Москва ординська. Книга 1

1

З часів завоювання так званих Великого Володимирського та Великого Рязанського князівств хани Золотої Орди стали царями для мешканців тих земель. Уся російська історична література до XVII століття величала своїх золотоординських правителів царями. Ось перелік перших російських царів:

хан Батий (1238—1255),

хан Сартак (1255),

хан Берке (1255-1266),

хан Менгу-Тимур (1266—1282),

хан Туда-Менгу (1282—1287),

хан Талабуга (1287—1290)

хан Тохта (1291—1312).

Однак з XVII століття московити почали соромитись своїх «старих царів». Титул було уточнено за Івана IV (Грозного), коли Православна церква наводила свої ярлики на пільги «новому царю».

Московські можновладці настільки соромились своїх «старих царів», що під час підготовки першого видання книги А. Лизлова «Скіфська історія» вдалися до примітивної підробки тексту.

Ось свідчення сучасного московського науковця: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов “цар и царица” написано “хан и ханша”; взамен слова “царство” поставлено “власть”; слова “московскому государю” заменены на “российскому”… Трудно сказать, в чьих руках побывал данный экземпляр, возможно, у Г. Миллера» [105, с. 347].

Не хотіли московити мати своїх царів у Сараї, не хотіли бути московитами, тому вигадували. Таким чином було спотворено і слово «князь». Щоб утиснути своїх вигаданих правителів до панівної когорти Чингісидів, московська історіографія повністю знівелювала поняття «князь». Справа в тому, що за часів Золотої Орди цей титул мав зовсім інше навантаження. Хоча усі чоловіки роду Чингісхана носили титул князя, вони його отримували за походженням. Кожен нащадок чоловічої статі роду Чингісхана, незважаючи на статус своєї матері (дружина хана, наложниця, рабиня), від дня свого народження був князем. Усі інші у Золотій Орді цей титул отримували на період служби та заняття посади.

Коли в російських літописах періоду Золотої Орди йдеться про те, що у «Бахмета Усейнова сына родился сын князь Беклемиш», то це означає його належність до роду Чингісхана. Крім того, князі Чингісиди носили ще й додаткове звання — оглан (углан), тобто «царевич». Усі вони від народження були князями-огланами. Однак у Золотій Орді також існували й інші князі. Цей титул у державі був досить поширений.

Російський професор І. М. Березін наводить перелік князів Золотої Орди, окрім князів-огланів:

«1. Князь Великий, Средний, Нижний;

2. Князь улусный, удельный;

3. Князь Ордынский, Татарский;

4. Князь людский» [91, с. 7].

А далі перелік військових князів: «Князь ратный (темный), тысячный (полчный), сотный (сотник), десятный (десятник)» [91, с. 9].

Людина ставала князем, зайнявши певну посаду, скажімо, сотника. Уявімо собі, яка кількість князів існувала на теренах завойованих Мещери і Тмутаракані, коли «Каждый индивидум… бывший охотником и воином, как по собственной наклонности, так и по уставу, принадлежал к какому-нибудь десятку. Каждый десяток имел отдельнаго начальника: из десятков составлялись сотни, из сотен тысячи, а из тысяч десятитысячья или тьмы, и все эти отделы имели особенных начальников… Тьма составляла уже отдельную область, если не в самом начале существования Орды, то впоследствии времени. Сверх туманов существовали улусы, более известные в народе, чем туман (тьма. — В. Б.), носившие названия по своим владельцам…

Такое деление Чингиз-Хановой монархии было перенесено и в Золотую Орду…» [93, с. 47—48].

Не існувало ні Московського, ні Рязанського князівств. Існували улус Беркечара, улус Чилаукуна і так далі. А князь із роду Рюриковичів, якщо і перебував на посаді сотника, то він той титул носив на період служби. І тільки! «…Располагая (во время ханской службы.—В.Б.)… своею вотчиною, (князь.—В.Б.) не мог их отказать сыновьям, ибо назначение его приемника зависело (было во власти.—В.Б.) от Хана» [18, т. IV, с. 29].

Розмови російської історичної науки про «владетельных московских государей» є суцільною вигадкою. Справжніми господарями тих земель із 1237 року були Чингісиди.

Хан Батий став першим царем Золотої Орди і мав пряме відношення до «московської державності». Саме хан Батий поділив терени майбутньої Московії на улуси та закріпив ті землі за своїми братами Беркечаром і Чилаукуном. Беркечару (Бехану) передав у володіння землі колишньої Тмутаракані (так зване Велике Рязанське князівство), а Чилаукуну (Бахмету) — землі давньої Мещери (так зване Велике Володимирське князівство).

Потрібно мати на увазі, що у ті часи до Мещери належали всі землі між Волгою та Окою, в межах сучасних Володимирської, Рязанської, Івановської, Ярославської, Тверської, Московської, Калузької та частини інших областей.

Свідченням того, що хан Батий після завоювання розділив між своїми братами захоплені землі, є факт відсутності у Мещері та Тмутаракані після відходу його військ баскаків.

Та повернімось до походу Батия в Європу. Під час походу на Тмутаракань та Мещеру між Батиєм і його двоюрідним братом Гуюком виникли суперечки, які згодом переросли у ворожнечу. Ще до походу на Європу Гуюк та Бурі (син Чагатая), який підтримав його, були відкликані з війська, а після смерті Великого Хана Угедея 11 грудня 1241 року мати Гуюка — Туракіна, яка тимчасово правила імперією, відкликала і допоміжне військо улусів Угедея та Чагатая. Це сталося 1242 року.

Смерть Угедея спасла Центральну і Південну Європу від повного спустошення, тому що військова армада Батия змушена була покинути ті терени та відійти у Поволзькі степи.

«Из-за неявки Батыя на курултай до 1246 г. не избирали великого хана, и временное управление… государством… перешло в руки жены покойного хана Угедея Туркен-хатун… Лишь в 1246 году путем компромисных сделок между враждебными группировками сторонникам Гуюка удалось провести на курултае избрание его (Великим.—В.Б.) ханом» [14, с. 25].

Почалося одне із перших жорстоких протистоянь усередині великої імперії Чингісидів. Одну групу протистояння очолював Гуюк, другу — Батий.

І хоча брати Батия — Орда, Берке, Беркечар, Чилаукун, Шейбан, Тангут і Тука-Тимур, були присутні на курултаї 1246 року, звичайно, з дозволу Батия, та він сам на курултай не поїхав. Відповідно до Яси Чингісхана, усі супротивники нового Великого Хана підлягали страті. Хан Батий про це знав. Після того як Батий на вимогу Гуюка не з’явився, щоб присягти йому на вірність, Великий Хан Гуюк зі стотисячним військом вирушив проти нього.

«В 1248 году между соперниками едва не вспыхнуло вооруженное столкновение. Дело до открытого сражения не дошло лишь потому, что войска Батыя, направленные против Гуюка, дойдя до восточных границ Улуса, получили известие о смерти хана. По словам Рубрука, бывшего в 1254 году в Каракоруме, скоропостижная смерть Гуюка произошла не без участия сторонников Батыя» [14, с. 25].

Звичайно, після смерті Гуюка хан Батий не міг залишити титул Великого Хана за родом Угедея (Гуюка) і запропонував передати його нащадкам молодшого сина Чингісхана — Талуя (Тулі).

«Остановившись лагерем у Ала-Камака, на расстоянии семидневного пути от Киялыка (в районе Алтайских гор), Батый, как старший в роде, вызвал к себе остальных… царевичей для решения вопроса о престолонаследии. Все прибывшие подчинились решениям Батыя… Отказавшись (лично. —В.Б.) от престола Чингис-хана, он предложил избрать на престол царевича Менгу, сына Тули: “Дядя наш Тули, младший сын Чингисхана, умер в молодости и не воспользовался царством, так отдадим царство сыну его и посадим на престол царский старшего сына его, Менгу-хана. Так как на престол посажу его я, Бату, то на самом деле владыкою буду я. Все согласились с этим мнением”.

