Москва ординська. Книга 1

1

Підкоривши в 1236—1237 роках Волзьку Булгарію та залишивши управляти тією землею одного зі своїх братів, хан Батий та вся його військова армада, починаючи з кінця липня 1937 року, стала відкочовувати по обох берегах Волги в її Пониззя. Головна частина татарських військ разом із багатотисячними табунами й отарами пішла на південь.

Сорокатисячний корпус (а це не менше ста тисяч коней) на чолі з ханом Батиєм того ж таки 1237 року завдав потужного удару по так званій Темниковській Мещері. Зазначимо: коли Джувейні та В. де Рубрук в XIII столітті вели мову про «країну Моксель», вони зараховували до неї «споконвічні землі» Московії, тобто сучасні області: Рязанську, Володимирську, Івановську, Московську, Тверську, Ярославську, Костромську, Калузьку і частину Темниковської Мещери. Сучасний пензенський археолог та історик, професор Г. М. Білорибкін ось що розповів про ті часи:

«Основні події у краї розгорнулись восени 1237 р., коли армія Батия, після розгрому Волзької Булгарії, йшла від самарського закруту через Верхнє Посур’я на Рязань… Історик Рашид(-ад-дін) повідомляє, що перед нападом на Рязань (татари.—В.Б.)“…воювали з мокшою, буртасами і арджанами і за короткий час заволоділи ними”. Наслідком цього стало знищення поселень буртасів, про що свідчать численні залишки згарищ поселень, де знайдені монгольські наконечники стріл і останки вбитих воїнів» [9, с. 349].

Багато сучасних російських істориків ті землі, завойовані восени 1237 року, називають Темниковською Мещерою, до якої належали території сучасної Мордовії, південно-західної Чувашії, усієї Пензенської області, сходу Рязанської, усієї Тамбовської, південного заходу Нижегородської, заходу Ульяновської та північного заходу Саратовської областей. Саме тим землям у давнину київські руси дали ім’я Тмутаракань.

Отож, восени 1237 року війська хана Батия захопили землі Темниковської Мещери. Саме у Тмутаракані Батий, щоб мати постійний військовий резерв і тримати у покорі завойовані землі, залишив на постій одну тьму (десять тисяч воїнів) свого війська на чолі зі своїм братом Беркечаром, четвертим сином Джучі-хана. Свідченням цього стало виникнення поселення Темников на теренах сучасної Мордовської АРСР, поблизу кордону із сучасною Рязанською областю. Надалі хан Батий передав усі землі Тмутаракані своєму братові Беркечару в постійне володіння. Так із часу завоювання Темниковської Мещери виник удільний улус Золотої Орди на чолі з Беркечаром — онуком Чингісхана. Цьому незаперечному історичному факту є достовірні свідчення навіть у російських першоджерелах. Про них поговоримо дещо пізніше.

Якщо глянути на мапу центрального району сучасної Російської Федерації, то побачимо, що місце постійної дислокації тьми вибрано ханом Батиєм та його радниками надзвичайно вдало. Воно було розташоване на судноплавній частині річки Мохші, майже на однаковій відстані від тодішніх центрів Ростовсько-Суздальської і Рязанської земель — Володимира, Рязані й Нижнього Новгорода.

Завойовувати Темниковську Мещеру виявилося складно, тому що татарські та фінські племена, що мешкали на її теренах у ті часи, не мали великих сіл та міст. Таких поселень у них майже не існувало. Ті племена проживали у лісах малими родами, і на село було дві-три примітивні хатини. Такий стан поселень у майбутній Московії зберігся до XVIII століття, про що свідчили всі московські історики від М. М. Карамзіна до В. О. Ключевського.

Саме про такий стан поселень тих земель засвідчив у 1253 році посол французького короля до хана Сартака В. де Рубрук, коли писав: «На півночі (від ставки Сартака, де перебував Рубрук на початку серпня 1253 року) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей… (Моксель і Мердас.—В.Б.), які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких халупах у лісах» [11, с. 88].

Там, у Тмутаракані, хани Чингісиди та їхні полководці вирішили йти на Рязань та Ростовсько-Суздальську землю у зимовий період, коли на сніговому покриві зберігаються сліди життєдіяльності, та випробували такий метод завоювання, як облава місцевості. При цьому хан Батий, одночасно із захопленням території Мещери, провів облік її населення. Досить-таки своєрідний облік, про який російські академіки Б. Д. Греков і О. Ю. Якубовський не мали бажання говорити.

«Для першого перепису і збору данини Бату послав баскаків. Про цей перепис ми маємо непевні натяки» [12, с. 221].

Зверніть увагу, акцент російської історичної науки завжди робився на занепаді Золотої Орди. Академіки так і назвали свою працю — «Золота Орда та її падіння». Авторові невідомі дослідження російських професорів і академіків про розквіт Золотої Орди. Соромляться московські державці та науковці свого минулого.

Повернімося до брата хана Батия — Беркечара. Перський державний діяч та історик Рашид-ад-дін (1247—1318) усе своє життя присвятив служінню Чингісидам, займав посаду візиря імперії Хулагуїдів (терени сучасних Ірану, Іраку, Сірії та частини Туреччини і Пакистану), у 1310 році завершив працю «Збірник літописів» (три томи). Цікаво зазначити, що в Російській імперії другий і третій томи цієї книги ніколи не були видані. Хоча академік А. А. Ромаскевич, який у 1936—1941 роках готував до друку третю (???) частину першого тому, признавався: «Минуло вже більше ста років відтоді, як уперше (в Російській імперії.—В.Б.) звернули цілком заслужену увагу на “Збірник літописів”.

Рашид-ад-діна… одну із найважливіших пам’яток іранської історичної літератури, єдину таку не лише в іранській, а й у світовій літературі. Це величезна історична енциклопедія, якої у середні віки не було у жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7].

Російська імперська наука розуміла ціну світової пам’ятки XIII—XIV століть. Однак друкувати другий і третій томи книги Рашид-ад-діна заборонили з простої причини: у них подається розповідь про всі країни світу (Європи і Азії), правлячі династії та шляхи сполучення між країнами. Цілком зрозуміло, що ні про Московію, ні про Великі Володимирське й Рязанське князівства на ті часи світ не знав, а ямська служба повністю заперечувала їхнє існування.

Друкувати таке російська влада ніколи не дозволяла і не дозволить.

У книзі «Збірник літописів» подано такий перелік синів Джучі, онуків Чингісхана (братів Батия): перший син — Орда, другий син — Бату, третій син — Берке, четвертий син — Беркечар, п’ятий син — Шейбан, шостий син — Тангут, сьомий син — Бувал, восьмий син — Чилаукун, дев’ятий син — Шингкур, десятий син — Чимпай, одинадцятий син — Мухаммед, дванадцятий син — Удур, тринадцятий син — Тука-Тимур, чотирнадцятий син — Шингкум [13, т. 1, кн. II, с. 66].

Як стверджує переважна більшість незалежних істориків (минулого і сучасності), хан Батий, який за велінням Чингісхана очолив Джучі-улус, розподілив завойовані землі (абсолютно всі!) від Дніпра до Іртиша між усіма своїми братами. Згодом хани прихопили ще й землі Причорномор’я (до Дунаю) та землі Західного Сибіру.

Погляньмо, як ці землі були поділені між братами.

Зверніть увагу, давні автори часто по-різному подають імена Чингісидів.

2. Орда (Ічен). Орда-Ічену відійшли землі так званої Синьої Орди: від річки Сари-Су до Іртиша і від рік Семиріччя до Тоболу. Ось як про те пише професор М. Г. Сафаргалієв:

«Після того як був завершений похід до Східної Європи і монголи повернулись у Дешт-і-Капчак (Джучі-улус.—В.Б.), Батий сказав своєму братові Орді-Ічену: “У цьому поході ти допомагав закінченню нашої справи, тому тобі в уділ (іль) передається народ із п’ятнадцяти тисяч родин, на тому місці, де жив твій батько…”. Отже, володіння Орди-Ічена треба шукати передусім біля озера Балхаша на схилах гір Тарбогатая, де одна з вершин, вочевидь, на честь Орда-Ічена, носить ім’я Уардатау — гора Орди. В районі Тарбогатая володіння Орда-Ічена межували з Улусом Чагатая (другий син Чингісхана від першої дружини.—В.Б.) і Угедея (третій син.—В.Б.), простягаючись уздовж басейнів ріки Іртиш і звужуючись на півночі до “країни Мороку”» [14, с. 39—40].

Разом із Ордою-Іченом на теренах Синьої Орди залишилось ще четверо синів Джучі-хана: Удур, Тука-Тимур, Шингкур та Шингкум. «Із військ Джучієвих одною половиною управляв він (Орда), другою Бату. Він (Орда) з військом та з чотирма братами Удуром, Тука-Тимуром, Шингкуром та Сингкумом (Шингкумом.—В.Б.) становили ліве крило армії; їх до цього часу називають царевичами лівого крила» [16, с. 41—42].

Як бачимо, на землях Синьої Орди — частині сучасного Казахстану — залишилось п’ятеро нащадків старшого сина Чингісхана.

3. Шейбан — п’ятий син Джучі. «За Орда-Іченом був виділений улус… брату Батия Шайбану, який також брав участь в угорському поході і проявив “старання”. Батий віддав йому як уділ (іль) із підкорених земель область Курал, а із родових володінь — чотири роди: кушчі, найман, карлик і буйрак. При цьому Батий сказав Шайбану: “Юрт, в якому ти житимеш, буде між моїм юртом і юртом старшого мого брата Орда-Ічена, влітку ти живи на східному боці від Яїку, на річках Іргиз, Савук, Ор, Ілек, до гори Урала, а взимку — в Аракумі, Кара-Кумі та на берегах річки Сир, біля гирла Чу і Сарису» [14, с. 41].

Разом з Батиєм у Золотій Орді опинилося восьмеро братів із роду старшого сина Чингісхана. Усі вони отримали свої земельні володіння. Про Тангута ми уже говорили.

4. Бувал (Мовал) — сьомий син Джучі. Імена Чингісидів дуже часто різні автори минулих часів подавали по-різному, що не перешкоджатиме нам знаходити істину. Отже, сьомого сина Джучі-хана, якого Рашид-ад-дін у своїй книзі «Збірник літописів» пойменував Бувалом, арабські автори іменують Мовалом, а російські — Мауці, перекладаючи працю Плано Карпіні за часів Катерини II, коли її уперше видали. Плутали відверто і свідомо:

«…Дніпро (Neper), біля якого з боку Русі кочував Коренца, а з другого боку у тамтешніх степах кочував Мауці, вищий (за посадою.—В. Б.) Коренци» [11, с. 48].

Як бачимо: Бувал — Мовал — Мауці — це одна особа, брат хана Батия, який отримав від нього у своє підпорядкування землі між Дніпром та Доном (Приазов’я).

Про це свідчить і російський професор М. Г. Сафаргалієв у книзі «Розпад Золотої Орди»:

«Тоді ж був наділений улусом інший брат Батия — Мовал, дід темника Ногая… Цього Мовала має на увазі і Плано Карпіні, коли пише про знатного князя Мауці, який кочував у степах за Дніпром» [14, с. 42].

Саме темник Ногай, який згодом поширив свої володіння на Причорномор’я до річки Дунай, сіяв у Золотій Орді смуту після смерті хана Менгу-Тимура.

«Ногай, що походив від сьомого сина Джучі Мувала, Бувала (Бувалая), належав до числа тих потомків Джучі, батьки яких у минулому ніколи не посідали ханського трону. Батько Ногая, Тутар, посланий Батиєм в Іран до Хулагу як представник дому Джучі, був запідозрений у змові проти Хулагу і страчений разом із іншими золотоординськими царевичами» [14, с. 58].

Отже, улус хана Бувала (Мауці) розташувався у приазовських степах (1246 рік) між Доном та Дніпром. На північ ті володіння, ймовірно, простягались до річки Самари, бо як повідомляв Плано Карпіні, саме там була перша татарська застава.

5. Берке — третій син Джучі.

Берке після смерті старшого сина Батия Сартака володів престолом Золотої Орди впродовж 1255—1266 років.

Цікаво зазначити, хан Берке сповідував мусульманську релігію, а мав сина, який прийняв християнство і перебрався на мешкання до так званого Володимирського князівства: «Умови зайняття царського трону Менгу-Тимуром, внуком Батия, сином Тукана, нам не відомі. У Берке був син, якого вилікував ростовський архієпископ Кирило, але його доля нам також не відома (“Православный собеседник”, 1859, март, стр. 360)» [14, с. 52].

Це і є приклад свідомої брехні російської історичної науки. І не тільки історичної, а й церковної. Бо такі сентенції подавались віруючим Московської православної церкви у журналі «Православный собеседник».

У Золотій Орді ще з часів завоювання північних улусів (Булгарія і Моксель), за свідченням В. де Рубрука, існувало як мінімум три релігії: іслам (Волзька Булгарія і частина Темниковської Мещери), православ’я (мала частина країни Моксель) і язичництво. Це були офіційні в державі релігії, які не заборонялись, а підтримувались так чи інакше всіма державними органами. Хани імперії на той час ще не визначились, яку релігію має сповідувати династія Чингісидів, і дотримувалися своєї старої віри — тенгріанства. Хоча вже тоді — у 50-ті роки XIII століття — окремі хани схилялись до певної віри: Берке — до ісламу, Сартак — до православ’я, Батий — до тенгріанства і так далі.

Тож нічого дивного немає, що син хана Берке, після того як його вилікував православний єпископ, прийняв православ’я. Зрозуміло, що хан Берке у цьому рішенні підтримав сина, бо так хотів Бог. Усі хани вірили в Єдиного Бога.

