Ніч ополудні

Перший допит

Ніхто не може правити безвинно.

Сен-Жюст

Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. І!о лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.

Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.

По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.

Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.

Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.

Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.

За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.

Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, – адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.

Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої – однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.

Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.

Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.

Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…

В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці, він, перш ніж остаточно прокинутися, мусив пережити останній і найгірший момент. Цей момент складався з запаморочливого й безформного відчуття, ніби його пробудження є лише початком справжнього сну, і йому доводилось докладати нових зусиль, щоб збагнути вогку кам’яну підлогу темної камери, кухоль з водою у головах, крихти хліба довкола кухля, парашу в кутку…

Це безформене відчуття, тільки трохи м’якше, накотилося й цього разу. Потім засвітилося світло і мряка розвіялась. Рубашов кілька разів глибоко вдихнув, склав руки на грудях і насолоджувався дивовижним відчуттям свободи й безпеки. Витер піт із чола й лисини і, примруживши очі, іронічно глянув на кольоровий портрет Хазяїна, вождя партії, що висів на стіні над його ліжком, висів на стінах усіх інших його кімнат, висів на стінах усіх кімнат цього будинку і, зрештою, на стінах усіх кімнат усіх будинків усієї величезної країни, за яку він боровся й страждав, і яка тепер знову брала його під свою опіку.

Рубашов остаточно прокинувся. Але грюкіт у двері не припинявся.

Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й малозрозумілі, і Василь ніяк не міг відчути за ними голосу малого, бородатого бойового командира, який умів так гарно і легко лаятися, що навіть казанська Божа Мати не образилася б на нього. Василь, як правило, засинав посередині цих промов і прокидався лише в кінці, коли донька, поважно підвищивши голос, доходила до заключних речень та оплесків. До кожного урочистого вигуку «Хай живе Інтернаціонал! Хай живе революція! Хай живе вождь!» Василь додавав щире «Амінь», але тихо, щоб не почула донька. Потім скидав піджака, потай хрестився і з важким сумлінням лягав спати. Над його ліжком теж висів портрет вождя, а поруч – знімок Рубашова у формі червоного командира. Коли б тепер на цей знімок натрапили гості з комісаріату внутрішніх справ, не оминув би арешту й він.

На східцях було тихо й холодно. Василь почув, як молодший енкаведист запропонував розбити замок пострілами. Двірник зіщулився з переляку і затремтів. Він не мав часу взути черевики як слід. Тепер хотів їх зашнурувати, але руки тремтіли, шнурки не зав’язувались.

Старший енкаведист заперечив – мовляв, арешт треба провести так тихо, як тільки можливо. Вони знову подмухали у свої задубілі руки і заходились грюкати в двері. Молодший гатив по них руків’ям пістолета.

Кількома поверхами нижче заверещала жінка.

–Скажи їй, щоб замовкла! – скомандував Василю молодший.

–Ану, замовкни там! – гаркнув той донизу. – Тут начальство!

Жінка відразу втихла.

Молодший енкаведист почав гамселити у двері ногами. Грюкіт наповнив увесь східцевий колодязь і, не маючи куди вирватись, не вгасав. Нарешті двері подалися і відчинилися.

Всі троє зайшли досередини й стали біля ліжка Рубашова: молодший із пістолетом у руці; старший випростаний, як на команду «струнко», Василь, спершу спинившись позаду них, відступив до стіни. Рубашов, не підводячись із ліжка, витирав піт із чола. Він дивився на прибульців напівсонним короткозорим поглядом.

–Громадянине Рубашов Микола Салманович! Іменем закону ви арештовані! – голосно проголосив молодший енкаведист.

Рубашов знайшов під подушкою своє пенсне і трохи підвівся. Тепер, в окулярах, його обличчя набуло виразу, добре знаного і Василю, і старшому енкаведистові зі старих фотографій та кольорових портретів. Старший енкаведист навіть інстинктивно виструнчився. Молодший, що виріс під промінням нових героїв, ступив до ліжка. Було видно, що він намагається виглядати брутальнішим, аби лише приховати свою незграбність.

–Будь ласка, сховайте ваш пістолет, товаришу, – озвався Рубашов. – До речі, чого ви від мене хочете?

–А хіба ви не чули? Ви арештовані. Швидко вдягайтеся і… без фокусів! – вигукнув молодший.

–А ордер? – спитав господар.

Старший енкаведист витяг із кишені папір, передав його Рубашову і знову виструнчився. Рубашов уважно оглянув ордер.

–Що ж, гаразд, – сказав він. – У таких справах не вельми второпаєш.

–Поспішайте, поспішайте, – квапив молодший. Його брутальність виглядала не вдаваною. «Нівроку собі виховали генерацію», – подумав Рубашов. Пригадалися плакати, на яких молодь незмінно зображалася з дружніми, усміхненими обличчями.

–Замість бавитись пістолетом, краще подайте мені халат, – мовив Рубашов до парубка.

Той почервонів, але не сказав нічого. Стояв непорушно. Старший енкаведист без слова метнувся, подав халат, і Рубашов знайшов рукав дуже легко.

–Цього разу принаймні рукав не вивернутий, – сказав він з усмішкою.

Ні енкаведисти, ні Василь нічого з цих слів не второпали, та й не силкувалися второпати. Мовчки стежили, як він повільно підвівся з ліжка і повагом зібрав свою одіж.

Дім після пронизливого викрику жінки залишався мовчазним, але відчувалося, що всі мешканці пробудилися і тепер, наполохані, ледве стримували свій віддих.

Хтось нагорі висмикнув в умивальнику чопик, і вода загурлила вниз по трубах.

Біля під’їзду стояло легкове авто – нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім – старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз.

–Їдь швидше, – невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся.

Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

–Ще далеко?… – спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

–Добрих півгодини, – відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», – подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.

–Шкода авто, – озвався він. – Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.

–Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, – погодився старший.

З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:

–А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі? Рубашов ледь усміхнувся.

–А ви були хоч раз за кордоном? – спитав.

–Я й так знаю, що там, – відповів хлопець. – Мені не треба розповідати казок…

–За кого ви мене вважаєте? – холодно, але загалом чемно спитав Рубашов.

І одразу ж додав:

–Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки…

Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав – матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках – нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.

У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка.

Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову такі знайомі, що на кілька секунд усе це видалось йому ірреальним. Він навіть спробував себе переконати, що все це сон. «Якщо я переконаю себе, то все це й справді виявиться сном», – думав він.

Бажання було таким сильним, що він відчув навіть легке запаморочення. Коли ця мана минула і в голові прояснилося, з’явився сором. «Що ж, треба все перейти й пережити. До кінця».

Його підвели до камери 404. Над вічком висіла карта з його прізвищем: «Рубашов Микола Салманович». Отже, все було продумано і приготовлено заздалегідь. А все ж вигляд власного прізвища на картці підбадьорив його. Хотів було попросити у чергового ще одну ковдру, але двері різко грюкнули за його спиною.

Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.

О сьомій годині ранку – через дві години після прибуття до в’язниці – Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.

Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.

Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.

Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.

Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.

«Отже, мене розстріляють», – подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися – щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.

–Отже, вони тебе розстріляють, – мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного – бути зігнаним з ліжка.

–Отже, вони тебе знищать, – знову сказав сам до себе тихим голосом.

Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.

Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.

–Стара гвардія мертва, – сказав він. – Ми останні. І всі ми будемо Знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…

Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.

–Стара гвардія мертва, – повторив він і спробував відтворити в уяві обличчя знищених.

Пригадав кілька облич. Голова Комінтерну, якого ліквідували як зрадника. У жилетці, з ледь округлим животом. Він ніколи не носив підтяжок, лише шкіряний ремінь. Згадалось обличчя другого голови Раднаркому, якого також розстріляли. Цей у момент заклопотаності, неспокою, небезпеки мав звичку кусати нігті. «Історія вас реабілітує», – подумав Рубашов, але без особливої певності. Зрештою, що знає історія про кусання нігтів? Пихкаючи димом, він думав про мертвих і про приниження, якого вони зазнали перед смертю. І все ж ненависті до Хазяїна не відчував, хоч знав, що мусив би його ненавидіти. Між собою вони придумали для нього багато прізвиськ, але Хазяїн утвердилося найпевніше.

Жах, випромінюваний Хазяїном, посилювався відчуттям його правоти; навіть дістаючи кулю в потилицю, його жертви падали з сумнівом щодо своєї невинності і з виправданням його вчинків. У цих справах не було жодної певності. Можна було лише апелювати до того насмішкуватого чаклуна на ймення Історія, який давав свою відповіді, лише тоді, коли апелюючий перетворювався на прах.

Рубашов відчув, що за ним стежать через вічко. Навіть не дивлячись на двері, він знав, що око, притиснене до шпигувального отвору, бачить усю камеру. Невдовзі почувся скрегіт ключа у замку. Але поки двері відчинилися, здавалось, минула вічність. Наглядач, невисокий старий чолов’яга у кімнатних капцях, зайшов до камери.

–Чому ви досі не встали? – спитав він.

–Погано чуюся, – відповів Рубашов.

–Що болить? До речі, лікар зможе оглянути вас лише завтра.

–Зуби… – сказав Рубашов.

–Зуби? – перепитав наглядач і відразу ж пішов геть, різко зачинивши двері.

«Тепер принаймні мене ніхто не турбуватиме», – подумав Рубашов, але ця думка не зродила особливої приємності. Ковдра вже заважала йому і він скинув її геть. Знову зосередився на великому пальці ноги, але й це почало надокучати.

На п’ятках шкарпеток помітив дірки й усміхнувся. Захотів було заштопати їх, але прохати голку й нитку в наглядача не хотілося. Та й навряд чи той дасть.

Інша річ – подивитись газету. Це бажання було таким сильним, що він навіть відчув запах друкарської фарби і шелест паперу. Може, вночі десь почалася революція, або голова якоїсь держави впав жертвою замаху, або якийсь американець відкрив спосіб зрівноважувати тяжіння землі. Звичайно, про його арешт газети ще не пишуть. У цій країні подібні справи до певного часу тримаються в таємниці, але за кордоном його арешт уже, мабуть, огорнутий в ореол сенсації. Редактори, очевидно, повідкопували його знімки десятирічної давності і понадруковували про нього безліч нісенітниць, особливо про його взаємини з Хазяїном…

Вже не хотілось газет, зате з не меншою пристрастю хотілося б знати, які саме хвилі здіймаються зараз у голові Керманича. Рубашову часто доводилося бачити його за робочим столом, обважнілого й непривітного, – він повільно щось диктував стенографістці. Інші люди його масштабу, диктуючи розпорядження, реферати, шкіци тез, переважно походжали по кабінету, грайливо пускали кільця диму чи перекладали з руки в руку лінійку. Хазяїн не рухався, не пускав кілець і, звичайно ж, не грався лінійкою.

Аж тепер Рубашов помітив, що підвівся з ліжка і ходить по камері вздовж і впоперек. Але коли саме він покинув ліжко, пригадати не міг. Крокуючи, пригадав старий забобон: ніколи не ступати на краї цементових плит. Чому? Засміявся. Але й при цьому його не покидала думка про Хазяїна, який у його уяві з живої істоти поволі перетворювався на кольоровий портрет, що висів над ліжком кожного громадянина цієї країни.

Він і далі ходив по камері, від дверей до вікна і назад. Його шлях пролягав між ліжком, умивальником і парашею; шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Біля дверей завертав праворуч, біля вікна – ліворуч. Це був старий в’язничний звичай – чергувати повороти, щоб прогулянка не перетворилась на коло і не закрутилася голова.

То що ж усе-таки снувало у голові Хазяїна? Рубашов уявив собі мозок вождя на схемі, виконаній аквареллю. Сірі купки спіралей збільшувалися до розмірів покручених кишок. Вони звивалися одна довкола одної, паче гадюки, і робилися невиразними, наче спіральні туманності астрономічних розмірів. Що саме снувалося в цих мільйонах сірих спіралей? Про галактики ми знаємо чимало, але про спіралі мозку – нічого. Через це, певно, й історія уподібнюється радше до оракула, ніж до науки. Може, пізніше, колись пізніше, усі процеси у мозку будуть з’ясовані за допомогою таблиць і статистики. Учитель виведе на дошці алгебраїчну формулу, яка подаватиме умови життя мас певної країни певного періоду: «Ось тут, громадяни, ви бачите об’єктивні фактори, що зумовлювали той історичний процес». І, ткнувши лінійкою в сіро-туманні клуби спіралей мозку Хазяїна, вчитель продовжуватиме: «А ось тут ви бачите суб’єктивну рефлексію тих факторів. Ця рефлексія у другій чверті XX століття допровадила принцип тоталітаризму у Східній Європі до тріумфу…» Так, поки все це не буде як слід з’ясовано, політика залишатиметься кровожерним дилетантством, таким собі забобоном і чорною магією.

З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», – подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.

Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.

Рубашов стояв посередині камери, дожидаючись крику. Зняв пенсне і за звичкою протер його рукавом. Подумки зарікався кричати, хоч би що йому там робили. Повторив зарікання вголос, як фанатик молитву. Та очікуваний крик катованого не долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.

Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно – сніданок…

Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно, стояв у належному місці – один крок від дверей, – бо Рубашов його не бачив. Виднілися лише його руки, аж до ліктів. Голі й тонкі, як дві паралельні палички, вони стирчали з дверей. Долоні були повернуті догори і складені в пригорщі. В одну з них поклали хліб, в’язень прикрив його другою долонею і відступив у темряву камери. Двері грюкнули.

Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.

На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.

Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.

Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.

Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.

Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.

Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він й уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.

–Чому не прибрано? – спитав він різким голосом. – Ви ж знаєте приписи?!

–Чому мені не дали сніданку? – у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.

–Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! – відрубав той.

–Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! – відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.

–В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.

Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:

–В’язень не має швабри.

Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.

–В’язень не має й миски для їжі, – сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. – Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.

–Ви помиляєтесь, – відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.

На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», – подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.

–Ви помиляєтесь, – повторив той. – Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.

–Зуби… – поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.

Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.

–Вам видніше, – сказав Рубашов.

Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму – примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.

Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.

–Маєте ще якесь прохання? – спитав офіцер без видимої іронії в голосі.

–Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, – сказав Рубашов.

Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:

–Олівця і паперу!

Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь і револьвер при боці.

І знову шість з половиною кроків до вікна і шість з половиною кроків назад. Крокував, розмірковуючи про все, що трапилося щойно. Протираючи пенсне рукавом, прокручував подумки усю сцену до найменших подробиць. Хотів пробудити в собі ненависть до охоронця зі шрамом на щелепі. Сподівався, це загартує його для прийдешньої боротьби.

Та не зміг не піддатися давній фатальній спокусі – ставати на місце опонента й дивитися на речі його очима. І що ж він побачив очима слідчого? Побачив себе, Рубашова, низькорослого, з цапиною борідкою, зарозумілого, що, розсівшись на ліжку, провокуючи, виставляв прибульцям свою прілу шкарпетку з діркою на п’яті. Авжеж, цей чоловік, Рубашов, мав свої заслуги і славне минуле, та одна річ – бачити його у президії партійного з’їзду, інша – на солом’яному матраці у камері. «Оце він і є, той легендарний Рубашов?» – запитував він сам себе тоном охоронця з невиразними очима. Та це ж ракло! Верещить за сніданком, мов вередливе дитя, без стриму й сорому. Камера не прибрана. Дірки в шкарпетках. Сварливий інтелігент. Плів інтриги проти закону й порядку – за гроші чи з переконання, не має значення. Революцію здійснено не для примхливих всезнайків. Рубашов, правда, допомагав її здійснювати. Тоді він іще був людиною. Але тепер він старий, та ще й із претензіями на безпомильність. Якраз визрів для ліквідації. Може, його треба було ліквідувати ще тоді, як палали революційні пожежі. Бо на тілі революції опинилося надто багато мильних бульбашок, які почали згодом лускати. Якщо він не втратив іще самопошану, то мусив би принаймні прибрати в камері.

Якусь мить Рубашов розмірковував, братися йому чи ні за миття долівки. Не дійшовши жодного висновку, постояв ще трохи посеред камери, тоді почепив пенсне на ніс і підійшов до вікна.