Потомки Угедея, отказавшиеся признать своим ханом Менгу, организовали против него заговор, но он был раскрыт, и 77 его участников по приказанию Батыя были казнены. В 1251 году по требованию Батыя был созван курултай, на котором Менгу и был возведен на ханский престол. Брат Батыя “Берке взял его за руку и посадил его на престоле”» [14, с. 25—26].

Ось так в імперії відбулась зміна Великого Хана — до влади прийшли Батий і Менгу-хан. Запанувала злагода. За часів цього затишшя по всій імперії Чингісидів була запроваджена ямська служба, яка зв’язала в єдину систему всі землі Золотої Орди, в тому числі Тмутаракань і Мещеру.

«А для того чтобы происходило безпрерывное прибытие гонцов, как от царевичей, так и от его величества Каана в интересах важных дел, во всех странах поставили ямы… Для установления этих ямов назначили гонцов от царевичей и определили так, как это (здесь) подробно утверждается:

от Каана — Битикчи Куридай,

от Чагатая — Имколчин Тайчутай,

от Бату — Суку-Мулчитай,

от Тулуй-хана —… отправился Илджидай.

Упомянутые эмиры отправились и во всех областях и странах по долготе и широте земного пояса установили ямы» [13, т. 1, кн. 2, с. 36].

Рашид-ад-дін у своїй праці «Збірник літописів» присвятив темі ямської служби майже весь третій том книги. Та російська влада заборонила видавати цей том знаменитої праці.

Побіжно глянувши на мапу центральних областей сучасної Московської держави, відразу побачимо «Гаврилов-ям, город… центр Гаврилов-Ямского р(айо)на Ярославской обл(асти)… на р. Которосль (приток Волги), в 46 км к Ю(гу) от Ярославля» [2, т. 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славетні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на давніх шляхах: Сарай — Саратов — Камишин — Казань — Володимир — Москва — Гаврилов-Ям — Ярославль або «Андреев городок» (Твер) — Москва — Темников — Наровчат — Сараї — Саратов — Сарай-Берке або на шляху Тула — Калуга — Москва — Рязань — Касимов — Мохші (Наровчат) — Казань. Сьогодні про них можна хіба що здогадуватись. Не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до часів Петра І, точніше — до середини XVIII століття, більше 500 років, поки «шведскими и немецкими специалистами было создано регулярное почтовое сообщение» [69, с. 37].

Ось свідчення професора з Кембриджа Річарда Пайпса: «Связывавшая Москву с провинцией “ямская служба” была тем же самым монгольским “ямом”, но под другим начальством» [69, с. 109].

До речі, історик В. М. Татіщев у своїй «Історії російській від найдавніших часів» описував ямську службу, як одне з досягнень держави. Він цією службою постійно користувався.

Навіть у народній свідомості пам’ять про ямщиків та ямську службу збереглася у московитів до сьогодні. Згадаймо відому пісню «Ямщик, не гони лошадей». Щось несуттєве та чуже народ упродовж 700 років не буде зберігати у пам’яті й оспівувати.

Це до того, що і в наші дні за кордоном є апологети московського слов’янства, які заперечують зв’язок Московії із Золотою

Ордою, їхню кровну спорідненість. Наприклад, стаття наукового співробітника Індіанського університету (Блумінтонг, СІЛА) Чарльза Гальперіна «Вымышленное родство», у якій поважний науковець намагається переконати, що «Можно уверенно утверждать, что Московия не была политическим наследником государственности Золотой Орды и ее правитель никогда не считал себя “Новым татарским ханом”».

Доказ на кшталт того, що Наполеон не ототожнював себе з французькою королівською династією, тому не став керівником- спадкоємцем Французької держави. Це звичайна еквілібристика словами, яка немає нічого спільного з істиною. Єдність і спадковість визначаються не словами і заявами московських правителів, а їхніми вчинками. Гальперіни, як закордонні, так і московські, завжди вірно служили московській шовіністичній ідеї. Загляньте до енциклопедій і переконайтесь.

Ямська служба стала одним із основних засобів, за допомогою якого залучили землі Мещери і Тмутаракані до спільної держави Золота Орда. На місці кожного «яму», а вони у цих землях розташовувались через 30—50 кілометрів, виникали поселення, в яких обов’язково мали бути: заїжджий двір, стайня, корчма, лимарня, теслярня тощо.

Ось головні міста і поселення, які повстали на теренах сучасної Московської держави в XIII—XV століттях, у золотоординські часи:

— «Сарай-Бату, старый Сарай (по летописи — Сараи Большие: совр(еменное) с. Селитренное Харабалинского р-на Астраханской обл(асти), город, построенный ханом Батыем в 1254…» [2, т. 22, с. 588].

Перша велична столиця Золотої Орди була розташована на лівому березі річки Волги за 140 кілометрів північніше сучасної Астрахані. Як засвідчив В. де Рубрук, уже в 1254 році в Сараї була побудована кам’яна церква. Якраз до цього міста кочували табуни коней і отари худоби хана Батия по лівому березі Волги, а Сартака — по правому.

«Вблизи этих мест пребывают, около Рождества Христова, Батый с одной стороны реки, а Сартах с другой, и далее не спускаются» [11, с. 168].

— «Сарай-Берке, Новый Сарай совр(еменное) с. Царев Ленинского р-на Волгоградской обл(асти), город, столица Золотой Орды, построен ханом Берке ок(оло) 1260» [2, т. 22, с. 588].

Місто Сарай-Берке було побудоване за 40 кілометрів від сучасного Волгограда, нижче за течією Волги, на її правому березі.

«Город Сарай один из красивейших городов, достигший чрезвычайной величины, на ровной земле, переполненный людьми, с красивыми базарами и широкими улицами… Тамошний дворец султана (хана.—В.Б.) называется “Алтын таш” (Золотой камень.—В.Б.)» [16, с. 306].

— «Сарайчук, Сарай Малый совр(еменное) с. Сарайчиковское Махамбетского р-на Гурьевской области… город Золотой Орды на древнем торг(овом) пути с Нижнего Поволжья в Хорезм» [2, т. 22, с. 588].

— «Сараи, поселок гор(одского) типа, центр Сараевского р-на Рязанской области… Расположен на р. Верда басс(ейна) Оки» [2, том 22, с. 588].

— Астрахань. «Одним из лучших городов Ибн-Батута называет Хаджи-Тархан — Астрахань, построенный на реке Итиле при монголах» [14, с. 81].

— «Царицын,

— Саратов,

— Камышин». «…Если бы История захотела попросить помощи у Филологии, то она узнала бы, что место кочеванья Золотой (Желтой) Орды определить не трудно по многочисленным филологическим указаниям: “Царев есть не что иное, как сары, имя желтой (Золотой) Орды… Царицын есть не что иное, как (Золотое селение.—В.Б.) (так пишется имя этого города в Татарской рукописи). Камышин есть не что иное, как — желтая трость Тайдулина ярлыка… Саратов есть не что иное, как Сары-тау, Желтая гора… Присутствие во всех этих названиях термина “желтый”

не есть только необходимая характеристика местности. Точно так же, как Царев, Царицын, суть удачныя переделки термина “Сары” — желтый (золотий.—В.Б.), напоминающия былую знаменитость этих мест» [91, с. 2—3].

— Самара. «На картах Фрао Мауро на восточном берегу Волги отмечаются следующие населенные пункты, известные итальянским купцам…: Zotrage, Apacha, Samara» [14, с. 85].

— «Казань осн(ован) во 2-ой пол(овине) 13 в(ека)» [2, т. 11, с. 141].

Не станемо перераховувати абсолютно всі міста та поселення, засновані з 1237 до 1502 року на річці Волзі ханами Золотої Орди. Завдання полягає в іншому — акцентувати увагу на існуванні постійної тенденції до освоєння ханами Орди підкорених земель, спорудження ними сотень міст і поселень не тільки на Волзі, а й на теренах «исконно русской земли», у так званих Володимирському і Рязанському князівствах.

