пси, вони явно повторювались, безнадійно намагаючись підняти йому тонус, але Мирон безживно лежав у квітучих травах, знесилений і образливо байдужий, наслухаючи, як в ньому починає ворушитись манюсій черв'ячок роздратування і злості на всю половину прекрасну людства… І коли нав'язливі ніжності ставали нестерпними його виснаженому лібідо, Мирон в розпал любовного терору питав цинічно:

— Скажи-но мені, маленька, невже серед вашого племені немає жодної цнотливої, порядної жінки? Чого ви всі такі… розтлінні і ненаситні?

Ошелешені розтлінниці всі до одної завмирали з роззявленими ротами, а за хвилю — одні ображено щезали в кущах, прихопивши одежину, інші розгублено хіхікаючи відповзали, але були й такі садомазохістки, що збуджувались від цих слів і кидались терзати його погаслу плоть, як тигриці…

І Мирон терпів, аж доки… на нього не надибала (в буквальному розумінні цього слова) Дзвінка. Хтозна, може її звали по-іншому, але для нього вона була Дзвінкою…

Одного лілово-золотого, як гірські косиці, надвечір'я, коли він мирно спав, витоптаний черговою сексуальною терористкою, його розбудила присутність… чужої жінки. Мирон розплющив очі і… побачив над собою дзвін малинової спідниці довкола ніжно-рожевих молодих (він це відчув) ніг. Зовсім юних, струнких, як… у сарни, ніжок. Дзвін хилитнувся і на тлі голубого неба вималювалася чорнокоса голівка і дві чорниці гарячих очей, які надовго заступили йому весь білий світ з усіма жінками.

Ба! Він ніби втратив розум! Забув про фільм, зйомки якого мав завершити до осені, про групу, яку мав годувати… Навіть тепер, уві сні, його пік сором, але нічого не міг подіяти із собою, як людина, яку випадком закрутив водяний вир, і вона тоне на очах у здивованого люду на березі, встидаючись своєї безпорадності, соромлячись покликати на поміч, жадаючи тільки одного — щоб її швидше поглинули моторошно звабливі глибини.

Отак, як вир, закрутило його те дівча, схоже водночас на дике безсоромно хтиве звіря і ніжну цнотливу гірську квітку… Він не знав її імені, не відав, хто вона і звідки впала на його сиву голову. Дивно, але вони ніколи не розмовляли… словами. Бесідою їм була пожадлива пристрасть, з якою вони поглинали одне одного… О, та потрясаючи, правічна мова кохання, що таїться до часу в кожному тілі! По всьому Мирон хотів зняти любовну сцену, в якій би згорали криком щасливої плоті дві душі, але головній героїні — гарненькій і небезталанній примі провінційного театру — бракувало пристрасті, дикого божевільного шалу… Розчарований Мирон образив її, грубо пообіцявши показати, як це робиться у нормальних, від землі, людей. Героїня ридаючи покинула знімальний майданчик, а вночі прийшла з покутою. Він пожалів її, а потім жалів себе, бо нічого путнього в них цього разу (після Дзвінки) не вийшло, радше вийшло силувано, принизливо і до решти зіпсувало стосунки.

Мирон шалів за мовчазною дикункою, за паморочливим гріхом спокуси… Він хворів тим гріхом, катувався, соромився, лютився, відчуваючи на собі ревниві погляди жінок, з яких він, врешті, збирався вибрати єдину і, нарешті, покінчити із своїм бурлацьким-холостяцьким життям. Претендентки терпляче перечікували його сказ, відгонили дружно Дзвінку від кіношного «табору», як приблудну дику козу. Але — намарне. Варто йому було краєм ока помітити поміж смереками її летючу тінь, як він кричав: «Стоп! Всі вільні» — і дерся на кичери і кручі, як старий, вдурілий від шалу цап за юною сарною. Чув, як услід ремствує вголос зневажений ним гарем:

— Чесне слово, вона його чимось напоїла. Ці гуцулки знаються на зіллі… Ти ж її бачила — немита чумичка… а він як сказився!

Він справді як сказився.

Скінчилося все майже трагічно: їх застав її чоловік, що неждано повернувся із заробітків з Росії, і хотів його вбити. З ґвера. Як Дзвінчук Довбуша. Але вона не дала — випорснула з-під Мирона і, як дика кішка, повисла на чоловікові, вп'явшись у його перекошений люттю рот вустами, якими щойно обціловувала любаса. І вінчаний раптом обм'як, опустився під її вагою на траву і захлипав від злості чи образи, Бог його знає…

Більше вони не бачилися, але часом десь на верхах ловив Мирон краєм ока її тінь, а може, тінь бажаної спокуси, хтозна… А далі й забулося, бо хіба за маною, за відьмою, за наглою пожежею тужать? Тужать за білосяйною і недосяжною, як ранкова зоря, Добронігою… За жінкою — мрією, жінкою — матір'ю, жінкою — Україною… За майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з буденного чоловіка героя або святого.

Це Мирон зрозумів, зустрівши Дзвінку через десять років. За майже анекдотичних обставин. Вона стояла у високих порогах кафе «Довбушева Дзвінка», розцяцькована, як великодня писанка. Впізнав її, ще не знаючи, що вона вже дружина чорноморського адмірала — героя змагів за незалежність, про якого Мирон підрядився знімати документальний фільм.

— Одвіку несамовитий звір, що сидить у чоловікові, марить єдиною і недосяжною, майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з нього героя або святого, — озвався у Мироновій грішній душі філософ-схимник-дівич і провалився разом з гріховодником у нірвану, відчуваючи, як напружилась і солодко обм'якла його плоть…

Прокинувся раптово, як від удару. Схопився на ноги і… згадав учорашній день, скандал на Студії, переляканого Муржака… Важка, мов з похмілля, досада на себе, на свою буйну, дурну голову, на весь білий світ, підступила під горло. Ну, ще один вибух… І що? Що далі? Муржаки, як були, так і будуть. Бо вони зручні і всім вигідні. Мури глухоти, як стояли, так і стоятимуть. І тьма, як стояла, так і стоїть над нашою Тмутараканню… Бо у темряві теж затишно і надійно більшості з приматів. От тільки серце болить, дуже болить… як не боліло раніше.

Поклавши під язик валідол, який завше був напохваті, Мирон ліг на своє самітницьке ложе, намагаючись заснути і забути про все. Але не виходило. Розгромлені декорації стояли перед заплющеними очима. Покидьок! Як смів цей покидьок так учинити?! Таж тої вільної площі на Студії — завались! Ні, не в цьому справа! В іншому — в підлості, цілеспрямованій підлості на знищення усього вищого, чесного, що думає, що протестує… Ще протестує. А Мирон Волинець — ще протестує! Бо переконаний: гнів сильніший, ніж біль. Гнів — єдиний вихід. Єдине спасіння — це гнів! Гнів ставить на ноги!

Гнів справді поставив Мирона на ноги. Він встав, забувши про біль, свято переконаний у своїй правоті. Освіжився під душем і взявся за роботу. Серед мотлоху на антресолях знайшов замасковану мисливську рушницю, ради якої колись уступив у всесоюзне товариство рибалок і мисливців, але жодного разу не скористався: все було ніколи та й не вабили його чоловічі компанії з традиційною пиятикою і стріляниною по нещасних зайцях. І без того нагасався по горах та лісах за своє минуле кіножиття. Ніколи не думав, що колись йому пригодиться дубельтівка, а от — пригодилась, і добре прислужиться. І не по зайцях він з неї гатитиме, а по шакалах, по врагах рода чєловєческого…

Старанно змастив ґвера, зарядив і втиснув у футляр від гітари. А сам фігуристий інструмент почепив за шийку на килимі над ліжком: хай висить і нагадує силуетом про відсутню берегиню його самотнього вогнища. Від цих думок щось знову стиснуло зліва у грудях, перехопило подих, запекло в очах: отак здохнеш, чоловіче, і ніхто не згадає, сльози не зронить, хіба що добра Глаша…

Щоб у голову не закралася твереза думка про безглуздість його задуму, почав думати про жінок. Із жінками йому все життя було, як в тій приказці: через перебір — недобір. Замолоду він, як справжній лицар, вважав, що дама серця має бути на віддалі, манити таємничістю крізь вали-мури неприступної фортеці, городища княжого граду. Але варто було йому лиш натякнути на свою прихильність, як недосяжні зорі притьмом скочувались зі своїх ілюзорних небес, реп'яшками чіплялись за його лицарські лати і тягнули у свої буденні хижі. Юнацькі розчарування жіночою енгармонійністю зробили його прискіпливим, навіть болісно цнотливим, що він старанно намагався приховати під лоском донжуана і ґречністю дамського угодника. Мимоволі Мирон сам перетворився в недосяжну мрію знайомих жінок, загадковий фантом, який вони не могли впіймати своїми шовковими сітями. Часом Мирон питав себе, чи не цих «ловців» мав на увазі Сковорода, коли писав: «Світ ловив мене, та не зловив»? Але з роками, втомлений осоружною тишею своєї «келії», від якої вже не рятували і нічні розмови з приїжджими друзями, він почав тужити за майже неможливим у наш час: зустріти своє продовження в образі жінки… І хоча чуже подружнє життя відлякувало його дисгармонією душ і самотністю, ця тиха, ця дика мрія, ця ніжність до ще незнаної жінки, ще не віднайденої половини його однобокого єства, солодко нила і заважала жити, як загнаний в серце ніж.

Завершивши приготування до походу на шакалів, пішов на кухню, запалив газову конфорку і поставив варити двійко яєць — свій традиційний парубоцький сніданок. За звичкою ввімкнув приймач на хвилі радіо «Свобода», якому єдино довіряв останнім часом. І ввімкнув вчасно, якраз тоді, коли Зиновій Фриз звично починав:

— Говорить радіо «Свобода»! Сьогодні ми продовжуємо розповідь про те, як у місті Х. судять відому громадську діячку, журналістку, матір двох дітей, поважну жінку Марту Добренко тільки за те, що вона посміла зауважити військовому прокуророві, аби розмовляв із нею і матір'ю солдата, якого вона захищала від трибуналу нібито за дезертирство, українською мовою. Послухайте продовження інтерв'ю із пані Мартою.

Голос незборимої повстанки виявився несподівано м'яким, навіть лагідним і… знайомим. Мирон десь його вже чув, радше, цей голос жив у пам'яті, у тузі… його Будимира за втраченою тисячу років тому юною жінкою на ім'я Доброніга. Голос, зітканий з ніжного шепоту трав, жебоніння джерел, з пахощів зозулиних слізок… Проте, коли мова заходила про знущання над хворим дезертиром у СІЗО, голос Доброніги дзвенів, як у січі мечі харалужні.

