Імперіум

Частина перша

Під довгастими білими хмарами, під розкішним сонцем, під яскравим сяйвом спершу почулося протяжне гудіння, потім корабельний дзвін настирливо закликав до обіду, а далі бой-малаєць, ступаючи м'яким тихим кроком, обійшов палубу, щоб обережним доторком долоні до пліч розбудити тих подорожніх, які встигли задрімати після розкóшів сніданку. «Північнонімецький Ллойд», прокляни його, Господи, на віки вічні, щоранку зусиллями китайських кухарів із довгими кісками піклувався про пасажирів першого класу, пропонуючи поздовжньо нарізані й вигадливо декоровані манго «Альфонсо» з Цейлону, яєчню з салом та гостро приправлену курячу грудку, креветки й духмяний рис, а також кухоль міцного англійського портеру. Саме радощі останнього перетворили плантаторів (на шляху додому вбраних у білу фланель своєї гільдії) на цілковито непривабливу та майже непристойну картину: вони розкарячилися в шезлонгах на верхній палубі «Принца Вальдемара» замість пристойно влаштуватися, щоб подрімати. Ґудзики їхніх розстібнутих гульфиків звисали на витягнутих нитках, на жилетах рясніли шафраново-жовті плями від карі. Цілковито нестерпне видовище. Бліді, порослі щетиною, вульгарні, всією своєю подобою нагадуючи свиней, німці лежали, повільно прочунюючись після сну-для-травлення, німці — в зеніті свого світового впливу.

Десь так чи схожим чином думав юний Авґуст Енґельгардт, закинувши одну тонку ногу на другу, недбало струшуючи уявні крихти з одягу та злісно зиркаючи через леєр на рівну масну поверхню моря. Птахи-фрегати супроводжували корабель праворуч і ліворуч, ніколи не віддаляючись від берега більш ніж на сотню миль. Вони з'являлися знову і знову, ці мисливці з ластів’ячими хвостами, чиї вигадливі ігриська та маневри зі здобиччю в повітрі були такі любі кожному морякові південних морів. Енґельгардта взагалі захоплювали птахи Тихого океану, особливо медосос-дзвоник, або ж anthornis melanura; хлопчиком він годинами вивчав на сторінках фоліантів цих пташок та їхнє прекрасне, розкішне пір’я, що так мерехтіло під палючим сонцем його дитячої уяви, проводив пальчиками по їхніх дзьобах, по строкатих пір’їнках на ілюстраціях. Проте зараз, погойдуючись під лопотіння крил, він не бачив птахів, лише перегодованих плантаторів: вони — уже давно хворі на невиліковний сифіліс у третій стадії — поверталися до своїх плантацій, куняючи над неймовірно сухо написаними й утомливими статтями у «Тропічному плантаторі» чи «Газеті німецьких колоній» та під власне плямкання споглядаючи уві сні темних негритянських дів з оголеними персами.

Слово «плантатор» їм зовсім не пасувало, оскільки цей термін передбачав гідність, досвід роботи з природою та з її величним дивом примноження; їх слід було називати розпорядниками, бо саме ними вони й були, розпорядниками уявного прогресу; філістери — з підстриженими за давно минулою берлінською чи мюнхенською модою вусами під укритими червоними судинами ніздрями, які різко роздувалися; з м’якими тремтливими губами, на яких виступали бульки слини. Здавалося, якби ця слина мала змогу вирватися з клейкого губного полону, то здійнялася б у повітря, наче мильні бульбашки під час дитячої забавки.

А плантатори, зі свого боку, трохи скошуючи погляд з-під напівприкритих повік, розглядали це тремтливе, заледве двадцятип'ятирічне створіння із самих нервів, із меланхолійним поглядом саламандри — тонке, миршаве, з довгим волоссям, у мішкуватому одязі кольору яєчної шкаралупи, та ще й з довгою бородою, яка, погойдуючись, терлася об поділ його піджака без коміра. Одразу поставало питання: щó ж із цим чоловіком, котрий за кожним другим сніданком, ба навіть кожним ланчем самотньо сидів за столом у салоні другого класу перед склянкою соку, старанно розрізав якийсь тропічний плід, а потім, на десерт, насипав ложкою з картонної коробки в склянку пудроподібний брунатний порошок чи пил, за всіма ознаками схожий на землю, розтерту на порох. А потім ще й їв цей земляний пудинг! Що за афектація! Радше за все, проповідник; безсумнівно, страждає на анемію і нежиттєздатний. Загалом не вартий уваги. Далі й гадати нічого. Похитавши головами, вони відміряли йому десь рік на Тихому океані, а потім напівприкриті повіки сплющилися, і за невиразним мурмотінням знову прилинув сон.

Голосне розкотисте хропіння супроводжувало німецький корабель, що, проминаючи в Лусонській протоці американські Філіппіни (до Маніли не приставали: ніхто не знав, чи змінить щось на краще війна, яка охопила колонію), плив у водах, здавалося б, безкраїх територій Нідерландської Ост-Індії аж до самих земель протекторату.

Ні, ну яку ж усе-таки відразу він відчував до них. Ні, ні і ще раз ні. Енґельгардт розгортав, згортав та знову розгортав працю «Фрукти і хліб» Шлікейсена, марно намагаючись прочитати кілька абзаців, недогризком олівця, який постійно тримав у своїй кишені, робив на берегах позначки, що вже за мить після написання не міг розшифрувати.

Корабель плив, спокійно погойдуючись під безхмарним небом. Енґельгардт побачив удалині зграю дельфінів, та не встиг він узяти в боцмана бінокль, як вони вже зникли в незмірних глибинах моря. Скоро по тому корабель досяг прекрасного острова Палау, там вивантажили мішки з поштою та знову відчалили. Під час наступної короткої зупинки на Япі до їхнього великого судна обережно наблизилися кілька каное, люди на яких пропонували купити свинину і ямс, проте ні пасажири, ні команда не виявили ані найменшого інтересу до такого товару; під час розвороту одне каное потрапило в коловорот, утворений гвинтами, та втаранилося в корабельний борт. Острів'янин порятувався, стрибнувши в море, каное розкололося на дві частини, харчі, які чорні руки щойно простягали до неба, погойдувалися у спіненій воді, а Енґельгардт, тримаючи в руці книгу Шлікейсена, перехилився далеко через планшир і дивився униз, зі страхом стежачи за половиною свинячої туші, що спочатку трималася на поверхні, виставивши напоказ свій бік із цівками крові, а потім повільно занурилася в океанські води кольору індиго.

«Принц Вальдемар» був міцним сучасним пароплавом водомісткістю триста тонн, який кожні дванадцять тижнів виходив із Гонконґа, перетинав Тихий океан у напрямку до Сіднея і заходив до німецького протекторату Нова Померанія, а саме — на півострів Ґазель, у нову столицю Гербертові Висоти (і то лише до одного з двох її причалів), розміщену в бухті Бланше, води якої, придатні для судноплавства, хіба з оптимістичних міркувань величали гаванню.

Місто Гербертові Висоти не було Сінґапуром, загалом воно складалося з двох вищезгаданих дерев’яних причалів, кількох широких перехресних алей, де було зведено імпозантні (або й не надто — з якого боку подивитися) факторії Форсайт, Гернсгайм & Со, Бернс Філп. Крім того, була ще одна більша будівля Джалуїтської компанії, що торгувала гуано на Япі та Палау, відділок поліції, церква з надзвичайно мальовничим кладовищем, готель «Князь Бісмарк», його конкурент «Німецьке подвір’я», доки, дві чи три таверни, не вартий окремої згадки чайнатаун, Німецький клуб, невелика клініка під дбайливим наглядом лікарів Вінда і Гаґена, а також — резиденція губернатора, що трохи вивищувалася над містом на порослому зеленою травою пагорбі, який по обіді заливало казковим сяйвом. Проте це було німецьке розвинуте упорядковане місто, тож якщо й казали про нього «гніздо», то лише з іронією, або ж коли йшов такий рясний дощ, що вже за тридцять кроків нічого видно не було.

Після зливи в обідній час завжди виходило сонце, рівно о третій, а казкове строкате птаство повагом проходжувалося крізь світлотінь високих трав і чепурило своє намокле пір я. Потім у калюжах на алеях під високими кокосовими пальмами починали бавитися діти тубільців, босі, голісінькі, інколи — у коротеньких порваних штанцях (дірок на яких було більше, ніж тканини), із пишним, густим та — за грайливою примхою природи — білявим волоссям. Гербертові Висоти вони називали Кокопо, це і звучало краще, і вимовлялося легше.

Усі німецькі колонії в Тихому океані (в цьому думки експертів збігалися) були, на відміну від африканських володінь Його Величності імператора Вільгельма II, цілковито непотрібними. Прибутків від копри, гуано та перламутру вже не вистачало, щоб підтримувати цю пророслу в безмірі Тихого океану імперію. У далекому Берліні, однак, про острови говорили як про коштовні мерехтливі перлини, зібрані в ошатний разок. Знаходилися як прибічники, так і противники ідеї тихоокеанських колоній, найчастіше поборниками були ще молоді соціал-демократи, котрі найголосніше висловлювалися щодо важливості володінь у південних морях.

Отже, саме такий час і охоплює цей літопис, а пишучи його, маємо пам’ятати і про майбутнє, адже події цієї історії розгортаються на самому початку двадцятого століття, яке майже до своєї середини виглядало так, наче обіцяло стати добою німців, століттям, у якому Німеччина здобуде належну славу і посяде почесне місце серед сильних світу цього, бо саме так усе здавалося з висоти сторожової вежі нового століття завстаршки лише кілька років. Тож замість усієї картини ми розповімо історію лише одного німця, романтика, котрий, як і багато особин цього виду, був митцем-невдахою; якщо ж вам іноді надокучатимуть паралелі з пізнім німецьким романтиком і вегетаріанцем, котрому ліпше було б лишитися за своїм мольбертом, то це було зроблено свідомо і з дотриманням глибинної зв'язності in nuce. На цей час він — лише прищаве дурноголове хлопчисько, яке отримує від свого батька численні потиличники. Та заждіть — він росте, росте.

Отож на борту «Принца Вальдемара» перебував юний Авґуст Енґельгардт із Нюрнберга, бородань, вегетаріанець, нудист. Не так давно він опублікував у Німеччині книгу з мрійливою назвою «Безтурботне майбутнє», а ось тепер прямував до Нової Померанії, щоб купити землю для кокосової плантації, скільки саме і де, він ще не знав. Він стане плантатором, проте не з жадоби збагачення, а з глибокого переконання, що зможе силою своєї величної ідеї на віки вічні змінити світ, який здавався йому ворожим, беззмістовним і жорстоким.

Енґельгардт, котрий поступово відмовився від усіх продуктів харчування, вважаючи їх нечистими, прийшов безпосередньо до плоду кокосової пальми. Іншого не могло й бути: плід cocos nucifera, кокосової пальми, як Енґельгардт дізнався, був, фактично, вінцем творіння, плодом світового древа Іґґдрасіль. Він ріс на верхівці пальми, підставивший боки сонцю та Господу Богу; він давав воду, молоко, кокосову олію та поживний м'якуш; він єдине у своєму роді джерело хімічного елемента селен для людини; з кокосового волокна робили циновки, дахи і канати, зі стовбура пальми виготовляли меблі й будинки; з ядра — олію, щоб проганяти темряву та умащувати шкіру; навіть порожня шкаралупа горіха ставала чудовою посудиною, яку також можна було перетворити на тарілки, ложки, дзбани, ба навіть виготовляти з неї ґудзики; якщо добре порозмірковувати, то навіть дим від горіння шкаралупи, коли її спалювати, наче звичайну деревину, можна було використовувати як чудовий засіб для відлякування комарів та мух, — коротко кажучи, кокосовий горіх був досконалим. Той, хто харчувався виключно ним, ставав подібним до богів, міг досягти безсмертя. Пристрасним бажанням Авґуста Енґельгардта, та що там бажанням — його призначенням було створити колонію коковорів, їдців кокосів, а себе він бачив одночасно і пророком, і місіонером. Саме з цієї причини він вирушив у південні моря, які звабили вже незмірну кількість мрійників своїм райським покликом сирен.

«Принц Вальдемар» у супроводі диму зі своєї труби тримав курс прямо на Гербертові Висоти. З корми двічі на день виливали в море великі чани з рештками їжі, а тим часом далеко на півдні пропливало узбережжя Землі Вільгельма II, гори Фіністерре, як це нашіптувала Енґельгардту карта, а ще далі — не досліджені й сповнені небезпек землі, на які взагалі не ступала нога німця. Там росло сто тисяч мільйонів кокосових пальм. Енґельгардт не був внутрішньо готовий до цієї майже болісної краси південного моря; промені сонця пробивалися крізь хмари осяйними колонами, надвечір м’яке тепло заповнювало узбережжя і вкривало гірські хребти, які в сутінковому цукристо-фіолетовому сяйві один поперед одного тяглися до безкінечності.

До Енґельгардта наблизився пан у білому тропічному костюмі та пенсне, який попри свою огрядність здавався не таким отупілим, як його колеги, й тієї ж миті Енґельгардт відчув напад майже патологічної сором’язливості, що охоплювала його щоразу в присутності людей, цілком упевнених у собі та безсумнівності своїх діянь. Чи не знає пан, як називаються ті стільці з відкидною спинкою, на яких Енґельгардт та інші пасажири подрімують на палубі по обіді? Енґельгардт, мовчки похитавши головою, опустив її, мовляв, він хотів би повернутися до Шлікейсена, однак плантатор, котрий саме відрекомендувався з ледь помітним поклоном як пан Гартмут Отто, підступив ще на крок, наче мав повідомити важливу таємницю. Шезлонг, щоб Енґельгардт собі затямив, через своє дерев’яне висувне підніжжя називається bombay fornicator.

Енґельгардт не до кінця второпав, йому видавався підозрілим цей каламбур сексуального характеру, хоч він і вважав статевий акт чимось цілком природним, від початку до кінця даним Богом і аж ніяк не частиною гнітючого й помилково інтерпретованого виховання чоловіків. Він вирішив нічого не казати, а просто глянув на плантатора уважно і трохи безпорадно. І тепер уже була черга пана Отто, так би мовити, давати задній хід та, активно жестикулюючи, просторікувати про свої справи в німецькому протектораті. Забудьмо про це, — сказав він і з апломбом опустився на передню частину шезлонга, одночасно послаблюючи комірця, змокрілого від вологого повітря та посиленого потовиділення. Сам він, — підкручуючи на пальцях кінчики вусів угору, вів далі плантатор, — вирушає на полювання за paradisaeidae, райськими птахами, чиє пір'я, як Енґельгардт має знати, в салонах Нового Світу від Нью-Йорка до Буенос-Айреса коштує астрономічні суми. Чи ж птахи залишаються живими, поцікавився Енґельгардт, побачивши, як зручно влаштувався Отто, з чого стало зрозуміло, що немає жодної можливості здійснити, так би мовити, ухильний маневр за допомогою своєї книги. Nota bene, в ідеальному випадку пір’їнки виривають із тільця живого створіння; звичайно, є торговці, які збирають виключно пір’їни, що падають із хвостів дорослих пташок на землю в джунглях; однак сам він, Отто, не вважає ці методи взагалі вартими уваги. На очині пір’їни повинні мати, як своєрідний знак якості, сліди крові, інакше він узагалі їх не купуватиме. Енґельгардт скривився, йому стало трохи ніяково, але в цей момент пролунав гонг до обіду, Отто м’яко та наполегливо взяв його під руку, напосідаючи, щоб той удостоїв його честі пообідати з ним.

