Ніч ополудні

Другий допит

Коли існування Церкви під загрозою, вона автоматично звільнює себе від приписів морального кодексу. Для осягнення єдності дозволені будь-які методи, включно з підступом, зрадою, брутальною силою, продажем церковних знань, ув’язненням, карою на смерть. Бо єдиний і повсюдний порядок потрібен для добра суспільства, а тому індивідуум мав бути принесений у жертву заради спільного добра.

Дітріх фон Нігайм, Єпископ Верденський, року божого 1411

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного у п’ятий день ув’язнення.

«Остаточна істина, перш ніж утвердитись як остаточна, завжди виглядає фальшем. Той, хто в кінцевому підсумку має рацію, перед підбиттям того підсумку, на думку багатьох, робить лише помилки та шкоду.

Але хто матиме рацію у кінцевому підсумку? Сьогодні цього ніхто не знає. Отож поки що мусимо діяти в борг, продаючи душу дияволу й сподіваючись, що історія нас виправдає.

Кажуть, Хазяїн завжди має при собі «Принца» Мак’явеллі. І добре. Бо з часів Мак’явеллі нічого ліпшого не було сказано про правила політичної етики. Ми були першими, хто замінив ліберальну етику «справедливої гри» 19-го століття революційною етикою століття 20-го. І правильно зробили. Бо революція, здійснювана за правилами гри в крикет, є абсурдом. В історичні періоди загального відпруження політика може бути відносно м’якою, але в переломні моменти історії не залишається нічого іншого, крім старого правила: мета виправдовує засоби. Ми впровадили в це століття неомак’явеллізм. Інші, а саме: контрреволюційні диктатури, – лише незграбно нас наслідували. Ми були неомак’явеллістами в ім’я історичної правди, і в цьому полягала наша велич; інші – в ім’я національної романтики, і в цьому – їхній анахронізм. Тому в кінцевому підсумку історія виправдає нас, а не їх…

І все-таки в даний момент ми діємо й думаємо в борг. Викинувши за борт усі умовності й правила крикетної етики, ми залишили собі єдиний провідний принцип – логіку, що випливав з дії. Ми змушені слідувати за нашою думкою аж до останнього висновку і відповідно до цього діяти. Ми пливемо без баласту, стрімко й швидко. Тому кожен дотик до стерна є справою життя або смерті.

Не так давно наш провідний сільськогосподарський експерт Б. був ліквідований разом зі своїми тридцятьма співробітниками за те, що палко відстоював думку про перевагу нітратних добрив над поташем. Хазяїн, як відомо, руками й ногами обстоює поташ. Тому Б. і його тридцятку треба було ліквідувати як саботажників. У централізованому сільському господарстві проблема нітратів чи поташу набирає грандіозного розміру: вдалий чи невдалий вибір може вирішити навіть долю майбутньої війни. Якщо Хазяїн мав рацію, історія його виправдає й екзекуція над Б. і його тридцятьма товаришами залишиться вдало зіграною більярдною партією. Якщо ж він не мав рації, то…

Важливою є лише остаточна і об’єктивна істина. Крикетні моралісти дивляться на справу з іншої точки зору: чи діяв Б. суб’єктивно щиро, коли рекомендував нітрати? Якщо ні, то відповідно до їхньої етики він заслуговував смертної кари навіть якщо в кінцевому підсумку з’ясувалося б, що нітрати таки є кращим добривом. Якщо ж він діяв щиро, то заслуговує прощення й створення умов для подальшого пропагування нітратів, навіть, коли в кінцевому підсумку це добриво занапастить усю країну.

Зрозуміло, що така етика – цілковите безглуздя. Для нас питання суб’єктивної щирості не має жодного значення. Той, хто помиляється, мусить платити, зокрема й життям. А тому, хто йде правильним шляхом, усе буде прощено. Таким є закон історичного боргу. Таким є й наш власний закон.

Історія вчить, що брехня часто служила їй краще, ніж правда. Адже людина завжди нерішуча й тюхтіювата, і перш ніж вона вдосконалиться на один ступінь, її слід поводити пустелею сорок років. Поводити… Ні, її треба гнати через пустелю погрозами й обіцянками, терором і уявними полегшами, щоб вона завчасу не сіла відпочивати й молитися до золотих тільців.

Ми вивчали історію більш ґрунтовно, ніж інші. Від інших ми відрізняємось невблаганністю нашої логіки. Ми знаємо, що благодійність для історії – ніщо; а злочини залишаються непокараними. Ми знаємо також, що кожна помилка породжує нову помилку, за яку часто платить дорогою ціною сьоме покоління. Тому всі свої сили й здібності ми зосередили на тому, щоб не допускати помилок, і робили все, щоб знешкодити їх у зародку. Ніколи в історії людства у руках однієї людини не зосереджувалося стільки влади. Допускаючи ту чи ту помилкову думку, ми тим самим закладаємо міну під майбутні покоління. Через це мусимо карати носіїв помилкових думок, як і інших злочинців, – смертю. Нас називають безумцями за те, що ми, йдучи за своєю думкою, доходимо до кінцевих, тобто до крайніх висновків, і відповідно діємо. Нас порівнюють з інквізицією, бо ми, як і інквізитори, відчуваємо на собі всю вагу відповідальності за прийдешнє понадіндивідуальне життя. Ми подібні до великих інквізиторів тим, що, як і вони, шукаємо диявольське насіння не лише у ділах людини, а й у її думках. Ми не дозволяємо людині посідати бодай найменшу особисту сферу, навіть під власним черепом. Ми почуваємо постійну потребу впорядкувати все до останку. Наш мозок живе у такій напрузі, що найменша протидія здатна спричинити смертельне замикання. Тому нам судилось дійти до взаємного винищення.

Я був серед тих, хто відчув у собі покликання творити історію. Я думав і діяв так, як того вимагала справа. Я вбивав людей, які мені подобалися, і давав владу тим, яких ненавидів. Я лише займав місце, відведене мені історією. Я вичерпав її борг. Якщо я чинив правильно, я не маю у чому каятися. Якщо я помилявся, я заплачу за все.

Але як можна сьогодні визначити, що виявиться правдою завтра? Ми зробимося віщунами без відповідного хисту. Ми замінили візіонерство логікою. І хоч усі ми стартували з тієї самої лінії, фінішувати нам судилось по-різному. Один аргумент заперечував інший, врешті ми мусили звернутись до віри – до аксіоматичної віри у правоту своїх вчинків. Так ми дійшли до найкритичнішого моменту. Ми викинули за борт весь баласт і тримаємося завдяки одному якорю – вірі в себе. Геометрія є найнаочнішим втіленням людського мислення, а проте Евклідові аксіоми довести неможливо. Той, хто не вірить у них, бачить, як ціла будівля валиться. Хазяїн вірить у себе. Вірить твердо і непохитно. Його якірний ланцюг найміцніший. А мій ланцюг зносився, зробився тонкий, як дріт. Це факт – я більше не вірю у свою безпомильність. І тому я пропав…»

Наступного дня слідчий Іванов і його колега Клєткін, пообідавши у їдальні адміністративного крила в’язниці, сиділи за столом, з якого офіціанти вже встигли прибрати посуд. Іванов виглядав дуже змореним. Він поклав свою штучну ногу на сусідній стілець і розстібнув комір гімнастерки. Поналивав у склянки дешевого вина і допитливо глянув на Клєткіна, який, нашпанований і обважнілий у своїй накрохмаленій уніформі, сидів проти нього. Він навіть не відстібнув свого револьвера, хоча щойно закінчив зміну і мусив теж почуватися втомленим. Клєткін випив вино, і шрам на його щелепі помітно почервонів. Окрім них, у їдальні оддалік сиділо троє енкаведистів. Двоє з них грали у шахи. Третій уважно стежив за грою.

–Як справа з Рубашовим? – запитав Клєткін.

–Йому дуже тяжко, – відповів Іванов. – Але, як завжди, він логічний. І тому він врешті капітулює.

–Ні, в це я не вірю, – заявив Клєткін.

–А я кажу, що капітулює, – повторив Іванов, – Коли він передумає все до кінця, йому нічого іншого не лишиться. А тому важливо його не турбувати. Я дозволив видати йому папір, олівці і цигарки. Все це лише прискорить процес його думання.

–Ти робиш помилку, – завважив Клєткін.

–Я бачу, що ти злий на нього, – сказав Іванов. – За що?

Клєткіну пригадалася сцена в камері, коли Рубашов сидів на ліжку в дірявих шкарпетках.

–Нічого особистого, – ухилився від докладнішої відповіді Клєткін. – Його персона мене взагалі не цікавить Мене цікавлять методи допиту. Я вважаю вашу систему помилковою. Таким способом ви його не розколете.

–Якщо Рубашов капітулює, то не від страху, а лише завдяки логіці. Він із того матеріалу, який чим дужче товчеш, тим він стає міцнішим…

–Це звичайна риторика, – не погодився Клєткін. – Людей, які б могли знести безмежний фізичний тиск, не існує. Принаймні я ще таких не бачив. Із досвіду знаю, що витривалість людського організму обмежена самою природою.

–Не хотів би я потрапити у твої руки, – жартома сказав Іванов, і, здавалося, нотка тривоги майнула у його голосі. – Зрештою, ти сам є живим запереченням власної теорії.

Погляд Іванова упав на шрам, що розтинав щелепу його співрозмовника. Походження цього шраму було Іванову відоме. У громадянську війну Клєткіна схопили білогвардійці і, щоб витиснути з нього потрібну інформацію, прив’язали до його щелепи запалену свічку. Через кілька годин червоноармійський загін порятував його, непритомного. Полум’я свічки випалило в щелепі глибоку борозну, але Клєткін не виказав жодної таємниці. Тепер він дивився на Іванова незворушним поглядом: – Шрам? Це теж тільки риторика. Я не здався лише тому, що втратив свідомість. Коли б не це, я б напевно «заспівав».

Він надпив зі склянки й продовжував:

–Отямившись, я був переконаний, що повиказував усі таємниці. Але двоє червоноармійців, які потрапили у полон зі мною і бачили все, заявили, що я не сказав ні слова. Мені тоді дали ордена. Але навряд чи заслужено. Бо то був лише певний збіг обставин.

Іванов теж відпив зі своєї склянки. Протягом усієї розмови він пив більше від співрозмовника.

–З якого це часу ти обстоюєш теорію «фізичного натиску»? Пригадується, у перші роки про це й говорити не дозволялось. Усю службу безпеки зобов’язували не застосовувати фізичних методів. Планувалися санаторії з клумбами для перевиховання антисоціальних елементів. Справжня тобі казка!

–Це не казка, – заперечив Клєткін. – Ти просто цинік. Через сто чи більше років будуть і санаторії. Та поки що мусимо пройти через терни. І чим швидше пройдемо, тим краще. Біда була тільки та, що ми піддалися ілюзії, ніби час санаторіїв уже настав. Спочатку ми справді хотіли саджати квіти. Яка наївність! Через сто років, можливо, і вдасться апелювати до свідомості злочинця квітами і санаторіями. Але сьогодні важливіше знати його анатомію. Бо інакше не розчавити його ні фізично, ні духовно…

Іванов припустив, що Клєткін випив більше, ніж треба. Але його спокійні, незворушні очі переконували, що він не п’яний.

–Отже, я цинік, а ви – мораліст? – усміхнувся Іванов.

Клєткін, схоже, пустив повз вуха цю репліку. Сидів непорушно й, здавалося, щось обдумував. Його ремінь і кобура револьвера пахли свіжою шкірою.

–Кілька років тому, – заговорив він нарешті, – мені доручили справу одного селянина. Це було в провінції, в часи, коли ми ще вірили у квіти і санаторії. Допити провадилися майже лагідно. Селянин закопав своє збіжжя й упирався йти до колгоспу. Я суворо дотримувався тодішніх правил. Майже по-товариському я пояснював йому, що зерно нам потрібне для харчування зростаючого міського населення, а також для експорту, щоб купити потрібні машини для індустріалізації. То чи не був би він такий люб’язний показати, де саме він заховав надлишок зерна? Коли того селюка ще тільки провадили до кабінету, він втягнув голову в плечі, сподіваючись побоїв та катувань. Цей тип селюків мені добре знайомий, я й сам із села. Коли ж замість побоїв я почав його чемно вмовляти, він, напевно, подумав, що я божевільний. Це було видно з його очей. Я говорив до нього з півгодини, але він навіть не розкрив рота, лише колупався пальцем у носі та вусі. Я вмовляв його, хоч і бачив, що він взагалі не слухає моїх аргументів і вважає мене за дурня. Мої докази не проникали у його вуха. Його вуха були зашпакльовані ваксою багатьох сторіч патріархально-розумового паралічу. Я й далі дотримувався приписів, бо на той час мені і в голову не приходило, що у слідчій практиці існують ще й інші методи… Таких селянських справ я мав два-три десятки на день. Усі мої колеги були завантажені подібними справами. Революція опинилась у небезпеці, потрапивши у залежність від цих нікчемних, розжирілих селян. У містах бракувало продуктів. Бракувало валютних кредитів, потрібних нам для воєнної промисловості, а в повітрі пахло війною. І в той самий час ці селяни тримали в панчохах понад двісті мільйонів золотих карбованців, а в таємних ямах марнували мільярди пудів зерна. А ми мали їх чемно вмовляти, та ще й називати громадянами. І це тоді, коли вони вдавали з себе дурників, колупалися у своїх брудних носах і чхали на всю нашу революцію!

