Москва ординська. Книга 1

Передмова

Закінчивши працювати над тритомною книгою «Країна Моксель, або Московія», я не збирався повертатись до російської тематики. Якщо сказати чесно, мені набридло розгрібати цілеспрямовану московську брехню. Бо назвати всі оті вимисли історичною наукою неможливо.

Треба визнати: залишалось дуже багато неопрацьованого матеріалу. Він був настільки відкритий і доступний, що мене вражало, як історики свідомо оминали його.

Якось, працюючи в Парламентській бібліотеці, випадково натрапив на працю професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видану 1958 року в місті Пенза. У ній російський історик відкритим текстом написав, що довгі роки столиця Золотої Орди була у Мохші (Наровчаті) — колисці «исконно русской земли».

Досить-таки відомий український історик, якому особисто віддав до рук ту книгу, згодом повідомив мене, що не знайшов у ній нічого цікавого. На моє зауваження щодо столиці Золотої Орди в Наровчаті відповів, що не звернув на те уваги. Випадково.

Цілком зрозуміло, що такі історики не напишуть достовірної історії незалежної України.

Не напише українську історію і представник нацменів, який очолював Міністерство освіти України, бо не знає нашої історії і не хоче знати.

Беручись до написання книги «Країна Моксель, або Московія», я усвідомлював, яку титанічну працю доведеться звершити. Ще в ті далекі 80-ті роки минулого століття розумів необхідність подачі матеріалу поступово — від простого до складного. Не можна було звалити на голову заангажованої московською історичною брехнею людини безмежну кількість достовірного матеріалу. А на так званій російській історичній науці виховане не одне покоління українців. Я вже не кажу про московитів.

Тому в книзі «Країна Моксель, або Московія» подано досліджений матеріал виважено, щоби читачі, аналізуючи факти, могли зробити висновки з прочитаного. Та головне, дотримано канву подачі матеріалу російської історичної науки: у тій послідовності і з тими дійовими особами, які нам нав’язала московська держава.

Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгороду 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3—4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.

Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.

Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.

1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.

Жорстока гола правда.

Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки.

Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що те діяння видно неозброєним оком. Однак російська «еліта» послуговується і сьогодні тим украденим надбанням.

Ось тому до історичного матеріалу першого тому книги додана четверта частина: «Епілог. Сучасні спадкоємці Золотої Орди». Цим матеріалом хотілося показати спадковість помислів і вчинків «російських державників»: від далеких Петра І, М. В. Ломоносова, Г. Ф. Міллера, М. М. Карамзіна до сучасних В. В. Жириновського, Ю. М. Лужкова, О. І. Солженіцина, І. М. Глазунова та інших.

Це ж яким шовінізмом треба пройнятись московитам, щоби величати Московію XII—XVI століть Руссю чи Росією, коли жоден сфальшований московською державою літопис у ті часи її так не величав?

Літописи знали ту землю як Московію.

Другий том книги «Країна Моксель, або Московія» присвячений розвіюванню двох основних міфів Російської імперії:

1. Про московитів-слов’ян;

2. Про належність Рязанської та Ростовсько-Суздальської земель Великому Київському князівству.

Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.

Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топо- і гідроніміка Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія.

Якщо один із кращих археологів Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров за завданням уряду імперії упродовж 1851—1854 років розкопав на теренах «колиски московської землі» 7729 круглих курганів VIII—XVI століть та не знайшов жодного слов’янського поховання, то про яке слов’янське походження московитів можна говорити?

Засновник російської антропології, московський професор Анатолій Петрович Богданов, дослідивши сотні мерянських останків Московської губернії і не виявивши жодного слов’янського, завдав остаточного, нищівного удару по російському слов’янському походженню. Ці та подібні праці науковців сьогодні в Російській державі повністю замовчуються. Як замовчується і приховується абсолютно все, що заперечує московський офіціоз.

Друга частина другого тому присвячена головному міфу імперії — про належність так званих Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель упродовж IX—XII століть (882-1137 роки) Великому Київському князівству. Достовірні аналітичні дані спростовують і це твердження московитів.

