Митар печер господніх

Хоча… це були тільки гіпотези, можливо, домисли аматора, закоханого у таємничий образ великого Старця…

Мирон усміхнувся: хай і так! Але хто з фахівців і знавців може йому напевно заперечити? Тим більше, що кожен має право на власний міф чи то пак на власну інтерпретацію історії.

Та, очевидно, з усіх Антонієвих державницьких порад найбільше сподобалася Володимиру ідея про будівництво власного монетного двора. Власне, цим і переймався князь до своєї кончини, довіривши Антонієві і церковний Устав, і клопоти про розбудову церкви. Тому-то Антоній, щоб закріпити незалежні свої позиції і право самостійно від князя і боярської верхівки вирішувати доленосні для України-Русі питання, і заспішив із княжої резиденції на привільні дніпрові кручі.

Що ж, кесареві — кесарево. А святому — святе.

Тепер Мирон був майже переконаний, що лише бажанням створити осередок національно-свідомого державницького православного духовенства, інтелектуального цвіту молодої нації, що починала мислити себе під самоназвою Україна-Русь, можна пояснити поселення Антонія поза княжими палатами, у печері, де він мав неконтрольовану владою можливість збирати довкола себе однодумців.

Третій візит Волинець наніс вождеві ультра-радикальної партії, якій (чув від Балабуха), перед минулими виборами закордон офірував цілу телестудію, обладнану першокласною апаратурою, на яку завидує навіть їхній громадський канал.

Як і належить українському гетьманові, вождь мав довжелезні вуса і буйний чупер, що символізував неоформлений цирульником «оселедець», говорив повільно і значуще, і все про служіння Україні, як не великим, то малим. Що мав на оці під тим «як не великим, то малим», не уточнював, тим самим спровокувавши Мирона на щире зізнання, що він вже готов служити Україні «малим», себто фільмом, точніше знімати фільм про Переяславську Раду. Якраз на часі. Москалі до ювілею готуються, хохли-зрадники — теж, а ми їм в пику (чи в піку) всю правду-матку про той зговір! Сценарій готовий! Артисти — теж! Бракує лиш техніки і грошей. Трохи грошей, зовсім небагато, чверть тих, що пішли на виборчу кампанія.

— А ви звідки знаєте? — спитав підозріло вождь, навчений революційно-табірним минулим.

— Як звідки?! Я підрахував!

— Ви підраховуєте витрати нашої партії на виборах?! — обурився вождь. — Тоді хто ви такий і ким заслані?!

— Куди? Засланий? — не второпав Мирон. — Ніким я не засланий. Я просто хочу знімати фільм про Переяславську раду, Богдана Хмельницького…

— А що ви в нас шукаєте? Наша партія ультра-патріотів не має жодної дотичності до цього зрадника українських інтересів. Хай про нього москалі кіна роблять, або поляки, позаяк він, тобто Хмельницький, питомий поляк…

— О Боже! — звомплив Мирон, — Але ж він — наша, українська, історія!

— Може й ваша, але не наша! — дав зрозуміти, що бесіда ся скінчила ультра-радикальний вождь. І щоб мордовороти з виправкою колишніх спецназівців, що атлантами підпирали двері у штабі партії, не… скрутили йому в патріотичному пориві в'язи, Мирон поспішно ретирувався з пропахлої густим бойовим духом партійної управи.

Доброніга сказала б: — Головне, не впадай у відчай. Проси Бога, щоб не залишав тебе на одинці з відчаєм. Принаймні, тепер ти знаєш, чого вартий їх бундючний патріотизм. А знання істини теж не дається задарма… І Бог недаремно водить стежками, на які сам і ступити не додумався б. І не всіх водить, а лиш тих, хто зрить у корінь. Я майже впевнена, що всі твої митарства — то збір матеріалу для майбутнього фільму…

Якби Волинець мав гроші, то зняв би фільм про кожного руського князя — отакий би вийшов… княжий серіал… Бо що не князь — то характер, судьба, химера. Сторінка історії… Часом, перегортаючи сторінки історичних книжок, Мирон відчував, як тяжко князям руським під плитою могильною невідомості, як рвуться вони крізь завали століть, крізь хащі забуття на світ Божий. Як волають ці витязі, шаленці, безумці, державники і зрадники покути, чи визнання, чи просто уваги… І чомусь найбільше ворохобить на тім світі Володимир Красне Сонечко… Певно, чоловікові затісно в епізоді короткому не відзнятого Миронового фільму…

Наглу смерть князя Володимира 15 липня 1015 року, певно від крововиливу в мозок, Антоній передбачав, як і смуту по ній.

— Увага! — крикнув Мирон, — Перша камера! З панорами Дніпра — на загальний план резиденції! Переляк і метушня у дворі. Крупні плани перестрашених облич! Стривожений шепіт: — Князь… Князь… Друга камера: княжа гридниця. На лавах — бояри. Наїзд! Повільно — з обличчя на обличчя!

Він хотів передати паніку і жах смердів перед кончиною царя. Нічого нового, все повторюється в найдрібніших деталях. Він хотів, щоб були відчутні історичні аналогії, наприклад, зі смертю Сталіна… Так само метушились розгублені смерди, гарячково шукаючи достойника на спорожнілий престол.

Натура. Ранок. Ліс. Темні нори печер. Тривога за долю держави жене Антонія до Берестового. Він не довіряє темним, впертим і неохочим до науки боярам. Не бачить руським князем слабовільного, покірного і лагідного Бориса, улюбленого молодшого сина Володимира, народженого царгородською принцесою Анною. З Бориса вийде добрий чернець, книжний муж, тільки не цісар великої держави, хоч і тече в його жилах кров візантійських імператорів. Боїться Антоній і найстаршого із княжичів — Святополка, відомого своєю несамовитою, жорстокою вдачею, нібито кров убитого Володимиром брата Ярополка помщається ненавистю сина. Кликати треба Ярослава з Новгорода, найвдатнішого із княжих синів, який і розумом, і волею, і пристрастю вдався у батька і матір свою — горду і непокірну полоцьку княжну Рогніду-Гореславу.

Сцена явлення Антонія боярам.

Антоній: — Кликати треба Ярослава з Новгорода, мужа мудрого, зело храброго і хитрого. Ночі цієї було мені видіння Господнє: тільки Ярослав доблесний достоєн заступити на київськім столі батька свого Великого Володимира, спасти Русь від розбрату, не дати на поталу ворогам.

Палкий заклик Антонія не переконує боярів. Ґвалт, рейвах, як у сучасному парламенті. В кожного своя думка. Однодумці гуртуються у фракції. «Заборисівці» наполягають: чекати Бориса з походу на печенігів, «ярославці» — їхати по Ярослава. Врешті, поклавшись на волю Божу, одностайно вирішують сповістити народ про біду і почати приготування до похорону.

Фільм перший. Серія друга. Павільйон. Похорон князя Володимира.

Дебелі дружинники розбирають поміст у горішній кімнаті, де упокоївся князь, опускають долу тіло, загортають у килим, і кладуть на сани, під голосіння жінок і чад Володимирових. За прадавнім поконом батьків. Літо. Нестерпна спека. Плач і стенання натовпу, що бурлить біля воріт княжої резиденції. Стривожене нежданим поворотом подій духовенство: кого хоронимо — поганського вождя чи князя-християнина. І довга дорога до Десятинної церкви, де Володимира відспівають за християнським обрядом.

Панорама княжого двору. Тепер уже осиротілий народ, народ напівязичник-напівхристиянин справляє своєму веселому й щедрому князеві пишний пир. Ще не завершилась тризна печальна по Володимирові, як на Київ стольний уже ведуть дружини свої сини: з Мурома — Гліб, з Іскоростеня — Святослав, з Новгорода — Ярослав. Завертає полки з походу на печенігів, обірваного смертю батька, улюблений син Володимира — Борис. Озброєний загін радикально налаштованих військовиків вивільнює із в'язниці безумного Святополка, ув'язненого батьком Володимиром за зговір з поляками.

Прискорений монтаж братовбивчої війни. Гинуть від руки Святополкових найманців: Борис, Гліб, Святослав… Святкує перемогу Святополк окаянний…

В деяких літописних джерелах стверджується, нібито Антоній під час великого розбрату тікає у Святу землю.

«Коли переставився благовірний князь Володимир, влада перейшла до безбожника окаянного Святополка, сів він княжити в Києві і, почавши убивати братію свою, умертвив святих мучеників Бориса і Гліба. Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору».

…Але насторожувало Мирона й те, що «Повість временних літ», яка писалася і переписувалася живими людьми, не убезпеченими від політичної тенденційності і владної залежності, взагалі не згадує про перебування Святого в Києві за князювання Володимира і Ярослава, зате велику увагу звертає на стосунки Антонія із Ізяславом. Можливо ще й тому, що ці події відбувалися за пам'яті Нестора — літописця, який, за його словами, прийшов у Печерську обитель «худий і недостойний раб… а літ мені було від роду 17». Але найімовірніше, неприкаяний забіякуватий Ізяслав, який то втрачав, то повертав собі київський престіл, не мав часу відстежити, що там пишуть ченці-літописці, кому славу, а кому страм приписують.

Але то було пізніше, а поки що Мирон бився над дилемою: чи міг правдоборець і прихильник сильної християнської Русі — України, пророк і ясновидець, заступник народний покинути в 1017 році Русь, віддати на поталу безумному каїну Святополку і народ, і державу, зібрану і злютовану волею Великого Володимира? Та ще після перемоги Ярослава над Окаянним у бою під вотчим Любечем у 1016 році! Очевидно, в Любеч Антоній прибув, аби в безпеці зустрітися із симпатичним йому Ярославом та намовити його на київський престіл.