Я викликав того селянина на допит втретє. Сталося це о 2-й годині ночі, цілком випадково. Я працював тоді без відпочинку 24 години підряд і так вийшло, що його справа попалася мені якраз після півночі. Його привели заспаним. Він спав, стоячи. А коли пробуджувався, страшенно лякався. Словом, тієї ночі він признався в усьому й відтоді я почав робити допити переважно вночі.

Інший випадок. Одна заарештована пожалілася мені на охоронців, що змусили її стояти перед дверима мого кабінету цілу ніч. Її ноги опухли й тремтіли, а сама вона виглядала геть знеможеною. Під час допиту вона заснула. Я розбудив її. Вона не тямила, де вона й що вона, щось почала белькотіти, а тоді заснула знову. Я ще раз розбудив її. І врешті вона призналася в усьому й підписала протокол, навіть не читаючи його, аби тільки я дав їй заснути. Те, що вона повідомила нам, було надзвичайно цінне: її чоловік мав захований кулемет та іншу зброю й намовляв селян до спротиву владі. Та найцікавіше, що вона прождала всю ніч перед моїми дверима через службовий недогляд мого помічника. Звідтоді я й сам почав заохочувати його до подібних недоглядів. Найупертіші арештанти вистоювали перед моїми дверима деколи понад 48 годин. Після такої підготовки вакса у їхніх вухах розтавала і вмовляти їх було дуже легко…

Двоє енкаведистів, що грали в іншому кутку їдальні в шахи, згорнули фігури й почали розставляти їх для нової партії. Третій, що спостерігав за їхньою грою, подався геть.

Упродовж усієї розповіді Іванов стежив за співрозмовником, немовби вивчав його. Голос Клєткіна був діловий, але очі, як і завжди, залишались байдужими.

–Подібного досвіду набули і мої колеги, – розповідав Клєткін. – Бо лише так можна було добитися хоч якихось результатів. А щодо приписів… Що ж, і приписів ми дотримувались: жодного в’язня ніхто не вдарив. Декотрим, правда, доводилось ніби ненароком бути свідками розстрілів. Це стосувалося найнепоступливіших. І таки допомагало. Або ще таке. З міркувань гігієни кожен в’язень щотижня мав відвідати лазню. Бувало, зимою з технічних причин зникала гаряча вода і в’язні мусили купатися у холодній. Тривалість купелі залежала, зрозуміло, від наглядачів. А влітку, бувало, вода виявлялася надто гарячою. Знову ж таки з вини наглядачів. Усі вони були досвідченими товаришами, і їх не треба було спеціально інструктувати. Усі вони чудово розуміли, що революція у небезпеці.

–Годі, – сказав Іванов.

–Ти питаєш, як я відкрив теорію «фізичного тиску», і я пояснюю, – виправдовувався Клєткін. – І пам’ятай: у жодному разі не слід забувати логічне обґрунтування цієї теорії. Інакше легко зробитися циніком. Таким, як ти. О, я, здається, засидівся.

Іванов спорожнив свою склянку і опустив протез на підлогу. Відчув в обрубку ноги ревматичний біль. Пожалкував, що взагалі почав цю розмову з Клєткіним.

Той заплатив за вино і, коли офіціант відійшов, запитав:

–То як буде з Рубашовим?

–Я вже сказав: залишимо його в спокої. Клєткін підвівся, і його хромові чоботи зарипіли.

–Я визнаю його минулі заслуги, – сказав він. – Але сьогодні він нічим не відрізняється від того селянина, про якого я розповідав. Тільки стократ небезпечніший.

Іванов зосереджено глянув у незмигні очі Клєткіна.

–Я дав йому два тижні на роздуми. І впродовж цих двох тижнів ніхто не сміє його турбувати.

Іванов говорив офіційним тоном. Клєткін був одним із його підлеглих. Отож віддав честь, по-військовому повернувся й пішов до дверей, наповнюючи їдальню рипом своїх чобіт.

Іванов якийсь час сидів сам. Випив ще одну склянку вина, закурив і кілька разів глибоко затягнувся. Згодом підвівся і пошкутильгав до шахістів.

Після допиту умови життя Рубашова набагато покращали. Вже наступного ранку старий наглядач приніс йому папір, олівець, мило й рушник. Передав йому також купони замість грошей, відібраних при обшукові. Рубашов міг тепер замовляти собі цигарки й додаткові харчі з в’язничної крамниці.

Коли старий наглядач пішов, Рубашов попростував до вікна. Подвір’я вже було розчищене від снігу і група в’язнів ходила по колу. Перед цим в’язнів не вигулювали через снігопад. Лише Заяча Губа та його компаньйон виходили на подвір’я щодня, можливо, завдяки спеціальному розпорядженню. Щоразу, коли вони виходили на подвір’я чи повертались до камер, Заяча Губа дивився на вікно Рубашова. Цей погляд був такий виразний, що не лишалося жодного сумніву в його невипадковості.

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком яких було стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно – не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду – діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки – все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини – «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно – пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей – і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.

Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», – і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.

Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності – залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.

Визначити точну хвилину, коли він проти власного бажання поринув у спогади, було, неможливо, як неможливо визначити момент, коли людина засинає. Вранці на сьомий день перебування в тюрмі він працював над своїми записами. Згодом, здається, підвівся, щоб розігнути спину, а коли почув раптом дзенькіт ключів за дверима, збагнув, що вже дванадцята година і що п’ять годин він проблукав по камері, не помічаючи цієї «прогулянки». Лише тепер він помітив на плечах ковдру, яку накинув не знаючи коли, скоріш за все в хвилину навернення лихоманки. Механічно черпав ложкою з металевої миски, в яку наглядач налив супу, і знову ходив. Старий ключар зачинив двері і кілька разів зазирнув у вічко. Побачив згорблену постать Рубашова і спостеріг, що його губи ворушаться.

А Рубашов у цю мить був далеко-далеко звідси. Він вдихав повітря, насичене особливим, знайомим запахом великого, гарно збудованого тіла Орлової. Йому ввижалася її біла шия, її великі, круглі очі, що віддано слідкували за його ходою по кабінету, поки він диктував їй меморандуми й повідомлення. Вона завжди носила білі блузки, точнісінько такі, як і ті, що їх колись носили його сестри, з мереживом на рукавах і на комірі. Вона вдягала також дешеві сережки, і коли схиляла голову над блокнотом, вони випиналися кульками й виглядали зайвими. Повільна і врівноважена, вона, здавалось, була послана йому самими вищими силами, аби раз у раз своїм неймовірним спокоєм гамувати його розбурхані нерви.

Головою торгпредства в Б. Рубашов став невдовзі після випадку з Малим Леві; в нову роботу поринув він з головою. У глибині душі він дякував Центральному Комітетові за доручення йому цієї місії, яка забирала у нього всі сили і залишала обмаль часу для рефлексії.

Як правило, переведення керівників Комінтерну на дипломатичну службу траплялося надзвичайно рідко. Очевидно, Хазяїн мав щодо нього якісь свої міркування, бо у більшості випадків ієрархічні структури партапарату і Комінтерну тримались окремо, не мали між собою видимого контакту і переслідували начебто різні цілі. Лише згори, з точки зору Хазяїна ці протиріччя поставали у формах, що одна одну доповнювали й зміцнювали.

Минуло немало часу, перш ніж Рубашов звик до нової посади. Він не міг дивитися без усмішки на свій дипломатичний паспорт, уперше в житті автентичний, виписаний на справжнє прізвище. Йому було смішно, коли у поважній трійці він ішов на вечірки й прийоми і поліцаї виструнчувались перед ним, а бездоганно вбрані особи у чорних аристократичних капелюхах ходили за ним, пильнуючи його безпеку.

В атмосфері кабінетів торгпредства, розташованого при посольстві, він почувався спочатку чужим і зайвим. Він знав, що у буржуазному світі треба насамперед дбати про поведінку, дотримуючись усіх параграфів етикету, але йому здавалося, що працівники посольства дбають про ці правила аж надто ревно, так що вже й не відрізниш етикет від людини. Коли перший секретар посольства попросив Рубашова дещо змінити в одязі й трибі життя (до революції цей секретар займався підробкою грошей для партійних потреб), то зробив це не по-товариському, тепло-іронійно, але з підкресленою зверхністю і пихою. Від тону цих порад Рубашов страшенно зніяковів і ледве не вибухнув люттю.

У своєму розпорядженні він мав 12 підлеглих, кожного із чітко визначеною функцією. Мав, зокрема, першого й другого заступників, першого й другого бухгалтерів, секретарів та їхніх помічників. Здогадувався, що для них він був чимось між народним героєм та ватажком розбійників з великого шляху. Вони ставилися до нього з перебільшеною пошаною та підкресленою терплячістю. Коли секретар місії доповідав йому про якусь справу, було видно, що він з усіх сил намагається послуговуватись найпростішими словами, наче з дикуном чи дитиною.

Особиста секретарка Орлова дратувала його найменше. Він не міг лише зрозуміти, чому вона носить туфлі на таких високих підборах, та ще й із патентованої шкіри, хоча ці туфлі цілком не пасують до її простих, гарно скроєних блузок та спідниць.

Минуло більше місяця, перш ніж він звернувся до неї суто особисто. Втомившись від диктування і крокування по кабінету, він зупинився й відчув у приміщенні нестерпну тишу.

–Чому ви завжди мовчите, товаришко Орлова?– спитав він, опускаючись у крісло за своїм робочим столом.

–Якщо ви не маєте нічого проти, – відповіла вона своїм сонливим голосом, – я завжди буду повторювати останнє продиктоване вами речення…

Щоранку вона приходила в блузі, облямованій вузьким мереживом, сідала за стіл і затуляла своїми пишними грудьми нотатник для записів. Лише одним неприємним елементом її гардеробу були туфлі на високих підборах з патентованої шкіри. Вона ніколи не закидала ногу, як то робила більшість жінок, з якими в своєму житті Рубашову довелось стрічатися. Походжаючи по кабінету, він постійно бачив її або зі спини, або в профіль, і що найбільше йому запам’яталося з її постави, то це аристократичний вигин шиї, коли вона писала.

Замолоду Рубашов мав небагато справ із жінками. Майже завжди вони були «товаришками», а якщо коли й «накльовувалася» любов, то починалася вона з довгих дискусій на політичні теми, що кінчалися вдосвіта потиском рук і незграбними поцілунками.

Після невдалої спроби почати товариську розмову минуло близько двох тижнів. Спочатку Орлова справді повторювала останні записані нею речення. Та невдовзі це їй обридло, і коли Рубашов переривав своє диктування, у кабінеті знову робилося тихо й порожньо, якщо не рахувати запаху її парфумів. Якось пополудні, на власний подив, Рубашов зупинився позаду неї, поклав їй руки на плечі і запитав, чи не хотіла б вона прогулятися цього вечора з ним містом. Вона не ворухнулася. Її плечі під його долонями навіть не здригнулися. Вона лише згідливо кивнула головою, не підводячи на нього погляду. Рубашов не любив легковажних жартів, але пізніше, тієї самої ночі, не втримався, щоб не засміятися:

–Можна подумати, ти й досі записуєш мій диктант… Обриси її пишних грудей видавалися в темряві добре знайомими, мовби вона завжди була з ним. Лише сережки лежали тепер на подушці. В очах її був такий самий вираз, як тоді в кабінеті, коли вона промовила речення, що врізалося в його пам’ять так само глибоко й болюче, як Скорботна Мати й невеликий бельгійський порт:

–Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…

–Звідки така приреченість?– спитав Рубашов, здивований і навіть трохи приголомшений.

Вона, однак, не відповіла. Можливо, вже встигла заснути. Коли вона спала, її дихання було нечутним. Рубашову здавалося, що вона взагалі не дихає. Вперше тієї ночі він побачив її сплячою: обличчя було цілком іншим, дивним і почужілим. Коли вона сиділа за робочим столом, її підборіддя завжди було похилене до грудей, і він звик до цього. Тепер воно стреміло догори, як у мертвого.

В наступні дні вона непорушно сиділа за столом, завжди зодягнута в біленьку блузку. В наступні ночі блідий силует її грудей вирізьблювався на тлі штори у спальні. Вдень і вночі Рубашов перебував біля її неповороткого, великого тіла. Її поведінка в час праці нічим не змінилася після їхнього зближення. Її голос і вираз очей були такі самі, як і тоді, коли він її вперше побачив. Жодного натяку на інтимність. Інколи, втомившись, він підходив до неї ззаду і клав долоні на плечі. Й мовчав. Її плечі залишалися непорушними. Він знаходив потрібну фразу, починав знову ходити по кабінету і диктувати.

