Імперіум

Частина друга

Поговорімо про кохання. Це було похмуре й дощове повернення. Протягом гнітючого тижня океан був свинцевим і сірим, лише перед самою Новою Померанією Енґельгардт побачив сяйво сподіваного сонця. Ще біля причалу в Гербертових Висотах його зустрів юний Макелі, котрий приплив із Кабакону човном, щоб у столиці дочекатися свого господаря.

Сумний і нещасний, Енґельгардт зійшов на берег. Повз нього до пароплава імперської пошти прокрокував огрядний чоловік, засмучений щонайменше так само глибоко (був це Гартмут Отто, безпардонний торговець птахами, що вже вкотре з тисячами проклять залишав Нову Померанію, en route до Землі Кайзера Вільгельма, бо його знову найпідступнішим чином надурили на вантажі пір'я райських птахів). Вони не помітили один одного.

Макелі розкрив над Енґельгардтом діряву парасольку, щоб захистити того від пекучого сонця, забрав у нього невелику дорожню валізу і деякий час мовчки йшов поруч, відчуваючи, що його господар страждає від надзвичайного душевного пригнічення. Міркуючи, як би він міг його розрадити, Макелі несамохіть згадав про молодого німця, який чекав на Енґельгардта в готелі «Князь Бісмарк». Не треба так сумувати, залопотів ламаною мовою Макелі, на нього ж чекає відвідувач із Німеччини. Що, гість? Так, молодий блондин (він, між іншим, не торкається ані м’яса, ані риби) сидить там уже більше тижня і чекає на повернення Енґельгардта з Австралії.

Так, Макелі, хлопчику, вигукнув Енґельгардт, торсаючи того за плечі, чого ж ти одразу про це не сказав! Гість! Яка прекрасна звістка! Енґельгардт кинув щасливо усміхненого Макелі, побіг вулицею, не минаючи калюж, оббіг Бенджаміновий фікус, укритий жовтогарячим цвітом, перестрибнув через кілька сходинок веранди готелю і, відсапуючись, постав перед молодим чоловіком, обличчя якого було густо всипане ластовинням; той і собі підскочив із софи, заправив за вухо пасмо світлого волосся, витер вологі долоні об штани і з широкою усмішкою відрекомендувався як Гайнріх Аукенс, вегетаріанець із Гельґоланду. Для нього це колосальна, справді колосальна честь нарешті стояти обличчям до обличчя з автором геніальної книжки «Безтурботне майбутнє». Він довго заощаджував, оплатив дорогу з власної кишені й приїхав, не повідомивши про себе листом, за це просить пробачення; уперше в житті він залишив Гельґоланд тоді, коли вирушив навчатися до Гамбурґа, ну а тепер він уже все одно тут і невимовно радий, що зможе вступити до ордену Сонця, якщо це досі можливо. Золотавий блондин Аукенс говорив без крапок і ком, а Енґельгардт відчував, що в його душі піднімаються, наче бульбашки в мінеральній воді, безмірна радість і задоволення від цієї так довго сподіваної зустрічі.

Озираючись назад, потрібно сказати, що це винятково позитивне перше враження Енґельгардта від гостя склалося під сильним впливом його, Енґельгардтового, почуття самотності, а також через те, що він зовсім недавно пережив розчарування від категоричного несприйняття своїх ідей тим янкі Гелсі; саме тому після vis-à-vis з Аукенсом миттєво впали його внутрішні міцно й ретельно зведені ще в дитинстві захисні стіни недовіри до решти людей. Незабаром Аукенс виявиться ще тим покидьком, тому за кілька тижнів він буде вже не з нами, а pushing up the daisies, як кажуть англосакси.

Наш друг поцікавився, як, власне, Аукенс дізнався про існування Кабакону. Ну, відповів той, із публікації нудиста Ріхарда Унґевіттера, придбаної в Гельґоланді. У цьому трактаті високо оцінено експеримент, проведений у південнотихоокеанській колонії, що був намаганням зруйнувати духовну скутість батьківщини та здійснити мужню (навіть якщо загалом і утопічну) спробу нового початку — під пальмами, подалі від чумної машинерії несамовито швидкого й позбавленого сенсу суспільства.

Енґельгардт, котрий не сподівався на таку велику приязнь з боку Унґевіттера (обоє через серйозні розбіжності в думках та взаємне нерозуміння обірвали листування, а з цим і стосунки), попрохав свого відвідувача забрати речі з готелю; вони вдвох вирушать до Кабакону, бо Аукенс став, так би мовити, першим членом ордену Сонця, так, так, він, Енґельгардт, одразу приймає його до ордену та, не зволікаючи, робить постійним членом, для нього спорудять хижку, і взагалі разом їм там буде просто прекрасно. Ах, а хіба, крім нього, більше немає інших членів, поцікавився Аукенс, у відповідь наш герой усміхнено сповістив: ще ні! Потрібно трохи потерпіти, ходити увесь час голим і харчуватися лише кокосовими горіхами — це невідхильна ідея, що спершу має укріпитися в цивілізованому світі. Енґельгардт записав на себе рахунок Аукенса в готелі, повів гельґоландця на причал, і вони разом сіли в каное, яке Макелі впевненою рукою направив до острова.

І вже наступного дня для новоприбулого з’явилася хижка з пальмового гілля. І було так добре спілкуватися — німецькою — про те, що стосувалося німецького. Енґельгардт не відчував самотності, але усвідомлення, що він може ділитися думками з кимось, хто має аналогічний світоглядний горизонт, піднесло його настрій на лише зрідка досяжні висоти. Аукенс читав Торо! Вони сиділи разом на березі, розмовляли про політичну та етичну абсурдність дій німецького уряду, який кілька років тому віддав за Гельґоланд східноафриканську землю Віту разом із островами Занзібар, Ламу і Пемба, — і ділили між собою м’якуш одного, другого, ще одного кокоса. Небо затягнули хмари, був штиль. На піску перед ними крихітні краби, маневруючи зигзагами, лаштувалися до двобою. Аукенс, від якого ще ніхто не вимагав остаточно стати коковором, їв разом із кокосами банани, а Енґельгардт виголосив на честь гостя невелику промову. Піднявши половинку кокоса, наче келих франконського вина, він подякував гельґоландцю за те, що той прибув сюди, подолавши такий довгий шлях. Разом вони, показавши прекрасний приклад, залучать до ордену нових членів, і тоді — тут стало чутно, як зіштовхуються половинки кокосів під вигуки «віват!» — прекрасний задум сам по собі втілюватиметься в життя.

Людство ще не зовсім готове сприйняти цю Енґельгардтову ідею, спершу потрібно розпочати акт персональної трансценденції, до чого пасує така аналогія (під час її викладу Аукенс, злегка нахиливши голову, задумливо потирав собі лоба): якщо, наприклад, мурашка захоче скуштувати шоколаду, який знайшла за допомогою навдивовижу складно організованого сенсоріуму власних рецепторів, то це логічний спосіб дії, зрозумілий у межах мурашиного горизонту уяви та цілковито природний для цієї мурахи. Однак якщо тут-таки з’явиться людина, яка бажає захистити свій шоколад, — наприклад, від того, що комаха повідомить про нього колегам, щоб спільно подужати ці ласощі, — та заховає ласощі у глибинах холодильної шафи, то заблукала на поверхні шматка шоколаду мурашинка (чиї рухи через холод стають дедалі невпевненішими та повільнішими) вже не має можливості осягнути, що взагалі відбувається цієї миті. Ті обставини, внаслідок яких мураха та об’єкт її бажання опинилися в холодному й ворожому до життя довкіллі, перебувають цілковито поза межами здатності її розуміння; навіть через сто тисяч років мураха не буде спроможна зрозуміти механізм, який спричинив її помирання від холоду, адже в неї відсутній ганглійний інструмент пізнання, щоб осягнути, наприклад, навіщо культурі було необхідно винайти і сконструювати шафу, де за допомогою шматків льоду можна зберігати речі охолодженими. Цілком аналогічно це відбувається й з людиною, котра хоче пізнати мету свого перебування на цій планеті: людського сенсоріуму просто не вистачає для осягнення повної картини поєднаних фактів її власної екзистенції. Якби людина тямила (та це, як і було сказано, цілковито за межею можливого), то могла б підняти запону майя, видимого, здійснити трансценденцію свого буття, стати подібною до Бога, як і мураха, що, врешті-решт, натикається на нас, безкінечно непізнаваних, невимірних божеств.

Аукенс, котрий не зовсім зрозумів, що Енґельгардт хотів сказати прикладом про мураху і шоколад, припинив слухати тоді, коли роздивився, що Енґельгардт уже збудував собі справжній будинок: бездоганна веранда з хлібного дерева завширшки два метри обнизувала всю конструкцію, стіни всередині було прикрашено гарненькими мушлями, дошка з шахами стояла готова для гри на шматку деревини, і невдовзі мав з'явитися дбайливо розбитий квітник, над яким уже мерехтіли сяйливі колібрі. Вікна будинку надійно зачинялися від негоди та різноманітної звірини, а коли ввечері запнути віконниці, то можна почуватися захищено й затишно, як удома, — саме те відчуття, що глибоко вкоренилося в душі Енґельгардта, коли він спав першу ніч у своєму новому прихистку. Так, будьмо чесними, він спорудив житло не сам, а запросив до себе вправного теслю з Гербертових Висот, котрий за тиждень звів трикімнатний будиночок, а також на індивідуальне замовлення виготовив скриню із запахущого сандалового дерева, на яку Енґельгардт поставив стару вирізьблену з дерева фігуру і розвернув так, щоб вона охоплювала поглядом усі кімнати будиночка. У цього фетиша, урочисто переданого Енґельгардтові делегацією його робітників під час невеликої церемонії, бракувало вуха, так само, як і в директора готелю Гельвіґа, — наслідок ампутації, яку провів фігурці добрих двадцять років тому один місіонер після відчайдушної п'яної спроби донести острів'янам Нойлауенбурзького архіпелагу сутність католицької віри за допомогою сокири, якою він понівечив їхніх ідолів. Той самий падре, коли прочунявся, отримав власною ж сокирою по голові, а потім, щоб стекла кров, його підвісили на дереві, після чого на священному камені для церемоній розділили його плоть на маленькі порції і найвишуканіші на смак частини, тушковані та загорнуті в листя пандана, подали тодішньому власнику фігурки, впливовому вождеві. І цей шановний, якому аж ніяк не бракувало почуття гумору, не відмовив собі в задоволенні з’їсти на десерт місіонерове вухо, до скоринки обсмажене на шпичці, так би мовити — quid pro quo.

