Імперіум

Частина третя

Поки капітан Крістіан Слюттер боровся з останніми пінними сплесками дикого липневого шторму, який безперервно прокочує хвилі Соломонового моря по вкритій пухирями іржі палубі його пароплава «Джедда», Макс Лютцоу на світанні піднявся на борт того ж маленького баркаса, яким він за рік до цього прибув на Кабакон. Обидва судна обмінялися обов’язковими сигналами. Центр циклону тим часом перемістився на двісті морських миль на північ. В Апіа Слюттер вивантажив двісті ящиків французького бренді, які незаконно взяв на борт у Сіднеї, а тепер віз у Нову Померанію різноманітне кухонне приладдя, ножі, сокири, сковорідки та каструлі.

Лютцоу ще до схід сонця склав речі в сумку, м’яко провів пальцями по піаніно, проходячи повз, і ще до того, як Енґельгардт прокинувся, спустився на берег, дозволивши Макелі, який посміхався сам до себе з незрозумілих причин, доправити його човном до баркаса по той бік лагуни. Цьому потаємному прощанню передувала жахлива сварка напередодні. Енґельгардт був цілковито переконаний, що його товариш украв у нього ножиці, які він сам із неуважності десь поклав і забув. Під тропічну зливу, що гуркотіла по даху будинку, через яку обом нестерпно допікали москіти — так що вони густо намастилися кокосовою олією та позапалювали багато світильників із кокосовим волокном, Енґельгардт, коли ситуація стала до певної міри безвихідною, безцеремонно скинув білі фігури з шахової дошки. Кінь і тура, наче дерев'яні гранати, полетіли на пісок і впали коло багатоніжки, яку брутально відірвали від поїдання вечері — зеленого листка, — і вона понуро поповзла геть під струменями дощу. Енґельгардт знову згадав про зниклі ножиці, й Лютцоу, котрий — незважаючи на всі його недоліки — не збирався починати сварку заради самої сварки, відповів, що поняття зеленого не має про якісь ножиці, й узагалі його це не обходить, тим паче хіба не всі предмети так чи інакше в них у спільному володінні, ergo і ці ж самі спірні ножиці? Зі свого боку він, Лютцоу, готовий пробачити Енґельгардтові його своєрідне тропічне шаленство, але не стерпить ось такі за вуха притягнуті безпідставні звинувачення. Безпідставні звинувачення, різко відповів Енґельгардт, зірвався з місця і почав шалено бігати по кімнаті; він рвучко висмикував якісь книги з полиць і викидав їх із вікна на дощ, це точно не безпідставні звинувачення, ні, Лютцоу вже неодноразово намагався вдавати такого собі секретного теоретика його ордену, хоча саме він, Енґельгардт, сам усе сформулював і спланував, і тому врешті-решт настав час спитати музиканта, коли ж той планує захопити контроль над Кабаконом, бо це ж загалом лише питання часу, однак він має намір якнайскоріше поставити тут міцний засув, бо цей острів — усупереч усім зауваженням, які Лютцоу висловив Галю, — ніяка не демократія, тут узагалі немає якогось комуністичного й інфантильного уявлення про спільне проживання, і ніколи не буде. Лише Енґельгардт, і тільки він один, визначає, що куди рухається, а ця його, Лютцоу, пропозиція переселити орду божевільних із Рабаула на Кабакон була абсолютно підлим маневром, мета якого в подальшому перехопити в нього тут владу.

Що ж, будь ласка, він одразу забереться геть, якщо його перебування тут настільки малозначуще, бо ж він помилково вважав, що вони на Кабаконі разом намагаються створити новий Едемський сад. Він же сам, як людина щира й відкрита, не має прихованого наміру діяти всупереч Енґельгардту, тим паче він не задумував посягати на його владу, бо що йому з неї, коли йдеться про якусь кокосову плантацію, адже він — митець, а не бюрократ-підсудок, тож, коротко кажучи, йому прикро, якщо про нього склалося інше враження, і тому він змушений піти, а другові бажає щастя й гараздів. Він щиро сумує, адже відчував їхню внутрішню близькість, за її втрату він частково покладає відповідальність і на себе (так-так, звичайно, похмуро кивав головою Енґельгардт), проте байдуже, як усе скінчиться зараз, адже друг багато чого навчив його, показав, що є вихід із безпробудної мізерії сучасного життя, за це він завжди буде йому вдячним. Згадані ж ножиці з'являться кількома днями пізніше, начебто ніколи й не зникали.

Ще збереглася вицвіла фотографія, на якій вони обоє з довгими бородами розмістилися біля пальми; радісний Лютцоу, напівлежачи на піску, дивився в об’єктив, підпираючи голову лівою рукою; Енґельгардт, страхітливо виснажений, показував свій дзьобатий профіль. Це навдивовижу напружена і зверхня посадка голови, яку можна переплутати з погордою, вона виражає цілковиту впевненість у собі, навіть самовдоволеність. Його живіт над пов’язкою з картатої тканини роздутий, як куля, і свідчить про недоїдання; навіть із самолюбства Енґельгардт не намагався втягнути живіт, перш ніж механізм фотокамери клацне і зробить знімок.

Ах, Лютцоу таки показав себе гідною людиною, ну так, жодних сумнівів, він тільки таким і був, можливо, трохи егоїстичним, але його не могла спровокувати дивакувато-злостива мізантропія, що її вже давно демонструє Енґельгардт (похмурі плани стосовно Лютцоу та інших ще якийсь час таїтимуться в бічних проходах глибокої шахти його душі). До свого друга він ставився якнайпоштивіше, і тому його ранковий від’їзд із Кабакону, навіть якщо самому Лютцоу все видається не таким, був більше жестом, аніж слабодухою втечею.

Тубільці, котрі вже спозаранку працювали на плантації, спостерігали за його від’їздом та, тихо перемовляючись, вбачали в цьому поганий знак, за яким будуть іще гірші. Так, учора бачили дивного невідомого птаха, котрий жалібно бився на піску, наче намагався скинути із себе щось, що склеїло йому пір'я. Усі колективно вирішили припинити працювати і поки що нічого не робити, а просто відпочити і простежити за наступними знаками. Те, що Енґельгардт уже два роки не платив своїм робітникам, не розглядається як обтяжливі обставини, бо ми виходимо з того, що на цей час роботодавець і годувальник узагалі не має при собі грошей. І ватажок толаї, котрий ночами й далі грав на луб’яному піаніно, яке для нього перевершило барабани й дудки його племені, чиї звуки тепер здаються йому примітивними, сидів трохи осторонь під пальмою і потирав занімілі руки, відчуваючи глибокий сум через від’їзд білого чарівника-музиканта, сум через приховану від власного племені обставину, що він, вождь, інфікований проказою, яка тягне його в нескінченність.

Енґельгардт, і цього не знає ні він сам, ні Макс Лютцоу, заразився лепрою, і ця хвороба, чий старозаповітний німб приховується наявною реальністю, проявляється найперше через нервові страждання, спричиняє у виснаженому організмі Енґельгардта певні конфузні реакції, підсилені також багаторічною дієтою з кокосових горіхів. Д-р Вінд там, у Рабаулі, по-своєму, звісно, мав рацію.

Загалом буде великим перебільшенням сказати, що Енґельгардтова душа, так би мовити, скуштувала з вод ріки Лети, відпочиваючи на березі якої, вона занадто довго спостерігала своє відображення, і тому він, занурившись у стан глибокого космічного забуття, не знав, чому взагалі тут опинився. Правда була набагато прозаїчнішою: що більше він віддалявся від людського суспільства, то своєрідніше до нього ставився й оцінював, це відкинуло його в стан духовної архаїки, що виразилося в передчутті наймасштабнішої втрати контролю: нагромаджені в Рабаулі пляшки з кабаконською олією було забуто, так само як і вироблену копру; сторінки його улюблених книг закручувалися від тропічної вологи, бо ніхто їх більше не провітрював регулярно на сонці, ба навіть квіти навколо його будинку, якими він раніше з такою любов'ю опікувався, дичавіли, а в'юнкі рослини придушували їх остаточно. Здається, начебто він сам перетворювався на стару дівку міс Гевішем, котра флегматично чекала, поки велетенський усепоглинущий вогонь врешті зможе її звільнити.

А проказа? Найімовірніше, джерело зараження було в піаніно Лютцоу, на клавішах десь у квінті між до і ре; хворобу залишили покручені лепрою пальці ватажка толаї, а Енґельгардт своїми пучками провів по них трохи пізніше, відтак рефлекторно засунув пальця в рот, не зважаючи ні на що та не беручи до уваги той факт, що в його ротовій порожнині й на яснах багато маленьких кровотеч, афт, виразок. Хоча насправді наш друг, звичайно, був інфікований за багато років до цього.

