Моряк з «Дианы»

— Нам доведеться викрити його обман, — сказав Головнін. — Обвинувачення в шпигунстві — це смерть…

— Але Олексій напосідається, просить, вимагає, щоб ми підтвердили його показання. Він хоче небагато: щоб ми обвинуватили себе і «виручили» його… Так, так, він гадає, ніби ми виручимо його, якщо підтвердимо цю брехню. І хоч скільки я йому пояснював, він не хоче зрозуміти, що ми не можемо і себе, і його послати на смерть.

Хлєбников безсило похилив голову.

— І це все через дурість, — прошепотів він в розпачі, через наївну брехню однієї людини…

Старший солдат розчинив масивні дерев’яні двері. Полонені підвелися і ввійшли в напівтемне приміщення, посідали на свої звичайні місця. Губернатор не відповів на привітання, — рука його потяглась до шаблі і стисла велику срібну ручку.

Питав він цим разом без всяких манівців, прямо й різко, і звичайна солоденька усмішечка зникла з його обличчя.

— Навіщо камчатський справник Ломакін посилав курільців на Мацмай? Якщо росіяни не замишляють нападу, чому вони хочуть знати, які укріплення на японських островах?

З запитанням губернатор звертався до Хлєбникова, і штурман, вислухавши перекладача, голосно, щиро засміявся. Головнін мимоволі подумав: «Який артистичний талант!» Хлєбников так твердо володів собою, що й подив його, і засмучення, і удаваний сміх викликали цілковите довір’я в буніоса.

— Головний начальник зволить жартувати? Справника з прізвищем Ломакін на Камчатці не існує. Про те, що послано розвідників-курільців, ми тут чуємо вперше. Напевно, головний начальник придумав ці запитання, щоб нам було веселіше? Він розуміє, звичайно, що ми дуже нудьгуємо за батьківщиною…

Губернатор ледь помітно прикусив губу і, щоб приховати від своїх підлеглих досаду, довго розглядав заздалегідь підготований запитальник. Хлєбникову довелось відповісти одразу на дюжину запитань, і кожне з них вимагало додаткових роз’яснень: які птахи водяться коло Петербурга; що носить на голові російський імператор; чи люблять росіяни голландців; скільки вікон у царському палаці; скільки в росіян за рік свят та інші…

Чимало довелося штурманові говорити того дня. Японець запитував нудним, байдужим тоном, але в примружених чорних очицях його поблискували злорадісні вогники. Так він мстився Хлєбникову за сміх, не звертаючи уваги на знесилених секретарів, які вже ледве водили пензликами по паперу.

Не змінюючи тону, він спитав:

— Де тепер російський офіцер Хвостов? З чийого наказу він у жовтні 1806 року напав у сахалінській бухті Аніва на японців?..

— Він хоче сказати: в російській бухті Аніва… — зауважив Хлєбников Олексієві, але тут же схаменувся. — Ні, я не знаю Хвостова, і такого наказу не могло бути…

Аж тепер буніос звернувся до Головніна:

— Ви теж насмілитесь запевняти, ніби не знаєте лейтенанта Хвостова і не чули про його напад на японців? Про це знає вся Японія і, напевно, весь світ!..

Нескінченна процедура допитів уже не вперше дратувала й злостила Головніна. Навіть повсякчасні побоювання вже йому добре надокучили. Він гостро відповів японцеві:

— Японія дуже маленька країна. Тому вам цей випадок з Хвостовим здається великою подією. Але в Європі, а тим більше в усьому світі, мільйони людей не знають і про саме існування Японії! Смішно, якби про подію в бухті Аніва знав увесь світ! Ви мучите групу невинних людей ось уже скільки часу, коли насправді повинні були б подати цим людям допомогу. Ми повторюємо вам: можете нас убити, але брехати ви нас не примусите. Ми — росіяни. Ми служимо своїй вітчизні і не боїмося смерті. Та прийде час, і вам соромно стане за ту несправедливість, яку ви вчинили проти нас. Навіть дітям вашим буде соромно за віроломство і підлоту їхніх батьків…

Не питаючи дозволу, він сів на лаву і одмовився відповідати на дальші запитання. Начальник наказав відвести полонених. Було незрозуміло, чому цей маленький чоловічок сміявся і сміялися його помічники й секретарі.

Вже перед воротами тюрми незвично задуманий і похмурий Олексій пояснив:

— Начальник каже: «О, росіянин дуже сміливий! Він так на мене дивився й кричав, цей капітан, ніби не він у мене, а я у нього в полоні…»

Дві утішні новини стали відомі того вечора морякам. Перша й найважливіша: «Диана» не була захоплена японцями і не розбилася на скелях. Очевидно, вона повернулась в Охотськ або в Петропавловськ… Петро Рікорд залишив на березі затоки для капітана й шістьох його друзів найпотрібніші речі…

Про другу новину полонені довідались трохи пізніше. Симонову японці повернули його фуфайку. В кишені фуфайки він знайшов свій ніж. Дивно, як могло статися, що караульні, які прискіпувалися до кожного дріб’язку, зрізували на одягу полонених кожен гудзик і крючок, не помітили великого матроського ножа?

— Берегти як ока! — наказав капітан Симонову. — Може, це наше щастя або єдиний вихід…

Цілу ніч він складав плани втечі, замінюючи один одним, ще певнішим; бачив себе й товаришів на волі, за огорожею тюрми; розраховував, скільки часу треба буде на те, щоб пробратися до берега й захопити рибальський баркас… На морі і смерть не страшна, — все життя їхнє віддане було морю. Але в цей осінній час, коли все частіше гуркочуть шторми і обрій чимраз частіше затягається туманом, сильним, упевненим серцям на морі може усміхнутися й щастя… Так і заснув він, не роздягаючись, виразно чуючи, як співуче дзвенять хвилі…

А вранці старший тюремний чиновник оголосив:

— Збиратися в дорогу! Полонених наказано відправити в Мацмай.

І знов міцні петлі лягли на плечі й обвили груди. За кожним полоненим стало по двоє караульних. Місто Хакодате, з його незліченними крамничками, з іграшковими будиночками, з юрмами зівак на вузьких покручених вулицях, з рибальськими суднами на близькому свинцевому рейді, через дві години сховала безліса, кремениста гора…

Курява осінньої дороги була гірка; вітер гнав і крутив опале листя; десь близько вже невидиме море уперто стукало в берег.

Чекання відповіді з Петербурга було для Петра Рікорда повільною мукою. Потроху в Іркутську у нього завелося багато знайомих, і кожен з них запрошував бувалого моряка в гості, — купцям, промисловцям, військовим було приємно бачити в себе гостем сподвижника знаменитого Головніна… Однак Рікорд тримався дуже скромно, про свої мандрівки розповідав мало й скупо, і якщо й приходив на щі вечірки, іменини, бали, то лише для того, щоб згаяти час.

Майже щодня він навідувався до губернатора, терпляче дожидав у приймальні і, діставши відповідь, що в справі «Дианы» ніяких розпоряджень не надходило, помалу плентався до себе в готель, де просиджував цілі ночі, переглядаючи свої дорожні замітки, роблячи доповнення й поправки у щоденниках.

Одна звістка, що дійшла сюди з Камчатки, схвилювала Рікорда, розвіявши нудьгу цих днів. Приїжджий торговець хутром розповідав, ніби в Петропавловську перебувають семеро японців, які зазнали корабельної аварії десь недалеко від мису Лопатка. Чогось докладнішого торговець не знав, але в Охотську капітан Миницький йому казав, що жде навесні цих японців і має відправити їх додому.

Рікордові здалося, що трапляється виняткова нагода. Саме те, що врятованих японців було семеро, тобто стільки, скільки й росіян у групі Головніна, мало, звичайно, наштовхнути Рікорда на думку про можливість обміну. У листі, який Рікорд того ж дня послав в Охотськ, він повідомляв капітанові порту цей план, єдино надійний і певний в тому разі, коли б військова експедиція не відбулась.

Незважаючи на холодний прийом у губернатора, на довге, байдуже мовчання столиці, Рікорд ще плекав якусь надію на те, що військовий похід у затоку Зради буде дозволено, і він заздалегідь радів, уявляючи, як зніяковіє бундючний «хазяїн Сибіру».

Але губернатор краще знав уряд, ніж маленький флотський офіцер, і не помилився, завбачаючи, яка буде відповідь. Відповідь, одержану, врешті, з Петербурга, правдивіше було б назвати не повелінням, а забороною. Рікорд вислухав її стоячи, з непокритою похиленою головою. Голос губернатора звучав сухо й різко, і, слухаючи його уривчасту мову, Петро Рікорд гірко думав про долю своїх товаришів, визволення яких він мав за свій священний обов’язок. Це було повеління зламати обов’язок і стерпіти образу батьківщини.

— Непокора цьому повелінню, — додав від себе губернатор, помітивши, що офіцер стиснув кулаки, — буде покарана найсуворіше… Така непокора дорівнюватиме бунтові, зраді, а які наслідки з цього випливають, ви знаєте…

Якийсь час вони мовчали; губернатор розглядав золочену табакерку. Він хотів би. сказати цьому наполегливому флотському, що, йому, людині, заклопотаній управлінням усім Сибіром, випадок з якимсь там шлюпом страшенно набрид. Але в казенному папері була незначна приписка, і цю приписку слід було витлумачити як наслідок невсипущого губернаторського піклування навіть про малі справи, якщо вони корисні для вітчизни. Нехай він розкаже, цей офіцер, в Охотську, який управитель Сибіру: не задумуючись, може потурбувати найвищих державних чинів…

— Я не можу вважати моє донесення безрезультатним, — сказав він. — Ще не бувало такого, щоб моя просьба про доручені мені справи не була задоволена. Для обстановки, яка склалася зараз, і цього багато!.. Отже, вам дозволяється влітку 1812 року продовжити опис Курільського пасма. Ви можете під якимсь там приводом підійти до острова Кунасірі і вивідати в японців або в курільців, що сталося з групою російських моряків. Це важливо знати для можливих дальших дій…

Рікорд зітхнув вільніше: йому дозволялося знову побувати на Кунасірі! Як муситиме він діяти, це покаже обстановка… А тепер, — негайно в дорогу! А то, гляди, ще й цей дозвіл скасують!

Їхати з Іркутська в Якутськ було багато легше, ніж восени цією ж дорогою. Сани часом заносило на слизьких полоях Лени; коні іноді потопали в сипких наметах снігу; каміння осипів тріскалося від морозу, і лунко розколювався крижаний покров могутньої ріки. Але знайомі станції мелькали одна за одною, і подорожньому радісно було вираховувати все менший час, що лишався до зустрічі з друзями в Охотську.

В горах за Якутськом після триденної хуртовини залягли глибокі сніги. Зникли всі стежки, і непрохідними стали перевали. Завмерла пошта. В юртах мисливців, цих людей тайги й тундри, Рікордові довго довелось шукати провідника. Кінець кінцем смілива людина знайшлась, і вони рушили далі верхи на оленях.

Дзвінким морозяним ранком з обвітреного кам’яного кряжа вони побачили перед собою скуте кригою Охотське море. Весь білий від паморозі, із зледенілими віями, вусами й бородою, якут-провідник сміявся:

— Не віриться… О, зовсім не віриться, що ми прийшли!..

… А за кілька годин, піднявшись на палубу рідної «Дианы», зворушений шумною радістю екіпажу, Рікорд повідомив:

— Не дозволили… Зі зброєю оступитися за товаришів нам не можна.

Йому здалось: одним невловним рухом усе де тісне коло відлинуло від нього, віддалилося.

— Але ми йдемо на Кунасірі, — сказав Рікорд. — А далі… Що буде далі, діло покаже!..

Може, й справді судно похитнулось? Від грюкоту підборів, від дружного крику воно, скуте кригою, похитнулось, мов на живій хвилі.

У Мацмаї, як і в Хакодате, тюрму для російських полонених японці збудували спеціально. Це був новий міцний будинок, споруджений з масивних брусів.

Мало що змінилося в умовах життя моряків: японський начальник у Мацмаї був вищого чину, ніж попередній, хакодатський; замок у нього багатший; слуг і секретарів більше; поводження ще чемніше, але вірьовочні петлі залишились ті самі.

Навіть запитання ставив він не нові: чи великий Петербург, і скільки в ньому військових казарм, і скільки в кожній казармі вікон…

Турбувало моряків мовчання Олексія. Кілька разів його викликали на допит окремо. Повертався він похмурий і зосереджений, не наважувався глянути Головніну в очі.

Тепер при ньому полонені більше мовчали, а як і розмовляли, то про щось незначне, а капітан, Мур та Хлєбников нерідко вставляли в свою мову англійські й французькі слова.

Що мучило Олексія в ці дні? Чи усвідомлював він свою провину перед товаришами? Наївну й страшну брехню про те, буцімто він — таємний російський розвідник, було придумано задовго до приходу «Дианы» в затоку Кунасірі. Він повинен був відразу ж розповісти капітанові про цю брехню. Ні, він крився, доки не зрозумів, що його секрет неминуче стане відомий. Потім він вимагав від Головніна, від Хлєбникова, від матросів, щоб вони підтвердили цю вигадку. Може, перекладаючи відповіді моряків, він підтверджував свої попередні показання?

Олексій незабаром зрозумів, чому його оточує мовчання, чому в уривчастих розмовах моряків стало так багато незнайомих слів.

Минули ще дні, і ця відірваність від інших стала для нього нестерпною. Якось повертаючись пізно ввечері з допиту, він відштовхнув плечем здивованого конвоїра і припав до грат, за якими сиділи на лавці Головнін, Мур і Хлєбников…

— Я більше не можу, капітане… Ти чуєш? Не можу!..

У тьмяному світлі паперового ліхтаря видно було тільки його зв’язані руки, які судорожно вп’ялися в перехрестя грат, та довгу скуйовджену бороду.

— Чому ви всі криєтесь від мене? Хіба я не син Росії?.. Ви ж не знаєте, що коли на Ітурупі японі взяли нас у полон, вони поділили нас на дві групи… Це в першій партії, тій, що лишилась на Ітурупі, наші люди вигадали, ніби нас послали росіяни… Я й мій батько були на Кунасірі. Ми відмовились від цієї вигадки. Тоді японі стали нас мучити і погрожували, що вб’ють… «Гаразд, — сказали ми, — нехай буде так, як ви кажете, тільки не мучте нас, а швидше вбийте…» Тепер ти розумієш, капітане, що не я придумав цю брехню? І хіба могли ми знати, що «Диана» близько від Кунасірі?..

— Чому ти злостишся на капітана? — вкрадливо спитав конвойний японець. — Я бачу, капітан казав на допиті неправду?..

— Ні, — промовив Олексій, випростуючись. — Капітан — чесна людина.