Гартмут Отто був, власне, людиною з мораллю, хоча його почуття гідності й виростало з минулого століття, а сам він не мав жодного поняття про новий час, який от зачинався та героєм якого був Авґуст Енґельгардт. Так, звичайно, мисливець за райськими птахами читав прогресивних дослідників природи, наприклад, Альфреда Рассела Воллеса, Ламарка, Дарвіна, з винятковою увагою та прискіпливістю, особливо звертаючись до їхніх таксономічних праць, однак йому не вистачило б не лише віри в модерніста як кумулятивний процес, але й змоги розпізнати та сприйняти радикальний дух, якби він під час подорожі пароплавом зустрів, скажімо, Воллеса чи Дарвіна, ба навіть Енґельгардтове вегетаріанство здавалося йому прокляттям.

Енґельгардт проти своєї волі дав провести себе до столу в салон першого класу. Там вони сіли на важкі, у стилі неоготики, стільці зі спинками, набитими кінським волосом; ковзаючи поглядом по репродукціях голландських майстрів у золочених рамах, Отто махнув малайському стюарду, й Енґельгардтові, всупереч щоденним харчовим звичкам, принесли паруючу тарілку макаронів зі свинячою відбивною під густим коричневим соусом. Із неприхованою відразою дивився Енґельгардт на кусень м'яса, що покоївся перед ним на ложі з макаронів, зблискуючи синюватими краями.

Отто — в принципі, душевна людина — подумав, що, мабуть, його візаві, пасажир другого класу, перелякався, не уявляючи собі, як розраховуватиметься за вельми екстравагантну для нього обідню страву, тому наполегливо припрошував скуштувати відбивну — прошу, прошу Вас, будь ласка, — на що Енґельгардт увічливо, проте твердо відповів по своїй (і водночас Шопенгауеровій та Емерсоновій) совісті, мовляв, дякую, але ні: він сповідує вегетаріанство загалом та «фруктоворизм» зокрема, і чи можна попросити зелений салат, незаправлений, без солі та перцю.

Торговець птахами завмер, поклав прибори, які вже тримав над своєю тарілкою, по обидва боки від неї, придавив смішок, витер верхню губу і вуса серветкою, а потім розійшовся розкотистим, якимось козячим сміхом і пирханням. З очей у нього полилися сльози, далі на підлогу полетіла серветка, а потім розбилася тарілка, і поки Отто знову і знову повторював слова «салат» і «фруктоворизм», його обличчя ставало дедалі більше синювато-червоного кольору, наче він удавився. З-за сусідніх столів підхопилися люди і заходилися ляскати його по спині, щоб звільнити, як гадалося, від кістки, що застрягла в трахеї, а Авґуст Енґельгардт сидів напроти, втупившись у підлогу, з маніакальною швидкістю погойдуючи лівою ногою в сандалії. З камбуза прибіг кок-китаєць із замазаним віничком у руках.

Утворилися дві групи, що почали якнайзапекліше сперечатися (деякі сентенції Енґельгардт чітко почув серед ґвалту), йшлося про його, Енґельгардтове, право відмовитися від м'яса, загалом же мова була про дикунів, якщо їх узагалі, як висловився один із власників плантацій, так ще можна називати. Невже ж усе зайшло настільки далеко, що на землях протекторату німець уже не може відрізнити тубільця від райнландця? Та радіти треба тому, лунало від партії-супротивника, що рослинні продукти є в меню, адже там, на теренах нашої прекрасної острівної імперії, подейкують, знову відродилася антропофагія, від якої дикунів були відучили — з такими складнощами, такими драконівськими штрафами. Нісенітниці! Сторічна маячня! — пролунало у відповідь. Ні, ні, якраз чотири місяці тому з’їли одного пастора, в Тумлео, у вербісток. Ті частини служителя Божого, які не можна було спожити одразу, засолили, відправили морем та продали десь у Нідерландській Ост-Індії.

Енґельгардт ледь не потонув у соромі: спочатку він зблід, потім розчервонівся, спробував піднятися зі свого місця, щоб залишити цей позбавлений будь-якої поваги салон. Він розправив серветку на столі перед собою, тихо, майже нечутно, без жодного сліду іронії подякував Гартмутові Отто. Від одного плантатора, котрий хотів його зупинити та грубо схопив за тонке передпліччя, він звільнився, рвучко повівши плечем, потім кількома кроками перетнув залу і відчинив двері на палубу. Там він спинився, провів долонею по лобі. Вдихаючи і видихаючи вологе тропічне повітря, він подумав було, чи не спертися для більшої впевненості на перегородку прогулянкової палуби, але все ж таки відкинув цю думку як ознаку слабкості, й тут його охопила глибока самотність, ще більш незглибна, ніж там, у своїй рідній Франконії. Він опинився тут, серед цих жахливих людей, серед позбавлених любові грубих варварів.

Цієї ночі він спав дуже погано. Десь далеко на горизонті повз «Принца Вальдемара» пройшла гроза, заграви по всьому небі, спалахуючи в ритмі випадковості, щоразу огортали пароплав примарним сніжно-білим сяйвом. Енґельгардт борсався в зібганих простирадлах і в миті якоїсь напівдрімоти бачив на стелі контури Англії в спалахах далеких блискавок, коли ж нарешті — тоді негода здавалася йому якнайвіддаленішим темним гуркотом — глибше поринув у сон, то йому примарився храм якогось древнього культу, зведений на березі безвітряного Балтійського моря, під блідим вечірнім сонцем, освітлений смолоскипами вікінгів, увіткнутими в пісок. Там відбувалося поховання, достойні норманські мужі стояли на варті коло храму. Біляві діти з уквітчаними голівками награвали тиху мелодію на сопілках із кісток. У променях призахідного сонця пліт із тілом померлого виштовхнули в море, один богатир, зайшовши по пояс у воду, запалив поліно, і пліт, який поступово охоплював вогонь, повільно й тужливо понесло на північ, у Гіперборею.

Рано-вранці наступного дня, залитий палючим сонцем, під мелодії оркестру та гучне ревіння сирени пароплав увійшов у бухту Бланше; Енґельгардт стояв біля леєра злегка розгублений, ще відчуваючи в кістках дивний жахний сон минулої ночі, події якого розчинялися в тумані разом із наближенням до берега. Він здогадувався, що значення обох плавзасобів переплелося, проте нинішнім ранком він partout був не в гуморі робити будь-які висновки щодо обставин власного від’їзду з батьківщини, не поспішного, проте вельми неприємного, здійсненого під загрозою вульгарних насильницьких дій з боку прусської поліції. Авжеж, гадалося йому, на цих зелених узбережжях я не помру.

Відчуваючи готовність до стрибка, властиву всім котячим, він збуджено розглядав твердь, що повільно наближалася, Отже, це був він, його Сіон. Тут, у цій terra incognita, він оселиться, у цьому куточку земної кулі розгорнеться його доба. Він збуджено ходив туди-сюди, дійшовши до корми, знову рвучко розвертався, а кілька панів, котрі до сніданку вже знову напилися (жахливого торговця птахами серед них не було), піднімали за нього келихи та підбадьорливо гукали, мовляв, нехай усе в нього буде добре, нумо товаришувати, бо ж німцям на землях протекторату треба триматися разом тощо, тощо. Ігноруючи цих хамів, він вимірював поглядом узбережжя, плавно простягнене вдалечінь, видивляючись бухти, нерівності, вивищення.

Пальми заввишки з будинок випиналися з парких заростей Нової Померанії. Синювата пара піднімалася над порослими лісом схилами, то тут, то там виднілися прогалини, на яких стояли споруджені з трави хижки. Розпачливо кричала макака. Сіра стіна хмар ненадовго закрила сонце і знову вивільнила його з полону. Пальці Енґельгардта нетерпляче відстукували то одну, то іншу маршову мелодію, ще раз пролунав звук корабельної сирени. Стало видно конус вулкана, порослий до середини лісом. Раптом на пофарбований у біле леєр упали червоні крапельки, і він злякався. У нього пішла кров носом, і він поспішив досередини, обережно намацуючи сходинки в напівтемному оббитому металом коридорі; у каюті ліг на койку і, заплющивши повіки, притиснув до обличчя край простирадла, що поступово просочувалося червоним. З накритого серветкою глека налив собі в склянку трохи соку і випив його жадібними ковтками.

Усі Гербертові Висоти тепер було видно як на долоні, був перший тиждень вересня. Люди стояли на дошках причалу, причепурені, виголені, зі свіжими комірцями, в очікуванні вже не надто свіжих газет із Берліна, ще поки що добре охолодженого пива, яке одразу після вивантаження перших ящиків відкривали й передавали пляшки з рук у руки, в очікуванні дюжин листів із батьківщини і, звичайно, новоприбулих, лицарів удачі й пригод. А ще — плантаторів, які поверталися додому, поодиноких учених, орнітологів та мінералогів, дворян, збіднілих і зігнаних зі своїх закладених-перезакладених земель, шибайголів — уламків прибитого до берега добра й непотребу Німецької імперії.

Енґельгардт стояв у своїй каюті, а точніше — біля ілюмінатора, на пароплаві, що повільно порожнів, і дивився через подвійне скло на Гербертові Висоти. Кровотеча з носа припинилася так само раптово, як і почалася. Він стояв ще не зовсім упевнено, прихилившись до стіни, фіранка з газу, колихаючись, легко торкалася його щоки, в кишені пальці міцно стиснули недогризок олівця, сонце немилосердно палило крізь ілюмінатор. Коли фіранка вкотре торкнулася його обличчя, він почав плакати, затремтів, по колінах пройшов дрож; у нього було відчуття, наче з нього за допомогою якогось апарата через кістки висмоктали всю сміливість і його кістяк, що до цього тримався на клеї мужності, зараз розвалиться.

У Порт-Саїді піввічності (а насправді лише кілька тижнів) тому, коли помилково вивантажили його заокеанські одинадцять ящиків із тисячею двомастами книжками, що, як він підозрював, зникли назавжди, Енґельгардт заплакав востаннє, зронив одну-дві майже не солоні сльозинки з відчаю та тупого відчуття, що ось його вперше полишає мужність. Під час марних пошуків начальника порту він скористався з нагоди й заніс на пошту листа своєму доброму другові з Франкфурта, написаного ще в Середземному морі й замотаного в бавовняну хустинку, аби вберегти від вологи, а потім ще півтори години пив м’ятний чай без цукру на терасі в Симона Арцта, а в цей час німотний нубієць витирав білим рушником склянки, крізь які розсипався на друзки краєвид із каналом у сліпучому сяйві пустелі.

Увесь Торо, Толстой, Штірнер, Ламарк, Гоббс, і Сведенборґ також, і мадам Блаватська з теософами — усе пішло, усе зникло. Ох, можливо, так воно було й на краще, гаплик усьому непотребу думок, відправлених кудись далі. Але ж він так від цього залежав! Понурий, він повернувся до молу та до свого корабля на Цейлон. Енґельгардту спало на думку, що, напевно, варто дати портовим робітникам кілька піастрів, тож він пошукав по кишенях і заговорив з якимось моряком, чиє походження (грек? португалець? мексиканець? вірменин?) було неможливо визначити через, на жаль, параліч половини його фізії. Він дав йому гроші й слухав, як той, прицмокуючи, ховає купюри. Але ж, прошу, ефенді, то були його книги! У нього попросили вибачення та без особливих зволікань і складнощів знову завантажили ящики на борт, це ж усього-на-всього непорозуміння, просто дурна помилка через те, що Гербертові Висоти, виявляється, десь в іншому місці — на узбережжі Німецької Східної Африки. А Енґельгардтів лист до друга, в якому йшлося про «отруєння Європи» та «Едемський сад», за котрийсь час знайшовся в бюро французької пошти Порт-Саїда з недостатньою кількістю марок, залишився там лежати, а відтак і упокоївся. Він припадав пилом у спеціальній коробці для подібних конвертів, що стояла під столом, потім його прикидали іншими листами, а через багато років, упродовж яких відбулися дві світові війни, коптський торговець макулатурою склав усе у два великі пакунки, перев’язав мотузкою та на візку, запряженому віслюком, доправив до бідняцької хижки на краю Синайської пустелі, про що Енґельгардт, чий корабель із ним та його ящиками з книжками на борту ввечері взяв курс на Цейлон, ніколи не дізнався.

У Коломбо було аж два аристократичні гранд-готелі — розміщений на просторому майдані «Ґалле Фейс» та збудований за містом на пагорбі трохи південніше «Маунт Лавінія». Енґельгардт, котрий за інших обставин вирушив би до скромнішого місця, на Цейлоні вирішив дозволити собі дещо більше, взяв рикшу, давши перед тим бою в уніформі кілька монет, щоб той прослідкував за його багажем, який мали вивантажити в гавані. Зручно влаштувавшись на незвично широкому сидінні, Енґельгардт наказав неспішно доправити себе до готелю «Ґалле Фейс». Та той повіз напрочуд швидко! Босі ноги маленького старого цейлонця з музичним ритмом ляпотіли голосно й монотонно десь перед та під ним; Енґельгардту спало на думку, що, мабуть, рикша біжить так швидко через розпечений асфальт або ж що швидкості вимагають пасажири, які хочуть якнайхутчіше дістатися до цілі. Він нахилився, щоб торкнути чоловіка за плече та сказати йому, що через нього не потрібно аж так поспішати, однак той його не зрозумів і побіг іще дужче й перед входом до гранд-готелю, мокрий від поту, хапаючи ротом повітря, впав біля своєї рикши.

Портьє в уніформі, огрядний сикх із розкішною білою бородою, підбіг, вигукуючи на адресу бідного рикші звинувачення та прокльони, взяв, безупинно перепрошуючи, в Енґельгардта його ручну поклажу, кинув захеканому старому, який простягся на дорозі, монету під ноги, а потім повів нашого любого друга до прохолодного і схожого на печеру вестибюля, щоб там звичним рухом вдарити по спеціальному срібному дзвіночку, закріпленому на стійці портьє.

Енґельгардт спав довгим сном без сновидінь у великій білій кімнаті. Сучасний електричний вентилятор дзижчав на стелі в нього над головою; час від часу лунало шипіння шлюбної пісні саламандри, вона висувала свого язика за комаром, коли той, шмигаючи, наближався хоча б на міліметр. Близько четвертої ранку загуркотіли віконниці, знявся вітер, і цілу годину лив дощ. Проте Енґельгардт нічого не чув, лежачи цілком розслаблено на спині, занурений у глибокий сон на свіжих накрохмалених простирадлах, склавши руки на грудях. Його довге волосся, яке він перед сном звільнив від практичної гумової зав’язки, що протягом дня тримала його у хвості на потилиці, темно-русявими хвилями обрамлювало його голову на білій подушці, наче у ваґнерівського юнака Зіґфріда.