Але була ще одна версія несподіваного відходу святого Антонія на Святу гору, як пише літописець, у розпал братовбивчої різанини 1017 року. Цілком можливо, що літописець мав на увазі не грецькі Святі гори, а Святогірський монастир, заснований київськими ченцями на високім березі річки Луги, недалеко від збудованого велінням князя Володимира княжого граду його імені після приєднання до Київської Русі волинських земель. Але шукав тут Антоній, прецінь, не власного спасіння, а порятунку Русі від розору польського круля Болеслава, під полою якого збирав сили на помсту окаянний Святополк. Звідси, з Володимира-Волинського, він міг вести перемовини із Болеславом і з німецьким цісарем, вмовляти волинян не приєднуватися до Окаянного у поході на Київ…

Три тяжких років терзатиме Русь, аки звір лютий, безумний Святополк… Три роки Антоній Печерський намагатиметься вигнати лютих бісів з його кровожерливої душі, аж доки не приведе, Окаянного, на зустріч з Ярославом на берегах Альтою…

Ця версія найбільше імпонувала, ба здавалася найбільш вірогідною.

… Літо 988 року. Після весілля з княжною Анною, власного хрещення і хрещення Русі, Володимир йде походом на Волинь — завершує збирання руських земель. Вслід за княжою дружиною ідуть ченці, насельники Києво-Печерського монастиря. На високому березі Луги — притоки Західного Бугу, там, де зупинить вороного коня Київський князь, як пишуть старі хроніки, вони викопають печери, подібні до тих, що полишили на дніпрових кручах, і зведують над ними перші на цій землі церкви Успіння Пресвятої Богородиці та Святої Живоначальної Трійці. Згодом оточить Володимир храми мурами та баштами-теремами, облаштує в монастирі зимову резиденцію для майбутніх волинських князів. Село ж, яким обросте цей форпост слави руської і віри християнської, назвуть — Зимне. А рівно через 950 років у цьому селі народиться він, Мирон Волинець. Народиться на відлуннях слави. Зростатиме на розорах святинь, у руїнах катакомбних церков, навпомацки шукаючи світла істини і власної суті. Рівно через п'ятдесят років він зніме фільм на захист поруйнованої слави, точніше — на захист власної поруйнованої душі, і назве «Княжий град».

І саме на зйомках документального фільму про стародавній Володимир, тут, у рідних краях, у темені печери, викопаної у високому березі Луги першими насельниками Зимненського монастиря, йому знову причуються ті ж самі слова, що й колись у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври:

— Пощо ти прийшов сюди, Мирку?

Чи може, то повторилися слухові галюцинації? Йому, справді, хоч не ходи по тих печерах… Але ж він не раз там бував, а голос йому чувся тільки двічі… Однак й цього було задосить, щоб повірити в бозна що! Аби бозна що намарити собі… Але в ситуації Мирона кожен би подумав, що старець його… переслідує? Або намагається підказати віхи свого життя?.. Чи нагадати про непочатий фільм?..

Перепади в настрої, вибуховість Миронової шаленої вдачі відлякували від нього людей. Але він інакше просто не вмів жити. Точніше, як казав: не міг жити, як гнити.

Мусив — горіти! Клекотіти емоціями, щоб гори сумнівів і гіпотез переплавити на тоненьку ниточку золотої художньої правди.

— Він був там! — зблиснула здогадом невловима золота ниточка. — У Володимирі! 1017 року! Моя душа чує: він був там! І очима зрілого мужа дивився на ще темну, ще сонну Європу із золотої, пронизаної сонцем дзвіниці Зимненського монастиря, з висоти могутньої Русі, і молив Бога повернути розум окаянним синам князя Володимира, обезумілим від жадоби братовбивства і руйнації!..

І гірко карався, що не випросив Божого благословення на перемогу у волинській брані Ярослава із Святополком 1018 року, а лиш на переможну прю на річці Альті 1019 року…

А може карався тим, що не завше йшов попереду дружини княжої, щоб попередити кровопролиття. А часом — слідом, щоб описати страшні і величні братовбивчі події билинним пером бояна Будимира і послати нащадкам, як засторогу? Так було. Адже ж в ті ворохобні часи поспільних воєн пасторський жезл, лицарський меч і стило літописця були поряд…

Пам'ять віків спалахнула і згасла в розтривоженому мозку Мирона. Ейфорія минула. І він знову губився в гіпотетичних припущеннях, вчитуючись у підтекст і символіку літописного звіту про ту далеку «братерську» битву: «Пішли проти себе й покрили летське поле хмарою війська. Була тоді п'ятниця, сходило сонце й на ту пору наспів Святополк з печенігами. І зійшлися оба війська й почалася січа, якої ще на Україні не бувало. Хапалися за руки й рубалися, кров текла долинами. Тричі сходилися і смерк заскочив їх у бою. І був великий грім і гук, і дощ великий і блиск блискавиць…»

Але це вже було не на його рідній Лузі, не на Західному Бузі, а недалеко Києва, на Альті.

«…почалася січа, якої ще на Україні не було…» О-о! Скільки їх, тих січ кривавих, було по тому! Скільки крові української стекло долинами! І скільки тече, бо від того смерку, що впав на синів Володимира Красного Сонечка у бою на Альті, нам досі не розвиднилось. Досі блудить в нашій слов'янській крові розбишацький варязький дух і хозарська продажність. Досі спокутуємо гріхи кровожерних пращурів, каїнів-братовбивць…

Після перемоги на Альті Антоній повертається з Володимира-Волинського у Чернігів. Тривале перебування святого у сіверянській землі могло бути пов'язане з претензіями на київський престіл хороброго тмутараканського князя Мстислава, який у спілці з ватагами хозар і касогів підійшов у 1023 році під самий Київ… І вже цілком достовірно виглядає припущення, що якийсь мудрий і далекоглядний посередник міг помирити цих двох, небезкебетних, братів, переконати Ярослава віддати Мстиславу Сміливому чернігівські (сіверянські) землі, і у спілці правити Руською державою. Цим посередником міг бути якщо не Антоній, то хтось із впливових на той час християнських священиків.

Фільм перший. Серія третя. Не встигла осісти курява за окаянним братовбивцею Святополком, що втік до Польщі, як…» — записав Мирон на 41 сторінці сценарію і поклав три крапки. Жорстока реальність не сприяла усамітненій творчості. Треба було знову йти на ви, якщо можна так назвати це приниження…

Відчуваючи, що він «заплутався» в князях і в епохах, одурів від інформації і власних фантазій, Мирон вийшов на балкон. Стояла північ. У бездонній темені неба мерехтіли міріади зірок, і їх мерехтіння сповнювало світ і його душу великодньою урочистістю, повертало в далеке дитинство, нагадувало йому пасхальний хресний хід і всіяне промінчиками свічок церковне подвір'я.

Під омофором вселенської тиші і благодаті поволі втихомирювалося, гасило світло у вікнах безбереге натомлене місто, поринаючи у тривожний сон. Тільки на самім дні його, як в преісподній, горіли вогні нічного життя… З дорогого ресторану, в який недавно був переобладнаний гастроном у будинку навпроти, на безлюдну вулицю зеленавим шампанським лилося світло, шалена музика і людський гамір.

«Живуть нечестивці», — без злоби і заздрості констатував Мирон, умиротворений благістю, що зливалася на нього з вічного безберегого астралу, спостерігаючи з висоти тринадцятого поверху, як до ресторану підкотив вороний мерс, з нього вискочили три мужички і подріботіли до сліпучих дверей ресторану. Новочасні князьки, радше — боляри, або купчини, — хмикнув Мирон. І раптом побачив, як перед самим порогом під приглушене «пук-пук» чоловічки почали кумедно сіпатись і падати, а один — метатись і кричати «спасітє!». Мирону здалося, що чоловічок, задерши голову, кричав йому. В цю мить біля самого вуха щось півкнуло і задзвеніло розбите віконне скло. Пірнаючи за балконну бетонну плиту, Мирон встиг побачити ще кілька авто, які нечутно під'їхали слідом, і чорних чоловічків — розсипом. За кілька хвилин все стихло, лиш зостались лежати на тротуарі розпластані тіла.

Доки Мирон, вражений побаченим, набирав «02», викликав міліцію, вона сама приїхала. Разом із каретою «швидкої допомоги». Міліціянти уважно оглянули темні вікна довколишніх будинків і розтали в сліпучому сяєві «крутого» ресторану, не відреагувавши на єдиний вогник у шибах його квартири.

Так і не дочекавшись міліції, Мирон задрімав. До ранку йому снився розтривожений смутою окаянною Київ. Біля Десятинної церкви — людський вир, охоплений розпачем і страхом. Над ним — чорна, як сама страшна вість про об'явлення Каїна, постать Антонія, слова його падають на голови юрби розпеченим камінням гніву Господнього: «Чим пізнаються діти Божі і діти дияволові? Тим, що кожен, хто праведності не чинить — той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Бо це та звістка, яку від початку ви чули, — щоб любили один одного, не так як той Каїн, що був від лукавого і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його — праведні… Кожен, хто не любить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя… Улюблені, оце заповідь Бога нашого, щоб ми вірували в ім'я Сина Його — Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав».

Доброніга сказала б:

— Мусиш іти по Дантових колах, скільки б їх не було. Ти не перший і не останній. Та й гори самі не йдуть навіть до Магомета…

Отож вранці, невиспаний, розтривожений нічними «розборками братків», повторюючи бадьоро улюблену фразу «варяга»-душогубця радянських народів (ну й термін!) півстолітньої давності: «жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє», — Мирон вирушив по енному колу свого солодкого жебрацького пекла.

Біля дверей принишклого темного ресторану стовбичили похмурі міліціянти, ніби стерегли намальовані на тротуарі крейдою силуети розстріляних братків. Як кажуть, для очистки совісті, Мирон спеціально уповільнив ходу, зацікавлено розглядаючи малюнки на тротуарі: може міліції свідки потрібні? Однак міліція сердито наказала йому:

— Проходіть, проходіть, мужчина, нє задєржівайтєсь…

— Але, товаришу лейтенант, я був мимовільним свідком того, що тут сталося, — не витримала правдивая душа козацькая Мирона.

Молоденький лейтенант розгубився. А далі, наказавши стояти на місці, підійшов до кількох старших чинів, що допіру підкотили на службовім лімузині, щось пошепотів і махнув Миронові рукою: підійди.

Мирон підійшов, готовий свідчити. Але вищі міліцейські чини підкреслено байдуже дивилися повз нього. Нарешті один, молодший роками і званнями, спитав, навіть не ковзнувши по Миронові поглядом:

— Значить, бачили… Залишіть свої координати лейтенантові. Коли треба буде — викличемо.