Ці радше моторошні події (які до того ж сталися вже досить давно) все ж кидають певну хворобливу тінь на перебування Енґельгардта в цьому парадизі, де поза тим усе відбувалося за його бажанням: перший адепт віри прибув із Німеччини, місцеві — не лише задоволені, але й майже прихильні до вегетаріанства та радо готові працювати. Його книжки в ящиках, усі до однієї, непошкоджені вологою під час численних переїздів, доправили на каное до берега, розпакували, деякий час найбільш цінні томи купками стояли в його будиночку вздовж стін, поки поступово не перемістилися на спеціальні вигадливо і по-сучасному сконструйовані полички — за алфавітно-цифровою системою. Енґельгардт, котрому жителі Кабакону повторювали, що в нього, мовляв, є мана (те, що ми, європейці, знаємо просто як «мазаль», талан), за короткий час став просто щасливим.

Та все ж перші темні хмари вже наближалися і, як ми скоро побачимо, дуже швидко. Інколи він відчував, як у дитинстві, що поруч із цим світом існував ще інший, де все розвивалося і змінювалося дивовижним, проте цілком зрозумілим та напрочуд послідовним чином. Цілі континенти з незнайомими обрисами поставали з ніколи не бачених океанів, лінії їхніх узбереж піднімалися рвучко і їх, осяяних світлом подвійного місяця, не було на жодній карті. З далеких, порослих диким різнотрав’ям безлюдних рівнин стрімко підносилися в небо міста, де архітектори ніколи не переймали досвіду історії архітектури, для них готика залишилася невідомою, так само як і ренесансний стиль; замість цього вони відтворювали абсолютно дивні естетичні міри, які диктували їм, що запаморочливі стіни й вежі потрібно зводити саме так, а не інакше. Аеростати всіх мислимих кольорів та форм заповнювали небо над тими містами, осяяними барвистими променями. Витончені тварини, схожі на наших земних оленів, паслися перед міськими воротами без страху, що містяни їх упіймають і з'їдять. Ось тільки людей Енґельгардт ніде не бачив, вони не трапилися йому жодного разу. Інколи цей світ ще являвся йому в нічних сновидіннях, і тоді він прокидався з почуттям майже болісної туги, сповнений прагненням повернутися туди.

Уранці Енґельгардт вирушив на пляж і, театрально постукавши у двері пальмової хижки Аукенса, розбудив свого супутника словами, мабуть, надто виразно забарвленими німецьким акцентом: «В долині лотосових мрій нам жити без турбот, забувши про весь рід людський, а кожен — наче Бог». Аукенс прокинувся, перелякавшись, як був голий підхопився з піщаного ложа, протираючи сонні очі, важко віддихався і, прибираючи неслухняні кучері з лоба, продекламував далі відому поему Теннісона: «І вигукнув тоді один: “Нема нам вороття!” — За ним ридали всі: “Нам дім не бачити повік, тепер наш острів назавжди в бурхливих хвилях зник”».

Вони голосно пирснули зо сміху, позбавляючи ці святі рядки серйозності, поплескали на знак привітання один одного по плечах, викрикуючи, що лотос треба замінити на кокос, а потім голі з радісними вигуками побігли у воду. Аукенс, сміючись, схопив Енґельгардта за руку; той знехотя дозволив, відчувши в цьому непоштивість і фальш. Аукенс загалом сподівався, що, як гість ордену, спатиме в Енґельгардтовому будинку, однак той запропонував йому ту хижку з пальмового листя трохи віддалік, де наш герой спав у свою першу ніч на Кабаконі. Так Енґельгардт вирішив, коли під час ранкової прогулянки узбережжям почув від Аукенса, що, мовляв, до свободи вираження духу тією ж мірою належить і свобода вияву статевого потягу.

Що він має на увазі, поцікавився Енґельгардт. Молодий відвідувач відповів, що він є прихильником чоловічого кохання, одного разу він спробував і з гельґоландською служницею, однак швидко усвідомив, що насолоджуватися може лише чоловічим тілом. Ще вегетаріанець Плутарх вважав чоловічу любов вираженням найвищого піднесення цивілізації; через усю історію проходять співані на славу хлопчиків оди, філістерське тлумачення яких можна пояснити лише тисячолітньою манірністю; подолання цього Аукенс і вважає своєю високою метою. Гомосексуальність — це істинний властиво чоловічий стан, а любов до жінки є абсурдною помилкою природи.

Він, Аукенс, у серпні минулого року після тривалої подорожі гельґоландським нагір'ям, під час якої спостерігав, як морські чайки нерухомо зависають у струменях вітру над білими скелями біля Гойсгерна, відпочиваючи в чайному будиночку, помітив одного юнака, чиї відстовбурчені вуха, кіммерійський розріз очей і примітна блідість взагалі не пасували до того місця. І той худющий випускник школи, який сидів зі своїм дядьком за столом та гриз шматок кандісу, здавався найнеймовірнішим прибульцем на всьому острові. Цей чужинець безумно збудив його, — розповідав далі гельґоландець Енґельгардту, своєму менторові, котрий тим часом із розумінням кивав головою, проте зусиллям волі намагався приховати від Аукенса свою відразу до настільки відкритої демонстрації гомосексуальності.

Коли Аукенс поглядом і ледь помітними знаками натякнув юнаку, щоб той перепросив у дядька і вийшов за ним надвір, той, звісно, послідував за ним у літнє тепло. Насправді ж тоді відбулося ось що: заледве той абітурієнт зробив кілька кроків, як міцні руки Аукенса здавили худорляві плечі городянина, він притиснув його до стіни чайного будиночка і спробував запхати язика йому у вухо, поки долонею, намацуючи (оте намацане здалося йому чимось павучкоподібним, якоюсь волохатою комахою), ліз йому в штани. Із жахом, коротко скрикнувши від обурення, юнак відштовхнув його, і саме в цей момент Аукенс відчув, що ціль його, так би мовити, амурних зазіхань поширює сильний різкий запах. Після того як хлопець втік до свого дядька, Аукенс зрозумів, чому так сталося: це ж, власне, був єврей, волохатий, блідий, немитий левантинський провісник усього антинімецького (так схарактеризований випускник, узагалі-то вегетаріанець, того ж дня написав своїй сестрі у Прагу, що його кашель тут, поблизу моря, став легшим, дядько показує всі місцеві пам'ятки, скоро вони вирушатимуть до Нордерная, і хоч тут усе вельми бідно, та все ж вражає, але тільки не жителі скелястого острова, грубі та розумово відсталі).

Енґельгардт, який тим часом копирсався ногою в піску, слухав цю історію зі щораз більшим збентеженням. Коли Аукенс завершив розповідь — виною його невдачі буцім було те, що його жертва виявилась євреєм, — Енґельгардт спробував сколупнути якесь струп'я зі шкіри на стегні й потайки покласти його до рота (може, це якась інфекція? Чи десь узагалі ранився останнім часом?), потім широко позіхнув і сказав, що спілкування можна буде продовжити завтра.

Уже в ліжку він обмірковував почуте. Серп місяця кольору жовтого сиру висів над океаном. Яким же нестерпно огидним був цей Аукенс. Енґельгардт не поділяв новітню моду очорнення семітів, яку цей жахливий Ріхард Ваґнер своїми текстами та сміховинно бундючною музикою якщо і не запровадив, то все ж популяризував у світських салонах. Наш любий друг був прихильником музики Саті, Дебюссі, Мендельсона-Бартольді й Маєрбера.

Притичиною, через яку стався конфлікт із нудистом Ріхардом Унґевіттером, чий сумнівний трактат привів до нього Аукенса, було, як тепер пригадував Енґельгардт, не непорозуміння, а звинувачення проти євреїв, що ставали ядучішими з кожним новим листом, просотаним ненавистю. Бо це ж неприпустимо — засуджувати людей через належність до певної раси. Крапка. Жодних дискусій. Сюди б іще піаніно привезти.

Думки кружляли, наче на каруселі. Але як би зробити так, щоб піщинки не потрапляли в механізм піаніно? Він давно вже не бачив Макелі, хотілося б сподіватися, що з ним нічого не сталося. Закричав нічний птах. Демон подув у свій ріг зі слонової кістки. У скіфських правителів осліплені раби, вони переробляють здоєне молоко. Там, над країною Ґоґа і Маґоґа, розпростерлася вічна темрява. Коли засірів світанок, видіння нарешті розчинилися в повітрі й Енґельгардт м’яко полинув у сон під протимоскітною сіткою, в яку збиралися його фантасмагорії.

Потім нагрянув день, сонячний, спекотний. Ми бачимо двох оголених чоловіків, які простують берегом. Енґельгардт помічає, як Аукенс, перепрошуємо шановну публіку, очима обмацує його. Він не намагається приховати погляд, спрямований на пах Енґельгардта. Коли Енґельгардт трохи виходить уперед, то відчуває погляд і на своїх сідницях. Він почувається як під спостереженням, зґвалтованим і редукованим до самого лише члена. Відтоді Енґельгардт під час прогулянок знову покриває стегна, Аукенс ходить голий, спілкування сходить нанівець, про Теннісона й не згадують.

Ми бачимо юного Макелі, котрий прямує островом, думаючи про те, як упіймати розкішного птаха із зеленим пір’ям у подарунок Енґельгардту, бо його господар, відчуває він, незважаючи на візитера з Німеччини, здається таким самотнім. У небі й на пальмах Макелі вишукує бажану пташку, а коли виходить із заростей, його рвучко хапає неймовірно сильний веснянкуватий гельґоландець, великим і вказівним пальцями обмазує лубрикантом (для цього він прихопив пляшку кабаконської кокосової олії) голівку свого ерегованого члена і в затінку пальм ґвалтує хлопчика, який кричить від болю, наче поранений звір. Перелякані птахи злітають у небо, кружляють і не можуть угамуватися.