Проте абсолютно не зрозуміло, як хан Берке відправив сина невідь-куди. Бо ж не маємо права допускати, що хан-оглан із роду Чингісидів міг бути підлеглим якогось там Володимирського чи Рязанського князя. Подібні твердження є звичайними вигадками російської історіографії.

Хан Берке міг послати свого православного сина у Ростов тільки володарем тієї землі. Це аксіома, яка випливає із яси Чингісхана — збірника законів держави. Про інше ведуть мову дилетанти або заангажовані люди.

М. Г. Сафаргалієв акцентує ще на одному безсумнівному факті, цитуючи слова Абулгазі Бахадур-хана: «Коли Берке став ханом (Золотої Орди.—В.Б.), він затвердив за всіма старшими і молодшими братами ті уділи, які були їм надані Бату-ханом» [14, с. 51].

Слід зазначити, що і наступні Великі Хани Золотої Орди: Менгу-Тимур, Туда-Менгу, Талабуга і Тохта, не вносили суттєвих змін до Батийового розподілу земель, тобто в улусах золотоординських ханів встановлювалися родові династії, які з покоління в покоління передавали свої володіння. І цілком зрозуміло, що хани Рязанського і Володимирського улусів Орди прийняли християнську віру, аби мати у своїй землі підтримку церкви. Ось чому мусульманські історики цілком свідомо їх замовчують.

Та повернімось до улусу Берке-хана. Землі західного узбережжя Каспійського моря після їхнього захоплення були передані ханом Батиєм у володіння родові брата Берке. Там хан Берке і кочував зі своїми табунами та отарами (від сучасних Махачкали і Дербента до Дону та Волги). Про це розповідають давні історики Рашид-ад-дін, Рубрук та інші.

6. Беркечар — четвертий син Джучі. Четвертому сину хана Джучі відійшли землі Темниковської Мещери, що є таємницею російської історії. За часів «хрущовської відлиги» професор Мордовського державного університету (м. Саранськ) М. Г. Сафаргалієв отримав дозвіл ознайомитися із матеріалами колишнього Саровського монастиря, які за катерининських часів чомусь не потрапили до таємних сховищ, а зберігались на той час у Центральному державному архіві Мордовської АРСР.

Ось про що він дізнався: «У фондах колишнього Саровського монастиря… зберігається родословна татарських князів: Сеїд-Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походять від татарського князя Бехана “із Золотої Орди”, котрий “за велінням Золотої Орди царя володів багатьма навколишніми містами та поселеннями татарськими й мордовськими…” Відтоді їхні нащадки Сеїд-Ахметови, Адашеви, Кудашеви та інші “стали володіти вотчинами і землями та поселились у різних місцях…” Місто Наровчат-Мохші, розташоване на теренах володінь нащадків Бехана, відоме за монетами, які карбувались, починаючи з 1312 р., а місто Темників, що виникло на місці постою монгольського темника — десятитисячника, який належав потомкам Бехана… бере свій початок із 1257—1259 рр…» Отож, Бехан міг володіти долинами річки Мохші «з веління Золотої Орди царя Батия» [14, с. 95].

Цензура більшовицького нагляду і за часів «хрущовської відлиги» працювала досить-таки жорстко. Тому вчений говорить лише натяками і здогадками. Та цінність праці М. Г. Сафаргалієва полягає в тому, що він перший указав напрям, в якому слід працювати: «У Рашид-ад-діна… бачимо натяк на улус брата Батия Беркачара, коли він говорить про Тахту, котрий знайшов захист у Беркачара і з допомогою його війська здобув собі трон. Із цього можна зробити висновок про наявність улусів і в решти братів Батия…» [14, с. 43].

Надзвичайно цікава вказівка. Бо Насир-ад-дін Ях-я ібн Неджм-ад-дін Мухаммед Тарджуман (на прізвисько Ібн Бібі), який у своїй праці «Сельджук-наме», написаній в 1282—1285 роках, досить чітко пояснив: «4-ий — син Джучі-хана — Беркачар. У нього були жони й наложниці, і він мав 2 синів у такій послідовності: 1) Кукджу, цей Кукджу мав 4 синів: Іджиль-Тимур, Іликчі…¹¹» [16, с. 53].

У примітці 11: інші перські джерела називають цього хана — Біликчі. «Цей Біликчі той самий, у якого Токта, напередодні воцаріння, знайшов захист; після чого він (Токта) з допомогою Ногая і військ цього Біликчі став царем» [16, с. 53].

Хан Тохта прийшов до владну Золотій Орді в 1291 році. І перші свої роки на троні Великого Хана (1291—1294) провів у Мохші (Наровчаті), де до 1294року карбував свої монети.

У книзі професора В. Лебедєва досить чітко зазначено: «Монети, зібрані в Наровчаті, охоплюють час від 1294 до 1388 року (не враховуючи великої кількості ще не прочитаних монет). Тут є монети, карбовані ханами Тогтогу (Тохтою.—В.Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком…Кильдибеком…» [17, с. 35].

Перебуваючи до 1294 року в Мохші і знайшовши допомогу в онука хана Беркечара — Біликчі, хан Тохта тільки у другій половині 1294 року переніс свою столицю до Увеку (Укеку). Про всі ці події та причини, які до них призвели, ми будемо говорити у подальших розділах книги.

Отож, більша частина земель Тмутаракані з часів її завоювання стала місцем розселення і власністю татарського роду Чингісидів, нащадків одного з онуків Чингісхана — Беркечара. Маємо повне право називати його улус Темниковським, або Тмутараканським, бо до нього належала і зруйнована Рязань. Рід хана Беркечара, як і роди ханів Берке, Шейбана та інших, мусили поставляти до збірного війська Бату-хана тьму (тумен). Усе у Золотій Орді чинилось чітко і зрозуміло, згідно з законами Яси Чингісхана.

2

На початку зими 1237—1238 року хан Батий рушив на Рязань. За «загальноросійськими літописними зводами», посли хана Батия напередодні навали мали зустріч з представниками Рязанського, Муромського і Пронського князівств. Ось як про ті події розповідає М. М. Карамзін:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх на березі Воронежа і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. “Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша”» [18, т. III, с. 152].

Історики XIII століття засвідчили, що деякі з «государів» тих земель погодилися на умови Чингісидів, а деякі — ні. Ймовірно, відмовились рязанські князі, чому Батий і пішов війною на них. Пам’ятаймо: в XIII столітті видатні свідки того часу В. де Рубрук і Джувейні називали Рязанське та Володимирське князівства й прилеглі до них землі країною Моксель. Російські історики чомусь відносять згадку про «двох государів» до земель Темниковської Мещери, забуваючи притому, що їхня ж історіографія впродовж XVIII—XX століть повністю заперечувала наявність будь-яких державних утворень у X—XIII століттях на тих землях, окрім Великих князівств — Рязанського і Володимирського.

Тож через небажання місцевих князів підкоритися військо хана Батия рушило на Рязань. У XII—XIII століттях Рязанню називалось сучасне городище Рязань Стара:

«Початково Р(язанню) наз(ивав)ся центр рязанського князівства, розташований за 50 км на пів(денний) сх(ід) від суч(асної) Р(язані), тепер городище Рязань Стара» [2, т. 22, с. 469].

І далі:

«Рязань Стара, городище (пл. 48 га) на правому березі р. Оки, поблизу м. Спаська, залишки колишньої столиці (у 12—13 ст.) Рязанського князівства» [2, т. 22, с. 469].

Зверніть увагу на це, тому що поруч із Рязанню (Старою) у ті часи стояв Богословський монастир. Ось російське свідчення:

«Монастир… Богословський, чол(овічий), 25 верст від Рязані (сучасної.—В.Б.) на березі Оки… Він заснований на початку XII ст… Існує легенда, що Батий, який громив околиці під час нападу свого на Російські (Рязанську.—В.Б.) області, наблизився до обителі з наміром її пограбувати; але пройнятий раптовим жахом, замість грабунку надав їй скарби і до ікони Богослова, що тоді була запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того виявляв до обителі повагу, через що вона не зазнала всезагальних злигоднів, які спіткали тоді інші монастирі. Руків’я цього чудотворного образу донині (середина XIX століття.—В.Б.) зберігається в ризниці з написом, який розповідає про цю достопам’ятну подію… печатка ж Батиєва взята в середині XVII століття Архиепископом Рязанським Мисаїлом і… нею позолочена водосвятна чаша, яка нині є в Успенському кафедральному соборі в Рязані» [19, с. 461].

Військо Батия підійшло одночасно до Рязані та Богословського монастиря, який стояв окремо. Однак місто захопили спалили, більшість мешканців знищили або взяли у полон. Монастир же вцілів і процвітав не одну сотню літ.

У чому річ? Московські міфи та вигадки тут недоречні. На подібні питання в російській історіографії відповіді не існує. Хоча все до абсурду просто: хан Батий від святих отців Богословського монастиря отримав благословення на завоювання православних земель: Рязанської і Ростовсько-Суздальської. Логіка поведінки Чингісидів іншого не допускала. Батий свято дотримувався Яси Чингісхана.

Увійшовши в чужу землю і знаючи, що та земля має свого Бога, іншого, ніж у землі Бату-хана, Батий попросив монахів Богословського монастиря вознести благословенну молитву до свого Бога. І, без сумніву, ігумен з монахами, ще раніше схиливши голови перед ханом та його полководцями, виконали повеління Батия. Інакше монастир міг бути незруйнований, але не отримав би скарбів і дарчих грамот від хана. Тут сперечатись немає сенсу.

Московська історіографія не повинна будуватись на винятках із правил. Про це слід завжди пам’ятати.

Хан Батий і далі чинив за тим самим правилом (так веліла Яса Чингісхана): усі, хто схиляв голову і приймав його вимоги, залишалися живими, а тих, хто не хотів коритись або тікав — знищував. Навіть у так званих «загальноросійських літописних зводах» зазначено, що до зруйнованих ханськими військами належать тільки такі поселення, як: Рязань, Пронськ, Коломна, Суздаль, Володимир, Юр’їв, Торжок і Козельськ. Про Москву не говоритимемо, бо вона заснована ханом Менгу-Тимуром тільки в 1272 році.

Між іншим, Іпатіївський літопис навіть не згадує про руйнування Коломни, Торжка та Юр’їва.

Героїчна оборона рязанських і ростовсько-суздальських міст є міфом пізніших часів Російської імперії. Коли звернемось до Великої Радянської Енциклопедії, то дізнаємось, що такі поселення, як:

Переяславль-Рязанський [2, т. 22, с. 468],

Муром [2, т. 17, с. 126],

Городець-Мещерський [2, т. 11, с. 496],

Ростов Великий [2, т. 22, с. 313],

Городець Волзький [2, т. 7, с. 122],

Нижній Новгород [2, т. 7, с. 139],

Волок-на-Ламі [2, т. 5, с. 326],

Твер [2, т. 11, с. 208],

Ярославль [2, т. 30, с. 554—555],

Галич Мерський [2, т. 6, с. 66], та багато інших, не були зруйновані та спалені. Як писав професор Лев Миколайович Гумільов, вони «здалися на капітуляцію», тобто погодилися на умови хана Батия і ввійшли до складу його держави з дня підкорення.

У XVIII столітті, вивчаючи першоджерела, імператриця Катерина II та її статс-секретар О. В. Храповицький наголошували, що ніякого спротиву князі Рюриковичі татарам Батия не чинили. Вони тікали від його війська, але Батий наздогнав їх на річці Сіть і знищив. Звичайно, Катерина II зі своїм підопічним відкрито подібного сказати не могла, тим більше про Великого Володимирського князя Юрія Всеволодовича, тож говорили натяками: «Показував я річку Сіть у Ярославській губернії.

Вона впадає в Малогу, а Малога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського від Татар. Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть свідчить, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [20, с. 245].

Між іншим, на річці Сіть загинули всі князі Рюриковичі, які тікали від військ хана Батия, серед них і Великий Володимирський Князь Юрій Всеволодович.

Той факт, що степовики хана Батия наздогнали в густих лісових хащах місцевих князів, що тікали, свідчить про ще одну нову тактику, запроваджену татарами під час завоювання Мещерської землі, — облаву. У «загальноросійських літописних зводах» на цей метод завоювання є лише натяк:

«Татарове полониша Володимер і пойдоша на великого князя Георгія (Юрія.—В.Б.)… і ові йдоша до Ростова, а іні до Ярославля, а іні на Волгу до Городця, і полониша все по Волзі, навіть до Галича Мерського; а іні йдоша на Переяславль, а те взяша, і оттіль всю ту країну і гради многі все то полониша, навіть і до Торжку, і нема місця, ні всі, ні сіл таких рідко, ідеже не воюваша на суждальській землі…» [21, с. 198].

Скрізь побували війська хана Батия, всіх полонили, але деталі замовчуються. І неспроста. Як побачимо згодом, у російських літописах приховано найголовніше. Ймовірно, що таку цензуру літописів вчинили у XVIII столітті при виданні. Бо ж недаремно у 1783 році Катериною II була створена «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії…». І всі «загальноросійські літописні зводи» були «знайдені» (окрім Кенігсберзького) після довгої та копіткої праці катерининської «Комісії».

Великий перський історик Ала-ад-дін Ата-мелік Джувейні (1226—1283) залишив досить цікаві свідчення про ті часи, що стосуються «Мещерської землі»: «Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) покорив і підпорядкував цілком усі ті краї, які з ним сусідили: решту (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як от: Булкар, М. к. с. та інші» [16, с. 21].

Про «країну М. к. с.» йдеться як про велику державу, яку можна порівняти з Волзькою Булгарією за розмірами та значенням [135, с. 297—313]. Саме про це писав посол французького короля В. де Рубрук у книзі «Подорож до Східних країн Вільгельма де Рубрука в літо Благості 1253» [11, с. 65].

