Моряк з «Дианы»

Цей лист викликав у столиці гарячі суперечки. Губернатор Мацмаю пропонував, щоб уряд сам порушив закон. Ні, жодній європейській державі не було ще дозволено посилати свої кораблі в будь-який японський порт, крім Нагасакі…

Аррао Тадзімано Камі тепер остаточно розлютився. Він написав: «… Сонце, місяць і зорі, творіння рук божих, в русі своєму непостійні і зазнають змін, а японці хочуть, щоб їхні закони, складені кволими смертними, були вічні й незмінні: таке бажання смішне, нерозсудливе».

За кілька днів Камі одержав нове рішення уряду: переговори з росіянами доручалися мацмайському губернаторові, і їх можна було провадити в Хакодате. Сілого Камі усувалося з губернаторського поста. Він, очевидно, був занадто вже гострий. А втім, сановний тесть не дав скривдити свого зятя: Камі дістав призначення на ще важливішу посаду, — тепер він іменувався головним начальником над казенними будовами по всій державі.

Теске сміявся:

— Ось що значить мати порядного тестя!..

Полонені не могли не помітити, що ставлення японського начальства до них і поводження караульних солдатів з кожним днем кращало. З них познімали вірьовки, видали їм кращі постелі, потім перевели з тюрми будинок, де вони вже були, але без грат. До них знову стали заходити важні гості із звичайними своїми просьбами написати що-небудь на спомин. Серед гостей був купець, який приїхав із Нагасакі. Він розмовляв з голландськими моряками і тепер був дуже здивований: росіяни тут, в Японії, не знали про те, що Наполеон узяв Москву…

— Цього не може бути, — переконано сказав Головнін. — Я думаю, голландці вас обдурили…

— Але вони показували англійські й французькі газети! Я сам трохи читаю по-англійському… Москву спалено, і більше вона не відродиться. Подумати тільки: така величезна держава перестала існувати…

— Ви не знаєте, що таке Москва! — гаряче вигукнув Хлєбников. — Я можу повірити, що її спалено, але ніколи не повірю, щоб ворог святкував у ній перемогу. А ви кажете не тільки про Москву, — про всю Росію! Ми то вже батьківщину свою знаємо: нема в світі сили, щоб народ наш змогла скорити…

Купець перезирнувся з іншими сановними гістьми:

— Дивні ви люди, росіяни! Ви не хочете вірити фактам?..

Мур виступив наперед; він викинув уперед руки, відкинув голову, мовив трагічно:

— Я вірю… Наполеон — це геній війни.

Головнін засміявся:

— Ну точнісінько, як десь на сцені в провінції… А тільки стане ваш геній побитим песиком. І ще не відомо, чи пощастить йому благополучно вибратися з Росії!..

Михайло Шкаєв наче забув, що перед ним не француз, а японець, потряс перед самим носом купця важким кулаком:

— Ти нашого, росіянина, тільки скривди, тільки допечи йому, а тоді вже стережись, — ніяка картеч, ні ріки, ні гори, ані ліси Івана та Степана не зупинять!.. Доженуть вони напасника, доженуть і завдадуть гарту…

Японець склав на грудях долоні, удав і поглядом, і усмішкою глузливу покірність:

— Ви занадто самовпевнені, занадто! Японське прислів’я каже: віялом туману не розженеш…

Мовчазний Макаров сказав голосно й роздратовано:

— А може, ти навмисне напускаєш туману?

Купець не образився, не перестав усміхатись, але посварився на Макарова мізинцем:

— Ви, звичайно, знаєте, що сталося в Європі! Я розумію: мої новини спізнилися. Але дивно, якими шляхами вони дістаються до вас у тюрму?

— Ми знаємо лише те, що ви нам розповіли, — сказав Головнін.

Купець похитав головою і квапливо став прощатися; хоч як просили його і капітан, і матроси розповісти докладніше про події в Європі, він тільки посміхався та казав:

— Ви все вже знаєте… О, ви хитруни!..

Коли він пішов, капітан схопив свою велику люльку, висипав у неї жменьку тютюну і довго мовчки ходив по кімнаті з кутка в куток, оповитий синьою хмарою диму. Раз у раз він натикався на речі й на стіни, бо нічого не бачив перед собою. Матроси з острахом дивилися на нього; Андрій Хлєбников підійшов і легенько взяв Головніна за лікоть:

— Що це з вами, Василю Михайловичу?.. Збентежив вас купчина, непроханий гість? Ще одну біду приніс…

Головнін витер спітнілий лоб:

— Збентежив? Та нітрохи… Купчина цей проговорився, але всього до кінця не доказав… Я, розумієте, пробую звести докупи факти. Наш полон — це не просто випадок. З таких випадків виникають навіть міжнародні ускладнення. Чому в перші місяці японці поводилися з нами жорстоко? Що, якби ми тоді спробували тікати? Певно, вони б нас стратили… А тепер ось ми тікали, нас піймали, повернули… Здається, вони мусили б ще суворіше поставитись до нас, ніж перше? А подивіться: вірьовки й грати познімали, харчують добре, начальники їхні мало не запобігають перед нами. Чим же це все пояснити? Тут, брат, велика істина передо мною як вранішня зоря засвітилась: Наполеона розбито. Росія стала ще могутнішою. Оцю звістку й привезли в Японію голландці. А раніш вони привозили інші вісті. Раніш японці вважали Росію переможеною… Тепер вони, нарешті, зрозуміли: з Росією, батечку, не жартуй, — розгнівається, багато кісток потрощить! Чи не тому такими ласкавими поробилися до нас японці, хоч ми й тікали?..

— Світла голова у вас, Михайловичу! — тихо й радісно промовив Хлєбников, але капітан рухом руки зупинив його:

— Не поспішай хвалити… Не треба. І радіти ще передчасно. Я висловлюю лише здогад. Я знаю, що просто, без причин, без важливих причин, ніщо в нашому становищі не могло б змінитися. Але поживемо — побачимо, і, може, ви переконаєтесь, що цим разом я мав рацію…

Не тільки купець, який приїздив з Нагасакі, — все японське начальство на Мацмаї знало про славетні перемоги росіян над арміями Наполеона. Однак розповідати про це полоненим новий мацмайський губернатор найсуворіше заборонив. Якщо справа про повернення російських моряків на батьківщину буде кінець кінцем розв’язана, там, в Росії, ні в якому разі не повинні знати, що японський уряд злякався. Нехай краще росіяни думають, ніби японці виявили добру волю… Очевидно, мацмайський губернатор вважав себе за тонкого дипломата. Але вже в листі, що його Рікорд доставив у порт Хакодате, начальник Охотської області зробив цьому дипломатові енергійний натяк. Він писав:

«Государ імператор завжди був до японців прихильний і не бажав їм ніколи завдавати й найменшої шкоди, тому й радить японському урядові, не відкладаючи нітрохи, показати звільненням несправедливо захоплених полонених добру свою прихильність до Росії і припинення дружнім способом неприємності… Всяка з боку японців відстрочка може бути для їхніх торгівлі та рибних промислів шкідлива, бо жителі приморських місць повинні будуть зазнати великої турботи від наших кораблів, якщо вони змусять нас у цій оправі одвідувати їхні береги».

Ні, не такого листа сподівався губернатор Мацмаю одержати від російської прикордонної влади, — більш ввічливого, з перепрошенням за пам’ятний напад Хвостова, з висловленням подяки тощо. Однак він розумів: росіяни були надто терплячі і тепер не обмежаться самою погрозою… Тож, лишаючись тонким дипломатом, він у присутності всієї мацмайської знаті вигукнув урочисто:

— Я відзначаю ще одну перемогу нашої мудрої зовнішньої політики! Російська влада в Охотську зважила на мої вимоги і поступилась… Ось її послання, саме таке, яке я міг сподіватися одержати. Зверніть увагу, як розумно, як благородно тут сказано про велику турботу, якої можуть завдати їхні кораблі…

Сановники один поперед одним поздоровляли губернатора. Всі казали, що лист витончений і глибокий. Проте кожен з них розумів, що Росія не просила, — наказувала.

Утретє приходив Петро Рікорд до берегів Японії, щоб визволити свого командира і його супутників. У серпні 1812 року начальник гарнізону в затоці Зради вигадав провокацію про вбивство полонених, — він хотів, щоб невеликий загін росіян напав на фортецю. У червні 1813 року в тій самій затоці японці зажадали писаного пояснення… Тепер, у вересні, в порту Хакодате, забороненому для всіх європейських кораблів, справа мала, нарешті, розв’язатися.

Самий дозвіл японської влади іноземному військовому кораблю зайти в порт Хакодате Рікорд розглядав як неабияку перемогу. Але за цією поступкою японців могла критися й пастка. Він швидко помітив, що в юрмі, яка зібралась на березі, було дуже багато військових. Солдати марширували і на низькому прибережному укосі, метушились і на сторожових висотах, біля батарей, і кудись переправлялись на великих рибальських човнах.