Ми знову побачимо Аукенса вже мертвим, голим, пузом догори, на землі, з розтрощеним черепом, із якого витікають мізки. Мухи рояться навколо лискучої і ще вологої рани на його потилиці—здається, вона трохи пульсує, начебто в ній ще не згасли рештки життя, яке тримається за це місце. Макелі тут немає, Енґельгардт снує поруч, наче тінь. Проти вечора періщить дощ і змиває сліди крові.

Чи сам Енґельгардт розтрощив кокосовий горіх об голову антисеміта, а чи голову Аукенса розбило дозрілим плодом у тих самих пальмових заростях, де він учинив наругу над юним Макелі, чи, може, рука хлопця-тубільця підняла камінь для захисту — все це розчиняється в мареві оповідної невизначеності. Упевнено можна говорити лише про те, що гельґоландець від удару твердим округлим предметом відправився із цього світу до своєї Ultima Thule, з осяяного сонцем берега з пальмами — у холодну сутінь льодового царства. А оскільки Аукенса, який не пробув у землях протекторату й шести тижнів, поховали швидко та без особливих церемоній, без туги та оплакувань на німецькому кладовищі в Гербертових Висотах, з пам'яті швидко стерлася та обставина, що наш друг Енґельгардт, імовірно, міг скоїти вбивство. У колоніях уже траплялися такі смертельні випадки; у реєстрі Нової Померанії зберігся лише скупий запис, а поліцейське розслідування припинили, бо заступник губернатора вирішив, що на голову Аукенса впав кокосовий горіх із пальми, а отже, це був нещасний випадок, а тому на Кабакон не відсилали представника влади для з'ясування обставин.

А навіть якби хтось і прибув зі столиці, то єдиний, кого можна було б допитати, — це Макелі, юнак, чию честь було врятовано через смерть Аукенса, він єдиний свідок у справі, — проте від нього годі було щось дізнатися. Любов хлопчика до свого пана Авґуста Енґельгардта після цього розрослася безмірно, а щовечірні читання вголос, перервані через недовгий візит того содоміта, нарешті знову відновилися. Адже цікавих книжок не бракувало — після Діккенса на черзі були вельми бадьорі історії Гофмана.

До того, як усе, так би мовити, зійшло нанівець, Енгельгардт тільки один раз покидав архіпелаг Бісмарка. Він дійшов до думки більше не сплачувати свої борги, бо треба ж було колись почати ухилятися від складної шкідливої капіталістичної системи. Один друг із Гайдельберґа, який тягнув більш ніж похмуре життя збіднілого приват-доцента, написав йому, що зовсім поряд із Енґельгардтом проживає один молодий німець, котрому — принаймні в духовному сенсі — вдалося втілити у реальність аналогічний спосіб думок; він, так само проживаючи на острові в Тихому океані, наслідує анорексію мірабіліс за прикладом блаженної Колумби з Рієті й нічого, взагалі нічого не вживає з їжі, лиш золоте сонячне світло. Вказана особа мешкає на островах Фіджі, туди ж, мабуть, як палицею кинути, тому Енґельгардт міг би спробувати зробити йому візит.

Ну, так, подумав Енґельгардт, відклав листа і розгорнув трохи застарілий, але поза тим цілком придатний для користування атлас: острови Фіджі були так само віддалені від протекторату, як Австралія, але не в південному напрямку, а у східному, дістатися туди було цілком можливо через Нові Гебриди. Він прокреслив нігтем лінію по монотонно зафарбованій синім поверхні Тихого океану і, поринувши в думки, почав посмоктувати великий палець правої руки. Цю дурість із нього вибили в дитинстві, але він знову відкрив для себе використання цього herkos odonton як одному йому відомої медитації. Поринувши в порожнечу власного Я, він завдяки посмоктуванню пальця міг майже повністю відмежуватися від зовнішнього світу, зануритися в себе так глибоко, що будь-які подразники лишалися на берегах його свідомості, як ненажерлива міль, зупинена дрібною протимоскітною сіткою.

І тому він обмотав стегна, наповнив мішок кокосовими горіхами і вирушив до Гербертових Висот, де спитав про французький поштовий пароплав, що тримав курс на Порт-Віла, а той випадково — начебто це частина космічного задуму — мав прибути в Нову Померанію (пароплави компанії «Месажері Марітім» курсували цим напрямком двічі на рік). Енґельгардт позичив у прихильного до нього службовця поштового бюро на найдешевший квиток і наступного дня босоніж зійшов на борт «Жерара де Нерваля», розстелив свою циновку з кокосового полотна на задній палубі, як аборигени, котрі пониклі й майже невидимі подорожували на великих пароплавах білих людей. Намір прослизнути на пароплав «Жерар де Нерваль» потай, щоб не торкатися брудних грошей, він швидко відкинув.

Кільком французам, які не зовсім його ігнорували, він здавався кимось на кшталт художника-примітивіста, такою собі німецькою версією їхнього Ґоґена, ergo абсолютним посміховиськом, але це — тут стало зрозуміло, що галльська petit bourgeois схильна демонструвати більшу толерантність, аніж її похмуро-тевтонський сусід з-поза іншого боку Райну — мало цілковите право на існування, нехай навіть лише для того, щоб підтвердити правоту закоснілих бюргерів (тобто свою власну). Француз per se інстинктивно відчуває такі фігури, які стоять на помежів’ї суспільства. Якщо він побоюється новацій, які оперують жестами виваженої культури, а разом із тим — ступенем застарілості власної посередності, то не обов’язково сприймає їх вороже, а радше очікує з радісним зацікавленням. Французи в аутизмі власної елегантності були блискучими снобами, та оскільки їхня культура визначалася мовою, «франкофонністю», а не так, як у Німеччині, міфічним гомоном кровної спорідненості, вони здавалися більш гетерогенними, ніж німці, котрі не розрізняли напівтони, нюанси чи відтінки.

Енґельгардт не зробив їм приємності й не харчувався в салоні, натомість, уже як стемніло, з’їв кілька кокосів зі свого мішка. Після цього він простягся в кутку на палубі, подивився на широкі чорно-зелені, залиті місячним сяйвом морські води і за кілька годин монотонного вдивляння в них поринув у сни, які останнім часом ставали в нього щораз більш загрозливими та потойбічними.

І він не чув виспівувань пасажирів, які аж до глибокої ночі, майже доти, як почав сіріти новий день, розкочували над Тихим океаном переобтяжену шампанським луну пісень; під святковими вогнями «Жерара де Нерваля» пиячили ще невтомніше, ніж на «Принці Вальдемарі». Але в тілі Енґельгардта пінився лиш молочно-м’який сяйливий мед, рідкий опал, вичавлений з cocos nucifera. І хоч він уже давно вирішив більше не піддаватися високим чарам алкоголю, від збудження, спричиненого кокосовим молоком, йому вві сні ввижалося, наче його кров поступово змінилася на кокосове молоко, і в цьому стані він відчув, наче по його венах струмує вже не червона і тваринна тілесна волога життя, а досконалий рослинний сік його ідеального плоду, з допомогою якого він у певний момент здійснить своє еволюційне перетворення. Не можна говорити з певністю про те, що його дієта чи дедалі глибша самотність стали причиною повільного наближення душевного розладу, однак споживання виключно кокосових горіхів підштовхнуло розвиток уже наявної дратівливості характеру, неспокою в обставинах, що мучили його визначеністю і неможливістю їх змінити.

Поки Енґельгардт плив на схід французьким пароплавом, у Гербертових Висотах після нетривалого обговорення вирішили, що столицю Німецької Нової Гвінеї потрібно змінити та перенести на двадцять кілометрів по узбережжю, але в тій же бухті Бланше, якнайближче до вулкана, в містечко під назвою Рабаул. Входу в бухту рано чи пізно загрожувало обміління, там, мабуть, була глибинна течія, яка щодня наносила тонни мулу. В кожному разі, Гербертові Висоти мали припинити своє існування з дня на день. Було видано наказ про перенесення через джунглі до нового місця всіх будинків, ретельно розібраних на дошки (укладені в штабелі) та ящики цвяхів, із долученими до них детальними схемами для подальшого відновлення. Схожа на мурашину метушню процедура, якою добросовісно диригував заступник Галя, розгорнулася між старою та новою столицею, діловите прибуття-відбуття, під час якого два носії-аборигени загинули від падіння дерев, а ще одного, котрому особливо не пощастило, вкусила за босу ногу отруйна гадюка, бо він не схотів випустити з рук старовинну меблю, яку ніс через джунглі до Рабаула. Німецьких дам доправили єдиним наявним авто. Усе спорудили наново з великою старанністю і поспіхом — так, як і в Гербертових Висотах: обидва готелі, резиденцію губернатора, факторії, причали; навіть розкішна нова дерев’яна кірха виглядала саме так (аж до портрета кайзера Вільгельма Другого, помилково оберненого обличчям до стіни), як на старому місці, повторно зведена і поспіхом освячена місцевим пастором. Навіть віллу Ґунантамбу королеви Емми перемістили в Рабаул, і спершу майже всі не могли звикнути, що за чайнатауном потрібно повертати ліворуч, а не праворуч, також бракувало дерев, які росли на звичних місцях, — так, на кожному кроці все призводило до дезорієнтації.

Дорогою Енґельгардт ледь не зіткнувся з Крістіаном Слюттером, із яким колись у готелі «Князь Бісмарк» у Гербертових Висотах йому випало грати в шахи. У той час як «Жерар де Нерваль» пристав у Порт-Віла, а Енґельгардт пересів на британський поштовий пароплав до островів Фіджі, Слюттер, хоча загалом йому таке не було притаманно (чи, може, саме з цієї причини), бився перед якоюсь забігайлівкою з американським баптистом, котрий грубо штовхнув тубільця, що стояв у нього на дорозі. Християнин був під два метри зростом, одягнений у темний геть заляпаний одяг, із кулаками, як два велетенські парові молоти: Слюттер отримав помордаса спочатку зліва, потім справа, оглушений, повільно опустився на землю; власне, не було про що й говорити, просто бійка, які трапляються в кожному портовому містечку, але проповідник у нападі несамовитої люті витяг із чобота стилет, щоб штрикнути в живіт німця, котрий стогнучи лежав на землі. Аж тут янкі огріло за правим вухом залізною палицею, яку тубілець, котрого хотів захистити Слюттер, намацав долі та щосили жбурнув у бійку. Слюттер уникнув гармидеру і ґвалту, відповз за будівлю й перечекав, поки прийшли і пішли геть місцеві жандарми, скрутивши аборигена-злочинця. Слюттер прихопив із собою беззаперечний доказ смертельного удару, шмат заліза із закривавленим пасмом із голови проповідника, ліг на нього і, цілковито виснажений, заснув — там залишимо його й ми, поки він не нагодиться знову.