Згадаймо, який красивий букет поселень заснували хани Чингісиди у Тмутаракані та Мещері:

— «…Наряду с переписью населения в 1272 году была основана Москва как поселение» [27, т. 3, с. 212].

Заснував це місто хан Менгу-Тимур як удільний улус для сина — хана Берке-Петра Ординського.

— «Город Тула названный именем царицы Тайдулы, жены Чанибековой (Джанибека.—В.Б.), и некогда управляемый ея баскаками» [6, с. 48].

— «Калуга впервые упоминается в 1371 г… Возник как пограничная крепость на юго-зап(адных) рубежах…» [2, т. 11, с. 230].

Уже згадувалось, що слово «калуга» татарською мовою «застава». Тому не може бути сумніву, що місто так назвали саме татари, які володіли Калугою і навколишніми землями за часів Золотої Орди.

— «Тверь (Андреев городок)», як вже було зазначено вище, — столиця хана Беклемиша, який прийняв християнство і став Михайлом Тверським.

— «Касимов (хан-Керман),

— Темников,

— Керменчук (на реке Вятка)». «Большинство городов Золотой Орды, сооруженных при монголах, возникло на месте бывших военных лагерей. Об этом говорят их названия: Крым (Старый Крым), Ак-Керман (Moncastro) Хан-Керман (Касимов), Керменчук (на реке Вятке), Кременчук (на Днепре) и другие. В половецком словаре слово “керман” переведено на латинский язык: Castrum, Caste — укрепление, место, крепость, лагерь. Современный город Темников на территории Мордовской АССР, город Тюмень в Сибири и Тюмень на реке Тереке возникли на месте лагеря ханского темника (від слова «тьма».—В.Б.) — начальника десятитысячного гарнизона» [14, с.79].

Не дозволили професору М. Г. Сафаргалієву сказати, що і річки Тьма і Тьмака, які впадають у Волгу біля сучасної Твері, теж отримали свої імена від темника «Бахмета Усейнова сына», що у 1238 році стояв із своєю тьмою у тих місцях.

— Тотьма. Це місто також походить від слова «тьма».

Сам Бог велить назвати міста, які кримський хан Менглі-Гірей у 1514 році вимагав від Московського князя Василия III повернути йому:

— «Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Карачев, Радогощ». Були ще сотні інших поселень. Хан Менглі-Гірей називає лише 35 міст, які раніше належали йому на теренах Московії.

Поглянемо на мапу центральних областей сучасної Російської Федерації і переконаємося, як багато російських міст і сіл несуть у своїх іменах татарське (тюркське) коріння. Це питання в імперії ніколи не дозволяли досліджувати.

Ось для роздумів назви поселень татарського походження тільки одної Володимирської області (сучасної): «Аксеново (трапляється двічі. — В. Б.), Акулово, Аксениха, Арсаки, Арсамаки, Бабурино, Бакинец, Бакино, Бакшеево, Балакирево, Баландино, Балмышево, Барское-Татарово, Большое Каринское, Большое Сокурово, Бурино (двічі.—В.Б.), Буторлино, Вышманово, Годуново, Елино, Елькино, Ельтесуново, Ельцино, Ельцы, Жарки, Жары (двічі. — В. Б.), Жельдыбино, Злобаево, Злобино, Икшево, Кадыево, Карабаниха, Карабаново, Караваево, Карачарово, Картмазово, Кашино, Кибирево, Кондаково, Кондраково, Кондряево, Конышево, Купреево, Куприяново, Курилово, Курлово, Малахово (двічі. — В. Б.), Мелехово, Менчаково, Неврюево, Неклюдово, Окшово, Ратмирово, Сарыево (двічі. —В.Б.), Саулово, Старое Кубаево, Сукманиха, Тарбаево, Татарово, Троцкое, Татарово, Тургенево, Уваровка, Улыбышево, Чебышево, Черкасово, Черкутино, Шабаново, Шатнево, Шимохтино, Шипилово, Шихобалово, Шордога» [103, с. 1].

Із часів хана Батия так звані Великі Рязанське і Володимирське князівства належали до єдиної держави — Золота Орда. На землях Мещери і Тмутаракані були посаджені нові володарі: Чилаукун, Беркечар, Мухаммед — нащадки Чингісхана. На завойовані землі переселились тюркські роди ширинів, баринів, аргинів, мангитів, каракиреїв, дулатів, жалаїрів та інші. Хан Батий дозволив на території своєї держави існування та діяльність старої Православної церкви. Була введена єдина для всієї імперії ямська служба, яка сприяла появі на них тисячі нових поселень.

А головне, що на всі нові завойовані землі були поширені єдині закони знаменитої Яси Чингісхана. Про це свідчать десятки російських професорів та академіків, особливо XIX століття, коли питання досліджувалось.

Професор Петербурзького університету Ілля Миколайович Березін (1818—1896) зазначав:

«По известию персидского историка… Джувейни, все законы и постановления Чингиз-Хана, сообразно его желанию, были написаны в книги, и это собрание получило название великой ясы, известной у других народов под именем Чингиз-Хановой ясы» [93, с. 23—24].

Яси Чингісхана дотримувались і в Золотій Орді, бо хан Батий з цього приводу мав досить чітку думку:

«Батый, основатель Золотоордынского царства, выражался точно также (як Чингісхан.—В.Б.): всяк, кто нарушит Ясу, лишится головы» [93, с. 22].

«Самое значение слова ясак или сокращенное яса… (значит.—В.Б.) — закон, благоустройство…» [93, с. 23].

Щоб зрозуміти, які закони принесли з собою на землі Мещери і Тмутаракані нові володарі, досить звернутись до Яси Чингісхана та переконатись у тому, що саме вони (закони) працювали на цих теренах. Ми, звичайно, Ясу не вивчатимемо, але про деякі закони поговоримо.

«Когда Чингиз-Хан, основатель могущества татар в странах Востока, победил государя Ван-Хана и получил верховную власть, он установил некоторыя основныя правила и некоторые наказания, и все передал письменно в книге, которой он дал наименование Ясы. Когда редакция книги была окончена, он велел вырезать эти законы на стальных досках и сделал их кодексом… Яса была для его потомков нерушимым законом, от предписаний которого они ни в чем не отступали» [93, с. 25].

А ось щодо самих законів.

«Чингиз-Ханова Яса запрещает ложь, воровство, прелюбодеяние, предписывает любить ближняго, как самаго себя, не причинять обид и забывать их совершенно, щадить страны и города, покоряющиеся добровольно, освобождать от всякаго налога и уважать храмы, посвященные Богу, а равно и служителей его» [93, с. 32].

Якщо звернемось до європейських свідків минулого, таких як Плано Карпіні, В. де Рубрук, Марко Поло та інші, то дізнаємось, що серед татар не було чвар, бійок, убивств, не існувало злодіїв і розбійників, жінки їхні були доброчесними і порядними. Цього вимагала Яса Чингісхана.

Переважну більшість аморального свавілля та розбою привнесли до нових державних порядків саме дикі завойовані племена фінів, які довго не могли призвичаїтись до жорстких правил поведінки. Вони були дітьми дикого лісу.

Уся державна структура Золотої Орди, як імперії загалом, була повністю підпорядкована військовим вимогам. Абсолютно все чоловіче населення Золотої Орди, в тому числі й населення колишніх так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств, як і всі інші, були зведені у десятки, сотні, тисячі, тьми.

Ці мещерські та тмутараканські тисячі брали участь у поході війська хана Батия на Європу і в поході на Гуюка в 1247—1248 роках. Вони були залучені ще з 1238 року до єдиної держави і на них поширилась знаменита Яса Чингісхана.