Доброніга Харалужна! — Засміявся Мирон, відчуваючи, що приходить до пам'яті. Очевидячки, йому й справді треба оженитися на звичайній жінці, зажити тихим сімейним життям, завести город, кота або собаку, чи й канарку у клітці… Ні, звичайної йому не треба. Звичайних повно, як нудьги… Як канарок на пташиному базарі… Якщо вже женитися, то от на такій, невпокореній, як і він, протестантці, що наперекір загальній ейфорії довкола розбудови нового українського війська, як вона каже, «заторкнула старі, ще совєцькі проблеми дідівщини і дезертирства, яке не вважає при даній ситуації в армії зрадою Батьківщини, а тільки єдино можливим протестом проти свавілля старших чинів і криміналітету, який розкладає українське військо, як ракова пухлина».

На цих слова інтерв'ю обірвалося і Зиновій Фриз пообіцяв продовжити його завтра, рівно о шостій ранку.

Мирон задумався. Почута розмова з невідомою боркинею, що в наш меркантильний час стала на захист чужої дитини, знову вибило його з ритму. Фриз сказав, що її судять… Себто подав на неї позов до суду за образу честі не хто-небудь, а військовий прокурор. Так би мовити офіцер, захисник вітчизни судить незахищену жінку, матір двох дітей за те, що посміла стати на захист теж незахищеної чужої дитини… Ну, пішов мужик в Україні, курва мама наша була! Лицар! Воїн! З бабами воює! І дітьми!

Доки Мирон обурено дискутував з усіма військовими прокурорами, вода в каструльці википіла і яйця благополучно почали запікатись, приємно потріскуючи. Мирон охолодив їх водою з-під крана, але снідати не став — чекав, що Фриз на завершення передачі назве місто, де відбуваються ганебні судилища військовиків над цивільним населенням.

І йому раптом до розпачу захотілося розшукати жінку. Захотілось подзвонити, ще раз почути її голос, спитати, чи не одиноко їй у білому світі… Але, може, в неї є чоловік. Цілком можливо — діти ж є… Однак, щось йому підказувало, що в жінок із загостреним почуттям соціальної справедливості, немає чоловіків. Точніше, тільки в жінок самотніх може бути таке гостре почуття справедливості… А ще точніше, саме через гіпертрофоване прагнення справедливості в таких жінок немає чоловіків — головних винуватців несправедливості в усі епохи і поміж усіх народів…

Мирон зовсім заплутався. Правда, переконався в одному: ареал розселення шакалів не обмежується міністерствами, тим більше столицею… І це зобов'язувало, і налаштовувало на затяжну війну замість поодиноких терористичних актів…

Але заряджена дубельтівка муляла душу, спокушала, як палка дика Дзвінка з верховин його молодості… І врешті Мирон не витримав. Прихопивши футляр, сів у електричку і поїхав. Зійшов десь за Ворзелем… Довго йшов полем, тоді лісом, доки не наткнувся на невеличке озеречко. Розрядив гнівну лють свою у старий пеньок, закинув рушницю подалі від берега, і пішов, не оглядаючись, назад, на приглушений чахкіт електрички…

«Мирко шукав Добронігу, але її теж ніде не було, ніби не було взагалі, або вона була тільки його сном».

Всі наступні дні Мирон прожив під знаком Доброніги. Сталося чудо: він почув її голос… Він, схоже, марив. Воно й не дивно при такім собачім житті. Тепер він марив невідомою жінкою, жінкою, мудрою і ніжною, жінкою — матір'ю, сестрою, дочкою, подругою, яка б стала його продовженням, його добрим, щирим продовженням.

Доброніга… Як би її не звали, вона буде для нього Добронігою…

Два дні Мирон не злазив з телефону. Дзвонив у Спілку журналістів, у довідкові бюро, в редакції обласних газет, де вона мала би працювати. Але йому скрізь відповідали, що про таку не чули й не знають. Він відчував, що це брехня. Її не могли не знати. Значить, за цією брехнею криється щось інше. Невже і від неї, цієї жінки, відступився лукавий світ, роз'їдений, мов іржею, заздрістю, підлістю, зрадою?

Нарешті в одній із редакцій змилостивились і продиктували таки номер її домашнього телефону. Та телефон мовчав. Але це вже не лякало Мирона. Головне, він знайшов свою Добронігу, нехай і шлюбну, з дітьми, затуркану клопотами, судами, але він її знайшов. І тепер — не один в цьому світі. Тепер їх двоє. І він має ради кого боротися. Однак по-іншому, не вимогами, і не чергами кулеметними, а… пристрасними проповідями-закликами до сильних і маєстатних світу цього: зглянутись над культурою і мистецтвом України, які гинуть-пропадають, полишені напризволяще… Наївно? А що робити? Щось же треба, чорт забирай, робити у цьому клятому, спаралізованому світі!

І Мирон з головою поринув у роботу. Тепер він писав листи знайомим і незнайомим колишнім чоловим ОУН-УПА в Канаду, Америку, Австралію. Власне, це були не листи, а пристрасні проповіді-мольби зглянутись над Україною, над її мистецтвом, що гине-пропадає на очах. Гине дух український. Кіно- і телеекрани заполонили чужі нашій моралі іноземні фільми, примітивні вульгарні передачі, що розтлінюють молодь, витоптують в душах людей прагнення високого, врешті, паростки національної свідомості. Скоро українці забудуть, чиїх батьків вони діти, звідки пішла і є земля руська…

Він вкладав у слова весь свій біль, тривогу, надію, велику надію, що його почують, і розносив свої відозви по квартирах тих, які після реабілітації осіли в Києві, і тепер час від часу сиділи в президіях різних націонал-патріотичних конгресів і форумів. Колишні вояки приймали Мирона, привітно, деякі згадували навіть батька, слухали, кивали сивими головами і обіцяли просити «о поміч» у своїх багатших закордонних побратимів.

Але час минав, а побратими не поспішали з поміччю. Мирон головою розумів, що надія мала: надто великі гроші для небагатої діаспори… Тай нащо людям такі витрати, коли можна заробити собі вдячність земну і рай небесний і меншим коштом. Копійки, кинуті у капелюх бідака на церковній паперті, теж внесок в розбудову України.

Нарешті, коли Мирон вже й надіятись перестав, прийшла товста бандероль із Австралії, від генерала Борислава Буревія з книгою спогадів про визвольні змаги ОУН-УПА. У листі Буревій благословляв пана режисера на святе діло, дозволяв використати його спогади для майбутнього фільму, навіть готовий був стати співавтором, проте о помочі фінансовій не згадував.

Це був удар. По Мироновій святій наївності. Перший, а тому й болючий. Далі листи «з благословеннями на святе діло» посипались на нього, як у негоду жолуді з дуба. Не знав, куди душу ховати… Не вистачало ні гумору, ні скепсису. Зоставалось єдине — терпляче довбати в горі свою небесну печеру. Тамуючи старий біль — новим.

Тож знову повертався до своїх архівів, знаходив ксерокопію «Киево-Печерского патерика», перевиданого в Москві ще 1900 року. У сто перше перечитував сто разів читаний-перечитаний текст:

«Антоній Печерський, Св. (983-1073 рр.) преподобный, основатель Киево-Печерского монастиря; вошел в православную традицию как «начальник (или «первоначальник») всех русских монахов»…

«Житие преподобного и богоносного отца нашего Антония, первоначальника русских иноков, начавших подвизаться в пещерах».

… «Когда уже немало времени провел он на Святой горе, будучи праведен во всех делах своих, так что многие от него духовно пользовались: было извещение от Бога игумену, отпустить преподобного в Россию. Игумен пригласил его и сказал: «Антоний, иди назад в Россию, чтобы там быть на пользу и утверждение других, и да будет на тебе утверждение Святой горы». Преп. Антоний, приняв благословение, как бы из Божьих уст, отправился в Россию и пришел в город Киев. Войдя в Киев, он думал, где бы ему жить, и ходил по монастирям (которые начинали тогда строиться иноками из греков, пришедшие для крещения Руси с митрополитом Михаилом, но не имели совершенного чина и устава общежительного). И не захотел он жить ни в одном из этих монастырей, так как неугодно было то и Богу. И начал он ходить по дебрам и горам и окресностям и пришел в Берестово, открыл пещеру, которую некогда ископали Варяги, створил молитву, поселился там и пребывал в великом воздержании»…

— Господи Боже мій, — у сто перше жахався і дивувався, — і цей ходив і не міг собі місця знайти на власній землі. Не міг, бо шукав не «лакомства поганого», не зиску, а дороги до Бога, якою сподоблений був повести свій темний народ. Принаймні, дати йому в руки свічку: світи собі, шукай своїх поводирів і пророків, іди за ними в землю обітовану… Життя віддав, аби присвітити йому дорогу до світла, був цією дорогою, і — що? А те, що той народ досі в темені блудить…

Ходив по кімнаті, гірко думав свою вічну думу: що історія — наука суб'єктивна. Творили її наші попередники, як вміли, а літописці писали, як хотіли, чи то пак, як їм князі світу цього веліли. Те ж саме й нині діється: кожен поспішає увічнити та обезсмертити себе сам, добре знаючи, що нащадкам не до того буде за тими ж земними клопотами. Тож в суєті ніхто в майбутньому доскіпуватись не буде, ким ти насправді був перед Богом, а повірять лукавій історії і брехливій книжці. Хіба що знайдеться якийсь блаженний Волинець та наважиться шукати голку правди у скирті вигадки.

Топонім «Росія», що явно був притягнутий «за вуха» реставраторами «Житія» із епохи набагато пізнішої, постординської, все більше переконував Мирона у власній гіпотезі щодо істинних причин зникнення оригінального «Житія преп. Антонія», як і його проповідей та літературних творів. Вочевидь, комусь із духовних ідеологів молодого Російського государства через століття дуже хотілося, щоб труди першого ідеолога української державності «згоріли» у вогні монголо-татарської навали…

Але це були тільки його гіпотези, які, він це розумів, викличуть бурю обурення і все тому, що й через тисячу років не доросли українці до тих, кому, як пише перевиданий в Москві року Божого 1900 «Києво-Печерський Патерик»: «подобает честь, слава, хвала и держава, ныне и присно и в безконечные веки. Аминь».

І знову побачив Мирон велику ріку. І побачив він з високих печерських горбів, як поволі підпливає Дніпром до Києва важка, вщерть натоптана сундуками із святими книгами, лодія, і високий ставний чорноризець, в якому важко було впізнати кряжистого отрока з Любеча, ступає на київську землю.

Уявна кінокамера фіксує тиху бурю переживань на його блідому, змученому схимою лиці, перший крок на вологім піску. Антоній іде вгору, до Берестового, а слідом монахи й робичичі несуть важкі фоліанти святих книг, переписаних ним у келіях Єсфигменського монастиря на Афоні зрозумілою русичам болгарською мовою. А в душі несе Антоній домовленість з монахами-книжниками з Охриди про написання ними української азбуки. Бог хоче говорити з народом руським його рідною мовою, переконаний він, бо кожна земля і держава кожна прив'язана до Неба тонесенькою ниточкою рідної мови, бо тільки рідним словом здатна людина виповісти Богові свої тривоги і вимолити в Нього Благодать і життя вічне.