Містечко Сува на Фіджі на перший погляд нагадувало Гербертові Висоти (набагато більше Рабаул, його нову копію), але було населене аферистами, пияками, піратами, священиками-методистами, волоцюгами та іншими креатурами, котрі з усіх островів Тихого океану обрали саме невеличку британську колонію Фіджі, щоб із бозна-яких причин саме там творити свої чорні справи.

На безіменному сусідньому острівці тим часом оселився їдець світла та прибічник пранаями Еріх Міттенцвай із берлінського Далему, він уже багато місяців приймав у себе пілігримів і послідовників, тому, коли там опинився Енґельгардт, йому здалося, наче він дивиться на божевільний образ своєї майбутньої колонії коковорів. Його ласкаво запросили до господи, помилково припустивши, що йдеться про ще одного прибулого адепта учення Міттенцвая, запропонували місце для сну в одній із дюжин споруджених із рослинного волокна хижок на березі маленької бухти. Усе справляло враження чіткої німецької організованості, Енґельгардт із подивом спостерігав, як якийсь юнак задумливо підмітає пляж.

Не надто вбогий тілом Міттенцвай з'явився на пляжі десь після полудня, усівся на подібній до трону бамбуковій конструкції, роздягся, залишивши на тілі лише клаптик тканини, щоби прикрити сором, став усіляко вигинатися (це здалося Енґельгардтові вільно зімпровізованими вправами з йоги) і, наче витягнутий з води короп, почав дихати ротом, щоб впустити в організм сонячне світло. Невеликий натовп пілігримів, сівши коло його ніг, виявляв подив, падав долілиць, залишаючи Міттенцвая байдужим, і намагався пити сонячне світло. Енґельгардт, відчувши, як у ньому піднімається хвиля необґрунтованої люті, після кількох вправ (Міттенцвай тим часом зник у своїй хижі) підсів до молодого індуса і спитав, що саме тут діється.

Так ось, уже більш ніж півроку факір Міттенцвай споживає лише есенцію світла, ні води, ні їжі, адже так і водилося в Європі в Середньовіччі, а Міттенцвай тут, на островах Фіджі, заселених переважно прибулими сюди з Північної Індії найманими робітниками, лише вдосконалив такий устрій за допомогою індійської філософії. Фактично йдеться про те, щоб накопичувати всередині себе прану, ту субстанцію, що оточує нас в ефірі, й перетворювати її на поживні речовини. Звичайно, це вимагає великої концентрації та сили духу, це не кожному дається легко, бо потрібно за допомогою певних роками практикованих технік медитації занурюватися у своєрідний транс, щоб світовий дух, осідлавши світло, почав просочувати тіло. І — так, щоб виразити пошану майстрові, йому приносять подарунки у вигляді грошей, годинників та прикрас, він відкрито тримає їх у власній хижі, аби щомиті перед очима поставало свідчення минущості світу і нікчемності його мізерій.

Енґельгардт почув достатньо, таку маячню він не міг довго витримувати. Він підвівся, пішов берегом на узвишшя, де стояла хижа Міттенцвая, не постукавши чи якось інакше не заявивши про свій прихід, відсунув плетену завісу і зробив крок у святилище далемського факіра. Міттенцвай і темношкірий старий індус, які сиділи біля столика, злякано, наче заскочені діти, почали швиргати в куток миски з рисом, фруктами, курячими стегенцями, а потім заклякли. Міттенцвай у відчаї закрив обличчя долонями, індус випростався, витер долонею рота, і в цей момент Енґельгардт упізнав у ньому Ґовіндараджана — ось зараз перед ним стояв той облудний таміл, котрий кілька років тому на острові Цейлон заманив його в темну діру, а на завершення ще й украв усі його гроші.

Під час цієї миті впізнавання Міттенцвай бухнув на коліна зі зверненими до німця благаннями не викривати його, бо вся ж ситуація здаватиметься жахливішою, аніж є насправді, звісно, плани ошуканства можна викрити, однак нікого ж не примушували приносити коштовні подарунки, просто так сталося одного ранку, а потім адепти, які прибували сюди, приносили дедалі більше презентів, і повернути їх стало вже неможливо. І поки Міттенцвай кинувся до скрині й тицяв Енґельгардту повні пригорщі різноманітних прикрас та коштовних годинників, Ґовіндараджан запитав, що це за дивні плями на ногах в Енґельгардта.

Щосили ігноруючи потворне й самовдоволене обличчя Ґовіндараджана та настільки безсоромні преціозні підношення, Енґельгардт поцікавився у Міттенцвая, чи вдихання прани є лише облудою, а чи справді можна не вживати нічого, крім світла (хоч розкидані по всій підлозі страви свідчили радше про протилежне). Берлінський факір, котрий, щиро кажучи, мерзотником не був, ледь чутно відповів, що спробував на собі піст протягом двадцяти чотирьох годин, за які дуже швидко дійшов до межі можливостей власного тіла. Найгірше мучила спрага — після цього він уже точно знав, що жодна людина не зможе місяцями споживати лише дари сонця.

Ах, повна нісенітниця, саме це він і робить, сказав Енґельгардт із відчуттям отриманої сатисфакції, вживає лише сонячні плоди вже протягом багатьох років, а свою біжутерію нехай тримають при собі, він не розкаже нічого, бо надто вони жалюгідні, таміл і Міттенцвай, але собі він знає, що має зануритися у вчення цілковитої чистоти й оточити себе такими ж адептами-однодумцями, бути з ними на рівних — це каже він, хто страждає від усамітнення на острові, й хоча йому так прагнеться мати однодумця, такого ж утопіста, та коли він бачить, яку пародію товариша обрав собі Міттенцвай, то воліє пристати на усамітнення в розкошах загубленості замість дому облуди, як тут, на Фіджі. Тьху на вас, ад’ю, сказав він і вийшов, не удостоївши убогого мерзотника Ґовіндараджана й побіжним поглядом. Було б неприйнятно зажадати від нього повернення вкраденої готівки, адже Енґельгардт вирішив більше не торкатися грошей, хоча вони точно не завадили б йому для відшкодування тієї гори боргів, які накопичилися в нього у протектораті.

Ґовіндараджан, який витратив усі гроші ще багато років тому, гиготав, як злостивий цап, достеменно розпізнавши природу плям на Енґельгардтових ногах. Спершу він зневажливо махнув рукою, а потім прошепотів Міттенцваю, що через цього типа взагалі не варто перейматися, він і так на півдорозі до потойбічного царства, ну а їхня смуга удачі ще не скінчилася, після чого розпочав прибирати в хижці, кинув курячі кістки й рис у згарище, а потім усе присипав зверху піском і попелом, увесь час глузливо шкірячись у відповідь на власні думки.

Іще частіше посмоктуючи великого пальця, ніж зазвичай, Енґельгардт вирушив назад, цього разу зайцем, на німецькому крейсері імператорського флоту, рейдері «Корморан», який завантажився в гавані Суви вугіллям та прісною водою. Він заліг в одному з накритих парусиною рятувальних човнів, прихопивши із собою кілька кокосів, щоб рятуватися від спраги і голоду. Від рідини він позбавлявся, збираючи сечу в порожні шкаралупи, а вночі виплескував її з-під парусинового покрову в океанські простори. Звичайно, нічого страшного з ним би не сталося, навіть якби його знайшли, врешті-решт, це був німецький корабель, але ж траплялося в той час і таке, що багатонаціональні екіпажі кораблів не надто делікатно обходилися з такими пасажирами — байдуже, французів, росіян чи японців, не довго думаючи, викидали за борт, наче то було якесь дике вісімнадцяте століття, а не наше виважене двадцяте. Енґельгардт думав про тих бідолах, котрі, тримаючись на хвилях, дивилися услід суднам без найменшої надії врятуватися, а перед очима в них уже маячила смерть від спраги і знесилення посеред незмірних тисяч кілометрів жорстокого океану; від цих думок Енґельгардта стрясав жах, і він смоктав палець іще сильніше.

За два тижні цілковито монотонної сліпучо-сонячної подорожі «Корморан» кинув якір у бухті Бланше, а Енґельгардт, задоволений такою вдалою безкоштовною екскурсією, залишив свою надійну схованку. Разом із натовпом він спустився по трапу та раптом відчув неймовірний жах, коли помітив, що опинився взагалі в незнайомих йому Гербертових Висотах, що будинки, пальми й алеї здаються пересунутими в незрозумілому порядку і збивають його з пантелику. Він настільки втратив просторову орієнтацію, що йому здавалося, наче він непритомніє, а якась гігантська сила втягує його в малесенький отвір, де він розпадається на атоми.

Він протиснувся через щільний натовп одягнених у біле витріщак, змінився на обличчі, ось же ж, на Бога, була церква, тільки вона була обернена в інший бік, він обома руками вчепився в бороду, навпроти було поштове бюро, однак перед ним бракувало факторії Форсайт, яка ще кілька тижнів тому стояла на своєму місці, а нині, як він побачив, блукаючи Рабаулом, розмістилася біля готелю «Князь Бісмарк». Він підходив то до одного, то до іншого перехожого, просив пояснити, що ж сталося, та від нього тікали, адже занадто дивним здавався цей виразно декласований, у самій лише пов'язці на стегнах бородань. Директор Гельвіґ, розмовляючи з одним із офіцерів «Корморану» дорогою до резиденції губернатора, злякався, побачивши змарнілого, виснаженого власника кабаконської плантації, котрий, наче привид, розмахував руками посеред алеї. Гельвіґ залишив офіцера і спробував пояснити Енґельгардту, що місто перенесли — Ісус-Марія, хіба ж йому не повідомили, — але той тільки й міг, що витріщатися на відсутнє вухо власника готелю, начебто там, на місці хрящового атавізму, можна було прочитати, куди непомітно поділася його земля. Він не вичавив із себе жодного слова рідною німецькою, а тільки безперервно затинаючись, перестрибуючи з мови на мову, кинув загалом приязного до нього Гельвіґа і вирушив на пляж, щоб відшукати там каное, яке доправить його до власного острова, до зцілення.