Інколи до свого звідомлення він додавав саркастичні коментарі. Тоді вона переставала записувати і чекала, тримаючи олівець у руках, поки він скінчить «відступи». Але вона не сміялася з його дотепів, і Рубашов так і не взнав, як вона ставилась до його «думок не для запису». Лише раз, після особливо небезпечного жарту, вона, натякаючи на відомі звички Хазяїна, сказала своїм сонливим голосом:

–Ви не повинні говорити таких речей у присутності інших осіб. Ви повинні бути обачнішим…

І все-таки часто, особливо коли зі столиці прибували нові інструкції й циркуляри, він не стримувався і давав волю своїм єретичним думкам.

То був час, коли підготовка другого великого процесу над опозицією наближалася до кінця. Атмосфера у представництві зробилася особливо напруженою. Певні портрети і фотографії зникали зі стін протягом ночі. Вони висіли на стінах роками і ніхто на них не звертав уваги. Тепер білі плями самі впадали у вічі. Працівники посольства звели свої розмови до потреб служби. Спілкувалися з обережною й запобігливою ввічливістю. Під час перекусок у їдальні, коли розмови були неминучі, усі вишукували запаси фраз і слів з офіційної термінології, що в атмосфері робочої фамільярності й існуючої раніше близькості виглядало гротесково і несерйозно. Часто траплялося, що хтось починав протестувати проти перекручень сусідом чи сусідами того, що він щойно сказав, раз за разом гаряче повторюючи: «О ні, я цього не казав», – або: «Це зовсім не те, що я мав на думці». І щоб не полишити ніякого сумніву, той, що, виправдувався, кликав інших за свідків. Рубашов почував себе ніби між декорацій дивної маріонеткової вистави, де фігури-ляльки рухаються так, як того вимагають пальці майстрів, до яких прикріплені дротики. Лише Орлова, здавалося, залишалась такою, як і раніше.

А тим часом зникали не тільки портрети. Стоси книжок у бібліотеці теж виявилися прорідженими. Зникали вони непомітно, як правило, після чергових відомостей із Батьківщини. З цього приводу Рубашов і далі робив у своєму кабінеті саркастичні зауваження, але Орлова, як і раніше, сприймала їх мовчки. З бібліотечних полинь позникали всі праці про закордонну торгівлю та міжнародну валюту. Автора цих праць – народного комісара фінансів – щойно заарештували. Зникли так само всі стенограми і постанови з цього питання, прийняті на попередніх з’їздах партії. Зникли книжки й довідники про перебіг революції та її передісторію, зникли праці, в яких висвітлювалася партійна філософія, книжки про контроль за дітонародженням, підручники з військового будівництва, трактати про профспілковий рух та право робітника страйкувати в соціалістичній державі. Фактично, зникли всі суспільно-політичні студії, видрукувані раніше, як два роки тому.

На місце зниклих книг прибували нові. Видання з соціології мали тепер безліч зносок і коментарів під текстом. Старі підручники були замінені новими. Спомини старих, уже померлих вождів революції були замінені новими споминами, написаними тими самими покійниками. Одного разу Рубашов зауважив при Орловій, що єдина річ, не замінена ще новою – це старі числа газет.

А тим часом прийшло розпорядження «звідти» назначити у посольстві бібліотекаря, який би відповідав за всі необхідні зміни. Це нове навантаження поклали на Орлову. Рубашов невдоволено щось промимрив про «дитячий садок», але врешті прийняв новий стан речей, не підозрюючи навіть, які ускладнення чекають на його подругу. І ось на черговому засіданні партійного осередку Орлову заатакували одразу з кількох боків. Троє чи четверо промовців, тон яким завдавав перший секретар, почали жалітися, що кількох особливо важливих промов Хазяїна неможливо знайти у бібліотеці. І навпаки, на полицях ще й досі повно праць опозиційних авторів. Відзначено також, що праці діячів і політиків, яких недавно було демасковано як шпигунів, зрадників і наймитів чужих держав, ще майже вчора виставлялися на видному місці. Все це викликало підозру стосовно зумисних дій з боку бібліотекарки. Усі промовці говорили крижаним тоном, підкреслено коротко, по-діловому. Промови кінчалися висновком, що партія мусить бути пильною, що члени партії мають непощадно викривати всі зловорожі підступи. Хто відмовляється від такого обов’язку, той співчуває саботажникам і підтримує ворогів народу. Орлова, змушена дати пояснення, сказала своїм звичайним, урівноваженим голосом, що вона була далека від будь-якого лихого наміру і що вона детально виконувала всі надіслані інструкції. Даючи пояснення, вона звернула свій погляд на Рубашова і затримала його на ньому довше, ніж це звичайно робила в присутності інших. Збори винесли Орловій «серйозне попередження».

Рубашов, добре знаючи методи, недавно впроваджені в партії для піднесення пильності і дисципліни, втратив спокій. Він здогадувався, що десь хтось уже заварював свій трунок для Орлової, але почувався безпомічним, бо не бачив перед собою нічого конкретного, проти чого можна було б повстати на боротьбу.

Повітря у представництві дедалі розріджувалось, дихати ставало все важче. Диктуючи чергові звіти Орловій, Рубашов уже не робив саркастичних коментарів. Цей перехід у «зону безпеки» зроджував у ньому почуття особистої провини. Це почуття, що виникало від неспроможності робити й далі саркастичні зауваження під час диктування, позбавляло його також сміливості підійти до неї ззаду й покласти їй долоні на плечі.

Минуло кілька днів, і Орлова ні разу не прийшла до його кімнати. Кілька днів він збирався запитати її про причину цього охолодження, але так і не наважився. Коли ж нарешті спитав, вона промимрила щось невиразне про мігрень і замовкла. Більше вона до нього не приходила, за винятком одного разу.

Трапилось це через три тижні після зборів, на яких Орловій було винесено «серйозне попередження». Трималася вона, як і раніше, але протягом усієї ночі Рубашова пекло відчуття, що вона сподівається від нього чогось рішучого, чогось обнадійливого. Він натомість лише сказав, що радий її візитові та пожалівся на втому, яка справді його обезволювала. Прокинувшись, помітив, що вона лежить із розплющеними очима, непорушно втупившись у стелю. Спостерігаючи її задуму, він ще дужче карався відчуттям своєї провини й ніяк не міг цього депресивного почуття позбутися.

Наступного дня перед приходом Орлової до кабінету перший секретар місії сказав Рубашову ніби довірливо, але акуратно підібраними реченнями, що брат Орлової і невістка заарештовані «там». Брат Орлової був одружений з іноземкою, отож їм обом закидалися шпигунські зв’язки із її країною, а також використання цих зв’язків для потреб опозиції.

Через кілька хвилин надійшла Орлова. Сіла за стіл і приготувала записник. Рубашов ходив по кімнаті, диктуючи свій черговий звіт, і не міг відірвати очей від її білої шиї. Його зір був прикутий до вигину, що просто фізично виводив його з рівноваги. Він дивився на її оголену шию й не міг позбутися думки про те, що «там» усіх приречених стріляють у потилицю…

На наступних зборах партійного осередку за пропозицією першого секретаря Орлову було усунуто з посади бібліотекаря через недовір’я. Усі присутні проголосували «за». Ніхто не виступав. Ніхто нічого не запитував. Ніхто не виявляв бажання подискутувати. У Рубашова якраз розболілися зуби, і він на збори не прийшов…

А ще через кілька днів Орлову та ще одного працівника місії було відкликано на Батьківщину. Їхніх прізвищ ніхто більше не згадував. Але ще кілька місяців, поки його й самого не відкликали з місії, Рубашов жадібно вдихав приємний запах її великого, неповороткого тіла, що, здавалось, затримався на всіх стінах, на всіх предметах кабінету й спальні…

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Вранці на десятий день ув’язнення Рубашов почув стукіт зі стіни, що відгороджувала його камеру від камери 406. Прислухався. Хтось у рівні проміжки часу підходив до стіни і відбивав по ній одне й те ж речення, щоразу роблячи ту саму помилку у слові «вставайте» – опускаючи «с». Рубашову страшенно кортіло «розговоритися» з новим сусідом (ще вчора камера була порожня). Отож відповідав з поспіхом. Коли стукав до нього, новий сусід, здавалося, уважно слухав, але у відповідь лився потік незв’язаних між собою літер, що врешті закінчувався реченням із помилкою:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!» Після сніданку молодий офіцер із камери 402 дав знати, що хоче поговорити. Між Рубашовим і ним за цих десять днів склалися приятельські, навіть, дружні взаємини. Молодий офіцер із моноклем і закрученим вусом страждав від хронічного одноманіття і дякував Рубашову за всяку дурницю, передану через стіну. По п’ять-шість разів на день він просив Рубашова розказати йому якусь історію. Та Рубашов рідко мав настрій до подібних розмов і навіть не знав, із чого їх починати. Тоді ініціативу перебирав сусід. Він передавав класичні анекдоти «офіцерських собраній». Дійшовши до кульмінаційної точки, в’язень по той бік втихав і чекав. Усе це були старі, запорошені анекдоти патріархальної давності. Рубашов уявляв, як, дійшовши до розв’язки, сусід чекав гучного сміху від слухача і сумовито дивиться на німу, голу стіну. Зі співчуття і ввічливості Рубашов після кожного жарту вистукував голосно «ХА-ХА». Сусід підхоплював це, виявляв надзвичайне вдоволення і гатив по стіні п’ястуками або черевиками: «ХА-ХА-ХА-ХА!», – або: «ГО-ГО-ГО!» Здавалося, він аж іржав від задоволення, що зумів розвеселити за стіною такого самого, як і він, нещасного. Зупинявся, щоб пересвідчитись, чи Рубашов і далі вистукує свій «регіт». І коли той після співчутливого, двоскладового «ХА-ХА» втихав, офіцер ображався й відразу про це заявляв:

«ЧОМУ Ж ВИ НЕ СМІЄТЕСЯ?»

Щоб не псувати відносин, Рубашов спохоплювався й вибивав по стіні дальший потік вдаваного «ХА-ХА-ХА…» Сусід із 402-ї не затримувався з підсумком: «ПРАВДА, СМІШНО?»

Дуже часто Рубашова будило гупання сусіда в стіну. З тих чи інших причин не завжди хотілося відповідати, але офіцера це не бентежило. Аби чимось зайнятися, він вистукував старі солдатські пісні, після кожної строфи старанно подаючи довгі приспіви. Поступово мотив таки передавався Рубашову і він рушав по камері, мимрячи військовий марш.

Свого сусіда з 402-ї Рубашов цінив дуже високо. Він сидів у цій в’язниці вже більше двох років, знав таємні комунікаційні канали, був добре поінформований про всі в’язничні новини і знав прізвища багатьох в’язнів та за що їх заарештовано.

Вранці десятого дня, коли в камері 406 появився «мешканець», Рубашов спитав офіцера, чи йому що-небудь відомо про новака. Той відповів відразу:

«ЦЕ – РІП ВАН ВІНКЕЛЬ»

Офіцер полюбляв говорити загадками, намагаючись таким чином внести в розмову елементи таємничості і полонити слухача від самого початку. Рубашов напружив пам’ять. Пригадалася історія людини (здається, в Америці), яка проспала 25 років і, прокинувшись, не могла впізнати знайомого їй світу.

«ТОБТО ВІН ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ?» – спитав Рубашов.

Сусід, задоволений ефектною аналогією, розповів усе, що знав. З його слів виходило, що новак був викладачем соціології у невеликій країні південно-східної Європи. В кінці світової війни у тій країні спалахнула революція і цей чоловік узяв у ній активну участь. Була створена «комуна», яка романтично проіснувала кілька тижнів і врешті була нещадно задушена.

Лідери революції були аматорами, однак репресії проти опонентів проводили з професійною досконалістю. У новоствореній «комуні» наш герой дістав пост «державного секретаря народної інформації». Після розгрому революції його засудили до страти, після чого замінили цей присуд довічним ув’язненням.

Колишній «державний секретар» відбув 20 років в одиночній камері без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Про нього просто забули, бо юридична система у тій невеликій південно-східній країні, попри плин часу, залишалася, по суті, патріархальною.

Пару місяців тому завдяки амністії його звільнили і, достоту як Ріп ван Вінкель після двадцяти років сну й темноти, він вийшов на денне світло. Йому дали дозвіл покинути батьківщину, отож першим потягом він поїхав до країни своїх мрій. Через два тижні після прибуття сюди його заарештували. Мабуть, за двадцять років одиночної камери він дуже «відстав». Не виключено, що він уголос розповідав знайомим про те, як він уявляв собі життя в країні революції. Можливо, він розпитував про старих друзів, героїв революції, не знаючи, що їх уже розстріляно як шпигунів і зрадників. Можливо, він вшановував вінками не ті могили. Можливо, він навіть хотів зустрітися з ним, Рубашовим…

Тепер екс-секретар, мабуть, запитував себе, що було краще: 20 років мрій в одиночній камері чи два тижні дійсності на омріяній волі. Можливо, він збожеволів. От і вся історія цього Ріпа ван Вінкеля…

Коли офіцер закінчив розповідь, від протилежної стіни почулись глухі удари. Ріп ван Вінкель озвався. Шість чи сім разів він повторив рядок з гімну, роблячи ту саму помилку:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Потім усе затихло.