Однак з інтонації Мирон відчув, що його свідчення навряд чи знадобляться. Чув, що в розборки братви міліція намагається не втручатися, з боку спостерігаючи, коли ті самі розправляться один з одним.

І раптом душа його знову занила-заквилила з туги за роботою. Господи, теми ж під ногами валяються, лиш бери і знімай кіно! Історичний детектив, майже біблійна, але така рідна, вічна і вітча тема братовбивства: Святополк окаянний… убієнні Гліб і Борис… нещасні княжата-ізгої… хитрий Ярослав, що присвоїв собі літописно труди і мудрість Антонія Печерського… Братовбивчі війни княжичів… Середньовічні розбори нинішніх удільних князьків-паханів кримінальної братви… Нічого нема нового під вічним небом. Все — по колу, одвічному колу… Людина, на жаль, за тисячу років удосконалилися хіба що у ненависті і жорстокості…

От про що треба знімати кіно! Але — кому ці аналогії, ці історичні «паралелі і меридіани», як сумно жартує Доброніга, крім нього, Мирона, та ще кількох наївних і розчавлених байдужістю сьогоднішніх «князів», треба?!

Але він інакше не годен жити. Він не годен сидіти, склавши руки, і дивитися, як гине мета його життя, його пристрасть, його мрія. І затиснувши правицею пекучий біль у серці, Мирон Волинець пішов по енному колу свого пекла, втішаючи себе тим, що офіси всіх банків, фондів, партій і незалежних профспілок купчились в районі Хрещатика. Можна до вечора ходити і ноги не збити.

За півгодини Мирон рішуче ступив на ґанок філіалу якогось чи то іноземного, чи інвестиційного, чи іноваційного банку, суть діяльності якого була засекречена у вивісці: «Інбанк».

Не встиг сказати охоронцеві, що хоче взяти позику, як перед ним зродився моторний клерк і помчав його пластиковими коридорами, скляними ліфтами аж до менеджера по кредитах, чи як там його в біса?!..

Менеджер був наш, місцевий, але вже із інолоском і діловитістю робота. Здається, на його лобі було написано: час — гроші, гроші — час. І це підбадьорило Мирона на одвертість. Стисло виклавши проблему, Волинець зізнався, що не так потребує кредиту, скільки спонсорської допомоги. На що менеджер, чи як його там у біса, безпристрасним тоном робота відповів:

— Ми — банк, а банки, як ви знаєте, доброчинством не займаються. Ми можемо запропонувати вам позику. Під заставу.

Однак під кінець короткої і зимної аудієнції, видно, не витримала українська душа американського клерка, подобріла. І менеджер аж якось ніби вибачливо сказав: — Я читав, що так дістав кошти для свого фільму «Огнєм і мєчєм» Єжи Гофман…

— На противагу Гофману я не надбав собі таких маєтків, які б годилися вам під надійну заставу, — з притиском сказав Мирон. — Але, вибачайте, якого дідька ви тут, в Україні, і що робите, коли… не займаєтесь благодійністю? Ви мусите цим займатися! А не лиш наживатися на посполитих!

Клерк розгубився: — Це не входить в мої компетенції… я лиш найманий працівник…

І тут в наскрізь скляну кімнату зайшла худорлява жінка нетутешньої виправки.

— Чим я можу допомогти панові? — спитала українською діаспорною мовою. — Я — заступник керуючого банком Мотря Татарченко.

З тим же незалежно-вимогливим виглядом Мирон пояснив, чого хоче.

— То добре! — похвалила його заморська Мотря. — І мені то приємно чути як питомій українці. Але яко людина, котра знає, що то — бізнес, мушу вас запитати: невже ви хочете змагатися з такою могутньою індустрією, як американське кіномистецтво? Даруйте, але ви мені нагадуєте мого татка, шафи якого забиті українськими писанками, вишиванками та ґерданами. Він теж має ілюзію, що то хтось потребує крім нього. Але то не так. То лиш фантом. Світ живе іншими ідеалами, іншими потребами. Його не цікавить історія нікому не відомого народу та й…

— Я жалію, що я не ваш… татко, — перебив Мотрю Мирон. — Тоді я мав би право задушити вас ще в колисці… ось цими руками і гріха б не мав.

Як гуляти, так гуляти! Як пропадати, так пропадом! У ньому прокинувся саможер — істинний герой українського епосу. Позаяк Мирон ще не випив сповна чашу ганьби і приниження, тож шукав останньої краплі. І знайшов: на дні дармової чарки на фуршеті з нагоди презентації збірки нікому невідомого провінційного поета-чиновника у фонді «Цвіт нації». Оскільки в залі зібралися переважно «професійні фуршетники» — любителі на дурняк перекусити та творчі пенсіонери, яким не було що сказати ні про поета, ні про його поезію, то коротка презентація скоро перейшла у бурхливий фуршет, в якому не брав участі тільки іменинник, зайнятий роздачею автографів. Перепала книжка і Миронові. Він погортав її, почитав порожні строфи, і ще раз вжахнувся: на що тратяться гроші?!

Украй сердитий, відшукав очима обліпленого «цвітом нації» президента фонду і собі рушив до нього з чолобитною. Власне, він знав, чим завершиться розмова, але не міг не випити останньої краплі.

Рішуче відтіснивши прохачів, Мирон сказав без зайвих преамбул, однак враховуючи ліво-центриські погляди президента:

— Я вже три роки збираюся зняти фільм про революційно-визвольні події на Україні сімнадцятого-вісімнадцятого років. Подивитися під новим кутом зору на діяльність Центральної ради, на цвіт нації — Грушевського, Винниченка, Міхновського… Показати причини тріумфальної перемоги більшовиків. Сценарій готовий. Актори теж, хоч сьогодні… Не вистачає тільки двадцяти, ну десяти тисяч доларів, щоб запуститись…

— Голубе, про що мова?! Де я вам візьму таку… астрономічну суму?! Самі перебиваємось дрібними пожертвами… Але вихід є — зверніться до діаспори. Грушевський, Винниченко — це їхня тема…

— Але ж… при чім тут діаспора? Нація ж гине тут, в Україні, і не з вини діаспори гине її цвіт — без роботи, без реалізації, без творчості… — Шукає він останній аргумент, озираючись на присутній тут цвіт нації: колись знамениту, а тепер забуту підстаркувату театральну приму, молоденьких журналісточок столичних газет, невідомих нікому ветеранів пера і пензля… Вони, здається, задоволені. Схоже, їм нічого не треба, крім презентаційного бутерброда… А він, дурний, колись збирався запросити приму на роль княгині Ольги… Господи, якої там княгині — хіба що старої наймички! Коли вже й жінки переходять на пси, точно, кінець світу не за горами!

Потім бродив Подолом, понад берегом, дивився, як відпливають від причалу поодинокі облуплені «ракети» та річкові трамвайчики. А ще недавно тут між пароплавів та катерів протовпитись не можна було… А ще давно… дуже давно — кипіла вода під веслами купецьких лодій, лопотіли білими мевами густо ткані вітрила… І думав, про те, що ні з ким край боронити, уже ні з ким…

Питав себе: а як тоді жити, коли нема вже з ким край боронити? І ті, які дорвавшись до влади, упосліджували і народ, й інтелігенцію до рабів, знали напевно, що тільки так можна винищитися і запопасти царство земне. Раби — не страшні. Ними можна маніпулювати як завгодно, кинувши в натовп кіску ідеї чи надії.

Піднявся фунікулером на Володимирську гірку, привітався з Мономахом, і до вечора протинявся «княжим Києвом», безмежно одинокий, і печально щасливий, що нікуди поспішати, що можна, окупувавши лавочку на Михайлівській чи Софіївськім майдані, просидіти під всевидящими зорями довгу-предовгу ніч, видивляючи з темені століть тіні своїх героїв.

«За Ярослава почала рости і множитись Християнська віра» — пише літописець, жодним словом не згадуючи основоположника твердині цієї віри, засновника Києво-Печерської Лаври преподобного Антонія. Тільки «Патерик» фіксує безпристрасно його повернення в печеру на дніпровські горби 1051 року. Хоча Антоній повертається до Києва у 1027 році і ймовірно посідає місце Ярославового духівника і наставника аж до смерті того в 1054 році.

На жаль, тиш і благодать за Ярослава на Русі, як і во віки віків, були відносні. Русь-Україна, як стверджує «Історія Русів», була поділена між синами Красного Сонечка на… дванадцять князівств.

Та все ж, схоже на те, що, нарешті, мрія преподобного Антонія про сильного і мудрого цісаря великої православної держави, здійснилася. От тільки не давав йому спокою більше, аніж дикі південні кочівники, задерикуватий західний сусід польський круль Болеслав. Тривожили тенденції до мілітаризації ідеології католицизму, на яку радо приставали мало освічені європейські володарі, марячи майбутніми христовими походами.

Противник будь-якого насильства, прихильник мирної дипломатії Антоній нараяв розважливому Ярославові інші шляхи закріплення в Європі — через матримоніальні зв'язки. Шлюби Єлизавети Ярославівни з норвезьким князем Гаральдом Сміливим, Анни — з французьким королем Генріхом, одруження молодших князівен та княжичів з відростками шотландських, угорських, саксонських королівських та знатних родин водночас відкрило Європі очі на більш цивілізовану Русь, і сприяло росту симпатій до неї.

Якби ж не було того поганьбленому сучасниками походу, останнього походу Ярославича Володимира на Візантію… Бо чи варто було класти життя 15 тисяч русичів за смерть одного купця, загиблого у побутовій бійці? Тим паче, що імператор візантійський просив миром залагодити неприємний випадок…

Що мав робити Антоній, не зумівши відвернути від Русі біду, спороджену сваволею княжича? Що мав пережити просто чесний чоловік, а що — помазаник Божий?

Ніщо так не принижує, як злидні! Отож він і підрядився на вести те «Кіно-ретро, щоб не полізти у петлю від хронічного безробіття і безгрошів'ям — теж. Програма виходила в ефір раз в місяць, роботи було не багато, що його найбільше влаштовувало. Та й гроші якісь платили.