Два місяці тому в затоці Зради Рікорд мав коротке побачення з матросом Дмитром Симоновим і курільцем Олексієм. Японці дозволили це побачення для того, щоб капітан «Дианы» пересвідчився: полонені живі. Вони спеціально доставили цих двох полонених з Мацмая на Кунасірі. Рікорда дуже здивувала така несподівана й загадкова запобігливість самураїв. Але Такатай Кахі, що прожив рік у Росії і став щирим поклонником всього російського, незабаром допоміг розгадати цю загадку. Він побував у фортеці, розмовляв з офіцерами і, повернувшись на шлюп, сказав стиха капітанові:

— Є важливі новини… Ходімо, Петре Івановичу, в каюту…

В каюті вони сіли до столу, і Такатай Кахі почав здалеку:

— Ви, звичайно, пам’ятаєте той день, коли я опинився в полоні… Признаюсь, спершу я дуже злякався. Все, що я чув про росіян, було жахливе. Та минуло багато часу, і я пересвідчився, що на ділі якраз усе навпаки. Я полюбив Росію, дужих, суворих, простих її людей… Я полюбив і цей корабель, і вас, і ваших матросів. Сьогодні я міг би лишитися на березі: що ж, повернувся щасливо, і на тому прощавайте. Але я, Петре Івановичу, ваш друг і повинен сказати вам відверто: через полон у вас я став, як мені вже сказали, одним з найзнаменитіших людей в Японії. Раніш на берег Камчатки викидало у шторм простих, неписьменних рибалок. Повернувшись додому, що могли вони розповісти про Росію? З освічених японців я перший побував у вашій країні. О, я багато чого зможу розповісти, бо цікавився всіма сторонами вашого життя. Для Японії це буде дуже важливо не тому, що розповідає Такатай Кахі, а тому, що для неї настав час пізнати свого великого сусіда. Я напишу книжку, і про вашу країну дізнаються всі освічені японці, а мене, — я певен у цьому, — прийме сам імператор. Ви уявляєте, Петре Івановичу, що дав мені цей полон?! О, Такатай Кахі великий комерсант. І даремно з моїх пригод раділи конкуренти: я вдесятеро багатшим стану! Як друг, я не можу забути вашої уваги, піклування й ласки і мушу сказати вам під великим секретом… Відкиньте побоювання. Полонених обов’язково повернуть. В Японії погляд на Росію змінився. Тепер японський уряд боїться Росії. Він приголомшений російськими перемогами і піде на всякі поступки. аби тільки уникнути війни…

— Отже, успіх моїх переговорів вирішувався не тут і не на Мацмаї? — спитав Рікорд.

— О ні! Вирішувався він у Бородіно, в Смоленську, на ріці Березіні…

Але тоді ж таки Дмитро Симонов сказав Рікооду про небезпеку. Коли б матрос не був такий схвильований поверненням на рідний корабель, короткою, дуже короткою зустріччю з товаришами, коли б не боявся японських чиновників, які супроводили його і які, здається, вже встигли вивчити російську мову, він розповів би й більше, і докладніше… Але Симонов дуже хвилювався. Рікорд почув плутану історію втечі полонених та повернення їх у тюрму, наказ Головніна бути пильним і обережним, незрозумілу просьбу Мура прислати в Мацмай усі його речі, що частково переховувались на кораблі, — просьбу, яку Головнін не радив задовольняти…

До них підійшов японський чиновник, і Симонов зразу ж замовк.

— Але навіщо мічманові стали потрібні його речі? — здивувався Рікорд. — Адже він незабаром має повернутися з полону.

— Це дуже небезпечно, — тихо промовив матрос. — Тут незрозуміле щось діється. Нехай уже Василь Михайлович розповість потім сам…

Вони розсталися: час побачення закінчився. А тепер у Хакодате під прицілом берегових батарей Рікорд весь час роздумував над словами матроса… Чи можливо, щоб Такатай Кахі одурив і японці знову готували пастку? Цьому не хотілось вірити. Чи, може, мічман серйозно захворів, а Симонов не хотів тривожити його, Рікорда?

Весь цей час «Диана» перебувала в бойовій готовності. Подвоївши нічні вахти, Рікорд вирішив терпляче ждати. Чи міг він подумати, що небезпека крилась серед самих полонених, чигала на них вдень і вночі і що небезпекою цією був мічман Мур?..

Документ, доставлений Рікордом з Охотська, стаз відомий і полоненим. Цього лаконічного листа губернатор не без гордощів показав Головніну, Хлєбникову й Муру.

— Мене цілком вдовольняють запевнення в дружбі, зроблені самим російським імператором, — сказав він.

Мур жадібно схопив листа і двічі перечитав його вголос.

— Послухайте, мій буніосе!.. Але до чого тут імператор? Це пише незначний морський чиновник, — не більше! І потім що за тон? Це ж справжнісінька образа японської влади! Він погрожує Японії новими нападами російських кораблів…

Затамувавши подих, зціпивши зуби й кулаки, Головнін і Хлєбников мовчки слухали істеричні викрики Мура.

Глибоко зітхнувши й досадливо морщачись, губернатор спитав капітана:

— Ви теж вважаєте, що цей лист образливий?..

— Ні, — сказав Головнін. — Я вважаю, що він прямий, і чесний, і чемний в міру…

Примруживши очі й ущипливо посміхаючись, мічман спитав виразно й голосно, чомусь співуче вимовляючи слова:

— А погроза новими нападами? Ось це місце: «… жителі приморських місць повинні будуть зазнати великої турботи від наших кораблів…» Я питаю: хіба це не погроза?!

Губернатор майже вихопив з його рук листа. Він дивився на мічмана розгнівано:

— Ви чіпляєтесь, мічмане, до слів і намагаєтесь учити старших! Хіба ми, японці, не пам’ятаємо, якої турботи завдали нам Хвостов і Давидов? Чи ви хотіли б, щоб такі дії російський начальник називав іншими, ласкавими словами?

Він злегка вклонився капітанові:

— Ви правду кажете, пане Головнін: листа написано прямо, чемно і чесно. Тепер я з задоволенням бачу: в Охотську є ясний розум, з таким начальником приємно мати справу… І ще мені приємно повідомити вас, що найближчим часом вас переправлять на шлюп «Диану», на якому ви повернетесь у Росію…

Головнін теж вклонився:

— Дякую… Я дуже радий, що це сумне непорозуміння, через яке ми, російські моряки, зазнали стільки образ і горя, закінчиться мирно…

Мур весь затрепетав, і голос його зірвався:

— Дозвольте, мій буніосе… Ви вирішили відпустити в Росію всіх нас? Усіх до одного?..

— Авжеж, — сказав губернатор. — Ви всі для мене однакові, і я не хочу тримати кого-небудь з вас і далі в ув’язненні.

— Ах, ось воно що… — прошепотів Мур розгублено. — Виходить, всіх до одного… І мене? Але я не гідний цієї великої милості, мій буніосе! Я відчуваю, що винен, так, винен перед Японією… І я ще не закінчив давати показання. Ці останні показання я мушу дати вам на самоті…

Бували хвилини, коли банькаті очі губернатора немовби вкривалися затуманеною скляною плівкою. Так було й тепер: він дивився на мічмана і, здавалось, не міг його розглядіти:

— Мої помічники вислухають ваші додаткові показання, якщо… — Він підвівся. — Якщо в них знайдеться час…

Караульний офіцер показав полоненим на двері, і вони вийшли, як звичайно, по двоє, з замка…

Мічман ішов мовчки, похиливши голову, наче розглядаючи камінці під ногами. Раз чи двічі Хлєбников зирнув на нього з почуттям того неприємного інтересу, з яким він розглядав в Африці спійману змію. І не хотілося зирнути ще раз, і все ж було цікаво. Він помітив: пухлі губи в Мура ворушились, на ніжній шкірі обличчя повиступали багрові плями. Хлєбников знав, у Мура це було ознакою надзвичайного нервового напруження. «Мабуть, остаточно переконався, — подумав штурман, — що всі підлі плани провалились… А тепер він шукатиме ще яку-небудь лазівку…» Та коли Мур заговорив, штурмана здивувала і посмішка його, і безтурботний тон:

— Химерний він, одначе, чоловічок, цей буніос!.. То домагається признань, то не бажає слухати. Я хотів признатись йому на самоті, що свідомо збивав його весь час з пантелику, просто вивірити хотів, чи здатний він дійти тями в усій цій плутанині? Тут занозиста думка була в мене: ану, лишень, буніосе, хто з нас дужчий?.. Ха-ха!.. Старий, виходить, здався? Він зрозумів, що я граю і його нервами, і чином!

Ніхто з полонених не відгукнувся на ці слова. Мур помовчав і, наддавши трохи ходи, наблизився до Головніна:

— Між іншим, Василю Михайловичу, є одна важлива справа… Теске розповів мені про це під секретом. На корабель нас переводитимуть по двоє. Їхати вам першому ні в якому разі не можна та й просто незручно… Чому? Та тому, що через вас ми зазнали стільки нещасть. І матросів не можна перших посилати: дурні вони, дуже вже дурні, те й гляди, який-небудь вибрик утнуть… Перший маю рушити я, а зі мною Олексій: адже він три роки вже в полоні, а матроси тільки по два роки… Ви самі повинні попросити японців, щоб першого відправили мене. Якщо ви не зробите цього, ви можете загинути…

— Це що за нові фокуси? — невдоволено спитав капітан.