Над в’язничним подвір’ям займався день. Була восьма година ранку. Минуло лише три години, відколи він опинився в цій камері. Знадвору в’язниця скидалася на величезний барак. Сталеві ґрати на вікнах. За ґратами камери, надто темні, аби можна було хоч що-небудь у них розгледіти. Навіть тих, що стояли за ґратами так, як він, розглядаючи сніг на подвір’ї, знадвору не було видно. Сніг видавався приємною білою скатертю. Він, мабуть, примерз і скрипить, коли хтось по ньому ступає.

«Стара хвороба, – розмірковував Рубашов. – Революціонери не можуть, не сміють дивитись на речі очима інших. Чи, може, мусять? Бо як можна змінити світ, уподібнюючи всіх собі? А інакшим робом – можна?»

Якщо все розуміти й усім пробачати – де тоді взяти рішучість у вчинках? «От вони просто розстріляють мене та й усе. Бо мої мотиви їх не обходять». Рубашов схилив голову на підвіконня. Надворі було біло й тихо.

Стояв, забувши про все. Лише відчував на чолі холодний дотик ґрат. З часом йому здавалося, що камеру наповнює глухий, але впертий стукіт. Обернувся довкола, напружуючи слух. Стукіт був тихий, і неможливо було визначити, від якої стіни він долинає. Раптом глухі звуки втихли. Рубашов підійшов до стіни, де стояла параша, і постукав до камери 406, але відповіді не отримав. Тоді наблизився до протилежної стіни, яка відділяла його від камери 402 і біля якої стояло його ліжко. Стукнув по стіні кілька разів, і вона «обізвалася».

Він сів на ліжко так, щоб мати на оці вічко, і відчув хвилювання. Перший контакт із будь-ким завжди хвилює.

Тепер із камери 402 стукіт долинав безупинно. Три удари з короткими інтервалами, тоді пауза; знову три удари і пауза. Рубашов відповів таким самим сигналом, що означало: «Слухаю». Йому нетерпеливилось дізнатися, чи отой співрозмовник за стіною знає «прямолінійну систему», інакше б треба було багато терпцю, щоб його навчити.

Стіна була грубою і пропускала звук кепсько. Рубашов мусив притиснутися вухом до холодної цегли. З’ясувалося, що сусід має добрий досвід і знає усі, які тільки є, системи перестукування. Він ударяв по стіні без поспіху, але гучно, – можливо, використовуючи олівець. Рубашов намагався тим часом відтворити в уяві прямокутник літер – 28 квадратів, чотири горизонтально, сім вертикально. Літери, без яких можна обійтися, до системи не входили.

Почулись чотири удари – отже, останній, нижній ряд. Потім один удар – перша літера ряду. «X»! Після паузи – ще три удари. Тоді шість – шоста літера. «Т»! Знову три удари – третій ряд, тоді – два. «О»!

«Хто?»

«Практичний чоловік, – подумав Рубашов. – Хоче знати відразу, з ким має честь!»

Відповідно до революційної етики, той, що за стіною, мав би почати з якогось політичного штампу, тоді передавати новини, побалакати про їжу й куриво. І лише після того наступало справжнє знайомство – називалися імена. А втім, досвід Рубашова обмежувався поки що країнами, де партія була переслідуваною, а не переслідувачем, і члени партії з огляду на конспірацію знали один одного лише на ймення. Але й імена змінювалися так часто, що врешті втрачали будь-яке значення. Тут, здається, було інакше. Рубашов завагався – називати йому чи ні своє прізвище?

В’язень із 402-ї домагався відповіді. Він знову вистукав: «ХТО?»

«Зрештою, чому ховатися?» – вирішив Рубашов. І відповів: «РУБАШОВ МИКОЛА САЛМАНОВИЧ».

Чекав, що з того вийде.

Відповіді не було. Усміхнувся. Сусід, певно, дістав шок, довідавшись, яка птиця опинилася поруч. Почекав ще хвилину, але стіна залишалася безгучною. Здвигнув раменами і підвівся з ліжка. Знову закрокував по камері, час від часу підходячи до стіни й наближаючи до неї вухо. Але стіна не озивалася. Рубашов протер рукавом пенсне, підступив до дверей і визирнув у вічко. Коридор був безлюдний. Лампочки поливали стіни понурим, одноманітним світлом. «Дивно, чому замовк 402-й?»

Може, від страху? Може, боявся скомпрометувати себе контактом із такою великою рибою? Може, не мав нічого спільного з політикою? Може, був лікарем чи інженером і тепер трясся від самої думки про свого сусіда? Хто б він не був, але ясно: він не мав жодного політичного досвіду. Коли б мав, не домагався б прізвища зразу. Скоріш за все, замішаний у якусь саботажну справу. А що сидить тут давно – очевидно, бо вже досконало вивчив усі системи перестукування, і тепер, раптово урвавши розмову, намагається доказати свою невинність. Певно, один із тих, що й далі вірять, ніби їхня суб’єктивна вина чи невинність щось значать для влади. Певно, один із тих, що не мають уявлення про вищі інтереси, яким підпорядковується уся гра. Мабуть, сидить тепер на матраці і пише сотий протест до влади, переконаний, що його листи уважно вивчаються у відповідних інстанціях. А може, пише тисячного листа до дружини, яка ніколи його не отримає. Правдоподібно, він запустив некрасовську бороду, перестав митися, набув звички кусати нігті й заповнювати уяву еротичними розкошами минулого. Ніщо так не допікає в ув’язненні, як усвідомлення своєї невинності. Воно сповільнює акліматизацію і підриває моральну снагу.

Несподівано майже впав на ліжко і притулив вухо до стіни, але вже проґавив слово. В’язень за стіною стукав швидко, нервово.

«… ВАМ І ТРЕБА!»

Що? «Так вам і треба?»

Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн – непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт – звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років – від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії – були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.

Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, – все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.

«ХТО?» – спитав Рубашов через стіну.

Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:

«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».

«ХАЙ БУДЕ ПО ВАШОМУ», – відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше – сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:

«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ…!»

«Он воно що», – усміхнувся Рубашов.

Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храпи».

«АМІНЬ», – вистукав Рубашов, усміхаючись.

Відповідь прийшла негайно:

«СВИНЯ!» Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні: «НЕ РОЗУМНО…» Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді рантом утихомирився й запитав: «ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?» Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем. Рубашов відповів: «ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ». Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов: «БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!» Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-і" уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав: «РУБАШОВ…» Ого, це вже скидалося на фамільярність. «Ну?» – відповів Рубашов. Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення: «КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?» Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів: «ТРИ ТИЖНІ ТОМУ». «РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».

Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.

Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:

«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»

Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:

«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ». Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував: «СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…» Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений. «МОЛОДЕЦЬ!» – гатив він з ентузіазмом. І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив. «ДАЛІ…» – домагався сусід. Але на цьому фантазія Рубашова спасувала. «ОТО Й УСЕ», – сказав він стукотом. І пошкодував. Сусід іще, чого доброго, образиться, а ображати його було не вільно. На щастя, офіцер виявився миролюбнішим. Він лише домагався продовження історії. «ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ ДАЛІ…»

Рубашов навіть не рахував ударів, що линули зі стіни. Він мовби автоматично перекладав їх в акустичне звучання. Йому здавалося, що він майже чує тон голосу, яким сусід прохав у нього більш еротичного матеріалу.

Сусід, очевидно, ще був молодий. Скорше за все, виростав за кордоном, у родині з військовими традиціями, викинутій за межі вітчизни в роки громадянської війни. Мабуть, з фальшивим паспортом дістався назад і тепер ось, у камері за стіною, катував сам себе. Пощипував вусики і крізь монокль безнадійно позирав на стіну.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…» Він безнадійно позирав на стіну, де плями цвілі нагадували йому жінку з грудьми, як бокали шампанського, і стегнами, як у дикої лошиці. «ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…»

Може, він стояв перед стіною на колінах, із простягнутими до неї руками, з долонями, складеними у пригорщі, як ті, що стирчали з дверей камери 407…

Щось ніби дзенькнуло йому в пам’яті, і Рубашов пригадав, на що були схожі ті простягнуті руки: на простягнуті руки Божої Матері перед розп’яттям.

Скорботна Мати… Картинна галерея у південнонімецькому місті одного понеділка після полудня. У залі не було ні. душі, за винятком Рубашова і молодого чоловіка, для зустрічі з яким він сюди спеціально прибув. Вони сиділи на округлій оксамитовій софі у центрі порожньої зали. Довкола, на всіх стінах, висіли картини фламандських майстрів, запруджені центнерами голих жіночих тіл. Це було 1933 року, в перші місяці терору, незадовго перед арештом Рубашова. Комуністична партія зазнала поразки. Її члени опинились поза законом, зацьковані, загнані у підземелля й на ешафоти. Партія перестала бути політичною організацією. Вона обернулася на тисячоголову і тисячоруку плоть, що спливала кров’ю. Подібно до того як волосся й нігті людини продовжують рости після її смерті, партія продовжувала функціонувати окремими клітинами, окремими мускулами, окремими членами. В країні ще існували малі групи людей, які врятувалися від катастрофи і які продовжували діяти конспіративно. Вони зустрічалися у підвалах, лісах, на вокзалах, у музеях і спортивних клубах. Вони раз у раз змінювали місця проживання, прізвища, звички. Вони знали одне одного лише на ймення й ніколи не просили адрес. Кожен довіряв своє життя іншому, і ніхто нікому не довіряв ні на йоту. Вони друкували листівки, в яких намагалися переконати себе й інших, що вони таки живуть і діють. Крадькома вони пробиралися на вузькі приміські вулички і виписували фарбою на парканах старі гасла, щоб лише показати, що вони до кореня не знищені. Вночі вони видряпувалися на високі фабричні димарі і прикріплювали до них свої стяги, аби лише доказати, що вони існують.

Та мало хто читав розповсюджувані листівки, а ті, що читали, хутко викидали їх геть, бо послання мертвих лякали кожного. Гасла на парканах швидко замальовувались владою, прапори з димарів знімалися, хоч наступної ночі з’являлися знову. По всій країні існували невеликі групи людей, які називали себе «мертвими у відпустці» і які робили все, щоб довести, що вони живі й не здаються.

Вони не мали зв’язку між собою. Нервові волокна партії були розірвані і кожна група діяла самостійно. Та поступово вони висували щупальці із своїх ніш. Поважні комерсанти прибували з-за кордону з фальшивими паспортами й подвійним дном у своїх валізах. Це були кур’єри. Здебільшого їх ловила влада, катувала й карала на горло. На їхнє місце приходили інші. Партія була мертва. Вона не могла ні рухатися, ні дихати, але її волосся й нігті продовжували рости. Провідники партії, які опинилися за кордоном, намагалися оживити її немічне тіло гальванічним струмом, але він лише стрясав окремими членами, не осягаючи бажаного ефекту.

Скорботна Мати… Рубашов забув про сусіда за стіною і збуджено походжав по камері – шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Бачив себе на округлій оксамитовій софі у картинній галереї, де пахло пилом і ваксою для підлоги. Просто зі станції він поїхав до місця зустрічі, прибувши туди на кілька хвилин раніше від умовленого часу. Був певен, що уник поліційного нагляду. Валізу, набиту зразками найновішого зуболікарського приладдя голландської фірми, залишив у камері схову на станції.

Сидів на софі, споглядаючи жіночі тіла на картинах, і чекав. Молодий чоловік, знаний як Ріхард, ватажок партійної групи цього міста, запізнювався. Він ніколи не зустрічав Рубашова раніше, так само й Рубашов ніколи його раніше не бачив. Ріхард проминув дві порожні зали, зайшов у третю й побачив на софі «товариша звідти». На колінах Рубашова лежала розгорнута книга – «Фауст» Гете у виданні всесвітньовідомого видавництва «Реклама». Молодий чоловік зауважив книгу, сторожко озирнувся довкола і сів біля Рубашова. Виглядав дуже соромливим хлопцем. Сидів на краю софи, за півметра від гостя, поклавши на коліна кепку. За фахом він був ковалем і на побачення прийшов у своєму найкращому, святковому одягу. На інші побачення він ходив у робочому комбінезоні, але, зрозуміло, не до музею.

–Вибачте, будь ласка, що запізнився, – сказав він тихо.

–Нічого, – озвався Рубашов. – Давайте спочатку поговоримо про наших людей. Маєте список при собі?

Ріхард заперечливо хитнув головою.

–Я ніколи не ношу списків при собі. Все, що вам потрібно, я маю в голові: імена й адреси.

–Добре, – сказав Рубашов. – Але як ми знайдемо потрібних людей, якщо вас заарештують?

–Я подбав про це. Список має Анна, моя дружина. Він замовк і ковтнув слину. Адамове яблуко на його горлі засмикалося. Уперше він глянув Рубашову просто в обличчя. Рубашов помітив запалені очі, на білках яких видніли тоненькі червоні прожилки.

–Анну заарештували минулої ночі, – мовив він, дивлячись на Рубашова.

Рубашов вичитав у його очах хитку, хлоп’ячу надію, що він, кур’єр Центрального Комітету, зробить чудо і виручить її.

–Так? – здивувався Рубашов і потер пенсне об рукав. – Значить, поліція має в руках список усієї групи?

–О, ні. В час арешту Анни з нею була її сестра. В останню хвилину Анна передала їй список. Сестра замужем за поліцаєм, але співпрацює з нами.

–Гаразд, – сказав Рубашов. – А де були ви, коли арештовували вашу дружину?

–Це було так, – відповів Ріхард. – Я не живу на своїй квартирі ось уже три місяці. Мій приятель працює кіномеханіком, і більшість часу я просиджую в його будці. Коли кінчається останній сеанс, я залишаюсь там спати…

Він ковтнув слину й продовжував:

–Мій приятель діставав для Анни контрамарки, і вона часто зазирала у віконце будки. Мене вона, звісно, не бачила, але коли на екрані бігли яскраві кадри, я міг виразно розгледіти її обличчя…

Він замовк. Навпроти нього висів «Страшний суд»: голі кучеряві херувими летіли крізь громовицю, звістуючи сурмами своє наближення. Ліворуч висіла картина німецького майстра. Рубашов бачив лише її частину. Решту ховала оксамитова спинка софи та Ріхардова голова. Бачив тонкі руки Божої Матері з долонями, складеними у пригоршні, і смужку чистого, голубого неба. Більше не міг роздивитись нічого, бо Ріхард, говорячи, тримав голову нерухомо, ледь похиливши її вперед.

–Он як, – увірвав мовчанку Рубашов. – А скільки років вашій дружині?

–Сімнадцять…

–Так? А вам?

–Дев’ятнадцять.

–Є діти? – поцікавився Рубашов. Він витягнув шию, але решту картини так і не зміг побачити.

–Якраз сподівалися першої, – відповів Ріхард. Він сидів непорушно, ніби вилитий з бронзи.

Запала пауза. Рубашов попросив Ріхарда перелічити всіх членів партійного осередку. Дещо перепитав і кілька адрес записав до книги замовлень з рекламою голландської стоматологічної фірми. Він записав їх у графи, спеціально залишені серед адрес місцевих дантистів та батьків міста, визбираних з телефонного довідника.

Коли Рубашов закінчив, Ріхард сказав:

–Тепер я хотів би подати вам короткий звіт про нашу працю.

–Гаразд. Я слухаю.

І Ріхард почав. Він трохи похилився вперед, поклав великі червоні руки на коліна і, говорячи, ні разу не випростався. Говорив про прапори на димарях, про гасла на парканах, про листівки, розкидані на фабриках. Говорив сухо, як бухгалтер.