Отже, поки Енґельгардт перебуває свою люту, паралізовану й запалену ніч на Кабаконі (один невролог діагностував цей стан як важку форму манії переслідування), а Макс Лютцоу з гірким клубком у горлі, але бадьоро і з полегшенням прямує до Рабаула, капітан Крістіан Слюттер, стоячи на містку «Джедди» (який взагалі-то є лише похиленою і відкритою вітрам залізною надбудовою), обходить косу, що довгим язиком кольору зеленого скла глибоко впинається в бухту Бланше; спочатку він бачить задимлену верхівку вулкана, потім — чепурне німецьке містечко, що простягається перед ним. Він з усмішкою згадує останнє перебування тут, коли ще не мав капітанського патенту, і, проводячи долонею по світлій бороді (яка зараз має набагато більше сивих волосинок, ніж тоді, кілька років тому, коли сивина була лише під шкірою), дає малий хід. У внутрішній кишені брудної білої і постійно напіввологої капітанської куртки Слюттера лежить отриманий в Апіа лист губернатора Галя з проханням прибути в нову столицю Рабаул для бесіди й усунути невелику, проте вельми нагальну проблемку.

Мальовниче дзеркало води в бухті ковтає гудіння, визирає сонце, капітан устромляє між губами вологу сигарету і починає насвистувати лише йому відому мелодію. Вся сцена, що розгортається перед ним, і він сам посеред неї, нагадує йому гортання старих альбомів із вицвілими й нечіткими фотографіями. Здається, ніби все це він колись уже бачив, саме так, лише світ навколо і він сам змінилися, але не альбом — сяйво шириться з минулого, яке насправді триває цілу вічність, поки між фрагментами розчленованих секунд проривається теперішнє. Слюттер посмоктує сигарету і всміхається, бо його розум partout не в змозі оминути такі парадоксальні звиви в ході думок, намагаєшся цю думку вхопити, аж вона — фіть! — і втекла; хочеш її підстерегти — вона блякне в мить упізнавання. Лише власна смерть, здається йому, визначена наперед; уже зараз ця подія вписана в майбутнє, йому не вистачає тільки її координат, її юстирування в просторі й часі.

На судні, окрім Апірани, маорі з виразними татуюваннями на обличчі, котрого він найняв у Новій Каледонії за моряцький досвід, а також кочегара пана Новембера, перебуває також юна дівчина Пандора. Слюттер підчепив її в Сіднеї, вона ледве не впала йому під ноги якраз тоді, коли він більш-менш прийшов до тями після своїх регулярних (двічі на рік) опіумних пригод у сіднейському чайнатауні й, похитуючись, сунув у порт до свого корабля. Він трохи невпевнено завернув на набережну біля порту Дарлінґ-гарбор, там, між розкішними трищогловими суднами та білосніжними лінійними крейсерами, стояла «Джедда», його потворна, вкрита морською віспою любов невизначеного кольору. І тільки-но він зміряв поглядом її кормову палубу і дим із труби та кинув одному кулі свій мішок, як перед ним постала Пандора — боса руда дівчина років дванадцяти-чотирнадцяти з мило піднятими бровами, з перекинутою через худеньке плече сумкою (в ній було багато олівців та гавайська ковдра).

Ледь помітним кивком вона вказала на набережну, на поліцейських, що наближалися звіддаля, і більше настирливо, ніж благально попросила сховати її чи взяти на свій корабель — у будь-якому разі, для неї надзвичайно важливо зникнути з-перед очей цих загрозливих констеблів. Слюттер не вагався жодної миті, провів її повз маорі, який байдуже спостерігав за сценою, до своєї каюти на «Джедді», накрив її ковдрою і приклав вказівного пальця до губ, закликаючи до тиші, потім піднявся на місток, наказав відчалити, а машиністу Новемберу сказав підняти на кормі кайзерівський торговий прапор, і невдовзі після того «Джедда», викриваючи цю брехню своїм вельми обшарпаним виглядом, разюче швидко й стрімко вийшла із сіднейської гавані та подалася у відкрите море.

Пандора довго спить у каюті, вона спить доти, поки узбережжя Нового Вельсу зникає на горизонті, а води океану навколо «Джедди» стають чорнильно-сині; коли вона прокидається й піднімається на палубу, розправляє нерозчесане руде волосся, Слюттер кидає штурвал, вона стає коло нього і вдячно притуляє свою маленьку голівку до його брудної білої капітанської куртки. Слюттер уже знає, що ніколи не зажадає від неї пояснень, чому втекла на його корабель і хто вона така. Море поблажливе, комусь у думках про море ввижається смерть, він же відчував нескінченно ніжну, ностальгійну залюбленість у ті часи, коли земля була ще вільна від людей. У цьому він не надто відрізнявся від Енґельгардта, проте його уявлення й фантазії не оприявнювали йому іншого світу, окрім нашого, Слюттер не бачив іншого людського роду, що наближався, та іншого нового порядку — лише море, океан, який тепло, наче кров, із природною безпомильністю накриє церкви, міста, країни і континенти.

Чи Слюттер закоханий у Пандору? А чи бачить себе в ролі батька й захисника і чи дозволить він собі подивитися на Пандору як на молоду жінку, коли вона по обіді м’яко ступає по верхній палубі з байдужістю кішки кольору золотавого імбиру? Він мав намір висадити її в Німецькому Самоа, проте з цього нічого не виходить, бо коли «Джедда» входить у бухту Апіа і стає видно вивішений на даху факторії Юніон Джек, вона з криками і плачем падає перед Слюттером і б’є маленькими кулачками по залізу палуби, поки не розбиває руки до крові, не забуваючи потайки пострілювати гарненькими оченятами, оцінюючи, чи не занадто штучним здається цей безсоромний фарс. Серце Слюттера м’яке, наче каучук, і він наказує Новемберу й Апірані вивантажити ящики з коньяком. Він приймає на борт вантаж сковорідок (і декілька ящиків крабового м’яса в консервних банках) і заспокоює дівчину, гладить її волосся і дозволяє залишитися на борту «Джедди» до Нової Померанії.

Маорі перев’язує розбиті долоні Пандори, Новембер (його одяг і шкіра дедалі сильніше вкриваються шаром кіптяви) кидає вугілля в грубку; пізніше, коли вони вже далеко вийшли в море, їх наздоганяє шторм глухого сірого кольору, загрозливий та несамовитий, наче велетенська тварина. За лічені хвилини насувають гори хмар, їхні нутрощі осяяні феєрверками біло-золотавих блискавок. Стрілка компаса на капітанському містку починає несамовито бігати; хвилі, високі, наче вежі, підкидають судно, наче воно з картону; з гребня корабель падає у провалля між хвилями, а потім знову піднімається вгору, так що навіть суворому Апірані стає на душі тривожно. Маорі, наче втілення Квікеґа-гарпунника, міцно прив’язується тросом до леєра коло капітанського містка, щоб, стоячи біля Слюттера скільки стане сили, вказувати правильний курс, який він відчуває краще, ніж будь-який компас, завдяки таємному зв’язку своїх предків з навігацією та морськими подорожами. Обом стає щораз очевидніше, що «Джедда» може перекинутися в будь-який момент.

Слюттер відчуває залізний присмак сліз своєї люті. Але пан Новембер, наче справжній демон, і далі працює в темряві корабельного черева; вугілля лопата за лопатою опиняється в огнисто-розжареній печі під паровим котлом. Час від часу Новембер кидає лопату й починає чаклувати біля важелів і вентилів інфернальної машини, щоб потім знову кидати лопату за лопатою, годину за годиною. Вогонь — його ремесло, це не просто бій з ураганом, який Новембер веде з машинного відділення, а майже доісторичний поєдинок із самою сутністю природи, це архаїчний бунт деміурга, що, повставши проти первинного Хаосу, піднімає свою залізну лопату сто тисяч разів, долаючи спротив світового порядку.

Пандора, яка ще ніколи не здійснювала такої подорожі, згорнувшись клубочком, тремтить від страху в кутку Слюттерової каюти. Кожного разу, коли розбивається ще одна пляшка чи якийсь інструмент пролітає до протилежної стіни, вона починає верещати, гадаючи, що то прийшла остання мить її короткого життя. Вона відчуває, як страхітливий океан загрожує потрощити корабель, які неосяжні води там ззовні, вони вивільнюють її страх загибелі, кілометри морських глибин під нею, вона відчуває присутність хвостатих і вкритих слизом звірів без очей у вічній темряві безодні. Слюттер, який за жодних обставин не може залишити капітанський місток, посилає замість себе Апірану вниз у каюту, щоб той міцно потримав її в руках і промурмотів тиху маорійську пісню, заспокійливо погладжуючи її по голові.