Але, видно, скоро й по цих зарібках. Передчував, що рано чи пізно доведеться хряснути дверима і то з кількох причин: по-перше, гнітив його «варязько-хозарський дух», що витав у стінах телеканалу «Епоха — 2000», по-друге, на нього тут теж зиркали як на «чужака», навіть «свій чоловік» Кость Балабух демонстративно уникав прилюдних контактів, по-третє… По-третє, після того, як Мирон, скориставшись довір'ям Балабуха і щасливим випадком, замість затрапезної радянської комедії показав свій останній фільм «І вдарить грім», розгорівся справжній скандал.

Отож, чекав» розбору його польотів», але сталося це раніше, як сподівався. Не встиг він вранці переступити поріг телекомпанії, як звідусіль на нього посипалось перестрашене: «вас искали… вас искали…» Йому неприємно похололо під ложечкою, знав: коли в цьому мурашнику, де, на перший погляд, ніхто ніким не цікавиться, (а, насправді, все перебуває під пильним контролем) раптом когось починають шукати, — пахне смаленим.

Передчуваючи скандал, Мирон шарпнув двері кабінету свого найближчого шефа, внутрішньо готовий до найгіршого. І не помилився. Червоний, мов печений рак, Балабух, видно, вже «розпечений» начальством, накинувся на Мирона мало не з лайкою:

— Де ти ходиш! І, вобше, що за дисципліна! Коротше: твою авторську програму прикривають! Твої коментарі до радянських кіно-шедеврів, так рясно пересипані інформацією про сучасний стан справ в українському кінематографі, начальству категорично не по-до-ба-ються! Нє нравлятся! Всьо! Така неофіційна версія. Офіційна — нє хрєн дорогостояще ефірне врем'я тратити на дурню всяку. Компанії потрібні гроші. Шукай спонсора. Може серед олігархів знайдеться варіят, який запав на твоє ретро? А потім, старий, — неждано заговорив з «вислуженця» Балабуха «свій хлопець», — на кой хрен ти гусей дражниш? Маю у виду твій фільм… Ну, не час, не час зараз говорити про це! Будоражити! Державі треба примирення… Між іншим, такої думки і громадськість. От, полюбуйся, якесь бабисько цілу тєлєгу накатало — політичний донос, як в радянські пріснопам'ятні…

— Та ти що? Серйозно? — не повірив Мирон. Взяв лист, покрутив, глянув на підпис: голова жіночої громадської організації незалежних експертів Марія Авдієнко. — Тепер бачу, що серйозно. Бойци нєвідімого фронта опять в строю… хоча… яке це вже має значення. Головне, я все зрозумів: мене викидають, як неугодний ворожий елемент. Але… кому ворожий? Таке враження, що я — до всіх в опозиції, не влаштовую ні лівих, ні правих, ні середину? Всі вже притерлись між собою, притерпілись, прилаштувались на п'єдесталах, коло ясел, ремиґають собі потихеньку, а тут — на тобі, одному пришелепкуватому правди історичної хочеться! Все ясно, і баба з її доносом тут ні при чім… Іду! Але на прощання хотів би поговорити з директором.

— Ш-ш-шо? — отетерів Балабух. — З ким ти хочеш говорити? Ну совок, ну кончений совок! Та хто з тобою говорити буде?! Я сам його ще в очі не бачив. Хіба по нашому каналу — у Верховній Раді. Слухай, старий: всьо вже рішено. Не пірхайся. Повір, я відстоював. Но я тут — нуль без палички. Їм не треба твого кіна — у них своє кіно. Цей час заб'ють рекламою вино-водочних ізделій або Філі Кіркорова, і що ти їм зробиш? Що докажеш, коли їм гроші треба на розвиток компанії?

— Нічого не докажеш, — погодився Мирон. — Ти правий. Але — не переживай так, якось воно буде. І взагалі — пішли вони всі к бісу! З їхніми кінами і компаніями. Хай подавляться — а нам своє робить!

— Зайди в бухгалтерію — там тобі якісь копійки причитаються, — зів'яв добрий Белебуха. — І вибачай… як підвернеться якась робота — повідомлю.

Мирон вийшов від Балабуха, як обпльований. Шарпнув на горлі вузол краватки, ніби хотів розірвати на шиї петлю кругової обструкції. Трохи полегшало. Проминув бухгалтерію: не хотілось принижуватися, вірніше, не мав сили одержувати розрахунок під співчутливими поглядами касирок. Заспішив до виходу: ніколи не думав, що так важко сприйме своє вигнання з «варязько-хозарського» табору. Радше, ще один удар судьби… щось надто ці удари зачастили, ще й тоді, коли на ньому й так вже місця живого немає…

Вдячний був колезі за те, що вчасно зупинив і що не довелося принижуватися та переконувати «начальство», що на загальному тлі пустопорожньої безідейної туфти, яку канал випускав у ефір, його «ретро» — «єдина людяна програма». Бо — кого переконувати, коли реальним світом правлять люди «межової епохи», покоління інопланетян, вигодуваних чорним молоком епохи перемін, зміни ідеалів та ідеологій, політичного підґрунтя, епохи хаосу, беззаконня і вседозволеності.

Але й це «відкриття» мало печалило. Смутила душу тільки втрачена надія, що колись йому вдасться підбити керівництво на зйомки історичного телесеріалу. Однак тепер переконався, що хазяям голубого ефіру пофіґ його серіали, як і все решта, що не «робить гроші». Як пофіґ усім і ця держава, й історія, й мистецтво…

— Варяги, кругом варяги… — Знову розпалювався Мирон, уявно приперши до стіни уявного директора «Епохи — 2000». — Проте — ні, не варяги, бо ті хоч навчили нас воювати, і не хозари, бо ті торгувати навчили, і не обри з печенігами, бо ті, принаймні, тримали на сторожі наш бойовий дух. Ви — гуманоїди, роботи-гуманоїди… засланці темних інопланетних сил… коротше кажучи, засранці!

Вражений таким історично-космічним звинуваченням, уявний директор лиш бульки пускав та молив Волинця відпустити його, безневинного, з миром.

І Мирон уявно відпускав невинного паскудника з миром, як відпустив уже давно з миром усіх начальників, всіх вождів і провідників нації, лящиків, сомиків, і. бунів, всіх маньок, відпускав за дніпровою водою, і звільнена від баласту душа його птахом летіла до золотих маківок Києво-Печерської лаври, в останній надії, що її там, на небесних лугах, почують.

І знову змістились часові площини, і постав перед його зором Київ 1043 року. Ярослав Мудрий, володар могутньої величезної держави, одержимий мрією підкорити Візантію, здобути Царгород і зробити його столицею світової імперії Русичів. В похід на ромеїв збирається його найзавзятіший до брані син Володимир, внук успішного збирача руських земель Володимира Великого. Червень. Кораблі з 100-тисячним військом відчалюють від пристані. А берегом, вниз по Дніпру, вирушає з полками воєвода Вишата…

Проводжати хоробрих воїв вийшов весь стольний град на чолі із князем. На піднесені київські купці — це смерть одного з них, купця Маврикія, спонукала Ярослава до помсти.

Не видно на березі тільки Антонія. Даремно «шукає» його камера серед збудженого люду, на пустинних вулицях та храмах Києва, нарешті, «зазирає» в печеру і «бачить»: страшні передчуття терзають душу преподобного Антонія. Чекає погибель і ганьба на русичів, котрі забули, що оправдати можна лиш визвольні війни проти супостата, та не посягання на свободу інших… Не праведна, не оправдана ця нагла війна… що спустошить молоду силу і снагу Русі…

— Князю, не гоже тобі, великому і мудрому мужеві, піддаватися намові серебролюбців. Не на їхнім багатстві тримається Русь-Україна, а на завзятті й відданості народу твого, — казав Антоній, перепинивши вранці комонного князя біля воріт. — Поважай свій народ, князю. Не посилай на погибель вірну — великою неславою вкриє цей похід і військо руське і Русь — Україну. Пошли послів до імператора. Я сам готовий вирушити в дорогу.

Але не слухає його Ярослав. Буває, що й мудрих покидає мудрість — від гордині поганої…

Контрастом до сонячного велелюддя на березі — освітлена однією свічою печерна церква. Антоній десятий день не ївши — не пивши, просить він Бога врозумити Ярослава, але Бог мовчить, не приймає молитву Святого.

Панорама Дніпра, густо встеленого — від берега до берега — кораблями. Заходить сонце і кораблі з руськими воями поглинає символічний присмерк. На крутому пагорбі Берестового — одинока постать князя Ярослава.

Царгород. Стривожений тьмою воїнства, що сунеться Чорним морем, імператор посилає навперейми Володимирові послів на перемовини. Але пихатий Володимир прогонить їх, не скориставшись дарованим небом шансом.

На тлі кривавого морського побоїща, крупних планів спотворених люттю облич — бліда тінь Антонієвого стражденного лику. Горять руські кораблі, падають у бездну чорноморську хоробрі русичі, з ганьбою тікають уцілілі кораблі з поля бою, але їх настигає караюча Господня десниця — здіймається буря, безумні хвилі трощать кораблі об прибережні скали. Тільки зграйка їх виривається з пастки і допливає до Варни, але й тут на войовників чигає з військом дунайський воєвода Каталон…

Антоній просить Бога не позбавив його своєї благодаті за безсилля перед немудрими великими світу цього, а може — за те, що надто переймався мирськими ділами? І знову вертається Антоній до печер, подалі від світу, і спокутує гріхи, вгризаючись заступом у надра землі, денно і нощно, без їжі і води, в палких молитвах, оплакуючи русичів, яким стала останнім притулком морська пучина…

Пророкування поразки русичів у поході проти Візантії князь сприйняв як чаклунство Антонія. Лиха й нерозумна образа князя чорним вороном долетіла до печери Святого, вразила і засмутила, хоч і передбачав він наслідки свого переступу проти волі князя. Убитий страшною вістю з-під Царгорода, Ярослав виливає свій гнів на Антонія, який на той час гірко карався, вимолюючи в Господа спасіння руським полкам.