Короткі хвилини натхнення все частіше чергувалися із довготривалими нападами депресії. Чорної, в'язкої, що поглинала його, як трясовина. І здавалося, що одного разу баговиння відчаю проковтне його навіки, але минав час і знову сходило сонце, і розступалися тучі вселенської туги, і йому знову хотілося жити. Він знову думав про фільм. Про гроші. Про Антонія…

Не може бути, щоб Антоній не залишив по собі жодного писаного слова! Якщо навіть він не написав сповідь свого життя на телячій шкурі, то написав на скрижалях вічних небес! Для тих, хто колись прийде і прочитає. А якщо цей священний жереб випав йому, Миронові Волинцю? Що, коли свої власні внутрішні монологи він зчитує з пам'яті віків, озвучуючи мислі святого Печерського Старця? Може, це його земна місія — повернути нарешті Антонія з безмов'я затвору — цій землі, цим водам, цим людям?!

А йому не дають. Ті ж самі, від яких великий подвижник відгородився стіною, вогнем і водою…

Він схоплювався серед ночі, переповнений інформацією, гіпотезами та емоціями, одержимий потребою вилити всю цю вогненну лаву — на папір. І ледве встигав записувати на білих аркушах своїм красивим летючим почерком ніби кимсь диктований текст.

«Шлях додому завжди довший, ніж у світ. Я з таким нетерпінням рвався до Києва, що місяць подорожі видався мені довшим, аніж десять років мого побиту у Візантії. Покинув я свою печеру на Святій горі Афон в кінці весни, коли геть зовсім розпогодилось Егейське море, втихомирилось Чорне, а північні ріки скресли від криги і ввійшли в береги після повеней, і коли, нарешті, купецькі кораблі ринулись одвічним своїм шляхом — з греків у варяги. Зимою шлях їх пролягав тільки в полуденні землі. Отож тричі покидав я свою печеру на Святій горі, тричі сподобив мене Бог дістатися до Свого Гробу в Єрусалимі, зійти на Голгофу, пройтися землею, що берегла тепло Ісусових слідів. Обійшов я Малу Азію, всю Візантію, був у Єгипті, Римі, Валахії… Жив у болгарських монастирях. Добирався до берегів Іспанії і безбережжя Аравійської пустелі. Вивчав грецьких філософів, римських і царгородських богословів, вчив мови, читав книги істориків і книги живого життя на вулицях і торговицях Європи й Азії, пізнавав світ доти, доки не збагнув, що різниться він тільки формою, а змістом — скрізь однаковий. Але наймиліший там, де твоє коріння.

За два тижні добрався наш корабель до Дарданелл, а далі й до Константинополя, де я не раз бував, і де на мене цього разу чекала аудієнція у патріарха з благословення і піклування про те ігумена обителі Єсфигмен, святого праведника Філофея.

«Ваша Святосте, у день П'ятдесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, серед мов, якими вони заговорили, мови тої, в якій я народився, не було. Як не було у той святий день у Єрусалимі і русичів. А чим вони, Ваша Святосте, гірші за парфенян та еламітів, жителів Месопотамії, Понту та Азії, Єгипту й лівійських земель, юдеїв і нововірців, критян і арабів, які чули, що говорять апостоли про великі діла Божі мовами їхніми? Чим недостойні почути, як промовляє до них Петро: «Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, — і дар Духа Святого ви приймете». Щоб зрозуміли Слово Боже і пребули, як перші християни, в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах, продавали маєтки і добро ділили, як кому чого треба, і перебували однодушно в храмі, вихваляючи Бога, і щоб щоденно Господь на молитви їхні додавав до церкви тих, що спаслися…»

Цими словами мав я взискати благословення Святішого Патріарха на право проповідувати і книги святі писати рідною мовою. Але не сподобився я, грішний, бути прийнятий патріархом. Чума підступила до Царгорода і змушений був наш корабель обминути його, і тікати голубим Босфором у Чорне море. Довго пливли ми, тримаючись берега, попри Болгарію та Валахію, боячись на нього сходити, доки не дісталися до Корсуня, і лиш за місяць, долаючи течію і пороги, на Трійцю діткнулися київського берега.

Але радість зустрічі з рідною землею потьмарена була невідбулою розмовою з патріархом. У душу закрадалось передчуття, що не раз я ще пошкодую, що не прийняв випробування, не зійшов на цареградський берег, не сподобився благословення патріаршого… Тільки повернувшись у Київ, збагнув, що до Бога буває ближче, ніж до його намісників на землі… Але в моєму поверненні до отчого краю на Трійцю було Боже знамення — ступивши на берег, відчув, як охопив мою душу ясний пломінь впевненості, що мушу говорити зі своїм народом рідною мовою. Але було мені в той день і знання, що нелегким буде мій шлях, тернистим, як і в кожного, хто вибирає Голгофу…»

Миронові здається, що то він іде до князя Володимира, втомленого походами, затяжною боротьбою з печенігами, організацією могутньої держави і християнської церкви, пошуками істини і відмолюванням давніх своїх поганських гріхів. Над Україною-Руссю врозповні тиш і благодать, але чує його серце — ненадовго. Нерозумними і непокірними зросли численні сини Володимира Великого. Молоді княжичі гірше вовченят норовлять урвати шмат буй-тура-Русі, що вільготно пасеться на землях слов'янських від Волги й Оки до Двини і Сяну, від Білого до Чорного моря. Зубами молодими клацають по своїх князівствах, крові братньої спраглі. От уже Святополк окаянний ввійшов в підозрілі зносини з польським крулем Болеславом. І Ярослав в Новгороді, хоч і найвидатніший умом серед синів, непослух чинить вітцеві — не бажає данину платити Києву. Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд — не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло невидимою чорною тучею над Києвом. І над великою державою Руссю-Україною.

У перший же свій візит до князя він скаже тому всю правду. Буде радити не йти війною на бунтівного Ярослава, а скликати раду і вибрати з-поміж синів наймудрішого, може й непослуха Ярослава, і посадити його на престіл Київський, віддати в одні руки бразди управи всіма землями. Бо тільки в одностайності можна поконати ворогів, що обсіли Русь з усіх сторін.

Проситиме Антоній і за церкву святу, проситиме не йняти віри чужинцям, а поставити на метрополію свого, українця…

«Як зустріне Антонія князь Володимир? Чи не багато води протекло між ними з того часу, як посилав князь гнівливого отрока по християнську науку на Святу землю? Чи треба йому самому тої науки? Чи послухає порад, повіривши, що здалеку часом видніше, аніж зблизька?»-думав Мирко з Любеча.

Проте князь чекав Антонія. Добрі вісті про старанного в науках і вірі русича, та чудеса, на які його сподобив Господь, доходили і до вух володаря Русі. Приносили їх у княжу гридницю прочани, купці та вої-варяги, які служили у війську візантійського імператора. Саме такого чоловіка потребував біля себе князь. Але хтозна, чи саме такого подвижника бажав мати на Русі Константинопольський патріархат?..

Надовго затримається того дня у княжих палатах Антоній. Якщо, плів свої гіпотези-фінтазії Мирон, в набагато пізнішому «Житії» Антонія порівнюватимуть із Мойсеєм, який приніс в землю ізраїльську закон Божий, величатимуть першим законодавцем Русі, то, вочевидь, говорили вони з князем про організацію православної церкви, як форпосту сильної, авторитарної держави. Виглядає на те, що саме Антоній порадив князю звести всі церковні закони, принесені на Русь греками та болгарами, в один звід (що, безумовно, й сам зробив) і назвати його Уставом Володимира. Так була узаконена десятина на утримання церков, і затверджений церковний суд, що керуючись десятьма Божими заповідями, регулював не лише духовне, а й суспільне життя Київської Русі. І хоч остаточно був прийнятий грецький обряд, Уставом своїм заявив Володимир бажання мати на Русі самостійний патріархат, яко болгари в Охриді.

Даремно Володимир спокушав Антонія хоромами і посадою духівника, даремно пропонував метрополичий сан або намісництво в котромусь з київських монастирів, збудованих греками. «І не захотів він жити в жодному з тих монастирів, так як невгодно було то і Богові». Одержимий ідеєю заснувати істинно руську святу обитель «на сльозах і молитвах», натхненний пророцтвом афонського старця, що «від нього багато пребуде чорноризців», покидав Антоній Берестове.

Уявна кінокамера, вихоплюючи раз по раз з людської товпи блідий бородатий лик Святого, вела його через двір княжої резиденції, виводила за ворота, проводжала лісовою крутою стежкою туди, де він вирив свою першу послушницьку печерку, пізнав Бога, звідки рушив у світ, і куди знову повернувся, переповнений тривогою за рідну землю.

Йшов 1013 рік. До смерті Володимира Великого і смути великої зоставалося два роки.

Епізод другої зустрічі князя Володимира Великого із преподобним Антонієм Мирон зафільмувати не міг — Муржак таки розібрав декорації.

Гадав, що годен зрозуміти усе і всіх. Однак, як людина, діткнута цинізмом і благами цивілізації, довго не міг збагнути психологію, чи, як нині кажуть, ментальність насельників дніпровських печер. Отих відлюдьків-анахоретів, що добровільно замуровували себе заживо, прирікаючи на муки і повільну смерть плоті ради вічного життя Духа. Ганьба! Збирався робити фільм про родоначальника українського чернецтва, а себе не міг уявити на його місці!

На початку 90-х, коли релігія з опіуму перетворилась на бальзам для потовченої гріхами душі народу, коли поспіль і поспіхом почали будуватися церкви і відкриватись монастирі, Мирон вирішив навідатись в одну з відроджених святих обителей, що заховалась у ліску на скелястому березі Дністра. Поїхав, щоб ближче побачити «ізгоїв світу цього» і зрозуміти суть чернецтва.

Клекотів грандіозними планами та відчайдушними ідеями. Був на вершині щастя — нарешті, настала його пора, нарешті, він розправить плечі, плюне на остогидлу йому документалістику, і створить великий, епохальний, знаковий художній фільм! Історичний фільм з батальними сценами, з чистим коханням, з могутніми героями…

Тепер йому — відкриті всі дороги. В усіх міністерствах і комітетах, на студії його ідеї прийняли на ура. Схвалили тему і затвердили кошторис. Натхненний вдалим стартом, Мирон махом зібрав творчу групу і розгорнув бурхливу підготовчу роботу. Дні минали у кінопробах, пошуках натури, будівництві декорацій, ночі — за сценарієм. І тоді, коли він зрозумів, що в нього матеріалу, інформації і завзяття на десять фільмів, міністерство, від якого залежала доля його фільму, очолив Федот Іванович.

Ну, тепер Мирон взагалі був на коні! Як-не-як, а Федот Іванович — однодумець і правдивий патріот, врешті, мусив підтримати Волинця бодай із вдячності за участь у своїй виборчій кампанії… Але, як кажуть росіяни, бил Федот да нє тот… Спочатку чутки, а згодом і офіційна бумага, підписана Федотом Івановичем, про те, що фінансування його фільму призупиняється через відсутність коштів, не те що вразила Мирона — вона його розчавила! Як розчавив би камінь невтомного варіята Сізіфа, якби того забажали боги на Олімпі. Мирон не повірив очам своїм… Вірніше, він радше повірив би, що з'їхав з глузду сам, а не міністр, що підписував бумагу. Але то було пізніше, а поки що Мирон укорінювався в матеріал першої серії фільму про першого українського святого преподобного Антонія Печерського.

