Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК

Автомобіль стояв у воді, кроків за двадцять од берега. Посеред озера височів чарівний лісистий острівець, але втрапити туди не було ніякої змоги, бо далі починалася глибина. Вода й так майже сягала віконець. А на березі чигали кішки — про повернення назад годі й думати.

— Ти вмієш плавати? — запитав Півчеревичок у Муфтика.

— Не знаю, — засоромився той. — Я не мав слушної нагоди спробувати. Чомусь мені завше здавалося, що муфта не дуже годиться для цього, я міг би таким вбранням привернути небажану увагу пляжників.

— Я зрозумів тебе, — сказав Півчеревичок. — І з мене плавець кепський. Єдиний раз стрибонув у воду, та й то ненароком — ще дитиною шубовснув у колодязь.

— Тож сидітимемо собі в машині, — вирішив Муфтик.

— Авжеж, — кивнув Півчеревичок. — І рогатки в нас немає. А з місця поціляти в кішок — неабияка розвага.

— Зараз нам більше знадобилася б якась надувна гумова іграшка, — міркував Муфтик. — Кажуть, вона чудово тримає на воді. З допомогою такої цяцьки ми, не вміючи плавати, могли б дістатися на острівець.

Та взяти гумову іграшку було ніде. А ось справжні кішки на березі озера понадувалися далі нікуди. Вони явно розуміли, в якій безвиході опинилися Муфтик із Півчеревичком. Зухвало походжали краєм плеса, зловтішно і глумливо бликаючи на машину.

— Я аж ніяк не ворог птахів і тварин, — заговорив Півчеревичок, — але переконався, що сорока — злодійка, а кіт — живодер. І нема чому дивуватися, що крадії й розбійники діють вкупі! Одна поцупила рогатку, щоб інші могли спокійненько тебе переслідувати і навіть утопити в озері.

— Не передавай куті меду, — заперечив Муфтик. — До потопу ще далеко. Навіть у тому випадку, коли вода просочиться в машину, наші голови будуть зверху, повітря вистачить.

— Повітря! — перекривив Півчеревичок. — Авжеж, повітря! А що нам з самого повітря? Голодна смерть не краще, ніж утопитися, без їжі ми сконаємо напевне, коли на-довше затримаємося тут.

Муфтик був незворушний.

— Не панікуй завчасно, — твердо мовив він. — Сам казав, що в холодильнику є сирки. Підживимося ними, закип’ятимо чаю. Принаймні, його тут матимемо вдосталь.

Згадавши про сирки, Півчеревичок ковтнув слину, а думок про смерть як і не було…

— Адже ми сьогодні ще не снідали, — сказав він. — Один-два сирки не заподіють нам нічого лихого.

Муфтикові теж схотілося їсти, і він підтримав Півчеревичка:

— Перекусімо, друже. У кого повен шлунок, той уранці сміятиметься.

— Як, як? — здивувався Півчеревичок. — Що за «перлини» ти видаєш?

— Перепрошую, — ніяково усміхнувся Муфтик. — Хвилюючись, я безнадійно плутаю всі приказки й прислів’я.

Щоб приховати збентеженість, він став енергійно готуватися до сніданку: відчинив віконце, зачерпнув горщиком прозорої озерної водиці і взяв кип’ятильник.

— Одна заковичка! — підколов Півчеревичок. — Як же ми закип’ятимо чай, адже оця штука діє лише тоді, коли машина їде!

— Справді, — Муфтик отетерів ще більше й почервонів. — Од хвилювання я забув про це. Доведеться спробувати трохи проїхати.

Він сів за кермо і завів мотор.

— Постривай! — сполошився Півчеревичок. — Попереду в озері з головою!

Муфтик ураз отямився і перш за все здав назад, тоді різко розвернувся і неквапно покотив понад берегом. Добре, що дно було майже рівне — машина рухалася без перешкод.

Півчеревичок теж швидко оговтався і тицьнув кип’ятильника в каструлю.

— Може, отак і від кішок втечемо? — мовив він. — Накинемо гак озером і проскочимо на протилежний берег.

Проте кошача зграя запримітила Муфтикові маневри і теж подалася вздовж берега. Ясно, що їх навкруг пальця не обведеш.

Муфтик подивився, як Півчеревичок тримає в руці кип’ятильник, і згадав Мохобородька.

— Скоріше всього, наш бідолашний друг потерпає зараз од спраги й голоду, — зітхнув він. — Адже він зі своїми пташенятами навіть до джерела не піде.

— Зате в нього під боком земна твердь, — одказав на це Півчеревичок. — Ліпше висиджувати пташенят, ніж повсякчас очікувати, що тебе захлеснуть хвилі.

Вода в каструлі закипіла. Муфтик спинив машину, а Півчеревичок поклав на стіл сирки і приготував чашечки. Та не встигли вони й губи вмочити, як їхню увагу привернуло гримкотання, що ставало дедалі гучнішим.