Навпроти нього, дмухаючи у сурми, летіли крізь громовицю ангели. Ліворуч Божа Мати простягала свої тонкі руки. З усіх боків їх мовби стискали чиїсь плечі, груди, стегна…

«Її сніжно-білі груди були наче бокали від шампанського», – пригадав Рубашов. Стояв на цементній підлозі і прислухався, чи сусід за стіною не озветься. Не почув нічого. Підійшов до вічка у дверях і глянув на камеру 407. Побачив на дверях цятку – вічко – і засув із замком. Електричне світло заливало коридор, як завжди. Було тихо й безрадісно…

Упродовж Ріхардового звіту Рубашов не озивався. З-поміж тридцяти чоловіків і жінок, що їх Ріхард зібрав докупи після катастрофи, активними залишалося сімнадцять. Двоє, заводський робітник і його дівчина, викинулись із вікна п’ятого поверху, коли в їхню кімнату вламалась поліція. Один дезертирував і виїхав з міста. Двох запідозрено у співпраці з поліцією, але. остаточно ще не доведено. Троє вийшли з партії на знак протесту проти політики Центрального Комітету. Двоє з них організували опозиційну групу, третій прилучився до поміркованих. П’ятьох заарештували останньої ночі, між ними й Анну. Двоє з п’яти вже закатовані. Залишалося сімнадцять, готових і далі розповсюджувати листівки та виписувати гасла на парканах»

Ріхард оповідав детально, щоб Рубашов якомога швидше вникнув у їхні зв’язки і справи. Наївний Ріхард! Він не здогадувався, що Центральний Комітет мав у їхньому осередку таємного інформатора, від якого Рубашов уже знав усе, розказане Ріхардом. Він не здогадувався також, що цим довіреним був його приятель, кіномеханік. Тим більше він не здогадувався, що цей приятель мав інтимні зв’язки з його дружиною Анною, заарештованою останньої ночі. Про все це Ріхард не знав нічого, зате Рубашов знав. Партія була пошматована, але її розвідка й відділ контролю функціонували. Це була чи не єдина ділянка, на якій відчувався рух. І очолював цю ділянку сам Рубашов. Зрозуміло, й про це Ріхард не знав нічого. Він знав лише одне: Анну заарештували, проте його доля незмінна – розповсюджувати й надалі листівки та виписувати гасла на стінах. Він знав також, що Рубашов був товаришем із ЦК, отож йому можна довірятись, як батькові. Член партії, однак, не смів виказувати своїх почуттів, не смів зраджувати людських слабостей. Бо той, хто мав м’яке серце й відкриту душу, мусив бути усунутий від справ, відставлений убік, викинутий із партії у самоту й позаорганізаційну темряву…

З коридору почулися кроки. Рубашов підійшов до дверей, зняв пенсне і глянув у вічко. Двоє вартових, підперезаних шкіряними ременями, з револьверами на боках, провадили молодого селянина. Позаду них чвалав наглядач зі зв’язкою ключів у руках. Одне око селянина було підбите синцем і запухле; на верхній губі виднілася засохла кров. Минаючи двері Рубашова, селянин витер рукавом носа, з якого звисала червона крапля. Його обличчя було пласке й невиразне. Десь далі, за полем зору Рубашова, відчинилися двері й за мить із гуркотом зачинилися. Двоє вартових і наглядач повертали назад самі.

Рубашов знову рушив по камері. Здавалося, знову сидить на округлій оксамитовій софі, а поруч із ним – Ріхард. Здавалося, знову все заполонила тиша після звіту молодого німецького хлопця.

Ріхард сидів нерухомо. Долоні тримав на колінах і вичікував. Схожий був на людину, яка щойно висповідалася і тепер очікує від священика мудрого повчання.

Рубашов якийсь час розмірковував, тоді мовив:

–Гаразд. Це все?

Хлопець кивнув головою. Адамове яблуко на його горлі знову перекотилося з місця на місце.

–Мені у вашому звіті не все зрозуміло, – сказав Рубашов. – Кілька разів ви згадували листівки й брошури, які виготовляли самі. Ми знаємо про них. Їхній зміст неодноразово зазнавав критики. Як ви знаєте, там є кілька фраз і абзаців, абсолютно неприйнятних для партії…

Ріхард подивився на нього налякано і почервонів.

–Крім того, – продовжував Рубашов, – кілька разів ми висилали вам затверджений і схвалений нагорі матеріал для поширення. Був там зокрема і журнал малого формату – офіційний орган партії. Настільки я знаю, ви всі посилки отримали.

–Так, – погодився Ріхард.

–Але ви їх не розповсюдили. Ви навіть словом не згадали про це у своєму звіті. Замість надісланого вам матеріалу, ви поширювали речі, написані вами самими; речі, не перевірені й не апробовані партією.

–Т-так, – видушив із себе Ріхард.

Рубашов глянув на хлопця уважніше. Лише тепер він помітив, що той заїкається. «Дивно, – подумав Рубашов. – За два тижні це вже третій партієць, який заїкається». Щось забагато у партії людей з усіляким ґанджем. Чи це зумовлюється обставинами, у яких ми працюємо, чи, може, партія сама висуває калік…

–Ви м-мусите з-зрозуміти, товаришу, – тон Ріхарда був розпачливий, – що суть вашого пропагандистського матеріалу розходилася з дійсністю, б-бо…

–Говоріть тихіше, – обірвав його різко Рубашов, – і не повертайте голови до дверей…

Високий молодик у чорній уніформі зайшов разом із дівчиною до галереї. Дівчина була білява й добре збудована, хоч трохи повнувата. Він обнімав її за талію, в той час як її рука спочивала на його плечі. Вони не звернули жодної уваги на Рубашова і його співрозмовника, зупинившись навпроти летючих херувимів, спиною до софи.

–Продовжуйте, – мовив Рубашов спокійним, низьким голосом й інстинктивно витягнув із кишені цигарничку. Враз спохопився, що у музеї курити заборонено, і сховав цигарничку назад до кишені. Ріхард сидів, мовби спаралізований електричним ударом, вирячивши очі на пришельців.

–Продовжуйте, – повторив Рубашов тихим голосом. – Ви заїкалися в дитинстві? Відповідайте. І відірвіть свої очі від них.

–Д-деколи, – витиснув Ріхард.

Молода пара рушила вздовж картин і зупинилася перед однією, на якій була намальована товста, оголена жінка. Вона лежала на сатиновому дивані і дивилася просто на відвідувачів. Чоловік в уніформі щось сказав, мабуть, соромітно-двозначне, бо дівчина зайшлася сміхом і збентежено озирнулася на незнайомців позаду. Потім вони рушили далі.

–Ч-чи не краще піти звідси геть? – спитав Ріхард.

–Ні, – відрізав Рубашов.

Він боявся, що, підвівшись, Ріхард накличе на них підозру.

–Вони скоро підуть. До того ж світло падає на наші спини; наших облич вони не побачать. Вдихніть кілька разів повільно й глибоко. Це помагає.

Сміючись, пара повільно наближалася до вихідних дверей. Раптом вони повернулися і подивились у бік конспіраторів. Дівчина показала пальцем на картину Божої Матері і потягнула до неї свого приятеля.

–Моє заїкання вам заважає? – тихо спитав Ріхард, дивлячись на підлогу.

–Треба себе контролювати, – відрізав Рубашов.

Відрізав навмисно, бо не міг дозволити, щоб їхня розмова зробилась інтимнішою.

–З-за хвилину ц-це м-мине, – ніби вибачався Ріхард. – Анна завжди глузувала з моєї вади…

Поки пара лишалася в залі, Рубашову ніяк не вдавалося спрямувати розмову в потрібну колію. Спина молодика в уніформі величезною чорною брилою притискала його до софи разом із Ріхардом. Ріхард, який ще гостріше відчував небезпеку, долаючи соромливість, підсунувся ближче до Рубашова.

–Т-так, вона глузувала з мене, – продовжував він. – І все ж вона кохала мене. Часом я не розумів її. Наприклад, вона не бажала дітей, але й про аборт слухати не хотіла. Можливо, вони її не битимуть. Як по-вашому, катують вони вагітних жінок чи ні?

Кажучи «вони», він кинув головою на чорну спину молодика. У ту ж мить чоловік в уніформі обернувся й зосереджено глянув на Ріхарда. Їхні погляди стрілися. Чоловік в уніформі щось сказав дівчині і вона теж втупилась у нього поглядом. Рубашов схопив цигарничку в кишені, але тим разом не витягнув її.

Дівчина щось буркнула і потягла хлопця до виходу. Поволі вони віддалялися; хлопець раз у раз озирався і, видно, щось зважував. Нарешті вони вийшли і їхні кроки розтали у коридорі.

Ріхард уважно стежив за ними. Коли вони виходили, він аж голову витягнув їм услід, відслонивши ще шмат картини. Рубашов міг тепер розгледіти тонкі руки пречистої діви аж до ліктів. Вони були схожі на руки малої, виснаженої дівчинки.

Рубашов глянув на годинника, а Ріхард тим часом посунувся на своє місце.

–Мусимо розібратися, – сказав Рубашов. – Якщо я розумію вас правильно, ви навмисно не поширювали наш матеріал через незгоду із його змістом. Тимчасом ми не згодні із змістом ваших листівок. Зрозумійте, товаришу, що з цього випливає певний висновок…

Ріхард глянув на нього почервонілими очима, відвів погляд і опустив голову.

–Ви добре знаєте, що в надісланому вами матеріалі було повно нісенітниць, – сказав він безбарвним голосом.

Його заїкання зникло.

–Я б так не сказав, – заперечив Рубашов.

–Ви пишете так, мовби нічого не сталося, – говорив Ріхард. – Партію розтерзано на шматки, а ви белькочете про нашу незламну волю до перемоги. Кожен, кому ми показували ваш матеріал, плював на нього, як на безсоромну брехню. Зрештою, ви самі це добре знаєте… Рубашов кинув погляд на хлопця, що сидів, похилившись, підперши долонями підборіддя, і сухо мовив:

–Це вже вдруге ви приписуєте не властиву мені думку. Будь ласка, не робіть цього більше.

Ріхард подивився на нього так, ніби не повірив почутому. Рубашов продовжував:

–Партія проходить важке випробування. Інші революційні партії на своєму шляху стикалися з іще більшими труднощами. Вирішальним чинником є наша незламна воля. Кожен, хто в цей важкий час розм’якає чи розкисає, не належить до наших лав. Кожен, хто поширює паніку, допомагає ворогові, незалежно від мотивів, через які він це робить. Така особа небезпечна для всього руху і заслуговує на відповідне до себе ставлення.

Ріхард, оперши голову на руки, залишався спокійним. Не підводячи голови, глянув на Рубашова.

–Інакше кажучи, я небезпечний для руху? Допомагаю, виходить, ворогові? Ще й, мабуть, дістаю від поліції гроші? І Анна теж?…

–У листівках, до авторства яких ви признаєтеся, – провадив Рубашов тим самим сухим, незворушним голосом, – часто зустрічаються фрази на кшталт: «ми зазнали поразки», партію спіткала катастрофа», «ми мусимо починати справу наново, фундаментально змінивши політику». Це пораженство. Ви деморалізуєте партію.

–Я вважаю, – відповів Ріхард, – що людям слід говорити правду, бо вони її й так знають. Брехнею прихильності не здобудеш.

–Останній з’їзд партії, – вів далі Рубашов, – у своїх резолюціях зазначив, що партія не зазнала поразки, а лише здійснила стратегічний відступ, отож змінювати дотеперішню політику немає жодних підстав.

–Але ж це нісенітниця! – вигукнув Ріхард.

–Якщо ви й далі продовжуватиме в такому стилі, – зауважив Рубашов, – то нам лишається тільки перервати розмову…

Якийсь час Ріхард мовчав. У залі почало сутеніти. Контури херувимів і голих жінок на стінах зробились м’якими і тьмяними.

–Даруйте, – лагіднішим голосом озвався Ріхард. – Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…

Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:

–Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…

Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.

–Партія ніколи не помиляється, – сказав він із притиском. – Ви і я можемо помилятися, але партія – ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона – безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…

Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:

–Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного – допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші – олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика – річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво – і необережний летить у провалля…

Ріхард сидів нерухомо у попередній позі.

–Так, щодо цього я не маю жодних заперечень, – мовив він нарешті; його голос звучав розчаровано й змучено. – Все, що ви кажете, є безсумнівною правдою. Й аналогія зі стежкою в горах надзвичайно вдала. А проте я знаю одне – нас розбито. І ті, що вціліли, втікають геть. Мабуть, тому, що на нашій стежці дуже холодно. А наші вороги… Так, наші вороги захлинаються звуками оркестрів, маршують у повені прапорів і спочивають у затишку домашніх вогнищ. Перш ніж розгромити нас, вони робили те саме. Може, тому вони й виграли.

У залі вже геть стемніло. Не видно було навіть руки Скорботної Матері. Задзеленчав дзвінок – раз, потім вдруге. Дзеленчав різко, проникливо, сповіщаючи нечисленних відвідувачів, що вони мають іще чверть години. Рубашов знову глянув на годинника. Мав іще передати рішення центру, й побаченню кінець. Та перш ніж завершити справу, хотів остаточно переконатися, чи цей юнак розповів усе, що мав розповісти. Зрештою,. хоч би що Ріхард тепер казав, він, Рубашов, рішення змінити не може. А все ж хотів, щоб хлопець виговорився.

Обриси Ріхардової постаті робилися невловимими. Він непомітно відсунувся від Рубашова ще далі. Рубашов випростався. І відчув раптом біль у верхній щелепі. Скоріш за все – зіпсутий зуб. Ріхард мовби здогадався про все й запитав:

–Що я маю тепер робити?

Рубашов намацав язиком хворий зуб і ледве стримався, щоб не помацати його пальцем. Тихо, але чітко сказав:

–Повідомляю вас, що згідно з рішенням ЦК, ви не є більше членом партії.

Ріхард не ворухнувся. Рубашов трохи почекав, а тоді намірився йти геть. Ріхард, сидячи, підвів голову і спитав:

–Це й було причиною вашого приїзду?

–Майже…

Рубашов мусить іти геть, але не міг зрушити з місця, ніби приріс до підлоги. Стояв навпроти Ріхарда й чекав не знати чого.

–Як же тепер мені бути? – спитав Ріхард. Рубашов мовчав.

–Очевидно, мені тепер і в будці мого приятеля не можна спати?

Рубашов переступив з ноги на ногу, вагаючись із відповіддю, й нарешті сказав:

–Вам краще не бачитися з ним…

Розсердився на себе за цю фразу. Не був певний, як саме Ріхард її зрозуміє. Потім, вдивляючись у чорну постать навпроти, мовив:

–Буде краще, якщо ми вийдемо з музею поодинці. Прощавайте!

Замість відповіді Ріхард випростався, але не підвівся. Рубашов не бачив його обличчя, але здогадувався, як воно зараз виглядає. Здогадувався, який зараз вираз його запалених, ледь поблискуючих очей. Ця незграбна, прибита постать на тлі канапи закарбувалась у його пам’яті назавжди.

Вийшов із зали, швидко проминув наступну, таку саму порожню й темну. Було тихо, лише його власні кроки шаруділи по паркету. Уже на східцях згадав, що так і не побачив усього полотна Скорботної Матері. Тільки й запам’ятав долоні, складені в пригорщі, та тонкі, до ліктів, руки.

На вулиці зупинився. Зубний біль допікав ще дужче. Проймало холодом. Здригнувся од свіжості й тісніше затягнув шарф на шиї. Вуличні ліхтарі вже запалили, і їхнє світло заливало фронтон музею. Людей на вулиці було мало. Трамвай, калатаючи дзвінком, шмигнув мимо по рейках. Рубашов оглянувся, шукаючи таксі.

Вже на тротуарі його наздогнав Ріхард, захеканий і стурбований. Рубашов простував рівним, не надто швидким і не надто повільним кроком. Ріхард був вищий за нього на півголови і ширший у плечах. Але він увібрав голову в плечі й зіщулився, виглядаючи біля Рубашова зовсім малим чоловічком з дрібними кроками.

Продріботівши за ним певну відстань, Ріхард спитав:

–Ваша порада не бачитися з ним – пересторога? Рубашов угледів таксі, яке їхало їм назустріч.

Зупинився, чекаючи, поки воно з ним зрівняється.

–Все, що я мав сказати, Ріхарде, я сказав, – відповів Рубашов і зупинив авто.

–Т-т-товаришу, – тремтливим голосом озвався хлопець, – н-н-невже ви можете видати мене поліції?

Таксі зупинилося кроків за п’ять од них. Ріхард вихопився перед Рубашовим, зігнутий і перестрашений, і загородив йому шлях. Він тримав Рубашова за рукав і торохтів йому просто в обличчя. Рубашов відчував на щоці його гарячий віддих і бризки слини.

–Я не ворог партії! Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…

Шофер у таксі, напевно, почув останнє слово. Це Рубашова трохи збентежило, але він вирішив таки їхати цією машиною, бо їхня метушня з Ріхардом робилася дедалі підозрілішою, а поліційний пост знаходився неподалік.