Рубашов ліг і заплющив очі. У свідомості знову заворушилася «граматична фікція». Вона не озивалася словами, а поставала якимсь туманним неспокоєм, що означав приблизно: «За це ти мусиш теж заплатити. За це ти мусиш теж відповісти. Бо поки він мріяв, ти діяв».

Того самого дня по обіді Рубашова повели до голярні. Цього разу його супроводили старий наглядач та один конвоїр. Наглядач човгав ногами два кроки попереду, а конвоїр на такій самій відстані йшов позаду. Минули камеру 406, на дверях якої ще не було картки з прізвищем арештанта. У голярні працював лише один чоловік – теж в’язень? Рубашов здогадався, що були вжиті всі заходи, аби він не міг запізнатися ближче з запротореними сюди людьми. Всівшись у крісло, він оглянув голярню. Було в ній порівняно чисто. На стіні навіть висіло дзеркало. Рубашов зняв пенсне й глянув на своє відображення. Особливих змін не помітив.

Голяр працював мовчки, швидко, але обережно. Двері у коридор були відчинені. Наглядач вийшов, а конвоїр, спершись спиною об одвірок, спостерігав процедуру голення. Хотілося заговорити до голяра, та Рубашов знав, що це суворо заборонено. Не хотів накликати зайвого лиха на молодого хлопця з помазком і бритвою у руках, широке й відкрите обличчя якого йому подобалося. Зовнішній вигляд голяра вказував, що до ув’язнення він був скоріш за все ковалем або механіком. Намиливши щоку, він злегка провів по ній бритвою, спитавши, чи не шкребе. Звернувся словами «громадянин Рубашов».

Це було перше речення, почуте Рубашовим у в’язниці від іншого в’язня. Хоч воно було сказане діловим тоном, він догледів у ньому якесь особливе значення. Потім знову запанувала мовчанка. Вартовий біля дверей стояв у попередній позі. Голяр ножицями підрівнював клинок борідки Рубашова й підрізав пасма з потилиці. Він заклав два пальці за комір, мовби відтягуючи його для більшої зручності, а коли відпустив комір назад, Рубашов відчув на спині кульку з паперу. Через кілька хвилин вартовий відпровадив його знову до камери.

Всівшись на ліжку і стежачи за вічком, Рубашов дістав із-за коміра кульку, розгорнув її і прочитав два слова, написані, мабуть, у великому поспіху: «УМРИ МОВЧКИ».

* * *

Прочитавши цю записку, він пошматував її на дрібні клаптики, кинув у рот, довго їх жував, а тоді виплюнув у парашу. Це була перша записка, що дісталася до нього нелегально. Під час ув’язнення у ворожих країнах він часто отримував подібні записки. В них обов’язково вимагалося від нього витримати тортури, підняти свій голос проти суддів, кинути обвинувачення в обличчя обвинувачів. А зараз… Невже в історії наступали моменти, коли від революціонера вимагалося лише одного – вмерти мовчки?

Думки, немов наполохані стукотом, що полинув із камери 402, здійнялися і відлетіли. Рубашов приклав вухо до стіни й прислухався. Сусід питав, куди Рубашова викликали.

«ДО ГОЛЯРНІ», – відповів Рубашов.

«А Я ВЖЕ ДУМАВ ПРО ВАШ КІНЕЦЬ», – признався сусід.

«СПОЧАТКУ ВИ, ПОТІМ – Я», – відповів Рубашов.

«ХА-ХА», – з якимось піднесенням стукав сусід. – «ВИ СПРАВДІ ДИЯВОЛ!»

Як не дивно, цей архаїчний комплімент додав Рубашову снаги. Несподівано він почав заздрити сусідові, рід якого дотримувався виробленого у віках правила: як жити, так і померти. Змалку людину привчали шанувати це правило, і вона його дотримувалася. Але для Рубашова і для таких, як він, жодних правил не існувало; все треба було створювати самому.

Навіть перед обличчям смерті він не мав установлених норм чи, по-буржуазному, етики. Що було більш шляхетним – умерти мовчки чи принизити себе прилюдно, щоб таким чином урятувати життя для осягнення важливішої мети? Він пожертвував Орловою, бо його власне життя для важливіших подій було істотнішим, ніж усі міщансько-буржуазні моралі. Для тих, хто змінив курс історії, не існувало важливішого обов’язку, ніж залишатись живим і бути напоготові. «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете», – сказала Орлова, і він вчинив із нею відповідно до її слів. То навіщо ж тоді взагалі розмірковувати про свою долю? «Наступне десятиліття вирішить долю нашої ери», – цитував Іванов його власні слова на допиті. Невже він повинен тепер утекти від усього з почуття огиди і втоми, або й самолюбства? А що, коли, попри все, Хазяїн матиме рацію? Що, коли тут ось, у бруді і крові, в брехні, не зважаючи ні на що, закладається грандіозний фундамент майбутнього? Хіба не була й раніше історія жорстоким, безпринципним будівником, що замішував цеглу з неправди, крові і багнюки?

Умерти мовчки, зникнути – сказати легко.

Раптом спинився біля вікна. Зловив себе на підсвідомому повторюванні слів «Умри мовчки». Повторював їх незгідливим, заперечливим тоном, мовби хотів підкреслити їхню крайню безглуздість. Лише тепер помітив, що його намір відкинути пропозицію Іванова не був і наполовину таким твердим, як здавалося. Рубашов сумнівався навіть, чи його намір відкинути ту пропозицію і зійти зі сцени без слова взагалі був серйозним.

Умови ув’язнення Рубашова продовжували поліпшуватись. Вранці на одинадцятий день його вивели на прогулянку. Знайомий старий наглядач і той самий конвоїр, що водив його до голярні, випровадили його з камери. Віднині, сказав наглядач, йому дозволено прогулянку на подвір’ї, 20 хвилин щоденно.

Рубашов опинився у першій групі, що гуляла зразу після сніданку. Наглядач читав правила: будь-які розмови з іншими в’язнями заборонені, жестикуляція – також; заборонено передавати й приймати записки. Недотримання цих правил тягнуло за собою кару у вигляді скасування прогулянок та арешту до чотирьох тижнів у холодному й абсолютно темному ізоляторі.

Йдучи коридором, вони зупинилися біля камери 406. Наглядач відчинив двері, і Рубашов побачив камеру, подібну до власної. Помітив ліжко і ноги на ньому. То були ноги Ріпа ван Вінкеля. Мав на собі чорні черевики й штани в клітинку, обтріпані долі, але загалом мовби щойно куплені. Наглядач пробубонів низку правил і ноги почали зводитися, а тоді, не поспішаючи, опустилися на підлогу. За хвилину у дверях з’явилася підстаркувата людина, що часто кліпала очима. Все її обличчя вкрилося сіруватою щетиною. Крім поношених, але ще міцних штанів, мав на собі чорну жилетку й піджак. Ріп ван Вінкель зупинився у дверях і допитливо глянув на Рубашова. Тоді дружньо кивнув головою, і вже вчотирьох вони рушили далі.

Рубашов, котрий уже склав собі певну думку про сусіда з 406-ї, сподівався зустріти людину, розумово збочену. Натомість побачив, принаймні зовні, людину цілком нормальну. Очі в сусіда були проникливі і довірливі, як у дитини. Лише брова раз у раз сіпалася, мабуть, від довголітнього перебування у темній камері. Його хода, хоч і рухався він швидкими короткими кроками, найбільше зраджувала старість і вичерпаність. Спускаючись сходами, цей низький чоловік раптом спіткнувся й напевно впав би, коли б вартовий вчасно не підхопив його під руку. Ріп ван Вінкель щось тихо пробурмотів – надто тихо, щоб можна було розібрати, проте Рубашов здогадався, що в тому мурмотінні була щира, душевна подяка. Нарешті вони вийшли на подвір’я, де вже парами у широкому колі стояли в’язні. Пролунав свисток і коло заоберталося.

Вгорі височіло чисте, прозоре, блідо-голубе небо. Повітря ще зберігало кришталеву свіжість нічного снігопаду. З недосвідченості Рубашов не взяв ковдри й тепер мерз. Ріп ван Вінкель мав на плечах сіру накидку, яку йому при виході на подвір’я дав один з вартових. Мовчки ішов він поруч Рубашова, деколи підводячи зір до блідої голубизни неба. Краї накидки спадали до колін, ховаючи його, як ховає дзвін металеве осердя.

Не підводячи голови. Рубашов давився на ряди вікон, намагаючись віднайти свою камеру чи камеру 402. Чомусь вірив, що, віднайшовши їх, побачить, хоч здалеку, обличчя офіцера з моноклем. Але всі вікна, заґратовані й по краях заліплені снігом, виглядали однаково, і ця цікавість раптом змінилася на співчуття до сусіда з 402-ї. «Офіцера з моноклем» ніколи не випускали з камери. Навіть не водили до голярні. Не викликали на допити…

Живе коло із в’язнів, поставлених парами, поволі оберталося. Рубашов скоса дивився на свого сусіда і бачив, що його уста ледь помітно ворушаться – Ріп ван Вінкель щось бурмотів до себе. Спочатку годі було розібрати, але з часом почувся тихий мотив: «Вставайте, гнані і голодні». Невже він справді збожеволів? Ні, божевільним він, мабуть, не був, але дивним – так. Скоса поглядаючи на сусіда, Рубашов пробував уявити собі, що означало бути відрізаним від світу впродовж двадцяти років. Двадцять років тому авто були рідкістю і мали майже комічний вигляд; радіо взагалі не було; імен сьогоднішніх партійних вождів ніхто не знав. І навряд чи хто передбачав тоді масові рухи, політичні зрушення, покручені, незрозумілі, приголомшуючі шляхи, якими пішла революція. В той час усі вірили, що двері до Утопії вже відчинено і що людство стоїть на її порозі.

Врешті Рубашов відчув, що ніяка фантазія не допоможе йому збагнути переживання сусіда, – його мистецтво дивитись на речі очима інших було тут безсиле: одна річ Іванов чи Хазяїн, чи навіть «офіцер із моноклем», і зовсім інша – Ріп ван Вінкель.

Коли їх провадили назад, до камер, Ріп ван Вінкель, зупинившись біля своїх дверей, знову поглянув на Рубашова і по-товариському підморгнув. Потім раптом закліпав очима і на його обличчі з’явився вираз страху й розпуки. На мить здалося, що він ось-ось щось скаже. Але він мовчки пішов у розчинені двері камери, залишаючи враження, що прочитані вранці наглядачем правила таки дійшли до нього.

Опинившись у себе, Рубашов відразу підійшов до стіни, що відгороджувала його від Ріпа ван Вінкеля. Але на свій стукіт не дістав ніякої відповіді.

«Офіцер із моноклем», навпаки, не відходив від муру, жадаючи найдрібніших деталей прогулянки. Рубашов терпеливо розповів йому, як пахне повітря, який там мороз, чи зустрічав він у коридорі інших в’язнів і чи вдалося порозмовляти з Ріпом ван Вінкелем. Відповідаючи на всі запитання, Рубашов почувався привілейованою особою. Адже сусід із 402-ї протягом тисяч днів і ночей нічого, крім голих стін та наглядача з ополоником, не бачив. Рубашов почував жаль до нього й незрозумілу провину.

В наступні дні у той самий час Рубашова знову виводили на прогулянку і поруч нього завжди йшов Ріп ван Вінкель. Походжали по колу мовчки, сутулячи плечі під накинутими ковдрами. Рубашов здебільшого впадав у глибоку задуму. Ріп ван Вінкель, неголений, із дитячою усмішкою на обличчі мугикав мелодію «Інтернаціоналу».

До третьої прогулянки ні Рубашов, ні його сусід не обмовились ані словом, хоча Рубашов бачив, що інші в’язні, незважаючи на пильне око вартових, переговорювались між собою. Вони розмовляли, дивлячись просто поперед себе, послуговуючись тюремною технікою – говорити лише язиком, не ворушачи губами.

На третій день Рубашов поклав записника й олівця у нагрудну кишеню так, щоб їхні кінці було видно. Очі у Ріпа ван Вінкеля відразу загорілися. Пильно стежачи за вартовими, він вибрав момент і блискавично вихопив з кишені Рубашова і олівець, і записник. Під ковдрою він щось швидко писав. Закінчивши, відірвав листок і непомітно для вартових тицьнув його Рубашову в долоню. А сам далі під ковдрою продовжував писати. Рубашов вибрав момент і зирнув на аркуш. Сподівався побачити текст, але натомість знайшов лише схему – досить акуратне відтворення контурів СРСР. Були там і найбільші міста, ріки, гори, а в центрі, як символ нової ери, майорів прапор із серпом та молотом. За хвилину Ріп ван Вінкель відірвав ще один аркуш і передав його Рубашову. На аркуші була та сама схема мовби скалькована з попередньої.

Ріп ван Вінкель дивився з усмішкою на свого сусіда і напевно чекав похвали. Від цього погляду Рубашов дещо розгубився, та все ж спромігся на кілька слів подиву. Низенький стариган підморгнув йому і сказав:

–Цю карту я можу намалювати не дивлячись. Рубашов невиразно кивнув головою.