Японець насторожився:

— А ти?

— Я обдурював. Нехай мене скарають на смерть. Я повторював чужий обман тому, що боявся…

Він обернувся до Головніна:

— Тепер я не боюся смерті, капітане. Не боюся ні смерті, ні катування. Я не хочу, щоб і ви страждали через мене. Я теж росіянин, отже, ваш брат. Нехай проживу я на десять, на двадцять років менше, ніж міг би прожити, що це важить? Тільки братів я не поведу з собою в могилу. Сьогодні я розповів начальникові все, як було.

— Що відповів тобі начальник? не приховуючи хвилювання, спитав Головнін.

— Він сказав мені: «Дурна людина! Ти хочеш один умерти за всіх? Це вони тебе намовили». Ні, він сам обдурює мене, японі, це не дурість — умерти за правду.

— Спасибі, — тихо прошепотів Головнін, вражений і признанням, і рішучістю Олексія.:— Спасибі тобі, друже, що ти не відступився від товаришів. Ми зробимо все, щоб визволити й тебе…

Олексій голосно, надривно заплакав.

— Ти кажеш мені спасибі, капітане? Ти добрий, я знаю… Та я не заслужив цього слова… — Він з силою ударив себе в груди. — Ось де вона була, наша біда, у мені самому вона ховалась…

Хлєбников сказав йому суворо:

— Заспокойся. Ти ще зможеш добрі діла зробити.

Навіть губернатор, який умів за звичною усмішкою й пустим базіканням приховувати свої справжні почуття, вражений був поводженням Олексія, коли другого дня в присутності всієї групи моряків курілець повторив показання, дані ним напередодні.

— Я думав, — сказав японець, погладжуючи ручку кинджала й зло примруживши очі, — що вчора караульні дали тобі зайву чашку саке… Тому й казав ти всякі дурниці. Але сьогодні, я бачу, ти тверезий і повторюєш учорашню вигадку, ніби дуже хочеш зараз же вмерти?

— Я вас обманював, — твердо сказав Олексій. — На Кунасірі мене мучив головний японі. Він примусив мене обманювати. Я ніколи не бував на Камчатці і не знаю росіян військових. Я прийшов з батьком та з родичами на Ітуруп, щоб продати свій крам і купити рису й тютюну…

Допит того дня був дуже короткий. Для полонених не лишилися непоміченими розгубленість і злоба начальника. Тонку сітку обвинувачень, яку він так терпляче плів, сподіваючись відзначитися перед двором своєю проникливістю, на шматки рознесло несподіване Олексієве признання.

По дорозі в тюрму начальник караулу сказав Олексієві:

— Ти божевільний. Ти, напевно, гадаєш, що ще один твій обман — порятунок? Мені нітрохи не шкода тебе, дурний чоловіче…

За кілька днів для остаточного вирішення справи з полоненими старший помічник губернатора виїхав до столиці з усіма матеріалами слідства.

Вже надходила вітряна, дощова японська зима. В неопалюваному дерев’яному будинку з кожним днем ставало холодніше. Гріючись біля маленької жаровні, караульні не раз питали один одного:

— Коли ж ми переведемо їх у новий будинок? Начальник казав, що про це є розпорядження. Мабуть, на Новий рік?..

Але відгули й вітри грудня; повільними змінами дня і ночі за маленьким віконцем проминули січень і лютий, з їх мокрими завірюшними буранами; наближалась весна; а в становищі полонених нічого не змінювалось, тільки пайка стала менша і ще гірша.

Навіть караульні не приховували своєї досади: їм теж набридло мерзнути в цій дерев’яній коробці.

Іноді, на просьбу капітана, Олексій питав їх про новини. Відповідь завжди була та сама:

— Погані ваші справи, дуже погані! Якби вони були гарні, столиця давно б уже відповіла.

— Лишається єдине, — казав капітан Хлєбникову, — тікати. Слід було ще в Хакодате спробувати щастя.

А втім, ми зможемо тікати й звідси, — берег не так і далеко. З весною східні вітри наженуть сюди тумани. От діждатися такого вітру — і гайда! Я не бачу іншого виходу, штурмане…

— Я згоден, Василю Михайловичу, хоч би й цієї ночі, — відгукнувся Хлєбников без вагання. — Одначе слід з усіма нашими умовитись. Матроси Макаров та Шкаєв просто наполягають: швидше, мовляв! А от Васильєв і Симонов чомусь мовчать… Питався я в них, і весь час одна відповідь: «Як пан Мур скаже…» Чому це Мур, і з якого часу став він для них старшим? Та не знаю, як бути й з Олексієм? Хіба відкрити йому, що починаємо готуватись? А як донесе начальству?..

— Спочатку ми домовимося самі між собою, — вирішив Головнін. — Олексієві зможемо сказати в останні хвилини. Не думаю, щоб Мур злякався, хоч бували моменти, коли, — і сам не знаю чому, — в мене виникало недовір’я до цієї людини. Був він якийсь ласкаво-в’їдливий, надто вже чемний і милий, а от щодо щирості, то й раніше я часом сумнівався.

З мічманом Головнін зустрівся на першій же прогулянці в коридорі. Повільно ступаючи поряд з ним до 'і далекого кутка, капітан спитав насторожено й тихо:

— Ви згодні, мічмане, тікати разом зі мною?

Мур витяг шию і здивовано обернувся до Головніна:

— Зволите жартувати, Василю Михайловичу? Куди тікати? На явну загибель? І що ми значимо, двоє чоловік, у цій далекій країні?

— Ні, не двоє, — семеро чоловік. Тікати до моря. Ми захопимо рибальське судно і, користуючись туманом, втечемо або до Татарського берега, або й до самого Охотська. Загибель, звичайно, можлива, але можливий і щасливий кінець…

Мур не відповів. Ідучи поряд з капітаном, він тихенько насвистував якийсь мотив. Видимо, він думав… Головнін терпляче ждав. Різко зупинившись, рвучко підвівши вгору своє ніжне обличчя, Мур промовив насмішкувато й ніби повчально:

— Для пригодницького романа добре… Облиште ці наївні мрії, капітане.

— З якого часу, мічмане, ви стали дозволяти собі цей тон?..

Мур посміхнувся, показавши білі, рівні зуби:

— Та хіба ви самі не розумієте, що, відколи ми опинилися, — до речі, з вашої провини, — в полоні, ви перестали бути капітаном?

— Пригадую, ви дуже хотіли їхати зі мною на острів? Я вельми шкодую, що взяв вас із собою…

— Я теж вельми шкодую за ту годину! — вигукнув Мур. — Коли б тільки міг я подумати… Але годі про це. Ніхто з вами не піде. Це по-перше…

— Зі мною згодні йти Хлєбников, Макаров, Шкаєв. Для них я й тепер капітан… Це — моряки-росіяни.

Мічман капризно поморщився:

— Росіяни! Васильєв та Симонов теж росіяни, але вони не підуть. Щодо мене, то вам, здається, відомо: я не зовсім росіянин. Вірніше: зовсім не росіянин. Я походжу з німецького дворянського роду.

— І… на цій підставі, — глухо спитав Головнін, — ви більше не вважаєте себе офіцером російського флоту?

Мур схаменувся, збагнувши, що зайшов надто далеко:

— Ні, а втім, суть не в подібних підставах, я не бажаю так по-дурному рискувати головою…

На цьому й скінчилась їхня розмова; капітан повернувся до матросів, що грілися в коридорі біля коминка. Тут же був і Хлєбников, — він запитував поглядом, пильним, напруженим і, здавалось, уже розумів відповідь.

— Погана погода, — сказав Головнін. — Дуже ненадійна погода…

Хлєбников зрозумів:

— Але спершу був ніби морозець? Такий дзвінкий морозець з вітерцем…

Капітан задумано дивився в огонь:

— Тільки зрадливий льодок і лишився…

Молодий японець на ім’я Теске, приставлений до полонених, щоб навчався російської мови, цього вечора був особливо балакучий. Губернатор виявляв до нього велике довір’я, і він з цього дуже пишався; а сьогодні його могутній покровитель зробив юнакові особливу ласку: він поплескав Теске по щоці. Тут було чого умліти від захвату. З якою неприхованою заздрістю втупилися в Теске очима всі слуги, помічники й секретарі! Тепер він розповідав про це сміючись, а караульні й начальник тюрми дивилися на нього з відданістю й любов’ю, вважаючи кожне слово Теске винятково розумним і багатозначним.

Мабуть, щось багатозначне Теске вирішив сказати й полоненим. Російською мовою він розмовляв ще погано, але йому допоміг Олексій.

Виявляється, у японців зберігся якийсь папір, написаний Хвостовим. Коли цей хвацький лейтенант заскочив японських браконьєрів у бухті Аніва, він, вигнавши загарбників, доставив найбільш завзятих і важних з-поміж них у Петропавловськ на Камчатці. Наступного, 1807 року по дорозі до Ітурупу він висадив цих промисловців на одному японському острові з листом на ім’я мацмайського губернатора.

Що було написано в посланні Хвостова? Чому на протязі всіх допитів японці й словом не згадали про цей лист? Теске сказав, що й він не знає, який зміст документа, однак він чув, ніби для справи полонених лист мав вирішальне значення…

Вранці, під час прогулянки, Мур сам підбіг до Головніна. Блідий, скуйовджений, з слідами безсонної ночі на обличчі, мічман виглядав пониклим і жалюгідним.

— Простіть мене, Василю Михайловичу… Я одумався. Так, так, я опам’ятався… Тепер я бачу, що ви мали рацію… Тікати і негайно! Вони покладають на нас відповідальність за дії Хвостова… Це — помста за напад Хвостова і Давидова. Отже, доля наша вирішена…

Цей переривчастий голос, рішучість у погляді і вираз обличчя не притупили настороженості й недовір’я, що їх відчував до мічмана Головнін. Однак, не забуваючи про обережність, слід було використати тепер навіть вагання Мура і вирвати з-під його впливу двох матросів.

— Домовтеся з Васильєвим та Симоновим, — сказав Головнін. — І ще одне питання: як бути з Олексієм?

Мічман нахилився так близько, що Головнін відчув на щоці його гарячий подих.

— Олексій неодмінно з нами!., йому відомі їстівні трави, коріння, — він буде нам потрібен. А коли виявиться в дорозі, що він зайвий… будьте певні, я все влаштую.

Головнін не зрозумів:

— Тобто?

— Я його усуну.

Ось він який, цей Мур: він ладен убити товариша, такого ж, як сам, полоненого.

— Викиньте цю дурницю з голови, мічмане… Всі за одного і один за всіх до останнього удару серця. Так, і тільки так! Увечері починаємо збиратися в дорогу. За два-три дні ми тікаємо…

Здавалося, цей строк перелякав мічмана. Пізніше, залишившись у комірці вдвох з Хлєбниковим, Мур питав розгублено:

— Навіщо так квапитись? Я думаю, на саме те, щоб підготувати, переконати Олексія, потрібно щонайменше два тижні. Справедливо каже прислів’я: сім раз відміряй, а один раз відріж!..

Хлєбников хмурився, відповідав неохоче:

— Японці відміряли вже не сім раз, — більше… Хоч ви походите з німецьких дворян, вони встигнуть за ці два тижні й… відрізати! Я кажу про вашу голову, мічмане…

Мур ще пробував бадьоритись:

— Не смійте мене залякувати!.. Я не з боязких. Я згоден тікати навіть через два дні.

Головнін не підготовляв Олексія, як радив мічман. Він просто сказав курільцеві:

— Ми збираємось тікати, Олексію… Готуйся.

Курілець здригнувся, згорбився, підняв руки, ніби хотів захищатися.

— Це неправда… Не може бути, капітане!

— Ми довіряємо тобі таємницю як другові.

Олексій дивився широко відкритими й наче невидющими очима:

— Як другові… Я розумію. Однак це загибель, Василю Михайловичу… Авжеж, це загибель. — Він глибоко зітхнув і рвучко випростався, розправивши плечі. — Ви довіряєте… Довіряєте?!. Та я за це довір’я десять разів умерти готовий! Я з вами, капітане, і присягаюся: це чесно…

План втечі, запропонований Головніним, був простий і давно вже ним обдуманий. Після півночі, коли полонені засинали, а караульні йшли до своєї сторожки, треба було прослизнути в далекий куток, до дверей у відхідок, перерізати дерев’яний брус і відчинити ці двері. Далі лишалося тільки перебратися через огорожу. Легкий і міцний трап для цього можна було сплести з матроської парусинової койки. Жердини, на яких сушилася білизна, могли в перший час замінити зброю. Проти шабель, списів та рушниць з цими палицями, звісно, не встояти, але Шкаєв сказав упевнено:

— Смілість города бере, а рибальську посудину і поготів візьме!

З радістю помітив Головнін, як дружно всі погодилися з Шкаєвим.

Тепер тільки й лишалося дочекатись східного вітру. З східним вітром на море ляже туман — надійне укриття для втікачів. Можливо, за день, за добу після того, як захоплено буде рибальський баркас, зникне й небезпека погоні, і самим лише спогадом, схожим на важкий сон, зостанеться в пам’яті моряків далека країна Японія.

… Омріяний східний вітер подув через два дні. Припавши до вузенького віконця, Головнін бачив, як, повільно перевалюючи через узгір’я, застилаючи яри й переліски, з моря неквапливо повз важкий сизий туман.

Обличчя моряків залишалися суворими, але ніби проясніли, — капітан розумів цю стриману рішучість і радість. Того вечора він мав остаточно умовитися з ними про годину втечі. Та й чого довго роздумувати? Вони покинуть в’язницю зараз же після півночі, щоб до ранку бути вже далеко…

— Щастя нам усміхається, мічмане, — сказав Головнін, ідучи назустріч Муру і простягаючи йому руку. — Помітили, яка погода? За кілька годин ми будемо на волі!

— Це… серйозно? — мовби про щось незначне спитав Мур, не дивлячись на капітана. Головнін відчув, як тривожно тьохнуло серце.

— Ви в курсі справи, мічмане. Я призначаю годину…

Мур посміхнувся зневажливо, робленою посмішкою:

— І навіть призначаєте годину визволення? О, чародії! Але облиште жарти, капітане. Невже ви досі вважали мене за дурня?

Головнін шепнув йому, показуючи очима на караульного:

— Тихше!..

Але Мур навмисне підвищив голос:

— Я хочу, щоб це знали всі: і ви, і Хлєбников, і матроси. Я нікуди з вами не піду. Чуєте? І більше не чіпляйтеся до мене з вашими дурощами. Я не маю найменшого бажання бути впійманим і теліпатися з зашморгом на шиї, навіть і в такій надійній компанії, як ваша…

З темного кутка, від своєї дерев’яної перегородки до них нечутно ступив Хлєбников.