Наступного дня в купе неймовірно повільного потяга до Канді, дорогою до давнього міста цейлонських королів, навпроти нього сидів літній джентльмен-таміл, чия чорна із синім полиском шкіра дивно контрастувала із цілковито білим волоссям, що стирчало з вух обабіч голови, наче шматочки цвітної капусти. Повільна сонлива поїздка тривала поміж заростей кокосових пальм та смарагдових рисових полів. На панові був чорний костюм із високим білим комірцем, що надавало тому пишноти судді чи адвоката. Енґельгардт читав легкий романчик (Діккенса), а за вікном проминали один за одним круті звиви дороги і відкривався краєвид із чайними плантаціями на схилах — чайні кущі рядками, між яких на стежках виднілися строкато вдягнені темношкірі збиральниці з кошелями на спинах, наповненими зеленим листям.

Пан звернувся до нього із запитанням, і Енґельгардт, притиснувши прочитану сторінку книги наслиненим пальцем, увічливо попрохав повторити питання: пан мав настільки незвичний англосаксонський акцент, що Енґельгардт, мабуть, краще зрозумів би австралійця, навіть техасця, аніж цього високодостойного таміла. Коли пил, що піднявся по обіді, затанцював у світлі прочинених вікон потяга, вони розмовляли так добре, як це тільки було можливо (і зійшлися на тому, що обоє використовують ідіому мови-посередниці дуже обережно і вдумливо), про реліквії святого лорда Будди та, оскільки Енґельгардт скерував розмову в цьому напрямку, про кокосовий горіх.

Джентльмен своїми м’якими жестами пояснив, що, як таміл, він сповідує індуїзм, однак, згідно зі священним текстом «Бгаґават-Пурани», Будда є аватаром Вішну, двадцять четвертим, якщо точно, і саме тому він (подорожній несподівано відрекомендувався як пан К. В. Ґовіндараджан і потиснув руку, його долоня здалася Енґельгардтові міцною та приємно сухою) прямує тепер до Канді, щоб оглянути там зуб Будди, що його виставляють для вшанування в місцевому храмі. Ця реліквія — dens caninus, верхній лівий різець. Елегантним рухом Ґовіндараджан підняв кінчиком темного підмізинного пальця з каблучкою верхню губу і наочно продемонстрував місце розташування саме того зуба; Енґельгардт подивився на його білосніжні зуби в напрочуд здорових рожевих яснах, і його пройняв дрож приємності. Прості, протяжні та водночас зворушливо патетичні форми висловлення його співбесідника раптово сповнили його потужним відчуттям інтимності.

Він миттю схопив долоню Ґовіндараджана та щиросердо запитав, чи той, бува, не вегетаріанець. Звісно, що так, вегетаріанець, — була відповідь; він сам та його родина вже дуже давно харчуються виключно плодами. Енґельгардт заледве міг осягнути всю випадковість цієї зустрічі: навпроти нього сидів не просто його брат по духу, сродна душа, а чоловік, чий спосіб харчування підніс його на божественні висоти. То чи ж темні раси не випереджали білі на цілі століття? І хіба ж не був індуїзм — чиїм вершинним проявом, своєрідною формою любові стало вегетаріанство, — тією силою у світобудові, всеохопний світлий поступ якої повинен стати сліпучою кометою й освітити ті країни, котрим християнство хай і подарувало любов до ближнього свого, та все ж залишило поза нею тварин? Хіба Руссо та Бернетт, слідуючи за вегетаріанцем Плутархом та даючи необхідну відповідь на Гоббсового «Левіафана», не наголошували, що первісний природний інстинкт людини — це відмова від м'яса? А чи його страхітливий дядько Куно не намагався присмачити йому, Енґельгардтові, шинку тим, що, вишкіряючись та сміючись, згортав тоненький шматочок свинини в рожеву сигару, вкладав малому до рота та й жартома підносив запаленого сірника до вільного кінця? І врешті-решт, чи не було вбивство тварин, точніше, приготування м'яса та годування людей тваринними субстанціями, взагалі своєрідним підготовчим етапом до антропофагії?

Енґельгардтових знань з англійської мови часом було не зовсім достатньо, щоб чітко сформулювати такі питання — однак їх треба було поставити; де йому не вистачало абстрактних термінів, він допомагав собі жестами, наповнюючи повітря хмарами ідей, кометами, чиї хвости тяглися від його пальця через осяяне світлом купе.

Енґельгардт спитав свого нового друга, чи чув той про Свамі Вівекананда. А коли той відповів заперечно, видобув зі своєї дорожньої сумки, яку до того ніяково поклав поруч із собою, кілька памфлетів, тексти згаданого індійця Свамі, котрий завдяки своїм оригінальним ідеям і таланту ритора не так давно викликав справжній фурор у Новому світі, а також надрукований на мімеографі й виданий книгою трактат (десь на півдні, у морі поблизу Адена, франконський клей розсохся через сильну спеку), що сповіщав людство про цілющу силу коковоризму, але, на жаль, німецькою мовою, так що Енґельгардт міг хіба що продемонструвати його як річ, проте не повідомити новому другові власні думки з цього приводу, сформульовані на письмі значно краще.

Та все ж він не хотів кидати цю справу, не спробувавши: з певним зусиллям він парафразував основні викладені в тексті думки про те, що людина — це тваринний відбиток Бога на землі, а плід кокоса, який найбільше з усіх рослин нагадує людську голову (він вказав на форму та волоски на шкаралущі горіха), також є рослинним образом Божим. Та й ростуть кокоси, як можна бачити, високо вгорі на верхівці пальми, якнайближче до неба і сонця. Ґовіндараджан кивав на знак згоди, раптом підскочив, коли потяг проїздив без зупинки повз невелику сільську залізничну станцію, щоб процитувати з «Бгаґават-Пурани» відповідні рядки (в роки своєї юності в шанованому Мадраському університеті він мусив вивчити напам'ять не лише це священне писання), але опанував себе і далі кивав головою, даючи своєму візаві спочатку висловитися, щоб потім із доречною, як йому здавалося, серйозністю зауважити, що та людина, котра харчується виключно божественним кокосовим горіхом, є не просто коковором, але й per definitionem теофагом, богоїдцем. Перечекавши якусь мить, він знову повторив у передполудневій тиші, позначеній ритмічним брязкотом рейок, свою фразу: поїдатель Бога. Devourer of God.

Енґельгардт був приголомшений силою цього знання, — так, воно увіп'ялося йому аж у кістки й почало вібрувати, наче було дзвінким і лунким енергетичним полем. Саме так, кокосовий горіх був Богом, і ця цінна думка засяяла в ньому воістину філософським Священним Ґраалем! Розкрита половинка горіха з м'якушем і солодким молоком була, так би мовити, не просто символом, але — тілом і кров’ю Христовими! Під час короткого семінару з теології в Нюрнберзі він міркував десь так, і ось на тропічній залізниці отримав цілком неочікуване підтвердження: мить євхаристії, буквально — перетворення сутності, потрібно було розуміти як реальне злиття з Божественною природою. А гостію і вино причастя годі було порівняти з істинним таїнством природи, її вишукано-смаковитим геніальним плодом — кокосом.

Ґовіндараджан був неймовірно радий випадково зустріти брата-фруктоїда (потяг, пихкаючи і весь у диму, долав у цей час останні круті звиви і прямував по колії до давньої столиці королів Цейлону) та запросив його разом оглянути храм із зубом Будди. Можна зняти в Канді номер і звідти після пишного фруктового застілля разом сходити до храму, розміщеного, як казав Ґовіндараджан, на щастя, лише за якихось кілька кроків від центру міста на невеликому пагорбі над озером біля Канді.

У готелі «Квінс» вони вирішили з міркувань економії взяти один номер на двох, що трохи роздратувало адміністратора, який, однак, швидко заспокоївся після того, як Енґельгардт поклав на стіл кілька купюр і наполіг на тому, що хотів би заздалегідь дати чайові. Тут уже звикли до традиційних англосаксонських виявів спліну, і якщо пан німець так хоче спати в кімнаті з тамільським другом, прошу пана. Їх запитали, чи потрібно розраховувати в обід на вельмишановне панство, у відповідь обоє пояснили англійською, що їм цілковито вистачить кількох папай та ананаса, а якщо ще трапиться кокос і можна буде наповнити його молоком склянки та подати м’якуш на тарелі, то вони почуватимуться цілком щасливими. Адміністратор схилився перед ними в поклоні й зник у напрямку кухні, щоб там із виряченими очима передати замовлення обох фруктоворів.

Ситі й відпочилі, попри поїздку потягом, охоплені ейфорією, наче пара прочан, чия обіцяна мета мандрів ось уже безпосередньо перед їхніми очима, обоє небавом сунули вулицею й, прагнучи побачити своє відображення у воді, перехилялися через огорожу над священним озером, на поверхні якого повільно коливалися квіти лотосу та плюмерії. Група монахів із поголеними головами, кожен із яких тримав у руках парасольку, перемовляючись, поспішила мимо, а їхня шафраново-жовтогаряча одіж палахкотіла під пообіднім сонцем. Якийсь стрункий франт, одягнений у білу фланель, розмахуючи руками, прогуркотів повз них на пенні-фартингу, двічі давши пронизливий сигнал клаксоном на кермі. Ґовіндараджан вказав ціпком (чи ж був він у нього раніше?) в бік храму, й ось вони почали підніматися сходинками, прямуючи до даросховища.

Обидва прочанина витерли спітнілі лоби хустинками, обернулися і глянули згори вниз на штучне озеро, облаштоване на початку минулого століття королем Шрі Вікрама Раджасінгом. Із трохи дивним виразом вдоволення Ґовіндараджан повідомив Енґельгардту, що від самого початку тут було категорично заборонено рибалити. Також є легенда, що невеличкий острівець із храмом посередині озера слугував королю сингалезів потаємним місцем для купань і коїтальних утіх, а з палацу до саме цього острівця веде таємний тунель. Ґовіндараджан знову підняв свій ціпок, наконечник якого, як раптом помітив Енґельгардт, був із карбованої латуні, й указав ним у згаданому напрямку. Енґельгардт спостеріг, що таміл посміхався ще ширше, ніж до того, вишкірюючись, наче пес. Жести й міміка, які під час поїздки потягом здавалися йому м'якими та викликали довіру, раптом видалися якимись театральними, переобтяженими багатьма дисонансами.

У теплій і вологій храмовій залі панувала густа темрява. Пролунав брязкітливий і приглушений звук гонга, його луна неочікувано відбилася від невидимих стін, укритих, як здалося Енґельгардтові, слизом. Десь палахкотіла єдина свічка. Його нервова система відчула вібрації від наближення загрози; світлі волоски на руках встали дибки, з-за вуха на спину під одягом потік струмочок гарячого поту. Ґовіндараджан відійшов убік. Постукування металевого оскіпа ставало глухішим, поки зрештою зовсім стихло, хай як Енґельгардт дослухався. І знову пролунав загрозливий звук гонга. А після цього згасла і свічка. Охоплений жахом, Енґельгардт зробив несміливий крок праворуч та повернувся в тому напрямку, де, як він вважав, був вхід у храм — однак тоді, коли вони заходили, то кілька разів повертали, обходячи кути і стіни, без яких, безсумнівно, сюди потрапляло б денне світло. Він прошепотів ім’я свого супутника. Потім повторив його голосніше, врешті прокричав — Ґо-він-да-ра-джан! — у непроникну чорнильну пітьму.

Жодної відповіді. Його друг зник. Він заманив його сюди, в цю темряву, а потім розчинився в повітрі. Але навіщо? А що коли?.. Про що ж, заради Бога, він йому розповідав? Пригадати було вже складно, але з упевненістю можна сказати, що в гавані Коломбо він розповів про свій багаж, точно, а ще згадував, що має при собі велику суму грошей заставними листами, це все — тут він у темряві почав бити себе долонею по лобі — залишилося, звичайно, в його портмоне в спільній кімнаті в готелі «Квінс». У нападі люті Енґельгардт зірвав зав’язку з волосся і кинув на підлогу. Абсолютному незнайомцеві, випадковому першому-ліпшому попутникові він цілковито довірився лише з переконання, що фруктоворизм створює незримі міцні зв’язки між людьми. А якщо таміл узагалі просто про все набрехав? Може, він ніякий не вегетаріанець, а просто сказав те, що він, Енґельгардт, хотів почути?

Повільно намацуючи вихід із цього абсурдного ув’язнення в темному храмі, Енґельгардт вибрався назовні — святилище знову здалося йому приязно-мирним і привабливим; пізніше в готелі він перемотлошив свій дорожній мішок і справді не знайшов там грошей, зашитих у бічну кишеню. Решта речей, наскільки він міг оцінити, залишились неторканими. Затиснувши мішок під пахвою, він повільно і майже навшпиньки спустився сходами в хол, пошепки попросив адміністратора переслати рахунок, який не може оплатити, консулу Німецької імперії в Коломбо. Адміністратор криво всміхнувся і відповів, що цього насправді й не потрібно, ніякого рахунку немає, оскільки ніхто не ночував, а сніданок із фруктів хай буде подарунком від готелю, поза тим він рекомендує звернутися до місцевої поліції та подати заяву на таміла, при цьому побіжно зауважив, що бачив приблизно десять чи двадцять хвилин тому, як той поспіхом залишав готель, адміністратор запитав, а де ж, власне, його німецький супутник, на що таміл не дав жодної відповіді, тому не можна було утриматися від думки, що таміл вчинив підлий підступ — настільки винним він виглядав.

Адміністратор, який загалом був непоганою людиною, супроводив нещасного Енґельгардта на вокзал, купив у подарунок квиток третього класу до столиці, а потім під слабкі протести відволік рознервованого молодого чоловіка, котрому відвідини поліційного відділка і розмови з місцевими констеблями видалися найжахливішим, що собі лиш можна уявити, до останнього вагона потяга, який повільно наближався. А вже там (день кольору берлінської лазурі й із солодкавим запахом хилився до раннього вечора), коли Енґельгардт сидів у купе, притулившись плечем до одного з подорожніх, а спиною — до дерев’яного сидіння, з опущеними повіками, розкуйовдженим довгим волоссям, притискаючи до себе порожній мішок, перед його очима закрутився сінематограф: коліщатко вже не чіпляє інше, на білому екрані десь попереду рухомі картинки дико пришвидшуються, на мить вони вже не мчать уперед, як це передбачено Творцем ad aeternitatem, а стрибками, смикаючись, женуть назад; Ґовіндараджан і Енґельгардт застигли у повітрі, роблячи крок, — аж серце радіє — і поспішають назад униз храмовими сходами, перебігають задки вулицю, сяйво проектора миготить дедалі сильніше, він шипить і тріщить, аж ось умить усе стає безформним (адже ми на короткий час можемо зазирнути в «бгава антарабгава», мить перевтілення), а потім знову стає собою, того ж кольору та швидкості, Авґустом Енґельгардтом власною персоною, котрий у Гербертових Висотах (Нова Померанія) сидить у вітальні готелю «Князь Бісмарк» на зручній обтягнутій штофом софі (продукт австралійського виробництва) з паном директором готелю Гельвіґом (Франц Еміль) за розмовою, тримаючи на колінах горнятко трав'яного чаю, залишаючи десь позаду себе увесь цейлонський аналепсис минулих подій. Гельвіґ курить.