–Ви, мабуть, сумніваєтеся? Знаєте, протягом двадцяти років ув’язнення я тільки те й робив, що малював цю карту…

Крадькома він поглянув на вартових, тоді заплющив очі, і олівець під одіялом забігав знову. Останній начерк, виконаний наосліп, не був такий точний, як попередні, а проте все одно напрочуд акуратний. Лише прапор у центрі вийшов непропорційно великим.

–Тепер вірите?– спитав, посміхаючись. У його голосі звучало вдоволення.

–Так, – підтвердив Рубашов.

Раптом обличчя Вінкеля спохмурніло; по ньому перебігла тінь страху.

–Що ж, тепер нічого же вдієш. Мене обманули. Мене посадили не в той потяг… – прошепотів він.

–Не розумію, – щиро здивувався Рубашов.

Ріп ван Вінкель посміхнувся лагідно й сумовито.

–Коли мене звільнили з тюрми і дали дозвіл на виїзд в СРСР, вони зіграли лихий жарт. Мене посадили в потяг, що їхав у протилежний бік. Вони думають, я цього не помітив. Але я все знаю…

Прозвучав свисток. Повертаючись до своїх камер, вони знайшли ще один момент для кількох слів.

–Мабуть, щось подібне трапилось з вами? – спитав Ріп ван Вінкель зі співчуттям. – Але не надайте духом. Одного дня ми таки дістанемося туди, – і він показав пальцем на аркуш із картою.

Потім спритно запхав Рубашову в кишеню олівець і блокнот і тихо замугикав мотив «Інтернаціоналу».

Тієї ночі, коли мав закінчитись термін, визначений Івановим для «обдумування до логічного кінця», Рубашова охопило незрозуміле відчуття. Атмосфера була насичена чимось важким, гнітючим. Цієї зміни в собі і в атмосфері він не міг нічим пояснити. Харч отримав як завше; меланхолійний звук сурми прозвучав у той самий час; із коридору лунали такі ж, як раніше, кроки обслуги. І все ж Рубашову здавалося, що атмосфера була тяжкою й задушливою. Може, від того, що один із носильників при видачі вечірньої порції подивився на нього уважніше? Може, тому, що цього вечора голос старого наглядача мав у собі дивний підтон? Хтозна. Але цього вечора він не міг зібрати думок докупи. По нервах циркулювала напруга, як по кістках ревматиків – тупий біль перед дощем.

Коли відсурмили відбій, він підійшов до вічка і зирнув у коридор. Лампи горіли на половину своєї потужності і їхнє бліде світло тьмяно падало на цементну долівку. Тиша у коридорі здавалася остаточною й безнадійною.

Рубашов ліг на ліжко. Але невдовзі підвівся, дістав записника і змусив себе дещо занотувати. Обридло. Пішов до вікна і виглянув на освітлене подвір’я. Розтавав сніг, брудний і м’який. На небі – ні зірки, все затягло хмарами. Знову підійшов до вічка – тиша, пустка й бліде електричне світло.

Незважаючи на пізню годину, почав розмову з сусідом із 402-ї.

«СПИТЕ?»- спитав офіцера.

Сусід не озивався і Рубашов почав був розчаровуватись. І раптом тихо, повільніше, ніж завжди, почулася відповідь:

«НІ. А ВИ ЩО, ТЕЖ ПЕРЕДЧУВАЄТЕ?»

«ПЕРЕДЧУВАЮ? ЩО?» – ожив Рубашов.

Його дихання почастішало. Тим часом «офіцер із моноклем», ніби навмисно, не поспішав пояснювати. Тоді постукав тихо, мовби говорив пошепки:

«КРАЩЕ ЛЯГАЙТЕ СПАТИ…»

Цей батьківський тон Рубашову не сподобався. Проте навіть віч-на-віч він не став би із ним сваритись. Непорушно лежав на ліжку, втупившись у власне, затиснене в кулаці пенсне. Тиша назовні була такою відчутною, що її тиск, здавалось, розколював слухові мембрани. І раптом зі стіни долинуло:

«ДИВНО, ЩО ВИ ТЕЖ ЦЕ ВІДЧУЛИ…»

«ЩО? РОЗТЛУМАЧТЕ! – закалатав Рубашов об стіну.

Після короткого зволікання офіцер пояснив:

«СЬОГОДНІ ПОЛІТИЧНІ РОЗБІЖНОСТІ БУДУТЬ ВРЕГУЛЬОВАНІ».

Рубашов зрозумів. Притиснувся до стіни, сподіваючись почути більше. Але в’язень 402-ї вмовк. По якомусь часі Рубашов застукав:

«РОЗСТРІЛ?»

«ТАК», – підтвердив сусід.

«ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?»

«ВІД ЗАЯЧОЇ ГУБИ».

«НА ЯКИЙ ЧАС ПРИЗНАЧЕНА ЕКЗЕКУЦІЯ?»

«НЕ ЗНАЮ», – і після паузи: – «НЕЗАБАРОМ».

«ЗНАЄТЕ ПРІЗВИЩА?»- спитав Рубашов.

«НІ… ЗНАЮ, ЩО ВОНИ – ВАШОЇ КАТЕГОРІЇ… ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».

Геть знесилений, Рубашов відкинувся на матрац і на мить час завмер. Потім надів пенсне, повернувся на один бік, на другий, знайшов нарешті найзручнішу позицію й підклав руку під голову. Ззовні не чулося ані звуку. Здавалося, всякий рух у цій величезній будівлі був кимось задушений, в одну мить заморожений.

Рубашову не доводилось бути присутнім при розстрілах, якщо не рахувати, звісно, громадянської війни. Але то було давно й за інших обставин, – то була боротьба – або ти їх, або вони тебе. Він не міг уявити, як виглядає екзекуція за нормальних обставин. Чув колись, що розстрілюють у підвалах, вночі, у потилицю. Чутки, звичайно. Але точних подробиць не знав. У партії смерть не була таємницею, не містила в собі романтичних загадок. Вона була логічним наслідком, чинником, із яким треба було рахуватися і який підпадав під абстрактні категорії. Про смерть у партії говорилося рідко, а слово «розстріл» майже не вживалося. Замість нього вживали термін «фізична ліквідація», він був менш конкретним і сприймався передусім як звістка про припинення чиєїсь політичної активності. Сам же акт смерті був лише технічною деталлю, що не викликає особливої цікавості. Смерть як складова логічного рівняння втратила своє значення чогось, близько пов’язаного з тілом людини…

Не моргаючи, він дивився через пенсне і нічого не бачив. Цікаво, чи приречених уже вивели з камер? Чи виконавці вироку вже готуються до звичної процедури?

Скинув черевики. Подумав і скинув шкарпетки. Ліг. Укрився. З-під протилежного кінця ковдри стирчали його ноги. Тиша була винятковою; вона справді бентежила, Здавалось, вона поглинула геть усі звуки. Рубашов дивився на свої ступні. Пальці на ногах підгиналися й випрямлялися, і почало здаватися, що ноги були не його; здавалось, вони жили своїм власним життям. Та це лише здавалося… Насправді ж Рубашов у цю мить відчував усі свої кінцівки як ніколи гостро. Він міг навіть сказати точну вагу ковдри – так різко й повно він відчував лінії власного тіла.

А все ж, де саме відбувається «фізична ліквідація»? Рубашов здогадувався, що десь унизу, у підвалах, до яких провадили сходи, що їх він бачив дорогою до голярні. Чомусь запахло новою шкірою портупеї й кобури Клєткіна і вчулося шелестіння його нового однострою. Що він казав жертві в останню хвилину? «Поверніться до стіни?» Чи, може, потішав жертву словами: «Не бійтеся, це не болітиме»? А може, стріляв без попередження ззаду? Навряд, адже жертва раз у раз озирається. Може, він заховав нагана в рукав, як дантист часом ховає щипці? Може, на розстрілі присутні й інші? Як вони поводяться? І чи жертва падає навзнак а чи долілиць? І чи вона кричить? Можливо, виконавець стріляє двічі, тричі, аж поки приречений вмовкне?

Рубашов закурив. Було так тихо, що потріскування цигаркового паперу скидалося на тріск стіни. Глибоко затягнувся. «Ет, дурниця», – підбадьорив себе. Адже він ніколи не вірив у технічну реальність «фізичної ліквідації». Смерть була абстракцією, а тим паче власна смерть. Чого перейматися? Ймовірно, все же скінчилося, а що минуло, те перестає бути дійсністю.

Проте йому немилосердно хотілося, щоб назовні хтось крикнув і розірвав цю неприродну тишу. Бо вона поглинала все, навіть скрип ліжка, коли він перекидався з боку на бік.

Хотів підвестися й запалити нову цигарку, як раптом почув од стіни:

«ІДУТЬ!»

Рубашов увесь перетворився в слух. Але чув лише биття пульсу у скронях і більше нічого, Тиша продовжувала свій нестерпний тиск. Він зняв пенсне і простукав:

«НІЧОГО НЕ ЧУЮ».

Але 402-га не відзивалась. Терпеливо чекав. І раптом різко:

«НОМЕР 380. ПЕРЕДАВАЙТЕ ДАЛІ!»

Рубашов схопився. Зрозумів усе. Цю вість було передано сусідом в’язня 380 через одинадцять камер. В’язні камер 380-402 створили акустичний ланцюжок. Це все що вони могли зробити. Передати вість – усе, чим вони могли підтвердити свою солідарність з приреченим.

Рубашов босий побіг до протилежної стіни і загаратав до Ріпа ван Вінкеля:

«УВАГА! НОМЕР 380 МАЄ БУТИ НЕЗАБАРОМ РОЗСТРІЛЯНИЙ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Прислухався – ніякої відповіді. Стрибнув назад, до ліжка. Цього разу стукав не пенсне, а п’ястуками: «ХТО ТАКИЙ 380?»

Ніякої відповіді. Рубашов здогадався, що офіцер, подібно до нього, бігав тепер від стіни до стіни, і в’язні в подальших камерах робили те саме. Зачекав. Нарешті: «В ЦЮ ХВИЛИНУ ЙОМУ ЧИТАЮТЬ ВИРОК. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ».

Рубашов, щоб затримати сусіда, відразу ж запитав: «ХТО ВІН?»

Але офіцер, мабуть, уже був біля протилежної стіни, бо ніхто не відповів. Хоч Рубашов знав, що передавати ці подробиці Ріпу пан Вінкелю було марною тратою сил і часу, він усе-таки побіг по холодних плитах і вистукав у стіну ціле річення. Його підганяло почуття обов’язку, віра, що ланцюг не сміє урватися.

Повернувся до ліжка. Притулив вухо до стіни. «ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!»

В наступну мить Рубашов застукав до Ріпа ван Вінкеля:

«ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!» Прибіг назад.

«ВОНИ ВЕДУТЬ ЙОГО. ВІН КРИЧИТЬ І ПРУЧАЄТЬСЯ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?» – швидко спитав Рубашов, навіть не даючи сусідові скінчити речення.

«БАГРОВ. ОПОЗИЦІОНЕР. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!» Ноги Рубашова обважніли і підламалися. Він не пішов – побрів до протилежної стіни. Вистукав:

«МИХАЙЛА БАГРОВА, КОЛИШНЬОГО МАТРОСА З ПАНЦЕРНИКА «ПОТЬОМКІН», КОМАНДУВАЧА СХІДНОГО ФЛОТУ, КАВАЛЕРА ОРДЕНА БОЙОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА, ВЕДУТЬ НА РОЗСТРІЛ…» Обтер з чола піт і додав: «ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ…»

Не міг пригадати, як виглядав Багров. Запам’яталася лише його гігантська постать, довгі, незграбні руки, веснянки на широкому, плоскому обличчі і ледь кирпатий ніс. Вони були разом на засланні після 1905 року, меншали в одній кімнаті Це тоді Рубашов навчив його читати й писати та ознайомив його з основами історичного вчення. З тих пір, хоч би де Рубашов був, Багров двічі на рік присилав листи, написані від руки, які обов’язково кінчалися словами: «Ваш вірний до гробу Багров».

«ІДУТЬ!» – полинуло від стіни так голосно, що Рубашов, стоячи збоку Ріпа ван Вінкеля, почув через камеру.

«СТІЙТЕ БІЛЯ ДВЕРЕЙ! БИЙТЕ В ДВЕРІ! ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Швидко передав вістку до камери 406 і побіг до дверей. Задихався від хвилювання. Тиша, як і раніш, була абсолютною.

Через кілька хвилин офіцер повідомив:

«НАБЛИЖАЮТЬСЯ!»

З коридору почувся приглушений, тупий звук, схожий на гул далеких тамтамів у джунглях. Саме тамтамів. Це не був звичайний стукіт у стіну чи двері. Мешканці камер 382-402, які підтримували акустичний ланцюг, стояли тепер біля дверей, мов члени почесної варти, і лише їм відомим способом відтворювали звуки далеких тамтамів. Якийсь час Рубашов дивився в вічко, потім почав ритмічно гатити в двері. На його велике здивування, хвиля тупих звуків почулася також із камери Ріпа ван Вінкеля та подальших камер.