Десь на четвертому чи п’ятому році, після довгих сподівань, на Кабакон прибуло розладжене піаніно. Звичайно, воно з’явилося не саме собою, а під турботливим наглядом чоловіка, котрий у трьох екзальтованих, єлейних листах, що надійшли один за одним, відрекомендувався: Макс Лютцоу, скрипаль і піаніст-віртуоз із Берліна, керівник Лютцоу-оркестру, названого на його честь, і білявий герой дамських мрій (останнє, напевне, не зазначалося в його листах). Лютцоу виглядав спустошеним, убитим; він утомився від цивілізації та привіз із собою цілу колекцію напівуявних хвороб, відкрито повідомляючи про них, аби тим самим приховати за іпохондрією хворобу німецької буденності. Залежно від погоди та дня він страждав то від астми, то від ревматизму, коклюшу, мігреней, меланхолії, лихоманки, анемії, запаморочень, шумів у вухах, атрофії кісток, болів у спині, глистів, підвищеної чутливості до світла та хронічного нежитю.

Звичайно, Лютцоу був, у чому його роками переконували фахівці в Берліні, здоровий як віл, проте через недостатність медичного підтвердження його неосяжних і лиш йому видимих хвороб пройшов цілу низку новомодних лікувальних процедур, передусім гіпнозу. Та коли й вельми витратні відвідування різноманітних спеціалістів-месмеристів у Шарлоттенбурзі продемонстрували нікчемні результати — ні полегшення страждань, ні особливого розуміння причин мінливих мук, він за порадою знайомого єврея-віолончеліста подався до Відня, щоб попросити д-ра Зіґмунда Фройда, який мав практику в дев'ятому районі, для дослідження провести йому, так би мовити, резекцію мозку.

Та після короткої бесіди відомий невролог випровадив його геть, бо істерія берлінського музиканта видалася йому занадто жалюгідною та нецікавою, і ввечері того ж дня, що прибув у Відень, артист уже сидів у потязі до Берліна; він подумки перекреслив прізвище д-ра Фройда і вирішив, що тепер йому конче необхідно стати вегетаріанцем, адже страждання тварин, що гинуть на бійні через їжу, stante pede відлунюють у морфології його власного тіла.

Лютцоу швиргонув із вікна куплений у буфеті бутерброд із шинкою, розмірені поштовхи потяга занурили його в неспокійну дрімоту, а потім, пересівши у Празі й зійшовши в передвечірньому Берліні, замовив собі у книгарні біля Зоологічного саду цілий ящик вільнодумних книжок, літератури на тему вегетаріанства. І серед них — Лютцоу одразу піймався на це, наче заблукала бджола, що примудрилася сісти у глей на корі дерева, — була книжечка з милозвучною назвою «Безтурботне майбутнє». Торговець книжками щось нашіптував йому про Нову Гвінею, скоро по тому Лютцоу вже опинився в берлінському представництві компанії «Північнонімецький Ллойд» і подбав, маючи відповідний настрій, про квиток до південних морів, супроводжуючи це виголошенням уривчастих і наелектризованих сподіваннями ескапад.

Енґельгардт саме зрізав нігті на ногах, що довгі місяці росли під променями сонця (для цього він користувався трохи великуватими ножицями для паперу, купленими в службовця пошти з Гербертових Висот за обурливі одну марку і вісімдесят п'ять пфенігів), нігті сягли кількох сантиметрів і стирчали з пальців, так що Енґельгардт уже багато разів перечіплявся через коріння рослин та великі мушлі; він сидів на дерев'яних сходах, які вели нагору, до веранди його будинку, і з веселим збудженням спостерігав за тим, у яких неприродних позах місцеві чоловіки, обливаючись потом, намагалися, не намочивши, перемістити піаніно з баркаса на два каное, щоб урешті-решт вивантажити його на березі бухти. Вони вправно робили своє діло, але інструмент був занадто важкий для каное, так що благенькі човники ледь не перекидалися. Серед чоловіків, жестикулюючи, стояв Макс Лютцоу, з оголеним торсом, почервонілим обличчям, диригуючи перебігом комічного вивантаження піаніно.

Поки Енґельгардт із ножицями взявся за середній палець лівої ноги (обрізані нігті він поїдав — власне, тепер це було його єдине джерело тваринного білку; ми б не звертали уваги на цю його легеньку форму автоантропофагії і навіть не згадували б про неї, якби вона не стала передчасним вираженням певної символічності), чоловіки нарешті волоком перетягли піаніно, ніжки якого тепер вгрузали у вологий пісок, угору по пляжу, залишивши на землі глибокі борозни, що нагадували Енґельгардту сліди велетенської черепахи, яка покидає свою схованку в морській глибині, щоб відкласти яйця.

Він відкинув цю думку, адже вона навіть у мить своєї появи видалася дивною та недоречною, поклав дорогезні ножиці на перила веранди, прикрашеної мушлями та виловленою з води деревиною, обмотав стегна пов’язкою, на яку щойно збирав обрізані нігті (від дивної, найімовірніше, породженої нудьгою примхи використовувати зібрані нігті як одне з джерел харчування він відмовився, з радісним скепсисом дивлячись на віртуоза), і, простягаючи праву руку, побіг на пляж вітати свого гостя з Німеччини, котрий, цілковито виснажений та втомлений, опустився на пісок. А тим часом за будинком прослизнула тінь і швидкою впевненою рукою вкрала ножиці, які зблискували металом на сонці, — вважатимемо, що це був Макелі.

Прибуття Лютцоу спричинило в Рабаулі деяке пожвавлення, особливо серед небагатьох німецьких дам, котрі від цього відомого музиканта сподівалися щонайменше ревальвації своїх однакових салонних вечорів, позначених нудьгою та лихослів’ям, а в найкращому разі — невеликого флірту. Вечір за вечором молодий симпатичний берлінець, одягнений у білу фланель, якого в Німецькому клубі під час перших відвідин радше притягли, аніж запросили до піаніно, розважав присутніх плантаторів та їхніх дружин репертуаром, скомпонованим із модних мелодій. Публіка вимагала від нього сентиментальних шлягерів, він грав, як вони того бажали, на інструменті з жахливим звучанням Доніцетті й Маскані, але передусім — липкувату музику Бізе.

Досить швидко заговорили про те, що Лютцоу має намір оселитися в Енґельгардта на Кабаконі, це призвело до одночасної зміни думки: на краще про другого та на гірше — про першого; усіма силами Лютцоу намагалися втримати від цього, адже той нюрнбержець на своєму острівці не зовсім при своєму розумі, він — у це важко повірити — харчується то горіхами, то квітами та цілими днями ходить голим. Від згадки про цю обставину в дам виникало таке собі розпашіле збудження, яке вони, досить погано розігруючи ролі, намагалися приховати за допомогою активного обмахування віялами. З їхніх декольте тим часом струмували аромати туберози, вербени і мускусу, незримо поширюючись по салонних кімнатах клубу хмарами запахущого, сповненого багатозначністю й натяками туману. Лютцоу варто було б залишитися в Рабаулі, адже тут весело, тут цивілізація, он за кілька місяців привезуть апарат Марконі, й — чи не зіграє він ще раз «Кармен», ну хоча б іще один раз?

Лютцоу досяг межі свого відчаю: він примандрував сюди, за тисячі миль, щоб опинитися в такій самій ситуації, від якої намагався втекти. Провінційність у Рабаулі була в рази вираженішою, ніж у Берліні, він міг, отже, з таким само успіхом вирушати не сюди, а до Каннштатта або Букстегуде. І там були б такі самі матрони, котрі схилялися б перед ним у своїх пожовклих під пахвами і проти моди пишних сукнях, а з їхніх глибоких декольте, обшитих мереживом з Мадейри, випинались би перезрілі, як дріжджове тісто, бюсти, дзвеніли б келихи цукристого лікеру в унизаних каблучками пальцях, йому б робили такі самі двозначні компліменти стосовно майстерності його пальців, — тільки тут було набагато більше спеки та набагато менше смаку. Лиш королева Емма, котра з конкретних причин трималася подалі від Німецького клубу та його претензійної провінційності, змогла висмикнути його зі стану пригніченості, проте знайомство цих двох відбулося тоді, коли, так би мовити, було вже запізно.

Підкорившись раптовому пориву, одного вечора Лютцоу перервав свою гру, відвів пана директора готелю Гельвіґа, який щовечора долучався до світських розваг у клубі, до столика і попрохав, щоб той допоміг йому придбати піаніно, він може запропонувати три сотні, ні, навіть чотири сотні марок за розладжений інструмент. Гельвіґ, якому комітет клубу ще був винен певну послугу, подумки вирахував із цієї трансакції сто марок для себе і повідомив Лютцоу, що купівлю можна вважати вже здійсненою, якщо той покладе йому, Гельвіґу, п'ятдесят марок комісійних.

Ударили по руках.

Наступний ранок над порізаною ущелинами бухтою Бланше був світлим і прозорим, миттю розпочався новий день, й о пів на сьому стало так спекотно, наче в пекарні. Вісім чорних чоловіків здужали підняти піаніно на борт маленького баркаса, який зазвичай курсував між столицею та Міоко, і поки останні хмари ночі, що відпливала, ще затьмарювали ранкове сонце, Лютцоу, вихекуючи всі випиті за вчорашній вечір лікери, ступив на борт найнятого спеціально для цієї поїздки баркаса і з нервами, роз'ятреними похміллям, поклавши тремтливу руку на погано закріплене піаніно, вирушив на Кабакон, сподіваючись передати Енґельгардту цей ранковий дар.