Коротше кажучи, він шукав аналогій, опираючись на власну теорію, що людина в суті своїй не міняється, а історії наша розвивається по спіралі, яка скоріше нагадує жорнові кола.

На жаль, те, що він побачив у монастирі, своєю мирською сірою буденністю не додало йому натхнення. На подвір'ї щойно відродженого монастиря з учорашньої бази відпочинку йшла «будова віку» в добрих комсомольських традиціях — послушники зводили гуртожиток, чи то пак келії. Поряд, в оборі, інок доїв корову, групка монахів порпались на городі, інші правили службу у вивільненій від складу церкві, пропахлій густо стухлим збіжжям, мишаками і ладаном. В капличці біля святого джерела товпились прихожани з печаттю трагедій і скорботи на лицях.

Знявши кілька панорамних планів, він почав «розкручувати» насельників святої обителі. Але вони сахалися камери, як нечистого. Зате без камери, особливо послушники-будівничі, говорили охоче, не криючись, про те, що їх привело в монастир. Одного — нещасливе кохання, другого — недуга, третього — страх перед законом, четвертого — надія звільнитися від наркозалежності, п'ятому — обридло бичувати по Росії, і тільки кількох хлопців із віруючих родин — висока мета служити Богові.

Попрощавшись з ігуменом, який після довгих вмовлянь благословив таки зняти сюжет про відродження монастиря, Мирон з оператором подалися алеєю до воріт, за якими їх чекала машина. Неждано з монастирських кущей почувся голосний шепіт:

— Брате, чуєш, брате, зачекай, маю щось тобі казати.

Мирон роззирнувся: з хащ на нього кліпало очима неголене чоловіче обличчя.

— Підійди ближче, брат… В тебе не знайдеться, — чоловік перейшов на миґи: — ци-гар-ки…

Заскочений зненацька Мирон оглянувся на курця-оператора, той взмиг ока видобув цигарку і ткнув у кущ. За цигаркою пірнув у палісадник і заінтригований Мирон.

Послушник Сашко виявився безпросвітним алкоголіком і злісним аліментником. Забрів до обителі після останнього вигнання з останньої, як він передбачав, у його житті районки, на яку тепер дивився з крутого дністрового берега, як іудей з пустелі на землю обітовану. Тяжко-гірко було Сашкові: тягнуло випити і закурити, і не допомагали поклони.

— От! — Показав Сашко на синій лоб, солодко затягуючись цигарковим димом. — Бачиш? За кожний бичок (ченці доносять) — сто поклонів. І я їх чесно кладу! І щиро прошу Бога помогти мені. Не чує! Суворий, як моя теща. От бачиш, я від неї в хатніх капцях утік.

— Від тещі чи з редакції?

— Від усіх! Надоїло — хочу людиною стати. Но… слаб чєловєк… Ладно, пішов я поклони бити.

Сашко втоптав у землю недопалок і щез у хащах раптово, як і з'явився.

«Певно, не всі з перших насельників дніпровських пагорбів залишались навіки у своїх печерах… Можливо, лише вибрані Богом…» — Думав Мирон, обережно виборсуючись з монастирських кущей, та пильнуючи, аби монахи не запримітили його в неблагочестивім доброчинстві.

Але тепер, коли він готовий був на свою печеру, з'явилась вона, його Доброніга.

Була третя година ночі, Мирон набрав номер її телефону і вона відповіла, зразу ж, ніби чекала на цей дзвінок. Від несподіваної удачі Мирон розгубився і почав вибачатись і плутано пояснювати, що випадково по «Свободі» почув інтерв'ю, страшно обурився і хоче її підтримати, якщо треба, він приїде на суд, піде в міністерство оборони, в прокуратуру військову, організує команду підтримки…

Уважно вислухавши його, жінка й собі подякувала за підтримку, але сказала, що їхати не варто, вона сама впорається, і вже хотіла класти слухавку, і він злякався, що це буде кінець, і майже розпачливо вигукнув:

— Зачекайте! Я ще не все сказав! Я не сказав, що не я вам, а ви мені потрібні… дуже потрібні… я шукав і чекав вас усе життя, і не хочу втратити знайшовши. Ради Бога, не покидайте мене, навіть якщо у вас є чоловік, і він десь поруч, не покидайте, бо я…

І він осікся, відчувши враз всю безглуздість ситуації: що — бо я? Умру, повішусь, застрілюсь? Їй мало своїх клопотів, так ще дурила столичного принесло! Параноїка недобитого!

Хвилина ніякового мовчання закінчилась її зітханням. І м'який, всепрощаючий голос сказав:

— Гаразд, не покину… я добра і до того ж не маю чоловіка. Так що можете дзвонити, коли вам від цього легше. Але не серед ночі, бо мені рано на роботу, на якій я, на жаль, не можу відіспатись. Добраніч!

Мирон довго слухав короткі гудки, суголосні з болісними ударами його одинокого серця. Нічого не хотілося, точніше, хотілося одного — зашитися в кут і думати про жінку з далекого обласного центру, яка так неждано-негадано ввірвалася в його бунтівну стражденну самотність.

Миронові затишно від її доброти. Часом уявляє її смиренною черницею. Українською Матір'ю Терезою… В чорній чернечій одежі, з опущеним долу поглядом і скорботним лицем йде вона крутою бруківчатою стежкою до Успенського собору і розтає в золотому благовісті його дзвонів.

Іноді йому здається, що не могла Доброніга пропасти безвісти, спливти, як лист, за водою дніпровою на невільничі азійські ринки. А може, якраз так воно й було насправді. І вже не Мирко знайшов свою білу-білу ладу на веселих зелених лугах життя, а чернець Антоній, і не дружиною варяга рудого, не наложницею чорного араба, а нареченою Ісуса Христа? Смиренною послушницею афонського монастиря? А що як Доброніга першою дала обітницю Богові, повіривши, що Будимира якщо не вбили з її вини варяги, то підстрелили купецькі лучники, коли він кинувся у воду визволяти її з неволі. Чує душа Миронова: саме так воно й було, тоді, коли від пристані відпливали човни з невільниками. Доброніга впізнала Мирка. І чула, як продзижчала стріла, бачила, як розпливлася кривава пляма на тім місце, де він пішов під воду. Але все одно, Мирон переконаний, що вони таки зустрілися. Хоч запізно для щастя. Байдуже, чи через місяць, чи через тридцять літ. Байдуже, знайшов Будимир її черницею, чи прийшла вона до нього, ченця-самітника, старою й нещасною рабинею чи вдовою якогось купчини…

Проте у кожному випадку втрата Доброніги мала підштовхнути Будимира якщо не до пошуків її за морями, то до мандрівки у Святу землю, мала вплинути на вибір життєвої стезі…

… Йому затишно від її всепрощення навіть тоді, коли вона серед опівнічної розмови раптом випалює: — Не-на-вид-жу! — ніби на очах у прихожан зриває із себе чернечу одежу.

Вона любить це слово. Вимовляє його кожного разу з іншою інтонацією, наповнюючи кожного разу іншим емоційним змістом — від лютого прокляття до зневажливого ігнорування, але кожного разу з таким притиском і пристрастю, що йому стає страшно за тих, на кого впаде її ненависть. Але це перше враження, бо ненависть її коротка, як постріл. У власну скроню. Холостий постріл, від якого не вмирають, але плачуть від безсилля. Безсилля через неможливість змінити щось у цьому поганому світі, або піти з нього геть. І не мордуватися. Раніше вона часто плакала. Принаймні, так йому здається. Але він не бачив її юною, піднесеною дівчинкою… Хоч, здається, що знає її все життя, від колиски, що прожив з нею цілий вік свій і нікого в його житті, крім неї, не було. Вона, як вогонь, все випалила з його пам'яті — і добре, й погане. І цю пустку заповнила собою, своєю пристрастю, що гоготіла в ній, як вогонь, розбризкуючи іскри на сто миль довкіл. Тепер вона плаче рідко. «Хай плачуть наші вороги» — каже втомлено після кожного свого «пострілу», маючи на увазі тих, хто «довів цей світ до ручки».

Часом Доброніга каже:

— Біда наша в тому, що ми невиправні ідеалісти. Ми хочемо ідеального світу, ідеальної держави, ідеальних людей, ідеальних стосунків, а так не буває. Треба, нарешті, навчитись задовольнятись мінімумом, або тим, що є. І знаходити в тому втіху, що могло бути ще гірше. Бо таки буває гірше. І це ми теж знаємо. А нам ще нічого не бракує. Ми маємо мінімум — шматок хліба і здоров'я. А це чимало. Як на сьогодні — це навіть багато.

Її філософствування заспокоює його. Не стільки мудрістю, як надією на те, що колись вона скаже: — Гаразд. Ходімо по другому… (третьому… шостому і т. д.) колу.

І вони підуть по другому колу, шостому, десятому колу приниження, на 99 відсотків переконані, що з того нічого не вийде. Але не йти — значило б здатися, змиритися, повіситись… Бо людей навіть у найтемнішій безнадії тримає на світі один відсоток… надії. І ця крихта світла не дає впасти в депресію, з якої тільки один вихід… Кожен знає, який.

Але вона знає ще один вихід з безвихідної ситуації — прийняти рутину як тимчасову недосконалість світу, а життя таким, яким воно є. Прийняти — як даність. І шукати в ньому маленькі радощі. Наприклад, радіти, що просто живеш. Що маєш у Бога таку ласку — ще жити. Бо багато з твоїх друзів і близьких такої ласки Божої вже не мають. Цілком можливо, що мають іншу. Але вже не на цьому світі.

Мирон сумно жартує: він хоче бачити її ще на цьому світі, байдуже — монашкою, міщанкою, княгинею половецькою, варязькою чи купецькою вдовою…

Доброніга сміється, несподівано безжурно, як дівчинка, якій вперше чоловік зробив комплімент, і каже, що завжди мріяла залишитись недосяжною мрією для найкращого і наймужнішого лицаря.

Після святково-скандального візиту до міністра він чекав рік на позитивне вирішення долі майбутнього фільму, час від часу навідуючись у приймальну, але той знову був у важливому державному відрядженні за кордоном, у відпустці, на бюлетені, в лікарні, на Шевченківському, Франківському, Бучмівському святі, на ювілейній академії та Сорочинському ярмарку… Залишав млявій, як вимокла конопелька, секретарці заяви, прохання, проекти, навіть уривок сценарію — весь залишати боявся, аби, знаючи добре звичаї столичного бомонду, не зостатися взагалі, як-то кажуть, при своїх інтересах. Секретарка мовчки складала все то в течку і обіцяла передати міністру. Може, й передавала, але відповіді він так і не отримав. Вірніше, отримав. Коли на Студії розібрали декорації для павільйонних зйомок першої серії фільму, в якій він збирався розгадати загадку української долі.