Шторм триває два дні і три ночі, протягом яких Апірана, Новембер і Слюттер літрами п’ють вугільно-чорну підсолоджену каву, однак не їдять нічого, і коли врешті в погоді відбувається злам, виникає відчуття, наче виснажлива лихоманка полишає змучене тіло; похилена колона сонячного світла пробивається крізь попелястий хмарний фронт, увесь світ видихає з полегкістю, води заспокоюються, а виснажені птахи-фрегати спускаються з неба на биту ураганом передню палубу «Джедди». Піна останніх валів ще б’ється зі злістю об борти, та, хвала Всевишньому, все нарешті минулося. Пандора видирається з каюти нагору, сідає на міцно припнутий ящик із бляшанками, підтягує до себе голі ноги й не говорить нікому жодного слова чи привітання, думаючи про те, що вона пройшла це неймовірне випробування вогнем, а потім розпускає на волю солоного вітру своє волосся.

Ніхто не докоряє їй ані за сльози, ані за страх, і навіть пан Новембер, котрий піднявся нагору з глибоких надр трюму, а тепер, зачерпуючи відром морську воду, змиває з обличчя та рук кіптяву, проходячи повз Пандору, наважується на стриману посмішку; ніщо так міцно не прив’язує істот одна до одної, як разом пережита загроза смерті. І здається, що в цю коротку мить просвітлення стає видно справжнього пана Новембера, чуйного, гарного й похмурого чоловіка, котрий намагається на віки вічні приховати від самого себе минуле страждання.

Слюттер оглядає вантаж, той цілий, і його не змило у воду, окрім невеликого ящика зі сковорідками. Слюттеру не зовсім зрозуміло, навіщо відправляти австралійські бляшанки з крабовим м’ясом у протекторат, де свіжих крабів можна виловлювати з води. Він знизує плечима, закурює сигарету і веде «Джедду» далі на північний захід. Близько першої години по обіді він бачить на горизонті інший корабель, також вантажне судно, що курсує на південь, у напрямку на Дарвін; Слюттер сигналить йому апаратом Марконі, але відповідь не приходить, потім він гукає Пандору, щоб вона відкрила кілька бляшанок і підігріла їхній вміст. Якийсь час по тому за кораблем пливуть хмарки спокусливих ароматів їжі.

Поки вони разом їдять, Апірана пропонує дівчині зробити татуювання, лишити на її шкірі нагадування про пережитий шторм, але Слюттер не хоче чути про це і відмовляє, йому нестерпна сама думка про те, що її оболонку, світлий епідерміс, будуть проколювати голки. Маорі знизує плечима, для нього це означає лише те, що цю частину хроніки світу, належну кожній людині, не можна буде прочитати з тіла дівчини. І він спускається униз, до котла, щоб віднести Новемберу тарілку паркого крабового м’яса.

Дуже дивна любов пов’язує цих двох. Пандора призначила Слюттера беззаперечним володарем своєї долі, а він, здається, через неї досяг стану певної непохитності, на яку ніколи до цього не зважувався. Раптово він, наскільки це можливо, починає відчувати глибинність знання, він бачить океан не лише всеруйнівним і очищувальним, але починає розуміти страх Пандори перед глибинами, він усвідомлює, чому сам, як одиниця світу, є частиною всього, однак загалом ще менш значущою, ніж шматочок корала, що мільйонами років десь на межі пізнання світу перетирається на ефемерний пісок. У цей момент Слюттер обережно ступив на крок ближче до смерті.

Урешті-решт, наче покалічений собака, що розгублено й перелякано заповзає під міст зализувати рани, «Джедда» заходить у бухту Бланше. Ніхто не зустрічає її на набережній, ніхто не поспішає привітати бите хвилями судно в гавані Рабаула. Слюттер стоїть на капітанському містку і віддає накази, Новембер і Апірана мляво кидають якір і приймають швартові, поки Пандора, якій урешті зрозуміло, що на неї не чекає ніяке англійське оголошення про розшук, у світлій сукні зістрибує на дерев'яний причал і біжить босоніж повз баркаси, що погойдуються на хвилях, до губернаторської резиденції, чий пофарбований у біле фасад вона угледіла, ще коли судно входило в бухту. На півдорозі вона зупиняється, щоб зірвати квіти, а кілька дітей-острів'ян несміливо підходять до неї. Здалеку здається, наче вони збираються гратися; Пандора забуває про те, чому спустилася на берег із корабля.

Новембер також сходить із судна, щоб знайти когось із факторії, яка робила замовлення на вантаж «Джедди». Прибуття в Рабаул після шторму здається якимось зовсім незначущим, Слюттеру все одно, чи цікавиться хто привезеними сковорідками, а чи ні. Він дивиться услід Пандорі й уже знає, що знову її втратить — ще ніколи йому не видавалося щось настільки важливим, досі ніхто не мав над ним такої влади, так, гадає він, зрештою сам же й дозволив, щоб якесь рудоволосе дитя зробило його не тільки вразливим, але й смертним.

Він спокійно застібує на всі ґудзики капітанську куртку і бере кашкета, щоб і собі податися до резиденції. Свою недовіру до будь-яких авторитетів він заховав у найвіддаленішому куточку свідомості, коли почув, що Галь, тутешній губернатор, цілком достойна розсудлива людина. Проте все ж він не може позбутися відчуття, що на його долю впливають інші люди, все вислизає з його рук, наче під час партії в шахи, неминучий програш у якій цілком очевидний уже на самому початку гри і проявляється по експоненті після третього чи четвертого ходу — це схоже на те, як у насінині вже закладено силует старого дерева. Пандора підсіла до місцевих дітей на галявині, Слюттер усміхається їй, проходячи повз них, і коли вона не відповідає йому усмішкою, навіть не дивиться на нього, він заплющує очі й іде далі.

Панівне уявлення про те, що час — це потік, який не можна зупинити, в якому все має свій початок і наперед визначений перебіг, міцно вкоренилося і в думках Слюттера; при цьому в певні моменти просвітлення до нього доходить, що так само певно визначений і кінець, та аж ніяк не те нескінченне теперішнє, яке веде до нього кожну людину. Зрадливе невловиме Зараз звивається меандром з усіх усюд, нагадуючи коливання ектоплазми, неконтрольовано струмує, наче газ, на всі боки буття, при цьому унікальність, яку не повернути, залишає поза увагою кожну окрему мить, і наступні також.

Слюттер пунктуально з’являється на аудієнцію до губернатора, відрекомендовується капітаном судна, злегка піднявши обидві долоні, відмовляється від запропонованого келиха пива, стримано сідає на вказане місце, наче здогадується, що зараз відбудеться щось важливе і надзвичайно неприємне. Галь прокашлюється і просить вибачити йому, оскільки змушений одразу перейти до діла. Звичайно, йому відомо, що Слюттер — не з тих невдах і пройдисвітів, білої швалі, що селиться на землях у Тихому океані й живе, посмоктуючи пальці. Проте є певні обставини, які вимагають вжити заходи, що лежать, так би мовити, поза межами закону. І така людина як Слюттер (промовляючи це, Галь раптом підводиться з місця), яка живе, так би мовити, між вогнем і полум’ям, не має родини (про Пандору, думає Слюттер, він знати не може), з любові до свободи, яку він, Галь, дуже поважає, але через яку він ніде не почувається вдома, капітан роками мандрує Тихим океаном — саме таку людину, як він, Галь проситиме зробити одну дрібницю, що з погляду моралі, напевне, невиправдана, проте конче необхідна.

Отже: Авґуст Енґельгардт, із яким Слюттер познайомився в колишній столиці, Гербертових Висотах, кілька років тому, став, так би мовити, цілковито нестерпним; це довго зносили, але зараз він має надзвичайно великі борги, острів йому взагалі не належить, плантація — здичавіла, цілком вірогідно, що він також вчинив убивство і певно що з'їхав з глузду; він, Галь, протягом багатьох років намагався поблажливо спостерігати за цим ділом, проте тепер, щоб усе сталося швидко й безболісно (у цю мить він переплітає пальці за спиною), він як представник найвищої законної інстанції просить Слюттера вирушити на Кабакон, застрелити цього кокосового апостола, спалити його тіло і розвіяти попіл у морі. За це він пропонує йому дві тисячі марок зі своєї особистої, лише йому підконтрольної каси для воєнних потреб. Жодних квитанцій, зобов'язань, Слюттер не мусить ні підтверджувати документально отримання грошей, ні робити Німецькому Райху будь-які податкові виплати. Йому, Галю, потрібен лише хтось, готовий зробити один чи два постріли, а потім просто залишити землі протекторату.