Мур підійшов іще ближче і, торкаючись підборіддям капітанового плеча, зашепотів квапливо:

— Японці хочуть захопити Рікорда та двох офіцерів… Проллється, звичайно, кров. Вас неодмінно вб’ють. Але я умовлю Рікорда й офіцерів, щоб змінили нас тут, у тюрмі, добровільно… Вони погодяться! Я зумію їх переконати…

Головнін сміявся рідко коли. Але тепер він голосно засміявся і відсторонив мічмана плечем.

— Ці байки розказуйте хлопчакам. Та й хлопчаки не поймуть віри. Годі.

Увечері у в’язниці Федір Мур оголосив голодовку. Він голодував дві доби, а на третій день, скориставшись з того, що полонених вивели на прогулянку, знищив їхній обід.

По обіді він збожеволів. Караульні дивилися на нього спантеличено. Вимахуючи руками, бризкаючи слиною, він кричав перелякано й верескливо:

— На даху сидять японські чиновники… Чуєте? Вони весь час дорікають мені. Ось слухайте, вони кажуть: «Він їсть наш рис і п’є нашу кров!..» Вони хочуть убити мене і щоночі радяться про це з капітаном… Я не поїду до Росії, ні, не поїду!.. Я просився на службу до губернатора, а Михайло Шкаєв надіне на мене за це кайдани!..

Моряки терпіли його буйство цілу добу, але потім Хлєбников сказав йому різко:

— Федоре Федоровичу, посоромтеся легкодухості!.. Вашому божевіллю ніхто ж не вірить… Не стройте дурня.

Мічман принишк, замислився і довго сидів у куточку, замкнений і відчужений. Потім він попросив пензлик, чорнило, папір і своїм гарним, вигадливим почерком написав великими літерами: «В смерті моїй прошу нікого не винуватити»… Записку він обквітчав хрестиками й квіточками, цілим вінком незабудок, так що вийшла непогана картинка. Цю картинку він поклав на свою постіль і пішов на прогулянку у двір.

Через кілька хвилин Теске прочитав записку. Він кликнув караульних і кинувся до Мура. В далекому кутку двору, за «озером», за стеблами очерету, мічман сидів, прихилившись до нагрітої сонцем огорожі, і солодко дрімав…

Свій суворий вирок він пробував виконати тричі, але щоразу був не досить обережний: караульні відібрали в нього обривок мотузки, тупий кухонний ніж і довгий іржавий цвях, який він підніс був уже до рота, наміряючись видно проковтнути. Цвях він віддав без великого жалю, а в обід залюбки проковтнув смажене курча, подане йому з обережності без кісток.

Японський лікар, приставлений з якогось часу до Мура, відзначив, що курятина чудово подіяла на самогубця: мічман більше не робив спроб вкоротити собі віку. Тепер він повернувся до своєї попередньої ідеї, настійно вимагаючи побачення з губернатором на самоті.

6 жовтня 1813 року це побачення відбулось, і хоч до губернатора викликали всіх полонених, мічман був певен, що губернатор приділить йому час окремо. Ішов він поряд з Хлєбниковим, підтягнутий і незвичайно веселий, і чомусь лукаво позирав на Головніна. Забачивши біля замка Теске, Мур помахав йому рукою, відштовхнувши караульного, вибіг із строю і, низько схилившись перед молодим японцем, заговорив дуже тихо:

— Сподіваюсь, буніос прийме мене окремо?.. Це дуже важливо… дуже! Я маю тепер усі докази, що й полонені, і курілець, і командир «Дианы» Рікорд, усі вони — російські шпигуни…

Теске знизав плечима і ввійшов до замка.

У величезному залі зібралась цього дня вся міська знать. Святково вбраний, усміхнений, привітний губернатор вітав полонених поклоном, він тримав у руках якийсь папір, тримав дуже обережно, наче боявся його пом’яти. Теске шанобливо прийняв цей папір і прочитав по-російському вголос:

«З позаторік ви перебували в прикордонному японському місті і в чужому кліматі, але тепер щасливо повертаєтесь; це мені дуже приємно. Ви, пане. Головнін, як старший з-поміж своїх товаришів, мали більше турботи, чим і досягли свого радісного предмета, що мені теж вельми приємно. Ви закони землі нашої трохи пізнали, які забороняють торгівлю з іноземцями і велять чужі судна відганяти від берегів наших стрільбою, і тому, після повернення у вашу вітчизну, про цю постанову нашу оголосіть. У нашій землі бажали б зробити всі можливі чемності, але, не знаючи звичаїв ваших, могли б зробити зовсім протилежне, бо в кожній землі є свої звичаї, багато в чому одні від одних відмінні, однак прямо добрі діла всюди за такі вважаються, про що також у себе оголосіть. Бажаю вам щасливого повернення».

Головнін стримано подякував губернаторові, і моряки, в супроводі тієї ж охорони, вийшли з замка. Біля дверей Мур пробував затриматися, але троє конвойних стали перед ним і офіцер наказав суворо:

— Ідіть…

Вранці полонених доставили на «Диану». Шлюпка йшла легко й швидко, проте і Головніну, й Хлєбникову, і матросам здавалось, що японські гребці надто вже повільно піднімають весла… Стоячи на носі шлюпки, Головнін перший учепився за спущений штормтрап. Він опустився на коліно і припав губами до вологого, пахнучого смолою борту рідного корабля…

Довгий був шлях з Хакодате до Петропавловська-на— Камчатці. Жовтневі шторми в цих широтах особливо шалені. Два місяці йшла «Диана» курсом на північ, упевнено борючись з супротивними вітрами, перемагаючи могутній натиск хвиль, і Головнін, як і колись, радісно дивувався з чудових морехідних якостей судна та хвалив російських корабельних майстрів…

— Які океанські далі залишила за кормою «Диана», — захоплено казав він Рікорду. — А подивіться: наче сьогодні зійшла з стапелів! Золоті руки в наших корабельників, — будують на цілий вік!..

— Дозволю собі сказати, — мовив Рікорд, — що екіпаж нашого шлюпа з великим запалом ремонтував судно. Матроси знали, що незабаром на палубу «Дианы» ступить їхній капітан… Вони прощупали кожну дошку, кожну рею і снасть, багато дечого повикидали й замінили новим, — вони працювали невтомно ніч і день. Я ще не бачив такого захоплення й такої радості в роботі…

Головнін знову оглядав свій корабель, його стрункі щогли з білими ярусами парусів, плавний вигин фальшборту, стрімко викинутий уперед бушприт, впевнено линучий над хвилями. Він любив «Диану», як люблять свою рідну хату, — недаром вона так часто снилась йому в тривожні ночі полону.

— Я ще здаля помітив, що шлюп оновлений, — сказав він. — А зійшовши на палубу, я зрозумів, яку силу праці поклали тут наші матроси. Коли прибудемо на Камчатку, я оголошу їм подяку і видам грошову нагороду. З такими людьми, Петре Івановичу, можна до самого полюса йти!..

Два місяці — час чималий, але й за цей час не все розповіли матроси, штурман, капітан про те, що пережили вони в японському полоні за два роки, два місяці й двадцять шість днів… Тільки Федір Мур ні про що не розповідав, відмовчувався, цурався людей. А втім, його ні про що й не розпитували: Головнін сказав Рікорду, а Рікорд екіпажеві, що мічман хворий і тому його не слід турбувати. Зачинившись у себе в каюті, мічман читав книжки або спав і день і ніч.

Якось, зустрівшись, Хлєбников спитав:

— Чого це ви, Федоре Федоровичу, від усього світу замкнулись? Екіпаж веселиться, пісень співає, І офіцери й матроси чарку за наше здоров’я піднімали, а ви ж то? Зачинилися в каюті, наче чужий…

Пухлі губи Мура пересмикнулись; він силкувався Посміхнутись, але очі дивилися насторожено й зло:

— Веселились і, напевно, кісточки мої перемивали?

— Та що ви, мічмане, їй-богу! Те, що було, за водою пішло. Кожний з нас по-своєму це горе переніс. Я з скелі зірвався, кістки досі ниють, капітан ногу поранив, кульгає, у вас з туги щось із розумом подіялось… Ми ж люди свої, розуміємо… Киньте цю мовчанку, мічмане, ближче до товаришів станьте, старе горе забудеться…

— Значить, ні ви, ні капітан, ні матроси нічого нікому не розказали про мене?

— Звісно, ні!.. Навіщо ж про неприємне згадувати?

Мур глухо, уривисто зареготав і затулив рот рукою:

— В благородство граєте?.. А ці мужики, матроси… І вони теж… грають?