Ось витяг із цієї праці:

«Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм постачають шовкові й золоті матерії, а ще тканини з бавовни, які вони одягають улітку. Із Русії, з Мокселю, з Великої Булгарії та Паскатиру, тобто Великої Угорщини, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і які вони одягають взимку» [11, с. 76].

Два абсолютно незалежних автори назвали країну, що межувала з Русією та Булгарією, однією назвою — Моксель! Звичайно, це не може бути винятком чи випадковістю.

Як бачимо, Рязанське та Володимирське князівства у XIII столітті не мали ніякого відношення до Русі і носили цілком конкретне ім’я — країна та земля Моксель.

Російська історіографія приховує цей незаперечний факт. Ми ще станемо свідками, як московити почнуть спотворювати ці свідчення давніх істориків. І цьому вже подано приклад: видаючи в 1941 році другий том матеріалів академіка В. Г. Тизенгаузена, сучасні московити включили до нього тільки п’ять сторінок із великої праці Джувейні, та й то у спотвореному вигляді. Коли у Джувейні пішла оповідь про завоювання країни Моксель, то московські перекладачі перського тексту чомусь «Мокселем» уже назвали не країну, а місто, аби і в це питання закинути «доважок брехні»:

«Звідтіля вони (царевичі) пішли у землі Русі (цього слова в Джувейні немає.—В.Б.) і підкорили її області до міста М.К.С. (Моксель.—В.Б.), мешканці якого за своєю численністю були (мов) мурахи та саранча, а місцевість укрита болотами і лісом до того густим, що у ньому було неможливо проповзти змію. Царевичі (Батий з братами.—В.Б.) разом… спершу з кожного боку влаштували таку широку дорогу, що (по ній) могли поряд проїхати три-чотири вози… Вони (царевичі.—В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Було нараховано 270000 вух. Звідтіля царевичі вирішили повернутись (у Поволжя.—В.Б.)» [16, с. 23].

Московити спаплюжили текст великого свідка Джувейні, додавши слово «Русь» та назвавши країну Моксель містом. Навіть найпалкішому московському патріотові зрозуміло, що у XIII столітті в «Суждальській землі» не існувало міст із населенням у 270 тисяч мешканців.

Великий свідок далеких часів пояснив, що завоювання «країни Моксель» відбувалось за чотирма напрямками. Якщо подивитись на сучасну мапу центральних областей Російської Федерації та проаналізувати весь вище наданий матеріал, то можна збагнути, з яких боків були завдані удари татарських військ у землі Моксель.

Перший удар. Найімовірніше, він був спрямований на Рязань і далі на Коломну. Таким чином частина ханських військ перекривала західний і південний шляхи можливої утечі із землі Моксель. Слід зауважити, що удару по Рязані було завдано після завоювання Темниковської Мещери, тобто з боку сучасних міст: Сасово — Шацьк — Ряжськ.

У XIII столітті країна Моксель була всуціль вкрита лісами та болотами. Отож, для блокування цієї землі війська хана Батия передусім перекривали можливі шляхи втечі — наявні дороги та ріки. У Темникові залишалася військова тьма хана Беркенара, яка теж не сиділа, склавши руки. Вона чинила постійний контроль за місцевістю та шляхами сполучення.

Другий удар. Було завдано вздовж Волги: Нижній Новгород — Кострома — Ярославль. Імовірно, ця частина військ хана Батия залишалася на Волзі й не брала участі у поході на Темниковську Мещеру. Хани заздалегідь розробили плани й обумовили терміни виходу до певного місця.

Третій удар. Завдано у напрямку: Нижній Новгород — Володимир — Суздаль — Переславль — Ростов.

Четвертий удар. Був скерований із Ярославля на Твер — Торжок — Вишній Волочок. Так була оточена і завойована Рязанська і Ростовсько-Суздальська землі, а все населення перераховане та обезвушене на праве вухо.

Не варто деталізувати, як рухалось військо по кожному напрямку, хто кому допомагав та як проходили облави на людей і їх перелік. Це жахлива картина. Проте вона зайвий раз свідчить про надзвичайно низький рівень розвитку фінських племен землі Моксель станом на 1238 рік. Про це завжди слід пам’ятати «великоросам», як би вони не бажали величі ще з тих часів.

Про землі Моксель М. Г. Сафаргалієв багато чого дізнався із тих же архівів Саровського монастиря:

«Родоначальник “Мещерських князів” Бахмет Усеїнов також “прийшов із Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і посів її”, закріпивши “Мещерські місця” за своїми нащадками, а його праправнук Олександр Укович продав у 1382 р. свою отчину Дмитру Донському. Родословна “Мещерських князів”, опублікована в “Бархатной книге” М. І. Новіковим, — єдине джерело при вивченні історії “Мещерських князів”… Наділення землею Бахметау “Мещерських місцях”могло відбутись невдовзі після монгольського завоювання, оскільки вищеназваний Олександр Укович, що продав “Мещерські місця” у 1382 р., був праправнуком Бахмета Усеїнова. Факт продажу власниками своїх земельних володінь свідчить, що монгольські феодали розпоряджались своїми земельними володіннями на свій розсуд, вони могли не тільки передати їх у спадок, а й продати» [14, с. 95].

Зверніть увагу: передавати у спадок, продавати та купувати землю у Золотій Орді мали право тільки «монгольські феодали» і аж ніяк не московські князі. Це один із основних законів Яси Чингісхана.

Щоб уповні оцінити значення незаперечного факту належності Мещери родові князя-оглана (Чингісида) Бахмету, який прийшов із Великої Орди в Мещеру і закріпив «Мещерські місця за своїми нащадками», наведемо довідку із Великої Радянської Енциклопедії: «Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд(енному) зах(оді), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), у межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РРФСР [2, т. 16, с. 205].

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста: Володимир — на півночі, Касимов — на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.

Хоча за часів Бахмета (Уковича) поселення Москва ще не було, а за Москвою-рікою лежала дика тайга. Мабуть, усі міста, що існували на 1238 рік у Мещері, теж належали родові Бахмета, бо та ж енциклопедія визнавала:

«Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі («оглани»), володіючи уділами в З(олотій) О(рді) та очолюючи військо… Уже на початку свого утворення З(олота) О(рда) розділилася на улуси, які належали 14 синам Джучі: 13 братів були напівсамостійними государями, підпорядковуючись верх(овній) владі Батия» [2, т. 9, с. 561].

Отже, Бахмет (Укович) належав до царевичів-огланів роду Чингісхана. Він був один із тих 14 братів, про якого російська історіографія мовчить. Зробимо досить прості підрахунки, аби визначити, коли хан Бахмет «воював і посів Мещеру». Вищезгаданий Олександр Укович проживав у Мещері та «володів» нею в 1382 році. Він належав до ханського роду і був п’яте покоління роду хана Бахмета — праправнук.

Від 1238 року — завоювання «Мещерської землі», до 1382 минуло 144 роки. На одне покоління роду князя (хана) Бахмета припадає в середньому менше 29 років, що цілком доводить володіння цією землею родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання. Про що свідчить і «Бархатная книга».

Довелося з’ясовувати, як в історичних джерелах подане ім’я Чингісида Бахмета (Уковича). Бо серед братів хана Батия такого не значиться. Хоча й шукати довелося серед досить-таки обмеженої кількості імен.

У хана Джучі було 14 синів від кількох дружин. П’ятеро із цих синів залишилось на теренах Центрального та Східного Казахстану (сучасного). Ось їхні імена: Орда (Ічен), Удур, Тука-Тимур, Шингкум і Шингкур. Про землі (володіння) ханів: Берке, Беркечара, Шейбана, Бувала (Мовала), Тангута йшлося раніше. Хан Батий володів усім улусом Дешт-і-Кипчак, до якого належала і Золота Орда. Отже, «Бахмет Усейнов сын», як його подає російська історіографія, має бути Чилаукун, Чимпай або Мухаммед.

Один із синів відразу відпадає. Це — Чимпай, оскільки перський історик Ібн Бібі подав досить розгалужений родовід хана аж до початку XIV століття, який належав до ісламу, що унеможливлює володіння православною Мещерою в XIII—XIV століттях. Залишилось два імені — Чилаукун і Мухаммед, одне з яких належало володарю Мещери з 1238 року — знаменитому Бахмету.

Нехай не здається дивним спотворення ханських імен у московських так званих першоджерелах. Це звичайне явище в російській історіографії. Про нього ще у XIX столітті писав професор В. В. Григор’єв у знаменитій праці «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди російському духовенству»:

«…Згадаймо, у якому спотвореному вигляді зустрічаємо іноді в наших літописах імена ханів. Абд-ул-Лаха вони називають Овдулом; Джелал-ед-Діна — Зелені чи Зелет-Салтаном; Мохаммед-Булака — Мамант чи Мамат-Салтаном. Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі чи переписувачі ярликів якого-небудь хана співзвучного татарського імені, за яким ми давно вже його знаємо. Беручи це до відома… ми маємо в Атюляку чи Тютяку — Тулунбекхана, від якого до нас дійшли монети, карбовані у Новому Сараї» [22, с. 65].

Хоча, мабуть, у нашому випадку приховування імені хана, який володів Мещерою, є заздалегідь спланованою акцією.

Нам з вами довго довелося б шукати, хто із братів хана Батия «володів Мещерою» та тримав свій родовий улус у «колисці московитів» — Ростовсько-Суздальській землі, якби професор М. Г. Сафаргалієв свідомо не зробив натяк на ім’я хана.

Учений скрізь, де йшлося про «володіння Мещерою», згадував Чингісида-оглана «Бахмета Усейнова сына», який на початку дослідження більше нагадував одинадцятого сина хана Джучі — Мухаммеда. Звернімо увагу, обидва хани — Чилаукун та Мухаммед, як зазначили мусульманські історики, ніби не мали дітей, що може свідчити не тільки про відсутність нащадків, які б продовжили рід, а й про те, що хани прийняли християнство і стали «невірними», а відтак перестали існувати для мусульманських істориків.

Хоча той же Мухаммед згадується у перських істориків ще й під іменем — Буре.

Але повернімося до пояснень професора М. Г. Сафаргалієва: коли зайшла мова про продаж землі у 1382 році, то продавав землю чомусь уже не Олександр Усеїнов, а Олександр Укович. І цим сказано все. Хан Чилаукун і був Уковичем! Бо в ті часи, продаючи земельні наділи, треба було обов’язково вказати її першого законного володаря. А в Золотій Орді першими законними володарями землі стали Чингісиди. Отож, Чилаукун у спотвореному вигляді російської історіографії став Уковичем.

7. Чилаукун — восьмий син Джучі. У російській історіографії подається ще як «Бахмет Усейнов сын» або Укович. Отримав для свого роду у володіння «Мещерські землі», тобто землі майбутньої Московії. Саме рід хана Чилаукуна — брата Батия, разом із татарськими родами, що відійшли до його удільного улусу, «заселив у 1238 році Мещеру» та «володів нею» довгі сотні років.

М. Г. Сафаргалієв наводить історичний документ про продаж землі в 1382 році Чингісидом Олександром Уковичем так званому Дмитрію Донському. Про що це свідчить?

Це може свідчити лише про те, що Дмитрій Донський теж належав до прямих нащадків роду Чингісидів. Купувати та продавати земельні наділи у Золотій Орді мали право тільки Чингісиди і ніхто інший.

Місцеві князі могли отримувати від хана земельні наділи на період служби хану. І тільки! Вони не мали права передавати ті земельні володіння навіть у спадок. Так веліла Яса Чингісхана — збірник законів Орди. Московити ніколи не були винятком тих законів.

У 1238 року до держави Чингісидів приєднали ще два нових улуси: Темниковський на чолі з Беркечаром і Мещерський на чолі з Чилаукуном, братами хана Батия.

3

Розподіл завойованих земель поміж братів хана Батия відбувався одразу ж після їхнього захоплення. Тобто хан Беркечар «посів Темниковську Мещеру» наприкінці 1237 року, а хан Чилаукун «воював і посів Мещеру» на початку 1238 року.

Аби брати могли переселити до своїх володінь виділені їм роди та облаштувати землі, хан Батий зробив перерву в подальших завоюваннях. Більше року (1238—1239) хани Батий, Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун та інші облаштовували нові володіння: переселяли на них свої роди, зводили завойоване населення в десятки, сотні, тисячі, тумени (тьми), призначали нову адміністрацію тощо.

Достовірно відомо, що до «Мещери хана Бахмета» потрапили частина тюркських родів: ширинів, аргинів, татар, баринів, а до майбутньої «московської землі» була переселена частина родів: мангитів, найманів, дулатів та каракереїв, згодом багато інших, особливо до нового Московського князівства. Тобто так звані «татаро-монголи» приєднали всі землі майбутніх московитів до своєї держави, переселили на них значну частину одноплемінників, призначили своїх володарів.

Коли хан Батий зі своєю військовою армадою влітку 1240 року вирушив на Київ, то у цій армаді вже були тумени ханів Беркечара, Чилаукуна і всіх інших. Про цей похід дещо повідомив посол короля Франції до сина хана Батия Сартака знаменитий Вільгельм де Рубрук, який відвідав імперію Чингісидів у 1253—1255 роках. Виявляється, у тому поході брав участь «государ» країни Моксель, «другий князь Суздальський», який здався на милість хана Батия, про якого говорив угорський монах Юліан. І як відомо, «їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель (суздальці.—В.Б.) дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар» [11, с. 88].