Ось ще деякі витяги із неї:

«1. Еще говорили (Чингиз-Хан): Беки тьмы, тысячи и сотни, приходящие слушать наши мысли в начале и конце года и возвращающиеся назад, могут начальствовать войском; состояние тех же, которые сидят в своем юрте и не слышат наших мыслей, подобно камню, попавшему в большую массу воды, или стреле, пущенной в тростник, которые исчезают. Такие люди не могут начальствовать»[93, с.102].

Із цього стає зрозуміло, чому так звані московські, рязанські, тверські та інші князі так часто їздили в Сарай до ханів. Це був обов’язок, започаткований Ясою. І тут вигадки московитів та інші тлумачення зайві. Діяв чіткий закон.

«2. Еще говорил: всякий, кто может верно вести дом свой, может вести верно и владение; всякий, кто может устроить десять человек, как должно, прилично дать тому тысячу и тьму: он и их может устроить хорошо.

3. Еще говорил: всякий, кто может очистить внутри у себя, тот может очистить владение от воров.

4. Еще говорил: всякого бека, который не может устроить свой десяток, мы объявляем виновным с женой и детьми и выбираем в беки кого-нибудь из его десятка. Также (поступаем) с сотником, тысячником и темником» [93, с. 102—103].

Наведені настанови стосуються як мирного, так і військового часу. А оскільки Золотою Ордою правили саме десятники, сотники, тисячники і темники, то стає зрозумілий ступінь залежності один від одного. Починаючи із сотника, ці люди одночасно носили титул князя.

А ось як заповідав Чингісхан ставитись до нащадків свого роду:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, того должно увещевать словесно; если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием; в третий же раз пусть пошлют его в отдаленное место Балджиун-Кулджур: когда он там побывает и возвратиться, то образумится. Если же он не образумится, пусть заключат его в оковы и тюрьму. Если он выйдет оттуда добронравным и разумным — очень хорошо: в противном же случае пусть соберутся все родственники, составят общее совещание и положат, что с ним делать» [93, с. 105].

За давніми літописами, саме таке явище можна було спостерігати на теренах так званого Великою Володимирського князівства наприкінці XIII століття. Нас переконують, що так могли себе вести недобиті Батиєм Рюриковичі. Однак подібна московська побрехенька явно суперечить Ясі Чингісхана, в якій він допускав можливість такої поведінки тільки для Чингісидів. А це зайвий раз свідчить про відсутність представників династії Рюриковичів серед правлячої династії Чингісидів після 1238 року.

«12. Еще сказал: темники, тысячники и сотники должны каждый так содержать в порядке свое войско и в готовности, чтобы во всякую пору, как придет указ и приказание, садились на коня, не ожидая дня ночью» [93, с. 105].

А московські історики розповідають, як князі Рюриковичі не виконували наказів ханів Золотої Орди, бо мали свою думку. В той час, як Яса Чингісхана навіть за недбале ставлення до службових обов’язків вимагала покарання винуватця, та ще й разом із сім’єю.

Наостанок наведемо свідчення супутника і перекладача Плано Карпіні — брата Бенедикта, який знав уйгурську мову та особисто спілкувався з Чингісидами:

«Он (Чингис-хан) также установил, чтобы (татары) покорили все земли мира и не заключали бы мира ни с кем, разве только те сами открыто и безоговорочно не сдадутся им, и на этот случай приказал щадить простых людей, а всех более знатных умерщвлять» [106].

Чингісиди не робили і в цьому випадку винятків для князів і населення Мещери та Тмутаракані.

2

Хан Батий помер у 1255 році навесні. Хоча деякі писемні джерела засвідчують його смерть у 1253 році, а інші — у 1257. Та переважна більшість істориків усе ж таки сходиться на 1255 році. Дотримуватимемось цієї дати і ми.

Навіщо ми звертаємо увагу на цей, здавалося би, звичайний факт?

Справа в тому, що у 1253—1254 роках Золоту Орду відвідав В. де Рубрук і зафіксував досить-таки неординарне рішення хана Батия щодо свого брата Берке:

«У Батия есть еще брат, по имени Берка, пастбища котораго находятся в направлении к Железным Воротам, где лежит путь всех Саррацинов, едущих из Персии и из Турции; они, направляясь к Батыю и проезжая через владения Берки, привозят ему дары. Берка выдает себя за Саррацина и не позволяет есть при своем дворе свиное мясо… Батый приказал ему, чтобы он передвинулся с того места за Этилию (Волгу.—В.Б.) к востоку, не желая, чтобы послы Саррацинов проезжали через его владения…» [11, с. 95].

Отже, територію Золотої Орди все-таки поділили на улуси, господарями яких були брати хана Батия. І не номінальними володарями, а досить впливовими, які на своїх теренах вирішували абсолютно всі питання.

Рішення Батия про переселення Берке на східний берег Каспійського моря стало одним із перших, яке завдало потужного удару по стабільності у Золотій Орді, що тривало впродовж усіх років її існування. Батий грубо порушив рішення курултаїв 1229 і 1235 років про завоювання нових земель та їх розподіл, бо племена, що перебували на території улусу хана Берке, були принижені та ошукані. А то були доволі сильні й шановані тюркські роди мангитів, кониратів та деякі підроди найманів. Саме хани цих родів, такі як Ногай, Мамай, Едігей та інші у подальші часи завдавали нищівних ударів по єдності Золотої Орди.

Дивно, що історики всіх часів майже мовчки обходили це питання. Вони не приділили йому належної уваги.

Хан Батий свого домігся: Берке зі своїми родами взимку 1253 року був переселений на східний берег Каспію, на найгірші для випасу худоби землі.

В. де Рубрук, повертаючись у 1254 році з Каракорума, засвідчив цей факт:

«Удалившись таким образом из Сарая в праздник Всех Святых и направляясь все к югу, мы добрались в праздник святаго Мартина до гор Аланов… Аланы на этих горах все еще не покорены, так что из каждаго десятка людей Сартаха двоим надлежало караулить горныя ущелья, чтобы эти Аланы не выходили из гор для похищения их стад на равнине, которая простирается между владениями Сартаха, Аланами и Железными воротами, отстоящими оттуда на два дневных перехода…» [11, с. 169].

Батий з 1254 року передав своєму старшому синові Сартаку землі між Волгою та Доном від Воронежа, Липецька і Тамбова до Кавказьких гір. Уже з весни 1254 року прикордонну оборону з боку Кавказу тримали улусні війська хана Сартака.

Якщо раніше Берке залюбки виконував усі найважчі доручення Батия, то з 1254 року він став його ворогом, як і Сартака. Саме з цим треба пов’язувати несподівану низку смертей — Батия, Сартака й Улакчі в 1255 році, а потім страту дружини хана Батия — Баракчин.

Як писав професор М. Г. Сафаргалієв:

«Победа Берке в значительной мере была облегчена благодаря поддержке его кандидатуры со стороны мусульманских купцов…» [14, с. 47].

Так до влади у Золотій Орді наприкінці 1255 року прийшов хан Берке, третій син Джучі.

Звичайно, хан Берке відразу ж повернув свої старі володіння та долучив до них землі хана Сартака. Отже, землі між Доном і Волгою до Кавказьких гір із 1255 до 1266 року належали до особистого улусу Берке-хана.

Не можуть виникати сумніви і щодо його сина, який отримав у хрещенні ім’я Петро. Коли до ставки хана у 1256—1257 роках приїхав ростовський єпископ Кирило за ярликом (дозволом) на свою посаду і випадково (чи не випадково) вилікував хворого царевича, якому на той час виповнилося 7—10 років, то хан Берке, відпускаючи сина з єпископом до Ростова, мав далекосяжні задуми.