— Ех, Федоре Федоровичу, — мовив Хлєбников з жалем. — Людина ви не дурна, вчена, але проти кого, проти чого повстали? Шкода мені вас…

Мур стиснув кулаки, побагровів, несамовито затупотів ногами:

— Не смійте!.. Я не терплю жалів! Можете пожаліти самого себе…

Хлєбников відійшов і нікому не казав про цю зустріч, але з того дня мічман Мур майже не виходив із каюти, заявивши, що він хворий і що йому приємна самотність.

Пам’ятали і Головнін, і Рікорд, і матроси, якою непривітною й похмурою здалась їм перший раз Камчатка. А тепер милі були і ці засніжені сопки, і чорні строми скель, і неходжені, первісні ліси на узгір’ях, і вутлі рибальські човни на березі. Все це була Росія, батьківщина, омріяна рідна земля… Тому з таким невимовним хвилюванням, з непокритими головами на морозному вітрі шестеро моряків і сивий бородатий курілець сходили на берег у Петропавловську…

Був вечір, і принадно світили їм вогники дерев’яних хат. У казармі солдати співали пісню, і вона тривожила серце. Була ця пісня вже не сном, не мрією, — правдою, щастям повернення до рідного краю…

Мічман Мур затримався на кораблі, він збирав свої речі. Аж уночі зійшов він на берег і розшукав приділену йому хату.

Тричі приходили до нього солдати, мисливці й рибалки запрошувати на загальну учту, приходили Макаров і Симонов, але Мур відмовився, пославшись на те, що нездужає. Потім він звелів хазяйці міцно замкнути двері і нікого не впускати.

Головнін збирався виїхати до Петербурга на початку грудня. В будинок начальника порту, де він зупинився, перенесли всі його речі, зокрема й японські «щоденники». Рікорд з подивом розглядав ці різнобарвні пасма ниток з численними вузликами.

— Дивовижний щоденник, Василю Михайловичу!..

І невже ви зможете читати ці вузлики?

— О, без ніякої запинки! Я можу читати їх і заплющивши очі, аби тільки знав, яка на колір нитка…

Обережно розгладжуючи на долоні кольорове пасмо, Рікорд промовив роздумливо:

— Але цей щоденник розповідає тільки вам… Важливо, щоб його міг зрозуміти і я, й інші… народ. Що знали ми про Японію досі? Голландські та англійські католицькі місіонери не подбали про те, щоб Європа пізнала Японію, її історію, політичний лад, нрави і звичаї японців, своєрідну їхню культуру…

— Одне вони встигли зробити, побожні католики, — погодився Головнін. — Вони посіяли між японцями ворожнечу і довели її до кривавих побоїщ. Згодом цих «братів у Христі» японці частково знищили, а решту вигнали з ганьбою… А втім, католицькі «брати» більше провадили вигідну торгівлю, ніж проповідували, комерсанти ж, як відомо, з хрестом вони чи без хреста, питаннями історії, культури, побуту не цікавляться.

— Ви повинні розповісти про Японію, Василю Михайловичу! Це буде відкриттям загадкової, заказаної країни…

Головнін замислився:

— Я не письменник… А проте подумаю. Шкода, якщо загубиться, забудеться все, що я бачив… І правда, Петю, не святі ж горшки ліплять! Спробую, друже… Приїду до Петербурга, засяду за роботу. Спасибі, Петре Івановичу, за пораду…

У двері обережно постукали, на порозі з’явився Мур. Був він, як і до рейсу в Японію, виголений, причесаний, припудрений, охайний, з заготовленою усмішечкою, з ямками на рожевих щоках. Тільки очі чомусь трохи косили, наче'уникали прямо, відкрито глянути в обличчя.

— Вибачте, Василю Михайловичу і Петре Івановичу, я… невчасно?

— Чому ж, відлюднику, сідайте! — запросив Головнін.

— Та я на дві секунди… Я хочу сказати вам, Василю Михайловичу, що мені вже багато краще…

Головнін розглядав свій нитяний щоденник. Скільки вузликів було присвячено в ньому Федорові Муру! Ось вузлик — зрада, другий — наклеп, третій — прикидання, четвертий — брехня на Хлєбникова…

— Ну що ж, де дуже втішно, — сказав Головнін, силкуючись відгадати причину несподіваного візиту. — Клімат Камчатки здоровий, і ви, сподіваюсь, незабаром одужаєте…

— Але мені хотілося б більше ходити. Просто ходити, без мети нудно. Я хотів би полювати на птахів, тут, неподалік, на березі Авачинської губи…

— Ви хочете одержати рушницю? — спитав Головнін.

Мур усміхнувся:

— Так!..

Капітан помовчав і відповів:

— Я наказав відібрати у вас особисту зброю, тим що ви були не зовсім здорові.

— Але тепер я одужав, — поспішив запевнити Мур. — Так, так, я цілком здоровий.

— Ви дуже мінлива людина, — зауважив Головнін.

— Можете вірити моєму слову…

— Я знаю ціну вашому слову… А що як на вас знов нападе іпохондрія? Примхи й жарти зі зброєю недовгі.

Мічман здавався розгубленим і засмученим:

— Яка там іпохондрія, Василю Михайловичу?! То було в полоні, а тепер ми дома! Невже ви думаєте, що я, — нехай би я був останнім ошуканцем, — що я, — замисливши погане, і тепер зміг би обдурити вас? Ні, ні! Ви можете дати мені солдата за супутника. Я не зламаю слова… Повірте, я став зовсім інший…

— А тут і справді чудове полювання, — зауважив Рікорд. — Мур тільки загартується й відпочине…

Мічман вдячно усміхнувся.

— Даю слово честі, Василю Михайловичу, — в дорозі, на полюванні я слухатиму солдата, як вас!..

Головнін погодився.

— Що ж, подивимося, яке у вас слово честі.

Вже через кілька днів Головнін переконався, що побоювання його були даремні. Мур, повертаючись з полювання, приносив багату здобич і здавався дуже вдоволеним. Проте, як і раніше, він уникав зустрічей з товаришами, з ким був у полоні, і хазяйці наказував нікого до нього не пускати.

Рано-вранці, ідучи по глибокому свіжому снігу вздовж берега Авачинської губи, Мур обернувся і строго спитав солдата:

— А тобі, шановний, не надокучило?

Солдат не зрозумів:

— Про що зволите казати?

— Отак блукати за мною сторожовим псом не надокучило?

— Наше діло — служба… Що начальство наказує, виконуємо…

Рожеве мічманове обличчя перекосилось:

— Я офіцер і, значить, твоє начальство. Наказую: марш додому… Обідати йди.

Солдат розгубився: цей наказ мічмана був несподіваний, снідали вони разом якусь годину тому, і, виходить, сила тут була не в обіді, певно, він, солдат, чимось не догодив сьогодні примхливому паничеві-офіцерові.

Мур чекав, звівши рушницю. Вена на його лобі набрякла й посиніла, пухлі губи смикались і тремтіли.

— Чого ж ти стоїш, мармизо?.. Капітан сказав тобі, ніби я не сповна розуму? Мовляв, коли б ще не вбився?..

Він вилаявся.

— Ідіоти. Якби я хотів кінець собі заподіяти, давно б ножем чи виделкою цю пакость зробив… Іди, кажу…. Марш!..

Солдат віддав честь, слухняно повернувся і попростував до найближчого камчадальського селища, де вони зупинялися на ночівлю. Вже здалеку він крикнув:

— А що я скажу капітанові, коли спитає?..

Мур відгукнувся байдуже:

— Дурень…

Ні на обід, ні на вечерю мічман в селище не повернувся. Стурбований солдат кликнув мисливців-камчадалів; з факелами в руках, на лижах вони кинулись до берега Авачинської губи.

Ніч була вітряна, темна, — ні місяця, ні зірок, у світлі факелів гребені заметів рухались, мов червоний зиб.

Мура не довелось довго шукати. Він лежав під скелею, неподалік від того місця, де розстався з своїм супутником-солдатом. Рушниця валялася в заметі, вже майже засипана снігом. Біля скелі на обламаній гілці ялини висіло його пальто.

Свіжі, пухкі замети навколо ялини від світла факелів були ясного брусничного кольору, а калюжа крові, в яку Мур уже вмерз щокою, здавалась чорною, мов дьоготь.

У Петропавловську, в будинку, де Мур квартирував, слідчий знайшов записку. Акуратно згорнута, вона лежала в шухляді стола, мабуть, не перший день. Останнє послання Мура було коротке:

«Світ мені нестерпний, і, здається, ніби я саме сонце з’їв».

Так умер зрадник Мур. Його поховали на околиці Петропавловська, і на кам’яній плиті, покладеній на могилу, хтось із моряків написав:

«Розпач призвів його до тяжких помилок. Тяжка покута їх загладила, а смерть заспокоїла нещасного. Чутливі серця! Вшануйте пам’ять його сльозою…»

Не можна сказати, щоб, дивлячись на цей напис, Головнін відчував жаль або сум. За своєю вдачею він не міг простити Мурові ні його дріб’язкового егоїзму, ні двоєдушності, ні зрадництва і мав намір, коли мічман зовсім одужає, покликати його до суворої відповідальності. А тепер у мовчанні моряків він розпізнав, що вони схвалюють останній вчинок Мура. За довгі місяці це вперше і востаннє схвалювали вони поведінку Мура.