Директор готелю Гельвіґ, у якого, до речі, не було лівого вуха, не тільки займався в Гербертових Висотах то тими, то сими маклерськими оборудками, але й вважався людиною, яка мала безпосередній вихід на пані Емму Форсайт, що її Енґельгардтові рекомендував чинний губернатор Галь, котрому Енґельгардт іще з Нюрнберга повідомив, що хотів би незабаром придбати кокосову плантацію. Приїжджайте, просто приїжджайте до нашої прекрасної колонії, — відповів Галь, але додав, щоб той не очікував повсюдної цивілізованості, натомість тут є нагоди для авантюризму, переважно старанні тубільці й, звичайно, також кокосові пальми у великій кількості. Жвавий стиль Галя, однак дещо грубувате красномовство дали привід вважати, що той походить із берлінського ареалу, та йому властиві й риси впертого дивака десь із Нижньої Баварії, що цілком улаштовувало Енґельгардта. Галь писав далі, що по прибуттю йому потрібно одразу вступити до Німецького клубу та зустрітися зі згаданою пані Еммою Форсайт, котра в цьому протектораті володіє багатьма територіями, а працьовитим плантаторам з батьківщини (якщо вони викликають у неї симпатію) надає не тільки вигідні кредити на купівлю плантації, а ще й гарну робочу силу. Загалом же вона знаменитість, від Нової Померанії до Гавайських островів її називають просто — «королева Емма». Такі справи в колонії, де жінка насолоджувалася таким же високим статусом, що й сам губернатор, не здивували Енґельгардта, тож, розпакувавши конверт із губернаторською емблемою, він сповнився занадто сильним хвилюванням од можливості нарешті втілити свою мрію про коковоризм, та ще й за допомогою короткострокового кредиту. Звичайно, він мав певні заощадження: тітка Марта два роки тому хоч і померла по той бік швейцарського кордону, але згадала його в заповіті, однак він міг розраховувати не більше, ніж на двадцять тисяч марок, з огляду на втрату заставних листів через тамільського афериста Ґовіндараджана.

Наш друг розминувся з губернатором Галем лише на кілька днів; нещасний захворів на чорноводну лихоманку та полишив землі протекторату, вирушивши на італійському пасажирському судні «Пастіччіо» в напрямку Сінґапуру, з голови до ніг закутаний у прохолодні вологі простирадла, просякнуті оцтом, сподіваючись вилікуватися лимонадом із вмістом хініну. Чорноводну лихоманку, як розказував Галю його індійський лікар протягом морської подорожі, уже певний час переносив звичайний москіт, це ускладнення після малярії, від якого помирали століттями без щонайменшої здогадки як і чому. Галь був кремезним чоловіком, цілковито звичним до болю, проте його виснажили постійно повторювані напади лихоманки, від чого його щоки позападали. Та коли він дістався Сінґапуру, то опритомнів і в мить душевного просвітлення раптово згадав не тільки про листи з Нюрнберґа, а й про рішучого молодого чоловіка, котрий їх написав (разом з одним листом Енґельгардт надіслав також фотографію, що зображала його з піднятими до неба, до сонця руками на вершині франконського пагорба десь поблизу Нюрнберґа), про домовлену зустріч у резиденції в Гербертових Висотах, але так само раптово Галя наздогнав наступний напад лихоманки, його дух укотре потьмарився, і образ Енґельгардта, що через листи (а також цю світлину, від якої сьогодні, напевне, вже й сліду не лишилося) здавався незвичним уособленням радикальної нової людини, знову зник із глухого темно-брунатного простору невимовних Галевих страждань.

Ще в Гербертових Висотах, за кілька хвилин до того, як москіт напруженим хоботком запустив у його кровообіг збудника хвороби (й одночасно кармінно-червона кров губернатора цукристою сомою запульсувала в комашиній нервовій системі) і його долоня вибила з комахи її жалюгідний дух, Галь замовив вечерю і під час неї за великим столом із червоного дерева намірявся працювати далі. Без жодного задоволення копирсаючись виделкою в бататі та курячій грудці на порцеляновій тарілці, він неуважно переглядав кореспонденцію і судові вироки, знову і знову перечитував листа свого друга Вільгельма Зольфа, губернатора Самоа, випивши півтора келиха рислінгу, що температурою був подібний на довколишні тропіки. Це була спокійна оксамитова ніч. Він поставив воскову платівку в грамофон, встановив голку на улюблене місце і під перші металеві такти Ваґнерового «Польоту валькірій», що прокотилися салоном, кілька разів чхнув, висякався в серветку, витягнув руки і ноги та послабив вузол краватки. Саме в цей момент комаха продзижчала, летячи крізь одвірок, і, підкорившись настійливому духу молочної кислоти, що виступила з пор на шкірі Галя (випаровування посилилося через випитий теплий рислінг), ще в польоті скерувала свій proboscis, хоботок, щоб, засліпленій від жадоби, приземлитися на губернаторовій чисто виголеній потилиці та проштрикнути його катарсичним крещендо свого жала, а потім пізнати власні сутінки богів під ударом долоні Галя. Саме так губернатор і заразився чорноводною лихоманкою.

А Енґельгардт? Він або забув вступити в Німецький клуб, або йому більше не спадало це на думку, адже він узагалі не мав бажання приватно зустрічатися з ким-небудь із недалеких, хворих на алкоголізм плантаторів, що становили більшість членів клубу. Ще в готелі «Князь Бісмарк», де директор Гельвіґ дозволив йому безкоштовно квартирувати і столуватися перший тиждень, очікуючи від свого посередництва з організації зустрічі vis-à-vis королеви Емми та Авґуста Енґельгардта певні вигоди для себе в Гербертових Висотах (перемовини щодо купівлі кокосової плантації аж ніяк не були буденною справою в протектораті), Енґельгардт написав близько дюжини листів на батьківщину своїм родичам, пишномовно і захоплено возвеличивши дивовижну красу колонії, а також запросивши своїх товаришів по духу якомога швидше навідати його.

Сам він, писав Енґельгардт, озираючи з веранди готелю краєвид на Гербертові Висоти, перебуває якраз на піку перемовин щодо купівлі плантації, ви просто уявіть собі тутешню прогресивність, коли жінка керує більшістю справ, і нікого жодним чином не турбує ні його довге волосся, ні борода, так що він знову призвичаївся носити волосся розпущеним, хоча воно після рясних злив та через високу вологість повітря дивнувато закручується і стирчить врізнобіч.

І ще, ах, у готелі він зазнайомився з молодим моряком, котрий викликає неймовірну симпатію, таким собі Крістіаном Слюттером, із ним він час від часу грає в шахи (під час однієї навіть дійшло до solus гех, і король здався), здійснює численні пізнавальні прогулянки за містом. Цей Слюттер клопочеться про патент капітана та роздумує над тим, щоб одночасно вступити до імператорського флоту; взагалі-то він не вегетаріанець, проте їхні дискусії щодо недоліків та переваг відмови від м’яса, які перебивають гру в шахи на довгі години, відбуваються на такому високому рівні та в настільки дружній атмосфері, що, мабуть, Енґельгардтові не довелося б залишати Німеччину в такому поспіху, якби там можна було б так спілкуватися з неналежними до вегетаріанства. Та, схоже, таких неупереджених і відкритих до всього персон, як Слюттер, можна зустріти тільки в південних морях.

Адольфу Юсту, лікарю-натуропату, другові по Юнґборну та різноманітних нудистських колоніях на батьківщині, він розповів, що тутешня погода (схожі на водоспади щоденні зливи по обіді в цих рядках він оминув увагою) просто призначена для того, щоб викликати в кожного сонцелюба вдоволення від повноти життя; так, тропічне сяйво небесного світила настільки позитивно впливає на душевний і тілесний стан, що від другого дня свого перебування тут він здійснює прогулянки столицею протекторату босоніж та лише в хустині, що прикриває стегна. Це абсолютно не відповідало істині, однак Енґельгардт заслуговує і кількох слів на захист від звинувачень, що, мовляв, він — брехун і просто заманював своїх майбутніх гостей у південну півкулю (бо він потребував їх багато — тих, хто вирушив би по слідах його слави), перекручуючи та підмінюючи факти. Сам Енґельгардт відчував невимовну потребу роздягнутися та відкрити свою шкіру сонцю, що зігрівало душу, однак він вів згадані перемовини щодо придбання плантації за гроші, яких у нього не було, до того ж був він достатньо прагматичним, щоб не одразу оприлюднювати в Гербертових Висотах свої уявлення про одяг та харчування: врешті-решт, із голими й патлатими не ведуть ділових перемовин.

Тим часом на станції Імператорської пошти він потоваришував із поштовим службовцем низького рангу, після того як обоє висловили своє спільне захоплення різноманітними видами печаток. Той повів Енґельгардта в службове приміщення позаду контори і показав йому справжню маленьку друкарню, де працював у вільний час: оберемки гумових перев’язок, різноманітні печатки, штемпелі й матриці, підписані, упорядковані й розміщені в сотнях коробочок, розвішених на стінах; проби відбитків картинок і різноманітних літер лежали на лавах і столах рядком. Протекторат не так давно отримав власні поштові марки, які саме тут, у задній кімнаті (власне на оцій машині), франкувалися імператорською печаткою Німецької Гвінеї. Звідкилясь повіяв легкий протяг, що попідхоплював і поздимав із місця аркуші, а службовець кинувся їх складати. Енґельгардт добряче здивувався, в уяві він уже бачив, як службовець старанно й натхненно робить ескізи для його рекламних листівок. У бюро він віддав тому листи для франкування, просунув у віконечко вельми пристойні чайові, й службовець запевнив його, що особисто простежить, аби його кореспонденція відправилася на батьківщину наступним поштовим пароплавом, пан Енґельгардт може на нього покластися і нехай ще заходить до нього.

Вілла Ґунантамбу, дерев’яний палац пані Форсайт, розміщувалася лише за кілька хвилин пішого ходу від вивіски з назвою міста, сама пані сиділа на веранді, вишукано задрапірувавши тонкі, гарно виліплені плечі яскраво вишитим лляним шарфом, її обдував потік повітря зі складного механічного пристрою. Маленький голий хлопчик сидів на газоні й видував мильні бульбашки, що повільно опускалися на Енґельгардтові плечі, щоб там, en miniature, знесилитись та, за вельми натужливою метафорою одного третьосортного романіста, цілком банально випустити останній подих свого тлінного життя.

Він піднявся на веранду, відрекомендувався і схилився в поклоні. Пані Форсайт, хоч і напівкровка, заговорила пречудовою, можна було б навіть сказати — понаддосконалою німецькою мовою. Подали холодний чай, печиво й маленькі кубики манго на шпажках, їх Енґельгардт трохи скуштував, щоб не видатися неввічливим. Мовчання. А потім пані Форсайт, власне, щоб якось зрушити розмову з мертвої точки — одного погляду на худого молодого чоловіка їй вистачило, щоб вписати його до типу сором’язливих і дещо далеких від життя сучасників, — указала на казуарини поруч із її дерев’яним палацом, обвішані калонгами, летючими лисицями, які, наче підвішені кокони, коливалися на голих гілках та час від часу крикливо розправляли свої крила. У велику спеку, пояснила вона, проникливо дивлячись на Енґельгардта, тварини пускають сечу по своїх крилах і, змахуючи ними й утворюючи тим самим пару, досягають потрібного охолоджувального ефекту. Енґельгардт злегка кашлянув і задумливо усміхнувся, з його горла пролунав невиразний тихий звук.

Ця жінка змусила його засоромитися, незважаючи на те, що їй було далеко за п’ятдесят; попри свою огрядність, була вона надзвичайно привабливою і зналася на тому, як своєю приємною мімікою, ледь помітними, але рішучими рухами справити глибоке враження. Можливо, Енґельгардт був аж надто вражений (Емма Форсайт як ділова жінка не сиділа б там, якби не була втричі більш рафінованою, ніж колеги-чоловіки), оскільки трохи вагався, перш ніж згадати про листування з губернатором Галем, а потім озвучив свої наміри: збирати врожай кокосів і займатися торгівлею супутніми продуктами, тобто не лише копрою — він хотів би виробляти також креми й олії, які з відповідними етикетками надсилатиме в метрополію. Власне, навіть робити шампунь, як йому уявлялося; він змальовував принади ароматної кокосової есенції у волоссі дам вишуканого берлінського товариства, цілячи в те, що пані Форсайт, зрештою, теж жінка, котра час від часу сумує за місцями, де не бракує опери, екіпажів та розкішних сидячих ванн із гарячою проточною водою, з ароматом вишуканих парфумів. Ну й взагалі, додав Енґельгардт, він приїхав у Німецьку Нову Гвінею, щоби створити своєрідну колонію для уславлення кокосового горіха.

Королева Емма не зауважила останнє речення Енґельгардта, промовлене дещо тихіше, ніж його плани стосовно господарчого використання cocos nucifera. Та й лестощі з кокосовим шампунем не справили на неї щонайменшого враження. Він хоче придбати плантацію? У неї є те, що йому треба. Маленький острів! Однак, можливо, Енґельгардт хотів би спочатку ознайомитися із землями тут, у глибині цього острова, загалом у важкодоступному місці, зате тут плантація більшої площі. Залежно від погоди туди чотири або п’ять днів дороги, за добру сотню кілометрів від транспортних шляхів Гербертових Висот, кокосова плантація площею тисяча гектарів, її власник, треба зауважити не приховуючи, з’їхав з глузду, облив себе, свою родину і трьох чорних працівників дьогтем і підпалив. Ту плантацію, з огляду на розмір, можна взяти майже задарма, оскільки в стані цілковитого душевного розбрату власник і не згадав про неї в заповіті (написав лише, що «вона вбиває всіх»), а тому володіння відходить Німецькій імперії, буквально — фірмі «Форсайт & Со», очільниця якої сидить перед ним.

А на острові Кабакон, продовжувала вона, є заледве сімдесят п’ять гектарів кокосових пальм, зате він лежить лише за кілька морських миль від Гербертових Висот, у дещо північніше розміщеному Нойлауенбурзькому архіпелазі. Перевага острова в тому, що легко як контролювати його, так і займатися там господарчими роботами. Потрібно лише збирати кокосові горіхи і перероблювати їх, врожай можна доставляти човнами до Гербертових Висот на продаж, а також не потрібно, на відміну від плантації тут, у глибині острова, долати важкий і небезпечний шлях через джунглі. Та й взагалі, який же це диво-острів, замріялася вона. Щороку жителі Кабакону відправляють у море каное, прикрашене зеленим листям і навантажене мушлями-грошима, щоб цим відшкодувати рибам утрату їхніх упійманих родичів. А на весіллях є особливий звичай: над головами молодих розбивають кокосовий горіх і виливають на них кокосове молоко. Острівець коштує сорок тисяч марок, величезна плантація тут, у глибині острова, — стільки ж. Енґельгардт напружено видихнув.

Що ж, вона може зробити йому дві ось такі пропозиції, а він зі свого боку мусить оглянути обидва володіння і лише потім прийняти рішення. Пані Форсайт знала напевне, що вона не лише полегшила йому вибір, але й направила спокійною впевненою рукою — земля божевільного плантатора хоч і коштувала значно дешевше, ніж могла б, однак опис тамтешніх умов королева Емма поєднала з настільки поганими знаками долі, що Енґельгардт мав би, безсумнівно, обрати острів Кабакон. Так чи так, але вона була діловою жінкою, і якщо цей юний дивак — а вона дуже добре почула про Енґельгардтові плани заснувати орден кокосоїдів, та й губернатор Галь про нього вже, звісно, розповідав — забажає залишити в неї свої гроші, то прошу пана. Крім того, так, він їй сподобався. Те, як він сидів навпроти неї, бородатий, такий аскетичний, із цією нестерпною зачіскою і водянисто-блакитними очима, сухий, наче горобчик.