Звернімо увагу ось на що:

«Петровский мужской (монастир.—В.Б.)… в трех верстах от уездного города Ростова, на берегу озера Неро… Здесь в XIII в. построена была Св(ятым) Петром, Царевичем Ордынским, по принятию им Христианской веры церковь во имя Апостолов Петра и Павла… им же, Св(ятым) Царевичем, основана около 1262 года… иноческая обитель: в ней Св(ятой) Петр в преклонных летах принял пострижение и скончался» [19, с. 553].

З цього приводу додав професор М. В. Толстой у своїй відомій праці «Древние святыни Ростова Великого»:

«Петр прожил в супружестве много лет («с дочерью Ордынского вельможи».—В.Б.), имел детей, пережил… святителя Игнатия (епископ помер в 1288 році.—В.Б.) и, незадолго до кончины, овдовев, принял монашество в основанной им обители» [108, с. 52].

Як бачимо, син хана Берке все своє свідоме життя прожив у так званому Великому Володимирському князівстві, володарем якого був хан Чилаукун. Унаслідок цього суперництва двох родів Чингісидів і виникли великі чвари між Москвою і Твер’ю, що затягнулися більш ніж на 200 років.

Кожне державне рішення, прийняте ханом Золотої Орди, впливало на життя північних улусів, що можливо тільки у єдиній державі.

Зверніть увагу на деякі факти:

I. Достовірно відомо, що з 1238 року всю Мещеру, тобто так зване Велике Володимирське князівство, «посел Бахмет Усейнов сын» і у нього в 1271 році народився син Беклемиш, який прийняв християнство і з іменем Михайло посів Тверський улус у 1292 році. Так у майбутньому Великому Тверському князівстві запанувала династія Чингісидів-християн.

II. У 1257 році у Ростові з’явився син хана Берке, який у хрещенні носив ім’я Петро. Проживав і мешкав Петро Ординський у ростовських єпископів, спочатку в Кирила, а пізніше в Ігнатія. Хан Берке вилучив Ростов із володінь хана Чилаукуна і передав його своєму синові Петру. То було тимчасове рішення, поки син хана Берке не досягне повноліття. До питань володіння Петра Ординського ми повернемось. А поки нехай син хана набирається сил.

III. Московити майже відкритим текстом донесли правду стосовно улусу Мухаммеда та його хана Чингісида. Йдеться про одинадцятого брата хана Батия, який одержав у своє володіння східну частину сучасної Вологодської області та прилеглі до неї території сучасних Костромської, Ярославської та Нижегородської областей.

Імовірно, завоювання цих земель відбулося після захоплення Волзької Булгарії. Військо хана Батия рухалося зі сходу на захід. Отож, поселення Тотьма і річка Царева стали на перших порах західним кордоном Мухаммедового улусу.

Як розумно і далекоглядно розподілялись землі між братами хана Батия: кожен улус мав можливість прирощувати свої володіння. Ось вони, улуси домену Золотої Орди:

1. Улус хана Батия (територія між ріками Волга та Урал). Міг прирощувати землі на сході, заході та півдні.

2. Улус хана Берке (територія Західного Прикаспію). Мав можливість просуватись на південь і північ.

3. Улус хана Беркечара (територія так званої Темниковської Мещери). Міг прирощувати свої володіння на південь та схід (до Волги).

4. Улус хана Шейбана (територія сучасного Північного Казахстану від Кустанаю до Уральська). Мав можливість нарощувати улус, рухаючись на північ та схід.

5. Улус хана Тангута (басейн річки Сир-Дар’я). Міг нарощувати улус на схід до Каспію та на північ до володінь Шейбана.

6. Улус хана Бувала (територія між річками Дон і Дніпро). Міг рухатись на захід і північ.

7. Улус хана Чилаукуна (територія сучасних Московської, Володимирської, Івановської, Тверської та частин Калузької, Рязанської, Ярославської, Костромської областей — так звана Мещера). Міг прирощувати терени на захід і північ.

8. Улус хана Чимпая (територія сучасних Комі-Перм’яцької, Удмуртської, Марійської Автономних Республік та східна частина В’ятської області. Мав можливість поширювати улус на північ і схід.

9. Улус хана Мухаммеда (східна частина Вологодської області та заволзька частина Ярославської, Костромської і Нижегородської). Мав змогу завойовувати землі на північ.

Ми не випадково зупинилися на цьому важливому питанні прирощення улусних удільних територій. У Золотій Орді улусні хани до цього заохочувались. Надавалась військова допомога. Час від часу провадився перепис населення удільних улусів. Усе це збільшувало їхню прибуткову базу. Тож доводилося думати про доходи, як свої, так і загальнодержавні. Влада у Золотій Орді була настільки ефективною, що спонукала до постійної праці.

Та повернімось до самої особи хана Мухаммеда, одинадцятого брата Батия. Виявляється, хан Мухаммед (Буре) ще до 1262 року прийняв християнську віру з іменем Іван.

Ось що зазначає професор О. Ратшин у своїй фундаментальній праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России»:

«Монастырь… Предтечевский, женский, в уездном г. Великий Устюг на горе, именуемой Сокольничьею. Существует с 1262 года и был прежде мужским. Обитель эта основана Татарским Баскаком Бугаем, принявшим Христианскую веру под именем Иоанна, на этом месте был двор сего Иоанна» [19, с. 69].

З яких причин О. Ратшин поіменував хана Буре (Мухаммеда) прізвиськом Бугай — невідомо. Московський професор І. У. Будовніц у своїй праці «Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв.» дещо поправив свого попередника, але не до кінця:

«…В Великом Устюге возник еще один монастырь — Иоанна Предтечи, который по преданию, занесенному в Устюжский летописец, построил… Баскак Буга (в крещении Иван)» [113, с. 71].

Московити спотворювали імена ханів повсюди, аби приховати правду. Однак визнали, що християнську віру прийняв сам баскак, тобто господар тієї землі. А раніше вже наводились свідчення російського професора М. Г. Сафаргалієва, що хан Берке володарів улусів (баскаків) після хана Батия не міняв.

Раніше наведені свідчення із праць О. Ратшина та І. Будовніца дають змогу також визначити столицю (місце ставки) хана Мухаммеда (Буре). Столицею його удільного улусу став Великий Устюг.

Звичайно, у ті далекі часи столиця Мухаммедового улусу носила інше, татарське ім’я.

Хан Батий, окрім раніше наведених започаткувань, увів на теренах Золотої Орди порядок видачі кожному можновладцю держави ярлик на посаду: улусних ханів (князів), удільних ханів (князів), темників (князів), тисячників (князів), митрополита, єпископів і т. д. Це стосувалось усіх посад державних службовців, підпорядкованих центральній владі.

Уперше такі ярлики були видані Батиєм упродовж осені 1242 — весни 1243 років. Слід зазначити, що ні одного Рюриковича із так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств серед отримувачів ярликів бути не могло. Бо землі Тмутаракані (в московській інтерпретації — Велике Рязанське князівство) дісталися брату хана Батия — Беркечару, землі Мещери (в московській інтерпретації — Велике Володимирське князівство) стали належати Чилаукуну, а землі так званого Тотєшина (в московській інтерпретації — землі племені весі) відійшли до хана Мухаммеда (в хрещенні — Іван Ординський). На посади тисяцьких і сотників брати Батия призначали (чи то самі, чи за згодою Батия) членів тих родів (ілі), які разом із ними прибули на нові землі і стали опорою нових господарів улусів.

Саме про такі явища розповідають свідки тих часів: Рашид-ад-дін, Джувейні, Кіракос Гандзакеці, Вільгельм де Рубрук та інші. Для своїх північних улусів Батий не робив винятків.

Російській історіографії врешті-решт доведеться всі «доважки брехні» повикидати на історичне звалище.

Треба також визнати, що з 1243 року при ставці хана Батия опинився один із священиків, який очікував митрополичого престолу, й у 1250 році, за згодою хана Батия, він відвідав Константинополь і був висвячений Патріархом на Митрополита Золотої Орди з іменем Кирило.