Слюттер прокашлюється й дивиться на свої руки. Мовчання. Ні, він цього не робитиме. Для нього, додає, це буде провина, з відчуттям якої він не хоче жити. Галь, запаливши сигарету, виглядає задуманим, випускає дим і певний час спостерігає, як той піднімається вгору, потім починає говорити, що так, він розуміє, що почуття провини укорінене в цивілізованості людини, змушеної під певним тиском жити в організованому суспільстві та пригнічувати й заганяти вглиб свої агресивні поривання, які ergo повертаються проти нього самого. Енґельгардт, імовірно, мислить за такою ж логікою. Проте врешті-решт тут — колонія. А термін «колонія» включає в себе такі поняття, як насаджувати, опрацьовувати, заселяти, розширювати, продуктивізувати, ну й — укориснювати.

Це ті форми порядку, якими він оперує. Його служба, що зобов'язує представляти насамперед інтереси німецького народу, навчила його втілювати законну й підпорядковану розуму владу, аби зберегти колонію. Коли ж щось опиняється за межами його компетенції, як у цьому разі, й сягає сфер анархії і безуму, то він має діяти, звичайно, застосовувати виняткові засоби, це, так би мовити, його форма категоричного імперативу (те, що там, на Кабаконі, все набагато гірше, ніж він про це каже, перевершує можливості Галевої уяви).

Слюттер, який не читає філософів, ще раз висловлює відмову, бере капітанського кашкета і підводиться, щоби піти. Може, у нього принаймні є револьвер, цікавиться Галь. Так, звичайно, на «Джедді» є один. І Галь, котрому не втриматися на посаді, якщо він не діятиме з розрахунком, що межує з жорстокістю, киває морякові на прощання, але коли той уже ступив на веранду, жестом чарівника раптом дістає з кишені піджака повідомлення і зачитує, що дівицю Пандору, доньку Фредеріка Тезіґера, віконта Шелмсфорда, губернатора Нового Південного Вельсу, яка втекла з інтернату в Сіднеї, потрібно затримати в Рабаулі, поки не прибудуть представники Його британської Величності короля Георга, і доправити кораблем назад до Австралії. Слюттер непомітно зіщулюється, сновидою повертається до приймальні, знову сідає, хитає головою і здається, все: Галь простягнув йому листа, пішов до буфета й налив дві склянки віскі — він переміг.

Надвечір Лютцоу стоїть на вкритому травою узвишші поруч із губернаторською резиденцією. Між гілками пальм натягнуто гірлянди лампочок, вогники світляків танцюють над чагарниками. Велетенська зграя з тисяч кажанів безшумно пролітає над землею, щоб у тиші пралісу поринути в нічний сон. Сонце щойно зайшло, але там, за вулканом, можна ще розгледіти далеке ніжне сяйво стьмянілого дня. Капітан Слюттер у білій уніформі сидить на веранді з сигаретою, заглибившись у думки, отримане завдання пригнічує його своєю жорстокістю. Біля нього примостилася Пандора, її ноги у вишуканих лакованих черевичках (звідки вони тут у неї?) трохи не дістають до землі, ще поруч велика таця з імбирним печивом.

На галявині милий доктор Вінд у колі розвеселених плантаторів співає «Che gelida manina» з «Богеми». З якихось причин Галя тут немає, слуги-китайці в лівреях обносять присутніх келихами солодкого пуншу, Лютцоу вперше за цілий рік затягується такою неймовірно смачною сигаретою — німецької марки. Пучками він прибирає з нижньої губи шматочок тютюнового листя і дивиться на бухту, що поволі темніє, аж ось до нього прямує не вельми юна дама, невимушено й елегантно, забувши назватися, вона починає говорити, яке це полегшення, Лютцоу не там, на острові, з отим голим, проте, мабуть, йому був потрібен цей час, він мовби одужав, одужав душею.

Лютцоу, в пам'яті якого оті жахливі музичні виступи в Німецькому клубі зблякли, затьмарені довгими місяцями на Кабаконі й чудернацьким перенесенням столиці до Рабаула, повертається до королеви Емми і дивиться на її засмагле приємне й відкрите обличчя, її злегка розтулені губи, за якими видно два бездоганні ряди білих зубів і лише вгадується кінчик язика. Це вражає його, наче удар електричним струмом. Своїми тонкими руками він охоплює стегна королеви Емми та суто чоловічим жестом притискає її до себе, починає цілувати в самозабутті густого брунатно-червоного сп'яніння.

Поки Енґельгардт на Кабаконі під покровом сутінків розпочинає копати сокирою ями завглибшки чотири метри кожна (деякі — на пляжі, інші — глибоко в лісі), призначення яких відоме тільки йому одному і які він, щойно яма ціною шкуролупних зусиль готова, маскує гілками та пальмовим листям, неначе збирається вкрити острів мережею пасток, Лютцоу зводить королеву Емму на порожній берег, списаний блідим сяйвом місяця, який щойно з'явився на небосхилі. Ось вони опускаються на пісок, м'яка пружність їхніх рухів ущухає і переходить в автоматизм, здалеку подібний до автоматизму абсурдної людино-машини; вони здаються переплетеними напівоголеними ляльками, що, лежачи на землі, виконують спазматичний парний танець; місячне сяйво освітлює судомне підстрибування випнутих кулеподібних сідниць Лютцоу, вкритих білявими волосинками, час від часу до губернаторової резиденції долинає стогін, хоч вітру й немає. Кількома морськими милями північніше голий Енґельгардт шкутильгає під тим самим повним місяцем крізь хащі свого острова, тримаючи в руках сокиру.

Наступного дня Лютцоу і королева Емма вирішують не тільки залишити разом Рабаул, але й якомога швидше одружитися. Пакуються валізи, на дверях вілли Ґунантамбу з'являються засуви з великими замками, і поки члени Німецького клубу (передусім дами) збираються на спонтанне засідання, мета якого полягає виключно в тому, щоб настільки, наскільки це взагалі можливо, поглузувати з королеви Емми та її музиканта, вкривши обох якнайчорнішим брудом недоброзичливості й ворожості, пара в супроводі натовпу темношкірих носіїв поспішає до резиденції губернатора, щоб подати Галеві прохання і тут-таки укласти шлюб. На Еммі — її ношена і вже за багато років аж ніяк не білопелюсткова весільна сукня.

Галь, про якого ніхто б ніколи не міг здогадатися, що він більш ніж десятиліття винятково нещасно закоханий в Емму, вже, звичайно, знає про цю історію; в якийсь момент йому здається, наче від нього безповоротно вислизає крихке відчуття реальності, ось як, наприклад, зараз, коли ці двоє, щасливо всміхаючись, стоять перед ним і він, на коротку мить піддавшись докорам сумління через підступно-боягузливе замовлення на вбивство, блискавично вдягає на своє обличчя дипломатичну, щоб не сказати фальшиву, посмішку, висловлює подружжю свої найщиріші привітання й побажання, підморгуючи, легко штовхає Лютцоу в бік, запитуючи, чи той добре все обдумав. Лютцоу, наче він у змозі побачити майбутнє, декламує з усмішкою: «Поет же сп’янілий, забувши про знаки, звертає свій погляд в безодню пітьми».

Швидко знаходять краватку — Галь, поблажливо усміхаючись, позичає одну зі своїх, у цьому він надзвичайно безпринципний і великодушний, він радіє, що Лютцоу таки повертається в цивілізований світ; ні і ще раз ні, він не хоче їх вінчати, відмовка знаходиться так само швидко, як і краватка, — немає його пенсне; чи не зробити їм, молодятам (Еммі вже за п’ятдесят), усе без нього, є ж Слюттер, він капітан, у нього також є право вінчати, і — давайте, на причал, він сам за мить буде там, підніме за їхнє здоров’я келих спуманте, а краще два чи три, ха-ха.

Галь, котрий надто часто уявляв Емму дружиною, звичайно, не йде за ними, а спостерігає, як вони спускаються до «Джедди», важко ступає і відчиняє двері особистого кабінету (там, за склом, у рамі з темного махагоні, висить репродукція Бьоклінового «Острова мертвих»), із грюкотом зачиняє їх, сідає за стіл, затискає своє губернаторське обличчя засмаглими надто чоловічими лапами і ридає так нестримно, що дивує навіть самого себе.

Унизу на набережній охоплена ейфорією пара просить капітана Слюттера повінчати їх на борту «Джедди». Він кашляє, тре підборіддя, переступає з ноги на ногу і врешті погоджується, хоч сам, повідомляє він їм, не має жодного досвіду у сфері укладання шлюбів. Маорі Апірана надягає одну зі Слюттерових не надто чистих білих сорочок і веселиться, піднімаючи імперський прапор не там, де треба — на бушприті, потім, шкірячись, трясе пляшкою шампанського (Новембер, як завжди, зник у вугільній ямі, Пандора десь на березі), Емма жує карамельку і виглядає на десять — та що там, на п'ятнадцять років молодшою.