Весняні дощі незабаром змили цей напис, і час заніс плиту піском і гряззю. Пам’ять «чорного серця» ніхто не вшанував сльозою…

Другого грудня Василь Головнін і Петро Рікорд виїхали з Петропавловська-на-Камчатці. Головнін їхав до Петербурга, а Рікорд, не зважаючи на негоду, вирішив супроводити капітана на найтяжчому відтинку дороги.

Шлях лежав на північ, через Парапольський Дол, через цю мертву, безлісу, льодову пустелю, що простяглася між Коряцьким хребтом і Пенжинськими горами.

Новий, 1814 рік вони зустріли в самому центрі Парапольського Долу, де бурі спопеляють камінь, де на добрих двісті верст кругом не було жодного кочовища.

В легкому наметі, який весь гудів од вітру, біля несмілого, похідного вогника товариші підняли чарки за тих, хто в цей час на Балтиці, на Чорномор’ї, в Охотському, в Берінговому морях несли безсонні вахти далекого суворого шляху.

Аж через місяць прибули вони в Гіжигінськ, глухе селище в гирлі Гіжигінської губи, в північно-східній частині Охотського моря, і тут Петро Іванович Рікорд попрощався з своїм командиром… Понад три тисячі верст від Петропавловська до Охотська Головнін проїхав на собаках за два місяці й дев’ять днів і, не затримуючись, вирушив у Якутськ…

Дивовижно збіглися дати його від’їзду з столиці і повернення: 22 липня 1807 року о десятій годині вечора Головнін залишив Петербург, 22 липня 1814 року о десятій годині вечора він повернувся до столиці…

Мандрівка була тривала. Сім років минуло… Який він тепер, Петербург, місто його юності, перших мрій про мандрування, про славу російського флоту?..

Уже другого дня зранку він побував на кораблях. Це були все ті самі знайомі старі кораблі-ветерани баталій із шведами… Головнін здивувався: а де ж нові судна? Невже їх перестали будувати? Він побачив матросів, що марширували вздовж набережної Неви під грізні окрики офіцерів. Це був неживий, неодухотворений, механічний стрій, що слухняно виконував завчені вправи. Обличчя матросів були бездумні, байдужі, і єдиний відсвіт почуття, який уловив на цих обличчях Головчк|н, був вираз великого терпіння й туги…

Що ж сталося за ці роки в російському флоті? Уже в перші дні свого перебування в Петербурзі Василь Михайлович зрозумів: похмура тінь временщика Аракчеєва лягла на всю російську дійсність, на армію, на флот. У середовищі флотських офіцерів Головнін зустрів солдафонів, дворян-кріпосників, які в плаваннях далі за Фінську затоку не бували, але, спираючись на свою родовитість, посіли високі пости. Він розмовляв з деким із цих любителів муштри і легко розгадав цілковиту їхню байдужість до вітчизняного флоту, до славних його бойових традицій, до великих завдань, що їх настійно диктував йому час.

Чимало лишилося у флоті й людей, палко відданих справі, людей, що пройшли бойову школу таких славетних адміралів, як Ушаков і Сенявін, але ж саме цих, рішучих, допитливих, бувалих у бувальцях моряків Олександр І і Аракчеєв побоювались; цар віддавав перевагу раболіпній покірливості перед ініціативою й мужністю, старим заскнілим порядкам перед сміливим новаторством, беззаперечному послуху начальству перед проявом волі і кмітливості. Фрунт, жорстока муштра, безглузді порядки казарм і плаців мали, як сподівалися цар і Аракчеєв, придушити найменші вияви вільнодумства, живу, самостійну думку, — протести проти деспотичного реакційного режиму.

Немов забули і цар, і временщик про подвиги російських моряків під час Вітчизняної війни 1812 року, про те, як гнали моряки французів по річці Аа до самої Мітави і захопили це місто, як під вогнем фортечної артилерії Данціга відважно виконали вони свій ратний обов’язок, як біля берегів Голландії топили й захоплювали наполеонівські судна, як славний морський гвардійський екіпаж, почавши свій шлях у Москві, одним з перших увійшов на вулиці Парижа…

Англійці, що звикли вважати себе за найкращих моряків, і ті визнавали і високу умілість, і прекрасну виучку, і доблесть російських моряків. У книжці під назвою: «Подорож до Санкт-Петербурга 1814 року з замітками про імператорський російський флот» англійський флотський хірург писав: «Взагалі, російські моряки мають усі дані для того, щоб посісти перше місце серед моряків світу, — мужністю, стійкістю, терпінням, витривалістю, енергією».

Не опікою Олександра, не поліцейським наглядом Аракчеєва, — вірністю славним традиціям адмірала Ушакова дужий був російський флот і на початку XIX століття… Та Головнін бачив, що засилля кріпосників-кар’єристів, донощиків, грубих солдафонів і казнокрадів може обернути випробувані грізні ескадри Росії на купу гнилого дерева й конопель. Протестувати? Але до кого ж звертатися? Невже до морського міністра Жана-Франсуа маркіза де Траверсе, цього прованського ділка, що втік до Петербурга в дні французької революції? Траверсе не зрозуміє та й не схоче зрозуміти: що йому, чужоземцеві, до російського флоту?

Був іще такий віце-президент Адміралтейств-колегії, граф Кушельов… Цей і досі пишався дружбою з Павлом І та не менше й своїм походженням. Ще б пак! Двох його недалеких предків, усмирителів народного повстання, повісив Разін Степан… З панським недовір’ям дивився жовчний недоук і чванливий сановник на російський флот. Він думав, що робить флотові неоціненні послуги, перекладаючи з французької мови непотрібні, застарілі посібники з морської справи…

І до цього графа Головнін, звичайно, не пішов. Не дуже потішений підвищенням до капітана II рангу, він сів писати звіти й донесення та, пам’ятаючи пораду Петра Рікорда, став «перечитувати» свій японський «щоденник» — пасмо різнобарвних ниток з незліченними вузликами.

Ні, не забулась жодна подробиця пережитого, перо упевнено бігало по паперу, у скромній кімнатці, найнятій ним на деякий час, до самого світу не гасли свічки…

Наступного, 1815 року в одному з найкращих російських журналів «Сыне отечества» Головнін розповів про свою мандрівку до Японії… А ще через рік «Записки флота капитана Головнина о приключениях его в плену у японцев в 1811, 1812, 1813 годах с приобщением замечаний его о Японском государстве и народе» вийшли окремою книжкою.

Ніколи не мріяв Головнін про будь-який літературний успіх, цю працю він вважав за свій обов’язок: у Росії та й у Європі так мало знали про далеку східну країну, — він повинен був розвіяти і домисли місіонерів, і легенди голландських гендлярів.

Проте книжка безвісного флоту капітана прогриміла на весь Петербург, на всю Росію, на всю Європу. Її було перекладено майже на всі європейські мови. І було чого розгубитися скромному капітанові: перед під’їздом будинку, де він жив, юрмами збиралась морська молодь, і кожен з цих юнаків вважав за високу честь знайомство з героєм-мореходцем…

Вільний час Головнін проводив у родині Степана Лутковського, колишнього катерининського офіцера, з яким познайомився незабаром після повернення до Петербурга. Сини Лутковського вчилися в Морському корпусі, і для них Головнін був не тільки допитливим дослідником, умілим моряком, а й романтичним героєм, відкривачем далеких, невідомих земель… Траплялося, вони засиджувались біля каміна допізна, і Головнін «дочитував» молодим морякам ті ще не розшифровані вузлики, які він весь час бережно носив у нагрудній кишені. Чи міг Головнін подумати в полоні, на Мацмаї, що це кольорове пасмо — свідок безсонних ночей, гірких дум, туги і страждань — стане свідком і його щастя?.. Сестра Лутковських, синьоока, білява Дуня, мовчки захоплено слухала капітана. Раз якось вона сказала:

— Заздрю своїм братам… Незабаром вони одержать призначення на кораблі і вирушать у рейс. Шкода, що мені не судилась така ж хвилююча доля…

Він відчув, як дужче й частіше затьохкало серце:

— А згадайте, Дуню, супутницю російського мореходця Григорія Івановича Шелехова Наталю… Вона не злякалась далекої дороги, разом із ним вона пішла за океан і жила на острові Кадьяку.

— То ж була Наталя Шелехова…

Він сказав дуже тихо:

— Хіба злякалася б таких же пригод… Євдокія Степанівна Головніна?..

Очі її дивилися ласкаво й відкрито:

— Ні, не злякалася б, Василю Михайловичу.

Незабаром у домі Лутковських почали готуватись до весілля. Вже призначено було день торжества, але несподівано Головніна викликали в Морське міністерство, і сам маркіз де Траверсе сказав:

— Вас призначено в плавання на військовому шлюпі «Камчатка». Збиратися треба недовго: ще в серпні цього року «Камчатка» вирушить у похід…

— Це в межах Балтики? — спитав Головнін.