А про посилання російських істориків на свої літописи дуже влучно сказав сучасний російський науковець А- В. Пушкарьов у праці «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ (Московії.—В.Б.). В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все “Летописи” подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже».

Отак потужно перебріхувалася вся московська історіографія (і не тільки вона) впродовж XV—XVI століть.

А далі пішло фальшування XVII—XVIII століть, вчинене династією Романових. Про це розповідає перша частина третього тому книги «Країна Моксель, або Московія». Цим фальшуванням займалися найкращі уми Російської імперії разом із її володарями. А імператриця Катерина II своїм указом навіть створила державну «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России, под начальством и наблюдением графа А. П. Шувалова». І повністю засекретила діяльність тієї «Комиссии», що працювала з 1783 до 1796 року.

Звичайно, фальсифікація російської історичної науки відбувалася і в подальші часи, особливо у радянські. Та не станемо повторно про те розповідати.

У другій частині третього тому книги дуже коротко викладено, що ж приховували московити у своїй історії після 1238 року.

Матеріал подавався надзвичайно виважено, аби не відштовхувати читачів від суцільної московської брехні. Признаюся, вже у ті дні у мене його назбиралося достатньо задля найрішучіших висновків щодо московського буття тих часів. Та я стримувався. Хоча емоції так і просились на сторінки книги.

З цього приводу багато людей робили мені зауваження, цілком справедливі. Але я писав для чесних людей і сам усе життя намагався бути таким.

Завершивши роботу над книгою у 2006 році, вирішив присвятити останні роки свого життя праці над українською темою. Давно мріяв написати спогади про Караганду та історичний роман «Споконвічний плин». Працюючи над ним, я отримував велике душевне задоволення.

Та постійно телефонували небайдужі українці, яких, мабуть, зачепила моя тритомна праця. Телефонували з усього світу: України, Польщі, Німеччини, Канади, США. Але найбільш мене вразив дзвінок від жіночки, вже поважного віку, з далекої Австралії.

Вона заявила:

— Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.

Я, звичайно, відмовлявся братися за цю працю. Та, врешті- решт, зрозумів, що ніде від неї мені не дітись. Отож, сів за стіл і почав працювати. Тим паче, що матеріалу було достатньо і він весь просився до оприлюднення.

Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».

Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм в аманати, а батько разом із військовою «тисячею» Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Олександр же, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.

Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського. Але й вони змушені були засвідчити жорстокість цієї людини, коли в Новгороді під час перепису населення у 1259 році він особисто «оному носа урезаша, а иному очи выимаша».

За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був «прийомним сином хана Батия» і андою його сина Сартака.

Однак основним секретом російської історичної науки після 1238 року є таємниця роду Рюриковичів. Рід князів Рюриковичів на теренах Ростовсько-Суздальської та Рязанської земель після завоювання їх Батиєм перестав існувати. Остаточно і назавжди.

Навіть Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид., т. 9, с. 561) визнала:

«Наиболее важные должности занимали члены правящей династии, царевичи (“огланы”), владевшие уделами в З(олотой) О(рде) и стоявшие во главе войска… Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи (старший син Чингісхана.—В.Б.): 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя».

А якщо всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, то зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі.

Проте російські професори й академіки, як і українські, ніколи не ставили перед собою завдання — дослідити, як завойовані землі були розподілені на улуси, володіння ханів. А таких особистих володінь від Іртиша до Дніпра налічувалось аж чотирнадцять. І місця на них Рюриковичам не знайшлося.

Тобто на теренах майбутньої Московії з 1238 року став правити рід Чингісхана.

Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховати правду про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів її почали пов’язувати із Самим Господом Богом, що засвідчили фрески на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до істинного Бога, то й видали їх за Рюриковичів.

Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лику святих. Так стали святими (канонізовані):

1. Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.

2. Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).

3. Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.

Зауважте, все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських історичних джерелах. Треба тільки захотіти їх побачити.

Отож, із Богом!