Далі розпочалася низка легких щасливих днів. Лютцоу, який у своєму багажі завжди мав камертон, одразу взявся до справи, за відбуксоване місцевими аборигенами в кімнату з книгами піаніно (аби пришвидшити роботу, одну бічну стіну відкріпили від будинку, а потім знову прибили до кутнього стовпа), щоб уперше за довгі роки звільнити його від усіх фальшивих тонів; видобувши з камертона чисте ля і схилившись над нутрощами апарата, він скеровував поступовий процес одужання інструмента — розладжене піаніно здавалося йому палітрою художника, на якій не вистачало червоної та синьої фарб.

Енґельгардт голим лежав на веранді, насолоджуючись звичними сонячними ваннами, з посмішкою дослухався до звуків з-під клавіш і підсвистувань Лютцоу, що долинали з будинку. Він відчував глибоку повагу до митців та їхніх здібностей, це межувало майже із заздрістю, бо в нього самого не було ні таланту, ні самодисципліни створити щось подібне на справжнє мистецтво. Примруживши очі й роздивляючись горизонт, він роздумував, чи не можна розглядати як витвір мистецтва і його перебування на Кабаконі. Мимохіть виникла думка, що, можливо, він і сам є певним мистецьким артефактом і що, ймовірно, картини і скульптури, які виставляються в музеях, чи постановки відомих опер перебувають під впливом цілковито застарілого розуміння твору мистецтва, так що лише завдяки його, Енґельгардта, існуванню можна подолати прірву між мистецтвом і життям. Він усміхнувся востаннє цій соліпсичній думці, відсилаючи її в темний віддалений куточок своїх розмислів, сів, розкрив собі кокосового горіха і проінспектував рани на своїх ногах, що останніми тижнями стали сочитися та збільшилися. Поруч із ними з’явилися звиви червоних плям, які відповідали на доторк глухим болем. Протерши ці місця спочатку кокосовим молоком, солоною водою, а потім розчином йоду, він скоро забув про них.

Енґельгардт і Лютцоу, швидко відчувши один до одного глибоку внутрішню приязнь без потреби говорити про це, разом обстежували острів, відвідували села й острів'ян та брали участь як почесні гості в різноманітних святкуваннях і танцювальних ритуалах. У відповідь обоє німців дозволили одному вождю з дітьми відвідати їх у будинку (бо Енґельгардт вирішив, що Лютцоу одразу ж переселиться до нього, на відміну від нещасного Аукенса, котрий мав перебути випробувальний термін у хижці з пальмового листя) і там під уважним поглядом юного Макелі насолодитися грою на піаніно на честь їхнього прибуття.

Гості задумливо розглядали вузькі кисті Лютцоу, які витанцьовували на великих виточених зі слонової кістки клавішах, вправно видобуваючи каскади звуків із тепер гарно визвученого інструменту. Вождь не позбавив себе задоволення під час гри підійти до піаніно і мізинцем (так, здавалося йому, найелегантніше) натиснути на кілька клавіш, що створило помітний дисонанс із мелодіями композицій, обраними Лютцоу для свого виступу. Але це їм усім було цілковито байдуже! Вони раділи і сміялися, адже були не в Рабаулі, а серед людей, чиї нетреновані вуха навряд чи могли відрізнити Ліста від Саті, та все одно сприймали музику як щось цілковито й абсолютно надзвичайне.

Макелі, чий поступ у вивченні німецької був неймовірним (Енґельгардт вечорами читав тепер Бюхнерового «Ленца», після того — «Зеленого Гайнріха» Келлера), пізніше повідомив їм, що вождь у своєму поселенні повелів, щоб йому змайстрували луб'яне піаніно в натуральний розмір, і посеред поселення, під зоряним небом та у супроводі дзижчання цілих зграй цикад, він почав дуже театрально копіювати рухи пальців Лютцоу по клавішах (розмальованих у чорне та біле вугіллям і вапном) і при цьому виспівувати, надзвичайно ревно, винятково мелодійно та абсолютно імпровізовано.

Цими ж днями Макелі розказав і про діру в лісових хащах, обнесену загостреними бамбуковими стовпами шахту завглибшки шість метрів, на дні якої гніздилися отруйні змії, кобри і тому подібне, гадюки, якийсь прадавній гад начебто також живе там у вологій темряві. Минуло багато поколінь, а ця діра все на тому ж місці, наближатися до неї для членів племені — табу. Тільки вождю та його правій руці, а також шаману, який володів глосалією, дозволялося ступити на край заглибини і зазирнути всередину. Час від часу, як розповідав Макелі, вони кидали туди шматки м'яса кабанів, зрідка — живого собаку.

Численні хвороби Лютцоу тим часом вивітрилися, наче їх віднесло тропічним бризом. Ні суглоби йому не боліли, ні підвищеного тиску очного дна не було — цей біль роками супроводжував його в Німеччині, й Лютцоу, примирившись, вважав його вже невід'ємною частиною власного «я». Нежить і напади астми в нього теж припинилися. Він ще не наважувався, як гостинний господар Енґельгардт, ходити всюди голим, але, як Макелі, вже вправно і швидко міг видиратися по стовбурах кокосових пальм, щоб зривати їхні плоди — потім розбивати їх на камені, за допомогою шматка шкаралупи відділяти м'якуш, це щоденне заняття стало для нього джерелом радості. Він закохався в кокосовий горіх, так що вже скоро після свого прибуття харчувався лише ним.

Енґельгардт відчув лише дещицю заздрості — ах, ні, він був неймовірно гордий за цього новоприбулого, разом вони писали листи в різноманітні вегетаріанські часописи в Німеччині, де висловлювали захоплення кокосовим горіхом: плід, яким насолоджуєшся вранці незадовго до сходу сонця, повідомляли вони, відрізняється від тих, що розбиваєш по обіді, як яблука від бананів. Так само горіхи, зібрані в лютому, відрізняються й не мають абсолютно нічого спільного з квітневим врожаєм — із тим самим успіхом можна порівнювати пшеничні висівки і щавель. Обох заносило в дедалі вищі та складніші хвалебні гімни обраному ними способу харчування, наприкінці листів вони давали поради щодо синестетичного вживання молока і м'якуша кокосів: деякі горіхи нагадують піднесено-печальне звучання симфоній Малера, інші — увесь сукупний спектр синіх відтінків, ще інші при ковтанні відчувалися вугластими, у формі сердечок чи взагалі октагональними.

Відповідні видання на батьківщині надзвичайно охоче публікували ці листи. Оповіді Лютцоу про те, що під пальмами начебто створено нудистську комуністичну утопію, але її позірний лібертинаж цілковито підпорядкований моралі та пристойності, породженим цілющим тропічним сонцем та завжди незрівнянним смаком кокосового горіха — потрібно лише якомога швидше приїхати сюди, і перебування в Енґельгардтовому ордені Сонця зцілить від будь-яких хвороб цивілізації, — ці оповіді справили магічний вплив на певні кола. Газета «Берлінер Ілюстрірте» навіть опублікувала карикатуру під заголовком «Апостол кокосового горіха», що демонструвала вельми мускулястого Енґельгардта, на котрому з одягу була лише пальмова гілка, в одній руці скіпетр, а держава у формі кокосу — в другій, коло ніг — чорний у європейському одязі, схилений у молінні. Листи відомого музиканта, які з’явилися в журналах «Природний цілитель» і «Вегетаріанська варта», передруковувалися з коментарями, мовляв, знаний берлінський музикант Макс Лютцоу з’їхав з глузду, вирушив за психопатом у південні моря, і ось вам, будь ласка, письмовий доказ.

Після такої безкоштовної реклами певна кількість шукачів здоров’я рушила до Німецької Нової Гвінеї, на пароплави бронювали квитки, у книги Енґельгардта «Безтурботне майбутнє» було ще два, три перевидання, різних торговців колоніальними товарами на батьківщині просили включити в асортимент товарів кокосові горіхи. Якийсь час на вулицях Берліна співали пісеньку — принадлива мелодія й жартівливий текст, — діти і підлітки на шкільних подвір’ях доти повторювали шлягер про кокоси, канібалів і голих німців, аж поки в трамваях, опері й у приймальних залах міністерств стало неможливо сховатися від цього нав’язливого тексту. Та цей привид розчинився в повітрі так само миттєво, як і з’явився, занадто швидко оберталася стрімка карусель моди, і cocos nucifera цілковито розчинився в нестримному споживанні кокаїну; наступного сезону останнім словом у моді стала повітряна кукурудза під назвою попкорн. Але тоді якась частина публіки уже була посеред Тихого океану на шляху до протекторату і, виплюнута з поштового пароплава в Рабаулі, опинилася там почасти без засобів до існування.

Директор готелю Гельвіґ відсилав тих, хто сподівався на дешевше розміщення, до готелю «Німецьке подвір’я», директор якого — вже о восьмій ранку вельми алкоголізований ельзасець — і собі відправляв їх назад до Гельвіґа, тримаючи в руці заряджений револьвер. Так дивний напівголий натовп став табором на галявинах містечка і на березі бухти Бланше, не зрозумівши, що Рабаул — це не Кабакон. Вони спали під натягнутою між пальмами парусиною, загорнувшись лише в ганчір’я, беззахисні перед навалою москітів, спраглих до солодкої європейської крові. Серед них почала ширитися лихоманка, за місяць у маленькій місцевій клініці скінчилися запаси хініну, а за два місяці помер перший із прибулих, так і не побачивши на власні очі Кабакон. Його поховали поруч із Гайнріхом Аукенсом, просту неприкрашену могилу якого ніхто навіть не потурбувався вбрати свіжими квітами. З кожним новим пароплавом прибували то один, то двоє людей, які не мали ні про що найменшого уявлення, долучалися до тих, хто вже був тут, і незабаром дві дюжини молодих німців жили безхатьками у страшних злиднях на краю міста.