Мимоволі вона пригадала вже давно минулу подорож до Італії, їй здалося, начебто вона бачила там Енґельгардта, але де? Так! Звичайно! У флорентійця Фра Анжеліко, в його зображенні Спасителя Ісуса як мученика. Обличчям Енґельгардт був наче списаний із того портрета. Вона вдоволено усміхнулася і на кілька секунд поринула в спогади про золоте пообіддя того давно зниклого часу після відвідин церкви Сан-Марко, про heure du berger в маленькому пансіоні поблизу Арно.

Справді неймовірний збіг обставин, що й Енґельгардт у той самий час також перебував у Флоренції. Після обов’язкових відвідин церкви Санта Кроче він збирався піднятися до Сан Мініато аль Монте, але оскільки його боляче вразила цілковита невтішна бідність італійців по той бік воріт Порта Романа — він бачив грубо скроєних м’ясників у шкіряних фартухах, які розрубували на маленькі шматки м’ясо, вкрите жовтуватим жиром; людей, які вночі виливали помиї на Віа Романа так, наче це було найтемніше Середньовіччя, — то він скоротив собі шлях через сади Боболі й там опустився на камінну лаву відпочити, зняв сандалі й розслаблено простягнув уперед ноги. Десь удалині якийсь аматор управлявся в грі на сурмі. На пагорбах за межами міста височіли кипариси, схожі на чорне полум’я, здійняте в невимовно блакитні небеса. Навпроти нього, по інший бік від гравійної стежки, сидів, читаючи книгу, всохлий чоловічок аскетичного вигляду в невеликих окулярах зі сталевою оправою; флорентійське пасхальне сонце забарвило його обличчя в темний колір горіхової шкаралупи — напевне, не італієць, найвірогідніше — швед або норвежець. Обоє обмінялися поглядами: романіст — а то був саме він, і аж ніяк не скандинав, а справжній шваб — зміряв молодого бороданя зацікавленим поглядом, вирішивши, однак, не заговорювати з ним, хоча, оглянутий таким само чином, ніби на розмову все ж сподівався. І потім обоє пішли своїми шляхами: Енґельгардт — угору до Сан Мініато аль Монте, а швабський письменник — до простої харчевні у кварталі Сан Нікколо, де, сівши за стіл у прохолодному кутку, замовив собі місцевої шинки і чвертку криваво-червоного вальполічелла, далі працюючи над рукописом із дещо невибагливою назвою «Гертруда» і вже скоро по тому забувши про молодого чоловіка.

Енґельгардт випив свій чай, поглянув спочатку на тоненьку коштовну порцеляну з Китаю у своїй руці, а потім на багату даму, яка всміхалася йому з канапе навпроти, і в його голові тихо відлунювало слово «Кабакон». Він обережно поставив горнятко на тацю і сказав, що візьме острів не оглядаючи і заплатить шістнадцять тисяч марок готівкою, а решту, якщо її так влаштує, волів би оформити як позику під заставу власної виробленої продукції. Королева Емма не надто довго роздумувала, адже цей ніжний Ісусик прибув до неї, радо готовий без торгу сплатити за нікчемний острівець шістнадцять тисяч, а потім іще взяти на себе зобов’язання, за грубими розрахунками, на два роки віддавати їй усі прибутки, і все це — за шматок землі, який вона видурила у вождя племені толаї за дві старі рушниці, ящик сокир, двоє вітрил і тридцять свиней. Не піднімаючись, надзвичайно елегантно вона простягла руку, Енґельгардт потиснув її, і вони домовилися.

Було підготовлено договір, копії передавали туди-сюди між віллою Ґунантамбу і готелем «Князь Бісмарк», їх потайки читав директор Гельвіґ (котрий взагалі надто охоче пхав свого червоного носа та єдине вухо всюди, де тільки можна), Енґельгардт підписав документи і поставив синіми чорнилами відбиток великого пальця. Майбутній плантатор прогулявся, купив кілька пляшечок йоду, три протимоскітні сітки і дві сокири, а ще розпорядився, щоб на острів надіслали його ящики з книжками; поза тим він не взяв більше нічого з цього прозаїчного світу у світ новий.

Сонце сяяло, як же воно сяяло! Переїзд баркасом до Міоко пройшов швидко та без особливих вражень. Коли прибули туди, мовчазний німецько-російський агент на прізвище Боткін вказав пальцем на парусні каное й повідомив, що вони — його, прошу пана, він володіє аж трьома. Підійшло двоє тубільців, усі мовчали. Енґельгардт зняв сандалі й шкарпетки, сів на кормі, а потім одним рухом весла, під вітрилами, напнутими східним вітром, вони вирушили до Кабакону. Летючі риби супроводжували їхнє каное, вимальовуючи в повітрі срібні параболи. Енґельгардт вдихав солоне морське повітря, ворушив великими пальцями ніг і, всміхаючись, заприсягся собі ніколи знову не вдягати сандалі. Через добрих півгодини на горизонті з’явилися зелені обриси його острівця. Один із чоловіків указав обрубком руки туди, зиркнув через плече і продемонстрував у посмішці два ряди прекрасних білосніжних зубів, наче виточених зі слонової кістки.

Володіти власним островом, де на природі вільно ростуть і примножуються кокосові горіхи! Енґельгардт ще не цілком це усвідомив, але зараз, коли човен із відкритого океану заходив у тихі прозорі води бухти з казковим пляжем під величними високими пальмами, його серце затріпотіло крильцями, наче в розбурханого горобчика. Ох ти ж, гадалося йому, це справді все моє! Усе це!

Він зіскочив у воду, пройшов кілька метрів, що лишалися до берега, і впав на коліна в пісок, настільки його переповнювали почуття; для чорних чоловіків у човні та кількох тубільців, котрі зі своєрідною дещо флегматичною цікавістю з’явилися на пляжі (в одного з них, наче пародія на нього та його расу, в нижню губу був увіткнутий шматок кістки), він виглядав, наче набожний священик, який пристрасно молився перед ними, хоча для нас, цивілізованих, це радше було схоже на картину прибуття конкістадора Ернана Кортеса на незайманий берег Сан-Хуан-де-Улуа, намальовану, якби це було можливо, в стилістиці десь між Ель Греко і Ґоґеном, а експресивна гострота мазків надала б портрету Енґельгардта Завойовника неочікуваної аскетичності Ісуса Христа.

Отже, вступ нашого милого друга у володіння островом Кабакон виглядав по-різному залежно від того, з якої позиції розглядати цей сценарій та хто сам глядач. Це розщеплення реальності на фрагменти було загалом важливою рисою часу, в який відбувалася історія Енґельгардта. Модерн уже розпочався, поети раптом почали писати атомізованими рядками; пронизливу для нетренованого вуха атональну музику представили шокованій публіці, фіксували на носіях і відтворювали, не кажучи вже про кінематограф, який конгруентно часу зміг настільки опредметнити нашу реальність такою, як вона була, що, здавалося, можна було відтяти шмат теперішнього і законсервувати його у вигляді рухомих картинок для вічності поміж перфорованими краями целулоїдної стрічки.

Але все це Енґельгардта аж нітрохи не хвилювало, оскільки він уже був на шляху втечі не лише від усюдисущого світання модерну, а й узагалі від усього, що ми, агностики, називаємо прогресом, ну і ще — цивілізацією. Енґельгардт зробив свій вирішальний крок уперед цим берегом — а насправді це був крок назад у добірне варварство.

Першу хижку побудували подібно до тубільних. Тоді вперше з'явився й Макелі, юнак років тринадцяти, котрий несміливо, проте вперто десь у пообідній час пробрався крізь мангрові зарості, вийшов на цю театральну сцену з білого піску, став на Енґельгардтів бік і більше не захотів його полишати. Підійшли шість чоловіків і показали йому, як зв’язувати пальмове листя, щоб сплести дах і стіни. Вони принесли йому фрукти, і він утамував спрагу, йому дали пов’язку на стегна, і він роздягся, йому покрили стегна і зав’язали кінці вузлом під пупком; сонце палало на небесах у дикому шалі, й уже скоро його плечі вкрилися червоними опіками.

Макелі вельми вдало обрав місце, де поставити хижку, від берега в гущавину проклали просіку, на звільненому місці у болотистий ґрунт загнали кілька стовпів, попередньо місцині дали кілька годин підсохнути на сонці, прибравши стару деревину, а потім поз’єднували пальмові циновки, сплетені за цей час. Енґельгардт, чия сором’язливість, здавалося, у звичному світі робила його цілком непристосованим до життя, а в колі цих дикунів вивітрилася, наче відігнана потужним подихом свіжого бризу, заповзято брав участь у спільному плетінні. Час від часу він збігав берегом униз і зачерпував собі на плечі морської води для охолодження. А потім разом із ним почали бігати маленькі діти, голі, зі сміхом і вереском кидаючись поперед нього у хвилі, й Енґельгардт сміявся разом із ними.

У першу ніч він лежав на ложі з піску, що його власноруч накопав та наносив у свою хижку, насипавши на глинистий ґрунт, ще досі трохи вологий, та після кількох не надто приємних рухів і спроб зайняти зручне положення вирішив, що, мабуть, краще спатиме на якомусь підвищенні на кшталт ліжка чи настилі з волокна. Сам пісок був досить м’яким, але коли Енґельгардт намагався спати на боку, набивався у вухо. А коли після цього він лягав на спину, то було відчуття, що пісок неприємно шкрябає потилицю і довге розпущене волосся (через спеку й вологість зав’язка для волосся потрухлявіла і розпалася на маленькі шматочки). І ледве він заспокоївся — адже сьогоднішньої ночі навряд чи можна ще щось зробити, щоб його сон міг бути комфортнішим, а завтра буде видно, як облаштувати собі ліжко, — і з цією майже, як йому здавалося, буддійською байдужістю до дискомфорту, всміхаючись, поринув у дрімоту, як його помітили й атакували хмари москітів, наче відчувши покликання в тому, щоб третирувати його і вкривати його шкіру численними надзвичайно болючими укусами. Нещасний, він тривалий час безпорадно намагався бити їх у темряві, а потім підпалив одну з циновок із кокосового волокна, і дим від неї досить успішно вигнав комах із його оселі, проте змусив його безперестанку кашляти і проливати сльози з очей, які пекло пеком, — що він урешті заховав обличчя в неглибокій ямі в піску, з люттю перечікуючи, аж поки перші промені світанку не проникли через дірки в благих волокнистих стінах.

Наступного дня по обіді він згадав про протимоскітні сітки, привезені з Гербертових Висот, витяг їх із коробки і дуже обережно розвісив на стелі й стінах своєї плетеної хижки. Невелику діру, що з’явилася під час розвішування, він перехопив двома-трьома вправними стібками. Потім, щоб перевірити, ліг під сітку, всміхнувся думці про власну непохитність, бо ж будь-хто інший уже б задумався відправитися назад. Він надзвичайно боявся лихоманки і наполегливо переконував себе, що минулої ночі його не вкусила інфікована комаха, однак якщо таки вкусила, то це буде ціна, яку він мусить тут сплатити. У Франконії не так багато хвороб з такими жахливими симптомами, зате там страждають переважно на захворювання духу, внутрішню невиліковну гнилизну, чия руйнівна сила, наче ракова пухлина, пожирає душу.

Тут не зайве буде згадати, що жителі Кабакону поняття зеленого не мали про ту обставину, що маленький острів, на якому вони жили, скільки сягала людська пам’ять, раптом перестав належати їм, а перейшов у власність waitman’a, білої людини, яку вони на вимогу агента Боткіна люб’язно прийняли в себе, збудували їй хижу і принесли плодів. Та й у Енґельгардта спочатку не було намірів зображати надто суворого короля острова, та коли він одного дня в пізній пообідній час повернувся до свого житла з експедиції двома порослими лісом пагорбами, на нього чекала така сцена: на галявині хлопчина, спіймавши чорне, наче смола, порося, волік його за хвоста. До нього підійшов молодик, підняв важку дерев’яну палюгу і що є сили вгатив по голові вкритої щетиною істоти, яка одразу ж із жалібним виском упала мертвою. А після цього три чи чотири чорні жінки накинулися на тушку поросяти, камінним гостряком розрізали йому черево, випатрали нутрощі та вправно зняли шкуру з туші.

Енґельгардт, який, з одного боку, був господарем острова і вважав себе повелителем дій і намірів його жителів, а з другого, також прагнув гармонії зі звичаями тубільців, сміливо підійшов до групки, забрав із рук однієї жінки знаряддя для розрізання і закинув його по високій дузі глибоко в чагарники. При цьому послизнувся на кишці й упав на живіт у калюжу крові на піску. Зазначимо мимохідь, що це порятувало waitman’а від печальної долі поросяти (чоловік із палюгою вже зробив крок уперед), замість цього всі на галявині зареготали з Енґельгардтової витівки. Він же, скупаний у крові, підвівся, витрушуючи темно-червоний пісок із очей, а абориген із палюгою опустив її, узяв, усміхаючись, Енґельгардтову долоню у свої, дружньо поляскав німця по плечу — й одразу стало зрозуміло, що забій тварин буде відбуватися на іншому боці маленького острова. Енґельгардт, як говорили тубільці між собою, більший waitman, аніж можна було подумати на перший погляд. Утрутившись, він виявив велику мужність, навіть якщо вони й не розуміли, чому він був проти забою і патрання свиней. Енґельгардт — на цьому зійшлися всі — володіє маною, чаклунською силою, тому він може залишатися на Кабаконі, скільки забажає.

Наступного ранку перед Енґельгардтовою хижкою стояло сорок чоловіків, які неймовірною мішаниною з куануа, рабаульського унзердойчу і піджину дали зрозуміти, що готові працювати на нього. За платню і їжу вони готові стати до нього на службу, збирати кокосові горіхи з дерев і перероблювати їх. Енґельгардт став на виловлену в морі колоду і в короткій, сповненій пантоміми промові повідомив, що він аж аніяк не місіонер і що радий їхній старанності, що вчасно розраховуватиметься з ними, що кокос і пальми — священні й що він має намір харчуватися лише цими плодами. Тому він не терпітиме поруч із собою ніякого м'яса і вимагає від робітників (на коротку мить він спинився, замислившись, чи не зайшов занадто далеко), принаймні під час роботи на плантації, не вживати свинини й курятини. Чоловіки кивали, погоджуючись, адже тваринна їжа й так перепадала їм лише на великі свята, а в будень вони харчувалися ямсовим корінням і кокосами, як і сам Енґельгардт. Якийсь чоловік поцікавився, чи можна їсти яйця, ще один спитав, як щодо паління. А шнапс узагалі можна пити? Енґельгардт із готовністю відповідав на запитання, і йому здалося, що його нові робітники сприймають усе це, наче веселу розвагу. Зістрибнувши з колоди, він сказав, що вже досить питань, і його острів'яни, здавалося, миттєво підкорилися його авторитету та прийняли проголошені нові Кабаконські регулярії.

