Мовчання ягнят

Розділ 4

Кларіс Старлінг була схвильована, виснажена, бігла, хоч за нею ніхто не гнався. Деякі припущення, що висловив про неї Лектер, були правдою, деякі були тільки відлунням правди. На кілька секунд їй здалося, що в голову ввірвалася чужа свідомість і поскидала з поличок речі, наче ведмідь у лісовій хатинці.

Їй стало гидко від слів, які він сказав про її матір, але гніву треба було позбутися. Робота є робота.

Кларіс сиділа в своєму старому «пінто»[28] через дорогу від лікарні й глибоко дихала. Коли шибки запітніли, їй вдалося усамітнитися від перехожих.

Распейл. Кларіс пригадалося це ім’я. Він був пацієнтом Лектера й однією з його жертв. У Старлінг був лише один вечір, щоб ознайомитися з матеріалами в справі Лектера. Папка виявилася товстою, а Распейл – однією з численних жертв. Треба перечитати деталі.

Старлінг кортіло поспішати, але вона розуміла, що нагальність існує тільки в її уяві. Справу Распейла було закрито багато років тому. Наразі нікому нічого не загрожувало. У неї був час. Краще дізнатися більше інформації та спитати поради перед тим, як рухатися далі.

Кроуфорд міг відібрати в неї справу й передати комусь іншому. Тому треба користатися нагодою.

Кларіс спробувала подзвонити йому з телефонної буди, але її повідомили, що Кроуфорд шапкує перед комісією з питань розподілу бюджетних коштів щодо фінансування міністерства юстиції.

Вона могла б дізнатися деталі справи від Балтиморського поліцейського відділку, у секції карного розшуку, але вбивство не вважається федеральним злочином, і Старлінг розуміла, що в неї одразу відберуть цю справу, жодних сумнівів.

Вона рушила назад до Куантіко, до відділу поведінкової психології з його затишними шторами в коричневу клітинку та сірими папками, сповненими пекла. Вона просиділа там до вечора, коли вже пішов останній секретар, і все прокручувала Лектерові мікрофільми. Старий норовистий зчитувач сяяв у темній кімнаті, наче гелловінський гарбуз, слова й негативи фотографій вирували на напруженому обличчі Кларіс.

Распейл, Бенджамін Рене, білий чоловік, 46 років, перша флейта Балтиморського філармонічного оркестру. Він був пацієнтом у психіатричній практиці доктора Ганнібала Лектера.

Двадцять другого березня 1975 року він не з’явився на концерт у Балтиморі. Двадцять п’ятого березня знайшли його тіло – він сидів на лаві в маленькій заміській церкві поблизу Фоллз-Черч, штат Вірджинія, в самій білій краватці та смокінгу. Розтин показав, що серце Распейла проштрикнули й у нього бракує тимусу та панкреасу.

Кларіс Старлінг, яка з дитинства дізналася про м’ясопереробку набагато більше, ніж їй того хотілося, розпізнала в зниклих нутрощах вóлову та підшлункову залози.

У «вбивчому» відділі Балтимора вважали, що ці органи з’явилися в меню обіду, на який Лектер запросив директора й диригента Балтиморської філармонії наступного вечора після зникнення Распейла.

Доктор Ганнібал Лектер заявляв, що в цій справі йому нічого не відомо. Директор і диригент філармонії засвідчили, що не пам’ятають страв з обіду доктора Лектера, хоча той славився вишуканим частуванням і публікував численні статті в кулінарних журналах.

Потім директору філармонії довелося лікуватися від анорексії та боротися з наслідками алкогольної залежності в холістичному санаторії[29], що в Базелі.

Распейл став дев’ятою з відомих жертв Лектера, як стверджувала балтиморська поліція.

Распейл помер, не склавши заповіту, і газети місяцями стежили за тим, як родичі позиваються за його майно, доки громадський інтерес не вщух.

Распейлова родина об’єдналася з сім’ями інших жертв практики Лектера, і вони домоглися судової постанови про те, щоб усі записи й плівки шаленого психіатра було знищено. Хтозна, про які сороміцькі таємниці він може обмовитись, а лікарняні записи, як вони вирішили, могли стати документальним підтвердженням.

Суд призначив юриста Распейла, Еверетта Йоу, судовим виконавцем із нерухомості.

Старлінг доведеться звернутися до цього юриста, щоб дістатися до автомобіля. Може, він оберігає пам’ять про Распейла, і якщо його попередити завчасно, то він знищить речові докази, щоб захистити свого покійного клієнта.

Старлінг воліла атакувати зненацька, тож їй були потрібні порада й дозвіл. Окрім неї, у відділі поведінкової психології нікого не було, і вона почувалася по-хазяйськи вільно. Кларіс знайшла домашній телефон Кроуфорда в картотеці Ролодекс[30].

Вона не чула гудків виклику, аж раптом прозвучав його голос, дуже тихий та спокійний:

– Джек Кроуфорд.

– Це Кларіс Старлінг. Сподіваюся, я не відірвала вас від обіду… – сказала вона й далі говорила в тишу: – …сьогодні Лектер дещо розповів мені у справі Распейла, я зараз шукаю інформацію в офісі. Він сказав, що в Распейловій машині щось є. Доведеться добуватися до неї через його юриста, а оскільки завтра субота, занять немає, то я хотіла спитати вас, чи…

– Старлінг, ви пригадуєте мої вказівки щодо того, як чинити з інформацією стосовно Лектера? – Голос Кроуфорда був страх яким тихим.

– Подати звіт у неділю до дев’ятої ранку.

– Так і робіть, Старлінг. Саме так і робіть.

– Так, сер.

Від довгого гудка запекло у вусі. Пал поширився на обличчя, в очах заболіло.

– А бодай тебе перекрутило на хер, – промовила вона. – Старий мерзотник. Підлий сучий сину. Хай би Міґґс на тебе кінчив, то я подивилася б, чи тобі таке до вподоби.

Старлінг відмилася дочиста, надягла фірмову нічну сорочку Академії ФБР і вже сіла працювати над другою чернеткою свого звіту, коли з бібліотеки повернулася сусідка по кімнаті, Арделія Мепп. Її широке, коричневе, навдивовижу розумне обличчя було найприємнішим видовищем, яке трапилося Кларіс того дня.

Арделія Мепп помітила її втомлений вигляд.

– Чим ти сьогодні займалася, дівчинко? – Мепп завжди ставила запитання так, наче відповідь не мала жодного значення.

– Упадала перед божевільним, перемазавши обличчя спермою.

– Хотілося б і мені мати вільний час на особисте життя… Не знаю, як ти все встигаєш, іще й навчаєшся.

Старлінг збагнула, що сміється. Арделія Мепп посміялася разом із нею – скільки того був вартий маленький жарт. А Кларіс не зупинялась і чула свій сміх ніби здалеку, вона сміялась і сміялась. Старлінг дивилася на Мепп крізь сльози, і та здавалася дуже старою, а її посмішка – сумною.