Історик К. Валішевський, який працював у московських архівах у часи суворої Столипінської реакції, напередодні Першої світової війни, досить конкретно написав:

«До татарского нашествия разделение русской земли на маленькия княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение. Но полученныя таким образом милости влекли полнейшее отречение от былой независимости…» [114, с. 46].

Із 1250 року митрополича кафедра знаходилася при ставці хана Золотої Орди, а Православна церква стала ідеологічною зброєю в руках хана. І хани Орди досить активно використовували церкву проти улусних заколотників, які виходили з-під впливу хана-царя. У ті часи церква та її ієрархи діяли, виконуючи повеління ханів, настільки примітивно та грубо, що московські владики досі приховують свою принизливу службу ханам.

Як уже зазначалося, у 1254 році у Сарай-Бату був побудований кам’яний храм. Його побудував хан Сартак:

«Книги вернул он все, кроме псалтыря госпожи королевы, который удержал с моего позволения, так как я не мог отказать ему в этом. Именно он (батько Койяка.—В.Б.) говорил, что псалтырь очень понравился Сартаху… Именно по поручению Сартаха он строил большую церковь на западном берегу реки и новый поселок и хотел, как он говорил, приготовить книги для нужд Сартаха» [11, с. 168].

Самі хани будували православні храми у своїх столицях: Сартак — у Сарай-Бату, хан Мухаммед (Буре) — у Великому Устюзі, хан Беклемиш (Михайло) — у Твері («Андреев городок») тощо.

У1261 році з дозволу хана Берке у Сараї була відкрита єпархія, яка отримала назву Сарайської (Сарської). Першим Сарайським єпископом був призначений — Митрофан, другим — Феогност і так далі.

Ось свідчення російського церковного історика:

«…В столице Татарского Хана, Великом Сарае, находилось множество… (христиан.—В.Б.), которым приемник Батыев, Беркай, дозволил отправлять христианское богослужение явно; посему Митрополит Кирилл в 1261 году и посвятил туда перваго Епископа Митрофана. Последующие затем Епископы, имевшие в своем ведомстве и церкви, лежавшия от Чорнаго Яра по Хопру и по Доне, стали именоваться Сарайскими, или Сарскими и Подонскими… (этот.—В.Б.) архиерейский дом издревле был любим Великими Князьями…» [19, с. 265].

Це була одна із найбагатших та наймогутніших єпархій Золотої Орди.

У ті ж 60-ті роки XIII століття (найімовірніше, у 1261 році) кафедра митрополита Кирила опинилася у новій столиці держави — Сараї-Берке, яка розташовувалась у районі сучасного Волгограда. За наказом хана Берке, у новій столиці для митрополита Кирила був побудований новий храм. Ось чому всі розкопки столиць Золотої Орди засекречені і зберігаються у сховищах.

Спробуймо знайти сьогодні друковані праці археологів: О.В. Терещенка (1806—1865), Ф. В. Баллода, П. С. Рикова, О. А. Кроткова, які в XIX і на початку XX століть розкопували столиці Золотої Орди. Марна справа! Якщо щось і можна знайти, то це повністю цензурований матеріал.

Страшенно боїться Московія правди про своє золотоординське минуле. А боятись нема чого. Правда про минуле кожного народу— свята. І вона не обов’язково така, як комусь цього хочеться.

Хан Берке не випадково переніс столицю держави значно вище по Волзі. Він прагнув одержати декілька переваг.

Перша. Цим кроком він збільшував особисті володіння, долучаючи до них увесь улус Сартака: землі між Волгою та Доном від Воронежа і Тамбова до Сарай-Бату.

Друга. Берке готувався до війни с Хулагу-ханом, який стратив трьох царевичів із роду Джучі: Тутара, Балаканаі Кулі. Ця кривава бійня розпочалася 1262 року і з перервами тривала до 1395 року. Тому хан Берке переніс столицю подалі від бойових дій. Бо імперія Хулагуідів (супротивників) володіла сучасними територіями Ірану, Іраку та частинами сучасних Туреччини, Сірії, Пакистану.

Третя. Необхідно мати на увазі і такий фактор, як саме походження ханів, тобто хто була його мати, до якого роду вона належала, яку вагу той рід мав серед інших родів тощо. Берке народився у матері Султан-хатум, і його єдиноутробними братами були Беркечар і Буре (Мухаммед). Прибираючи до своїх рук землі Сартака, хан Берке таким чином об’єднував у єдине ціле свої землі із землями Беркечара і Мухаммеда. Не забуваймо, що землі кожного хана, якщо у них не залишилось нащадків, автоматично ставали власністю Великого Хана. А з часів Берке-хана Золота Орда виокремилась у самостійну державу. І Великим Ханом Джучі-улусу на теренах від Іртиша до Дніпра став Берке. Отже, йому і відійшли землі Сартака.

Та повернімося до північних володінь Берке-хана. Як бачимо, землі улусу Чилаукуна практично «розрізали» володіння братів. Саме тому і був направлений до них син Берке-хана — так званий Петро Ординський. Берке виношував далекосяжні плани. Та розпочата ним війна на Кавказі не дала змоги ті плани здійснити. До того ж Петру Ординському на 1262 рік ще не виповнилось 16 років.

Під час війни на Кавказі, коли військо Золотої Орди часто зазнавало поразок і авторитет хана Берке підупав, йому було не до земельних питань. Та й улус хана Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») брав активну участь у війні, відрядивши на неї два тумени, постійно відновлюючи військові втрати.

Так, не здійснивши своїх задумів, хан Берке помер у 1266 році. До влади того самого року прийшов онук Батий-хана — Менгу-Тимур. Ось його родовід: Чингісхан — Джучі — Батий — Тукан — Менгу-Тимур. Повернення влади родові Батия відбулося мирним шляхом, без супротиву прихильників хана Берке. Це дуже важливо, бо стабілізувало і саму владу, і державу загалом.

Російський журнал «Православный собеседник» у березневому номері 1859 року з цього приводу написав: «Условия воцарения Менгу-Тимура, внука Батыя, сына Тукана, нам неизвестны. У Берке был сын, которого вылечил ростовский архиепископ Кирилл, но его судьба нам также неизвестна» [122, с. 360].

Покривили душею російські православні владики, бо дуже добре знали життєвий шлях Петра Ординського — сина хана Берке. Ця людина виховувалася при дворі ростовського владики, тож так відверто брехати не личить московським священикам. Ми дуже скоро на сторінках нашої книги зустрінемось із цією затаємниченою московською історіографією особою.

«При правлении хана Менгу-Тимура (1266-1282) Золотая Орда, еще при хане Берке фактически ставшая независимым государством, свою независимость закрепила и юридически. Одной из таких мер, направленных на юридическое оформление независимости Джучиева улуса, была чеканка монеты с именем Менгу-Тимура. Когда Ханы улуса Джучи были зависимы от великих ханов, они чеканили свои монеты с их именем. Батый чеканил монеты с именем Менгу-Хана, Берке — с именем Арык-Буга-хана. Менгу-Тимур же был первым из ханов Золотой Орды, чеканивший монеты со своим именем. До нас дошли его монеты крымской чеканки 665/1266 года с эпитетом “верховного” и “правосудного” хана» [14, с. 52].

Отож, коли московські історики розводять руками, вдаючись до безглуздих пояснень про наявність татарських написів на карбованих у Москві за часів так званих князів монетах, то треба чітко розуміти, що Москва XIII—XV століть була частиною Золотої Орди і татарські монетні написи засвідчують саме цей факт: Москва ніколи не підпадала в Орді під «виняток із правил».

За часів хана Менгу-Тимура, у 1269 році, відбувся курултай трьох родів Чингісидів: Джучі, Чагатая та Угедея, на якому хан Золотої Орди вирішив усі спірні земельні питання, заручившись підтримкою своїх родичів і захистивши свій східний тил.