Здавалося, Енґельгардт одним махом переміг свої внутрішні перепони, жах невідомості, побоювання щодо нестачі грошей чи харчів, чи щодо того, що про нього подумають мешканці острова, страх виявитися смішним чи самотнім, стати об’єктом нелюбові чи чинити щось неправильне — все це злетіло з нього, наче одіж, яку він уже не носив і носити не мав жодного наміру, оскільки штани й сорочка (навіть пов’язку на стегна він знімав під час своїх прогулянок берегом, спочатку несміливо, але потім із дедалі більшим відчуттям повної природності цього) здавалися йому символами змученого втомою зовнішнього світу, який він уже давно залишив позаду. Тепер він жив у досконалій splendid isolation. Ніхто навіть щонайменшим чином не зважав на його наготу. Після випадку з поросям його поважали, дружньо вітали щоранку, коли зустрічали в лісі, та взагалі ставилися, наче до одного зі своїх. У його молодому серці справді були чари мани.

Разом із юним Макелі Енґельгардт голим блукав по острову, тримаючи тільки мішок за плечима, а молодий тубілець показував йому місця, що були для нього табу, найперше поховання предків чи певні галявини в лісі. Вони трусили волохаті пальмові стовбури, поки згори не падало вдосталь плодів. Потрібно було тільки нахилитися, щоб скуштувати від цих розкошів. Макелі показав йому, як за допомогою мотузки з кокосового волокна, обв’язаної навколо тулуба, можна піднятися вгору по стовбуру аж до крони, щоб там, тримаючи ножа у вправних руках, дістатися до тих смачних плодів, які не вдається струсити.

Після заходу сонця він сідав із Макелі на піщану долівку в хижці й у тьмяному світлі каганця з кокосовою олією читав юнакові книгу, і хоч той спочатку майже нічого не розумів, та все ж уважно слухав звучання чужинських слів, які з легкого шурхоту перегорнутих сторінок — через порухи Енґельгардтових губ — ставали картинами; це був німецький переклад Діккенсових «Великих сподівань», і, здавалося, поступово молодий острів'янин звик до незнайомої мови, по-справжньому прагнучи цих щовечірніх годин читання вголос.

Макелі доти часто слухав проповідника, коли той читав німецьку Біблію, однак це являло собою щось інше, бо Енґельгардтова вимова була більш милозвучною, доброю і солодкою, він вихоплював із неї то одне, то інше слово; найбільше йому подобалися, схоже, описи будинку міс Гевішем, котра у своїй затягнутій павутинням спальній кімнаті сиділа, наче стара, сповнена ненависті до людей павучиха, і з невдоволенням у погляді приймала відвідувачів. Юнак намагався зрозуміти; після повторень одних слів на унзердойч та перекладу інших на піджин уже за кілька тижнів такого слухання його губи почали формулювати коротесенькі німецькі речення.

Але це було грою і формою збування часу — а тубільці в цей період працювали надзвичайно старанно: збирали кокоси у великі плетені кошелі, нарізали їх скибками та на деках викладали для просушки на сонці під навісами з пальмового листя, щоб захистити від дощу; потім у жорнах доісторичного вигляду з максимально грубо витесаних кам’яних блоків вичавлювали олію, заповнюючи нею дерев’яні посудини, і відправляли далі в Гербертові Висоти Енґельгардтовим невеликим флотом із парусних каное. Там олію очищали фільтрацією та випарюванням і розливали в пляшки, які Енґельгардт узяв у оренду в усюдисущої фірми «Форсайт & Со». Час від часу побіля випаленого в білий колір рифу кидав якір фрахтовий корабель і забирав на борт необроблену копру. Зі своїми працівниками Енґельгардт, як і було домовлено, розраховувався вчасно. Спочатку вони вимагали, щоб він платив їм грошима-каурі або тютюном, пізніше ж марками, коли дізналися, що в Гербертових Висотах можна собі за них щось купити. Щоб не ховати німецькі гроші десь у себе на острові, він видавав їм прості боргові розписки, підписуючи їх і рекомендуючи переводити в гроші в столиці. Кожні два місяці, покривши стегна пов'язкою, він і сам вирушав туди і, під несхвальними поглядами одягнутих у біле плантаторів та їхніх дружин, розраховувався за борги своїх працівників.

Коли ж, власне, наш друг виринув у полі зору світу? Про нього відомо занадто мало, однак у плині оповіді, наче верткі рибинки, яскраво зблискують люди й події, стосовно яких він існував, так би мовити, на фланзі, бо ж Енґельгардт — це одне з тих малих створінь, яких називають labrichthyini і які чистять тіло великим хижим рибинам від паразитів і бруду.

Ось ми бачимо його в потязі, під час подорожі з Нюрнберґа до Мюнхена, він стоїть ось там, позаду, в третьому класі, обпершись тонкою і, як на його вік, надто жилавою долонею на альпеншток.

Старе століття неймовірно стрімко хилиться до свого фіналу (нове століття, власне, вже встигло розпочатися), уже майже осінь, Енґельгардт одягнений (коли він не голий), як і всі в тамтешній місцевості Німеччини, у довге бавовняне світле вбрання та нешкіряні плетені сандалі, схожі на давньоримське взуття. Його вільно розпущене волосся обрамляє обличчя, сягаючи грудей, на руці плетений кошик із яблуками та памфлетами. Діти, які також їдуть цим потягом, спочатку побоюються його, намагаються заховатися, спостерігаючи за ним спочатку на платформі між вагонами другого і третього класу, а потім насміхаються. Якийсь задерикуватий хлопчак кидає в нього шматком ковбаси, але не влучає. З відсутнім виглядом Енґельгардт читає в розкладі руху потягів знайомі з дитинства назви провінційних містечок, а потім знову дивиться прямо перед собою на баварський ландшафт, що пролітає повз; сьогодні наче якесь свято, сільські станції, які вони проминають, жвавенько обвішані чорно-біло-червоними прапорцями, між ними видніється менш войовнича на вигляд блакить неба його батьківщини. Енґельгардт не надто зацікавлений у політиці, великі зміни, що в цей час струшують Німеччину, залишають його цілковито байдужим. Він уже занадто далеко від суспільства та його капризної зміни настроїв, як і політичної моди. Ні, він налаштований до світу не вороже, але світ йому почужів.

Прибувши у вранішній Мюнхен, він відвідує у Швабінґу свого товариша Ґустафа Наґеля: обоє з довгим волоссям, загорнені в тоги, вони прогулюються площею Одеонсплац, супроводжувані гучними насмішками бюргерів. Жандарм із шаблею якусь мить роздумує, чи може взяти обох під варту, але відмовляється від цього, адже не хоче зіпсувати собі пиво у вихідний день додатковою паперовою роботою.

Будівля Фельдгернгалле, не варта й мимобіжного погляду пародія на флорентійський оригінал, настирливо припрошує, ба навіть чатує в різкому мюнхенському сонячному сяйві. Мине лише кілька швидкоплинних років — проб’є і її час зіграти провідну роль у величному спектаклі мороку. Під майоріння прапора з індійським сонячним хрестом маленький вегетаріанець із абсурдною чорною зубною щіткою під носом зробить три-чотири кроки і вийде на сцену… Ах, ми просто трішки перечекаємо, поки симфонія німецької смерті похмуро пролунає еолійським мінором. На це можна буде подивитися як на справжню комедію: останки, випорожнення, дим.

Нічого з цього не передчуваючи, Наґель і Енґельгардт, оточені лінивими бджолами, підставляють сонцю ноги в Англійському саду, підсмикнувши своє плахіття, потому вирушають разом у Мурнау, на південь від Мюнхенської брами, і заходять до добре знайомого їм селянина, який вбив собі в дурну голову, що протягом усього любенького літечка виконувати сільгоспроботи в полі краще голим. Засмаглий аж до темно-брунатного кольору, він стоїть коло дерев’яного паркану, без капелюха, налитий силою, простягає обом худесеньким студіозусам міцну лапиську. І хоч надворі вересень, вони роздягаються, сідають за простий дерев’яний стіл на подвір’ї, добра господиня приносить чоловікові хліб, масло і шинку, а обом відвідувачам — яблука і виноград; коли вона розставляє їжу, її груди гойдаються важкими динями над столом. На поклик господаря приходить служниця, також гола. Наш любий друг кладе на стіл кілька памфлетів, усі радіють спільній любові до сонця, їдять плоди, а в кроні дерева над ними дзвінкоголосо виспівує вивільга.

Енґельгардт одразу ж починає говорити про кокосовий горіх, який що сам селянин, що його дружина чи служниця навряд чи колись у житті куштували. Він розповідає про свій задум — охопити всю землю своєрідним кільцем із кокосових колоній, розводиться, піднявшись із лави (його майже патологічна сором’язливість злітає з нього, коли як ритор він доносить до вух, готових це слухати, свої думки), про взяте на себе священне зобов’язання служити в пальмовому храмі голим на пошану сонцю. Ось тільки тут — він розводить руками, вказуючи на все навколо, — на жаль, не виходить, занадто довго триває ворожа до людини зима, занадто вузьколобі філістери та занадто гучні фабричні машини. З лави Енґельгардт піднімається на стіл і знову спускається з нього, вигукуючи своє кредо: виживуть тільки землі під вічним сонцем і на них ті люди, які дозволять цілющим і благодатним променям предковічного світила пестити голову і шкіру, не прикриту тканиною. Брати і сестри, ви зробили добрий почин, однак вам треба продати двір і господарство та й вирушити за мною, із земель Баварії, як у давні часи Мойсей з Єгипту, забронювавши квитки на пароплав до екватора.

Це буде Мексика чи взагалі Африка, поцікавився Наґель, а двійко селян, задумливо слухаючи, намащували маслом ще по кусню хліба. Наґель зауважує, що Енґельгардт одержимий власними ідеями, вони — наче демон з гострими іклами — цілковито заволоділи ним. Ненадовго замислившись, він питає себе, чи можна ще вилікувати Енґельгардта. Мексика — ні і ще раз ні, це мають бути південні моря, тільки там можливо покласти новий початок усьому. Високо в біло-блакитне небо спрямовується вказівний палець, по столу гучно молотить Енґельгардтів кулачок. І хоч своє сяйливе сфумато він презентує з великою риторико-демагогічною вправністю, в головах у цього чудового подружжя селян, здається, залишається не дуже багато — надто несамовито звиваються змії нестримної Енґельгардтової фантазії.

Потім, уночі, Енґельгардт і Наґель лежать поруч у копиці сіна серед запахущого духу довгого літа, продовжуючи пошепки дискусію, вибудовуючи плани і відкидаючи їх; Наґель зауважує, як високо він цінує свого друга з Нюрнберґа та як думки, настільки радикальніші за його власні, проникають у світобудову. Над ними на бантині нявкотить кіт. Наґель серйозно роздумує над тим, щоб вирушити за своїм другом у колонії, до цього його спонукає і те знущання, яке він терпить роками і вплив якого загрожує зруйнувати його душу; він почав сумніватися у правильності своїх вчинків, а Енґельгардт зі своєю одержимістю видається йому кимось на кшталт поводиря, котрий своїм сяйвом зможе вивести його, Наґеля, із темної пустки Німеччини в яскраву, благодатну й чисту землю — не лише метафорично, але й, так би мовити, in realitas; душа Наґеля вже споглядає ворота казкової країни, проте він просто занадто лінивий, щоб податися в подорож навколо земної кулі, аби на іншому кінці світу створити Нову Німеччину. Ні, роздумує він незадовго перед тим, як відлинути в царство сновидінь, він перестане писати своє ім'я з великої літери, та й взагалі відмовиться від розрізнення великих і малих літер, усе писатиме з маленької, ось так: ґустаф наґель. Оце і буде його революція. А після цього його полонив сон.

А ось ми бачимо Авґуста Енґельгардта набагато північніше, під час подорожі до Берліна, він із почуттям глибокої внутрішньої прив'язаності полишив Ґустафа Наґеля на Мюнхенському вокзалі, обоє потиснули один одному руки. Наґель радить здійснити подорож до Пруссії per pedes хоча б з ідеологічних міркувань, але Енґельгардт відповідає, що хоче зекономити час, адже в нього так багато планів на південні моря, і якщо друг таки передумає, він завжди якнайсердечніше буде радий вітати його в себе.

Перетинаючи імперію швидкими потягами, Енґельгардт перед Берліном змінює своє рішення, об’їздить цей монструозний мурашник зліва і сідає в потяг до Данциґа, спить на дерев’яних лавах, терпляче очікує наступних потягів, ще і ще пересідає, дістається Кеніґсберґа, Тільзита і прямує знову на північний захід, у Малу Литву.

На місці, виплюнутий потягом у східно-прусському Мемелі, він із ціпком у руці й мішком на плечі мандрує, проминувши похмуре зведене з цегли містечко, березовий гай, голий після північного вітру, купує порічки і гриби в зустрічної російської тітки, котра подумала, що він, мабуть, якийсь молоканин у своєму покутному одязі, що відбився від православної церкви, і перехрестилася; він помічає струнку молочно-білу церкву край затоки, продовжує свій марш південніше до відмілини, запитуючи себе, чи не звідси походить німецька душа, звідси, з цих нескінченно меланхолійних, осяяних сонцем дюн, що простяглися на добру сотню кілометрів; тут він спочатку трохи несміливо, але далі щораз упевненіше роздягається, кладе своє вбрання й сандалі в піщану заглибину (зараз ранній вечір) та, приховавши себе і свою наготу від пари відпочивальників, котра прогулюється берегом неподалік, накинувши на плечі тонке біле простирадло (він — редактор «Сімпліциссімуса», іронія у зморшці біля рота під вусами, жестикуляція, вона — вільнодумна донька математика в сукні власного крою, схвально йому киває), ще довго після їхнього зникнення і настання темряви непорушно дивиться на Балтійське море та знову і знову прокручує подумки свій план на всі часи — на віки вічні перебратися до німецьких колоній у Тихому океані, — наче дитина, що з яскравих кольорових кубиків намагається збудувати собі неймовірний палац. Ніколи не повертатися назад, ніколи-ніколи знову. Печальна литовська мелодія ще лунає над відмілиною, далека, наче бліде мерехтіння зірок на небосхилі, та все ж невимовно йому знайома і близька, наче з рідної домівки: «П'ять дівчаток, гарних, любих,/Біля Мемеля зросли/І весільного віночка/Так собі і не сплели,/Так собі і не сплели».

На ранок підійшли троє поліцейських із шаблями і практично забетонували Енґельгардтове рішення. Ще увечері редактор, котрий дуже добре розгледів нудиста, подав заяву в поліцію: на пляжі, на відмілині, лежить якийсь волоцюга, голісінький, десь зо три кілометри на південь від дюн. У вирішальну мить редактор досить вправно відвернув увагу своєї нареченої від злочинця, вказавши на зграю перелітних птахів чи щось таке на горизонті, адже ж це цілковито неприпустимо, того злодюгу треба заарештувати, ні, п'яним той не здавався.