Зліва донісся скрегіт дверей на роликах. Рубашов ще нічого не бачив, бо двері, які відгороджували дільницю з камерами смертників, були поза полем його зору. Їх тепер відчинено – він чув це. Знову скрегіт дверей і удар у лутку. Забрязкотіла в’язка ключів – двері знову замкнуто. Кроки наближалися. Барабанний відгомін ліворуч піднісся аж до крещендо. Рубашов припав до вічка, але ще нічого не бачив. Чув гупання по підлозі, шаркання, ніби хтось волочив одну чи обидві ноги, стогін і пхикання. Кроки лунали вже зовсім близько. Барабанний гул зліва дещо втих, праворуч став голоснішим. Рубашов бив по дверях. Поступово він втратив відчуття часу й простору. Чув лише звуки барабанів у джунглях.

Раптом тіні з’явилися у його полі зору. Процесія порівнялася з його камерою. Тепер він бачив усіх. Не бив по дверях. Секунда – і процесія зникла.

Те, що він побачив за кілька секунд, розпанахало його мозок щонайглибше. Двоє дужих чоловіків у нових одностроях тримали під пахви третього, що майже висів на їхніх дебелих руках. Обличчя додолу, присадкуватий, як велика лялька, фігура якої ще не викінчена. Ноги волочилися. Носки черевиків ковзали по підлозі, видаючи звуки, схожі на скрегіт немащених коліс. Клоччя посивілого волосся звисало на лоб; рот був широко відкритий. Краплі поту звисали з обличчя, як бруньки. З розкритого рота тоненькою цівкою стікала слина. Коли вони зникали з поля зору Рубашова, стогін і пхикання теж почали втихати. Ці притуплені зойки приреченого ще наверталися кілька разів, але вже як далекий, глухий відгомін, що складався з трьох голосних «у-а-о». Та перед тим, як за голярнею процесія завернула в інше крило будівлі, Багров заревів голосно двічі, і цього разу Рубашов почув не лише голосні, а й приголосні. Він виразно почув слово, що було його власним прізвищем: «Ру-ба-шов…»

І враз, мовби по команді, запала тиша. Лампи, як і раніше, розливали своє бліде світло. В коридорі було порожньо. Лише стіна, що відділяла його від Ріпа ван Вінкеля, глухо «декламувала»:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Рубашов не пам’ятав, коли саме відійшов від дверей і ліг на ліжко. Гул далеких барабанів ще відлунював у його вухах, але тиша, яка западала знову, вже була звичною і стерпною для людини. Вона більше не гнітила. Сусід у 402-й, напевно, міцно спав. Багров, певно, був уже мертвий.

«Рубашов, Рубашов…» Розпачливий крик Багрова врізався в пам’ять, як лезо. Те, що він бачив на власні очі протягом кількох секунд, не було таким болючим, як те, що він чув. Не хотілося вірити, що Багров став тією незграбною лялькою, в якої волочилися ноги і яка була скорше схожа на опудало, несене попід руки двома квадратовими силачами. Аж тепер пригадав побіліле волосся Багрова. Боже, що вони з ним зробили? Що мусив пережити цей сильний матрос, щоб нарешті по-дитячому запхикати? Чи Орлова теж схлипувала, коли її волочили по коридору?

Підвівся. Сів на ліжку й прихилив голову до холодної стіни. Почало нудити, і він навіть кілька разів глянув у бік параші. Досі він не намагався уявити собі смерть Орлової у найдрібніших деталях. Він сприймав цю смерть як неозначене, абстрактне явище. Думки про неї завжди викликали у ньому неспокій, збентеження, але він ніколи не сумнівався у своїй правоті. Тепер же, коли нудота перевертала його шлунок, а на лобі виступив холодний піт, усе його колишнє резонерство здалося щонайменше лунатизмом. Пхикання Багрова зруйнувало баланс логічного рівняння. Донедавна Орлова у цьому рівнянні була лише складовою, маленькою, нестійкою складовою порівняно з тим, що мало вийти в сумі. Та рівняння розсипалося. Візія ніг Орлової у туфлях з високими каблуками, що носками волочилися по долівці, порушила математичний баланс. Малозначна складова виросла до колосальних розмірів. Стогін Багрова, нелюдський голос, яким він викрикнув його прізвище, тупий гул барабанів стугоніли у вухах, заглушуючи голос логіки, покриваючи його собою, як вода покриває предмет, що повільно тоне.

У сні Рубашов стогнав. Йому снився перший арешт. Рука неспокійно й поквапливо шукала рукав нічного халата. За цим мав послідувати відомий удар у вухо, але удар не послідував. І все ж за звичкою він прокинувся. Біля його ліжка стояла людина. Хоч Рубашов спав усього четверть години, проте сон про перший арешт, як завжди, чіплявся за краї його свідомості й відпускав її повільно. Рубашов закліпав очима, силкуючись зосередитися для чергового ходу, для повсякденного в’язничного ритуалу. Дійсність дещо пов’язувалася зі сном – він прокинувся в камері. Та разом з тим здоровий глузд нашіптував, що це – не ворожа держава. Отже, він – вільна людина. Але чому тоді на стіні немає портрета Хазяїна і чому у кутку стоїть параша? І чому біля ліжка стоїть Іванов, посмоктуючи цигарку і пихкаючи димом йому в обличчя? Це теж сон? Здається, ні. Іванов і параша в кутку – реальність. Він перебуває в своїй країні, що стала тепер ворожою. Й Іванов, що був колись його другом, тепер теж став ворогом. І дитяче пхикання Орлової – це теж не сон. Чи… Ах, то була не Орлова. То був Багров, вірний до могили товариш Багров. Той самий, що у передсмертному розпачі кликав Рубашова на поміч. Ні, то була не Орлова. Орлова, навпаки, колись сказала: «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…»

–Вам недобре?– нарешті озвався Іванов. Рубашов ще частіше заморгав проти світла лампи.

–Подайте мені халат, – сказав.

І враз отямився, що нічний халат – це зі сну. Іванов не зводив з нього очей. Права щока Рубашова напухла.

–Хочете склянку вина? – запропонував Іванов. Не чекаючи відповіді, він пішов до дверей і крикнув у вічко. Рубашов блимав очима, не в змозі оговтатись.

Ніби вже й пробудився, але бачив усе і сприймав мовби крізь мряковиння.

–А вас що, теж заарештовано? – спитав він Іванова.

–Ще ні, – тихо відповів той. – Я прийшов вас відвідати. Мені здається, вас лихоманить.

–Дайте мені цигарку, – попросив Рубашов.

Раз чи двічі він глибоко затягнувся, і мряковиння почало розвіюватись. Він відкинувся на подушку, не випускаючи з вуст цигарки. Двері відчинилися. Зайшов молодий енкаведист із пляшкою вина й склянкою. Це був худий чоловік в окулярах у сталевій оправі. Він клацнув підборами, передав Іванову пляшку та склянку 1 швидко вийшов з камери. Його кроки поволі розтали у коридорі.

Іванов сів на край ліжка і налив у склянку вина.

–Пийте! Рубашов випив.

В голові проясніло. Події й особи – Орлова, Багров, Іванов – розташувались нарешті у належному порядку.

–Вам недобре?– знову спитав Іванов.

–Усе гаразд, – сказав Рубашов.

Чого він ніяк не міг зрозуміти, це – навіщо Іванов завітав до нього.

–Ваша щока напухла. У вас, мабуть, температура. Рубашов підвівся, підійшов до дверей, подивився крізь вічко у коридор, немовби хотів пересвідчитися, що там немає нікого, тоді кілька разів пройшовся по камері і зупинився нарешті проти сидячого Іванова.

–Що вам тут потрібно?– спитав.

–Я хочу поговорити з вами, – відповів Іванов. – Краще випийте ще склянку вина і лягайте. Пощо даремно втомлюватися?

Настороженість поступово зникла з погляду Рубашова. Натомість погляд виповнився іронією.

–Донедавна, – зізвався він, – щось мене спонукало вірити, ніби всі ваші вчинки обумовлені справді добрим до мене ставленням. Але тепер я бачу, що ви – свиня. Забирайтеся звідси геть!

Іванов не ворухнувся.

–Можна взнати, на підставі чого ви робите такі висновки?– спитав він.

Рубашов підійшов до стіни, притулився до неї спиною і знову пильно глянув на Іванова, який спокійно курив.

–По-перше, – почав Рубашов, – ви знали про мою дружбу з Багровим. І саме тому подбали, щоб Багрова чи, власне, те, що від нього залишилось, проволокли повз мою камеру, – мені в науку. А щоб я, боронь боже, не проґавив цю сцену, ви заздалегідь повідомили кого слід про страту Багрова, знаючи добре, що звістку мені передадуть тюремною азбукою. Дальшим кроком режисера було повідомити Багрова за кілька хвилин до виходу з камери, що і я в цій тюрмі. Це, зрозуміло, теж було зроблено з розрахунком, що шок викличе в нього відповідну голосову реакцію, що, фактично, й сталося. Вся ця вистава була розрахована на те, щоб повергнути мене в стан патологічної депресії. І ось у цю чорну годину товариш Іванов з’являється переді мною у власній особі, з пляшкою вина, як спаситель. Далі має йти зворушлива сцена братання, ми обіймаємося, пригадуємо героїку громадянської війни, від розчулення пускаємо сльозу і непомітно підписуємо моє зізнання в усіх злочинах. Після цього в’язень впадає в легке забуття й засинає. А товариш Іванов із зізнанням у кишені навшпиньках виходить із камери й отримує за свою психологічну вправність чергове підвищення по службі… Забирайтеся геть звідси! Та Іванов мовби й не почув останнього речення. Він випустив дим і всміхнувся, показуючи золоті зуби.

–Невже ви справді гадаєте, що я аж такий примітивний?– озвався він. – Або точніше; невже ви гадаєте, що з мене такий нікудишній психолог?

Рубашов знизав плечима.

–Від ваших дешевих спокус мене нудить, – відповів він. – Я не маю права вигнати вас із камери але якщо у вас збереглося хоч трішки гідності, залиште мене. Ви навіть не уявляєте, які ви для мене усі мерзенні.

Іванов підняв з підлоги склянку, наповнив її вином і випив.

–Я пропоную угоду, – спокійно сказав він. – Ви даєте мені змогу говорити п’ять хвилин, не перебиваючи, І, зрозуміло, уважно вислухаєте все, що я скажу. Якщо після цього ви домагатиметесь, щоб я забирався геть, я слухняно піду.

–Говоріть, – кинув Рубашов.

Він засік час на годиннику Іванова, відійшов до протилежної стіни й обперся об неї спиною.

–По-перше, – почав Іванов, – щоб ви не мали жодних сумнівів чи ілюзій з цього приводу: Багров справді розстріляний. По-друге: його тримали в тюрмі кілька місяців і протягом останніх десяти днів катували. Це, зрозуміло, таємниця. Якщо ви викриєте її на суді чи розкажете вашим сусідам-в’язням, я пропав. Щодо того, чому саме так з ним вчинили, ми поговоримо пізніше. По-третє: його волочили повз вашу камеру навмисне. Навмисне йому сказали про ваше перебування тут. І по-четверте: цей, як ви кажете, дешевий фокус розроблений не мною, а моїм колегою Клєткіним, і то всупереч моїм інструкціям.

Рубашов слухав, не перебиваючи.

–Якщо б усе залежало від мене, я б ніколи чогось подібного не вчинив, – продовжував Іванов. – Не із співчуття до вас, а тому, що це не має нічого спільного з моєю тактикою. А ще тому, що я вас дуже добре знаю. З якогось часу ви маєте нахил до гуманітарних роздумів та інших сентиментальностей цього ж характеру. До того ж справа з Орловою і досі гризе вашу совість. Отже, сцена з Багровим могла лише посилити вашу депресію й моралістичні тенденції. Хто-хто, а я це передбачав. Лише профан у царині психології, яким є Клєткін, міг припуститися такої помилки. Протягом останнього тижня він, між іншим, переконував мене, що до вас треба застосувати «тверді методи». Він має на те дві причини. По-перше, не любить вас, бо побачив на вас шкарпетки з дірками. По-друге, він звик «розколювати» селян… Про справу з Багровим, гадаю, годі. Тепер – про вино. Я замовив його, щоб вас хоч трохи відпружити. Не в моїх інтересах поїти вас і доводити до ментального шоку. Все це може лише посилити вашу моральну екзальтацію. Для мене краще, коли ви тверезі й логічні. Мій інтерес – дати вам змогу обдумати свою справу до логічного кінця. Бо ви – та людина, що здатна капітулювати лише тоді, коли обдумає все до кінця…

Рубашов тільки знизав плечима. Перш ніж відповісти, він мусив вислухати ще порцію щирості Іванова:

–Я знаю, ви глибоко переконані, що не капітулюєте. Але скажіть: коли б ви пересвідчилися в логічній доцільності й об’єктивній правильності вашої капітуляції, ви пішли б на неї?

Рубашов відповів не зразу. Відчував, що розмова пішла шляхом, яким він не смів її далі провадити. П’ять хвилин минуло, а Іванов сидів у камері. Сам факт, що він і далі лишався у камері, був зрадою Багрова, Орлової, Ріхарда, Малого Леві.

–Краще йдіть, – сказав він Іванову. – Нічим ви мене не зламаєте…

Лише тепер помітив, що швидко крокує по камері, не намагаючись навіть приховати своє хвилювання. Іванов зауважив:

–Ваш тон показує, що ви таки визнаєте несправедливість своїх нападок на мене за всю ту історію із Багровим. Якщо так, то чому ви женете мене геть? Чому не відповідаєте на моє запитання?