Маємо незаперечні свідчення про загибель обох «суздальських князів» Ростовсько-Суздальської землі у 1238—1241 роках: одного — на річці Сіть (московські загальноросійські літописні зводи), а другого — «в Германії» (Вільгельм де Рубрук). Немає найменшого сумніву щодо достовірності цієї інформації. Проте російська історіографія подає цей матеріал зовсім в іншому контексті. Немовби той другий «суздальський князь», який присягнув ханові Батию на вірність ще восени 1237 року, не загинув, а залишився у своїй землі та їздив у Каракорум в 1246 році.

Отож, пропонуємо прискіпливіше придивитися до подій того часу.

* * *

Досліджуючи військову стратегію князя Данила Галицького під час навали на Русь (Україну) хана Батия у 1240—1241 роках, слід зазначити, що князем була обрана найдоцільніша стратегічна поведінка. Це передусім засвідчили подальші події та взаємини між Великим Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою впродовж 1240—1250 років.

За царських і більшовицьких часів Російської імперії заборонялось порушувати це питання, бо навіть його часткове висвітлення завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

В українській історичній літературі не має аналізу військового походу хана Батия через північні терени Київської Русі, маємо тільки спрощений опис того походу в «Літописі Руському» (він же Іпатіївський літопис).

Отже, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за «Літописом Руським». Військо пройшло смугою завширшки 100—150 км, тримаючись лінії: Київ — Колодяжин (південь сучасної Житомирської області) Ізяслав (північ Хмельницької області) — Кременець (північ Тернопільської області) — Володимир (Волинська область) — Берестя (сучасне місто Брест), із можливим відхиленням на північ чи південь для руйнування окремих міст (фортець). Як бачимо, Данило Галицький, застосував тактику оборони міст у смузі наступу війська хана Батия. І лише таким чином протидіяв чужинському війську.

Цілком очевидно, що князь Данило ще до підходу військової армади Батия до Києва, а столиця Русі в 1240 році належала йому, знав про кількість і наміри татар. Не могла військова потуга із 100—120 тисяч вершників підійти до Києва несподівано. Тим більше, що кожен татарин у такому поході мав при собі не менше трьох коней. Отож, до Києва наближалась армада майже пів- мільйона коней.

Про те, що Данило Галицький зі своїми полководцями знали мету походу війська Батия, свідчить «Літопис Руський»: «Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля (та) єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою”» [3, с. 398].

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240—1241 роках не завойовував Київську Русь! Він проходив Русь військовим походом, прямуючи до Центральної Європи. Саме «угри», які дали прихисток половцям після 1222 року, стали головними ворогами політичної доктрини Чингісидів, які взяли за мету об’єднати усі тюркські племена в єдину державу. Половці були одними з перших серед одноплемінників, які вчинили жорстокий опір, а пізніше відкочували до угорців.

Саме про це свідчать арабські, перські та тюркські історики від Рашид-ад-діна до М. Г. Сафаргалієва і Л. М. Гумільова. Зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання походу хана Батия, Данило Галицький не мав права застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил на перемогу. Проте тактика опору міст давала змогу стримувати ворога, концентруючи його увагу навколо них, і змушувала їх триматися напрямку руху. Тому погром хана Батия майже не зачепив українського Полісся, більшої частини Галичини і Поділля — земель, які станом на 1240 рік теж належали Великому Галицько-Волинському князівству. Крім того, дотримуючись саме такої тактики опору ордам Батия, Великий Князь давав змогу більшості сільського населення покинути військову зону і відійти на північ, південь чи захід. Ця можливість відходу з охопленої чужинським військом землі врятувала переважну більшість населення Русі (України). Цієї думки раніше дотримувались і українські історики, зокрема професор Київського університету Микола Молчановський (1885): «Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на захід ґрунтується на простому непорозумінні та недостатньому знанні місцевих назв на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча і з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст; але вони все ж таки відчували, що становище їхнє хитке, що їм неможливо раптово закріпитись у тимчасово захопленому краї…» [25, с. 144—146].

М. Молчановський, як і «Літопис Руський», досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицьку землі. І, як бачимо, йдеться не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через їхні терени.

Зверніть увагу: Київ був узятий 6 грудня 1240 року, а вже 9 квітня 1241 року те саме військо хана Батия розгромило дружину польсько-німецьких князів біля Лігниці. Друга ж половина війська татар 11 квітня 1241 року розгромила угро-хорватські полки короля Бели IV на річці Шайо.

Надзвичайно цікаві факти, з яких московська історіографія, як і українська, ніколи не робили аналітичних висновків. Шкода! Бо коли вилучити з періоду від 6 грудня до 9 квітня час на здобуття фортець: Колодяжина, Ізяслава, Кременця, Володимира, Берестя та інших, і підрахувати темп руху армії хана Батия від Києва до Лігниці та Шайо, то дізнаємося, що армада Батия змушена була щоденно проходити відстань у 20—25 кілометрів. І це за суворої зими з глибокими снігами та хуртовинами, а потім, навесні, долаючи потужні повені рік, та ще й серед густих, малопрохідних лісів і скелястих Карпат.

Для порівняння нагадаю, що князь Ігор у «Слові о полку Ігоревім», за «Літописом Руським», просувався голим степом з 24 квітня до 7 травня не швидше ніж 28 кілометрів на добу. Відкрийте «Літопис Руський» 1989 року видання на сторінці 337 та переконайтесь!

Дуже багато, як говорив М. М. Карамзін, «доважків брехні» понакидали до української науки непутящі історики, як українські, так і російські. Усе те чинилося під впливом «московської зверхності».

Землі Київської Русі не були завойовані ханом Батиєм у 1240-1241 роках. «Літопис Руський» свідчить, що князя Данила під час походу чужинського війська через землі Русі не було в державі. Хоча, звичайно, князь знав після падіння Чернігова про рух Батия на Київ:

«Перед цим (навалою татар.—В.Б.) поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним…» [З, с. 398].

Повернувшись у свої землі, Данило Галицький зустрів протидію своїй волі галицького боярства та відвертий колабораціонізм так званих болохівських князів. Миритись зі смутою в державі у такий відповідальний час він не став і жорстокою рукою навів лад у Великому князівстві.

«Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля.—В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх (болохівських князів) татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [3, с. 399].

За М. Молчановським, такі землі належали до Болохівщини у 1241 році:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827.—В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [25, с. 121].

Отже, повновладними господарями Галичини, Волині, Київщини та Поділля у 1241 році залишились Великий Князь Данило Галицький зі своїм братом Васильком. Бо під час наведення ладу в Болохівській землі «…Василько-князь зостався стерегти землі (своєї) од Литви…» [З, с. 399].

Поза сумнівом, у 1241 році Болохівська земля знову була підпорядкована Великому Князеві Данилу Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі, одночасно приборкавши галицьких бояр. Ось як про те свідчив М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя.—В.Б.) вважав себе Данило, і до… 1255 р. Татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і пересиляється в Холм, тоді як його син сідає у заново побудованому Львові. Становище Данила щодо Татар на деякий час було відносно незалежне» [25, с. 147].

Вірно обравши стратегічну лінію опору, Галицько-Волинський князь Данило зумів зберегти незалежність своєї держави. Одночасно діючи рішуче і жорстоко проти внутрішніх ворогів, він зумів ще на ранній стадії випалити заколотників огнем і мечем. Звісно, внутрішній безлад завжди діяв на державу руйнівніше, ніж зовнішні загрози.

І на цьому етапі загроз Данило Галицький вчинив історично правильно і стратегічно бездоганно. Він цілком свідомо знищив Болохівських князів та випалив їхні землі у другій половині 1241 року, коли військо хана Батия ще перебувало у Центральній Європі. Це при тому, що Болохівські князі на той час присягнули на вірність Батию і перебували під його опікою та захистом.

Українська історіографія ніколи не розглядала це питання з таких позицій. Це заборонялося Москвою. Бо в Московії у ті часи нічого подібного бути не могло.

І хоча у «Літописі Руському» в 1243 році є згадка про «богатирів Манмана і Балая», яких нібито Батий відсилав «шукати Данила», певно, аби покарати за болохівських князів, та подальших наслідків не було.

Слід мати на увазі, що поверталась військова армада хана Батия у 1242 році через Причорноморські степи, тож особливого впливу на Велике Галицько-Волинське князівство ця подія не мала.

За «Літописом Руським» хан Батий тільки у 1250 році прислав своїх послів до Данила Галицького з вимогою: «Дай Галич!» На що той відповів: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [З, с. 404].

Маємо визнати, що ця поїздка князя Данила до хана Батия у подачі московської історіографії повністю сфальшована. Московитам дуже хотілося величі для свого Олександра, так званого Невського, аби знівелювати велич постаті першого короля Русі Данила Галицького. Отож, брехали потужно: мовляв, і Київ тоді належав їм, «і був плач через образу його», себто Данила, в Орді і таке інше.

Слід розуміти: всі ці вимисли є звичайними московськими «доважками брехні» до «загальноросійського Іпатіївського літопису», немовби знайденого М. М. Карамзіним у 1809 році «в Академії Наук поміж Дефектами». Усі вони спростовані у тритомній праці «Країна Моксель, або Московія» [135]. У кого є бажання, може звернутись до цього історичного дослідження.

Історик Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском пиру» подав інтерпретацію літописної розповіді про перебування Данила Галицького у ставці хана Батия так: «…отрицательным моментом такой интерпретации будет ее поверхностный характер и полное несоответствие исторической реальности XIII века» [26, с. 3].

І це справді так, хоча історик говорить тільки про невеликий аспект цього питання.

У Золотій Орді Данила Галицького зустрічали як справжнього володаря Київської Русі — самостійної, незалежної держави. Хан Батий усіх володарів покорених, завойованих земель направляв до Великого Хана в Каракорум. Так він вчинив із Суздальським князем, вірменським і грузинським царями та іншими. А от із Данилом Галицьким та Михайлом Чернігівським усі питання взаємовідносин вирішив особисто. Тобто руські (українські) князі не були частиною Золотої Орди, а тільки його сусідами, хоча і залежними від Батия. У той час як Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі стали рядовими улусами (князівствами) імперії Чингісидів.

Якщо у Галицько-Волинському князівстві влада Великого Князя передавалась у спадок і князь володів своєю землею особисто, то у Ростовсько-Суздальському і Рязанському улусах земля стала власністю ханів Золотої Орди, а намісники до неї призначались Великими Ханами.

4

Незалежність теренів Київської Русі стала основним стратегічним здобутком Данила Галицького в 1240—1250 роках, що не давало спокою можновладцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати дотепер. Отож, до московської історичної науки постійно вносились «доважки брехні».

Аби заперечити сам факт появи хана Бахмета у Мещері в 1238 році, московити вдались до звичайної маніпуляції роками. Так, «лето 6706 (1198)», коли хан Бахмет «Мещеру воевал, и засел ее», почали відносити до 1298 року, бо, мовляв, «хан Батий не міг нас воювати в 1198 році». Під дату 1298 року підвели цілу теорію.

Ось що пише професор Д. І. Іловайський у книзі «История Рязанского княжества»: «Князья Ширинские подняли брань на царя Большой Орды и в 1298 году ушли из нея кочевать на Волгу. Один из них Бахмет Усейнов сын пришел в Мещеру, взял ее войною и остался здесь княжить [41, гл. V].

Хоча необхідно зазначити, що вперше ця вигадка з 1298 роком була запущена князем Петром Володимировичем Долгоруким (1816-1868) у його праці «Российский родословный сборник» (СПб., 1841, кн. IV, с. 17).

Цим хитрим кроком московські науковці збирались приховати правду — факт появи на теренах Ростовсько-Суздальської землі у 1238 році правлячої династії Чингісидів, хана Бахмета, він же Чилаукун. Та забули, що людська пам’ять і національна гідність вимагають правди. А вона ж бо лежить на поверхні, зверху, дещо припорошена московськими вигадками. Отже, приберемо це історичне московське сміття.

До 7190 (1682) року в Московській державі існували чіткі місницькі й розрядні правила, за якими встановлювались взаємовідносини князівських та боярських родів. За цими правилами, нова царська династія Романових у взаємовідносинах із справжніми Чингісидами посідала далеко не перше місце. Тобто справжні нащадки Чингісхана могли просто не виконувати доручень нової царської династії, ігнорувати її.

Тому: «В лето 7190 (1682) Генваря в 12 день блаженные и вечнодостойные памяти Великий Государь, Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, ревнуя по Господе Бозе Вседержителе и желая во благочестивом своем царствии сугубаго добра, и в своих Государственных ратных, и в посольских, и во всяких делах лучшаго и пристойнаго устроения и совершенной прибыли, и мирному в своей Царской Державе всему Христианскому множеству пребывания и жительства, а бывшей между Христианских родов вражде разрушения… указал разрядные случаи и местничества… разрушить и вечно искоренить… и впредь никому ни с кем никакими случаи и местничествы не щитаться, и никому ни на кого мимошедшими находки не возноситься…» [24, с. 1—3].

Так була знищена пам’ять про потомків Чингісхана: вони стали «служивими людьми царя».

«А впредь им и будущих их родом… быти в розряде родословной книге родам их… и для того взять (изъять.—В.Б.) у них росписи за руками» [24, с. 3].

Так «служивий люд» Чингісидів — Романови — посіли перше місце в «Родословной книге князей и дворян», а знамениті роди нащадків Чингісхана втратили свої великоханські титули і перетворились на звичайні російські князівські роди.

Про це засвідчила «Бархатная книга», відредагована особисто царем Петром І та видана М. І. Новіковим у 1787 році. Ось запис початку роду хана Чилаукуна:

«Глава 38.

275. Род Князей Мещерских

В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Розглянемо тільки ті факти, які безпосередньо висвітлені у матеріалі, редагованому особисто московським царем Петром І.

1. «Бахмет Усейнов сын» походив із тюркського (казахського) роду ширинів, і саме хан Бахмет разом зі своїм родом, після завоювання Мещери залишився її володарем.