— Вертоліт! — скрикнув Муфтик, визираючи з вікна.

Тепер і Півчеревичок з цікавістю прилип до шибки: над озером поволі летів вогненно-червоний вертоліт.

— Здається, сюди! — зрадів Півчеревичок.

І справді, вертоліт узяв курс на автомашину. По хвилі він завис над нею у повітрі і почав опускатися. Муфтик і Півчеревичок висунулися з вікна.

— Вивчає нас, — вирішив Муфтик.

А вертоліт знизився ще трохи і раптом з нього скинули вниз мотузяну драбину, нижній кінець якої звісився аж до віконця.

— Ого-го! — вмить збагнув Півчеревичок. — Нас хочуть врятувати!

— Так і є, — погодився Муфтик. — Але я, на жаль, не зможу скористатися такою чудовою можливістю. Я тут, у машині, мов капітан на кораблі, а капітан ніколи не полите свого корабля. До того ж у муфті дуже незручно підійматися і звичайними сходами, не кажучи вже про мотузяну драбинку, яка безугавно розгойдується туди-сюди. Прощавай, любий друже! Вклонися Мохобородькові!

— Гм-гм, — знітився Півчеревичок. — Чи не гадаєш ти, що я з тих, хто конче прагне врятувати свою шкуру? Хто без докорів сумління кине свого друга напризволяще? Як що не підеш ти, то зостануся і я. Попри все, у мене таке передчуття, що я можу неумисне гунути у воду — вдруге в своєму житті.

Муфтика дуже розчулило надзвичайно благородне поводження Півчеревичка. Він махнув вертольотові, щоб той летів далі, і запропонував побратимові:

— Давай спокійно вип’ємо по чашечці чаю.

Півчеревичок замисленим поглядом провів вертоліт, який віддалявся, змотуючи мотузяну драбинку, і скрушно зітхнув:

— Ось і нема, — пригнічено зронив він. — Полетів і зоставив нас віч-на-віч із дикими силами природи. Здається, чай тим часом охолов.

— Пусте, — усміхнувся Муфтик. — Занур кип’ятильник в каструлю, а я проїду кілька метрів.

Півчеревичок узяв нагрівача і став, мов укопаний, пиль [???] [можливо, пропущений рядок]

він. — Колись ти хвалився, що міг би цією штукенцією закип’ятити ціле озеро!

— То й що? — запитав Муфтик.

— Чому ж ми раніше не зробили цього? Адже окріп випаровується, чи не так? І коли ти не просто хизувався своїм кип’ятильником, нам випарувати це триклятуще озеро — що рака перервати!

— А навіщо? — здивувався Муфтик.

— Хіба ти не здогадуєшся? — підморгнув Півчеревичок. — Якщо озеро випарується, ми зможемо спокійно проїхати на протилежний берег!

І він так палко розхвалював свій план, що й Муфтик поступово зацікавився ним.

— Що ж, можемо спробувати, — погодився нарешті він. — Якщо тільки ми самі не випаруємося.

— Та не мели, — махнув рукою Півчеревичок. — Парові ванни радять навіть лікарі. Пара корисніша чаю з оленячого моху.

Муфтик не став сперечатися і негайно рушив, а Півчеревичок опустив кип’ятильника через віконце в озеро. Минула година, друга. Збігла й третя.

— Сирки так і забули з’їсти, — урвав тривалу мовчанку Муфтик.

Та замість відповіді Півчеревичок скрикнув:

— Парує!

— Ще й як парує! — Муфтик не повірив власним очам.

Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.

— Тепер жени на той бік, — підганяв Півчеревичок.

— Тобі добре казати, — зітхнув Муфтик, — аби я лише знав, де саме той бік!

За густою парою видно на декілька кроків, а об’їджаючи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.

— Коли припиниться випаровування, почнеться злива, — сказав Півчеревичок. — Адже ціле озеро не втримається в небі. Та ще до цього на нас кинеться кошача орда, бо розвіється природна запона.

На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут, заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла кошача зграя.

Автомобіль якраз дістався острівця. Звідси до берега зоставалося ще пів-озера.

— Вперед! — вереснув Півчеревичок, і Муфтик щосили натис на акселератор.

Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини порошили важкі струмені. І куди не глянь — нуртує каламутна, збурунена вода.

— Вперед! — знову зарепетував Півчеревичок. — Газуй, інакше потонемо!

Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досягли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.

— Невже ми порятувалися? — тихо-тихо спитав Муфтик і зупинив автомобіль.

— Врятувалися, — прошепотів Півчеревичок.

Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.

А проливень ущух так само раптово, як і почався. І тепер із острова виразно долинав несамовитий кошачий лемент.

— Кішки на острові, — урочо мовив Півчеревичок. — Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчинок!

Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.