Усім корпусом він подався вперед і зміряв Рубашова глузливим поглядом. А тоді повільно, наголошуючи кожне слово, сказав:

–Тому, що боїтеся мене. Тому, що мій спосіб мислення й аргументування є і вашим способом. Ви боїтеся моїх аргументів, бо вони знаходять відгук у вашому мозкові. Ще хвилина і ви заволаєте: «Сатано, заступись?а мене!»

Рубашов крокував по камері, не звертаючи уваги на Іванова. Почувався безпомічним; не міг знайти сильного аргументу. Свідомість власної вини, яку Іванов називав «моральною екзальтацією», не вкладалася у логічну форму – вона була в царині «граматичної фікції». І в той же час кожне речення, сказане Івановим, справді викликало у ньому відгук. Ні, він не мусив вступати у цю дискусію. Здавалось, тепер він опинився на гладенькій похилій площині, по якій котиться вниз без жодного опору.

–«Сатано, заступись за мене!»-вигукнув Іванов і знову налив вина у склянку. – Колись спокуса апелювала до хтивості. Тепер апелює до розуму. Цінності змінюються. Я б хотів написати повну пристрастей п’єсу, у який Бог і Диявол борються за душу святого Рубашова. Провівши усе життя в гріхах, він нарешті навертається до Бога, до Бога з двома обличчями, одне з яких означає буржуазний лібералізм, а друге – подачки з кухні Армії Спасіння. Сатана ж, навпаки, є худим, аскетичним і фанатичним послідовником логіки. Сатана читає Мак’явеллі, Ігнатія Лойолу, Маркса й Гегеля. Він байдужий і немилосердний до людства. Він приречений робити те, що йому глибоко відразливе: бути різником заради знищення будь-якої різні; вбивати ягнят, щоб надалі ягнята залишались недоторканими; періщити людей батогами, щоб ніхто більше не міг їх ударити у майбутньому; відмовитися від принциповості заради вищого принципу; накликати на себе ненависть людства за свою любов до нього – абстрактну й геометричну любов. «Сатано, заступись за мене!» Товариш Рубашов хоче стати мучеником. Писаки ліберальної преси, які ненавиділи його ціле життя, проголосять його святим після смерті. Бо товариш Рубашов відкрив совість, а совість робить людину непридатною до революції. Совість в’їдається в мозок, як рак, і клітина за клітиною поїдає волю й рішучість. Сатана, отже, переможений. Він відступає, але не так, як уявлялося – з ошкіреними зубами й лютим випльовуванням вогню. Він лише здвигає ременами, худий і аскетичний. Він уже бачив не раз, як люди падають духом і вибувають із лав під усілякими пишномовними приводами…

Здавалося, Іванов сказав усе, що хотів сказати. Похапцем наповнив склянку, ніби поспішав сполоснути пересохле горло. Рубашов, крокуючи й далі по камері, по затяжній паузі запитав:

–За що ви розстріляли Багрова?

–За що? За ухил у питанні підводних човнів, – відповів Іванов. – Усе це розігралося довкола розбіжностей щодо водомісткості – стара сварка, початки якої вам добре відомі. Багров беззастережно обстоював човни великої водомісткості, тобто човни з великим радіусом дії. За ті самі гроші можна збудувати втричі більше малих човнів, ніж великих. Обидві сторони висували на користь своїх проектів силу-силенну переконливих доказів. Експерти робили розлогі порівняння, дошукуючись найкращої відповіді. Але суть справи була не в тому. Великі човни, як ви розумієте, означають політику експансії, дальшого поширення світової революції. Останнє є точкою зору Хазяїна, а отже й партії. Серед командування морськими силами Багров мав багатьох прихильників, зокрема командирів старої гвардії. Тому усунення самого лише Багрова було б недостатнім. Його конче треба було скомпрометувати, дискредитувати. Отож ми підготували процес, на якому прихильників великого тоннажу мали судити як саботажників і зрадників. Вдалося довести кількох дрібних інженерів до стану, в якому вони залюбки призналися б привселюдно в усьому, що тільки треба. Але Багров уперся. До самого кінця він захищав позицію великого тоннажу і перспективу світової революції. Зі своїм мисленням він відстав від дійсності на два десятиліття. Він не розумів, що час проти нас, що Європа вступила у період реакції, що ми опинилися унизу між хвилями і мусимо чекати, поки нас знову винесе на черговий гребінь. На прилюдному процесі він лише наробив би клопоту. А тому нічого не лишалося, як ліквідувати його адміністративним порядком. Чи не зробили б ви на нашому місці те саме?

Рубашов перестав ходити. Зупинився біля стіни, опершись об неї спиною. Не помітив, що зупинився біля параші. Зняв пенсне, від якого довкола очей відтиснулися червоні обідки.

–Так, але ви не чули його пхикання, – нарешті сказав.

–Ні, не чув, – погодився Іванов. – Але подібне я чув в інших випадках. Ну й що?

Спокуса дати ґрунтовну відповідь на оте «Ну й що?» була нездоланною, проте Рубашов не піддався їй. Будь-які відповіді були зайвими. Та й він не почував себе у належній формі, бо пхикання й тупий звук далеких барабанів знову дерлися до його слуху.

–Ну і що?– повторив Іванов.

Він витягнув свою неушкоджену ногу й чекав. Не дочекавшись відповіді, продовжував:

–Коли б я мав хоч трохи жалю до вас, я б пішов геть негайно. Але ніякого жалю я не маю. Хоч я п’ю, а якийсь час, як ви знаєте, навіть вживав кокаїн, порок жалю мене поки що милував. Бо крихта жалю – і людина пропала. Ридання над долею людства й оплакування самого себе – патологічний нахил нашої нації. Наші найвизначніші поети й письменники зруйнували себе цією отрутою. До 40-50 років вони були революціонерами. Але після цього їх починав їсти жаль, і світ проголошував їх святими. По-моєму, з вами діється щось подібне. Очевидно, ви вірите, що це індивідуальний процес, щось, пов’язане лише з вами і цілком небувале…

Він говорив голосніше й дедалі частіше затягувався димом.

–Стережіться цього екстазу!– вигукнув Іванов. – Відповідна кількість його закупорена у кожній пляшці спирту. На жаль, лише кілька людей, особливо з-поміж наших земляків, здають собі справу, що екстаз приниження і страждання такий самий дешевий, як і той, що осягається хімічним способом. Коли я очуняв після наркозу й побачив, що моє тіло закінчується лівим коліном, я пережив абсолютний екстаз нещастя. Пам’ятаєте, які лекції ви тоді мені читали?

З хвилину Іванов дивився на Рубашова виклично, здаючи, що той нічого не відповість.

–Цим я хочу сказати, що не треба вважати світ метафізичним будинком розпусти для людських емоцій. Це наша перша й основна заповідь. Співчуття, совість, огида, розпука, каяття – це для нас огидна розпуста. Сісти й загіпнотизувати себе власним пупом, підвести очі й слухняно наставити потилицю під дуло нагана Клєткіна – це дуже простий вихід. Найбільшою спокусою для таких, як ми, було і є засудити брутальність, покаятися, примиритися із самим собою. Найвизначніші революціонери піддалися цій спокусі, починаючи від Спартака і закінчуючи Дантоном та Достоєвським. Вони є класичним прикладом зради справі. Божі спокуси завжди були небезпечнішими для людства, ніж спокуси диявольські. Доки у світі панує хаос, Бог залишатиметься анахронізмом. І всякий компроміс із власною совістю є не чим іншим, як деградацією. Коли проклятий внутрішній голос говорить до тебе, щільніше затуляй вуха…

Іванов узяв із підлоги пляшку і знову налив собі. Рубашов помітив, що пляшка спорожніла більше як наполовину. «Чоловіче добрий, – подумки сказав Рубашов, – роки утіх і тобі б не зашкодило».

–Найбільші злочинці в історії, – жваво продовжував Іванов, – не типу Нерона й Фуше, а типу Ганді й Толстого. Внутрішній голос Ганді перешкоджає визволенню Індії більше, ніж британські рушниці. Продати себе за ЗО срібняків – це принаймні чесна трансакція. Але продати себе власній совісті – це зректися людства. Історія є аморальною a priori; вона не має совісті. Формувати історію відповідно вимог суботніх шкіл означає залишити все таким, яким воно є. Ви це знаєте не гірше за мене. Ви знаєте розміри ставок у цій грі. І водночас ви ставите мені на карб схлипування Багрова чи долю вашої товстухи Орлової…

З минулого Рубашов знав, що Іванов може випити дуже багато без видимих змін у поведінці. Лише мова робилася дещо виразнішою. «Так, ти потребуєш втішання більше, ніж я», – знову подумав Рубашов і підійшов до Іванова.

Все, що казав слідчий, було йому відоме. Подібні погляди він сам обстоював упродовж багатьох років майже тими самими словами. Різниця була лише та, що він сприймав внутрішні процеси, про які Іванов так глузливо висловлювався, як чисту абстракцію. Але тепер він відкрив у своєму єстві «граматичну фікцію», відкрив її як фізичну реальність. Тепер він хотів знайти відповідь, чи оті ірраціональні процеси зробилися більш очевидними лише тому, що він особисто зіткнувся з ними? Чи він не хотів боротися з «містичним сп’янінням» лише тому, що сам тепер п’яний ним? Коли рік тому він відцурався Орлової, віддавши її на вірну смерть, його уява була справді бідною, щоб у деталях вималювати собі картину розстрілу. Але тепер, коли деякі деталі екзекуції йому відомі, чи повівся б він щодо неї інакше? Він пожертвував Ріхардом, Орловою, Малим Леві – це було правильно чи" злочинно? Але що мали спільного заїкання Ріхарда, коров’яча лагідність Орлової і схлипування Багрова з об’єктивною правильністю чи помилковістю самої справи?

Рубашов знову рушив по камері. Починав переконуватися, що все, пережите ним від моменту ув’язнення, було прелюдією і що роздуми завели його до глухого кута, до краю, який Іванов називав «метафізичним будинком розпусти». Треба було все починати наново. Але чи вистачить часу?

Зупинився перед Івановим, вихопив із його рук склянку і жадібно випив. Іванов без жодного подиву стежив за ним, ніби наперед знаючи, що саме так і буде.

–Це вже краще, – сказав Іванов. – Монологи у формі діалогів – корисна звичка. Сподіваюся, роль сатани я виконав добре. Шкода лише, що антипод не представлений. Але Його неприсутність – це, зрештою, лише фокус, щоб уникнути раціональної дискусії. Методи Великого Мораліста з небес надто підступні, надто театральні. Він воліє промовляти до людини, коли вона безборонна, коли вона одинока, знеможена, сонна…

Та Рубашов більше не слухав. Походжаючи взад-вперед, він хотів самому собі відповісти: чи сьогодні, якби Орлова була живою, він пожертвував нею чи ні? Ця проблема геть заполонила його. Чомусь вважав, що у ній криється відповідь на всі інші питання.

Зупинився проти Іванова й спитав:

–Пам’ятаєте Раскольникова?

Обличчя Іванова стягнулося в саркастичну гримасу.

–Я знав, що рано чи пізно ви обов’язково дійдете й до цього. «Злочин і кара». Справді! Ви або дитинієте, або впадаєте в неміч…

–Ні, ні, зачекайте хвильку, – заквапився Рубашов. – Усе це, звичайно, лише балачки, але ми наближаємося до розв’язки. Наскільки я пам’ятаю, проблема там полягала в тому, мав чи не мав студент Раскольников право вбити стару жінку? Він молодий і обдарований. Усе життя в нього попереду. Тим часом вона – стара й нікому не потрібна. Але рівняння не сходиться. По-перше, обставини змушують його вбити ще одну людину, а це вже несподіваний і нелогічний результат, здавалося б, простої й логічної акції. По-друге, рівняння, хоч сяк, хоч так, розпадається, бо Раскольников переконується, що двічі два не дорівнює чотирьом, коли замість математичних одиниць – людські істоти…

–Справді?– перебив його Іванов. – Якщо хочете знати мою думку, то кожний примірник цього твору слід вилучити з обігу і спалити. Подумайте самі, куди ця гуманна-туманна філософія може допровадити, якщо її інтерпретувати буквально. Коли б ми виходили з концепції, що кожний індивідуум священний і недоторканий, коли б ми трактували людське життя не за правилами математики, то це означало б, що командир не має права пожертвувати кількома розвідниками, щоб урятувати полк. Це означало б, що ми не маємо права жертвувати дурнями, подібними до Багрова, наражаючи тим самим наші прибережні міста на небезпеку у війні, що може початися через два-три роки. Рубашов заперечив:

–Ви наводите приклади з війни, тобто з критичних обставин…

–Відколи винайдено парову машину, – відповів Іванов, – світ постійно перебуває в критичному стані. Війни й революції – лише видимі вияви цього стану. Але ближче до теми. Ваш Раскольников – дурень і злочинець. І не тому, що він діє логічно, вбиваючи стару жінку, а тому, що він убиває її заради власної користі. Засада, що мета виправдовує засоби, є і буде завжди єдино непорушною у політичній етиці. Все інше – пустодзвін, бурулька в жмені. Якби Раскольников убив ту стару за наказом партії – наприклад, щоб збільшити страйковий фонд чи відкрити підпільну друкарню, – то рівняння б зійшлося, а роман з його хибною мораллю ніколи б не був написаний. І повірте, що це було б краще для всього людства.