«…Споживав він сухий хліб і пив води в міру — і то через день, а іноді через два; іноді ж не вкушав цілий тиждень, пильнуючи день і ніч копав своїми руками більшу навпроти попередньої печерку.

Налякані поразкою руського воїнства, вражені пророкуванням Антонія, кияни приходили, приносячи йому потрібні припаси і просячи благословення. Другі ж бажали жити з ним у печерах».

Популярність Святого серед народу у час скорботи ще дужче розтроюджує гординю князя. Він кличе до себе Антонія, називає його відуном, волхвом, погрожує розправою.

Антоній прощає мимовільний гнів князеві, якого поважав, і, власне, ставив на київський стіл. І не перечить. Він вирішує йти геть з очей князевих. Перечекати в Чернігові немилість. Відхід Святого з братією охолоджує пекельний вогонь, що палив князеву душу. Поганьблений невдалим походом проти Візантії, власною недалекоглядністю та ярою злістю на пророка, Ярослав Мудрий, кличе Антонія назад. І той повертається — мусить заради і во ім'я держави.

І попливла перед очима Мирона панорама Дніпра, збуреного негодою. З крильця княжої резиденції у Берестові Ярославові видно, як сердиті хвилі не підпускають до Києва сиротливі зграйки військових кораблів. Боже мій, як їх мало повертається до берегів рідних! А син його — чи живий, чи годує білим тілом темних риб у морській пучині? Гой, князю мудрий, та не розумний, що діяти маєш тепер? Цвітом руським встелене дно Чорного моря. Обезкровлена, знесилена земля вітча! Ворог зі степу голодним оком позирає на Русь і Київ. Голосіння юних вдів, матерів і дочок над Дніпром розносить холодний вітер. «Ой, Ладо, мій Ладо, ти моя розрадо, звідкіля чекати, звідки виглядати?». І чує Ярослав — розірветься його серце. Знає, карає його Бог за те, що не послухав ради Антонія: «Не зазіхай, князю, на чуже, бережи державу, як зіницю ока, бо виплачеш її!»…

— Кличте Антонія, — каже князь, — бийте у дзвони церковні, служби правте, моліться за безневинно убієнних, вимолюйте прощення мені…

І вдарили дзвони по цілому Києву…

На весь екран — мученицький лик Антонія. Його монолог на рухливому калейдоскопі подій, минулих, тогочасних і прийдешніх.

«Не прозьба князя, а заупокійний дзвін по церквах і монастирях київських повернув нас з півдороги на Чернігів. Хоч і верталися ми з братією лісами дрімучими, але бачив я кораблі, що надсилу просувалися до Києва хвильним Дніпром, і втомлених воїв, і темного, як хмара Володимира, що сидів понуро на кормі, і ще темнішого від горя і ганьби Ярослава на високім крильці хоромів. І молитва моя була коло них. Хоч і велено мені було йти в Берестове на розраду князеві, але пішов я до пристані, де вже зібрався, голосячи, київський люд. Головно жінки та діти. Сироти сиротами. Як і ті, що вертались в уцілілих лодіях».

— Святий отче, — залементували вони, уздрівши мене. — Не покидай нас. Вертайся в печери, стань, як і був, мудрістю князя, його розумом і совістю. Бо інакше — горе нам і погибель!

Люд голосив, а я молився, просив у Бога благодаті Руській землі нещасливій.

А на ранок, у святий день Успіня Богородиці, явився пішо самотою до печер запечалений князь. І возрадувалось моє серце його приходу, і дякував я Пречистій Матері Божій, що вимолила в Бога прощення князеві, і пообіцяв, що возсіяє над Києвом храм Успіння Пресвятої Богородиці…

І знову — панорама Києва. Місто як вимерло. Печальними тінями снуються жіночі постаті. Темніє небо. Тиша, як перед бурею. Раптом — хмаролом! Лавина води накриває землю. З водяної пітьми камера пірнає в підземелля. Голос Антонія за кадром:

«Сум і смута впали на стольний град. Київ поминав своїх синів-лицарів. Навіть природа і та затужила, заплакала. Розверзлися хлябі небесні холодними проливними дощами, похмурими, без грому і блискавки. Срібний Дніпро потемнів, посуворів, став непривітним, сірим і клекотливим, як важкі оболоки над ним. Потоки каламутної води, що ринули з гір, залили вхід у печери, обвалили стелю. Не покладаючи рук, рятувала братія свою обитель: вигрібала намул, відводила плинну воду, укріплювала підпорами зводи, перериваючи роботу лиш задля молитви та спожиття пищі. Краєм ока спостерігаючи за мокрими, втомленими братчиками, я казав їм, що «Господь посилає нам перше найлегше випробування. Будуть — тяжчі, будемо гнані і осміяні, і не всі вистоїмо. Тепер вас дванадцять — число апостольське, і буде ще більше, але декого не буде».

Мені було жаль смутити ці чисті душі, спраглі Бога, і я думав, як гірко було Сину Божому відати наперед про зраду Іуди і відступництво Петра і про велику довіру Господа до людини, якій він дозволяє вирішувати самій свою долю навіть переступом проти Божих заповідей. Поглядав я на втомлених потопом братчиків і бачив, як відходить по першому сніжку купецький син Никифір, затуживши за златом і розкошами вітчого дому, як жага молодеча штовхає у вир плотського гріха боярина Сильвестра. Сильвестр раз по раз летить поглядом розчарованих очей до засланої дощем сірої плями виходу, і тоді я чую торжествуючи сміх диявола, що бродить довкола печер, і вонь сірки, і прошу Господа, щоб відвернув спокусу від брата мого… Але чую крик знадвору і кидаюсь туди, хоч знаю, що то брата Петра змивають водяні потоки і несуть вниз, до Дніпра… Він врятується, щоб загинути від стріли печеніга…

Я бачу крізь роки, відаю долю кожного, і свою відаю, і дух мій слабне під вагою цього знання. Знаю, що не заспокоїться душа моя одним земним життям, що раз іще дух мій в тяжку годину повертатиме Господь на Русь-Україну, сказавши: «Іди, бо ти потрібний мені там». І я повертатимусь — мучнем істини, звитяжцем свободи, поборником державності — во плоті мандрівного філософа, поета-пророка, дивного чоловіка, який через тисячу літ шукатиме корінь всіх наших бід і нещасть…

І не знайде, як і могили моєї. Але — чому, Господи? — питав я не раз.

І був мені одвіт: — Бо не має земного пристанища дух м'ятежний.

Наразі злива вщухає. Розпогоджуються небеса і з печери виповзають мокрі втомлені братчики. Як старозавітний Ной, що твердь узрів, впав я на коліна і довго молився та восхваляв промисли Божі. І розпогодилась душа моя, і зір став гострий, і побачив я круг печерок убогих по всій горі Берестовій величні храми Господні, і багато синів руських, що не спокусившись князем тьми стануть світильниками мудрості і благочестія, і прославлять Русь на віки віків… І був серед преподобний Феодосій, що прийде до мене дванадцятилітнім отроком, і Нестор-книжник, пострижений сімнадцятилітнім…

І далі молився я, і Господь просвітлював розум мій видіннями, що до решти з'ятрили душу мою. Бачив я розквіт і погибель Русі, бачив її поганьблену войовниками, у ярмі і на колінах, бачив розтерзану братовбивством криваву руїну, вкриту безневинно убієнними… Один за одним виринали з кривавиці темні лиця лукавих тіунів, запроданців воєвод, і продажних бояр у продажній Думі, і зрадливих князів, оточених лукавими хозарами і розбійними варягами…Тисяча літ промайнула перед очима моїми, а радості душа не спізнала, бо нічого не змінилось на землі моєї Русі-України.

І спитав я ридаючи в Господа мого: — Пощо ж Ти сподобив мене привести мене на гори ці, коли знав, що молитви і труди мої всує?

І по словах цих раптом побачив я рай і впізнав рідні смарагдові гори і луки, впізнав срібну бинду Дніпра, впізнав церкви злотоглаві, і почув благовіст. Але — лиш на коротку, як спалах зірниці, мить.

Знову ринув дощ з розверглих небес, і сказав я братії те, що сказав мені Вседержитель: — Хрест наш важкий, будемо гнані і зневажені, але труди і сльози наші, яко пролита Ісусова кров на Голгофі, не всує. Бог бачить, що не всує.

Дощ перестав, як і почався — раптово. Раптівка, кажуть у Карпатах. Поставивши свічечку у церкві святих Антонія і Феодосія, і попросивши прихильності у свого героя і небесного патрона, Мирон вийшов під високе небо Києво-Печерської лаври. Подвір'я, щойно безлюдне, взмиг ока ожило юрбами туристів та прочан. Хто по що, а Миронові до настоятеля монастиря.

А от і канцелярія, і той же вродливий чернець смиренно, але вперто намагається перепинити його. Та Мирон чемно відсуває ченця на бік і відчиняє святіші двері. Він говорить і хоче бути почутим. Він говорить, говорить і його не перебивають. Нарешті втомлено замовкає і тиша дзвенить в його вухах, як великодній передзвін.

— Я розумію ваше, гм… палке бажання, розумію муки і тривоги, але, що можу, недостойний раб Божий, вчинити, коли преподобний Антоній, як при житті своїм віддалявся від очей людських, молячись Богу в тайні й усамітненні, так і мощам своїм випросив теж дарування, щоби були заховані від очей людських? Адже многі, дерзнувши розкопати печеру, де було положено чесне тіло преподобного отця Антонія, були покарані вогнем і хворобами тілесними. Можливо і невдачі ваші із фільмом — кара за дерзновення підняти покрову над таємницею, недоступною нам, грішним?

— Але чому ж він тоді спитав мене: «Пощо ти знову прийшов сюди, Мирку?» — Наївно, мов дитина нетямуща, запитав Мирон, і не засоромився своєї простоти душевної. Невдачі не зломили його, радше він пройшов крізь випробування поразками, мов крізь очисний купальський вогонь, позбувшись гордині, образ і претензій до світу. І тепер бажав одного — істини, яка б дала відповідь на запитання всього його земного життя: «Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку?»