Траверсе дивився на нього знаюче, хитрувато:

— Ви, мабуть, хотіли б, щоб це було в межах Балтики?

— Ні, чого ж, — заперечив Головнін. — Я готовий до всякого походу…

— А ваші петербурзькі невідкладні… ну, особисті справи?

— Для мене найважливіші справи флотські.

— Дуже похвально, — з усмішечкою мовив Траверсе. — Шлюп «Камчатка» має йти до берегів Північної Америки, де ви проведете ревізію Російсько-американської компанії, потім зробите гідрографічний опис Командорських островів і повернетесь у Кронштадт…

Головнін стукнув каблуками:

— Єсть!..

— Писані інструкції одержите завтра…

Вони попрощались. Лише на кілька хвилин Головнін зайшов до Лутковських, повідомив про своє призначення і подався на шлюп.

26 серпня 1817 року тридцятидвохгарматна «Камчатка» з командою із ста тридцяти чоловік залишила Кронштадт.

Були серед офіцерів шлюпа молоді, ще невідомі моряки: Федір Петрович Літке, Фердінанд Петрович Врангель, колезький асесор Федір Федорович Матюшкін, товариш Пушкіна по Царськосельському ліцею. Це йому великий поет присвятив схвильовані рядки:

Моряки «Камчатки» звідали в цьому дворічному кругосвітньому плаванні і шаленство океанських хвиль, і мертві штилі тропіків, льодовий подих Антарктики біля мису Горн, і снігові шторми коло берегів Аляски… Коли, обійшовши планету, «Камчатка» знов салютувала Кронштадтові, Головнін знав, що, крім доповіді про успішне завершення покладених на нього досліджень, він міг би рапортувати і про славне поповнення особового складу флоту. Найбільше вірив він у майбутнє трьох моряків — Матюшкіна, Літке, Врангеля… Час довів, що він не помилився: на різних широтах Землі усі троє показали приклад великої працьовитості, наполегливості й волі — тих якостей, які він цінив у них і загартовував.

Ще на рейді Кронштадта, оточений величезним почтом чиновників та шумним добірним товариством дам, маркіз де Траверсе зійшов на палубу шлюпа. Російський морський міністр не дуже добре розмовляв по-російському і тому привітав Головніна своєю прованською говіркою:

— Я поздоровляю вас, пане капітан, з щасливим завершенням вашого другого плавання кругом світу… О, наш російський флаг тепер побачили в найвіддаленіших країнах… Одночасно я поздоровляю вас з підвищенням до чину капітана І рангу, мічманів — з підвищенням до лейтенантів, гардемаринів — до мічманів… Я щасливий, капітане, від свідомості, що ми, росіяни, вже не вперше робимо такі подвиги…

Головнін знав, що морський міністр де Траверсе почував себе на палубі корабля не краще, ніж гусак на льоду. Не розумом і не знаннями — спритністю, лестощами і лютою ненавистю до революції цей пронозуватий француз здобув свій високий пост. Він умів балансувати при дворі і розгадувати настрої Олександра. Щодо його «іншої діяльності», багато офіцерів одверто казали, що Траверсе завдає шкоди флотові.

— Тільки вашим старанням, пане міністр, ми завдячуємо щасливим завершенням плавання, — сказав Головнін навмисне голосно. Він помітив: погляд міністра став допитливо-суворим, крижаним, наче якісь секунди Траверсе вивчав капітана, силкуючись розгадати і стриману усмішку, і цю уперту складку поміж бровами. Можливо, він подумав, що, перебуваючи стільки років у плаванні, Головнін не знав, у якому незавидному стані був тоді російський флот. Тим краще… Цей моряк здобув на флоті величезний авторитет, і не зайвим буде наблизити його до себе, принаймні уважно придивитися до нього.

Розпитуючи про рейс, про далекий Кадьяк, Петропавловськ, Манілу, острів св. Єлени, куди заходила «Камчатка» і де тоді саме був ув’язнений Наполеон, міністр зауважив співчутливо:

— Ви, певно, дуже втомилися, капітане… Ну що ж, ви заслужили відпочинок.

— Ні, я не скаржуся, — промовив Головнін. — Я більше нудьгую на березі, а на кораблі я — дома…

— Все ж годі вам мандрувати. Пора навчати молодь.

— Але найкраща школа для молодих моряків — далеке плавання!..

Траверсе не терпів заперечень, зроблених навіть у найчемнішій формі.

— Я думав про вас, капітане, і вирішив. А своїх рішень, як правило, я не міняю. Отже, ви залишаєтесь у Петербурзі… До речі, начальницький пост на кораблі протягом ряду років і відірваність від батьківщини надто привчають до незалежності. А ця незалежність призводить до втрати поняття про справжнє щастя, яке полягає в беззаперечній покорі тим, хто старший чином…

Давненько не чув Головнін таких слів. Ось воно, щастя за Аракчеєвим: беззаперечна покора двірським пройдисвітам і кріпосникам!.. Він нічого не відповів маркізові де Траверсе.

Незабаром він попрощався з екіпажем «Камчатки» і переїхав у будинок на Галерній вулиці, зовсім не відчуваючи щастя, про яке говорив маркіз.

— Ні, Євдокіє Степанівно, — з гіркотою сказав він Лутковській, — як видно, не судилося нам разом штормувати десь у просторах Берінгового моря… Перевели на сухопутне буття, а за які провини, не розумію. Тепер уже в департаментських зибах прокладати мені курс. Хитре діло, нудне, незнайоме, та є в мене утіха: ти і книжка, яку повинен я написати, книжка про плавання шлюпа «Камчатка»…

Він замислився.

— Знаєш, Дуню, мене чекає сувора боротьба. Не можу я примиритися з сумним становищем нашого флоту. Байдужість до флоту дорівнює зраді батьківщини, а ці ж байдужі посіли в Морському міністерстві всі високі пости…

— Ти найбільше за всіх переживаєш, Василю…

— Ні, я не один такий. І це велика радість, що не сам я боротимусь. Я вже знаю тут, у Петербурзі, людей, для яких майбутнє батьківщини дорожче за багатства, чини, становище в світі, дорожче за життя…

В 1824 році колишній засідатель карної палати, людина відома в Петербурзі як непідкупний поборник справедливості, автор ряду статей, надрукованих у «Соревнователе просвещения», «Сыне отечества», «Невском зрителе», «Благонамеренном», Кіндрат Рилєєв вступив на службу в Російсько-американську компанію.

Рилеев був автором і нечувано-зухвалого вірша «До временщика», націленого, як пістолет, у самого грізного Аракчеева:

Автор цього грізного вірша Рилєєв став віднині правителем канцелярії Російсько-американської компанії, що містилась у власному будинку біля Синього мосту. Цю адресу знало багато письменників, флотських і армійських офіцерів. Дуже добре знав її й Василь Головнін…

Вечорами тут збиралося чимале товариство, і розмови точилися не тільки про справи компанії, про плавання до берегів Аляски, про промисли на Алеутських островах, — пристрасно й гаряче обговорювалися тут усі новини столиці, молоді люди читали нові вірші Пушкіна, сперечалися про театральні постановки, про журнальні статті; моряки розповідали про свої мандри, про порядки, які доводилося їм спостерігати в різних державах. Спосіб правління в інших країнах нерідко порівнювали вони з царським режимом у Росії…

Нікому з присутніх не заборонялось висловлювати свої думки прямо і гостро, хоч би йшлося про вищих сановників, про міністрів і навіть про самого царя. Часто бували тут Микита Муравйов, Пущин, Наришкін, Трубецькой, Одоєвський, Якубович, Каховський… З будинку біля Синього мосту нерідко переїздили вони, десь по півночі, на квартиру до Рилєєва, і там, у колі близьких знайомих, спаяних взаємним довір’ям і дружбою, промори звучали ще рішучіше й вільніше.

В будинку Російсько-американської компанії на набережній Мойки збиралися члени Північного товариства декабристів, палкою душею якого був Кіндрат Рилєєв.

На Алясці та Алеутських островах Головнін провадив ревізію Російсько-американської компанії. Він виявив у діяльності її агентів і казнокрадство, і утиски корінних жителів, і общитування російських промисловців. Здавалось, велику й відважну справу, почату Григорієм Шелеховим, — заселення й освоєння дикої Аляски, — ці дріб’язкові ділки, любителі легкої наживи лагодилися згубити…

Не в Морському міністерстві, не в державних сановників, — тут, у будинку біля Синього мосту, Головнін знайшов глибоке співчуття своєму обуренню і розуміння всієї важливості для Росії її заокеанських земель…

Особливо обурювали Василя Михайловича нахабні вилазки американських піратів, браконьєрів, контрабандистів, які намагались розорити й витіснити з Аляски російських промисловців. Коли він читав декабристам свої щоденники, Рилєєв то схвильовано схоплювався з місця, то люто стискав кулаки.