Із Лютцоу, здоровісінького, на дещицю впевненішого в собі, струмує електрична енергія, йому, як він сам помічає і чітко усвідомлює, не вистачало саме такої дами, цього цивілізуючого ритуалу, кришталевих келихів, білих штанів із напрасованими стрілками, і вже жодної думки про Кабакон, досить про це, то був просто експеримент, навіть вдалий, бо він витримав у аскезі майже рік, різноманітні його хвороби вилікувано, а тепер — назад до Європи, у Старий світ, де складні настрої все ж таки потрібні, щоб укріпитися всередині певних структур, з якими народився, і що користі з утечі, якщо не повертатися й не застосовувати все пізнане і звідане?

Дай руку мені, кохана моя. І вперед, вперед. У Баден-Баден, Монтекатіні-Терме, Евіан-ле-Бен — моя королево островів, ми відвідаємо Франца Ліста, Дебюссі в сонячній свіжості Франції, а потім Берлін, Будапешт, осяйні опери нашого надстарого континенту. Ми купимо авто, швидше від вітру рвонемо в Монако засмаглою непереможною парою левів, і тисячу — та що там! — десять тисяч марок на червоне, залишити виграш, щоб він збільшився вдвічі й ще раз удвічі, потім — лобстер термідор, пляшки охолодженого «Пюї-Фюїссе», потім — запаморочливий хоровод полуниць, танок ельфів під місяцем Середземномор’я.

Емма видихає своє «так», Лютцоу, звичайно, теж, капітан Слюттер каже кілька фраз, які він напіввигадав-напівзаримував, ось вони вже чоловік і жінка, корок вилітає з пляшки шампанського. Апірана, на чиєму татуйованому концентричними колами обличчі — волога іскристого вина, наповнює келихи по вінця (а собі найповніше), випиває одним ковтком — блискавична дія вина на маорійську кору головного мозку видобуває з потаємних глибин уроджене щиросердя його народу, так що він, котрий ніколи не пив, починає якнайщиріше обіймати Лютцоу, Емму, Слюттера.

У першій половині дня в Рабаул прибуває «Принц Вальдемар», білий, статечний, він стає на якір саме навпроти злиденної «Джедди», якій нітрохи не додав привабливості шторм, пережитий у Соломоновому морі. Та все одно всі дивляться на неї, на капітана, пару молодят, вітають, махають руками, і Лютцоу із запалом і в передчутті майбутніх радощів поспішає (бо йому вже цілком досить і піщаних бліх, і пустопорожніх балачок) до елегантного салону першого класу на «Вальдемарі» за леєром «Джедди», забирається за нього, щоб одним стрибком — яка легковажність! — тримаючи, наче офіціант, два келихи з шампанським, перестрибнути на кайзерівський поштовий пароплав і при цьому — із сигаретою в кутику рота — кинути кілька слівець тим, хто на «Джедді».

Підошва його черевика (ноги вже відвикли їх носити) зісковзує зі слизького зовнішнього боку «Вальдемара», він намагається вхопитися за леєр, промахується, його ноги витягуються вгору, наче підвішені на спущених із небес нитках, а його тіло викручує сальто (що в цьому разі справді заслуговує на означення «мортале»), сторч головою він летить у води бухти між двома кораблями, які через фатальну хвилю чи течію неминуче й невблаганно насувають один на одного, схожі на велетенських залізних китів, зіштовхуються й перемелюють його тіло. Розчавило не тільки ноги чи руки — всього Лютцоу.

Із «Принца Вальдемара» після жаских криків ще кидають рятівне коло, фарбоване червоними смугами, однак воно не досягає поверхні води і безпомічно застрягає між бортами суден, наче жувальна цукерка в роті байдужого велетня, десь між язиком і піднебінням.

Емма, в пожовклій весільній сукні, заклякає на «Джедді», вона не лише спостерігає, а й відчуває уповільнення часу, картинка за картинкою потрапляють на її сітківку, глибоко шокована, вона падає на одне коліно, мовби несподівано захотіла помолитися. Все відбувається жахливо швидко. Вона кусає нижню губу, проводить по ній вишитою лляною хустинкою, дві сльозинки падають з її очей, на батисті утворюється кругла червона пляма. Слюттер м'яко бере її за руку, підводить. Вона піднімається, відводить його долоні, без криків, без подальших сліз. Обличчя Апірани здається розмальованою скелею.

Слюттеру, який пливе на Кабакон, щоб виконати замовлення на вбивство, здається, що Енґельгардт очікує його, наче знає про наближення свого ката, наче поперед нього ширяться вібрації силового поля. Слюттер вирішив для себе, що озброїться колосальною непохитністю, анітрохи не уявляючи, наскільки Енґельгардт за цей час утратив людську подобу — і наскільки йому самому врешті буде легко спустити курок свого револьвера. Енґельгардт, завершивши роботу над пастками, вирушив до свого будинку, де вугіллям помалював на стінах зсередини та ззовні чорні смуги, а ще на сторінках доброї дюжини книжок, урешті-решт сів на підлогу і ножицями відрізав собі великого пальця на правій руці. Потім, припікаючи рану над багаттям, він поклав відрізаного пальця в наповнену сіллю половину кокосового горіха, підвівся, вийшов надвір і пішов до берега, щоб там дочекатися прибуття баркаса, дим із труби якого вже тривалий час прокреслював удалині горизонт. Зараз відплив, скоро, вірогідно, розпочнеться злива, а може, й ні.

Слюттер щойно зістрибнув з баркаса і по стегна у воді прямував до берега, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що б’ють його у спину, хоча їхня сила раз чи двічі змушує його зашпортатися. Револьвер у кобурі він закріпив на грудях, майже до автоматизму доведеним розумом він забороняє собі сприймати Енґельгардта, котрий сидить на піску, бородатого, голого, виснаженого тілом, як людську істоту.

Енґельгардт піднімає на знак привітання ліву руку (другу, скалічену, ховає за спиною), раптом упізнавши в Слюттерові ту людину, з якою багато років тому якось цілих півдня грав у шахи (аж до фіналу з solus rex, самотнім королем) — по суті, чи не єдину, котра при зустрічі поставилася до нього нормально і з повагою. Перед ним швидко промайнули інші обличчя: Галь, Нагель, Ґовіндараджан, Гельвіґ, Лютцоу, Міттенцвай, Гелсі, Отто, Аукенс, на кожному — бажання принизити його, саме так — знищити його силами свого хворобливого, зруйнованого егоїзмом Я; у цю мить Енґельгардт падає вперед, у пісок, молиться на прибулого так, наче мусульманин, який схиляється в бік Мекки.

Він радий і вдячний, що ця єдина поважна людина тепер знайшла його, мовби це його магічні перекреслювання в книжках Сведенборґа уможливили це диво. Дев’ятьма пальцями він угрузає в мокрий пісок перед собою, не звертаючи уваги на пекельний біль в обрубку; Слюттер, так, саме так його і звали, ка-пі-тан Слюттер; це ж абсурд, що провидіння шле йому саме цю людину, глибоко в душі він сподівається, що Слюттер уже отримав капітанський патент, що все вже, як кажуть моряки, виміряно лотом, поки він сам не застигне соляним стовпом, ха, може, в нього навіть є свій корабель, Енґельгардт неймовірно радий, однак, на жаль, йому нічого запропонувати у відповідь, він уже протягом стількох років, так, стількох років харчується власне виключно, абсолютно виключно кокосовими горіхами (чи може Слюттер побачити, що він бреше? Ні, це неможливо). Він простягся в мулі — мокра вигоріла борода, на ногах жовто-чорні плями висипу, наче сліди нескінченних забоїв.

Слюттер поспішає йому на допомогу, піднімає і лякається, наскільки виснажилося тіло чоловіка, здається, він тримає в руках маленьку і дуже тендітну дитину чи присмертного старця, бо шкіра на дотик, як пергамент, і ламка, наче в ящірки. Він помічає, як відстовбурчуються вуха Енґельгардта, які вони тонкі й прозорі, наче вирізані з паперу, і його охоплює неймовірне співчуття. Він кладе руки на плечі Енґельгардта і підтримує його, веде до будинку повз стіну випростаних пальм і забуває в цей момент, що прибув сюди для вбивства.

Усередині помешкання — сутінь, напівтемрява; сонячне світло, проникаючи крізь щілини в стіні, тонкими променями пронизує кімнату. Солодкаво смердить зогнилими фруктами. Слюттер, чиї очі повільно звикають до темряви, бачить, але не одразу, юного тубільця, який сидить на грубо змайстрованому стільці в кімнаті з книжками і всміхається. Це Макелі, він грається ножицями. Звідки тут усі ці мухи? Сотні, їх сотні. Слюттеру вдається розчахнути віконниці, а в цей час Енґельгардт, і далі мурмочучи собі під носа щось незрозуміле, починає перебирати на книжкових полицях, наче хоче щось знайти.