«На курултае 1269 года, состоявшемся на реке Таласе, был установлен мир между улусами Джучи, Угедея и Чагатая и уточнены границы каждого из этих улусов… На этом же курултае, по предложению Менгу-Тимура, был заключен союз между “домами” Джучи, Угедея и Чагатая против иранских хулагидов, с которыми Золотая Орда еще со времен хана Берке находилась в состоянии войны» [14, с. 53].

Тепер можна було почати вирішувати проблеми північних улусів держави. Саме за часів хана Менгу-Тимура були розв’язані стратегічно важливі питання:

1. Військовий похід на Константинополь (1269—1271);

2. Перепис населення північних улусів (1271—1272);

3. Заснування Москви як улусу роду хана Берке (1272).

Ці події настільки вплинули на розвиток північних улусів Орди, що варто розглянути їх докладніше.

З

4

5

Заснування Москви та поява Московського улусу (1272)

Підйом Золотої Орди розпочався з часів хана Менгу-Тимура. За його царювання влада стала стабільною та передбачуваною. У державі діяли закони Яси Чингісхана, а всі улуси підпорядковувались центральній владі, що сиділа в столиці Сарай-Берке.

Із часів Берка-хана Золота Орда була самостійною державою, не підпорядковуючись Великому Ханові. Отож, до Менгу-Тимура потяглися всі улусні хани, єпископи та митрополит, аби отримати від нової влади ярлики на свої посади. Хан залишив усіх улусних князів, закріпивши за їхніми родами старі улуси (князівства).

Син хана Берке (після прийняття християнства — Петро) свого часу залишив столицю і виховувався у ростовського єпископа Кирила. Найімовірніше, він народився в 1247—1250 роках. Наближався час, коли Менгу-Тимур повинен був повернути йому батьківський улус (межиріччя Волги і Дону від сучасного Волгограда до Кавказького хребта). А Менгу-Тимуру робити цього не хотілось. Бо за законами держави всі землі хана Берке після його смерті у 1266 році відійшли йому.

Тому по закінченню війни з Візантією (1269—1271), під час перепису населення, хан Менгу-Тимур у 1271 році запросив до себе улусного хана (князя) Чилаукуна («Бахмета Усейнова сина») і Петра-царевича (сина Берке-хана) та передав царевичу із роду Берке частину володінь роду Чилаукуна. По суті, він передав царевичу Петру неосвоєні, дикі землі за Москвою-рікою.

Мотивами, на які посилався Менгу-Тимур, були надзвичайно вагомими, на них постійно наголошували Митрополит Золотої Орди Кирило та єпископи Мещерського і Темниковського улусів. Не забуваймо: Православна церква Золотої Орди, отримавши у 1267 році привілеї від Менгу-Тимура, повністю підтримувала свого Царя, а після 1271 року — офіційного Царя Православної церкви Золотої Орди.

Основними мотивами хана були:

По-перше, припинення відходу лісового населення із Мещерського улусу на захід, за Москву-ріку. Фінське населення Мещери тікало в глухі ліси, рятуючись від православного хрещення та ханської данини, а особливо — примусової військової повинності. Треба мати на увазі, що хан Чилаукун був язичником і дотримувався старої віри Чингісидів — тенгріанства, а отже, ставився до православної віри байдуже.

По-друге, допомога Православній церкві у примусовій християнізації фінського населення, що вела до закріплення населення навколо храмів і збільшення ресурсів держави, як військових, так і загальнодержавних.

Мабуть, улусний хан Чилаукун згоден був підтримувати заходи Менгу-Тимура, але, звісно, противився передачі своєї землі царевичу Петру. Тому немає нічого дивного, що, повертаючись із ставки Менгу-Тимура наприкінці 1271 року, хан Чилаукун «помер у дорозі». І цього хана Чингісида знищили за звичайною схемою — отруїли, тому що людей із роду Чингісхана не можна було знищувати фізичним насиллям. Так померли: Гуюк, Батий, Сартак, Чилаукун і багато інших.

Російська історіографія не придумала нічого розумнішого, як замість хана Чилаукуна ввести до своєї хронології двох Ярославів: так званого Ярослава Всеволодовича та його сина Ярослава Ярославовича. Перший (хоча загинув у Германії в 1241 році) «підмінив» хана Чилаукуна з 1238 до 1246 року, а другий — із 1246 до 1271 року. Хоча, як ми пам’ятаємо, Чилаукун «посів Мещеру та володів нею» з часів завоювання. І, звичайно, у володіннях хана Чингісида паралельного володаря Рюриковича існувати не могло. Своїми вигадками московити довели свою історичну науку до цілковитого абсурду.

Та повернімось до року заснування Москви. 1272 рік для майбутньої Московії став знаменним. Саме того року із дозволу хана Менгу-Тимура була заснована Москва.

Із російських церковних джерел:

1. «Спаса, на Бору, Собор в Москве, в Кремле… в то время, когда место нынешняго Кремля еще покрыто было… густым лесом… Св. Даниил, только лишь получивший в удел земли и села, принадлежавшия некогда… Кучке (ось вам перекручене на російський лад ім’я Чилаукуна.—В.Б.), построил в 1272 году, среди бора, на Боровицком холме (как урочище это в древности называлось), на том самом месте, где жил в уединенной хижине пустынник Вукол, деревянную церковь Спаса-Преображения. Это было еще за 54 года до основания Успенского Собора и за 67 лет до обнесення Детинца (нынешняго Кремля) дубовою рубленою стеною. — Существование сего деревяннаго храма продолжалось 56 лет…» [19, с. 325-326].

Це незаперечне свідчення першої забудови на території сучасного Московського Кремля у 1272 році. Не могло існувати християнське місто з 1147 року без церкви.

Не станемо зараз відволікатись на вигаданого московитами так званого «Св. Даниила». Такої людини у московській історичній дійсності не існувало. Ми до цього ще повернемось.

Оскільки сучасне місто Москва поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то доцільно з’ясувати, які ще споруди з’явились у ті далекі часи на цій землі. Церковна література дає відповідь і на це питання.

2. «Крутицкий Архиерейский Дом (Таганка)… на гористом берегу Москвы-реки, на урочище, издревле именуемом, по причине крутизны местоположения, Крутицами, при подошве этой возвышенности, во рвах, протекают ручьи: с северной стороны — Сара (татарською мовою—золотий, жовтий.—В.Б.), ас южной — Подон (тобто між Сараєм і Доном.—В.Б.)… Обитель сия, древнейшая в Москве… основана св. князем Даниилом Александровичем Московским в последней половине XIII века (около 1272 года) и служила с половины XV века местопребыванием Владык древней Сарайской Епархии, переименованной в Сарайскую и Подонскую, а потом в Крутицкую, и уничтоженной по именному указу Императрицы Екатерины II15 мая 1788 года» [19, с. 264—265].

Із 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів і монастирів по всій Російській імперії, які зберігали відкриту залежність від Золотої Орди. Йшла цілеспрямована фальсифікація, винищувалось геть усе, що нагадувало ординське минуле Москви.

3. «Данилов (монастырь.—В.Б.), мужской, 2 класса, в Москве, на краю города, между Даниловскою и Серпуховскою заставами; состоит под управлением Архимандрита. Он основан около 1272 года Святым Князем Даниилом Александровичем Московским (Монастырь двукратно переводился с одного места на другое, еще именовался — Новоспасский.—В.Б.), когда Москва едва возникла из ничтожества и… была под Владычеством Монголо-Татарским…» [19, с.199, 231].

Важко уявити, щоб нащадки людини, яка заклала основу столиці держави, нищили про неї пам’ять, переіменовуючи храм і переносячи з місця на місце той заклад навіть не раз, а двічі! Всесвітня історія такого не знає.