Енґельгардт прокидається, визирає із затишної, захищеної від вітру нори, яку викопав ще звечора, і бачить перед собою три пари чобіт, у які заправлено штани мундира; він ще трохи тремтить після літньої ночі, йому кидають подрану ковдру і різким командирським голосом із виразним литовським акцентом наказують прослідувати в Мемель: його, негідного злочинця, узято під арешт, а порушення норм суспільної моралі — це ще найменше, у чому його можуть і збираються звинуватити. Один із жандармів, навряд чи найрозумніший, підставляє Енґельгардту — заледве той піднявся й загорнувся в жорстку військову ковдру — ногу, взуту в чобіт, так що той перечіпляється і знову падає в пісок. Злостивий регіт. Загалом усі троє не надто розумні. Поки він лежить на піску, в їхніх головах вирує суто тваринна насолода від знущання над іншим (а це ж якнайщиріші німецькі вірнопіддані), вони починають буцати його носаками і застосовувати кулаки, їхній ватажок б’є Енґельгардта ефесом шаблі по спині, бо той скрутився калачиком, щоб уникнути ударів. Енґельгардт непритомніє, тікаючи в пінистий білий вимір, сповнений якогось гудіння.

Потім його кілька разів занурюють в освіжне море, адже раптом стає зрозуміло, що чинять вони щось не надто правильне, бо Енґельгардт уже не рухається, йому розчісують волосся, витирають цівки крові з рота й ніздрів, натягують одяг і сандалі, витягши їх із нори, та доправляють до поліційного відділка в Мемелі (частину шляху — несучи, а частину Енґельгардт ішов сам), де він, звинувачений у бурлацтві та непристойності, проводить неймовірно болісну ніч на дерев’яній лаві, увесь час стежачи одним оком за найвіддаленішим кутком під стелею у камері (друге око в нього повністю запливло).

Редактор і його наречена ще вдень від’їхали до Мюнхена, неприємний інцидент уже майже забуто, вони сидять у вагоні-ресторані одне навпроти одного, бризки з раптово замовленої пляшки троллінгеру, неминучі в потязі, заплямовують скатертину фіолетовими цятками, бесіда йде не надто рівно, і не зовсім зрозуміло, чи це від утоми, чи від передчутої через роки нудоти подружнього життя. Без особливого ентузіазму погляд редактора зісковзує вліво, він споглядає крізь скло, яке в сутінковому світлі з кожною хвилиною стає дедалі більше схожим на дзеркало, бляклу східно-прусську рівнину; йому пригадуються вузькі, майже хлоп’ячі плечі голого молодого чоловіка, що лежав на пляжі, й у цю мить він усвідомлює істинну причину, з якої подав заяву в поліцію, а також ясно бачить те, що все його подальше життя перебуватиме — і має перебувати — під тягарем болісного самообману, який своєю могутністю кине тінь на все аж до самого дня його смерті — на його ще не народжених дітей, на роботу (адже в ньому вже зріють численні майбутні романи), на його ще цілком грайливе ставлення до ідеалів власної буржуазності, а також — на розслаблені долоні його нареченої з переплетеними пальцями, які зараз елегантно спочивають на столику вагона-ресторану, на наречену, котра так терпляче всміхається і десятиліттями перебуватиме в повному невіданні, хоча, звичайно, саме її схильність до певною мірою не надто жіночного способу вдягатися і подавати себе могла б уже зараз, ще на початку стосунків, дати зрозуміти цій молодій панянці vis-à-vis справжню природу схильностей її нареченого.

Авґуста Енґельгардта відпускають наступного дня після обіду; комісію з цивільного права з Данциґа не злякала далека дорога, в комісії — адвокат із ліцензією Ляйпцизького імперського суду, котрий отримав доступ до камери і кинув лише один побіжний погляд на ув'язненого та його забої, після чого у вухах мемельських охоронців пролунав звук його розлюченої громоподібної філіппіки: радійте, якщо до сьогоднішнього вечора ще будете на службі, а не в кайданах, вигнані й позбавлені права носити уніформу — та ще й не на шляху до казематів спеціально для вас облаштованого поліціянтського пекла (де б воно не було).

Цілковито розгублені жандарми у відділку розпачливо розсипаються навсібіч, різнокольорові документи та їхні копії літають у повітрі, той констебль, що на пляжі підставив Енґельгардтові ногу, якомога відданіше салютує адвокату, наче це сам Його Величність імператор власною персоною. Вони поспішають якнайшвидше звільнити Енґельгардта, потім члени комісії майже на руках виносять його з будівлі відділка під вигуки «Віват!», «Свобода!», «Геть насилля!».

На ринковій площі відбуваються збори жителів, їх п'ятдесят, ні, шістдесят, але здається, що навіть трохи більше, ніж є насправді, від одного до іншого передається звістка про знущання над громадянином, яка з кожною новою людиною трохи видозмінюється, перетворившись зрештою на історію про мандрівного католицького священика з Авіньйона, котрого місцева поліція піддала тортурам, та про підоспілого мемельського бургомістра, який у цей момент насправді перебував у Тільзиті, шукаючи управу і заміну вже просто нестерпній місцевій жандармерії.

Енґельгардта відправили потягом Прусської залізниці в купе першого класу, там його поклали на свіжі простирадла, підмостивши під голову дві подушки, а коли він відразливим жестом відмовився від склянки свіжого коров’ячого молока, що її турботливо простягнув лікар, котрий супроводжував його, Енґельгардтові подали апельсинового соку, а в цей час досить приємна та своєрідна, але вишукана фризька правозахисник (в накрохмаленій мантії, напнутій на її могутніх персах) потискала його слабку долоню. Від неї відгонить чимось кислуватим, майнула в Енґельгардта думка, а можливо, це душок від не прийнятої ним склянки молока, яка стоїть у кутку, на її опуклому склі взагалі нічого не відбивається. Мені чомусь здається, що він узагалі нікого у своєму житті не любив.

Берлін уже кілька тижнів важко відсапується у знемозі від зони високого тиску, яка, прийшовши з Османської імперії і пронісшись над Центральною Європою, розпросторилася над онімілим містом, чиї жителі в цій диктатурі спеки зграями атакують візки з морозивом, покривають голови зволоженими серветками, а до Зоологічного саду споряджають пожежні машини з брандспойтами поливати зі шлангів звірину, що реве від спраги і спеки.

Коли данцизький потяг із Енґельгардтом в’їжджає на Сілезький вокзал, виникає враження, наче в повітряну кульку штрикнули голкою: лопається спекотний набряк, зіштовхуються, нагромаджуючись одна на одну, хмари, нависають над містом і в одну мить виплескуються і ллються небувалі потоки води. Вона падає вниз каскадами, ллється в деяких місцях настільки рясно, що стає непроникними водяними стінами, які закривають фронтони будинків, зливаючись на розі воєдино, тут аж ніяк не допоможе парасолька з легкого мусліну; люди загортаються в чорні прогумовані накидки (каучук для їхнього покриття імпортується з пекельних рабських плантацій у Бельгійському Конґо) і крокують, нагадуючи гордовитих граків, назустріч різким потокам, що то б’ють збоку, то падають зверху, то наздоганяють ззаду. Все місто здається нескінченним будівельним майданчиком, ями заввишки з людський зріст, тепер заповнені брудною водою, заважають упорядкованому руху. На Александрплац продавці з Сибіру пропонують свої змокрілі дрібнички, також там продаються надзвичайно дешеві й виготовлені переважно з відходів та прілого борошна ковбаски, що одразу ж розпадаються під краплями дощу. Трамвай зі скреготом та іскрами суне повз порядних бюргерів, які, застрибнувши на підніжку, намагаються порятуватися від потужної зливи; усюди — увіткнуті в небо продовгуваті крани, з них витікає вода — так Енґельгардта зустрічає Берлін, врита в бранденбурзький пісок провінційна метрополія, що, загравшись, зображає із себе імперську столицю.

Довідавшись, що Сільвіо Ґезель, до котрого він збирався звернутися за порадою щодо вегетаріанської колонії, вільної від грошей, уже перебрався до Аргентини, Енґельгардт тікає від невеликої свити своїх визволителів серед людського виру Сілезького вокзалу, стрибає в конку та знімає пов'язки, що перекривають йому обличчя і позбавляють половини зору. Він знову може бачити, і дуже добре, навіть попри дощ. І його рішення вже остаточне: він скаже ад'ю цьому отруєному, вульгарному, жорстокому, спраглому до насолод і наскрізь прогнилому суспільству, яке тільки тим і займається, що нагромаджує непотрібні речі, вбиває тварин і руйнує людську душу; попрощається назавжди — ось що він зробить.

Через декілька зупинок, на Александрплац, він бачить якогось змоклого берлінця, що обперся на стіну будинку та зачаровано жує оті гидкі ковбаски. Усе убозтво цього народу написано на його обличчі. Змащена жиром байдужа безвідрадність, кричуща сива щітка його обкарнаного волосся, масні крихти ковбаски між грубими пальцями — одного дня саме так його і змалюють, цього німця. Енґельгардт, так само загіпнотизований, не відводячи погляду, дивиться на нього, поки конка пробирається крізь зливу. І здається, на одну лиш мить, що яскравий промінь поєднав цих обох, пророка і підданого.

У намаганні розповісти про минуле нашого нещасного героя ми спробуємо далі, подібно до гордовитого й витривалого морського птаха, якому під час польоту над земною кулею видається абсолютно беззмістовним поділ на часові пояси, оскільки він їх ані сприймає, ані усвідомлює, — ми спробуємо перестрибнути через кілька років і побачити Авґуста Енґельгардта там, де полишили його кілька сторінок тому: голісінького під час прогулянки пляжем, зауважимо — власним пляжем; він раз по раз нахиляється над особливо приголомшливим екземпляром мушлі, який вивчає і кладе в луб’яний заплічний кошик якраз для таких цілей.

Закон про час у Німецькій імперії, затверджений у Берліні більш ніж десятиліття тому та цілком продумано впроваджений першого квітня незадовго до зламу століть, дбав про те, щоб усі німецькі підлеглі Його Величності імператора на території всієї вітчизни бачили на годинниках однаковий час. А в колоніях час рахували за відповідними часовими зонами — водночас на острівці Кабакон певним чином панував час поза часом. У годиннику Енґельгардта, який він поставив на шмат деревини, прибитої водою, — свій нічний столик — та з милою регулярністю заводив за допомогою маленького ключика, одна-єдина піщинка, що потрапила в механізм, зумовила його відставання. Ця піщинка зручно вмостилася всередині годинника між пружиною та одним із сотні коліщаток, а оскільки була міцною — як залишок перемеленого коралового скелета, — то спричинила мінімальне уповільнення ходу часу на Кабаконі.

Звичайно, Енґельгардт помітив це не одразу, навіть не за кілька днів; загалом на Кабаконі мало проминути кілька років, поки дія піщинки стала би помітною. Ретардація була такою, що за день годинник уповільнювався навіть не на одну секунду, та все ж щось гризло і точило Енґельгардта зсередини, для якого точний час був чимось на кшталт твердого опертя в просторі. Він уявляв себе десь посеред ефіру, космосу — коли ж доводилося його полишати, то для нього це означало вийти за межі часу, тобто — зануритися в безум.

Те, що в далекій Швейцарії інший юний вегетаріанець, службовець патентного бюро, в цей момент був зайнятий зведенням теоретичних підмурків своєї дисертації, зміст якої через кілька років поставить із ніг на голову не тільки всі попередні знання людства, але й певним чином, так би мовити, спорудить вежу, з якої ці знання й уявлення про час сприйматимуться, залишалося для Енґельгардта цілковито невідомим.

Коли він подумав про те, а чи не йде його годинник повільніше — йому так тільки здавалося, адже в нього не було жодної можливості звіритися з іншим, справжнім, часом (годинник із боєм у резиденції губернатора в Гербертових Висотах, який вважався еталонним для всього протекторату, через неуважність хатньої прислуги зупинився якраз тоді, коли Галь намагався вилікуватися в Сінґапурі), — у Енґельгардта раптово з’явилося відчуття, що він ось-ось впаде на спину, його ліве передпліччя пронизав болісний укол, так начебто в нього, такого молодого, от-от станеться серцевий напад. Він виразно бачив хід годинника в потойбіччя, власноруч збудовані стіни і напнуту на кокосовій мотузці над ними протимоскітну сітку і вже провалювався крізь час, поки перед його очима, спочатку схематично, а потім дедалі виразніше виникли не лише стіни його дитячої кімнати, пофарбовані канарково-жовтим та фіолетовим, але й духмяна постать його матері, котра зі стурбовано розведеними руками схилилася над ним, обтираючи його гарячого лоба бавовняною хустинкою, змоченою в холодній воді. Він не тільки бачив свою матір, але й по-справжньому відчував її, начебто вона й не була мертвою вже довгий час, а навпаки, якнайживішою, незмірною та неосяжною— нескінченна любов, що він відчував до неї, насправді була своєрідним космічним відчуттям божественного.

М’яко заспокоюючи його тихими словами, мати вивела його надвір, на терасу батьківського будинку, а там він відчув розлиті в повітрі пахощі троянд, висаджених у садку. То було якось посеред ночі, коли цвіркуни влаштували концерт, навіюючи сон, мати тоді показала на небо й неосяжне вогненне колесо, що оберталося там на темному небосхилі. Дитині воно тоді здалося велетенською невситимо голодною пащекою, готовою все проковтнути.

Тремтячи від страху перед цим жахним палахкотінням мене текел парес, він заплющив очі, заховав обличчя в материних грудях, а вони своєю м’якістю і пишнотою вмить занурили його, так і хочеться сказати, глибше в потік часу, аж до миті, коли він знову був у своїй колисці, нерухомий і сповитий, адже його тіло немовляти ще не було спроможне ані крутитися, ані випростати ручки. Та все ж вони намацували вишиті пелюшки, в які його загорнули, він бічним зором бачив край капора в ніжно-блакитну клітинку, а також нескінченні розгалуження на осяяній літом вишні, під яку в обідню годину поставили його колиску. Він чув голосний сміх, дзенькіт келихів, гавкіт якоїсь такси. Рожевий вишневий цвіт із темнувато-синіми прожилками по краях пелюсток повільно опадав із дерева, м'яко впокоюючись на його обличчі.

І неочікувано його охопило таке неймовірно яскраве й виразне відчуття, наче його тіло здійнялося в повітря і шугає в ньому. Так траплялося й раніше. Спочатку м’якість, яка огортала його, потім — не зовсім неприємне відчуття, що його протягують по пемзі, ні, через цілу гору цього вулканічного матеріалу; тривалий час він шугав лише за кілька сантиметрів від поверхні, наче був припнутою до неї кулькою, наповненою летючим газом, якій загрожувало луснути від доторку до цієї шорсткої поверхні, однак їй вдалося вивільнитися із зусиллям; спочатку прірва, потім підтягування себе вгору, далі — волоком, і нарешті він упав на землю, це було наче катастрофа, наче він сам був тим цвітом, що повільно відірвався від гілки й опустився на землю; потім він прокинувся.

За час перебування на своєму острові Енґельгардт не тільки схуд на кілька фунтів, але й завдяки здоровому харчуванню став жилавим та м’язистим, його шкіра набула соковитого темного відтінку, а волосся та борода, в які він щоранку втирав кокосову олію, під впливом сонця та морської солі стали світло-золотавими. Олію, яку вичавлювали робітники на Кабаконі, потім розливали в Гербертових Висотах, відповідно до його вказівок, у півлітрові пляшки з наклеєними етикетками, ескізи для яких зробив службовець поштового бюро; на них було зображено дещо прикрашений Енґельгардтів профіль із довгою бородою (Енґельгардт рішуче відкинув альтернативу — виготовлення для поставок у Німеччину твердого жиру, основи маргарину, на який був великий попит, та пальмового кулінарного жиру, як це робила переважна частина плантаторів; з етичних міркувань цілком однозначно він не надсилатиме землякам ніякого рослинного жиру, щоб ті на ньому смажили по неділях свої стейки).