— А чи так ви зрозуміли його запитання? Може, спонукав святий отець вас у ті безбожні сімдесяті, повірити, прийняти чернецтво, і, як він сам тисячу років тому, присвятити життя своє відродженню святої обителі? Але ви не почули його…

— Але — кожному своє… Я хотів знімати кіно…

— Лиш одному Богу відоме наше призначення на цій землі… І ніколи не пізно звернути на стезю істини…

«Він народжений був сіяти жито, але став ратаєм господніх печер…» Так розпочав Мирон сценарій третьої серії першого фільму, повернувшись із Лаври геть спантеличеним. Із голови не йшла розмова з настоятелем. А коли й справді, всі його нинішні митарства — то розплата за те, що дерзнув ступити колись, у бездумній молодості, не на свій шлях? Але ж, Господи, хто ж тоді посіяв у його чорноземній селянській душі віру у мистецтво як єдину надію на торжество правди, останню інстанцію істини і панацею від минущості людського життя? Хто напоумив податися до Києва?.. «Я хотів знімати кіно…» Скільки тоді його ровесників горіли цією мрією! Проте: «було багато покликаних, та мало обраних». І Кіно — цей великий чарівник, цей безсмертний лицедій, обрало його, Мирона Волинця, невмілого, наївного… Але то тільки так йому, наївному спудеєві, здавалося… Доки він набирався ума-розуму по Москвах, у напівзведеному храмі вітчизняного кіно всі святі місця, ніші і навіть щілини заселили густо доморослі греко-варяго-хозари, перетворивши святиню в «доходноє мєсто». Крізь їхні щільні лави Миронові, як колись Антонієві, не просто було пробитись не тільки до Князя, а й до самого Бога. Йому ж нічого не залишалася як поряд рити свої небесні печери, несамовито, вперто, на зло радянській системі й комуністичній епосі, сподіваючись на світло в кінці клятого тунелю, за яким починався його час, його епоха. І коли, нарешті, не засяяло, а радше зазяяло те довгождане світло під заступом, і час і епоха знову виявились — не його. Він знову виявився ізгоєм на власній землі, в'язнем власного гіпертрофованого сумління, митарем і жертвою наївної ідеї, затворником епохи, в якій жив, любив, і ненавидів гірше ворога лютого… Паскудної, гіркої, несправедливої, ненависної, але, виявляється, рідної, як стара галера, до якої був прикутий все життя і всім життям. І от ця галера тоне, йде на дно, під вічну воду… і тягне його за собою — у смертний вир, у чорторию минувшини…

Тривожні, печальні думи гонили Мирона по тісній квартирі, як тигра по вольєру. Гравітація епохи почасти буває трагічною для митця, і не всім щастить перейти Рубікон… І Мирон це розумів. І цього боявся. І поспішав бодай дописати сценарій, ніби завтра мали початися довгождані зйомки, або, не дай Боже, завершитись його вимушено бездіяльне життя…

«Стояла весна 1051 року. На літо припадає пік Ярославових рушень за українізацію і незалежність української церкви від влади константинопольського патріархату. В цьому ж році він скликає собор єпископів, на якому було обрано митрополитом не грека, а українця, письменника і проповідника Іларіона. І літописна згадка про те, що Антоній оселився в печерці Іларіона, є прямим доказом того, що обидва вони були однодумцями і спільниками у боротьбі за націоналізацію церкви і держави. Антоній протектував Іларіона на метрополію, оскільки сам, пострижений ігуменом Афонського монастиря преподобним Філофеєм, не мав права на цю посаду, та й, видно, не бажав, вибравши собі стезю апостола, пастуха овець Божих, духівника простого люду.

Як до Єрусалиму, текли людські ріки з усієї Русі-України до Києва, до вбогої печери преподобного Антонія почути живе слово Божої істини рідною мовою».

Справджувалось Боже сповіщення афонському старцеві: «Пошли Антонія на Русь — він мені потрібен там».

Мирон не сумнівався, що саме так воно й було. Бог тоді ще не втратив остаточно віру в людей. І у фільмі мала відчуватися присутність Бога, а не просто флер містичності… Присутність Бога, Який хоче допомогти людині шляхом істини прийти до Нього! Себто до божественного начала в собі. Тому й посилає провідників… Посилає на благо, а виходить — на муки, бо відколи світу чомусь нам, нерозумним людям, благом здається гріх.

Мирон писав: «Антоній був потрібен Господу на Русі, з двох причин, по-перше, тому, що християнство, проповідуване греками та болгарами, залишалося релігією знаті і дружинників. Простий люд навіть у селах під самим Києвом ще молився своїм богам, що вже казати про землі віддалені від стольного града! По-друге, між самої знаті, особливо серед численних виводків княжат, звиклих до розбою дружинників, купців-лихварів, важко приживалися морально-етичні засади і норми нової релігії. Візантійському патріархату потрібен був мудрий, пристрасний, злотоустий і видний із себе «пастух Божих овець», що розбрелися по правічних руських дебрях, степах та горах. Одно слово, людина, яка б повела незліченні ніким темні стада дорогою до Бога. Князям теж не завадив би освічений, незалежний в поглядах, спокушений в політиці і дипломатії, радник.

Коли епоха і народ прагнуть провідників, світочів, харизматичних постатей — вони з'являються. Вони народжуються, як метелики вогню з кокона золи… Ні, радше, як грім з ясного неба, як чудо Господнє. Як явився Русі з простого отрока пророк і просвітитель преподобний Антоній Печерський!

Фільм мав бути пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги. Тільки так. Хай це сьогодні і не модно — пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з'являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф — вогнем. Інакше ми й залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога.

Про що говорив святий Антоній зі своєю паствою? Якими словами зачаровував її душу, скликаючи до своєї печери проповідями-казаннями? І чого чекав від нього народ? І, взагалі, чого народ хоче від своїх провідників у всі часи? Щирості, розуму, захисту, надії на життя, достойне людини… Того, що несли в собі постулати християнської релігії.

Сцена проповіді Святого Антонія на київських пагорбах — мала бути аналогією до проповіді Мойсея на Сінаї. На весь екран — біблійні небеса, на їх тлі — постать чорноризця. Урочисто-проникливо звертається він до принишклого люду словами апостола Павла:

— Улюблені мої, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світу…

… Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, як належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив…

… Любіть один одного братньою любов'ю, випереджайте один одного пошаною!

… У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господові…

… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре з усіма людьми!

… Поступайте доброчесно, не в гульні та п'янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…»

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

«Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?»

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?»…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів «Руська правда», а можливо й «Суд Ярослава Володимировича», свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав'я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами — відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки «вже витратили всі свої заощадження на розбудову України», «підтримують інші проекти», «не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа»… і т. д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..

«Чого ж ми хочемо — нащадки лінивих сиднів? — писав на берегах сценарію. — Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров'ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в'їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед».

Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.

Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.

Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний Антоній — Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.

Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь — больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій — на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: «Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…»

Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.

Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у «Повісті временних літ». Спочатку Ізяслав, «… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви». І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як «ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами».

Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того — його безстрашна незалежність. Як Пилатові — слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.

Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.

Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. «Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати». «Крім того і сам князь Ізяслав… розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм,… і погрожував ув'язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру».

Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з «опіумом для народу»?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в XX — церкви валили. А так — жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов'язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…

А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам'ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: «Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его»?..

Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..

Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших — племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…

Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися україни-русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани — білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці — печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!

Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню — режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці «Гаремне життя Роксолани». За сценарієм, явно «здертим» з «Кама Сутри», «Анжеліки», вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.

– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.

— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!

І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.

– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.

— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?

— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:

— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…

У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…

«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.

Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:

«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»

— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?

Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.

— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…

— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…

— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…

— Ви мені теж, — сказав він. — Тому я й буду вас чекати…

— Де, на зйомках? — запитала Доброніга.

— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…

І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.

Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.

Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава — старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, «троємужжя» руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.

Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.

На екрані — пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: «да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами)». Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був — сидів у порубі, Ізяславом ув'язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.

Криваві сцени княжої кари: летять з пліч буйні голови бунтівників, юрби невинно осліплених блукають задимленими пожарищами… Лютує — мститься за недавнє ізгойство родини син Ізяслава княжич Мстислав…

— Господи, яка страшна ілюстрація бездумного безчинства безумних вождів… кривава паралель віків… От тільки, де взяти коней, хоча б пів сотні рисаків, може, на якомусь іподромі?.. — Забувши про реальний стан справ, з'їдався Мирон, не знаходячи місця у своїй «келії». Тепер він рідко виходив з дому — зализував рани та збирався на силі «отмстить нерозумним хозарам». — Битва на Альті, відступ, зрада… Передчуття біди — тисячолітнього розбрату… лиха, яке боявся, але передбачав печерський ясновидець. І як апофеоз незборимості русичів, торжества демократичних начал — повстання киян 1069 року… Куди там всім тим грецьким трагедіям! І шекспірівським — теж…

Повстання киян проти недалекоглядних і немудрих, перейнятих дрібними сварами, князів, ледачої боярської думи, тупоголових дружинників, яким би тільки мечами махати та здобич здобувати у той час, як ворог плюндрує отчу землю, городи і села руські — ось що мало стати кульмінацією його багато серійного фільму про першу українську державу — Київську Русь. Ох, якби тоді не просрали її нерозумні зверхники — була б Україна досі центром Європи, а не просилася, як бідна сирота, до неї в комірне…

На причину останнього вигнання Антонія з Києва чітко вказує «Києво-Печерський патерик»: «Тоґда Изяслав вошел в Киев и, по наущению диавола, начал жестоко гневаться на преп. Антония: кто-то оклеветал его пред Изяславом, будто он любил Всеслава и был его советником, а потому был виновником всей этой смуты… Князь Черниговский Святослав, извещенный, что брат его Ізяслав жестоко гневаеться на преподобного Антония, прислал за святым ночью и увез его в Чернигов. Там понравилось преподобному место близ города, на горе Болдыни, и, скопав там пещеру, он жил в ней. Впоследствии на этом месте был создан монастир».