— Мічмане… Але ж це зрада!.. Ви здатні зрадити?

Бистро й злодійкувато, ніби побоюючись удару, Мур глянув на його руки. Цей простацький штурман давно вже викликав у нього почуття неприязні. «Мужик! Він сміє зауважувати дворянинові!..» Мічман цих слів однак не вимовив; хотілося шпигнути штурмана ще болючіше. Він тихо засміявся:

— Ви називаєте це зрадою, голубе? У вас відчувається досвідчений змовник. Я частенько прислухався до ваших розмов з матросами і питав себе: а чи не з тих ви мужиків, що панські маєтки палили? Ось ви збентежились… Виходить, правда? Підслухувати секрети — оце зрада, Хлєбников. Намагатися посварити мене з капітаном — жалюгідна плебейська вихватка… А втім, я не збираюсь навчати вас правил пристойності. Якби ми були на волі, я просто дав би вам ляпаса, мужик!..

Він різко обернувся, наміряючись відійти вбік, але капітан притримав його за лікоть.

— Я повторюю штурманове запитання: ви здатні й на зраду, Мур?

Мічман нервово звів плечима, з зусиллям звільнив лікоть:

— Я нічого не знаю про ваші плани. Я твердо вирішив залишитися в ув’язненні і терпляче ждати своєї долі. Ваша безрозсудність може згубити й мене… Тому буде значно краще, коли ми припинимо наше знайомство.

— Усе ясно, — ледь чутно прошепотів капітан. — Тепер мені все ясно…

Хлєбников сказав спокійно, так, наче Мура й не було тут і йшлося про якусь звичайнісіньку справу:

— Якщо ви накажете мені усунути зрадника, я це виконаю, капітане…

Майже всю весну і все літо 1812 року в Охотському морі гриміли шторми. Старожили цього суворого краю — рибалки, мисливці, оленярі — казали, що не пам’ятають таких безперервних негод.

Коли маленький бриг «Зотик», пливучи слідом за «Дианой», вийшов на далекий рейд, люди, що залишились на березі, жахнулися: крута, стрімка хвиля з розльоту підім’яла й поховала під собою безпорадне жалюгідне суденце… Аж через довгу хвилину маленький кораблик, з надламаною щоглою, сяк-так видерся на чергову хвилю.

Здавалося, «Зотик» мусив би зараз же повернутись. Але він, мов живий, струшуючись на гребенях хвиль, відчайдушно опираючись нестримній їх силі, вперто гнався за «Дианой», наче боявся відстати від неї.

У сірій смузі туману, за високими сплесками гребенів, немов навіки, потонули два кораблі.

Шлях до острова Кунасірі був дуже довгий. Рікорд не міг ухилитися від виконання наказу: повільно посуваючись на південь, відстоюючись в тумани на якорі, штормуючи у відкритому океані, постійно рискуючи кораблями в недосліджених протоках, він провадив далі опис Курільського пасма.

Семеро японських рибалок, що розмістились у каютах «Дианы», не раз дивувалися з дій російського капітана. Треба було держати просто на південь, і вони казали йому про це, але капітан був недовірливий: він чомусь усе міняв курс.

— Хіба я можу звіритися на ваше слово? — немов виправдовуючись, питав він іноді японців. — Нас, російських моряків, уже обдурили на Кунасірі. Авжеж, запросили в гості та й захопили в полон… Може, ви хочете, щоб корабель розбився на скелях? Потонути — це просто, складніше — вціліти…

Японці мовчки погоджувались: що ж вдієш, капітан мав підстави не довіряти їм. Але Рікорд обманював своїх пасажирів: він оберігав таємницю описів, які провадив. Завершення цієї великої відповідальної справи було ніби заповітом Головніна.

Аж у серпні, коли настала довго очікувана ясна година, «Диана» й «Зотик» увійшли в затоку Зради, і з першого ж погляду Рікорд зрозумів, що японці не гаяли часу марно: невелику фортецю вони розширили, на березі спорудили добре укріплений форт. Розташовані двома ярусами чотирнадцять важких гармат дивилися з цього форту на затоку; над фортецею, прикриваючи вже не мальовані, а справжні амбразури, маяли стяги строкатої тканини.

Моряки «Дианы» й «Зотика» були впевнені, що бій почнеться коли й не зараз, як прийдуть у затоку, то після першої ж недружньої дії японців. На шлюпі й на бригу всі були готові до бою. Проте Рікорд, як і раніше, був обережним; навіть листа на ім’я коменданта фортеці він не зважився передавати ким-небудь з офіцерів або матросів, а доручив це одному з японців, що були на шлюпі.

Скільки разів перечитував він з лейтенантом Рудаковим і заново перескладав цього листа! Визивні, гнівні слова так і просились на папір, однак він стримував і себе, і лейтенанта, знаючи, що слід лишатися до останньої можливості обачним і спокійним.

В остаточно ухваленому тексті поєднувались і чемність, і твердість, і грізний натяк на майбутнє.

«Незважаючи на несподіваний і неприязний вчинок ваш, — писав Рікорд, — ми повертаємо всіх японців, які зазнали корабельної аварії біля берегів Камчатки, в їхню вітчизну. Ми певні, що взяті на острові Кунасірі в полон капітан-лейтенант Головнін з усіма іншими також будуть повернуті, бо вони зовсім невинні і ніякої шкоди не заподіяли. Але ж якщо, всупереч нашому сподіванню, полонені наші не будуть тепер же повернуті, то наступного літа знову прийдуть кораблі наші до японських берегів, щоб вимагати цих людей…»

Четверо бравих гребців швидко доставили посильного японця до берега, і шлюпка відразу ж повернула назад. Зустрінутий цілою юрмою солдатів, посильний увійшов у фортечну браму. Він не встиг, судячи з часу, передати листа, як загриміли японські гармати. Ядра збурювали воду дуже далеко від кораблів, але матросам на шлюпці довелось налягти на весла, — шлюпка промчала просто крізь сплески розривів…

— Вони поспішили, — сказав Рікорд. — Це, мабуть, знов зі страху. Та зараз вони прочитають листа.

Посланий японець не повернувся. Його чекали на шлюпі кілька годин. Фортечна брама не відчинялась. Не могло бути, щоб комендант так довго обмірковував відповідь або пробував виграти час. Очевидно, він не хотів відповідати.

Залишаючись, як завжди, спокійним, Рікорд сказав шістьом японцям, що ще були на шлюпі:

— Ось подяка вашого начальства за те, що ми допомогли вам повернутися додому: спочатку обстріляли з гармат, а тепер мовчать. Я міг би стерта з лиця землі цю фортецю, але я не хочу марних жертв і дальших небезпечних непорозумінь. Нехай ще один з ваших поїде на берег і скаже комендантові, що я терпляче жду відповіді.

Цим разом японці не обстрілювали шлюпки, але й другий посильний не повернувся.

— Все-таки мене дивує ваше терпіння, Петре Івановичу, — нервово хрускаючи пальцями, мовив Рудаков. — Так ми, чого доброго, відішлемо до них усіх привезених японців?..

Рікорд зосереджено дивився на берег. Не обертаючись, він наказав:

— Пошліть третього…

Шлюпка не затрималась коло берега. Старший матрос доповів капітанові:

— Нам було сказано: повертайтесь. Солдати не знають, чи дасть відповідь, комендант.

— Ця гра на нервах мені починає подобатися, — тихо й злісно промовив Рікорд. — Добре, пошліть четвертого. Якщо треба буде, ми захопимо їх цілу сотню.

Вже на заході сонця від берега відчалив і попрямував до «Дианы» невеликий човен з єдиним гребцем. Це був перший посильний, — Рікорд упізнав ще здаля згорбленого, сивого рибалку.

Японець повільно зійшов на палубу шлюпа і, похиливши голову, не дивлячись ні на кого, наблизився до містка. Ішов він похитуючись, трохи витягши вперед руки, наче сліпий, і коліна його підгинались. Якась невидима перепона звелась. перед ним, він відсахнувся і впав навколішки. Притиснувшись обличчям до палуби, він довгий час лишався нерухомим, і тільки худі, кощаві плечі його здригалися під синьою бавовняною тканиною халата.

Рікорд кивнув матросам:

— Підніміть його…

Спираючись на дужі руки, старий слухняно підвівся. Обличчя його було сіре, як попіл, запалі, заплакані очі дивилися з розпачем і мольбою:

— Сумна звістка, капітане… Страшний злочин. Але ти не карай мене, старого, — не я штовхав їх на це чорне діло… Вони вбили Головніна… І повбивали всіх товаришів його… Але не карай мене, капітане!

Рікорд метнувся по містку. Комір став йому тісний, до болю здавив горло; він щосили рвонув борт мундира, аж гудзики, брязнувши, застрибали по палубі, і не впізнав власного голосу, зміг викрикнути одне лише слово: — Помста!..

Гучний тупіт ніг і уривчасті слова команди на хвилину заглушили скляний дзвін зибу.

Начальник тюрми вражено дивився офіцера. Чи могло статися таке чудо, щоб росіянина, якого він добре знав, минулої ночі підмінили кимось іншим? Ніхто з групи моряків, захоплених на Кунасірі, досі не ганьбив себе таким негідним кривлянням. А цей чоловік ні з доброго дива почав вшановувати кожного солдата, як губернатора: падав навколішки, торкався обличчям землі або на довгі хвилини схилявся в низькому поклоні і все це витинав так незграбно, що варта не могла дивитися на нього без сміху.

З іншими полоненими він чомусь перестав вітатися, не помічав їх, тримався осторонь, а коли хто з японців гукав його, він прожогом кидався на окрик і знов принизливо кланявся і підлесливо усміхався.

За якусь годину Мур так невпізнанно змінився, що не тільки російські матроси, а й караульні позирали тепер на нього з побоюванням: чи не з’їхав мічман з глузду?

Але мічман був здоровісінький, він просто розкривав своє нутро: без жодних зусиль переступив ту межу, що відокремлює себелюбця від зрадника. Доки в нього лишалася надія повернутись до Росії, він тримався кола полонених товаришів. Надія зростала, і Мур ставав привітнішим, рішучішим, відважнішим. Умінням прикидатися, удаваною готовністю на риск він примушував товаришів вірити собі. Навіть чуйного, уважного до людей капітана він зумів обдурювати, і не раз… Але тепер він дедалі більше виявляв себе. Шанси на визволення зменшувалися, і Мур припиняв гру, ставав самим собою — жалюгідним, безпорадним, боягузливим і через цю панічну боягузливість здатним на всяку підлоту.

Головнін збагнув, коли саме це почалося, коли мічман Мур остаточно втратив надію на повернення. Чудна зміна в поведінці мічмана сталася після одного комічного епізоду… Якось березневого ранку постійний перекладач, молодий японець Теске, що непогано вже навчився російської мови, привів ще одного гостя. Ця літня, огрядна, з подвійним підборіддям людина, як виявилось, була землеміром і астрономом. Моряки спочатку подумали, що це кухар. Через плече в японця висіла ціла гірлянда великих і малих начищених до блиску сковорідок… Він ніс їх наче рицарську зброю, поважно по-молодецьки. Під рукою він тримав невеликий самогонній апарат і запас «сировини» — сумку, наповнену рисом. З усього було видно, що гість полюбляє хмільне і неспроста тягає з собою цю новинку японської техніки — похідний апарат.

Найперше, що він заходився робити, коли покінчив з привітаннями, — почав встановлювати на вогнищі свій апарат. Гірлянду сковорідок він чомусь не зняв з плеча, і вони супроводили його рухи брязканням і дзеньканням…

Встановивши похідне «підприємство» і пустивши його в дію, гість повернувся до моряків, що сиділи на лаві в кутку коридора. Караульний квапливо постелив перед ним мату. Повільно опустившись на підлогу, бережно притримуючи сковорідки, гість кивнув Теске і попросив перекласти таке:

— Я, Мамія-Рінзо, астроном і землемір, знаменитий мандрівник і воїн, прийшов до вас, російські люди, твердо поклавши — вивчити вашу науку… Ви повинні пояснити мені, як ви описуєте береги і провадите астрономічні спостереження.

— Та коли ви астроном і землемір, — відповів йому Головнін, — то чого ми зможемо навчити вас, учену людину?

— О, звичайно, — погодився той не без важності. — Я справді астроном і землемір і, як учений, знаю дуже, дуже багато чого. До речі, ось і доказ, що я не кидаю слів на вітер… Зверніть увагу на ці інструменти…

З-під поли свого халата він витяг чималий кошіль, а з нього добув астролябію з компасом, мідний англійської роботи секстан, креслярські інструменти… Милуючись з свого багатства і немов крадькома позираючи з-під брів на моряків, Мамія-Рінзо спитав:

— Тепер вам ясно, з ким ви маєте справу?

— Ми вірили вам на слово, — зауважив Головнін. — Ці нескладні інструменти нам відомі…

Несподівано Мамія-Рінзо скипів:

— Як?! Нескладні інструменти?.. Та чи вмієте ви ними орудувати? Він каже: «нескладні»! Я й сам не складу цим інструментам ціни…

— У нас, в Росії, ціна їм не дуже велика, — сказав Головнін, з цікавістю спостерігаючи запального вченого. — А щодо вміння орудувати астролябією й секстантом, ми готові повчитися ваших прийомів…

Мамія-Рінзо вислухав переклад і якийсь час дивився на капітана чи то розгублено, чи то здивовано.

— На жаль, шановний, у мене вам вчитися не доведеться. Ви мене не зрозуміли: ви повинні мене вчити.

— Та ви ж астроном і землемір!

— Ну, то й що? — спокійно відповів японець. — Я справді і астроном, і землемір, і знаменитий мандрівник, і воїн… Однак цими ось металевими штучками я орудувати не вмію. Інакше чого б я до вас прийшов?

Моряки засміялись, Мамія-Рінзо теж засміявся:

— Хіба не дивовижний випадок! — вигукнув він, поправляючи свої сковорідки. — Зі мною й не таке ще траплялось! Я — астроном, і всі це чудово знають. Але я не вмію орудувати інструментами, хоч назви їх мені відомі і відомо навіть, до чого вони призначені…

— Тепер і ми чудово знаємо, який ви астроном і землемір, — мовив Головнін серйозно, насилу стримуючи посмішку. — Хотілося б ще знати, який ви мандрівник і воїн…

Мамія-Рінзо пожвавішав:

— Я щойно хотів про це розказати! Багатьох моїх співвітчизників вражає, як я рискував вирушити в таку далечінь… Я побував на Сахаліні, і неподалік тих місць, де впадає ріка Амур, І неподалік Маньчжурії, і на багатьох Курільських островах… Зверніть увагу на оці сковорідки: вони — речовий доказ моїх відважних мандрівок. На цих самих сковорідках я готував собі обіди і на Курілах, і на Сахаліні, і в далекій маньчжурській землі… Правда, в самій Маньчжурії я не був, однак поблизу від неї побував і як спомин зберігаю оцю ось маленьку сковорідку…

— А що ви привезли з мандрів, крім сковорідок? — спитав Головнін.