— Право Росії володіти цим краєм, — читав Головнін серед напруженої тиші, — грунтується на засадах, що їх усі освічені народи вважають за істинні й справедливі, а саме: на праві, хто перший його відкрив, і на ще важливішому праві, хто перший зайняв його. Вся Європа відає і визнає, що північно-західний берег Америки, від широти 51 на північ, відкрили наші мореплавці Берінг та Чириков. Росіяни перші з освічених народів докладно розвідали тутешній край і заснували в ньому свої промисли…

… Але, на мій подив, як під теперішню, так і під попередню мою мандрівку я бачив зовсім інше. Громадяни сполучених областей Північної Америки щороку посилають туди по кілька суден, число яких іноді сягає до двадцяти, для торгівлі з жителями в межах Росії…

… Це ще не все. Від цієї, можна сказати, хижацької торгівлі походить інше, далеко важливіше зло: ці судна постачають жителям порох, рушниці, навіть почали доставляти їм гармати, явно з наміром вжити цю зброю проти росіян, з яких дуже багато загинуло від її дії, і я сміливо можу твердити, що найбільшу частину російських промисловців, які загинули від руки диких американців, вбито порохом і кулями, доставленими їм освіченими американцями. Я не розумію, яким чином погодити таку явну ворожість цих республіканців з правами народними…

— Послати б кілька військових суден на Аляску, і ці американські торгаші швидко забралися б геть із наших гаваней, — сказав Рилєєв.

— Хто ж пошле? — гірко озвався Трубецькой. — Маркіз де Траверсе?.. Чи цар? Та він швидше на кріпаків спрямує гармати, ніж від іноземців стане російську землю обороняти. Аляска далеко, а він Ґ Петербурга побоюється.

— Та й які кораблі послати? — роздумливо питав Головнін. — Усі ці непрохані гості при дворі довели флот наш до страшного стану. Тут не просити государя, — кричати, битися хочеться: подивіться, в якому становищі сьогодні флот російський, славне дітище Петрове! Розграбували його сановники-зажери, до злиденного, ганебного стану довели…

Рилєєв спитав несподівано суворо:

— Ви нам скаржитесь, Василю Михайловичу?.. Мито чудово знаємо, хто винен в усіх бідах Росії… В палаці сидить він, супостат, оточений підлесниками й ябедами… Голосніше казати треба, Василю Михайловичу, так, щоб уся Росія почула!..

— Я знаю, — мовив Головнін, — що голосніш за друковане слово ніхто не скаже… Тому й приготував «Записку про стан російського флоту в 1824 році»… Видаю її за твір якогось мічмана Мореходова… Ви розумієте: тільки-но дізнаються про автора, — зразу ж у Сибір… Але де надрукувати мені цю записку? Який видавець згодиться піти на риск?..

Він розгладив перед собою акуратно згорнуті аркуші паперу, декабристи тісніше зсунулися круг нього… Голос Головніна дзвенів, і обличчя було бліде від гніву: «Якби хитре й віроломне начальство, користуючись неуважністю до блага Вітчизни і слабкістю уряду, хотіло, з намови й домагання зовнішніх ворогів Росії, для власної своєї користі довести різними шляхами й засобами флот наш до крайньої нікчемності, то й тоді не могло б воно доставити його в становище більш знехтуване й більш безсиле, ніж те, в якому він нині перебуває…»

— Браво! — закричав Рилєєв. — Правильно!.. Це говорить патріот Росії і громадянин…

Головнін читав далі, затаївши злу посмішку:

— «… Зухвальством було б з мого боку в справі політичній заперечувати людям, які політикою займаються по посаді, людям, прикрашеним пудрою й гаптованими кафтанами. Та як нам відомо, не кожен той герой, хто носить шпори і мундир, не кожен той тонкий дипломат, кого вшановано званням посла, і не на всіх тронах сидять Соломони…»

— Та це ж про деспота сказано… про самого царя! — захоплено вигукнув Трубецькой, але голос його заглушили дружні гнівні й радісні крики.

Вперше в житті переживав Головнін таке глибоке хвилювання. Навіть повітря в кімнаті здалось йому розрідженим, як перед боєм. Він знав, що ці руки, які тяглись до нього, були чисті руки, і знав, що ця дружба священна, як її мета…

Немов виявляючи почуття всіх, Кіндрат Рилєєв міцно, гаряче обняв Головніна.

— Значить, ти з нами?.. Остаточно з нами?!.

Головнін спитав тихенько, з ледь помітною усмішкою:

— Це як же?.. Проти самого царя-батечка?..

— Авжеж, за республіку… За скасування кріпосного права… І — смерть цареві!..

У кімнаті стало так тихо, що, здавалось, чути було, як тануть свічки… Головнін не відповідав. Коли б вони знали чому! З любов’ю і радістю дивився він на Рилєєва, на цю людину величезної привабливої сили, безмірної відваги й кристальної чистоти.

— От ти. задумався, — стиха промовив Рилєєв.

Головнін поривчасто зітхнув і вище підвів голову:

— Я двічі був у полоні: в англійців і японців… Та ви це знаєте. Я повертався на батьківщину з світлою мрією — побачити, що народ мій вільний, що йому відкрито всі шляхи до освіти, до піднесення людини-трудівника, до загального блага… Але на батьківщині моїй, стражденній, я побачив тюрми, палаци, казарми, страшні військові поселення, знущання над кріпаками, торгівлю людьми!.. Все це жахливе, нестерпне… Я побачив народ мій неосвіченим і темним, знехтуваним, знедоленим і забитим. Скажені жандарми Аракчеєва катують і страчують людей за найменший справедливий протест… І тоді я гірко подумав: ось він, третій полон, тюрма для мислі й серця… І ще я подумав: та невже у великого, талановитого, відважного народу, мого народу, який подолав Наполеона, не знайдуться мужні сини, готові на жертви й на подвиг?..

Він замовк, поправив гніт свічки, дивлячись крізь трепетний вогник на Рилєєва.

— Ви помітили, Кіндрате Федоровичу, що я задумався? Правду скажу: я просто з радощів замовк… Є такі сини в Росії! Звичайно ж, я з вами, остаточно і назавжди…

Пізно вночі, прощаючись з Головніним, Рилєєв спитав:

. — Здається, Василю Михайловичу, ви дістали підвищення?

— Так, мене призначено генерал-інтендантом флоту. Тепер мій обов’язок — будувати флот. Ви уявляєте, які мене ждуть баталії з китами-підрядниками, з зажерливими сановниками, з казнокрадами, з високопоставленими злодіями?

— Справ у вас багато буде, — сказав Рилєєв. — І все це важливі для батьківщини справи… Бажаю успіху!..

Головнін не випустив його руки:

— Ваше завдання куди складніше… Пам’ятайте: я ваш вірний помічник і славній справі слуга. Генеральські еполети не завада… Але ось що, Кіндрате Федоровичу, чомусь згадалась мені зараз одна розмова. В Японії це було, в полоні… Гнали нас, групу полонених, до міста Хакодате. Випадково розговорився я з матросами про соціальні порядки в Японії, і непомітно до Росії розмова перейшла… Сказав я матросові Васильєву, що слід, пора вже назріла гарненько Русь-матінку струснути, щоб і палаци, і кріпосні володіння вщент розлетілись… Знаєте, що відповів мені матрос? Затямилась мені його відповідь, слово в слово… «Що, каже, як один ви такий, чи десяток, чи сотня? Замучать, і край. І вони ще в церквах анафемою обпаскудять…»

Вони стояли на сходах біля вікна, за яким тьмяно блищав самотній ліхтар і чорним узором вирізьблювалась чавунна огорожа Мойки. Якийсь час Рилєєв роздумуючи мовчав, потім спитав неголосно:

— Ви хочете сказати, що нас дуже мало?

— Саме це, Кіндрате Федоровичу…

— Одначе нам віддані кілька полків… Сподіваємось, що нас підтримають і моряки. Хіба за вами не піде багато хто з морських офіцерів? Хіба хоч трохи письменна людина не розуміє, що деспот одурив народ? Згадайте перші роки його царювання: звільнення селян, двопалатний парламент… Згадайте Михайла Михайловича Сперанського, це він складав широкі плани перетворень. А де Сперанський тепер? У Сибіру?.. Де все обіцяне царем? Затиснуте в кулаці у Аракчеєва? Забуто всі ліберальні фрази, їх замінив канчук, святенництво й мракобісся… Ні, не такий уже й страшний чорт, як його малюють! Кілька вірних, відданих полків, — і ми повалимо це чудовисько… Росія стане республікою.

— Я вірю вам, — сказав Головнін, — вашій внутрішній силі, ентузіазмові…

Рилєєв тихо засміявся.

— Я радий, що з нами така мужня людина, як ви.

14 грудня 1825 року на Сенатській площі в лавах повсталих полків були й моряки — офіцери і матроси гвардійського екіпажу. Микола І, що заступив на троні Олександра, наказав стріляти в повсталих картеччю. Він перелякався на смерть: до військ декабристів уже приєднувалась міська біднота, вже летіло в царя і його почет дрюччя й каміння…

Залпи картечі звільнили Сенатську площу; забризканий кров’ю декабристів, Микола І зійшов на престол.