Рубашов не виставив жодного контраргументу. Він і далі дошукувався відповіді на питання: чи сьогодні, маючи досвід останніх місяців і днів, він відправив би Орлову на смерть? Але відповідь барилася, не приходила. Логічно Іванов жав рацію в усьому сказаному. Незримий антипод, Великий Мораліст, залишався мовчазним і виявляв свою присутність лише невиразним почуттям збентеження. І тут Іванов був правий. Манера «невидимого антипода» – ніколи не наражати себе на аргументи, а лише атакувати людину, коли вона беззахисна, – ця манера лише посилювала сумніви щодо необхідності примирення з собою.

–Я проти змішування ідеологій, – продовжував Іванов. – Є лише дві концепції людської етики, і свій початок вони беруть на протилежних полюсах. Одна з них – християнська, гуманна, проголошує, що індивідуум є недоторканий, і вважає, що закони математики не можна застосовувати до людських одиниць. Друга випливає з засади, що спільна мета виправдовує будь-які засоби. Ця концепція не лише дозволяє, а й вимагає підкорення індивідуума колективові, жертвування ним заради спільних інтересів – як жертвують кролем у лабораторних експериментах. Першу концепцію можна назвати абсолютною, і тому абстрактною мораллю. Другу – діалектичною, і тому конкретною. Шахраї й дилетанти завжди намагалися змішати ці дві ідеології докупи, хоч практично це неможливо. Кожен, кому ввірено владу й відповідальність, при першій же оказії усвідомлює, що мусить вибирати одну мораль або другу. Й хоч як фатально, він переважно вибирає другу. Чи знаєте ви з часів узаконення християнства хоч один випадок, щоб держава справді й послідовно дотримувалася християнських норм етики? Якщо знаєте – назвіть мені! Отож-бо. Ніхто не назве, бо їх не було. В разі необхідності – а політика завжди хронічно стикається з «необхідністю»- правителі винаходять «критичні обставини», які потребують виняткових заходів оборони. Відколи існують нації й класи, вони постійно перебувають у стані війни, відкладаючи на прийдешнє практику справжньої гуманності…

Рубашов визирнув у вікно. Сніг, розквашений відлигою, знову примерз і поблискував жовтуватими кристалами. Вартовий із рушницею через плече стояв на вежі. Небо було чисте, зоряне. Понад вежею мерехтів Молочний Шлях.

Він знову повернувся до Іванова.

–Погоджуюсь, – сказав, – що гуманність і політика, пошана індивідуума й соціальний прогрес – речі несумісні. Погоджуюсь, що Ганді є катастрофою для Індії, що цнотливість у виборі засобів провадить до політичної імпотенції. У негативних моментах ми згоджуємося. Але дивіться, куди завела нас альтернатива.

–Гаразд, куди?

Рубашов, потираючи своє пенсне об рукав, короткозоро дивився на Іванова.

–Куди? Дивіться, який розгардіяш, який розгардіяш ми зробили з цього золотого віку!

Іванов усміхнувся…

–Можливо. Але пригадайте Гракха, Сен-Жюста й Паризьку Комуну. Революціями керували моралізуючі дилетанти. Вони завжди керувалися доброю вірою і завжди гинули через своє дилетантство. Ми перші в історії послідовні…

–Так, – підхопив Рубашов. – Ми такі послідовні, що заради справедливішого розподілу землі виморили голодом п’ять мільйонів селян протягом одного року. Ми такі послідовні, що, визволяючи робітників з ярма промислової експлуатації, послали десятки мільйонів людей до таборів примусової праці у тундру й тайгу, при тому створивши для них умови, як для рабів на галерах. Ми такі послідовні, що розбіжності у думках усуваємо одним способом – смертю, байдуже, про що йдеться: про підводні човни, мінеральні добрива чи політичну лінію щодо Китаю. Наші фахівці працюють з усвідомленням того, що найменша помилка може запровадити їх до в’язниці або під розстріл. Наше начальство жертвує людьми наліво й направо, бо знає, що люди нічого не варті, тимчасом як за найменшу невдачу відповідатиме власною головою. Наші поети розв’язують дискусії щодо стилю доносами у таємну поліцію, бо експресіоністи вважають натуралістичний стиль контрреволюційним і навпаки. Діючи послідовно в інтересах прийдешніх поколінь, ми впровадили такі обмеження для покоління сьогоднішнього, що вкоротили його пересічний вік принаймні на чверть. Щоб захистити країну, ми вдалися до виняткових заходів і видали закони перехідного періоду, кожна літера яких суперечить меті революції. Рівень життя народу нижчий від дореволюційного; умови праці гірші, дисципліна ще більше нелюдяна; виробничі норми вищі, ніж у колоніях; смертну кару застосовують навіть до дванадцятилітніх; наші закони щодо статевого співжиття примітивніші від англійських; обожнювання вождів у нас таке ж візантійське, як у найреакційніших диктатурах. Наша преса і школи культивують шовінізм, мілітаризм, догматизм, конформізм і тотальне невігластво. Влада уряду необмежена; подібної сваволі ще взагалі не було в історії. Свобода преси, думки, пересування абсолютно задушена, так ніби ми самі ніколи не проголошували прав людини. Ми створили найбільший у світі поліційний апарат, ушляхетнили донощицьке ремесло, винайшли найрафінованішу систему фізичних і моральних тортур. Батогами ми женемо стогнучі маси до майбутнього теоретичного щастя, яке тільки ми, провідники, бачимо. Енергія нашого покоління розтрачена, вичерпана. Фактично, її було розтрачено ще під час революції. Наше покоління спливло кров’ю й нічого, крім стогону й мертвої груди м’яса, фактично не залишилося. Такі наслідки нашої послідовності. Ви назвали це конкретною мораллю. По-моєму, це конкретність експериментаторів, що зірвали шкіру з жертви й залишили її стояти з оголеними клітинами, м’язами, нервами…

–Ну й що з того?– з викликом запитав Іванов. – Невже все це не здається вам прекрасним і величним? Чи було щось подібне в історії? Адже ж ми зриваємо з людства стару шкіру і зодягаємо його в нову. Погоджусь, це заняття не для людей зі слабкими нервами, але ж був час, коли це заняття викликало у вас захоплення й ентузіазм. Що зробило з вас примхливу стару діву?

Рубашов хотів сказати: «Схлипування Багрова та його волання о поміч», – але відчув, що подібним чином він лише пом’якшить свої аргументи. Замість цього сказав:

–Відповім вам попередньою метафорою: я бачу облуплене тіло, але не бачу появи нової шкіри. Всі ми колись вважали, що експеримент з історією можна порівняти з експериментом у лабораторії. Але в лабораторії експеримент можна повторити тисячу разів, тоді як з історією – лише раз. І якщо навіть колись з’ясується, що великі підводні човни, попри все, були правильною пропозицією, товариш Багров із мертвих не підведеться.

–То й що?– запитав Іванов. – Невже нам сидіти тепер бездіяльно лише тому, що наслідки вибору передбачити важко? То чи не погодитися тоді, що будь-яка акція у самому своєму зародкові лиха? Але ж ні, за кожну акцію ми ручаємось головою – чого ж іще? У протилежному таборі керівники, звичайно, поблажливіші. Який-небудь ідіот у ранзі генерала може експериментувати там із тисячами людських істот. І якщо навіть зробить помилку, найбільше, чим його покарають, – відставкою. Сили реакції й контрреволюції не мають ніяких етичних правил. Уявіть собі Суллу, Галіфе або Колчака над читанням роману про Раскольникова. Ви справді рідкісна птиця, яку можна знайти хіба що в нашому революційному лісі. Для багатьох інших це все виглядає просто…

Рубашов дивився у вікно. Шиби зробилися сірими. Шмат газети, що ним було заліплено розбите скло, вигинався під подувами вранішнього вітерцю. Навпроти на вежі вартовий притупцьовував та грів руки, б’ючи ними одна об одну.

–Ваша огида до наших методів, – провадив Іванов, – особливо з огляду на ваше минуле, видається мені майже штучною. Щороку мільйони людей гинуть від епідемій та інших стихійних лих. І гинуть цілком безцільно. А ми не можемо пожертвувати кількасот тисяч заради найперспективнішого експерименту в історії? Незліченні маси людей помирають від недоїдання й туберкульозу, у ртутних і вугільних шахтах, на рисових, бавовняних, чайних та інших плантаціях. І ніхто цим не переймається, ніхто не питає чому й за віщо. А от коли ми розстріляємо кілька тисяч об’єктивно шкідливих людей, тоді гуманісти усього світу піняються і протестують. Так, ми ліквідували паразитичну частину селянства. Це була хірургічна операція, необхідна, щоб вилікувати організм раз і назавжди. Адже ж в оті добрі дореволюційні часи така сама кількість селян помирала кожного засушливого року, тільки даремно й безцільно. Жертви від повені на Жовтій ріці в Китаї вимірюються сотнями тисяч щороку. Природа напрочуд щедра на безцільні експерименти з людством. Чому ж людство не має права експериментувати на собі?

Іванов зупинився, напевно, чекаючи відповіді на останнє питання, але Рубашов не озвався. Невідомо, чи слухав він, а чи мріяв.

–Ви читали брошури, видані благочинними товариствами?– спитав Іванов. – Ці книжечки просто приголомшують, серце крається… Читаєш про якусь бідну шавку, якій вирізали печінку, а вона жалібно кавчить і лиже руку свого мучителя, – і так марудно робиться, як вам сьогодні. Але коли б усі оті люди, так звані захисники тварин, та правили світом, то ми не мала б сьогодні жодних вакцин проти холери, тифу чи дифтерії…

Іванов допив рештки зі склянки, позіхнув, потягнувся і встав. Зашкутильгав по камері до вікна, до Рубашова.

–Світає, – цілком іншим тоном сказав він. – Не будьте дурнем, Рубашов. Усе, що я вам говорив, – елементарні речі, які ви знаєте не гірше від мене. Ви просто були у стані депресії, але вам уже краще.

Він став поряд із Рубашовим і обійняв його однією рукою.

–Лягайте й виспіться. А завтра на свіжу голову ми опрацюємо ваше зізнання. Прошу вас, не опирайтеся. Адже наполовину ви вже переконані, що вам нічого не лишається, як підписати протокол. Якщо ж ви почнете твердити, що це неправда, тоді мені ясно: ви в лабетах морального боягузтва. Моральне боягузтво, як ви знаєте, вробило мучеників із багатьох, але що вони тим осягнули?

Рубашов дивився у вікно. Вартовий на вежі саме зробив крутий поворот. Небо над кулеметною вежею зробилося блідо-сірим, з’явилися червоняві смуги.

–Я подумаю… – по тривалій мовчанці сказав Рубашов.

Коли гість вийшов із камери й за ним гримнули двері, Рубашов признався собі, що наполовину він уже справді капітулював. Упав на ліжко. Почувався виснаженим, але водночас відчував і полегшу. Був спустошений, висмоктаний, але було легко, мовби зняли з нього важкий тягар. Патетичний вигук Багрова ще бринів у його вухах, але вже без попередньої пронизливості й гостроти. Невже це зрада, коли, замість мертвим, людина залишається вірною живим?

Поки Рубашов спокійно спав (нічого не снилося), Іванов, ідучи до своєї кімнати, зайшов до Клєткіна. Той сидів за столом, як завжди, у формі й гортав папери. За давньою звичкою він три або й чотири рази на тиждень працював протягом усієї ночі. Коли Іванов зайшов, Клєткін виструнчився.

–Здається, все в порядку, – полегшено промовив Іванов. – Завтра він підпише зізнання. Але я мусив добре попріти, щоб поправити твоє ідіотство.

Клєткін мовчав. Витягнувшись, стояв за столом і навіть не кліпав очима. Іванов пригадав різку сутичку з ним перед камерою Рубашова; видно було, що Клєткін ще не забув прочухана – стояв насуплений. Іванов підійшов до нього і видихнув хмару диму в обличчя.

–Не будь дурнем, – промовив зверхньо. – І ніколи не дозволяй собі піддаватися особистим упередженням. На його місці ти, напевно, опирався б ще дужче.

–У мене хребет міцніший, – огризнувся Клєткін.

–Ну, чи ти не ідіот? Чи ти хоч розумієш, що кажеш? Та за саму цю відвертість тебе треба розстріляти скоріше ніж його! – гримнув Іванов.

Сердито повернувся й пішов до дверей, гримнувши ними з коридору. Клєткін сів і відпружився. Не вірив, що Іванову вдасться розколоти Рубашова «м’якими методами», і водночас побоювався його успіху. Останні фрази Іванова були явною погрозою. Чи, може, він жартував? Зрештою, Іванов і сам не знає, коли він серйозний, а коли жартує. Такий, як і всі оті інтелектуальні циніки…