Якось по державному телеканалу йшла передача про народного артиста Степана Стукалова. Змилостивились до Степкового ювілею. Мирон випадково ввімкнув телевізор і онімів від жаху, вірніше від печалі: що робить з нами життя?!. Примерз до одвірка і дивився на екран і на того, хто був колись комедійною славою вітчизняного кіно і кумиром радянської публіки, а тепер сидів за столом, поклавши по-собачому голову на руки і бездумно втупившись в об'єктив камеру. Навіть телекамера — цей безвідмовний стимулятор акторської уяви — не збудила у мертвих очах вчорашнього улюбленця публіки бодай живий зблиск.

— Дивися і роби висновки, — сказала б Доброніга. — Чи ти хочеш довести себе до інсульту чи інфаркту? Ти ж їх все одно не переконаєш, бо їм нічого не треба. Їм не треба такої України, якої хочеш ти. Собі вони збудували райську, а нам залишили бідну, нещасну, принижену, за волю якої можна собі боротися по екзилях та тутешніх верховних радах скільки душа забажає. Вони іншої не хочуть, бо вона не захоче їх.

Він дивився, але висновків не робив. Перше важке враження минуло і тепер він дивився на однокурсника зі співчуттям сторонньої людини, що набачилась у житті й гіршого. І згадував лаврську «келію» на чотирьох, в якій він прожив зі Степком Стукаловим рівно чотири роки, день у день, прожив, як кажуть, в тісноті та не в обиді, як і з Романом — Фанфаном Тюльпаном, який давно покоїться на Байковому цвинтарі у славі і любові рідного народу, як і з дволиким Митром, що заспокоївся посадою начальника обласного управління культури в цілковитій байдужості рідного народу.

Прожив дружно, але без особливої дружби, і то з двох причин: надто різні були погляди і анкетні дані. Принаймні, через свої власні суспільно-політичні параметри волинянин Мирон Волинець так і не зумів притертися до системи, тоді як у зросійщеного шахтарчука Стукалова це виходило без особливих зусиль. Його образ простого тупуватого, але веселого «парня із народа» активно експлуатувався не одним радянським кінорежисером. Публіка Стьопку Стукалова теж полюбила з першого погляду, чи то пак з першої його ролі в кіно, яку він зіграв, випадково потрапивши на очі помічника знаменитого мосфільмівського режисера, який шастав по республіках в пошуках типажів. Слава впала на бідного хлопця зненацька, як надгробна плита, зачавивши в нім людину і залишивши одне тільки ім'я, нашкрябане на скрижалях історії вітчизняного кіномистецтва…

Доброніга сказала б:

— У кожного — своя доля. І дається вона всім і кожному такою, що не позаздриш…

За вікном починався понеділок. Згадки, що треба буде знову іти по енному Дантовому колу, зіпсувала йому настрій. Але він мусив іти. Доброніга б не підтримала його слабкодухості. Крім того сумна передача про однокурсника переконала його ще раз, що час не жде. На жаль, і життя летить не під гору, а з гори. В прірву. І доки є сили, він не збирається здаватись. Дідько з тим приниженням. Переживе якось. Тим паче, що — хто сьогодні не принижений? Всі. Всі, хто має талант, совість, і хоче щось робити. Для держави. Для народу. Але, схоже, що ні державі, ні народу вже нічого не треба. Але хіба це дивина для наших країв?! Для нашої історії?! Так завше було. Серед суцільної руїни і байдужості — горстка подвижників, на яких і трималося небо наше сіросвитне…

Його змушувало йти ще й гостре передчуття весни. Раніше кожен свій фільм він запускав ранньої весни. Пробудження природи пробуджувало в його селянській крові жадобу роботи. Душа його рвалась із міста, на поля, у ліси та гори… Останніми роками — переважно у гори. Він сходив Карпати вздовж і впоперек, вибираючи натуру і типажі для зйомок фільму свого життя. Фільму, не зробивши якого, він не мав права навіть померти, бо смерть була б зрадою всім — батькам, людям, дитинству, совісті, власній душі. Страшною, непростимою зрадою, гріхом непрощенним, за який горять у пеклі.

Замолоду йому ніколи нічого не снилося. А може й снилося, та він не зважав, переконаний, що не козацьке це діло — сни снити та ще й відгодувати. Але цей не лише запам'ятав — він жив у пам'яті, як реальна подія, і виринав переважно у вельми відповідальні або критичні моменти його творчого життя. Як засторога? Чи нагадування? Хто зна, але прокинувшись, Мирон з болем згадував, що так і не дійшов до стрічки про Антонія Печерського…

Але, дасть Бог, дійде. І цей сон снитиметься сучасному прототипу, своєрідному візаві Антонія — доведеному до відчаю режисеру, який кладе власне життя на те, щоб… просто зняти фільм першого українського святого.

Отож йому снилося, ніби стоїть він перед брамою до раю, у довгій черзі, що вервицею крутиться білими пагорбами оболоків, і чекає, коли святий Петро знайде у ще довшому, як черга, списку його ім'я. От вже й сувій закінчується, і святий Петро скрушно розводить руками:

— Рада душа в рай, та гріх не пускає…

— Який? — леденіє його душа.

— А той, що не сповнив обіцянки святому старцеві… — каже Петро, і Мирон здогадується: так це ж про фільм, вірніше, про стрічу з Антонієм нагадує йому святий воротар!.. — І з жахом усвідомлює, що — пізно, що назад вороття нема і нема дороги до спокою. Тепер йому терзатись у пеклі до Страшного суду…

Відступати, справді не було куди. І ні звідки було чекати підтримки. Нічого не залишалося, як проковтнути образу, стиснути гордість у кулаці, і знову писати відозви до братів із діаспори. Тепер він готовий на все, навіть «переграти» свій грандіозний кінопроект. Наприклад, почати знімати фільм не з першої серії про Київську Русь, а з четвертої — про створення і діяльність ОУН-УПА. І не затратний художній, а документальний. Без проблем! Живі розповіді учасників пересипить архівною кінохронікою — і вийде от-такий фільм!

Мирон уже не натякав на співавторство, а чесно писав, скільки йому потрібно доларів, щоб зняти фільм, який сприятиме формуванню позитивної суспільної думки про вояків ОУН-УПА, врешті, визнання їх воюючою проти Німеччини стороною і т. д. і т. п.

Хоча мета фільму не тільки в цьому, а надто в прагненні дати молоді приклад великого патріотизму, національної гідності, зняти, нарешті, з них цей комплекс хохлацької меншовартості, колінкування перед чужоземним…

Мирон настільки був переконаний у правильності свого рішення і його успіхові, що вирішив, доки дійдуть листи до Канади та Америки, обійти чолових національно-визвольного руху, які осіли в столиці партійними куренями в перші дні незалежністю. Їдучи в метро, уявляв, як зрадіють вони, заметушаться, признаються, що давно чекали, коли такий правдивий патріот, нарешті, зверне очі до такої поважної теми і т. д. і т. п.

Візити почав із націонал-демократичної партії, стіни управи якої були завішані портретами чолових українського визвольного руху у пишноквітих рушниках. У безлюдній вітальні за столом явно нудьгував невизначеного віку чоловік з підпухлим лицем або від задавненої ниркової хвороби, або недавньої бурхливої забави.

Почувши, що Мирон прагне аудієнції із самим провідником, прим'ятий чатовий ліниво встав і поволікся до керівного кабінету. По кількахвилинній мертвій тиші за дверима («ізоляція в цих криївках така, чи що?», — подумав Мирон) вийшов і повідомив, що поважне панство зайняте і просить в кількох словах сповістити мету візити.

— Але я хотів би говорити… — почав Мирон, але побачивши, як знудилася пожмакана парсуна чатового, завершив коротко і конкретно:

— Хочу знімати фільм про визвольний рух в роки Другої Світової. Потрібні… е-е, потрібна фінансова підтримка. Себто, матеріальна і моральна…

— Ясно, — ще більше знудився чатовий і щез за дверима. І знову запала гробова тиша. Далі двері випустили пом'ятого інтелігента назад, і він сказав, дивлячись у вікно, заставлене горщечками з геранню, красавкою та ще якимись вазонами:

— Питають: про бандерівців чи мельниківців хочете фільм… фільмувати?

— Та… про всіх… і тих, і тих… — розгубився Мирон, — а ідейні розбіжності, засади… хоч вони й були, але… то діалектика… тобто поступ… Головне, що був патріотизм і воля до державності…

— То ви спершу самі визначтесь з… пріоритетами, а тоді й приходьте…

Вражений розмовою Мирон хотів запротестувати, але глянувши на задивленого у вікно квасного чатового, все зрозумів і вирішив перехоплювати провідників націонал-патріотичної партії, доки живі, біля Верховної Ради, де вони відсиджували депутатський строк. Але вже в порозі зупинився: щось до неприємності знайоме промелькнуло в деформованому роками обличчі чатового.

— Вибачте, — схитрив Мирон з огляду на глуху таємничість обстановки. — Як вас звати? Може, самі розумієте, доведеться до вас ще звертатися…

Чатовий підозріло блимнув на наївного чоловіка у дверях і неохоче буркнув:

– Іван Бунь… А шо?

«Вот і свіділись… землячок,» — хотів сказати Мирон, але біль у ділянці серця перехопив подих і він майже випав за броньовані двері управи.

Мирон нічого не розумів. «Їх що, цих агентів пекла, спеціально підсаджують чи вони, ці гієни, самі пролазять, як сморід, в найтоншу шпарку? Чи всі ці змаги і рушення — лиш фарс, придуманий кимсь, відрежисований фарс? Тоді навіщо всі жертви… Чого тоді він товчеться зі своїми ідеями по цьому світі, як Марко по пеклу, надриває серце, коли все це — лиш погано зігране штукарство блазнів? А може… ну, може ж таке бути, що люди змінюються, перероджуються (чи вироджуються)?.. З грішників стають святими… Мироне, ти ж сам, як істинний християнин, віриш у подібні метаморфози! От і Святому Антонію нав'язуєш свою діалектику… Хоча… при чім тут Антоній! Антоній з народження був чесним, трагічно чесним чоловіком, непримиренний до зла і зради, може єдиним на ті часи таким чоловіком, тому й покинув цей підлий світ у муках, як Ісус Христос…» — губився Мирон у гірких роздумах, судомно шукаючи по кишенях нітрогліцерину.

Антоній по-латині — готовий до боротьби. Чому саме це ім'я дав Будимирові при постригу ігумен Єсфигменського монастиря? Книжки пишуть, нібито на честь Антонія Великого — родоначальника християнського чернецтва, святого і чудотворця. Безперечно, старець відав істинну мету перебування русича на Святій горі і, вірячи в силу слова, свідомо кодував новим іменем-символом майбутній пастирський шлях молодого ченця, сповнений нелегкої боротьби з «врагами і супостатами Землі Руської».