Губернатор Галь, тим часом повністю вилікувавшись від чорноводної лихоманки, повернувся до нової столиці, Рабаула, і, стурбований тим, що тепер під його опікою опинився новий бідняцький квартал, заселений німцями, в супроводі медиків Вінда і Гаґена відвідав новоприбулих (вони залишили галявину і таборувалися на березі, де повівав легкий морський бриз), щоб серйозно поговорити з ними. Там, серед гнилуватого мулу, принесеного припливом, поміж маленькими крабами й манграми, очам лікарів і губернатора відкрилася жахлива архаїчна, майже язичницька картина: надзвичайно змарнілі молоді люди апатично совалися в тіні дірявих натягнутих вітрил, краї яких то тут, то там вільно майоріли в повітрі, декотрі з них — голі-голісінькі; задушливо смерділо людськими випорожненнями, які ще не змило припливом; хтось безсило заснув за читанням анархістських трактатів; інші понуро зачерпували ложками білий слизький м’якуш із половинок кокосів і несли до ротів у заростях борід.

Представники цивілізації в білих костюмах подивовано зупинилися серед них. Галь, котрий на рівні інтелектуального розуміння не міг уникнути певної симпатії до молодих людей (на зворотному шляху із Сінґапуру він освоїв не лише том поезій Маларме французькою разом із нотами деяких кантат Баха, а й Енґельгардтове «Безтурботне майбутнє»), одразу наказав медикам узяти до уваги найскладніші випадки, вимити стражденних прісною водою і помістити в маленьку клініку.

Оскільки там забракло вільних ліжок, для решти цього печального збіговиська потрібно було реквізувати незайняті приміщення в обох готелях. Саме так і сталося, адже директор готелю Гельвіґ був не в змозі відмовити губернатору Галю в проханні (тим паче, що воно було вбране в шати імперативного розпорядження) прийняти в себе добру дюжину нероб і розмістити їх у надзвичайно чистих кімнатах готелю «Князь Бісмарк»; проклинаючи самого себе, він також визнав, що якби прийняв цю банду ще два місяці тому, то вони б принаймні не були такими брудними і хворими. А коли після цього решту молодиків розмістили в готелі-конкуренті «Німецьке обійстя», його власник урятувався втечею до своїх кімнат, зачинився зсередини і так упився ящиком голландського женеверу, що протягом трьох тижнів його ніхто не бачив.

З губернаторського бюро до Енґельгардта на Кабакон прибув посланець із повідомленням у луб’яному футлярі; в записці було запитання, чи не зможе той принагідно з’явитися в столиці для бесіди, оскільки його місіонерська робота, так би мовити, принесла надто великий врожай, але в Рабаулі не мають щонайменшого уявлення, що робити з прибулими шукачами зцілення, а також чи не був би він готовий відшкодувати ті витрати, що виникли внаслідок його особистого міфологізування (і це все — у виключно люб’язному тоні Галя, без натяку на іронію), передусім — у царині логістики. Від цього Енґельгардт занурився в стан своєрідної летаргії, оскільки офіційні повідомлення, які були не на його користь, так паралізували його, що він був неспроможним на жоден рух. Він простяг листа Лютцоу, той пробіг його поглядом і вигукнув: Боже мій, це ж просто пречудово, вони вирушать разом до Рабаула, оплатять рахунки за готель і перевезуть тих нещасних на Кабакон, врешті-решт вони через нього примандрували на землю протекторату. Одним махом вони зможуть залучити скількись нових адептів ордену Сонця, адже, власне, це його, Енґельгардта, місія, дієве поширення його захопливої всепереможної ідеї.

Енґельгардт тим часом пошкрябував відкриті ранки на гомілці, потім запхав великого пальця до рота. Незважаючи на те, що він написав безліч рекламних листів та розіслав їх по всьому світу, щиро кажучи, він узагалі не розраховував на те, що до нього вирушить велика кількість незнайомців, можливо, купка друзів і братів по духу, але Галь у своєму листі повідомляв аж про двадцять п’ять чоловіків та жінок. Енґельгардт не мав певності, як йому вчинити з ними (адже це були не чорні щасливі острів’яни, котрих можна було вразити чимось ефемерним, таким як мана), чи зможуть вони прийняти його правила і чи взагалі зможуть прийняти його таким, яким він був у далеких сховках серця — закомплексованим хвальком. Він був надзвичайно радий з того, що з ним Лютцоу, котрий додавав йому сил, сам би він уже заховав голову в пісок і з властивим йому боягузтвом проігнорував би листа та всі наслідки, з ним пов’язані.

Прибувши в Рабаул, вони під пальмами попрямували по шосе в напрямку до резиденції губернатора. Звичайно, вони не йшли голими, на Енґельгардтові був дуже вигорілий бавовняний одяг, у якому він колись прибув на територію протекторату, Лютцоу й собі обмотав стегна строкатою хусткою та накинув на засмаглі плечі не дуже чисту сорочку без комірця — ту саму, що була на ньому під час його останнього жахливого виступу в Німецькому клубі, коли він грав на піаніно. Енґельгардт помітив, що природа навколо нової столиці була помітно культивована, дикий праліс відсунули достатньо далеко, заклавши набагато більше пристойних алей, ніж свого часу було в Гербертових Висотах. Що, подумалося йому, можна було б протиставити цьому спротиву всім хаотичним силам органічного світу, цьому прагненню організованого випрямляння, скеровуванню ектоплазми в упорядковані загати? Ось воно, це бажання цивілізованості, ось до чого воно призвело — моральне, варене, тушковане. Від цього він почав чхати, зашпортався і ледь не впав.

На широкій площі, розбитій перед резиденцією, було встановлено дерев’яні козли, туди привели одного засудженого з місцевих і за допомогою двох перехрещених ременів його припнули до цієї конструкції. Поруч зібралися декілька одягнених у біле плантаторів, які схрестили руки на грудях, а також натовп галасливих дітей і кілька поліцейських-охоронців із місцевих — їм навіть повидавали мундири і штики, та не дали ні чобіт, ні черевиків, тому їхня компетентність в очах білих господарів поставала досить сміховинною. Один чоловік із групи охоронців вийшов уперед, зняв свій кітель, продемонструвавши мускулясте тіло з майже синьо-чорним полиском, й отримав із рук начальника поліції бамбукову палицю, що здавалася м’якою і тоненькою в його велетенських долонях. Зі злостивим реготом плантатори почали аплодувати, діти свистіли, і коли Енґельгардт і Лютцоу відвели погляди, велет із неймовірною силою вдарив гнучкою палицею по голій спині припнутого до козлів чоловіка. Лютцоу м'яко доторкнувся до плеча свого друга, який здригнувся, начебто удари поцілили в нього, і вони відступили в тінь веранди губернатора; Галь стояв там, широко розставивши ноги, здалеку спостерігаючи за актом покарання, заклавши пальці за пояс штанів. Вони представилися один одному, губернатор ухопив руку Енґельгардта і щосили її потис. Прошу заходити, сказав Галь, здавалося, начебто він надзвичайно радий бачити обох у себе; всередині салону була приємна прохолода, Енґельгардт нарахував вісім сучасних електричних вентиляторів на стелі.

Там, надворі, злодій, його потрібно добряче провчити, хоч це йому, Галю, зовсім не до смаку, адже він волів би інакше керувати колонією, ніж, скажімо, його колеги з Німецької Південно-Західної Африки чи Камеруну, потрібно спробувати долучити місцевих до німецької прямолінійності й усвідомлення морального закону, адже він є надзвичайно справедливою інстанцією, якщо порівнювати, наприклад, з аналогічними на французьких чи голландських територіях (не кажучи вже про бельгійські), це не просто видимість, щоб приховати збереження рабства в сучасних формах, говорячи в економічних термінах — експлуатація, отримання максимального прибутку за мінімальних проявів людяності.

Під час цієї промови, яку двоє прибулих слухали, киваючи й дивуючись із майже соціалістичних підходів губернатора, стюард-китаєць приніс фруктові соки на срібній таці, а до салону випадково залетів сяйливий блакитний колібрі, без ентузіазму оглянув склянки із соком, а потім, вправно пролавірувавши між вентиляторами, вилетів знову на волю через відчинене парадне вікно. Галь занотував подумки, що варто вкласти в картотеку ще один запис — він хотів би теоретично порозмірковувати про проблематику здійснення польоту як ширяння, чи взагалі можливо сконструювати такий літальний об’єкт, який би, наслідуючи колібрі, міг зависати на одному місці в повітрі; строката пташка, думав собі Галь, невимушено теревенячи з двома прибулими диваками, є, так би мовити, мимовільним perpetuum mobile природи; колібрі потребує величезної кількості енергії у формі солодкого нектару, щоб, ширяючи, зависати над чашечками квіток, які дозволяють лише так, у леті, поживитися з них; ergo потрібно, якщо вже конструювати технічний об’єкт, який міг би так само триматися в повітрі, забезпечити надходження енергії зсередини — такі думки завжди вирували в губернаторовій голові після завершення трудового дня.

Загалом причину їхнього візиту до Рабаула він уже окреслив у листі; йдеться, якщо говорити прямо, про натовп переважно молодих візитерів, котрих Енґельгардт своїми писаннями змусив прибути до протекторату. Звичайно, безпосередньо на ньому — тут Галь наголосив, що він особисто радий, що в колонії переслідують не лише економічні й місіонерські інтереси, але й триває, так би мовити, перевірка винятково цікавого філософського експерименту — Енґельгардт не несе прямої відповідальності за дії читачів його писань, однак усе ж не може відмовлятися від певних моральних зобов’язань, саме з огляду на стан здоров’я новоприбулих. Один нещасний якраз помер від лихоманки (у мить, коли він вимовляв цю фразу, в тілі Галя ворухнувся майже осяжний фантомний біль, ледь відчутний, на субатомарному рівні, спогад про нещодавнє зіткнення з руйнівною силою малярії), а увесь цей безпорадний натовп наївних і непідготовлених мандрівників вони змушені були перемістити з організованого на природі табору, де все кишіло збудниками хвороб і зашкарубло від бруду, до маленького госпіталю і обох готелів міста.

З вуха Енґельгардта стало крапати щось тепле, поступово перетворилося на гарячий струмочок, він повернув голову глянути, що там стікає йому на плече — його одяг був укритий жовтими плямами сірки, що витекла з вуха. Яка дивна, неконтрольована кількість, наче в дитинстві! Він устояв перед бажанням запхати пальця у вухо, а потім до рота і скуштувати на смак, замість цього розвернувся трохи боком, щоб Галь і Лютцоу не могли помітити плям, підняв склянку з фруктовим соком, вдав, наче заслухався розмовою, і його губи розминулися зі склянкою; він вправно плюснув соком собі на плече, так що сірку не тільки не можна було помітити, вона взагалі зникла під слідами напою такого ж кольору.