Мамія-Рінзо замислився:

— Хіба цього не досить? Кожна сковорідка нагадує мені, що я, скажімо, їв на сімнадцятому курільському острові або в бухті Аніва, на Сахаліні. Я можу тепер дивитися на сковорідку і читати з неї, наче з книжки!.. Особливо цінна для мене оця велика сковорідка. Знаєте, де я на ній готував? О, ці місця вам відомі! Я смажив на ній івасі, чавичу й кету на острові Ітурупі! З цією самою сковородою я був у бою, і відзначився, і одержав чин та довічну пенсію. Атож, гаряче було діло, і про нього пісні будуть написані і потомки складуть легенди. Я був на Ітурупі саме тоді, коли до острова підійшов знаменитий російський моряк Хвостов!.. Ми билися. Як ми билися! Російські кулі метелицею вилися круг нас. Але ми все билися, наче тигри, і потім утекли в гори… Росіяни думали нас легко догнати. Смішні намагання! Хоч би й сам лейтенант Никола Сандреєч Хвостов обернувся кулею, то й він не наздогнав би нас, бо це велике вміння — ходити в горах… Мене поранили. В самий розпал битви куля влучила мені, вибачте, ось у це місце… — Мамія-Рінзо помацав сідницю. — Атож, саме в оце місце, нижче спини. І все ж мене не здогнали. Не змогли схопити. Я летів від ваших стрільців, як птах. Я сміявся з їхньої стрілянини.

Він ніжно погладив сковороду:

— Вона врятувала мене в ті дні. Блукаючи в горах, я смажив на ній коріння й земляних жуків. А потім, коли все ущухло і матроси Хвостова пішли з острова, я смажив на ній камбалу. Сказати по правді, кращої камбали я зроду не їв. Це, мабуть, після гірського повітря вона здалась мені такою смачною.

— Ви одержали нагороду, і пенсію, і підвищення в чині? — спитав Головнін.

Мамія-Рінзо усміхнувся:

— Спитайте в караульних. Вони знають про це. Мушу сказати вам, я дуже шкодую, атож, атож, і досі шкодую, що Хвостову пощастило так просто зникнути. Якби прибули наші підкріплення, — десять або двадцять кораблів, — ми гналися б за ним до самого Охотська і розгромили б місто Охотськ…

Капітан не витримав, зареготав:

— Щастя ваше, що ви не знаєте дороги в Охотськ. Жоден з ваших кораблів, напевно, не повернувся б назад…

Мамія-Рінзо насторожився:

— Це ж чому?..

— Та саме ж тому, чому ви були поранені нижче спини і летіли в гори, як птах…

Кругле, маслянисте обличчя японця набрякло й потемніло:

— Ви хочете сказати мені, воїнові…

— Що ваші кораблі були б потоплені або захоплені.

Мамія-Рінзо тонко присвиснув і, ще більш темніючи на обличчі, затряс пухлими кулаками:

— Ви не смієте нам погрожувати! Ви самі в полоні і погрожуєте! О, це ж неприпустима річ… Нехай про це сьогодні ж дізнається буніос… Він був до вас надто ласкавий весь цей час. Можу сказати вам, що милостям його тепер кінець. Не вірите? Гаразд, я відкрию вам секрет. Буніос просив за вас, писав у столицю. Він хотів, щоб вас відпустили. Але вчора дістав відповідь із столиці, в якій сказано: «Тримати в довічному суворому полоні, а в разі, коли до берегів Японії наблизиться ще один або кілька російських кораблів, розграбувати їх і спалити і не милувати екіпажів…» Тепер ви, певно, зміните тон, капітане? Не забувайте, це говорить воїн…

Головнін помітив: обличчя матросів наче скам’яніли. В коридорі стало дуже тихо, чути було лише прискорений, хрипкий віддих Мамія-Рінзо. Він був задоволений з того враження, яке справив, і, помовчавши, спитав уже впевнено:

— Сподіваюсь, ви погодитесь мене навчати? Це може, либонь, поліпшити ваше становище…

Капітан похитав головою:

— Ні. Ми не боїмося погроз. Ми навчали Теске, російської мови з доброї волі. Якщо нам погрожують, ми кажемо: «Ні…»

— Але ви загинете всі до єдиного!

— Це залишиться на совісті японського уряду.

Караульні підхопили з сумом:

— Помилка… Велика, капітане, помилка!..

Мічман Мур сидів біля самого коминка. І Теске, й Олексій перекладали цим разом докладно. Головнін помітив, як здригнулося й зблідло ніжне мічманове обличчя. Мур квапливо підвівся і, не глянувши ні на кого, скрадливою ходою попростував до своєї комірки.

Рішення, що виникало в Мура вже не раз, тепер, очевидно, остаточно оформилось. У цьому рішенні якась роль приділялась і Олексієві. Курілець знав японську мову, отже, міг бути корисним. Але ж інші? Інші нехай самі думають про себе. Вони вирішили тікати? Чудово!

— Це лише допоможе Мурові довести японцям, що він цілком ввірив їм свою долю. Головне: здобути довір’я японців. Що треба для цього? Насамперед порвати із своїми, його вже назвали зрадником?.. Нехай! Втікачі однаково загинуть, і ніхто не довідається, яка була його роль. А коли й японці назвуть його зрадником? Ні, не може бути. По-перше, він німець. Він скаже, що випадково опинився на російській службі. І ще він запевнить, що Росії ніколи не любив і був. змушений волею обставин тягти цю ненависну мічманську. лямку. А втім, до таких подробиць справа, можливо, й не дійде. Він буде в японців за перекладача, навчатиме їх російської мови, а там, з часом, нехай і через роки, він зуміє утекти в Європу на одному з голландських кораблів… І це буде шлях слави, — в Європі він стане найкращим знавцем далекої, таємничої Японії…

Нескінченним, тяжким і сумним: був для мічмана Мура цей день. Треба було призвичаїтися до нової ролі, не впізнавати своїх, японцям виявляти, за їхнім звичаєм, всіляку шанобливість. Він відчував, що й присідання, і поклони, і плазування по землі йому не зовсім ще вдаються. Трохи бентежило й те, що бачив навколо: вражені вигуки й погляди моряків, одверте глузування караульних. «Нічого, — сказав він собі. — Усі вони звикнуть 3 часом, а там видно буде, хто далекоглядніший і завбачливіший…»

Настирливий біс порожнього гонору не давав уночі Мурові заснути. Ввижалися йому власні портрети в берлінських, паризьких, лондонських відомостях та журналах, ввижалися кольористі обкладинки книжок, у яких захоплені біографи описували легендарні пригоди Мура в Японії… Слава і гроші! Але найтяжче — це перший крок. От якби Головнін зважився тікати, зважився і загинув через свою безрозсудність!.. Як же йому допомогти, так, так, допомогти? Як прискорити втечу полонених, щоб потім відразу ж розповісти про це японцям? А коли б відкрити плани втечі вже тепер? Японці, гляди, не повірять. Які є в Мура докази? Єдине: ніж, що його переховує Симонов. Однак Симонов може сказати, та й неодмінно скаже, що, крім нього й Мура, ніхто не знав про цей ніж… Тоді Мурові обвинувачення лишаться недоведеними. А, головне, тоді боротьба між Муром і іншими полоненими стане одвертою. Вони, звичайно, спробують його вбити. Ось де небезпека! йому не треба поспішати. Нехай плине собі час, — він збере незаперечні докази, і японці повірять кожному його слову.

Ранок приніс Мурові розчарування. Сидячи в своїй комірці, він напружено прислухався до розмов полонених. Спочатку приглушено, невиразно говорив про щось Шкаєв. Зауваження Хлєбникова пролунало чітко, розбірно:

— І нас обов’язково схоплять…

Мур насторожився, припав вухом до дерев’яної переділки. Тепер заговорив капітан.

— Я впевнююсь, що мічман Мур мав рацію, — промовив Головнін гірко і з жалем. — Ми тішили себе сміливими планами втечі. Але годі мріяти. Ми мусимо скоритись долі…

Зімкнуті пальці Мура хруснули; він ледве стримався, щоб не крикнути: «Ні, ви повинні тікати!..» Але вчасно схаменувся. Може, вони знали, що він підслухує, і капітан казав це, щоб його обдурити?

А Головнін говорив далі тим же сумним тоном:

— Нас переводять в інший будинок, і, я певен, японці передбачили, що ми можемо спробувати тікати…

— Коли переводять? — спитав Хлєбников.

— Теске сказав: завтра…

— Але в нас лишається ще ціла ніч!..

— Не будьте легковажні, Хлєбников, — уже неголосно відповів капітан. — Ми не встигли підготуватися. П’ять сухарів, — чи надовго нам вистачить цього запасу провізії?..

Мур зібгався в клубок, до болю стис долонями голову. Якби в цю мить він виглянув із своєї комірки… то побачив би, що всі полонені дивилися в його бік, а на капітановому обличчі зовсім не було виразу покори чи суму, — він говорив усміхаючись.

Хлєбников торкнувся руки Головніна і, дивлячись на Мурову комірку, прошепотів ледь чутно:

— Підслухує, шкода!.. Нехай… А це що? Здається, він плаче?..

Мічман Мур плакав. Уперше за час полону йому не вистачило сил стриматися. Невже всі його плани зійшли нанівець? Невже Головнін відмовився від спроби тікати?..

Першого квітня по обіді караульні мовчки почали збирати речі полонених. Офіцер розчинив двері і сказав урочисто:

— До губернатора…

В замку зібралося чимало гостей; пишний одяг та визолочена зброя показали морякам, що то були важні чиновники й військові. Буніос сидів на відрізі червоного сукна, оточений, як завжди, охоронцями, теж святково вбраними.

Головнін увійшов перший, і в залі запала тиша, — всі обернулись до нього, з напруженим інтересом розглядаючи капітана.

Буніос усміхався. Він підняв руку і показав капітанові на стільчик. Головнін наблизився, а гості відступили на кілька кроків. У їхніх очах легко було помітити побоювання.

— Буніос, мабуть, устиг змалювати нас якимись страховищами, — сказав Головнін до Хлєбникова, коли той підійшов. — Он як поводиться, наче дресирувальник з тиграми!

Буніос обернувся до гостей:

— Ці люди не бояться смерті. Вони розлючені вкрай і тому байдужі до своєї долі. Уявіть, вони просили, щоб я дав розпорядження всіх їх убити…

Дженджик-офіцер, весь у золоті й сріблі, з набором прикрашених пір’ям стріл під рукою, вигукнув майже перелякано:

— Не дозволяйте їм наближатися! Вони здатні на все…

Буніос відкинув голову, засміявся; йому дуже подобалось це побоювання гостей і власна відважна поза:

— О, я звик! Служба примушує звикатися навіть з небезпеками. Важливо уміти поводитися з цими приятелями Хвостова… Хвацькі голови! Але терпіння, ласка і твердість роблять чудеса. Зверніть увагу: ми навіть здружилися. Інколи я розмовляю з ними цілі години.

Він кивнув перекладачеві і заговорив захоплено, нишком поглядаючи то на полонених, то на гостей.

Обличчя Олексієве проясніло, він слухав усміхаючись. Коли він почав перекладати, і гості, і губернатор напружено вдивлялися в обличчя моряків.

— Сьогодні ви прощаєтесь з тюрмою, — сказав буніос. — З усіх прощань це, мабуть, найкраще… Віднині ви житимете в прекрасному будинку, оточеному зеленим садом, де є й алеї для прогулянок, і мальовниче озеро, і на тому озері мальовничий острів… З цього будинку відкривається чудовий вид на Сангарську протоку, і вам, морякам, буде цікаво спостерігати рух кораблів у протоці… Я обіцяв вам цю милость уже давно, — як бачите, слово моє святе… Тепер ви житимете вже не як арештанти, — як гості…

З усмішок, з вигуків гостей Головнін зрозумів: вони схвалювали рішення губернатора. Почекавши, доки ущухне гомін, Головнін спитав:

— Чим пояснити цю зміну? Очевидно, ви зрозуміли, що повелись безчесно? Замість виявити гостинність і подати допомогу морякам великої сусідньої країни, ви їх полонили і завдали їм мук… Ми маємо право спитати вас: коли ви відпустите нас на батьківщину і чи будуть покарані винуватці наших нещасть?

Губернатор вислухав капітана, як завжди, з ласкавою усмішкою. Але ось заговорив перекладач. Обличчя буніоса нахмурилось і застигло, дуже схоже на жовту пергаментну маску. Він різко кивнув караульним:

— Виведіть…

Головнін зрозумів: своїм запитанням він зірвав весь спектакль, у якому буніосу так хотілось вразити всіх своїм благородством і людяністю. Вже на порозі Олексій розчув одну фразу, роздратовано сказану губернатором:

— Здається, я був надто добрий; вони заслуговують тільки на довічну тюрму або кладовище…

Новий будинок був знову-таки тюрмою; міцні грати відокремлювали полонених від караулу. Офіцер безперервно вартував біля грат, прислухаючись до розмов, наглядаючи за кожним рухом моряків. Неподалік від караульні, в сторожці, теж відокремленій гратами, сиділо двоє солдатів, озброєних, крім шабель та кинджалів, рушницями й луками з набором стріл.

Дворище було обведене стіною, і штук десять рогаток оберігали підступи до неї. Губернатор називав цю в’язницю прекрасним будинком, калюжу в дворі — озером, купу грязюки в калюжі — мальовничим островом, кілька миршавих стеблин очерету — розкішним садом. Єдине, що відповідало його словам, — звідси справді видно було Сангарську протоку, але видно тільки крізь вузькі щілини галереї.

Варта в «новому будинку» була значно суворіша, ніж раніш у тюрмі: щопівгодини солдати заходили до полонених та й уночі навідували їх по кілька разів.

Хлєбников уважно оглянув нове приміщення, обійшов дворик, подивився на фортецю, що височіла прямо проти воріт, і мовив сумно:

— Тюрму цю споруджено не на місяць і не на два. Все передбачено, щоб звідси не втекли.

Мур обернувся до нього, хотів щось сказати, але, зустрівши пильний погляд Шкаєва, похилив голову і відійшов убік.

Згодом він вибрав хвилину, коли Хлєбников сидів на ганочку сам, торкнув його за плече, показав очима на водостічну канаву.

— Що вам треба? — стиха запитав штурман.

Мур оглянувся на всі боки, нахилився, зашепотів квапливо:

— Канава проходить попід огорожею… Трохи поглибити її, і можна тікати…

Здивований, Хлєбников підвівся з ганочка:

— І це ви кажете?.. Ви збираєтесь тікати?