Поволі чужі і власні здогади висвічували з недосяжної сакральної таємничості Святого живий образ Антонія Печерського… В такі хвилини Мирону здавалося, що то не Антоній, а він ходив дніпровими пагорбами, мучився, страждав, вгризався заступом у землю, щоб вознестись молитвою на небеса, і, відгримівши в пророчому слові, «відходив на безмов'я». Але осяяння минало, і його знову гнобила пітьма невідомості.

А найбільше, здавалося, чавила невимовна втома і невідомість того, чи готовий він, Мирон Волинець, вічний ізгой і аутсайдер на «нашій не своїй землі», чи готовий він до цієї безглуздої, безнадійної, нав'язаної йому, нібито нормальному чоловікові, боротьби?! І то ким? Безталанними гендлярами святинь! Вони ж уже продали все, і маму рідну, а він, дурень наївний, оббиває пороги та агітує любити Україну. Яку? Де вона, та Україна? Та її вже й по селах сплюндрованих не видно!.. Одна територія — рай земний! Приходьте, правте й володійте нами, рабами!.. Бо ми такі всі до одного — лакеї, чорнороби і гробокопи! А коли й трапиться серед нас, покірних та безталанних, якийсь Антоній невгамовний, так ми його скоро… того… щоб ні слуху ні духу… нині, прісно і во віки віків. Нема чого ганьбити поважний народ, чесну націю! Нема чого вдавати із себе бозна-що, коли всім давно ясно, що на наших чорноземах нічого порядного не вродиться, крім бараболі і бураків… На те й ми патріоти, аби край боронити від всіляких… хворих на Антонів вогонь…

Мирон роззирнувся: праворуч, унизу, вирував Хрещатик, ліворуч, угорі, в голубуватому смозі баввоніли Золоті ворота, зведені Ярославом Мудрим на місті переможної битви русичів над печенігами — водночас із церквою Благовіщення, Софійською кафедрою, монастирями Юрія та Ірини.

Страшно подумати, скільки таємниць ховає в собі ця закута в бетон земля… Скільки болю і крові… Скільки радості від перемог… Бо ж не без того було в житті попередників…

Біль поволі минав. І Мирон повернув ліворуч — сюдою було ближче до станції метро. Піднявся Прорізною до Золотих воріт, довго стояв, задерши голову, перед головним входом, вкотре вражений величчю фортифікаційного зодчества предків.

«Боже мій, — питав себе, — хто нам сказав, що ми в масі своїй стали кращими й мудрішими за цю тисячу років? Так само «земля наша велика й багата, але ладу в ній нема», те ж засилля варягів і хозарів, ті самі обри, орки, печеніги й половці чигають на душі наші з дикого степу брудної політики, та ж гризня і брань між православними, в церквах, і тих немає миру… а ми кудись біжимо все та біжимо, котячи очима по землі та зло штовхаємо диваків, що зупинилися на дорозі, щоб глянути на небо».

Мирона кілька разів таки добряче штурхнули попід боки, мовляв, чого, ґаволове, стоїш на дорозі, вирячившись на якусь руїну? А скільки їх, життям затюканих — заматюканих, пробігає вгору-вниз попри історію свою, так ніколи і не глянувши в її бік?!

Схоже, його й сьогодні «обминула чаша сія»: біль відпустив, у вухах стих шалений стукіт серця. А се означало, що курилко ще протягне якийсь день. Та хоч би й вмер — що від того змінилося б? У світі — анічогісінько, в його біографії — настав би вічний супокій, «відхід на безмов'я». Смерть на миру не страшна. Боявся Мирон віддати кінці в самотності, в запертій квартирі, аби по всьому не псувати повітря та не завдавати сусідам клопоту з похоронами. А на вулиці підберуть — швиденько запорпають за муніципальні копійки десь на околиці найвіддаленішого цвинтаря. Кінець фарсу, що зветься життям.

Власний оптимізм бадьорив Мирона. Пірнати в переповнене метро (кінець робочого дня) не хотілося і він присів на високому бордюрі не то скверика, не то оглядового (для туристів) майданчики біля Золотих воріт якраз навпроти кафе, де не так ще давно збирався столичний бомонд: забігали на чашку кави хлопці з видавництв, всілякий оперний люд, дівчата з кордебалету, студенти театрального — така собі творча солянка, безгрішна і безтурботна. Багатьох він знав, декого знімав для хроніки, з кількома дружив. Тепер тут казино, в якому тусується золота, аж зелена від наркоти і баксів, молодь, або вірніше, мажорики-пуцвірінки, перше покоління багатых наследничков — прожигателей жизни.

Десь за Святошином тонуло в лісах натомлене сонце, тягнучи за собою, як восьминіг, золотаві щупальця-промені. Синій присмерк піднімався туманом від землі до неба. Заходив вечір, а з ним і буйне нічне життя столиці.

Ще на зорі незалежності Мирону «в групі діячів мистецтва і в рамках народної дипломатії «пощастило побувати в Штатах. Найбільше йому сподобався Вашингтон — тут, як ніде, відчувалась славнозвісна американська свобода і її результати. Доступний кожному бажаючому його відвідати Білий дім, сіре громаддя Пентагону і розкішне привілля Пантеону всіх президентів в зеленій долині бурого Потомаку, шикарні магазини, затишні китайські ресторанчики, широченні, геометрично розкреслені авеню і стріти, а найголовніше — радісні, сяючі від щастя і вдоволення життям, зі смаком одягнені високопоставлені чиновники…

Однак вночі, коли роз'їжджалися по своїх маєтках заміських державні службовці, церемонний, вишукано-вишколений, привітно-вдоволений білий Вашингтон раптом перетворювався у бурхливе, безцеремонно-розгульне негритянське місто нічних клубів, барів і казино. Ніч у Вашингтоні належить чорним, як день — білим. У нас, схоже, навпаки: день — для чорних, ніч — для білих… чужаків…

«Інопланетяни», — думав Мирон, спостерігаючи, з яким відсторонено-байдужим виглядом, підкресленою зневагою до цілого світу, виходять з іномарок юні гуманоїди, екіпіровані в дороге ексклюзивне лахміття від найкрутіших кутюр'є Європи, в руках яких — вже! — зосереджені вся влада і багатства держави — від банків до засобів масової інформації… — Та вони за один присід програють бюджет трьох фільмів!

Він хотів зайти в казино — задля інтересу, як режисер, врешті-решт, мав право він зайти в цей гадючник як режисер?! А може, він збирається фільм робити про нічне життя нуворишів?! Чорт забирай, врешті-решт, яке вони мають право?!.

Мирон осікся: схаменись, чоловіче! Ще ж ти й задниці не відірвав від бордюру, а вже з викидайлами лаєшся… Н-да, ні к чорту нерви! Ні, не те! Його дратівливість — від невпевненості, від постійного приниження, від пози жебрака у високих порогах… Коротше, його, відомого кінорежисера, талановитого, самодостатнього чоловіка — знищено, зомбовано, перетворено в ніщо, порожнє місце! Йде зачистка території від таких як він! От і все! Натомість культурно-мистецький простір заселяють ось такими, як та малолітня поп-звізда, яку приволік у столицю з якогось райцентру і «розкрутив» підстаркуватий шоумен Додік Злато руський (придумати ж таке псевдо!), в минулому провінційний «трубадур», а нині законодавець української попси.

Кипів Мирон, проводжаючи поглядом підоспілу на той час у сріблястому «міцубісі» парочку. Якось у метро через плече якоїсь дівулі, що голодними очима поглинала «содержімоє» якогось глянцевого журналу, що мільйонними накладами літописують «жизнь богатых и знаменитих, и других публичых людей», знічев'я прочитав, що недавно ця доморощена Мадонна програла в казино авто, яке подарував їй менеджер Златоруський. Отакий рекламний трюк-завлєкалочка для телят, вирощених на безхліб'ї столичних околиць та постколгоспних забур'янених полях.

Та схоже, у Злото руського тих іномарок, як у Мирона горя…

Вечір глибшав, і до осяяної неоном пристані казино все причалювали і причалювали «лодії» не лиш скоморохів, а й бояр, воєвод, тисяцьких і соцьких, купців, лихварів і просто панів Коцьких, навчених життям, що мишка, як і рибка, краще ловиться з каламутної річки лише темної нічки…

Повз нього шастали натоптані грішми капшуки, а він сидів маком, як причмелений, на бордюрі і не рипався. Треба було хоч капелюх прихопити, чи банку консервну, і заревти буй-туром:

— Дайте — не минайте, бідному режисеру на кіно подайте.

А що? Ради сміху… Може б і назбирав на першу серію…

Але, здається, пора вже і йому відчалювати від золотих берегів «Ельдорадо» (так назвалося казино), бо вже зірка охорона зацікавилась хирлявим типом, що зо три добрі години не зводив очей з дверей поважного закладу.

З почуттям незаслуженого приниження покидав бордюр біля Золотих воріт. Пригадав, що вже другий рік не платив за комунальні послуги. За борги його ще не виселили з квартири лиш тому, що не заставали вдома. Дивувався, що всеможні власники енергетичних мереж йому електрику не відрізали, як рік тому газ. Тоді вже був би гаплик… Його персональний апокаліпсис.

Щоб хоч трохи звести кінці з кінцями, а, головне, бути при камері, півроку тому він напросився вести авторську програму на одному з приватних каналів, де служив колишній редактор Студії Кость Балабух. З огляду на кіношне минуле і солідний возраст Волінца (звісно, порівняно із зелепухами, які блеяли з екрана про секс, музичку і естрадних «звьозд»), з усіх запропонованих ним тем «хазяїн» вибрав «Кіно-ретро». Сучасний кінопроцес не цікавив керівництво, оскільки «давно здох». Отож тепер Мирон змушений був ковтати архівну столітню пилюку, щоб раз у два місяці виповзти на телеекран з черговим давно забутим кіношедевром минулих літ.

Звісно, це було не те, але все-таки близьке по духу заняття. Та головне — він був при ділі. Останнім часом Мирон боявся здеґрадувати від бездіяльності, впасти в депресію, або ще в якусь біду. Тому з усіх сил намагався адаптуватися, прилаштуватися до обставин, принаймні заробити якусь копійку. Неможливість реалізуватися — і кому? — йому, відомому режисерові! — принижувала його, як і злидні. Мирон ніколи не був люмпеном. Він завжди був при грошах і при самоповазі, бо, не лукавлячи, не продаючись, вмів зорієнтуватися, добре зробити і добре заробити. Москва на ура брала його добротну і зворушливо людяну документалістику. В Москві сміялися, що він своїми сюжетами українізував всесоюзну хроніку. А він лиш гірко всміхався, задихаючись від студійного і державного задушшя, й далі гарував «на свій авторитет», в надії, що колись йому вдасться зняти таки свій великий і правдивий ігровий фільм про долю України.

Тому-то з такою щенячою радістю кинувся у вир горбачовської перестройки, а згодом і на барикади за вільну і самостійну соборну неньку Україну.