–На вокзал, – діловим тоном кинув Рубашов, сідаючи в авто.

Водій причинив за пасажиром дверцята.

Ріхард стояв на хіднику, жмакав у руках кепку, і його адамове яблуко перекочувалось угору-вниз.

Таксі рушило. Рубашов волів не озиратися. Знав і без того, що Ріхард стоїть на краю хідника, вдивляючись у задні червоні ліхтарі автомобіля.

Кілька хвилин машина мчала не надто запрудженою вулицею. Водій раз у раз озирався, мовби хотів пересвідчитися, чи пасажир на місці. Рубашов не орієнтувався в цих вулицях, і тому не мав уявлення, куди вони їдуть. Вулиці робились дедалі тихішими, а в кінці однієї з них з’явилась нарешті масивна будівля, над широким входом якої висів великий освітлений годинник. Вокзал.

Таксі у цьому місті ще не мали лічильників, і Рубашов спитав шофера:

–Скільки з мене?

–Ніскільки, – відповів шофер.

Його обличчя було старим і зморшкуватим. Він витягнув із кишені червону хустину, більше схожу на ганчірку, і висякався у неї. Рубашов глянув на нього уважніше. Був певен, що ніколи не бачився з ним раніше. Водій тим часом сховав хустину й сказав:

–Для таких, як ви, пане, послуга безкоштовна,…

Сказав і взявся за важіль. Несподівано він простягнув з вікна руку. Це була рука робітника з синіми жилами й чорнуватими нігтями.

–Бажаю вам щастя, пане, – додав він, якось дурнувато посміхаючись. – Якщо ваш молодий друг потребуватиме допомоги, моя стоянка біля музею. Можете передати йому номер моєї машини…

Праворуч Рубашов помітив носія, що стояв, обпершись об стовп, і уважно дивився у їхній бік. Замість потиснути простягнуту руку, Рубашов кинув у неї кілька монет і, не мовивши ані слова, рушив до входу на станцію.

Взявши у камері схову валізу, він ще мусив цілу годину дожидатися свого поїзда. Зайшов до буфету і випив склянку ерзац-кави. Зубний біль не давав спокою.

Заснув у вагоні. Снилося, що біжить по колії перед паровозом. Ріхард і водій таксі визирають згори, тримаючи руки на важелях. Піддають поршням пари, щоб таки наздогнати Рубашова і розчавити його сталевою масою. Колеса шалено стугонять на рейках і накочуються усе ближче й ближче, а ноги важчають і відмовляються бігти… Прокинувся, відчуваючи нудоту. На лобі виступив холодний піт. Пасажири в купе поглядали на нього здивовано й загадково. За вікном була ніч. Потяг мчав крізь закутану в темінь ворожу країну. Справу з Ріхардом треба було ще довести до кінця. І страшенно болів зуб…

Тижнем пізніше Рубашова арештувала німецька поліція.

Він притулився чолом до ґрат і глянув униз, на подвір’я в’язниці. Ноги були важкі. У голові стугоніло. Безконечне ходіння по камері давалося взнаки. Подивився на годинника: за п’ятнадцять дванадцята. Майже полудень. Наново переживаючи епізод зі Скорботною Матір’ю, проблукав по камері цілих чотири години.

Така довга задума його не дивувала. Ці «білі сни» в одиночній камері не були новиною. Пригадав, як його приятель, голяр за професією, розповідав колись, що на другому році «одиночки» снив серед білого дня упродовж семи годин. Сплючи з розплющеними очима, він промаршував по камері 28 кілометрів. Стер ноги до пухирів, не відчувши ніякого болю.

Що Рубашова турбувало, то це надто швидке настання такої прострації. Лише перший день ув’язнення, а його вже пойняла така слабість. Раніше цей стан наступав по кількох тижнях. Знову ж, що було дуже дивним: він пригадував минуле. Хронічні камерні мрійники, переважно мріють про майбутнє. Якщо пригадують минуле, то все одно втрясають його відповідно до потреб своєї мрії, намагаються бачити його інакшим, ніж воно було насправді. Хотів вгадати, які ще несподіванки приготував для нього апарат його мозку. Знав з досвіду, що зіткнення зі смертю щоразу змінює механізм думання і витворює найдивніші реакції…

Небо посіріло, виглядало низьким і обважнілим. Снігопад ось-ось мав початися. На подвір’ї, по розчищеній стежці, походжало двоє в’язнів – в’язнична прогулянка. Один із них кілька разів підряд підвів голову і, здавалося, дивився просто у вікно Рубашова. Вістка про його арешт, напевно, вже розійшлася по цілій в’язниці.

Той, що поглядав догори, був дуже худий, і навіть здаля Рубашов міг розгледіти надзвичайну блідість його шкіри. Верхня губа була розсіченою і здертою, як у зайця. Він був щільно закутаний у плащ-намет і раз у раз стягував його краї ще тугіше. Другий в’язень, що виглядав старшим, мав на плечах накинуту ковдру.

Вони не розмовляли між собою і навіть не дивилися один на одного. Хвилин через десять до них підійшов вартовий, щось сказав, і вони вслід за ним почимчикували до будівлі. Перед тим як переступити поріг, молодий чоловік із заячою губою ще раз глянув угору, в бік Рубашова. Звичайно, самого Рубашова він побачити не міг. Вікна камер знадвору були просто чорними дірами з мережею ґрат. І все ж молодик дивився на вікно шукаючим поглядом.

«Ось я бачу тебе, – думав Рубашов, – і вбий, не знаю, хто ти такий. А ти, хоч мене й не бачиш, проте своїм поглядом даєш зрозуміти, що знаєш мене. Хто ти?»

Рубашов відступив від вікна, сів на ліжко і застукав до офіцера.

«ХТО ВОНИ?»

Припускав, що сусід за стіною тяжко образився і навряд чи озветься. Але офіцер, видно, вгамувався, бо негайно ж відповів:

«ПОЛІТИЧНІ».

Рубашов здивувався. Він узяв був "Заячу Губу за кримінального злочинця.

«ВАШОЇ ПОРОДИ?» – поцікавився Рубашов.

«НІ, ВАШОЇ», – відповів офіцер не без зловтішної усмішки.

Наступне речення сусід вистукав голосніше. Певно, стукав моноклем.

«ЗАЯЧА ГУБА – МІЙ СУСІД, КАМЕРА 400. ЙОГО ВЧОРА КАТУВАЛИ».

Рубашов завмер. Потім протер пенсне, яке зняв раніше і яке вживав для перестукування. Хотів спитати «ЧОМУ?», але вистукав «ЯК?»

«ПАРОВА КУПІЛЬ», – пояснив сусід.

Рубашова не раз катували в Німеччині, переважно били, Але про «парову купіль» він лише чув. Знав із власного досвіду, що будь-які муки можна стерпіти, якщо заздалегідь знаєш методи катування, тобто знаєш, чим кат орудуватиме. В такому разі вимагалося лише одного – витримки, як під час хірургічної операції, наприклад, зуба. Найгіршим було невідоме, коли жертва не могла передбачити своєї реакції, а отже, й не могла обрахувати силу спротиву. Зроджувався страх, що під тиском того невідомого скажеш щось таке, чого вже ніколи назад не вернеш.

«ЗА ЩО КАТУВАЛИ?» – спитав Рубашов.

«ЗА ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ», – зіронізував офіцер.

Рубашов надів пенсне й дістав цигарничку, в якій лишилося дві цигарки. Цього разу застукав цигарничкою:

«А ЯК ВАШІ СПРАВИ?»

«ДЯКУЮ, ДОБРЕ».

Чекав ще якихось сигналів зі стіни, але, схоже, розмова скінчилася. Здвигнув раменами, відкрив цигарничку і запалив передостанню цигарку. Знову рушив по камері. Дивно, але те, що мало відбутися, бадьорило його. Меланхолія розвіялась, у голові проясніло. Підійшов до вмивальника і вмився холодною водою. Освіжив руки до плечей, прохолодив груди. Прополоскав рота і витерся носовиком. Засвистів стару мелодію й засміявся: мелодія лунала фальшиво. Згадав, як за кілька днів до арешту хтось пожартував: «Якщо, б Хазяїн мав музичний слух, він давно вже знайшов би привід тебе ліквідувати». – «Він і без того знайде», – відповів тоді Рубашов, радше жартуючи, аніж вірячи у власні слова.

Запалив останню цигарку й на свіжу голову почав розмірковувати: яку лінію вести на допиті? Почуття самовпевненості аж нуртувало в Ньому, як колись у студентські роки перед іспитами. Силкувався пригадати все, що чув колись про «парову купіль». Уявляв себе в усіх можливих ситуаціях цієї купелі і подумки відзначав усі потрясіння, яких слід було сподіватися і до яких треба бути готовим, аби не дати себе захопити зненацька. Був свято певен, що нічого вони тою купіллю не осягнуть. Він не скаже нічого зайвого. Хотів, щоб допит починався якнайшвидше.

Пригадав давній сон: Ріхард і таксист наздоганяють його на локомотиві, аби переїхати його, аби помститися за обман і зраду.

«Так, я за все заплачу», – подумав Рубашов. Він хотів усміхнутися, та натомість лише болюче скривився.

Цигарка догоряла і вже припікала пальці. Кинув недопалок на підлогу і намірився розтоптати його черевиком. Але передумав, нагнувся, підняв його й притиснув до кисті руки між двома синіми жилами. Припікав руку з півхвилини, поки недопалок не погас. Лишився вдоволений: ні разу не сіпнув рукою і ні на мить не піддався пекельному болеві.

Око, що стежило за ним через вічко, зникло.

Розносили обід. Рубашова знову оминули. Не хотілося принижувати себе зазиранням у вічко, отож навіть не знав, що там давали. Але запах страви наповнив камеру, нагадуючи щось дуже смачне.

Хотілося курити. Треба було якось дістати цигарок, бо не міг без них зосередитись. Цигарки для нього були важливіші, ніж їжа. Через півгодини не витримав, затарабанив у двері. Минуло ще півгодини, перш ніж двері відчинилися. На порозі стояв наглядач із в’язкою ключів.

–Принесіть мені з в’язничної крамниці цигарок, – сказав Рубашов.

–А купони маєте?

–Я мав при собі гроші. Їх відібрали при обшукові.

–Тоді почекайте, поки їх поміняють на купони.

–І скільки для цього потрібно часу у цьому зразковому закладі? – не без іронії перепитав Рубашов.

–Якщо хочете, напишіть скаргу, – порадив наглядач.

–Але ж я не маю ні олівця, ні паперу…

–Нічим не можу допомогти. Для цього теж потрібні купони…

Злість ударила в голову, але Рубашов не втратив самовладання. Наглядач, проте, помітив, що зіниці в’язня зайнялись особливим блиском. Крізь пенсне цей блиск скидався на далекий високовольтний спалах. Це нагадало ключареві кольоровий портрет, з якого очі Рубашова світилися таким самим блиском. Ще донедавна цей портрет висів скрізь. Наглядач вишкірився старечою, злосливою усмішкою. І відступив у коридор. Та Рубашов помітив цю усмішку.

–Невже й ви почуваєте зверхність? Ви? Ходяча купа гною?

Він процідив ці слова якомога дошкульніше і зневажливіше. Тоді відвернувся й пішов до вікна.

–Я буду змушений написати відповідний рапорт, – сухо мовив старий, і двері зачинилися.

Рубашов потер пенсне об рукав і заспокоївся, навіть усміхнувся. Та цей стан відпруження тривав недовго. Він мусить знайти цигарки, інакше про жодну витримку нема мови. З півгодини він походжав по камері, тоді підійшов до стіни й постукав до сусіда:

«МАЄТЕ ТЮТЮН?»

Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ… АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».

Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, Що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»

Рубашов дивився на сіру стіну і мовби бачив крізь неї офіцера, що стояв навпроти й так само роздивлявся Рубашова. Він тяжко дихав, і його дихання, здавалося, долинає сюди крізь грубезний мур. «А й справді, – подумав Рубашов, – скількох я вбив власноручно?» Точного числа не міг пригадати. Це було надто давно, ще у громадянську війну. Застрілив, мабуть, не менше сімдесяти й не більше ста. То й що? Те все відбувалось за інших обставин, то було щось цілком інше, ніж ось, скажімо, справа з Ріхардом. Коли б йому довелося знову пережити ту саму революцію, він би знову розстрілював не вагаючись, навіть знаючи, що революція закінчиться Хазяїном на троні.

«З тобою, – подумав Рубашов, дивлячись на стіну, за якою стояв сусід з цигаркою в губах, – я не маю жодних рахунків. Я нічого тобі не винен. Ми не маємо ані спільних справ, ані спільної мови…»

Стіна знову озвалася. «Ну от, що ж ти від мене хочеш?» Рубашов притулив до стіни вухо й почув:

«ПОСИЛАЮ ВАМ ТРОХИ ТЮТЮНУ».

Невдовзі почулося грюкання в двері сусідньої камери. Офіцер кликав наглядача. Рубашов аж затамував подих: ану ж із цього щось вийде? Наглядач зачовгав по підлозі. Не відчиняючи дверей сусідньої камери, він спитав через отвір:

–Чого вам?

Відповіді офіцера Рубашов не почув, хоч і дуже хотів пізнати, як звучить його голос. Натомість почув окрик наглядача:

–Не положено! Порушення правил!

І тиша. Мабуть, офіцер щось пояснював наглядачеві, але Рубашов і цим разом не чув його голосу.

–Це образа при виконанні службових обов’язків! Я подам рапорт! – вигукнув стариган і зачовгав кудись коридором.

Незабаром з-за стіни знову полинули звуки: «ЗА ВАМИ СУВОРИЙ НАГЛЯД». Рубашов рушив по камері, усім тілом відчуваючи нестерпне бажання закурити. Думки його перескочили знову до офіцера за стіною, до його готовності поділитися тютюном.

–І все ж я б стріляв у вас зараз, як і в революцію, – мовив уголос. – Бо це потрібно й виправдано. Чи, може, я й перед тобою в боргу? Може, я маю тепер розплачуватися за все, що робив задля справедливості?

Бажання закурити збільшувалося. Організм потребував нікотину. Потреба в отруті свердлила свідомість, нила, як скабка, у глибині мозку. Роздратований, Рубашов крокував по камері, не помічаючи, що говорить уголос:

–Невже я повинен тепер розплачуватися і за справедливі вчинки? Невже, крім власної свідомості, є ще й інший для них критерій? Невже праведник стає найбільшим грішником, коли його вчинки переміряти за тим мірилом? І чи не буде цей гріх удвічі більшим – адже інші не відали, що чинять?

Зупинився навпроти вікна. Що це? Напад релігійного безуму? Лише тепер помітив, що розмовляє вголос. Та хоч і отямився, а вуст угамувати не міг. Супроти його волі вони промовили:

–Розплачуватися треба за все…

Вперше після арешту він злякався. Страх проникав у кожну клітину тіла. Гарячково шукав цигарок, хоч добре знав, – що не лишилося жодної.

З-за стіни долинув стукіт. Рубашов прислухався.

«ЗАЯЧА ГУБА ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ», – сповіщав офіцер.

В уяві постало бліде, повернуте до його вікна обличчя. Вістка його збентежила. Спитав:

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?»

Офіцер відповів:

«ВІН НЕ ХОЧЕ КАЗАТИ. АЛЕ ВСЕ ОДНО ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ».

Після полудня Рубашов почувався ще гірше. Раз у раз набігала дрож. Знову заболів зуб – правий верхній, зв’язаний із зоровими нервами. З часу арешту він нічого не мав в роті, проте голоду не відчував. Хотів зосередитися, але напади дрожі й нестерпне бажання закурити перешкоджали цьому. Помітив, що його думки, наче зграї, кружляють довкола двох речей – курива й ненароком кинутої фрази «Розплачуватися треба за все». Спогади поглинали його. Вони, здавалося, дзижчали над вухом, а іноді м’яко гули десь усередині слухової системи. Обличчя й голоси зринали і в ту ж мить зникали. А ті, що їх він намагався затримати на рубцях пам’яті, спричиняли біль. Усе його минуле було болючим і гноїлося скрізь, де тільки торкнешся. Його минуле – це партія. Сучасне й майбутнє – усе належало їй. Його доля була нерозлучно зв’язана з нею. І це минуле теж раптом стало непевним. Тепле, ще сповнене живого дихання тіло партії видавалося йому помережаним безліччю гнійних виразок, кривавих чиряків. Де і коли в історії траплялося щось подібне? Де і коли шляхетна справа знаходила гірше втілення? Якщо партія уособлювала волю історії, тоді сама історія була суцільною помилкою…

Рубашов глянув на вогкі плями на стіні. Стягнув ковдру з ліжка й накинув на плечі. Марширував по камері дедалі скоріше, різко повертаючи перед вікном та дверима. Але тремтіння находило знову й знову. Особливо чомусь терпла спина.