Слюттер наливає з глиняного горщика у склянку воду, нюхає її, кривиться й відставляє склянку: вода смердить важкою гнилістю. Смикаючи себе за бороду, Енґельгардт починає жалітися, що жодна людська душа вже не працює на плантації, усі ці ліниві дикуни розбрелися по своїх поселеннях, мабуть, це вождь толаї наказав їм кинути службу, і це після всього, що він зробив для них, ось яка йому дяка; лише юний Макелі залишився тут із ним, та він уже й не може повернутися, бо став справжнім німцем, котрий абсолютно вільно спілкується німецькою, у племені його просто не хочуть бачити, та й навіщо, а тут він уже прочитав йому другий том «Фауста», і По, і приголомшливий фінал «Привидів» Ібсена. Енґельгардт починає ридати, він здригається, відтак усе його тіло трясе. На губах Макелі з’являється посмішка, і він прикриває рот долонями. Слюттер бачить, що в юнака немає середнього і вказівного пальців.

Капітан, відчуваючи в кімнаті незрозумілу, проте цілком очевидну атмосферу загрози, висловлює побажання оглянути плантацію; у відповідь на це Енґельгардт одразу перестає плакати, вигукує, що це просто пречудова ідея, хай Макелі та Слюттер ідуть уперед, там природа сама заговорить до них, а він скоро долучиться, йому потрібно щось швиденько перекусити, бо він відчуває неймовірну слабкість. Слюттер і юний тубілець виходять на палюче сонце.

Енґельгардт хоче поговорити зі своїм гостем, хоче відкрити йому все, що пізнав, справді все, та потрібний момент, на жаль, уже втрачено. І він далі шепоче сам до себе, міряючи кроками своє помешкання: і Ніцше також у передчутті свого кінця, після катастрофи в Турині, поїдав свої випорожнення, це велике замкнене коло, стрічка Мебіуса, вогненне колесо, калачакра — просто Ніцше при затьмареному розумі не зміг додумати все до абсолютного кінця, він не був змушений усі ці роки переживати голод; а Енґельгардт тут, серед цих нещасних канібалів, котрі схибили зі шляху природного, Богом даного інстинкту, одурені теревенями місіонерів, хоча все так немислимо просто, не кокос єдина природна форма харчування людини — сама людина є такою. Пралюдина часів свого Золотого віку харчувалася іншими людьми, вона, ergo, була богорівною у своєму становленні й поверталася у свій Елізіум від себе самої: була God-eater, богоїдцем, Devourer of God. І Енґельгардт хапає половинку кокоса, в якій зберігається відрізаний палець, обережно здмухує з нього сіль і кусає, перемелюючи кісточки зубами.

Верхівки самотніх пальм похитує полудневий вітерець. Райський птах ховається в чагарниках, щойно бачить, як наближаються двоє. Макелі показує Слюттеру, де раніше збирали врожай кокосів, а зараз справді вже ніхто цим не опікується, просто прикро, що все відбувається так, та це ж просто позиція, стійке й непохитне переконання його народу. Врожай просто залишають незібраним, немає жодної відповідальності, вони — наче діти, яким набридають усі іграшки. Слюттер дивується юному Макелі, який уже став німцем настільки, що підходить до своєї раси з тими ж оцінками, що й колоніальний службовець. Це ті кокоси, якими Енґельгардт харчувався весь цей час? І більше нічим? А сам хлопець як?

Макелі трохи присоромлено посміхається. Цей білий бородань у кителі й зі зброєю не такий поганий, не нелюд, як той, що втілює людину в Гоббсовому «Левіафані», проте він усе одно вторгнувся на їхню територію і тому, як і кожен такий, — становить небезпеку. Того музиканта він, Макелі, витурив, та це тривало аж рік, а з цим він не може так довго чекати.

Слюттер, замислившись, іде до пальми, проводить долонею по стовбуру і дивиться на море. Він бачить, як звіддаля наближається Енґельгардт. Той запрошує Слюттера і Макелі піти за ним, у джунглях є дещо цікаве, каже і вказує рукою на просіку. Вони разом виходять на неї, Енґельгардт насвистує під носа бадьору мелодію і трохи пританцьовує попереду — його обвислі від недостатнього харчування сідниці хляскають туди-сюди, — поки не доходять до того місця, яке Енґельгардтові здається більш-менш знайомим; він звертає з просіки ліворуч і показує Слюттеру, що той може спокійно іти вперед. Макелі пропускає його, з горла юнака долітає якесь неконтрольоване булькання.

Здогадуючись, що він у великій небезпеці, Слюттер витягає револьвер і мовить, що його прислали сюди, щоб убити Енґельгардта, можна сказати, у столиці ним уже ситі. Однак у нього самого немає таких намірів. Слюттер піднімає револьвер і кілька разів стріляє в повітря. Оглушливе арпеджіо здійнятих у повітря птахів, крики макак і шипіння ящірок наповнюють ліс. Енґельгардт і Макелі наче заціпеніли.

Цієї миті Енґельгардт помічає, що насувається темрява, хоч був ще білий день; він помічає бліді тлілі сліди зірок, на вкритому лісом пагорбі опиняється біля міста, залишеного безліч еонів тому, на горизонті піднімаються два місяці блідо-помаранчевого кольору, знайомий подвійний знак harmonia caelestis, небесної гармонії; він — в Аркадії і в одну мить усвідомлює, що Кабакон ніколи не був його містерією, нею був цей простелений у нескінченність килим країни його снів, реальність якого придушила Енґельгардтове народження. Високорозвинені істоти на інших планетах, усвідомлює він, завжди поводяться, як хижаки.

Енґельгардт обіймає свого розгубленого вбивцю, цілує і гладить його руки, безперервно запевняє, як же він йому вдячний, нарешті в його голові щось стало на своє місце, нехай ця милосердна жертва стане вираженням волі світів, так, його дяка хай сприймається як невичерпна й невимірна послідовність Фібоначчі. Свого Сведенборґа він уже викинув, чесно. Покреслив і викинув. Треба всього позбутися.

Хіба що Берґсон єдиний, кого ще можна читати, хоча він сам себе дискваліфікував через власне юдейство. А цей підлий боягузливий наказ убити його? Тільки Галь міг дати такий наказ, Галь також жид, від цього народу нічого іншого він і не міг очікувати, найвірогідніше, Галь його чимось шантажував, Слюттер може в цьому спокійно зізнатися, тут немає чого соромитися, бо цей нікчемний губернатор-філософ просто неприторенний пройдисвіт і нічим не гребує задля досягнення своїх ницих цілей.

Так, Енґельгардт раптом став антисемітом, як і більшість його сучасників, як усі представники цієї раси, він би рано чи пізно прийшов до того, щоб убачати в існуванні євреїв істинну причину всіх лих. Це не було пов'язано з його повною нервовою руйнацією, не було жодного причинного зв'язку між його дратівливістю, зумовленою хворобою, і ненавистю до євреїв, а проте вона бадьоро струмує з нього; як же перед ним завинив цей розсіяний народ, які маніпуляції філософів-шарлатанів підбили його на той чи той помилковий крок, що проти нього змовилися всі сильні світу цього, так, це справжній сіоністський заколот, тут і король Англії, і Галь, і королева Емма (котрій, як досі злісно пригадує, він винен гігантську суму грошей) та інші, й узагалі, відповідальність за його крах, за руйнування його благородної утопії потрібно покласти на тих, хто тримає все у своїх пожадливих, Мамоною і невіглаством покручених лапах.

Під час цього Енґельгардтового слововиливу юний Макелі непомітно віддаляється. З нього досить білих, їхнього безуму, досить цього острова. Він пожертвував два пальці, а тепер досить. Він обмотує стегна пов’язкою, направляє ніс свого парусного каное до Рабаула і вже знає, що покидає Кабакон назавжди, тому починає плакати. Слюттер повертається спиною до Енґельгардта, який піниться від люті, не промовивши і слова, біжить на берег, іде до свого баркаса. Він так і не зміг убити нещасного божевільного, одержимого всесвітнім єврейським заколотом, просто ось так, а Галю треба буде це проковтнути, якщо ж той захоче забрати в нього Пандору, він зможе запропонувати йому дещо інше, наприклад — власне життя.

Однак дівчина поводиться не зовсім так, як би бажалося Слюттеру, котрий хотів би її заморозити у нескінченно-незмінному теперішньому до кінця всіх часів; поки Слюттер був на Кабаконі, вона згадала пропозицію Апірани і попрохала його зробити їй татуювання із зображенням пережитого шторму, як він сам бачить, краще за все — на спині, там достатньо місця, проти цього Слюттер так чи так уже нічого не зможе вдіяти.