Того похмурого ранку 14 грудня Головніна не бачили в урядових військах. Не було його і в лавах повсталих.

Але декабристи були не тільки на Сенатській площі, не тільки в казармах лейб-гвардії Московського полку, лейб-гренадерського полку і на Катерингофському проспекті, в казармах гвардійського екіпажу. Вони були і в інших районах Петербурга, і в Кронштадті…

Не випадково жандарми з’явилися і в домі Головніна. Вони вчинили трус, переривали папери мічмана Феопемпта Лутковського, друга декабриста Дмитра Завалишина. Вони зірвали з стіни портрет Завалишина і забрали з собою.

Головнін мовчки спостерігав цю картину поліцейської ретельності, і згадалися йому того дня прості слова матроса: «Двоповерховий будинок… Тільки нагорі — звір’я, а внизу — люди».

Брата Євдокії Степанівни, дружини Головніна, мічмана Лутковського, який двічі брав участь у кругосвітніх плаваннях, вислали на Чорне море. Він був при Головніні «для особистих доручень». Та на авторитет генерал-інтенданта не зважили. Служба на Чорному морі називалась тоді «морським Сибіром»… Моряків-гвардійців, учасників грудневого повстання, скарали громадянською карою на фрегаті «Князь Владимир», багатьох прогнали крізь стрій і заслали в Сибір…

Де ж був Василь Головнін 14 грудня 1825 року, які завдання декабристів він виконував?

Відповідь на це, можливо, ще криється в горах архівних документів, і допитливий історик виявить коли-небудь прихований славетним моряком секрет. Не могло бути, щоб Головнін залишився десь осторонь подій, осторонь славного діла, в якому брав участь гвардійський морський екіпаж. Декабрист Дмитро Завалишин у своїх записках розповідає, що Головнін був одним із «членів Таємного товариства, готових на найрішучіші дії».

Твір мічмана Мореходова, його «Записка про стан російського флоту в 1824 році», видана морською друкарнею в Петербурзі аж у 1861 році, через багато літ після смерті її автора, розкриває і благородну прямоту, і ненависть Головніна до лютого реакційного режиму.

Генерал-інтендант російського флоту, а згодом віце-адмірал Головнін перебудовував старий і будував новий флот. Це була безнастанна, важка боротьба проти безчесних іноземних пролаз, придворних шаркунів, тупих сановників і казнокрадів.

За той час, коли він очолював інтендантство флоту, на Балтиці та в Архангельську було збудовано 26 лінійних кораблів, 21 фрегат, 10 пароплавів і 147 легких суден… Російський флот знову став могутнім і грізним. Він називався імператорським флотом…

Але імператор не міг тоді прочитати «Записок декабриста» Д. І. Завалишина. Ці записки побачили світ лише в 1906 році… Завалишин писав: «… За показаннями Луніна, це саме Головнін пропонував пожертвувати собою, щоб потопити або висадити в повітря государя і його почет при одвіданні якого-небудь корабля».

Лунін був визначний декабрист, і нема підстав не вірити йому, як нема підстав не вірити й Завалишину, другові Головніна. Їх «… зблизило, — писав Завалишин, — спільне обурення проти кричущих зловживань. Ми зробилися друзями, наскільки допускала величезна різниця років».

Не два — три полони пережив Василь Головнін і не скорився. З південної Африки, від англійців, які «не забувають друзів», утік він під жерлами батарей, злобні самураї не вдержали його у в’язниці, а тут, в Росії, ціною життя ладен був він знищити головного тюремника батьківщини — царя.

Не для нього — для народу будував Василь Головнін флот, ходив у кругосвітні плавання, невтомно провадив дослідження, робив відкриття, працював над своїми спогадами й щоденниками.

Вже знаменитими стали три його вихованці — Літке, Матюшкін і Врангель… Чотири роки Федір Літке досліджував береги Нової Землі і видав про свої мандрівки чудову книжку… У Тихому океані він відкрив невідомі. острови, які назвав островами Сенявіна… Далеко на північному сході, на узбережжі від гирла Колими до Берінгової протоки, закінчили свої героїчні дослідження Матюшкін і Врангель. Шукаючи таємничу землю, про яку розповідали давні перекази чукчів, вони заходили по льодах більше ніж на 260 верст від берега…

У колі молодих морських офіцерів Головнін часто згадував про плавання «Камчатки», про дружбу й наполегливе навчання цих трьох моряків.

— А Федя Матюшкін який? — здивовано й радісно казав Головнін. — Переступив з ліцейського порога на шлюп «Камчатку» і зробився справжнім морським вовком! Пригадую, чи. то на вахті вночі, чи в холод, чи під шторм, весь час, при кожній нагоді, вірші Олександра Сергійовича напам’ять він читав, дуже любив поета… Щоденники для нього спеціально вів, старанно всі події записував. Напевно, передав їх Олександрові Сергійовичу, — великі вони друзі. Але в той час я не думав би, що цей ліричний юнак Федя на такі відважні діла здатний, — в океані, в льодах тижнями випробувати щастя… Признатися, я дуже шкодую, що не був там, у льодах, разом з ними. А втім, іще встигну. Побуваємо ще раз на Алясці і за Берінгову протоку спробуємо пройти…

Хтось з офіцерів зауважив:

— Все-таки роки, Василю Михайловичу…

Він здивувався:

— Роки?.. Ви вважаєте, Що це багато — п'ятдесят п’ять років? На мою, наприклад, думку, це й є золотий час життя, коли є досвід пережитого, і знання, і любов до справи, і юнацька жага до мандрівок, до відкриттів, до випробувань долі…

Був липень, ясна, світла пора північної столиці, коли над кам’яними її вершинами, над парками, над золотими куполами, невловно підкравшись, колишеться, сповнена неясного мерехтіння, біла ніч; коли на могутньому просторі Неви, мов зорі, рояться незліченні вогники човнів, і, здається, все величезне місто, з дзвіницями, арками, пам’ятниками, повислими в повітрі мостами, нечутно, чудесно лине кудись разом з крутими, гнучкими струменями величної ріки…

Та того року петербурзький липень був сумний і глухий; карнавали, гуляння заборонялися; люди з острахом зустрічались один з одним, уникаючи знайомих квартир.

Виникши десь далеко на півдні, прорвавшись крізь усі кордони й застави на дорогах, прийшла 1831 року в Петербург страшна гостя — холера.

… Головнін складав плани нових мандрівок, не знаючи, що вже хворий. В кімнаті було прохолодно, однак він задихався і звелів навстіж порозчиняти вікна.

— Ми підемо на північ, друзі мої… Праворуч залишаться Командорські… Алеутські острови… Аляска… Ми підемо далі, туди, де ніхто ще не водив кораблів…

Бліде обличчя його корчилось від судорог, піт заливав очі. Гості неквапно, мовчки повставали і, не потиснувши цим разом адміралові руки, вийшли з квартири.

Його ховали другого дня. За домовиною на Митрофаньївське кладовище йшло тільки двоє: дружина адмірала і якийсь безвісний моряк. Він не назвав свого прізвища. Він сказав, що служив на «Диане».

А книжка Василя Головніна, його «Записки», лишилася жити. Майже через два десятиріччя після виходу її з друку, друг Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва, засланий декабрист, що зробив замах на брата царевого, поет і літератор В. К. Кюхельбекер записав у щоденнику: «Записки В. Головніна — безперечно, одні з найкращих і найрозумніших на російській мові і стилем, і змістом…»

Ця книжка лишилась жити не тільки в Росії. У відомому своєму памфлеті «Людвіг Берне» Генріх Гейне писав: «На титульному листі «Подорожі до Японії» Головніна вміщені епіграфом прекрасні слова, які російський мандрівник чув від одного знатного японця: «Звичаї народів відмінні, але хороші вчинки всюди визнаються за хороші…»

На далекому жаркому острові Тана і на суворих Алеутських островах, на Курільському пасмі і на Гаваях, в індійських селищах Кадьяку і в камчадальських стійбищах на Камчатці саме за ці благородні вчинки люди, чиї нрави і звичаї відмінні, пам’ятали російського мореходця Головніна.

Можливо, вже після смерті адмірала царські прислужники дізналися про його зв’язки з декабристами? Сановний Петербург нічим не відзначив пам’ять відважного мореходця. Але російські моряки не забули свого випробуваного капітана. Вони назвали іменем Василя Головніна затоку на американському березі Берінгової протоки і мис на південно-західному березі Аляски, гору на північному острові Нової Землі і протоку між островами Райкоке і Матуа в Курільському пасмі, вулкан на острові Кунашир і мис на півострові Ямал…

В суворих просторах Арктики, на підході до північного острова Нової Землі, і в неспокійних далях Тихого океану, біля Курільського пасма, дві суворі підхмарні вершини правлять нашим морякам за орієнтири. Вони названі ім’ям Василя Головніна… В синівському служінні Батьківщині, в самовідданій вірності обов’язкові відважне життя моряка з «Дианы» теж може правити за орієнтир.