У вухах дзвеніло, гуло. Шум змішувався з м’якими голосами, але він не міг з’ясувати, чи то вони: линуть із коридору, чи то він опинився у стані галюцинації. «Це, мабуть, від зуба, – подумав Рубашов. – Треба буде таки попроситись до лікаря. Завтра. А поки що треба все обдумати. Насамперед треба знайти причину помилок партії. Всі наші концепції були правильні, але результати – хибні. Це хворобливе сторіччя. Ми діагностували хворобу з мікроскопічною точністю, але щоразу, коли ми бралися за хірургічний ніж, з’являлися нові болячки. Наша воля була непохитна й чиста; наша концепція мусила б викликати в усіх народів щирий захват. А тимчасом нас усі ненавидять. Чому ж ми стали такими одіозними й ненависними? Ми несли вам правду, але в наших устах вона обернулась брехнею. Ми несли свободу, але в наших руках вона перетворилася на батіг. Ми несли життя, але там, де лунає наш голос, сохнуть дерева й опадає листя…

Рубашов затремтів. В уяві постала фотографія делегатів першого з’їзду партії. Делегатів увіковічено за довгим столом. Одні сиділи, спершись ліктями на сукно столу; інші – склавши руки на колінах. Майже всі мали цапині борідки і всі серйозно дивилися в об’єктив апарата. Над головою кожного делегата було біле коло з цифрою, а навпроти такої самої цифри на білому полі під фотографією стояло прізвище.

Всі делегати виглядали поважно. Лише у вузеньких татарських очах ватажка світилася хитрість і легенька усмішка. Рубашов сидів праворуч від нього, блискаючи зіницями крізь пенсне. Хазяїн сидів у кінці столу, важкий і квадратний. Усі вони виглядали як члени міської Ради на засіданні, хоч насправді були моторами найбільшої революції в історії людства. Так, вони; були групою людей цілком нового типу – войовничими філософами. Вони спізнали всі в’язниці Європи. Вони мріяли про владу, щоб за її допомогою скасувати владу взагалі. Вони мріяли про панування над людьми, щоб визволити їх з-під будь-якого гніту. Усі їхні думки втілилися в реальність. Усі їхні мрії збулися. І де вони тепер, ці люди? У їхні мізки, що змінили курс світу, вліплено певну кількість свинцю. Одних застрелено в лоб, інших – у потилицю. Лише двоє чи троє зостались живі, поневіряючись десь по світі, спустошені й викінчені. Та ще він. І – Хазяїн…

Рубашов змерз. Страшенно хотілося закурити. Заплющив очі. Картини з минулого змінювали одна одну, ніби невидима рука вставляла їх у проектор мозку і враз витягала, не даючи глядачеві схопити усіх подробиць. Одна картина затрималась трохи довше. Бельгійський порт. Малий Леві з невеликим горбом на спині й неодмінною люлькою у зубах. Навіть тут, у камері, мовби запахло причалами. Запахло мішаниною цвілої морської трави й бензину. Долинув музичний передзвін годинника на вежі. Привиділись вузькі вулички, що їх підмивали численні затоки, над якими сушили свою білизну портові повії.

Це було через два роки після зустрічі з Ріхардом. Між прибуттям до Бельгії і Скорботною Матір’ю минуло два роки. Рубашов побував у руках гестапо. Його били щоночі, – але він уперто заперечував усі підозри і звинувачення. Йому вибили зуби, пошкодили слух, викрутили руки, але він мовчав або заперечував. Тижнями його тримали у «псярні» – маленькій холодній камері, де можна було стояти лише на чотирьох і скавуліти від болю в усіх частинах тіла. Та він не піддавався. Слідчі так нічого й не витягли з нього. Скільки разів він втрачав свідомість і скільки разів його відливали холодною водою! Та отямившись, він просив цигарку і ще затятіше заперечував усі закиди. Здавалося, вся поліційна машина німецької диктатури обрушилася на нього, а проте він витримав, Його звільнили й літаком відправили на батьківщину в обмін за пійманого там їхнього агента. Вдома його зустрічали як героя. Грали оркестри, маяли прапори, маси народу вітали його революційними окликами. Навіть сам Хазяїн кілька разів узяв участь у цих святкових масових вітаннях.

Рубашов пробув за кордоном досить довго. Повернувшись на батьківщину, застав там чимало змін. Половини старих колег – тих самих, увічнених на фотографії, – уже не було в живих, і навіть сама згадка про них вважалася злочином. Їх можна було згадувати хіба що з прокльоном, новим різновидом лайки. З них усіх у пошані залишився лише той один, із татарськими очима, що встиг вчасно померти власною смертю. Його шанували як Бога-отця, з Хазяїна – як Бога-сина. Хоч кружляли чутки, що Хазяїн підробив заповіт Бога-отця і лише таким чином став спадкоємцем.

Ті з-поміж знаменитостей, котрі вижили, зробилися цілком іншими людьми. Цапині борідки позникали, їхні обличчя були тепер гладенько виголені, зношені і повні цинічної меланхолії. Час від часу Хазяїн висмикував з-поміж них нову жертву, і тоді всі інші били себе п’ястуками в груди й хором каялися у справжніх та вигаданих гріхах.

Пробувши в столиці два тижні, ще навіть не звільнившись од милиць, Рубашов попросив, щоб його знову відправили за кордон з новою місією.

–Чому такий поспіх? – спитав Хазяїн, дивлячись на нього з-за хмари тютюнового диму.

Після двадцяти років спільного перебування на чолі партії, вони все ж зберігали між собою певну формальну відстань. Над головою Хазяїна висів портрет померлого святого отця. Поруч колись висіла й побільшена фотографія його учнів із цапиними борідками. Тепер її довелося зняти.

Зустріч була короткою – всього кілька хвилин. В останній момент Хазяїн підвівся й потиснув Рубашову руку дещо сильніше, ніж звичайно. Рубашов потім довго роздумував, що мав означати цей потиск. Знову і знову згадувався іронічний погляд Хазяїна із-за тютюнового диму.

Рубашов узяв свої милиці й мовчки вийшов із кабінету. Хазяїн не став підводитися з-за робочого столу й проводити його до дверей. Наступного дня Рубашов відбув до Бельгії.

На пароплаві він уже почувався краще. На місці призначення його зустрів Малий Леві, провідник місцевого партосередку. Він сподобався Рубашову з першого погляду. Леві ознайомив гостя з причалами й покрученими вуличками, якими, видно було, пишався так, мовби збудував їх сам, власноручно. У кожній кав’ярні Леві мав безліч знайомих – портовиків, моряків, повій. Скрізь, де вони появлялися, йому пропонували кухоль пива. Леві відмовлявся й вітав знайомих, підіймаючи люльку до вуха. Навіть поліцай на ярмарку привітно йому підморгнув. А моряки з чужих кораблів, хоч і не знали мови, підходили до нього й привітно поляскували його по кривій спині. Все це викликало у Рубашова почуття подиву й визнання. Малий Леві мав авторитет і пошану. Недарма ж і партосередок цього порту вважався найкраще зорганізованим і найдисциплінованішим за кордоном.

Увечері Рубашов у компанії Леві та кількох портовиків гаяв час у невеликій кав’ярні. Був серед присутніх і дебелий портовик Пауль, організаційний секретар місцевого осередку. Замолоду він був борцем і кілька років провів на циркових аренах. Він був геть лисий, рябий, із надзвичайно великими вухами. Під пальтом він носив моряцький светр, а на голові мав старого чорного й вельми аристократичного капелюха. А головне – він умів рухати вухами. Його капелюх то піднімався, то знову опускався на очі. Поруч нього сидів Білл, колишній моряк. Свого часу він написав роман про моряцьке життя, зазнав слави, але невдовзі його як автора забули, й тепер він дописував до місцевої комуністичної газети.

Решта були звичайними портовиками, що любили у вільний час посидіти, погомоніти й випити. До кав’ярні заходили нові й нові люди, підсідали до столу, виставляли пиво, відходили. Власник шинку, грубий малий чолов’яга, час від часу підходив до них і награвав на губну гармонію. Випито було чимало.

Малий Леві представив Рубашова як «товариша звідти». І ніяких більше пояснень. Ніхто, крім Леві, не знав ні його прізвища, ні становища в партії. А що Рубашов, схоже, не мав настрою до розмов, присутні його не надто й розпитували. А те, що запитували, стосувалося переважно матеріального стану людей «там»: розмір їхньої зарплатні, земельні проблеми, розвиток промисловості. Все, що вони казали, засвідчувало непогане розуміння технічних деталей. І водночас – цілковиту необізнаність із загальною ситуацією й політичною атмосферою «там». Вони питали про збільшення виробництва кольорових металів з такою самою цікавістю, з якою діти питають про точні розміри ханаанського овоча.

Старий докер, що самотньо стояв оддалік, поки Малий Леві не покликав його до гурту, тиснучи Рубашову руку, сказав:

–Ви дуже схожі на Рубашова.

–Я це чую не вперше, – відповів Рубашов.

–Може, ви коли-небудь зустрічалися з ним? – наполягав портовик. – То виняткова людина!

За північ шинок спорожнів. Залишилися тільки Рубашов і Малий Леві. Шинкар позавішував вікна і позасовував стільці під столи. Поки Рубашов і Леві тихо перемовлялися, він, похилившися на шинквас, куняв.

Власне, вони й не перемовлялися. То радше був монолог. Малий Леві розповідав гостеві свою біографію. Розповідав із власної ініціативи, бо Рубашов ні про що його не просив, передбачаючи ускладнення наступного дня. І справді, ускладнення не забарились: наступного дня майже всім його новим знайомим закортіло оповісти гостеві «звідти» про своє життя.

Леві говорив монотонно, і Рубашов почувався як приречений. Хотів уже було вибачитися й піти геть, але відчув неймовірну втому й лишився.

Як з’ясувалося, Малий Леві не був бельгійцем, хоча говорив французькою мовою, як тутешній, і знав ледь не кожного мешканця цього містечка. Народився він на півдні Німеччини, навчився там столярського ремесла і гри на гітарі, а по неділях виступав із лекціями у клубі революційної молоді, роз’яснюючи теорію Дарвіна. У тривожні місяці перед приходом фюрера до влади, коли партія відчувала потребу у зброї, в його містечку було вчинено зухвалу акцію. Однієї неділі пополудні хтось вивіз автомобілем із поліційної дільниці у центрі міста 50 рушниць, 20 револьверів і два легких кулемети з амуніцією. Авто під’їхало до будинку поліції, з нього вийшли люди, показали ордер з урядовими печатками; супроводило їх два поліцаї. Наступного дня зброю таки вдалося знайти в гаражі, яким завідував член партії, а проте аферу до кінця так і не розкрили. Кількох комуністів, щоправда, заарештували, але Малий Леві тим часом зник із міста, пропав.

Вищі партійні інстанції пообіцяли йому роздобути паспорт та інші документи, але нічого з того не вийшло. Кур’єр, який мав доставити паспорт і гроші на подорож, не прибув у домовлене місце.

–Між іншим, у нас недотримання слова весь час має місце, – сказав Леві філософічно, акцентуючи усе речення.

Рубашов не відповів нічого.

Та, попри всі труднощі, Малий Леві таки добувся до кордону і перейшов його. Хоч і мусив спершу проблукати сім місяців, ховаючись від людського ока, бо ж фотознімок його висів перед кожним поліційним відділком.

Вирушаючи до місця зустрічі із посланцем центру, він мав при собі грошей всього на три дні.

–Раніше я просто не вірив, що люди можуть їсти кору. Читаючи про таке в книжках, я був певен, що це мелодраматичні витівки авторів. А тепер я вже знаю, що найсмачніша кора молодих дерев…

Мовби від згадки, про ті голодні дні він підвівся і взяв із шинкваса кілька ковбасок. Рубашову тимчасом згадалися в’язниці, рідка юшка у них, голодні страйки, і він теж почав жувати.

Після тривалих митарств Леві перейшов кордон і опинився у Франції. Не маючи паспорта, він був заарештований п’ятого дня. Поліція наказала йому забиратися чимскоріше в якусь іншу країну і лише при такій умові звільнила його з-під арешту.

–Це все одно ніби мене просили видряпатися на Місяць, – зауважив він.

А проте треба було щось робити. Наладнавши зв’язок із французькими комуністами, він попрохав у них допомоги. Йому сказали, що спершу наведуть про його особу довідки, тобто звернуться до німецьких товаришів, і лише тоді, можливо, допоможуть.

Леві і далі блукав без паспорта. Через кілька днів його знову заарештували. Відбуваючи тримісячне ув’язнення, він товкмачив своєму сусідові по камері, волоцюзі, значення резолюцій останнього партійного з’їзду. В обмін за це волоцюга відкрив йому секрет, як жити з продажу котячих шкур.

Через три місяці його випустили, привезли вночі до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку французьких цигарок. Старший жандарм сказав:

–По той бік кордону – Бельгія. Йди прямо й за півгодини ти будеш там. Та хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся – позбудешся голови…

Кілька тижнів Малий Леві блукав по Бельгії. Звернувся до комуністів за допомогою, але дістав таку саму відповідь, як і у Франції. Переситившись корою, він почав ловити котів. Зловити кота неважко. За шкуру, якщо не стара, можна було купити півхлібини та пачку тютюну для люльки. Щоправда, між ловінням кота і продажем шкури була ще одна, не вельми приємна операція. З емпіричного досвіду Леві відкрив, що найшвидше й найлегше кота можна забити таким способом: схопити його однією рукою за вуха, другою – за хвіст, повернути навзнак і сильним ударом зламати йому хребет об коліно. Після перших спроб його нудило, але з часом обвикся. Та невдовзі Малого Леві знову заарештували, бо, виявляється, в Бельгії теж треба мати документи. Спершу його попередили й відпустили, а за другим разом вліпили три місяці тюрми. Однієї ночі бельгійські жандарми привезли його до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку бельгійських цигарок. Старший жандарм сказав:

–По той бік кордону – Франція. Іди прямо й за півгодини ти будеш там. І хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся – позбудешся голови…

Так протягом року французька й бельгійська поліція кидали Малим Леві через кордон, як м’ячем, тричі. Пізніше він довідався, що декотрі члени партії були жертвами цієї гри впродовж багатьох років.

Знову і знову він звертався до однопартійців за допомогою, боячись втратити з ними контакт.

–Нам нічого не надіслано з вашої попередньої організації, – відповідали йому функціонери. – Зачекайте, поки надійдуть відповіді на наші запити. Якщо ви член партії, то дотримуйтеся партійної дисципліни…

І Леві продовжував жити з котів, то бельгійських, то знову французьких. Минув іще один рік. Малий Леві, раз у раз пожбурюваний через кордон, підупав фізично й почав харкати кров’ю. А до всього ще й марив котами. Все на світі, йому здавалося, пахло котами – харчі, люлька, немолоді повії, що давали йому деколи дах над головою. Знову звертався до партії.

–Ми й досі не отримали відповіді на наші запити. Минув іще один рік. За цей час товариші, що могли поручитися за Малого Леві, або померли у німецьких в’язницях від катувань, або просто зникли невідомо куди.

–Шкода, але нічим вам допомогти не можемо, – сказали йому партійні функціонери у Бельгії. – Вам не слід було приїжджати сюди без офіційної директиви. Хтозна, чи не вибули ви з батьківщини без партійного дозволу? Самі знаєте, безліч шпигунів і провокаторів намагаються проникнути у наші лави. Партія мусить бути пильною.

–Навіщо ви мені це розказуєте? – спитав Рубашов. Шкодував, що таки не пішов раніше. Малий Леві налив пива до кухля і, всміхаючись, підніс люльку, салютуючи гостеві.