2. Як бачимо, хан Бахмет, володіючи «Мещерською землею», не прийняв християнської віри, а залишився у своїй язичницькій (тенгріанській). За її законами, як батько — хан Джучі, брат — хан Батий та інші Чингісиди, він мав багато жінок і дітей, зокрема синів. -

3. Син хана Бахмета — Беклемиш, був християнином, як його мати, і в хрещенні отримав ім’я Михайло.

4. З дня хрещення Беклемиш носив титул князя. А це на теренах Золотої Орди (ні в кого не залишилось сумніву щодо цього, бо «Мещеру воевал, и засел ее «хан Бахмет Усейнов сын» означало, що він походив із роду Чингісхана. «У Золотій Орді від народження ставали князями-огланами тільки Чингісиди».

5. Князі будували у своїх столицях храми. Так, після хрещення князь Михайло (він же Беклемиш) побудував храм «Преображения Господня» у своїй столиці «Андреевом городке».

6. «Бархатная книга» чітко засвідчила, що хан Беклемиш змусив переважну більшість свого роду ширинів прийняти християнську віру.

Із попереднього викладу зрозуміло, що «Бархатная книга» була укладена в 7190 (1682) році. Доповнення до неї вносились і за часів Петра І, про що у книзі є згадки за 1686,1687 роки. Тобто на час створення «Бархатной книги» не існувало жодного так званого «загальноросійського літописного зводу», тому укладачі могли користуватись тільки старими церковними джерелами, Розрядними книгами та «Книгой Степенной Царского родословия», скомпільованій за часів Івана IV (Грозного). Розрядні книги та «Книга Степенная Царского родословия» не писали за датованими подіями, крім «Патриаршей (Никоновской) летописи», яка видана першою. Тобто конкретні дати до «Бархатной книги» могли потрапити лише із архівів Московської церкви, де замінили 1238 на 1198, а 1253 — на 1213 роки.

Московський історик А. В. Пушкарьову своїй праці: «XV век. Ханы и катаклизмы» дуже чітко визначив:

«А вот что написано в Никоновской летописи: “Тогда в Орде (6721—1213) царь Батый умер, а новый царь… сел на царство”» [42].

Як бачимо, хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери та передачі її своєму братові Чилаукуну (1198 рік), за московськими джерелами, — Бахмету (Уковичу). І тут вигадки «великоросів» про 1298 рік — недоречні, бо обидві «помилки» у написанні дат допустила Московська церква, ймовірно, не випадково.

Нагадаємо про надзвичайно цікавий факт: у 1514 році Кримський хан Менглі-Гірей вимагав у Великого Московського Князя Василя III повернути Кримському ханству «8 мещерських міст», переданих раніше ним Івану III «из милости»:

«Престарелый хан Менгли-Гирей уже не мог противостоять (а может, и не хотел) напористости своего сына Мухаммед-Гирея… и в 1514 году потребовал вернуть Крыму 8 (мещерських.—В.Б.) городов… даных великому князю Ивану III из милости» [34, с. 230-231].

А ось ще одне свідчення із офіційного московського джерела: «…провожали, государь, азовские татарове Камал-бега посла хенкерева да Дерт-Кульяк Бийсуф с товарищи, а сниматься им вверх Сосны (верх річки Сосни в Орловській області.—В.Б.), а взяли с собою Михаля Комаретьцкого в вожи, а их с четыреста. А поити им на села… а тебе бы, государю, сведамо было. Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… там, де их кони ходят» [34, с. 89].

У XVI столітті кримські та азовські татари йшли до Мещери та «Андреевого городка» через верхів’я річки Сосни, тобто хотіли дістатись до якоїсь іншої Мещери, а не до тієї, про яку нам розповідають московити.

Тоді про яку Мещеру говорить Кримський хан Менглі-Гірей? Відкриємо 95 том «Сборника Императорскаго русскаго историческаго общества» 1895 року видання: «Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтеры посмотрев уведаешь. А с нами, с братом, с твоим отец твой и князь великий Иван, как учинился в дружбе и в братстве, на всякий год дарили наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 154].

Отже, «восемь городов», які вимагав повернути хан Менглі-Гірей, стоять на заході від Москви, з протилежного боку від сучасної Мещери. І що цікаво, ті міста межують із Тверською землею, а «Новый Городок» розташований навіть у самому Тверському князівстві (улусі).

Та стане ще цікавіше, коли дізнаємось, що у давні часи сучасне місто Мещовськ (Калузька область) носило ім’я Мещерськ.

Професор М. І. Смірнов зазначив:

«На западе поселения Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину очень часто назывался Мещерском, что едва ли можна объяснить одним невежеством Московских книжников» [43, с. 5].

Термін «Мещера» поширювався на значно більші території, ніж сьогодні. Тому князі Мещерські (Тверські), навіть утративши частину своїх володінь (сучасну Мещеру), продовжували законно зберігати свій титул. У давнину їхні землі теж називались Мещерськими. Ось чому Кримський хан Менглі-Гірей і вів розмову про Мещеру та свої Мещерські землі. Йшлося не про Рязань і Касимов!

Про ще одну феноменальну річ нагадує 10 том «Справочного Энциклопедического словаря» К. Крайя 1848 року видання. Він повідомляє, що на початку XIX століття в селах Тверської губернії Російської імперії мешкали тисячі збіднілих дворян. Були великі села, де проживали одні «бариті».

Ось свідчення російських науковців XIX століття: «В числе тверских дворян есть особенный разряд, который только по правам своим принадлежит к благородному сословию, а по образу жизни и понятиям совершенно отличен. Это так называемые “мелкопоместные дворяне” и “баре”, которых много в Осташковском и особенно в Вышневолоцком уездах. В последнем даже есть целыя деревни, населенный исключительно одними барами. Таковы деревни Хвошня и Стригово. Все эти баре принадлежат к древнему дворянству, и фамилии их записаны в 6-ю родословную книгу, но от размножения своего и постепенного раздробления имений они впали в такую бедность, что большая часть вовсе не имеют крестьян. Эти баре нигде не служат и уже несколько поколений состоят из недорослей; наиболее имеют сношений с соседними крестьянами. Еще недавно вели они, подобно цыганам, совершенно бродяжническую жизнь, занимаясь исключительно песнями, пляскою и пригащивая по целым неделям у богатых помещиков» [6, т. 10, с. 154].

Тисячі таких «баринів» у XVIII—XIX століттях можна було знайти на теренах центральних губерній Російської імперії, звернувшись до історичної та художньої літератури. І тут не варто дивуватись — це звичайні нащадки прибулого у 1238 році із ханом Бахметом тюркського роду баршів. Помінялась лише одна літера та наголос у слові: «барьтны» — «барины». За походженням ці «бары» були свого часу тюркомовним плем’ям, записаним до окремої «шостої книги родоводу». Звичайно, зі значним додатком місцевої фінської крові. Однак про це російська історіографія мовчить. Заціпило! Аби залишити можливість заперечувати Михайла (Беклемиша Бахметовича) та його «Мещерські» володіння, нагадаємо: поняття «Мещера» ВРЕ (третє видання) подається досить-таки звужено. Сьогодні Мещерою московити вважають лише Московську, Володимирську та Рязанську області, а у XIII—XVI століттях воно охоплювало значно ширші терени.

М. І. Смірнов у праці «О князях Мещерских XIII—XV вв.» розтлумачив поняття «Мещера» у ширшому розумінні: «Во времена Московского государства слово Мещера (употреблялось) в трех различных значениях (народ Мещерский, страна Мещерская, город Мещерский)» [43, с. 6].

I пояснив далі:

«Этнографическая и административная граница Мещеры… далеко не совпадали одна с другой» [43, с. 7].

«…Княжество Рязанское. По преобладающей массе народонаселения, — это было по преимуществу “Мещерское” княжество…» [43, с. 7].

«Рубежей, или границ в современном значении слова, между Мещерой, Мордвой, Мерей и др. не было… Поэтому провести точную черту оседлости древней Мещеры на великой русской равнине, лишенной резких естественных преград, очень трудно… На огромном пространстве всего бассейна Оки, начиная с самого верховья и до впадения в Волгу (жила Мещера.—В.Б.)» [43, с. 4-5].

«На западе поселение Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии… В Тульской губернии и сейчас есть немало селений, получивших свое название от Мещеры» [43, с. 5].

Отож, М. І. Смірнов поширив «Мещерскую область, в состав которой входила…Мещерская сторона» на сучасні області:

Московську, Рязанську, Володимирську, Івановську, Калузьку, Тверську та частини Брянської, Тульської, Тамбовської, Нижегородської, Самарської.

Звичайно, московська історіографія, перебріхуючи все, що стосувалось Михайла (Беклемиша), не дозволила М. І. Смірнову говорити відкрито про північні кордони «Мещерської області», тому він пише так про них так:

«Потомки князя Ивана Борисовича (Мещерського.—В.Б.) обитали главным образом в Бежецкой пятине. Относительно его внуков… в родословной говорится: “живут на Рою, т. е. в Погосте Рой (Никольский); другие… в Рыбинском Погосте и Михайловском, в Михайловом конце также Бежецкой пятины… встречались в Водской и Шелоцской”» [43, с. 32—33].

Усі ці землі належали до Тверської губернії: «Вишневолочский, Бежецкий, Весьегонский уезды» — так пояснив М. І. Смірнов.

Коли говоримо про Мещеру, яку «воював та посів» «Бахмет Усейнов сын», слід розуміти ту її частину, що не відійшла до земельних володінь хана Беркечара. Імовірно, кордоном між володіннями ханів Беркечара і Чилаукуна (Уковича) була річка Ока: правий берег належав Беркечару, а лівий — Чилаукуну.

Щодо історичного поняття «Мещера — володіння хана Уковича» є ще одне дуже цікаве свідчення в російських дипломатичних документах: «Возвращаясь из Турции, наш (московський.—В.Б.) посол Михаил Иванович Алексеев писал в Москву великому князю (в апреле 1514 г.): “Провожали, государь, азовские татарове Камаль-бега посла хенкерева да Дерть-Кульяка Бийсуф с товарищи… А поити им на села на две Зноби, а от Знобей на Росаднов, от Росаднаго на Войкино, от Войкина на Бологин, от Бологина к Бирину, от Бирина к Хотешину… Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… де их кони ходят; и то бы, государь, тебе сведомо было…» [43, с. 34].

Коли на старих мапах знайдемо вказані поселення (Зноб, Росадне, Войкове, Бологе, Бірин) і подивимось, куди прямували ханські (азовські) татари зі своїми кіньми, то виявиться, що вони рухались між сучасними Сумською областю (Україна) і Тульською областю (РФ) на Бологе (поселення Тверської області Російської Федерації) через сучасні Брянську і Смоленську області. Тобто обходили ворожу їм Москву. А далі йшли на схід через сучасне поселення «Биряково» до Тотьми.

Завоювавши так звану Ростовсько-Суздальську землю, військо хана Батия навесні 1238 року поверталось на південь із району сучасних міст Осташкова, Бологого та Вишнього Волочека через сучасні Смоленську (східна частина) і Калузьку (центральна частина) області.

У кого є найменший сумнів, подивіться на мапу із серії «Регіони Росії» — «Московская, Тверская, Ярославская области» (2009). На ній також подані значна частина Новгородської, Псковської, Смоленської, Калузької, Тульської, Рязанської, Володимирської, Івановської та Костромської областей. За шляхом руху війська хана Батия до нашого часу збереглася пам’ять про присутність татар на цих теренах. На території сучасної Тверської області родичі та нащадки знаменитого Беклемиша заснували поселення: Твер («Андреев городок»), Кашин, Калязін, Холм (сучасний Красний Холм), Стариця, Зубцов, Микулін (нині село Мукуліно Московської області), Білий городок, Вертязін тощо. За іменами цих поселень до російської історії увійшли десятки князівських родів Чингісидів, серед них: Кашини, Холмські, Микулінські, Дорогобузькі, Зубаті, Зубцови, Старицькі, Беклемишеві, Мещерські, Мосальські та інші.

Йдучи зі Смоленської та Калузької (сучасних) областей, татари хана Батия не полишили їх повністю. На підкореній землі зостались «сотні» та «тисячі», щоби освоювати землі.

Одна із «тисяч» базувалась навколо сучасного міста В’язьма. Коли глянути на згадану мапу, то на ній досі зберігається пам’ять про далеке минуле. Ось імена сьогоднішніх поселень навколо В’язьми: «Татарська, Баскаково, Годуново, Царево Займище» тощо.

Англійський дипломат Джайлс Флетчер (1549—1611) ще в XVI столітті зазначав: «Ежегодный доход его (Бориса Годунова.—В.Б.) с поместьев, вместе с жалованием, простирается до 93700 рублей и более, как можно видеть из следующих подробностей. С наследственного имения в Вязьме и Дорогобуже… он получал 6000 рублей в год…» [123, с. 185].

Отже, у XV—XVII століттях «татарські коні» ще ходили навколо В’язьми, бо предки Бориса Годунова походили від мурзи Чета із роду Чингісидів.

Ще яскравіший приклад маємо у Калузькій області, в районі Калуги, де теж осіла «тисяча» війська хана Батия.

Раніше наголошувалось, що всі ті землі належали ще з 1238 року ханові «Бахмету Усейнову сыну», у московському поданні — князю Уковичу. Погляньмо на букет татарських міст у цьому районі:

Калуга (татарською мовою — застава), Мосальськ, Мещовськ і, врешті-решт, Беклемишево, Баскаковка. Не станемо вести розмову про Беклемишево і Баскаковку — тут усе зрозуміло. А от про князів Мосальських відомо з «Бархатной книги»: «Из Золотой Орды выехали: Агдавлетовы, Арсеньевы, Годуновы, Давыдовы, Вислоуховы, Елчены, Ждановы, Загоскины, Исуповы, Камынины, Карауловы, Кременецкие, Мосаловы, Обезьяниновы, Огаревы, Павловы, Пешковы…» та сотні інших.