І от — що з цього усього вийшло… З нього, з усього народу, зробили марґінала! Викинули за борт «незалежного» корабля, як непотріб разом з його Україною. А скоро викинуть і з квартири… як злісного боржника. Кому — боржника? Тим, що приватизували країну разом з нашими душами?! А що вже робиться з тими душами — не приведи Господи! Ще на цьому світі корчиться кожна, як на пекельній пательні…

Останнім часом після кожної невдалої спроби «пробити фільм» Мирона проймало палке бажання послати все до біса, забитись в якесь глухе степове село, або лісовий хутір, і дожити на лоні природи ще відведені йому дні. Або піти попаски Україною, як безсмертний Сковорода, граючи на сопілці та рубаючи сільським молодицям дрова за миску гарячого борщу… Або ще краще, напроситись до якоїсь бабки сільської в комірне із садочком і городиком, який би родив йому барабульку та інший овощ, і зілля цілюще на кшталт зеленої цибулі. Жалів, що не придбав, доки гроші водилися, дачі десь під Києвом…

Борги, хронічне безгрошів'я довершили диявольські метаморфози, перетворивши його, веселого і товариського, в похмурого відлюдька, нудного анахорета.

Зате, як кажуть, не було б щастя, так нещастя підсобило. Схоже, тепер він починає розуміти психологію великих самітників… Але от ще не готовий до життя в затворі…

На нього напав ще один маніакальний страх: почав боятися, що вмре і не побачить Добронігу. Водночас лякався зустрічі. Звичайно, як кожен мужчина, волів, аби… була ідеальна. Вслухаючись в її м'який оксамитовий голос, малював її чомусь світлоокою, світлокосою, зі світлим тихим усміхом на повних блідих вустах. Невеличкою, зграбненькою, як мама в молодості. Йому подобалися жінки, яких хотілося б взяти на руки і нести, нести… Але, Господи, яке має значення її зовнішність?! Головне, що вона є! Що їй можна подзвонити і говорити самому до запаморочення, до відчуття звільнення від гори, що тисне на горб, притискає до землі, розчавлює…

Слово горб викликало неприємні спогади з його козацького житія. Після першого ігрового фільму «про любов», поклонниці буквально засипали його листами. Переважно це були одноразові, як він казав, сплески емоцій. І тільки одна, Зоя, продовжувала писати такі щирі і мудрі листи, що він мимоволі включився в листування, яке скоро перейшло майже в любовний діалог. Зрозуміло, розпалений уявою, забажав зустрічі. Зоя віднікувалась, але він наполягав, погрожуючи, що сам нагряне до неї, у спекотне містечко десь у Херсонській області. І вона згодилась. Чекаючи на пероні з трояндами в руках, він згадував пристрасні, мудрі і ніжні її листи, які могла написати тільки прекрасна дама, добра фея, жінка пречистої душі й неземної краси…

Виглядаючи красуню, не помітив, як підійшла до нього… Ніде правди діти, тоді він пережив шок. Не міг повірити, що в такому немічному, покрученому недугою, деформованому жахливим горбом, тілі може жити така висока, прекрасна жіноча душа.

Він так розгубився, що навіть не спромігся приховати свого… навіть не розчарування, ні, а радше — потрясіння. Правда, через силу схаменувся, взяв її валізу, підкликав таксі, повозив по Києву, нагодував в якомусь затрапезному ресторані, пошкодував, що не може її запросити на студію, показати, як обіцяв, весь кінопроцес, бо несподівано виїздить на термінові зйомки, відвіз на вокзал, і всю ніч прокатувався в муках совісті та сорому за власну слабкодухість і боягузтво. Зоя більше не написала йому ні рядка. І він поволі вилікувався від потрясіння.

Тоді він був молодий, розбещений увагою вродливих, яскравих, знаменитих жінок. Однак тепер бажав тільки доброї, співчутливої жіночої душі, все-таки сподіваючись, що соціально активна, відома жінка не може бути фізично ущемною. Тай краса жіноча — поняття відносне…

Та десь в глибині душі Мирон усвідомлював, що телефонний роман із таємничою боркинею за людські права йому потрібний не стільки для романтичного стресу, як для осмислення любовної лінії фільму — Антоній і Доброніга.

… Тепер Миронові здавалося, що зустрілися вони не в молодості і не на невольничім ринку, і не на горі Афонській. Що доля їх довго водила світами, довго терзала сирітством і гріла надією, довго випробовувала, доки не звела на дніпрових пагорбах в часи, коли «Бог прославив Антонія так, що він засіяв у Руській землі різними чудесами, надто ж даром зцілення і пророцтва… Коли преподобний старець зцілював київський люд не лиш молитвами, а й зіллям, яке сам споживав, благословляв і подавав як лік, і хворі, прийнявши його, якою б недугою не були одержимі, ставали здоровими».

Отже, Доброніга таки прийшла до Антонія. Можливо, за зіллям для сина від того варязького татя, або для внука… А може, зійшла до печерки його черницею одного із монастирів, яких на той час чимало набудували греки, в лиху годину, коли Київ стольний безбожно косила чорна чума, сама — хвора і немічна, не відаючи, що святий старець — це її коханий Мирко?..

Мирон знав: сцена їх зустрічі має бути правдоподібною, реалістичною як сцена зустрічі літніх, побитих життям людей… Словом, буденною. Хоча — ні і ні! Не буденною. Тільки не буденною. Радше зустріч брата і сестри, душі яких переповнені святою любов'ю до Бога… Тільки — любов'ю до Бога — благодаттю, яку вони вистраждали довгими роками покаяння, боротьби з гріховним світом і власною плоттю… І раптом — спалах і сполох! Потрясіння! Сліпуча блискавка прошиває печерну благодать святого анахорета: він впізнав її! Душа його мертвіє — від жаху чи жалю, що могло бути все по-іншому, і він міг бути — іншим: воєводою, боярином, купцем, утішатися доблестями, багатством, розпустою?.. Чи златоустом-бояном, що, медів обпившись, співає п'яну хвалу сильним світу сього… Або тліти в сирій землі поганином, убитим завиграшки розбишакою варягом… Господи, скільки шляхів спокушало його у світ заколотний, скільки широких шляхів вело в тартарари! Якби… не заступила Будимиру світ Доброніга, юна і чиста, як роса на рясті, дівчинка, що, не відаючи, не бажаючи того, навернула буйного отрока на вузьку крем'янисту стезю до Бога… Тож хіба він яко християнин не мав бути вдячним їй? Не мусив би любити братньою любов'ю?.. Міг! Міг… коли б не той спогад незнищенний плоті, що жив у його умерщвленнім покаянням і аскезою тілі, в його монашестующому єстві такою торжествуючою радістю, такою солодкою знемогою, що він часом не відав чи то була кара Божа, чи благодать. І часто йому здавалось, що через це страшне незнання, цю лиху невідомість всім своїм трудолюбним покаянним життям так і не сягнув він благодаті житія рівноангельського, не осінив його Господь небесним благословенням. Та водночас і сльози радості зрошували його лице, що милостивий Бог ще дарує йому час покаяння.

«…надибав я річ гіршу від смерті — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!..»

Бо що відав він у дні свого отроцтва і юності, перебуваючи в темені світу цього і не пізнавши Господа свого? Жив, як звіря лісове, і світлом йому була біла дівчинка, тоненька, мов заблуканий у лісі сонячний промінчик. Дівчинка пахла зозулиними слізками, і шкіра її була ніжна і прохолодна, наче пелюстка сон-трави. Він пестив її круглі і тверді, як лісові яблучка, груди, цілував білу лебедину шийку, спивав меди вишневих вуст, безуміючи від спраги випити її всю, до краплі, мов джерелицю, шаліючи від пожадання злитися з її запахущим тілом, спалахнути зойком щастя, наче цвіт таємничої папороті. І це сталося. На одну коротку мить, що стала для нього вічністю.

«…хто добрий у Бога — врятований буде від неї, а грішного зловить вона…»

«Господи, волала душа Антонія, прости мене, многогрішного, але не я сотворив жінку жінкою, а чоловіка чоловіком, не я придумав жагу життя і продовження в іншій істоті, не я виліпив плоть свою грішну і вдихнув у неї буремний дух… Якби моя воля, то поселив би душу свою у дупло всохлого дерева, в розколину каменя, безплідну землю пустелі. І знав би твою благодать. Господи, Царю небесний, Утішителю, Душе правди! Зглянься на мене і помилуй мене, грішного раба Твого, і відпусти мені, недостойному і прости все, чим нагрішив, як людина і не як людина, а гірше скотини, вільні мої гріхи й невільні, відомі й невідомі, що через молодість, або недобру науку, або через зухвальство чи малодушність сталося… Очисти, Господи, грішну душу мою від усякої нечистоти душевної і тілесної, охорони мене, Господи від пустих думок і недобрих бажань, що забруднюють мене. Поможи ж мені, грішному, покаянням очиститися і бути достойним твого помилування і прощення, Господи».

Мирон плакав. Молитва святого Антонія звучала в його єстві з такою силою, нібито на літургії в Успенському Соборі. Кожне слово резонувало в його випаленому цинічною суєтою мозку, і діткалося його маловірного розчарованого серця.

«…чого ще шукала моя душа, та не знайшла: я людину зустрів одну з тисячі, але жінки між ними всіма не знайшов».

Мирон знав багато жінок. Але жодна з них не була Добронігою. Він пив їх, розпалений спрагою невтоленної хіті, як лось каламутну воду, занечищуючи і без того збаламучену душу… Мирон плакав, і не слухав, як перечить затято його друге, компромісне «Я», мовляв, лукавиш, хлопче, виправдовуєшся, бо всього було, і чистого, і паскудного… І ніхто не неволив, і нема чого перекладати власні гріхи на чужі плечі…

«І взяв тоді знову він заступ, і денно й нощно став рити своє останнє пристановище на грішній землі».

В офісі просвітницько-поступовської громади «Кобзар» було велелюдно, радше цю велелюдність створював відставний адмірал і нардеп Козлорожин, який заявився у видавництво «Кобза» з рукописом власної історії Чорноморського флоту. Громовий голос Козлорожина і солдафонські манери помітно гнітили й так загнічене національною ідеєю незбориме воїнство, але воно мусило терпіти з огляду на те, що у свій час адмірал Козлорожин прихилився на бік (ще не відомо з чиєї ініціативи, чи то пак за чиїм наказом) України, пройшов у парламент по найглухішому і найпатріотичнішому гірському виборчому округу. «Раді пєрємогі» адмірал не пощадив свою «вєрную рускую жєну Клаву», забув її у сонячному Севастополі — «славі рускіх моряков» і одружився на щебетливій ґаздинці кафе «Довбушева Дзвінка», спеціально прикріпленій до нього на час виборів місцевою владою, «аби сокотала пана кандидата в пани депутати».

Із адміралом Мирона в'язали, можна сказати, родинні почуття: щебетлива ґаздинька виявилася тою мовчазною дикункою, тою зрадливою Дзвінкою, чия спідниця не раз заступала малиновим дзвоном йому сонце в Карпатах, і мо' заступила би навіки, якби її колишній Довбуш рогатий та не був таким бевком. Отакий іронічний ляп судьби… Такий збіг дурних обставин. Це ж треба було, щоб Мирон взявся знімати двадцятихвилинний фільм саме про цього героя української оксамитової революції… про його дві любові: до України і Дзвінки.