— Ні… Але ви збирались.

— Ах, ось що! Ви даєте нам добру пораду? Спасибі, мічмане. Тільки порада ця запізніла. Ніхто з наших уже не думає про втечу.

Мічман допитливо дивився на Хлєбникова. На ніжному, пещеному обличчі його проступали багрові плями.

— Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я не поділяю загальної долі. Але сам я надломлений, розумієте? Я не хочу бути тягарем у дорозі. Я залишуся і зроблю все, щоб збити японців з вашого шляху. Це — жертва. Я готовий пожертвувати собою.

Хлєбников тихо засміявся.

— Не треба, мічмане. Я, наприклад, вашої жертви не приймаю.

Він глузливо подивився Мурові просто в очі:

— І сам я не маю бажання стати жертвою ради ваших замірів, мічмане.

Мур здригнувся.

— Що ви хочете сказати?

— Я вже сказав: про втечу ніхто з наших більш не думає. Ви подали, мічмане, гідний приклад розсудливості: ми чекатимемо вирішення нашої долі.

Їхню розмову перебив Теске. Він був десь недалеко, мабуть за виступом коридора, і, можливо, чув і те, що запропонував Мур, і те, що відповів Хлєбников. Тепер, він зупинився перед ними, широко розставивши ноги, хитро посміхаючись.

— Я. знову був у замку, панове. Останнім часом я буваю в замку майже щодня. Цікава новина! Але тільки під абсолютним секретом…

«До чого він гне? — подумав Хлєбников. — Напевно, якась пастка…»

Теске, здавалось, був вражений:

— Однак я бачу, вас це не дуже цікавить. Що ж, я можу промовчати. Для мене навіть краще, коли я промовчу.

Мур схопився з східця і припав на коліно, низько схиливши голову.

— Я прошу вас… Ми дуже просимо, наш добрий друже… Ви ж знаєте, що ми вміємо зберігати секрети!

Теске, все так само таємниче усміхаючись, сів на східець. Мур лишився там, де стояв, з низько похиленою головою..

— І знову в буніоса була розмова про вас… Столиця вдруге наказала тримати вас під пильним наглядом, а зустрінуті російські кораблі та команди їхні нещадно знищувати…

«Ні, він не чув, про що я розмовляв з Муром, — з полегкістю подумав Хлєбников. — А проте, може, це тільки вступ? Що скаже він іще?»

Помовчавши, штурман спитав:

— Але ж це неминуча війна?

— На те скидається, — байдуже мовив Теске.

— І росіяни нітрохи не будуть винні в кровопролитті…

— Війна не триватиме вічно, — зауважив японець. — Коли-небудь вона припиниться. Тоді вас, можливо, відпустять додому…

— Ми можемо тільки дякувати нашим японським друзям, — устряв Мур. — Авжеж, завдяки їм ми не будемо учасниками кровопролиття. Ми перебудемо час війни в чудовій, культурній країні. Принаймні я не підняв би руки на жодного з японських солдатів чи моряків…

Теске глянув на нього й одвернувся:

— Це не мало б особливого значення.

Молодий японець незабаром пішов, як завжди вдоволений з себе, сказавши, що в замку його жде буніос… Жде буніос! Він робився все більш комічним у своїй самовпевненості, цей незначний губернаторський служка. Хлєбников повернувся в приміщення, вирішивши не випускати по-змозі з очей Мура. Якийсь час він наглядав за ним крізь вузький проріз вікна. Помітивши Олексія, що вийшов у дворик подихати свіжим повітрям, покурити, мічман квапливо підвівся, майже підбіг до нього і одвів у далекий куток, за калюжу, що тут звалася озером, за миршаві стебла очерету і довго про щось говорив йому, кожну мить озираючись на всі боки. Хлєбников зрозумів: зрадник умовляв Олексія піти його шляхом.

Увечері штурман розповів товаришам про свою розмову з Теске й з Муром та про те, що Мур довго переконував у чомусь Олексія.

— А де ж Олексій? — оглядаючись, спитав Головнін.

Шкаєв кивнув на Мурову комірку:

— І зараз про щось шепочуться…

— Ясно, — сказав капітан, хмурячись. — Але розгляньмо наші справи спокійно й по порядку. Що головне в наших обставинах сьогодні? Головне — це японські погрози. Добре, що Теске знов проговорився. Але звідки могла взятися у японських воєначальників така самовпевненість і зухвалість? Очевидно, якось вони дізналися, що з кораблями Охотського порту не можна зробити нічого серйозного проти їхнього флоту. Для того, щоб японці дістали добру науку, потрібна сильна експедиція з Балтійського моря. Одначе наш флот нині зв’язаний діями проти Англії, і про таку експедицію тепер не може бути й мови. А час збігає… До одних подій звикають, інші події забуваються. Хіба не можуть забути в Петербурзі, яким ганебним обманом нас полонили? Та чи й знають у далекій столиці про цю подію в усіх її подробицях? Скажу одверто: в мене більше надій на Рікорда, на Рудакова, на славний екіпаж «Дианы», — так, так, вдесятеро більше надій, ніж на петербурзьких вельмож. Наші товариші не забули про нас, звичайно… Я вірю, вони прийдуть, і вже незабаром прийдуть до японських берегів. І знов становище таке, як і тоді: що зможе зробити жменька хоробрих людей проти численної армії і флоту Японії? Це вже не Кунасірі! Це — сама Японія. Та коли прийдуть російські кораблі, наша варта подесятериться. Тоді не можна буде й думати про втечу. Виходить, треба рискнути тільки тепер…

Моряки мовчали. Капітан дивився на слабенький вогник коминка; в згасаючих розломах жару малювалися йому далекі камчатські сопки. З коридора чути було неквапливі і ніби сторожкі кроки караульного.

— А як же бути з Муром та Олексієм? — нагадав Хлєбников.

Капітан байдуже повів рукою:

— Це деталь. Висновок простий і ясний: всіляко стерегтися Мура… всіляко! А тепер доведеться стерегтися й Олексія. Він весь час вагається, не знає, на чий бік стати. З такими людьми не йдуть на сміливі діла.

Він уважно вдивився в обличчя товаришів.

— Ось що важливо мені знати… Саме тепер важливо: хто згоден разом зі мною, не гаючись, тікати з полону?

Хлєбников мовив неголосно, твердо:

— Я з вами, капітане…

Шкаєв поривчасто схопився з лави:

— Усі ми…

— Готуємось і при першій змозі тікаємо, — сказав Головнін. Він усміхнувся.

З цього вечора шестеро моряків пильно стежили за Муром і Олексієм. Але стежили не тільки вони. Мур, що ніби був байдужий до їхніх довгих вечірніх розмов біля коминка і настирливо ліз у товариство до японців, — теж невтомно наглядав за капітаном, штурманом і матросами… Удаючи сонного, він напружено прислухався до неголосних, уривистих їхніх розмов, а коли, траплялось, залишався в приміщенні сам, квапливо нишпорив по їхніх постелях. Він намагався знайти речові докази і довести японцям, що ці шестеро готуються тікати. Ні, він не повірив Хлєбникову, буцімто вся група більше не думала про втечу. Він знав, не такий Головнін, щоб смиритися, а матроси, як і раніш, були вірні своєму капітанові.

Що так приваблювало їх до Василя Головніна? Просто звичка та дисципліна? Але хіба й сам він, мічман Мур, що успішно дослужився до цього обер-офіцерського чину в російському флоті і вже сподівався підвищення до лейтенанта, — хіба він не знав, що таке дисципліна?

А може, матроси відчували до свого капітана синівську прив’язаність і довір’я, бо Головнін за всіх обставин лишався і привітним, і ласкавим, і добрим?

Так ні, це на нього не скидалось. Мур бачив його і в гніві, бачив і знав, що найбільше в світі капітан не терпів, коли хто виявляв боягузтво, розгубленість, байдужість до служби.

В часи цих тоскних роздумів на самоті мічман частіш за все зупинявся на думці, яка і дратувала, і лякала його. Страшило саме це слово: вірність. Вони були вірні своєму капітанові тому, що він завжди і всюди бував вірний батьківщині.

І Мур згадав Росію: сніги й сніги, і приземкуваті дерев’яні пензенські, рязанські, тамбовські сільця, де живуть бородаті мужики, живуть неквапливо і якось по-своєму упевнено: будують, і орють, і лають панщину, додержують віри «не убій» і виходять битися навкулачки, читають псалми і співають бунтарських пісень… А потім, несподівано, незрозуміло, раптом висувають із темного середовища свого такого, як Ломоносов, і слідом за ним такого — майн гот! — як Пугачов… Що за країна? Коли признатися одверто, сам на сам із собою, він, Мур, завжди боявся її, так, так, боявся цих похмурих мужиків, які чомусь без помилки, чуттям пізнавали в ньому стороннього. А втім, йому й клопоту мало було до симпатій цих ось перевдягнених селян — матросні. Та й до самої Росії було байдуже — до її минулого, сучасного, майбутнього. Весь цін був захоплений своєю кар’єрою, і, кінець кінцем, для нього не мало ваги, де, кому і в ім’я чого служити. Проте він чудово знав одне: ці шестеро моряків не проміняли б тамбовських, пензенських, рязанських просторів і темних своїх сіл ні на красоти тропічних островів, ні на чудові види Італії, ні на розкоші східних країн. Ось яка сила єднала їх: Росія, поняття батьківщини, повсякчасна пам’ять про неї; отже, марні були всі його хитрощі, всі спроби роз’єднати їх, посварити, підкорити своїй волі. А тепер становище цілком ясне: він, Мур, лишився сам один. Курілець уже все розповів Хлєбникову: як підбивав його мічман виказати плани втечі, як обіцяв Олексієві заступництво.

Дивно, що й штурман, і Головнін, і матроси тільки посміялися з цього. Хлєбников сказав:

— Нехай собі бавиться німчик, однаково в дурні пошиється…

Мур ясно розчув цю фразу, вкриту загальним сміхом, і схопився з койки, хотів уже вийти з комірки, щоб порахуватися з штурманом, але вчасно схаменувся, згадав, що Хлєбников і дужий, і спритний.

З дедалі більшим нетерпінням чекав мічман свого часу і три, і сім, і дванадцять діб; головне, — раніш за караульних зняти тривогу: тримайте втікачів! Добре, якби Головнін і його приятелі вчинили опір, а караульні відкрили вогонь… З жалем ловив себе Мур на безплідних мріях, і, замість нетерпіння, брала вже досада: не було й тіні того, щоб шестеро збиралися в дорогу. Ніби щоб дужче розлютити мічмана, навіть баламутний Хлєбников і той іншим став: він випросив у караульних дві голки і по-хазяйському заходився, латати одяг. Голки часто ламалися, але Хлєбников гострив їх об камінь і знов старанно шив…

Не догадався Мур, одурили його, як хлоп’я, з цим шиттям. Менш за все цікавили штурмана нові латки. Він робив компас. Тертям об камінь він надав голкам магнітності, знайшов у старій оббивці пазів шматочок міді і з’єднав голки мідною планочкою, склеїв розвареним рисом кілька листків паперу і зробив футляр. Таємна, ретельна, копітка робота Хлєбникова закінчилась цілком успішно: маленький тендітний компас наче ожив, — майже точно показував північ і південь.

Не дрімали в ці дні й товариші Хлєбникова: Шкаєв знайшов кресало, зробив трут. Потім непомітно здобув у японців пару кременів. Васильєв приховав забуте теслярами гостре долото, — воно могло стати наконечником списа. Збільшувалися потроху й запаси провізії: ці прибережені жмені рису й солі полонені постійно носили з собою, прив’язавши невеличкі мішечки під пахвами, заховавши за поясом… Увечері, повернувшись з прогулянки і проходячи повз кухню, матроси прихопили два ножі… Пропажу японці повинні були помітити, але шестеро твёрдо вирішили, що час діяти настав.

Десь близько півночі Михайло Шкаєв та Дмитро Симонов хутко й безшумно виповзли на темне дворище. Вони причаїлись на ганочку, прислухались. Караульні розмовляли біля воріт. Матроси зсковзнули по східцях і сховались під ганком.

Опівночі патруль обійшов дворище і повернувся в свою будку… Шкаєв і Симонов почекали якийсь час, підповзли до огорожі й почали копати ножами прохід. Беззоряна, «орна ніч лежала над Мацмаєм, і квітневий вітер доносив солонувату свіжість моря…

Гармати «Дианы» й «Зотика» наведені були на фортецю. Рікорду досить було тільки махнути рукою, і десятки ядер сипнули б на укріплення, за якими причаїлись японці. Але Петро Рікорд зволікав… Він пам’ятав: така хвилина вже була, а тепер вона наче повернулась. Авжеж, рік тому отак само напружено чекали його слова комендори, і така сама нестямна стояла над шлюпом тиша…

Він вагався: а що як комендант фортеці збрехав? Які є у нього, в Рікорда, докази, що Головніна й шістьох моряків убито? Хіба важко комендантові, в разі розслідування причин нападу росіян на фортецю, одмовитися від свого слова і обвинуватити в обмані цього старого рибалку?

Він обернувся до японця:

— Комендант повідомив про страту російських моряків листом? Де цей лист?

Японець перелякано затрусив головою:

— Ні… Він не давав мені листа…

— В такому разі, — остаточно вирішив Рікорд, — ви зараз же повернетесь на берег і привезете мені писане повідомлення коменданта. Скажіть йому: я жду цього документа. І хай не бариться. За наслідки відповідатиме він.

Шлюпка доставила японця до обмілини, він сплигнув на галечник і бігом кинувся до фортечної брами. Кораблі залишалися в бойовій готовності до самої ночі. Комендори не відходили від гармат. Але японець не повернувся. Це могло означати лише одне: комендант не хотів присилати писаного підтвердження. Пояснити його мовчазне відмовлення було легко: він знав, що цей документ стане відомий у Європі. Якщо наслідки могли бути й не дуже серйозні, то в усякому разі неприємні для нього. Неспроста, звичайно, він поводився так визивно. Можливо, він бажав нападу росіян, щоб виправдати вчинений злочин. А коли він брехав і Головнін з товаришами були живі, цей напад викликав би самурайську помсту: вони могли стратити полонених.

Цілу ніч Рікорд думав про становище, яке створилося: найпевніше, мабуть, буде діяти їхніми ж методами. Вони захопили в полон сімох? Треба захопити японців удесятеро, вдвадцятеро, втридцятеро більше. Нехай самураї самі, шукають можливості мирного погодження. Якщо вони надумають битися на морі, дати бій… За фортечними стінами вони почувають себе впевнено. Чи будуть вони такі ж самовпевнені на фігурних своїх байдарах у просторах моря?..