Хоча російська історія приписує князівський рід Мосальських до Чернігівських Рюриковичів. Одночасно вона і Беклемишевих приписує до «Прусів», а не до Золотої Орди. З цього приводу відверто поглузував професор І. М. Березін, фахівець- тюрколог, завідувач кафедри історії Санкт-Петербурзького університету:

«Беклемишевы, дворянский род новгородского (???—В.Б.) происхождения, бывший уже знаменитым при Иване III. В Гербовнике, родоначальник Беклемишевых назван Гавриил “муж честен” с отцом своим Львом, выехавший “из Прус” в Москву, но эти Прусы следует считать… Прусскою улицею в Новгороде на Софийской стороне» [137, отд. 1, т. 3, с. 410].

Саме Беклемишу (Михайлу Тверському) належав Новгород, бо підкорився Тверському улусу в 1310 році. З тих пір у Новгороді й живуть нащадки Чингісида Беклемиша. Прізвища нащадків Великого Хана у ті часи ніхто привласнити не міг. Це аксіома!

Московська влада ще з часів Івана Грозного почала винищувати пам’ять про своє минуле. Ось що пише професор І. М. Березін:

«Городень, или Городня, село в Тверском уезде на Волге. Раньше тут находился город Вертязин, или Городец, составлявший отдельную от Тверского княжества область. В 1569 г. по приказанию Иоанна Грознаго жители были избиты, а здания разрушены» [137, отд. 1, т. 5, с. 764].

Нищилось геть усе, що зберігало пам’ять і згадки про золото- ординське минуле та «старих царів». Такі міста, як Твер, Кашин, Торжок, Ярослав, Кострома та інші, спочатку були знищені, а під час відбудови змінили в них навіть напрямки вулиць. Усе те чинилося цілком свідомо.

Згадавши про Тотьму, назвемо ще один улус брата хана Батия. Той Тотемський улус належав ханові Мухаммеду — одинадцятому братові хана Батия.

8. Мухаммед — одинадцятий син Джучі. Родові хана Мухаммеда належали сучасна російська Вологодська область, заволзькі частини Костромської та Нижегородської областей і те, що лежало північніше. Столицею удільного ханства був Великий Устюг або Тотьма. Уже говорилось, що згадка на історичній мапі Московії слова «Тьма» означає місце дислокації ханського темника. А оскільки поруч із містом Тотьмою ще й тече річка Царева, то не може виникати сумніву, що ту тьму очолював хан-оглан із роду Чингісидів. У московській історіографії усі Чингісиди з 1238 року величались царями, в той час як вигадані московські правителі — лише князями. І так тривало до другої половини XVI століття. Лише Іван IV (Грозний) наважився назвати себе царем.

Чому Тотьма і її улус належали саме одинадцятому братові хана Батия — Мухаммеду?

Відповідь надзвичайно проста. Із двох невизначених ханів, що прибули разом із Батиєм на терени сучасної Московії, залишились Чимпай і Мухаммед.

Уже повідомлялось, що великий історик минулих віків Рашид-ад-дін у своєму «Збірнику літописів» не згадує про нащадків хана Мухаммеда. Тож, імовірно, його діти, як і діти хана

Чилаукуна, прийняли християнську віру (а вона там на 1238 рік уже почала пускати своє коріння) і перестали існувати для істориків мусульманської віри. Отак визначився володар Тотьми.

9. Чимпай — десятий син Джучі. Нащадки хана Чимпая, за свідченням Рашид-ад-діна, належали до «правовірних», отже, сповідували мусульманську релігію. А оскільки на той час цю віру сповідували на теренах Волзької Булгарії, то немає сумніву, що улус хана Чимпая був поруч і межував із нею на півночі та сході. Бо на півдні землі між Волгою та Уралом до річки Ками належали особисто ханові Батию.

Отак визначився улус останнього брата хана Батия в межах Золотої Орди. Землями хана Чимпая були сучасна В’ятська область і землі Комі-Перм’яцької, Удмурдської і Марійської Автономних Республік Російської Федерації.

5

Згадаємо деякі факти, з якими нам у подальшому доведеться працювати.

Перший. Як відомо із офіційних російських джерел (ВРЕ), хан Батий усі завойовані землі розділив між своїми братами, сім із яких осіли на землях сучасної Московії. Цей незаперечний факт іноді відкрито подавали російські історики. Хоча, звичайно, досліджувати це категорично заборонялось. Тому досліджень на подібну тему не було виявлено.

Ось що сказав стосовно завойованих ханом Батиєм земель російський дореволюційний історик М. І. Смірнов: «Опустошив русскую (Московську.—В.Б.) землю, татарския полчища, предводительствуемыя Батыем, не ушли обратно в Азию… На этот раз они остались…» [43, с. 9].

Другий. Усі завойовані землі, у тому числі землі так званих Рязанського і Ростовсько-Суздальських князівств стали частиною Золотої Орди. Землі майбутнього ядра Московської держави відійшли до улусів (князівств):

четвертого брата Батия — Беркечара,

восьмого брата — Чилаукуна,

десятого брата — Мухаммеда.

Разом із братами Чингісидами на терени Тмутаракані і Мещери, як ті землі називались у XIII столітті, переселились десятки тюркомовних родів, серед них: татари, каракиреї, ширини, барини, аргини, дулати, мангити, жалаїри, кияти, кипчаки та інші.

Третій. Російська історіографія, аби приховати правду про справжніх володарів («государей») Московії, вдалася до грубої фальсифікації терміна «Мещерська земля». У давні часи (XII—XVI століття) цим терміном позначалася уся так звана «великая русская равнина» — від Рязані та Калуги до Твері та Нижнього Новгорода. Імовірно, північним кордонам слугувала річка Волга.

Фальшуючи поняття «Мещера», московська історія таким чином «вилучала» у «владетельных князей Мещерских» усі їхні історичні володіння та землі.

Поговоримо про «государя», що управляв так званою Ростовсько-Суздальською землею після її завоювання у 1238 році військом хана Батия. Тобто йдеться про Мещеру та «Мещерських князів» із ширинського роду.

Збагачуючи матеріал додатковими фактами, приводимо у відповідність російську історію: послідовність історичних подій, їх трактування тощо. Цілком зрозуміло, що історія одержала зовсім інший вигляд, коли ми дізнались, що управляти «Мещерською землею», а це, по суті, Ростовсько-Суздальська земля, залишився не Рюрикович Ярослав (Всеволодович), а брат хана Батия — Чилаукун (Укович). Тому кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії, варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним, послідовно.

Московські історичні вигадки настільки міцно опанували нашою свідомістю та нашим розумом, що нам важко відмовитись від вбитих у наші голови стереотипів. Треба пройти шлях сприйняття істини від простого до складного.

Що є достовірне із того, що ми вже знаємо? Ось свідчення В. де Рубрука, який не мав причин спотворювати факти про Ростовсько-Суздальську землю в далекому 1253 році: «Про країну Сартаха та про її народи. Ця країна за Танащом (Доном.—В.Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої у районі селища Тернівка Воронезької області.—В.Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. За ними (на схід.—В.Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.) За ними (на схід.—В.Б.) Етилія (Волга.—В.Б.)» [11, с. 88].

Якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронеж, між Доном і Волгою інших «держав» на чолі з «государями», окрім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого «государя» йдеться. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель.

У 1253 році при дворі хана Сартака, якому Батий 1250 року передав у володіння землі між Волгою і Доном, В. де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, які в 1237—1238 роках підкорювали країну Моксель. Вони чудово пам’ятали ті часи, а багато з них обіймали посади державних чільників в улусах ханів Беркечара (Бехана) і Чилакуна (Уковича), відійшовши згодом, за вказівкою Батия, до Сартака. От звідкіля у В. де Рубрука такі вичерпні дані.

Аби встановити істину про «государя країни Моксель», звернімось до ще одного свідка тих далеких часів, який на власні очі бачив події 1237—1238 років. Це угорський монах-домініканець Юліан, який упродовж 30-х років XIII століття двічі відвідував свою далеку батьківщину — Велику Угорщину (Башкирію). Саме через Ростовсько-Суздальську землю угорський монах здійснював свої подорожі. Російська історіографія ніколи серйозно не цікавилась його працями. Вона боялася цього свідчення. Монах

Юліан настільки достовірно описав стан «Суздальського князівства», що кращого з тих часів сподіватись годі. Він повідомляв, що перед тим як напасти на Київську Русь, хан Батий із братами завоював усі поволзькі держави й народи: «заволоділи Фасхією, Меровією, завоювали царство Булгар, яке налічувало сорок дуже укріплених замків… Напали на Ведін, де було два князя… Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць, щоби захиститись…» [23].

А далі ще одне уточнення, подія, яка відбулася раніше: «Коли вони проходили через землю Суздальську, їм на кордонах цього царства зустрілись якісь утікачі угорці-язичники, що тікали від татар та залюбки прийняли б віру католицьку, якби дісталися до християнської Угорщини. Почувши це, вищеназваний князь Суздальський обурився і… заборонив їм проповідувати римську віру… (та) вигнав вищезгаданих священиків із своєї землі… Ті, не бажаючи повертатись назад (до Угорщини.—В.Б.)… пішли до міста (Ростова), шукаючи шляху, щоби пройти до Великої Угорщини, чи мордуканів, чи до самих татарів… Вони після дня апостолів Петра і Павла прийшли до другого князя мордуканів, який того ж дня, коли вони прийшли, виступив зі всією ріднею та людьми, як ми говорили раніше, підкорився татарам…

Ми з товаришами, бачачи, що країна зайнята татарами (військом хана Батия.—В.Б.), територія захоплена і успіху наша справа не матиме, повернулись до Угорщини» [23].

Тепер можна зрозуміти, чому ці свідчення ніколи не досліджували російські академічні інститути, як це було зроблено в Угорщині істориком Л. Бендефі.

Маємо незаперечний доказ того, як «Суздальський князь» Юрій Всеволодович тікав від татарів, мабуть, до Новгорода, а можливо, у тайгову глухомань, де збирався відсидітись, але був схоплений і знищений на річці Сіть. Про це свідчать щоденникові записи статс-секретаря Катерини II О. В. Храповицького: «Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито (Великого «Суздальського Князя» Юрія, якого згадує монах Юліан, та ще з десяток інших князів.—В.Б.)… Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар, але ріка Сіть свідчить, що… (князь.—В.Б.) тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання історії» [20, с. 245].

Отже, «один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар». То був князь Ярослав Всеволодович. «А другий з небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць», де й був знищений з усіма своїми супровідниками. То був Юрій Всеволодович.

Монах Юліан вів розмову саме про «Суздальських князів», хоча народ називав «Мордуканами». І тут дивуватись не варто, бо всі племена ведін (весь), меровія (марі), мордукани (мордва), пойдовія («пермяки» колись називались «петрасами», як визначив професор М. Г. Сафаргалієв) були споріднені й говорили однією мовою. Тому Юліан зазначав належність «Суздальських князів» і до племені ведін, і до мордуканів.

Племена жили змішано в ті часи, а володіння Суздальського князівства поширювались на землі багатьох племен: меря, весь, мордва, мурома, мещера.

Князь, який «підкорився володарю татар», не міг бути рязанським, тому що рязанський князь був знищений, а його столиця Рязань зруйнована вщент. Татари за часів Золотої Орди так і не дозволили відновити стару Рязань. Та й монах Юліан, свідок тих далеких часів, досить чітко виокремив «суздальського князя».

Так свідки минулого — угорець Юліан та посол французького короля В. де Рубрук, спростували російський імперський міф про великий спротив ханові Батию в Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях. Князі не чинили опору: вони завчасно тікали або здавались на милість хана Батия.

А тепер повернемось до нашого питання про володаря Ростовсько-Суздальської землі після її завоювання військом хана Батия. В. де Рубрук повідомив, що «государь» землі Моксель разом із своєю дружиною у складі війська хана Батия пішов до Європи, де й загинув. Отож, правити Ростовсько-Суздальською землею не міг.

Раніше зазначалось, що вся Мещера з 1238 року належала восьмому брату хана Батия — Чилаукуну, або, за російськими писемними джерелами, Бахмету (Уковичу). Хани-оглани, тобто царевичі з роду Чингісхана, завжди селились у своїх володіннях разом із частиною свого роду чи навіть кількох родів. Тож рід хана Бахмета треба пов’язувати з племенем ширинів. В «Бархатной книге» князів та дворян російських так подано цей ханський рід:

«В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей. У Князя Михайло сын Князь Федор. У Князя Федора сын Князь Юрьи» [24, ч. II, с. 239].

Звичайно, посилання на 1198 рік хибне, бо військо хана Батия «Мещеру воювало і засіло її» у 1238 році.

За російськими офіційними джерелами, саме у князя Юрія був син Олександр, який у 1382 році продав частину своїх земель (володінь) так званому Дмитрію Донському. Раніше наводились слова професора Саранського університету М. Г. Сафаргалієва про володіння Бахмета Мещерою та продаж якоїсь її частини Дмитрію так званому Донському.

З’ясуємо дещо стосовно князя ширинського «Бахмета Усейнова сына». Звернімо увагу на оцей додаток «Усейнов сын». Річ у тім, що він пояснює його походження, оскільки «Усейнов» походить від слова «Саїн». А слово «Саїн» додавалось до імені хана Батия.

Казахський історик К. Даніяров так пояснює його значення: «Батию-хану було присвоєно сучасниками друге ім’я — Саїн, тобто Благородний» [29, с. 121].