–А для того, щоб ви знали, – відповів Леві. – Бо це типовий приклад. Я міг би вам навести ще не одну сотню подібних. Роками найкращі з нас борсаються у цій тяганині. Партія на очах кам’яніє. У її тілі з’явились подагра і склеротичне звуження вен. Такий стан унеможливлює революцію.

«Про це я міг би тобі розказати набагато більше», – подумав Рубашов, але не озвався.

Тимчасом історія Малого Леві мала щасливий кінець. Відбуваючи чергове ув’язнення, він опинився в одній камері з колишнім цирковим борцем Паулем, котрий останнім часом працював у порту. До в’язниці потрапив за те, що під час демонстрації скористався борецькими навиками і скрутив поліцая вдвоє.

Малий Леві і Пауль заприятелювали. Виявляється, Пауль був організаційним секретарем осередку. Вийшовши з в’язниці, Пауль дістав йому документи, влаштував його на роботу і поновив у партії. Таким чином Малий Леві знову має можливість читати портовикам лекції з питань дарвінізму та пояснювати їм поточні постанови Центрального Комітету, мовби нічого й не трапилось. Він забув про котів і свою злість на партійних бюрократів. Минуло півроку – і він став політичним референтом портової організації. Все добре, що добре кінчається.

Рубашов справді зрадів, почувши щасливий кінець, бо не міг передбачити своєї реакції, якби вся ця історія закінчилася інакше. Він-бо знав, із яким завданням прибув. Якщо й була ще якась революційна якість, невідома йому, то це схильність до самообману. І Леві розкрив краєчок завіси над нею. Рубашов уважно подивився на Малого Леві. Той, не зрозумівши значення його погляду, злегка зніяковів і віддав почесть – цього разу недоречно – піднесенням своєї люльки до вуха.

Рубашов задумався. Згадались коти. Зі страхом помітив, що його нерви напружилися. Мабуть, через втому. Але думка про котів не покидала його. Ставала настирливою ідеєю. Може, тому, що все складалося всупереч сподіванням. Коти… А тепер Рубашов мусить взяти оцього Малого Леві за вуха й ноги і зламати його горбату спину…

Почувався хворим. Встав, щоб іти. Малий Леві допровадив його додому. Не міг не завважити, що Рубашов дістав якийсь напад депресії і всю дорогу промовчав.

Тижнем пізніше Малий Леві повісився.

Між цим вечором і смертю Малого Леві відбулося кілька засідань бюро портового осередку, які не мали в собі нічого драматичного. Все відбувалося дуже просто.

Але трохи передісторії. Два роки тому найвища інстанція партії закликала робітників світу до боротьби проти молодої диктатури, що постала у серці Європи. Ця боротьба мала полягати у політичному й економічному бойкоті. Товари, експортовані Німеччиною, не купувати; сировину, призначену для гігантської військової машини Німеччини, – не пропускати. Всі закордонні секції партії виконували це розпорядження з ентузіазмом. Робітники цього малого бельгійського порту відмовлялися розвантажувати й навантажувати кораблі, що йшли до Німеччини чи прибували з неї. Інші профспілки підтримали їх. Страйк був нелегкий: траплялися сутички з поліцією, були вбиті й поранені.

Боротьба затягувалася і ніхто з певністю не знав, чи закінчиться ця акція успіхом. І раптом одного дня невелика флотилія з п’яти старих, на чорно пофарбованих кораблів зайшла до порту. Кожне судно було пойменоване прізвищами славетних керманичів революції. На їхніх щоглах майоріли червоні прапори з серпом і молотом. Страйкуючі робітники зустріли ці судна з небувалим піднесенням. Без жодних вагань, відразу ж, почали їх розвантажувати. Та після кількох годин праці з’ясувалося, що вантаж – рідкі мінерали – був призначений для військової індустрії бойкотованої країни.

Секретаріат партійного осередку негайно скликав загальні збори, на яких дійшло до гострого словесного зіткнення. Дискусії поширилися на всю бельгійську компартію. Реакційна преса підхопила цей випадок і щонайкраще для себе його використала. Поліція раптом відмовилася встрявати в перебіг страйку і проголосила нейтралітет. Керівництво партії закликало робітників припинити страйк і в суворій відозві наказало портовикам розвантажити кораблі. У тій відозві наводилися зокрема й хитромудрі аргументи на користь уряду революційної держави, які, щоправда, мало кого переконували. Осередок розколовся. Більшість членів партії добровільно відмовлялись від членства. Протягом кількох місяців від портового осередку залишалась тільки тінь. Але промислова криза зростала, і партія поступово повертала собі попередню популярність і силу.

Минуло два роки. Інша диктатура – цього разу італійська – розпочала в Африці загарбницьку війну і вдерлася в Абісінію. Знову Центральний Комітет закликав робітників світу до бойкоту. Цей заклик зустрів ще більшу підтримку, ніж попередній, бо й уряди багатьох держав цим разом теж засудили агресію й пообіцяли не постачати сировину італійській промисловості.

Без сировини, й зокрема без бензину, Італія була б паралізована. Та раптом відома флотилія з п’яти старих кораблів знову вийшла в море. Найбільший із цих кораблів мав ім’я теперішнього вождя революційної держави, який нещодавно на повен голос засудив загарбницькі війни, за що зазнав чергових нападок реакційної преси. На щоглах кораблів майорів прапор революції, а в їхніх трюмах хлюпотів бензин для агресора. Флотилія перебувала на віддалі одноденної подорожі від цього малого бельгійського порту, і Малий Леві та його товариші ще нічого не знали про її наближення. Завданням Рубашова було підготувати їх до неприємної зустрічі.

Першого дня він не сказав нічого – обмацував ґрунт. Лише наступного дня він попросив Леві скликати усіх членів партії до будівлі, де містилася партійна канцелярія.

Кімната була велика, гола, неприбрана, й обставлена так само неохайно, як усі партійні канцелярії усього світу. Почасти це пояснювалося бідністю, почасти аскетичною традицією. На стінах висіли старі виборчі плакати, політичні гасла і видрукувані на машинці повідомлення та об’яви. В одному куті стояв старий, запорошений гектограф. У другому лежала купа одягу, зібрана для родин страйкарів. Поруч височіли стопи пожовклих листівок і памфлетів. Вікна були заляпані фарбою, як у незакінченій будівлі. Над довгим саморобним столом висіла лампочка без абажура. Поруч зі стелі звисала липка стрічка для мух. За столом сиділи горбатий Леві, колишній атлет Пауль, письменник Білл та інші активісти.

Виступав Рубашов. Говорив довше, ніж звичайно. Оточення було для нього звичне. Уся ця довколишня незграбність і неохайність зроджували в ньому легкість і сміливість. Почувався як удома. Відчував тут потрібність своєї місії і не міг зрозуміти, чому вчора в шинку його охопив дивний, незрозумілий настрій.

Об’єктивно й не без експресії з’ясував він реальний стан справ, не кажучи, правда, нічого про справжню причину свого візиту. З його слів випливало, що світовій бойкот агресора не вдався через лицемірство й захланність європейських урядів. Декотрі з них хоч і наполягали на продовженні бойкоту, однак це було лише маскування. А інші й не намагалися приховати свою нещирість. Агресорові потрібен бензин. Донедавна країна пролетаріату постачала Італії велику кількість пального. Якщо тепер зупинити цей експорт, інші країни жадібно кинуться в порожнину й заповнять її. Фактично їм тільки того й треба – витіснити соціалістичну країну зі світового ринку. Можна бути до кінця принциповим, але товариші мусять зрозуміти, що втрата позицій на світовому ринку означає сповільнення промислових темпів «там», а від цього постраждає революційний рух у цілому світі. Отже, висновок ясний…

Пауль і троє робітників притакнули. Вони думали дуже повільно, і суть сказаного до них іще не дійшла. Все, що «товариш звідти» сказав, звучало досить переконливо. Все було схоже на черговий тактичний маневр, який практично їх не зачіпав. Нікому з них і в голову не прийшло, що все, сказане Рубашовим, мало якийсь зв’язок із чорною флотилією, яка наближалась до порту.

Лише Малий Леві і письменник Білл значуще переглянулися. Рубашов це помітив. Свої пояснення кінчив сухо, без попередньої теплоти в голосі:

–Ось і все, що я мав вам сказати. Ваш обов’язок – виконати рішення Центрального Комітету і пояснити менш свідомим товаришам значення цієї постанови, звичайно, якщо хтось із них матиме якісь сумніви. От і все.

На хвилину в кімнаті запала мовчанка. Рубашов зняв пенсне й запалив цигарку. Малий Леві як головуючий сказав:

–Від імені присутніх дякую промовцеві. Є питання до гостя?

Питань не було. Один із робітників незграбно сказав:

–Що питати? Все ясно. Товариші «там» знають добре, що роблять. Ми, звичайно, постанову викопаємо і бойкот продовжимо. Будьте певні, товаришу, через наш порт нічого до тієї італійської свині не пройде…

Двоє його товаришів притакнули. За ними озвався Пауль:

–За цей порт Центральний Комітет може бути спокійний, – і ворухнув кілька разів вухами.

На якусь мить Рубашову здалося, що він опинився перед опозиційною фракцією. Лиш перегодя зрозумів, що присутні, за винятком Леві і Білла, не схопили суті справи. Він подивився на Малого Леві, сподіваючись, що той розтлумачить усе звичайною портовою говіркою. Проте Леві опустив очі й мовчав. І тоді Білл, лице якого почало раптом нервово смикатися, сказав:

–А чи не могли ви цим разом для своїх трансакцій вибрати якийсь інший порт?

Товариші витріщилися на нього із здивуванням. Вони не могли збагнути, до чого тут слово «трансакція». Думка про чорну флотилію і досі не приходила їм до голови. Але Рубашов сподівався такого питання і мав наготовлену відповідь:

–Політично й географічно ваш порт дуже зручно розташований. Бензин буде розвантажено тут і далі до Італії він піде залізницею. Ми не маємо причин ховатися з цією справою. Було б добре, щоб ми уникли непорозумінь, бо реакційна преса тільки того й чекає.

Білл і Леві знову переглянулися. Портовики дивилися на Рубашова поглядами, що означали: «Ніяк не второпаєм». Та поступово вираз на їхніх обличчях змінювався – вони роздумували.

Нарешті Пауль якимсь гучним, хриплим голосом запитав:

–Про що, власне, йдеться?

Усі подивились на нього. Його шия почервоніла, він вирячився на Рубашова булькатими очима. Стриманим голосом Малий Леві сказав:

–Ти що, тільки-но проснувся?

Рубашов оглянув присутніх, кожного зокрема, і тихо сказав:

–Я забув ще одну деталь. П’ять вантажних кораблів Комісаріату зовнішньої торгівлі ввійдуть у ваш порт завтра, якщо дозволить погода.

Але й тепер ще не всі присутні збагнули суть справи. Усі мовчали. Мовчали й дивилися на Рубашова. Пауль повільно підвівся, жбурнув капелюха об підлогу і вийшов з кімнати. Двоє його приятелів подивилися йому вслід, вагаючись. Стояла тиша. Тоді Малий Леві відкашлявся і сказав:

–Товариш «звідти» пояснив нам причини тієї трансакції. Якщо вони не завезуть бензин, то це зроблять конкуренти. Є ще запитання?

Портовик, який уже брав слово, засовався на стільці і сказав:

–Цю пісню ми знаємо. Під час страйку завжди знаходяться люди, що кажуть: якщо я кину працю, вона дістанеться іншому. Ми наслухались цього досить. Так співають штрейкбрехери…

Знову запала тиша. Ззовні грюкнули двері – Пауль пішов, можливо, назавжди. Рубашов сказав:

–Товариші, інтереси промислового будівництва «там» стоять понад усім іншим. Ці інтереси значною мірою залежать від нашої зовнішньої торгівлі. Сліпа принциповість не завжди окупається. Подумайте над цим.

Портовик подався над столом уперед і вигукнув:

–Ми думали над цим! Ви «там» мусите подавати приклад. Цілий світ стежить за вами. А ви патякаєте про солідарність, жертовність і дисципліну і водночас своїми п’ятьма кораблями займаєтеся шахрайством, штрейкбрехерством…

Малий Леві випростався. Був геть блідий. Підніс люльку до вуха і якось швидко, низьким тоном, проторохтів:

–Усе, що сказав цей товариш, є і моєю думкою. Хто хоче ще висловитись? Ніхто? Засідання вважаю закритим!

Рубашов узяв свої милиці і зашкутильгав із кімнати. Тепер справи мали піти наперед визначеним, неминучим курсом. Поки флотилія заходила в порт, Рубашов послав телеграму «туди» й отримав нову директиву. Через три дні керівників портового осередку виключили з партії, а про Малого Леві у місцевій партійній газеті з’явилася стаття, де його було названо агентом-провокатором та низкою подібних епітетів.

Ще через три дні Малий Леві повісився.

Уночі Рубашову погіршало. До самого рання він не стулив очей. Напади лихоманки повторювались. Нестерпно болів зуб. Здавалось, усі рецептори його мозку були запалені і боліли. Він знав, що в його голові тепер невідступно кружлятимуть нові видіння і голоси. Пригадав Ріхарда в святковому костюмі, з запаленими очима: «Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…» Пригадав горбатого Леві: «Хто хоче ще висловитись?» Тих, що хотіли висловитись, було багато. Але партія не визнавала вагань. Вона посувалася до мети, не зважаючи ні на що, і на закрутах свого русла викидала утоплеників. Її курс мав багато закрутів – таким був закон її буття. І кожного, хто не міг слідувати її покрученим руслом, вона викидала на берег, бо таким було її всесильне право. Прагнення й почуття індивідуума для неї нічого не значили. Його совість була для неї ніщо. Їй було абсолютно байдуже, що творилося в його голові й серці. Партія визнавала лише один непоправний злочин – ухил від її курсу. І мала лише одну кару – смерть. Смерть не була таємницею в партії. Застосування смертної кари не викликало зайвих емоцій. Смерть була логічним завершенням долі кожного відступника.

Лише над ранок Рубашов, вичерпаний і змучений, звільнився від мук минулого і заснув. Та невдовзі звуки сурми сповістили початок нового дня. А вслід за тим до камери зайшли наглядач і два охоронці і забрали його до лікаря.

Виходячи з камери, Рубашов намірився прочитати прізвища на дверях камер Заячої Губи й сусіда-офіцера, але його повели в інший бік. Камера праворуч була порожня; нею кінчався правий ряд ізоляційних камер. Крило одиночок було відгороджене від решти в’язниці солідним муром. Наблизились до важких, масивних дверей, під якими наглядач добряче упрів, перш ніж відчинив їх. Далі вони йшли довгим коридором між двома рядами дверей, де на картах виднілося по кілька прізвищ. З камер доносилися розмови, сміх, навіть пісні. Рубашов здогадався, що опинився в дільниці для кримінальників.

Проминули голярню, двері якої були відчинені. Рубашов встиг побачити арештанта, якому голили обличчя, та двох селян, яким стригли волосся – мабуть, новаки. Всі в голярні, загледівши Рубашова з вартою, повернули голови в їхній бік.

Незабаром опинилися перед дверима, на яких був намальований червоний хрест. Наглядач шанобливо застукав, кивнув Рубашову, й удвох вони зайшли досередини. Конвоїри залишились у коридорі.

Медпункт був тісний, з важким повітрям. Пахло карболкою і тютюном. Відро і дві миски, що стояли біля стола, були по вінця заповнені зужитою ватою і старими бинтами. Біля другого кінця столу сидів лікар, повернутий до прибульців спиною. Він читав газету і їв хліб, намащений смальцем.

Коли наглядач зачинив за собою двері, лікар оглянувся. Був лисий, з напричуд малим черепом.

–Каже, що болять зуби, – кивнув наглядач у бік Рубашова.

–Зуби? – перепитав лікар, вдивляючись у пацієнта. – Ану, розкрийте рота. Швидко!

Рубашов кинув на лікаря погляд, у якому не важко було розпізнати зневагу.

–Дозвольте зазначити, – сказав Рубашов тихо, – що я політичний в’язень, і тому хотів би, щоб ви поводились чемно.

Лікар повернувся до наглядача:

–А це що за птиця?

Наглядач назвав прізвище Рубашова. Якусь мить лікар свердлив пацієнта очима, тоді сказав:

–Ваша щока розпухла. Відкрийте рота.