Вони впізнали одне одного, але зробили вигляд, що ніколи не бачились. Це було на Великдень, коли Мирон приїхав у гори, аби зафільмувати зустрічі-розмови адмірала з виборцями. Із барвистого натовпу гуцулів, що зібралися віншувати свого обранця, вона вирізнялася, як великодня писанка серед крашанок. Та й стояла осторонь згорда на високім порозі свого кафе. Так вона і зосталася стояти у тому фільмі, який промелькнув по якомусь каналу і навіки осів у їхній вбогій сімейній фільмотеці.

Нема де правди діти, ця романтична любовна історія попервах його трохи… муляла. Як цвяшок, що підступно виліз крізь підошву чобота. А відтак призабулася, і може, й зовсім зітерлася з пам'яті, якби не адміральська кокарда суперника, що час від часу мелькала на святкових військових парадах. Проте зараз Миронові було не до спогадів. Його хвилювало одне: поки адмірал торпедує видавничих дам, встигнути заскочити до керівництва громади і одверто сповістити йому про свої кінематографічні плани.

Керівництво, до болю в суглобах схоже на сільського дячка позаминулого століття, спочатку знітилось, далі засоромилось і нарешті спитало:

— Перепрошую, фільм має бути про яке крило визвольного руху?

Мирон з розпачу мало не вилаявся: вони що — розігрують його? Але побачивши святенницький вираз керівного обличчя, зітхнув:

— Та про яке скажете, і про кого скажете… і як скажете, тільки поможіть… Це ж теж у ваших інтересах… Бо забудуть! Ви ж подивіться, що робиться!

Помітивши, що при цих словах головний поступовець зайнявся рум'янцем, як ружа майова, змінив тему:

— А ні, то є інша задумка — зняти фільм про Олену Телігу. Її коротке, як спалах, життя, вражаюча доля, її мужність, поезія, врешті, юність і врода!.. Боже, що ще треба для прекрасного дешевого і водночас касового фільму?! Глядач скучив за харизматичними постатями, за романтичними героями… Подивіться, який успіх мала стрічка «Фріда»! А з яким захватом дивляться наші жінки ніякі, ну ніякі фільми про голлівудських бозна-коли забутих зірок! А це… це такий матеріал! Петербург, Чехія, воєнний Київ! Безжурна юність, просвітлення національною ідеєю, рішення вернутись в Україну і… смерть! Трагічна своєю безглуздістю! І Вона її приймає! Бо не визнає компромісів! Ради торжества ідеї! Повторюючи подвиг Ісуса Христа! Ради нас з вами!.. Уявляєте, який це буде удар по нинішніх фарисеях і зрадниках?! І який приклад для молоді!.. Зневіреної, розтлінної… Бабин яр! До речі, євреї вже знімають фільм — про долю звичайної жінки, яка волею випадку вирвалась із фашистських лабет і зосталась жива. А Теліга — вона незвичайна. Вона — легендарна, знакова, і про неї мають знати!

І тут Мирон мало не завив вовком — в кабінет ввірвався просолений морськими вітрами дублер легендарного Довбуша. Розуміючи, що всім його планам хана, Мирон гукнув, як серед моря:

— Кажіть щось, або так, або ні!

— Треба подумати, порадитись… Я від'їжджаю завтра в тур по Америці, буду там питати… З Центральною радою пораджусь… Заходьте… за місяць…

Слова чолового поступовця потонули і громоподібному голосі буремного адмірала… І тут Волинця осінило: вхопивши хирлявого і оторопілого з несподіванки Козлорожина на оберемок, майже виніс його за двері. І доки той не прийшов до пам'яті, почав наступ:

— Пане адмірале, я наслуханий про вашу геніальну книгу! І хоч сьогодні готовий знімати за нею фільм про непереможний Чорноморський флот і вашу участь у боротьбі за нашу Незалежність. Ви — головний герой фільму! Легендарний радянський командир, росіянин за походженням, який перейшов на бік молодої української держави! Це буде оптимістична трагедія — уявляєте собі?!

«Бог з ним, — думав Мирон, атакуючи адмірала, — почну з останньої серії — революції дев'яностих. З підняття синьо-жовтого прапора на військовому катері».

— Ви уявляєте цю потрясаючи сцену: катер під синьо-жовтим прапором (ви — на капітанському містку, крупним планом), виривається з бухти і йде на Одесу! Вслід лунають постріли, рвуться снаряди! Вгорі — важкий бомбардувальник. Пілот-патріот поспішає вас прикрити!

— Ви хто? — не впізнає Мирона ошелешений адмірал.

— Кінорежисер. Я робив про вас документальний фільм. У дев'яносто другому.

— Припоминаю… І одобряю! Но где я тобі дєнєг візьму, развє зажену москалям останній корабель!

— Не треба продавати, адмірале, останній корабель ані москалям, ані туркам, ні ляхам, ні варягам з печенігами. Подумайте про себе: кому потрібен адмірал без флоту? Нікому, як і кіно про адмірала без флоту…

Мирон відпускає адмірала думати і йде, похитуючись, як по палубі, до виходу. В голові застряла скалкою фраза чолового «просвітителя»: «пораджуся з Центральною Радою»… як голос з задзеркалля історії…

Безрезультатні митарства стомили, але все-таки не зламали Мирона. По-перше, його не так-то легко було зламати, а по-друге, мав переконання, що чорна смуга невдач — то лиш випробування на право і готовність до успіху і слави. Так було у його житті завше. Здавалося часом, от-от зламається хребет під тягарем розчарувань, аж тут, як грім з ясного неба, неждано-негадано — просвітлення… По-третє, йому подобалось, коли матеріал чинить опір… Це збуджувало, розбурхана адреналіном кров клекотіла в його жилах, мов зграя орлів, піднімала на крилах над буденщиною, і він знав: рано чи пізно, а перемога буде за ним.

Шаленство вдачі і несамовитий трудоголізм часто перетворювали його на відлюдька серед людей, анахорета на святі життя. Позбавлений таланту мімікрії, найменшої здатності до адаптації, він завжди випадав з контексту, не вписувався в повороти, випирав із пристойних ситуацій, як шило з мішка. Чоловіки остерігались його різкості, максималізму, жінки — постійної душевної не влаштованості.

Тож натхнений власним гірким досвідом, Мирон вирішив перепочити від суєти мирської, усамітнитись, присвятити скороминущий час думам про вічне, книгам і розгадці таємниці свого головного героя преподобного Антонія Печерського. Водночас перечекати власний погром на студії і неприємний інцидент з Муржаком. Тоненькою павутинкою, що зв'язувала його з грішним світом, був телефон і можливість чути голос Доброніги. Єдине, що стримувало його телефонувати їй — не любив, щоб жінки бачили його поверженим. Як Мирко з Любеча. Якби мав можливість, бодай гріш за душею, то майнув би вслід за ним по Дніпру, в Туреччину, Грецію… Хоч світа побачив. Але… видно суджено йому перебути смуту у холостяцькій своїй печерці на тринадцятому поверсі висотки, загубленої в нетрях Лівобережжя.

Змирившись із реальністю, Мирон знову і знову перечитував «Києво-Печерський патерик», всі авторські «Історії України», що стали доступними в останні роки, матеріали сучасних істориків, які стосувалися Київської Русі…

Безперечно, з десяти років свого побуту в Візантії Антоній не потратив марно жодного дня. То вже згодом літописець напише в його «Житії», нібито сидів він у печерці на Святій горі Афон, голодом та молитвами виснажуючи плоть свою. Звісно, сидів, але затворником не був, а жадібно пізнавав православний світ, пірнаючи з головою у кипучий котел інтернародної Візантійської імперії. Пройшов нею вздовж і впоперек, вивчаючи мови і звичаї, медицину і філософію, історію та право. Душа його трудилася задля землі Руської, знаючи, що дає їй раду князь Володимир. Аж до того дня, коли він зрозумів, що пора повертатись на рідну землю…

І знову мордувався Мирон над запитаннями, які не давали спокою його душі: чому Антоній, перший насельник й ініціатор забудови Києво-Печерського монастиря, був викреслений сучасниками із усіх писемних згадок? Чому досі не встановлене авторство його проповідей і повчань? Чим неугодний був великий старець тогочасній світській і клерикальній владі?

Відповіді, які приходили в голову, здавалися то надто заполітизованими, то надто «сучасними». Але ж, Господи, що змінилося за якусь тисячу років під сонцем?! Анічогісінько! «Покоління відходить, покоління приходить… і сонце сходить, і сонце заходить, і на круг свій вертається вітер… що було, те й буде, що було, те й буде робитися… Буває таке, що про нього говорять: дивись — це нове! Та воно вже було од віків, що були перед нами», і залишилося: той же поділ на сильних і упосліджених, багатих і вбогих, та ж боротьба за владу, той же розбрат в суспільстві і душах… І недалеко українці XXІ століття втекли від своїх пращурів із Х-ХІ століть. То ж тільки незалежністю позиції і поглядів на розбудову національної держави та православної церкви, тільки гіпертрофованою правдивістю і патріотизмом, вищим над амбітні міжусобиці князів-напівварягів міг бути неугодним проповідник Антоній!

Безумовно, перше, що глибоко ображало горду душу майбутнього Святого під час його побуту у Візантії, негативний імідж Русі, якого вона зажила після походів на Візантію князів Аскольда і Святослава. Враженнями про русичів, як диких і жорстоких варварів, рясніли писання тогочасних візантійських письменників, істориків, мандрівників та й перших монахів-місіонерів, які поодинці, а далі й товпами приходили на Русь. В особі князя Володимира, сина дочки непокірного древлянського князя Малка, Антоній бачив ідеал імператора нової, цивілізованої християнської руської держави. І тому поспішав повернутись на Русь.

Можливо, затурканий буденними проблемами, загрозою від кочових племен із полудня, гризнею синів і непевністю боярства, старіючий Володимир дещо розчарував книжника і максималіста Антонія. Радше, Антоній чекав від Володимира більшого, аніж той робив і мислив. Найбільше турбувала ченця невизначеність Володимира у церковній політиці. На думку Антонія, князь, що з однаковою прихильністю приймав і бесідував із православними і католицькими місіонерами, не відсівав зерен від полови. Вочевидь, Антоній врешті переконав князя прийняти грецький обряд і звести всі церковні закони в єдиний Устав, приклавши до цього свою руку і досвід.

Виглядає на те, що саме Антоній, який безперечно розумівся на геральдиці, порадив Володимирові зробити державним символом Київської Русі тризуб (скіпетр грецького язичеського бога Посейдона) з трьох причин: по-перше, він символізував Святу Трійцю, а в земній іпостасі — єднання влади, народу, і церкви, по-друге, морську державу, а по-третє… так нагадував предковічний язичеський оберіг русичів — древо життя. А може… й тризубу рогатину, з якою Будимир кидався на рудого вражена-варяжина?..