Як бачимо, хан Бахмет благородного походження, із роду Чингісидів. У ті часи в Золотій Орді «посісти землю» ніхто не мав права, крім них.

Інші історики перекладають слово «саїн» як «високородний».

Цікаво зазначити, що тільки після Бахмета Беклемиш прийняв християнську віру, тобто благородний хан залишався язичником і, звичайно, як і всі його брати: Батий, Берке, Беркечар, Бувал та інші, мав багато дружин (жінок) і наложниць. У хана Бахмета була не одна гілка спадкоємців, від кожної дружини залишився свій рід нащадків.

Московська православна церква не могла відкрито говорити про ці факти, бо виходило, що її національні поводирі з’явились лише у середині XIII століття від звичайних язичників. Зрозуміло, що хан Чилаукун (Бахмет) тримав свою ставку в столиці Мещерського улусу (князівства) — Володимирі. Зрозуміло й інше: якщо в улусі (князівстві) був володар — Чингісид-онук самого Чингісхана, то не може бути й мови про князів-Рюриковичів: їх усіх або знищили, або зробили звичайними другосортними найманцями.

За російською історіографією, першим князем Ростовсько-Суздальської (Мещерської) землі після навали війська хана Батия був так званий Ярослав Всеволодович. Хоча, за свідченням В. де Рубрука, той загинув у 1241 році «в Германії». Маємо отаку собі нісенітницю.

Ось що пише ВРЕ щодо Тверського князівства: «В начеле 40-х гг. 13 в. вел(икий) князь Владимирский Ярослав Всеволодович выделил Т(верское) к(няжество) из состава Переяславского (Зелесского) княжества своєму сыну Александру Невскому. В 1247 его получил др(угой) сын Ярослава — Ярослав Ярославович и с тех пор Т(верское) к(няжество) находилось в руках его потомков… В 60-е гг. 13 в. кн. Ярослав Ярославич, заняв Владимирский великокняжеский стол, стремился проводить широкую объединит(ельную) политику. Ее продолжил Михаил Ярославич (правил в 1285—1318), занявший в 1305 владимирский стол» [2, т. 25, с. 329].

Нахабно брехали московити. Загинувши «в Германии», Ярослав Всеволодович не міг призначити свого сина Олександра Тверським князем. Тим більше, що, за свідченням Плано Карпіні, Олександр сидів в аманатах (заручниках) у хана Батия. І дослідження «Країни Моксель, або Московія» це підтвердило.

А так званий Олександр Невський 1230—1232 року народження «на початку 40-х років» ще не доріс до княжого титулу. Не забуваймо, що «на початку 40-х років» вся «Володимирська земля» стала власністю роду Чингісидів («Бахмета Усейнова сына»), тож Ярослав Всеволодович не хазяйнував у ній. Московська історіографія штучно вигадала для себе так званих князів: Ярослава Ярославовича, Олександра Ярославовича, Михайла Ярославовича та їхніх нащадків, які нібито після завоювання Ростовсько-Суздальського князівства військом хана Батия правили «Великим Володимирським князівством». Такого після 1238 року бути не могло. Існував «Мещерський улус князя Уковича».

Що цікаво, московські так звані «общероссийские летописные своды» жодним словом не згадують ні про завоювання ханом Бахметом «Мещерської землі», ні про його князівство (улус), ні про його нащадків. Немовби їх не існувало на теренах «русской земли». Надзвичайно парадоксальна ситуація: на теренах «исконно русской земли» з’являються хани-оглани, нащадки Чингісхана (онуки), захоплюють собі цілі князівства, а московські так звані літописці про це мовчать чи взагалі не знають. Тільки наприкінці XVII століття московська династія Романових визнає: так, подібне було, але досліджувати це питання категорично забороняється. І продовжують «говорити» про Ярослава Всеволодовича, Ярослава Ярославича, Олександра Ярославича, Михайла Ярославича — «великих князів російських».

У1954 році в Парижі історик Т. Манухіна видала книгу «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», у якій начебто йдеться про дружину Великого Князя Михайла Ярославовича, хоча в дійсності мова тут про Михайла (Беклемиша). У книзі є досить-таки цікава розповідь про матір та батька князя Михайла.

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимца-отрока… Ксения… — дочь пономаря в селе Едимонове. Неосведомленный о предстоящей на другой день свадьбе во время лова зверей на Волге, князь достиг села Едимонова и тут заночевал… На следующий день, когда все уже было готово для свадебного пира, внезапно явился князь… взглянул на Ксению… В тот же день он с нею обвенчался…

В исторической действительности брак… (князя.—В.Б.) с Ксенией… был недолгим, всего лет семь… В 1271 г… (князь.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался… Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.) Во время малолетства Михаила, по смерти пасынка Святослава, Ксения от имени сына участвовала в управлении княжеством, хотя фактически правили бояре… Она скончалась в Схиме в 1312 г. и была погребена в соборе Спаса-Преображения — усыпальнице тверских князей. От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и упрямый, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий…» [65, с. 57—59].

Князь, який уже у третьому поколінні роду був рабом Чингісидів і на колінах випрошував ярлик на свій уділ, не міг мати такого характеру. То міг бути тільки нащадок роду Чингісхана, рід якого покорив ті землі і володів ними. Як бачимо, перегинали палицю московити, не замислюючись, приписували шляхетну поведінку і характер вигаданому Ярославу Ярославовичу.

Цікаво також зазначити, що паризький історик Т. Манухіна заперечила родовід тверських князів, наведений у ВРЕ (том 25). Вона подає їх у такій послідовності:

Ярослав Ярославович,

Святослав Ярославович,

Михайло Ярославович.

Однак московська історіографія не знає не тільки Святослава — тверського князя, але навіть такого сина у Ярослава Ярославовича. Хоча таких дітей мав Бахмет. «Находились в соборе и гробницы его (Ярослава Ярославовича.—В.Б.) двух сыновей… из которых старший, Святослав, занимал тверской стол лет десять по смерти отца (с 1272 г. по 1282 или 1285, дата точно не установлена)» [65, с. 53].

Князь — батько Михайла Тверського, як бачимо, мав не одну жінку, а кілька. Хоча православна віра цього не дозволяє. Це зайвий раз свідчить, що батьком князя Михайла Тверського був знаменитий «Бахмет Усейнов сын» — батько «Беклемиша, в крещении — Михаила».

Та підемо далі шляхом нашого дослідження роду «Бахмета Усейнова сына». Російська історіографія приписує в дружини так званому Михайлу Ярославичу (Тверському) княжну Анну. Цієї думки дотримуються всі російські історики, навіть ті, які неодноразово спростовували офіційні московські вигадки:

«Благоверная княжна Анна Кашинская… летописи упоминают о ее браке с Михаилом Тверским под 1294 г…

Ничего не известно о ее матери: ни имени, ни происхождения… Отсутсвие других сведений о семье Анны смущать не должно» [65, с. 38].

І це нас «не смущает», але дає право заявити, що російська історіографія побудована на вигадках. Бо коли почнемо вивчати історію княгині Анни, то побачимо десятки томів літератури, яка детально розповідає про її батьків, життя, страждання, — що в дійсності є звичайною московською брехнею.

6

Що ж нам відомо з «Бархатной книги», відредагованої особисто Петром І?

Відомо, що князь (хан) Михайло побудував в «Андреевом городке храм Преображения Господня». Усе інше Петруха зі своїм родом приховали. Але подякуємо і за це.

Отже, звернемось до чудової книги Олександра Ратшина «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников», виданій із дозволу Церковного Синоду в Москві в 1852 році. Передусім нас цікавитимуть церкви «Преображения Господня» на теренах так званого Ростовсько-Суздальського князівства, тобто Мещери. Надіюсь, кожен розуміє, що церква, збудована князем у XIII столітті та ще й кам’яна (за листами Кримського хана та інших), належить до «примечательных церквей». На полях своєї шістсотсторінкової книги професор Ратшин називає тільки 10 храмів «Преображения Господня».

Храм, побудований «владетельным князем» Михайлом, а до хрещення — Беклемишем, є одним із них.

По-перше, він—із каменя, а такі церкви XIII століття на теренах давньої Московії можна перерахувати на пальцях однієї руки.

По-друге, з російської історичної науки відомо, що до «владетельных князей» належали ті, які володіли князівствами. Тобто церква «Преображения Господня» побудована Беклемишем у столиці князівства, де мешкав князь, аби щодня молитись.

По-третє, абсолютно всі удільні князівства на теренах Великого Володимирського — відомі, як відомі й усі їхні міста-столиці.

О. Ратшин не згадати про такий храм не міг, тим паче, що сама церква зафіксувала навернення у ньому до християнства «многих людей». Як бачимо, храм не звичайний.

Ось усі десять храмів «Преображения Господня» (за О. Ратшиним) «бывших в древности и ныне существуючих» на теренах Російської імперії станом на XIX століття:

Архангельська губернія:

1. «Преображения Господня, Собор древняго построения в уездном городе Холмогорах…» [19, с. 17].

Катеринославська губернія:

2. «Преображения Господня, Собор в губернском городе Екатеринославле…; он заложен в має 1787 года…» [19, с. 97].

Київська губернія:

3. «Преображения Господня, древняя ц(ерковь) в Киеве, в Печерской крепости… Построена… в X веке…» [19, с. 147].

4. «Преображения Господня, ц(ерковь) в 10 верстах от Киева, в древнем Белгороде, что ныне Белгородка… Построена была в 996 году св. В. К. Владимиром…» [19, с. 150].

Нижегородська губернія:

5. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Нижнем Новгороде в Кремле, построен каменный в 1225 году… Юрием Всеволодовичем… [19, с. 366].

Новгородська губернія:

6. «Преображения Господня, Собор, в уездном городе Тихвине…» [19, с. 416].

Санкт-Петербурзька губернія:

7. «Преображения Господня, церковь в С.-Петербурге, в Преображенском полку… Заложена в 1743 году…» [19, с. 487].

Тверська губернія:

8. «Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все Тверское Княжение именовались в актах и грамотах Домом св. Спаса» [19, с. 519].

Чернігівська губернія:

9. «Преображения Господня, кафедральный Собор в Чернигове… он основан между 1026 и 1035 годами…» [19, с. 544].

Ярославська губернія:

10. «Преображения Господня. Соборная церковь в уездном городе Угличе; существует с XIII века… При соборе есть еще церковь, теплая во имя Похвалы Пресвятыя Богородицы [19, с. 562].

Отже, церкви, побудовані в Архангельській, Катеринославській, Київській, Новгородській, Санкт-Петербурзькій та Чернігівській губерніях, не мають ніякого стосунку до Мещери. Храм «Преображения Господня» побудований у Нижньому Новгороді ще до навали війська хана Батия у 1225 році. Церква «Преображения Господня», збудована в «уезном городе Угличе» Ярославської губернії, — із деревини.

Залишалась для розгляду тільки одна кам’яна церква «Преображения Господня», побудована у XIII столітті у Твері (Тверська губернія, за О. Ратшиним). За дивним збігом обставин про давню Твер згадується у ВРЕ (том 25), листах Кримського хана Менглі-Гірея, листах московського посла М. І. Алексєєва (1514), працях російських професорів М. І. Смірнова та М. Г. Сафаргалієва, і ось — у О. Ратшина:

«Церква Преображения Господня, кафедральный Собор в губернском городе Твери, по которому в древности самая Тверь и все тверское Княжение именовалось Дом св. Спаса. В XIII веке на сем месте была церковь Козьмы и Дамьяна, вместо которой… Княгиня Ксения… оставшись во вдовстве, построила каменную церковь во имя Спаса Преображения; она заложена была в присутствии

Княгини и малолетнего ея сына (что после В. К.) св. Михаила Епископом Симеоном в 1285, совершена через 5 лет и освящена 8 ноября 1290 Епископом Андреем; потом в 1292 году росписана» [19, с. 519].

Усе зійшлося: кам’яний храм, «Андреев городок» і сам князь-оглан Михайло (Беклемиш), якому ще не виповнилось 16 років, та він уже князь, бо Чингісид, хоча за церковними канонами неповнолітній. При заснуванні Твер носила ім’я «Дом святого Спаса», а прийшлі татари називали її «Андреевым городком», за ім’ям господаря дому — єпископа Андрія. Саме за цього єпископа більшість ханського роду ширинів прийняла православну віру.

«Из зданий в Твери особенно замечательна: соборная церковь Преображения Господня, где в драгоценной серебряной раке почивают мощи в(еликого) кн(язя) Михаила. Церковь эта не старее полутораста лет, но место, ею занимаемое, освящено уже более шестисот лет тому назад. Еще до утверждения Тверской епархии (1271 г.) при Владимирском и Тверском В(еликом) Кн(яжестве)… на этом самом месте существовала деревянная соборная церковь во имя Св. Безсребренников и Чудотворц. Козьмы и Демяна. В 1285 г. при В. Кн. Михаиле… (Бахметьевиче.—В.Б.) заложена в Твери, не задолго перед тем погоревшая (1282 г.) новая каменная соборная церковь, во имя Преображения Господня. Этот храм стоял почти 350 л. со времени своего основания. Наконец, он обветшал и начал угрожать падением. Евфимий II, архиепископ Тверской, представил об этом царю Михаилу Федоровичу; прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег, на которую и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и подтем же наименован(ием) Преображения Господня. Этот собор в скором времени пришел в ветхость и отчасти поколебался по непрочности фундамента. Время же требовало уже более величественного храма. Преосвященный архиепископ тверской Сергий решился разобрать… храм и построить новый, на собственное иждевение, на том же месте и под тем же наименованием. Заложение этого собора происх(одило) около 1689 года» [6, т. 10, с. 166].