Дивно, але тепер Рубашов не відчував ніякого болю. Рота, проте, відкрив.

–Ліворуч на верхній щелепі ви взагалі не маєте зубів, – сказав лікар, мацаючи пальцем ясна.

Раптом Рубашов зблід і знесилено відкинувся на спинку крісла.

–Ага, ось де він! – вигукнув лікар. – Корінь від правого оптичного зуба залишився у гнізді!

Кілька разів Рубашов вдихнув на повні легені. Біль просто роздирав щелепу і, здавалося, свердлив мозок. Кров натужними поштовхами пульсувала у тілі.

Лікар знову взяв газету і хліб зі смальцем.

–На ваше бажання, – сказав, – я можу витягти корінь. Операція триватиме яких півгодини. Мушу попередити: ми не маємо жодних знеболюючих засобів…

Рубашову здавалося, що кімната наповнена густим туманом, у якому голос лікаря ледве чувся. Він знову зробив кілька глибоких вдихів і сказав:

–Дякую. Якось обійдуся.

Згадав чомусь про Заячу Губу і «парову купіль». Пригадав також, як учора недопалком припікав руку. «Не так воно буде легко», – підсумував.

Повернувшись до камери, відразу впав на ліжко й міцно заснув.

У полудень, коли розносили обід, Рубашова теж не оминули. Від цього часу він уже отримував раціон регулярно. Зуб болів, але менше, можна було терпіти.

Через три дні його викликали на перший допит.

Об 11-й ранку камери зайшли охоронці і наказали слідувати за ними. По врочистому виразу на їхніх обличчях Рубашов відразу здогадався куди. Ішов коридором між ними, спокійний і байдужий. Байдужість завжди проймала його в момент небезпеки, як несподіваний дарунок долі.

Йшли у той самий бік, що й три дні тому, коли його провадили до лікаря. Масивні двері знову відчинилися й грюкнули позаду нього так, ніби впала вся стеля. Та Рубашов навіть не озирнувся. «Дивно, – міркував він, – як швидко людина звикає до нових обставин». Почував себе так, ніби дихав повітрям цього коридору вже багато років, ніби затхла атмосфера в’язниць, у яких він побував раніше, перенеслася й сюди.

Проминули голярню, потім – медпункт, біля якого, чекаючи своєї черги, стояли три в’язні, а біля них – наглядач.

За медпунктом перед Рубашовим відкрилася нова «територія». Проминули сходову клітку, яка вела десь униз, у невідому глибінь. Цікаво, що там, унизу? Склади? Катівні? Його охопила допитливість експерта, страшенно кортіло вгадати – що там? У кожному разі ця сходова клітка йому явно не подобалася…

Проминули вузьке подвір’я, що було сподом високого кам’яного мішка. Вгорі, над мішком, висів клапоть неба. Зайшли в іншу будівлю. Тут коридори були ширші й світліші. Двері були вже не металеві, а дерев’яні і пофарбовані. Поблискували мідні клямки. Зосереджені службовці поспішали сюди й туди, не звертаючи жодної уваги на Рубашова та конвоїрів. Звучало десь радіо. Торохтіли друкарські машинки. Це була адміністративна частина в’язниці.

Дійшли нарешті до глухої стіни – коридор закінчився. Конвоїр підійшов до останніх в ряду дверей і постукав. Усередині хтось, говорив, мабуть, по телефону. Потім озвався й до них:

–Зачекайте хвилину.

Чути було «так», «я знаю», «в порядку», «зателефоную пізніше». Голос видався Рубашову знайомим, хоч кому саме він належав, точно визначити не міг. Це був згідливий чоловічий голос, сильний, ледь хрипкуватий. Не було сумніву – десь цей голос він уже чув.

–Зайдіть, – пролунало з-за дверей.

Конвоїр запустив Рубашова у кабінет, сам залишився у коридорі. За столом Рубашов побачив свого приятеля з студентських років Іванова, який був комбатом його дивізії у громадянську війну.

Іванов, кладучи телефонну трубку, глянув на гостя з усміхом.

–Друзі зустрічаються знову, – сказав він замість вітання.

Рубашов стояв біля дверей.

–Приємна несподіванка, – відповів сухо.

–Сідайте, – Іванов показав на стілець. Сам притому шанобливо підвівся і так і лишився стояти. Він був на півголови вищий від Рубашова. Стояв і чемно посміхався до в’язня.

Нарешті сіли. Іванов – у крісло за столом, Рубашов – на стілець проти нього. Якийсь час дивились один на одного з неприхованою цікавістю – Іванов з лагідною усмішкою, Рубашов – обережно й допитливо. Очі Рубашова ковзнули по цілій постаті Іванова і зупинилися на його правій нозі під столом.

–О, все в порядку, – пояснив Іванов. – Штучна нога з автоматичним коліном. Можу плавати, їздити на коні, вести авто і танцювати. Закурите?

Він простягнув через стіл портсигар. Рубашов дивився на цигарки і згадував свій візит до військового шпиталю, в якому Іванову щойно ампутували ногу. Він прийшов тоді на його прохання – Іванов був у розпачливому стані й просив отрути. Цілих півдня минуло в дискусії, впродовж якої Іванов намагався переконати і Рубашова, й себе самого, що кожна людина має право на самогубство. Зустріч закінчилась тим, що Рубашов попросив трохи часу обдумати його пропозицію. Тієї ж ночі його дивізію перекинули на іншу ділянку фронту, і після того вони не бачилися.

Рубашов розглядав цигарки. Вони були саморобні, але з дорогого американського тютюну.

–Це неофіційна прелюдія чи вже сама битва? – спитав Рубашов. – Якщо битва, то я від цигарки відмовлюся. Етикет вам відомий…

–Ет, дурниці…

–Якщо дурниці, то я візьму.

Він запалив цигарку і кілька разів глибоко затягнувся, ховаючи своє вдоволення.

–А як ревматизм у вашому плечі? – спитав він Іванова.

–Дякую, непогано, – відповів Іванов. – А як ваш опік? Він глузливо примружив очі і показав пальцем на ліву руку Рубашова. Там, між набряклими жилами, в тому самому місці, де три дні тому Рубашов загасив недопалок, виднів пухир завбільшки з середню монету. «Як він довідався? – запитав себе подумки Рубашов. – Стежив за мною, за кожним кроком?» Не відчував злоби, навпаки – відчув сором. Затягнувся востаннє і кинув недопалок у попільничку.

–Як на мене, то неофіційну частину можемо вважати закінченою, – сказав Рубашов.

Іванов пускав кільця диму і дивився на нього з лагідно-іронічною усмішкою.

–Не будьте задерикуватим, – сказав він.

–Задерикуватим? – повторив Рубашов. – Хто ж кого заарештував, я вас чи ви мене?

–Ми вас, – чітко сказав Іванов.

Він дістав нову цигарку й запалив від попередньої. Простягнув портсигар Рубашову, але той не ворухнувся.

–Чорт вас забирай! – гримнув Іванов. – Ви пам’ятаєте історію з отрутою?

Він нагнувся через стіл і видихнув дим Рубашову просто в обличчя.

–Я не хочу, щоб вас розстріляли, – сказав він поволі і випростався у кріслі, – А втім, чорт вас забирай…

Він усміхнувся, ніби даючи знати, що остання фраза не означала нічого, а була лише звичайною лайкою.

–Зворушливо з вашого боку, – сказав Рубашов. – А чи не могли б ви мені пояснити ще й таку дрібницю, як причина для мого розстрілу?

Іванов посерйознішав. Мовчки курив і малював олівцем фігури на промокашці. Здавалося, він добирав найпотрібніших слів.

–Слухайте, Рубашов, – озвався нарешті. – Я хочу зробити одне зауваження. Кілька разів ви сказали «ви», розуміючи під цим займенником державу й партію, і протиставляючи їм «я», тобто Миколу Салмановича Рубашова. Ви знаєте, що глядачеві на публічному процесі треба подати хоч кілька видимих доказів. Але для нас досить самого лише цього протиставлення, аби вас розстріляти.

Ці слова повергли Рубашова в задуму. Вони застали його зненацька. Здавалося, Іванов ударив по камертону й автоматично викликав у ньому відповідний відгук. Усе, у що Рубашов вірив, за що боровся, чого навчав інших упродовж сорока років, прокотилося через його мозок бурхливою хвилею. Одиниця була ніщо, партія – все. Гілка, відламана від дерева, має засохнути…

Він протер пенсне об рукав. Іванов, випроставшись, спокійно сидів і покурював, але вже не посміхався. Погляд Рубашова ковзнув угору і прикипів до білої квадратної латки на дещо темнішій стіні. Ясно, що на тім місці висів портрет чи картина, недавно зняті. Що саме висіло?– Скоріш за все фотографія Бога-отця разом з апостолами на першому з’їзді. Іванов, слідкуючи за поглядом арештанта, також подивився на стіну, але на його обличчі не з’явилося жодної реакції.

–Ваш аргумент дещо застарілий, – сказав Рубашов. – Як ви слушно помітили, ми звикли казати «ми», оминаючи першу особу однини. Я позбувся цієї звички; ви – ні. Але кого саме уособлює оте ваше «ми» сьогодні? Тут потрібно нової дефініції. Ось у чому річ.

–Я так і думав, – підхопив Іванов. – Добре, що ми так швидко дійшли до суті справи. Отже, ви переконані, що «ми», тобто партія, держава і маси, які стоять за ними, більше не репрезентують інтересів революції?

–Лишіть маси у спокої, – порадив Рубашов.

–З якого це часу у вас появилося таке презирство до плебсу? – єхидно спитав Іванов, – Чи це теж зв’язано з граматичною зміною «ми» на «я»?

Він похилився грудьми на стіл і, здавалось, дивився на Рубашова підбадьорливо й приязно. Його голова затуляла тепер білу латку на стіні, і це нагадало Рубашову зустріч у музеї, коли Ріхардова голова затуляла руки Скорботної Матері. Тої ж миті біль від хворого зуба пронизав йому щелепу і розпанахав череп від лоба до вуха. На секунду Рубашов аж заплющив очі. «Ось коли я розплачуюсь», – подумав. І не знав, чи подумав тільки, чи сказав це уголос.

–Що ви маєте на увазі? – спитав Іванов.

Голос звучав майже над вухом, трохи глузливо, трохи здивовано. Біль минув. Відпруження поволі розливалося клітинками мозку.

–Залиште маси у спокої, не чіпайте їх, – повторив Рубашов. – Ви не розумієте маси. І я їх не розумію, тобто перестав розуміти. Коли велике «ми» справді існувало, ми розуміли маси так, як ніхто перед нами чи після нас. Ми проникали у їхню глибінь, ми діяли в аморфному, сирому матеріалі самої історії…

Він узяв цигарку із цигарнички слідчого, що лежала відкритою на столі. Узяв, не помічаючи, що робить. Іванов догідливо нахилився через стіл і запалив сірника.

–Тоді, – продовжував Рубашов, – нас називали партією плебеїв. Ті, що називали нас так, – що вони знали про історію? Для них історія була невловимими брижами, колиханням хвиль. Вони дивилися на плинну поверхню, що раз у раз змінювалася, і не могли пояснити цих змін. Але ми шугнули вглиб, у безформні, безіменні маси, які завжди, в усі часи й епохи, творять субстанцію історії. Зробивши цей крок, ми перші відкрили закони її руху. Ми відкрили закони її енергії, закони повільної молекулярної зміни її структури й несподіваних вибухів. В цьому полягала велич нашої теорії. Якобінці були моралістами, ми – емпіриками. Ми копалися у первісному гною історії, поки не відкрили її законів. Про людство ми знали більше, ніж будь хто до нас. Тому й революція наша виявилась успішною. Але сьогодні… Сьогодні усі ті свої здобутки ми закопали назад, під найгрубіші пласти…

Іванов слухав. Випроставши ноги, сидів нерухомо, хіба що деколи черкав щось олівцем на промокашці.

–Продовжуйте, – сказав він. – Мені дуже цікаво, куди ви провадите.

Рубашов курив з задоволенням. Після довгого тютюнового голоду нікотин викликав легке запаморочення.

–Я свідомий, що ці зізнання коштуватимуть мені голови, – сказав Рубашов, знову переводячи погляд на білу латку на стіні, де ще не так давно висіла фотографія старої гвардії.

Цього разу Іванов не послідував за поглядом Рубашова.

–Але, – зітхнув Рубашов, – головою більше, головою менше, яка різниця! Все йде в землю: люди, їхній розум, їхні надії. Ви вбили велике «ми», знищили його. Невже ви справді вірите, що маси й досі з вами? Всі узурпатори у Європі висловлюють ті самі претензії з таким самим правом…

Він узяв ще одну цигарку і припалив її сам, бо Іванов цим разом не ворухнувся.

–Даруйте мені цю пишномовність, – вів далі Рубашов. – Але невже ви справді вірите, що народ досі з вами? Я вам відповім. Він терпить вас, німий і знекровлений, так само як терпить інших тиранів у інших країнах, але в його глибині немає й крихти відгуку на ваші гасла. Маси знову зробились німі і глухі, зробились отим великим і таємничим іксом історії, байдужим, як море до кораблів, що пливуть по його поверхні. Саме так: вони байдужі, як море. Всяке рухоме світло відбивається на його поверхні, але в своїх глибинах воно темне і таємниче. Колись ми таки спромоглися ворухнути тими глибинами, але той момент зник у минулому. Все закінчилось. Тобто, – він зробив паузу і надів пенсне, – колись ми творили історію. Сьогодні – лише політику. Різниця очевидна для кожного…

Іванов відкинувся на спинку крісла й пустив кілька кілець диму.

–Даруйте, але мені та різниця не зовсім ясна, – сказав він. – Коли ваша ласка, поясніть докладніше.

–Прошу. Якийсь математик сказав, що алгебра – це предмет для ледачих людей, бо в ній не відшукується значення ікса, а оперується ним так, мовби його величина відома. У нашому випадку ікс означає маси, народ. Політика – це оперування іксом без з’ясування його властивого значення, його природи. Тимчасом творити історію – це насамперед шукати значення ікса у рівнянні.

–Чудово! – вигукнув Іванов. – Але, на жаль, дещо абстрактно. Ви, як я розумію, хочете просто сказати, що «ми», тобто партія і держава, – більше не представляємо інтересів революції, інтересів мас чи, коли хочете, прогресу людства.

–Цього разу ви влучили, – відповів Рубашов з усміхом, але Іванов залишався серйозним.

–Коли саме у вас почали зароджуватися такі думки?

–Вони зароджувалися поступово, впродовж останніх років, – сказав Рубашов.

–А якщо точніше? Рік? Два? Три?

–Що за дурниці! – вигукнув Рубашов. – Ви можете сказати, коли стали дорослими? У сімнадцять? У вісімнадцять із половиною? У дев’ятнадцять?

–Не вдавайте дурника, – спокійно сказав Іванов. – Кожний ступінь духовного розвитку людини є результатом певного досвіду. Якщо вам справді цікаво, коли я став дорослим, то це трапилось у сімнадцять років, мене вперше тоді заслали в Сибір.

–Ви були тоді порядною людиною, – погодився Рубашов. – Сьогодні ви цілком інший…

Він знову глянув на білий квадрат на стіні і кинув недопалок у попільничку.

–Я змушений сформулювати питання точніше, – Іванов, здавалось, пустив повз вуха ущипливий коментар Рубашова. – Коли ви вступили до організованої опозиції?

Задзвонив телефон. Іванов узяв слухавку, буркнув: «Я зайнятий», – і кинув її на вилку. Відкинувся назад і чекав відповіді.

–Ви не гірше від мене знаєте, що ні до яких опозиційних організацій я не належав, – відповів Рубашов.

–Ваша воля, – здвигнув плечима Іванов. – Шкода, бо ви змушуєте мене вдаватися до бюрократичних методів.

Він дістав із шухляди папку і витяг із неї жмут паперів.

–Почнемо роком 1933-м, – сказав він, розкладаючи аркуші на столі. – Виникнення диктатури й розгром партії у Німеччині, де перемога, здавалося, ось-ось мала впасти у наші руки. Вас послали туди нелегально із завданням провести чистку й реорганізацію партійних лав…

Рубашов випростався й уважно слухав свою біографію. Думав про Ріхарда й сутінки біля музею, де він зупинив таксі.