Ця думка виникала в Рікорда й раніше, коли доставлені на Кунасірі японці один по одному зникали у фортеці і не повертались. Але тоді він мав на увазі лише цих врятованих і призначених для дружнього обміну рибалок. Очевидно, співвітчизники з простого народу нітрохи не цікавили самураїв. Що ж, моряки «Дианы» й «Зотика» добудуть і поважніших персон. Рікорд примусить самураїв вернути полонених або видати писане підтвердження, що їх страчено.

Два кораблі покинули затоку Зради і, не відходячи далеко від берега, рушили на південь.

Океан був пустинний і похмурий; маленькі чорні курільські буревісники стрімко проносились вздовж борту, майже черкаючи вороним крилом хвилю. Кінчики їхніх крил були білосніжні, і коли відважний птах, майнувши попід самим гребенем, шугав угору, здавалось, з крила його стікала біла піна… І російським, і японським морякам було відомо: буревісники грали перед штормом. Може, через те, що наближався шторм, дозорні не помітили в океані жодного судна. Японці не. наважились виходити з гаваней.

Уже надвечір, при високому зибу, дозорний «Дианы» побачив неподалік від берега велику байдару. Обминаючи прибережні рифи, вона швидко йшла до затоки Зради.

З містка «Дианы» пролунала команда капітана:

— Взяти!..

Три шлюпки зараз же ковзнули на хвилю і помчали навперейми японському судну.

Вже через півгодини групу японців доставили до борту «Дианы». Вони піднялись на палубу і, наче за командою, разом упали навколішки, репетуючи й голосячи. Тільки грізний окрик капітана примусив їх замовкнути. Показуючи в бік фортеці, Рікорд спитав:

— Ви вже бували в цій затоці?

Узятий на судно в дорозі, курілець-перекладач хоч і не дуже добре розмовляв по-японському, однак легко переклав де запитання.

Японці чомусь стурбувалися ще дужче. Старший із них обережно оглянувся на всі боки і тихенько заплакав; слідом за ним заголосили і всі інші.

— Вони не хочуть відповідати? — спитав Рікорд.

— Так, вони були в цій затоці, — сказав перекладач. — Ось старший плаче і все повторює: «Були… були…»

— Спитай: де полонені російські моряки?..

Тепер знявся вже такий галас, що капітан спересердя тільки рукою махнув і відійшов убік.

Хоч як бився перекладач, хоч і допомагали йому офіцери й матроси, японці товкли все те саме:

— Ми нічого не знаємо… Ми хочемо додому…

На тому й закінчився допит цієї галасливої компанії, якою старший керував, наче церковний регент: тільки він зітхне — і вже всі в сльози; тільки гляне — і всі в крик…

Рікорд наказав відпровадити крикунів у трюм, нагодувати, видати постелі. Вже сутеніло, і океан чимраз вище здіймав неспокійну хвилю, але дозорні «Дианы» й «Зотика» так само пильно несли свою вахту… Рано-вранці вони помітили на підході до затоки Зради з півночі великий японський корабель. Коли б не темінь ночі й не туман, вони побачили б його багато раніше; судно йшло на південь у бік Хакодате або Мацмаю і прослизнуло десь близько від російських кораблів…

Цим разом Рікорд був вдоволений: він захопив у полон шістдесят японців, — саме стільки, скільки й намірявся захопити. Команда купецького судна пробувала чинити опір: у неї була й зброя, були й боєприпаси. Та коли матроси «Дианы» вихопилися з шлюпок на палубу купця і дійшло до рукопашної, сутичка тривала не довго. Пізніше матроси називали цей бій «ввічливим боєм»: вони не відповідали вогнем на стрілянину противника, а, вдершись на палубу, працювали прикладами й кулаками…

Особливо вдоволений був Рікорд з того, що серед шістдесяти японців знайшовся багатий купчина, власник корабля, якийсь Такатай Кахі. Купець, як видно, збирався з візитом до начальника японського гарнізону в затоці Зради і тому убрався в найдорожчі шовки. Бувши тепер навіть у полоні, він все ж вірив у могутність свого багатства. Він спитав, де капітан, і, підійшовши до Рікорда, промовив урочисто:

— Я — Такатай Кахі. В Японії добре відоме моє прізвище. Крім цього мого корабля, на який ви напали, в мене є ще десять таких же великих кораблів. До того я маю власні рибні промисли. Нарешті, в мене є власні будинки й замок. На мене працюють сотні людей, бо я, Такатай Кахі, дуже багатий.

— Добре! — гукнув капітан, з цікавістю розглядаючи огрядного купчину, — Мені й потрібен був саме такий добродій…

Очевидно, з поваги до власної персони, купець почав говорити про себе в третій особі:

— Такатай Кахі хотів би знати, якою ціною він може відкупитися?

Рікорд дивився на японця з усмішкою:

— Оскільки життя й благополуччя шановного Такатай Кахі безцінні, з мого боку непристойно було б називати будь-яку ціну.

Купець вклонився: він сприйняв ці слова всерйоз; японці навколо нього здивовано зашепотіли і трохи відступили від свого проводиря, наче хотіли підкреслити повагу до нього. А Такатай Кахі дуже сподобався комплімент капітана і особливо, мабуть, у тій частині, яка пояснювала, що викуп буде непотрібний.

— В такому разі, — промовив він голосно і навіть зіп’явся з гордощів навшпиньки, — Такатай Кахі сподівається довідатись, чим пояснити це сумне непорозуміння? Доблесний російський офіцер прийняв мене, напевно, за когось іншого? Смію запевнити доблесного російського офіцера, що я, Такатай Кахі, чиє прізвище відоме по всій Японії, не злопам’ятний. Я погоджуся простити цю помилку…

— Чи ба, як пиндючиться! — весело гукнув хтось із матросів. — Кумедія!..

Капітан суворо блякнув очима в бік веселуна і промовив тим самим шанобливим тоном:

— Непорозуміння викликане, шановний Кахі, поведінкою японських військових на Кунасірі. Мало того, що вони вдерлися на російську землю і збудували на цьому острові фортецю, вони обманним способом захопили в полон капітана цього корабля і з ним шістьох російських моряків. Кілька днів тому начальник гарнізону повідомив мене через посильного, що цих сімох російських моряків убито… Однак підтвердити де повідомлення в писаній формі він відмовився…

Японець здригнувся й зблід, кругле обличчя його перекосилось:

— Убито?.. Але цього не може бути! Зовсім недавно, авжеж, десять днів тому, Такатай Кахі бачив полонених російських моряків у місті Мацмаї. Я навіть пам'ятаю прізвище капітана… Він дуже люб’язний і виявляв мені пошану за японськими звичаями… Ось я згадав прізвище: капітан Мур!..

Рікорд здивовано перезирнувся з офіцерами: що ж з Головніним? Якщо Мур вважається капітаном, то, виходить, Головнін загинув?..

— Може, ви не точно назвали прізвище, шановний? Прізвище капітана Головнін.

— Ні, ні, — упевнено повторив японець. — Прізвище капітана Мур… Він середній на зріст, плечистий, бороду голить, але залишає довгі виски, на вигляд суворий, проте очі добрі…

— Та це ж і є Василь Михайлович! — захоплено скрикнув Рікорд, дивлячись, як заясніли обличчя матросів.

— Еге, еге, — підтвердив купець. — Його так і називали: Василь Михайлович…

— Але ви кажете, ніби він виявляв вам пошану за японськими звичаями? Що це значить?

Такатай Кахі усміхнувся:

— Це значить: лягти перед старшим начальником на землю і зображати цілковиту покірність його волі.

— Ні, Головнін такого не допустив би, — твердо сказав Рікорд. — Мені здається, ви не розрізняєте двох людей: Головніна і Мура.

— Пробачте, — забелькотів Такатай Кахі. — Справді, у мене в думках весь чає рибні промисли… Мур — молодий чоловік, ставний, вродливий, дуже люб’язний. Він перейняв наші звичаї й охоче лягає на землю навіть перед простими одвідувачами. Солдати глузують з цього. А Василь Михайлович — той суворий і мовчазний, і коли вітається з гостями, то ледве нахиляє голову… Але в особистій розмові зі мною Мур признався мені, що він — капітан «Дианы», і якщо буде моя ласка дати полоненим трохи грошей, то краще, коли ця допомога дістанеться матросам через нього, Мура…

Тепер посміхнувся й Рікорд:

— Зрозуміло… Це схоже на Мура. Але яка ж паскудна душиця, чорт би його взяв!

Японець чомусь перелякався; він знов заговорив з поклонами, притискуючи руки до грудей:

— Ви можете вірити Такатай Кахі, — в нього десять отаких самих кораблів і власні рибні промисли!

— Та зажди ти з своїми промислами! — відмахнувся від нього капітан. — Виходить, вони живі? Де їх тримають? У Мацмаї? — Він обернувся до матросів. — Ви чуєте, хлопці? Наші товариші живі… Ура!

Дружне матроське «ура» прогриміло над «Дианой» і повторилось на «Зотике», мов луна. На якусь хвилину Рікорд забув і про японського купця, і про його супутників. А, купець злякався шумної радості моряків, не добрав, що діється, втратив осанку й важність і гулькнув у натовп полонених.

Двоє дужих матросів ледве знайшли його в тісному натовпі, вивели і знов поставили перед капітаном.

— Вам не загрожує небезпека, шановний Кахі, — сказав капітан, з посмішкою озираючи скуйовдженого, пом’ятого купця. — Ви розповіли нам велику, радісну звістку…

Купець враз цілковито змінився; він, як виявилось, дуже швидко пристосовувався до змін обстановки. Поправляючи свій зім’ятий халат і знов прибираючи солідну міну, він мовив навіть з важністю:

— О, Такатай Кахі не знає страху! Це, бачите, з радощів наші мене… ну, обнімали… Я думаю, тепер, після того як ви довідались про своїх друзів, ви не знищите мого корабля? На ньому так багато сушеної риби… Якщо вам потрібні заложники… візьміть половину моїх матросів… але корабель не повинен загинути. Ви не допустите цього, капітане?

— Як бачу, матроси для вас — річ другорядна? — поцікавився Рікорд. — Судно куди дорожче, правда?..

Японець глибоко зітхнув і мовив смиренно:

— Людина — лише дитя долі. Сьогодні вона жива, а завтра її нема. Але корабель може служити й завтра.

— О, та ви ще й філософ? — лагідно, насмішкувато здивувався Рікорд. — Треба сказати, ваша філософія комерції не дуже людинолюбна… Можете заспокоїтись: я не зазіхаю на ваш корабель. Він може йти собі в Японію чи куди ваша воля. Всі ваші люди будуть звільнені. А ви, пане Такатай Кахі, поїдете в невелику подорож на Камчатку. Ви житимете в Петропавловську до самого того дня, коли ваші співвітчизники звільнять наших співвітчизників… До речі, можете написати листа своїм родичам або губернаторові Мацмая, щоб вони потурбувалися про ваше звільнення.

Купець відсахнувся і, мабуть, сів би на палубу, коли б інші японці не підтримали його ззаду…

— Я, Такатай Кахі, віддаю вам тридцять… хочете, сорок… хочете, п’ятдесят чоловік?.. Навіщо ж вам я, і старий, і непрацездатний?

Рікорд обернувся до своїх офіцерів:

— Спершу я думав узяти в полон шістдесят або сімдесят японців. Тепер гадаю: досить цього одного. А він, як бачите, роздає своїх підлеглих, наче вони мішки з рисом чи сушена риба…

— Я віддам усіх шістдесят, — плаксиво вигукнув Такатай Кахі. — В мене ж невідкладні справи! Розумієте, я поспішаю в Хакодате. В цьому місті призначені великі торги…

Дивлячись на нього з містка зверху вниз, Рікорд спитав суворо:

— Ви людина, Такатай Кахі?

Японець дивився спантеличено:

— Атож, звичайно…

— А людина — дитя долі?..

— Я це сказав… Правильно.

— То й скоріться своїй долі. Ідіть і пишіть листи.

Рушивши за матросом, купець понуро зробив кілька кроків і, наче спіткнувшись, зупинився. Тепер він чомусь дивився на Рікорда з сяючою посмішкою. Капітан сподівався чергових вивертів, пропонувань багатого викупу, щедрих обіцянок. Але Кахі вже чудово оцінив обстановку. Він промовив, кланяючись і тихенько сміючись:

— Така щаслива несподіванка!.. Я, Такатай Кахі, дуже радий!.. Більш за те, я щасливий… Мені доведеться подорожувати в товаристві таких освічених людей!.. Яка завидна доля… Я справді дуже щасливий, мій доблесний капітане!..

Хтось із матросів голосно зареготав:

— Ну й лисиця!..

Того ж дня «Диана» й «Зотик», не починаючи воєнних дій проти японської фортеці, залишили Кунасірі. Кораблі йшли на північ, до далеких берегів Камчатки. Визволення полонених відсувалося ще на рік, але Рікорд тепер був певен в успіху справи. Він міг би пошкодувати тільки за одним: що не знав, які події сталися за цей час у Мацмаї, в глухій, відрізаній від світу губернаторській в’язниці і в самому загоні Василя Головніна…

Мур плакав від люті і проклинав самого себе: як могло статися, що втечу полонених перші помітили караульні? Якби він подав сигнал тривоги в ті хвилини, коли полонені вибралися, він би напевно дістав подяку від самого буніоса… Що могло бути за огорожею? Втікачі, звичайно, вчинили б опір. Оце й важливо! Може, тепер би їх лишилося менше. Бо коли б були жертви з японського боку, то й ті лиха доскочили б… І треба ж було, щоб отаке нещастя спостигло: завжди пильний, чуткий до кожного шурхоту вночі, він ганебно проспав вирішальні хвилини. А тепер, чого доброго, японці могли запідозрити й його в співучасті. Прокляття! Вперше за час полону в отакі дурні пошився… Погоня кинулась за втікачами аж уранці, а за цей час вони ж, певно, далеко зайшли…

А що як погоня скінчиться невдачею, і втікачів не переб’ють, і вони не загинуть у дорозі? Що, як їм пощастить дістатися до Сахаліна, до Охотська, до Петербурга? Тоді вся Росія назве їх героями, а його, Мура, зрадником. Доннерветтер! Він не дасть їм далеко втекти! Але як він може не дати? Японці йому не вірять, а Цей дикун-курілець не приховує жалю, що не втік з Головніним, і злісно в очі глузує з Мура…

В розпачі, в небувалому збентеженні Мур падав на свою койку, гриз ріжок цупкої ковдри, пробував забутися, але йому вчувалось, що наближаються голоси, і він схоплювався, вибігав на тісний дворик, сподіваючись, що погоня повернулася з удачею, що солдати скажуть: «Втікачі бились до останнього». Та він помилявся: над тюрмою стояла все та сама насторожена тиша…

А курілець глузував. Чорні, глибоко запалі очі дивилися на Мура суворо й зухвало, наче два хижаки, визирали вони з-за хащі брів, і губи кривилися в посмішці.