І щоби прибрати останню побрехеньку московитів про існування на території Москви до 1272 року так званої церкви Михайла Хоробрита, ще одного вигаданого брата так званого Олександра Невського. Ось що з цього приводу писав О. Ратшин:

4. «Архангела Михаила, Собор, в Москве, в Кремле, Кафедральный Московскаго митрополита, называвшийся в старину Церковью св. Михаила на площади. Первоначальное построение сей церкви некоторые писатели относят к XIII и даже к концу XII века, когда Москва уже существовала и, следовательно, должна была иметь свой храм, во имя Начальника Небесных Сил, Архангела Михаила, признаваемаш издревле заступникам Руских Князей. Другие же и с большею достоверностию предполагают, что она была построена деревянная еще слишком за 20 лет до начала княжения св. Даниила первым известным в Истории удельным Московским Князем Михаилом Храбрым, меньшим братом Александра Невского, в честь Ангела его, Великого Архистратига. Впрочем никакими историческими фактами нельзя подтвердить о существовании сей деревянной церкви. Истинная и никакому сомнению не подлежащая история сей Соборной церкви начинается со времен Великаго князя Иоанна Даниловича Калиты» [19, с. 302].

Церковна праця професора О. Ратшина при виданні у 1852 році пройшла жорстку потрійну цензуру, у тому числі церковну, і отримала дозвіл на друк без будь-яких заперечень.

Істину про відсутність якихось ознак церкви на території сучасної Москви до 1272 року визнали у 1852 році і влада, і московська церква. Тож не личить сучасним московським історикам виставляти себе на посміховисько.

Таким чином встановлено рік заснування Москви — 1272: бо «Существовавшая Москва… должна была иметь свой храм». А він з’явився тільки у 1272 році.

А далі пропонуємо дослідити питання щодо першого Московського князя, аби прибрати з історичної науки московські вигадки.

Московська історіографія вважає своїм першим офіційним князем сина так званого Олександра Невського — Данила, приписуючи йому заснування перших церков на території сучасної Москви.

Особа Данила Олександровича повністю вигадана. Такої особи в історичному минулому не існувало.

На території Московського Кремля з давніх часів збереглися три храми:

1. Успенський собор. «Собор Успения Богородицы… Основание сему знаменитому храму положено 4 августа 1326 года… В 1472 году Митрополит Филипп I… велел разобрать его до основания… Два года продолжалось строение… как внезапно ночью 21 мая 1474 года стены и своды… обрушились… Болонец Фиоравенти Аристотель, который, снова начав строение в мае 1476, окончил Собор… Он освящен 12 Августа 1479 года» [19, с. 286-287].

Успенський собор є усипальницею московських митрополитів із часів митрополита Петра, похованого тут у 1327 році.

Саме в Успенському соборі після його спорудження Московські князі присягали на вірність царям Золотої Орди.

2. Архангельський собор. «Собор Архангела Михаила… Каменный Архангельский Собор (заложен) в 1333 году; он кончен в один год и освящен Митрополитом св. Феогностом 20 сентября… а в 1475 году сгорел… В. К. Иоанн II велел Миланскому архитектору Алевизу (вытребованого из крымского Бахчисарая.—В.Б.)… вновь его перестроить. — Он разобран в 1505, и в Мае того ж года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507… и освящен 8 ноября 1509… С тех пор Собор в главных частях не перестраивался и доселе существует в одном и том же виде» [19, с. 302—303].

Кремлівський Архангельський собор ще з часів так званого Івана Калити став усипальницею московських князів:

«Собор сей при самом начале существования своего предназначен быть усыпальницею князей Московских» [19, с. 303].

Отож, в одному храмі (Успенському) ховали московських митрополитів, а в другому (Архангельському) — московських князів.

Відомо, що до періоду Великої смути (1598—1613) за офіційними джерелами на московському престолі Орди сиділо дванадцять так званих князів:

1. Данило Олександрович (1272—1303);

2. Юрій Данилович (1303—1326);

3. Іван Данилович (Калита) (1328—1340);

4. Семен Іванович (Гордий) (1340—1353);

5. Іван Іванович (1353—1359);

6. Дмитрій Іванович (Донський) (1363—1389);

7. Василь Дмитрович (1389—1425);

8. Василь Васильович (Темний) (1425—1462);

9. Іван III Васильович (1462—1505);

10. Василь III Іванович (1505—1533);

11. Іван IV Васильович (Грозний) (1533—1584);

12. Федір Іванович (1584—1598);

А в часи Великої смути на московському престолі сиділи:

13. Борис Годунов (1598—1604);

14. Лжедмитрій І (1505-1506);

15. Василь Шуйський (1606-1611).

Такий список своїх князів і царів надає московська офіційна влада. За винятком перших двох, усі вони поховані в Архангельському соборі Москви. Звичайно, там немає і не могло бути Лжедмитрія І. Разом із князями поховані їхні сини та рідні брати. Серед них — Шемяка та його сини Василь (Косой) і Дмитро (Красний). Загалом до перебудови храму, а це 1505-1508 роки, у храмі було поховано 24 особи.

«За Калитою лягли здесь кости и всех последующих Властителей земли… с их детьми, братьями… мужского пола» [19, с. 303].

За часів свого правління Лжедмитрій І виніс із Архангельського храму останки Бориса Годунова, що цілком зрозуміло.

«Гробы сих Князей были выносимы на все время перестройки и потом, в 1508 году, торжественно внесены в новый Собор, где уже находилась гробница В. К. Иоанна III, погребенного в неоконченном еще храме. Сии 24 гроба поставлены со строгим соблюдением родового порядка, в том положении, в каком они ныне видимы. После их погребены здесь: Великий Князь Василий Иванович… Цари Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский), принявшие Христианскую веру — Александр Сафагиреевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский…» [19, с. 304].

Як бачимо, у московських князів і царів були рідні брати серед казанських ханів. І тут дивуватись не треба — це був один рід нащадків Чингісхана. І їхні останки теж покояться у Московському Кремлі.

Та повернімось до витоків роду московських князів. Варто зазначити, що на стінах Архангельського храму, над кожним похованням московського князя поданий його портрет. Знову цитуємо О. Ратшина:

«По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены в рост же… здесь погребенные Великие и Удельные Князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св. Петр Царевич Ордынский» [19, с. 308].

Таким чином ми дійшли до родоначальника московських ханів (князів) — Петра Ординського, сина хана Берке. Випадковості тут бути не могло, бо, як засвідчив О. Ратшин: «Вся стенопись произведена была еще в XVI веке под наблюдением Архитектора Алевиза» [19, с. 308].

А вносити «доважки брехні» до свого великого Чингісханового роду у Василя III, який на той час правив Московським улусом, ще не було потреби.

Місця для вигаданих Данила Олександровича та його сина Юрія Даниловича у московському Архангельському храмі не знайшлося. І це при тому, що так званий князь Данило, за офіційною московською версією, був засновником перших церков у Москві, а отже, самої Москви.

Може виникнути цілком закономірне питання: чому московити, знищуючи стару штукатурку в цих двох храмах, не знищили портрет Петра Ординського — родоначальника московських князів?

Тут відповідь може бути тільки одна: пізно схаменулись!

Потужна фальсифікація московської історичної науки почалася з другої половини XVII століття, за часів династії Романових. Хоча до фальшування вдавались ще за часів Івана III.

Та Іван III не міг відмовитись від свого роду, тому пов’язав його з київськими, візантійськими, римськими кесарями, пояснюючи своє Божественне походження.

Знищивши штукатурку в Успенському та Архангельському соборах Кремля, московити знищили ханську тамгу, приховавши Чингісове походження Петра Ординського. Бо в імперії Чингісидів уся власність ханів позначалась тамгою — особистим знаком ханського роду. Тамгою позначались: палаци, будинки, мечеті, церкви, худоба. Та не все було зрубане і замазане. Залишилась тамга на тонких колонах Успенського та в галереї Благовіщенського соборів. Її Романови знищити не могли — тоді б обрушились самі храми. Вона і стала свідком великої істини. Стара штукатурка обох храмів несе на собі тамгу родів нащадків Чингісхана.