Одночасно Галь (на площі вже відлунали останні удари по спині вищезгаданого злодія), наводячи деякі деталі з теоретичних робіт французького філософа Шарля Фур’є, простягнув Енґельгардтові серветку; той театрально провів нею по плечу, а Лютцоу, котрий хоч і не читав Фур’є, але освоїв Прюдона (одна з його колишніх була бомбісткою з Дубліна), зауважив, що орден Сонця — це місце виключно суспільного оновлення, тому було б просто надзвичайно, якби губернатор не просто виявляв до нього терпіння, але й, так би мовити, здійснював підтримку морально та інтелектуально, адже, якщо йому буде дозволено сказати, вони завжди виходили з того, що найвища державна інстанція, яку тут представляє Галь, була і залишається своєрідним природним ворогом, так би мовити, індивідуалізованої утопії. Свобода якнайперше є свободою від власності, саме так вони живуть на Кабаконі, так сподіваються жити й далі. Енґельгардт, якому стало соромно не лише за раптовий маневр Лютцоу у сферу політичного, але й за те, що Лютцоу почав видавати себе за теоретика його, Енґельгардтового, конструкта, сказав, що Фур’є був загальновідомим антисемітом, а він сам — законно придбав Кабакон і жодним чином не схиляється до ідеї анархії, бо уявний фаланстер Фур’є (Енґельгардт був абсолютно упевнений, що Лютцоу не знає цього поняття) є виразником убогого філістерського, а ще й зумовленого маніакальним сексуальним потягом дрібнобуржуазного утопізму. Лютцоу поглянув на свого друга і миттю замовк, губернатор же, поклавши нотатку про цю дрібну сутичку за розподіл влади поміж братами-коковорами до шухлядки свого розуму, зааплодував і сказав, що для нього надзвичайною втіхою є можливість вести подібні розмови в такому забутому Богом місці, проте зараз, якщо панство дозволить, він би хотів повернутися до реальності, цього тижня почався новий спалах епідемії холери в Кавієнґу, а ще треба розібратися з конфліктами між племенами (є жертви) в затоці Астролябія, крім того, відомий американський письменник Джек Лондон повідомив про свій візит, після нього — німецькі художники Нольде і Пехштайн, і тому зараз варто всім разом поміркувати, якою ж має бути подальша доля молодих адептів, котрих спокусила й заманила до Рабаула слава ордену Сонця.

Вони втрьох вирушили до готелю «Князь Бісмарк» і, захопивши дорогою медика Вінда, постали перед очима розгніваного директора Гельвіґа, котрий уже не був так люб’язно налаштований до Енґельгардта, демонструючи юрмище новоприбулих, занурених в оздоровчий пообідній сон. Галь схрестив руки на широких грудях, наче й не збирався коментувати цю ситуацію. Д-р Вінд був цілковито вороже налаштований щодо коковоризму, він схилявся над виставленими в коридорі ліжками, на яких дрімали пацієнти, то тут, то там піднімав комусь повіки і пошепки розповідав, наскільки шкідливим для людського організму є харчування виключно одним продуктом. Так, наприклад, рани на ногах пана Енґельгардта вже налиті гноєм, їх не можна вилікувати не лише через те, що цьому заважає тропічна волога, а передусім через уже зазначене ним недостатньо поживне харчування. Якщо йому дозволять, втрутився голосно Лютцоу, це ж просто нісенітниця, бо, скажімо, на його прикладі кожен може переконатися, що його незчисленні недуги і хворості, які він роками не міг подужати в Німеччині, тут завдяки дотриманню кокосової дієти одна до одної зникли.

Щойно зайшла мова про кокосові горіхи, молоді люди на ліжках почали соватися, виринати зі свого сутінкового стану і раптом побачили перед собою Авґуста Енґельгардта in natura, його худа, суха постать була відома зі світлин, опублікованих у різноманітних газетах, саме через нього вони й вирушили в мандри; гомін упізнавання прокотився коридорами, а один заледве повнолітній юнак зі Швабії почав вигукувати, що це ж Спаситель, юна панянка піднялася зі свого ложа, ступила кілька невпевнених кроків до Енґельгардта, впала перед ним на коліна, схопила за руку і розпласталася на підлозі під ошелешеними поглядами інших, погладжуючи його ступні, а Енґельгардт надзвичайно замислено дивився на неї.

Оце так, мурмотіли Вінд і Лютцоу, підводячи дівчину, а Галь, котрий, незважаючи на абсурдність сцени, не міг стримати задоволену посмішку, твердою рукою скерував Енґельгардта назад у вестибюль готелю, де директор Гельвіґ коротко повідомив, що Енґельгардт має тут на місці й без зволікань відшкодувати витрати, спричинені цими божевільними. Енґельгардт глибоко замислився, посмоктуючи великого пальця. Губернатор Галь склав долоні дашком під своїм носом і сказав, хай там як, але цілком можливо, що певні борги Енґельгардта перед королевою Еммою можна переглянути, оголосивши копру, вироблену на його плантації, позикою під заставу. Гаразд, дуже добре, він підпише всі папери, пробурмотів наш друг, так, він на все готовий, але весь цей жахливий натовп треба відіслати звідси, він узагалі не хоче мати з ними нічого спільного, всіх їх треба відправити назад до Німеччини, його коштом. Це справді було б найрозумніше, відгукнувся губернатор, швидко підрахувавши, що ціна квитків на корабель для приблизно двадцяти п’яти персон загалом становила би близько дванадцяти тисяч п’ятисот марок.

Зійшлися на тому, що, по-перше, аби відправити навіжене юнацтво назад на батьківщину і відшкодувати всі витрати, Енґельгардт на подальші роки віддає своє виробництво під заставу, а по-друге, можливих майбутніх адептів ордену Сонця лише тоді допускатимуть на борт ллойдівських пароплавів, коли вони будуть у змозі довести, що мають достатньо коштів для повернення назад у райх із земель протекторату.

А Енґельгардт зобов’язується більше не розсилати рекламних листів з описом Нової Померанії як райського саду на землі. Найкраще взагалі більше не писати ніяких листів. В Енґельгардтовому вусі тріщало й шуміло, він неначе перебував під водою, мовби його накрив океан. Він знову запхав великого пальця в рот. Лютцоу під час цього брудного підкилимного торгу стояв трохи осторонь, несамохіть пошкрябуючи кутикулу.

Згодом губернатор Галь сам стояв під водою, намилюючись без усякого задоволення під теплими краплями душу, який наказав установити після переселення в нову столицю, бо надавав перевагу струменям води згори, а не дурному лежанню у ванні. Після того, як двоє ненормальних нарешті забралися, він розпакував конверт із офіційним листом, що вже тривалий час носив із собою, сподіваючись прочитати гарні новини (документ надійшов із нового берлінського бюро його друга Вільгельма Зольфа, призначеного тим часом головою Імперської служби колоній), але натомість мусив проковтнути три сторінки пекучих рядків — що там, під його егідою, відбувається? — місцева преса повідомляє про Нову Гвінею лише те, що у протектораті процвітає лібертинаж, що його населяють виключно голі німці, які справляють нескінченні оргії, харчуються квітами й метеликами; якщо Галь має намір зберегти за собою вельми добре оплачуваний пост (Зольф каже це йому як друг) і не жадає опинитися в якійсь не вартій і згадки конторці Імперської служби колоній десь на задвірках Берліна, то stante pede мусить попіклуватися про те, щоб ця розпуста врешті скінчилася (і він, Зольф, навіть не намагатиметься пом'якшити сказане). Лише кілька крапель із душу впали на голову Галя, він устиг спінити запахущий, але й трохи гидкуватий шампунь, і вода закінчилася, Галь, напівосліплий і мокрий, так і стояв у губернаторському душі; здолавши напад люті, він опанував себе і зрозумів, що саме потрібно зробити. Того ж вечора Енґельгардт і Лютцоу вирушили на човні назад на Кабакон; під жовтогарячими спалахами сутінкового неба вони мовчали, але не так, як це відбувається між друзями, коли кілька годин можна не говорити, але з усвідомленням, наче щось розбилося і його вже ніяк не можна склеїти. Кілька разів Лютцоу намагався порушити мовчанку за допомогою поетичних рядків про чарівливі хмарні каскади в небі, повернути на обличчя свого друга усмішку, проте Енґельгардт не відгукувався на це, вважаючи en passant висловлене зауваження про перебіг візиту до Рабаула лише педантичним і дратівливим закидом йому особисто.

Після того як вони вже прибули на острів, Енґельгардт не дозволив другові сісти за піаніно, влігся на ліжко, а потім, коли гучне хропіння віртуоза наповнило їхній спільний будинок, ще довго, посмоктуючи великого пальця, дивився на стелю, наче ні про що не думаючи, але насправді вчепившись в одну думку, яка дорівнювала палаючому мене текел перес (чи уроборосу, змію, котрий намагається проковтнути власний хвіст), і замислився про загальне буття світу та про існування нескінченного космосу, що огортає все суще.

Він знову бачив те вогненне колесо, яке ще в далекому дитинстві показувала йому мати, коли він був ще маленьким хлопчиком, як воно, обертаючись навколо своєї осі, з'являлося на стелі будинку, а в нього не було подушки, щоб притиснути її до очей, і він зі стогоном страху закривав обличчя долонями. Йому являлися звірі, могутні звірі, родичі декартівського генія зла, погляд котрого був таким невимовно жорстоким, що Енґельгардт зіщулився від жаху, шукаючи прихистку в найтемніших куточках власного Я. Звірі, чиї жахливі імена він навіть не наважувався промовити, відразливі істоти, ті, кого звали Гастур і Азатот, сичали й шипіли йому, що людство — це найменша, найнезначніша, цілковито несуттєва мізерія універсуму, доля якої — з'явитися і знову зникнути, непоміченою й неоплаканою. Лютцоу, котрий би взагалі такого не зрозумів, спав собі далі й не прокинувся навіть тоді, коли Енґельгардт перед світанком схилився над ним, роздумуючи, як же йому, не розбудивши, вбити його.