Процес рафінування олії Енґельгардт оплачував із власної кишені (більшою мірою — з кредиту, відкритого в загадково усміхненої королеви Емми), здійснюючи своєрідне подвійне авансування; одного дня олія з Кабакону, запакована в дюжини дерев'яних ящиків та складена у факторії Форсайт, знайде свого покупця.

Із цією метою Енґельгардт уже завів кілька багатообіцяльних знайомств у Австралії — можна б і так сказати, навіть враховуючи, що всі його листи, надіслані в Дарвін, Кернс і Сідней, як це трапляється з усіма рекламками, було розрізано навпіл, складено купкою, перетворено на жорсткий туалетний папір і використано; конкретно його листи — в особистому асесорському туалеті при конторі поблизу Кернса, яка займалася міддю і бокситами.

Послання, написані Енґельгардтом вишуканою, проте дещо неоковирною англійською, сповіщали про живильну і надзвичайно корисну дію кабаконської кокосової олії, а також про можливості її різнобічного застосування — і слугували відвідувачам австралійського туалету хіба що супровідним розважальним чтивом під час важливішої справи, та й то лише коли можна було прочитати речення повністю. Оскільки їх прочитували разом із сотнями аналогічних рекламних оголошень, в них не було жодного сенсу. І мандрували так його послання, якими пробігав швидкоплинний погляд, — позбавлені сенсу, зібгані, зі слідами використання — до стічної ями велетенського майже безлюдного південного континенту, який Енґельгардт за час, відведений йому в протектораті, відвідав один раз із найкращими сподіваннями, однак тамтешні мешканці з найгрубішими солдафонськими манерами, переважно завжди п'яні, викликали настільки велику відразу, що через півтора тижня він піднявся на борт поштового пароплава і повернувся в Нову Померанію.

Енґельгардт і гадки не мав про таке принизливе становище рекламних проспектів, але якби й дізнався, то навряд чи вирушив би до Кернса; також він не мав щонайменшого уявлення про велике нещастя, яке пізніше назвуть Першою світовою війною. Тому в нього лишилося тільки якесь передчуття, коли він блукав провулками квінслендського містечка золотошукачів.

З ним сталася така пригода: дерев’яні двері шинку рвучко прочинилися, і темношкірий бородань, мабуть, тихоокеанський острів'янин, вилетів спиною вперед із глухим свинячим криком у вуличну кушпелу. Він перекотився на живіт і поповз до Енґельгардта, а за чорним із дверей вискочив натовп білих австралійців, які гамселили його ногами, поки він, не в змозі ухилитися від жорстокого побиття, стікаючи кров’ю, із хрипом у горлі не простягся нерухомо перед Енґельгардтом, витягнувши руку. Пригадуючи, як його свого часу так само побили на узбережжі Балтики в Східній Пруссії, Енґельгардт став перед ним навколішки і спробував підняти жертву за плечі, однак упиті аж до звірячого стану білі грубо відштовхнули його, вигукуючи, що він nigger-lover, бахур негрів, та інші непристойності.

Так же не можна обходитися з людиною, розсердився Енґельгардт, умить у нього наче виросли крила мужності, він випростався, худенька тремтлива фігурка супроти шести чи семи грубих золотошукачів. Один із них розпізнав його німецький акцент, обізвав його dirty hun, брудною німчурою, і підняв кулаки, щоб і його відгамселити. Інший зупинив його, кинувши кілька слів, що все одно скоро буде війна між Едвардом та кайзером, а вже тоді вони навчать їх more, цю брудну німецьку погань. Після того вони розвернулися і, горлаючи патріотичних пісень, пішли в шинок, де шинкар, як це було тоді заведено в Австралії, додавав у самогон чорний порох та каєнський перець, щоб, із одного боку, посилити дію алкоголю, а з другого — перекрити вогненним відчуттям на язиці гидотний смак його бридкої сивухи.

Ага, подумав собі Енґельгардт. І поклавши кілька шилінгів у досі простягнуту руку темношкірого, вирушив назад до себе в кімнату невеликого пансіону, що в будинку торговця сукном, полегшено вдихнув і ліг на своє ліжко, роздумуючи про цей випадок. Чи не станеться так, що суб’єкти права Його британської Величності короля, коли дійде до воєнних дій, які йому щойно провіщали, миттю анексують німецький протекторат? Землю Кайзера Вільгельма, Нову Померанію і маленькі острівці захищала лише невеличка купка німецьких солдатів, і саме через надзвичайну віддаленість та незначущість цієї колонії для Німеччини вона могла б видатися войовничому народу, яким, безсумнівно, були британці, настільки ж спокусливою, як, наприклад, малиновий пиріг для зголоднілої дитини. Енґельгардт, звичайно, не міг здогадуватися про ту гігантську світову пожежу, яка вже за кілька років охопить земну кулю, однак у нього була гарна інтуїція, а уявлення про британців та молодий континент Австралію — назавжди змінилося після цієї випадкової зустрічі в Кернсі: якщо Тихий океан стане англосаксонським, чи дозволять тоді йому залишитися на своєму Кабаконі? Навряд чи. І острівець радше також буде анексовано, а його працівники відтоді виконуватимуть свою роботу як кріпаки при кокосових пальмах уже для англійського короля? І тоді кінець цьому вільному німецькому парадизу.

Поки він про це розмірковував, у сусідстві з ним, майже головою до голови, відділений лише тонкою натягнутою перегородкою, що слугувала в пансіоні стіною, лежав молодий чоловік, також заглиблений у важкі роздуми; він хоча й мало відрізнявся своїм виглядом та способом мислення від Енґельгардта, та його думки, однак, крутилися не навколо можливої війни між Німецькою імперією та Великобританією, а навколо пасти зі спеціями. Гелсі був адвентистом сьомого дня та пекарем, походив зі Сполучених Штатів, мав приблизно таку ж худорляву статуру і працював над ідеєю поширення органічного харчування. Він опинився в Австралії, оскільки християнсько-адвентистська фірма, на яку він працював, командирувала його туди, щоб, з одного боку, відправити в тихе місце (бо він був упертим), а з другого — дати йому можливість перебіситися на шостому континенті й довести свою потрібність. Може, гадалося його роботодавцям, подалі від Мічигану, серед кенгуру, із цього юного Гелсі таки щось і буде.

Брати Келлоґ, власне, не так давно заснували у Сполучених Штатах «Sanitas Food Company» і були на шляху до успіху: їхня ідея пробудити в людей апетит до пластівців на сніданок не просто викликала маленьку революцію в харчуванні їхніх земляків, але й блискавично озолотила братів. Молодий Гелсі домовився про зустріч, прийшов у їхній світлий упорядкований офіс і там, із переконаністю полум’яного фанатика, розклав їм по поличках, що пластівці — це не шлях до адвентистського вчення, адже, щоб прийняти їх у тіло, треба додати коров’яче молоко, бо ж сухими ці пластівці ніхто їсти не буде. А молоко, що стає, так би мовити, мастилом, як можна бачити, — це продукт тваринного походження, тому треба взагалі відмовитися від ідеї виробництва пластівців та вигадати щось нове, щоб привчити американця до вегетаріанського способу харчування. Боже милостивий, подалі його, в Австралію, подумали брати, бо вони хоч і були щирими прихильниками адвентистської віри, та водночас усе ж непоправними і raison d’etre діловитими переконаними янкі. І тому Гелсі вирушив пароплавом із Сан-Франциско (надзвичайно швидко після того, як він зійшов на борт судна, місто майже повністю зруйнував землетрус) до Сіднея, а потім у Кернс і вже там опинився в ліжку майже головою до голови з Енґельгардтом.

Можливо, обидва вегетаріанці відчули один одного, ще не усвідомивши цього, так начебто через тонку перегородку між їхніми головами пройшов своєрідний електричний струм. Звичайно, Гелсі був генієм, як і Енґельгардт. От тільки у світі часто буває так, що геній одного світ визнає, бо його ідея, як і влучно розказаний жарт, не забувається, шириться та розповсюджується, наче якийсь вірус, а геніальність іншого лише животіє в найскрутніших обставинах. Брати Келлоґ, коли виряджали Гелсі на інший край світу, були переконані, що спосіб мислення цього підопічного надто радикальний для їхнього часу, проте вони, безсумнівно, любили його, десь так, як можна собі уявити любов між дядьком та племінниками, та їм просто не хотілося, щоб Гелсі перебував на одному з ними континенті, адже він розкритикував їх за погляди і зазіхнув на, так би мовити, їхню мораль.

У будь-якому разі, наступного дня обоє сиділи за одним столом у їдальні пансіону, вікна якого виходили на запилену злегка похилу вулицю, а спорадичні напади злив перетворювали її на бурхливий каламутний потік. Пелюстки з розквітлих апельсинових дерев несло вулицею, вони лишалися купками перед пансіоном, сьогодні також, бо йшла неймовірно сильна злива, і Енґельгардт, старанно заваривши собі горнятко «священної землі», мав намір провести цілий день у пансіоні та приготуватися до заслуженого від'їзду з Австралії.

Гелсі зацікавлено завів із ним розмову, запитавши, що це за екстракт, який Енґельгардт собі приготував, і той розповів, що це «священна земля»; загалом можна брати будь-який ґрунт, якщо немає оригінального продукту з Німеччини, у ньому всі мінерали, потрібні організму, бо відвідування так званої цивілізації висотує з нього всі речовини, і лише так Енґельгардт може залишатися здоровим. Але ж хіба він живе не в цивілізованому місці, поцікавився Гелсі, на що отримав гонористу й невимушену відповідь, що Енґельгардт фундатор і очільник ордену Сонця й має плантацію кокосових пальм у німецькій колонії північніше від Австралії, тобто все залежить від того, як визначати цивілізацію. Щира правда, погодився Гелсі та спитав дозволу скуштувати «священної землі». Він вегетаріанець і завжди радий спробувати новий продукт, у процесі виготовлення якого не постраждала жодна тварина.

Ідея Гелсі, яку він озвучив Енґельгардту під час спільно розпитої «священної землі», полягала в тому, щоб винайти таку пасту зі спецій — виключно з рослинних компонентів, звісно, — яку можна було б намазувати на хліб, і в такий спосіб не лише вилікувати всіх, молодих і старих, від жадоби до м'яса, але й зробити цю пасту такою, щоб її смак справді був схожий на, скажімо, «М'ясний екстракт Лібіґа», що ним намазують тости до сніданку.

Цей новий смачний і багатий на вітаміни продукт харчування із солоду і дріжджів, пастеризований і законсервований у скляну тару, створив би — і саме це було, власне, ідеєю Гелсі, оскільки, як він вважав, за кожною величною думкою, що змінює світ, має стояти ще одна прихована думка — нову людину, здорову й сильну, вегетаріанця, котрий уже не нестиме відповідальність за розпачливі волання безправних тварин. Коротко кажучи, Гелсі хотів здійснити перевиховання сучасників за допомогою обдурювання смакових рецепторів. Перед його духовним зором поставала темно-брунатна субстанція з дріжджів, яка варилася у великих чанах по всьому світу на виключно для цього збудованих фабриках (адже пасту доведеться виготовляти у величезній кількості). З одного боку, Енґельгардт був зворушений довірою, яку Гелсі виявив до нього, хоч вони зазнайомилися лише десять хвилин тому (ми не будемо враховувати ніч, протягом якої обоє, не знаючи цього, спали голова до голови, випускаючи еманації один на одного). Певною мірою ця місіонерсько-вегетаріанська ідея, висловлена юним адвентистом, не надто відрізнялася від власних уявлень Енґельгардта.

Ось уже кілька тижнів він, Гелсі, роздумував про гарну назву, але досі не знайшов доброї. От у нього є, будь ласка, папірець із різноманітними назвами, більшість із яких викреслено. Чи в Енґельгардта, бува, не знайдеться вдала ідея? Звучання має нагадувати про здоров’я, з гармонійною послідовністю приголосних та голосних. Якщо так, то він, Гелсі, просить подарувати цю ідею. У відповідь Енґельгардт запропонував молодому американцеві вирушити з ним до Нової Померанії та на пробу три місяці прохарчуватися кокосовими горіхами. Протягом цього часу він матиме можливість подумати і про пасту, її виробництво (може, її вийде виготовляти з копрової пасти?) і подальше розповсюдження на ринку. Про відповідну назву для продукту вони вже разом можуть подумати на Кабаконі. І ще: там увесь час можна бути голим.

Коротко кажучи, Гелсі дистанціювався й відхилив усі пропозиції. Йому вельми шкода, але його вегетаріанство походить радше з пуританської традиції і скероване в прагматичний прокапіталістичний реалізм. Його тіло — це не есенціальний вияв власної філософії; так, звичайно, це тіло існує, проте немає жодної потреби для цього лягати голим у пісок десь на пляжі, бо ж так нікого не переконаєш. А його співрозмовник, коли дозволите так сказати, як і всі романтики, — егоїст на шопенгауерівський кшталт.

Мить Енґельгардт сидів навпроти Гелсі, не ворушачись і лише розриваючи його папірець з різноманітними назвами на дедалі менші клаптики, а потім почав закидати бідного янкі звинуваченнями (адже ніщо не вражає так прицільно й боляче, аніж чиїсь ідеї, аналогічні власним). Він — просто ворог життя за Кальвіном, і взагалі, хто буде мастити якусь пасту на хліб; сам він, Гелсі, опиниться деінде, а саме в богадільні, він зазнає нищівного краху з цією фантасмагорією, побудованою виключно на експлуатації, адже замість винаходити, він, Енґельгардт, збирається промислово виробляти те, що вже пропонує природа — для гармонійного співіснування.

Ага, ось, ось воно, комуніст, ідіот, відрубав Гелсі, збуджено зірвався з місця, вхопив капелюха зі столу і поспішив до виходу. Зрадник священної справи вегетаріанства, прокричав йому в спину Енґельгардт, а потім: перестарілий замолоду філістер! Але це Гелсі вже не почув, бо на головній вулиці Кернса, перефарбованій зливою в темно-сірий колір, зник у натовпі, то там, то сям кілька разів виринув із нього, аж поки його годі було розгледіти; від нього не залишилося нічого, крім розірваного клаптика паперу з десятьма-дванадцятьма назвами для пасти на хліб, обривки Енґельгардт кинув під стіл, звідки увечері (наш герой уже вирушив із Кернса) власник пансіону вимів їх та разом із пакунком священно-лікувальної землі, навмисно забутим Енґельгардтом у кімнаті, кинув у вогонь на кухні. З цього моменту, заприсягся собі наш любий друг, він харчуватиметься виключно кокосовими горіхами. А що ж обривки папірця, які в момент свого згоряння так нагадували чорні троянди, полум’яніючи по краях біло-жовтим вогнем? «Вегетаріанський делікатес» — було написано на рваних клаптиках, потім кілька перекреслених назв: «Veggies Might», «Yeastie» та «Beast-Free» і ще чітко і ясно двічі підкреслене та з численними кострубатими знаками оклику — слово «Vegemite».