Так пишуть літописці. Але від кого і від чого було рятуватися 86-літньому старцеві? Кого міг він боятися, крім кари Господа Бога? Які гоніння і тортури могли зрівнятися з муками його совісті, з риданнями над долею вотчої землі — Руської держави? Хто із дрібних і суєтних минущих спроможний був принизити Святого на його на горніх вершинах торжествуючого Духа?

О ні, тепер, пройшовши всі коло пекла свого часу, витримавши стільки принижень, Мирон Волинець знав достеменно, що плив преподобний Антоній лодією, присланою за ним Святославом, по нічному Дніпру до рідного Любеча, до сіверянських лісів, звідки вирушив у світ спраглий правди і справедливості наївний отрок Мирко, а тепер повертався мучеником за цю правду преподобним Антонієм, аби, впавши, як перед Господом, на коліна, напитися живої води із рідних пречистих джерел.

От лиш не відав Мирон, чи, проповідуючи та молячись по чернігівських городах і селах, згадував святий Антоній Добронігу — навіки згаслу зорю його молодості?

Та не довгою була стріча з рідними джерелами. Тривожна звістка про повстання киян в 1069 році змусила преподобного Антонія повернутись на дніпрові пагорби…

Мирон набрав номер телефону, і, почувши голос Доброніги, сказав:

— Я так тебе люблю безтямно, якби ти знала — як я тебе кохаю! Я любив тебе усе своє життя. Єдину. Одну єдину. Не отвержи мене, прошу, у старості, у печалі моєї немощі…

— І ти мене — не отвержи у моїх печалях. Бо лиш тобою, Мирку, жила моя душа у цій страшній безлюдній пустелі, що зветься білим світом. Лиш ти та Господь Бог тримали мене на цій грішній землі… — Сказала Доброніга, відчуваючи, що це їхня остання розмова, і просячи бога, щоб минула їх чаша сія.

Многотрудне земне життя Святого Антонія добігало кінця. Але він так і не знав, чи виконав місію, покладену на нього Господом? Чи потрібен він ще Богові, Русі-Україні, людям і монастирській братії? Чи вийшов вже час його випробувань і час покаяння, і чи сподобив його Господь благодаттю своєю?

Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки «Остромирового євангелія»…

Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…

У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…

Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…

А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: — Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? — думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…

Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:

— Як поживаєш, старий? Ще не здох?

У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або — вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі — розчарування добили б його.

Тож коли задзвонив телефон, Мирон аж сахнувся з несподіванки. З осторогою взяв слухавку, бадьорий чоловічий голос на тому кінці дроту видався знайомим. Так і є: дзвонив міський голова Володимира-Волинського. Колись давно, ще в радянські часи, коли Роман Данилович теж був першим чоловіком, Мирон робив про нього фільм в контексті історії і сучасності рідного міста, заснованого на західних рубежах Київської Русі Володимиром Красним Сонечком ще в Х столітті.

Певно, в нинішнього володимирського «князя» зосталися добрі спогади, коли подзвонив. Тим часом Роман Данилович дзвонив у справі — просив допомогти організувати та обладнати міськрайонну телестудію.

Мирону здалося, що його розігрують, бо такого просто не могло бути, щоб йому запропонували роботу в ту хвилину, коли він її найбільше потребував. Але голос Даниловича був аж надто серйозний… Воно й зрозуміло — наближалися вибори…

Спокуса була надто великою. Адже нарешті, коли «князь» не бреше, він матиму камеру, цілу студію і буде сам собі господарем? Це — шанс! Треба негайно їхати… Неймовірно, але сталося чудо… Якась мудра, добра сила кличе його:

— Вертайся на кола свої, там тебе потребують.

Ну, тепер Мирон не упустить свого шансу. Буде служити, повзати, зі шкури вилазити, але нарешті, по стількох роках мовчання, таки зніме фільм свого життя. І буде цей фільм про легендарну предтечу Київської Русі — незалежну, незбориму ворогом, квітучу землю дулібів — Волинь. Ніщо не минає марно, не щезає безслідно. І слава минуща, і воля, і дух — розчиняються у водах, землі і повітрі, і живлять наступні покоління незламних борців… цілі повстанські армії… І фільм його буде про незнищенність українського духу.

Отже, вирішено: він їде на Волинь… І вже звідти зателефонує Добронізі. І вона приїде до нього, не в цю дрімучу столичну дебрю, де уже давно пізня осінь. А у червневі черешнево-вишневі волинські сади, що млосно постогнують під важкими кетягами ягід, налитих стиглим солодом нескінченно юного літа.

Вони рватимуть вишні у вербові кошики, у цинкові відра — і густий солод першої любові п'янитиме їхню ще не оспалу кров.

І тут, як у латиноамериканському «мильному» серіалі чи старому анекдоті, подзвонили у двері. Нежданий різкий дзвінок (Мирон все збирався поміняти цю міліцейську сирену на солов'їний щебет) ножем різонув по замріяній душі. Відчуваючи фізично біль, Мирон стояв посеред квартири ні в сих ні в тих: відчиняти чи ні? І кого це принесло в таку пору, коли його знайомі, здавалося, обминали серед білого дня. Але дзвінок повторився, настирливий, довгий, як сирена тривоги. Чортихаючись, Мирон відчинив. На порозі стояли (як в американському бойовику) троє невідомих мордоворотів в костюмчиках і при краватках.

Мирон похолов: братки! Він їх упізнав! По прикиду і ліц не здешнім вираженьї. Доки він збирався «отмстить нерозумним хозарам», вони самі явилися… І не спроста. Певно, запримітили його ще в ніч кривавих розборок на балконі, вичислили і от — прибули… убрать свідєтєля.

— Прівєт! — сказали мордовороти, як давні знайомі. — Чьо такой потєряний? Не ожідал гостєй? Ну, ладно, пріглашай в дом — дєльце есть.

Якби на його балкон приземлився янгол небесний, або в хату зайшов сам святий Антоній, Мирон здивувався б менше. Надіючись, що йому все це примарилось, Мирон потупав за братками до кімнати, що враз стала тісною і вбогою, як лаврська печерка. Це, либонь, помітили і братки, бо один, певно, найголовніший, сказав:

— Да, как на ізвєстного рєжісьора, жівьйош ти, брат, убоґєнько. Нада шо то дєлать…

І, оглянувшись на ошелешеного Мирона, зареготав:

— Да ти чьо? Как отмороженний! Кіно, говорю, надо дєлать. Харошеє кіно. Вот как московскіє рєбята… Смотріш ящік? «Бригада», напрімєр! Ілі же — «Бандітскій Пєтєрбург»… А што, «Бандітскій Кієв» — слабо? Сколько надо? Только — честно…

Ні, він таки з'їхав з глузду! Чи це йому сниться? Чи ввижається? Ні, Остаточно з'їхав… Сталося те, чого найбільше боявся — втратити контроль над психікою… від безвихідності, від самотності, від… цього клятого життя! Видать — таки втратив… От до нього вже й братки завітали…

— Ладно, старік, — певно, зрозумівши душевний стан Мирона, зменшив тиск «авторитет», — віжу, нє готов ти к такім нєожіданностям. Но ти подумай. І харашо подумай. А то пропадаєш… акі обри, і, акі обри, пропадьош. А жаль — талантлівий же мужік. Как то раз я тєбя по ящічку поймал, і фільм твой… узрєл. Скучіща, правда, но талант просматрівається. Так шо ти думай, а ми за отвєтом через нєдєльку пожалуєм.

І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.

Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під'їзду, з шовковистим шелестом від'їжджає невидиме в темряві авто.

До ранку Мирона мучили кошмари.

Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.

Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під'їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві «зірки», потовпилася слідом.

Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт «Маківка», зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень…

Маньку Мирон впізнав зразу: «філолухиню» за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім'ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.

Завітали і колишня прима Рима Каримова в ролі голови фонду на підтримку вітчизняного кіно та Олесь Лель-Полелько — голова мистецько-культурного запомогового товариства. В президії возсідали спілчанські функціонери: режисер бездарних фільмів на колгоспну тематику (звісно, в минулому) Влад Святопольський, горилоподібна сценаристка єдиної в її житті документальної стрічки про самоселів Чорнобиля Інна Злобіна та (Господи, чи це вже Страшний Суд, що вся нечисть зібралася?!) Митро Задворський. Останній сплив у столиці, либонь, недавно, бо дуже приндився та надував воло, як пелікан. Особливо в урочистий момент, коли Манька з «маківками» «за народним українським звичаєм» президії хліб-сіль вручала — кланялась, повернувшись до портрета молодого Мирона у траурній бинді, що стояв на тумбочці збоку, широченним, мов у коня-ваговоза, задом.

Звісно, всі спогади починалися, як у нас заведено, зі слів: «Коґда я… (снімал, пісал, был в Каннах)». Далі — теж кожен про своє: однокашники, як водили козу в часи нашої молодості, ходили до дівчат, позичали в Мирона, який «вобще-то бил трудоголік, а нє алкоголік (шутка)», гроші, «і нє всєгда отдавалі, на што нікогда он зла нє дєржал, шірокая душа…»

Від Маньки Мирон усього чекав. Але коли це суче вим'я, викотившись удруге на сцену, почало «уповідати, як палько кохальо Мирона», в душі Волинця прокинувся душогуб. Але він нічого не міг вдіяти: за режисерським задумом Манька мала символізувати незнищенну підлість невмирущого нашого національного явища — стукацтва. І з «погляду» ідеї — ця брутальна брехня мала, наче змій, пожерти саму Маньку. Але з погляду Доброніги… Що вона подумає, коли побачить цей сон?.. Ні, при монтажі він обов'язково виріже це прилюдне звинувачення його в… гріхопадінні!..

І, взагалі, що ж це робиться?! Коли ж, нарешті, ця… нєпотопляємая наволоч, втомиться звинувачувати його як не в ідейності — замолоду, то в аморальності — на старість!.. Якби закохані колись у нього жінки почули Маньчине «зізнання любовне», то перевішалися б з досади…

От і Інна Злобіна скисла. Як кожній прив'яленій ружі, їй теж з біса кортіло напустити в залу таємничого еротичного туману, але, щоб не ставати з попередьою лже-пасією Волинця на одну дошку, довелося признатися, «што вобше-то мало била знакома с Волінцом, єдінствєнний раз обратілась к нєму со своім сценарієм, по котрому, как всєм прісуствующім ізвестно, бил снят потом прекрасний фільм, но Волінєц отказался, мол, я сам пішу сценарії для своіх фільмов».