— Кепсько, мічмане. Авжеж, дуже кепсько… У нас на острові такий порядок: коли людина обманює всіх і любить тільки себе, її вбивають.

— Цить ти, дикий виплодку!.. — Істерично верещав Мур, — Уб’ю… Ти призведеш мене до злочину…

— Ти вже вчинив злочин, — спокійно й байдуже відповідав Олексій. — Ти все одно що мертвий…

Затаївшись на койці, Мур намагався уявити собі картину втечі. По-перше, вони ж, звичайно, готувалися довгий час. І весь цей час вони таїлися від нього, маскували кожен свій крок, боялися мовити при ньому необережне слово. Яка образа! Критись від товариша, з котрим довелося стільки пережити. Він мав право виказати їх навіть з почуття глибокої кривди. Та це лишиться на їхній совісті: вони покинули товариша самого… Отже, вночі, після обходу патруля, вони нищечком вибрались на дворик, зробили підкоп і втекли… Куди вони втекли? В якому напрямі?

Картину втечі Мур уявляв приблизно правильно лише до тюремної стіни. Він не знав, що тут, у проході під стіною, втікачі зазнали першої невдачі…

Коли, притиснувшись до землі, Головнін пролазив крізь цю вузьку нору, нога його ковзнула по вологому грунту і щось гостре вгородилося в коліно. Він зціпив зуби, щоб не скрикнути. Невже й тут, на глибині, охоронники порозставляли пастки? Зігнувшись, він намацав гострий кілочок. Так, попід стіною проходив непомітний підземний частокіл. За хвилину мовби перестало боліти. Кілька разів він обмацував поранене коліно, здавалося, все гаразд, він міг вільно йти…

Вузенькою стежечкою шестеро вийшли на дорогу, обійшли кладовище і, дотримуючись посадок, ховаючись у чагарях, минули останні розкидані будівлі міста, за якими починалися гори.

План дальших дій було намічено ще в тюрмі. Горяними неходженими нетрями вони втечуть якнайдалі від Мацмая, вночі зійдуть з гір на берег, захоплять рибальську байдару, силою візьмуть в одному з сіл трохи харчів і вирушать у море. Та вже на цьому першому підйомі Головнін відчув такий біль у коліні, що без допомоги товаришів не зміг іти.

Все ж він ішов, спираючись на руки товаришів і на ціпок, уперто видирався на виступи скель, пролазив крізь чіпкі зарості терняку, повз по кам’яних осипах, тягнучи розпухлу ногу. Цей шлях у гори й далі, по засніжених вершинах хребтів, преправи через ущелини й провалля, нічні спуски в долини й до берега та днювання на скелях, під холодним квітневим вітром і дощем, — все уявлялося йому тяжким гарячковим маренням.

Запаси провізії незабаром вичерпались. Вони їли траву й пили воду з гірських струмків. Розкласти вогнище, щоб зігрітися і просушити одяг, вони не наважувались: їх неминуче помітили б селяни з численних прибережних селищ. А нічні пошуки човна на березі давали все нові розчарування, — байдари або пильно охоронялися, або траплялись несправні чи малі.

Темної, непогожої ночі на переході через міжгір’я Хлєбников зірвався в провалля. Товариші позв’язували пояси і намагались обслідувати ущелину, але матрос Васильєв, спустившись униз кам’яним укосом, не досяг дна.

Дивним і чудесним могло здатися, що штурман Хлєбников лишився живий. Видно, велика була сила й жадоба життя в цієї людини, — розбитий, напівпритомний, він вибрався з провалля і сказав задихаючись:

— А все-таки… все-таки ми втечемо!

Солдати вже гналися за полоненими слідом. Перед стрімчастою стіною бескиду, що піднеслась на стометрову височінь, Головнін сказав, упустивши ціпок:

— Тут і край моєму шляху… Далі йдіть самі. Не треба ні вмовляти мене, ні підбадьорювати. Так уже сталося, що на самому початку дороги я вибув із ладу. Але ви ще зможете захопити човен і втекти в Росію…

Матрос Спиридон Макаров, похмурий силач, з біцепсами як манільський канат, спроквола, важко опустився на камінь:

— Що й казати, Василю Михайловичу… На таку стіну і я, мабуть, не видерусь.

— Ти дужий, Макаров. Ти видерешся. Часу по-пустому не марнуйте, ви ще встигнете втекти.

Від берега долинув свист; матрос прислухався, мовив байдуже:

— Зовсім близько і, видно, по сліду йдуть. Минулої ночі, коли ми на сушилах рибу шукали, помітив я, що хтось наші старі сліди паличками повідзначав. Третю добу біля цих скель тупцюємось, і чудно, що досі вони нас не накрили…

— Бояться, — впевнено сказав Васильєв. — Знають, що по-мирному не здамося.

Головнін повторював наполегливо:

— Поспішайте… Якщо вам пощастить дістатися до Охотська, — а головне, від японського берега в море утекти, — перекажіть там, в Охотську, що я нітрохи не шкодував за тим, що так зробив… Краще тут, на скелях умерти, ніж довіку в полоні у самураїв нудитись.

— Вони постараються взяти вас живим, — сказав Макаров. — А це значить, — знову полон. Може бути й гірше…

Капітан похитав головою:

— Живим я не здамся. Камінням одбиватимусь, — їм. неодмінно доведеться стріляти…

— Як же це виходить: не по-нашому, не по-матроському, Василю Михайловичу, — втрутився Шкаєв. — Ми на скелі сидітимемо і дивитимемось, як наш капітан, поранений, один проти сотні самураїв б’ється? Ні, не годиться ваше рішення: разом ми служили, разом страждали й надіялись, разом нам і помирати.

— Спасибі за дружбу, Михайле, а тільки і вірність, і дружба не повинні привести нас до спільної біди. Я не з розпачу, ні, я обдумано це все кажу: ви зможете ще втекти, а мені на цей бескид однаково не вилізти.

— Тоді і я залишусь, — зітхнувши, рішуче вимовив Шкаєв. — Без вас я далі не піду.

— Ти хочеш повернутися в полон?

— Я теж битимусь до останнього подиху. Нехай уб’ють, це краще, ніж полон.

— А легко мені буде знати, що Михайла Шкаєва вбили через мене?

— Ні, ви думатимете інакше: вбили тому, що хотів на батьківщину повернутись.

Хмурий Макаров несподівано усміхнувся:

— А все-таки ми спробуємо, Василю Михайловичу! Спробуємо вилізти на бескид… Ви за мій пояс держіться, він міцний, витримає…

— Руки твої не витримають, Спиридоне…

Макаров неквапливо засукав рвані рукави.

— Підкову колись розгинав… Вершковий прут залізний, як мотузку, намотував. І куди тільки сила поділась?.. Е, та чого там думати, — витримаю!

Облава була вже зовсім близько від бескиду. Скоряючись волі товаришів, Головнін підвівся з каменя і, обережно ступаючи на поранену ногу, підійшов разом з Макаровим до стрімкої базальтової стіни.

Вони видряпувалися по малому, звивистому річищу струмка. Віками вода розточувала цю литу сіру брилу, але в скелі утворився лише вузенький проріз, — навіть силі води й часу не піддався базальт… Дивно, як удержувався Макаров на цьому здибленому камені та ще й ніс на міцному плетеному поясі пораненого капітана.

Біля верхнього пруга скелі Головніну довелось випустити з рук пояс Макарова, інакше матрос не зміг би здертися через виступ на вершину. Капітан учепився за маленьке деревце, що виросло в тріщині під самою вершиною скелі, і поставив здорову ногу на гостру зазублину каменя. Останнім величезним зусиллям Макаров перекинув своє тіло через виступ… Він хотів підвестися й подати капітанові пояс, та невдало ступив і впав на камінь над самісіньким урвищем. Головнін гукнув його, але матрос не відгукнувся, — він знепритомнів.

Хвилину й дві капітан висів над урвищем, тримаючись за маленьке деревце. Камінь під його ногою виломився й загуркотів униз, і тільки ця миршава гілочка тримала знесилене тіло капітана. Випустити гілку з руки, — і враз кінець мученицькому шляху. Він глянув униз: далеко по крутому підніжжю скелі повільно здиралися Васильєв і Шкаєв. Ні, випустити гілку значило б згубити й товаришів. Їх треба попередити, вони встигнуть відсторонитися. Він крикнув, але матроси не почули; розплатавшись на камені, вони лізли вгору.

— Я падаю… зриваюсь! — повторив капітан, уже сунучись рукою вниз по гнучкому стовбуру деревця. Звичайно ж, Васильєв і Шкаєв не могли його почути: це був не крик, — хрипіння. Але Макаров розчув. Крізь тяжкий сон, крізь непритомність до нього долинув хрипкий шепіт Головніна, і перше, що відчув матрос, був пекучий страх: а що як він не встигне прийти на допомогу? Звівшися рачки, ніби несучи на спині надсильний тягар, Макаров висунувся з-за краю урвища. Він зрозумів: лишилися якісь секунди, — посиніла рука Головніна ледь удержувалась за нахилене деревце.

— Тримайтесь! — скрикнув матрос. — Я йду…

Опустившися з кручі, висячи на ліктях, він намацав ногою маленький виступ каменя біля грудей Головніна.

— Беріться вільною рукою за пояс…

— Але камінь хитається, він не вдержить нас двох…

— Беріться міцніше, вдержить!..

Тепер вони обидва повисли над урвищем, спираючись на малий виступ. Надовго, на все життя запам’ятав Головнін ці повільні секунди: бляклу синяву неба, низьку хмару над бескидом і терпкий, смолистий дух ялинки, до якої торкнувся він обличчям… Силач Макаров вибрався на бескид, важко упав на груди і тут же враз обернувся, підхопив капітана під лікоть. Довгий час вони лежали поруч над краєм урвища. Далеко-далеко внизу, наближаючись до бескиду, довгим розрідженим цепом ішли японські солдати. Та облава вже була не страшна; моряки знали: видиратися на цю кам’яну стіну солдати не наважаться.

На цьому довгому й важкому шляху по скелях, по вершинах надхмарних хребтів бували хвилини і навіть години, коли й капітан, і матроси знову вірили в свою удачу. Вночі, зійшовши з гори на берег, вони знайшли під навісом великий човен і в ньому — все потрібне в дорозі: снасті, й мережі, і відра для запасу прісної води. Саме про таке судно мріяв Головнін, і кінець кінцем його знайшли. Капітана не збентежило й те, що провізії вже не лишилось: є мережі, буде й риба, а десь на острові, — їх багато біля берегів Японії, — вони добудуть усе потрібне для дальшої дороги. Аби тільки розвернути цей човен, — він стояв бортом до моря, — аби тільки зсунути його з піску…

Мало не до світу билися вони коло човна, та спустити його на воду не змогли. І це вже вдруге така зла доля! Майже на волі… І знову тюрма! Капітан зрозумів тоді, що його мрія про втечу так і залишиться мрією: матроси аж хитались від виснаження, зранений Хлєбников кілька разів падав на пісок… Вдень на схилі гори, в густих чагарях їх оточили солдати. Головнін бачив, як в’язали вони руки Хлєбникову, як відбивався Шкаєв від цілого взводу самураїв. Симонов та Васильєв майже не чинили опору, — вони були надто кволі… Стиснувши рогатину з ножем на кінці, поряд з капітаном лежав Макаров.

— Ми будемо битись, капітане?

— Авжеж, будемо битись.

— Їх дуже багато, — мабуть, понад сто чоловік…

— Все ж спробуємо відбитись. Потім візьмемо в селі маленький човен і втечемо до берега Сахаліну…

— Де ж ми добудемо провізію, капітане?

— В першій-ліпшій рибальській хатині. Іншого виходу в нас нема.

— Я слухаю, капітане. Добре, якщо нас не помітять… Тільки вони обшукують кожен кущ. Дивіться, четверо йдуть просто сюди.

Головнін підняв свою рогатину:

— Ось коли знахідка Васильєва, долото, здасться…

Крізь сплетене віття чагарів Макаров пильно вдивлявся в японців, що підходили все ближче.

— Зараз ми цих чотирьох уб’ємо, капітане.

— Так. Першими треба зняти тих, що з рушницями.

Матрос обернувся до Головніна; обличчя його зблідло:

— А як же з нашими товаришами? Японці ж метатимуться? Василю Михайловичу! Вони повбивають наших…

Ніколи ще не бачив Головнін силача Макарова таким розгубленим. Він розумів: Макаров не боявся за себе, — цей бувалий моряк не раз рискував життям, щоб врятувати його, капітана, щоб допомогти товаришам. А тепер віг правильно зміркував: японці, безперечно, помстяться за смерть своїх солдатів, і це буде розправа над Хлєбниковим, Шкаєвим, Симоновим, Васильєвим. Рішення в Головніна виникло зараз же: він уткнув рогатину долотом у землю і повільно підвівся.

— Я беру всю відповідальність на себе. Я говоритиму, що наказав вам тікати разом зі мною і погрожував карою в Росії, якби ви не погодилися. Я не хочу, Макаров, бути причиною загибелі чотирьох наших друзів…

Матрос теж звівся на ноги:

— Спасибі, капітане… Ви — людина!..

Три десятки японців з галасом оточили двох моряків. Головнін вийшов на галявину і мовчки простяг офіцерові складені руки. Тонко плетений шнур врізався в кисті, петлею ліг на шию, обплутав ноги… Макаров став поряд з капітаном і, дивлячись просто в очі офіцерові холодними й злими очима, вимовив повільно й хрипко:

— Не смійте штовхати капітана, — він поранений… Василю Михайловичу, я вас нестиму.

У далекій дорозі до міста Мацмая Головнін не раз згадував слова Шкаева, сказані матросам, ще як ішли в Хакодате: «Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий, будинок… Тільки нагорі — звір’я, а внизу — люди». Внизу, в самій гущі народній, полонені зустрічали людей. Рибалки з прибережних селищ не образили полонених жодним словом. Величезні юрми зустрічали моряків дорогою, поблизу сіл, і старі люди шанобливо кланялись змученим подорожанам, жінки й діти несли їм скромні подарунки — жменю рису, дзбан молока — і просили конвойних солдатів розв’язати або попустити вірьовки.

У місті Мацмаї, в похмурому дерев’яному замку, Головнін сказав буніосу:

— Я знаю тепер Японію — таємничу, заборонену країну… Для мене вона перестала бути таємничою.

Губернатор криво посміхнувся:

— Варто було задля цього рискувати?

— О, певно! — відповів Головнін. — Мореходці часто рискують заради відкриттів.