Вона знімає сукню й білизну, лягає гола обличчям униз на передній палубі корабля, і поки ластівки ширяють вгору і вниз у блакитному осяйному небі, поруч із нею Апірана розкладає голки, зроблені з кісток, дає шматок тросу, щоб дівчина закусила його, і починає тими голками, заправленими чорною фарбою, колоти шкіру на спині дівчини. Він, наче справжній чорний Пігмаліон, проводить своєю вправною рукою по тих місцях, де збирається розмістити зображення загрозливих чорних хмар, жаских кракенів, що з’являються з проваль між хвилями. Праворуч, ближче до плеча, мають злетіти птахи-фрегати, провіщуючи завершення шторму, зліва внизу біля крижів буде їхній маленький оповитий небезпекою корабель, на ньому мініатюрні, так, що заледве можна упізнати, вони самі — Пандора, Апірана, Новембер і Слюттер; насамкінець між лопатками, що зараз злегка здригаються під доторками долонь Апірани, буде видно сам шторм: зображення фантастичного чудовиська з доісторичних часів, котре зблискує гострими іклами, страхітливо звивається, велетенськими лапами зачерпує з океану монструозні маси води, щоб безжально перекинути «Джедду».

Коли Слюттер повертається в Рабаул, шедевр маорі завершено, Апірана витер кров на спині Пандори і перев’язав її, у той самий час крихітне каное Макелі входить у бухту Бланше, і не буде перебільшенням сказати, що події нагромаджуються. Слюттер приходить до Галя, а той, звичайно, як справжній політик, котрим є і залишається, вже давно сповістив англійську поліцію, що Пандора — під його наглядом і готова до відправки в Австралію. Цій зраді Слюттер може протиставити лише власну, повідомивши, що Енґельгардта він не вбив, на що Галь лише знизує плечима, пропонує капітану сигарету і каже коротко, що все це, власне, можна кинути на смітник, бо всім загрожує війна — якщо він усе правильно зрозумів, можливо, навіть світова, так що на людей виллється стільки горя, що можна вважати дуже добрим те, що ніхто не доклав рук до смерті Енґельгардта.

Слюттеру все це здається вираженням безкінечного презирства до людини, однак він нічого не каже. Він ще може доправити Пандору в безпечне місце, ще може зберегти її для себе, якщо тільки йому вдасться не втратити спокій. Але дівчина вже давно все вирішила. Для неї він занадто прямолінійний, занадто солідний, цей підстаркуватий моряк-бородань, його лють через її унікальне татуювання на спині видається їй примітивною, його мрії (які в нього навряд чи були) — не її власні, він для неї нудний, наче кинута дитиною іграшка, так, загалом він зробив своє діло, кричить вона йому в обличчя, все ще босою стоячи на причалі.

Слюттер прощається з Пандорою, в нього розривається душа. Вдалині здіймається в небесну височінь верхівка пурпурового вулкана, ящірки перелякано ховаються на кам’янистих схилах. Макелі й Пандора, діти південних морів, разом залишають Рабаул на човні під вітрилом, вирушаючи в невідомість. Вітер жене їх на Гаваї чи, можливо, до порослих ваніллю Маркізьких островів, де, кажуть, можна відчути пахощі задовго до того, як на горизонті з'являється земля, чи, може, взагалі на Піткерн, вулканічну скелю, загублену в мовчазній порожнечі півдня Тихого океану.

Енґельгардт дитиніє, стає rex solus. Зробившись простим і вегетативним, не маючи ані спогадів, ані намірів, він живе самотньо і в теперішньому, час від часу приймаючи гостей; він говорить плутано, люди від'їжджають і регочуть із нього, врешті-решт він стає своєрідним атракціоном для подорожніх у південних морях, його роздивляються так, як звірів у зоопарку.

Отже, спочатку студент Гаврило Принцип, поспіхом проковтнувши в кафе Моріца Шиллера бутерброд із шинкою, вибігає на вуличку замріяного містечка на Балканах і, ще не пережувавши свій бутерброд як слід та не струсивши крихти з ріденьких вусиків, майже впритул стріляє з револьвера в ненависного деспота і його дружину Софі. А потім, якщо обрати м’яке формулювання, одне тягне за собою інше. Полум’яне море, яке накочує одразу після вбивства, затоплює з космічною немилосердністю всю Європу; старезні літаки, схожі на паперових бабок, із дзижчанням зависають над фландрійськими окопами; кожен, хто в цей час є солдатом і має маску, — щойно лунає вигук про хлорний газ, — натягує її тремтливими руками; один із мільйонів розпечених осколків гранат, що розриваються на всьому Західному фронті, наче біла черва, вгризається в литку молодого єфрейтора 6-го Баварського королівського резервного дивізіону, а якби на кілька дюймів вище, в аорту, то десятиліттями пізніше мої дідусь і бабуся не крокували б поспіхом через парк Моорвайде, наче не помічаючи, як на вокзалі Даммтор обтяжених валізами чоловіків, жінок і дітей вантажать у потяги і висилають на схід, геть, на окраїни імперії, мовби вони вже — тіні, вони вже — попіл і дим.

Але трохи терпіння. Не так, як далека негода, чий відгомін наближається неминуче й загрозливо, але ще можна сховатися в більш-менш надійне місце, а — швидко й немилосердно, проте — не без певної комічності Перша світова війна приходить на землі архіпелагу Бісмарка. Радіостанцію в Рабаулі, яка через велику станцію в Науені, Бранденбурґ, підтримує контакт із Німецькою імперією, обстрілює передова команда головорізів із Австралії, а потім її підривають ручними гранатами. Поштовий службовець, котрий свого часу малював ескізи етикеток для пляшечок Енґельгардтової кокосової олії, виконує свій обов’язок, на жаль, не в той час і не в тому місці, на нього з гуркотом падає залізний сейф, а в мить падіння в лоб ще й поцілює куля.

Кілька днів по тому в бухті Бланше починає курсувати австралійський лінкор, на поверхню виринає підводний човен, на березі панує загальне сум’яття і повний безлад, люди тікають у губернаторську резиденцію і будують на вікнах барикади з китайських козеток і матраців. Панії зі світло-русявим волоссям, котрі ось щойно гортали сторінки журналів і обговорювали уявний бунт малайських службовців, непритомніють і потребують лікарського догляду. Зникає електрика, дзижчання вентиляторів стихає. Заряд, яким вистрілили з лінкора в Рабаул, із гуркотом вибухає перед одним із готелів, пошматувавши при цьому пальми.

За цим слідує щось на зразок вторгнення, перебіг якого можна назвати повною анархією. Забирають курей і свиней; реквізовані твори мистецтва невисокої цінності зникають, їх відправляють на кораблях до австралійських музеїв (навіть Галеву репродукцію «Острова мертвих»); одного солдата з містечка Ваґґа-Ваґґа ув’язнюють, коли він зґвалтував аборигенку, і в кайданах відсилають на батьківщину; директор готелю Гельвіґ потирає собі долоні, дивлячись на юрми неотесаних офіцерів, котрі горлопанять «Вальсуючи з Матильдою» і випивають усе в його барі; з райського птаха, вигнаного галасом із хащ і заблукалого в Рабаулі, висмикують пір'їнки, ще з живого тільця, солдати втикають ще закривавлене пір я у свої зюйдвестки, обскубану, волаючу від болю пташину, охрестивши її Кайзером Вільгельмом, під вибухи реготу кидають, як м'яч для регбі, туди-сюди; ящики у факторії Форсайт із давно згірклою кокосовою олією, розкривають ломами, гадаючи, що всередині запас зброї, однак там лежать лише замотані у волокно пляшки, на вигляд немовби призначені для старих дів, написи на них ніхто не може прочитати; їх відкорковують, сподіваючись, що там — шнапс, нюхають і виливають їхній вміст прямо на пісок із награно театральним виразом огиди на обличчі, закриваючи пальцями ніздрі поморщених носів.

Чота австралійських солдатів урешті-решт опиняється і на Кабаконі. Голий Енґельгардт, котрий під їхній регіт виходить на берег, позбавляється одразу всього свого майна, йому вручають шість фунтів стерлінгів за втрачену плантацію, також пропонують безкоштовно повернутися до Німеччини. Шість фунтів за життя. Він презирливо кидає гроші під ноги австралійському офіцеру, повертається до нього спиною і зникає в тінистій гущавині — і за ним ніхто не йде.