Так про храм «Преображения Господня» говорить «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя. А тепер давайте розберемось, що повідомляють і що приховують російські проромановські джерела.

Перше. За О. Ратшиним, на 1285рік батько Беклемиша(Михайла) Великий Володимирський Князь, по-золотоординському — улусний хан Чилаукун (Бахмет), уже помер. Чилаукун, найімовірніше, народився у 1220 році, бо, згідно з історичними джерелами, його немає серед керівників військових походів 1236—1242 років, хоча «Мещеру воевал, и засел ее», тобто на 1238 рік йому виповнилось 18 років і він мав право на власний улус.

Отже, вікміфоствореного Олександра, так званого Невського, підігнаний під вік Чингісида-оглана Чилаукуна. Хоча Бахмет був Великим Володимирським Князем з першого дня завоювання Мещери до смерті, тобто з 1238 до 1271 року, бо в іншому разі Беклемиш (Михайло) походив би не від самого «Бахмета Усейнова сына».

Друге. Твер на початку свого існування називалась «Домом святого Спаса» — «Андреевым городком». Тобто у XIII столітті поняття «Тверське князівство» існувати не могло. Цього і не було. Бо коли звернемось до книги В. В. Руммеля, В. В. Голубцова «Родословный сборник русских дворянских фамилий» (СПб., 1887, ч. 2, с. 29), то дізнаємось, що «Беклемиш Бахметович во святом крещении Михаил назван “владетельным князем Мещерским”» [31, с. 29]. До того ж Твер, вона ж «Андреев городок», розташована на річці Тьмака при впадінні її у Волгу. А слово «тьма» — татарського походження і означає військову потугу в 10 тисяч осіб.

Професори М. Г. Сафаргалієв, Г. В. Вернадський та інші наголошували, що міста, у назвах яких є слово «тьма», завжди означали місце стояння золотоординського військового з’єднання. Тож Твер, або «Андреев городок», одночасно була місцем дислокації татарської тьми. Твер з часів її завоювання належала до «Мещерської землі хана Бахмета», будучи її північним форпостом, де дислокувалась північна тьма Золотої Орди.

Третє. Церква, заснована ханом Беклемишем, простояла 350 років і була перебудована у 1663 році. Вона теж мала стояти не менше 200—300 років, але раптом була розібрана та знову збудована за якихось 20—25 років.

У чому справа? Розмови про «ветхость» та про те, що «время требовало более величественного храма» для напівдикої Московії кінця XVII століття — звичайна маячня, як кажуть московити — «бред». На початку правління московського царя Олексія Михайловича (1645—1676), який у 1663 році дав гроші на перебудову храму, ще не воювали з церквами «старих царів».

«Старими царями» у Московії називали ханів Золотої Орди, які видавали ярлики на посади єпископам і митрополиту з 1238 до 1448 року. А боротьба з храмами «старих царів» у Московії розпочалась наприкінці 70-х років XVII століття. Справа в тому, що кожен хан Чингісид, споруджуючи церкву, наносив на її стінах, колонах та банях свою родову тамгу, яка засвідчувала її тюркське (ханське) походження. Ось чому нова Московська династія князів і царів Романових упродовж XVII (починаючи з сімдесятих років) та XVIII століть повністю винищила або перебудувала церкви «старих царів». Це особливо наочно видно на московських кремлівських храмах: Успенському, Архангельському та Благовіщенському, які не стали руйнувати, а веліли «писати церкву… наново стінним письмом, а старе — збити» [33, с. 8].

Те саме було вчинено з храмом «Преображения Господня» хана Чингісида Беклемиша у Твері 1689 року, що засвідчив член шведського посольства до Москви Пальмквіст своїм історичним малюнком.

Четверте. «Бархатная книга» російського дворянства цілком конкретно визначила належність хана Бахмета до тюркського роду ширинів. Раніше уже зазначалось, що разом із ханом «засів Мещеру» і його рід. Цьому є досить цікаві свідчення у листуванні між кримськими ханами та московськими князями у XVI столітті.

Ось що писав кримський хан Мухаммед-Гірей московському князю Василю III: «А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что вперед этого не будет, хотя я с братом своим великим князем буду в дружбе и братстве: людей мне своих не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, с. 377].

Саме в ті роки, як кримські «Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру», Василь III знищив мещерського князя

I. М. Берсень-Беклемишева — нащадка хана Бахмета. Про що повідомляє навіть ВРЕ:

«В 1525 за выступление против политики великого князя был казнен И. Н. Берсень-Беклемишев» [2, т. 4, с. 322].

Російські професори-більшовики у ВРЕ як завжди збрехали, аби не виставляти свого князя Василя III звичайним бандитом. Російський православний філософ Г. П. Федотов цей історичний епізод подав по-іншому: «В деле Шемячича вероломство московской политики компрометирует и достоинство церкви… когда его вызвали вторично, он, обеспокоенный, потребовал гарантий, “опасной грамоты”. Такие “опасные грамоты”, обещающие ему беспрепятственное возвращение, были выданы Василием (III.—В.Б.) и Даниилом. Несмотря на это, Шемячич был арестован в Москве и заключен в одну из башен Кремля, где и умер… Но те, кто стоял за кулисами московской политики и сохранил еще старинные предрассудки о святости крестоцелования, не могли не быть оскорблены, особенно соучастием в этом нечистом деле (московського.—В.Б.) Митрополита (про що і нагадав йому згодом Іван Берсень-Беклемишев.—В.Б.)… “А сам позабыл, как Шемячичу грамоту писал за своею подписью и печатью, клялся ему образом Пречистыя и Чудотворца, да на свою душу”» [35, с. 10—11].

Ці слова правди про московський бандитизм і були причиною страти великого нащадка Чингісидів — Івана Берсеня-Беклемишева.

Московські митрополити були такими ж продажними, як і московські князі…

Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].

Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після

1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.

«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].

Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.

Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.

Сучасні тюркологи, вивчаючи мову мещеряків (мішарів), досить переконливо довели взаємовплив прийшлих тюркських племен:

«В результате причудливого смешения представителей самых разных тюркских племен, на базе первоначального мишарского диалекта местного тюркского населения Мещерских земель возник особый касимовский говор татарского языка, который тюркологи затрудняются отнести к какому-либо татарскому диалекту… Язык же темниковских татар, наоборот, лег в основу мишарского диалекта и стал нормой его “чокающего” говора» [40, с. 15].

П ’яте. Останнє, хоча можна було б говорити ще багато про що. Не дивуйтесь, що до «Мещерських земель» у давні часи припасували Твер, або вірніше — «Андреев городок». Саме там, де у Волгу впадають зліва річка Тьма, а справа Тьмака, хан Батий залишив на постій Північну тьму, щоб прикрити з Північного Заходу свої нові, тільки-но завойовані території. Москви на той час ще не існувало, і за річкою Москвою були дикі, неосвоєні землі.

Якщо глянути на сучасні терени Центральної Московії, то варто зазначити, що за тогочасними центрами: Володимиром, Суздалем, Переславлем-Заліським та Ростовом, краще місце для прикриття землі з північного заходу знайти важко. У той час, коли із заходу ці землі прикривали Калуга і Тула. Про Тульський улус ханші Тайдули ми говоритимемо в іншому розділі.

Сучасні татарські історики переконані: «Кордони Золотої Орди… сягали Тули, яка належала домену ординських ханів».

Нагадаємо, що хан Чилаукун, чи по-іншому — «Бахмет Усейнов сын», наказав після завоювання Твері вести її нову забудову з правого боку Волги, перенісши укріплений центр до гирла річки Тьмаки.

Під захист нової влади передусім потяглися церковні люди та прості християни. Будувати дозволялось тільки із каменю. Так виникло нове кам’яне містечко, де були споруджені: ханський палац, покої Тверського єпископа, монастирські споруди, ханські церкви тощо. Згодом саме ця частина Твері (виокремлене кам’яне містечко при гирлі річки Тьмаки) отримала назву «Андреева городка» за іменем єпископа Андрія, який проживав там із 1286 до 1315 року.

«В 1241—1243 (Твер.—В.Б.) выделилась в самостоятельное княжество. Тогда же укрепленная часть Твери (город) перенесена была на правый берег Волги, к устью реки Тьмаки… Т(верское) к(няжество) занимало южную часть нынешней Калининской обл(асти) и северную часть Московской» [39, с. 712—713].

Не станемо сперечатися з приводу дати появи Тверського удільного улусу у складі так званого Великого Володимирського князівства (Мещерский улус хана Бахмета). Це не принципово. Хан Чилаукун міг свої володіння у складі свого «Мещерського ханства» ділити, як йому забажається. Головне, що саме він був володарем тієї землі з 1238 року і ніяких паралельних князів Рюриковичів існувати не могло. Якщо хтось із них і залишився живий та вступив на службу до хана, то він був лише службовцем хана і виконував накази господаря землі.

* * *

Раніше цитовані джерела, як-от: «Бархатная книга», «Тверская летопись» і «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существуючих монастырях и примечательных церквах в России», визнають факт побудови князем Михайлом храму «Преображения Господня». Тільки називають по-різному місто, де був збудований цей храм: перше джерело називає місто «Андреев городок», друге — «церковь Святого Спаса на Твери», а третє уточнює — «в древности самая Тверь и все Тверское княжение именовалось Домом св. Спаса». Але головне, що всі ці назви одного міста поєднує ім’я храму «Преображения Господня», ім’я єпископа Андрія, який служив у храмі біля 30 років та ім’я засновника храму — Михайла.

Ось витяг із «Тверской летописи»:

«В лето 6798. Свершена бысть церьков святого Спаса, на Твери, благоверным Великим Князем Михаилом Ярославичем и материю его благоверною княжнею Ярославлею Ярославича… Того же лета поставлен бысть епископ Андрей в Тверь и священна бысть церковь святого Спаса, на Твери, епископом Андреем…» [53, с. 406].

Літопис грубо фальшує матеріал, переписуючи князя Михайла («Беклемиша Бахметьевича») на «Михаила Ярославича». Вчинили надзвичайно просту, але геніальну фальсифікацію — замінили ім’я батька — і Чингісид перетворився на Рюриковича, а Московія позбулася зв’язку із Золотою Ордою. Тож далі щодо Золотої Орди можна верзти будь-яку нісенітницю.

І далі:

«В лето 6802… Той же осени оженися князь великий Михайло… Тверской… и венчан бысть в святом Спасе владыкою Андреем, в Твери» [53, с. 407].

«В лето 6815, зиме, князь великий Михаил прииде из Орды, и седе в Володимере на великом княжении, и приходи ратию к Москве» [53, с. 407].

Та ще таке:

«В лето 6818. Седе князь великий Михайло в Нове городе Великом на столе» [53, с. 408].

Зазначимо, що російська історіографія в «Мещерській землі» з 1238 до 1320 року не знає жодного Великого Князя за іменем Михайло, окрім Михайла-Беклемиша, за літописами — Михайла Ярославовича. «Бархатная книга» рід ширинів, «Бахмета Усейнова сына», називає князівським, тобто, за законами Яси Чингісхана, Бахмет та його нащадки належали до самого роду Темуджина і рід цей немісцевий — «пришел из Большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее».

Кілька слів про московську вигадку щодо приходу Бахмета в Мещеру в 1298 році. Якби так сталося, то князь Михайло (Беклемиш) не міг би у 1285 році закласти церкву «Преображения Господня». А інших храмів цього імені в Мещері XIII століття російська церква не знає.

Куди не кинь — скрізь клин.

Ще одна надзвичайно цікава річ. Виявляється, у всій так званій Ростовсько-Суздальській землі з XII до XV століття був лише один-єдиний єпископ Андрій. У князівстві Святого Спаса (Твері) була його кафедра. А всі татари роду «Бахмета Усейнова сына» саме у містечку «Святого Спаса» прийняли християнську віру від владики Андрія, чому й називали те містечко (Твер) — «Андреевым городком».

Московська держава та її історики розуміють, яка вибухонебезпечна міна прихована «общерусскими летописными сводами» під вигаданим ім’ям Михайла Ярославовича Тверського та назвою «Андреев городок». Розкриття цих таємниць повністю перекреслить вигадану московську історичну науку, навіки поставить на ній жирний хрест, бо міцно прив’яже до Золотої Орди, а династію московських князів до роду Чингісхана.

Російський історик М. І. Смірнов у 1904 році писав:

«Точное отыскание местонахождения его («Андреева городка».—В.Б.) может дать важныя указания для родословнаго сказания князей Мещерских» [43, с. 36].

І коли сучасні російські історики намагаються віднести «Андреев городок» до звичайного дрібного поселення, яке начебто зникло з лиця землі, то це інакше ніяк не назвеш, як брехнею, бо це місто ще у XVI столітті стояло в одному ряду із Москвою, Казанню, Касимовим, Астраханню і так далі.

«В августе 1508 г. приезжал к великому князю Василию III Ивановичу сын царевича Ногайскаго Ахкурта, Авдевлет, и просил, чтобы государь дал отцу его или Казань, или городок Мещерский (Касимов), или Андреев городок каменный… Это сопоставление Андреева городка с Казанню и Касимовым очень важно: оно свидетельствует, что он на ряду с такими известными городами, какими были тогда Казань и Касимов, считался владетельным городком, и что очень удивительно, был “каменным”. Большинство городов и городков того времени… были земляными и деревянными… Самая Москва стала белокаменной только со времени… великого князя Ивана III Васильевича (княжил с 1462 по 1505 год.—В.Б.). Таким образом Андреев городок был одним из выдающихся… того времени, что свидетельствует о богатстве и могуществе владетелей Мещерских» [43, с. 34].

Такою у XIV-XV століттях була Твер та князі Мещерські, які володіли Тверським князівством.

7