На ці слова режисер згаданого фільму Нікіта Сєріков лиш зневажливо хмикнув, і мав рацію: того ж року бездарна кінострічка («за нєімєнієм лучшего») отримала Шевченківську премію. Звісно, не без підтримки нині скорбящої по Волинцеві братії.

А коли старіюча прима Рима Каримова, демонстративно оминаючи інтимний бік земного життя покійного та подзвонюючи схвильовано ланцами-бранзалєтами, пожаліла, що так і не знялася в ролі княгині Ольги в задуманому Волинцем фільмі, прорвало благородним гнівом Влада Святопольського — Миронового візаві, чи, точніше, ворога лютого зі студійних часів:

— Ну от, дались йому ті історичні фільми! Замість того, щоб зняти сучасний бойовик, криміналочку-віртуалочку якусь, учепився кліщем: хочу переписати історію і ні в яку! Кажу йому: в тій історії сам чорт ногу зломить. Нє — хочу і все!

— Да, — радісно загалакали залишки однокашників, — Ето у нєво єщьо со студєнчєскіх лєт, коґда єму возлє мощєй в пєщєрах будто би вєденіє било: какой-то святой убалтивал снять о ньом фільм… Да, такоє с нім тоже бивало… Харошій бил чєловєк, но трудний, маніакальная лічность…

— Всі ми не святі, — нагадав присутнім з якої нагоди вони зібралися Олесь Лель-Полелько. — Та все-таки Мирон Волинець був чоловіком неординарним, багато зробив в українському кіно і міг зробити більше, але… не судилося… І через обставини, про які ви всі добре знаєте…Проте, треба віддати покійному належне, Волинець навіть у безнадії працював. Несамовито! Шалено! До останнього подиху! Комісія по його творчій спадщині, яку я маю честь очолювати, знайшла томи! Томища дивовижно цікавого сценарію багатосерійного історичного фільму, який він мріяв зняти, і який, я переконаний, перевернув би нашу свідомість, наше бачення власної історії… В мене є пропозиція спільними силами видати сценарій окремою книжкою, як і щоденники покійного, теж навдивовижу цікаві і гострі. І, звичайно, зняти вимріяний Мироном фільм…

— Дорогий Олесю! — вдарив об поли руками Святопольський, ім'я якого, з погляду Лель-Полелька, найчастіше згадувалось в «цікавих і гострих» щоденниках Волинця. — Я ціню твої святі пориви, але — де я тобі візьму гроші ще й на книжки?! Тут на… на задрипавну, вибачайте, короткометражку нашкрябати трудно! І взагалі, навіщо видавати сценарій фільму, який ніхто ніколи не зніме?! Чому? А тому, що бачення історії в ньому — суб'єктивне, Волинцеве! А таких Волинців у нас зараз знаєш скільки розвелось? Отож, коли кожен почне свою історію писати, знаєш, що з того вийде?! Одне непорозуміння! А нам сьогодні потрібне єдине бачення історії, державницьке, апробоване в солідних інститутах і академіях. Отак! Хоч про видання щоденників можна подумати… Якось передай мені…

«А фіґ з маком я тобі передам, — єхидно подумав Лель-Полелько. — Знаю я твої «думи». Буде з тими щоденниками те саме, що й з їхнім автором… А я з Волинця такий піар собі зроблю, такого Стуса, що ви всі, голубчики, лиш ахнете від заздрості. А декому подих перехопить і від, міль пардон, стусанів добрячих».

Під фінал фарсу приторохкав спітнілий Муржак, а слідом, як прив'язаний, прискакав хронічно веселий Лящик. Вони й завершили посмертне каменування Мирона: Муржак печальною констатацією трагічної долі українського кінематографа, Лящик — вигаданим по дорозі сюди скабрезним жартом на рахунок Миронового парубоцтва, який завершувався «здравицею»: «Дай Боже, аби й на тім світі його жінки любили так, як на цім!»

Під веселий регіт публіки Інна Злобіна на правах «жертви чорнобильської трагедії» випрошувала у Святопольського квартиру Мирона Волинця для свого сина — теж жертви Чорнобиля. Святопольський впирався: по-перше, сам мав синка похлєщє всякіх жертв, по-друге, на нього насідали з квартирним питанням ветерани.

Раптом стало тихо й незручно: в кутку, сховавшись за спинами поминальників, плакала Глаша. Знічена такою недоречністю публіка заспішила в сусідню кімнату, де на неї чекала скромна тризна по буремному Волинцю.

І тут відчинилися всі брами, ворота і двері — і щезли всі нечестиві, і зайшла Вона. Він впізнав Її. Точніше, спочатку йому здалося, що то ввійшла мама, але ще зовсім молода. Та придивившись, розгледів у цій спасенній схожості, в цій рідності жінку свого безумства. Цей лебединий поворот гладенько зачесаної русявої голови… цей смарагдовий погляд лісової нявки… це тіло, що пахло запаморочливо зозулиними слізками… цей голос неповторний, єдиний у світі… Так легко й нечутно ступала по білому рясту весняної дебрі лише Доброніга.

— Як ти знайшла мене? — здивувався він.

— Мокоша привела, — відповіла вона сміючись. — Ти ж бо знаєш, коли дуже хочеш когось знайти, обов'язково знайдеш. Ти ж це знаєш…

— Але ти така… небезпечно молода… А я…

– І ти теж… Признатися, уявляла тебе набагато старшим… Таким собі святим бородатим старцем із лаврських печер… Правда, трохи смішно? Але тепер я знаю, яким перебільшеним може бути людський поголос…

— Послухай, я ніяк не годен збагнути: ти справді тут, чи снишся?

— Господи, до чого ж вони тебе довели, окаянні! Сам же ж мене шукав, голову морочив, лякав, що помреш скоро… а прийшла рятувати — очам не віриш…

— Вибач… Мені здається, що знаю тебе сто років…

— Більше: тисячу!

— Невже?!

— Клянусь великою Мокошею… Хіба ти забув, що обіцяв мені на Купала?! Хіба забув, що мені обіцяв?.. Таж цвіт папороті, забудьку!

— Коли? — стривожився він.

— Тисячу років тому, — засміялася Доброніга. — Але від тебе діждешся… От я й вирішила сама прийти… Прошу тебе, не переч. Тільки не переч… Так має бути…

І наразі розступилися, розтанули як сірий туман, стіни і запахло в печері весняним лісом і зозулиними слізками… І озвались несамовито у кронах нічних дерев веселі солов'ї і печальні сойки, і ожило все лісове птаство, розбуджене зітханням закоханих Леля-Полелі і тихими кроками щастя по білому рясті… І він любив її, свою Добронігу, свою єдину жінку так ніжно, так палко і відчаєно, під зоряним небом серед білого рясту, ніби переливав свою душу у її душечку, оживаючи-воскресаючи для великої, для безмежної земної радості…

А потому вона лежала на його руці, рідна, найрідніша, найжаданіша, і він, вмліваючи від пахощі її волосся, боявся поворухнутися, аби не зрунтати, не порушити вселенську гармонію, всевишню мелодію… Але вона першою запитливо звела на нього очі. Він усміхнувся і тоді, коли мав повідати їй, що, нарешті, знайшов спонсора, і що буквально завтра запускає фільм, почало падати небо, тихо, і дуже тихо, аж чорно…

— Камера — стоп! Стоп — камера! — Закричав Мирон Волинець що було сили, виборсуючись із в'язкої, ватної тиші. Крізь темінь він бачив, як голос його, розсипаючи сліпучі іскри, свердлом вгвинчується в глуху стіну безмов'я. — Тільки не це! Фільм повинен завершитися оптимістично, інакше — навіщо і для кого він?.. Мистецтво має вселяти надію, надто в годину смути! Головне — ВОНА повернулася… Я кажу про Любов, земну, небесну, потойбічну… Вона повернулася… І повинна торжествувати! Як єдина Божа істина! — І звівши очі до осяяного міріадами свічок, всевидющого неба, подумки заблагав: — Господи, дай мені сили, прошу Тебе, дай мені сили, якщо продовжив мій час випробувань…

Але йому ніхто не відповів. Тільки за стіною почувся шурхіт людських ніг, стримане дихання і безпристрасний жіночий голос сказав:

— Перед вами живий приклад «відходу на безмов'я» — типовий для монашествующого старообрядництва. Практика безмов'я як частини аскетичного подвигу ченців-пустельників, які усамітнювались не тільки від «миру», а й від членів свого скиту, починається ще з сірійського і єгипетського чернецтва. В Україні цей крайній вид чернечої аскези відомий з ХІ століття. Першим на Русі монахом, що закінчив свої дні в мовчанні і молитвах, замурувавшись у печері, був один із засновників Печерського монастиря — святий Антоній Печерський. Останнім — наш сучасник, теж монах на ім'я Антоній, досить відомий в недалекому минулому…

І ніби крізь скло він побачив спочатку дрімучий праліс, а за ним — розкішний батьківський сад, і в нім — Добронігу. Вона рвала вишні. Великі, налиті темним, тягучим солодом ягоди сипалися крізь її пальці у траву, як великі, криваві сльози. Він хотів покликати її, але слова покинули його, як птахи спалений праліс.

І тоді, коли він мало не заридав від безсилля і вселенської скорботи, задзвенів дитячий голосок. І душа його усміхнулася: за вишневим садом на білому обрусі засніженого поля сиділо дитя-янголя, перегортало книгу його життя і читало по складах фінал сценарію майбутнього фільму невідомого йому кінорежисера Мирона Волинця — «Між пеклом і раєм»:

«… І відгородився святий Антоній від світу у затворі на Ближніх печерах, став постити і молитися, де й помер 7 травня 1073 року. Коли ж хотіли добути мощі його, стіни розбивши, не дав Господь відкрити їх, відповівши вогнем і водою».