Капітан Слюттер, котрий протягом цих безладних і дивовижних днів курсує на «Джедді» біля Самоа, подає сигнал капітану крейсера «Корморан», що також перечікує в теплих південних водах Тихого океану; немає вугілля, немає більше надійних гаваней, але й на воді також не можна залишатися, сидячи крячкою, sitting ducks, як сказав би перший-ліпший англосакс. Команда «Корморану» сподівається на швидку появу німецького лінкора «Шарнгорст», тим часом Слюттеру, котрий надав своє судно в їхнє розпорядження, наказують захопити неозброєний французький балкер із вугіллям, заволодіти вантажем і потопити француза.

І ось так стара «Джедда» стає військовим кораблем. Їм не дозволено підняти прапор кайзерівського флоту, але Апірані, Слюттеру і Новемберу вдається перекинути балкер, після того як вони встановлюють на носі «Джедди» пекельну машину, ідуть на таран і своєчасно рятуються на невеликій шлюпці. Стовп чорного диму видно на милі навкруги. Вони веслують до домовленого пункту зустрічі з «Кормораном», але той не з’являється. Натомість їх зустрічають два австралійські лінкори, капітана Слюттера арештовують, судно зупиняється біля безіменного острівця, щоб поповнити запаси прісної води. Слюттера звинувачують у піратстві, ставлять до пальми, щоб розстріляти.

Він іде, тримаючи себе в руках, неголений, відмовляється від пов’язки на очі, ще один ув’язнений німецький моряк дає йому свій кітель, щоб Слюттер не помирав у цивільному. Коли кулі пробивають його тіло, він не згадує про Пандору, також не бачить солдатів, які цілять у нього, а тільки прекрасний і невмолимий темно-синій океан. Розстрільній команді роздають цигарки. Після виконання вироку моряку повертають кітель, він не зашиває чотири діри на рівні серця й носить його з гордістю.

Апірана завдяки хитрощам тікає від солдатів, після тривалих блукань неосяжними широтами Тихого океану під вітрилом і зоряним полем предків, під час яких з душі вилетіли всі дурощі білих, із примхи йде служити в Новозеландський військовий флот.

Новембера, котрий був разом із ним, під час шторму змиває за борт. Із розплющеними очима він опускається на кількакілометрову глибину в морський космос кольору нічної сині. Через багато десятиліть Апірана стане першим маорі в Новозеландському парламенті, він помре в середині століття як усюди шанований достойний сер Апірана Турупа Нґата.

Шахраїв Ґовіндараджана і Міттенцвая, після того як вони з великим зиском шулерили по всьому Тихому океану, ув’язнюють на Самоа, а потім на кораблі з такими ж в’язнями відправляють у кайданах до Австралії, дорогою цей корабель обстрілює торпедами німецький крейсер, і він з усім живим і мертвим вантажем іде під воду вельми Тихого океану.

Альберт Галь повертається в зимовий занімілий Берлін, який уже не в такій ейфорії від війни, і потім протягом десяти років пише мемуари — використовуючи для надійності картки з ящика з побіжними зауваженнями, різноманітними відкриттями, філософськими роздумами; через відсутність зацікавлених видавництв вони залишаються ненадрукованими. Провиджений у Галевих візіях гелікоптер, вимріяний одного ясного дня на морському березі заквітчаної імперії під враженням від польоту колібрі, буде винайдено набагато пізніше, під час наступної війни, так само, як і більшість інших казкових винаходів людства — продуктів ворожнечі. На утриманні Імперської служби колоній з апанажем, наданим без ентузіазму, він стає приватним вченим. Політика його сердить, він пише довгі листи, як людина похилого віку, котра вже не перебуває в центрі подій. Навіть філософ Едмунд Гуссерль отримує кореспонденцію від Альберта Галя — аркуші, щільно заповнені його епістолою, де він пише, що ми, люди, живемо в якомусь фільмі чи спектаклі, проте не здогадуємося про це, бо ілюзія надто досконало спроектована режисером. Гуссерль побіжно проглядає листа, оцінює його як дитячі дурниці й не удостоює відповіді. Галь — його волосся вже давно стало сивим, відтоді, як сонячний хрест німецького народу перетворився на дике звірство — разом з дружиною Вільгельма Зольфа, колишнього губернатора Німецького Самоа, а також іншими долучається до групи спротиву, звірячої розправи над якою — на імперських шибеницях зі струн для піаніно замість мотузок — Галь не переживе.

Емма Форсайт-Лютцоу помирає в Монте-Карло біля грального столу в тамтешньому казино після того, як поставила свій жетон на десять тисяч франків на червоне. Випадає 35 чорне. Вона без жодного слова сповзає на стільці, двоє працівників казино в рукавичках поспішно обмахують її віялами, ще один приносить келих коньяку, нервово розплескуючи його, так що на темно-зеленому сукні грального столу залишаються плями, які наступного дня вже зникнуть. Товариство морських купалень Монако встановлює надгробок, на якому можна прочитати: «Emma, Reine des Mers du Sud» — «Емма, королева південних морів». Напис, хоч і пошкоджений, можна прочитати й нині.

А що наш більш ніж божевільний друг, наше дитя турбот? Власне, він з’являється ще раз: невдовзі після завершення Другої світової війни американські військово-морські підрозділи знаходять у земляній ямі на Соломонових островах, на спустошеному боями острівці Коломбанґара, недалеко від задимленої верхівки вулкана, живого і неймовірно древнього сивого чоловіка без великих пальців на руках.

Здається, він харчувався лише горіхами, травами і жуками. Молода лікарка американського морського флоту обстежує цього висохлого майже до скелету, але напрочуд міцного старого та з великим подивом з’ясовує, що той десятиліттями страждав на мультибацилярну форму лепри, але чудом вилікувався. Бородатого довговолосого стариганя переправляють на величезну військову базу на відвойованому в японців острові Ґуадалканал і проводять по ній. Він здивовано розглядає симпатичних чорних рядових, чиї зуби — на відміну від його власних зогнилих руїн — випромінюють майже казкове сяйво; всі виглядають неймовірно чистими, поголеними й напрасованими; йому дають випити зі скляної пляшки з дещо увігнутим посередині дном темно-коричневої цукристої і неймовірно смачної рідини; пильні літаки-винищувачі щохвилини сідають на злітні смуги, знову піднімаються в повітря (пілоти усміхаються, махають руками з-за скляних вікон кабін, осяяних сонцем); якийсь офіцер із винятково задумливим виразом обличчя притискає до вуха гофровану металеву коробку і вслухається, а з неї долинають звуки загадкової ритмічної й досить приємної музики; старому розчісують волосся й бороду; на нього надягають через голову сліпучо білу бавовняну майку; дарують наручного годинника; його підбадьорливо плескають по спині; ось який тепер його імперіум; йому подають сосиску, покреслену різнокольоровими рисками соусів, покладену в довгастий м'який, наче з пуху, хлібець, і тоді Енґельгардт уперше за більш ніж півстоліття починає їсти тваринну їжу; ще один солдат, із німецьким корінням (хоча його батьки не могли вже говорити мовою країни свого походження — адже вона була, так би мовити, е pluribus unum, з багатьох — єдина, асимільована), лейтенант Кіннбоот, у сорочці з підгорнутими рукавами і дуже люб’язний, намагається поставити йому одразу дюжини запитань для газети й уже не може стримувати глибокого подиву, коли Енґельгардт починає пригадувати свою дещо заіржавілу за десятиліття англійську і розповідає, спочатку запинаючись, але потім дедалі бадьоріше, про часи перед світовою війною, ні, не цією, яка щойно щасливо закінчилася, а ще перед тією, попередньою. І Кіннбоот, захоплений неймовірною розповіддю, підпалюючи сигарети одну від одної та забуваючи запропонувати і старому, лише нотує щось на берегах свого вже давно списаного блокнота, усміхається, знову і знову недовірливо хитає головою, увесь час повторюючи своє sweet bejesus, that’s one heck of a story та just wait ‘til Hollywood gets wind of this, та you, sir, will be in pictures.

І справді, за кілька років, коли Енґельгардт уже пішов від нас, перед публікою вибухають звуки монументальної оркестрової музики, у перших рядах під час прем’єри сидить режисер, нервово гризе мізинець і розжовує відкушені шматочки нігтя, проектор торохкотить, ні, це тріскотять сотні проекторів, пилинки танцюють у променях проекторів, направлених на сотні екранів у Цинциннаті, Лос-Анджелесі, Чикаґо, Маямі, Сан-Франциско, Бостоні, на цих екранах білий поштовий пароплав прямує під довгастими білими хмарами через нескінченний океан. Камера наближається, гудіння, корабельний дзвін настирливо закликає до обіду, і темношкірий статист (у фільмі він більше не з'явиться) ступає м'яким кроком на верхню палубу, щоб обережним доторком долоні до пліч розбудити тих подорожніх, які встигли задрімати після розкошів сніданку.