–Через три місяці вас арештовано. Два роки в’язниці. Ви тримались зразково; поліція так і не змогла довести своє звинувачення. Звільнення й тріумфальний поворот додому…

Іванов відірвався від паперів, кинув швидкий погляд на Рубашова й продовжував:

–Удома вас бучно вітали й вшановували… нам тоді не вдалося зустрітися, бо ви були дуже зайняті. О, не подумайте, ніби я вам заздрив. Я розумів, що ви просто не мали змоги зустрітися з усіма своїми друзями. Я бачив вас двічі в президії. Ви ходили з милицями й виглядали абсолютно виснаженим. Логічно було б поїхати на кілька місяців до санаторію, підлікуватися, а тоді попросити якусь урядову посаду, адже ви були за кордоном чотири роки, виконуючи небезпечне завдання, мали б уже тим збридитись. Але ж ні! Не минуло й двох тижнів, як ви проситесь за кордон із якоюсь новою місією…

Несподівано Іванов перехилився через стіл і, майже сягаючи голови Рубашова, різко спитав:

–Чому?

Вперше його голос був жорсткий і пронизливий.

–Чи не тому, що вдома вам не сподобалося? Поки ви там були, тут сталися певні зміни, які вам не до шмиги, еге ж?

Іванов знову сів рівно й чекав, поки Рубашов щось скаже, але той спокійно сидів на стільці, потираючи пенсне об рукав і, видно, не мав наміру відповідати. Іванов продовжував:

–Ви повернулися на Батьківщину невдовзі по тому, як першу опозиційну групу було засуджено й ліквідовано. Між членами групи було чимало ваших близьких приятелів. Коли стало відомо, до якого ступеня розкладу спустилася опозиція, по цілій країні прокотилася хвиля всенародного обурення, але ви особисто не обмовилися й словом. Більше того, пробувши вдома всього два тижні, ви добровільно зголосилися до закордонної місії, дарма що не могли ходити без милиць…

Рубашову здалося, що кімната враз наповнилася запахом малого бельгійського порту – мішаниною цвілої морської трави й бензину. Привидівся цирковий атлет Пауль, який рухав вухами; Малий Леві, що салютував піднесенням люльки. Малий Леві… Він повісився у своїй кімнаті. Старий будинок, у якому він мешкав, щоразу здригався, коли по вулиці проїздило авто. Коли Леві знайшли над ранок із мотузком на шиї, усі подумали, що він ще живий. Насправді він уже був холодний. Лише будинок здригався, і від цього двигтіння його тіло крутилося на мотузку, мов живе…

–Після того відрядження, з яким, треба сказати, ви справилися взірцево, вас призначено керівником торговельної делегації в Б. Ви й на цей раз попрацювали добре, уклавши дуже вигідний для нас торговельний договір. На перший погляд, ваша поведінка залишалася бездоганною. А проте через шість місяців після того, як ви обійняли посаду, двох ваших найближчих співробітників, зокрема вашу особисту секретарку Орлову, відкликано з Б. як запідозрених у приналежності до опозиції. Розслідування підтвердило цю підозру. Вся країна сподівалася, що ви привселюдно відмежується від цих осіб, але даремно… Ви промовчали. Через півроку вас теж довелося відкликати з Б. Підготовка до другого процесу над опозицією наближалася до кінця. На попередньому слідстві ваше ім’я неодноразово згадувалось арештованими. Мовчати за цих обставин – це все одно що визнати себе співучасником. Ви й самі це все усвідомлювали, проте відмовлялися від прилюдних виступів та покаянь доти, доки партія не надіслала вам ультиматум. І тільки коли небезпека нависла над вашою власною головою, ви погодилися публічно схвалити курс партії й засудити тим самим Орлову. Її доля вам відома…

Рубашов слухав. У щелепі знову занило. Клятий зуб. Він завжди починав боліти при найнеприємніших згадках. Так, він знав долю Орлової. І долю Ріхарда. І Малого Леві. І свою власну. Глянув ще раз на білу латку на стіні – ось він, єдиний слід від апостолів революції. Доля апостолів йому теж була відома. Колись історія ступила на шлях, що обіцяв людству кращі форми життя. Сьогодні це був лише спогад. То навіщо ж тоді ця балаканина, ці церемонії?

Якщо якась частина людського єства непідвладна смерті, то Орлова лежить десь у величезній порожнечі і дивиться своїми очима – великими й лагідними, як у корови, очима, – на товариша Рубашова, якого вона мала за бога, і який навіть пальцем не ворухнув, щоб її врятувати…

Біль у зубі наростав, вдаряючи струмом по нервах.

–Прочитати вам зміст тої вашої заяви? – запитав Іванов.

–Ні, не треба, – Рубашов раптом помітив, що його голос зробився хрипким.

–Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ваша заява, яка одночасно була й зізнанням, закінчувалася гострим засудженням опозиції та безумовним схваленням лінії партії і її керівництва на чолі з вождем.

–Лише не ламайте комедії, – сказав Рубашов. – Ви добре знаєте, як подібні заяви пишуться. Якщо не знаєте, то заздрю вашій невинності. Тож прошу вас – облиште цю комедію.

–Ми майже дійшли до кінця, – заквапився Іванов, – Ще тільки лишилося з’ясувати два роки вашої діяльності, протягом яких ви були головою державної комісії з виробництва алюмінію. Рік тому, під час другого процесу над опозицією, головний підсудний, обмовившись про ще не до кінця з’ясовані справи, кілька разів згадав ваше прізвище. Хоч нічого конкретного сказано не було, підозра до вас серед партійців зростає. Ви робите ще одну прилюдну заяву, в якій знову проголошуєте свою вірність партії та її керівництву і різко засуджуєте злочинність опозиції. Це було якихось шість місяців тому. А сьогодні ви признаєтеся, що весь той час і навіть раніше вважали політику партії помилковою й шкідливою…

Іванов зробив паузу і випрямився у кріслі.

–Виходить, ваші заяви і клятви у вірності були лише засобом маскування. Я, між іншим, не моралізую. Ми з вами виростали на тих самих традиціях і до подібних справ ставилися однаково. Ви вважали, що наша лінія помилкова, а ваша власна – правильна. Якщо б ви це сказали відверто, вас напевно виключили б з партії, а це, в свою чергу, унеможливило б вам працю на користь власних ідей. Отже, ви мусили відкидати баласт, аби тільки служити справі, яка, на вашу думку, була єдино чистою й правильною. На вашому місці я, зрозуміло, чинив би точнісінько так, як і ви. До цих пір, отже, все в порядку…

–А далі? – не втримався Рубашов.

На обличчі Іванова знову з’явилася лагідна усмішка.

–Я не розумію однієї речі, – провадив він. – Ось зараз ви признаєтеся, що на протязі багатьох років були переконані в тому, що ми провадимо революцію до руїни. І водночас заперечуєте свою приналежність до опозиції та антидержавну діяльність. Невже ви гадаєте, я повірю, що ви спокійнісінько стежили за нашими справами зі складеними руками? І це в той час, коли ми, за вашим переконанням, закопувати революцію?

Рубашов здвигнув плечима.

–Я, мабуть, застарий і зашарпаний, щоб спромогтись на якусь протидію.

Іванов запалив нову цигарку. Його голос був тихий, але проникливий:

–Невже я повірю, що ви віддали в жертву Орлову й он тих, – він кивнув головою в бік білого прямокутника на стіні, – аби лише врятувати власну голову?

Рубашов мовчав. Ця мовчанка затяглася на кільканадцять хвилин. Чутно було лише, як Іванов пахкав цигаркою. Не дочекавшись нічого від Рубашова, слідчий заговорив знову:

–Я вас не розумію. Ось годину тому ви виголосили промову, повну всіляких випадів проти нашої політики. За кожен такий випад вас годилося б розстріляти без усякого суду. І водночас ви заперечуєте простий і логічний висновок, а саме: свою приналежність до опозиційної групи, на що ми, зрештою, маємо докази.

–Справді? – запитав Рубашов з іронією. – Якщо ви маєте докази, навіщо вам здалися мої зізнання? До речі, що ж то за докази?

–Доказів багато, – недбало сказав Іванов. – Між ними й план замаху на самого вождя.

Знову запала мовчанка. Рубашов надів пенсне.

–Дозвольте й мені поставити вам питання, – сказав він. – Ви справді вірите в це ідіотство чи тільки вдаєте?

У кутиках очей Іванова з’явилась та сама привітна лагідна усмішка.

–Я ж вам сказав, що ми маємо докази. Буду конкретнішим: ми маємо зізнання. Буду ще конкретнішим: ми маємо зізнання людини, яка мала виконати замах за вашим наказом.

–Вітаю! І що ж то за людина? Іванов голосно засміявся.

–Хвацьке питання!

–Можна те зізнання прочитати? Або зустрітися на очній ставці з тою людиною?

Іванов уже не сміявся, лише усміх застиг на його устах. Похилившись на стіл, він знову випустив дим просто Рубашову в обличчя. Ця розв’язність Рубашову не сподобалася, проте він змовчав.

–Пам’ятаєте ту історію з отрутою? – раптом сказав Іванов. – Здається, я вже запитував вас про це? Сьогодні ролі помінялися. Сьогодні ви на грані самогубства, А я хочу вам зарадити. Колись ви переконали мене, що самогубство – це дрібнобуржуазна романтика. Тепер я спробую відмовити від самогубства вас. І таким чином ми розквитаємось.

Рубашов не поспішав з відповіддю. Намагався відгадати, чи Іванов говорить щиро, а чи в його словах криється неминуча в подібних справах підступність. І водночас почував дивне, майже нестерпне бажання помацати пальцями білу латку на стіні. «Нерви, – подумав він. – Одержимість. Смішний забобон ступати лише по краях цементних плит у камері; бурмотіння безглуздих фраз; постійне потирання пенсне об рукав… Нерви».

–Цікаво, – порушив тишу Рубашов, – яку саме схему ви розробили для мого порятунку? Характер цього допиту радше вказує на протилежну мету.

Усмішка розлилася по всьому обличчі Іванова.

–Ви старий дурень, – сказав він Рубашову і, перехилившись через стіл, схопив його за ґудзика піджака. – Я таки добре зробив, що дав вам змогу вибухнути. Інакше ви вибухли б у найнедоречніший час. Невже ви не бачите, що зі мною нема навіть стенографа?

Він подав Рубашову цигарку.

–Ви поводитесь, як дитина. Як романтична дитина. Але досить цього. Зараз ми накидаємо коротеньке зізнання, і на сьогодні досить. Гаразд?

Гострим поглядом Рубашов пронизав слідчого:

–Що має бути у цьому зізнанні? Іванов, не перестаючи посміхатися, відповів:

–У зізнанні зазначимо, що ви з такого-то року належали до такої-то опозиційної групи. А нижче додамо, що ви категорично заперечуєте свою участь у планах замаху на вождя. І пояснимо: ви вийшли з групи, довідавшись про злочинні терористичні задуми опозиції.

Вперше Рубашов посміхнувся.

–Якщо це і є метою нашої розмови, – сказав він, – то давайте краще її закінчимо, бо нічого з того не вийде.

–Дозвольте мені договорити, – сказав Іванов без видимої злоби. – Звичайно ж, я передбачав вашу впертість. Тож давайте розважимо ще й моральний аспект справи. По-перше, своїми зізнаннями ви нікого не видаєте. Вся та група була заарештована ще перед вами і половина з неї вже ліквідована. Від решти ми можемо добитися значно кращих, тобто цінніших зізнань, ніж оце невинне лепетання, яке я пропоную вам підписати. Сподіваюсь, ви мене розумієте й покладаєтесь на мою щирість.

–Іншими словами, ви й самі не вірите в існування замаху на Хазяїна, – сказав Рубашов. – То чому ж ви не хочете влаштувати очної ставки з тією особою, яка приписує мені такий намір?

–Поміркуйте як слід, – сказав Іванов, і обличчя його посерйознішало, – Уявіть себе на моєму місці. Зрештою, розподіл ролей, як ви знаєте, не остаточний. Ще може статися так, що наші місця поміняються. Зважте це – і дістанете відповідь.

Рубашов на хвилину задумався.

–Стосовно моєї справи ви вже отримали згори інструкції. Так?

Іванов посміхнувся.

–Ну, ваше формулювання дещо різке. Фактично ще не вирішено, чи класифікувати вашу справу як «А» чи як «П». Сподіваюсь, ці терміни вам відомі.

Рубашов ствердно кивнув. Так, ці терміни були йому відомі.

–Здається, ви починаєте розуміти, – провадив Іванов. – «А» означає ліквідацію в адміністративному порядку. «П» – прилюдний процес. Переважна більшість політичних справ вирішується адміністративно, тобто всі ті справи, які не вдається оформити для відкритого процесу. Якщо ви попадете в категорію «А», вас заберуть з-під мого слідства. Адміністративний суд, як ви знаєте, завжди закритий і короткий. На такому суді не існує навіть тих можливостей для самооборони, які є на відкритому політичному процесі. Пригадайте собі… – Іванов назвав кілька прізвищ і кивнув головою в бік білого квадрата на стіні.

Несподівано Іванов цілковито змінився. Він опустив очі долу й замовк. А коли знову глянув на Рубашова, в його очах були втома й розгубленість. Здавалося, він дивився не на Рубашова, а на якусь далеку точку поза його спиною.

Тоді знову перелічив кілька прізвищ спільних знайомих.

–Я знав їх так само, як і ви, – провадив Іванов. – І все-таки певен, що вони працювали на дискредитацію революції. Я певен у цьому так само, як ви певні, що ми є її болячкою. Це принциповий момент. Аргументи ґрунтуються на логічних висновках. Ми не маємо змоги вдаватися в юридичні тонкощі. Адже й ви свого часу на них не зважали!?

Рубашов не озвався.

–Все залежить від того, – продовжував Іванов, – чи ваша справа попаде в категорію «П», тобто чи слідство залишиться у моїх руках. Знаєте, як добираються справи для відкритого процесу? Насамперед я мушу впевнитися у вашій готовності допомагати. Для цього потрібне передусім каяття і часткове зізнання в злочинах. Якщо ж ви оберете собі роль героя і все заперечуватимете, ви автоматично опинитесь у категорії «А» і вас розстріляють на підставі зізнань, зроблених, скажімо, Іксом. Якщо ж ви хоч у чомусь визнаєте свою вину, то тим самим дасте підставу для докладніших допитів. На цій підставі я зможу влаштувати очну ставку з вашим інкримінатором. І ви спростуєте найтяжчі пункти обвинувачення, визнаючи вину лише в певних, обережно визначених рамках. Завдяки такій тактиці ви дістанете щонайбільше 20 років ув’язнення. Фактично ж, по двох-трьох роках вас амністують. А через п’ять років ви знову повернетеся до праці і сидітимете в сідлі з тою самою певністю, що й раніше. Отож прошу вас: перш ніж відповідати, добре все обміркуйте…

–Я вже обміркував, – спокійно сказав Рубашов. – І ось моя відповідь: вашу пропозицію я відкидаю. З погляду вашої логіки і моралі все, що ви кажете, звучить переконливо. Але цієї логіки я вже маю досить, по зав’язку. Я змучений і старий, і ця гра мені невимовно набридла. Коли ваша ласка, дозвольте мені повернутися до камери.

–Що ж, вам видніше, – кивнув Іванов, – Правду кажучи, я й не сподівався, що ви приймете мою пропозицію… відразу. Такі розмови потребують тривалішого осмислення. А тому даю вам ще два тижні. Якщо надумаєте, дайте знати. Скажу відверто: я нітрохи не сумніваюсь, що врешті-решт ви сприймете мою пропозицію.

Рубашов підвівся. Підвівся і слідчий. Він натиснув на столі кнопку і, перш ніж до його кабінету вступили конвоїри, мовив:

–Кілька місяців тому у своїй останній статті ви сказали, що найближче десятиліття має вирішити долю людства. Невже вам не хочеться бути свідком цих вирішальних подій?

Рубашов дивився поверх голови Іванова, за якою виднів краєчок білого поля на стіні. У коридорі почулися кроки, двері відчинилися. Зайшли два охоронці і по-військовому віддали честь Іванову. Рубашов мовчки став між ними й утрьох вони рушили з кабінету.