— Як видно, вам сподобались гірські вершини? — насторожено спитав губернатор.

— Ні, інші вершини, — сказав Головнін. — Вони — в душі народу, і вам їх не заслонити…

— Ідіть в тюрму і помоліться своєму богові! — з люттю викрикнув губернатор. — Той іноземець, що бачив у Японії надто багато, може позбутися очей…

Мур тріумфував: утікачів захопили! Про це йому розповів караульний солдат. Тепер вони брели десь у горах Мацмаю всі шестеро, з зв’язаними, як і раніше, руками й ногами. І, напевно, матроси проклинали Головніна… Але невже всі шестеро живі й здорові? Не може бути. Тут караульний, звичайно, помилився: Федір Мур чудово знає і капітана, і Андрія Хлєбникова, і всіх інших. Не такі вони люди, щоб налівдорозі до волі здатися без бою.

Нетерпеливо чекав Мур, Коли прийде Теске, — перекладач, певно, знав більше за караульного.

А Теске прийшов задуманий і сумний; з тривогою сказав він мічманові, що капітан і штурман Хлєбников поранені, Здивований і настроєм, і тоном Теске, Мур спитав:

— Вас, здається, засмутило, що ці злочинці зазнали кари, на яку заслужили? Їх покарала сама доля!..

Молодий японець глянув на нього вражено:

— Ви називаєте своїх товаришів злочинцями?

Мур відповів роздратовано:

— Я давно вже порвав з цими людьми. Але скажіть, що з ними? Капітана й Хлєбникова поранено в сутичці? Вони відбивались і когось убили? Може, вони повмирають ще в дорозі?

— Ви цього хотіли б, мічмане?

— Я ніколи не співчував злочинцям…

— Ні, вони житимуть. Вони не оборонялись. Капітан поранив себе ще тут, коли залишав це дворище, а Хлєбников зірвався в ущелину. Мені дуже приємно сказати вам, що вони житимуть. Знаєте, чому мені приємно сказати це вам? Тому, що в нас, у Японії, таких людей, як ви, називають двома словами: чорне серце…

Мічман мовчки підвівся з лави і повільно почвалав у свою тісну комірку. Він хотів би відповісти японцеві на образу, але якими словами відповісти? Теске ще може образитись і при нагоді завдати якої-небудь неприємності. Дивно, що навіть цього губернаторського служку Головнін зумів прихилити до себе і покорити, хоч Мур не пам’ятав, щоб капітан запобігав перед ким-небудь з японців…

У тиші й темряві комірки мічман довго обмірковував теперішнє становище. Воно-таки й не слід, мабуть, жалкувати за тим, що він не зміг перешкодити втечі. Двоє найнебезпечніших противників поранені і, головне, втратили всяке довір’я японців. Він, Мур, не пробував тікати, отже, заслужив ще більшого довір’я. Тепер використати б лише цю перевагу, обвинуватити втікачів, накликати на них гнів буніоеа й японського уряду… Він скаже, авжеж», скаже, що всі вони, шестеро, друзі й сподвижники Хвостова та Давидова, що йшли вони в Японію нападати, захоплювати полонених і грабувати, що це лише початок воєнних дій Росії проти японської держави… Пригадується, він десь колись читав про Фер— нанда Кортеса, конкістадора, який завоював Мексіку… Кортес зруйнував і спалив свої кораблі, щоб ніхто з його соратників не спробував повернутись на батьківщину до цілковитої: перемоги. Мур наслідує приклад Кортеса: більше, ніж кораблі, — він спалює батьківщину за собою. Він не повернеться до Росії, а купить собі волю ще тут, в Японії. З цього й починається його відважний, неповторний шлях. А якщо доведеться повернутись? Не страшно, шестеро моряків однаково вже не будуть живі. Мудрість каже: мертвим сорому нема. І якщо в Росії він назве їх, мертвих, боягузами й зрадниками, хто зможе спростувати його слова?..

Він повторював собі: рішучість! Перші кроки вже зроблено, і треба з перемогою закінчити цей шлях.

Але яку неприємність розповів караульний офіцер! Виявляється, не тільки шістьох утікачів, а й його, і курільця буніос наказав перевести в тюрму: За що ж його, Мура, вирішили оселити разом з арештантами? За покірність? Які порядки в цій Японії! Він був слухняний, чемний, ретельний, навчав російської мови перекладачів, надписував віяла, кланявся і плазував перед кожним хоч трохи знатним відвідувачем, — і за це все його в тюрму?

Гаразд, він знову скориться. Ні, не довго пробуде він у тюрмі. Вже при перших допитах буніос зрозуміє, що перед ним не змовник, не бунтар, — людина добропорядна й добронравна.

В судовому приміщенні, де Мур уперше після розлуки побачив повернутих втікачів, він одразу зауважив одну приємну зміну, йому й Олексієві наказано було стати трохи осторонь групи Головніна. Відстань між ними була не дуже велика, та все ж це вже була відстань! У бік втікачів Мур навіть не позирнув, невідривно стежачи відданим поглядом за кожним рухом буніоса… Якийсь час губернатор неголосно радився з чиновниками, — ця хвилина й здалася мічманові слушною… Він ступив крок наперед і, склавши руки на грудях, нахиливши голову, всім виглядом своїм удаючи покірність долі, заговорив тихим, тремтячим голосом:

— Матроси… Я звертаюся до вас… Я знаю, ви не винні. Капітан і штурман примусили вас зважитися на цю страшну, безглузду спробу тікати. Прошу вас, кажіть нашому доброму буніосу саму правду. Як перед богом, так і перед ним!..

Губернатор поморщився і зробив знак рукою, наказуючи Мурові відійти вбік. Звертаючись до Головніна, він спитав:

— Відомо вам було, капітане, що, коли б вам пощастило втекти, я і ще багато чиновників позбулися б життя?

— Ми знали, що караульні могли б зазнати кари, — мовив Головнін. — У Європі в таких випадках відповідають караульні. Але ми не думали, що японські закони такі суворі й жорстокі, щоб карати людей нічим не винних.

Мур. знову рішуче виступив наперед:

— Неправда, мій дорогий буніосе!.. Капітан свідомо каже неправду. Я сам пояснив йому, і штурманові, й матросам, що в Японії є про це дуже суворий закон…

Моряки здивувались, що губернатор мовби не звернув уваги на ці мічманові слова.

— Хіба в Європі є закон, — спитав губернатор суворо, — за яким полонені можуть рятуватися втечею?

— Такого друкованого закону нема та й бути не може, але оскільки ми не давали слова честі, ми вважали свої дії дозволеними.

Мур голосно засміявся; усі чиновники й губернатор обернулися до нього, а мічман, удаючи, ніби йому не сила стриматися, все хихикав у рукав.

— Що з цим чоловіком? — спитав губернатор у Теске. — Він хворий?..

Молодий японець відповів квапливо:

— Так… Є ознаки… Він усе частіше висловлює безсовісні думки.

— Які це думки?

— Такі, що можуть виникнути тільки у зрадника…

— Мені шкода цього чоловіка, — повільно вимовив губернатор, уважно оглядаючи Мура. — Однак він хоче говорити? Нехай говорить.

— Вас знов обдурюють, мій буніосе! — вигукнув Мур засмучено. — Капітан одверто глузує з вас. В Європі втеча з полону карається не менш суворо, ніж у вашій країні…

Нерухомі очі губернатора немов оскліли; запалі, старечі губи притаїли посмішку:

— Ви починаєте робити успіхи, мічмане… Щоправда, успіхи не похвальні для офіцера. Не забувайте, що всі ви однакові для мене, хоч ви особисто й не встигли втекти.

— Але я й не пробував тікати, мій буніосе! — скрикнув Мур перелякано. — Я тільки удавав, що погоджуюсь, щоб вам про все розповісти…

Чиновники засміялись, а губернатор промовив неголосно й байдуже:

— Скидається на те, що ви і в екіпажі «Дианы» були тільки для того, щоб виказувати японській владі секрети свого командира?..

Він кинув Головніну:

— Коли Федір Мур погоджувався тікати разом з вами, ви вірили йому?

— Так, безумовно, — твердо сказав капітан.

— А тепер… кого ж він обманює, вас чи мене?

— Вчинки мічмана Мура лишаються на його совісті. Коли ми збиралися тікати, ми були певні, що він тікатиме з нами. Але потім він злякався. Пізніше ж, я думаю, у нього виникли власні плани: зрадити товаришів і повернутися до Росії самому. Він, мабуть сподівався, що зможе звести на нас наклеп і тим загладити свою провину…

Мур здригнувся і відступив до стіни; бліді губи його тремтіли; пальці намацували комір і не могли відстебнути. Чомусь Головнін згадав у цю хвилину, як поводився мічман у південноафриканській гавані, як ховався він за шлюпкою, з якою готовністю супроводив на борту «Дианы» англійського офіцера, як опинився біля дверей капітанської каюти, коли Головнін спалив секретний документ. Хто ж він був, ставний, вродливий Мур? Людина без роду, без племені, завжди ладна перейти на бік сильного противника? його, капітанова, провина, що вчасно не зірвав він маску з цієї солоденької фізіономії. Та тепер він знав: плани хитрого німчика розгадано безпомилково, і не відмовитись Мурові від своєї згоди на втечу, — стіною стане вона, ця згода, між ним і японською владою.

Знову порадившись із своїми помічниками, губернатор спитав:

— Чи правда, капітане, що посланник Резанов сам затіяв напад на японське селище в бухті Аніва у жовтні 1806 року і згодом на Ітурупі? Він дав такий наказ лейтенантові Хвостову, але пізніше від нього відмовився, а Хвостов все-таки виконав його наказ?

Головнін подивився на Мура: той уже отямився і жадібно слухав перекладача:

— Про такий наказ Резанова ніхто з нас не чув, — сказав капітан.

— Недавно нам розповіли про це курільці. Дивно, що навіть курільці це знають, а вам, капітане, не було відомо…

— Мічман Мур називає себе німцем, а не курільцем, — зауважив капітан. — Я певен, що лише він міг вигадати таку версію…

— Це не вигадка! — різко відгукнувся Мур. — Ви ж знаєте, що це правда. Ви обіцяли казати саму правду і знов обдурюєте достойного буніоса! Ви навіть запевняли, буцімто не були знайомі з Хвостовим? А ваша записна книжка? В ній чорним по білому записано прізвища Хвостова й Давидова і навіть їхні адреси… Чому ж ви не хочете признатися у всьому до кінця? Хіба ви не приховували від матросів секретні завдання експедиції? Я відкриваю тут усе з цілковитою щирістю: нехай буніос знає, що наша експедиція була розвідковою, що Росія готується завоювати Японію…

— Якщо завдання експедиції були секретні, звідки ж вони стали відомі вам? — посміхаючись, спитав Головнін.

Японці перезирнулись і засміялися. Шкаєв рішуче ступив до Мура і, стиснувши кулаки, прохрипів йому в обличчя:

— Як вам не совісно? Хіба ви ніколи не сподіваєтесь бути в Росії?

— Мовчи! — наказав йому Хлєбников.

Повагом, мов нехотя, матрос повернувся в шеренгу. Мур злякався; він бачив: навіть у присутності стількох японців Шкаєв був ладен кинутись на нього.

Передавши помічникові папери, буніос підвівся, два охоронці підтримували його попід руки.

— Отже, в мене останні запитання, — промовив він втомлено. — Ви тікали з полону з єдиною метою, щоб повернутись на батьківщину?

— Так, — дружно озвалися полонені.

— А далі ви побачили, що втекти неможливо і лишалося вмерти у лісі або в морі?

— І це правильно, — озвався Хлєбников.

Старий пожував запалими губами, гірко поморщився, але несподівано жовте зморшкувате обличчя його розпливлось у посмішці:

— Все це дуже наївно! Хіба ви не можете позбавити себе життя, не виходивши з тюрми?

— Все ж у нас була надія, — сказав Головнін.

— Ні, не надія, — страх! — твердо, чітко промовив Мур. — Ви боялись кари за дії свого дружка Хвостова і за те, що ви — російські військові розвідники… Теске, я прошу перекласти буніосу мої слова.

— Ви марите, мічмане, — лагідно відповів Теске. — Ви хочете занапастити і себе, й інших…

Буніос різко підняв голову, невдоволено підгорнув губи:.

— Цей божевільний стає надто настирливим. Пізніше постарайтесь заспокоїти його, Теске… Скажіть полоненим, що їх прагнення повернутись за всяку ціну на батьківщину я не вважаю злочинним. Вони не завдали Японії ніякої шкоди, нікого не скривдили в дорозі, свавільно не взяли навіть жмені рису… Тому, як і раніше, я дбатиму про них.

— Боже мій, та що ж це діється?! — в розпачі прохрипів Мур. — Японці мені вже не вірять… Вони не вірять чесним признанням, ідіоти! Тут усі вирішили згубити мене!..

Теске підійшов до нього і промовив, як і перше, лагідно:

— Мій обов’язок переказати ці образливі слова буніосу…

Мур схопив його руку і припав до неї губами:

— О, ні!.. Не треба… Ви мій рятівник… Ви — друг…

Моряки двох голландських кораблів, що прибули в Нагасакі з європейських портів, розповідали японським урядовим чиновникам про величезні зміни в Європі. Аж тепер довідались в Японії про вступ наполеонівських військ у Москву, про грізну пожежу, яка знищила древню російську столицю, і про повний розгром російськими військами «непереможного» Бонапарта…

При японському дворі відразу ж заговорили про дальші відносини з Росією.

З кожним днем ці тривожні розмови ставали все голосніші. Велика й могутня сусідня держава, що вщент розбила війська переможця всіх європейських армій, мала всі підстави образитися за знущання, яким піддали японці російських моряків.

Новий губернатор, що прибув у Мацмай, дуже добре розумів, яку величезну силу являла тепер собою Росія. Він вважав за потрібне зараз же мирно уладнати неприємну історію з полоненням російських моряків і написав до столиці листа, пропонуючи зв’язатися з прикордонним російським начальством.

Цим разом японський уряд відповів не гаючись. Він не заперечував проти мирного врегулювання цього досадного випадку, але вважав потрібним, щоб російська прикордонна влада пояснила, як вона ставиться до дій Хвостова, і це пояснення доставила у відкритий для деяких європейських держав порт Нагасакі…

Губернатор Аррао Тадзімано Камі не дуже зважав на здавна заведену улесливу форму урядового листування. Він був зятем генерал-губернатора столиці, людини найбільш близької до японського імператора, і знав, що його різкість йому проститься. Він написав другого листа, пояснюючи, що росіяни неминуче запідозрять японську владу в підступництві, бо справу можна було уладнати на Мацмаї або навіть в одній з курільських гаваней, і не було ніякісінької рації вимагати приходу російських кораблів у далекий південний порт Нагасакі.